ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ

 426527.02.2010

author: Овсієнко В.В.

Інтерв'ю ТИМКІВА Богдана Івановича

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко 19 березня 2000 року в місті Коломия в домі Мирослава Симчича розповідає пан Богдан Тимків. Записує Василь Овсієнко.
Б.І.Тимків: Я, Тимків Богдан Іванович, народився 24 вересня 1935 року в селі Сівка-Войнилівська Калуського району Івано-Франківської області. Дитинство і юнацькі роки пройшли в моєму рідному селі. Закінчив я Сівецьку середню школу. Після закінчення школи був військкоматом направлений в офіцерське училище. Але там не пройшов і, коли поверну-вся, забрали мене в армію. Служив я в авіації в Естонській республіці.
Моє дитинство та юнацькі роки минули в бурхливих подіях. У нашому регіоні йшла національно-визвольна боротьба під проводом ОУН-УПА. Я хлопчиком був очевидцем тих страшних подій, тих трагедій. Бачив, як убивали, як палили села, як вивозили людей у Сибір. Ця трагедія відбувалася на моїх очах. Усе це залягло в душу і наклало відбиток на формування мого світогляду та моєї національної свідомості.
З армії я був демобілізований достроково за сімейними обставинами. В 1956 році я по-вернувся додому і влаштувався на Брошнівський деревообробний комбінат як робітник. Брошнівський лісокомбінат. Попрацював я там майже два з половиною роки. У 1957 році я поступив у Львівський лісотехнічний інститут на механічний факультет. Перейшов на заочний відділ, тому що домашні умови були дуже тяжкі і я не міг стаціонарно вчитись. До цього я був там бракувальником-приймальником експортного матеріалу, був на інших посадах. В 1958 році, перейшовши на другий курс, поступив на деревообробний комбінат №9 як інже-нер по праці та зарплаті.
В 1957 році я познайомився в Брошневі зі Струтинським Іваном – талановитим хлопцем, який був дириґентом і музикальним провідником Брошнівського хору від ДОКу №17. Струтинський Іван познайомив мене з Ткачуком Яремою, який теж працював в ДОКу №9. На цих знайомствах, на частих наших зустрічах ми ставили питання про сучасний стан України, про русифікацію, поневолення і т.д.
Згодом Ткачук Ярема сказав, що є така організація, є люди, які думають про долю України, і ми, молоді люди, повинні теж внести якусь свою частку в цю боротьбу. Згодом ми дійшли висновку, що треба створювати молодіжні організації, які б ставили питання національного визволення України.
І в 1957 році восени була створена в Брошневі Рожнятівського району група, організа-ція, яка пізніше була оформлена як «Об'єднана партія визволення України». Пізніше я дізна-вся, що осередки цієї організації є і в Коломиї, і в селі П'ядики, і в Івано-Франківську. З деякими її членами я познайомився пізніше.
Ця організація ще не була оформлена, не мала ніякої програми, не мала ніякого статуту, це були тільки ідеї. І я виніс таку думку, що треба було б це оформити, щоб вона мала, як організація, якусь програму, статут, керівництво. І мені запропонували, чи не зміг би я ство-рити програму. І я взяв це на себе. Я написав програму і статут, запропонував назву. Були різні пропозиції, я їх уже не пам'ятаю, але я, аналізуючи історію нашого народу та визвольних змагань, дійшов висновку, що основною причиною всіх невдач є роздрібнення. То я запропонував назву «Об'єднана партія визволення України». В цю назву було вкладений весь зміст – як національна ідея, так і об'єднання всіх сил. Ми мали на увазі об’єднання не тільки національних сил, але й об’єднання людей з різним світоглядом, які стоятимуть за держав-ність України. Я висловив таку думку, і більшість її підтримали. Крім цього, на зібрані, яке ми називали з'їздом, був ухвалений і статут. Потім мені повідомили, що він прийнятий з де-якими поправками.
В.О: А коли це відбулося? І де саме?
Б.Т.: Це було навесні 1958 року у Франківську (я там не був, бо я поїхав на сесію). Біля озера у Франківську було схвалено статут і програмний документ організації.
В.О: Отже, ви там не були, але, мабуть, ви знаєте, хто був на тих зборах?
Б.Т.: Там був Струтинський Іван, Ткачук Ярема, Ґерманюк Богдан, Площак Мирон і ще двох, я вже не пам'ятаю прізвища. Організація ставила собі чітку мету: вербувати, агітувати, розширювати організацію з такою метою, щоб вона набрала всеукраїнського масштабу. Були постанови і доручення, щоб їхати в східні області, знайомитися зі студентами, молоддю, інтелігенцією і давати інформацію про події, які відбувалися у нас на західних областях, і розширювати організацію.
Багато членів організації бували в східних областях. Наприклад, Юрчик Микола працював експедитором на ДОКу №9. Він мав можливість бувати в різних місцях України. Також Ткачук Ярема по характеру своєї роботи мав можливість побувати в різних місцях Укра-їни. Організація мала певний успіх, тому що молодь, де ми знаходились, горнулась до нас. Ми своєю поведінкою, своїми моральними якостями служили для них прикладом. Ми брали участь у художній самодіяльності, у всіх культурних заходах, щоб привернути до себе увагу. Там ми придивлятись до молоді, до окремих людей, які б могли бути членами нашої організації.
У 1958 році 4 грудня я був о шостій годині ранку арештований Івано-Франківським обласним КГБ. Під слідством перебував 4 місяці. Був суджений 10 березня 1959 року. Звинува-чення було таке: антирадянська націоналістична діяльність, стаття 54-1а і 11. Така мені інкримінувалась кримінальна справа. Був засуджений я на 10 років. У травні 1959 року я був відправлений у Мордовський концтабір номер сім.
В.О: А все-таки трохи конкретніше про діяльність організації. Що ж ви робили? Які дії вам інкримінували?
Б.Т.: Як я вже сказав, у нас часто були зібрання. Весь час ставились питання: вивчати обстановку, які є можливості для агітаційної, організаційної роботи. Ми знали, що служба КГБ не дрімає. Ми вели агітацію серед молоді. Кожен мав доручення агітувати, пробуджувати національну свідомість молоді. Також стояло питання роботи в армії. В 1958 році Стру-тинський Іван був призваний в армію. А він, як дириґент і музикант, був направлений в Іва-но-Франківський гарнізон як художній керівник. Ось йому було завдання придивлятися серед солдатів і офіцерів і пропагувати ідею національного визволення України. Не було якихось фізичних дій – це була в основному ідеологічна робота.
В.О: А чи були у вашої організації якісь друковані матеріали? Якісь листівки чи бро-шури, чи написані тексти?
Б.Т.: Друкованих матеріалів на той час, настільки я знаю, на було. Було все в рукописах. Були мною створені кілька місцевих листівок, але надруковано їх не було. Але був план, що хлопці придбають друкарську машинку, і вже це було майже-майже налагоджено. Але надрукованих документів не було, наскільки мені відомо.
В.О: А програма і статут? Вони були тільки в рукописі, так?
Б.Т.: В рукописах.
В.О: І в одному екземплярі?
Б.Т.: Ні, в декількох екземплярах: один екземпляр був у мене, був у Коломийській організації один екземпляр, був в Івано-Франківській екземпляр. Мій екземпляр зберігався, як і всі документи, у мене на квартирі в Брошневі. При арешті всі були забрані.
В.О: Отже, вони є в справі?
Б.Т.: Вони там і повинні бути. Після винесення вироку прокурор пред'являв мені для підпису повідомлення, що частина документів ніби спалена. Не знаю, наскільки це законно чи не законно, але так мені повідомили.
В.О: А ви знаєте, що можете тепер звернутися до суду, який вас судив, з клопотанням, щоб вам видали ваші матеріали зі справи, або копії з них зняли? Ви тепер маєте таке право, і це можна було б зробити.
Б.Т.: Коли я звернувся про реабілітацію в 1991 році, то подав заяву до тодішнього КГБ, і вони мені дозволили ознайомитись зі справою. Але не повністю, а тільки з якимось там виписками. Я мав можливість подивитись вирок. А слідчі матеріали мені не були дозволені.
В.О: Ви могли б тепер знайти час, щоб просто переписати або скопіювати дещо, при-наймні мали б вирок і основні документи. А ніхто з науковців до вас не звертався за дозво-лом ознайомитися зі справою, ні?
Б.Т.: До мене особисто ніхто з цим не звертався.
В.О: Бо сторонню людину могли допустити до справи тільки з дозволу засуджених, а якщо вже їх немає, то з дозволу рідні. Якщо хто-небудь звернеться до вас, то не відмов-ляйте. Анатолій Русначенко у своїй книжці написав про вашу ОПВУ, але дуже коротко, і там навіть є помилки: названо прізвища Гарматюк, Плющик замість Ґерманюк, Площак. (Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1998. – С. 96. – В.О.).
Б.Т.: Тепер коротенько хочу розповісти про перебування в концтаборі.
В.О: І трошки про слідство. Як на слідстві з вами поводилися?
Б.Т.: На слідстві таких фізичних заходів, насильства якогось не було. Був психологічний тиск. Могли ввечері викликати на слідство, в неділю, довго вночі тримати – отаке.
В.О: Може, в камері якийсь тиск був?
Б.Т.: Я сидів в одиночній камері, в підвалі. Все слідство, півтора місяця, я був в одино-чній камері.
В.О: Це на якій адресі ви там були – у Франківську?
Б.Т.: Тоді це була вулиця Дадугіна, а тепер Коновальця. Слідство тривало майже три з половиною місяці. Слідчі органи і прокуратура були дуже стривожені. Розумієте, після заяви Хрущова, що націоналізм майже ліквідований і національне питання в Радянському Союзі не стоїть, раптом виявилася така організація, з такою назвою, і то серед молоді, і така чисельна.
В.О: І яка скільки існувала?
Б.Т.: Існувала вона майже два роки. По справі пройшло більше, як двадцять чоловік.
Я вже сказав, що дістав десять років. Спочатку нам погрожували вищою мірою покарання, а потім замінили на статтю 54-1а. На той час 25 років уже не давали, найбільше дава-ли 15 років. А в нас не було якихось таких дій, які б виходили за межі ідейно-агітаційні, то вони ото дали нам по 10 років.
В.О: Отже, кого судили і засудили на скільки років?
Б.Т.: Так, Ґерманюк Богдан Васильович, Струтинський Іван... Це, що я називаю, – по 10 років. Мене, Тимківа Богдана Івановича, Площака Мирона Федоровича. Нас п'ять чоловік дістали по 10 років. Ще Ткачук Ярема 10 років одержав. Двоє дістали по 7 років – це Юрчик Микола і Коневич Іван. І два роки дістав Площак Василь. По справі нас судили вісім чоловік.
Після цього я був відправлений у Мордовський концтабір № 7.
В.О: Як там селище називається?
Б.Т.: Ось я не пам'ятаю. Там станція Потьма, а селища я вже, може, й забув. У сьомому таборі я пробув майже три роки. Ну, звичайно, весь час КГБ ставило метою, щоб співпрацювати з ним. Потім я був відправлений на 11-й концтабір. Я роки не пам'ятаю. Одним словом, я був так: був в 11-му концтаборі, з 11-го був направлений у третій концтабір, а з третього концтабору, пам'ятаю, коли зняли Хрущова... Я на третьому концтаборі був, коли по радіо почув, що зняли Хрущова. 1964 рік.
В.О: Це Барашево?
Б.Т.: Барашево, Барашево. Там був ніби лікарняний пункт усіх концтаборів. Була там і робоча зона. Робили ми тару. Різали дерево на таких станках циркулярних. Після третього концтабору – мені ще залишилось два роки до кінця терміну – я був відправлений в табір суворого режиму № 17.
В.О: Оце вже Озерне.
Б.Т.: Оце вже Озерне. Так. Цей табір суворого режиму знаходився серед лісу. Дуже ма-ла зона, було два бараки. Там нас було десь до двохсот п'ятдесяти чоловік.
В.О: Це в малій зоні ви були?
Б.Т.: В малій зоні, так.
В.О: Я в ній згодом теж був. Ви знаєте, яка назва цього Озерного мордовською мовою? – Умор.
Б.Т.: Умор! Режим був дуже суворий. Шили ми там спецовочні рукавиці. Начальство було дуже прискіпливе, вимагало норми і т.д..
Минали дні. У дні неволі в концтаборах я зустрічався з видатними людьми. Наприклад, у дуже добрих стосунках я був юристом Горбовим, який був адвокатом на процесі групи Ба-ндери у Варшаві.
В.О: Як ім'я Горбового? А то всі кажуть: "Доктор, доктор" – а імені ніхто не називає.
Б.Т.: Я вже забув. Все позабувалося. (Горбовий Володимир. – В.О.). Також довгий час я був у дуже добрих стосунках з Сорокою Михайлом Михайловичем. Людина, яка ще 1940 року потрапила в совєцький концтабір. То була високоосвічена людина, він закінчив Празький університет. Він був один із провідників ОУН. Дуже висококультурна, моральна і ідейна людина була.
Був я з Павлом Василиком, який зараз є епіскопом у Коломиї. Дуже добре дружили ми з ним.
Дружив я і майже весь час спілкувався з сином Романа Шухевича, командира УПА, з Юрком. Він зараз у Львові.
І багато інших, яких я зараз не можу собі пригадати. Наприклад, на сьомому концтаборі сиділи, наскільки я знаю, більше 2000 людей. І серед тих двох тисяч людей десь коло 60% це були українці. Треба сказати, що майже на всіх концтаборах – це впадало в очі при спілкуванні – основна маса були українці, що перевищувала всі інші національності.
У той час, у 1959-1960 роках, я познайомився на сьомому концтаборі з Левком Лук'яне-нком, з яким я був у дуже близьких стосунках. Ми з ним були більше, як півтора року. Працювали на одному об'єкті.
У табірному житті за тих десять років були всякі інциденти, протести молоді, яка об'яв-ляла голодовку на грубу поведінку наглядачів, проти тяжких умов праці, самих умов утримання. За це їх карали карцерами. Ще я хотів би сказати, що за період з 1959 по 1961 рік на сьомий концтабір прибула група молоді зі східних областей. Вони були з Києва, Дніпропет-ровська та з Харкова. Прізвищ зараз не пам'ятаю, але то були дуже гарні молоді хлопці, які горіли любов’ю до України. Але вони не були на належному рівні національної свідомості. Вони були засуджені на різні строки, від трьох до п'яти років. У процесі спілкування з нашою молоддю вони стали свідомими націоналістами. Я вірю, що коли йшли процеси відродження України, то вони брали активну участь у подіях. Тому що, наскільки я знаю, вони з концтаборів вийшли свідомими українцями, ідейними патріотами. Я особисто з ними багато спілкувався.
В.О: 1965 року заарештовані були брати Горині, Мороз... Ви ще діждалися їх там?
Б.Т.: З Горинем я був на 11-му концтаборі. Часто зустрічались, вечірки робили. Горині Михайло, Богдан, Шухевич Юра і мої посправники – ми часто ввечері зустрічались і всякі питання обговорювали, цікаво спілкувалися.
В.О: До їхнього приходу інформації з таборів виходило дуже мало. А ось із цього на-бору 1965 року почався вихід інформації. Як це було сприйнято старшим поколінням?
Б.Т.: Коли на сьомому концтаборі я познайомився з Левком Лук'яненком, така ідея з’явилася. Я з Левком Лук'яненком спілкувався, він дуже цікавився національно-визвольним рухом у західному регіоні під проводом ОУН-УПА. Ми ставили питання, як би поінформу-вати світову громадськість про ті події в Україні і в таборах, тому що радянська влада весь час казала, що немає ніякого національного питання. Він мені сказав, що є така ідея і що це скоро буде налагоджено.
Коли я був перевезений на одинадцятий концтабір, до мене підійшов Горинь...
В.О: Михайло чи Богдан?
Б.Т.: Я точно не пам'ятаю. Підійшов Горинь і спитав, аби я дав про свою організацію всі дані. Він мені сказав, що все це буде винесено за межі концтабору і за межі Радянського Союзу. Я дав коротеньку характеристику. Він там ще й до інших підходив, і інші хлопці під-ходили. Через деякий час ми вже дізналися – бо до нас приїжджали на побачення родичі і говорили, що радіо "Свобода" і "Вільна Європа" мають дані про тих, хто знаходиться в концтаборі, за що вони засуджені, про умови життя і т.д. Ця справа була зроблена тою групою, яка влилась у 1962-1965 роках.
В.О: Я розумію, що вам було все-таки приємно почути, що про вас говорять. Але чи були за це якісь репресії проти вас?
Б.Т.: Ні, не було репресій. Але було таке принципове ставлення, слідкували, хто з ким ходить, хто з ким спілкується, і після того робити етапи, щоб розривати ті товариства. КГБ керувався таким принципом. Після опублікування всього цього на Заході почались етапи. Якщо знали, що хтось із кимсь дружить, то розділяли, відправляли в різні концтабори.
4 грудня 1969 року я був звільнений з 17-го концтабору суворого режиму. Приїхав до-дому, в своє рідне село Сівку-Войнилівську. Коло мене старенька мама, мала шістдесят де-в'ять років. Мама – Тимків Параска Семенівна. Селянка була, напівграмотна. Але вона мені прищепила любов до України. Хоч вона була простою селянкою, але вона бачила всю ту не-справедливість – і польську, і німецьку. Та й я пам'ятаю це все. Особливо цю московсько-більшовицьку, бо все це на наших очах діялось. Бачили ми всі ці репресії. Мама казала: «Чого наша Україна така нещасна, чого так народ бідує?» Оці слова я часто від неї чув, вона майже в молитві це говорила. І все це в мою душу теж запало. Вона була проста українська селянка, яка любила свій народ, свою Батьківщину і ціле життя працювала, як кажуть, на тій ниві.
В.О.: Роки її життя, будь ласка?
Б.Т.: Мати народилася в 1901 році в селі Перлівці Галицького району. В 1934 році ви-йшла за мого батька. Мій батько вже мав перед тим дві жінки. Вони померли, мама за вдівця вийшла. Я в неї був єдиний син. Батько мій помер у 1956 році, я якраз в армії служив. Батько народився в 1887 році, Тимків Іван Федорович. Корінь його в селі Сівка-Войнилівська, а ма-ти моя походить з Галицького району.
В.О: А мама ще є, може?
Б.Т.: Немає. Мати моя померла в 1987 році. Прожила майже вісімдесят сім років.
Я в 1969 році повернувся додому. Умови були дуже тяжкі. Мати була безправною людиною, до кого вона тільки не зверталась – ніхто їй не допомагав, уся місцева влада ставились до неї зі зневагою, казали, що ти маєш сина-націоналіста. Голова колгоспу ніколи ні підводи не давав, нічого. Мати дуже тяжко бідувала. Коли я повернувся, то не міг дуже довго влаштуватись на роботу. Всі не приймали. Я мав спеціальність інженера і спеціальність механіка, і спеціальність тракториста, і спеціальність електрозварника, а не міг знайти роботу. Тільки я подавав документи у відділ кадрів, то мені говорили, що поки що не треба. Так що я майже три місяці, а то й більше не міг оформитися на роботу. Тільки завдяки знайомству, своєму односельчанину я влаштувався електро-зварником на Бурштинський домобудівельний комбінат.
А коли в моєму селі, починаючи з 1970 року, хотіли побудувати пам'ятник жертвам бандерівців і Великої Вітчизняної війни, то мене викликали в КГБ і хотіли, щоб я виступив. Я категорично відмовився, сказав, що я до цього не маю ніякого відношення. Відразу після тієї балачки з КГБ, десь через тиждень, мене звільнили за скороченням штатів. Я став безробіт-ним. І теж завдяки знайомству я влаштувався на роботу на Івано-Франківський арматурний завод. Правда, я вже в 1973 році оженився. Дружина моя працювала вчителькою. І ще пра-цює в Івано-Франківську.
В.О: А як ім'я дружини?
Б.Т.: Дружина по дівочому прізвищу – Нагорняк Марія Михайлівна. Батько її був дуже свідомий старий інтелігент, українець. Часто в бесіді зі мною він симпатизував – не тільки симпатизував мені, а й розказував про свою культурницьку діяльність у Прикарпатті. Бо він народився в селі Терновиці.
В 1978 році я став на роботу в Арматурний завод слюсарем-автозварником. Працював я там майже 13 років, з перемінами професій – механіком працював, майстром працював, бригадиром. Хочу сказати, що атмосфера на Арматурному заводі була добра, до мене всі ставилися з симпатією, починаючи від майстрів і начальників цехів, навіть секретаря парторгані-зації. Вони ставились до мене з якоюсь симпатією. Вони знали про мою справи, тому що бу-ло багато тих – я знав, – що завербовані, які повинні були за мною слідкувати.
Коли з 1989 року почалося пробудження українського духу, я один із перших на заводі почав створювати Товариство української мови. І з цього почали. Потім був створений Рух. Ми діяли зі своїми друзями на заводі, з якими сходились світоглядами. Був такий Озарків Олег, який теж був засуджений. Ми з ним багато працювали, щоб створити те Товариство. Потім ми створили Рух. Потім, починаючи з 1990 року, вже набралась така хвиля, що навіть і директор заводу, і інші мусили йти нам на уступки. Бо така маса йшла на нашу сторону, ця ідея набрала такого розмаху, що вони мусили рахуватись. Ми часто в обідню перерву робили на майданчику об'яви, сходились робітники. Я виступав, інші виступали, роз'яснювали пи-тання, які на сьогоднішній день стоять перед Україною, що треба далі робити.
В Івано-Франківську була одна з найсильніших організацій Руху. Вона брала дуже активну участь в усіх подіях в області. Ми роз'їжджали по селах під час виборів, розвозили прокламації, статут, програму Руху. Велику роль ми відіграли, коли всі об'єднались при ор-ганізації ланцюга "Львів – Київ".
Почалося відродження України. Я особисто (це для мене було таким щастям, таким духовним збудженням!) брав активну участь в усіх тих подіях.
Коли висувався Левко Лук'яненко кандидатом до Верховної Ради, я був у нього довіре-ною особою, роз'їжджав з ним.
В.О: У Залізничному окрузі, здається?
Б.Т.: Так, так. Він висувався в Залізничному окрузі. Роз'їжджав по заводах, виступав, представляв його, якого я особисто знаю. І він мав великий успіх.
Весь час, коли я працював на заводі, моя праця була пов'язана зі шкідливими умовами праці. А ті роки, в які я працював до арешту, не були зараховані до стажу. І мені довелося ще працювати до 60 років, щоб вийти на пенсію. Але вже в 1991 році начальство арматурного заводу само переглянуло справу, і я майже на три роки скоріше пішов. Але це по шкідливій сітці, так, як треба по закону.
В.О: З якого року ви на пенсії?
Б.Т.: З 1991 року. Після виходу на пенсію мені пропонували працювати далі і просили мене працювати. Але так як я велику роботу вів у своєму селі, в Сівці-Войнилівській, то мені громадськість села запропонувала працювати головою виконкому. Село було дуже занедбане, церква була спалена в 1962 році, майже не було ніякого піднесення: ні культурного, ні духовного. Є середня школа. Я створив Рух у селі Сівка-Войнилівська. Його очолив учитель нашої школи. Я дав згоду громадянам свого села, що буду працювати головою виконкому. І в грудні 1991 року я був вибраний головою виконкому Сівко-Войнилівської сільської Ради.
Працював я там майже п'ять років. Я старався підняти свідомість, культуру, все, що бу-ло в моїх силах, наскільки дозволяли і кошти, і можливості. Була побудована нова цегляна церква, в 1993 році вона була освячена. Освятив її епіскоп, який зі мною був в концтаборі, Павло Василик. Він був запрошений з іншими священиками. Була висипана велика могила біля школи, на тій могилі поставлена стела з іменами всіх, хто загинув за волю України, є фотографії тих хлопців. Це, в основному, наші односельчани, молоді хлопці, які брали участь в УПА, і з близьких сіл, які були в тих сотнях, що діяли на наших теренах. Був організований у нас хор, який у Калуському районі займав одне з провідних місць.
Я ще хотів би сказати, що інтелігенція нашого села, молодь їздила в Донбас. Ми нада-вали туди матеріальну допомогу, везли туди. Нас дуже гарно зустрічали. Це був внесок у відродження нашої духовності, української ідеї незалежності.
Ще хотів би зазначити, що коли я працював головою виконкому, серед керівників ра-йону теж були свідомі люди, які підтримували наші ідеї, пропозиції. Особисто я часто таке пропонував і вносив. І вони теж були ініціаторами всяких таких заходів – і культурних, і свят, що пов'язані з національним відродженням. Особливо, я пам'ятаю, коли було відкриття пам'ятника Бандері в його рідному селі Угринові, то була зібрана велика делегація з цілого району. І не тільки цілого району, а цілого реґіону. Було багато представників з Рівенщини, Львівщини, Тернопільщини і навіть зі східних областей. У цьому відкритті пам'ятника Бандері брав участь хор нашого села.
У 1997 році я вийшов на пенсію. Подав заяву, покинув пост голови виконкому. Маю двоє дітей.
В.О: Назвіть їх поіменно і коли вони народилися.
Б.Т.: Син Юра народився 1975 року. Закінчив технікум електронних приладів. Після закінчення технікуму був призваний в армію. На щастя, він служив уже Українській державі, два роки. Служив у ракетних військах.
Маю дочку – Тимків Ольга Богданівна. Закінчила школу з золотою медаллю і зараз навчається в Варшавському університеті на факультеті міжнародних відносин. 1978 року наро-дження.
Дружина моя – вчитель. Працює по сьогодні в 21-й школі міста Івано-Франківська.
В.О: Назвіть, будь ласка, свою теперішню адресу з індексом і телефон.
Б.Т.: Телефону в мене немає. А адреса моя: Івано-Франківськ, вулиця Полотнюків, 5. Індекс не пам'ятаю.
В.О: Помешкання власне?
Б.Т.: Помешкання власне, батьківське. Нас там фактично чотири сім'ї живе в тому помешканні.
Зараз я займаюсь сільським господарством. Більше в селі буваю. Тримаю город, пра-цюю коло городу, частково утримую сім'ю. Вирощую свої продукти. Таке моє життя зараз.
В.О: А чи були якісь публікації про вас або ваші – такого автобіографічного характеру?
Б.Т.: Ні, не було. Такого я не знаю. Була в мене така інформація, що ніби за кордоном щось вийшло про нашу організацію і про кожного зокрема, бо ми давали таку довідку ще в концтаборі №11 про себе, таку коротеньку автобіографічну довідку. Казали, що десь було опубліковано на Заході. А тут ми не бачили, ніби не було такого. Може, де й є – не знаю. Може, мої друзі знають.
В.О: Декого з ваших посправників уже й немає. От Струтинського Івана вже немає.
Б.Т.: Оце я хотів би дати довідки про своїх посправників.
Струтинський Іван Васильович. Я вже казав, що ми познайомилися з ним у селищі Брошнів-Осада, коли я працював там на ДОКу №17. То була молода людина, яка навчалась у ремісничому училищі і закінчила вечірню школу. Він 1938 року, сам із села Підмихайля Ка-луського району. Це був дуже талановитий юнак. Він мав дар Божий, до музики особливо. Він грав майже на всіх музичних інструментах, самотужки, без музичної освіти, керував хо-ром. Навіть писав музику. Це була дуже талановита, інтелектуально розвинена людина. Він мав рак шлунку і помер в 1985 році. Працював у Калуші токарем на «Хлорвінілі».
В.О: Хтось у нього з родини лишився?
Б.Т.: Братів не мав. З родичів була в нього сестра. Зараз я не знаю, чи вона жива. Була єдина сестра. Він у село приїжджав, але не був дуже зв'язаний з селом.
Ще хотів би сказати про Юрчика Миколу Степановича. Це людина, сім'я якого постраждала ще в 40-50-х роках, бо його брат брав активну участь в ОУН-УПА. Його сім'я була вивезена в Сибір і, коли він в 1955 році повернувся до свого села Брошнева, то став членом нашої організації. Працював експедитором на ДОКу №9 селища Брошнів-Осада. Він тепер дуже хворіє, має рак горла. Він живе зараз у селищі Вигода. Це Долинський район.
Ну, а про всіх інших що я можу сказати? Ткачук Ярема Степанович був активний орга-нізатор нашої партії. Людина віддана своїй ідеї, своїй справі. Живе зараз в Мостиському ра-йоні. Село не знаю, яке там. Дуже діяльна, енергійна людина. І в концтаборі ми з ним були. На сьомому і на одинадцятому. Далі ми вже були розділені.
Також Ґерманюк Богдан, який ішов у справі номером один, як організатор. Дуже активна, віддана і відповідальна людина. Коли йому якась справа була доручена, то він старався все зробити, що я часом навіть дивувався, як у таких умовах у той час можна було і поїхати. і дістати. Я дуже високо оцінюю цього свого друга.
Ще хочу сказати про Площака Мирона Федоровича. Це два брати, Василь Площак – йо-го рідний брат, він ішов в одній з нами справі. Площак Мирон Федорович – це дуже великий любитель футболу був. Він був талановитий футболіст тут, на Коломийщині. Якби його не спіткала така доля, то, можливо, його чекало б велике майбутнє в футболі. Дуже віддана людина ідеї і справі. Відповідально ставився до доручень, які йому давала організація.
Його брат – Площак Василь Федорович, учитель, був засуджений на два роки у нашій справі. Талановита людина, учитель музики і співів у школі, і вчитель української мови на той час. Має дар поетичний, музичний. Створює пісні, вірші пише, навіть створює літературні композиції. Дуже талановита людина, він і по сьогоднішній день активно працює в своє-му селі П'ядики.
В.О: Пане Богдане, а ось мені пан Ґерманюк розповідав, що ви всі дуже вигороджували пана Площака Василя під час слідства і суду. Всі доводили, що він, мовляв, ні при чому і не винен. Чого ви таку тактику вибрали?
Б.Т.: Ми хотіли цю людину виручити. Я так особисто не знав Площака. Раз приїхав сюди на запрошення його брата і Ґерманюка Богдана. Вони мене познайомили з ним. Вони мимоволі познайомили нас. Вони старалися, щоб не дуже один про одного все знати, бо ж була якась конспірація.
Оскільки нам зачитали звинувачення про причетність кожного до організації, то ми під час суду на лаві домовились, що треба його якось виручити, щоб він не був засуджений. Ми всі старались казати, що він просто випадкова людина, яка тільки знала про цей Статут і про цю Програму, він знав про організацію, але ніякої участі в ній не брав. Ми хотіли, щоб він був судом виправданий і звільнений. Очевидно, хотіли, щоб хоч одна людина з нашого сере-довища була на волі, щоб далі поширювалась інформація. Така була ціль.
В.О: А як це вам удалось домовитися? Під час суду чи ще до того?
Б.Т.: Під час суду. Коли прокурор і суддя висували конкретні звинувачення кожному, то наш адвокат старався і кожний з нас сімох старався так зробити, щоб він був звільнений з-під суду.
В.О: Про когось ви сказали, що він зараз невідомо, де є. Так хто це саме, що звільнився і виїхав невідомо куди? Про кого це мова? Здається, про Коневича Івана?
Б.Т.: Ага, Про Коневича Івана. Це наш посправник, який був засуджений на сім років. Теж житель села Брошнева. Працював у системі ССТ в селі Брошневі. Сім'я його теж була репресована, вивезена в Сибір, бо з його родини теж брали активну участь у визвольному русі, який був на наших західних теренах. Був він одним з учасників, може, не дуже активним, але був учасником нашої організації і знав про все це. Виконував певну роботу. Він діс-тав сім років, може, за те, що його сім'я вже мала такий антирадянський наклад. Мені невідомо, де він зараз знаходиться. Колись його сім'я жила в Казахстані, і було, що він після зві-льнення не міг знайти роботу, не міг прописатись, і наче десь виїхав. Так що я зараз про нього нічого не знаю і про його місцезнаходження. Тут нема фотографії Коневича. (Ігор Марда-рович. Голос памיяті // Вісник Коломиї. – Ч. 63 (457), 1994. – 10 листопада. – В.О.).
В.О: Здається, про всіх сказали. А вирок, на жаль, не зберігся, так?
Б.Т.: Вирок не зберігся. Вирок звучав так, що група (такі-то, такі-то, нас перечислили) п'ять чоловік дістали по 10 років. Нас усіх було по одній статті засуджено – 54-1а і 11, це ан-тирадянська діяльність і організація. Всі ми дістали по 10 років. Коневич і Юрчик Микола Степанович дістали по 7 років. А Площак Василь Федорович дістав 2 роки. Йому інкриміну-валось звинувачення, що він знав, а не доніс органам КГБ. То якийсь 10-й пункт.
В.О: А було проведено свідками, мабуть, досить таки багато. І, мабуть, не випадково ті люди пройшли свідками. Мабуть, вони теж були до чогось причетні?
Б.Т.: Зараз я собі пригадаю. Свідками прийшли навіть ті, які були учасниками нашої організації. Таким був Миславський Мирон, який був колись суджений і був активний учас-ник нашої організації, а може і був підісланий органами КГБ. Бо після цього про нього май-же ніхто не згадував. І КГБ старався не згадувати його прізвища. Але я особисто його знаю, що він брав активну участь, я особисто з ним зустрічався. Він же був раніше суджений, і ми, молоді люди, йому довіряли, вірили йому. Але зі всіх наслідків того судового процесу вихо-дить, що він був завербований органами КГБ.
І ще був такий, працював інженером на Вигодському лісокомбінаті – Степовий (от не пам'ятаю його ім’я). Він працював інженером, вчився заочно у Львівському лісотехнічному інституті. Мені особисто доводилося з ним зустрічатись, але він теж по справі не йшов, і теж КГБ старався його не згадувати. Наскільки ми зрозуміли, він теж пішов на співпрацю з КГБ. Він теж сприяв тому всьому. Вони йшли свідками, але не свідками очними, а при складанні протоколів допитів.
В.О: А на суд їх не викликали?
Б.Т.: А на суд їх не викликали.
В.О: А, так то зусмисне.
Б.Т.: Так. Ми це зрозуміли. То були завербовані люди.
В.О: Але ж були й такі люди, на яких просто було мало матеріалу, і тому їх пропустили свідками, так?
Б.Т.: Свідків у залі майже не було. Майже не було.
В.О: Добре, ви все розказали, то закінчимо розмову. Я вам щиро дякую.
Б.Т.: І я дякую. Але якби я був підготовлений до розмови, то дещо б виписав.
Я б іще хотів згадати із табірного життя людину з Сумщини – Сергієнка Сергія Давидовича. По якій справі він був засуджений, він мені не хотів повідомити, але я знаю, що він був офіцером Радянської Армії. Моє спілкування з ним у концтаборі №7 тривало майже три роки. Я далі з ним спілкувався, будучи вже на свободі. Це високо свідома національно люди-на, яка стоїть на державницьких позиціях, може, вище, ніж я це розумію. Проживає він зараз у Сумській області, Липово-Долинський район, село Липова Долина, вулиця Комсомольська, 17, Сергієнко Сергій Давидович.
В.О: Дякую. Це була розповідь пана Богдана Тимківа. Записано 19 березня 2000 року в Коломиї. Записав Василь Овсієнко.

На знімку В.Овсієнка: Богдан Тимків. 19.03.2000 р..

 Share this

It may be interesting for you

Dissidents / Ukrainian National Movement

TYMKIV Bohdan Ivanovych. Vasyl Ovsiyenko

Інтерв’ю

Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ҐЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

ОБ’ЄДНАНА ПАРТІЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (ОПВУ)

Персоналії / Український національний рух

ПЛОЩАК МИРОСЛАВ ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПЛОЩАК ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЮРЧИК МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СТРУТИНСЬКИЙ ІВАН. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОНЕВИЧ ІВАН ЙОСИПОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Об’єднана партія визволення України (ОПВУ). Борис Захаров

MENU