22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА

 461710.03.2013

author: Овсієнко В.В.

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ.
Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА
Петрук Володимир Іванович, науковий співробітник Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

В.Овсієнко: Яке в нас сьогодні число? Шосте березня 2000-го року. Зразу назвіть себе і розповідайте про 22 травня 1967 року.
В.Петрук: Петрук Володимир. Я розповідаю про 22 травня. То було дуже визначне свят-кування, бо вперше таке було в Києві, що велика колона людей звідти [від пам΄ятника Шевченку] прийшла до ЦК партії. Але почалося це зовсім традиційно. Люди 22-го числа, як завжди, приходили до пам’ятника Шевченка, читали там вірші, співали пісні на слова Шевченка. Але серед людей, які туди приходили, зрозуміло, були підіслані. Це були молоді люди, в основному випивши вони були. Ми вже їх спостерігали, бачили по них. Чи вони самі, чи їх пі-дпоювали, але вони приходили і намагалися що зробити – якийсь такий непорядок, щоб була причина зачепитися. А робилося це ось як. Люди стояли якраз напроти Шевченка і хтось, скажімо, читав вірш. Тоді вони серед тих, хто скраю стояв, починали штовхатися так, щоб виштовхнути хоч одного, хоч кого-небудь, на зелене поле. І як тільки на зелене поле когось вдавалося виштовхнути, тут уже міліція свистіла, прилітають, бо ніби порушення громадського порядку. Всі прекрасно знали, що весь парк Шевченка оточений, з усіх боків стоять машини. І там вище теж дві машини в цей день стояли. 22-ге число – святий день, але [через парк Шевченка] не можна було прийти. Та що би там не було, а 22-го треба було прийти, щоб засвідчити, що Україна жива, що ми тут є, у Києві, що пам’ятаємо своє національне свя-то, свого генія Тараса Шевченка.
І що вони зробили? Виштовхнули одного чоловіка – я не знаю його прізвища, – а коли його почали вже у цей чорний "ворон" тягнути, то він не йшов, а ноги попустив по асфальту – і несіть. Вони його тягнуть, а він ноги волочить. Так вони одного, другого, нахапали до семи чоловік. А було вже так по дев’ятій вечора. Терпіння лопнуло, люди почали казати: "Ходімо всі до ЦК партії, будемо протестувати, щоб їх випустили, бо тут на місці це питання не вирішиться". Організували колону. Зразу така рада була: як ітимемо, бо треба йти так, щоб ніде не заходити в підземні переходи, бо в переходах можуть заблокувати всіх і всіх полови-ти. Вирішили йти так: з парку виходимо вгору, на Володимирську, потім бульваром Шевченка, потім по вулиці Рєпіна (тепер Терещенківська), переходимо на теперішню Богдана Хмельницького, на Хрещатик. І так помалу йшли. Але ж ці провокатори, які навмисно намагалися вчинити громадський непорядок, – вони теж всунулися в ту колону. Так їх брали під руку, під пахву і вели, щоб вони не могли по дорозі якогось бешкету зробити, їх просто тримали.
Доки дійшли до ЦК, було вже близько 11-ї години ночі. За цей час, ясна річ, всі міліцейські органи дзвонили і знали, що йде така колона. Коли підійшли на вулицю Банкову, на початок її, де зараз Спілка письменників (там далі стояли старі будинки), то всі ворота були на-глухо замкнуті, всі заблоковані. А коли ми по тротуару йшли, то вони викликали поливальну машину і ця поливальна машина їхала під самим бортиком тротуару і всіх обливала до пояса. З-під газу, водій навмисно газував і поливав водою буквально всю колону. Колона, вже мокра, знизу дійшла до лінії, де починається ЦК партії. Там було перекрито – такі фургони, воєнні машини стояли, міліція кругом стояла, не пускали, далі вже йти – зась.
І що ви думаєте, об 11-й годині ночі підняли Головченка, а він тоді був голова КГБ Укра-їни. (Іван Головченко очолював тоді Міністерство охорони громадського порядку. Туди ж прибув заступник голови КГБ при Раді Міністрів УРСР з питань ідеології генерал Калаш. – В.О.). Оце той Головченко, що потім написав гарні романи.
В.Овсієнко: Удвох із Олексою Мусієнком.
В.Петрук: З Мусієнком, так. І от подумайте собі, що все-таки траплялися на таких поса-дах українці, в тому числі цей Головченко. Він до цього поставився, я би сказав, зовсім по-людяному. Це одинадцята ночі. Інший прийшов би і не знати що натворив, а він сказав так: "Ну, хлопці, що ви, власне хочете, чого ви добиваєтеся?" Йому розповіли, що так і так, що це святий день, що ми прийшли до Шевченка, нічого ж не робилося такого, що було протизаконно: вірші читалися, пісні співалися – так, як завжди. А тут наших людей ті, що стоять по-серед вулиці – бо вони вийшли з колони, оті підіслані п’янюги, що безлад робили…
Головченко каже: "Ну так що ви хочете?" – "Так і так, от наших хлопців похапали, кудись позавозили, то ми хочемо, щоб їх випустили, бо вони ні в чому не винні". – "Добре, давайте так домовимося, – каже, – от ви зараз усією колоною спускайтеся, йдіть униз", – це колишня площа Калініна, а тепер, слава Богу, Майдан Незалежності називається. Так от: "Ви ідіть туди, а ми… Хто зі мною поїде?" Там декілька чоловік ближче стояли, сіли з ним у машину, поїхали на міліцейські постерунки, тобто дільниці. Через півгодини ми спустилися вниз, а там, де ото зараз фонтан, трошки ближче теперішнього фонтану...
О.Орач: Там відділення міліції.
В.Петрук: Ні, на Майдані Незалежності, навпроти пошти – туди їх привезли, випустили. Це була така велика радість, Боже! Всі, хто там був, пережили якесь надзвичайне духовне піднесення, тому що це була перша перемога. І, я ж кажу, добре, що такий розумний чоловік попався нам, Головченко.
В.Овсієнко: Правда, що він був у вишиванці? Бо така легенда ходила.
В.Петрук: Я цього не пам’ятаю і не зауважив. Але, на наш подив, після цих поливань, після цих брутальних методів – хапають, тягнуть людину… І оце, до речі, щоб ви знали, тоді вперше зазвучало слово "ганьба". Зараз його гукають – та що, "ганьба, ганьба", а тоді воно як молотом било, коли кричали: "Гань-ба!" От вони волочать людину по асфальту, а в цей час усі повертаються і буквально як ото ковадло і молот: "Гань-ба!" Як ударить те слово… Воно було дуже сильне, воно набуло тоді якоїсь надзвичайної сили. Після цього воно почало зву-чати, а до того цього слова ніколи не вживали так публічно. Якраз тоді воно народилося.
В.Овсієнко: Я знаю, що один зі схоплених був Віктор Могильний. А хто ще був схоплених, не пам’ятаєте?
В.Петрук: Важко сказати, тому що в такій ситуації, коли стоїш у натовпі, прізвища зразу не приходять до голови.
В.Овсієнко: Там Плахотнюк Микола зіграв провідну роль. Оксана Мешко там була, з Головченком саме вона розмовляла. (Микола Плахотнюк. Колóворот: Статті, спогади, документи / Упорядкування та коментарі В. Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 314: «Спра-вді, схоплених біля пам΄ятника Шевченкові привезли до поштамту о 1-ій год. 30 хв. Ними виявилися Ігор Луговий, Ротштейн, поет Віктор Могильний, студент театрального інституту Володимир Коляда).
В.Петрук: Може й була. По-моєму, був іще… От зараз він у міськраді...
В.Овсієнко: Сергієнко Олесь. Це син Оксани Мешко.
В.Петрук: От він то точно був, бо я його добре з тих часів пам’ятаю, він такий високий, видний чоловік. Я його добре пам’ятаю, то він був. Кого там ще сказати?
В.Овсієнко: Ну, хоч декого. Дякую за таку інформацію, бо я цими речами цікавлюся. Я записую колишніх політв’язнів і учасників національно-визвольного руху, бо збираю матеріал для «Словника дисидентів». Добре, а Ви, пане Олег, щось додасте?
О.Орач: Ні, не до цього. Я з іншого приводу. Можливо, Ви – а навіть не можливо, я впевнений у цьому – підкажете мені, це ж я і до Михайлини [Коцюбинської] звернувся, і до Дмитрика [Стуса]. Я минулого місяця в присутності ще двох серйозних чоловіків у видавництві "Український письменник" провів перемову з Вадимом Скоморовським, який дуже шляхетно і по-людськи поставився до ідеї перевидання книжки спогадів про Василя Стуса, де ж і Ваш, Василю, спогад є. (Не відлюбив свою тривогу ранню...: Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. – К. : Укр. письменник, 1993. – 400 c). Він уже років три-чотири тому мені казав, що якби знайшлися ще спогади, то можна було би перевидати доповнене видання. Треба це робити. Ми переговорили з ним, він каже: "Я не відмовляюся від своїх слів, хоч як ми важко не виживаємо, але Ва-силь – це історія. Будемо щось робити". Коли воно вийде, що воно вийде, де ті гроші знайдуться, як буде змінюватися видавнича ситуація – але треба, перш за все, покласти додаток до книги про Василя Стуса. Я вас прошу, допомагайте. Де що було надруковано, візьміть собі на замітку. Хто не написав – хай напише. Я ніяк не додзвонився в готель, де два вірменина жили. Вони ж обіцяли, а не дали спогадів.
В.Овсієнко: А, це Паруйр Айрікян, так? Айрікян був у нас восени 1999 року. Михайло Горинь, він, я і Вахтанґ Кіпіані ходили на могилу Василя Стуса, він там розповідав. Я запи-сав його розповідь. Уже навіть списано на папір.
О.Орач: Ой, Боже, яка добра розмова в нас сьогодні. Значить, від Айрікяна вже можна одержати, через Вас. Так і напишемо: спогади Айрікяна за записом Василя Овсієнка.
В.Овсієнко: Який у Вас тепер телефон, скажіть мені?
О.Орач: Будь ласка – 227-19-98. І потім ще ж, Господи, я дзвонив йому, він обіцяв… Хто там у нас на Західній Україні, де греко-католицька парафія 1000 гривень чи карбованців дала на пам’ятник Василеві:… Ми з кобзарем Миколою Литвином там виступали. Якесь невеличке місто, райцентр, він сидів зі Стусом...
В.Овсієнко: А, то це Зорян Попадюк із Самбора, так?
О.Орач: О, Зорян Попадюк. От у Зоряна треба взяти, він обіцяв і не написав.
В.Овсієнко: З нього треба видушити. Я оце в нього був, записав його автобіографічну розповідь.
О.Орач: Василю, як мені тепер вийти на Зоряна?
В.Овсієнко: Дуже просто... [Вимкнення диктофона].
В.Овсієнко: Питання до пана Володимира Петрука. Ким ви тоді були, скільки вам тоді років було, якого ви року?
В.Петрук: Я сорок третього року, але в Києві я живу з шістдесятого. У шістдесятому ро-ці я поступив у КПІ, Київський політехнічний інститут. Перші два курси на вечірньому вчи-вся, працював на заводі, тепер він називається імені Корольова, а тоді це називалося «п/я», такий радіозавод був на хуторі Відрадному. А з третього курсу був я на денному факультеті. А стипендію одержував на заводі як заводський стипендіат. Три останніх курси я з заводу був і там одержував стипендію. Десь на третьому курсі, у 1963 році, я почав ходити у Будинок вчених, там хор був, якщо знаєте, "Жайворонок".
В.Овсієнко: "Жайворонок", знаю.
В.Петрук: Там збиралася вся українська київська громада. Десь тоді я в Музеї Івана Макаровича Гончара побував.
О.Орач: Мене Стус туди водив.
В.Петрук: Читав тоді вірші Ліни Костенко. Василя Симоненка страшенно я любив. Я на заводі проводив вечір, бо культоргом був на заводі серед молоді, то я на заводському вечорі читав вірші Василя Симоненка. Страшенно це все мені подобалося. Його вірші взагалі мене захоплювали як молоду людину. А в шістдесят четвертому році я прийшов одержувати стипендію на завод, а там підходять два чоловіка і раз, до мене: «Давайте пройдьомтє». І вперше мене, ну, не арештували, але затримали на три дні на Рози Люксембург [в обласному КГБ], провели зі мною профілактику, як вони називають. Причин таких явних не знайшлося, щоб більше мене покарати. Я повернувся до навчання і закінчив КПІ, і один на всю групу... Тоді ж оце Шелест, пам’ятаєте… Був такий період, коли нібито, навіть у КПІ, пробували ввести навчання українською мовою. Але, на жаль, все це діло було потоплено. Було так: дали ви-кладачам півроку підготувати лекції. А через півроку Шелеста зняли, зробили з його книжки "Україна наша радянська", що ніби вона «УНР» називається. У результаті, коли дійшло до п’ятого курсу, вже Шелеста на було, але я один на весь факультет захистив диплом – "Елект-роорган" у мене тоді був, модна така тема, я ж був на радіофакультеті? – українською мовою. Що цікаво, коли записку приніс, українською мовою написану (там усі розрахунки), то про-фесура ще більш-менш... Ну, тоді ще київське видавництво технічні книжки українською ви-давало, то це ще було нормально сприйнято. А коли я розвішав усі креслення, десять листків, і все на кресленнях підписано по-українськи – ну, то був страшний фурор! Вони, ця профе-сура, очі повитріщали, дивляться: що це таке, як це може бути, щоб креслення були підписа-ні українською мовою?
Оскільки я був заводський стипендіат, то повернувся на завод. На заводі я і далі працював спочатку в СКБ, а потім був головним технологом у цеху. Там було слідкування, це від-чувалося. От розповідав про події 22 числа. А зараз я вам розповів цей епізод...
Я йшов на початку колони. До мене тоді приїхав зі Львова друг Юрко. І ми одного з тих провокаторів тримали попід руки, мало не несли його, щоб щось таке не учвóрив. Може, че-рез це, а може й через те, що мене й раніше знали, але ось такий факт. Людей випустили вже десь пів перша ночі на теперішньому Майдані Незалежності. Ми з радістю пішли по домах, але вже пізно було, вже транспорт не ходив. Я йшов додому пішки, це Індустріальна вулиця, це аж за колишнім заводом "Більшовик". А жив на квартирі в одної родини, приватний будинок, старий, дореволюційний ще. Він стояв у такому місці, що пройти до нього у провулочок можна було тільки однією хвірточкою. Я дійшов: було три години ночі, я повертаю за п’яти-поверховий, і тільки туди сунувся – стоїть міліцейська машина "бобик" просто на цій хвірто-чці. Стоять? покурюють. Там вони ніколи в житті не стояли, а от стоять.
Ясна річ, що я сприйняв це так, що мене, мабуть, чекають. Думаю, ні, додому я цього разу не піду. Я раз, крутнувся, пішов по іншій вулиці до Гарматної, а там був гуртожиток за-водський. Я зайшов у гуртожиток, стоячи до батареї притулився, і так ніч минула. Але на за-вод я пішов раніше, не о восьмій годині, через прохідну пів на восьму пройшов.
В.Овсієнко: Заздалегідь.
В.Петрук: Так, заздалегідь пройшов. Пішов собі в цех, ходжу по цеху і думаю, що ж воно буде з цього всього? Але минулося, хвалити Бога. Але от наступного року, коли чеські події були в 1968 році, Боже, ходив перевіряючий кагебіст по цеху. Я був і ще там був такий Вовчак у нас у цеху...
О.Орач: А що перевіряв, настрої?
В.Петрук: Вони знали, що в цеху є два таких українці, що з робітниками дружили, якийсь ми вплив на колектив мали. У день, коли вони ввели війська в Чехословаччину, – це я вже пізніше знав, що була вказівка по всіх установах направити людей, щоб заблокувати будь-яку можливість протесту. І от він ходив по цеху цілісінький день, нічого не роблячи, назад-уперед, назад-уперед. Буквально цілий день проходив.
О.Орач: Це його робота.
В.Петрук: Така робота в них була, так. До нас не підходив, але ж ми бачили, в цеху всі знають один одного, хто і що.
В.Овсієнко: Для зв’язку скажіть свій теперішній телефон.
В.Петрук: 268-06-33. Петрук Володимир Іванович, науковий співробітник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
В.Овсієнко: Ще назвіть свою дату народження і місце.
В.Петрук: Житомир моє місце народження. А народився я 13 лютого 1943 року в родині, щоб Ви знали, тих партизанів, підпільників. Радянських, ясна річ. Батько і мати мої такі учасники бойових дій.
О.Орач: Я прошу, хай би Володимир Іванович іще назвав дату публікації в "Літературній Україні", коли було надруковано його філологічну статтю. Він технар, але так це подав – на заздрість нашим філологам. А ще я одного разу чув, як він на науково-практичній конференції Демократичної партії України виступав і говорив про рух племен і народів. Він так вільно поводився з термінами, що я, історик-філолог, того не можу, а він, технар, так знає про рух народів у Європі, історію слов’янства. Я би хотів, щоб Володимир Іванович сказав, як та стаття називається і коли це було.
В.Петрук: Стаття називається "Чи є артиклі в українській мові?" Оце та проблемна стаття, якщо Ви її пам’ятаєте.
В.Овсієнко: А-а-а, я щось таке пам’ятаю. Це коли було?
В.Петрук: Я за неї одержав авторське свідоцтво, бо це був абсолютно новий, нетрадиційний підхід до мови. Коли я приніс цей матеріал в Агенцію авторського права, то вони через два тижні кажуть, що ніде ніякої літератури, нічого такого взагалі нема. Так що мені моментально видали авторське свідоцтво.
В.Овсієнко: То коли була ця публікація?
В.Петрук: Це було у квітні місяці, а от якого року? Сімнадцяте чи двадцять друге квітня, бо там у мене різні публікації.
О.Орач: 1998 року, мені здається. Чи сьомого.
В.Петрук: А книжку Ви мою маєте? Я вам дам зараз, по-моєму, у мене є ще одна. Якщо є, а ні, так вибачайте, іншим разом.
Оскільки мова зайшла про гуманітарні науки… Справа в тому, що я після закінчення радіотехнічного факультету КПІ у 1965 році, зразу в 1966 році поступив на філософський факультет Київського національного університету і закінчив його. Тобто я маю дві освіти – технічну і гуманітарну. І через це інтереси мої полягають у двох сферах: я працюю практично серед кібернетиків і математиків, а разом з тим я вже член Спілки письменників.
О.Орач: Недавно прийняли.
В.Петрук: Написав ось книжку, називається вона "Країна Великочудія".
В.Овсієнко: Великочудія?
В.Петрук: Так, "Країна Великочудія". Це теоретичне дослідження. Вона спочатку мис-лилися як публіцистична реакція на різні публікації, а вилилися у монографію. Бо я на роботі займаюся проблемою створення комп’ютерного атласу історії України. І от, займаючись цими проблемами, написав книжку, яка стосується нашої історії до періоду Київської держави, і особливо визначення трьох теперішніх країн: теперішньої РФ – Російської Федерації, теперішньої Білорусі і теперішньої України. Я особливо чітко показав, що вся ця структура сформувалася ще до переселення... Ще жодною ногою слов’янин не ступав на фінські землі, які тепер на території Росії, а вже країна така існувала. Від Фінляндії аж до Уралу – це все була величезна зона. Сталін страшно боявся – я там цитату приводжу, що він у 1939 році намагався обґрунтувати напад на Фінляндію, то казав, що Фінляндія хоче захопити всю північну Росію аж до Уралу, що це буде велика Фінляндія. Такі гасла висував. А пам’ятаєте, що в 1991 році серед громадськості Росії були такі гасла: "А где же наша Родина?" Пам’ятаєте такі га-ла? "А где же наша Родина?" І ще казали: "А где мы будет русскую республику организовывать?" Пам’ятаєте, таке було?
В.Овсієнко: Ага, так.
В.Петрук: Постало таке питання. Я в цій книзі увійшов у полеміку з Леонідом Залізняком, є такий теоретик у Києві.
В.Овсієнко: Знаю такого.
В.Петрук: Так от, він розробив концепцію, яку повторив багато разів у різних варіантах. Є його рекомендований підручник стародавньої історії, я днями його придбав, і там те саме повторюється. Традиційна концепція, що слов’янство розселялося на північ. От з України панівний народ – він проводить аналогію до інших європейських імперій – розселявся на північ. Хоч Залізняк намагається боротися з поняттям «колиски трьох братніх народів», але він же сам його стверджує ще раз, тільки в інший спосіб. Виходить, що українці розселилися на північ. Що росіяни – це ті ж самі українці, тільки змішалися з фінами. Такий парадокс виходить. Я в цій книзі спирався на офіційні джерела. Навмисно. У період розпаду імперії, що характерно, трапляються в науці чи в мистецтві епохальні речі. Зокрема, був виданий 20-томник – всі томи не вийшли – "Археология СССР". Дуже важливі для нашої історії томи вийшли – скіфо-сарматський і далі. Фінноугорський том, слов’янський том, що дуже важливо, вийшли. Так от, у слов’янському томі явно видно, що автори намагалися всіляко підігнати матеріал під старі концепції, а воно просто вилазить…
О.Орач: Виламується.
В.Петрук: Виламується. Сєдов – головний редактор цього видання. Видно, що воно прямо лізе з того всього: ніякі українці туди не переселялося ні у восьмому, ні в дев’ятому столітті. Туди почали переселятися з Польщі, з Прибалтики теперішньої, тільки німецької, звід-ти, де острів Рюйген, де почався загальноєвропейський процес відкату. Спочатку народи з півночі на південь котилися на Римську імперію, а потім цей процес загас і вони відкочувалися назад, уже християнізовані. Так теперішні німці відкочувалися назад, почали тиснути на слов’ян, на отих полабських слов’ян. А в цей час у Скандинавії був сильний рух, як ви знаєте. Ми називаємо їх "варяги", а вони норманами називалися, пам’ятаєте? Вони всюди розселялися, набіги чинили і втягнули в цей процес слов’ян. Вони до Іспанії, до Рима і до Сицилії до-ходили. То що їм було захопити найближчі затоки Балтійського моря? Вони їх усі напам’ять знали. І почалася така – я її назвав спеціальним терміном – «озерна колонізація». У чому вона полягає? Вони запливали кораблями в озера, от, скажімо, в Ільмень-озеро. Не Новгород, а Псков так перший був заснований... Цілий масив фінських народів, від Фінляндії до Уралу, величезний лісовий масив. Вони запливали річками, протоками в озеро, робили там форте-цю, воєнну факторію, укріплювалися. А далі навколо починалося завоювання, експансія. І наступне озеро, і так далі. Там же буквально все точно доводиться археологічними даними. У Сєдова є такі фрази, я їх цитую, що нема жодного спільного елементу з півднем, з Україною – ні в зброї, ні в одязі, ні в будівництві – ну нічого спільного нема. Усе спільне з Кашубською територією, це Польща і колишня НДР. Територія нинішньої північної Росії була заселена звідти. Потім вони звідти починають експансію на південь. Втягнули в цей похід Олега. Хто в ньому брав участь? Це оті кривичі, втягнули туди навіть мерю. Отут усі народи – весь, мерь, чудь вони називали. А чого я назвав "Велика країна великочудія"? В Європі народи хоча й говорили різними мовами, та все ж таки вони відчували, що їхня мова індоєвропейська, тобто вони один одного могли розуміти, так чи так, всі слова чи не всі, але могли зрозуміти. А коли дійшли до фінських народів – ну зовсім нічого, жодного слова не розумі-ли. І кажуть: "Чудной какой! Ну, чудь". І вони це повторювали – «чудь і чудь». А ця чудь, ці фінські народи, не встигли утворити єдину спільну державу. Вони були лісові мисливці. Слово "фін" по-скандинавському, по шведському – мисливець, лісовий мисливець. Так от усі ці фінські народи єдиної держави не встигли утворити, а тут найшли оці скандинавсько-слов’янські загарбники.
О.Орач: Підім’яли їх.
В.Петрук: Так, з одного боку. А з того боку вже тюрки проникли на Волгу. Перше Булгарія. Почався тиск із того і з того боку. Великочудія – це велика Фінляндія. Я назвав її Великою Чудією не для сміху, а що так воно і є, що ця країна по-справжньому не Росія має називатися, а Великочудія.
В.Овсієнко: Я вам дякую. Візьміть, отут є адреса, телефон.
О.Орач: Пане Василю, якщо розшифруєте, – по-моєму, прекрасне інтерв’ю записано Василем Овсієнком...
В.Овсієнко: Шостого березня 2000 року, по дорозі від Спілки письменників через Хрещатик аж до площі Толстого...
О.Орач: У присутності Олега Орача, який засвідчує автентичність запису.
В.Овсієнко: Дякую.
Опрацьовано 10 березня 2013 року
 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Події

РФ: У Пермському Меморіялі – слідчі дії. ХПГ-інформ

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

MENU