КРАВЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

 392925.08.2011

author: Овсієнко В.В.

Kravchen1
Інтерв’ю Валерія Олексійовича КРАВЧЕНКА
(Записане 10 і 16 липня 1999 року)

В.В.Овсієнко.: 10 липня 1999 року. Ведемо бесіду з паном Валерієм Кравченком. Записує Василь Овсієнко. Розмова ведеться на вулиці Петра Сагайдачного, 23, в Києві.
В.О.Кравченко.: Народився я 2 січня 1946 року. В Узбекистані, в Ташкентській області, є таке містечко Беговат. Батько служив у міліції, пішов у відставку старшим лейтенантом, працював оперативним уповноваженим, тобто, в кримінальному розшуку. Мати – медсестра. Закінчив я середню школу № 13 міста Чирчика Ташкентської області. Не буду тут деталізувати – тата багато разів переводили по службі: в Ташкенті працював, у Ташкентській області. Зрештою, закінчив він свою службу в Чирчику, і це там я закінчував середню школу, хоч почав учитись у ташкентській школі.
Після школи намагався вступити в Ташкентський політехнічний інститут, але не вступив, не пройшов по конкурсу. Звідти, із Ташкента, був призваний на дійсну військову службу. Служив у Львівській області на прикордонній заставі № 9 імені героя Радянського Союзу лейтенанта Лопатіна Львівського прикордонного загону.
Був відданим комсомольцем, мав комуністичні погляди – твердо був переконаний у їх правильності. Комсомольцем був ще зі школи, зрештою, після служби, працюючи на заводі "Арсенал" у Києві токарем, вступив у Комуністичну партію. Був членом комітету комсомолу ще в школі, тоді членом бюро комсомолу на заставі, секретарем комсомольської організації на заставі, членом Сокальського районного комітету комсомолу. Після служби – членом цехового комітету комсомолу на "Арсеналі", заступником секретаря комсомольської організації цеху. У 1970 році вступив кандидатом, у 1971 став членом Комуністичної партії Радянського Союзу.
В.О.: Поки ми так далеко не зайшли, скажіть про батьків. Назвіть ім’я батька, матері.
В.К.: Батько – Кравченко Олексій Кузьмич, 1909 року народження. Його вже немає в живих. І мати –за дівочим прізвищем Панченко, Ганна Кононівна. Із розкуркулених. Татові батько і мати втекли від розкуркулення, а мамині не встигли. Вони жили в Сибіру, в Омській області, і їх заслали було в сибірські болота. І тато, і мати народились у Західному Сибіру, тато – в Кустанайській області, мати – в Омській області. Мати не була в засланні через те, що була ще малолітньою, але вся сім’я була репресована ще тоді. Мати вступила на робфак, та пронюхали, донесла подруга, що вона куркульська дочка, і її звідти виключили, коли навчання вже закінчувала, а отже,освіту вже мала. Зрештою вона закінчила курси медсестер і працювала медсестрою все життя. Померли вони там, в Чирчику – мати в грудні 1998 року померла, а тато помер в 1990 році в грудні.
В.О.: А як вони опинилися в Сибіру?
В.К.: Тато мало розповідав, він не цікавився минулим своїх батьків...
В.О.: Рід його все ж таки з України?
В.К.: З України рід. Ще татові діди, я так думаю, піднялися. А материні батьки з Черкаської області поїхали, бо коли столипінська реформа була, то давали землі в Сибіру на пільгових умовах. У материних батьків уже первістка, моя тітка Ярина, була на руках. Це вони десь у 1908 році приїхали до Сибіру. До розкуркулення, до 1927 року, вони були найбагатші в селі, тому першими під розкуркулення пішли. У діда була косарка, коні, бики, овець не рахували, була молотарка, одна в селі, а отже після жнив молотили всі, хто мав чим розрахуватись – ішли до діда. Їм повезло, що першими розкуркулили, бо коли розкуркулювали перших, то ще давали якийсь скарб із собою взяти, на заслання ще вони на своєму возі на волах їхали, зі своєю худобою. А потім уже, як мати розповідала, як розкуркулювали – в чому взяли, в тому й погнали пішки. Така передісторія…
Повертаюсь до свого. Оця дволикість суспільства… Хоч я був переконаний у правильності ідей марксизму-ленінізму, але кухонні дискусії, те, що мати з батьком говорили, що люди між собою говорили, – то було одне, а офіціоз – зовсім інше. Я по собі згадую – чому так було? Чому в мене спочатку ніякого протесту не було – бо бачив же різницю між офіціозом і дійсністю? Це з народження приживалося в душі: бачиш одне, живеш нужденним життям, люди навколо тяжко працюють, життя своє сварять, а радіо, газети пишуть інше. Люди то життя поміж собою сварять, а публічно партії та урядові дякують, ще й красно. Із пелюшок ростеш у тій брехні. То ж і сприймав я ту брехню як норму. Але ж ідеї комунізму прекрасні, і в них віриш – у рівність, братерство, у відсутність експлуатації людини людиною. Я вірив, вірив у світле майбутнє всього людства. Але дорослішав, бачив усе це, вже на собі починав відчувати всю ту несправедливість розподілу результатів праці. Бо один не робить, другий працює, а зрівнялівка – від неї ніхто нікуди не міг подітись, і я її несправедливість на собі відчував.
Скажімо, з одного боку, є свобода, братерство – а спробуй щось сказати проти начальства, як це одразу ж викликало певні заходи від адміністрації. Хай не відносно мене, а інших, але я відчував, що перебуваю в тих самих умовах, і тільки спробуй щось сказати – опинишся на його місці. Але, я знов ж кажу, що перебуваючи змалку в цих умовах – ніби так і має бути. Але потихеньку протест виникав.
Вплинули на це, безперечно, мої невдалі, безрезультатні вступи до вищого учбового закладу. Я вступав у Шевченківський університет на заочний відділ факультету філософії – мріяв бути комсомольським, партійним працівником, і тому хотів вступити на цей факультет. Гарно складав вступні іспити. Перші спроби після армії були досить невдалими: я і на трійки складав, а перший раз я навіть завалив вступ. Але потім я підготувався гарно і вже складав іспити на четвірки та п’ятірки. Я твори з літератури, бувало, на п’ятірки писав, хоч там були такі високі вимоги, що не кожен письменник напише. Але зрештою всі ці мої спроби виявилися марними. І це, безперечно, вплинуло на мою позицію і на мою ідейну переорієнтацію. Я подивився неупередженим оком на різницю між офіціозом і дійсністю.
Але не можна назвати єдиною причиною мої невдалі вступи. Трапився ще й такий випадок. Я досі пам’ятаю, що це було в газеті "Труд" під номером 27 за 1971 рік. Робітник нашого цеху, нині вже покійний, світлої пам’яті Резвінов, Михайло Якович, здається, але прізвище точно Резвінов, виступив зі статтею "Пора кончать с выводиловкой". Ця стаття викликала щодо автора дуже рішучі заходи з боку адміністрації. Щоправда, приїхала комісія з Москви, розібралися, Резвінов довів, що все, що вказано в цій статті, всі недоліки – то є правда. Але як тільки комісія поїхала, йому одразу урізали заробітну плату (він був передпенсійного віку). А тоді людині на виробництві перед пенсією, якщо вона у процесі роботи гніву начальства не викликала, давали трохи більше заробляти, щоб вона мала таку, знаєте, більш-менш достатню пенсію. А Резвінову навпаки, як урізали заробітну плату – він чи по сімдесят, чи по дев’яносто гривень став заробляти.
В.О.: Ні, тоді ще рублі були.
В.К.: Так. Це його дуже сильно вдарило. А я побачив, що це за свобода для робітника – коли робітник виступає з критикою недоліків. І профспілки, і комуністична партійна організація, і комсомол – ніхто йому нічим не допомагає і не збирається помагати. І де та робітнича солідарність? Це дуже сильно на мене вплинуло. Я вже сказав, що ця стаття була у 27-му номері газети «Труд» (це десь лютий місяць) за 1971 рік.
У цьому ж таки році я зробив ще одну спробу вступити, гарно склав іспити – і мене знов не прийняли в університет. Я подивився навколо і думаю: чому це я маю собі брехати і чому це я маю гнутись перед цією системою? Треба протестувати, треба протистояти цій системі, треба показати свій приклад опору цій системі, цим недолікам. І я написав на адресу Брежнєва в Москву листа, в якому засудив внутрішню політику Центрального Комітету Комуністичної партії.
В.О.: Дату написання цього листа ви пам’ятаєте, хоч приблизно?
В.К.: Цього я аж ніяк не пригадаю. Десь у самому кінці 1971 року це сталося.
В.О.: І про що ви там писали? Це об’ємний лист чи невеликий?
В.К.: Це був об’ємний лист. Я писав, що вірив у комуністичні ідеї, і вірю надалі, що вони правильні, але реалізація цих ідей, політика, яку проводить Комуністична партія, не є досконалою, що права людини в Радянському Союзі не поважаються, тому недоліки політики Хрущова можна було виправити тільки знявши Хрущова з посади. І ваші помилки, товариш Брежнєв (чи Леонід Ілліч – не пам’ятаю, як там було), також очевидні, результати вашого правління також будуть зрештою засуджені нащадками. І зрештою я заявив у листі, що протестуючи проти такої політики, я виходжу з партії.
Це був, так би мовити, мій перший крок до дисидентства. Лист, звичайно, було повернуто в Київ. Спочатку моя персональна справа розбиралася на цеховому партбюро. Я хитрував, усвідомлюючи, з ким розмовляю на цеховому бюро, там мені не було від кого чекати підтримки чи співчуття. Тому на бюро я обрав один спосіб поведінки. А на партзборах – там чимало робітників, це піде розмова по цеху – то тут я вже все сказав. Я стояв на своєму, я говорив про недоліки в цеху, які я бачив. Мене перебивали, не давали сказати. Але рішуча поведінка, яку я обрав, мені помогла не виглядати побитим. Пам’ятаю, був такий в цеху Шапіро, бере він слово, щось проти мене виступає, але, знаєте, як то в народі говорять, мимрить, очі в підлогу вперши, а я його перебиваю, кажу: «Що ви ото балакаєте, що ви очима шукаєте отам під рядом стільців, що попереду Вас. Ви в очі мені дивіться». У залі навіть засміялись.
В.О.: На цих зборах були тільки члени партійної організації чи, може, були і представники звідкись?
В.К.: Із цехового партійного бюро був заступник Довбілов.
В.О.: А з КГБ нікого не було?
В.К.: Думаю, що ні. Я не бачив таких облич, хоча мене тоді це не цікавило, я тоді просто не думав про це. Але це цілком можливо, бо "Арсенал" – військовий завод, і заступник директора по режиму і кадрах – це і міліція, і ОБХСС, і Комітет державної безпеки – все в його руках. Отже, цілком можливо, що хтось із працівників заводу виконував ці функції.
В.О.: Це обов’язково. Хочу спитати: чи мали на вас вплив, скажімо, такі сторонні чинники, як радіо "Свобода", "Голос Америки"? Ви тоді тим цікавились? Чи це ви самі прийшли до цих міркувань?
В.К.: Я іноді, звичайно, слухав "Голос Америки". Жив я в гуртожитку, там зі мною жив товариш по кімнаті, то він слухав "Голос Америки", але щоб я до нього особливо прислухався, то цього не було. Хоча, звичайно, приклад Сахарова, Солженіцина був для мене, я знав про це все, але, власне кажучи, Солженіцин описував сталінські репресії, які на той час уже були розкритиковані, і то не було для мене якоюсь новиною чи забороненою темою. Інша справа, що його звинувачували в тому, що, мовляв, досить про це, а він продовжував, і йому закривали рота – то я усвідомлював, звичайно, що це було порушенням його прав. Зрештою, через кілька років, коли Солженіцина депортували, то я виступив був із протестом, і навіть кілька днів голодування оголосив на знак протесту проти переслідування Сахарова і вислання Солженіцина.
В.О.: Ви оформляли це якимись заявами?
В.К.: Так.
В.О.: Куди ви зверталися?
В.К.: Я направив листа, а вже куди, цього не згадаю.
В.О.: Оскільки ви першого листа Брежнєву в ЦК посилали в кінці 1971 року, то ці збори вже відбулися тоді, коли пройшли арешти української інтелігенції на початку 1972 року? Ви про цей український рух знали чи були поза цим рухом?
В.К.: На початку 1972 року я нічого не знав про український рух опору.
В.О.: Ви були поза цим рухом, так?
В.К.: Поза цим рухом, абсолютно.
В.О.: Я спитаю так: ви були тоді україномовним чи російськомовним?
В.К.: Я був абсолютно російськомовним. Українську я розумів, читав книжки українською. Адже я закінчив російську школу в Узбекистані, і так, як тут у російських школах вивчали українську мову з п’ятого на десяте, так я там вивчав узбецьку мову з п’ятого на десяте. Знаю, як привітатись, як попрощатись, вибачитись,знаю арба – то віз, а бог – дорога, і це, мабуть, усі пізнання. Українську мову я не знав, але українцем себе усвідомлював. Батько – я не буду дуже вникати в це – помилково був записаний росіянином у паспорті, а мати моя була записана українкою. Але попри це я записав себе в паспорті українцем, бо усвідомлював себе українцем. Пам’ятаю, хлопцем, коли були оці новорічні карнавали в школі – це відбувалося не так, як зараз – я приготував український національний костюм. Пам’ятаю, що на мене дуже сильне враження справив у шкільній програмі "Тарас Бульба". Я пам’ятаю малюнок Остапа перед стратою. Я дуже симпатизував образу Остапа, і пишався, що це українець, і самому хотілося бути українцем, таким, як Остап. Крім того, наші українські пісні – хоч я жив в Узбекистані, але оця "Марічка", скажімо: "В’ється, наче змійка, неспокійна річка..." І я вже кохав ту Марічку, той образ із пісні. Дуже любив Тарапуньку і Штепселя, напам’ять знав їхні діалоги, розумів усі українські слова, які вживав Тарапунька. Я не був байдужий до українського.
В.О.: Ви говорили про протести проти депортації Солженіцина, листи на захист Сахарова – на цьому ми зупинилися. Продовжуйте...
В.К.: Отже, я виступав на їхній захист. Але це було згодом. А тут, коли я написав листа Брежнєву, партійні збори цеху прийняли рішення про виключення мене з партії. Після зборів мене запросили на партійний комітет заводу, де також розбиралася моя персональна справа і мало бути затверджене рішення цехових зборів. То відповідно до вимог статуту. І треба сказати, що там було м’якше рішення і об’єктивніше, там було застосоване формулювання "считать выбывшим". Це інше, чим виключення, хоч воно, наскільки я знаю статут того часу, було позастатутне. За статутом не було такого формулювання, було тільки виключення з партії. Але записали "вважати вибулим" (гадаю, то помилка партійців). Після бесіди на заводському комітеті, який прийняв отаке рішення, мене запросили ще на бесіду в міський комітет партії, де я мав розмову із Калякіною (інструктор міського комітету партії). Вона мене переконувала в хибності моїх поглядів, бесіда була дуже довга. Вона мені казала, що я зіпсую собі життя тим, що виходжу з партії, що я "гарний хлопець", що мені варто ще раз спробувати вступити в університет, натякала мені: "Ти, як будеш вступати, то мені подзвони", на що я їй, пам’ятаю, поставив питання: "Якщо я подам апеляцію і залишуся в партії – тоді подзвонити вам?" – "Ні – каже, – якщо будеш вступати, незалежно від цього, зателефонуй, повідом мені". Тобто натякала, що вона допоможе. Але я прекрасно розумів, що вона мені не допоможе, якщо я не залишуся у партії. Це по-перше. А якщо я не залишуся в партії, то вступ в університет не матиме ніякого значення, бо ніякого навчання не буде. Та й хто мене прийме? Я все це прекрасно усвідомлював. Я відмовився подавати апеляцію, і це все закінчилося тим, що я вийшов із партії.
В.О.: То вас таки виключили, так?
В.К.: Так.
В.К.: Із формулюванням?..
В.К.: "Вважати вибулим".
В.О.: А збори як формулювали?
В.К.: "Виключити".
В.О.: За?..
В.К.: За порушення статуту... Я толком не пам’ятаю зараз того формулювання, єдине, що чітко пам’ятаю, що "виключити".
В.О.: За ідейні хиби, помилки...
В.К.: Я не можу сказати, бо не пам’ятаю – надто давно це було, і я особливого значення тому не надавав.
Після виключення всілякі там відпустки за свій рахунок, у разі потреби – зась, профспілкові відпустки в літні місяці – я не бачив. Я жодної відпустки не знав улітку. Тобто всі засоби, які були в арсеналі влади, були до мене застосовані. Це викликало протести з мого боку, які викликали нові заходи з боку адміністрації, і все це пішло по тому відомому всім кругу. Усе це тривало досить довго.
Я одружився в 1975 році, коли мені не вистачало до тридцяти років кілька місяців. У листопаді я одружився, а в травні 1976-го в нас народилася дитина. Як тільки оженився, я покинув гуртожиток, пішов на квартиру. На квартирі були страшні умови. Самі розумієте, що знайти квартиру сім’ї з дитиною було важко. Там така антисанітарія – страшні були побутові умови. Дружина через цю антисанітарію мала хвороби, жіночі в тому числі, у дитини одного разу глисти були. Попрацювавши на заводі вже ж багато років, я просив надати мені якесь хоч би тимчасове житло. Звичайно, хто там мені збирався надавати те житло? Заводська адміністрація тільки зловтіху відчувала з того, що я перебував у складних умовах, мені нагадували, що я зробив те, що для них було неприйнятним.
Коли я потрапив у таку ситуацію, то в моїй душі й надалі наростав протест. Це робило мене більш рішучим, аж до притаманного мені авантюризму. Я пішов на такий крок. Написав листа на ім’я Брежнєва, в якому описав заходи, які щодо мене вживаються, що ущемляють мої права, права людини. Я виклав це в листі особисто до Брежнєва, але усвідомлював, що листи до нього, звичайно, не доходили. То я вирішив зробити таку справу.
В.О.: Перепрошую, коли цього листа було надіслано?
В.К.: Я навіть рік затрудняюсь назвати, але думаю, що це був приблизно 77-й рік. Це можна вирахувати, тому що в той рік Сайрус Венс, державний секретар Сполучених Штатів, приїхав у Радянський Союз, мав з Брежнєвим переговори з ОСВ. Так можна зорієнтуватись. Я написав цього листа, але, усвідомлюючи, що листи до Брежнєва не доходять, я вирішив зробити ось який крок. Я задумав зв’язатися з американським посольством і поїхав у Москву. Я не був певен, що цей шлях реальний. Я не знав, чи може американський посол передати Брежнєву листа, але я допускав, що це можливо. Тому я вирішив передати листа послу Сполучених Штатів Майклу Туну. Отже, лист до Брежнєва я запечатав у один конверт з адресою Брежнєва, але вклав його ще в другий конверт з листом до Майкла Туна. Я написав послу, що прошу передати це Брежнєву, і виклав, що написано в листі Брежнєву. Що прошу передати листа, якщо це не суперечить міжнародним нормам, за випадку особистої зустрічі, Леоніду Іллічу Брежнєву.
Приїхав я в Москву. Де це посольство знаходиться – я не знаю. Звертатися в адресне бюро – я, звичайно, розумів, що це означало, що до посольства я не дійду. Питати перехожих – наслідки, скоріш за все, будуть такі самі. Отже, виникало питання, як дізнатися, де воно знаходиться. Я придумав такий варіант. Приїхавши на Київський вокзал, я трохи обійшов Москву, подивився трохи далі від вокзалу, запам’ятав назву однієї вулиці і повернувся назад на Київський вокзал. Взяв таксі і сказав таксистові, що в мене є трохи часу і я хочу десь піти в кіно, а поки що я знаю, що американське посольство знаходиться на такій-то вулиці. Тобто збрехав, першу ліпшу вулицю назвав. Кажу, що знаю, що там знаходиться посольство, як мені про це казали, то хочу глянути, яке воно, відвезіть мене. "Та яке ж посольство, де ж воно на цій вулиці? – таксист-то знає, де це посольство знаходиться. – Воно знаходиться отам і там!" – "Ну, повезіть, будь ласка, я подивлюся". Він мене підвіз. Підвіз, показав посольство, а коли ми стали від’їжджати від посольства, я біля першого ж кінотеатру попросив його зупинити, бо хочу піти в оцей кінотеатр. Розплатився з таксистом, таким чином дізнавшись, де це посольство.
Я став шукати можливості, як же передати листа. Перед під’їздом, звичайно, стоять наші міліціонери – значить, виключено, щоб зайти. Перед під’їздом стоять машини, на машинах номери. Я подивився на номери – на всіх початок "d" і перша цифра "25". Я зрозумів, що це серія для американців. Я відійшов від посольства, став на перехресті і став чекати, коли на червоний світлофор зупиниться неподалік від мене машина з цією серією. Довго мені довелося простояти. Стався зручний момент: я підійшов до машини, відчинив дверцята: "Извините, пожалуйста, вы говорите по-русски?" А там жінка з переляку: "No, no!" Я захлопнув дверцята, спокійно відійшов на тротуар, трохи постояв, ніби нічого тут не мав, і спокійно собі пішов звідси, бо зрозумів, що перша моя спроба відбулася, що тут, перед посольством, багато "наших хлопців" у цивільному. Я звідти пішов. Спроба зв’язатися через машини на перехресті не дала результату.
Там біля посольства стоїть будинок, де мешкав Шаляпін. Я став поодаль від посольства, ніби на барельєф Шаляпіна дивлюся, ніби нічого мені тут не треба. Але стежу, чи не буде хто виходити з посольства і підходити до машини з "d-25", і якщо ця людина мені зовнішньо видасться американцем, то я звернуся з проханням передати листа Майклу Туну.
Довго я там простояв, примелькався і вже почав думати, що вже пора звідти йти. Коли виходить з посольства людина, яка мені здалеку здалася такою, що я можу звернутися до неї, якщо вона зараз підійде до машини з цією серією. Той чоловік звертає і йде в мій бік. Цей чоловік пройшов повз мене – і моя внутрішня інтуїція, і його зовнішність підказують: – ну, не совок іде! Ну не совок! Я пропустив його і думаю: ні, за цим чоловіком треба піти.
Пішов я за цим чоловіком, придивився, щоб не було "хвостів" – ніби нічого підозрілого я не побачив. Доганяю я цього чоловіка: "Извините, пожалуйста, вы говорите по-русски?" – "Да, говорю". – "И вы – работник американского посольства?" – "Нет, я не работник посольства, я – генеральный консул Соединенных Штатов в Ленинграде". Ще краще, ніж треба! Я йому викладаю, хто я, розповідаю свою ідею і питаю його: якщо я зараз передаю вам листа – мені байдуже, що хтось зараз помітить, що я його передаю і мене заберуть, це мене не хвилює – але чи заберуть у вас цього листа? – "А где у вас это письмо?" А я купив таку дитячу книжечку і вклав його в неї, щоб не носити листа в руці. Кажу йому, що ось у цій книжечці. «А ви, – каже, – віддайте його мені разом з цією книжечкою». – «Будь ласка». Я віддав йому цього листа.
Долі цього листа я не знаю. Нічого мені не вдалося потім з’ясувати. Єдине, що я знав – про майбутній приїзд Сайруса Венса. Цей приїзд мав відбутися буквально через тиждень.
Повернувшись у Київ десь у перші дні тижня – я, мабуть, у неділю приїхав у Москву, а в понеділок сталася передача листа, – наступного робочого дня я зустрічаю директора заводу перед заводоуправлінням, у робочому одязі, бо зміна починалася о пів на восьму, а директор починав свій робочий день пізніше, о дев’ятій годині, – зустрічаю я директора заводу, який іде до себе у кабінет, і кажу йому: так і так, я був у Москві і через посла Сполучених Штатів передав листа Леоніду Іллічу Брежнєву; а повідомляю я вам про це тому, що має бути оця зустріч, то щоб факт передачі листа Брежнєву не був для нього неочікуваним, щоб він був до цього готовий, бо нашкодити радянській дипломатії в переговорах щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь я аж ніяк не хотів. Так я попередив директора, що це було зроблено. Це, звичайно, на заводі викликало бурю.
В.О.: То ви не тільки директорові, а й іншим людям казали про це?
В.К.: Розумієте, справа в тому, що як тільки я йому це сказав, він завів мене в свій кабінет, викликав усіх своїх заступників, викликав начальника мого цеху. Це так: він сидить за своїм столом, я перед ним у торці цього стола, що стоїть перпендикулярно його столу, а так під стінкою сидять усі начальники служб і скраєчку начальник мого цеху причепився, наче горобець. І директор заводу ну буквально гарчить. Це ж Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради Сергій Гусовський, здається, Сергій Володимирович. Зараз, здається, ще й вулиця біля "Арсеналу" носить його ім’я, поряд з Московською вулицею, там, де універсам «Печерський», і є вулиця Сергія Гусовського. Буквально гарчить: "Как это так, что на нашем революционном заводе вот такой человек, вот такой рабочий, в таком коллективе..." А я йому у відповідь: "О! Вы и коллектив вспомнили!" А потім, не боячись абсолютно, бо я готовий був до всього: "И коллектив рабочий вспомнил? Очень ты заботишься об этом своем коллективе! Давно у тебя погибли люди?"
На заводі перед цим сталась аварія: пара вибивала з труби, розмила тротуар, а люди проходили в їдальню, провалилися в ту яму, отримали страшні опіки, двоє загинули. "То ви – кажу, – забули про те, тоді ви не думали про колектив, а тепер революційний колектив згадали?" Начальники служб сидять тихо, аж чутно, як муха пролетить! Він гарчить на мене, а я на нього. Він побачив, що нічого зробити не може: "Іди! Працюй!"
Я пішов, а всі решта залишились. Після цього заходи проти мене було посилено.... У цеху була "выводиловка". Я працював в інструментальному цеху, і специфіка полягала в тому, що виробництво штучне: кожну деталь треба було виготовити лише одну-дві, іноді кілька за певним кресленням, і самому продумати технологію. Технологи писали технологію як попало, вони й не дуже зналися на тих технологіях, приходили радитися з робітником, як це зробити, бо робітник був універсалом. Таке виробництво дуже відрізняється від серійного, коли людина виготовляє ту саму деталь у великих кількостях.
Кожна деталь вимагала від робітника продумати технологію, який інструмент застосувати, приготувати цей інструмент. І нормувальник не міг поставити об’єктивну оцінку. При штучному виробництві всюди існував такий спосіб стимулювання праці, як "выводиловка". Тобто людина мала свою ціну – це майже оклад, але цей оклад був гнучкий: якщо майстер побачив, що людина хитрує чи недобросовісно ставиться до роботи, то він міг десь десятку чи двадцятку зняти з його зарплатні. Але на всю цю зарплатню виписувалися ніби наряди, на кожну роботу. Але на будь-яку роботу майстер міг змінювати розцінку визначену нормувальником. Тобто він підганяв усю суму, зароблену робітником, підвищуючи розцінки, на вже зроблені у цьому місяці деталі, довиписуючи ще нові наряди під те, що треба заплатити цьому робітникові. І це дало можливість Резвінову, про якого я вже розповідав, урізати платню. Це було застосовано і проти мене.
У той час за принципом виводилівки мені платили десь 200-220 тих радянських рублів, а в перший місяць після цієї події мені так зрізали, що я заробив десь до 100 рублів. На другий місяць через те, що треба було поспішати, а я намагався заробити більше, то я, навпаки, запоров у брак дорогі деталі, і заробіток був такий, що не було чого отримувати. Я на знак протесту просто відмовився отримувати заробітну плату, яка в мене вийшла за другий місяць. Але й на третій місяць з мене це переслідування не було зняте, і знову зарплатня була дуже мала. Мені не було чим платити за квартиру, я попав у страшну ситуацію. Я просто став перед вибором, чи жити, чи не жити – питання стало навіть так.
Що робити? Я вже було втратив волю, коли попав у таку ситуацію. Але я взяв себе в руки і сказав собі: або я встою, або не виживу. Тоді я став брати роботу на наступний день напередодні, наприкінці зміни. Брав роботу, розбирався у кресленнях, підготовляв весь інструмент, який мені потрібен на завтра. Тому, прийшовши на роботу, я внутрішньо був готовий до виконання цієї роботи, у мене вже був готовий інструмент. Крім того, я відчував на собі оцей крилатий вислів: "Велика мета породжує великі сили". Де все це взялося? Я не розумію, як я зміг усе це зробити. Я став заробляти за тими розцінками, які стояли на кресленнях. А нормувальники навмисне занижували ці розцінки, щоб робітники не могли заробити більше, чим ото їм було призначено, так би мовити, долею, а насправді адміністрацією. За цими розцінками робітникам виписували наряди, а потім майстер дописував і виводив до його рівня – тому власне це й було названо виводилівкою, бо він виводив ту норму. А мені ж нічого не додавали, тому мені треба було заробляти на тих занижених розцінках, за якими робітники заробляли вдвічі або на третину менше того, що їм виводилося в кінці місяця. Це дуже важко зрозуміти людині сторонній, але це справді так було, і це знають ті, хто з цією виводилівкою мав справу.
Отже, я як узявся, то три місяці, як я про це вже говорив, в мене заробіток був такий, що я не заробив і половини своїх грошей, але вже четвертого місяця я вигнав трохи більше, чим я заробляв за виводилівкою – те, що мені виводили. Коли так сталося і я побачив, що це можна, то це ще якось надихнуло мене. Тож, набравши досвіду такої роботи в перший місяць, на другий місяць я ще більше заробив. Майстер не знав, що зі мною робити, бо йому треба було, щоб у мене впав заробіток, а в мене заробіток зріс. А ще знизити розцінки він просто не мав можливості, адже він не знав, яка робота до мене потрапить. І розцінку-то визначав не майстер, цю занижену розцінку визначав нормувальник. Вона вже приходила готова, а знизити розцінку – то вже було надто очевидно. Він почав зі мною розмовляти трохи відвертіше: "Валеро, ти особливо там не жени, бо дивися, щоб іще розцінки не порізали". А я його так іронічно, ніби навіть зверхньо поплескав по плечу та й кажу: "Тимофеевич, если мне срежут расценки, то я посмотрю, сколько тебе придется доплачивать тем людям, которым ты выводишь. Ты меня не пугай – подожди, я с тебя еще штаны сниму!" (Тут малося на увазі, що через мене і до нього застосують щось подібне). Майстр то мав на свою ділянку фонд заробітної плати, тобто сумарна зарплатня усіх робітників не мала перевищувати певну суму і у разі такого перевищення майстру могли знизити так звані преміальні. Через це я так насміявся над ним і продовжував працювати.
Бачачи, що я вже не залежу від адміністрації, що я заробляю попри всі ці переслідування, я почув себе ще сміливіше і почав ще й насміхатися над адміністрацією. А це вже взагалі було неприйнятне для адміністрації. Чому – тому що всі робітники на власні очі бачили, який це приклад протесту. Це взагалі не вписувалося в усі ті норми і рамки. Звичайно, так довго тривати не могло, і адміністрація шукала способи і знайшла їх. Щоб не було це вже аж надто грубо з їхнього боку, вони знову посадили мене на виводиловку, але перевели працювати в матеріально-заготівельне відділення – це там, де найбрудніша і найпримітивніша робота. Я з п’ятим розрядом, виконуючи вже найскладніші роботи на своїй ділянці, був переведений на найпримітивнішу роботу – попередню обдирку заготовок з припуском 2-3 міліметри для того, щоби потім цю роботу виконували інші. Тобто це було вже навіть принизливо.
В.О.: З п’ятим розрядом?
В.К.: П’ятий розряд токаря в мене був. Але вже грішми перестали переслідувати. Гадаю, по-перше, побачили безперспективність, а по-друге зрозуміли, що шкодять тим. Адже робітники то все це бачать, а це ж сваволя, переслідування. І хай вони наче мовчать, але дуже сумнівно, що вони тим задоволені.
На цій вже дільниці начальником був Разбіцький. Треба сказати, що коли дирекція заводу говорила начальнику цеху: "Що ти, не можеш щось до нього застосувати, не можеш його поставити на місце?", то мені Разбіцький переказував це. Він внутрішньо співчував мені і відверто зі мною розмовляв наодинці. Він мені казав, що оце Бабернову (Бабернов Віктор Іванович був начальником нашого цеху), "Бобру", мовляв, сказали так, а він каже директорові заводу: "Ти прийди і подивись, як він працює, – йому треба Героя Соціалістичної праці давати за таку роботу. Він же ж скільки роботи перевертає, подивись! Я йому нічого не можу зробити." Але зрештою начальник цеху змушений був перевести мене в це матеріально-заготівельне відділення.
Отже, я став працювати на цій брудній і принизливій роботі. І умови роботи там були брудні, і кузня поряд, пилюка страшна, гупання молотів, постійно відчиняються і зачиняються двері, через це протяги, холодно взимку. Але все це я прийняв як належне. На коліна, звичайно, не став і, зрештою, продовжував свої протести. Пам’ятаю, відбулися чергові вибори. Я на адресу Щербицького написав, що я не прийду голосувати, не прийду свідомо, бо це не є вибори, це фальсифікація виборів.
В.О.: Якого року? Я пам’ятаю, що вибори були десь так у лютому чи в березні 1979 року. Мене перед ними посадили.
В.К.: Оце ці вибори. Але це були вибори до Верховної Ради СРСР. Щербицький був довіреною особою Леоніда Ілліча, тому я йому, як довіреній особі, написав листа.
А тоді я став задумуватись, що такий батько, який не може забезпечити сім’ю житлом, сім’ї не дуже й потрібний. Зрештою я зробив наступний крок.
В.О.: Дитина якого року?
В.К.: В 1976 році, в травні народилася дитина.
В.О.: Ім’я назвіть.
В.К.: Олексій. Я зробив такий крок… Це вже був березень, по-моєму 1979 року – це можна подивитись у вироку – перший епізод мого «хуліганства».
В.О.: 20 березня 1979 року.
В.К.: Я виготовив плакат, написав на ньому: "Культу личности Л.И.Брежнева – нет! Прекратите произвол!" У вироці, звичайно, цього тексту немає, там написано: «Текст провокационного, оскорбительного содержания". Плакат був написаний на ватмані, а щоб ватман не згортався, щоб його можна було зручно розгорнути, я просто взяв на заводі два тоненьких металевих прутики, проткнув краї плакату – з одного боку на одному краї і на другому і на другому боці так само, згорнув цей плакат по довжині, а тоді, прийшовши під будинок ЦК Компартії України на площі Орджонікідзе, розгорнув цей плакат. Але я навмисно вибрав такий час, коли навколо нікого не було. Це точно, що нікого не було навколо. І те, що там написано "на многолюдной улице в присутствии граждан" – це, звичайно, брехня абсолютна.
Чому я це зробив, чому я вибрав саме безлюдний момент? Тому що дисидентів у всіх подібних випадках звинувачували у публікаціях, що це, мовляв, робиться, сподіваючись, що буржуазні засоби масової інформації зафотографують (і це партідеологи розцінювали як прислужництво буржуазній пресі), або що це якась бравада героїзму. То щоб мене в цьому не звинувачували, але щоби продемонструвати, що переслідування мене, порушення прав людини викликали цей мій крок. Саме для цього я вибрав отакий момент. Крім постового міліціонера, який ходив навколо, нікого там не було.
Коли я розгорнув цей плакат, міліціонер, який був від мене буквально десь у двадцяти кроках, звичайно, одразу ж мене затримав, забрав плакат, завів мене у свою «кутузку» – там, на площі Орджонікідзе, буквально поряд. Завів, попередній допит. Я пояснив цей свій вчинок переслідуванням мене. Через деякий час з’явився інший чоловік, який виглядав дуже солідно, інтелігентно, треба зауважити і ввічливо; продовжив допит тут же, у цій «кутузці», Щойно він з’явився, я зауважив собі, що він з КДБ. Довга була розмова, але, на диво, попередивши, що наступний подібний вчинок призведе до ув’язнення, мене відпустили. Було вже пізно, близько дванадцятої ночі я прийшов додому. Той чоловік, що допитував, власне, як Ви знаєте, то називається «брати пояснення», приставив двох у цивільному провести мене (я на квартирі жив на вулиці Менжинського).
Ці двоє не утаємничувались, відкрито йшли зі мною, балакали. Ще, пам’ятаю, запитав їх, чого їх до мене приставили? То вони пояснили, мовляв, не дай Бог за збігом обставин хтось на мене по дорозі нападе, то ще потім щоби не було це покладено на міліцію.
Тут, мабуть, є моє невелике упущення у моїй розповіді. Я був зв’язаний з іноземними представництвами. Тоді у Москві генеральний консул Сполучених Штатів у Ленінграді мені сказав, що в Києві працює генеральне консульство Сполучених Штатів, яке очолював тоді генеральний консул Сполучених Штатів Роберт Говард Мілс. Я з ним тоді зв’язався, він приймав у готелі "Москва". Я до нього приходив.
Тут знову потрібне пояснення, бо це така специфічна обстановка. Розумієте, виписуючи наряд іншим людям на ту чи іншу роботу, для того, щоб вивести певну суму для робітника, майстер на кресленні писав уже іншу розцінку, тобто перецінював розцінку, яку ставив нормувальник. Він іншому робітнику вже підвищував розцінку. Але траплялося так, що, скажімо, таку роботу робив якийсь фрезерувальник і заганяв її в брак. Ця робота знову поверталася на токарну ділянку, і траплялося так, що вона потрапляла до мене з уже завищеною розцінкою. Але майстер, даючи мені цю роботу, знову виправляв ту розцінку і ставив занижену – закреслював її і ставив свій підпис. То я, коли мені таке креслення попадало, забирав його, ховав і робив вигляд, ніби воно просто загублене. Адже це був явний доказ переслідувань. Я такі креслення перефотографовував – не саме креслення, а розцінку, там, де розцінка виправлена і підпис майстра стоїть. І я це показував консулові, демонструючи, як переслідують дисидента на заводі – ось як мені занижують розцінку: бачите, була така розцінка, а виправлено на таку. Це я демонстрував консулу, і такі були мої візити до нього.
В.О.: Як ви туди проходили, вас там не затримували?
В.К.: Два рази я пройшов, і мене не затримали, але потім консульство було переведене на вулицю Горького, і там мене вже не пропустили. Але на той час я в пана Мілса вже дізнався телефон Кевена Клоса, шефа корпункту газети "Вашингтон пост" у Москві. Це автор книги про Хрущова "Диктатор на пенсии". Це була, так би мовити, резонансна книга у Сполучених Штатах. Отже, я був зв’язаний з Кевеном Клосом, і хоча я не був очно знайомий з ним, але я дзвонив йому по телефону в Москву в його корпункт.
Звичайно, наші спецслужби знали про мій зв’язок, може, тому було таке ставлення до мене – мене провели додому після того «взяття пояснень» вчинку.
Ну і, мабуть, тут треба сказати, що на «Арсеналі» до мене застосовувались так звані виховні засоби. Зокрема, мене викликав заступник директора заводу по режиму і кадрах Нікітченко, проводив свої бесіди, ну і те, що мені не давали житла, то теж очевидно було засобом такого впливу.
Мушу сказати, що різні люди по-різному ставилися до мене. Якщо, скажімо, парторг цеху Онанко, який був начальником дільниці, де я працював відповідно до моєї кваліфікації, переслідував ініціативно, а його дії, спрямовані на цю мету, були його особистим покликанням – і абсолютно інше ставлення з боку оцього Нікітченка. Попри те, що він заступник директора по режиму і кадрах, що представляв і Комітет державної безпеки, і міліцію на заводі, він те, що мав за своєю посадою робити, робив, але не можна сказати, що він при цьому якесь задоволення відчував – це цілком очевидно. Він розмовляв зі мною, і було очевидно, що він робить це тому, що мусить робити за своєю посадою. Отже, до цього Нікітченка, як до людини, у мене в душі немає негативного осаду. Після того, як я звільнився з ув’язнення, я з ним вітався, тобто нормальне ставлення.
Отже, після цього цей Нікітченко викликав мене до себе на бесіду, розмовляв, що це "чревато", так би мовити, і так далі. Такі були до мене заходи виховного, так би мовити, ґатунку.
Але головне, що мені не давали житла. Я був у розпачі, я був у складній ситуації, і це мене підштовхувало до рішучих кроків. Я усвідомлював, що ці мої кроки мало що дадуть. Я був переконаний, що боротися треба шляхом створення конспіративної організації, і я намагався створити підпільну, так би мовити, мережу. Мене товариші по гуртожитку зв’язали з одним хлопцем – ім’я його я вже не пам’ятаю, із міста Іваново, цієї «столиці ткачів». Я кілька листів йому відіслав, і він мені відповідав. Але я відчув, що це не той чоловік, з яким треба мені контактувати, Я запідозрив, що на це знайомство мене виведено так званими «органами», тому відмовився від цього спілкування.
Але тут рідний брат моєї дружини, Михайло Ґудзовський, розповів, що в їхній будівельній організації працює такий чоловік Козлюк Леонід Макарович, що пише листи протесту в державні органи, і дуже критичні, сміливі листи. І характерно те, що він підписувався під цими листами: "Козлюк Леон, Макаров сын". Я зацікавився цим чоловіком і попросив свого шурина, щоб він дізнався, де цей чоловік мешкає і як його знайти. Я зробив це так делікатно, ніби досить байдуже, але з певним наміром. Шурин сказав, що йому це неважко зробити, він дізнався для мене, де живе цей чоловік.
Я пішов до цього чоловіка. Намір був такий: не називаючи йому своє прізвище, ім’я, по батькові, не говорячи йому, хто я і де я, і що я, запропонувати йому таку конспіративну боротьбу. Я прийшов до нього. Справді, є такий чоловік. Я попросив його вийти зі мною на сходи, бо усвідомлював, що якщо цей чоловік відкрито протестує, то цілком можливо, що в його хаті нашпиговано підслуховуючої апаратури.
Я вивів його і попросив зі мною пройти, поговорив з ним. Кажу: те, що ти робиш, навряд чи щось дасть, бо проти тебе застосовуються певні заходи (а мій шурин розповів, що проти цього чоловіка застосовувалося). І кажу йому: "Шановний Леоніде Макаровичу! – Козлюк – повний тезко Кравчука. – Ці заходи, що ви робите, навряд чи що дадуть. Я пропоную вам працювати зі мною. Але давайте ми про це поговоримо іншим разом, бо тут нам зараз не варто багато про що розмовляти. Давайте ми з вами домовимося про зустріч". Ми домовилися про зустріч, і він прийшов на зустріч зі мною.
Ми зустрілися з ним у гідропарку. Це було літо. Я не пам’ятаю, який це був рік. Я йому запропонував отаку підпільну мережу створювати: "Ви не знаєте, хто я. Ті люди, на яких я вас буду виводити, не повинні знати, хто ви. І ви не повинні говорити, хто вам і що, і для чого. Але єдине – ви маєте питати у тих людей, на яких я буду вас виводити, їхньої згоди брати участь у боротьбі. А потім з ними будемо, через вас також, якісь схрони виготовляти, де я буду їм давати інструкції, де, що і як робити, який спосіб зв’язку. Все це будемо робити отаким чином. Але ви будете зв’язуючою ланкою для мене, щоб я таку структуру будував".
Я помітив, що у Леоніда не вистачає пальця на руці, і я усвідомлював, що надовго він не годиться для цієї справи, і взагалі він не годиться через це для конспіративної роботи. Крім того, він "засвічений" чоловік. Але в мене не було вибору, тому я пішов на те, щоб на перших порах, на перших кроках використати його для побудови такої конспіративної структури.
Я був певен, і основою тому було вчення Леніна про до кінця революційний робочий клас, якому нема чого втрачати, крім власних ланцюгів. Але це явно помилкова теза. І це показало наше з вами рухівське минуле, бо робітники не дуже-то підтримали – вони стояли осторонь, вони нам казали, що ви давайте не про гімн, не про мову, а про економіку, про соціальні питання. Але самі вони залишалися, в основному, погодьтеся, осторонь. Тому я кажу, що сподівання мої, що саме робітники є революційним класом, були хибними. Це було моєю помилкою. І нічого у мене з того не вийшло. І цей "Козлюк Леон, Макаров сын" тільки на першу зустріч прийшов, а на другу, яку я йому призначив на закінчення першої зустрічі, не з’явився. Я прийшов до нього додому, постукав і якось телепатично відчував, що за дверима стоїть людина, вона часто дихає, але двері мені не відчиняє. Я пішов, але через кілька днів прийшов знову і знову стукав. Не знаю, чи був там хтось удома, чи не був, але двері знову ніхто мені не відчинив. І я зрозумів, що справу з цим чоловіком треба кидати, бо якщо я проявлю, так би мовити, зайву наполегливість, то як би він не запросив зайвих людей на таку зустріч. Отже, я змушений був відмовитись від послуг цього Козлюка Леоніда Макаровича.
Що ж, справа у мене не пішла.
Щодо житла – мені його й надалі не надавали. Я звертався, ходив на прийоми до директора заводу. Він зі зловтіхою – це був не Нікітченко, його ставлення було абсолютно інше, – він ініціативно мене переслідував, і, звичайно, ніякого тимчасового житла він мені не надавав, хоча на той час і здавався до експлуатації сімейний гуртожиток готельного типу. Мені, попри те, що стаж роботи на «Арсеналі» я мав значно більший за тих, хто те житло в нашому цеху отримали, у цьому відмовляли. І я зрештою змушений був піти на другий «хуліганський», так би мовити, вчинок, який стався в Москві і який відображений у моєму вироку і в моєму звинувачувальному висновку.
В.О.: Тут написано "5 грудня 1980 року".
В.К.: Саме так, 5 грудня 1980 року. З Днем Конституції це я ніяк не пов’язував – це просто збіг обставин. Я приїхав у Москву, заздалегідь виготовив плакат "провокационного оскорбительного содержания" (як це сказано у вироку), на якому був такий текст: "Л.И.Брежнев! Ты хочешь моей крови? Иди пей, кровопийца!" Текст цей, звичайно, був задуманий із запланованими певними діями. Я на заводі виготовив спеціальну заточку з нержавіючої сталі такого розміру, щоб вона не могла мені бути інкримінована як холодна зброя. Я її простерилізував, запечатав у стерильний пакет, забезпечив стерильність повністю. І запланував так, щоб порізати собі руку, для того, щоб кров гарно потекла, і розгорнути цей плакат. Щоби на площі не роздягатись, щоби заздалегідь якось до себе увагу не звернути, я зайшов у якийсь громадський туалет, витяг руку з рукава сорочки і з рукава пальта, так ніби рука в мене поламана чи якось іншим чином травмована. Отак, як носять руку із шиною, так і я під пальто, але зігнув її таким чином і приготував для того, щоб одразу її вивільнити з-під одягу, бо зима ж і холодно.
Отже, приготувавши заздалегідь таким чином руку, я прийшов на Красну площу, отам де Собор Василія Блаженного, навпрошки перед Спаською вежею Кремля. Але там чимало групами проходить екскурсантів і на автобусах. Я обрав такий момент, коли нікого не було. Стояв перед собором Василія Блаженного офіцер внутрішньої служби і щось дивився. Я вже думаю, чи при ньому це зробити, бо, все ж таки, один, там більше нікого не було. Але я дочекався, що й він пішов – і нікого не було, бо якраз сніг такий сильний ішов, через це не було людно.
Спочатку витягнув цю приготовлену заточку, розірвав стерилізацію, а тоді вивільнив руку, ввігнав цю заточку під шкіру і протягнув її на передпліччі, вздовж. Подивився – холодно, а холод викликає спазми на кровоносних судинах, тому кров спочатку слабо побігла. Тоді я вдруге ще глибше загнав заточку, протягнув нею, заточку витягнув і кров – перший струмінь, другий струмінь – пробилися, зрештою, кров хлинула. Я бачив, що вже гарний поріз, а плакат у мене – дві рамки, що складалися на таких примітивненьких шарнірах. Я ці дві рамки розгорнув, розгорнув плакат, на якому було написано: "Л.И.Брежнев! Ты хочешь моей крови? Иди пей, кровопийца!" І так догори піднята рука, кров стікає. Варта біля Спаських воріт – два міліціонера. Буквально кілька секунд – міліцейський свисток, біжить до мене спочатку один міліціонер, потім слідом другий, кинули цю варту і біжать до мене. Підбігає – хвать мене одразу за цей плакат! Хоче забрати плакат, а тоді йому, очевидно, прийшла в голову думка: а що ж на тому плакаті, чи не дарма я його забираю? Він відскочив від мене, прочитав цей плакат, а тоді знов до мене, плакат цей вихопив.
Я, звичайно, ніякого опору не чинив. Давай він мені руку в пальто штовхати. Я кажу: "Ні, даруйте, будь ласка, я не буду бруднити пальто в кров". Вони мене завели в свою дижурку, і, пам’ятаю, один у цивільному підходить до мене, плакат так під стінкою стоїть, він розгорнув і прочитав плакат, на мене подивився: "Будешь сидеть!" Ну що ж, буду сидіти.
Мене завезли спочатку у відділення міліції, в це відоме, Петровка, 38...
В.О.: Вас затримали о шістнадцятій десять, тут записано у висновку.
В.К.: І навіть ніякої попередньої перев’язки не зробили. Кровотечу зупиняти ніякої думки не було. Попередній допит, причини і так далі – і вже через тривалий час мене завезли на психіатричну експертизу.
В.О.: Не в Інститут Сербського?
В.К.: Я не можу сказати. Завезли мене в цю лікарню. Лікарня велика. Довго я там сидів. Це були навіть провокаційні умови, бо проходили там один якийсь зі спробою самогубства, поряд зі мною сидів явно з психічними хибами. У такому оточенні я там сидів, ніхто до мене не підходив...
В.О.: А скільки часу?
В.К.: Я не можу сказати – якось не думав я про час, а більше думав про те, що на мене зараз чекає. Вийшов зрештою до мене психіатр, став зі мною проводити бесіду.
В.О.: А рана не перев’язана?
В.К.: Рана не перев’язана. Ось, бачите цей колоїдний шов, десь сантиметрів сім буде поріз, але тоді він розійшовся сантиметрів на три-чотири в ширину. Я перерізав так, щоби м’язи не зачепити. Прорізав шкіру і жирову клітковину, до м’язів, бо коли рана розійшлася, я побачив свої м’язи без жирової клітковини.
Отже, вийшов до мене психіатр. Я, звичайно, вже маючи за своєю спиною певний дисидентський шлях, був готовий до розмови з психіатром, знав, як себе поводити у процесі бесіди. Я розмовляв абсолютно монотонним голосом, доводячи свою думку, стежачи за своєю логікою, так, як дипломати розмовляють, попри те, що мені іноді задають таке провокаційне, явно нелогічне питання. Але я спокійно відповідаю, що тут у вас логіка хибує: "Как вы связываете сказанное вот тут и вот тут".
В.О.: Так що ви його викриваєте, а не він вас?
В.К.: Так. Але він це навмисно робить, щоб подивитися, наскільки я логічно мислю і наскільки я вловлюю ці моменти. Я прекрасно розумію сенс цієї бесіди.
Бесіда закінчується тим, що лікар, дивлячись мені в очі – а він, власне, майже весь час дивився в очі, бо очі багато чого лікареві говорять, і я також весь час дивився йому в очі, – то він мені каже: "Что же мне с вами делать?" А я йому, також дивлячись в очі, кажу: "Вы меня спрашиваете, что со мной делать? Если так, то тут только одно мое пожелание – дать объективную оценку состояния моего здоровья". Він одвів погляд, а тоді знов подивився на мене: "Ну, тогда я даю заключение о том, что вы здоровы". – "Спасибо". І на цьому наша бесіда була закінчена.
Мене знов відпустили. Спочатку завели в цей самий будинок з іншого входу і стали перебинтовувати мені мою рану.
В.О.: Нарешті. Це ж подивіться, від шістнадцятої десять...
В.К.: Та це кілька годин.
В.О.: То це вже ж ніч?
В.К.: Ніч, абсолютна ніч.
Отже, мене з іншого ходу в цей самий будинок завезли чомусь на авто. Завели з іншого входу і рану таки перев’язали. Коли мені перев’язували рану, я до цієї медички кажу: "Ви мені хоч пару скобок покладіть». Бо я розумію, що на старості буває, що рани розходяться, і взагалі буває, що рани непокоять людину, оця колоїдна тканина". Я звернувся з проханням, щоби вона мені скобки поставила, але, очевидно, вона вже мала інструкції, адже, відповіла мені на це: "Не надо было резать". Ну що ж, не надо, так не надо. Вона перев’язала мені рану, мене випустили. Я навіть здивувався, що мене знову випустили: то один, то другий казали, мовляв, будеш сидіти.
Я мусив добиратися додому – на Київський вокзал і з Київського вокзалу на Київ. Але спочатку мені по дорозі трапилася аптека, така, що вночі працювала. Я зайшов, купив перев’язочний засіб, тобто бинт, лейкопластир, перекис водню. Приїхавши на Київський вокзал, знайшов там безлюдне місце, на лавочці влаштувався, розірвав лейкопластир на тоненькі смужки, розв’язав те, що мені ця служниця здоров’я зробила, все це розбинтував, повикидав, дістав свій перекис водню, промив усю рану. Тоді так повернув, що на один бік кров стікає. На верхній бік наклеїв кілька смужок лейкопластирю, а тоді перевернув так, щоб кров стекала у зворотній бік, протер досуха іншу сторону рани, і беручи за край приклеєного з одного боку лейкопластиря, стягнув отако рану і наклеїв. Другим стягнув, наклеїв, третім – наклеїв. Таким чином один раз стягнув, але побачив, що ще недостатньо стягнуто краї порізу, наклеїв нові стрічки лейкопластирю, і відриваючи ці, більше стягнув цю рану. І, бачите, ось досить таки акуратний колоїдний шов.
В.О.: А поранена рука вас слухалася?
В.К.: Повністю, я тут м’язи не зачепив. Я все це робив, щоби «членовредительство» мені не могли приписати. Я ще і це враховував. Хоча, може, ні в кого і наміру такого не було, але я й такий варіант передбачив. Ну, зробив усе так акуратненько, гарно, приїхав додому, все нормально. Але через декілька днів викликає мене оцей Нікітченко, заступник директора по режиму і кадрах. І каже мені так: "Кравченко, – це не дослівно, але майже дослівно, – те, що ти там зробив, мені не сказали, я не знаю, але знаю, що зробив ти щось таке, що воно вже виходить за всі рамки. І якщо ти не напишеш назавтра каяття – я не знаю, знов-таки, в чому ти маєш розкаятися, ти сам маєш знати, – але якщо завтра на ранок не буде у мене твого каяття, ти будеш сидіти". І на тому він мене відпустив, але я тут же йому відповів, що тоді нащо я все це робив, щоб писати покаяння. Покаяння не буде. Ще через кілька днів – я був на другій зміні – приходять додому хлопці у цивільному.
В.О.: А якого числа?
В.К.: 17 грудня 1980 року. Приходять хлопці у цивільному, показують мені ордер на обшук і пропонують мені здати їм усе те, що, на мою думку, може бути їм цікаво. Я прекрасно знав, що вони знають, що в мене тут є, бо, скажімо, були такі випадки:
Я якось внутрішньо відчуваю, що за мною стежать, був такий період, от стежать і все, озираюсь – не бачу я цієї людини, але відчуваю, відчуваю, що щось воно навколо мене робиться. Тоді я роблю так. Будучи на другій зміні – знов оце почуття. Іду я з дому, але відриваю нитку і, причиняючи двері, перекидаю цю нитку через двері. Двері притулив, спробував, чи не попала нитка в щілину, чи не тягнеться вона. Нитка не тягнеться, тобто протягами її не витягне. Спробував – тримається вона, затиснута дверима, і пішов. Приходжу – нитки немає. Що це означає? Що двері відчинялися. Отже, я знав, що стеження за мною ведеться, проникнення у помешкання відбувається: «все під контролем».
А крім того бували такі випадки. От відчуваю, що хтось стежить, а не бачу цієї людини. Заходжу в магазин, наприклад, у книжковий, був такий випадок, на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, у відділ, де ноти, і буквально одразу потихеньку йду до виходу. І, знаєте, цю людину, яка стежить, заходить за мною до магазину і уявляє, що я десь біля прилавку, роздивляюсь, а тут раптом біля дверей, так би мовити, «ніс до носа» – її наче шибоне. Це стає абсолютно очевидним.
А ще в сусідньому із моєю сім’єю помешканні оселилась, як це говорять, «на квартиру» жінка із сином, яка була мені дуже підозрілою в тому сенсі, що вона була приставлена тими самими «органами».
Отже, я не сумнівався, що всюдисущі «органи» знали, що там лежить. І оцей рукопис, про який я ще не згадав у своїй розповіді, але який мені було інкриміновано за ст. 187-1, цей рукопис я їм пред’явив. Вони в мене його забрали на експертизу, і мене було заарештовано. Привезли мене у якийсь будинок на вул. Червоноармійській, поблизу площі Толстого, трішечки додолу в напрямку до Палацу «Україна» по правій стороні. Не знаю, що то був за будинок, але чи не прокуратура. Попередній допит, попросили мене підписати прокурорське направлення на судову психоневрологічну експертизу. Отут я відчув небезпеку, на яку не чекав. Я спочатку думав, що мені не треба підписувати це направлення, але потім подумав, що краще його підписати, бо в іншому випадку там на вільному місці можна буде «органам» написати що завгодно. Я прочитав це направлення та й кажу спочатку: «Мене у Москві лікар оглянув і дав свій висновок, що я здоровий». Слідчий мені відповідає: «Ваші дії, – мовляв, – спонукають нас ретельно вас перевірити, через це мусимо направити вас на стаціонарне обстеження». «Я зобов’язуюсь амбулаторно проходити огляд. Якщо треба, я буду приходити в призначений вами час для обстеження, будь ласка. Нащо ви мене в лікарню відправляєте?»
Цей діалог дав мені можливість трохи обміркувати подальші дії. Зрештою я взяв це направлення. Думаю, щоб там не сфальсифікували нічого, то я взяв і написав там, де підпис мій мав бути: «Зі змістом направлення ознайомлений. Проти направлення мене в стаціонар протестую. Зобов’язуюсь відвідувати заклад у призначений час». Отаке щось, на такий кшталт написав і поставив підпис. Вже тепер із відстані часу я так оцінюю – добре написав, бо написане знов таки відбиває, що я усвідомлюю небезпеку, адекватно реагую на неї, але, як самі знаєте, наша каральна медицина, коли їй ставилося завдання, – вона те завдання виконувала старанно. Мене направили в Павлівську лікарню, у підслідче відділення номер 13. Цим було розставлено крапки над «і». Це означало, що на мене є санкція прокурора, що я перебуваю під слідством і маю статус утриманого під вартою. Але десь далеко, так би мовити, за кулісами аналізується мій рукопис, вирішується моя доля.
В.О.: Так, 13. Я там теж був у 1973 році.
В.К.: Помістили. Я там пробув два місяці.
В.О.: Хто там вів експертизу? Може, Наталка Максимівна Винарська?
В.К.: Ні, чоловік, Михайло Дмитрович, чи якось так.
В.О.: А не Ліфшиць?
В.К.: Ліфшиць був у той час, і коли я вже звідти пішов. Я, здається, чи не в тюрмі був, коли почув повідомлення, що його вбили. Ви ж пам’ятаєте, Ліфшиця вбив кримінальний злочинець, який проходив експертизу.
В.О.: Чув я про те.
В.О.: Продовжуємо розмову 16 липня.
В.К.: У своїй розповіді я хочу повернутися до того рукопису, який був інкримінований мені за статтею 187-прім. Я почав його писати десь у 1972-73 році. Але як я прийшов до ідеї цього рукопису? Справа в тому, що оце моє, так би мовити, інакодумство, ніби в самій ідеї суперечить ідеї Комуністичній партії Радянського Союзу. Але що? Статут її? Єдине, що в статуті неприйнятне, – це принцип керівної ролі партії і над комсомолом, і над ДТСААФ, і над спортивними організаціями: "Зеніт", "Спартак" і так далі – кругом керівна роль партії. Якщо створити другу партію, то виникає, що керівна роль Комуністичної партії – це взагалі нонсенс. Саме ідея двопартійності. Вона тоді ходила в суспільстві, і ви її чули. Невідомо, власне, хто її автор, але вона мене захопила, ця ідея. Я був переконаний, що саме політичної боротьби не вистачає в суспільстві. Навкруги в природі точиться боротьба за життя, за виживання – вона стимулює розвиток того чи іншого живого виду, і людини в тому числі. Якщо людина займається спортом – це боротьба. У будь-якому випадку боротьба стимулює розвиток, робить людину сильною. І саме ця ідея, ідея боротьби, і ці слова поета: "Жизнь скучна, когда боренья нет", – вона тут теж вписується.
Я був переконаний, що якраз боротьби не вистачає суспільству, політичної боротьби між суб’єктами – претендентами на владу. Тому я був переконаний, що треба перейти до двопартійності чи багатопартійності. А яка ж ця друга партія? Якщо от із моїх однодумців побудувати другу партію, то на яких ідейних засадах буде стояти ця партія, який буде в неї статут? Відповідаючи на це моє питання до самого себе, я виявив, що це той самий статут Комуністичної партії, за винятком керівної ролі, і та сама програма Комуністичної партії, бо я нічого не мав проти ідеї суспільної власності на засоби виробництва, я цілком сприймав цю комуністичну ідею, яка виключає експлуатацію людини людиною. Отже, всі ці комуністичні ідеї – вони якраз були мені притаманні, і я проти них нічого не мав. Вони, власне, були моїми. І виходить так, що створивши партію з моїх однодумців, отримали би нову, ту саму комуністичну партію. Тому в мене виникла думка, що ця моя ідея в кризі, тут є якась суперечність. Бо побудувати партію з тих самих робітників і селян – то це все те саме. Але потім я додумався, що, зрештою, воно нормальне явище, коли з одного й того самого класу... За дефініціями Леніна, скажімо, буржуазія – хіба вона не має двох партій в одному суспільстві? Ті ж Республіканська і Демократична партії Сполучених Штатів є партіями класу власників. І в Росії після революції 1905 року, ми знаємо, що комуністична ідея була притаманна не лише Соціал-демократичній партії Леніна. І клас буржуазії, клас власників також мав кілька своїх партій. Отже, це нормально, коли один клас має кілька партій. Інша справа, що обидві партії стоять на одній ідеології. Але потім я подумав, що це теж було би прийнятно, бо наявність двох керівництв, які не залежать одне від одного, які ведуть взаємопоборювання, вже приводить суспільство в умови політичних змагань, в умови політичного плюралізму. І це стимулює розвиток політичної думки, це очищає суспільство від зловживань, бо одна партія критикує членів іншої партії, а та – взаємно. Таким чином суспільство очищається.
Ця думка мене зрештою заспокоїла, що моя ідея двопартійності все ж таки нормальна. Тоді я став формулювати, а що ж це, власне, за ідея. Взявся, так би мовити, теоретично викласти свої політичні думки, сформулювати свою політичну ідею. Я намагався викласти свої ідеї на папері. Спочатку це не дало результату. Коли я вперше сів писати, то я довго просидів перед чистим папером, кілька речень поклав на папір і зрештою порвав той папір та викинув, бо нічого це не дало. Я пішов у бібліотеку, взяв Маніфест Комуністичної партії, аби прослідкувати, як у цьому Маніфесті автор викладає свою ідею, як він її розвиває, як він спочатку підводить до цієї ідеї. Я взяв цей Маніфест, кілька разів перечитав, знову сів за папір і став на цей кшталт викладати свої думки. Щось там трошки в мене просунулося, трошки я написав. Спочатку, коли перечитав, це мені не сподобалося, я хотів порвати і це, але подумав, що його треба буде наступного разу перечитати і на основі цього, щось поправляючи, удосконалювати і все ж таки викласти свої думки. Я так і зробив. Відклав те, що я зробив цього разу, потім наступного разу перечитав, і у мене виникли думки щодо вдосконалення. Тобто потихеньку я відчув, що зрештою сформулюю свою ідею. Кілька разів я сідав, і зрештою так воно й сталося. Я відчув, що достатньо логічно сформулював свою ідею, як має бути влаштоване суспільство на засадах двопартійності чи багатопартійності.
Але коли я це зробив, коли я сформулював свої думки, я став замислюватися над тим, що в моїй голові є досить цінний матеріал для літературної праці. Я зрозумів, що я пройшов шлях трансформації свідомості людини від комуністичної ідеї до інакодумця, до дисидента. До мене стала приходити думка, що треба сісти і викласти це все на папері, але у вигляді художнього твору. Я взявся до роботи. Спочатку воно йшло складненько, спочатку речення формулювалися якось кострубато, якісь шорсткуваті речення складалися, але я писав. З тренуванням думки моя робота удосконалювалася, я відчув, що з’являється вміння формулювати думку, викладати її на папір, воно стало виходити все стрункіше.
Писав я в гуртожитку. Довго це тривало, в оточенні тих хлопців, що жили зі мною в кімнаті. Там чоловік троє. До них приходили інші, вони собі розмовляли, вони своїми справами займалися, а я, напівлежачи у ліжку, брав ручку і чистий папір, і ото писав. Писав, писав і писав то вночі, то вдень, то виходячи десь, іноді влітку на пляж – і писав, і писав, і писав. Власне, не на пляжі, а знаходив безлюдні місця у гідропарку і сидів та писав.
Десь у році, я думаю, 1974-му, може, наприкінці 1973-го, я закінчив свою роботу, написав останній аркуш. Загалом їх вийшло десь за 800 з чимось – подвійних аркушів нормального шкільного зошита з 12 аркушів. Це був мій твір, його в мене вилучили під час обшуку 17 грудня 1980 року.
В.О.: То він весь час лежав у вас аж до арешту і ніякого руху не було?
В.К.: Так. Спочатку він лежав у мене в гуртожитку, хлопці знали, але ніхто про це в органи не доніс. Очевидно, я правильно обрав спосіб поведінки, що я не заакцентовував на цьому увагу цих хлопців. Я казав, що я пишу, якщо вас цікавить, що я пишу, будь ласка, читайте, я його не ховаю, оно воно лежить. У гуртожитку жили такі хлопці, що не дуже-то вони й читали, їм це було байдуже. Я не хочу згущати фарби, були у гуртожитку нормальні, ерудовані хлопці, але багато було таких, що вони якщо за своє життя 2-3 книжки прочитали, то це добре. Це не притягло їхньої уваги, і так якось воно обійшло Комітет державної безпеки. Я далі не працював над нею, бо в 1975 році оженився, дитина мала з’явилася, і мені не до того було, хоча іноді я намагався все ж таки продовжити цю роботу. Зокрема, знайшов я ще до одруження одну жінку, вона жила на Лісовому масиві, попросив її, щоб вона мені за гроші передрукувала кілька десятків аркушів. Але можливостей платити в мене не було, тому передрукувати все було не в моїх силах. Ось у такому вигляді вона і залишилася до самого мого арешту. Як би у мене виникали варіанти, була можливість видати цю книгу, хоч би на Заході – хай би це спонукало арешт – це мене би не зупинило. Коли я оженився, жив на квартирі, цей рукопис зберігався у мене в портфелі. Дружині я також казав, що якщо хочеш, то читай, он воно. Але вона така, що не дуже це її зацікавило. Знаєте, рукописний текст складно читати, і я знаю точно, що вона його не читала. Це коли вже після реабілітації текст знов опинився у моїх руках, тоді вона прочитала. Оце все, що пов’язане з цим рукописом.
В.О.: Ну, ви вже розказали, як його забрали. До речі, вас реабілітовано коли?
В.К.: Усі ці дати якось не збереглися через бурхливі рухівські події. Ми й досі варимось у цій каші і воно якось усе шкереберть летить. Але так орієнтовно наприкінці 1987 – на початку 1988 року мене було реабілітовано.
В.О.: І ви тоді забрали свій рукопис?
В.К.: Я написав заяву Зубцеві Георгію Івановичу, який мене судив і який займався моєю реабілітацією. Ви, мабуть, знаєте, що реабілітовує той самий суддя, який судив, що є дуже дивним.
В.О.: І Валерія Марченка теж реабілітував той самий Зубець, що його судив.
В.К.: Це дуже ускладнювало нашу реабілітацію – через їхнє небажання визнати своєю помилкою ту кримінальну справу, яку їм довелося вести. Але що стосується твору. Я звернувся до Зубця з проханням повернути мені цей твір, бо мав намір попрацювати над ним. Я надавав значення цьому творові. Я вважав, що над ним треба попрацювати і, може, його видати, якщо вдасться.
Спочатку про те, як довелося його повертати. Коли я звернувся до Зубця з проханням, то він, звичайно, мені відмовив. Відмовив і голова Київського міського суду. Це ж ми реабілітовувалися разом із Хмелевським і Анаденком. Хмелевський Станіслав Борисович, здається, а Анаденко – Фрідріх Пилипович, це також політичні. У них також були "клеветнические измышления", їм теж було що повертати, то ми разом стали клопотатися про повернення. Вони також отримали відмови. То ми звернулися зрештою у Верховний суд України. Верховний суд України своїм рішенням зобов’язав Київський міський суд видати нам наші рукописи. І Хмілевського, і Анаденка, і мої. Що особливо дивно: звертаючись до Зубця, ми мотивували, що це ж наша праця, що це наша власність, ви мусите нам усе це віддати. Копіюйте будь ласка, це інша справа, але віддати нам мусите. Але Зубець твердив, що ці рукописи мають перебувати при справі як докази того, що в них нічого кримінального немає. Я кажу: "Немає потреби доводити. Якщо суд визнав нас невинними, якщо ми реабілітовані, то права наші мають бути відновлені, у тому числі й наше право на нашу власність. Віддайте нам, будь ласка, наші рукописи". Ні, ніякі докази не діють, от чиновник вирішив, що так має бути – і все. Але зрештою, слава Богу, Верховний суд України вплинув на хід справи і вирішив позитивно наші клопотання, повернув і мені мій рукопис.
Я почав над ним працювати. Спочатку цей рукописний варіант перечитував і вносив правки в текст, але потім, коли попрацював над текстом у рукописному варіанті, я попросив – моя дружина секретаркою працювала, вміла друкувати, – я попросив її передрукувати. Вона передрукувала мені, я став над уже передрукованим текстом працювати, що полегшило справу. У нас був голова Київської обласної організації Демократичної партії Карл Павлович Васель, він у себе на роботі знайшов філолога, яка відредагувала мій твір. Я її попросив олівцем робити правочки. Я подивився, щось прийняв, щось не прийняв, але це вже другий крок роботи над текстом. Зрештою я попросив Шкляра Василя, він колись був членом Республіканської партії, думаю, що й зараз він ним є, ви його добре знаєте. Він мені запропонував Валерія Нечипоренка, головного редактора, здається, "Економічної газети". Він його рекомендував як письменника, і він добрий редактор. У Мороза Костянтина Петровича, генерала армії, була довірена особа пан Козак, у нього було своє видавництво. Якось ми розмовляли з Павличком про мій рукопис, а він почув. Павличко так гаряче говорив про мій рукопис, що пан Козак сам мені запропонував зробити комп’ютерний набір. Я зі вдячністю прийняв його пропозицію, приніс йому друкований текст і він дуже швидко зробив мені комп’ютерний набір, роздрукував його. Отже, у мене вже був у комп’ютерному варіанті цей текст. Я віддав його Валерію Нечипоренкові, який відредагував і моя книга була готова до друку, то ж я став шукати можливостей її видати.
Таким чином, твір відредагований, готовий до друку, зроблено комп’ютерний набір, я зараз буду шукати спонсорів, щоб його видати. Дмитро Павличко дав дуже позитивний відгук на мою книгу – до речі, я ще досі не сказав назву – «Дорога в дисиденти» – назва книги. Михайло Горинь на моє прохання прочитав і дав дуже позитивний відгук, письмово. Я пам’ятаю уривок із цього відгуку: "Не знаю, чи вдасться пану Кравченку опублікувати свою працю, але, на мою думку, цей твір вартий того, аби лягти на стіл читача. У безпосередніх і щирих діалогах, внутрішніх монологах вдалося пану Кравченку розкрити бунт чутливої, незіпсутої душі проти задушливої атмосфери, витвореної комуністичним режимом напередодні розвалу найбільшої у світі імперії". Ось також уривок із відгуку Павличка: "Але важливо не лише те, що він постраждав за свої погляди, а й те, що його погляди виявилися пророчими. Сьогодні було б дуже цікаво прочитати книжку Валерія Кравченка в тому вигляді, в якому вона була створена. Це буде бестселер, бо він покаже, як серед робітників у найтемніші часи жили ідеї, що несхибно вели до розвалу імперії і встановлення національної і соціальної справедливості". На підтримку ідеї видання моєї книги виступили Іван Заєць, Ігор Юхновський, Володимир Лановий, світлої пам’яті Олександр Ємець, і я їм дуже вдячний за їхню підтримку Ось що стосується цього рукопису. (Зрештою книжка таки вийшла: Валерий Кравченко. Дорога в диссиденты.– К.: Євшан-зілля, 2008. – 436 с.).
В.О.: Але ми зовсім оминули таку важливу справу, як арешт, слідство, суд, ув’язнення.
В.К.: Як я вже сказав у першій частині своєї розповіді, де ми дійшли до ув’язнення, мене спочатку привезли у свою, так би мовити, контору на Червоноармійській. Я пам’ятаю, мене туди завезли на чорній "Волзі", на якій приїхали всі ті «у цивільному» здійснити арешт. Я пам’ятаю, як один із цієї оперативної групи підняв мій портфель і питає слідчого: "Що з цим робити?" А той сказав: "Опечатать и в Москву". Я думаю, що цей твір був відомий «органам». Як я вже сказав, помічав, що огляди в моєму житловому приміщенні проводилися, отже Комітету державної безпеки відомо було про цей мій рукопис.
В.О.: А не було думки десь сховати його?
В.К.: Я спочатку десь і переховував його, на початку свого сімейного життя, але потім зрозумів, що для тривалого переховування потрібні умови. Скажімо, закопати в землю в герметичній упаковці – все одно зрештою воно промокне, буде якесь пошкодження і ця праця пропаде. Я побоявся цього і подумав, що краще зберігати в своєму житлі. То, може, була моя помилка, з одного боку, але, з другого боку, зрештою, вийшло якраз так, як мало би вийти, і в найкращому варіанті. Цей твір побував у спецхранах, на ньому стоять штампики Комітету державної безпеки, які свідчать, що там містяться "наклепницькі вигадки на радянський устрій". І ці штампики вже є свідченням, що я цей рукопис писав не сьогодні і не вчора, бо ви ж теж, мабуть, зустрічали в післярухівські часи, коли письменники почали хизуватися своїми працями "із шухляди", але виникає питання, коли вони в ту шуфляду лягли? До мого рукопису такого питання не може виникнути, бо на ньому стоять оці штампики, і то є свідченням, що вони дійсно з шухляди, але з якої шухляди – Київського міського суду.
В.О.: І головне, вони там добре збереглися.
В.К.: Добре збереглися, мабуть дійсно, «не буває лиха без добра» їх там навіть підшили, поприклеювали додаткові стрічки, щоби не пошкодити рукопис.
В.О.: Розкажіть, будь ласка, як відбувалася сама ця процедура арешту, обшуку, як то сприйняла ваша родина і ви зрештою самі як це сприйняли. Ну і обставини слідства, суду. Відповідно треба розповісти і про ув’язнення, як воно вам далося.
В.К.: Я був на другій зміні, а зранку був удома. Дружина на роботі, дитину відправила в дитячий садочок. Отже, вдома я був один. Зранку, годині приблизно о десятій, раптом стук у двері. Відчиняю, заходять люди в цивільному і пред’являють мені санкцію прокурора на обшук. І тут же пропонують мені здати все, що, як вони висловилися, може їх цікавити. Я подумав, що, звичайно, про твір їм відомо, а якщо не відомо і якщо я нічого їм не віддам, то вони будуть шукати. Я знав, що знайти це все неважко, воно лежало недалеко, тому я відразу віддав їм цей портфель. Мушу сказати, коли я віддав, то вони відразу заспокоїлися, не дуже шукали. Я був мисливцем, у мене на законних підставах зберігалася мисливська зброя, за всіма правилами, як вона мала зберігатися. Вони забрали в мене зброю і, треба сказати, все ж таки трошки порилися на кухні і забрали в мене ножі, які були виготовлені мною. Інкримінували мені ці ножі за статтею 222 – "Виготовлення зброї".
В.О.: Отже, вони про ці ножі теж якусь інформацію мали, бо вони шукали те, що їм треба було, так?
В.К.: Так, це очевидно, що вони порилися на кухні – це в них було заплановано. Отже, мені були інкриміновані ці ножі. Але навіть за тими правилами, що тоді існували, ножі, які виготовлені суб’єктом, але якщо вони нікуди не виносилися, а використовувалися в побутових цілях, то не є кримінал, і тому, коли мене реабілітовували, то 222 стаття не стала перешкодою для моєї реабілітації.
Отже, вони взяли цей портфель і запропонували мені пройти з ними. Так мене було заарештовано 17 грудня 1980 року. Спускаюся я за ними у двір, на вулиці хлопець із нашого цеху Іван Семена, який також тут на квартирі проживав. Я з ним привітався та й кажу щось на кшталт: «Передай у цеху, що мене заарештовано». На що той із опер групи, що поводився як старший, пробурчав щось невиразне, але дуже роздратовано. Виходимо з подвір΄я на вулицю Менжинського, бачу – чорна "Волга" на іншому боці вулиці різко рушає, круто розвертається, під’їжджає до нас, різко гальмує, відчиняються дверцята, вони притримують мені голову, щоби я головою не стукнувся, – там опіка була відповідна – сідаю я в машину. Далі описані події на вул. Червоноармійській…
Привозять мене у тринадцяте відділення Павлівської лікарні. Там поміщають мене у так звану піднаглядну палату. Що треба сказати? У перші кілька днів ув’язнення – скільки думок промайнуло в голові, скільки довелося проаналізувати всього… Я з розумінням зараз згадую, чому багато кримінальних в’язнів мають психічні хвороби. Ви перебували серед політичних в’язнів, вам ця кухня невідома.
В.О.: Чому ж, я теж був у криміналі, майже три роки.
В.К.: Там багато людей, у яких відчуваються психічні зрушення. Ми були готові до арешту, а от кримінальники, людина, яка думала, що їй все це спливе безкарно...і раптом арешт. Я розумію цих людей, чому в них відбуваються зміни у психіці, бо й сам ходив і думав, думав, думав. Сидиш – думаєш, і їси – думаєш. Головне, що не ув’язнення, а психушка – це вся боротьба ніби марна. Ти псих, ти не людина ти – мутант.
Я дуже глибоко переживав свій арешт через те, що думав, що все ж таки я дешево віддав свою волю. Я був переконаний, що боротьбу з тоталітарним режимом все ж таки треба вести конспіративно. Бо людина відкрита, в позі – це, звичайно, честь, мужність, але як тільки ця людина відкрито робить крок, то це викликає низку дискримінаційних заходів, це приводить її зрештою у місця позбавлення волі. І людина мало встигає зробити, швидко її, так би мовити, нейтралізують. Крім того, складно знайти людину, готову прямо і відкрито заявити жорстокій репресивній владі свій протест. А на конспіративну діяльність, яка дає хай примарну, але таки надію уникнути кари, – таки легше, як на мене.
Одного разу розмовляв зі мною працівник спецорганів, щось він завів за інакодумство, то я його спитав: "А кого ви вважаєте дисидентами? Чи це людина, яка не сприймає комуністичну ідею, вона за вільне підприємництво, за приватну власність на засоби виробництва – цю людину ви вважаєте дисидентом?" Бачу, це для нього виявилося замудрим, він подивився-подивився на мене, забігав розгублено очима і раптом наче щось згадав, очевидно сказане кимось, та й каже так: "Не знаю, що таке дисидент, але знаю, що є "досиденты", "сиденты" і "отсиденты"". Не знаю, чи усвідомлював він, наскільки це відповідало дійсності, що серед дисидентів "несидентов" не було, що крок у дисиденти – то вже був той крок, який заводив людину в місця позбавлення волі – то була практика політичної охранки.
У місцях позбавлення волі мені довелося зустрітися з такими людьми. Як я вже сказав, 17 грудня 1980 року мене було заарештовано, але вже до Нового року на психоневрологічну експертизу привезли чоловіка. Це кримінальні в’язні мені сказали: «Ще одного політичного привезли». Коли я про це дізнався, то одразу – а хто ж такий? Прийшов і познайомився. Це був Микола Кіндратович Поліщук, мешканець Білої Церкви. Він ішов на суворий режим, бо раніше вже був засуджений за ст. 187-1 і утримувався серед кримінальних в’язнів. Це був свідомий український націоналіст, він виступав проти насильницької русифікації, говорив виключно українською мовою. Я тут хочу уточнити, що я абсолютно не володів українською, був російськомовний. Я підійшов до нього, пам’ятаю, і заговорив з ним. А він, не відповідаючи на моє запитання, одразу перебиває мене і каже: "А як це сталося, що рідна мати для вас стала мачухою?" – це я цитую його слова. Я не зрозумів, про що він, і кажу: "Що ви сказали?" – "Як це сталося, – повторює він, – що рідна мати для вас стала мачухою?" Я знов перепитую, що це він питає, а він мені каже: "Ви українець, судячи по вашому прізвищу". Бо я, підійшовши до нього, одразу назвався – прізвище, ім’я, по батькові. Він мені оце розшифровує таким чином, що ви українець, а розмовляєте російською мовою, чому рідна мати, рідна мова, для вас мачухою стала? Ну, тоді я став перед ним виправдовуватися, що я народився в Узбекистані, що так, як тут вивчають українську мову в російських школах, так я там вивчав узбецьку, і, кажу, не було де мені й знати цю мову, я всюди чув російську мову. І коли в Києві залишився, то хіба я чув українську мову? Я її не чув.
Так я перед ним виправдовувався – це перший раз. А потім ми з ним багато балакали, ми гарно познайомилися. У тому оточенні ми один для одного були свого роду віддушиною, в усякому разі для мене спілкування із Миколою Кіндратовичем у якійсь мірі прикрашало моє перебування в тих умовах. Він розповів про своє перше ув’язнення, як він сидів, як його били кримінальні злочинці за те, що він не використовував "феню", бачите. Звичайно, ви прекрасно знаєте, як міліція і всі ці так звані «контролери» у місцях утримання під вартою керують діями кримінальних злочинців. Вони, звичайно, були режисерами всіх цих знущань над Миколою Кіндратовичем Поліщуком. Кримінальники його били за те, що він говорить українською мовою, а коли «контролери» так ніби стримували цих злочинців і питали: "А чего вы его бьёте?", відповідали: "А он не принимает нашей фени". Я в розмовах з Миколою Кіндратовичем трошки підготувався до свого ув’язнення, як себе там поводити.
Але головне – оця моя ідея про підпільний спосіб боротьби. Я став переконувати його, що нам треба стати на цей шлях. Ми знали, що маємо сидіти, в усякому разі не разом, бо він іде на суворий, а я мав іти на посилений режим, але я з ним домовився, і він прийняв-таки мою ідею, що треба ставати на конспіративний шлях боротьби. Ми з ним домовилися, що, коли звільнимося з місць позбавлення волі – у нього три роки, на більше не тягне його стаття, ми ще не знали, хто скільки отримає, – але ми домовилися, щоб після звільнення, через два-три роки, щоб я його знайшов. А як же знайти? Моя дружина жила на квартирі, ясно було, що їй доведеться змінити місце проживання – як же нам знайти один одного? Він, Микола Кіндратович, дав мені адресу своєї сестри, що жила у м. Боярці, і ми домовилися, що я через сестру знайду його після звільнення. Ми знали, що звільнені ми будемо під нагляд, що певний час треба буде перечекати. Але ми домовилися, що зробимо спробу побудувати конспіративну організацію.
Через деякий час на психоневрологічну експертизу привезли ще одного цікавого хлопця, йому теж інкримінували статтю 187-прім.. Він із міста Ватутіна, Буженко Сергій. Я з ним також став розмовляти на предмет того, щоб і він узяв участь, щоби після звільнення нам разом узятися за створення підпільної організації, але він, на жаль, не прийняв цієї ідеї. У нього взагалі щось трохи не клеїлося з логікою. Чи на нього вплинув якийсь там кримінальник Василь – не пам’ятаю прізвища – ідеєю розбагатіти якимось кримінальним шляхом. Чи цей Буженко став на той шлях, щоб його визнали, що він із психічними відхиленнями, щоб не сидіти у місцях позбавлення волі, – я не знаю, але Буженко не прийняв мою ідею, це по-перше, а по-друге, Сергія Буженка таки забрали у психіатричку, і він сам того хотів. Він не пішов на цю ідею. Я зашифрував і його координати, зараз вони вже не збереглися. Після того, як пішла перебудова, воно вже стало недоцільним. Я пам’ятаю, що він жив у місті Ватутіні на вулиці Леніна, я пам’ятав і номер будинку. Я все ж таки думав, що, побувавши у місцях позбавлення волі, він переконається і життя його переконає, що ми зрештою з ним зв’яжемось і він долучиться до цієї роботи.
Вже після проголошення незалежності України я намагався його розшукати, звернувся до Ватутінського відділку міліції, та відповіді не отримав. Тому часом приходить думка, що може то був агент, чи як то часто говорять, «підсадна качка».
Ось із цими двома хлопцями мені довелося познайомитися ще до суду під час нашого перебування на психоневрологічній експертизі. І кримінальні в’язні знають, що два чи три тижні судовій експертизі досить, щоб визначити, чи людина здорова. Якщо людина хвора, якщо вона симулює якусь хворобу, то треба більший термін. Коли минуло три тижні, я почав звертатися до адміністрації, чому мене тримають довше, ніж треба, бо сам став все більше непокоїтись, що мені можуть «пришити» якусь хворобу. Я більше двох місяців пробув на цій судовій експертизі. А тепер, маючи вже більше досвіду, маючи на озброєнні досвід інших, я думаю, що у влади був намір застосувати проти мене каральну медицину, бо був для комуністичної ідеї дуже незручним. Робітник – соціальна основа Комуністичної партії, її базис – і раптом на тобі – дисидент. Для комуністів було зручніше списати на хворобу і з тим кінець.
А спасінням, гадаю, стала моя книга «Дорога в диссиденты». Адже хиби у моїй психіці, вади мислення, мали бути відбиті у тексті книги, та й сам факт написання мною книги змінив плани КДБ щодо мене.
У лютому 1981 року, 25-го числа, мене забрали з цієї експертизи. Але перед цим викликає мене мій «лечащий врач», лікар, що спостерігав за мною, до себе на бесіду. Спочатку: "Ну что, все сроки, которые нам предусмотрены, истекли, и мы убедились, что вы человек здоровый. Но я предлагаю пойти с нами на компромисс". Що передбачає компроміс? Компроміс передбачає взаємні поступки, а чим же я міг ще поступитися їм, коли вже вони волю мою забрали. "Який, – кажу, – компроміс? Чим я можу ще вам поступитися?" Він мені й каже: "Якщо ви погодитеся, – але я підкреслюю, що це тільки за вашою згодою, – ми можемо визнати, що ви ніби там маєте якісь невеличкі психічні відхилення, і ви не будете сидіти, вас не будуть судити. Я вам відверто кажу, що певний час ви пробудете в наших лікувальних спецзакладах. Я вас запевняю, що до вас ніяких лікувальних процедур, уколів чи будь-чого застосовувати не будуть. Ви просто пробудете певний час у нашому закладі і вас звільнять, ви не будете засуджені". Я подумав, що це за шлях, проаналізував швиденько тут же, в його присутності, і кажу йому, що, мабуть, мені доведеться відмовитися від запропонованого вами компромісу, бо, по-перше, це ляже тінню на біографію моїх дітей. А я ще не казав, що моя дружина під час мого арешту була на третьому місяці вагітності, то я вже слово "дітей" використовую у множині і кажу, що це негативно відзначиться на біографії моїх дітей, бо батько з психічними відхиленнями – кому це хочеться? Кажу: "Ні, дякую, мабуть, краще я оберу шлях слідства і суду і відмовлюся від такого компромісу". І мене забрали.
Забрали спочатку сюди, на площу Богдана Хмельницького, це відомий будинок попереднього ув’язнення, Володимирська, 33. Буквально три дні я там просидів, нарешті було накладено санкцію прокурора на арешт і мене забрали в тюрму на Лук’янівку. На Лук’янівці я сидів до мого засудження, яке відбулося 6 квітня 1981 року.
В.О.: Вас там і допитували, на Лук’янівці, у слідчих камерах?
В.К.: Так. Спочатку мою справу вів слідчий Анін, а потім мені дали розписатися в постанові, де вказувалося, що великий обсяг справи, тому слідство передається слідчій групі. І там перелічувався склад цієї групи, я її, звичайно, вже не пам’ятаю. Далі вела справу слідча група, але я мав розмови з однією людиною. Мене на допити викликали два чи три рази, не можу сказати, щоб мене багато допитували. Допитував слідчий Анін, коли мене забрали з психоневрологічної експертизи, допит в основному стосувався мого рукопису. І, звичайно, мотивація цих так званих хуліганських вчинків біля ЦК Компартії України і перед Спаською вежею Кремля. Про це теж ішлося, звичайно, але в основному стосувалося рукопису. Цілком очевидно, що Анін не від себе ставив питання, він їх читав з аркуша паперу. Приблизно так він задавав питання. "Вам предъявляется Ваша рукопись, страница такая-то, слова", – і він цитував слова з цього аркуша і питав таке: "Мысль, которая заключается в этих словах – это ваша мысль или она навеяна вам со стороны, или эта мысль частично принадлежит вам, а частично навеяна со стороны?" Я відповідав на це питання, він знову звертався до мого рукопису, називав сторінку, цитував слова мого рукопису і знов повторював оцю фразу: думка, яка є в цих словах, чи це ваша думка, чи вона "навеяна вам со стороны", чи частково... Отак ставилося питання, така була формула роботи з моїм рукописом. І цей рукопис був інкримінований мені за статтею 187-прім як виготовлення і розповсюдження наклепницьких вигадок.
В.О.: Але розповсюдження – яке розповсюдження?
В.К.: Не було розповсюдження! Я вам скажу так. За принципом застосування статті 187-прім тільки за спробу друку. Але якщо людина звертається до державного видавництва, то це також не може бути мотивом для того, щоб інкримінувати спробу розповсюдження. Але мені все-таки, всупереч цьому, та й багатьом іншим дисидентам. інкримінували цю статтю, не дивлячись на подібні «дрібнички». «Не так думаєш – получай»
Але я це нормально сприйняв. Маю сказати, що я визнав себе винним і став прикидатися, ніби я зрозумів свою помилку. Але так стримано. Я навіть не надто хотів, щоб мені повірили, що я так змінився. Але я був поміркованим на суді, частково визнав за собою вину, не дуже ліз у пузир, хоча іноді й зривався. Але зробив вигляд, що я став на шлях виправлення. Принаймні я не казав про розкаяння. Але я звертаю увагу на те, що я обрав шлях підпільної, конспіративної боротьби, і саме тому я симулював, так би мовити. Кримінальні в’язні за завданнями підходили до мене в таборі, і я, очевидно, надто відверто з ними говорив – очевидно, що були в мене помилки за відсутністю досвіду. Десь я, очевидно, помилки робив. Бо хто «встал на путь исправления» – це фіксувалося і в пресі висвітлювалося: ось розкаявся, і таку людину звільняли з місць позбавлення волі. Цілком очевидно, що я десь показав, що «на шлях виправлення» я все ж таки не став. Дотримали мене до самого кінця, звільнили під гласний нагляд.
В.О.: Адміністративний.
В.К.: Так. Я мав приходити відмічатися, до мене приходили додому перевіряли, чи я о вісімнадцятій вже вдома.
В.О.: О вісімнадцятій?
В.К.: Так, з вісімнадцятої години до шостої ранку – такі були в мене умови – бути вдома, не виїжджати за межі Києва і так далі. Я, щоправда, одразу звернувся з запитанням, кажу, що в мене ж теща живе за Києвом, ви ж дозвольте мені їздити до неї? "Так-так, не турбуйся, до тещі можна, тільки ти маєш прийти до нас із заявою, що тоді-то й тоді-то ти їдеш до тещі, ми тобі будемо дозволяти до тещі їздити". Забороняли заходити в парки, в ресторани, навіть, здається, в кінотеатри, щось таке, я вже толком не пам’ятаю ті умови. Але в парки, ресторани, пам’ятаю, мені заборонялося заходити. Умови нагляду я виконував і спокійно працював, ніякої агітації не вів, бо думав про отой шлях конспіративної боротьби. Але цей гласний нагляд... Коли минув термін цього нагляду…
В.О.: Скільки – півроку чи рік?
В.К.: Рік. А потім я зрозумів, що ведеться негласний нагляд. Чому? Тому що бригадир, у якого я працював на "Ленінській кузні", одного разу до мене підійшов і каже: "Слушай, что это такое, пришли какие-то люди к начальнику цеха и меня вызывают, про тебя расспрашивали, как ты работаешь, не ведешь ли ты тут какую-то агитацию?" – отак проговорився мені бригадир, що я зрозумів, що нагляд продовжується.
Я дещо пропустив. Коли я звільнився з місць позбавлення волі, то спробував влаштуватися на "Арсенал". Але на "Арсеналі" мені відмовили. Мене прийняли на "Ленінську кузню". Завдяки тому, що оця хуліганська стаття – вона поширена. Там подивилися: 206-та, частина друга – ну чого хуліганчика не взяти на роботу, хай працює токарем на "Ленінській кузні". Ну, 187 – опір владі, а на "прім" уваги не звернули, її ніхто не знає, бо це дуже рідко зустрічається. І на "Ленінській кузні" мене знали як невеличкого хуліганчика.
В.О.: Але ми знову пропустили ув’язнення. Де і як воно відбувалося? І касаційну скаргу не подавали?
В.К.: Касаційну скаргу – я навіть і не пам’ятаю… Але касаційна скарга розглядалася, бо, пригадую, адвокат написав її. Мені повідомили, що касаційну скаргу розглянуто і термін залишився той самий.
В.О.: І куди ж вас завезли, і чи довго вас везли?
В.К.: Десь із місяць я просидів у так званій "суждёнке". Працював у "суждёнке", якісь ящики робив із картону. А потім – на етап, через Харків, через Луганськ, чи він Ворошиловградом тоді був, далі в місто Комунарськ, у зону посиленого режиму. Там я працював токарем і пробув першу половину терміну.
В.О.: Як вас сприйняло оте середовище?
В.К.: Ну, труднощів у мене не було, через те що я нормально собі пішов на роботу. Щоправда, одного разу було голодування – це якась моя непослідовність. Через таку дурницю – до суду запустив бороду і став протестувати, що політичному в’язневі навіть не дають бороду носити в місцях позбавлення волі. І через це влаштував голодування. Нащо я це робив? Я потім зрозумів, що це була моя помилка, і покинув це голодування.
В.О.: За це вас не покарали?
В.К.: Ні, не покарали. Одразу після засудження у мене збрили бороду, бо до засудження ще наче не мають права, а коли вже засудили, то постригли і збрили бороду. Я влаштував це дурне голодування.
В.О.: То це ще не в зоні було?
В.К.: Здається, це було у київській тюрмі, одразу після засудження, але толком не пам’ятаю. Я кажу, що якось я цьому не надавав значення – ці етапи, коли що відбулося, я толком не пам’ятаю.
В.О.: Чи відчували ви там якусь особливу опіку над собою з боку адміністрації, якогось оперативника, бо ви, як на той табір, були надто оригінальні? Мабуть, ви там єдиний такий були?
В.К.: Особливої опіки я не відчував. Хоча, коли привезли мене до зони у Комунарськ, одразу по приїзді мене з вишки солдат питає: «Слушай, а правда, что на зону к вам антисовєтчика привезли». То я собі подумав, що балачки про мене поперед мене біжать.
Для бесід викликали. Звичайно, для начальника отряда я був небажаний елемент, була підвищена увага до мене з боку вищого начальства. Цілком очевидно, що начальника отряда зайвий раз викликали і розпитували про мене, і це був для нього зайвий клопіт. Це відчувалося, звичайно. Після голодування через бороду я себе стримував, переконував не робити дурниць.
В.О.: Стосунки з оточенням у вас були рівними, чи як вас прийняли?
В.К.: Я сам намагався не виділятися з цього оточення. Я сприйняв своє перебування в тому оточенні як нормальне для політично небажаного в цьому суспільстві. Я зрозумів, що мені просто треба пройти через це, і пройти з найменшими втратами. Я зрозумів, що з цих кам’яних мішків нічого не виходить, я зрозумів, що, попри зв’язки із Кевіном Клосом, шефом корпункту "Вашингтон пост" у Москві, про що я вже розповідав, попри мої зв’язки з Робертом Говардом Мілсом, ніякої реакції за кордоном, ніякого резонансу це не викликало. І я зрозумів, що мені просто треба витримати цей час, пройти через це випробування і зберегти себе, зберегти свої сили для подальшої боротьби.
Так я протримався там до смерті Брежнєва. Говорили у нас на зоні, що в тюрмі на Лук’янівці "ура!" прокотилося, коли по радіо передали цю звістку. Прокотилося по всій Лук’янівці дуже-дуже голосно, але не знаю, наскільки це правда. Через тиждень-два мені оголошують на етап, збирають і перекидають на іншу зону. Я це пов’язую саме зі смертю Брежнєва. Я знову побував у Луганській тюрмі, через Харків, здається, через Хмельницький проїхав, Івано-Франківськ, чернівецьку тюрму і в Чернівецькій області, в Сокирянах, на зоні посиленого режиму, я досиджував термін.
Маю тут зауважити. У київській тюрмі харчування страшне. Харківська і луганська тюрми і зони – ну, баланда – це нормальна назва цим стравам, що там давалася. Хмельницька тюрма, івано-франківська і чернівецька – я вам скажу, це земля і небо. Харчування – і жир там якийсь, і щось схоже на перше. А на східних і в київській тюрмі – там «аш-два-о плюс пшоно, мінус жири – сідай і жери».
В.О.: Цікава формула.
В.К.: Там спочатку мене помістили в отряд, де я мав працювати за моєю токарною професією, але я не схотів і став проситися в шахту.
В.О.: А яка там шахта?
В.К.: Там стіновий камінь добувають. Я попросився в шахту через те, ще на волі моїй дружині було дуже складно на свій заробіток прогодувати сім’ю, бо народилася вже друга дитина. Моя мати приїхала ділитися своєю пенсією з моєю дружиною, але що толку з цієї пенсії. Тож я попросився в шахту. Але який там заробіток, ви самі розумієте – заробіток цей досить і досить умовний, бо якщо в шахті заробляли тоді на волі відчутні кошти, то в зоні можна було заробити десь 125-130 тодішніх рублів, але коли половина віддавалася державі, то що там лишалося…
В.О.: Половина заробітку відраховувалася державі, «на колючий дріт» .
В.К.: На отоварку щось там трошки й залишалося. Зрештою нічого з того не вийшло. Але тим часом, коли я працював у шахті на видобуванні цього стінового каменю, ракушняка, я відвідував курси електрозварювальника. Вивчився на електрозварювальника і став варити ворота, звичайнісінькі оті ворота з хвірткою, які селяни і дачники ставлять у своїх подвір’ях. Ось цим я займався в Сокирянах.
В.О.: Тяжко там було вам?
В.К.: Робота в шахті на добуванні отого каменю – це була страшна робота.
В.О.: Там, мабуть, пилюка?
В.К.: Пилюка – це одне, а фізично це дуже важко витримати. Оце поперек болить весь час, бо носиш по три камені, оці три стандарти, а вони, в залежності від густини, мають вагу разом десь 45-50 кілограмів, а можуть важити до 90 кілограмів. І оці три камені хапаєш на плече і несеш, у штабель кидаєш або кидаєш одразу на машину. Не кожен просто фізично здатний понести три каменя на плечі.
В.О.: А чому три, чому не можна одного чи два?
В.К.: Тому що ріжеться по вертикалі у кількості, що ділиться на три, і ті, хто там працює, хапають три камені. А якщо береш один чи два, то хтось має твій камінь хапали і нести вже чотири, технологія порушується, тому, згідно з технологією, треба хапати саме три камені. Перші три камені хапає той, хто вищий, бере три верхні камені, а тоді бере той, хто йде другим, а третій вже бере не на плече, а перед собою несе три камені. Отака технологія.
В.О.: І там перепочити нема як?
В.К.: Коли ця стінова машина напилює ці стандарти, то летить цей ракушний пісок, його треба лопатою відкидати від стіни для того, щоби машина могла працювати, бо ці три чи чотири різа робить машина і піску навалить величезну кількість, і його треба відкидати, бо не буде можливості машині зробити нижній різ, воно буде засипане і не можна буде зняти ці камені, тому треба відкидати постійно. По черзі відкидають цей пісок. А коли машина закінчила різати, то швиденько знімаються ці камені. Це дуже швидкий процес, все йде за комбайном: тільки відкинули пісок, треба вже нести камені, тільки камені віднесли, треба вже пісок відкидати – отак воно йде. Фізичне навантаження страшне. Ці три камені людина фізично не підготовлена не могла нести. На ту роботу ставили лише молодих хлопців. Навантаження фізичне страшне, але харчування краще, м’ясо трошки давалося цим зекам, які працювали у шахті. Я там трохи перебув у шахті але за цей час закінчив курси, перейшов на електрозварювання і там допрацював до свого звільнення.
В.О.: У мене є запитання. А ви там Йосифа Зісельса не зустрічали, не чули? Він там відбув три роки, до грудня 1981-го.
В.К.: Я, звичайно, чув про нього, я навіть йому написав листа, але, знов-таки, це була моя помилка.
В.О.: Отже, одночасно ви там не були?
В.К.: У мене така думка склалася, що спецоргани стежили за тим, щоб якнайменше перетиналися шляхи в місцях позбавлення волі, щоб політв’язні не зв’язувалися між собою. Хоч, звичайно, коли я прийшов, мені там кримінальні сказали, що був такий Зісельс Йосип, який сидів тут. Десь через рік після того, як Зісельса було звільнено, мене привезли на цю зону.
В.О.: Отже вас звільнили вчасно. Вас там на місці звільняли чи везли етапом додому?
В.К.: На місці звільнили. Я навіть один день пересидів, бо сімнадцятого мене було заарештовано, а вісімнадцятого звільнено. Я м’яко зауважив це адміністрації зони, але вони сказали, що один день забрала технологія включення мого перебування на психоневрологічній експертизі. Ну, я вже не став дуже сперечатися через цей день.
В.О.: Отже, якщо 17 грудня 1980 року плюс чотири, – це 1984 рік, так?
В.К.: 1984 рік, грудень місяць, вісімнадцятого числа звільнили мене. Спочатку я приїхав у Сокиряни, здається, там я сідав на поїзд. Там щось із поїздом не склалося, я хотів скоріше поїхати, попросився до машиніста на товарняк. Їду на товарняку, а заходить міліціонер на станції, перевіряє мої документи. Цілком очевидно, що ці машиністи повідомили в «органи», що отут їде такий і такий підозрілий чоловік. Перевірили мої документи – все нормально.
В.О.: Не зсадили?
В.К.: Не зсадили. Доїхав я до Чернівців. Якось я толком не пам’ятаю всі ті пересадки, але коли я їхав у нормальному вже вагоні, то там побачив, наскільки прогнила вже система. Міліціонер, який зі мною їхав, таке пияцтво розвів у вагоні з провідницею, а провідниця та легкої поведінки. Як причепився цей міліціонер до мене і почав демонструвати свою владу перед цією провідницею. Як він мені голову морочив! Забрав у мене довідку про звільнення, вона ж видається в зоні, забрав і так її завіз з собою. Я приїхав без довідки до Києва. Тут мені видали дублікат на цю довідку. А потім цей міліціонер переслав-таки ту довідку сюди. Прийшла ця довідка, мені її показали, що цей міліціонер прислав цю довідку, але вони її знищили через те, що мені вже дублікат видали.
В.О.: Ви мали якийсь цивільний одяг, чи в якому одязі ви їхали?
В.К.: Їхав я в цьому зеківському.
В.О.: У чорному. Тому він вас зразу й побачив.
В.К.: Звичайно.
В.О.: Це ще «перестройка» не почалася, як ви звільнилися. Труднощі з улаштуванням на роботу – вас не взяли на "Арсенал", так?
В.К.: Так, але зауважу, квітневий пленум уже відбувся, 1984 рік, але це ще там тільки заговорили десь нагорі.
В.О.: Горбачов же прийшов до влади 2 квітня 1985 року.
В.К.: Так, справді, це ще був Черненко.
В.О.: Задихався вже. Як ви сприйняли цю «перестройку»? Теж із надією? Як вона взагалі сприймалася у суспільстві?
В.К.: Ідея підпільної боротьби зберігалася. Але я особливо відчув, що справді йде до змін, коли в грудні в газеті "Правда" вийшла стаття, де вже було піддано такій м’якій критиці Брежнєва. А коли відбулася дев’ятнадцята партконференція…
В.О.: Це вже за Горбачова.
В.К.: Так. І це вже час Єльцина. Я відчув, що зміни таки йдуть з ініціативи Комуністичної партії, вони йдуть згори. Це мене примусило замислитися. І я, щоби якось вплинути на цей процес змін (я побачив, що в партії є одне крило і є друге крило, яке треба було підсилити), я подав заяву про відновлення мене в партії. Це сталося тоді, коли я був уже реабілітований, а Руху ще не було. Це після 19-ї партконференції. Я подав заяву на "Ленінській кузні", але там це так сприйняли – що це за заява, звідки воно взялося? Почали зі мною бесіди: що це ви хочете відновитися? Але чіткої відповіді не давали, а тут почався цей рухівський процес. Коли я побачив цей рухівській процес, то махнув рукою.
В.О.: На своє підпілля?
В.К.: Так, і на партію, і на підпілля. Я прийшов у Спілку письменників, став шукати Яворівського, бо побачив його по телебаченню і почув виступ. Я найбільше звернув увагу на його виступ, бо то був дуже сміливий, рішучий виступ, мені він дуже сподобався. Я став у Спілці письменників шукати Яворівського. Я взяв його телефон, прийшов додому, став телефонувати. Яворівський це сприйняв без захоплення. Я йому запропонував зустрітися, сказав, що я робітник з "Ленінської кузні", мені близька ця ідея, я хочу підтримати ідею створення Руху, хотів би зустрітися. А Яворівський на це відповів: «А для чого нам зустрічатися? Що, ми будемо один одному компліменти говорити?» Щось на цей кшталт він відповів. Я подумав, що, може, він так відповів тому, що я сказав, що був засуджений. Я був дуже здивований його відповіддю. І зараз думаю: чому він тоді відмовився? Я тоді подумав, що письменник не хоче зв’язуватися з тим, хто був раніше засудженим, щоби не викликати щодо цієї організації якихось надто вже рішучих заходів з боку ідеологічного відділу ЦК КПРС. Я собі затих, усунувся від цього.
Але незабаром проводилися дискусії між Кравчуком і Поповичем по телебаченню, і я відчув, що не може цього бути, щоби підтримка робітника була зайва для ініціаторів створення Народного Руху. І я вдруге пішов у Спілку письменників шукати ініціаторів Руху. Маю зауважити, що за першого мого приходу, коли я шукав Яворівського у Спілці письменників, там мою російську мову зустріли насторожено, дуже холодно до мене поставилися. Спілка письменників тоді, за першого мого відвідання, як бджолиний вулик гула, було таке революційне піднесення, як Зимовий палац у сімнадцятому році, хоч я не знаю, який він тоді був, але за тими фільмами – щось таке спільне було. Коли я вдруге прийшов, то цілком очевидно, що ідеологічний відділ ЦК КП України вже провів там роботу, бо притихли, відчуваю, вже так собі спокійненько трималися. Я зайшов, пам’ятаю, в праве крило питати ініціаторів Руху, то мені досить холодно сказали, що іди отуди, така-то кімната. Я дуже слабенько знався на українській літературі, бо читав лише газети. Прийшовши в ту кімнату, на яку мені вказали, я звернувся до секретарки. Але тут же в приймальні стоять два чоловіка і розмовляють. Я секретарку питаю, а вона мені очима показує на одного чоловіка. Для неї він начальник, а для мене він хто? Я спитав: "Хто це?" Але так делікатно, впівголоса. Вона мені пошепки: "Драч Іван Федорович". Ці два чоловіка закінчили розмову, один пішов. Я звертаюся, назвав своє прізвище, ім’я та по батькові, назвався робітником заводу «Ленінська кузня». Як тільки я назвався робітником заводу «Ленінська кузня», Драч нашорошився. Я думаю, чого це він нашорошився? А він каже: "То на підтримку чи з осудженням?" І я зрозумів, чого це Драч нашорошився: оце прийшли робітники славетного заводу засуджувати Рух. Коли він мене спитав, чи на підтримку, чи засуджувати, я сказав, що на підтримку, то він потеплішав, запросив мене до себе в кабінет. Ми зайшли, я йому сказав про своє минуле, кажу, що моє спілкування з Яворівським у мене викликало таку думку, чи не нашкодить вам оця моя підтримка. Він каже: "Ні, давай, створи там з робітників організацію". Він дуже тепло став зі мною розмовляти, дуже зрадів, коли я сказав, що одна справа, що я сам підтримую, але я у своєму колективі створю організацію.
В.О.: Вже було опубліковано перший варіант програми Руху? Це 16 січня 1989 року, «Літературна Україна».
В.К.: Ні, цього ще не було, це ще була осінь 1988 року, це ще перші кроки. Я став створювати організацію на "Ленінській кузні". Я став звертатися до робітників, кажу: "Давайте створимо організацію, давайте підтримаємо цю ідею, люди ж з доброю ідеєю виступили. Ви ж бачите, скільки недоліків тут кругом і в організації праці, і в іншому. Давайте, – кажу, – підтримаємо цю боротьбу". Цілком очевидно, що люди чекали змін і хотіли цих змін. Дехто боявся, дивився осторонь, але зі співчуттям, на наші кроки. Але ми в дванадцятому цеху на "Ленінській кузні" створили організацію і відкрито почали агітувати за ідеї Руху. Склали протокол чи лист, під яким підписалися... Ага, я з Драчем погодив цей крок, кажу: "Я можу сам скласти документ на підтримку створення Народного Руху України за перебудову, зібрати підписи людей у цеху". – "О, давайте, – каже, – гарна ідея, давай так і зробимо." Я склав цей документ і зібрав підписи, що ми підтримуємо ідею створення Руху, приніс у Спілку письменників, віддав Драчеві, щоб він використовував його як свідчення про підтримку серед народу. Це перший крок.
Потім ми провели збори, створили організацію Руху в цеху. Тоді став я ходити по інших цехах збирати людей, які ще готові підтримати. У двох чи в трьох цехах знайшов таку підтримку, там була створена організація. Тоді мене стали викликати в заводський комітет партії. По-перше, ніби для знайомства, ніби вони не протистоять цій ідеї, бо то якраз був той час, коли перелякані комуністи не знали, що їм робити. З одного боку, підтримати ніби страшно, а засудити – потім може ще на гірше вийти. Але в дванадцятий цех прийшов заступник секретаря парткому заводу проводити збори колективу цеху, аби засудити створення Народного Руху України за перебудову. Ми, рухівці, ті, хто заявили про створення організації, прийшли на ці збори, стали відстоювати ідею створення Руху. Там була така боротьба, зібралися партійний актив, вірні комуністи, і рухівці зібралися. Ми програли всього два голоси на цих цехових зборах. Все ж таки цехові збори засудили створення Руху, але ми зі свого боку заявили: «Ви засуджуєте цю справу? Засуджуйте. А ми свою справу робимо і продовжуємо підтримувати ідею створення Руху».
Потім відбулася ця напівпідпільна нарада ініціаторів створення Народного Руху. Про це десь 4 квітня – у мене є ця газета – "Вечірка" написала свою статтю, "Після наради" називалася. Це була інформація В’ячеслава Брюховецького, що відбулася нарада ініціаторів створення Народного Руху України за перебудову, де було покладено початок створенню організації. Ми тоді обрали київську обласну координаційну раду, яка почала підготовку до установчої конференції Народного Руху України за перебудову в Київській області. Тоді було щось більше десятка співголів обрано – Мирослав Попович, Іван Драч, В’ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик, Петро Голод, Скорик Лариса – це все були співголови. Але була створена координаційна рада, в якій було багато-багато відомих людей, які згодом стали народними депутатами. І Головатий – усі ці люди тоді увійшли в координаційну раду. Як ми збиралися на ті зібрання, як ми обговорювали, які гарячі дискусії точилися тоді допізна – таке тоді величезне піднесення було!
Мене теж було обрано членом координаційної ради, яка повела підготовку до установчої конференції. На той час я був уже реабілітований, постало питання про моє повернення на "Арсенал", бо якщо я вже реабілітований, то люди на "Арсеналі" мають побачити, що я реабілітований, мають побачити ці зміни – це раз. По-друге, такий інтерес: на "Ленінській кузні" робітнича організація створена, хай вона там лишається. А на "Арсеналі" я нову створю – це друге. А третє і чи не головне в особистому плані – як реабілітований, я повертаюся на "Арсенал", мене мають відновити в черзі на отримання житла. Це питання найгостріше тоді для мене стояло.
Отже, я став клопотатися про моє повернення на "Арсенал". Я прийшов на "Арсенал", звернувся, показав документи – проблем нема, ніби приймають. Добре. Це мені начальник відділу кадрів сказав, що на роботу приймають. Я звільняюся на "Ленінській кузні" за заявою і можу місяць, згідно з законодавством, погуляти, бо потім мені ж на "Арсеналі" не дадуть відпустку. Я цей місяць відгулюю, але тим часом відбувається установча конференція Київської обласної організації Народного Руху України за перебудову. Я там виступив як активіст і як представник робітничого колективу. Це було в інтересах нашої справи, щоб прозвучав виступ робітника і представника робітничої організації Руху. Я підготувався до виступу, попросив слово, мені це слово надали. Промова у мене була дуже добра – там і жарт, там і анекдот я розказав, і про нашу практичну діяльність я розповів. Навіть у "Вечірньому Києві" в інформації про установчу конференцію про мій виступ було кілька рядків. Добрий був виступ мій, про практичні справи, про боротьбу рухівської організації з бюрократизмом на заводі, за раціональне господарювання. Цей виступ сподобався і телевізійникам, і коли була по телебаченню інформація, то показують уривок з мого виступу. Оце все на "Арсеналі" зафіксували. Я відгулюю цей місяць, приходжу, а мене вже на "Арсенал" не беруть на роботу.
В.О.: Ви там звільнилися, а тут не беруть.
В.К.: А тут не беруть. Уявіть собі ситуацію, в яку я потрапив. Ну що ж, добре, не беріть. Я звертаюся в суд, а зміни-то вже йдуть. Вірні комуністи перелякалися, така хвиля йде, створюється організація, ось-ось з’їзд відбудеться, і потім він відбувся. Я подаю в суд на завод "Арсенал", що він мене не бере як реабілітованого, а мусить взяти. Пам’ятаю, суддя Сізова вела справу, а інтереси "Арсеналу" в суді представляла зав. юридичним відділом Пащенко і прокурор. "Арсенал" тоді був підпорядкований не прокуратурі. Була своя прокуратура для військових заводів. Я не пам’ятаю вже його прізвище, воно є в матеріалах цієї судової справи. Вони уперлися, не беруть мене на завод і мотивують тим, що я нібито прострочив час, коли повинен був звернутися. Пам’ятаю, що Грищук, Валерій Павлович, народний депутат у той час, – він мені допоміг. Бо всупереч своїм інтересам і всупереч правилам, які тоді діяли (бо це ж було втручання в судовий процес), він дав мені записку на депутатському бланку: звертається він до судді, що, мовляв, я не розумію, чому це не беруть на завод реабілітованого робітника. Коли кругом є об’яви, що заводу "Арсенал" потрібні токарі – раптом не беруть реабілітованого токаря. Це позитивно вплинуло, це допомогло мені, я дуже вдячний Валерію Грищуку, що він мені допоміг із цим. Але треба сказати, що й суддя Сізова поставилася позитивно до мене, коли ще й не було цієї записки Валерія Павловича. Зрештою суд постановив відновити мене на заводі "Арсенал", тобто все позитивно вирішив на мою користь. Але "Арсенал" продовжував упиратися. Уявіть собі, завод подав касаційну скаргу зі свого боку, а прокурор – зі свого боку, щоб скасувати рішення Київського міського суду щодо відновлення мене на "Арсеналі".
В.О.: Цікаво, які арґументи міг висувати "Арсенал"?
В.К.: Ось один арґумент: він не хотів мати активного рухівця в своєму середовищі.
В.О.: Це офіційно?
В.К.: Вони, звичайно, мені цього не казали. Але воно цілком очевидно випливало, з огляду на те, що дали згоду, а коли побачили мене по телебаченню, то вирішили не брати. Як людина судима, пройшовши всю цю школу, ви знаєте, що справи про дрібненькі крадіжки розглядає міліція. Справи серйозніші веде районна прокуратура. І суд так само. Районний суд розглядає дрібні справи, значніші – міський суд. А гучні справи розглядала Прокуратура України і Верховний суд України. А тут Верховний суд України розглядав справу про відновлення робітника на роботі, уявіть собі! Але справа розглядалася серйозно. Мушу сказати, що прокуратура і суд повністю стали на мою сторону. Щоправда, і я, вже маючи досвід двох чи трьох судових процесів (відновлення прав, реабілітація – це ж також судовий процес), підготувався до цього процесу. Я прочитав копії касаційних скарг, вони мені були надані судом. Прочитавши, в чому мене "Арсенал" звинувачує, я підготувався ретельно. Основне звинувачення "Арсеналу" було таке, що я не звернувся в профспілкову організацію, не звернувся в раду колективу, а звернувся в судові інстанції. Я схитрував. Скориставшись тим, що вже є рішення Київського міського суду і я вже працюю на "Арсеналі", я підійшов до голови ради трудового колективу – пам’ятаю, що це Лахно Володимир Федорович, хороший чоловік, цілком порядний, – я підійшов до нього й кажу: "Слухай, мені треба витяг із рішення ради трудового колективу про те, щоб відновити мене на заводі "Арсенал"". Мені дали такий витяг, що цехова рада трудового колективу позитивно розглянула моє питання (і це насправді так було) і винесла позитивне рішення, щоб мене відновили. На суді Пащенко звинувачує, що я не звертався в раду трудового колективу. А я, щоби це було сюрпризом, пояснюю все, в чому мене звинувачують, а потім доходжу і цього і кажу: "Ось Пащенко, – називаю ім’я та по батькові, – звинувачує мене від імені заводу в тому, що я нібито не звертався в раду трудового колективу, але даруйте, – кажу, – це вже відверта брехня, і цинічна. Я надаю судові витяг з протоколу засідання ради трудового колективу цеху, яка свідчить, по-перше, що я звертався в раду трудового колективу про відновлення мене на заводі, а по-друге, що рада трудового колективу позитивно вирішила моє питання, прийняла рішення про моє відновлення, а заводське начальство діє всупереч цьому рішенню". І надаю судді цей витяг.
Ну, це, звичайно, прогриміло як грім серед ясного неба, що це просто-напросто брехня. І прокурор республіки в своєму виступі звернувся до Пащенко: "Ви досвідчений юрист, ви прекрасно розумієте, що всі ці закони, які для нього є правом, а для вас обов’язком, ви перевертаєте з ніг на голову". Як школярку відчитав цю Пащенко. Суд іде на нараду. Коли суд вийшов, то для мене було цілком очевидно, що він винесе рішення на мою користь. І справді – суд виходить і виносить своє рішення. Уявіть собі, відшкодувати місяць мого вимушеного прогулу, видати компенсацію – все-все, що я перелічив у своєї претензії до заводу "Арсенал", абсолютно все на мою користь. Виграв процес від "А" до "Я". Попри те, що Пащенко і цей прокурор із військової прокуратури, професійні юристи мені протистояли в цьому суді, я виграв абсолютно все.
Отак я повернувся на завод "Арсенал". Там одразу, як тільки я прийшов на завод, навколо мене збираються, розпитують – та ви що, то така подія! Начальство тільки скоса дивиться, що навколо Кравченка збираються люди. Працюю я на заводі, до мене приходять незнайомі хлопці з сьомого цеху, потім ми вже познайомилися – Василь Синиця, Володя Зелений, ще кілька хлопців. Приходять абсолютно незнайомі: «Ви такий-то?» – "Так." – "Ви з Рухом зв’язані? Ми хочемо, щоби ви прийшли до нас у цех і розповіли про Рух, розповіли про себе." Я даю згоду. Вони там у начальства домагаються, що в ленінському куточку відбудеться зустріч завтра. Ну, добре. Беру з собою цей свій вирок, приходжу туди розповідати. Майстер-вихователь – тоді була така посада – колективу дванадцятого цеху, в якому я працював, він і парторг цеху, приходять слухати, що я там буду розповідати. Там начальник цеху, це все начальство сидить, робітники збираються, і я розповідаю. Спробуй зараз зібрати людей! Тоді ж це все було диковина – агітація проти Комуністичної партії. Я розповідаю, як мене судили, за що судили, зачитую це все з вироку, що перед "Спаською башнею Кремля во столько-то часов, проявляя дерзость и цинизм, развернул..." Це робітники тоді добре сприймали. Сміються, вигуки підтримки, начальство сидить дивиться, перелякане – що ж це відбувається? Створили ми організацію на "Арсеналі".
В.О.: Це вже після з’їзду Руху, мабуть, було, так?
В.К.: Так, це вже після з’їзду.
В.О.: З’їзд Руху 1989 року, 8-10 вересня.
В.К.: Я вже не можу сказати, коли це відбулося, але це вже після суду. А чи на той час з’їзд відбувся, чи не відбувся, не пам’ятаю. Мабуть, уже після з’їзду Руху. Створили ми організацію на "Арсеналі". Я був, звичайно, учасником Установчого з’їзду і навіть головував разом із Головатим і з Дмитром Васильовичем Павличком. Втрьох ми головували тоді на одному з засідань. Ось така розповідь.
В.О.: Дуже цікава розповідь. Доведіть все-таки до сучасності, хоч коротко.
В.К.: Добре. Рухівські часи, моє членство в Координаційній раді Руху, коли я після установчої конференції став її членом , ота студентська голодівка, згадайте оті марші по Хрещатику від стадіону – яке то було масове! А ота хода після з’їзду від Політехнічного інституту до Університету Шевченка, до пам’ятника Шевченку, з прапорами. Як це все масово тоді було! Звичайно, це викликало переляк серед комуністів. Я пам’ятаю публікацію "Два погляди на одну проблему" – приблизно така була назва. З одного боку Іван Драч, з другого Леонід Кравчук. "Два погляди на Рух". Я пам’ятаю відповідь Драча на питання, чи то є прообраз майбутньої іншої партії. Драч сказав, що Рух надто різномастий, там є і комуністи, і колишні політв’язні, і Українська Гельсінкська Спілка, так що навряд чи може він стати партією. Надто різні погляди поєдналися у Русі, це просто така хвиля, це громадська організація. І він, власне, був правий: Рух партією не міг стати, ми це усвідомлювали.
Першою прозвучала ідея створення Демократичної партії України. Ідея створення Української Республіканської партії прозвучала трохи пізніше. А все ж таки було б краще, я думаю, якби виникла одна Демократична партія. Але то вже особиста думка. Коли прозвучала ідея створення партії, я її саме так і уявляв, що це буде партія, у яку увійдуть центристські сили з Руху, щось середнє між комуністами і радикалами. (Тоді була і Міжпартійна асамблея, то радикальне крило). Я собі уявляв, що і Драч, і Брюховецький, і Попович, і Горинь, і Лук’яненко, і ви, і Горбаль, з якими я вже тоді був знайомий, – це буде одна партія. Цей письменницький прошарок Руху був мені якось близький, бо я більше з ними на першому етапі створення Руху спілкувався, і тому ідея Павличка про підписання маніфесту про створення Демократичної партії, і те, що там було багато людей, які не стали членами партії, але їхні підписи були, – все це вплинуло.
Я став брати участь у створенні Демократичної партії України. Я звернувся на "Арсеналі" до членів рухівської організації на заводі з ідеєю підтримати створення Демократичної партії України, і кілька осіб підтримали. Це були Василь Синиця із цеху № 7, із дванадцятого цеху ми удвох із Михайлом Костюченком, головний механік із першого цеху Панасенко. Створили ми первинну організацію Демократичної партії України заводу "Арсенал", ще достатутну, до проведення установчого з’їзду Демократичної партії. Я брав участь у підготовці з’їзду, в Першому, Установчому з’їзді Демократичної партії мені не довелося взяти участі через те, що якраз у цей час помирає мій тато. Якого це він числа… 12 грудня він помер, я поїхав на його похорон. В Установчому з’їзді мені не довелося взяти участь, хоч я мав мандат, він у мене зберігається. На Першому з’їзді мене було обрано членом Національної ради Демократичної партії. Таким чином я зв’язав свою долю з Демократичною партією України. Є незмінним членом Національної ради протягом ось вже 20 років.
В.О.: Це тепер і є ваша робота? Відколи ви вже не працюєте як робітник?
В.К.: Від 1992 року я не працюю як робітник.
В.О.: Якби ви ще назвали ім’я дружини і своїх дітей, якого вони року народження. Хай буде для довідки.
В.К.: Мій старший син 14 травня 1976 року народився, Олексій. А Андрій, молодший, народився вже після мого засудження, 25 червня 1981 року.
В.О.: А ім’я вашої дружини?
В.К.: Ольга. Її дівоче прізвище Ґудзовська, вона народилася в Київській області, в Рокитнянському районі, село Настошка. Їздила до мене на побачення, на триденні – тоді давалися, і з моєю матір’ю приїжджала на побачення. Вона теж перенесла моє ув’язнення, непросто їй було. І зараз я з нею живу на бульварі Лесі Українки, 20/22, кв. 88. Старший син Олексій закінчив політехнічний інститут, а тоді ще Київський національний економічний університет, а молодший, Андрій, закінчив Ірпінську податкову Академію.
В.О.: Ваша розповідь дуже змістовна, вражаюча. Мабуть, ви не раз це розповідали і переживали все це. Це готовий твір. Ви можете продовжити і свій художній твір, бо маєте прекрасний матеріал. Дай Боже, щоб він вийшов друком. До речі, яку він має назву?
В.К.: "Дорога в диссиденты". Я думав про назву. Була ідея "Диссидент", була ідея щось про ув’язнення. До закінчення в мене не було назви. Коли прийшла ідея дороги, "Дорога в диссиденты" – це саме те, що треба.
В.О.: Тут є рух, поступ.
В.К.: Саме така назва відбиває зміст твору. Коротко і влучно.
В.О.: Я вам щиро дякую за таку прекрасну і щиру розповідь.
В.К.: І я вам дякую.
В.О.: Вже у нас пізня година, вже 22 година 40 хвилин.
В.К.: Я думав, що ми сьогодні не вкладемося, але, слава Богу, ми закінчили. Я вам дякую за вашу роботу. Бо колишні політв’язні ще не зайняли в суспільстві належне місце. Я думаю, що саме на прикладах Михайла Гориня, на прикладах усіх нас, колишніх політв’язнів, має формуватися свідомість наших громадян. Бо ми сповідували загальнолюдські цінності. Хай я не був досить свідомим українцем, і тільки моя діяльність у Русі у часи його створення та становлення привела мене до українства, до національної свідомості – а це складова патріотизму. Так звана загальна демократія (у тому сенсі, як це у нас вживають) – то є псевдодемократія, космополітизм, бо тільки національна демократія є повною демократією. Я вважаю, що і наших військових треба виховувати на прикладах патріотизму, стійкості колишніх політичних в’язнів. Маємо ж такі яскраві приклади: Стус, Марченко, Литвин, Ще народ не сприйняв колишніх дисидентів відповідно. Якщо на Сході звучить ім’я Михайла Гориня чи інших політв’язнів, навіть Павличка, то це сприймається негативно, ніби ці люди винні у наших злиднях. Але якби суспільство пішло по шляху більш динамічних перетворень, економічних реформ, як це відбулося в Чехословаччині, в Прибалтиці, в Польщі, то ми давно жили б по-людськи, як там живуть. На жаль, через низьку національну свідомість наше суспільство не готове було обрати провідниками людей, які повели б до динамічних економічних перетворень.
Ще раз дякую вам за цю роботу, будьте здорові.
В.О.: Кінець розмови з Валерієм Кравченком 16 липня 1999 року. Записав Василь Овсієнко.

Знаків 121.300.
Підготував В.Овсієнко, Харківська правозахисна група.