ҐЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ

 325113.01.2010

author: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю ҐЕРМАНЮКА Богдана Васильовича

В.В.Овсієнко: 9 лютого 2000 року, місто Коломия Івано-Франківської області, пан Богдан Ґерманюк. Записує Василь Овсієнко.
Б.В.Ґерманюк: Коломия – це підгір’я, де все збиралося до боротьби за національну ідею, за національний клич «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». І тому ми в молодому віці, після навчання, ще не бувши більшість жонаті, поставили цей клич за основну мету нашого життя, тому що Україна страждала віками.
Історія нашого народу дуже сумна і велика. Ми знаємо, що українці – це є роботящий народ, який любить жити своїм трудом і виховувати свої покоління. Наш народ ніколи не прагнув когось загарбати, а він тільки відстоював нашу землю і наш етнографічний терен України. А Україна була роздрібнена нашими сусідами, які старалися побільше відхопити нашої землі, нашого терену, наших людей, тому що наші люди були надзвичайно роботящі.
Україна – це великий шматок Центральної Європи, вона в центрі Європи мала багато су-сідів, які чигали на українські землі і на український нарід. Тому ми з самого початку свого навчання старалися побільше читати давньої літератури, яка була в людей нелегально і ховалася від усяких окупантів. Та література нас підносила до такої ідейної висоти, що ми з ма-лих років вирішили боротися за незалежність нашої Вітчизни, нашого народу, нашої нації.
Наші батьки підказували, що треба боротись, але треба боротись дуже уважно і в великій конспірації. Тому наша організація вирішила зібрати людей, які би могли боротися за свою незалежну державу, за свій народ. Ми члени організації, яка називалась Об’єднана Партія Визволення України (ОПВУ). Вона ставила за мету мати свій статут, мати свою ідеологічну основу і очолити боротьбу, тому що Україна як центральна європейська держава мала очоли-ти боротьбу за визволення всіх народів, поневолених червоною московською імперією.
В.О.: Пане Богдане, а Ви скажіть дату свого народження, де Ви народилися, хто Ваші ба-тьки були, щоб у нас були біоґрафічні дані про Вашу особу.
Б.Ґ.: Я казав, що треба було скласти план…
В.О.: Назвіть своє ім’я, дату народження.
Б.Ґ.: Я народився в селі П’ядики Коломийського району, ще тоді Станіславської області. Народився я 20 серпня 1931 року. Батьки були хліборобами. Я ще пам’ятаю батьківську зем-лю, яку ми обробляли, і тої землі жили. Батько був дрібним службовцем, був польовим, його громада вибирала. А мати була домогосподиня.
Батько був у мене Ґерманюк (не Германюк, як кажуть совіти, а Ґерманюк) Василь Йосипович, а мати була із Паліїв – Палій Гафія. Йосипівна теж. Батько народився 1900 року, а мама 1905 року. Обоє вже похоронені. Батько помер у 1951 році, а мати померла у селі П’я-диках, де і похоронена на кладовищі.
В.О.: А де Ви навчалися?
Б.Ґ.: Я навчався у Чернівецькому індустріальному технікумі. Ну, спочатку в П’ядицькій середній школі я закінчив сім класів, а після семи класів я поступив у Чернівецький індустрі-альний технікум.
Після закінчення технікуму мене післали в Івано-Франківськ на роботу. А чому післали у Івано-Франківськ – тому що коли я навчався у Чернівецькому індустріальному технікумі, мати жила з моїм меншим братом у селі. Я не мав можливості так часто приїздити, тому що було з грішми трудно, їх і не було. Мати жила після смерті батька на батькову пенсію. Дали частину батькової пенсії. Нам приходилося трудно і з їдою, і з їздою на навчання та додому.
І мати від того всього зійшла з розуму. Кульмінаційна точка – вона почала рубати себе сокирою, але підбіг цей малий хлопець Йосип, то вона його почала рубати. Тут збіглися сусі-ди, побачили, що така трагедія, забрали в неї сокиру. Малому вона розрубала отак лице. Її забрали у психіатричну лікарню. А я вчився, в той час складав уже державні екзамени і нічого не знав про це. Приїжджають двоюрідний брат Палій Микола і Палій Дмитро у Чернівці і сказали мені, що отака ситуація у мене вдома. Тоді я захистив того диплома і зразу поїхав додому, тому що не знав, що вдома робиться.
Коли я приїхав додому, то мати була у психіатричній лікарні, а цей маленький хлопець – мабуть, він тоді ще не ходив до школи, йому десь шість-п’ять років було, – був у рідної сестри, яка жила там недалеко. Як я дізнався, що вдома сталося, пішов у ту психіатричну лікарню і почав з тими лікарями говорити. Лікарі пообіцяли мені, що маму можна забрати додому, але під розписку, що вона може жити під моїм наглядом. Я мусив давати цю розписку.
Коли повернувся в Чернівці, бо ще я не склав державних екзаменів, то розказав, що така і така ситуація в мене вдома, щоби мені дали роботу за направленням ближче до дому, щоб я міг за матір’ю наглядати. Мені тоді дали роботу у Івано-Франківську, і я міг кожну неділю навідуватися додому в П’ядики і слідкувати, як мати себе поводить.
Після того, як мати вже поводилася добре, якраз тоді в нас виникла ідея створення орга-нізації «Об’єднана Партія Визволення України» – щоби полегшити життя як матерів, так і батьків своїх. Ми вирішили створити партію, яка могла б захищати наш народ від окупантів, які мордували нас, які не давали жити людям, – люди жили на мізерні копійки, що й призво-дило до таких трагедій, яка сталося з моєю матір’ю.
В.О.: Скажіть про Ваше середовище, як виникла Ваша організація? Хто був ініціатором, хто були ці люди?
Б.Ґ.: Ініціатором був я. А фактично – був у мене двоюрідний брат, Богдан Рубич, який служив у рядах московської Червоної Армії. Він був надзвичайно здібна людина, талановитий художник. Він малював олівцем так, що... У мене десь є фотографія його малюнка. Якби я знав, то взяв би і показав... Він служив у війську в Ленінграді. Коли він поїхав додому у відпустку, то вже більше в армію не повернувся, а вступив у підпільну УПА. Це він дав мені поштовх, він давав вказівки, як працювати, щоб не попасти під арешт. Тому ми дотримува-лися великої конспірації, кожний мав свою кличку: якщо попадеться, то вже не може всіх виказати, не знаючи прізвищ. Я був «Богдан Хмель».
Наша партія вирішила вести агітаційну боротьбу серед населення, тому що в Конституції писалося, що кожна республіка має право вийти зі складу СССР. Тобто червоної імперії. Тому що інакше її не можна було назвати, то була тільки червона імперія. Ми вирішили вести таку агітаційну роботу і закликати всю Україну, весь наш український народ до боротьби: і віруючих, і інтелігенцію, і робочих – всіх ми мали намір залучати до цієї боротьби. Крім то-го, ми мали наміри зв’язатися з іншими республіками: з Білорусією, з Естонією, з Латвією, з Грузією. Ми розуміли, що треба разом боротись, тому що ні одна Україна сама не зможе визволитись, ні Білорусія, ні Грузія – ніхто не зможе сам. А як будемо всі разом боротися, то Совєцький Союз не в силі буде встояти. Тому в нас зародилася ідея об’єднати всі республіки і весь наш український народ, щоби боротись за незалежну Україну.
В.О.: Як вам вдалося створити організацію? Оце найцікавіше – з кого, що це за люди?
Б.Ґ.: Тут у мене є фотографії цих хлопців. Кожний мав ненависть до Москви і відчуття, що скільки би Москва не мордувала, не вбивала, то вона всіх негодна вбити і замордувати, тому що залишалися молоді люди, студенти – хто вчився, а хто працював, – що ці люди все одно візьмуть гору і створять отаку об’єднану партію, яка буде боротись за незалежність. Кожна республіка повинна боротись за свою незалежність, а Україна тим більше, тому що український народ – найбільший, це великий народ, інтелектуально розвинутий. Він повинен боротись за свою незалежність, скільки би ворог нас не лякав, скільки б не піддавав тортурам. І, рано чи пізно, Україна повинна стати свобідною. Ми вирішили, що Україна повинна стати ядром, яке б вело боротьбу за Україну і за незалежність інших республік.
В.О.: От Ви кажете: "Ми вирішили, ми поставили цілі". А все-таки, як ви зійшлися докупи? Як ви створили організацію?
Б.Ґ.: Ми зійшлися докупи дуже просто. Усі ми були однодумці. Наприклад, Площака Мирослава я знав як односільчана, який разом зі мною ходив у школу. Василь Площак – це цього Мирослава Площака рідний брат. І вони, і їхні батьки теж постраждали від червоного терору. Ткачук Ігор – із сусіднього села, з Годи-Добровідки. Він теж був настроєний проти червоної імперії. Отак ми добирали своїх хлопців, які мали одну думку. Тому ми й збирались по всьому району і по всій області. Ми збирались не тільки в П’ядиках – ми збирались у Ви-годі, ми збирались у Долині, ми збирались у Коломиї над Прутом... Кожний мав на прикметі свого товариша, якого він вважав можливим включити в нашу організацію. Кожний мав на це право. Коли він подавав кандидатуру цього хлопця, ми її обговорювали і вирішували на зборах, чи примати. Коли вирішили, що він підходящий у нашу організацію, тоді закликали його до себе і розказували йому, яка перед ним ціль, яка задача, чи хоче він боротись. Якщо він не хоче боротись – боїться або сказав, що не хоче боротись, ми йому просто казали: "Прошу, ти собі можеш іти свобідно, ніхто тобі нічого злого не сказав і не скаже. А як хочеш боротись за Україну, за нашу незалежність, то прошу. Знай, що ми будемо складати клятву, і клятва буде на крові. А раз ти вже поступив в організацію, то ти вже повинен бути чистим членом організації".
В.О.: Відколи організація почала діяти?
Б.Ґ.: Наша організація почала діяти з 1955 року. Це вже вона діяла як готова, а ми самі збиралися ще в 1948 році. А в 1955 році вона вже була як організація, яка боролась.
В.О.: Що ви конкретного робили?
Б.Ґ.: Ми вели агітацію серед населення, пояснювали, яка наша країна багата і міцна. Як-що об’єднаємося разом – і інтелігенція, і робочі, і духовенство – то ми маємо велику силу. Це ми роз’яснювали кожному своєму знайомому чи рідному. Таку ми вели агітаційну роботу. Ми мали свій статут, мали свою програму, яка закликала весь народ до боротьби за свою незале-жність, за свободу.
В.О.: А хто був автором статуту, проґрами, як це робилося?
Б.Ґ.: Авторами були Тимків Богдан і Струтинський Іван – вони були наші ідеологи. І Площак Василь – він на той час був викладачем української мови. Він багато робив такої інтелектуальної роботи.
В.О.: Чи видавали ви листівки або якісь інші видання?
Б.Ґ.: Видавали.
В.О.: У який спосіб це робилося? На друкарській машинці, він руки?
Б.Ґ.: На друкарській машинці – ні... Ми мали намір де-небудь – може, це й незручно бу-ло, але мали на увазі, що треба би нам украсти десь машинку, щоб ці листівки друкувати. Так що й така була в нас ціль. І була ціль листівки ці розповсюджували в інших республіках, не тільки в нас.
В.О.: Конкретно дійшло до зв’язку з якимись організаціями за межами України?
Б.Ґ.: За межами України ми ще не встигли. Спочатку ми хотіли мати літературу, мати на-друкований статут і програму, а тоді вже з цим статутом, з програмою можна було йти в інші республіки, щоб вони мали приклад, як вести боротьбу.
В.О.: А статут, програма приймалися на зборах, обговорювалися?
Б.Ґ.: Так, обов’язково.
В.О.: Як це було і де?
Б.Ґ.: Це було в Коломиї, над Прутом – ми там зачитували статут.
В.О.: Якого то року було, яка то пора року була?
Б.Ґ.: Зазвичай наша робота велася в літню пору. Зимою ми менш-більш кожний працював над собою. Ми старалися, щоби побільше мати знання, щоб кожен міг переконувати і перевиховувати людину, яка хоче вступити в наші ряди. Ми старались, щоб ця людина була свідома, щоб вона знала, на що йде.
В.О.: Таким чином, ви пропаганду вели впродовж декількох років?
Б.Ґ.: Так.
В.О.: Чи були які-небудь зриви, провали?
Б.Ґ.: Не було провалів, а були в нашому середовищі провокатори. Це були Черевко Михайло і Мирослав Мисловський. Ці два, можливо, були й заслані в нашу організацію. Вони були оба політв’язні, вони звільнилися з тюрми. Я з ними так переговорив, вроді люди нормальні, тим більше, що сиділи в тюрмі. Ніхто не міг на це надіятися, що вони можуть зробити таку провокацію.
То що вони зробили? У нас був секретар, зв’язкові були. То вони підмовили нашого сек-ретаря – Гайовий Петро, він працював у Брошневі (село Брошнів) – у секретаря зберігалася клятва, під якою ми розписались, де ми клялися кров’ю. Вони його, Гайового, підмовили, і Козак Михайло теж був при цьому, взяли цю клятву і подали її в КГБ. Самі подали в КГБ. А ми, скільки працювали, то ніхто за нами не міг вести стеження, тому що ми дуже конспіра-тивно діяли, виставляли стійку, коли треба. Залежно від умов: літом роздягались десь коло річки, щоб було видно, що купаємося, щоб хтось за нами не стежив і не підходив.
Так вони поарештували...
В.О.: Коли ті арешти відбулися?
Б.Ґ.: Це в 1958 році.
В.О.: Зокрема, коли Вас заарештували?
Б.Ґ.: Дати не пам’ятаю. В 1958 році десь так перед Великоднем. Але яка дата – не можу сказати.
В.О.: Вас усіх одночасно заарештували чи потроху? Скільки вас було в районі?
Б.Ґ.: Нас в організації вже було до півста чоловік по всій області. Судили нас дев’ять чо-ловік.
В.О.: Дев’ять? Тут записано вісім чоловік (Ігор Мардарович. Голос памיяті // Вісник Коломиї. – Ч. 63 (457), 1994. – 10 листопада.). Не всі є фотографії. Тут записано: Ґерманюк Богдан 1931 роду народження, Ткачук Ярема 1934 року, Тимків Богдан 1935 року, Площак Мирослав 1931 року, Струтинський Іван 1937 року, Юрчик Микола 1933 року, Коневич Іван 1930 року, Площак Василь 1929 року. Вісім осіб тут записано. А суджено дев’ятьох?
Б.Ґ.: Ні, мабуть так і було суджено нас вісім.
В.О.: А де слідство проводилося?
Б.Ґ.: У Франківську.
В.О.: За яких обставин Вас заарештували, як велося слідство?
Б.Ґ.: Справа в тому, що мене арештували останнім, тому що я працював у Франківську на цегельному заводі. Хлопці вже сиділи, а я ще й не знав, що вони поарештовані. Коли мене арештували, то в мене була така ціль: або повіситись, або що-небудь зробити так, щоб я по-збувся життя, тому що я думав, що мене продали оці Мисловський і Козак. Я думав, що вони мене продали, а ще всі хлопці на волі. Я сидів у смертній камері один, а коли слідство вже майже закінчувалося, підкинули "насідку". Ніби він винуватий, почав мені «компостувати мозги». То я з тої злості – не знаю, звідки сила в мене взялися – як його злапав, як його кинув туди в парашу, то його зразу і забрали від мене. Це вже після слідства.
Мене арештували, і я думав, що я один сиджу. Тому я вирішив, що треба якось вийти з цього становища. А знав багато розповідей про тортури, які вони застосовують. Думаю, мо-же, я не витримаю. То треба, думаю, якось виходити з цього становища. І якраз тоді як Бог дав, що привели мене в лазню, а в лазні хтось мився. Мене привели – тут лазня, а тут є така кімната. Цей надзиратель мене привів і зачинив з того боку. А там хтось мився. Коли він вийде, я мав заходити, цей надзиратель мене мав туди пускати. А я якось, не знаю, яким ди-вом, запхав пальці, повернув той замок – і двері відчинилися. А там якраз Ткачук Ярема мив-ся. То він мені сказав, що вже всі хлопці поарештовані. А я нічого не знав. Аж тоді я вже зро-зумів, що тут уже нема куди дітись. Я все брав на себе. Я брав на себе, тому що вони при арешті забрали і статут, і програму, і текст клятви забрали. І я думав: все, беру все на себе, що я сам готував ту клятву, сам статут готував, сам ідеолог був. Все брав на себе. А коли він сказав, що всі поарештовані, то я думаю, що вже нема що говорити. Вже ясно, що тепер уже треба притримуватися всіх. Як усі говорили, так і я.
Ну, тоді ми почали кидати на прогулянках записки, робили з хліба грудку і кидали. І вже менше-більше контактувались, уже могли менше-більше орієнтуватись, що як робити, як чинити.
Склалась така ситуація, що суддя і прокурор вимагали мені смертну кару. Суд був закри-тий, нікого не пускали на суд. Коли йшов суд, то прокурор вимагав мені смертну кару. Суд пішов на нараду. Коли прийшли з наради, то сказали, що кожний... Тимків брав на себе, Площак брав на себе, Струтинський брав на себе і я брав на себе. І вони збилися з пантелику, не знали, як судити. (Сміється). То мені, Тимківу, Струтинському, Ткачуку і Площаку Миро-славу по десять років дали, а Юрчику і Коневичу по сім років. А Василя Площака ми вигороджували. Ми все брали на себе, що він не винуватий, що він не знав, що то націоналістична організація. Що він не знав цього. Ми його вигороджували, аби хтось вийшов на волю. Як ми всі вигороджували його, то йому дали два роки. Так що ми його спеціально спасли. Я на суді сказав, що Площак Василь не винуватий. Вони кажуть: "А якби він був заявив?" А я кажу: "Ми були б його стратили. Були б його забили. Він не знав, він випадково попав".
Коли слідство вже майже закінчувалося, приїжджає їх чоловік дванадцять, тих чекістів, кагебістів. Посадили мене серед кімнати. Я сиджу, довкола мене вони сіли, і кожний мені задає питання. А я спокійно відповідаю і чую, що мені хтось так дивиться в обличчя, що аж горить, що аж недобре мені робиться від того. А я помаленьку відповідав кожному. Напри-клад, вони питали: "А що, ви хотіли – щоб Україна була незалежна?" Я кажу: "Звичайно, що хотіли. Чому ж, – кажу, – інші народи можуть мати свою незалежність, а наш український 52-мільйонний народ не може мати свою незалежність? Тим більше, – кажу, – що в Консти-туції є, що кожна республіка має право вийти зі складу Совєцького Союзу. То чому ж ви не даєте цієї можливості народові, який хоче бути незалежним, чому його держите?" І так кожен. Я не пам’ятаю вже усіх тих питань, які вони мені задавали, але кожен мені задавав питання так довкола. Після того вони вже перестали вести слідство. Повезли нас на суд.
Усі ми були арештовані. А ті, котрих не арештували, пройшли як свідки. Був Арсак Ро-ман, Костюк Мирон, Козак Михайло, Гайовий Петро, Назарук… На суді було допитано 28 чоловік. Вони були як свідки, а ми вісім були як арештовані і покарані.
В.О. (Читає): «Перші арешти відбулись 4 грудня 1958 року. Тоді було заарештовано і допитано 28 осіб – членів організації. Звичайно, всіх не судили, бо частина з них пішла свідками і – написано так – погодилися на співпрацю з КГБ.»
Б.Ґ.: Так. Ярема Ткачук написав книжку, має рукопис на 240 друкованих сторінок. Але що? Видати її ми не маємо можливості. (Книжка вийшла: Ярема Ткачук. Буревії. Книга пам’яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 368 с.).
В.О.: Він написав книжку про цю організацію, так?
Б.Ґ.: Так. 240 сторінок. Частина в мене є.
В.О.: Але добре, що написав. Раз написано, то є. Принаймні буде в архіві і з нею можна буде ознайомитися. Якщо вдасться, то колись і видасте, бо те, що не написане – не може бути видане, а що написане, те може колись вийти.
Б.Ґ.: Після суду нас у воронок, у «столипін» – і поїхали ми по пересилках. Повезли нас у Озерлаг, що в Іркутській області. В Озерлагу нас запроторили у штрафний табір. Звичайно, що всіх разом не тримали. Я, тобто Богдан Хмель, був з Площаком Мирославом і з Юрчиком Миколою. Ми були в одному штрафному, а тих по інших штрафних порозсилали.
Чим штрафний табір був такий поганий? Там, у зоні, була дуже погана вода. Вона чимось відганяла, чимось пахла. Це була житлова зона, а в робочій зоні, через дріт, була пекарня, пекли хліб для того посьолку. Там була добра вода. Але вони ту добру воду нам не давали пити, а давали оцю якусь гнилу.
Там зустрівся я з Костею Миколою, з Симчичем Мирославом, з Карасем Зенком, з Ду-жим Петром...
В.О.: І Володимир Гробовий там був?
Б.Ґ.: Був, був.
В.О.: А Юрій Литвин там був?
Б.Ґ.: Литвин? Я щось не пам’ятаю. Після того, як цей табір ліквідували, то розвезли нас по різних лагерях: на 11-й у Тайшеті, на 7-й, сім-один. Там, у цих таборах, уже було більше людей, можна було більше спілкуватися. Там ми познайомилися з умовами в тих лагерях. Будівельні бригади водили на роботу, возили машиною. Після того зрізали нам пайки отова-рення у ларьках: давали отоваритись тільки на п’ять карбованців. А всю решту грошей, хто заробив, хто мав, то давали на книжку.
Після того обрізали листування. Мали право тільки три листи відправити на місяць. Цим вони добивалися того, що декотрі люди не витримували і йшли на співпрацю з лагерною адміністрацією – робилися стукачами, донощиками, щоб їм більше дали отоваритись у магазині і щоб позаштатне листування міг ще мати.
Крім того, в лагерях організовували самодіяльність, тобто хор, концерти ставили. Хто йшов на співпрацю з ними, був учасником хору, то давали позачергове побачення, як хто приїжджав у табір. Але хлопці в деяких випадках ставили і свої концерти, тобто патріотичні п’єси ставили.
Після 11-го повезли нас у штрафний 17-й – це звідки вже я звільнився у 1968 році.
В.О.: Це де 17-й?
Б.Ґ.: Це у Мордовії.
В.О.: А коли Вас у Мордовію перевезли?
Б.Ґ.: Після того, як інцидент стався, що не вийшли на роботу, то звідти, з того штрафно-го, всіх порозвозили вже в Мордовію.
У 17-му лагері сиділи Пришляк Гриць, Пришляк Омелян, Польовий Євген, Сорока Михайло, Левкович – цей полковник, Шумук Данило, Карась Зенко.
В.О.: А яка робота була в 17-му лагері?
Б.Ґ.: В 17-му лагері шили рукавиці на електромашинках.
В.О.: Я в сімнадцятому "А" був у 1975-76 роках, теж шив рукавиці.
Б.Ґ.: Вони шили і ці спецовочні рукавиці, і такі з пальцями.
В.О.: А дату звільнення Ви пам’ятаєте?
Б.Ґ.: 1968 рік, у грудні місяці.
В.О.: Вас звільнили прямо з табору чи везли додому?
Б.Ґ.: З табору. Там же далі поїзда вже не було. Це кінцева станція. Дали грошей нам на квитки. Ми одержали квитки і вже їхали...
В.О.: Ви їхали самі чи ще хтось був з Ваших колег?
Б.Ґ.: Їхали ми з Площаком Мирославом.
В.О.: Ви повернулися куди?
Б.Ґ.: В Коломию, сюди, в П’ядики.
В.О.: Після того десь працювали? Чи було якесь переслідування з боку КГБ?
Б.Ґ.: Та переслідування було весь час. Викликали по два, по три рази на тиждень. Не кожний тиждень, але викликали, щоб співпрацювати, що дадуть легку роботу, що допустять, щоб учився. Хто хотів учитись, то пропонували.
З Ігорем Кічаком нас возили у Франківськ. Залишалося нам тоді по два роки. Возили нас сюди, у Франківськ, на перевиховання. Привезли нас, викликали мою маму. Заставили, щоб вона передачу принесла, – спеціально, аби я побачив маму, щоб ішов на співпрацю з ними, то вони пустять маму на побачення, передадуть ту передачу. А якщо я буду співпрацювати з ними, то можуть відпустити додому скорше на два роки. Але ми ті передачі не брали, на по-баченні не були і так поїхали назад. Повезли нас у табір, і так у таборі ми й добували до кінця строку.
Не зміг я створити сім’ю, тому що мати моя була непрацездатна, вона одержувала оту маленьку, мізерну пенсію. Того недоставало, і я мусив іти на роботу. Спершу я працював у Печеніжині на цегельному заводі. Після того Печеніжина працював у Коломиї в побуткомбі-наті майстром будівельних робіт. Але так як КГБ не давало спокою, все добивалося, аби йти з ними на співпрацю, то ми вирішили, що краще поїхати з їхніх очей на будівельні роботи по договорах. Працював у Миколаївщині, більшість у Миколаївській області. Будували там корівники, будували житлові будинки, будували свинарник. Там можна було трохи більше за-робити, тому що там так не переслідували кагебісти. Вже можна було і матері допомогти. Працювали, тому що мусить світ працювати. Не було часу подумати за сім’ю і за родину. До-водилося жити так, на віру.
В.О.: Це ж Ви 1931 року і Вам уже 69 років? На пенсії Ви відколи? Забули... Ну, то не обов’язково. Я записав Вашу адресу і телефон. Але скажіть і сюди, хай тут буде теж записано. Яка Ваша адреса в Коломиї?
Б.Ґ.: Адреса: вулиця Богдана Хмельницького, будинок 1-А, квартира 105, 2-й під’їзд, четвертий поверх.
В.О.: Телефону нема?
Б.Ґ.: Нема. Моє місце Ви вже знаєте. Далі йде Ткачук Ярема: село Поповичі, Мостиський район, Львівська область. Тимків Богдан: Івано-Франківськ, вулиця... як вона тепер по-новому, не знаю, номер 1. Площак Мирослав: село П’ядики. Струтинський Іван: помер, бідолаха.
В.О.: А де він жив, де помер?
Б.Ґ.: Він жив у Калуші, працював там на заводі.
В.О.: Якого року помер?
Б.Ґ.: Якого року, я так просто не скажу. Юрчик Микола у Мізині. Це Івано-Франківська область. Долинський район... ні, не Долинський. (М.Юрчик жив у Брошневі Рожнятівського р-ну, потім у с. Вигода Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Треба буде позаписувати точно. Ще Площак Василь, теж у П’ядиках. А Коневич – я навіть не знаю, де він. Він як звільнився, поїхав – і так і нема. Може Тимків знає, треба буде його спитати.
В.О.: Може, хтось знає. Дякую.