КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ

 606714.04.2010

author: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Павла Федоровича КАМПОВА

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 23 січня 2000 року ведемо бесіду з паном Павлом Камповим у його домі в Ужгороді на вулиці Чайковського, 8. Веде розмову Василь Овсієнко.
П.Ф.Кампов: Моє життя склалося зовсім не таким, яким я його планував. Я ніколи в своєму життю не думав, що колись буду хоч би на порозі в’язниці, бо щоб бути у в’язниці, її треба теж, по-моєму, заслужити. Я ніколи в життю не мав ніяких конфліктів ні з міліцією, ні зі службою безпе-ки, ні з прокуратурою. Я мав хіба розмови з тими людьми, яких я знав особисто, які колись зі мною вчились чи жили в тому районі, де я жив. Та життя склалося не так, як я думав. Довелося пробути в неволі майже 17 років, із них 12 років у таборах і майже 5 на засланнях.
Я народився в селянській сім’ї. Мій батько помер рано. Два рази він бував в Америці. Повернувшись додому, він купив 8 гектарів землі, завів хазяйство, женився. Було в нашій сім’ї п’ятеро дітей – чотири хлопці і одна дівчина, сестра Марія. Я виховувався без батька, мій батько вмер, коли мені був один рік. Життя було нелегким, але, завдяки працьовитості моєї мами, ми жили у менш-більш відповідних умовах.
В.О.: А назвіть імена мами та батька...
П.К.: Мій батько – Кампов Федір Олександрович, мама – Мішко Ганна Юр’ївна. Коли батько вмер, мамі було всього 30 років, але вона поставила собі за мету служити своїм дітям, тому вона більше ніколи не виходила заміж.
У той час у нас була Чехословацька республіка. Що я запам’ятав з цього часу? Це була справді демократична республіка. Такого, як політв’язні, не існувало, і якщо окремі члени Комуністичної партії Чехословаччини сиділи в тюрмах, то тільки після того, як вони вчинили бійки з жанда-рмами чи орґанами державної влади під час забастовок.
У 1938 році фашистська Німеччина окупувала Чехословацьку республіку і вона, по суті, роз-палась на три частини – Чехія, Словаччина і Підкарпатська Русь. Після того, як керівник Словаччини Пісо проголосив Словаччину незалежною державою, мусили статися зміни і в Закарпаттю. Перший прем’єр-міністр Підкарпатської Русі Андрій Бродій був звільнений чехословацькою владою, бо він поставив собі за мету відірвати Підкарпатську Русь від Чехословаччини і приєдна-ти до Угорщини. Головою уряду автономної Підкарпатської Русі став Авґустин Волошин.
Я мушу сказати, що Авґустин Волошин був відданий Чехословацькій республіці до самої смерті. Проголосив він Карпатську Україну внаслідок того, що Пісо проголосив незалежність Словацької республіки. До самого кінця Підкарпатської Русі Волошин служив цій республіці. І навіть після того, як Підкарпатська Русь була проголошена Карпатською Україною, навіть після того, як відбулися вибори до Карпатського Сойму, він не скликав його до того часу, поки йому не дозволив це зробити президент Чехословаччини. І от 15 березня 1939 року відбувся Сойм, який уже юридично проголосив Карпатську Україну державою, де Авґустин Волошин був вибраний президентом Карпатської України. Я в той час був дитиною, знав тільки, що існувала Карпатська Січ, яка, до речі, не мала жодної зброї, це була така культурно-просвітницька громадська організа-ція, яка займалася аґітацією населення, а також забезпечувала захист сіл. Організація, яка не мала жодної зброї.
Другого дня, 16 березня 1939 року, хортівська Угорщина окупувала нашу Карпатську Украї-ну. Це був дуже важкий період в життю. По суті, її ніхто не захищав, крім семінаристів і ґімназис-тів. Чому її ніхто не захищав? Мабуть, уряд Карпатської України бачив, що він не зможе її захистити, і, можна сказати, залишив Карпатську Україну та перебрався в Румунію, а звідти в Югосла-вію. Пан Роман Шухевич, який у той час був у Хусті, виїхав із Закарпаття за два дні до окупації. У Закарпатті було дуже багато людей із-за Карпат, з Галичини. По суті, то були ті люди, які створили нелегальні організації в Польщі. Вони хотіли, щоб Україна стала незалежною державою. Але вони так само не стали в бій за Карпатську Україну, залишили її, і, по суті, тільки ці діти – 16-17 років – билися один день за Карпатську Україну, але були переможені.
Так ішло життя. Хортівська держава створила так званих чорнорубашників, які стали перес-лідувати січовиків і всіх тих людей, які хотіли, щоб Карпатська Україна була незалежною держа-вою. Ці молоді люди, січовики, а також члени уряду Карпатської України, змушені були кудись діватися. Частина їх втікла в Радянський Союз, частина в Німеччину. Ці держави використову-вали цих людей як хотіли. Не маємо ми точних даних, скільки людей виїхали в Радянський Союз. Говорили про 17 тисяч, говорять про 7 тисяч. Але справа в тому, що всі ці люди були арештовані, засуджені і вивезені на північ Росії або в Сибір, у концентраційні комуністичні табори. Деяких тих людей, які втекли в Німеччину, Гітлер теж по-своєму використав. Частина навіть служила у військах СС, хоч то й не дуже велика кількість.
Німці з Угорщиною стали спільниками, Угорщина стала, по суті, сателітом Німеччини, і в 1941 році, коли почалася війна, діти Закарпаття були примусово мобілізовані в армію і відправлені на східний фронт. Таким чином, вони стали, по суті, воювати на боці німців і Угорщини. Це були люди, народжені 1919-22 років, тобто тепер пенсівники, як ми тепер говоримо.
За Угорщини я навчався у горожанській школі. Це була школа, яка готувала дрібних урядовців, чиновників. Там треба було навчатися 4 роки. Я зразу склав екзамени екстерном за три роки, почав навчатися у четвертому класі. А тут наближалися радянські війська, навчання було закінче-но, школи були закриті, і я повернувся додому.
В.О.: А де ця школа була?
П.К.: Ця школа була у Мукачівському районі, село Чинадієво, і в Мукачеві. Я мав певні зада-тки до математики, до точних наук. Горожанську школу радянська влада перейменувала на семирічну. Я провчився там десь дев’ять місяців і поступив у торгову академію – так називався середній учбовий заклад у Мукачеві, де готували вже урядовців середнього класу. Але Радян-ський Союз теж зробив по-своєму. Він звузив цей учбовий заклад, назвав його кооперативним технікумом. Так я закінчив кооперативний технікум.
В.О.: Коли?
П.К.: В 1949 році. У той час кожний, хто закінчував спеціальний заклад, змушений був відп-рацювати три роки. Я був направлений у Міжгір’я ревізором споживчої кооперації або бухгалте-ром заготконтори, де попрацював усього один рік. Закарпаття стали наповнювати кадрами із-за Карпат. Багато з цих людей, які були направлені зі сходу, зневажливо ставилися до закарпатців. Я був свідком того, як голова райспоживспілки, його заступники у центральній крамниці забирали всьо, што хотіли, і зрештою надіслали туди ревізію. Цього чоловіка заґітували, щоб він утік у ліс, прізвище його було Тюшкаль, і засудили вже як бандита на 25 років. Так було і в інших селах Закарпаття. У мене був двоюрідний брат – Омелян Кампов, він був головний лікар села Лучок Мукачівського району, гостював у мене, він це все побачив і сказав мені: "Втікай звідси, бо ці варвари і тебе посадять у тюрму".
Я поступив в університет.
В.О.: Якого року?
П.К.: В 1950 році, на математичний факультет Ужгородського державного університету. А роботу в кооперації я покинув. Закінчив я третій курс і змушений був піти працювати, вчителюва-ти. Попрацював я рік учителем, і взяли мене директором школи.
В.О.: Називайте, будь ласка, де ви працювали.
П.К.: Спочатку я робив учителем Нересницької середньої школи Тячівського району, відтак послали мене директором Дубівської восьмирічної школи теж Тячівського району. Тут я пропра-цював десять років. Мушу сказати, що єдине, що я бачив у той час позитивне, – це те, що всіх дітей заставляли вчитися. Був прийнятий закон про загальне восьмирічне навчання, і бідні вчителі днями і ночами боролись, щоб всі діти вчились. А діти були дуже бідні, їм не було що їсти, в колгоспах людям нічого не давали. Бувало таке, що за рік діставали по тридцять кілограмів зерна. На уроках діти падали. У той час у Дубовому стався страшний випадок. Людям надоїло було знущання в колгоспі, і в один день десяток людей убили голову колгоспу. Його прізвище було Мадар. І всі ці люди були засудженні на 25 років.
В.О.: Якого то року сталося?
П.К.: Це було у 1954 році. Усі ці люди відбували покарання в мордовських концтаборах у зв’язку з тим, що вбивство зарахували політичною акцією, бо вбили голову колгоспу. У цього Мадара, голови колгоспу, було троє дітей. У людей, прізвище яких було Дикет, Бережник, теж було по трьох чи чотирьох дітей. Усі вони всі ходили в школу, яку я очолював. Було дуже дивно, коли дітей голови колгоспу ніхто не підтримував і вони були голодні. І дітей цих, які вбили цього голову, теж ніхто не підтримував, і ці були голодні. У гуртожитку я годував усіх цих дітей разом. На моє щастя, я не зовсім розібрався в цих питаннях і дивився на це не з політичної точки зору. Я нібито не знав, що така трагедія трапилась, бо таки не всіх я тих батьків знав.
І отут уперше мені довелося задуматись про життя людей. Радянський Союз вів страшну бо-ротьбу проти релігії. У Дубовому Тячівського району споконвічно були баптисти. Я пам’ятаю, як радянська влада хотіла, щоб їх не було. Активісти сільської ради побили баптистів. Уперше я зустрівся з таким випадком – це було в 1955 році, – що ці люди якимось чином зуміли поскаржи-тися в Організацію Об’єднаних Націй. І прокурор Закарпатської області Василь Павлович Русин прийшов це перевіряти. Він запитав мене, чи справді активісти сільради побили баптистів. Я, по суті, цього не бачив, бо я був в іншій кімнаті, коли вони це робили, але я їм, пам’ятаю, сказав, що я з Мукачівського району, не з Дубового родом, а вони з Дубового, але я би ніколи не став бити своїх односельчан. Прокуратура області відповіла. Там замінили сільраду, бо питання набрало міжнародного характеру.
От у тому Тячівському районі мене доля звела із Дикусаровим Володимиром Григоровичем. До речі, вона мене звела з ним ще в Міжгір’ї. Він тоді був другим секретарем райкому комсомолу, але я чомусь не був членом комсомолу, хоча згодом і поступив, бо, як кажуть, не можна було це обминути. Пізніше цей Володимир Григорович став секретарем райкому партії в Тячеві. І якось він сказав завідуючому райвно Василеві Кривському, уже в 1959 році, що мене треба замінити, бо я безпартійний. Але я не дав себе звільнити, я перейшов працювати в Ужгород, сам, мені допоміг тоді завідуючий обласним відділом народної освіти, Василь Васильович Гомонай, який перед тим був завідуючим Тячівським районним відділом освіти. І от я тут собі спокійно працюю.
В.О.: Це відколи?
П.К.: У 1960 році це трапилося. І тут Дикусаров став секретарем обкому. Я подав на конкурс на заміщення вакансії в Ужгородському державному університеті старшого викладача загально-технічного факультету. Дикусаров наклав на мою заяву вето. І от тоді, по суті, я став задумуватися, хто я такий. Мені сказали, що ти працюй і в облвно, і в університеті. Це було невигідно – за одну зарплату викладати погодинно. Платня там була мала. У цей час на Дикусарова стали поступати заяви, скарги, що він, ставлячи голів колгоспів на посади, від кожного бере 20.000 карбованців хабара. Хтось написав звернення до пленуму Закарпатського обкому партії, щоб це розслідували.
А в той час проходили вибори – це було в 1970 році – у Верховну Раду СССР. І появились листівки, у яких пропонувалося не голосувати за тих кандидатів, яких висунула Комуністична партія, а за інших. Серед них був голова облвиконкому Гараґонич Іван Григорович, який у свій час утік у Радянський Союз від переслідування угорців. Серед них був відомий прозаїк Закарпаття Іван Чендей і Павло Кампов, тобто я. До речі, моє прізвище було написано неправильно: написано було Кампо, а в матрикулі писали Кампов, бо саме слово "кампоо" – це латинське слово, яке походить від слова "поле". От тому Борис Полєвой, відомий російський письменник, у якого прізвище було Кампов, змінив своє прізвище і переклав його як Полєвой. А в зв’язку з тим, що в українській мові довгого "о" немає, то писали у кінці "в". Так вони й пишуть "кампоо" – Кампов, "сабоо" – Сабов і т.д.
Тоді ж появилася стаття "25 років надій і розчарувань". У цей час Закарпаття якраз відзнача-ло двадцять п’яту роковину з часу приєднання його до Радянського Союзу. Ця стаття, до речі, була направлена у радянські орґани – ґазету "Правду" московську, у "Радянську Україну", "Закарпатську правду". Населення про неї, може, і не знало, але внаслідок того, що Дикусаров попав під гостру критику, Компартія рішила його захистити. Усе це зібрали і інкримінували мені.
В.О.: Чи відомо вам, хто ті листівки писав і яким чином вони розповсюджувались?
П.К.: Розповсюджувались вони дуже багато...
В.О.: А в якому вигляді ці листівки були?
П.К.: Всього на половину аркуша. Дуже коротко, а розповсюджені були сотнями.
В.О.: Але видрукувані чи написані від руки?
П.К.: В машинописі. До речі, цю машинку вони ніколи не знайшли. Наскільки я вже сьогод-ні можу бачити, це була машинка, зроблена ще до радянського часу. Цю машинку ніколи ніхто не знайшов, хоч вони в експертизі констатували, що це машинка одного громадянина Ужгорода, з яким я дружив, на прізвище Канюк, але це була неправда. От так.
Був ще один фактор. У той час були розповсюджені програми новоствореної партії, яка на-зивалася "Партія національного відновлення Подкарпатської Русі". Було зроблено досить грамот-но – виписка з програми, завдання партії, і теж розіслано від імені так званого організаційного комітету керівникам підприємств, інтелігенції, лікарям, в органи влади – в дуже немалій кількості. Мало того, ця програма була направлена в чехословацьке консульство в Києві. Тоді в нас не було там посольства. І от цей консул Чехословаччини передав це в органи КДБ. До того ця заява про партію була направлена начальнику управління внутрішніх справ Закарпаття з проханням зареєст-рувати цю партію як громадську організацію. Безумовно, про це ми нікому не казали. Це було зроблено, по-моєму, десь у 1977 році, а не в 1970-му, коли мене заарештували. То вони просто збилися з ніг, і не могли це нікому пришити.
І ось я собі та дружині купив квиток у Чехословаччину, з 16 на 17 червня 1970 року. Ми мали туди виклик і хотіли провести літо у Карлових Варах. Я подав заяву в університет і в облвно, щоб мені надали відпустку. Всьо було узгоджено, я прихожу 15-го на роботу – "завтра дістанете гроші і поїдете". 16-го я приходжу на роботу, мене викликає завідуючий облвно Василь Васильович Бурч і каже мені, щоб я негайно їхав у Хустський район і перевірив, як проходить трудовлаштування випускників середніх шкіл. Ми туди поїхали – група. Шістнадцятого числа я на машині виїхав у Данилівський радгосп – там були три школи. Хотіло-смо побачити, як там працюють.
Я не доїхав. Я зайшов в Сокирницю в школу на екзамен. Підходить до мене знайома людина і каже: «Павло Федорович, вийдіть, вас просить одна людина». Ця людина колись працювала секретарем партійної організації у колгоспі, та я не знав, що він уже робить у Комітеті державної безпеки. Підходжу до машини, мені представляється полковник Зудов. Я собі уявив, що прийшли студенти, які служать у Німеччині, Угорщині – воєнні часто приїжджали і просили, щоб ми достроково прийняли в них екзамени, що це такі воєнні, але ні – він мені каже, що вони з Коміте-ту державної безпеки. Запропонував мені відпустити машину, посадив мене в свою машину і повезли мене в Хуст у Комітет державної безпеки. Там мені дали оце звинувачення, сказали, што я автор статті "25 років надій і розчарувань", што я розповсюдив листівки, што я створив Партію національного відновлення Подкарпатської Русі… Підполковник Зудов запропонував мені чесно це визнати, видати моїх спільників, і тоді мене буде відпущено на волю. Я, по суті, про це майже нічого не знав, і нічого я йому не міг дати. Він мене посадив у свою машину і ще як не арештова-ного привіз мене в управління КГБ Закарпатської області, там мене затримали. Це було 16 червня 1970 року.
Мене більше звідти не випустили. По цій справі було допитано біля 11 тисяч.
В.О.: Ого!
П.К.: Вони не знайшли жодного свідка. Вони були шоковані. В той час уже був головов Ради міністрів Щербицький, прислав він свого референта для розмови зі мною. Я ще тоді думав, чому не Шелест. Скоро ми побачили, яка доля Шелеста, – після того я зробив висновок, що Щербицький все життя працював на Комітет державної безпеки. Той референт мав зо мнов розмову біля двох годин. Він теж не вірив, що то я зробив.
Так почалося слідство. Слідство тривало шість місяців. Я не підписав їм жодного протоколу, я їм просто сказав, що я не буду вам допомагати себе знищувати. Я побачив, що з вами немає що говорити, тому що мені слідчий по особо важних ділах, Юрій Павлович Білоцерковець, сказав: «Я менше, як на десять років, не оформляю». Після того, як референт голови Ради міністрів спитав мене, чому я не підписую, я йому сказав: "Після такої розмови немає про що говорити".
Пережив я всі ті біди, як і всі люди. Возили мене у дурдом. Пам’ятаю, викликав мене проку-рор Дьордяйфе – отой самий Білоцерковець, Жабченко – начальних управління КГБ і цей слідчий – і ці троє пишуть, що мене треба на експертизу. Я спитав прокурора: "Насправді ви бачите, що мене треба везти на експертизу?" Каже: "Бачу – ви не підписуєте документи..." Я тут сказав: "Ви знаєте що? Нас тут троє, один між нами – божевільний. Я знаю, влада ваша, ви везете мене в Кульпарківську…». Коли мене звідти привезли, то я кажу, що ваша влада встановила, що я не божевільний. Значить, божевільний хтось із вас двох". Уявіть собі, що так і трапилось. Через чотири роки у Білоцерковського була пухлина мозку, і він як божевільний умер у київській лічбиці, прив’язаний простинями до ліжка.
В.О.: Це той Білоцерковський, який вас бив?
П.К.: Той самий.
В.О.: А як це було?
П.К.: Він дуже був нервова людина, постійно брав таблетки, і один раз на допиті він сказав: "Ти будеш підписувати чи ні?" – "Я же сказав, що ні". Він підійшов до мене, ударив мене кулаком по чолу в області лівого ока, взяв мене за груди і ударив носом в стіну. Я на те не надіявся, я був дуже розслаблений, тому цей удар йому дуже вдався. Але з грудей у мене пішла кров.
В.О.: Через горло?
П.К.: Начальник тюрми, того їхнього КПЗ, сказав: «Я за тебе відповідати не буду, я тобі дав здорового». Хоч це було через коридор – слідчий відділ, бо я ж сидів у тюрмі КГБ. На другий день мене повезли в тубдиспансер. Рентґенолог і спеціаліст у диспансері написали, що кров із грудей Кампова пішла внаслідок удару. Як вони не боролись, щоб цього не було, та жінка так написала. Після цього, як вона це написала, мене повезли на кардіограму, чи не пішла мені кров із серця. Там написали, що ні. Мені почервоніло око, но вони вже не схотіли мене повезти до очного лікаря. Якщо б вони мене туди повезли, моє око було б не осліпло. Я тільки відчув, што я погано став бачити – чим далі, чим далі, чим далі. Уже в концтаборі Кучино прийшла очна лікарка Гера-сименко Надія, пам’ятаю її прізвище. Вона подивилась в моє око і написала: «атрофія зорового нерва». Прийшла комісія з Пермського управління КГБ, і мені дали інваліда другої групи. Таким чином, я в них не просив цю інвалідність, але коли мене другий раз судили, то написали, що я видумав собі інвалідність.
Трошки забіжу наперед. У Сибіру томська комісія, вже вільна, не від КГБ, теж мені дала дру-гу групу. Коли я повернувся в Ужгород, то тут теж треба було пройти комісію, але мені тоді почало боліти праве око, і лікарі мені дали першу групу, бо вони хотіли захистити мене. Там на десять гривень більша пенсія.
В.О.: Тоді – рублів.
П.К.: А, рублів, так. От так трапилася моя друга тюрма. А, по суті, друга тюрма, була у 1981 році, трапилася не за то – посадили Кандибу Івана.
Коли посадили Івана Кандибу, то знайшли там мої листи. Іван хворів, і я висилав йому звід-си ліки. Все-таки тут завжди було завжди трошки легше внаслідок того, що Закарпаття на границі. Вони прийшли до мене на обшук, і посадили мене вдруге.
Але повернемося до першого. Суд у мене тривав вісім днів. Мені все це інкримінували – і книгу "25 років надій і розчарувань", і листівки щодо виборів, і напад на державних осіб.
В.О.: Що це за напад?
П.К.: Що нібито я написав пленуму Закарпатського обкому, щоб скомпрометувати Дикуса-рова. А як не дивно, в жодному документі – ні на слідстві, ні в звинувачувальному акті ім’я Дикусарова не згадується. Все-таки вони не написали, що народ його звинувачує у корупції і в такому величезному злодійстві. І це йому, по суті, допомогло, бо він тут був другий секретар обкому, а дали його в Чернівці першим секретарем обкому. Потім пішов у Хмельницьку область, і тільки в 1991 році, коли вже Щербицького звільнили, то і його в перший же день звільнили, бо він всім надоїв, навіть тому ЦК, той злодюга. По суті, як би сказати, я став жертвою внаслідок того, що партія спасала свого функціонера Володимира Дикусарова. Треба було звинуватити людину і сказати, що він зводить наклепи, спрямовані на послаблення і ліквідацію радянської влади. Так у мене й написано у вироку.
Чи знайшов Комітет державної безпеки свідків? Уявіть собі, знайшли.
В.О.: Знайшли?
П.К.: Знайшли Аристархова Лева Михайловича і Троня Андрія Леонтійовича. Ці особи пра-цювали в інституті вдосконалення вчителів. Аристархов був родом із Сумської області, а Андрій Тронь – із Полтавської. У Сумах батько Аристархова був начальником німецької поліції і був засуджений. У неволі або вмер, або його стратили – я точно це не знаю. Батько Андрія Троня був німецький староста одного із сіл Полтавської області. Таким чином, Комітет державної безпеки СССР своїми свідками мав або фашистів, або тих, які були з роду фашистів: вони, щоб вижити, згодні були наговорити і на святого Бога.
Півроку Верховний суд не хотів затверджувати вирок обласного суду. Уже мене ніхто нічого не питав. Працівники Комітету безпеки обходили, щоб зо мнов не зустрічатися, хоч я до кінця сидів у їхній тюрмі в одиночці. Я просидів в одиночці цілий рік.
В.О.: І під час слідства теж?
П.К.: І під час слідства.
В.О.: Навіть "насєдок" вам не підсаджували?
П.К.: Один раз на дві години.
В.О.: Я читав, що ні газет, ні радіо вам не давали – повна ізоляція.
П.К.: Я нікого не бачив, окрім них. Я не мав ґазети, ніякого радіо – про це не могло бути й мови. Сидів я в одиночці в четвертій камері.
В.О.: Хоч книги вам якісь давали читати?
П.К.: Так, давали. А потім, коли в мене почало боліти око, вони сказали, що в мене око по-чало боліти від того, що я читаю, і не давали й книг.
В.О.: Ну ж режим вам улаштували!
П.К.: Так, так. Єдина була вигода, що тюрма там була дійсно незаповнена. Були такі випад-ки, що я був один.
В.О.: На всю тюрму?
П.К.: На всю тюрму. Там було 13 камер.
В.О.: А це спеціальна тюрма КГБ?
П.К.: Спеціальна тюрма КГБ.
В.О.: Тоді весь штат тюрми працював на вас одного?
П.К.: Весь штат. Бувало, що ті люди, які мене охороняли, самі дивувалися, що мене так охо-роняють. Був такий випадок, пам’ятаю, у неділю, що пустили мене в дворик. Дворик був такий, що довкола будинки і лиш небо. Я по шість годин там собі сидів. Одного разу, коли я там сидів, мені кинули з четвертого поверху управління КГБ листок, де було написано: «На вас будуть свідчити Аристархов і Тронь». І написали, хто такий Аристархов і хто такий Тронь. Значить, там були люди, які дійсно мені співчували.
Пам’ятаю, був там заступник начальника управління на прізвище Смирнов, а я вчив його си-на. Син приходить туди і каже на слідстві: "Юрій Павлович, ви мені покажіть того Кампова, бо мій син мені жити не дає. Каже, що ви забрали чоловіка – та ви ж бандити, каже". І він справді прийшов зі мною поговорити. Каже: "За що це вас тут тримають?" Отже, були люди, які співчува-ли. Був там один наглядач – студент історичного факультету. Кожен тиждень він мусив доповідати своїм студентам, що там зі мною. Дивний випадок був, коли мені на Великдень один наглядач приніс їсти і пити вночі. Він був родом з Саратовської області. Я, безумовно ж, не пив, я взяв у нього їсти. І, ви знаєте, я потім перевіряв, што він це зробив сам. Він там був один дижурний на коридорі.
Неволя була дуже тяжка. Вони гралися зі мною, дозволяли жінці, щоб вона брала мою одежу, прала і приносила свіжу. Дозволяли їй, щоб вони носила мені їсти.
В.О.: Як часто вам дозволяли передачу?
П.К.: Деколи могли дозволили і раз на тиждень. Но вона цього не робила. Вона боялася цьо-го. Мені носили їсти з битової тюрми, з тої самої кухні. І кажуть, що хоч скільки можуть дати їсти, лиш би ти їв. В цьому проблем не було, але ізоляція була страшна.
Я запам’ятав такий випадок. У тому листі "25 років надій і розчарувань" був такий факт. На-писано було, що люди, які чекали комунізм, а їх звільняли з роботи, сказали, що в них, мабуть, первородний гріх, бо вони народилися на Закарпатті. Їх усіх викликали на допит. І якраз мене ведуть. Наглядачі перший раз у житті сказали мені, щоб я став і поклав руки на стіну. Я не знав, як це зробити, тому кажу наглядачеві: "Та ви покажіть". Ви знаєте, він поклав руки на стіну, а я собі знов у камеру, лишив їх там. Ізоляція була така страшна, що важко й подумати, як я тоді вижив. Ну, потім, щоправда, я побачив, коли мене везли вже етапом, як поводяться ці люди битові, то дійсно краще в одиночці сидіти.
В.О.: А я вичитав, що ви все-таки мали побачення з мамою. Це після суду?
П.К.: Після суда.
В.О.: І вона сказала вам про вибори?
П.К.: Так, вона сказала мені про вибори.
В.О.: Дату суду ви запам’ятали?
П.К.: Так, запам’ятав – 29 грудня.
В.О.: Але ви казали, що він тривав вісім днів.
П.К.: Но починався він раніше. Він десь починався до 21 грудня 1970 року. От мама питає начальника: «Скажіть, за що ви засудили мого сина?» Бо, знаєте, були такі страшні авантюристи, що пішли в моє село, де я народився, і сказали, што я виготовляв гроші.
В.О.: Так, так, таке вони робили.
П.К.: Мама їх питає, що я обманув населення, що 38.000 за мене проголосували, щоб я став депутатом Верховної Ради. Мама їм каже: «Якщо в такий важкий час за мого сина проголосували 38 тисяч, то я можу спокійно вмирати».
Перебуваючи у тюрмі КГБ, я мав дуже багато часу передумати про зміст життя, зробити пра-вильний вибір у майбутньому. Я хочу сказати, що якщо людину звинувачують у тому, що вона не вчинила, у неї виробляється інстинкт боротьби за свою правду. У тюрмі КГБ були, з одної сторо-ни, умови кращі, як у інших тюрмах, а з іншої сторони – гірші. Справа в тому, що я сидів один у великій кімнаті площею, мабуть тридцять метрів квадратних. Підлога була паркетна, туалет був трохи відгороджений, великі чотирирамні вікна з ґратами і з матовим склом. Було тепло. Цей будинок будувався при Чехословаччині для потайної поліції, тобто для КГБ. І от із цього адмініст-ративного будинку комуністичні дияволи зробили тюрму. І це було, може, й добре, бо ті, що сиділи в тюрмі КГБ до 1953 року, то вони сиділи у підвалах, де майже зовсім не було вікон. Підвали були кам’яні, підлога була цементна…
Але була дуже сувора ізоляція. Упродовж року я, по суті, не бачив інших осіб, крім нагляда-чів і слідчих. Я не знав навіть, який день. У мене не було ні олівця, ні паперу, ні радіо, ні ґазети – нічого не було. Було ліжко, можна сказати, нормальне, півтораспальне. Мені давали чим вкрива-тись, таким чином, від холоду я не страждав. Приносили мені їжу з битової тюрми, яка була розрахована приблизно на півтори тисячі чоловік і називалася "Американка", бо ужгородська тюрма будувалася під в’язницю спеціально по проекту американських спеціалістів. Туди мене щотижня возили в лазню. Я дуже боявся в тій великій тюрмі. Якось вона на мене наганяла страх. Східці там залізні, добра акустика. Наглядач може бути в якомусь кутику і чути, що робиться в цілій тюрмі. Оці капіталісти були спеціалісти навіть у цьому.
Тюрма, де я сидів, по суті, була кабінетом, тільки двері замінені на дубові і оббиті залізками. Я абсолютно не знав, що таке тюрма, я не знав, що є вічко, де вони дивляться, що я роблю. Одного разу вночі кричать на мене, щоб я розкрив голову, а я питав їх: «А ви звідки знаєте, що я закрив голову?» Тільки на третій день я побачив, що в камері є два віконця, в які вони спостерігали за мною.
Спочатку давали мені читати книжки, поки мене не побив старший слідчий по особливо ва-жливих справах Білоцерковець Юрій Павлович, який був дуже нервовий. Тільки тоді, коли я повернувся з неволі, я дізнався, що він мав пухлину мозку, потім зійшов з розуму і вмер у київсь-кій лікарні як психічно хворий, прив’язаний як буйний до свого ліжка. Такі він проявляв і до мене свої дії. Іноді пробував зі мною жартувати, іноді бистро сердився і кричав на мене, як на дитину. І от одного разу він дуже образився, що я не підписую його протокол. Моя справа складалася з семи томів, бо КГБ допитало біля 10.000 чоловік, а підшило, наскільки я знаю, біля двіста осіб, а решту, понад 10.000, викинули, ті протоколи їм нічого не давали. Він дуже виступив проти мене, що я не підписую протокол, підійшов до мене несподівано, ударив мене в область лівого ока, вдарив мене об стіну плечима і з мене з грудей пішла кров. От із того часу я й став сліпий на ліве око, бо мене не лікували, і зараз це вже ніхто не може вилікувати. Діагноз: атрофія зорового нерву, і до цього часу ця хвороба не виліковується. Я після повернення з неволі перевіряв себе у спеціалістів Західної Німеччини, у Канаді – вони просто констатували мій стан, але сказали, що лікувати не маємо можливості. Просто треба зберігати праве око, щоб воно теж не захворіло.
Я ніколи не знав, що вночі перевіряв якийсь черговий. Но мене не будили, вони просто ди-вилися через своє віконце, чи я сплю. Був у мене наглядач Іван Іванович – росіянин, який колись був наглядачем у тюрмах КГБ у Владивостоку. Ось такий собі чоловік, який любив напитися і спав на чергуванню. На коридорах цієї тюрми були китайські килими товщиною приблизно п’ять сантиметрів. Я ніколи не чув, що там хтось ходить по коридорах. Тут не треба було мене кудись водити, я й сам не хотів іти на подвір’я, як вони казали, гуляти. Аж після того, як я дійсно сидів дуже довго, уже мусив був трохи піти у двір.
Одним словом, я був так спрятаний, як у якийсь залізний мішок, де ніхто не мав доступу і де я не мав ні до кого доступу. Наглядачі мене чомусь не боялися. Я пам’ятаю, був наглядач Жидков. Він сам у легковій машині возив мене у лазню у велику тюрму. Один раз його перестрів генерал КГБ Жабченко і сказав, як він може мене самого возити, що він має брати ще двох чоловік. Він сказав, що впевнений, що я його бити не буду і втікати не буду. Одним словом, такі були несумісні явища. З одної сторони, вони мене не боялись як фізичної людини, но боялись мого духу.
І ось нарешті десь у лютому 1971 року мені сказали, що мене вивозять у концтабір. Пам’ятаю, прийшов до мене ґенерал Жабченко і каже мені таке, що я повинен собі усвідомити те, що я дотепер був в Ужгороді, де мене всі знали, а зараз я йду до незнайомих людей, обставини мого життя зміняться, щоб я там був більш осторожний, бо там мене ніхто не буде вивчати, як вони тут мене вивчили і знали, на що я здатний і на що я нездатний.
Що можна сказати ще про слідство? Спочатку мене допитував полковник Зудов. До речі, ця людина пропрацювала в Закарпаттю до самої смерті. Був він колись учасником трійки НКВД, яка робила слідство і судила сама. Я потім, уже зараз, зустрічався з тими людьми, у яких він вів так зване слідство в 1944 році, коли він був іще у СМЕРШу, і йому, як кажуть, не треба було ніяких там свідчень, анічиїх. Від молодшого лейтенанта доріс він до полковника. Насправді, Зудов – це істинний кат закарпатського народу.
Допитував мене ще майор Увін, по національності комі-перм’як. Може бути, що вони всі п’я-ниці, адже нерви їхні не витримували того психічного стану, навіть їхні нерви не витримували того, що вони діяли з людьми. Цей Увін часто приходив випивший і допитував мене по окремих питаннях. Таким чином, мою справу вели три кагебісти – Зудов, Увін, а основний був Білоцерко-вець. Можна сказати, що Увін робив із себе ліберала, іноді в своєму кабінеті на допитах кидав мені московську газету "Правда", щоб я за ці хвилини, які він там є, читав. Зудов іноді мені гово-рив, що я попав до справжнього ката Білоцерковця, бо, каже, Білоцерковець сам мене звинуватив, що я ліберал, то щоб я з ним був осторожний. Я не розумів, яку вони при цьому переслідували мету. Іноді навіть Білоцерковець мені говорив: "Ви не дивуйтесь, що я з вами так ведуся. Якщо я не буду вестися з вами, як я, то мене виженуть, і з вами будуть вестися інші так, а я солдат і дол-жен выполнять приказ. Я бы в удовольствием розпив би з вами бутылку водки, но, видите, мы встретились в совсем других обстоятельствах". От коли він, цей Білоцерковець, мене ударив, я якось сам не пам’ятаю, як я закричав. Відчинились двері, зайшли два інших слідчих і кажуть Білоцерковцю: "Ты что, одурел – такого человека бить?" Зачинили двері і пішли.
Мені підкинули були тільки двох людей. Один із Тячева, Руснак. У той час у Закарпатті була така само повінь, як у 1998 року, – ріка Тиса вирвалась у Тячеві і знесла половину міста з лиця землі. Оцей Руснак пішов в Угорщину до родичів, щоб йому дали якісь гроші, щоби він зміг відбудувати свою квартиру. Його по дорозі митники зловили, гроші забрали і посадили в тюрму. Але все-таки знайшлась якась людина, яка переконала керівництво, що його треба випустити, і він був випущений з тюрми. Він пробув зі мною дві години. Друга людина була з Хуста. У шині машини він віз соски для дітей, 1000 штук. Його піймали і дали йому шість років. Більш я не бачив нікого, тільки вже коли мене відвезли на експертизу у Львів, я там зустрів людину, яка сиділа в сусідній камері направо від мене. Це був ґенерал, який служив в Угорщині, там його в чомусь звинуватили і привезли в ужгородську тюрму. Коли я його зустрінув у Львові, то він був або насправді божевільний, або чинився, тому що він кидався на вікна у камері і кричав: "Папа, папа, меня подменили". Я в перший раз так страшно злякався, в мене тряслися руки й ноги, коли його почали бити наглядачі.
Але, як кажуть, світ завжди не без добрих людей. Все-таки в дурдомі я знайшов санітара і попросив його, щоб він відправив мого листа. Додому лист я відіслати не міг, бо я знав, що за моїм будинком юридично оформлений нагляд. Я не писав адреси моїх рідних – чи мами, чи брата, я просто написав на чужих людей, які були дуже добре знайомі з моїми рідними, і ця людина сама мені запропонувала написати. Я там майже нічого не писав. Приніс він мені папір, і я навманець, під ковдрою, не дивлячись, написав, де я знаходжуся, що зі мнов роблять, і попросив, щоб вони все-таки спробували мене захистити. Як не дивно, ця людина дійсно послала листа, через декілька днів цей лист прислали моїм рідним, колишній дружині, і інтеліґенція зробила була спробу впли-нути на органи КГБ, щоб вони мене відпустили. Це зробив доцент Ужгородського державного університету – ще мій, який мене вчив, потім я з ним працював, – Юрко Ковач, письменник, Михайло Томчаній і декілька викладачів, які зі мною працювали в університеті, але їм просто порекомендували, щоб вони нікому не казали, що зробили таку спробу, на їхню ж користь, і вони просто залишилися ні з чим.
Декілька питань про свідків. Я вже казав, що органи КГБ допитали майже 11.000 чоловік.
В.О.: Це небувалий випадок!
П.К.: Допитували всі уповноважені в справах КГБ в районах, що були, в містах. Була сюди прикомандирована велика кількість слідчих із інших областей з їхнього міністерства, українського комітету. Але все це нічого не дало. Який був їх висновок? Їх висновок був, що я людина з двома днами: говорю одне, а думаю інше.
Я дуже вдячний, можу сказати, закарпатцям. У Дубовому, де я проробив директором десять років, допитали сотні людей і, як вивів Білоцерковець, люди співали про мене оди. І ніхто не вірив, що я можу бути в чомусь винний.
Коли відбувся перший пленум обкому КПУ, то з інформацією про моє засудження виступив ґенерал КГБ Жабченко. Він сказав, що органи державної безпеки констатують, що жодних соціа-льних передумов для того, щоб я був антирадянщиком, вони не мають, і ствердив, що це людина з великими амбіціями, які його погубили. Я знаю, що готувалась величезна стаття, з якою органи КГБ хотіли виступити в обласній пресі. Доручили це вони відомому журналісту Закарпаття Михайлу Бобідоричу. Коли стаття була готова, із Києва їм прийшла порада, щоб вони ніколи ніде і нікому не говорили про моє засудження, про мою неволю. Тобто вони вирішили про це громадськість не інформувати. Про це мені розповів Михайло Бобідорич, уже зараз покійний. Він мені сказав, що він два місяці працював над статтею зі слідчим Білоцерковцем, і що він її не закінчив через те, що він вимагав, щоби органи КГБ дали кореспонденту зустріч зі мною, а вони в цьому відмовилися, цього вони не дали. І по суті, широкі маси закарпатців не дізналися про мою неволю. Знали тільки близькі, які не дуже говорили про це, бо й самі боялися, тим більше, що велика кількість моїх знайомих були допитані, може навіть і всі. Мабуть, їм порекомендували, щоб вони мовчали.
В.О.: Але ж 11.000 людей, котрих допитували – то це ж і є народні маси?
П.К.: Так, це народні маси.
В.О.: Щось же вони-то знали?
П.К.: Так, знали. Але ж бачите, не хотіли сказати про це громадськості.
В.О.: Ваше ім’я їм принаймні, коли допитували, називали?
П.К.: Безумовно. Цікаво проходив суд. Викликали всього тридцять чоловік на суд як свідків. Який був суд, що ті люди свідчили? Вони казали, що мене знають, тоді-то й тоді-то зі мнов зустрічалися, але вони нічого не знали про мою антирадянську політичну діяльність. І тільки двоє людей сказали, що я їм нібито сказав, що я створив Партію національного відновлення Подкарпатської Русі. Це Лев Михайлович Аристархов. Він і викладач Ужгородського державного університету, був працівник-методист інституту вдосконалення вчителів, але, як перед судом я дізнався, його батько був начальник поліції у Сумах, а він проліз у Комуністичну партію. Така людина згодна будь-що сказати. І коли я на суді розкрив, хто такий Аристархов, то суддя сказав прокурору: «Може ви й Гітлера закличете як свідка на Кампова?» Тоді суд зразу закрили, і не було його три дні. От уже обробляли, кажуть, суддю Гіріца Людвика Андрійовича.
Другий був Андрій Тронь, родом з Полтавщини. Його батько був старостою під час німців. От бачите, використовували для знищення таких людей, які боялися, або чимось були грішні перед радянською владою і захищали себе, щоб жити.
Основний документ, який був покладений мені в вину, – це реферат "25 років надій і розча-рувань". Що це був за документ? Я би сказав, що це був документ не антирадянський – документ науковий, який базувався на фактах. Його політичність полягала хіба в тому, що в ньому заперечувалося возз’єднання Закарпаття із Радянським Союзом. Називалось це примусовим приєднанням, як воно й насправді було. І говорилось про те, що маніфест про возз’єднання, який більшовики дали на підпис населенню, був сфабрикований. У той час у Закарпаттю жило 800 тисяч чоловік, а підписало його 18 мільйонів, тому що кожна дитина від шести років і доки не вмерла людина, підписувала його і на квартирі, і там, де працювала, і в клубі, і в сільраді… Таким чином, це була справді фабрикація. До речі, возз’єднання сталося не внаслідок маніфесту, а вна-слідок переговорів Чехословаччини з Радянським Союзом. 29 червня був підписаний договір, у відповідності з яким Закарпаття переходить від підпорядкування Чехословаччини в підпорядкування СРСР. Це 29 червня 1946 року, а той так званий маніфест – це у листопаді 1944 року. Він нікого ні до чого не зобов’язував, це просто була агітка. До речі, коли йшли переговори між чехословацьким урядом і урядом Радянського Союзу, то представник Закарпаття не був там, незважаючи на те, що в той час існувала незалежна держава, яка називалася Закарпатська Україна. Вона була створена восени 1944 року після того, як війська Угорщини і Німеччини були вигнані із Закарпаття.
До речі, багато зараз пишуть про державу Карпатська Україна, яка проіснувала вісім годин. Дуже мало ми пишемо чомусь про Закарпатську Україну, яка все-таки проіснувала два роки і мала свій уряд. Ця Закарпатська Україна мала свій уряд, я був про це добре обізнаний, тому що мій двоюрідний брат юрист Михайло Кампов був тоді міністром юстиції, або, як тоді називали, уповноважений у справах юстиції.
До речі, трохи відійду. У той час Москва ставила питання про виселення всього закарпатського населення, і це обговорювалося на засіданні Політбюро. Пам’ятаю, Михайло Кампов, міністр Закарпатської України, розповідав своєму братові вночі, що є план вивезення всього населення з Закарпаття, тобто приблизно мільйона чоловік. Но, мабуть, не наважились на це комуністи – по-перше, що це не була їхня держава, а це була держава Чехословаччина, і, може бути, заперечували на це союзники – Англія там, Америка, Франція. Но нам пощастило, на відміну від чеченців, калмиків, інгушів, кримських татар, яких теж була така кількість, як нас. До речі, в той час на-справді нас називали русинами, і ми думаємо, що це не є ганьба, бо русини були не лише в Закар-патській Русі. Вони були і лемки, що зараз живуть у Польщі. Це була і частина Галичини, і велика людина нашого часу Іван Франко довгі роки себе вважав русином. Я тому це говорю, що цього не треба боятися. Не треба боятися цього слова в Україні, а гордитись треба, що й таке було. Це дійсно частина нашої української нації, яка мала свій специфічний історичний розвиток. Так що нам, русинам, як кажуть, трохи більше повезло, що ми не були вивезені.
От переді мною якраз лежить "25 років надій і розчарувань". Коли я повернувся з неволі, то я попросив органи Служби безпеки, щоб вони мені дали копію цього документу. Вони мені принес-ли ксерокопію. Думаю, що вона буде зараз опублікована у збірнику, а якщо вийде моя книга, так само буде надрукована. Вона має декілька розділів. Перший – нібито вступ такий історичний, невелика довідка. Далі про так зване возз’єднання. Ми говоримо сьогодні про маніфест про возз’є-днання, але ми не говоримо про те, що радянські ґенерали міністра Чехословаччини Нейміті арештували і вивезли із Закарпаття, незважаючи на те, що Закарпаття, яке називалося в той час Підкарпатська Русь, була частиною Чехословаччини. Оскільки Радянський Союз засуджував мюнхенську змову, то віденський арбітраж і вважав його недійсним з самого початку, таким чином, Закарпаття, Підкарпатська Русь залишалася частиною Чехословаччини.
Є в цій статті один дуже цікавий факт. Якийсь майор радянських військ жив у Мукачеві у районі Чинадьова. Жив на квартирі і розповідав цим людям, що їм у Радянському Союзі стверджу-вали , що на Заході всі живуть у землянках, у бідноті. А коли він сюди попав з частинами Радянсь-кої Армії, то просто дивувався, як можна було так обманювати людей, коли Закарпаття, можна сказати, було в той час однією з найкращих частин України. По-перше, воно не було зруйноване внаслідок того, що війська радянські наступали через Польщу, через Румунію, а війська, які знаходились у Підкарпатській Русі, по суті, самі відійшли, і це було, як кажуть, щастя людям. По суті, був тільки один бій, уже в Чопі, з частинами угорської армії. Бо після Чопу вже починалася Угорщина, і по суті угорці вже там ніби захищали свою землю, споконвічну Угорщину, ніби вже відмовившись від того, що Подкарпатська Русь є їх частиною.
Говорилось у статті про те, з чого почали діяти окупаційні війська. От зараз таке слово не вживається – окупаційні війська, а я пам’ятаю, що у містах були вивіски: "Комендант окупаційних військ", бо це ж була інша держава. Зараз історики це слово просто викинули, і несправедливо це, бо то насправді було. Це була окупаційна армія. Почали вони з того, що зобов’язували селян здавати м’ясо, зерно військам і кормити їх. Далі ввели трудову ж повинність. Кождий чоловік мав даром робить із свойов тягловов силов на відновлення, так би мовити, того, що зруйновано. Зразу почалося вивезення лісів – адже Закарпаття було дуже багате на ліси. Ліси стояли просто над дорогою, багато було заготовленого ліса, і його зразу почали вивозити у Радянський Союз. Мій двоюрідний брат, Іван Кампов, був директор закарпатських лісів, і я пам’ятаю, як йому давали рознарядку – скільки він щодня повинен відправляти лісів на Україну і т.д. І це, безумовно, було справедливим, тому що Україна була порівняно з Закарпаттям зруйнована. Люди не мали де жити. Говорили, яку нам допомогу давали, – навпаки, звідси йшла допомога Україні.
Всі пам’ятають голодомор 1946-1947 року. Україна і Молдавія не мали врожаю, а в Закарпатті був величезний врожай, і люди полакомилися на гроші, продавали хліб, особливо молдаванам, і під кінець і в нас став голод, тому що така мала область, як наша, не могла нагодувати всю Украї-ну. Але можна сказати, що в той час для збереження Молдавії (Молдовська республіка тоді була автономною республікою України, вона не мала союзного значення) тоді велику допомогу дали.
Можна сказати, що за перші 25 років радянська влада не побудувала жодного будинку у За-карпаттю. Навпаки, вони вивезли з Закарпаття нафтоперегінний завод, який був у Мукачеві, вивезли з Закарпаття сірникову фабрику, яка була в Чинадьові. До речі, дожили до того, що при радянській владі не було жодної сірникової фабрики на Україні. Вивезли табачну фабрику із Мукачева. Таким чином, йшла мова не про те, що вони щось тут будували – анічого не будували. По суті, тільки після 1970 року в Закарпатті почали щось будувати.
І може бути, що ця стаття "25 років надій і розчарувань" зробила свою справу, адже вона об-говорювалася на Політбюро ЦК КП України. Ільницький Юрій Васильович, наскільки мені відомо, возив її в Москву, і можна сказати, що вона дала деякі плюсові наслідки. Почали будувати так звані дочірні підприємства у таких районах, як Міжгірський, Рахівський, Тячівський, де люди були повністю безробітні, як зараз, наприклад, теж. Так би мовити, наблизилися підприємства до місця, де проживали люди. Я вважаю, що ця стаття, цей документ дещо допоміг в економічному розвитку Закарпаття. Керівництво області оперувало цими даними і тиснуло на Київ і Москву. Можна сказати, що якщо я і був у тюрмі, то народ від цього дістав певне поліпшення. Ми зараз говоримо, і росіяни часто згадують, що в Закарпаттю 200 тисяч населення зараз не має праці, воно працює за кордоном, в Угорщині і Чехословаччині. А от я зачитаю, що пишеться у документі 1970 року:
"Приблизно 200 тисяч чоловік щороку змушені виїжджати на роботу за межі області, щоб прогодувати себе і сім’ю. Понад 50% жінок з гірських районів – Міжгір’я, Тячева, Рахова, Волівця, Хуста, Іршави, Березнянщини, Перечинщини незайнята. Таким чином, у той час, коли Радянсь-кий Союз трубив про те, що в ньому нема безробіття, у Закарпатті 300 тисяч чоловік не мало праці."
І це ніхто не заперечував. Я скажу, што може бути, що обком партії дещо й використав для того. Бо після того, коли я повернувся додому в 1977 році, я побачив, што у Закарпатті сталися зрушення – побудовано було сотні багатоповерхових будинків у містах Мукачеві й Ужгороді, які не будувались до 1970 року. Я вважаю, що уряд Радянського Союзу не був упевнений у тому, що ці землі не прийдеться повертати знову Чехословаччині, і тому він сюди не вкладав жодних капіталів, не будував ніяких доріг, використав тільки ті дороги, які побудувала Чехословаччина, і знищив їх – адже відомо, што по дорогах Закарпаття Радянський Союз провіз два рази свої війська – раз 1956 року, коли окупував Угорщину, а другий – у 1968 році, коли окупував Чехословаччину. Я пам’ятаю, як уночі танк за танком виїжджали в ці держави.
Там говорилося про колгоспне будівництво – анонімний автор Петро Підкарпатський назвав, що колективізація – це було знущання над тілом і душею народу. По суті це були ніякі не добровільні колективні господарства – це були державні підприємства, в які заганяли більшовики людей насильно. Пам’ятаю, ще в 1991 році, уже при незалежній Україні, писалося в ґазетах, що вар’яти, привезені сюди панувати в Закарпатті, були активними будівниками колективного господарства. Зараз це їм вже, правда, не ставиться в плюс.
Великий розділ у "25 років надій і розчарувань" був присвячений кадрам. Ми вже сьогодні знаємо, што зі сходу для панування на Закарпаття було привезено майже 10 тисяч чоловік. Сього-дні читаємо, що в 1945 році, коли ще, до речі, юридично Закарпаття не було радянською части-ною, пройшла ревізія кадрів, і всі так звані неблагонадійні були звільнені. Були кинуті в тюрми всі священики, єпископ був убитий. Про це все пишеться в цьому невеличкому документі на двадцять п’ять сторінок.
В.О.: Єпископ – як це його?
П.К.: Румжа. Його спочатку убили війська біля Мукачева, але не добили. Привезли його у Мукачівську лікарню, тут його вилікували, і потім так звана медсестра вночі ввела йому яд, і він помер. Єпископ Хіра був засуджений на 25 років, без права повернення на Закарпаття. Він умер у Караганді, де є його могила. На жаль, до цього часу Греко-Католицька Церква не перевезла його тіло на його батьківщину. Як і тіло, останки Волошина... Правда, тут трошки інша справа відносно президента Волошина, бо до цього часу невідомо, де його могила.
Радянська наука була, м’яко кажучи, неточна. Ми всюди читали про те, що Закарпаття було суцільно неграмотною частиною, що тут ніхто не вчився. А насправді у 1944 році у Закарпаттю навчалося 140 тисяч учнів. У радянський період їх стало 190 тисяч, але треба врахувати, що ці 10 тисяч чоловік, які були привезені зі сходу, вони привезли своїх дітей, і таким чином кількість дітей збільшилась. Правда, університет був дійсно відкритий тільки за роки радянської влади.
Одним словом, у документі "25 років надій і розчарувань" була зроблена перша спроба уза-гальнити, що робить радянська влада на Закарпатті. Радянська влада за три роки у Закарпатті арештувала 75 тисяч чоловік. Було арештоване все населення німців і угорців, чоловіків, які мали вік від 18 до 60 років. Їх вивезли 26 тисяч у Сваляву, і половина з них, по суті, там... Вивезені потім у так звані фільтраційні концтабори, практично половина з них загинула. До сьогодні говорять, що в Закарпатті велике свято 26 листопада, бо був прийнятий маніфест про возз’єднання. Але 26 числа, в цей же самий день, було вивезено 26 тисяч людей у концтабори. І наші історики, – до речі, ці самі, комуністичні, бо інших в нас немає, – про це нічого не хочуть говорити. Тільки угорське населення зробило список цих людей. До речі, вони до сього дня не реабілітовані. От недавно я слухав передачу, як український уряд бореться, щоб заплатили тим українцям, які були вивезені у Німеччину на працю. Але цей уряд не має громадянської мужності, щоб сказати, що ми завтра чи післязавтра змушені будемо компенсувати і тим угорцям, і тим німцям, які були вивезені. Вони навіть не визнані політичними в’язнями.
Друге. Вже 1945 року всі хлопчики Закарпаття, які народилися 1926-1931 року, вивозились у Донбас, вивозились в інші промислові райони Росії й України насильно як військовозобов’язані. Їх приблизно 40 тисяч. Ці діточки звідти майже всі втекли, і всі були засуджені від трьох до шести років. Таким чином, всі люди, всі мужчини, народжені від 1926 по 1931 рік, зараз числяться як ті, які мають судимість. Я як голова Товариства політв’язнів, ставив питання перед урядом і перед обласним судом, обласною прокуратурою, щоб цих людей, цих діточок теж реабілітувати. Треба сказати, що мою пропозицію вони прийняли позитивно, але спалені всі ті справи. Комуністи спалюють всі свої чорні діла. І справ цих діточок, які були засуджені – а їх біля 40 тисяч, – немає. Ну, ми потім домовилися, що хто має вирок, то їх будуть реабілітувати прямо по вироку, бо вони не підлягають Закону Верховної Ради 1991 року про реабілітацію.
В.О.: Це їх вивозили у школи ФЗО?
П.К.: У ФЗО, так, але насильно. Діти звідти втікали, їх ловили по поїздах, у дорозі і судили. Можна сказати, що немає такої частини України, де так постраждало населення. 117 тисяч знищи-ли мадяри, майже 14 тисяч політв’язнів, які засуджені тройками, воєнними трибуналами і облас-ними судами; 40 тисяч дітей. Якщо це порахувати, то третина населення Закарпаття була репресо-вана, і якщо не вбиті, то покалічені. І це Україна зрозуміла, бо, пам’ятаю, коли мене привезли у концтабір номер сімнадцять...
В.О.: У Мордовію.
П.К.: В Мордовію, Полянозубовський район...
В.О.: Зубово-Полянський, посьолок Озьорний.
П.К.: І там був Михайло Сорока – чоловік відомої людини Катерини Зарицької – жінки, яка боролася з дитинства за незалежність України. До речі, її батько був мій професор, він у нас читав вищу математику, приїжджав на тиждень, на два дні читати в Ужгородський університет, і ми ніколи не могли подумати, що ця людина має таку величезну травму – що єдина дочка його сидить у радянській тюрмі.
В.О.: 25 років вона відсиділа.
П.К.: І от мені тоді сказали, що насправді у Закарпатті не било бандерівського руху, а він сказав: "А звідки він міг бути, коли ваші чоловіки усі були знищені?" Спочатку Карпатська Украї-на воювала – там були знищені, потім мадяри знищили, потім радянська влада знищила. Така трагедія Закарпаття, і мені здається, що є одна біда – що Велика Україна не знає про цю нашу велику біду, і внаслідок того деколи несправедливо дорікають Закарпатській області, що вона не брала участі в національних змаганнях зразу після війни. Якщо б моя книжка була віддрукована, то була би зміна, бо все це в ній є – цифрові дані, які перевірені, взяті з державної статистики. Друге. Закарпатці мають певне недовір’я навіть до України. На це теж є свої підстави... Адже ті українці – 10-14 тисяч, які були привезені після 1945 року, вони не стали друзями Закарпаттю. Вони ніколи не дружили з корінними закарпатцями, а дружили з росіянами, які теж були привезе-ні. Тому це відобразилося у свідомості корінних закарпатців, і вони дістали назву "східняки" або "приїжджі".
В.О.: По суті, це були окупанти…
П.К.: Так, по суті, це були окупанти.
В.О.: Котрі здійснювали окупацію цього краю разом із росіянами.
П.К.: І коли зараз, уже в український час, була незгода між галичанами і закарпатцями, то це теж мало свою причину – адже із Галичини втекли сюди люди, які були там, на Галичині, доно-щиками, бо боялися, що їх там буде колись покарано. То сюди прийшла не краща частина Галичи-ни, а гірша, яка зразу після встановлення незалежності України кинулася на закарпатців і схопила їх за горло, бо вони патріоти. А от зараз вони вже втратили вплив, бо люди їх розкусили і почали їх індивідуально викривати.
До речі, в Ужгороді живе 60 сімей з Галичини, які були насильно вивезені на схід не засу-дженими, як виселені, була така категорія. Наших закарпатців, які звільнялися з концтаборів, сюди не пускали, а оцих пустили.
В.О.: А галичан пустили?
П.К.: Пустили. Є в нас біля 15 родин галичан, які були засуджені, вони зараз реабілітовані. Вони теж повернулися в Ужгород після 1953 року. А от закарпатців не пускали. Я не хочу їх звинувачувати, але вони, мабуть, зробили якусь послугу, все ж таки це на кордоні. Закарпатці, яких звільняли, мусили йти в Казахстан… Одним словом, суперечності, які були між корінними закарпатцями і іншими українцями, мали підставу, і все-таки, я думаю, вони будуть ліквідовані, я в цьому впевнений, бо між закарпатцями теж не всі одинакові люди, деякі занадто зловживають цим. Та буде дана оцінка, я вірю, що все це налагодиться і все буде добре.
Ну, скажімо, у нас був секретар обкому, присланий зі Львова, Генрик Бандровський. Та його важко будь із ким порівняти, хіба з якимось Гіммлером, – що він тут творив. А він був присланий в 1980 році. Він і мене другий раз у тюрму відправив – цей же Бандровський.
В.О.: Він українець чи, може, поляк?
П.К.: Ні, він українцем рахується. До речі, він знав, що тут йому спокійно жити, бо в нас му-сило бути національне порозуміння, бо інакше ми би пропали.
Мушу сказати про те, що в нас били (були) цілі німецькі села. От, скажімо, село Крупець – десь тисяча чоловік, Кучава – десь 400 чоловік, Ла….. (?) – десь 300 чоловік, Ушорне, де жили самі німці. Але ніколи вони не йшли доказувати, донощиками на русинів ніколи не били. І їм, цим німцям, українці цим же відплатили. Коли прийшла радянська влада, жоден закарпатський українець не пішов донощиком на німців, бо й ті німці били рідні для них люди, адже вони тут живуть століттями. Але є і суперечності. Скажімо, приїжджі українці дуже негативно ставляться до угорців. Щоправда, деякі угорці зробилися чорнорубашками в 1939 році і переслідували закарпатців. Але коли прийшла радянська влада, закарпатські українці не кинулися доносити кагебістам на тих людей, і цим самим збереглося населення – це дуже важливий момент, бо їх би вбили.
От, наприклад, я не раз їздив до своїх знайомих у Львівщину. Там ми йдемо селом, і мені ка-жуть: це хата бандерівська, а це донощики, це бандерівська, а це донощики. У нас не було цього. У нас рідко хто відверто працював на КГБ. Це свідчить хоч би й мій суд.
В.О.: Не було свідків?
П.К.: Де? З 10 тисяч чоловік не знайшлось і однієї людини, яка би сказала: "Я скажу це на Кампова". Це ж велике діло. Хоч вони й не переживали за мене, не боролися за мене – це є вже їхня біда. Коли мене пустили на волю 1 вересня 1989 року, то у Львові була демонстрація пись-менників на мій захист, а от в Ужгороді не було. Ота соломонівська закарпатська традиція самоза-хисту має негативні риси: у нас не люблять доносів, але не люблять і захищати. Це дуже велика неактивна частина.
В.О.: А пан професор Чучка, якого ви ще не згадали?
П.К.: Ну, що я вам хочу сказати? Це його трагедія. По суті, ніхто не міг довести, що статтю "25 років надій і розчарувань" написав Кампов. Не було в них ні тої машинки, на якій вона була надрукована, не було в них свідків, хто це бачив, – нічого не було. То вони вдалися до того, що призначили лінґвістичну експертизу, до якої ввійшли Павло Лісовий – в той час завкафедрою української літератури із Тернопільщини, Павло Чучка – доцент кафедри української мови Ужго-родського державного університету, і росіянин, теж доцент російської кафедри на прізвище Соленюк.
Чому я виділяю Павла Чучку? Адже їх троє було. Акт експертизи говорив про те, що за їхні-ми аналізами виходить, що книгу "25 років надій і розчарувань" написав я, Кампов. Але в акті було сказано, що цей документ пройшов декілька коректур. І я тоді спитав на суді: "Як ви знайшли там мене, коли пройдено декілька коректур? Я там міг загубитись".
В.О.: Тобто стиль автора міг бути знівельований?
П.К.: І ці два члени лінґвістичної експертизи здалися, а Павло Чучка сказав, що він буде си-діти до кінця суду і доведе, що то я автор.
В.О.: Ого! Тобто він уже проявляв власну ініціативу, не з-під тиску?
П.К.: Так. Він мене піймав, за його даними, на одному слові. Ми, закарпатці, говорили не Чинадієво, а Чинадьово. І коли я виступав, я сказав «Чинадьово»: "О, я його піймав". А я його спитав: "А де кажуть слово Чинадьово?" Каже: "Мукачівський, Свалявський, Волівецький і Ужгородський райони". – "Та скільки ж є там людей?" – "350 тисяч". – "То чому ви з 350 тисяч виділили тільки Кампова, коли 350 тисяч говорить "Чинадьово"?" До речі, коли я приїхав додому, він балотувався від національно-демократичних сил у Верховну Раду України.
В.О.: 1990 року?
П.К.: Так. І я на мітингу сказав 10 тисячам населення, у його присутності, хто він такий на-справді. Отакий був Чучка. Я з ним потім говорив. Він сказав, що в той час брався захищати докторську дисертацію, то він був змушений… А я йому казав: "А я теж здав дисертацію". Ви хотіли бути доктором, а не думали, що в Кампова є дитина, мати…". Ви розумієте, найстрашніше, що цим людям удається нині ходити в патріотах – так, як Павличко. І все таки вони себе зраджу-ють. Дмитро Павличко, Іван Драч – вони зрадили Чорновола. Вони себе показали, що їх не можна виправити – так, як і Чучку. Безумовно, як кажуть, інших письменників ми не знайдемо, бо такі у нас є. Але все-таки це не ті люде, з якими можна йти куди хочеш, у розвідку, як кажуть. Це люди, які люблять себе, а інших топлять, і так фундаментально топлять. От вони мені доказують, што Остап Вишня після того, як повернувся з неволі, написав фейлетон "Самостійна дірка". Мусимо визнати, що комуністи знущалися над душами людей, вони навіть себе знищували, підписували протоколи допитів про те, чого ніколи не було. Це щось таке незрозуміле. Незрозуміле до якого часу – поки до людини не застосують фізичне насильство. Бо я, наприклад, не впевнений, що якби вони заклали мені руку в двері і ламали, што я був би їм сказав: "Давай сюди, я тобі підпишу все на світі". Бо біль, великий фізичний біль. Отака трагедія українського народу, що він привик викручуватися. От навіть сьогодні будує Україну, а дивиться, чи буде та Україна, чи не повернеть-ся російський магнат. Я, до речі, в одній зі своїх статей, коли дуже критикували закарпатців, написав таке речення (най Бог дасть, щоб воно не справдилося), що номенклатура України знову здасться Росії. Якщо вони здадуться, то хай би тільки себе здали, а нас, закарпатців, не здали. Чи ми собі не мали того Сибіру? Ми насправді так невпевнені в собі, що навіть у пісні просимо, щоб Бог нам зберіг державу: "Боже великий, єдиний, нам Україну храни!". Та Бог спасе Україну, але треба й самому її спасати! Не можна чекати, щоб один Бог спасав Україну. Це таке моральне виправдання: Бог нам не дав – значить, не є її, України? А скільки разів вона вже мала бути, ця Україна...
У 1919 році ми вже мали Україну, можна сказати, майже соборну, бо вже була злука Західної і Східної – крім Закарпаття, до речі. Ми сьогодні говоримо, що маємо соборну Україну, але в закарпатців є один біль, бо ті самі закарпатці жиють у Пряшівському краю, і їх там теж сотні тисяч. Ті самі закарпатці живуть у Румунії – Сегот, Мараморищина. Для людей зі Східної України уже є соборна. Для закарпатців це не є соборна, тому що частина народу живе в інших державах. До речі, якщо у Словаччині вони мають умови для розвитку, то румунські не мають. Там майже нема шкіл. От, скажімо, Солотвино – це зараз українське місто, а Сегот – це румунське. А це, по суті, було одно місто. Великий Бичків – село, яке має 20 тисяч населення. Одна третина за Тисов, Малий Бичків – це Румунія. Можна допустити, що в нас не є таке сильне переконання української соборності, бо, може, закарпатці би хотіли, щоб і ті були разом з ними. Хоч ми розуміємо, що це неможливо, тому що відірвати від Словаччини Пряшівщину може тільки війна. А що тоді зали-шиться від Словаччини, якщо відібрати до Попраду? Ріка Попрад є природною границею русинів. Не можемо ми воювати й далі.
От зараз є якась воля, тому що будь-який закарпатець купує ваучер і йде собі в Словаччину або в Румунію до своєї родини чи на святки, чи на інше. А ось зараз, коли частина України тяг-неться до Москви, а частина на Захід? Коли Румунія, Угорщина, Словаччина стануть членами НАТО і ми не зможемо сходитися зі своїми рідними? Якщо Україна проголосила, що хоче йти до Європи, то треба йти, але границі можуть не закритися. Що треба, щоб ті держави – Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, Румунія – не закрили границі? Треба одне – щоб були закриті кордони з Російов, бо ці держави готові, щоб українці до них їздили і вони на Україну, але вони не готові, щоб 180 мільйонів росіян їхали. Раз у нас немає кордону з Російов, то вони будуть собі через Україну проходити. У великій політиці треба так, щоб були справжні кордони із Росієв, і тоді не буде кордону з Заходом. Доки не буде кордону зі Сходом, доти не будуть відкриті кордони з Заходом, бо Захід не витримає такої навали людей.
Чи є в нас певний прогрес? До самого [назва нерозбірливо: Мерегазу?] жили русини, такі, як ми тут. І ніде так не були денаціоналізовані закарпатські українці, як в Угорщині. От є такий відомий монастир Мар’я Поуч. Там усі греко-католики, цей монастир греко-католицький. Це не є монастир Угорщини, але там службу правлять мадярською мовою. Але там є прогрес. Русинів в Угорщині визнали нацією, відкрили їм школу, вони мають свого депутата у парламенті. Так, вони не визнані, що вони українці – вони визнані як русини, як слов’яни. Ну, може, це перший крок, але тут є прогрес.
Є тут у нас дуже велика проблема із визнанням русинів як нації. І ніхто не знає, як воно буде вирішено. В Америці вона визнана, у Словаччині визнана, в Угорщині визнана...
В.О.: А в країнах колишньої Югославії?
П.К.: В Югославії визнана. А на Україні – ні. От я слухав міністра статистики, він каже, що як у перепису населення 2001 року така нація буде визнана, це принесе Україні незручності. Чесно кажучи, важко дати цьому оцінку, навіть мені. Але, з іншого боку, якщо її визнали в інших державах, то Україна не може не визнати. Логічно. Як із цим бути? Я вам скажу, якої я думки дотримуюся. Моєї особистої. У нас тут були дуже напружені часи, був сформований тимчасовий уряд русинів, який ми змусили розпуститись місяць тому. Ми переконали їх, що цього не треба. І він розпустився. До речі, вони це хитро зробили. Я прочитав у пресі: вони не розпустились, вони призупинили діяльність. А це велика різниця. Вони змушені були це зробити під тиском держав-ників. Цей «тіньовий кабінет» судити не можна було, бо в кожній державі має право існувати тіньовий кабінет. Він не розповсюджувався на Україну, він мав тільки так звану колишню Подка-рпатську Русь – це великий камінь, який треба якось перескочити.
Ішла страшна, величезна боротьба у пресі. Був Конґрес інтеліґенції, і я запропонував закрити тимчасово цю тему, лишити те часові. Але з двох боків – і русинам, і тим, які проти них. Пробле-ми тут нема – у нас є тільки українські школи. До речі, ніде не було стільки українських шкіл у процентному відношенні, як на Закарпаттю. Час працює на єдність. От я, наприклад, вам скажу сам такий приклад. Є в нас тут русини, такі відважні, от я йду до них і питаю у їх сина: "А твій батько Юрко русин? Ти ся запишеш русином?» – То ні. Ви мене розумієте? Що це мине, іще п’ятдесят років – і ця тема буде закрита. Але русини не можуть стати українцями в Америці, бо вони виїхали в 1890 році. У Закарпаттю перший українцем записався у 1922 році письменник Гренжа-Донський (?) – офіційно по документу. А скільки пройшло з 1922 року? Не пройшло ще й 88 років. Я думав, що ця проблема таким чином може вирішитися.
До речі, у нас у таборі цього не було. Я просто здивувався, коли повернувся сюди та послу-хав, яка тут война проходить! Коли я прийшов на мітинґ і прочитав лозунґ біля Народної ради «Русинів на шибеницю!», я був здивований. Я прийшов додому, я не знав, що мені робити. Господи, звідки це? У нас такого не було, я з цими хлопцями сидів... Яка там була різниця? Ну, ти з Чернігівщини, я з Закарпаття, але в нас такої проблеми не було, як тут. І знаєте, хто це робить? Це зробили комуністи. Це зробив той самий Чучка, якого Павличко зробив головою "Просвіти", а до того часу Товариство української мови, пам’ятаєте, було. І зараз у нас – што ви думаєте? У нас дві "Просвіти". Є крайова "Просвіта", яка створена у Закарпаттю десь приблизно 80 років тому, і є "Просвіта" друга. Вони не можуть об’єднатися. Одну очолює професор, а другу кандидат наук, і почали мозолити, мозолити, мозолити.
Зараз, до речі, цього нема у пресі, але тут, бачите, була в нас така ґазета "Подкарпатська Русь", орган русинів. Вона закрилася. Може, не через те закрилася, хоч її судили два роки, – не мала грошей. У нас ґазета інша, яка ці традиції продовжує. Є в нас Кирило-Мефодіївське братство, яке очолює священик православний.
В.О.: До речі, як писалася та газета, через "у" – "Пудкарпатська" чи "Подкарпатська"?
П.К.: Но, бачите, вона писала "о", але такої букви не було. Наверху "о" ставився такий кут...
В.О.: "Дашок" називається.
П.К.: Так, дашок. То звучить як «у». Але майте на увазі, це не всюди – це тут, а, допустимо, у гуцулів це частина, яка прилягає до Бескиду. Ця частина має великі зв’язки зі словаками, Березнянщина і т.д., а та, яка мала більше з Україною і з Івано-Франківщиною – там уже "і". Там вічно було так. Це така, мабуть, різниця, як, допустимо, говорять у Сумській області і десь у Чернігівській. Це я так, як кажуть, осучаснюю це...
У цьому творі Петра Подкарпатського було більш-менш висвітлено і злочини проти закар-патського люду, вчинені радянською владою. Тут було сказано, як звільняли людей з праці. Був такий випадок, коли велика жінка-лікар дитячий Бращайко – ви чули таке прізвище? – це така була лікарка, што з того світу дитину витягала. Дехто казав, що якщо заплатити… І справді, окремим людям не було можливості жити при тій радянській владі. Був тут у нас дитячий санато-рій, де діти туберкульозного народження, отут під Ужгородом, два кілометри. Бращайко – це відомий націоналіст. Їх походження десь із України, але дуже давно, може бути, ще і з минулого століття, навіть не за часів радянської влади.
Закликали ту безпартійну жінку (тепер її дочка є замміністра охорони здоров’я в Києві). Во-на, до речі, така здорова жінка – і раптом померла в шістдесят років. Закликали оту жінку, дирек-тора того санаторію, що в неї роблять одинадцять попадів. Жінки попів. Питає її секретар обкому: "Товариш Бращайко, чи правда, що в вас працює одинадцять попадів?". А вона каже: "Правда. Вони миють, чистять уборні, миють дітей, перуть пелюшки, прибирають приміщення. Але, – каже, – пане секретар обкому, вони всі вчительки, а ви, – каже, – возите до нас учителів із Черні-гівської області, а в нас 95 учительок не роблять". Так що така справа.
Ну, що ще, щоб уже з цим документом закінчити? Тут була одна політична оцінка, що радян-ська влада – це влада фашизму. І була написана така фраза: "Фашизм – явище міжнародне, і проти нього треба боротися всюди, боротися проти його методів і ідеології. Фашизм – це не тільки націоналізм. Якщо це й націоналізм, то з повною точністю можна сказати: націоналізм сильних над малими, слабими націями, націями і народами – це шовінізм". Вони страшно були засмучені тим, што їх зрівнюють із фашизмом, і то документально.
Тут були приведені приклади, що вони робили з інтеліґенцією. У нас був такий відомий, ви мусите знати, Кличко, що керував "Думкою" після Мирославського, коли його звільнили. Звільнили, і його туди послали. Говорили, що його звільнили тут як націоналіста. І було сказано, що закарпатці будуть боротися за свої права. І найстрашніше, що були названі прізвища людей, які є патріоти Закарпаття. Це, по-моєму, була найбільша помилка цього документу, тому що названі були Чендей, Кличко, Гонат, Ігнат, Логін, Бессага, Мешко, [прізвище нерозбірливо]. Вони тих людей страшно довго допитували, а ті були дуже мужні. Один із них був мій товариш.
Яка різниця між закарпатцями? От Павло Чучка добровільно мене шатував, щоб знайти, що я написав цю книгу. А був один великий чоловік, який усе знав про мене, – це Юрко Мигіш, здається, член партії. Його допитували вісімнадцять разів, і він сказав "ні". Був викладач історії партії, якого звели на очну ставку, – Макара Микола. Двоє говорять, що нібито нічого такого і не є, що я казав, що то велика біда, що в нас нічого не будується, що ми відстаємо від інших областей. А той Макара сказав, що ні, Кампов таке не сказав, бо я історик, і я б оце не пропустив. Але для чого їм було це треба? Це ж нібито не є ніякий злочин, але це для того, щоб мене пришити до цього документа – "25 років надій і розчарувань". Тобто бралися звідси факти, казали тим свідкам – Аристархову і Троню – і вони казали, що я їм це саме казав, що тут, і таким чином я прив’язаний до цього документа.
У мене був дійсно закритий суд. Це не фікція, що він був відкритий, а написали закритий. В мене був юридично закритий, написано було, што у закритому засіданні розібрана моя справа. Там не був ніхто, лише прокурор, так званий адвокат, суддя, офіцер, який мене сторожив, а під дверима стояли з автоматами чотири військові. Таким чином, влада юридично зробила наді мною закритий суд. На моєму вироку стояв довго ґриф "Цілком таємно" і на всіх документах... До слова, частину справ політв’язнів передали в архів, а мою не передали, і хочу сказати, що з архіву зніма-ють їх і знов везуть у Комітет держбезпеки. Це, на мою думку, негативний симптом – що заставляє державу знову робити з цього тайну? Тобто спочатку здали справу в обласний державний архів, тепер знов забирають. Справи дуже похрещені, багато документів вилучено. Оце про наші справи.
Дещо я хочу сказати про адвоката. Він не був моїм адвокатом, бо я його не наймав. Мені призначили старшу людину, у якого вся родина була комуністична, – Лупак Андрій Андрійович. Я хочу сказати, що він проявив досить велику сміливість, лиш йому це ніхто не оцінив. Він сказав, що не дуже буде мене захищати, бо він вважає, що я не винен, а невинного чоловіка не треба захищати.
В.О.: Цікаво. Це він вам сказав чи на суді?
П.К.: На суді сказав, хоч я вважаю, що він був не прав, бо я на суді виступав два дні після того, як було зачитано звинувачення. Я виступав два дні. У звинувачувальному акті було двадцять сім сторінок. Я крок за кроком розбивав їх все вщент, але це мав робити і адвокат. Але ж бачите, останнє слово мені би не дали таке довге. Може бути, мені це треба було говорити в останньому слові, бо я мав більше фактів, бо й від так званих свідків теж щось черпав. Я, до речі, не був у цьому досвідчений.
В.О.: А хто з нас був досвідчений?
П.К.: Суддів у родині у нас не було і не було, щоб когось судили за політику, хоч наша роди-на дуже староінтеліґентна. Я вам хочу сказати, що у мого двоюрідного брата, сина мого стрия, було дванадцять дітей. Із них вісім мали вищу освіту – це в 1925 році. Дев’ять дівчат були вчительками. Мій двоюрідний брат робив заступником голови Верховного Суду Угорщини і, до речі, не був засуджений комуністами, бо його рідний брат був міністром юстиції Закарпатської України і трохи то стримував. Той, бідний, три роки, держав у себе мішок, наповнений сухарями, бо думав, що його вже завтра заберуть. Так його й не забрали.
Інший брат у мене був лікар, теж роками, другий відав лісами. От коли він був директором закарпатських лісів, йому фірма "Латориця" давали 100 тисяч крон хабаря, щоб він дав вирубати якийсь масив. І він не дав. А коли прийшла радянська влада, його ніхто не запитався – той ліс вирубали за три тижні. Я пам’ятаю, був міністр лісового господарства Орлов у Росії, в Москві. Він приходив, теж був грамотний, теж латиною сперечалися до ранку за ліси. До речі, був безпартій-ний, і радянська влада його тримала директором лісгоспу довго – років двадцять, хоч був безпар-тійний чоловік. Як мені обідно деколи: беру історію Закарпаття – і там не є ні одного їхнього імені, тих моїх родин. А такі пусті гонихмарники – про них пишуть. Думаю собі: от бачите, що вам дав ваш-наш нейтралітет. Вони просто були спеціалістами – той лісовик, той юрист, той лікар, а той інший. Крім того, що цей брат, котрий був міністр юстиції Закарпатської України – це республікою тоді вважалося, – він єдиний заліз у політику, бо мав уже політичну посаду, і той, бідний, у сорок років вмер. Коли в 1946 році робили перші вибори, його послали на чотири місяці в Міжгір’я, він там простудився, дістав чахотку горла і вмер.
Таким чином, ми не мали досвіду в цьому, але я побачив, що цей Лупак мій – він просто так сказав, не думаючи, коли я прийшов із неволі і зайшов до нього. Я йому сказав: "Слухайте, ви в мене взяли акт звинувачення – дайте мені його". А він сказав: "Я не знаю, де він". А я йому, правда, сказав (уже був старенький): "Слухайте, але ж є закон, що ви повинні берегти архів свого підсудного, доки він не вийде". Отака, розумієте, у нас трагедія. По суті, захисту там нема.
Я, до речі, не вів себе розв’язано на суді. От моя колишня дружина, коли її допитували, ска-зала: "Які ви страшні бандити – взяли-сте чоловіка даром". І їй суддя каже: "Анна Павловна, ви самі вже суд. Я ще не чув від вашого чоловіка жодного нецензурного слова і жодного такого грубого звинувачення, а ви тут дві хвилини..." А вона йому сказала: "За то ви його вб’єте".
На суді виявилося, що в мене було дуже много свідків не закарпатського коріння. Вони теж не могли щодо мене нічого прямо показувати, бо не було що. Але вони були недоброзичливими. Вони ставилися до мене недобре. Був у мене свідок єврей, який зі мною робив, Микола Іванович Романченко. Суддя каже йому: "Кого ви захищаєте? Ворога". І це ж прокурор сказав. А він каже: "Самі ви ворог. Ви є ворог. Я знаю його, я знаю його матір, братів, я з ним робив". А то старший чоловік був, і прокурор йому каже: "Ви ж комуніст. Хто вас у партію прийняв?" Каже: "Мене то прийняли, але хто вас прийняв у партію?" Були там і такі… Внаслідок цього, що суд був закритий і внаслідок того, як сказав Бабидорич, що Київ велів про мене нічого не говорити, це лишалося таємницею. Але таємниця не може бути вічною.
Як не дивно, а через рік вирок був уже в Нью-Йорку. Я донині не знаю, як він туди попав. Мені здається, што в органах теж робили люди, які не були згодні з тим ладом, бо вже-м сам собі не знав, як це може бути. Мені були дали вирок на деякий час. Єдиний, хто його тримав у руках – це Лук’яненко, але в таборі. Важко було звідти передати. Чому це добре, що світ знав про нас? Ми, дисиденти, мали перевагу над тими, які боролися в УПА в національно-визвольних змаганнях до 1956 року, бо за тих не знав ніхто. Знали Бандеру, який не був на цій території, знали Ярослава Стецька, бо тим удалося втекти. Караванського розкрили приблизно в 1975 році, коли про нього почала писати преса. Нас уже не можна було вбити, щоб ніхто не знав.
Ще таке хотів сказати. У нас є деякі непорозуміння у лавах політв’язнів, бо ми неоднорідні. Оці люди, які брали участь у національних змаганнях, деколи говорять, що тільки вони борці. Я таке чув. Справа в тому, що якщо би не було нас, вони б теж ніколи не були відомі. Наприклад, був такий випадок, що ми давали допомогу, а мені кажуть: "Чого ви даєте допомогу єговістам?" Це були в’язні сумління, і світ за те став за Україну, що в нас порушувалися елементарні права людини. Я, наприклад, чув виступ представника національних змагань, який сказав з трибуни, що збройну боротьбу в 1944 році не треба було починати, що це була помилка. Вони не визнали переможців, союзників. Я з цим теж не згодний, бо якби не було тої боротьби, то й нас би не було. Я тут пишу в одній зі статей, што незважаючи на те, що 117 тисяч убили мадяри, 80 тисяч – радянська влада закатувала, та виросли нові, такі, як Кампов, Перейда, Терец (ці двоє були п’ятидесятниками, Станіслав студент), що не можна вбити рух, який має основу. Він знайде своє продовження. Може бути, що ми не такі борці, бо я, наприклад, у своєму житті не мав пістолета в руках. Я, до речі, його й не хочу. Але я ціню те, що мав. Я просто на це не здатний – стріляти. Моє не то покликання, тому я переконую наших людей, які засуджені до 1953 року, що вони не праві. Той єговіст, хоч він і інтернаціоналіст, бо в них нації не є, я не поділяю їхню віру. Але він має право брати зброю і йти воювати чи не брати.
Я, до речі, переконав наших політв’язнів, хоч деколи бачу, што в них дрібниці перемагають. Ну от, допустимо, ми домоглися, щоб наше Товариство фінансувала держава. Небагато – 3000 дає місто Ужгород і 2000 райони. Всього 5000. Вони перераховують на рахунок. Ми ж з ними домовилися. Допустимо, вмер політв’язень – я родині даю п’ятдесят гривнів на похорон. Або я дістав дві тонни муки і даю йому десять кіл. Але я даю і комуністові так само, коли хтось вмре, бо я вважаю, що не тільки націоналісти перемогли, а перемогли демократичні сили. От тому і гово-рять про національно-демократичні сили. Ми втрачаємо, що в це хочемо вірити. Ті старенькі жіночки… Взяв я-м передучора список і дивлюся: у мене десять людей-політв’язнів, які мають більше 90 років. Я бачу, що в нього день народження, – я пишу голові райвиконкому, щоб виділив їм на 4 квітня 50 гривень, щоб ми відзначили. І вони це роблять. Влада це робить, я з ними так домовився, тепер вони не можуть інакше. А взагалі хочу сказати, що мені здається, що нас, дисидентів, трохи видумала радянська влада, бо ми не були аж такі, що нас терпіти не можна було. Я ніде публічно ні в одній аудиторії не виступив, що радянська влада погана, бо я би не мав навколо себе підтримки...
До речі, я вам хочу сказати, чому ми ся бороли поодинці? Бо інакше б ми пропали, бо нам вже давали б не 62 статтю – нам би вже давали зраду, де мож було і розстріляти. І влада теж не хотіла судити нас пачками – вона си цього бояла, що нас на Заході оцінять. От бачите, чому вони так страшно мене злякалися? Бо моя справа була насправді дуже політична – висунення нових кандидатів, що не є заборонено законом, створення партії, аналіз діяльності влади за чверть століття. Коли я звернувся в Організацію Об’єднаних Націй з листом, то мій лист переписали, може, п’ятдесят в’язнів – прибалтійці, естонці, латвійці вірмени, азербайджанці, в кожного було. І то вже не пропало.
Я вже вам казав, що в нас у державі виникає єврейська проблема. Я зроблю такий вступ. Як-би не євреї, дисидентство не мало б тої громадської світової думки і такого розповсюдження. Мусимо визнати, що велика кількість із Гельсінської Групи були євреї.
В.О.: Принаймні, Московської. В Українській тільки два було.
П.К.: Коли я був у неволі в Кучино, із 240 чоловік було 65 євреїв. Це було в 1973 році, коли був єврейський бум. Це була найбільша помилка радянської влади. Серед в’язнів-євреїв не було рядового чоловіка – це мінімум вища освіта, а то й наукові звання. Євреї велися у неволі так, як на курорті. Чому вони себе так вели? Вони були впевнені, що вони там тимчасові гості. Вони вже мали державу і були впевнені, що їх є кому захистити, якщо треба, то й викупити – що завгодно. Ми цього нічого не мали. Ми мали українську націю, яка була розділена: половина була тих, які були донощики, третина – яким було все одно, і тільки частинка, яка нам може співчувати. Це я можу зараз говорити, коли я бачу, што величезна маса українців не хоче говорити своєю мовою. Це жах.
Якщо брати історію, то наш Закарпатський край ні один день не жив із Українов, а він проніс свою мову. І то ізольовано. Коли говорять, што у Східній Україні дуже довго росіяни панують, – та над нами чужинці довше панують. Але в нас виробився імунітет. Чому? Може бути, тому, що ми не жили в одній державі, а переходили від пана до пана. Тут панували і румуни, і мадяри, не можу сказати, що панували чехи, але то теж панівна нація. Я розумію, що, може, 20% на Україні є спільних шлюбів – коли жінка має одну національність, а чоловік – іншу. Вродилися діти – їх не поділиш. Я, до речі, переоцінив національну свідомість мого народу. Я вважав, що досить дати народу волю, і він за день стане українським державником. Я гадав, що якби дали вибір, то ніколи б не вибрали комуністів, ні одного. Я помилився, і дуже помилився.
У табір приїжджав до мене Цвигун – був такий заступник Андропова.
В.О.: Так-так. Якого року він приїздив?
П.К.: Десь 1974 року. Він потім убився, коли Андропов став після смерті Брежнєва. Він мені сказав: "Кампов, у вас є одна величезна помилка: Ви не знаєте народу. Ви народ ідеалізуєте, і тому ви стали на його захист. Якби ви знали народ, побачили народ, то ви би знали, що справа зовсім не така, як ви собі нарисували". Каже, народ у своїй більшості або байдужий, або користолюбивий. І ми це бачимо, що не всі мене особисто люблять, хоч у мене із політв’язнів Закарпаття, яких 14.000, я не переоціню, якщо скажу, що до мене найбільше прихильників в області. По-перше, тому що я нейтральний чоловік, я себе не переоцінюю, я згоден говорити хоч із ким, я не плачу, що я сидів, хоч, до речі, в таборі й плакав – ну як плакав, не на сльози, а так, хникав. І міг би тепер собі сидіти спокійно та й всьо. Мою роботу не всі схвалюють. Але що хочу сказати? Якщо не є борців, то нація вмирає. Хо Ши Мін сказав, хоч ми думали, що він не такий вже великий філософ, що нація жиє доти, доки має своїх мучеників. Цебто тоді, коли вона пригноблена.
Я би ще хотів сказати про наше становище на сьогодні. Біда те, що ми й нині є дисиденти. Це велика біда. Я не знаю, чому. Може, в нас еґоїзм заговорив, що нас ніхто не питає, що робити? Але я твердо хочу сказати, що сьогоднішня влада в Закарпатті говорить то, що я говорив у 1990-1992 році. Вони повторяють то. Вони нині виступають за державні атрибути, вони нині виступають за незалежність України, вони зрештою стали виступати проти комуністів. То вони винні – а ми? Ми почали говорити, що час ейфорії минув, що не треба мітингів – це неправда. Ми не зібрали жодного мітингу на захист чеченського народу.
В.О.: Пікети були в Києві, в Харкові...
П.К.: Дуже малозначні. Маю на увазі тут, на місці, ми не зробили жодного акту проти кому-ністів, які продовжують свою справу. Ми більше говоримо про партократію, яка взяла владу. Але я впевнений, що нині вже Кучма не може піти до комуністів, бо якби вони прийшли до влади, вони би його... Не мене би вони першого вбили, а, по-моєму, Кучму. Ця партократія, з однієї сторони, відрізала собі мости, правда ж?
В.О.: Так.
П.К.: Далі. Оця хвороба, що не можна домовитись. По-перше, я б ніколи не передав Рух Удовенкові – ще було кому рухати Рух, ще не всі політв’язні старі, не всі. Ще Михайло Горинь міг би й нині бути головов партії. І Богдан Горинь. У нас не використані розумні люди. Беріть різні кола. Поет, розумний чоловік – хто, хто за нього згадує? А він, до речі, просився в посольство Латвії, бо знає латиську мову. Беріть цього чоловіка Сверстюка – може бути, йому би не ґазету писати, а писати філософські трактати?
В.О.: Але він їх і пише.
П.К.: Але мало!
В.О.: Цікава річ. Газета "Комуніст" декілька років тому написала була так: "Михайлина Ко-цюбинська і Євген Сверстюк рвуться до влади". Євген Сверстюк на якомусь вечері прочитав це прилюдно, і зала вибухнула реготом.
П.К.: А чому би йому не бути міністром культури?
В.О.: Він не має до того бажання і не має того хисту.
П.К.: А чому ви знаєте, що він не має того хисту?
В.О.: Він філософ, а не адміністратор. Я знаю, що він не є адміністратор.
П.К.: Ви знаєте що? Я не можу вам сказати чи "так", чи "ні". Но я собі думав, що я би облас-тю краще керував, ніж будь-хто там із них.
В.О.: Ну, а я навряд.
П.К.: Я бачу, я бачу, у вас інше. Але скільки з тих людей, які є зорґанізовані. І потім, не тре-ба себе принижувати. От я мав розмову з Чорноволом відносно Івана Дзюби. Один московський ідеолог сказав, що він би тоді розумів Україну, якби після звільнення Івана Дзюби з міністра 50 тисяч киян вийшли на мітинг протесту.
В.О.: Але сам Іван не хотів бути міністром.
П.К.: Неправда, що не хотів бути міністром. А знаєте, що мені Чорновіл сказав? Що він не здатний бути міністром. До речі, я перший раз у життю чув доповідь про Шевченка, яка тривала двадцять хвилин – повну, з уст Івана Дзюби на якійсь урочистій нараді. Людина, яка має такий хист аналізу... Ми себе просто самі продаємо! Ось ви кажете, що ви... Но ви ж могли б бути редактором газети "Голос України", а ви ним не є. Як ви напівпідпільно, без грошей, без копійки, хочете зібрати матеріали про дисидентів України – та що там у порівнянні ґазета, де можна сфото-ґрафувати факт?
В.О.: Ну, поки що газетою "Голос України" керував Ткаченко. Від учорашнього дня вже, ма-буть, ні.
П.К.: Справа в тому, що ні. Там все-таки є редактор, і його сутність проявляється в тій чи іншій мірі. У нього є тридцять статей, присланих в "Голос України", і він вибирає, котру поміща-ти.
В.О.: Так. Але ми трохи відхилилися від нашої теми. Коли ми повернемося до вашого ув’яз-нення і подій, які там були?
П.К.: Ну, частину ми вже висвітлили. А зараз, після того, як я розказав про суд, про ці доку-менти, – уже можна приступати й до цього. Давайте зробимо маленьку перерву.
В.О.: Давайте. [Вимкнення диктофону].
П.К.: Після того, як мені довелося майже цілий рік перебувати у в’язниці Комітету державної безпеки, настав другий період мого життя в неволі. Це було вже літом 1971 року, коли мені повідомили, що мене вивозять у табір для політв’язнів. Зі мнов навіть говорив начальник Управління КГБ Жабченко і сказав мені, щоб я змінив свою поведінку, бо я вже не на Закарпатті буду, а зовсім між іншими людьми, і що він знає, що для мене це чуже і незвичне, але так буде.
Ось перевезли мене у велику тюрму. У великій тюрмі мені зробили такий шмон, якого я ще не переживав. Перед тим повідомили мою дружину, що мене вивозять, дозволили, щоб вона принесла мені одяг, продукти харчування і все інше. От із КГБ двіста метрів велика тюрма. Там мене дали на перевірку наглядачеві, по національності узбек, і той став мене перевіряти. Роздяг мене догола, як мене мати народила, і заставив мене присідати. Я ж його питаю: "Для чого це? Адже я йду з тюрми, з органів, які мене так охороняли, ні з ким мене не зводили". Він закликав голяра, той мене обстриг, як вівцю. Потім узяв мої продукти, сало порізав на кусочки і висипав у мішок, як сміття. Я вже не міг дивуватися з того – я просто сів і дивився, що та людина може робити. Виявляється, що кагебісти подзвонили в тюрму і сказали: "Зробіть йому такий день, щоб він знав, бо він у нас перебував рік і казав, що тут йому дуже важко". Ну, одвели мене в камеру-одиночку, я там спав цілу ніч. Вивозили вже мене на другий день.
Вночі підійшла до мене наглядач-жінка і каже мені: "Що сказати твоїй сім’ї?" Я вже не міг їй вірити і спитав: "Що вам до моєї сім’ї?" Вона мені каже: «Я знаю вас, вашу дружину і все». Я їй сказав: «Скажіть, як тут наді мнов учора знущались». Вона мені каже: "Його давно треба повісити, того узбека".
Другий день, десь о четвертій годині за московським часом повезли мене на станцію. Десь там на узбіччі стояв столипінський ваґон. Помістили мене у тройняк – так звану камеру смертни-ків. Єдине, чим відрізняли мене від смертників, що великі залізні двері не були замкнені на ключ, а тільки через скло можна було дивитися через ґрати на коридор. До мене декілька раз підходили офіцери, питали мене, за що я засуджений, цікавилися. А треба сказати, що я у той час до цього не був підготовлений. Я ще ганьбився розповісти про себе людям. Мені було дивно, що я в неволі, що мене везуть, як тиґра.
І от привезли мене у Львів. Столипінський ваґон вивезли десь за межі міста. Через деякий час у воронку повезли мене у в’язницю, якщо не помиляюсь, на вулицю Чапаєва у Львові, у тюрму-пересилку. І тут другий раз познущались наді мною. Мене кинули у загальну камеру, де було дев’яносто чоловік. Я виліз на другі нари, приліг. Поки я подрімав, за п’ятнадцять хвилин подивився – а мій рюкзак пустий. Все з’їли.
В.О.: Спасибі, що мент порізали сало наперед.
П.К.: Так, не треба вже було їм різати. Я, коли пробудився, то спочатку хотів кинутися на двері і сказати, що зо мнов тут зробили. Але завжди людині допомагає Бог. Я заплющив трошки очі і думаю: кому мені скаржитися – адже вони спеціально це зробили для того, щоб показати мені, на якому світі я живу. Я сказав тим в’язням: "Ну, все-таки ви несправедливі – адже ви взяли все поїли. А чого ви мені частку не залишили?" Вони були здивовані, що я не обурився, що я нікому не йду скаржитися, і почали між собою битися: "Нащо ми таке зробили?". Каже: "Я ж тобі казав, що ти цього чоловіка залиш у спокої". Ну, я їх заспокоїв, кажу: "Не бийтесь. Я все одно шість років з того ситий не буду". І в той час кричать: "Кампов, Кампов! Ми не в ту камеру вас помістили". І переводять мене у іншу камеру, де я один.
В.О.: А ви в тій пробули скільки годин?
П.К.: Десь три. А там я вже був один, і була одна людина, яку десь везли, і вперше я побачив людину, яка засуджена на особливий режим, у тому одязі, в якому вона виглядала для мене, як тиґр.
В.О.: У смугастому?
П.К.: У смугастому. Ця людина мені нічого не казала. Я сказав: "Вибачте, що я не можу вас нічим пригостити. Таке зі мнов трапилося. І от там я побув декілька днів вже одинокий і питаю: "Куди ж мене везуть?" Знайшлася людина, яка сказала: "На станцію Потьма". Тут мене знову помістили у "тройняк". Підводять до мене людину, політв’язня, прізвище якого Іван Губка. Я так зрозумів, што у той час судили групу, яку очолював Красівський, і вони дізналися, що до цього має відношення Іван Губка. Мабуть, хотіли там від нього або щось одержати, або зробити з нього людину, яка буде допомагати їм.
Хочу забігти уперед. Після цього через деякий час я знайшов Івана Губку у третьому концта-борі на станції Барашево, десь через півроку. Коли я менш-більш познайомився, то побачив, що з Іваном Губкою не говорять в’язні. Його в чомусь вони підозрювали. І підозрювали його в тому, що він зв’язаний із органами держбезпеки. Я не перестав із ним спілкуватися, вивчав його, і одного разу я його спитав: "Пане Іване, в чому справа?" А він мені розповів, що в таборі є політв’язень, який працює у голярні. Адміністрація дала згоду, щоб він дістав "помиловку". Це було рідкісне явище, і в’язні це оцінили, що голяр співпрацював із органами КГБ, а внаслідок того, що вони товаришували з Іваном Губков, що й він співпрацює.
Особливо була ворожнеча між ним і Прокоповичем, бо вони йшли по одній справі. Вони жили в одному баракові, навіть в одній кімнаті, і ніколи один з другим не розмовляли. Я розмовляв і з одним, і з другим, а через рік або скільки я спитав Лук’яненка: "Які ви маєте докази, що Іван Губка співпрацює з органами? Чим ви це можете пояснити і чи правильна ваша поведінка, що ви його відокремили від українського руху, хоча Іван Губка один раз вже відбув строк і був відпущений у 1956 році? Значить, це людина, яка послідовно налаштована на національний визвольний рух?" Мені здається, що моя розмова з Лук’яненком і з іншими була позитивною, бо більшість в’язнів почали розмовляти з Іваном Губков, і Івана Губку вивезли на заслання в Красноярський край. Цим ще раз було підтверджено, що якщо б він з ними співпрацював, то, принаймні, вони б його звільнили хоч із заслання. Адже я пам’ятаю, сидів там у таборі Олійник, якого так само підозрювали у співпраці, і перед тим, як його термін ув’язнення закінчився, його повезли на комісію, дали йому другу групу, а з другов групов вони не мали права вивозити його на заслання, тому що людина просто не може на себе заробити. От, до речі, мене вивезли, про це я скажу пізніше.
Отже, ми з Іваном Губкою подорожували аж у Мордовську Автономну Республіку. Я вже не пам’ятаю, але знаю, що ми сиділи з ним в одній камері в Харківській тюрмі.
В.О.: В Харківській на Холодній Горі ви були, у Рузаєвці були в Мордовії.
П.К.: Так, у Рузаєвці нас уже відділили. В Рузаєвці, в тій мирній тюрмі, яка була, по-моєму, наймирніша, хоч я дивувався, що навіть долівка була ґрунтова. І там я зустрівся з групою Кузнєцова, з тими євреями, які викрали були літак у Ленінграді.
В.О.: Мали намір.
П.К.: Так, і їх піймали. Пам’ятаю, Димшиц, два брати, Менделевич…Ну, тоді я ще, так би мовити, не адаптувався, і я з ними мало говорив. Мені було дещо дивно, що Димшиц мав смерт-ний вирок, замінений на 15 років, поводився досить вільно, а ці його по справники взагалі сміяли-ся – веселі були. Димшиц уже був людина старша, він пілот, Залмансон-молодший був молодий, другий старший, обидва інженери, і вони, мабуть, вірили, що скоро вийдуть на волю, хоч це не справдилось, тому що ми всі сиділи до 1990 року, до того часу, як не розпався...
В.О.: Не так. Останні євреї з цієї групи були випущені 1979 року.
П.К.: Так, у 1979 році, крім Менделевича.
В.О.: А Фьодоров – росіянин, і Мурженко – українець чи, може, циган, досиділи до кінця 15 і 14 років. А євреїв визволили раніше.
П.К.: Так, їх відпустили в Ізраїль.
Ось нас привезли в Потьму – нас уже відокремили. Мене зразу відокремили від усіх і поса-дили з китайцем. Пам’ятаю, що ми сиділи в такій камері, що нари підходили до дверей. З дверей зразу лізли на нари і на нарах спали. Китаєць не вмів говорити.
В.О.: По-українському?
П.К.: Ні по-українськи, ні по-російськи.
В.О.: А ви по-китайському не вміли.
П.К.: А я по-китайському не вмів. Но я пам’ятаю, що він показав мені, що дістав сім років, що він переходив кордон з Китаю в Радянський Союз і боявся не тої неволі, яку дістав у Радянсь-кому Союзі, а страшно боявся, що його повернуть у Китай. Отак ми просиділи там біля десяти днів. Сторожували нас люди по національності мордва, і я здогадався, що мова мордви належить до угро-фінської групи і спробував з ним говорити по-угорськи, але виявилося, що це не так.
В.О.: Наглядачі не знають мови ерзя і мокша.
П.К.: Так, вони не знають цю мову, хіба може два слова угорською, які я їм сказав, вони ро-зуміли. Не хотіли зі мною розмовляти, тікали від мене.
Що таке була станція Потьма? Це барак, збудований наспіх, із величезним довгим коридо-ром, по сторонах ці камери, необладнані – це просто страхіття!
В.О.: Дерев’яні нари і блощиці?
П.К.: І блощиці, так. Через деякий час нас везуть у табори. Я не можу згадати, но мені хтось розповідав, що Мордва повністю покрита концтаборами.
В.О.: Принаймні, ця західна частина.
П.К.: Што там є республіка, што вона має свою залізницю…
В.О.: Ментовская АССР.
П.К.: Має свою залізницю, має свої фабрики, заводи, ліси, землю і все інше. А насправді че-рез вікно цього поїзду (це була вузькоколійна дорога), я побачив республіку тюрми. Через кожні 500-600 метрів я побачив вишки, огорожі, концтабори, де були не тільки політичні в’язні, а й побутові в’язні. Вони, до речі, обслуговували політичні табори, завозили їм дрова і т.д.. Мені сказали, що мене везуть у Зубово-Полянський район. Коли зупинився поїзд, мені сказали, щоб я вийшов. Вийшов я один, всього один. Я бачу: 23 військові окружили площу десь 50 метрів квадратних, і я питаю: "Це всі на мене?" Кажуть: "На тебе". Кажу: "Чи не забагато вас?" Я вже якось не лякався, а дивувався – хіба ж треба на одного чоловіка п’ятдесят озброєних автоматами військових із трьома собаками, щоб його охороняти?
Ну, повели мене до воронка і кудись везуть. Я пам’ятаю, страшно погана дорога. Било мною так, що я тільки скакав з одного кута машини в другий. Так десь приблизно годину. Зупиняється, так само завозять мене у табір. Там сімнадцята зона. Помилково завозять мене у малу зону, а мене направили у велику. Тут я побачив Михайла Сороку. Вони всі кинулись до мене. Пройшло біля сорока хвилин, поки за мною приходять і кажуть, що я повинен іти. Та мала зона була страшна. Вона була на болоті, і тільки дерев’яні тротуари з’єднували бараки, і люди ними ходили. Там крім комарів нічого не було. Всі люди були в бушлатах, хоч було літо. Я собі дуже дивувався, нащо вони носять такі великі бушлати, а вони, мабуть, оборонялися від комарів.
Тут я вперше зустрів Миколу Коца, Бедрила, який був кандидатом економічних наук, – із тої групи засуджених, до якої входили і Горині. Тут був керівник тої групи, який дістав був дванад-цять років. Я зараз не можу згадати його прізвища.
В.О.: З якої групи?
П.К.: Миколи Гориня.
В.О.: Михайла. Михайло Горинь і Михайло Масютко дістали найбільше – шість років.
П.К.: Три роки дістав Михайло Горинь.
В.О.: Ні, Богдан три роки, а Михайло – шість.
П.К.: А керівник їх скільки дістав?
В.О.: Там найбільший термін був у Михайла Гориня і Михайла Масютка. Там не було керів-ника…
П.К.: Сказати чесно, я не знаю, що вам сказати, но там мені сказав Киселик, що Горині діс-тали такий малий термін за те, що вони здали керівника. Михайла Гориня вже не було – він уже звільнився в 1971 році. Він мав чотири роки, а брат його Богдан мав два.
В.О.: Ні, Богдан мав три, а Михайло – шість. Це ж записано.
П.К.: Не знаю, чесно кажучи. Я їм казав: "Хлопці, ви в таке не вірте, нас хочуть завжди пос-варити, щоб ми були не одностайні".
От що тут було цікаво – що між малою і великою зоною була смертна зона, смертники. Вони були відгороджені і від малої зони, і від великої, але не вогневою зоною, а прямо колючим дротом. Проців мені сказав: "Отам утримують смертників". Я так злякався, що боявся підходити до того колючого дроту, хоч мав повне право підійти, бо там вогневої зони не було, там ніхто не сторожував. Пам’ятаю, зустрів я там Луцика. Він розповідав мені, що він зробив вічний календар, у нього його вкрали і не хотять йому повернути. Чесно кажучи, у багатьох людей, які сиділи 25 років, я бачив у їхній поведінці, як кажуть, дивацтва. Вони надають значну увагу тому, чому ми вже ніколи не надаємо уваги. Це важко пояснити, бо люди, які сиділи такий величезний термін, – вони були арештовані в дитинстві, коли мали сімнадцять-вісімнадцять років. Їхній світогляд створювався вже в неволі. Якогось базису наукового в них ще не було, бо вони були ще діти.
Один раз, коли я йшов по зоні, мене підкликав смертник і сказав мені, що його ім’я Євген. І каже мені: "Не бійтесь мене, ми ж такі люди, як ви, тільки ми були засуджені на смерть. Я з Мико-лаєва, але не з того Миколаєва, що на морі, а того, де цементний завод". Це був Євген Пришляк. Тут я його вперше побачив. Він мене запитав про справи на волі. Що я зміг, то я йому розповів. До речі, він мене трохи цивілізував, бо вже на другий день я не дуже боявся смертників. Я побачив, що це такі люди, як і ми, тільки їх можна було відрізнити в поведінці. Вони були більш сковані при розмовах, як ті люди, які мали невеликий термін ув’язнення.
Начальник концтабору був Гаврилов чи як він – ви не пам’ятаєте? Бо він і при вас повинен бути?
В.О.: То вже були інші начальники.
П.К.: Хто в вас був?
В.О.: Зіненко. Коли я був на 17-й, то там начальником був капітан Зіненко.
П.К.: А перед ним був оцей Гаврилов, який виріс із простого наглядача до майора. Тут, в ос-новному, були старі люди. Перші дні були навіть цікаві. Я опинився ніби в Організації Об’єднаних Націй. В одному кутику, бачу, говорять німецькою, в другому – литовською, в третьому – естонською, там – вірменською, там – азербайджанською мовою. Люди кучкуються по національностях.
Тут мене вперше пустили в лазню. Тримали мене в карцері днів п’ятнадцять – казали, що я проходжу санітарний якийсь час. У той час тут сидів Даніель. Він поводився дуже войовничо. Я чув на коридорі, як йому ламали руки, як його старалися звалити на землю, а він із ними боровся навіть фізично, не давався.
У сусідній камері сидів українець, який мав термін 25 років, – Скоробагатько. За всі 25 років він не робив на комуністів жодного дня і, по суті, за це він половину свого часу відбув у карцерах. В цей час він вже сидів 24 роки. Просто дивно, як він міг витримати цей термін.
І от завели мене в лазню. Досі я бачив нормальні обличчя ніби не худих людей. Коли ж вони роздяглися – та це всі були дистрофіки! Крім кісток і шкіри там нічого не було. Я хвилин п’ятнад-цять не мився – я був шокований. Стояв я з тазиком у кутику і дивився на ті постаті людей, у яких набрезклі обличчя і немає жодного тіла. Я пам’ятаю, до мене підходить одна людина і каже: "Давай, молодий хлопче, я тебе потримаю за руки". Не зважаючи на те, що я сидів рік, мені було 38 років – там м’язи, там тіло – "Ох, каже, який ти твердий. Ану візьми мене". Я взяв – аж шкіра довша, і то все висить. Черево внизу велике, а тіла нема ніякого. Там один підійшов і каже мені: "Мийтесь, мийтесь". Зараз не пригадую його ім’я, я його потім ще раз зустрів – він важив 37 кілоґрамів.
Я би не хотів забути про одну людину, яку я вперше зустрів у концентраційних таборах, що була засуджена за шпигунство. Після того я був у многих концентраційних таборах і не зустрічав жодну таку людину, хоч на волі радянські органи преси постійно говорили за шпигунство. Якщо не помиляюся, прізвище цього чоловіка було Легоцький. Він був скинутий літаком десь у 1946-47 році, його чекісти зразу зловили і посадили на 25 років. Це був перший в’язень, який був здорови-ло. Він шив костюми на ґенералів, полковників КГБ і МВД, мав невелику майстерню. Я дуже хотів із ним говорити – то ще людина була свіжа, мене цікавило все. Але справа в тому, що я взнав таке правило, що в концентраційних таборах нікого ні про що не запитують. Це мені сказав Микола Коц, хоч сам він відступав від цього правила. Він просто на капурі людей питав: "Яка в тебе стаття?" і просив вирок. Хоч майже ніхто йому й не давав, тому що це людина, яка ще нікого не знає. Я в нього нічого не запитував – він мені це сам добровільно розповів. Пам’ятаю, пригостив мене салом, маслом, чого там не було взагалі в людей. Мабуть, шив такі дорогі костюми, то йому дещо приносили поїсти, хоч ходив він у звичайній концентраційній одежині. У той час ще бирок не було. Бирки завели пізніше – десь у 1973-74 році, точно не пам’ятаю.
У цьому концтаборі основна праця була – шити рукавиці. Це називалося бути мотористом. Почали мене цього вчити теж – на електрошвейних машинах, що мені не дуже вдавалося. Поміс-тили мене в барак, де було більшість старих людей. Я спав на другому ярусі, піді мнов спав есто-нець. Недалеко від мене був Михайло Проців – українець, і через ліжок три – литовець, якого привезли з Парижу, вкрали. Скільки я не пробуджувався, в нього були завжди відкриті очі, і днів зо три це наводило на мене жах. Я пробуджувався – він на мене дивиться, я засипаю, знов пробу-джуюся – він на мене дивиться.
Через днів чотири я питаю його: "Чого ви на мене дивитесь?" І тут він мені сказав дивну річ, з якою я в життю не зустрічався. Він ніколи в житті не спав – його очі не закривались. Виїхав він із Прибалтики після революції, у Парижу мав свій фіакр, тобто коней і візок, і возив. Був, як кажуть, таксист із конем. І його якось із Парижу викрали, дали 25 років, привезли в Мордовію. Його вже ніхто не заставляв робити, ненормальний він не був, але мав таку хворобу. Взагалі це був один із таких страшних таборів, бо тут були, в основному, двадцятип’ятирічники. Це наводи-ло на людину жах.
Тут я зустрівся з відомим в’язнем – Михайлом Макаренком, який потім відіграв величезну роль у концтаборах. Він був по національності єврей, справжнє його прізвище було Гершкович. Він був величезний спеціаліст по оцінці художніх творів, малюнків. При Академії Наук у Новоси-бірську відкрив картинну галерею, скуповував по Сибіру старі картини релігійного змісту, і його звинуватили у державному злочині, що він купував картини і присвоював їх. Важко сказати, що там було правда, а що неправда – по різному його сприймали в’язні. По мені, він дуже спокійно поводився. Вони вважали, що він авантюрист. Одним словом, дуже смілива була людина. Мені доводилося з ним бути ще в одному таборі.
Я пробув десь шість місяців у 17-му таборі, і тут мене вивозять. Там не було праці, то мене вивозять у Барашево. Це був більший табір. Що треба сказати? Що всі табори у Мордовії були побудовані, в основному, німецькими полоненими. Після закінчення Другої Світової війни офіцерський склад німців вивозили в ці концентраційні табори в Мордовію, вони їх там будували. Деякі були з жінками, з дітьми. У тому таборі, куди мене привезли, я побачив, що там були пісоч-ниці з різними фіґурами. Коли я спитав, чому це там є, мені сказали, що тут були німці, які були вивезені з дітьми.
Тут я вперше зустрів двох закарпатців. Коли мене привезли, я спитав, чи є тут закарпатці. Мені сказали, що є два – Іван Мирон і Михайло Жураківський.
В.О.: То це все ж таки в Барашево було чи, може, в Лісному?
П.К.: В Барашеві.
В.О.: Третій табір?
П.К.: Так. Бо їх не вивезли в Лісне. Третій. Мені сказали, що їх покажуть. Я кажу: "Ні, ви мені не показуйте, я по ходу їх упізнаю". І справді, вони виходять із роботи, я сів там на лавочку, звідки їх приводять, і я кричу цьому чоловіку: "Ото закарпатець". Він питає, як я пізнав. Я кажу: "Він не сміється – він зажурений. Бачите – так широко ступає? Він народився у горах, де треба було завжди міряти великі кроки". І за ним через деякий час ішов другий – Михайло Жураківський – худющий гуцул. Я кажу: "Це гуцул, по носу бачу". І тут я з ними познайомився.
Тут, до речі, я зустрінув в’язня з Англії – Микола Шариґін, або Будулак. Він працював у міні-стерстві торгівлі десь в Англії, був відомим підприємцем, служив у державних органах. Коли мав шість років, попав у Німеччину. Коли він приїхав у Радянський Союз на переговори про торгівлю з Радянським Союзом, то його прямо заарештували і потім засудили на 15 років. До речі, він зустрічався з Андроповим. Коли його в Москві арештували, до нього підійшла якась особа в окулярах. Микола сказав: "За що ж ви мене арештували? Я ні в чому не винен. Мій уряд Англії буде домагатись мого звільнення". То йому Андропов сказав: "Нічого, посидиш. Королева Англії нам війну не оголосить".
В.О.: Так, так. Я це теж чув від Миколи. (Микола Будулак, родом з Вінниччини, був вивезений у Німеччину як остарбайтер у віці 15 років. 1969 р. був звинувачений у «шпигунстві» і в тому, що ухилився від військової повинності. Вирок – 10 р. – йому оголосили через 3 роки після арешту. – В.О.).
П.К.: До речі, я би сказав, що в’язні почувались вільно. Були голодовки, були невиходи на роботу, но Шаригін, професор, мені сказав про все це: "Ви то не робіть, бо що вони простять тим людям, то не простять вам". Застерігав мене. Коли я став поводитись активно, як інші в’язні, то він завжди підходив до мене і казав: "Вам це робити не можна, бо з вами розправляться". Чесно кажучи, я не знав поведінки в’язнів – Микола був більш пристосований до цього. Він ту роботу розтягав на цілу зміну. В мене була така звичка: взяв, зробив, потім ходиш – а це не можна було.
Тут я зустрівся з Левком Лук’яненком. Левко Лук’яненко робив у цеху електриком. Правду кажучи, там усі були дуже обережні, в тому числі і я. Я не міг довіритися іншим, поки я їх не взнав. Тут у мене був такий трафунок. Сидів там зі Львівщини один Йосип – забув його прізвище. Казали, що він співпрацював із органами. Після того він захворів психічною хворобою, полікувався, повернувся і був близький до активу, до великих людей. У цьому ж таборі сидів Володимир Василик, коваль. І я не знаю, хто загадав був цьому Йосипові, що для того, щоб він іскупив свою вину, він повинен був вбити донощика в таборі. Це мені сказав Василик. У той час привезли в табір Євгена Пришляка. Я кажу Євгену Пришляку: "Я боявся щось сказати, сам вмішуватися, сказати Левку Лук’яненкові... Як вам сказати, мені це не сподобалося…" Цей коваль Василик мені каже: "Невже нам мало крові?" Ну як і кому мені сказати? І я кажу Пришлякові: "Я тут нова людина, люди побояться, що я про це знаю, і, якщо тут такі порядки, то приберуть не того, хто колись був стукачем, а мене". Тоді Пришляк поговорив із Лук’яненком і ця акція була припинена. Аж через три роки я сказав, що це я зробив.
Ну, що ще цікаво було? Я вперше зустрівся з групою кагебістів – групою генерала Абакумо-ва. У третьому концтаборі бібліотека була досить велика. Тут сидів начальник слідчого відділу Грузинської республіки. Він був засуджений за те, що допитуючи одну з жінок він курив цигару, і коли цигара розгорялась до найбільшого полум’я, він їй прикладав до губи до того часу, поки вона не вмерла. За це він був засуджений на 25 років. Пам’ятаю такий випадок. Він мав ґрижу. Вибачте, яйця аж до колін у нього висіли. Один раз він страшно захворів і умирав – вже без пам’яти був. Я кажу: "Треба піти сказати лікарям". На мене всі подивилася страшно і сказали: "Якщо хочеш, то йди". За нього ніхто не хотів піти. Я не знаю, що мені трапилось, – я одягнувся, вийшов надвір, знайшов наглядача, сказав, що та людина умирає. Вони прийшли, забрали, повезли його у лікарню, і він вижив.
Я не кажу, що мене в’язні за це... Ніхто мене не засудив, але сказали мені: "Чекай, чекай, коли ти відсидиш п’ять років, то ти Пачулю не будеш виручати", – прізвище його було Пачуля. Коли ця людина повернулася із лікарні, то підійшла до мене. "Ну, – кажу, – одужав?" – "Одужав, то й одужав". Кажу: "Слава Богу". Він каже мені: "Хіба ж ви дійсно радуєтесь, що я..." – "Так ви ж живий? Жива істота". – "Та я ж, – каже, – такий, такий". Сам мені розповів.
Найхарактернішим у поведінці політв’язнів було те, що ніхто не вмішувався у переконання другого. Навіть кагебістів, які колись допитували націоналістів, – ніхто не переслідував. Адже сиділи в таборах так звані державні злочинці. А державні злочинці – це поняття широке, але була терпимість до поглядів кожного політв’язня.
Вперше у лікарні я зустрівся з людьми, які були на особливому режимі. Їх навіть у лікарнях тримали в закритих приміщеннях і тільки рідко-рідко, раз на день, випускали на прогулянку.
Дещо про національний склад політв’язнів. 80% політв’язнів становили українці. На другому місті були литовці, на третьому – естонці, на четвертому – росіяни, потім вірмени й азербайджан-ці. Всі національні групи єднались між собою, між ними був більший зв’язок, а національна терпимість була між усіма.
Одного разу ми провели таку національну акцію. Я запропонував, щоб усі політв’язні напи-сали звернення до уряду СССР, до урядів своїх республік, до Ґенеральної прокуратури, до Коміте-ту держбезпеки, щоб нас повернули в наші республіки. Ми стверджували, що росіяни не мають права на монополію покарання, ми засуджені кожний нібито іменем своєї республіки, за націона-льними кодексами, а Росія присвоїла собі право всіх нас карати. Усі політв’язні табору написали такі заяви. Росіяни написали заяви, що вони не беруть на себе відповідальність за знущання над людьми інших націй і просили уряд Російської Федерації відмовитися від каральних функцій над усіма іншими народами. Стверджували, що в російських концтаборах не повинен умерти жоден політв’язень з інших республік. На це уряд СССР зреагував: люди, які були вже безнадійно хворі, вивозились у свої республіки. Я пам’ятаю, був такий Баранаускас із Литовської республіки. Був один латиш, якого комісія визнала, що його стан безнадійний, і вони ще при повній свідомості, ще своїми ногами пішли на поїзд, їх перевезли у їх республіки.
В.О.: А коли це було, якого року?
П.К.: Це було в 1974 році.
Я би ще хотів звернути увагу на один тип політв’язнів. Це ті люди, які воювали за межами СССР. Пам’ятаю, зі мнов зустрівся хлопчик, литовець, теж на прізвище Баранаускас, якого привезли із Єгипту. Він не міг витримати в тому кліматові, адже вночі в тих синайських пісках дуже холодно, а вдень – дуже жарко. Він запротестував, його засудили на три роки і вивезли до нас у табори. Я декілька разів із цим хлопчиком говорив, йому було десь дев’ятнадцять років, бо я боявся за його психічний стан – він дуже переживав. Я спробував його переконати, що три роки – це не таке смертельне, що головне – вийти живим. Але влада мене попередила: його відпустили. Мабуть, хтось за нього просив чи просто вважали, що це не потрібно.
Хотів би я си ще зупинити на так званій "узбецькій справі". Мене часто вивозили з таборів, можна сказати, за рахунок людей, які зі мнов сиділи. Світ дуже боровся за моє звільнення. І вже в 1987 році мене везли на звільнення в Ужгороді. У той час був Ґенеральний секретар ЦК КПСС Черненко. Мене привезли в Ужгород, і Черненко вмер. (К.У. Черненко помер 10 березня 1985 року. – В.О.). Курс Горбачова не був відомий. Я пам’ятаю, до мене приїхав зі Львова полковник КГБ, який показав мені посвідчення, але не хотів, щоб я знав його прізвище. Він просив мене, щоб я написав будь-який папірець.
В.О.: Але це було вже друге ув’язнення?
П.К.: Друге ув’язнення, так. Але ж ми говоримо про континґент. Мене повезли в Казанську тюрму. Там були сотні людей узбеків, яких навіть не судили, а везли їх у якісь табори у Кіровську область – тисячі, а також ті люди, теж мусульмани, які не хотіли воювати в Афґаністані. Їх були тисячі. До речі, цим питанням займався прокурор, який потім став прокурором України, з Івано-Франківщини. Він тут виявився досить великий патріот, але, по суті, справу Москви проти узбеків вів він. Хто то був прокурор, що тепер депутат Верховної Ради?
В.О.: Ну, Потебенько, Шишкін...
П.К.: Ні, то був українець з Івано-Франківської, що його не затвердили потім. Він зараз де-путат Верховної Ради.
В.О.: Так-так, був такий, але я забув його прізвище.
П.К.: Коли він став прокурором, то все сказав на Верховній Раді, але не сказав, што він був головним слідчим «узбецької справи». До речі, «узбецька справа» була вигадана Москвою і була припинена після того, як було доведено, що всі шляхи ведуть у Москву, що цим займався зять Брежнєва – і це всьо було припинено. Але там було зібрано тисячі й тисячі, мільйони карбованців.
Як мені розповідав один узбек, у них створювався фонд боротьби за національну незалеж-ність. Упродовж тридцяти років люди здавали свої сімейні реліквії у той фонд. Щоб забрати той фонд, який зберігався невідомо де, Москва і створила так звану «узбецьку справу».
В.О.: Фонд був, а чи боротьба за незалежність була?
П.К.: Боротьба була, вона почалася при Рашидову. Коли на стадіоні в Ташкенті побили мос-ковських футболістів, Рашидова оголосили ворогом, його викопали з могили, зруйнували його пам’ятники і вивезли його остатки у невідомому напрямку. Мені розповідав один із партійних діячів Узбекистану, що очолював цю боротьбу Рашидов. Ви ж пам’ятаєте, він був колись кандидат у члени Політбюро, потім його звільнили, потім він загадково помер, потім йому був побудований пам’ятник у Ташкенті, його знесли і т.д.. Ми не все знали.
Як це трапилося, що ця людина мені розповіла? Я його запитав: "Де відбувають покарання люди із Сибіру і з Середньої Азії?" Бо впродовж всіх своїх років неволі я ніколи не зустрічав політичних в’язнів із цих республік.
В.О.: Був один – Бабур Шакіров, узбек – чули?
П.К.: Так, я його, мабуть, бачив, того чоловіка. Не може бути, щоб із такої великої території, як Далекий Схід, Киргизія, Туркменія, Казахстан, – не було жодного політв’язня. Ні в мордовсь-ких таборах, ні в уральських таборах їх не було. І він тоді сказав: «Ми й самі не знаємо, у нас такі люди були». І розповів мені про справу Рашидова і так звану «узбецьку справу».
Я вже вам сказав, що знав тільки одного чоловіка, який був засуджений за шпигунство. Ве-лику групу в’язнів складали воєнні, які служили в Німеччині, Угорщині, Польщі – тобто, які служили за кордоном. Це були особливі люди – можна сказати, люди без політичних переконань. З цими людьми я зустрічався тривалий час.
Хотілося б сказати про одну людину з України – Микола Курчик. Він служив у Берліні ще в 1949 році. Хлопці гуляли по Берліну, ще Берлінської стіни не було, і попали в американську зону. Це був призовник – молодий, дев’ятнадцятирічний хлопчина. Його засудили один раз, у таборі засудили його ще раз. І коли я з ним зустрінувся у Барашеві, він уже сидів двадцять сім років. Він справді став політичним в’язнем. Я його дуже попереджував, щоб він був уважний, бо він уже в таборі був засуджений на особливий режим, і тільки через суд його повернули на суворий режим. Це була дуже чесна і добра людина, але він знову постраждав.
Уже на Уралі з нами перебував у неволі Степан Сапеляк. Одного разу, коли в’язні були зняті з роботи, Сапеляка на воротах зупинили, повели в комендатуру. Він сказав, що його побили. У таборі був оголошений страйк, майже ніхто не виходив на працю. Вийшли на працю тільки ті, які були засуджені за співпрацю з німцями, що працювали під час війни у німецькій поліції. Не вийшов на працю і Микола Курчик. Я йому на другий день сказав: "Миколо, ти йди на працю, бо вони з тобою знову розправляться". Не пішов на працю і я. Я тільки що повернувся був з лікарні, в тому ж Всесвятському районі, в таборі № 35. Медиком у 36-му робила жінка начальника табору Котова. Я не пішов на роботу, вона підійшла до мене і каже: "Марш у лікарню, – каже, – тільки-сте вийшли з лікарні і знову хочете, щоб вас посадили в карцер". Я був просто здивований, що жінка такого досить великого ката, яким був Котов, мені так сказала. Я їй кажу: "Слухайте, візьміть у лікарню і Миколу Курчика". Вона мені сказала: "Пізно". Справді, Миколу повернули на особливий режим і більше я його в життю, цю чесну, велику людину, не зустрів.
Треба сказати, що після цього в таборі була проведена величезна чистка. У Володимирську тюрму були відправлений Левко Лук’яненко, Макаренко, про якого я вже недавно згадував, і багато людей-інтелектуалів або людей відважних. Не був направлений у тюрму Степан Сапеляк. Він відбувся декількома днями карцеру і далі продовжував ходити на роботу.
Це була величезна трагедія в таборі. Скільки разів ми після того згадували, що ніколи не тре-ба йти на ризиковані шляхи – адже ж ми дали можливість адміністрації російського концтабору розправитись з найчеснішими, найвідважнішими людьми.
Я би хотів розповісти ще про одного політв’язня з Дніпропетровська, прізвище якого Віталій Калиниченко. Для чого? Щоб читач зрозумів, який то був страшний орган – КГБ. Калиниченко вчився у Ленінґраді, згодом там працював економістом. Якось він подружився із працівниками американського консульства, абсолютно нічого не маючи. Його арештовують і засуджують на десять років за зраду батьківщини. Його батько був голова колгоспу. Не батько, а вітчим, у Дніп-ропетровській області. У той час секретарем обкому партії Дніпропетровська був Кириленко, якщо не помиляюся.
В.О.: Кириленко, саме так.
П.К.: Але коли Калиниченка арештували, то вже Кириленко з Уралу був повернений секре-тарем ЦК КПРС. І от вітчим Калиниченка дзвонить Кириленкові: "Андрій Андрійович, у мене є біда. Арештували Віталія". – "Ну нічого, ми то виправимо". – "Але, – каже, – я не хочу вам говори-ти, я їду до вас у Москву". Приходить у Москві на квартиру до Кириленка і розповідає, за що арештували Калиниченка. Коли він розповів тому Кириленкові, що його арештували за звинува-ченням у державній зраді, то Кириленко зразу сказав: "Ти мені про це не говори, ти в мене не був". І вночі вигнав його з квартири.
В.О.: Я додам. Калиниченко таки робив спробу перейти кордон. Його на кордоні затримали.
П.К.: Ні, я читав вирок. Ні, не робив спроби. Я з ним зустрівся теж у Барашеві. Що цікавого? Калиниченкові пообіцяли, що його помилують, щоб він робив на органи КГБ в таборі. Він пого-дився. Коли минув час, його не відпускали, то він запротестував і все це розповів в’язням. Після цього він дуже змінився. Іноді зі мною він розмовляв. Я знав адресу його сестри, що жила в Києві.
В.О.: Алла Ткач. Я з нею зараз підтримую зв’язки.
П.К.: Я вам розкажу за те. Я з заслання послав їй листа і розповів, що я знайомий із її братом. Ця жінка – я, правда, її не знаю, – повернула мені листа і написала: "Якийсь тип набивається мені в родичі". Я не знаю її сьогоднішню поведінку.
В.О.: Вона зараз є викладачка української літератури в Гуманітарному ліцеї, і дуже гарна ви-кладачка, часом мене запрошує проводити уроки, і Сверстюка. Дуже патріотична.
П.К.: От ви, коли будете з нею, то спитайте її, що вона написала Павлу Кампову.
В.О.: Боже! Та то ж який час був, і звідки вона знала?
П.К.: Я розумію, я все це розумію, що то був такий час. Я був, так би мовити, вибитий по лицю. Я більше в життю їй ніколи не писав. Я знаю, що Калиниченко знаходиться у Нью-Йорку, я слухав передачі його дружини, яка довгі роки працювала на радіостанції "Голос Америки", а не у "Свободі". Я знаю, що він жив у Брукліні, бо в мене там є знайомий, він мені про нього повідом-ляв. Я не серджуся на Ткачку, але вона могла викинути той лист, та й усе. Ну, знаєте, як це непри-ємно чоловікові. Я її просив, якщо вона може так...
За цей самий страйк був засуджений на криту тюрму і Калиниченко. А з Левком Лук’яненком взагалі там повелися страшно. Його перевезли в якийсь дурдом під Москвою. Калиниченко повернувся в табір, бо ще його термін звільнення не настав. Відсидів три тижні в ШІЗО, у штрафному ізоляторі, і його вже в зону не пустили. І, таким чином, я його в життю ніколи більше не бачив. От такі, бачите, події довелося пережити людині за цей довгий час.
Я би ще вам хотів розповісти про одну цікаву пригоду – про мою зустріч із Сахаровим.
В.О.: Це, було, мабуть, уже при звільненні, так?
П.К.: Ні, я знаходився на засланні в Томській області.
В.О.: По-перше, коли вас вивезли на заслання?
П.К.: 16 червня 1976 року.
В.О.: З якої зони?
П.К.: Із Кучина, ВС-389/36.
В.О.: І куди вас завезли?
П.К.: До речі, у відповідності з законом, вони не мали права мене вивезти. Я ж був інвалід другої групи. І, до речі, можуть бути різні там думки про Журавкова... Мене вивезли аж сімнадця-того, я один день перебув у таборі.
В.О.: Ви не сказали, коли вас перекинули з Мордовії на Урал…
П.К.: Коли всіх. Це коли був фестиваль у Москві – нас тоді цілі табори перевезли.
В.О.: Якого року?
П.К.: По-моєму, якщо не помиляюсь, в 1973 літом, цілий поїзд.
В.О.: Так-так, тоді був етап.
П.К.: Отже, Журавков пред’явив документи на Пермський обласний суд, щоб мене не виво-зити на заслання, бо я інвалід другої групи. Він мені це сказав. Я йому відповів дуже погано: "Хіба ви, росіяни, руські, щось доброго зробите людині?" Він мені відповів: "До речі, я не руський. Я комі-пермяк". І каже: "Як би далі ваша доля не склалася, я, адміністрація табору ВС-389-36, представила документи, і суд вас мав би звільнити".
В.О.: Від заслання?
П.К.: Від заслання. Та шістнадцятого числа суд не відбувся, бо не прийшло благословіння з Ужгороду. Одним словом, Закарпатський обком партії і управління КГБ відмовилося мене прийн-яти, і суд відмовив мені, мене повезли на заслання.
В.О.: А цікаво, в лаґері вас примушували працювати?
П.К.: Коли я був інвалід другої групи – ні, не примушували, але один час нас примушували на чотири години йти, був такий час, бо табори були малочисленні.
Коли утворили ще табір № 37, де було всього тридцять п’ять в’язнів, у ньому сидів поет Оле-ксій Різників. Там було зовсім мало людей. Єдине, що там було – найлегша робота. Ми робили якісь деталі для електропрасок. У тому числі Сверстюк. І все мені говорив Євген: "Невже ви думаєте, що нас тут держать, щоб ми ці дротики крутили? Просто вони хочуть, щоб ми не були між своїм народом".
Отже, мене повезли на заслання. То був страшно тяжкий час. Літо в Сибіру немилосердно тепле, і ці червень, липень – то було пекло. Я в дорозі думав, що загину.
В.О.: Як довго ви були в дорозі?
П.К.: Два місяці. Коли мене привезли в Новосибірську тюрму, то мені відмовили всі органи. Я не міг піти на сторону ні по-малому, ні по-великому. Нас везли разом із Твердохлєбовим, але в той час вже везли і Стефанію Шабатуру. Але нас розділили на три етапи. Спочатку вивезли Стефку. Вона, по-моєму, була в Курганській області – це найближче. За нею вивозили Твердохлєбова, а третій був я. І всюди, де ми зупинялися в тюрмах, ми в одних і тих самих камерах були, бо це були камери спеціально для таких людей, як ми. І от у Новосибірську мене завезли в їхню тюрму. Це я вперше побачив таку тюрму, в якій під землею ще одна тюрма – двоповерхова. Правда, там людей не тримали під землею. До мене прийшла лікарка, я прочитав у камері, що тут тільки що бував Твердохлєбов. Я її спитав: "Де Твердохлєбов?" Вона каже, що сьогодні його вивезли. Вона мені каже: "Я щось боюся за вас. Таких людей почали везти, як Твердохлєбов і ви. Я вас зовсім не боюся". Приходить без наглядача. Я кажу: "У мене біда". Що ви думаєте? Та лікарка йде на базар, купує землянику (суниці), давить її, розчинює її в некип’яченій воді. І сказала: "Якщо вам це не допоможе, то ви умрете". Тобто змусила мій організм працювати. Це було в неволі.
Це була страшна дорога. Нас, таких людей, які вже на статусі засланців, везуть з людьми з побутових таборів. Нарешті привозять мене в Томськ. Перший раз я побачив тюрму, де тримали жінок із дітьми. Там було біля ста жінок і, може, сто дітей. Вони, до речі, дізналися про мене. Я попросився до начальника тюрми і сказав: «Не везіть мене на Північ, тому що я хвора людина, я інвалід». Він каже: «Ми вас не повеземо на Північ». Справді, мене повезли у найпівденніший район.
В.О.: А щодо цих дітей – до якого віку діти з матерями?
П.К.: До чотирьох років.
В.О.: А потім відбирали?
П.К.: Потім відбирали. Це були не політичні жіночки. Молоді, красиві такі жіночки, що кар-тину з них можна малювати. Я там із ними трохи говорив, бо начальник тюрми нас теж бачив, то йдіть собі, прогуляйтесь з наглядачем, а потім заведуть у камеру. Ми йдемо з цими жінками, говоримо.
У той час страшно багато було українців на засланні в цьому районі. У відповідності до за-кону в районі мав право бути тільки один політв’язень. Чому? Кожна людина, яка знаходиться на засланні, має право ходити в районі, в якому селі хоче, і шукати собі працю. Безумовно, із відома органів, але не виходити з району. Якщо ти перейшов свій район – наприклад, я в Первомайському районі – ти вже маєш три роки тюрми. Мені дуже повезло було на засланні. Мене повезли в село Комсомольськ, там уже було десь дві тисячі людей, там був ліспромхоз. Якось я там завоював був таку симпатію в народу, що коли я появлявся в магазинах, то зразу вимагали, щоб я купував усе без черги.
Курував мене полковник КГБ Бусигін. Праці не було, мама згодом вмерла, жити не було на що. І один раз я сів і подав телеграму Суслову, що я не маю з чого жити, то не мучте мене, приси-лайте свого ката, щоб він мене розстріляв. Поніс я цю телеґраму на пошту, дав начальнику, вона каже: "Павле Федоровичу, не посилайте цього". – "Я ж свідомий чоловік, ви ж бачите, що я ж не п’яний і не дурний". І цю телеґраму відсилають. Не пройшло й три тижні, як у ліспромхоз приїж-джає Ліґачов. Він тоді був першим секретарем обкому партії.
В.О.: Томського?
П.К.: Томського. І от дають мені роботу – сім уроків, читати атомну фізику. Він мені тоді сказав, що ми не можемо дати більше нічого.
В.О.: Хто сказав?
П.К.: Ліґачов. Каже: "Тут, бачите, скільки інженерів є, їхні жінки – вчительки. І ви, – каже, – зауважили, яке велике безробіття жінок у Сибіру. Вони не мають де робити – або школа, або лікарня, або ремонт залізниці". Це була правда.
І от я ще не побув на засланні декілька місяців, як дістаю телеґраму, що моя мама вмирає. Підписана сімома лікарями. Я йду до начальника міліції в Первомайськ, щоб мене відпустили. Начальником міліції був Артомов – казах із Середньої Азії. Він каже: "Я вас не можу відпустити. Мені належить ваше тіло, бо я вас охороняю, а душа ваша належить КГБ". – "А що ж мені нале-жить?" І чи то спеціально, чи то щастя, ми там розмовляли, а заходить Бусигін – цей полковник КГБ, який був за мнов закріплений. Я кажу, що мені треба поїхати на похорон мами. Маю я право? – Маю. Правду кажучи, він мені зовсім ні в чому не заперечив, але тут треба гроші, а ні копійки нема. Я зустрічаю директора школи з Комсомольського, той мені зичить п’ятсот карбованців. Просто щастя! Я ті гроші забираю, Бусигін каже мені, що до Томська чотириста п’ятдесят кілометрів, я вас, каже, повезу. По дорозі він піднімає трубку у своїй машині (я, до речі, в той час вперше побачив, що в них телефон у машині). Замовляє мені квиток на Ужгород, але в дорозі трапилася біда, бо літак не летів через Карпати, і у Львові я вирішив сісти на автобус. А в мене є маршрут.
В.О.: Ви літаком до Львова?
П.К.: Із Томська до Ужгорода мав летіти. Я думав, що мама вже вмерла. Таке горе! У Карпа-тах проводяться маневри військ Варшавського Пакту. А в мене написано у маршруті, що я не маю права зупинятися в Києві, у Львові і в Ужгороді – моя мама з Мукачівського району. По дорозі мене зупиняють військові і перевіряють, а я зробився, що я сплю. В мене була така красива боро-да, вдягнений я був нормально. Каже: оставте цього професора, хай собі спить. Мене не перевіря-ли – я не знаю, що б вони зі мною зробили. Коли я приїхав в Ужгород, я не виконав їхню волю, що я не мав права приїхати в Ужгород. І тут я дізнався, що моя сім’я розпалась. Я до того часу не знав – мені родина моя не писала про це горе, дружина мені не писала, але інколи писала від імені доньки. І я, так би мовити, не зрозумів цього. Я знав, що жінка була членом КПРС, і думав собі, що бідна жінка зберігається, як може.
Прийшов я в лікарню. Моя мама вже не говорила, мене не впізнала, і лікарі кажуть, що там уже були і брат, і сестра, і кажуть, що мою маму треба забирати, бо вона вмре. Ми маму забрали у швидку допомогу, по дорозі маму натрясло, ми привезли її додому – і мама ожила. Вона жила ще дванадцять днів.
В.О.: А вам скільки дали відпустки?
П.К.: Місяць. І ось за ці дванадцять днів мама почала їсти, почала трохи говорити, і ми вже думали, що мама оживе. Я закликав знайомих лікарів. Вони прийшли 12 вересня, виписали мамі ліки. А мама 21-го вмерла. Я мав день народження 21 вересня, і моя мама вмерла 21 вересня 1976 року. У мене там ще був деякий час, я пішов у міліцію, бо мені треба було підписати, що я був у Мукачеві, і назад. Міліція була шокована – відколи живуть, ще не бачили, щоб чоловік мав таке обмеження. До мене поставилися, ну, просто по-дружньому, навіть дали мені машину, щоб мене назад повезла в Ділок, де мама жила, і я їм сказав: "Що буде, якщо я порушу оцей маршрутний лист?" Вони закликали юриста, і той сказав, що мене скоріше вивезуть на заслання, – то це не страшно. Я пішов, де мама жила, зібрав речі, відкланявся і прийшов в Ужгород. В Ужгороді жив два тижні, ходив по вулиці публічно, обходив пішки кожний кутик, і мене ніхто не чіпав.
В.О.: І ніякої кагебні не бачили?
П.К.: Усі бачили, ходили за мною стадами, але вони не підходили до мене. Я вже мав квиток наперед, і коли настав час, я поїхав. Приїхав у Москву.
В.О.: Чим – потягом?
П.К.: Потягом. Десь, по-моєму, об одинадцятій годині я прибув на Київський вокзал, а в ме-не з Казанського вокзалу десь аж у вісім вечора потяг у Томськ. Що, думаю, робити? Я знав, що Сахаров живе по вулиці Чкалова, 9. Коли потяг зупинився на вокзалі в Москві, відчинилися двері, я вискочив на другу сторону, не там, де сходять люди, взяв таксі і поїхав до Андрія Дмитровича. Він був одинокий, тоді його жінки не було вдома, нас було два. Я йому сказав, хто я такий, і він знав моє прізвище. І от ми мали з ним таку розмову. Я його запитав, як він дивиться на те, що національні республіки хочуть вийти зі складу СРСР. Він мені відповів так: "Я на це позитивно не дивлюся, але республіки мають на це право, і я буду підтримувати". Так воно й трапилося.
Я, до речі, втратився, КГБ поламало ноги в Москві – де я подівся? І тут я приходжу о пів на сьому, мені треба компостувати квиток, а мене вже проінформували, що, якщо я не зможу дістати білет, то щоб мені це записали там, на вокзалі. Я насправді не можу. Тоді я йду до начальника Казанського вокзалу, даю йому свою маршрутку і кажу: "Напишіть мені". Він мені написав. Не пройшло й десять хвилин, як я мав закомпостований білет, у купейному вагоні аж до Томська. Так що я повозився по тому Сибіру. Тож, мабуть, дві доби ми їхали. Я їхав всю дорогу з одною жін-кою. Там казали, що білетів нема, а тут виявилося, що ваґон майже порожній.
За нами страшно слідкували. Я в той час у Комсомольську жив у гуртожитку для лісорубів, але в окремій кімнаті. Я поміняв замки і нікого туди не пускав. Повідомив я прокурора, що я не можу з цими людьми жити, що я буду жити сам і дам до себе застосувати фізичну силу, тобто щоб мене фізично викинули. Але коли приїхав Ліґачов і мені дали вчителювати, то я мав право на квартиру. Вже мене тоді облишили. На засланні в той час були Горбаль, Василик.
В.О.: Горбаль Микола – у Парабелі Томської області.
П.К.: І один Володимир Ілліч, а він писався Володимир Ількович. Я забув його прізвище, старий український підпіляка. І що мені було дивно? Що він все скаржився, що його там били. Мені було дивно, бо мені навпаки – мені начальник ОРСа, коли була ніч, привозив продукти що на три місяці безплатно, підтримував мене. Цей директор школи мене підтримував, його прізвище Соломенцев. Він, видно, співпрацював з КГБ, але сам був людяний дуже... У нього я й позичив гроші. Цей Артомов... Ага, тоді я вже хотів відновити свою групу, бо та тюремна вже не дійсна була. Я звернувся до Журавкова в Кучино, щоб він мені прислав мою медичну справу в Томськ. Він прислав, я пішов, і мені там дали групу, мене перевірили, була обласна комісія, без будь-яких проблем, поки я не повернувся в цей нещасний Ужгород. Чесно кажучи, якби я був знав, то треба було Ужгород покинути, виїхати в будь-яку східну область, і я б не був другий раз у тюрмі. Я не можу сказати, що з 1977 по 1981 рік я займався політикою. Я боявся, я не мав здоров’я, я слабо бачу… Тут, удома, я трошки поправив зір, тому що чоловік інакше харчується, достає вітаміни і т.д.
І от прийшла друга неволя негадана. Я ні з ким навіть не говорив. До речі, мене люди так боялися, що коли зустрічалися ті, з якими я працював, вони втікали – настільки вони боялися тюрми.
В.О.: Коли ви повернулися, то ніде не працювали і тут жили, у цій хаті?
П.К.: Я жив у цій хаті, де живу тепер. Для того, щоб зрозуміти, чому мене більшовики суди-ли вдруге, я хочу розповісти про ту величезну титанічну роботу, яку проводила наша діаспора, і як вона стежила за нашим життям. Я не пам’ятаю точно, в який день мене привезли на заслання у селище Комсомольськ Томської області, але не пройшло і десять днів, як я дістаю листа від акаде-міка Івана Чинченка.
В.О.: Він мені теж писав.
П.К.: Справа в тому, що я ще не встиг написати листа додому, бо в мене не було грошей – ні копійки.
В.О.: А як він дізнався вашу адресу?
П.К.: У мене склалося таке враження, що настільки була організована служба нагляду за на-ми, політв’язнями, з боку західних держав, що вони знали про нас усе. Коли я дістав письмо від Івана Чинченка, я подивився на адресу, а там написано: «Поштовий провулок, № 3/6». Тоді я вийшов на вулицю і подивився на назву провулка, де я живу. Я ще сам не знав, де я жию, а Канада вже знала. Я тоді подивився, в якій кімнаті я живу. Насправді шість. Я був здивований і ніяк не розумів, хто це передав. Я лиш пам’ятаю, що на другий день, коли мене привезли на заслання... А як мене привезли? Випустили мене з КПЗ в Первомайську і сказали: "Іди в Комсомольськ". Де той Комсомольськ, як туди добратися, яким чином добратися, мені ніхто не сказав. Я кажу дижурному міліції, що я ж не маю грошей. Каже: "Йдіть на автобусну і скажіть, що я сказав, щоб вас повезли".
Я пішов на автобус – а він уже поїхав десять хвилин тому. Тоді я зупинився і не знав, що ро-бити. Бачу – лісовоз. Підійшов я до шофера і кажу: "Мені треба в Комсомольськ, але я не маю грошей. Якщо вважаєте мене, то повезіть". І сказав йому, що я політссильний. А він їхав далі, аж у Білий Яр. Це було літо, і ночей, по суті, не було. Я не пам’ятаю, скільки ми їхали – годину, чи півтори години, чи дві години. Він зупиняється на полі й каже: "Ви приїхали, я їду далі". От, каже, тут вісімсот метрів або кілометр – Комсомольськ. Я вийшов з машини і не знав, куди йти. І тут почув гавкіт собак і думаю: піду в ту сторону. Чесно кажучи, тоді мені було так обідно, що я заплакав – сам, на чужій землі, в Сибіру, думаю: Боже, що це таке? Вчора ще мене везли на за-слання у «столипіні», привезли в КПЗ, там теж держали під стражев, а тут випустили – куди хочеш, туди їдь. Сів я там на рейку і бачу – вузьколійка, і заплакав. Ну, іду на гавкіт собак, бачу – село. Всі будинки одноповерхові, лиш один двоповерховий. Зайшов у село, по вулиці пройти не можна – там тварин не прив’язують, і літом тварини сплять на вулиці.
В.О.: Які тварини?
П.К.: Бики, корови. Може, тисячу биків і корів лежать на вулиці, а мені треба добратися. Думаю, доберуся до того двоповерхового будинку. Там, мабуть, якийсь уряд. Приходжу, стукаю в двері, питаю, що тут є. "Комсомольський ліспромхоз". Кажу: "Жінко, пустіть мене до ранку пересидіти". Каже: "Я не можу. Ви знаєте, тут люди всякі ходять – тут і вбивці єсть, тут очень много на спецпоселениях". І так далі. Їй кажу: "Я политзаключенный". – "Я не можу, я бачу, що ви...". Ну, я в концтабірній робі, у фуфайці, жебрак. І каже вона мені: "От пойдете тут до угла налево, и там причтёте – там общежитие леспромхоза, попроситесь, пусть вас примуть ночевать". Я приходжу до будинку гуртожитку, сидить там нацменка з косими очима, вона чергує. Я кажу: "Прийміть мене, мене сюди направили". Показую їй направлення, написане від руки в міліції, що просимо влаштувати на роботу в ліспромгосп і забезпечити його гуртожитком. Каже: "Я вас не можу прийняти". В ліспромхозі той день був день зарплати. Разом з биками і коровами у дворі гуртожитку я побачив біля тридцяти п’яних чоловіків. Цілий світ п’яний я побачив. Я кажу: "Знаєте, я тоді посиджу з вами на цій лавочці, де ви сидите". Вона каже: "Смотрите, смотрите, идет главный инженер леспромхоза Миргородский – украинец". Українець, насправді? Я до нього: "Мені сказали, що ви головний інженер". Кажу: "Мене десь треба влаштувати ночувати. Я до вас". Направлення показую. Каже: "Я знаю, нам дзвонили. Ходімо". Каже: "Помістіть його у гуртожиток".
Я заходжу в кімнату, лежать троє п’яних, четверте ліжко не зайняте. Стіл, на столі хліб. Впе-рше я побачив великих зелених комах, які їли хліб – зеленого кольору, величиною як цей жук, що літає літом. Повний гуртожиток їх, набитий. Він нічого не їсть, лиш хліб, людей не кусає. Їх тисячі. Мені було дуже дивно, що ніхто мені не запропонував куска хліба. До речі, непогані люди були, потім я з ними жив майже рік. Ніхто мені не дав їсти, вранці я встав, іду до Миргородського. Кажу: "Дайте мені кімнату". – "Ніякої кімнати – де вас помістити?" – "Дайте мені записку". Він дає записку: поселити в гуртожиток до дальшого розпорядження. Так у тому гуртожитку я і жив до кінця.
В.О.: Скільки у вас років заслання було?
П.К.: Три. Тільки що змінилося? В гуртожитку був ремонт, нас переселили в інший гурто-житок. Коли ми повернулися назад, то ті люди роз’їхалися. Я зайняв цю шосту кімнату, узяв усі три ключі, два кинув у ріку Чурим і сказав: "Більше я вам ключа не дам – тут буду жити я". Наси-льно. Чесно кажучи, впорядкували мою кімнату, в ній було дуже багато меблів. Мені дали оцинковане двоспальне ліжко «рекоме». У них валялися оці персидські килими, вони їх не мали де подіти, бо якщо б дали в ці номера, де жили лісоруби, то вони б їх пропили. Упорядили мені зовсім! Був там один цікавий чоловік. Каже мені: "Знаєте що? Якщо хочете спокійно тут жити, ніколи нікому в життю не позичайте тут грошей". Я його послухав, я ніколи не позичав грошей.
Повертаюсь до Івана Чинченка. Він мені пише листа, хто він такий, про свою долю. До речі, всьо це описано в закарпатських обласних ґазетах. Я дізнався про його страшну долю, що його брата-ґенерала розстріляли, що він ліквідував Академію Наук Західної України як більшовик і став директором Інституту землеробства у Львові. Коли розстріляли його брата... Академік Академії Наук України... Це в 1939 році була приєднана Львівська область. У 1940 чи в 1941 році його комуністи арештовують і кидають у Львівську тюрму. Яка доля в’язнів – це відомо, що їх зацемен-тували там у підвалі, більшість із них погинула. Івана Чинченка знайшли німці непритомного і теж посадили його в тюрму, але кардинал Шептицький домовився з німцями, і його випустити. Він його врятував. Згодом він потрапив за кордон і жив у Вінніпеґу.
Не минуло й місяця, як я почав діставати сотні листів і сотні бандеролей. Насправді, я так страшно цього злякався, тому що я жодної людини не мав за кордоном знайомої. В мене був стрий за кордоном, у Пітсбурґу. Ми з ним не мали зв’язку. Він мав двох синів, один загинув як коман-дир міноносця, коли Японія напала на шостий флот США...
В.О.: Пірл-Харбор?
П.К.: Так. Він там загинув. Я дійсно злякався того всього. Я дістав два пакунки, приніс у гу-ртожиток, розкрив і від страху мало не вмер. Хто мені посилає посилки, коли я не знаю нікого? Вранці я встав – стукають у двері. Прокурор району Сергеєва. А я просив роботу. Мені казали, щоб я йшов сучкорубом. По-перше, я ніколи сучкорубом не робив, я не мав здоров’я, там комарі тебе з’їдять, а зимою вмреш від холоду. Я кажу Сергеєвій: "Слухайте, у мене є велика біда". Каже: "Яка?" От кажу: "Звідки мені прислали незнайомі люди дві посилки вчора? Ваше КГБ мене зни-щить. Що мені робити?" Ця жінка, росіянка, знаєте, що мені каже? "Беріть, продавайте, їжте і скажіть, що ви начхали на ту державу, яка таких людей знищує, як ви". Уявіть собі, ця жінка-прокурорша, ніґди мене в життю ніколи не бачила, і так зі мною відверто говорить! Кажу, що це, по-перше, треба продавати, а ти підписуєш декларацію, що ти не маєш права продавати – лише на власне користування. "А ви даруйте!" – каже. Я не знаю, яким чином вона мені організувала продаж.
В.О.: Дива!
П.К.: Дива, чесне слово, дива! А там є комендант, вона росіянка. А є комендант усіх цих по-селених на адміністративне заслання. Прізвище Павленко, українець. Якби ви знали, яка різниця була між тою російською жінкою-прокурором і тим Павленком! Той на мене весь час бочку котив. І зо мною так говорить: "Если я еще раз услышу, что ты так говоришь с этим человеком, я тебя накажу".
Отак моє там заслання проходило. Мені дали пенсію – вісімдесят рублів. Я мав великий стаж, велику освіту, і мені за ці шість годин теж платили десь сто двадцять, і я вже мав з чого жити. І оці посилки. А тут іще Москва підключилася. Приходить із Москви по десять-дванадцять кілоґрам англійських беконів, сосиски в банках – одним словом, крім хліба й картоплі нічого не треба купувати, повний матеріальний достаток. А тут іще й голова селищної ради, і директор школи, і начальник ОРСа. Там дуже велику роль грали телефонні станції, які мали аеросани. Почали мене запрошувати на вечори до себе додому. Одним словом, я мав дуже велику честь від тих людей. За ці посилки мене й посадили в тюрму... Тут я почав одержувати з Москви гроші, маленькі гроші – сорок карбованців, п’ятдесят, вісімдесят, якась Ірина Вільде, Лісовська. І тут до мене приходить Бусигін і каже: "Ви дістаєте гроші з фонду Солженіцина". А я його питаю: "Як я дістаю гроші – що, мені приносять їх?" – "Ви їх дістаєте поштою". – "А чому ви мені не сказали, коли я вперше дістав?" – "Бо ми не знали, що є фонд Солженіцина". – "Ви не знали – а звідки я тоді міг знати?" І тоді фондом Солженіцина керував Олександр Гінзбурґ. Десь у 1979 році Гінзбурґа посадили в тюрму.
В.О.: Здається, 3 лютого 1977 року.
П.К.: Тут я дістаю повістку, приносить мені КГБ, щоб я йшов на допит у місті Калуґа. Бо Гі-нзбурґа арештували не в Москві, а в Калузі.
В.О.: Таруса, Калузької області.
П.К.: От тоді ми почали листуватися з жінкою Гінзбурґа. Я не поїхав, і вважаю, що я зробив правильно. По-перше, сказати, що я не діставав, – я потім уже дізнався, що його почали звинува-чувати в тому, що він присвоював собі гроші з фонду Солженіцина. Якби я сказав, що я не діста-вав, то вони би сказали, що він присвоїв за Кампова... Я не поїхав. Щоправда, ніхто й не наполя-гав. Я тільки сказав тому кагебістові, що ви пошкодуєте, якщо я піду в Калуґу. Кажу, не наполя-гайте.
Я мав помилку, що ніколи не хотів з тими кагебістами розмовляти. Вони тут під вікнами хо-дили цілу ніч, я їм двері не відчиняв. Вони це сприйняли, що я кидаю їм виклик. І тут арештову-ють Івана Кандибу (24 березня 1981 р. – В.О.), приходять до мене робити обшук і кидають мені в шафу холодну зброю. Я не пам’ятаю, як то називається – кастет чи як, – що брати в руки...
В.О.: Так де це – на засланні?
П.К.: Коли я повернувся з заслання додому.
В.О.: А коли ви повернулися?
П.К.: Мене достроково звільнив суд. Артамов, цей начальник міліції, представив документи, і мене звільнили у 1977 році, під кінець. Так чином, я не відбув частину.
В.О.: І ви прибули сюди?
П.К.: Так. Їхній суд мене звільнив як інваліда другої групи. Я пройшов там у них другу комісію. Цей начальник міліції Артамов мені симпатизував. Бусигін мені сказав – начальник оцей, кагебіст, що я їм не вигідний у Сибіру, бо, каже, коли я заходжу в маґазин, мене не пускають без черги, а вас пускають.
Що ще я вам забув сказати? У той час, коли я приїхав на похорон своєї матері, уявіть собі, що сюди, в моє село, приїздить Бусигін і два кагебісти з Ужгорода, у першого сусіди моєї мами поселяються – на стайні, там, де скот, і цілодобово спостерігають за мною. Я вам казав, що мама ще жила дванадцять днів, і дівочка-фельдшерка ходила робити мамі уколи, ін’єкції. І одного разу каже мені: "Павло Федорович, я вам би щось сказала, але я боюся, що ви комусь скажете і мене далеко усунуть". Кажу: "Магдалинко, я ніколи нікому нічого не скажу". – "Знаєте, – каже, – я вас знаю, я була маленька, коли вас забрали..." І каже: "У Сидора на стайні є три людини, які постійно спостерігають за мною, і я двічі на день маю туди йти і казати їм, що ви робите. Ну, що я їм сказала? Я сказала, що ви плачете – мама же при смерті". Яке там читання може бути, коли твоя мати вмирає? Я нічого не читав, і от, незважаючи на те, що вони за мною їхали, все-таки в Москві мені вдалося від них сховатися. А тут Бусигін каже, що треба його відпустити, бо він нам невигід-ний. Ви маєте авторитет, вас люди люблять, ви культурно ходите, не сваритесь і навіть за жінками не ходите. Дійсно, я ніколи там не жартував навіть з однов жінков. Хоч там була одна жінка, на великій товарній станції, яка хотіла зі мною зблизитись, але я не схотів. І мене відпустили.
Я тут собі жию вже два роки, нічим не займаюсь, нагляд за мнов не був гласний, і мені було неприємно, що вони хотіли до мене йти в дім. Дім був майже порожній, дружина меблі забрала. Я мав там один шезлонґ у тій маленькій кімнаті, будинок ще не був ґазифікований, треба було пічку топити. Я її не розібрав до сьогоднішнього дня, бо мені шкода.
Я вважаю, що однією з причин, що мене забрали, були листи із-за кордону, а я їх не ховав. Знаєте, тут їх було, може, три тисячі. І тепер, уже після того, як я повернувся вдруге, їх теж є ще сотні. Це все йшло через почту, що ж мені си ховати? Ну, а вдруге – нас почали підбирати. Ви ж подивіться: Горбалеві зробили, що він напав на жінку.
В.О.: «Спроба зґвалтування».
П.К.: Так. Чорноволові зробили те ж саме в Якутії. Мені це не могли зробити; вони на мене напустили двоє жінок, до мене красавиці ходили, тобто вони хотіли мати нагляд за мною, і хо-дили собі гарненькі і парадні сюди, я їх не виганяв.
Далі. Не тільки моя справа була сфабрикована, што я дістаю пенсію. Є такий Чуйко Борис. Він жиє в Стрию, якщо не вмер. Коли він був у неволі вперше, то йому відмерзли ступні. Він не має ступнів. У нього тільки ноги, п’ятки повідрубано. Його теж засудили, що він незаконно дістав інвалідність. Причому я ж не купував інвалідність, я лікарів не просив, вони казали на суді: "Кампов у нас нічого не просив. Ми йому дали законно інвалідність, а ви тепер повезли його в Дніпропетровськ і там від нього відібрали… Та не давайте йому далі пенсію. Наше дослідження показало, що він інвалід". І бідних тих лікарів... Знаєте, як вони з ними розправилися? Голову комісії теж звільнили з роботи, півтора року не робила жінка. Невропатолог – його вигнали з Ужгорода. Вони не мали лиця стати на бік КГБ. Не зважаючи на те, мені дають 13 років.
В.О.: А оце вас возили в Дніпропетровськ – то це вже під арештом?
П.К.: Безумовно.
В.О.: А коли вас заарештували?
П.К.: 20 липня 1981 року заарештували. Прийшли, зв’язали і повезли в тюрму.
В.О.: Як зв’язали?
П.К.: Ноги й руки, я не йшов.
В.О.: Ви відмовилися йти?
П.К.: Так. Кажу: "Чого ви від мене хочете? Не йду я з вами". Вони зв’язали мене і повезли у якесь КПЗ під землею. Там мене держали три дні, пам’ятаю, і вимагали від прокурора санкції. Прокурор не хотів давати. Повезли мене до прокурора, прокурор каже: "Я не можу дати таку санкцію". Закликав мене, я йому кажу: "Я інвалідність ні від кого не просив, я нікого не підкупо-вував". Він давай комісію – після того, як я місяць лежав у лікарні, після обстеження. Адже вони знали, до чого може привести моя хвороба.
Коли мене повезли в Дніпропетровськ, я міг відмовитися від тої комісії. Повезли мене – а я не хочу вас бачити. Але хто б то подумав, що чоловіка, який не має ніякого злочину, повезли на машину, яка фіксує, чи я бачу. Машина показує, що я не бачу – такий спеціальний апарат був. Заходжу до самого директора інституту і питаю його: "Нащо вам брати на свою душу такий гріх? Невже за ті п’ятдесят карбованців, які я дістаю як пенсію, захочете мене погубити?" Він нічого мені не відповідає, він фіксує, які в мене хвороби, який у мене стан, він не заперечує, що в мене не є атрофії, він все визнає то, що визнали в Ужгороді. А просто пише, що я не інвалід.
От привозять і судять мене тут. Я спочатку розгубився страшно. Якщо перший раз, коли ме-не судили, я їх не боявся, а от коли мене другий раз судили, я вже дуже боявся. Мені міліціонери кажуть, що їх викликав у КГБ Леонід Корольчук і їм наказав заступник начальника управління КГБ мене везти туди, там все домовлено. Дають мені 13 років. До речі, судить мене суддя на прізвище Говаш. Він і нині працює суддьов. Це трагедія. Мій брат і моя сестра ідуть до нього після суду, він каже: "Мені наказали вашого брата посадити, засудити. Він міг бути засуджений рік тому або через п’ять років, але він засуджений мусив бути". Засудили мене на 13 років.
В.О.: Яка там стаття?
П.К.: Вісімдесят третя, що я обманщик.
В.О.: Шахрайство, може?
П.К.: Так, шахрайство. Судять мене на десять років концтаборів суворого режиму і три роки заслання. Уже не заслання, а вислання.
Везуть мене у Львів. Там я зустрічався з Ярославом Лесівим (Заарештований 15.11. 1979, потім у травні 1981. – В.О.). Його, бідного, засудили, що він наркоман. Лесів був людиною дуже доброю, він уже більше збагнув був радянську владу, як я. Я все ще думав, що це є дії окремих осіб, що з нами творять. Він уже знав, що це справа цілої держави. І що ви думаєте? У Львові мені дають таку роботу, щоб я такими ниточками плів сітки. Я їх зовсім не бачу, ці ниточки. Я кажу начальнику табору: "Слухайте, дайте мене, я буду складати відходи, бо цю роботу я не можу робити". Там було деревообробне виробництво. Я Лесіву віддаю один папір – заяву, він відправ-ляє кудись цю заяву, не знаю куди. На превеликий жаль, вже з ним я після того не зустрівся. Але я зустрівся з ним дуже давно, коли він уже був священиком. Мене кидають у карцер на 15 діб.
В.О.: То це на зоні у Львові чи як?
П.К.: У Львові, в зоні, на тридцятій. Звичайний суворий режим, кримінальна зона. Мене кинули у ШІЗО, виходжу я, а Лесіва вже нема. Лесіва вже кудись вивезли. Я не знаю й донині, де його вивезли. Не пройшов і місяць, приходить до мене кагебісти з Києва і кажуть мені, що якщо я не напишу заяву, що я займався антирадянською діяльністю, і не випрошу у держави пробачення, я пожалію. В цей час арештували в Києві Клима Семенюка (26.10. 1984 – В.О.), який потім був [касійо… нерозбірливо]. Клим був у мене тут. Вони то всьо засікли, вони арештували і Клима, і мають вони на мене показ. Кажу: «Який показ?». До речі, коли Клим приїхав, мене не було вдома, він поселився в готелі з дружиною Марією, якщо не помиляюсь. (Жив він у Києві на Оболоні). Я кажу: «Я про того чоловіка нічого вам не можу сказати, я з ним си зустрічав у Києві, я з ним си зустрічав в Ужгороді, він у мене не жив». І так далі. Вони там щось хотіли, щоб я на нього написав, чим він займався. Я насправді не знав нічого, щоб він чимось займався. Він нічим, по суті, не займався, наскільки мені було відомо.
Беруть і везуть мене в табір у Кіровську область, недалеко від Кучино – може, двісті кіломет-рів. А бідного Чуйка везуть у Пермську область у тюрму "Білий лебідь", де його щодня вбивали. Мене вони якось не посміли туди везти, повезли мене в Кіровську область у посьолок Рудничний, у звичайний табір. Але вони помилилися. Це вже були не такі зеки, які били політв’язнів 1944 року. Це вже були зеки свідомі, і не то, що мене били абощо, а вони берегли мене, як зіницю ока. Отам я вперше пізнав чеченців. Сидів зі мнов у таборі аварець, теж із Чечні чи з Дагестану. Там була маса чеченців.
В.О.: За що вони сиділи?
П.К.: Котрий за що. Але всі там захворіли туберкульозом. У Сибіру не було чеченців, які б не захворіли туберкульозом. Більшості той клімат був протипоказаний. Ці чеченці організували пересилання моїх листів по цілому світу. Начальник Суботін змусив перекопати весь табір, гадаючи, що у Кампова є радіопередавач і він передає кудись. Чеченці пересилали мої листи, і це почалося ще з Пермі. В цьому брали велику участь ректори великих вузів у Прибалтиці – Ризького, Вільнюського учбових закладів. Я там страшно хворів, зір у мене зовсім ся зіпсував до нуля. Мене посадили в ПКТ на шість місяців, я вийшов – сорок сім кілоґрамів. Але я страшно боровся. Як тільки що я писав, усьо йшло до кума Йосипа Терелі, до Москви і по цілому світу. Я, по суті, під ними палив землю. Вони були ошелешені, як це всьо йде з таборів.
Я палив під ними землю за допомогою Йосипа Терелі. А в 1988 році Йосипа знову посадили, арештувало КГБ, і мене везуть в Ужгород свідчити на нього. Йосипу дають десять років особливого режиму і не пам’ятаю скільки заслання. За допомогою Лісовської Ніни Петрівни, за допомогою Сахарова я відчайдушно боровся з комуністами. Я вже-м сказав, що після 1980-1983 року до нас змінилося ставлення. Якщо до 1983 року уряд не хотів, щоб ми там всі повмирали, то після цього вони вже були готові нас убити. Я пішов на відчайдушний вчинок. Я оголосив голо-довку кожен місяць на 15 днів на весь час, доки я буду в неволі.
В.О.: З якого часу?
П.К.: З 1982 року до 1989, поки мене не звільнили. Це я почав у Львові. Кожні 15 днів я пи-сав у Москву заяву про голодовку, відсилав Ґенеральному прокуророві і голодував. Кожні 15 днів мене садили на ці 15 днів у карцер. За 84 місяці я був у карцері біля 950 днів. Це тільки Бог знає, як я витримав. У цьому таборі був лікар Лещенко – українець. Ну, спочатку то я витримував 15 діб, ще міг повернутися з карцеру своїми ногами, а потім уже не зміг. Лещенко заходив у карцер з носилками і несли мене у медчастину. Він теж мав зі мнов велику неприємність.
Його жінка робила цензором. Я став відверто писати листи, і та бідна жінка пропускала ці мої листи. Йосип Тереля запалив світ. Мені стали писати листи. Листи до мене не доходили. Вони стали писати моїй сестрі Марії, вже тепер покійній. Були такі тижні, що Марія діставала по чоти-риста листів. Вже писала не лише діяспора українська, а й англійці, китайці, гонконгці, філіппінці, новозеландці, індійці, з усіх країн Європи. Та бідна Марія не знала вже, що робити. Вона мала тільки восьмирічну освіту і уявляєте, що деколи приходили люди з Риґи, забирали ці всі листи, ту бідну сестру в це втягнули. Вона багато не читала тих листів, бо вони були написані анґлійською, німецькою, французькою мовами.
І тоді кагебісти вирішили мене перевезти на Волґу. Повезли мене в Куйбишев. У Куйбишеві тримають мене в тюрмі півтора місяця. Я став протестувати. Вони закликають комісію, а там була дуже відома воєнна академія по очних хворобах. Вони закликали спеціаліста і, незважаючи на тиск, вони з професором підписують, що я інвалід другої групи, і крапка. Оцих людей не могли вламати, воєнних людей. Каже мені: "Ми не дамо, – коли вже приходив третій раз мене дивитись. – Мы не разрешим им больше над вами издеваться". І тоді мене тримають у тій лікарні безкінечно. Посадили мене у хірурґію, у найбільший куток, там я лежу. Мені вже надоїло, що кожна лікарня, кожний відділ огороджений тими залізяками. Там я побачив дуже много українців, там я зустрівся з племінницею Філарета. Він тоді був митрополит української ще комуністичної церкви. Ця жіночка робила там санітаркою. Я там ся зустрінув із євреєм – забув його прізвище, – який звідти відсилав мої листи. Одним словом, мені якась Божа сила допомагала знаходити тих людей.
А потім повезли мене з Куйбишева в шостий табір. Мене ніхто не примушував робити, я спокійно був там. Була там одна людина – татарин, начальник загону, як нам казали, він ніколи не турбував мене. А тут почали до мене приходити всякі начальники з управління і т.д. Одного разу приходить до мене Ніна Петрівна Лісовська на побачення. Я тоді дійсно нічого не бачив, я її не впізнав. Із Прибутковим – у вашому документі сказано, що їм дали побачення. Шість днів їм не давали побачення, вони шість днів домагались. Я вже нічого нікуди не писав, вже втомився. Вісім років минуло. І тут у 1989 році, якщо не помиляюсь, 29 серпня вранці оголошують, що Кампов – на звільнення. Мене ніхто не попередив. Начальник загону не знав, що мене звільняють. Ніна Петрівна залишила була мені якісь там гроші, по-моєму, 25 рублів. Я йду, залишаю там одному грузинові всьо, што в мене було, одежину – нічого мені з цього не треба. Виходжу. Я мав адресу отого Прибуткова, що з Ніною Петрівною приїздив. Він мені не писав. Я вийшов з того побутово-го концтабору в Куйбишеві. А в ньому знаєте хто сидів, у цьому таборі? Туполєв, Іллюшин, і та школа їхня зберігалася. Вона називалася школою. Я видів камеру, в якій убили Вавілова у самарській тюрмі. Мені одного разу отой татарин із начальником управління самарських таборів (а там їх теж були тисячі), каже: "Ви знаєте, десь тут, кажуть, у цьому таборі сидів Туполєв, Іллюшин? Так що ви не бійтеся, Вавілов тут був". Я кажу йому: «Дивіться, як би мене тут не спіткала доля Вавілова».
І от оголосили: іду на звільнення. Я зайшов у штаб, мене зустрічає начальник отряда, як вони говорили, і каже: "Що ви тут робите? Що – Кампов утік?" – "Та ні, – кажу, – мене звільнили". – "Як звільнили? Та навіть я не знав".
В.О.: Це, значить, 1989 року.
П.К.: 1989 року, 29 серпня. До речі, якийсь страшний випадок трапився тоді в Києві! Я пі-шов до Прибуткова, він подзвонив Нині Петрівні, вони купили мені костюм, сорочку, туфлі. Я приїхав у Москву, пробув там не пам’ятаю скільки і приїхав у Київ. Іду я до Семена...
В.О.: До Клима Семенюка?
П.К.: Так, до Клима. Не міг знайти квартиру. Бачу Олеся Сергієнка. Він каже мені: "Я зараз повернусь". Він не повернувся. Я поселився в готелі "Україна", переночував там ніч, і я не знав, що в той же день почався з’їзд Народного Руху! От чому я казав, що наші політв’язні не дуже серйозні – адже той же Сергієнко – не був потоп світа, правда ж? Він потім мені пише вибачення, що я вибачаюсь. Що ти ся вибачаєш? Чесно кажучи, знаєте що? Не всі могли собов керувати в таборі. Якось такі стали розсіяні, оцей же Сергієнко. Тоді він не міг… Та я став би на Рух у той же день, то там хлопці знаєте як вітали б… А я виїхав того дня з Києва…
В.О.: Це було б на з’їзд вас привезти?
П.К.: Та зразу. Ну, як кажуть, недороблені, та й годі.
В.О.: Прямо з тюрми на з’їзд – так?
П.К.: Та правда, тим більше, що мене одягли.
В.О.: Ви знаєте, якраз у ті дні ми робили першу спробу перевезти Тихого, Литвина і Стуса. Нам не вдалося. Але ми повернулися в Київ, я мав оті ключі від камер. З’їзд почався восьмого вересня. Він ішов дев’ятого, десятого вересня. Так от, 9 вересня Михайло Горинь головував, то я до нього підійшов і кажу: "Михайле, треба мені на трибуну з цими ключами". Михайло позачерго-во надав мені слово, і я тими ключами брязкав, і Кравчук сидів у залі, теж дивився.
П.К.: Ну, я вам кажу, що той Сергієнко – він же знав, що я з неволі. Я дуже поважаю Семе-нюка Клима, він такий порядний чоловік. Я приїхав додому, ввімкнув радіо – з’їзд Народного Руху. Думаю: Боже, Боже, Олесь, Олесь, що ти за чоловік? Але я розумію, чому. Я не знаю, чи він був делегат з’їзду Руху.
В.О.: І я не знаю.
П.К.: Трагедія в тому, що ми можемо бути разом лиш тоді, коли ми в біді. Ми були дуже ра-зом у неволі. Ми були одностайні. Там кожен мав повагу один до другого. Тільки-с ми вийшли – уже тут ми не маємо терпіння один до другого.
Отак я приїхав додому. Ніде я не робив. Пішов я тут на комісію, мені ту саму другу групу ві-дновили. Коли я їм послав документи, щоб переглянули мою справу, оцю другу, то мені повідомили, що мої документи спалені.
В.О.: Вони – це хто?
П.К.: Прокуратура і суд області. Про що це говорить? Якось страшно, що ті люди, що нас судили, досі народ судять. Оцей Ваш, який мене судив – це все вигадано. Цей суддя, його прізви-ще Ваш, котрий сказав моєму братові і сестрі, що ми даром засудили вашого брата, але така його доля, бо він мав бути засудженим уже рік тому, і ще п’ять років міг бути не засуджений, але доки буде Радянський Союз, він завжди мав бути засудженим, і все. Ну, це я ще розумів. Але я того не розумів, що цих людей досі тримають. І нині він суддя. Він тоді другий раз мене судив як суддя міський, а тепер він член колеґії обласного суду.
Люди, які мене захищали – з Німеччини, Франції, це ж був пастор, міністр фінансів у Канаді. Коли я повернувся додому, вони мене хотіли побачити: кого вони захищали? Я був у Канаді раз, а в Німеччині, Франції, Бельгії аж двічі. Ми насправді дуже подружилися. Якщо я в Канаді був і жив в українців, то у Бельгії, Франції, Голландії, Німеччині я жив у німців, французів. Це характерно.
Я колись уже писав про те, хто мене захищав. У Франції була така група "Акак". Мене доля звела зі внуком відомого марксиста Струве. Я у його внука гостював, він жиє у Франції. Він є в цій організації. "Акак" – це така реліґійна організація, яка бореться проти застосування тортур до в’язнів. У них я був два місяці. Я об’їхав всю Францію. Я зустрічався з українськов громадов, яка засідала в своєму будинку. Вони мають будинок, землю. Цю організацію очолює Алькреш Швах. Я гостював у Німеччині, там є німецька група "Емнесті Інтернейшнел", яку очолює Ірмінґер Бойдер [прізвище нерозбірливо].
Із українців Канади, крім Чинченка, мені і моїй сестрі десятки років писав українець з Льві-вщини Степан Чабан. Він не тільки писав, коли я повернувся з неволі, він мені надав досить солідну допомогу, тобто одягнув мене. Прості люди Канади – українка Дар’я Гайдук, а не тільки вчені-канадці допомагали мені. Наприклад, ні Плав’юк, ні Стецько, хоч я з нею зустрічався в Німеччині, бо вона там довгий час перебувала, ні Дорожинський мені не писали. Ну, справа в тому, що насправді, може, вони себе секурували від [нерозбірливо].
Я мушу сказати, що діяспора українська більше свідома, як русинська діяспора. Я вам вже казав, што в США живе сімсот п’ятдесят тисяч русинів. І що цікаво? Що, по суті, зі мнов вів переписку тільки один русин, прізвище Блага. Він мені колись писав, що був з’їзд русинів, і він дав їм мою адресу. Чесно кажучи, або вони не писали мені, або органи так пильнували, що мені не давали нічого. А вони жиють компактно. В Пітсбурґу є митрополія русинської греко-католицької церкви на чолі з митрополитом, і в штаті Пенсільванії їх жиє біля чотириста тисяч, бо вони, в основному, живуть Пенсільванії, Нью-Йорку, [назва нерозбірливо], три таких реґіони. Чому? Справа в тому, що їх використовували як працівників шахт, а основні шахти були в тих штатах.
Мушу визнати, що українська діяспора значно свідоміша, хоч економічно русинська в десять раз багатша, тому навіть сотні людей працюють у державному апараті, у адміністрації президентів – русинського походження. Вони вибилися, але, як вони мені пояснювали, вони нічого не можуть зробити, що їм не рекомендує держава. А я їх запитав: "А от українська діяспора рекомендувала Сполученим Штатам допомагати нам, політв’язням". Може, це тоді були й не такі великі гроші, але морально це було багато. Я, до речі, відвідав їх. Вони дуже велику образу мають на нас. От мені розповідали люди, які безпосередньо допомагали Сверстюкові і його родині, що він навіть не підійшов і не подав їм руку, хоч він, по-моєму, декілька раз бував у Сполучених Штатах Америки, бо там у нього хтось лікувався. Діяспора наша теж має таку саму трагедію, як ми тут – бандерівці не говорять з мельниківцями й сьогодні. Я їм про це говорив.
В.О.: А католики з православними?
П.К.: А католики з православними ще говорять. Це страшне діло. Коли я був у Канаді, я го-ворив із керівником Служби безпеки України в діяспорі. Він мені дуже багато розповів – ще, може, не є час, щоб про це розповісти, бо час досить важкий тепер. Вони знають набагато більше, ніж ми. Вони мені так багато сказали про Закарпаття і про наших конкретних людей, що я дивува-вся. Може бути, колись настане час, якщо я буду жити і трошки укріпиться Україна, що, може, про це десь щось колись можна буде сказати. Цілі групи були створені в Італії, Конґо, Австралії, які боролися за моє звільнення. Тисячі й тисячі людей, і я їм ніколи не віддячуся за те, що вони таку людину, як я, яка походить із простої селянської родини, що вони так много уваги мені приділили. Це завдяки їм моє ім’я записане в Королівській енциклопедії, в енциклопедії Канади…
Я дуже шкодую, що є русинська проблема. Мені здається, що її ліквідувати не можна. Чому? Бо є така проблема на Заході. Вся русинська діяспора вийшла із Закарпаття – і в [нерозбірливо – Киристурах?], і в Канаді, і в Америці, і в Бразилії, і в Арґентині. Я вам казав, що я не знав, як із цього вийти. Бо, допустимо, якщо я русин – так це стара назва українців.
В.О.: Так, усі ми колись були русинами.
П.К.: І я, до речі, так і пояснюю. Але тут є одне "но". Я, до речі, про це писав у пресі, що й нині закарпатці в Україні мають недовіру. Усі силові структури очолюються не закарпатцями. Змінили прокурора-закарпатця – прислали киянина. Змінили начальника міліції – прислали Москаля, що тепер у Криму. Після того, як його звільнили – прислали якогось родака Кучми. І, по суті, створюється їхня мафія – навіть податкова служба, митна служба, тобто вони всюди, де платять гроші. Цим народ незадоволений.
В.О.: Навіть депутати у вас такі дивні: Суркіс, Медведчук…
П.К.: Так. Уявіть собі, Кравчук, привіз Медведчука, а потім Суркіса. Я про це теж писав.
В.О.: І влаштував їх тут депутатами.
П.К.: Так, улаштував депутатами. Дещо в роботі Кравчука є позитивне, я це бачу. Але це ди-вно, що ми були колонією Радянського Союзу, а тепер незалежна Україна так само до нас ставить-ся, як до своєї колонії. А в нас люди не менше віддані. Адже в нас, я вам сказав, 14 тисяч політв’я-знів-закарпатців, які пройшли через трійки, обласні суди і воєнні трибунали. До речі, ми законно приєднані лише в 1946 році. Безумовно, що в 1946 році вже такі погроми навіть комуністи не могли робити, як у 1938, тим більше, на кордоні зі світом. Оця проблема є в нас. Воістину, я вже вам казав, що я не знаю, як би зробити, щоб її не було. І вважаю, що її вирішить тільки час. Голов-не – зберегти незалежну Україну, виховувати націю, щоб вона не стала злодійською, бо ми тепер уже не можемо сказати, що після 1991 вкрали москалі – так? У Закарпатті 91% закарпатців прого-лосували за незалежність. Це ціла картина. Але 78% проголосувало за автономію. Був такий місцевий референдум. Ось такі в нас проблеми, таке в нас наше життя.
Я хочу закінчити тим, що життя на Україні таке, що ми, по суті, вічні дисиденти. Ми й зараз ніби дисиденти сьогоднішній владі на Україні – якщо не такі відверті, то, так би мовити, з багать-ма її діями ми не погоджуємося. Уряд України вимагає, щоб німці компенсували в’язням Німеччи-ни, а в нас у Закарпаттю пільги на комунальні послуги маємо тільки ми, а наші сім’ї – ні, бо у Законі про реабілітацію написано, що нам надаються пільги, 50%. У нас що роблять? Ви живете п’ятеро. П’яту частину вам відділяють, і з того 50% платите, а решта чотири – повна платня. Я не знаю, чи так і в інших областях, – це трагедія. От у мене, наприклад, учора були політв’язні. Я є голова обласної організації політв’язнів, але я це не можу змінити, бо це закон, це не в місті вирішено. І я маю претензії до тих політв’язнів, які були депутатами. По-перше, я вже вам гово-рив, що коли були з’їзди політв’язнів, то вони рідко приходили туди. Оце підтверджується то, в чому мене звинувачували КГБ, що в мене амбіції. Виходить, що ці люди не були народними дисидентами, а нібито були проти радянської влади тільки зі своїх амбіцій. Ну, а наш час закінчу-ється. Наймолодший політв’язень, напевно, має зараз не менше 50 або 55 років.
В.О.: Ну, є й молодші, бо мені 50. Зорян Попадюк на три роки молодший, ще є Старосольс-кий Любомир 1954 року. Одним словом, є навіть хлопці шістдесятих років народження.
П.К.: Я, наприклад, дивуюся, чому ви не працюєте на державній службі.
В.О.: Не хочу.
П.К.: Ви просто не хочете, но я рахую, що це помилка.
В.О.: Ну, якби я працював у державній службі, я б до вас не приїхав.
П.К.: Чому б ви не приїхали?
В.О.: Ось у мене зараз турне на цілих три тижні.
П.К.: Ви б прийшли до мене в командировку.
В.О.: Зараз я на цілих три тижні поїхав від Харківської правозахисної групи.
П.К.: Ось я вам скажу таке. Коли я працював у державній адміністрації, я говорив хлопцям, що були в Народному Русі, в УРП, УКРП: хлопці, йдіть на державну службу. В нас був голова державної адміністрації Михайло Країла. Він теж був старший чоловік, но він співчував нам. А от тепер уже стали комсомольці, працівники обкому комсомолу – вони вже нам не співчувають. Що ви думаєте? Якщо б ми, 20 тисяч політв’язнів, влилися у державний апарат України...
В.О.: А де ми мали двадцять тисяч?
П.К.: Як не мали? Я вам казав, що в Закарпатті 8 тисяч реабілітованих. В Закарпаттю, а у Львові цілі 20 тисяч. А от ви будете у Луцика. Покійний В’ячеслав Чорновіл чекав на прийом у Луцика чотири доби, і він його не прийняв. Це він вам сам скаже.
В.О.: То хто в кого був?
П.К.: Луцик.
В.О.: Луцик у Чорновола, а ви сказали навпаки.
П.К.: Коли той був голова облвиконкому – він Луцика не прийняв. Ви можете собі це уяви-ти, що будь-який комуніст побоявся би його не прийняти. Наприклад, я до них ніколи не ходжу. Вони коли нас зустрічають, то питають, чому ми до них не заходимо. Я не маю потреби до них заходити, я не хочу – от які ми. Луцик Бог знає скільки літ сидів – по-моєму, сидів двадцять сім років.
В.О.: 32 роки.
П.К.: Він мені каже: "Я не знав, що мені робити з цим Чорноволом". Я його заспокоював, а одночасно думав: Господи, що це таке?
Другий приклад. Лук’яненко як посол у Канаді не прийняв Чорновола. От які ми. Ну що з нами робити комуністам, як ми самі не маємо...
В.О.: Я хотів би, щоб ви сказали про свої публікації, про книжку обов’язково.
П.К.: Ну, що я хочу сказати? Коли я приїхав додому, я став писати про свою неволю. Було опубліковано тільки біля двадцяти семи статей про свою неволю, і саме з цих статей я зробив цей рукопис.
В.О.: Як він називається?
П.К.: "За любов до рідної землі". Бо я вважаю, що мене за це засудили. Там були різні назви статей. Вона була у двадцяти семи газетах, кожна по сторінці. Широкій публіці відомо все, тільки я хотів, щоб вона була зібрана в одному місці, щоб це залишилося для історії, хоч воно в ґазетах теж залишиться.
В.О.: А які ґазети публікували?
П.К.: Про мою неволю публікувала газета "Карпатський край", яка потім стала журналом "Карпатський край". Я написав за ці дев’ять років біля ста дев’яти статей. Усі – не менше півсторі-нки, дуже різні питання.
В.О.: А цей машинопис, що називається "За любов до України", скільки має сторінок?
П.К.: Знаєте, я книжку дуже скорочував, бо я боявся, що дуже много треба платити.
В.О.: Сто шістдесят сторінок, так?
П.К.: Сто шістдесят сторінок має. Вона, до речі, оброблена, її треба набирати.
В.О.: А в чому проблема?
П.К.: Нема грошей. До речі, начальник обласного фінвідділу гроші вже було виділив, то тре-ба всього дві тисячі гривень. Я хотів тисячу екземплярів, не в твердих обкладинках, та це дорожче. І невідомо, чому відклали. Вона лежить у видавництві.
В.О.: У якому видавництві?
П.К.: Є в нас таке, називається "Патент". Зараз вона в іншого видавця, він збирає на неї гроші, він там вже щось зібрав – п’ятсот гривень. Пообіцяв мені голова міськвиконкому, що він видасть, і я йому обіцяв, що я йому подарую п’ятсот. Нехай він продає або роздає – не знаю, що з цього вийде.
І, з іншого боку, не менше було б цікаво, щоб ці мої статті вийшли в збірнику. Там дуже цікаві матеріали. Там є десяток статей про моє перебування за кордоном. Там є чудесна стаття, як живуть наші закарпатці за кордоном – на дві повні сторінки, в розгортку, та ще й великого форма-ту.
Я вперше в Закарпаттю написав нариси про всі національності, які є в Закарпатті – «Німці Закарпаття», «Євреї Закарпаття», «Словаки Закарпаття», «Румуни Закарпаття». Так, як я домовив-ся, половина сторінки газети. Їх теж біля чотирнадцяти статей. Я започаткував наукову діяльність університету в цьому напрямку. Зараз доценти, професура – хто що взяв із цього. Один взяв "Цигани Закарпаття", другий взяв "Словаки Закарпаття", але це ціла історія.
Хочу вам таке сказати. Мені просто шкода, що не буде німців Закарпаття. В нас їх називали "шваби". Вони відіграли дуже позитивну роль, особливо у будівництві. Їхні села – це були лялеч-ки: в чистоті, в порядку, гарна архітектура, і наші русини наслідували їм. Це дахи в горах, це швейцарська архітектура будинків. Мені шкода, що ця частина населення з України зникне вна-слідок бідноти. Вони ніколи не були антиукраїнцями, і тепер не є.
Єдина нація, яка в нас не виїжджає – це румуни. Мабуть, через те, що Румунія – дуже бідна країна. Але немає такої нації, яка б так зберегла свою чистоту, як румунська нація. Вони майже не женяться з іншими націями. Вони так гарно забудували зараз свої села, що такі будинки можна бачити тільки навколо Мюнхену чи навколо Парижа, ті близькі села. Але що вони зберегли – це калитка. У них ворота мають дах, і ти ніколи не помилишся, що тут жиє румун. І єдине, в чому вони відстали, – це в освіті, в літературі. Я знаю тільки одного румунського поета на Закарпатті і знаю тільки двох кандидатів наук, румунів. Вони зберегли свою мову. Комуністи їх було назвали молдаванами, ми ніколи з цим не погоджувались. Їм ввели були кирилицю. Це була трагедія. Зараз вони перейшли до латинського алфавіту. Вони зберегли свій побут, генетичну чистоту своєї нації. Но у нас внаслідок того, що не було факультету румунської мови в університеті, вони дещо відстали від освіти, бо на кафедрі угорської мови на філологічному факультеті університету в нас готують викладачів угорської мови – уже 20 років. Це не мали румуни, хоч румуни живуть компактно. Мусиме визнати, що румуни поселилися в Карпатах, може, ще раніше, як русини-слов’яни, бо всі назви гір – Ментю, Пікуль, Віжель, Стой [назви нерозбірливо] – більшість мають румунські корені. Шопурка, Абшиця – теж.
Таким чином, румунська нація – це корінна, це набагато раніше, як угорці. Угорці прийшли сюди у дев’ятому сторіччі – Карпат, Кунас [назви нерозбірливо]. У мадярів присутній націоналізм свідомий, у румунів – генетична свідомість: їхні пісні, їхні танці, їхній одяг і т.д. Вони збережуть-ся, бо вони мають компактний свій район – Тячівський, Рахівський, один кут, і вони будуть.
Словацька нація. Хвала Богу, вони ще поки не повністю виїжджають.
В.О.: В якому вони районі живуть?
П.К.: В основному, в Ужгородському і в Перечинському. І в Свалявському – та там мало. Вони зараз дуже піднялися, у них досить розумне керівництво Товариства словаків. Я теж започа-ткував їхню історію, тобто я дав статистику – колишню, теперішню. Хочу вам сказати, што мате-ринська мова в Закарпатті найближча до двох мов світу – це українська перша, якщо брати діа-лект, і друга – словацька. Дуже шкода, що останнім часом обласне радіо, телебачення зневажає закарпатські пісні, старі, колишні, хоч є десятки збірників різних авторів про це. Ну, мадяри, безумовно, – з ними трошки важко. Вони вимагали автономії. Вони вдалися до таких дій, які їм не принесуть користі. Вони утворили свій педагогічний інститут, що працює угорською мовою.
В.О.: Де?
П.К.: У Берегові, основний центр їхній – це Берегово. Там готують фізиків, хіміків, істориків угорською мовою. Де вони будуть працювати? Вони про це й не подумали, що їм не буде де працювати. І в цьому не було необхідності, тому що Ужгородський університет має цілий відділ, де щороку приймається тридцять чоловік на угорську мову, так що вони дістануть вищу освіту як угорці. Далі. Україна зробила під тиском Медведчука-Суркіса виборчий округ, який тягнеться від Мадярщини до Рахова – той кут, де нині живуть мадяри. Не треба було. Треба було залишити виборчі округи так, як вони й були. І тепер вони мають, по суті, вибори депутата від угорців – це забезпечено. Румуни, до речі, цього не мають. Якщо угорці мають своїх представників у адмініст-ративних органах, у державних адміністраціях, то є й помилки, що в такому районі, як Тя-чівський, де жиє десь п’ятдесят тисяч румун, вони теж повинні б мати... Міг би бути заступник голови Тячівської райдержадміністрації румуном, правда же? Чи один із заступників.
Є в нас циганська проблема, особливо в Ужгороді. От тут, де я жию, звідси третя вулиця – циганський табір. Це дуже велика проблема. По-перше, політична. В чому полягає політична – що кожен депутат Верховної Ради, який хоче дістати мандат, везе циганам шість тонн муки в Ужго-родський район – і йому вже десять тисяч бюлетенів забезпечені. Це нація, яка не має батьківщи-ни, і якщо вона відстала, то, в основному, винна в цьому вона. Це велика проблема – циганська, така як у Словаччині, в Закарпатті. Їх тут багато. Поведінка в них – вони живуть і тепер стадами, вони ходять стадами, вони не йдуть один чоловік, а двоє, коли йдуть, так двадцять-тридцять, і їх чує ціла вулиці.
І от усі депутати, які йдуть по Ужгородському виборчому округу, насамперед купують циган, це коштує дешевше. Я не знав, як на Україні в цілому, но наші депутати Верховної Ради – всі купують народ. Я дивуюся, що немає якогось законодавства, щоби зразу того депутата, який купує голоси, – щоб його просто відчисляти. Ви ж подивіться, що трапилося – що вже свідома людина, розумна, чесна, добра ніколи не пройде в Верховну Раду, бо вона не має грошей. Так само почалося вже в нас у районній раді. Голови сільради кажуть, що їм треба, щоб вибирали бізнесменів із міста, вони там щось привезуть. Я не знаю, чи така система виборча в капіталістичних країнах, но вважаю, що це трагедія.
Я тепер по-іншому ставлюся до того, що соціал-демократи панують у більшості європейсь-ких країн. Бо вони єдині ставлять питання про соціальний захист населення. Націоналістичні партії цього не ставлять – і програють. Ті, які представляють велику буржуазію, теж програють. Тут є над чим думати.
В.О.: Назвіть, будь ласка, назву рідного села і дату народження.
П.К.: Я народився 21 вересня 1929 року в селі Дірок Мукачівського району. Це невелике се-ло, яке має біля 700 мешканців. Навколо нього розміщені швабські села.
В.О.: Це німецькі, так?
П.К.: Німці, ми їх називали швабами. Три кілометри. В нас жили тільки люди одної націо-нальності – це русини, або закарпатські українці. І жила в нас одна сім’я циганська, яка була біля Ковальова – кувала коні, плуги і т.д. Що ще про себе сказати?
В.О.: Ще одне. Залишилося не з’ясованим – чи то й не треба з’ясовувати, – хто ж ті листівки писав і розповсюджував на підтримку вас як депутата?
П.К.: Важко сказати. Я тільки одно мушу визнати, що про твір "25 років надій і розчарувань" я знав, може й давав певні матеріали.
В.О.: То виходить, що ви не один автор того матеріалу?
П.К.: Думаю, що ні. Но раз я...
В.О.: Я не випитую в вас цього.
П.К.: Так. На суді я сказав, що ні, я не хочу робитися героєм заднім числом. Я заперечував проти цього. Я хочу вам сказати, що самий факт висунення в Радянському Союзі альтернативних кандидатів у депутати є історичним явищем. Цього не було ніде. І це є наслідок того, що Закарпаття найпізніше змушене було перейти на соціалістичний шлях.
Я хочу сказати про одну велику людину, про яку я ще нічого не сказав, і я мушу цим зайня-тись. Це був Павло Цибера. Він мешкав у моєму районі – в селі Ралово Мукачівського району. Працював він п’ятнадцять років особистим секретарем президента Чехословаччини. Під час Другої Світової війни він був в еміґрації разом із урядом Чехословаччини в Лондоні. Його арештували, дали йому двадцять п’ять років. 1956 року його звільнили. Коли арештували мене, то його допитували всі шість місяців. На жаль, коли я повернувся, він уже не жив. Він заповідав своїй родині передати мені його архіви. Я до цього часу за дев’ять років ці архіви не забрав. Внаслідок того, що я заперечував свою участь у цих справах, КГБ готове було вважати, що це зробив Павло Цибера, але це не так. Він, бідний, працював у початковій школі, він знав перфект англійську мову, адже він жив в Англії.
Це була одна із найкрупніших фіґур Закарпаття, яку ми забули, і, в основному, з-за моєї вини, тому що якби я зразу зайнявся цим... А то, бачите, я й тепер мушу працювати за ці сто двадцять гривень, які мені платить цей бізнесмен. Ну, я мушу працювати, тому що я не маю з чого жити. Можна перейти на бідність, тоді комуністи будуть сміятися: "Подивіться, що Кампов домігся, що ходить в полатаних штанах". А цього я б не хотів їм дати.
Я хочу сказати, што в Закарпатті в більшості не сприйняли комуністичну владу. В своїй бі-льшості навіть у часи їх панування вони хрестили дітей, будучи в партії і будучи першими секре-тарями. І, не зважаючи на те, що другими секретарями, як правило, були не закарпатці, таких величезних репресій не було. У нас, в основному, були суджені за економічні питання, тобто за куркульство, біля 190 чоловік. До речі, жодній цій сім’ї не повернули конфісковане майно.
У нас є ще одна трагедія в Закарпатті, што секретарем комісії по реабілітації працює кому-ніст, не закарпатець. І він завдав величезної шкоди. Незважаючи на те, що я звертався до Президе-нта, до уряду, до Верховної Ради, він і нині працює. Мене звільнили з державної адміністрації, а він від мене на чотири роки старший, і нині працює.
У всіх областях відомо, де поховані політичні в’язні, яких розстрілювали в тюрмах. У Закар-патті це виконувала жінка, вона розстрілювала п’ять років. Ми донині не можемо домогтися від Служби безпеки України, щоб розсекретили нам, де ті люди поховані, адже у Ужгородській тюрмі вмерло вісім священиків. І не то, що ми шепчемо, а про це десяток статей було написано мною. Я звертався особисто до Служби Безпеки України – ми не можемо цього домогтися. Ми не можемо домогтися, де поховані члени уряду Карпатської України, зокрема, президент Августин Волошин, міністр охорони здоров’я Долинарій, міністр економіки Перевузник. Не можемо ми цього знати нічого. Я деколи читаю, як нам розкрили, де були ці цвинтарі, де ховали політв’язнів, – ми не можемо цього домогтись, нічого ми не знаємо. У нас іще все комуністична тайна – діти не знають, де поховані їхні батьки. Вони тут арештовані і тут розстріляні, бо довго людей розстрілювали в Ужгородській тюрмі, мабуть, до 1951 року, чи до 1953. Тільки тоді стали вивозити, і вже під кінець радянської влади місцем розстрілу була Липецька область. Там виконували вироки.
Так що далі? От пишеться книга "Реабілітовані історією". Жоден політв’язень не входить у редакцію цієї книги. От тому в нас вже вийшов десяток книг, по районах, я всі не маю. Про політв’язнів, які пишемо ми. До цього часу в цій книзі – "Реабілітовані історією" – не вказують, хто був суддя, хто був слідчий, не зважаючи на те, що ми вимагаємо цього, ми пишемо. Я не знаю, як стоїть питання взагалі на Україні, но це трагедія. За нас пишуть книгу "Реабілітовані історією" ті, які нас убивали. І навіть секретарями комісій по реабілітації не ставлять політв’язнів. Це трагедія, і ми нічого не можемо зробити. Я цим займався.
Знаєте, коли оцей академік львівський, як його, хотів об’єднати ці організації, то він говорив про мене, що я дуже много допомагаю політв’язням. Так, дійсно, я допомагаю до сих пір. Не знаю, як буде далі. І цього року я привіз був десь шість тон борошна, півтори тони цукру, і на цих триста людей це розподілено. Даємо гроші. Але, як кажуть, від нас все тайна, ми дуже слабі, ми дуже були невимогливі. Ми знали боротися з комунізмом, а нічого не домоглися на рідній Україні. Я вже казав, што депутати Верховної Ради, в тому числі покійний Чорновіл, більше думали за себе, як за нас, і все.
От чому я говорю і дещо узагальнюю – щоб все-таки люди повірили, що як я став дисиден-том, то не з-за того, що в мене були амбіції. Мені дуже дорогі мої краяни. От, наприклад, вам про це говорю, що я навіть нині проти того, щоб нам присилали керівників силових органів, бо якщо це ви прислали одного, то це одна справа, я в цьому переконався, коли мене поставили в тюрму. Прокурор був Кравцов, начальник тюрми – не закарпатець, начальник КГБ – не закарпатець, і я, будучи закарпатцем, почував себе як не в Закарпатті, а на чужині. Вони між собою знаходили спільну мову і на нас не реагували. Я не мав нічого проти людей з інших областей, але нехай будуть на рівні з нами. Я, наприклад, не вірю, що уряд Кучми і Кучма зможе щось принести Україні. Оця організація "Злагода" – я в неї ніколи не ввійду, я в неї не можу входити, бо "Злагода" працює під керівництвом КПСС.
Я не хочу говорити про те, що в комуністів була така ненависть до нас, що вони не тільки нас знищували, але й навіть хотіли, щоб наші родини від нас відмовилися – наші матері, наші брати, наші жінки. Наприклад, якщо моя колишня дружина вийшла заміж, то це не тільки є її справою. Што ж їй було робити? Перше – жодна з наших дружин не була впевнена, що ми колись будемо на волі. І це показала друга моя судимість. Якщо б не було змін, якщо б не розпався Радянський Союз, була б, мабуть, і третя судимість, якщо б я жив.
В.О.: Нам там усім судилася смерть.
П.К.: Смерть, і це не жарт. Тому я дивуюся, що ми після створення незалежної держави так здали позиції. Ми нічого не домоглися ні для народу, ні для себе особисто. Оце з особистого життя.
Я, наприклад, говорив про те, які нас народи захищали. Я їм безмежно вдячний. Що кормило мене в неволі? Я завжди знав, коли світ захищає мене, бо як тільки це було, то зразу приходив представник Комітету держбезпеки або з Ужгорода, або з Києва, або з Москви. До речі, мене ніколи не викликали, я з ними ніколи не розмовляв. Отакий приклад. Я ніколи не розмовляв із керівництвом таборів. Я сказав, що я не маю з вами про що розмовляти. Під кінець вони настільки були знахабніли, що хотіли, щоб я з ними говорив стоя. Коли вони мене викликали і запропоновували на нарах сидіти, то я й тоді не говорив. Я сказав: "Я з вами не маю про що говорити". То зараз здається, що то нічого – проголодувати дев’ятсот п’ятдесят діб. Це страшне діло. Яка то мука – перші три дні!
Безумовно, що українська нація в неволі була міцна. Міцніша, як на волі.
Я ще хотів сказати про таку категорію людей, як німецькі поліцаї-українці. Біля мене лежав чоловік Черниш із Луганської області. Він був поліцаєм. Вони були дуже слабо свідомі. Наші політв’язні-дисиденти писали заяву, що вони не будуть сидіти з німецькими поліцаями. І оцей дядько один раз мені сказав таке: "Пане професор, ви зі мною ніколи не говорите, ви мене засу-джуєте, що я був німецьким поліцаєм?" Я казав, що ні, що я його не засуджую. – "А я вам розпо-вім, чого я став німецьким поліцаєм. У мого тата були дуже густі вуса. Коли він не хотів підписати заяву в колгосп, то на сільській раді з нього виривали волоски доти, доки він не вмер. Коли прийшли німці, то я вбив того, хто вбив мого тата. Ну, пішов у поліцаї, щоб якось відомстити". І питає мене: "А ви би чи відомстили своїм ворогам, які вас тримали в неволі?"
Ще можна таке сказати, що основна маса дисидентів, які не були крайніми націоналістами, можна сказати, боролися не проти радянської влади, а більшість боролися за її поліпшення, за демократизацію радянської влади.
В.О.: А може, й просто так: захищали власну людську гідність, а через це і гідність цілого народу?
П.К.: Так, так, але я ж вам теж казав, що ми майже ніхто не вірив, що ми дожиєме до того часу, коли радянська влада буде ліквідована. Але це не значить, що ми її не ліквідували. Ми її ліквідували за рахунок "Amnesty International", за рахунок тих країн, які я перерахував, що мене захищали. Ці люди самі захищалися від комунізму на підставі тих матеріалів, які вони мали про нас. І, так би мовити, було світове об’єднання дисидентів-антикомуністів.
В.О.: Так, але ще був воєнний і економічний тиск Заходу, і ще було економічне та ідеологіч-не виснаження Совєтського Союзу. Все разом привело до краху.
П.К.: Так, це вже інше, але ми, гірстка дисидентів, без світу не зробили б нічого, бо радянська влада більше знищила в тридцять сьомих роках, як нас, але це залишилося всередині. Джон Рід написав "Десять днів, які потрясли світ", а не написав ні про одного знищеного, вбитого, теж дисидента в той час. Ми мусимо бути вдячні долі, що в тій чи іншій мірі наші муки, наші мрії все-таки перемогли, і, по суті, ми комуністів перемогли.
В.О.: А скільки поперед нас погинуло поколінь і людей, так до того й не доживши! Так що ми – щасливіше покоління.
П.К.: Ми щасливі, ми дуже щасливі.
В.О.: І наш рух ішов у руслі світових тенденцій до демократії, до свободи, до прав людини, до прав нації. Ми потрапили саме в те русло, і нам світ допоміг.
П.К.: Допоміг, так. Це велика справа. Цього могло не бути нічого, це просто Божа доля, Бо-жа поміч. Ми би могли так усі погинути, вони нас знищували вже фізично цими другими, третіми тюрмами. Навіть Левко Лук’яненко, коли йшов на волю, то казав мені особисто: «Я, пане Павле, більше не витримаю, бо вже старий. Я вже не планую далі боротися». То людина, яка пережила смертну камеру – я цьому віддаю належне. Жодного я не зустрічав політв’язня, який ішов би на волю і казав, що він буде продовжувати боротьбу. Але коли нас почали знищувати, то куди було втікати? У Гельсінську Групу.
В.О.: Так, за кордон українців не пускали, нам один був шлях – у тюрму.
П.К.: Так, нам один був шлях – у тюрму або смерть. Росіян-то відпускали...
В.О.: Навіть декого виганяли: або виїжджай, або посадимо.
П.К.: Або євреїв? Давали їм термін – або два місяці, або два тижні. А в нас того не було – тільки смерть.
В.О.: У нас один був шлях.
П.К.: До речі, я маю образу на керівництво Всеукраїнського Товариства політв’язнів. Вони вже мусили були домогтися виділення певних коштів на твори політв’язнів. І пана Пронюка треба замінити.
В.О.: Ким?
П.К.: Вами, допустимо.
В.О.: Е-е, я того не потягну.
П.К.: Він взагалі нічого не робить.
В.О.: Не робить, але для того, щоби усувати його, треба мати когось іншого, хто буде робити. Ніхто такий не знаходиться. І треба, щоб це була людина в Києві…
П.К.: А чому, допустимо, цим не міг бути Михайло Горинь?
В.О.: Ну, в нього інші інтереси.
П.К.: Я не думаю, що він би ся від цього відмовив.
В.О.: Відмовиться, мені здається.
П.К.: І дивіться, як Галичина пішла проти Гориня, Галичина пішла і проти Хмари і на виборах вона сотворила кумир з Кучми. У Закарпатській області, до речі, в першому турі взяло участь 25% виборців. Вони підфабрикували до тридцяти шести. Перше місце – Крим, друге – місто Київ, третє – Закарпаття. Безумовно, в другому турі всі пішли і проголосували за Кучму, бо вже не було за кого.
В.О.: 23 січня 2000 року о 21.23 закінчили-сьмо розмову з паном Павлом Камповим. Записував Василь Овсієнко, розмова тривала майже сім з половиною годин, п’ять касет.
[Кінець запису]

Павло КАМПОВ, 23.01. 2000 р., фото В.Овсієнка.

 Share this
MENU