ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю

 594216.11.2013

author: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Раїси Савеліївни ЛИШІ
14 і 16 квітня 2002 року (з виправленнями 18.11.2013)

В. Овсієнко: 14 квітня 2002 року в приміщенні редакції ґазети «Наша віра» розповідає пані Раїса Лиша. Записує Василь Овсієнко.
Р. Лиша: Дуже багато у кожного з нас визначається місцем народження. Моє село Ялосоветівка, як тоді називали. Це Козацький край, Січеславщина. Пізніше перекрутили цю назву, зробили нібито граматично правильнішою, стала Єлизаветівка, але мені здається, що давня народна назва Ялосоветівка була милозвучніша, ближча… Отже Ялосоветівка, або принаймні Єлисаветівка, в дев’яти кілометрах від знаменитої Петриківки Петра Калнишевського. Юрій Вівташ, до речі, дотепно обіграв цю назву і, жартуючи, називав село Я-лиша-ветівка.
Там ціле гніздо, кущ козацьких сіл — Сотницьке, Лобойківка... Аж три річки поблизу — Дніпро, Оріль і Протовчанка. Не рахуючи безлічі зовсім маленьких. Протовчанку, на жаль, знищили будівництвом каналу Дніпро — Донбас. Там Протовчанська й Орільська козацькі паланки були. І козацький дух та звичай вельми відчутні.
Запам’яталося дуже гарне село над Дніпром — Паньківка, де жили наші родичі, і одного разу батьки, навідуючи їх (десь у 1947 р.), взяли мене з собою. Вулиця, увінчана шатром величезних дерев: тополі, верби, дуби… Біля хат повно квітів у дворах. Навіть тепер це згадується як рай. Те дивовижне давнє село, як і великі мальовничі Аули над протилежним правим берегом Дніпра — затопили так званим «Дніпродзержинським морем». Поруч з моїм селом, ближче до Дніпра — Курилівка, козацький зимівник китайгородського сотника Павла Семенова, який побудував у Китайгороді три церкви в стилі козацького бароко, котрі дивом, хоч погромлені, вціліли до нашого часу. Ялосоветівка опинилась на самій межі — поміж Гетьманщиною і Козацьким Запоріжжям. Підпорядкувавшись врешті Запоріжжю, село зазнало всіх тих ударів долі, що впали на українське козацтво.
Пам’ять — живу й болючу — про тих, на чиїх кістках будувався Петербург, про Соловки і Калнишевського я відчула в своєму дитинстві.
До речі, Ялосоветівка збройно повстала проти кріпацтва. І не переставала обстоювати своє право вільної людини, господаря краю. Хоч і зазнала жорстоких бід.
Батьки мої — селяни, люди, на мій погляд, виняткові, глибоко віруючі — і батько, і мати. Вони вирізнялися, як тепер уже бачу, якоюсь надзвичайною, що здавалась природною, совісливістю, безкорисливістю і талановитою людяністю. Можна сказати, в цьому чувся духовний аристократизм, притаманний глибинній українській культурі. Для батька характерна була внутрішня зосередженість. Він не любив порожні теревені. Пам’ятаю, після війни — це вже був 1946-47 рік — він читав Біблію, до нього приходив один чоловік, Феодосій, з яким вони вели розмови «про божественне», про Христа.
Від батьків, певно із найранішого дитинства, я й винесла незбагненне відчуття, що Бог є Той, з Ким і на землі, і на небі не страшно і не самотньо.
До речі, батька під час війни забрали у військо майже перед самим приходом німців (тримали на заводі, де він працював сталеваром). Мені було десь два роки. В моїй пам’яті досі жива ця картина. Батько взяв мене на руки і йде до сусідів: там, у садку, збирають тих, кого посилають на фронт. Від нашої хати до шляху десь 200 м. І ми бачимо: шляхом сунуть, гудуть якісь машини, може й танки, ідуть солдати. І я, знаючи вже, що батько іде «на війну», раптом кажу: «Ой, поб’ють вони тебе, татку, дуже». А потім додаю: «Але ти повертайся скоріше». Запам’ятався і той садок тітки Марини, стримані дядьки, які ще й жартували і мене про щось питали. А чоловік тітки Марини з війни не повернувся. І не він один. Більшість тих сусідів загинули.
А я, чекаючи батька, щодня молилася перед іконою Матері Божої, щоб він повернувся. Батько потім казав, що ці молитви — мої і мамині — врятували йому життя. Тяжко поранений під Ворошиловградом (Луганськом), скалічений, але він таки повернувся.
Коли йшла в перший клас до школи, запам’яталося батькове застереження: «В школі будуть казати, що Бога нема, але ти цього не кажи». Власне, я й без того вже вочевидь не стала б такого казати. Але батькове дорогоцінне застереження відкрилося поступово як урок повного неприйняття зради. Недаремно він так любив «Тараса Бульбу» Гоголя. І просив читати йому вголос, коли в школі вивчалося за програмою.
Церкви в селі не було. Збудований козацтвом храм Св. Покрови був зруйнований у 30-ті роки. Але віра залишилася, не показне благочестя, а правдива традиційна козацька.
У великі християнські свята банею храму було небо. Воно якось особливо відкривалось. Там чули наші різдвяні колядки… Слово справді народжувалось у величезному просторі… Лунали віншування «посипальників» на Василя, янголи і душі предків сідали за стіл до куті. Великдень огортав душу найчудеснішим неземним світлом Воскресіння. Були справжні, незабутні — Вознесіння, Покрова, Зелена Неділя, Успення… Свята Варвара, Святий Миколай… Традиційні храмові свята по селах. Бог був десь близько, хоч і невидимий.
В. Овсієнко: Ви досі не назвали імен батька і матері. І означте роки їх життя.
Р. Лиша: Батько — Савелій (Сава — називали) Титович. Народився 1901 року. Помер — у 1984. Мати — Наталія Демидівна, народилася 1903, померла 1991 року.
В.Овсієнко: Як Ваше прізвище чітко вимовляється?
Р. Лиша: В селі воно досить поширене. Є Лиші і в Петриківці. Лишà. Називали ще Лишівці, Лишівни, Лишенки, Лишиха… була тітка Настя, дядькова Василева... Тобто прізвище дуже творчо варіювалося. Дівчата — це були Лишівни. Козацьке прізвище, дуже старовинне слово. Можливо, тотем роду. Я розкопала це в якійсь книжечці з історії українського й литовського дитячого фольклору. Виявляється, була колись така лічилка: «Оце лишá, оце кунá, оце вийди геть». Автор того дослідження каже, що їй не менше як дві тисячі років. Лишá — це лисиця, а кунá — куниця. Валерій Ілля теж казав — знайшов у словниках, що лишá означає лисиця. У традиційних козацьких прізвищах мого села і вуличних прізвиськах є багато дуже цікавих іменників: Діжа, Паталашка, Непадимка, Кияниця, Коп’як, Сердюк, Нетребка, Візмело…, які пробуджують безмір асоціяцій і свідчать зокрема про багатство способів словотворення в нашій мові.
Багатьом моє прізвище здавалося незрозумілим. Майже всі переносили наголос на перший склад. Вирішила врешті з тим примиритись: хай буде літературний псевдонім.
Тут треба дещо сказати про батьків і мамин рід і їхню долю у ХХ столітті.
Свого часу в село прибули втікачі від турецьких набігів з Поділля. Подільський елемент виразно помітний у структурі і духові села. Думаю, що батьків рід — саме з Поділля.
Рід діда Тита походив, певно, з заможної козацької старшини. Навіть судячи з того, що дід мав «до революції» 50 га землі і четверо коней, як написано в протоколі зборів про виключення мого батька з колгоспу — як сина розкуркуленого. Дійсно, під селом з південного боку є місцина, що називалась Лишівська балка — то була частина дідових угідь, де згодом рили той надзвичайно білий дивовижно гарний пісок, який вивозили кудись за кордон (казали у Францію), і дорились до того (у 70-ті роки), що утворилося Голубе озеро. І з північного заходу була ділянка — Грабове. Про це чула якось від батька. Але ж і родина діда Тита й бабусі Наталки була велика: шестеро синів — Яків, Петро, Василь, Ігнат, Савелій, Данило і дві дочки — Федора і Параскева. Всі позначені якоюсь характерною лицарською виразністю, силою, завзяттям до праці, творчою ініціятивою, добротою. Тітка Параска, приміром, ткала дуже гарні рядна, шила людям валянки, шапки, кожухи. Батько з братами посадили цілу вуличку — алею пірамідальних осокорів перед піщаними кучугурами, які сунули від Дніпра на село. Алею називали Лишівські осокори. Вона, як і інша — з могутніми тополями й осокорами, також посаджена братами, — прикрашали село. Та у 80-ті знайшлися такі, кому забажалось ті величні прекрасні дерева спиляти. Напала тоді на людей якась дика жадоба спустошення.
Батько також власноруч викопав у березі перед городом величезний ставок, мабуть метрів 40 чи й більше довжиною і метрів 5 ширини, де потім люди ловили рибу, а діти купалися. Обсадив вербами, однак ті верби хтось злодійськи темної ночі повиривав. (То були якраз часи «колективізації»). Лише одна велика верба виросла над ставком.
І не лише діда Тита, але всіх батькових братів і його самого було розкуркулено. Найстаршого Якова убили комсомольці в 33-му, Петро застрелився, не бажаючи вступати в колгосп і опинившись у безвиході. Данило, наймолодший, змушений був утікати в пошуках праці і, не маючи документів, опинився аж у Грузії. Був десь врешті схоплений, заарештований, як «безпашпортний», та відправлений на Волго-Донський канал — і там загинув. Був його лист до братів 33-го року, де він писав, що голодує, просив прислати хліба. А Василя та його юного сина Дмитра вбили на війні.
Батька спершу виключили з колгоспу — як сина куркуля та за те, що «проводив розкладацьку роботу серед колгоспників о хлібозаготівлі», «на позику не підписувався, — суперечив, контрактацію не платив — суперечив». А невдовзі в лютому місяці 1933 р. їх з матір’ю і двома дітьми — трирічним Степанком, який тієї ж весни помер від голоду, і п’ятирічним Михайлом, — забравши все майно і їжу, викинули з хати. І то притім, що мати ходила в колгосп на роботу. Батько тоді лишився живий тільки тому, що блукаючи в пошуках будь-якої роботи, босий, замучений, випадково зустрів заступника головного інженера металургійного заводу в Кам’янському (Дніпродзержинську), який його знав і відразу ж узяв помічником сталевара. Батько завжди зі вдячністю згадував ту людину. Потім батько став відомим сталеваром. Він цю працю любив і багато про неї розповідав. Але от що його «відзначали», називали «стахановцем» — про це не обмовився й словом.
Хату батькам повернули десь уже, мабуть, у 1940 р., бо тому, хто її захопив, чомусь там не велося. Він захотів повернутися на власне кишло.
Але досі не можу збагнути той факт, що у війну, коли батько поранений лежав у госпіталі, і вже прийшли «червоні», наші, маму зі мною — трирічною і братом-підлітком, знову взялись виселяти з хати. Тільки втручання військового — капітана, який стояв у хаті, до якого мама звернулась за допомогою, зупинило ту напасть.
Вже коли я працювала в редакції обласної газети «Прапор юности», в розмові з професором металургії Семикіним, який проєктував і вдосконалював доменні печі в Дніпродзержинську, раптом почула — бо його зацікавило моє прізвище, — що він знав мого батька, який допомагав йому проводити експерименти в печах.
І той вражаючий факт, що батько зовсім юним був у війську Української Народної Республіки, я теж дізналась не від нього, а від свого старшого брата Михайла. То вже, мабуть, тому, що батько остерігався, аби не наразити мене на неприємності. Лише одного разу, коли я чомусь запитала: «Тату, а ти був у армії?» — він, якось загадково посміхнувшись, сказав: «Був. Я був високий, додав собі два роки — і мене взяли». А я ж і гадки тоді не мала, що то була за армія. І багато жалю чулося в його словах, коли згадував, що у 1918-му люди повірили декретові Леніна про волю і землю — селянам.
В. Овсієнко: А яке мамине дівоче прізвище?
Р. Лиша: Мама — Невгамóнна. Зберігся родинний переказ, який я почула від матері. Прадід мій Денис Іванович був з роду Золотовусів. Мав він вольову незалежну натуру. Чумакував, привозив з Києва людям ікони, хто які бажав. Їхав якось він з Половиці (тепер — Дніпропетровськ) кіньми, а назустріч панський екіпаж. То були вже часи насильницького закріпачення. Пан хотів, щоб прадід Денис зминув йому з дороги. Але прадід на ту пиху не тільки не зминув, а ще й хльоснув батогом панських коней, щоб не напирали на його віз. Після того пан наказав відібрати в прадіда прізвище Золотовус.
В. Овсієнко: Як то забрав прізвище?
Р. Лиша: Я не знаю. Але після того пан дав йому прізвище — на покару — Невгамóнний. Бо тоді вже в селі, незважаючи на повстання, яке придушувало військо, поступово ввели кріпацтво. Існував переказ, що був у селі кат, який ставив непокірних на стовпи. Досі існує приказка: як у ката на стовпі поставлений.
На хуторі Кваки, за кілька кілометрів на південний захід від села, жив мамин двоюрідний брат дядько Семен. Мама його часто згадувала. Я його бачила лише раз, коли вчилася у 8-му класі. Він звідкись приїхав — побачити родичів. Мене вразила свобода і певність його поведінки. Дядько Семен розповів, як у 30-ті роки його розкуркулили і хотіли заарештувати. Він побачив їх, коли наближалися, розбив вікно і втік. Досі шкодую, що не розпитала більше про цю дивну, сміливу людину.
Але Невгамóнний — теж гарне прізвище. Рід Невгамóнних взагалі дуже жвавий. Мама була вельми балакуча. Якщо батько трохи мовчазний, хоч і дотепний, часом у нього такий чорний козацький гумор проскакував, а мама дуже любила мову як таку. Вона просто розквітала в мові. Вона ходила до сусідів погомоніти. Понести їм пиріжків чи хліба, чи огірків квашених, чи ще чогось — і порозмовляти. Без цього, здавалось, просто не могла існувати. Я приїжджала, коли вже вчилася в університеті, то найперше — сідала її слухати. А пізніше записувала її слова. Вона природно жила в мові — мову вона просто творила. Це був талант. До речі, мама аж плакала, коли згадувала, що її, дівчинку, в сім’ї, де було багато дітей, не пустили до школи. Але це наче ще більше підсилювало її талант оповідати. Як вона вимовляла ті слова, дивовижно квітучі, де вони в неї бралися — багатющий словник! Живі неологізми!
Власне, не лише мати, але ціле село було великим творцем мови. Тому мова просто буяла, і її годі було не полюбити. Звідси почалося для мене відчуття слова — як чогось живого і таємничо прекрасного.
Ще бачу в своїх батьках — в їхньому світосприйманні — питоме, козацьке, з глибин поколінь: я виросла в свободі, мені давали змогу бути вільною і самостійною. Мені довіряли, оберігали, радили, все пробачали. Не раз я чула: «Дивись сама…» Тобто — думай. Але батько не терпів жодної неправди. Це було як закон, що його не обминеш. «Правду говорити легко», — казав він. І життя показало, що так воно й є. Бо то значить — не споганити себе неправдою. Тут виявився ключ до ваги і значущости слова.
Батьки, попри всю суворість часу — дали, донесли мені такий світ, де була повнота буття, яку я сприйняла, тоді ще не усвідомлюючи ціни того дару. Там була самостійність, був Бог, любов і добро, живий скарб предковічного світогляду… І це становило сутнісне, головне, незриме багатство мого села, попри складні процеси, які з ним відбувалися. І жодного натяку у батьків не виднілося на якийсь там комплекс меншовартости. Таку силу гідности давав їм вибір добра.
Навіть у часи найсуворішої бідности, в голод 46-47 рр., у хаті не було духу жебрацтва. Мама журилась, коли не було «щось комусь дати». Завжди ділились з просящими, чим могли, дивилися на них, як на вісників Божих. Одного разу я віддала просящому цілий пиріг з яблуками, що його мама спекла на день. І мене за це не картали.
Суєтність якось маліла перед ними. І це для мене лишилося як щось неперебутнє, визначальне. Наприклад, батько розповідав мені, що в час праці на заводі сталеваром йому пропонували вступити в партію, обіцяли послати вчитись, умовляли, але він відмовився. Брати участь у тому, що було неправдою, він не міг, не бажав. І мені він був кинув, як щось виношене, заповітне: «За грошима не ганяйся». А одного разу сказав, і я відчула, що це як сповідь, над якою маю думати, — що для нього вкрай важливо було мені це промовити: «Щоб ти знала. За своє життя я ніколи нікого не вбив — ні в часи революції, ні в війну на фронті».
Взагалі про війну він не любив, не бажав згадувати. На відміну од дядька Луки Халявки, чорнявого, чорноокого, дуже зграбного в рухах і пластиці, чисто тобі Мамай з Петриківщини, який вочевидь генетично успадкував вояцький талант, і дійшов із своїм кулеметом аж до Берліну. Той охоче оповідав пригоди, в яких чувся дар стратега і вояцька кмітливість, та про заможне життя господарів у Европі.
Зате не раз чула про випадок, коли хтось написав доноса на одного з сусідів, ніби той гнав стадо худоби з села до Німеччини, і в доносі було вказано на батька, як свідка, через що його викликали в НКВД, — про це батько розповідав. Як офіцер поклав перед ним на столі наган. І почав допитувати. «А я кажу — я цього не бачив». Довгенько його там протримали, звісно, погрожували. Та батько був не з таких, що кине людину в біді.
Тож і родичі казали про батька: «рішучий чоловік».
Батько і мати раділи з мого бажання вчитись. І це теж — назавжди. Їхня радість, їхнє святе очікування від тебе чогось…
Взагалі, мене завше вражала досконалість їхніх кроків, їхнього вибору в ситуаціях украй важких. Тому якби Ви запитали про моїх найбільших вчителів — то це вони — батько і мати, а ще село і люди, які також тримали світло світу, спромоглися бути собою.
І ось школа, а потім університет, де на тебе валиться увесь огром суперечливого і страшного світу, з його добром і злом, правдою і кривдою, — якраз і показали, що то зовсім не проста річ — навчитись бути собою. Робити вчинки, в яких раптом несподівано починаєш бачити справжність себе і світу.
Як ото козак у давнину вирушав з конем у поле — світ широкий і себе пізнати. Тож батько, певно, думаючи про якісь такі речі, віддав мене до школи не в неповних сім, а в неповних вісім. Хоч я давно вміла читати й писати. Але в батьківській хаті я набиралась чогось більшого, ніж певна сума знань, чогось такого, що й нині залишається найвищим і недосяжним.
Школу я закінчила в 1959 р. і того ж літа вступила до Дніпропетровського університету, на філфак (російське відділення). Російське — бо в старших класах захопилась російською літературою. Її викладали, мабуть, краще, ґрунтовніше. А бажання було — пізнати весь безмір невідомого.
Однак і школа, й університет, при всіх суперечностях доби, яка багато речей зфальшувала, деформувала, в тому числі й істинне знання, все ж збудували й лишили у внутрішньому просторі чимало світла. Те, що лишилось, що колись ніби й не було яскравим та значущим, тепер, навпаки, наче виросло, незбагненно засяяло.
Як-от, приміром, образ першої вчительки Марії Олександрівни, яка надзвичайно любила дітей, була, наче янгол. Так і бачу: залита сонцем кімната. Діти вчаться читати по складах. А мені ніби й нема чого робити. Тож я слухаю, дивлюся. Хлопчик Льоня Ніздрань читає скоромовку. У нього виходить: «Ходить квоцка коло кілоцка, вона казе кок». Діти регочуть. А він і сам схожий на маленьке головасте беззахисне курчатко. Вчителька ласкаво голубить його по голівці. Каже дітям, що негоже сміятися: всі чогось ще не вміють, і всі вчаться. А я думаю собі: «Чому він Ніздрань? Може, що річечка, де він живе недалеко, яка обвиває, наче лук, високий Майдан — середню частину нашої околиці, — зветься Ніздранька?.. Тоді вона ще жила, навіть розливалася — в час повені.
А в 3-4 класах — суворий, вимогливий, якому просто не можна, соромно було показатись лінивим, бо він ставив перед тобою щаблі, по яких треба було підійматись, якщо хочеш, аби тебе поважали, — сам худющий, чорнявий, з чорними блискучими очима, в яких наче світився якийсь таємничий вогонь, — Іван Якович Біленко. Аж потім я довідались, що його в 30-ті роки переслідували за виразне українство.
Старенький, «старосвітський» — казали, тобто не совєтської закваски інтелігентний вчитель географії Петро Кузьмович. Він так любовно розповідав про країни світу, що годі було і географію, і землю, й Україну, і мандри — не полюбити.
Блискучий, вишуканий, шляхетний вчитель математики в старших класах — Володимир Андріянович, через якого математика, алгебра, геометрія перетворювались на поезію, несли чар невидимого простору.
Мандрівка (екскурсія) на велосипедах в літо після 8-го класу до Асканії Нової і заповідної Кам’яної Могили, яку зладнав Ульян Опанасович Чубинець, — що стала для мене наче новим відкриттям світу. Особливо степ — безмежний і рівний, як стіл та містична до глибини Кам’яна Могила.
Назагал моя школа, попри всі «новації» історії, була в 50-ті роки орієнтована на утвердження рідних, питомих начал культури. І зараз з якимсь щемливим почуттям вдячности згадується вчителька географії й історії Зінаїда Яківна Затернянська, котра єдина м’яко дорікнула мені за вибір російського відділення в університеті. Та я ще не знала, не усвідомлювала підтекстів тієї борні, прихованих смислів суспільних процесів.
Було відчуття щасливої ейфорії. Дуже добре здала екзамени. Був конкурс 16 чоловік на одне місце, а випускників школи (без виробничого стажу) взяли лише п’ятеро.
Університет на той час був збурений виром суперечностей. Почалася т. зв. хрущовська відлига. Невдовзі все те почали заморожувати, і викладачі змушені були говорити щось цілком протилежне. Звісно, це пробуджувало думку й руйнувало уявлення про світ і суспільство як даність. На першому курсі захопили блискучі лекції з мовознавства (рос. мовою) Галини Ісаївни, яка була прихильницею теорії Марра. І ось її почали звинувачувати у викривленні «лінії партії». Студенти всі стали на її захист. Але нас також звинуватили, що ми чинимо бунт. Старшокурсники мали неприємності. Молодшим обійшлося. А талановита викладачка мовознавства таки мусила звільнитись, і виїхала з міста.
Мене також особливо привернули лекції зі стародавньої української літератури та зарубіжної. Останні читала високо інтелігентна, мудра і вишукана професор Ніна Самойлівна Шрейдер. Я ходила на її гурток. Писала в неї курсову про Гете.
Захоплювало образотворче мистецтво. Купувала книжки з історії й теорії мистецтва та ін., часто — на останнє зі стипендії, залишаючи лише на хліб і чай. І як не дивно, голоду не відчувала. Імпресіоністи, Ван Гог, Сезанн, Пікассо, петриківське малярство, скитські й половецькі баби в історичному музеї… Іншим крилом моїх зацікавлень була теоретична фізика, таємниці світобудови. Мене заворожували навіть фізичні словники. А потім ще появилась чудова книжка Д. Даніна «Неизбежность странного мира»…
В 60-ті роки в літературі (Микола Вінграновський, Іван Драч, в Росії — Андрій Вознесенський — збірка «Треугольная груша») — головно в поезії посилилась увага до форми твору. «Атомні прелюди» М. Вінграновського просто зачаровували новим живим простором, який відкривався в тих поезіях вільно, поза догмами тісного світу. Критики називали цих поетів формалістами.
Тим часом поетичні вечори збирали тисячí людей, передусім студентів. Ажіотаж був такий, що на зустріч з М. Вінграновським я так і не змогла потрапити. Навіть стояти біля дверей не було місця.
В образотворчому мистецтві привертало увагу нове віяння, яке отримало назву абстракціонізм. На факультеті виникла публічна дискусія на цю тему. Через ту цікавість до «абстракціонізму» була мені загроза вилетіти з університету.
Висіла в мене над ліжком у гуртожитку репродукція твору якогось західного художника: «Дівчинка з кубиком». Голова дівчинки, якийсь глибокий погляд очей, і перед нею на площині кубик — світло і тінь. І це наказували мені прибрати, бо то, мовляв, абстракціонізм. А я не погоджувалась.
Була жвава студентська газета — стіннівка, там і я теж щось друкувала. Один студент написав про мій опус такий жарт: «Порой на Лесю ты похожа, порой на Синякова тож…» (Леся — то Леся Українка, а останній — редактор стіннівки, потім працював журналістом). Стіннівку, однак, дуже швидко прибрали. Комусь вона видалась надто вільнодумною.
Між іншим, досить дивна сталася зі мною пригода в зв’язку з розподілом на працю по закінченні університету. Якось я зайшла в Дніпродзержинську до училища, де якраз потрібен був викладач естетики, поговорила з директоркою Тетяною Данилівною. І вона сказала, що приїде в університет, попрохає, щоб мене відкріпили. Тим часом мене призначили в невеличке с. Підпільне в Новомосковському районі, де зовсім не виявилось школи. Проте, незважаючи на прохання директорки (вона два дні ходила по інстанціях), викладати естетику мене не пустили.
В. Овсієнко: А ви якою мовою тоді писали? Оскільки навчалися на російському відділенні…
Р. Лиша: Це важливе питання. Я писала і російською, і українською навіть і вірші. Я була захоплена тоді тим, що треба навчитися, вивчити… Мені здавалось, що обома мовами можна писати, а головне — що і як напишеш. Розуміння того, що пишучи нерідною мовою, прирікаєш себе на вторинність, бо відриваєш свій дух від глибинних джерел і смислів свого життя, прийшло вже після університету. Так, наче раптом полуда спала з-перед очей.
Це не значить, що не можна щось цікаве написати іншою мовою. Можна, звісно. Але все ж пізнати істинно глибину світобуття надається саме через відчування неповторно рідних основ.
Тож і усвідомлення тієї доконечної істини, що ти є живим носієм цілої, духовної, культурної, історичної… спадщини від предків — і маєш цей світ нести, тримати його небо, — теж не забарилося. Наче тільки й чекало, щоб вийти з підсвідомости.
Отже, я відпрацювала два роки у Піщанській вечірній школі біля Новомосковська, де зберігся знаний шедевр українського зодчества дерев’яний дев’ятибанний козацький храм — Троїцький собор. Там я встигла побачити дивовижні монументальні кількаметрової висоти унікальні ікони. Вони лежали й стояли в тому «музеї атеїзму» якось безладно, неприкаяно, наче тривожний знак запитання…
Мене вабила журналістика, я хотіла писати — отож поїхала в Дніпропетровськ — шукати працю в газеті. Та не була то легка справа — знайти помешкання, не маючи місця праці, і працю — без прописки. Майже рік була без роботи.
У 1967 році почала працювати в обласній газеті «Прапор юности», а ще перед тим кілька місяців була у районній газеті «Дніпровська зоря», звідки пішла, відчувши, що краще вже зовсім без роботи, ніж у такому болоті. «Прапор юности», правда, мав і цікавих журналістів, і якісь творчі пориви. Але ж вимоги до совєтської газети були наскрізь нівелюючі. «Газеті потрібен стандарт, а не творчість», — так відверто й заявив був мені головний редактор.
… Але я не закінчила думку про мову, в якій ми зберігаємо, несемо свій безмежний духовний всесвіт, якою творимо середовище й форми свого буття, яка живить і вирощує неповторну думку кожної людини і кожного народу. Як Шевченко писав: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..».
Так ось, у 1968 р. я поїхала на запрошення студентів технологічного технікуму, майбутніх архітекторів, що захоплювались альпінізмом, про яких писала в газеті, — до Риги. Ось там я відчула, що то є — тиждень не чути рідної мови. Наче починаєш задихатися. Бо мова — це не зовнішнє щось, механічне, а твоя глибінь жива.
Але я, бач, коли шукала роботу, прийшла в «Прапор юности» — і говорю російською. За інерцією — не надаючи тому якогось сутнісного значення. А відповідальний секретар мені раптом каже: «А як же ви збираєтесь працювати, якщо ви говорите російською мовою? Ви ж, мабуть, не вмієте писати українською?»
Це було так просто і несподівано, що я наче вперше побачила себе, яка говорить російською мовою, — як щось чужорідне людям… і власне собі.
Потім цей старий журналіст Нікулін, котрого я дуже запам’ятала, — партійної ж власне, газети «Зоря», але там все ж таки завжди друкували матеріяли українського культурологічного плану. В ній існувала, хоч і в куцій, обрізаній формі, українська культура і український сентимент, як тепер кажуть. Десь у глибині щось таке було заховане.
Це був батько Наталки Нікуліної, поетеси і журналістки. Вона працювала на обласному радіо. Трагічно загинула кілька років тому. Я з нею не була знайома, але всі про неї говорили дуже добре.
І от ми з ним поїхали у відрядження в Краснопілля — він від «Зорі», а я від «Прапора юности». І з ним я також за інерцією заговорила російською. І раптом цей чоловік — я думаю, він був обережний, бо він знав усі ті небезпеки, що чигали на того, хто «балакає» про щось українське, — а там сніги, ми йшли серед кучугур — він мені раптом каже: чому я, українка, працюю в українській газеті — і говорю російською мовою? Він це сказав з такою огидою до мене, з таким внутрішнім несприйняттям, що я пережила справжнє потрясіння. Досі вдячна цій людині за вчинок, який прискорив моє очуняння від невидимого полону догми совєтської даности.
Мій батько, приміром, коли я приїхала якось і заговорила вдома російською, нічого не сказав, але я прочитала в його очах, що він не є щасливий від того, що я йому демонструю. То було єдиний раз. Але запам’яталось, наче спалах, який зненацька освітив простір, що його чомусь ніби не бачила.
Про стан і становище української мови виникли важливі для мене розмови з талановитою журналісткою, глибокою українкою — за маштабом світосприймання — Тетяною Чуприною, яку призначили в «Прапор юности» після закінчення Київського університету. Ми працювали в одному відділі. Тетяна продемонструвала не те що небайдуже, а ревне, дбайливе уболівання за мову, наче саме небо поставило її охоронцем українського слова. Вона повністю іґнорувала ті таємні циркуляри, що існували тоді в пресі, які забороняли вживати «надто українські слова» та пропонували заміняти їх ближчими до російських. Навпаки, вона оголосила війну т. зв. «русизмам», і була переконлива в своїх доказах, бо мову знала досконало.
На жаль, невдовзі Тетяна звільнилась. А я протрималась в «Прапорі юности» всього три роки. Між іншим, Тетяна, прочитавши дещо з моїх віршів, висловила тоді думку, що мені потрібно перебратись до Києва. І навіть пропонувала допомогти, щоб знайти роботу в якійсь редакції. Та я не зважилась залишити так далеко батьків.
В. Овсієнко: А коли ви познайомилися з Іваном Сокульським?
Р. Лиша: От бачите як — ми з Іваном не познайомились в університеті, бо коли він перевівся зі Львівського університету до Дніпропетровського (1964 р. — В.О.), то я вже закінчила навчання. Але я запам’ятала Григорія Маловика — щоправда, він десь на курс чи два пізніше навчався. Це був поет і, як згодом дізналась, Іванів найближчий друг. У віршах Григорія Маловика світився високий потенціял таланту. Його поетика чимось нагадує вірші Василя Симоненка. Він згорів рано — захворів на туберкульоз.
Іван завжди про нього говорив із великим зворушенням. Я думаю, пора видати книжку його поезій, те, що збереглося. Це була постать — як факел, людина козацького духу. Він просто зухвало нехтував страх, який був у обивателів. Це Бог, певно, дав такій людині народитися, щоб явити живий вільний козацький дух. Саме тоді, коли вже, здавалося, його й зі свічкою не знайдеш.
В. Овсієнко: А коли помер Григорій Маловик?
Р. Лиша: Це десь друга половина шістдесятих років. Не можу точно сказати, але те сталося ще до Іванового арешту.
В. Овсієнко: Тобто до 1969 року? Івана ж заарештували 14 червня 1969 року у зв’язку з «Собором».
Р. Лиша: Так, почалася кампанія проти роману Гончара, я тоді ще в «Прапорі юности» працювала… Якби Григорій був живий, то фіґурував би у тому процесі. Він не міг не фіґурувати. Він їздив і на могилу князя Святослава, був такий яскравий, що дух його захоплював багатьох.
Коли ми в 1976 р. познайомилися з Іваном, я відчула, який живий для нього Григорій. Коли згадував, то як про найкращого свого друга, і з таким жалем про втрату, як ні про кого. Він навіть казав, що в нього ніколи не було такого друга, як Григорій. Я тільки вірші деякі його читала і бачила в університеті, як кажуть, здалеку. Але навіть так, здалеку, і з того, як про нього говорили, було відчутно силу його особистости.
А роман Гончара справді мав для мене виняткове значення.
В. Овсієнко: Він з’явився в січні 1968 року, в журналі «Вітчизна».
Р. Лиша: Так склалося, що як сам «Собор» Гончара та цькування, затіяне довкола цього видатного твору, так і суд над «буржуазним націоналістом» Іваном Сокульським та його друзями зіграли в моїй долі особливу ролю саме тому, що я все ще формально була в пресі, яка засуджувала, як ворожий, цей твір, що був мені близький своєю правдою, і «націоналістів», яких мені хотілось, навпаки, захистити від зла, що на них упало. І в моїх очах вони були людьми найкращими, лицарями й героями.
Власне підтекст роману О. Гончара (а він же сам був родом з козацького поселення Ломівка поруч з Дніпропетровськом) легко вгадувався в довколишніх місцевих реаліях, — що їх і я намагалась висвітлювати в газеті: поруйновані, сплюндровані китайгородські церкви, задимлене Кам’янське (Дніпродзержинськ), Новомосковський собор, питання про його монументальні барокові ікони, новаторські вистави молодіжного українського театру, поставлені талановитим режисером Григорієм Кононенком, які внесли свіжий подих в життя міста (цього режисера, як і не одного художника, однак, з міста вижили, мусив виїхати до Харкова), екологія Дніпра і малих річок… Однак по суті совєтській дніпропетровській пресі ні до чого була українська чи будь-яка інша культура.
Мене від того всіляко відсторонювали. Мало що потрапило на шпальти. Хвалять, читають, а проте — здебільше не друкують…
Але роман Гончара, попри його цькування, змінив дух часу, створив атмосферу потаємного піднесення і єднання. І цього ніхто не міг погасити. Роман був — реальною підтримкою. Він зрушив те, що ми називаємо «застоєм», та фактично здер маску з комуністичного атеїзму, явивши його сутність — руйнівника духу й культури.
Коли ж діявся суд над Іваном та його однодумцями, то мене туди не пустили. Немає запрошень. Завідувачка ідеологічного відділу написала відповідний матеріял за відомим стандартом. А в мене було відчуття, що я мала б бути там — серед засуджених. Моя душа була з ними. І фактично для мене читання тих матеріялів і, зокрема, цитат з «Листа творчої молоді» стало поки що заочним знайомством з Іваном. Тоді я вже знала, що піду з газети, і не шкодувала. Було соромно після тих публікацій, що працюю в такій газеті. Пристосовуватись до лицемірства, брати в тому участь я не могла.
В 1970 р. атмосфера в газеті стала демонстративно нестерпною. Хтось мені підказав роботу — в проєктному інституті редагувати технічні тексти російською мовою. Тут уже годі було не здогадуватись, звідки увесь той вітер.
Не минуло й місяця, як мене досить брутально виселили з гуртожитку. Почався період тиняння по квартирах, пошуку якогось житла.
Згодом в КГБ мені сказали: «Ми десять років тримали для вас цю нікому не потрібну посаду». Чому тримали? По-перше, відлучили від журналістики. Крім того, там дуже добрий нагляд, мінімальна зарплата. Ти балансуєш десь між життям і нежиттям. Зате, думалось, є змога писати «в ящик», як тоді говорили.
В той час я гостро відчула брак українського творчого середовища, брак справжнього спілкування. Хоча, треба сказати, за час праці в газеті познайомилася з цікавими людьми. Був такий колоритний професор у металургійному інституті Микола Свинолобов. Потужний інтелект, надзвичайно творча натура, евристичне мислення і правдива українська душа. Його вельми цікавило питання мови, правдивої історії України. Взагалі цей інститут вирізнявся в місті, сказати б, відчутною атмосферою свідомого українства.
Ще одна самобутня особистість — Юрій Славко. Шляхетна, розумна людина. Українець, але писав талановиті вірші і прозу російською, бо виховувався в родині зросійщених інтелігентів. Написав оригінальну річ про Пушкіна і Цвєтаєву. Він не сприймав совєтчину, яку вважав абсурдом. Писав, звісно, без надії на друк. Творчість була його єдиним рятунком. Не знаю, чи ще живий, бо дуже хворів.
Сферою мого зацікавлення були тоді особливо кіно, театр... Параджанов, Іллєнко, Іван Миколайчук, італійський неореалізм, Фелліні, польське кіно.. Зокрема також визначні явища того часу в російській культурі: театр на Таганці, який приїздив на гастролі, театр ім. Станіславського, який поставив «Антігону» Жана Ануйя, де головну ролю виконувала неповторна російська актриса Ліза Нікіщіхіна (була моя рецензія на цю виставу), тоді ж я познайомилася з російським письменником Михайлом Рощіним… Всі вони вважали совєтську ідеологію такою, що губить культуру.
Тоді ж зустрілася з художниками Миколою Малишком і Ніною Денисовою. Ця зустріч стала для мене безмірною радістю. Микола зробив якраз надзвичайно гарне, в українському стилі, панно для дитячого кафе. І я про його роботи надрукувала якісь рядки. Але вони, як і більшість талановитих митців, не витримуючи задушливої несвободи, полишили Дніпропетровськ, поїхали до Києва, а дехто до Львова.
…І де вони тепер — ті яскраві високомистецькі твори видатного художника? Немає й сліду, знищено, як і чимало іншого.
Найгірше, мабуть, було — це відчуття якогось немов не-життя. Ніби тієї України й немає — але є за нею туга... Разом з тим, я почала щось і знаходити — збагнула, що її, Україну, треба для себе заново означувати. Треба означувати, щоб український простір ставав живою реальністю.
Одним з таких, хто в прямому сенсі виборював цей простір, був поет Володимир Сіренко. Він привернув мою увагу тим, що був тоді, мабуть, чи не єдиний у Дніпропетровську, хто протестував проти оголошень на вокзалі російською мовою. Він ходив по інстанціях, офіційно писав заяви. То таки були відважні вчинки.
І саме Сіренко, до речі, познайомив мене з дослідником української історії, мужнім страдником за Україну і справжнім аристократом духа Миколою Береславським, з родиною Кузьменків.
В. Овсієнко: Кузьменки — вони де жили?
Р. Лиша: Олена Федорівна і Олександер Олексійович разом з донькою Оксаною, яка чудово співала, грала на бандурі, сама складала пісні, — жили в Дніпропетровську, неподалік Ботанічного саду, якого, на жаль, тепер уже немає. Олена Федорівна була для багатьох із нас наче мати. Там було вільно, невимушено. Безбоязно говорили про все. Я багато дізналася про те, що відбувається в Києві, про дисидентів, про переслідування. То було відкриття українського життя, не видимого на поверхні.
В. Овсієнко: Кузьменко — він же колишній політв’язень, член ОУН, так?
Р. Лиша: Вони обоє були в ОУН.
В. Овсієнко: А вони з Дніпропетровська чи звідки?
Р. Лиша: Ні, вона з бойків сама, з Західної України. Вона була зв’язковою УПА, їй, мабуть, було десь 14-15 років, коли її заарештували. Катували, за коси прив’язували — то були страшні катування. Її рідні також опинилися в Казахстані.
В .Овсієнко: То вони де познайомилися? Мабуть, після того, як в’язнів почали випускати на заслання?
Р. Лиша: Мабуть, так. Він був з Дніпропетровська, з цих країв.
В. Овсієнко: Почали випускати з концлагерів на заслання — то там вони знайомилися й одружувалися. Це в середині п’ятдесятих років.
Р. Лиша: Ви знаєте, от що погано — що ми не записуємо. Вона мені так багато розповідала, а я тоді не додумалася позаписувати всі ті речі.
Вони в жодному разі не були якимись там екстремістами. Але вони постійно ризикували, приймаючи всіх, хто до них приходив, допомагаючи, чим могли.
Олена Федорівна вміла створити піднесену, просто магічно гармонійну атмосферу українського світу. Була глибоким знавцем звичаїв, вміла донести їх смисл і красу. У Кузьменків кожен знаходив відчуття, що живе в цілості своєї культури і є її носієм та творцем. Це мало тоді, я вважаю, надзвичайне значення — прийти в дім, острівець, який світився свідомим українським життям.
Там бували поети Михайло Дяченко, Володимир Сіренко, Олесь Завгородній, якого я знала зі студентських років, Любов Голота, Михайло Романушко, Іван Сокульський... Туди приходили всі, хто приїжджав із Києва.
Багато в той час мовилося, зокрема, про Львів, про Західну Україну. Мені хотілося побувати в Карпатах. І Володимир Сіренко дав мені адресу — в Старих Кутах, де жив його приятель поет Микола Близнюк. Це гуцульська родина. Отож я поїхала туди у відпустку, і той Микола, надзвичайно добра, світла людина, був моїм провідником.
Карпати мене вразили: явивши справжню, не знівельовану Україну, що не боялася бути собою. Діти — так і хочеться сказати — щебечуть — українською мовою… Люди щирі, доброзичливі. Дивовижна річка Черемош. Безліч мистецьких виробів: писанки, різьба по дереву, косівська кераміка, вишивка, килими, свічники… Косівський базар видався мені найрозкішнішим мистецьким дійством.
Тоді ж, завдяки Миколі Близнюку, познайомилася з поетом Тарасом Мельничуком. То дуже вагома для мене зустріч. Він саме, мабуть, місяців зо три як повернувся з зони. Був такий худий, змучений. На нього там усі молилися. Як хто-небудь говорить про Тараса — то це ніби повернувся святий. Мене дуже зворушило, що люди так говорили про нього. А вірші його просто вразили глибиною і природністю. Як і абсолютна самопосвята поета.
Крім того, Тарас, може як ніхто, умів радіти не лише своїм творінням. Йому було притаманне почуття творчого побратимства. І чуття справжности поезії мав бездоганне. Від нього я почула імена Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, творчість яких він вважав на той момент найпотужнішим явищем в українській поезії.
Тарас подарував мені тоді маленьку книжечку Ігоря Калинця, яка потім фіґурувала під час обшуку в нас, коли Ігор був ув’язнений. («Звідки ви знаєте Калинця?..» І тому подібне).
Мене тоді вельми підтримало, що Тарас мої фактично майже нікому не відомі, ніде не друковані вірші визнав за справжню поезію, на рівні найвищих шукань. Я побачила, що існує насправді багата, по суті, не відкрита світові — неофіційна — українська поезія, що не тільки я щось таке пишу, ні на що не схоже, в самоті.
До речі, про неомодернізм чи аванґард… Тарас Мельничук вважав наймодернішими вірші Тараса Шевченка та найсучаснішим аванґардом — українську народну пісню… І я не можу з цим не погодитись. Хоч сказано це полемічно, але, за великим рахунком, — справедливо. В поезії все вирішує глибина провидження образу дійсности — людини, часу.
А коли в 1976 році я познайомилася з Іваном Сокульським, Юрієм Вівташем, Михайлом Романушком, а згодом з Ярославом Лесівим, то в нас, по суті, сама собою утворилася творча група. Це була наша, так би мовити, не нью-йоркська, а дніпропетровська група. Юрко тоді сміявся і казав: «Пендопуповськ» — це Дніпропетровську він таку назву придумав. Але придумали й іншу — Дніпрополь. Ми являли щось окреме — гурт тих, чиє спілкування обіймала творчість. Пам’ятаю, з яким піднесенням ми говорили, що маємо (тобто існує така потреба для української літератури в часі) творити поезію світового, европейського рівня... бути в діялозі зі світом. Такі були наші плани, і мені здається, що вони не були такі вже й безпідставні.
Приміром, містично глибока й шляхетна сила віршів Івана Сокульського дотепер аж ніяк не вивітрилась. Його Україна — лицарськи бережений ним Божий сад волі, правди й любови, — міцно вписана в духовну світобудову. Тож і сьогодні Іванове слово посилає живлющий подих горнього світла. Бо він поет, котрий почув, «як плаче камінь».
Або дивовижна поема Михайла Романушка «Концерт для самотнього голосу», яку він лишив нам тут, немов коштовну перлину, повну краси, болю і музики, перед тим як податися в Казахстан, — і відтоді ні слуху, ні духу. Намов би зірка, що надто близько наблизилась до чогось у космосі, аж зірвалась зі своєї орбіти й полетіла у невідь. А перлина тут — переливається, промовляє голосом дивним… «Долі, долі…» як написав у «Порогах» Юрій Вівташ.
Що й казати про видатне явище в сучасній українській літературі — новаторську прозу Юрія Вівташа — заборонений і переслідуваний твір — «Черные одуванчики» («Чорні кульбаби»), достеменне мистецьке відкриття, яке за своєю концентрацією образосмислів, за свободою й зіркістю духовної дії випереджає час.
Хоч написано це російською, але то український твір. Пластика мислення й образів — українська, як ото у Гоголя в «Вечорах…», у «Страшній помсті» тощо. Пізніше з’явилась Юркова проза і поезія українською. Густе письмо, глибинна інтуїція людини в часі і вічності.
Між іншим, коли 1995 році приїхав до Києва шведський критик Сіґвард Ліндквіст, який дуже любив українську поезію, перекладав її і цікавився Україною, чимало з того, що ми уявляли, підтвердилось. Він брав інтерв’ю в поетів, зокрема і в мене. Говорили, серед іншого, і про світовий аванґард. Про моє писання він зовсім несподівано для мене сказав, що вважає це поезією майбутнього. Але я думаю, що якось так він бачив і взагалі сучасну українську поезію в її високих явищах. Мало того, Сіґвард Ліндквіст ствердив, що сучасна українська поезія вища рівнем за европейську. Звісно ж, не в тому справа, щоб бути вищим за когось. Головне тут, що авторитетний шведський критик визнав явища українського поетичного поля доконечно вагомими в духовних і мистецьких візіях світу.
До речі, Сіґвард Ліндквіст упорядкував і видав антологію сучасної української поезії зі власними перекладами — «Det Okände Ukraine» («Невідома Україна»), 1995 р. А його стаття про мою поезію «Інтуїтивний модерніст» була надрукована в шведській газеті Tisdag 01.08.1995 та скорочено в газеті В. Чорновола «Час. Time», в перекладі Ольги Сенюк (23.02.1996).
Отже, 1976 рік. Він був винятково багатий на події. Іван Сокульський саме повернувся зі свого терміну і ще був під наглядом. І мені хотілося нарешті познайомитися з Іваном та з Орисею. Говорили, що він не має права ні з ким зустрічатися, а якщо ти йдеш на це, то ставиш себе під удар... Але існувало щось вище і вагоміше за всі остороги. Бо що таке ота ворохобня, суєта порівняно з силою істини, справжнім вільним вчинком, тим паче долею України?!
Ми познайомилися з Іваном, здається, в тій таки електричці, вони з Сіренком їхали до Дніпропетровська. Відразу виникла атмосфера довіри, віднайдення чогось давно очікуваного.
Іван і зовнішньо виглядав незвичайно. Він вирізнявся серед усіх якоюсь особливою одухотвореністю рис обличчя. В ньому вгадувалась шляхетна порода. Щось незвично світле у виразі очей, горда постава голови. Надзвичайно велика амплітуда інтонацій і почувань — від дитинної ніжности й замилування, високого спокою, захоплення до холодного скепсису, колючої іронії та сарказму. Він виявився дуже глибокою містично налаштованою людиною, і разом з тим мав талант діяти. Доволі рідкісне поєднання.
Невдовзі Іван запросив мене хрестити Марієчку. Хрестини відбулися 25 травня. Вона була тоді ще така зовсім малесенька.
Коли я прийшла, там був Юрій Вівташ. Так ми вперше зустрілися. І то було — наче знак з неба. Юрій з Іваном ще раніше познайомилися. Чекали Михайла Романушка — він мав бути хрещеним батьком. Але приїхав на два дні пізніше. Довелося Юрієві стати хрещеним.
Юрій Вівташ — це одна, мабуть, з найбільших жертв тієї системи. Він родом зі старовинного козацького села Китайгород Царичанського району (08.08.1951). Працював у Криничках у газеті журналістом. До того навчався в Московському університеті на факультеті журналістики, його звідти виключили — за так звану антирадянщину.
В. Овсієнко: Коли то було?
Р. Лиша: У 1971 році. Він від початку не вписувався в ту ідеологію, в усі ті штампи комуністичного порядку. Надзвичайний талант, образне, синкретичне бачення суті речей. До того, ще й незалежний, відважний характер. Він ніколи не бажав прикидатися.
В 1975 році біля готелю «Дніпропетровськ» його побили, скинули з якихось сходів, він тільки дивом не покалічився. Було два жорстоких побиття. 1982 року, коли ми вже жили в своїй квартирі, його побили вдруге. Мене не було вдома. Подзвонив один ніби нормальний знайомий, призначив Юрію зустріч о 19.00 десь у центрі міста. Це був березень. Юрко пішов на ту зустріч, а в провулку якісь чотири каратисти накинулись на нього, каблуком зламали ніс, страшенно побили, до струсу мозку... Коли я побачила його в лікарні, вжахнулася. Ви собі не можете уявити, яке було обличчя! До всього, вони насильно вливали йому вино, щоб він нібито п’яний був і сам упав. А насправді він був тверезий. На щастя, поблизу була телефонна будка, і Юрій сам, як очуняв, викликав швидку допомогу. На це він ще спромігся. До речі, — стало нам відомо — в лікарню дзвонили з міськздороввідділу — цікавилися його станом — і щоб лікували…
Коли ми зустрілися, Юрій уже був автором тієї дивовижної книжки новаторської прози «Черные одуванчики» («Чорні кульбаби»). Він тоді читав нам з неї уривки. Пізніше, 1992 року, надрукував журнал «Родник» у Прибалтиці. За цю книжку Юрій зазнав повний ківш терпінь. Як у Булгакова Майстер постраждав за свій твір, так і він — за літературну творчість. До речі, як було Юрію сказано, питання про нього вирішувалося на всесоюзному рівні. Тобто в ньому бачили якусь виняткову особу.
В. Осієнко: Означимо це: «Родник», літературно-художній журнал, видавався у Латвії, в Ризі. Число 6 (66), 1992 року. Тут сказано, що ця річ написана в 1973-76 роки — от і є дата, бачите.
Р. Лиша: В 1980 році, коли у нас був обшук, навіть цього журналу ще не було, він виник десь 1986 року — першим друкував в СРСР Набокова.
Фраґменти «Чорних кульбаб» вперше появились у незалежному журналі «Пороги», який ми видавали з Іваном Сокульським у 1988-90 р., потім в «Кур’єрі Кривбасу», журналі «Україна», в газеті «Наша віра», українською мовою — в авторському перекладі. Взагалі давно треба було видати книжкою. І не тільки це, а й поезію, і прозу, написану вже українською мовою, публіцистику, есеї. Він замовчуваний і досі.
Тоді існувало чимало машинописних копій, які Юрій роздавав знайомим і друзям. Одна була ним самим переплетена, її у нас вилучили при обшуку — саме той примірник, з мистецькими колажами Юрія. [«Черные одуванчики» видала книжкою парафія Св. Покрови, с. Рубанівське, Васильківщина, 2012. Там у додатку є стаття Петра Перебийноса про Юрія Вівташа. — Р.Л.].
Одне слово, хрещенням Марієчки наче поблагословилося наше творче коло. Ці хрестини були чимось насправді невимовним. Ми йшли до церкви через шматочок заповідної піщаної землі на Огріні, що заховує пам’ятки з глибу багатьох тисячоліть. Сяяло сонце, пахли трави, цвіли ромашки. Юрій не дуже вмів нести Марієчку, йому допомагав Володимир Сіренко. Травневий світ був наче щойно народжений. В церкві трепетно сяють свічки. Квітнуть слова молитви, пахне святим, близькістю невидимого Бога і десь тут наче біліють крила янголів. Наче ми в ту мить опинились не на землі.
А ще чомусь бабусі біля входу в храм здивовано розглядали нас і питали: «А якої ви нації?» І ми радісно їм відказали: «Української».
Що нас робило щасливими, незважаючи на негаразди з побутом, з роботою, з усім — це, мені здається, оте духовне віднайдення чогось — самого себе, своєї землі, своєї мови. А ще — розуміння, дружба, спілкування. Простір сповнився тим, що само просило твоєї уваги, означення. Забуте, людьми, але живе…
От, скажімо, у мене є вірш, де згадую про Калитву. Гора Калитва під Царичанкою, де козак-дозорець стояв у XVI столітті. З тієї гори було видно, чи не наближаються татари. Люди орють землю — це селяни і одночасно вони й козаки. Але вони в балці, і село в балці, а козак на горі стоїть. Коли вороги — він махає китайкою. Тоді люди хапають зброю, дітей ховають… Цей переказ я знала з дитинства, його переповідали в моєму селі. Але я боялась, що люди його можуть забути, і цю гору можуть забути. Мені те слово — Калитва — так подобалося, що я зумисне вставила у вірш цю Калитву, вона для мене стала якимось містичним символом. Та вона і є містична — її нагорнув останній льодовик — і далі не пішов…
Ми інтуїтивно знаходили ці знакові слова в довкіллі. Принаймні, в мене було відчуття, наче вони самі летять назустріч. Тоді багато написалося і в мене, і в Івана, і у Юрка…
Україна, її простір оживав у нашому спілкуванні, виростав просто фантастично. В цьому сенсі надзвичайне значення мали для нас і зустрічі, дружба з Михайлом Горинем та Ярославом Лесівим.
У 1976 р. (чи може в 1977), коли Ярослав приїхав до Івана і Орисі, ми відчули в ньому глибинні Карпати, пра-Україну і разом з тим — Европу. А він мав бажання пізнати, якою є Східна Україна і чи вона взагалі є, бо спершу висловив певний сумнів. Ми повезли його в Петриківку, показували краєвиди, мальовки, пояснювали. Показали скитських і половецьких кам’яних баб в Історичному музеї… Так хотілось, щоб він розгледів за сірим тлом совєтчини те, чого майже не видно, але воно живе. І Ярослав врешті сказав: «Тут таки є Україна, я її відчуваю». А багато хто зневажливо казав: тут пустеля, тут нема нічого.
Може як ніхто, Ярослав розумів Юрка, він ніколи на нього не сердився, на якісь запальні висловлювання. Ярослав до нього ставився, наче батько до сина. Саме Юрій написав про його вірші — вже у 1988 р. передмову до збірочки поезій «Краплини на ґратах», яка була зшита вручну автором.
До речі, коли Ярослав уже був священиком, то казав: «Я відчуваю себе козацьким священиком». Тобто в нього було щось глибше — універсальне українське начало. І на знаковому святі 500-ліття Козацтва о. Ярослав так і сприймався — справжнісіньким у своїй природності козацьким священиком.
Взагалі я помітила: все, що відбувалося з участю о. Ярослава, сповнювалося значимістю, набирало маштабу й правдивої сили.
1977 р. Ярослав запросив нас в Лужки. І ми — Іван, Орися, Юрій і я — поїхали до нього в Карпати. Тоді Ярослав познайомив нас в Івано-Франківську з Опанасом Заливахою, ми побачили Опанасові картини, в яких чулася космічна сила буття. Олеський замок, споглядання там давніх 15 ст. українських ікон, старі дерев’яні церкви, гори — все це були найщиріші Ярославові нам дари.
Пам’ятаю, міліція зупинила автобус, у якому ми їхали. Якось так демонстративно зайшли, почали перевіряти документи. А Ярослав ще не мав права виїжджати… Та якось минулося.
В Лужках, у горах, Юрій робив знімки. Знайшов довгу палицю, поставив на вершині, почепив на неї светр, а на світлині вийшло — ніби прапор. То під час обшуку ця світлина викликала підозру: де це було і що це таке?..
А й справді — то була мить незабутня. Ми піднялися на вершину гори. Ми відчули, що то є — зійти на вершину Карпат, як того й бажав нам найдужче Ярослав.
В. Овсієнко: А Михайла Гориня посадили в 1965 році, а вийшов у 1971-му — то коли Ви його знали?
Р. Лиша: Вже після ув’язнення, після 1975 року. Мабуть, мене Бог вів якимось таким шляхом. Бо якби я познайомилася з Іваном, скажімо, в університеті, то обов’язково потрапила б на той острів, у те коло. Я би неминуче туди потрапила… А так усі ці речі ніби сповільнилися.
В. Овсієнко: А з Михайлом де Ви познайомилися? Михайло жив у Львові.
Р. Лиша: Ми туди їздили кілька разів, там ночували. Була у них з Олею така таємнича, романтична атмосфера. Повно книг. Кава… Крім того, Львів — це настояний український світ, навіть у побуті, в подробицях, навіть у помешканні. Михайло розповідав, що в них постійно хтось товкся, і ми, і з Москви приїздили… То було життя, сповнене якоїсь тривоги, хвилювання, горіння думки і чару свободи, я б сказала. І тотального стеження…
А ще 1976 року у червні несподівано приїхав Тарас Мельничук. У нього в Уторопах на Франківщині створилася якась дуже складна ситуація. Він після звільнення щось же писав. Його переслідували. Він був дуже хворий. Ми тоді всі — Іван, Орися, Юрій — з ним зустрілися. Йому десь треба було зупинитися, і я влаштувала його в гуртожитку на кілька днів, у кімнату для гостей. Та десь за днів три мені заявили, що кімнату треба звільнити, бо хтось має приїхати. Виходу не було, і зважилась привезти його в своє село. То було непросто. Але я мусила це зробити, бо бачила, що йому потрібно передихнути, йому конче треба було відпочити. Він був знервований, доведений до краю, його треба було якось рятувати. Тому я вже не дивилася на свою репутацію — привезла його, і все. Пояснила батькам, що це поет, що хворий — і йому треба десь побути. Але все обійшлося делікатно, він перебував у селі деякий час.
В. Овсієнко: Скільки це часу?
Р. Лиша: Тоді, мабуть, у мене була відпустка. Це було, може, близько двох тижнів. Він відпочивав, і ми, до речі, дуже гарно писали вірші — сідали на траві й писали. Приходили сусіди, щось, певно, вивідували, крутилися довкола, батько мій дуже переживав.
Тарас тоді в селі написав багато віршів. Цілий блокнот списав. Щоправда, додав туди і раніше написане. У нього є рядок — «На призьбі вичухується сонце» — це ж буквально Ялосоветівка. Так, наче то він сам сидить там на призьбі.
У мене у віршах тоді панували скити (скіфи). Самі собою вони в мені озивались. Та й чи дивно — неподалік хати в селі зусібіч аж чотири скитські могили. Розриті, розорані, осілі — але вони є. Я показувала їх Тарасові. Він сприйняв степ і його зацікавила Скитія. Та ще тоді з’явилася книжка Михайла Брайчевського «Походження Руси». Вона викликала тремке бажання зрозуміти свою українську історію.
А в Дніпропетровську Тарас допитувався, дивлячись на людей: «А де ж скіфи?..»
І вони невдовзі озвалися на «Золотій пекторалі», знайденій Борисом Мозолевським на Нікопольщині. Достеменно впізнавані, рідні.
Тарас побував тоді в Івана й Орисі, у Кузьменків, у Олеся Завгороднього.
Пам’ятаю, як ми всі йдемо — Іван, Орися, Тарас, Юрій і я — ідемо проспектом Карла Маркса, десь там за нами, може, — «хвости», бо за нами завжди «хвости» ходили. І Тарас каже: «Якби я був художником, я б малював тільки хмари». А хмари вгорі пливуть, такі гарні хмари над містом, і все оце не розумом осягаєш, а якоюсь цілістю єства, самим духом. Просто коли він є, то виносить тебе над усіма знегодами і показує справжню свою силу. І ти можеш так жити, незважаючи на щось нестерпне.
Однак Тарас уже мусив повертатися. Не було змоги якось більше допомогти йому в Дніпропетровську.
Пам’ятаю, це була наша остання зустріч перед його від’їздом. Ми сиділи на лавці у скверику — там фонтанчик, вода, якась маленька пташка купається в тій воді, а він якось так дивиться і каже про пташку: «Вона думає, що то дощик…» Було сумно.
В. Овсієнко: Чи щось лишилося у Вас із того, що писав Тарас?
Р. Лиша: Було кілька листів і вірші. Те, що він мені писав, — воно пропало. Пропало як? Коли пізніше настав час, що ми остерігалися обшуків, я взяла папери, які, мені здавалося, важливі, що їх треба зберегти, і понесла до однієї своєї подруги. Ми поговорили з нею, я їй залишила, сказала, хай побуде кілька днів. А коли вийшла, то побачила, що під вікнами стояла машина, ми вже їх впізнавали, — яка явно слухала нашу розмову. Я повернулася і хотіла забрати папери, думала, що в неї їх відберуть. А вона, бачу, якось розгубилась. І я все-таки їх залишила. І що вона зробила? Це вона так каже, я не знаю, чи дійсно так було. Вона ті папери віднесла кудись на сходи заховати — і вони зникли. Можливо, вона їх просто віддала, я не знаю, не можу стверджувати.
В. Овсієнко: Там було щось Ваше написане?
Р. Лиша: Там були Тарасові два чи три листи і якісь вірші. Мої також. Декотрі суб’єктивно важливі для мене папери, хоча нічого, я думаю, такого вже страшного там не було, щоб їй боятись. І я би не стала людину підставляти в такий спосіб.
Однак мав би бути десь ще один блокнот з віршами Тараса. Тільки чомусь не знаходиться. І зошит його з чорновиком поеми. У нього там образ Мольфара дуже яскравий.
З приїздом Тараса Мельничука пов’язаний мій перший виклик до КГБ. Приходить хтось із працівників інституту і каже, що мене кличе начальник відділу кадрів — про щось треба порадитися. Приходжу туди, а там сидить якийсь чоловік, весь темний — смаглявий і в темному. Мені кажуть, що маю кудись поїхати, привезти для інституту якісь документи. А вже в машині той чоловік раптом повідомляє, що їдемо на розмову до КГБ.
Коли я зайшла в той кабінет, якийсь начальник мене зустрів і каже: «Ну ось, нарешті давайте ми тепер з вами познайомимося».
Що їх найбільше цікавило? Якраз Тарас Мельничук, його приїзд. Допитували багато щодо Тараса, щодо моїх знайомих… «Чому вас у Львові вважають поетом?..»
Боялася, можуть таке випитати, коли я й сама не помічу, як скажу якусь нейтральну річ про кого-небудь. А її — глядь, і визнають антирадянською... Та й загалом, неприємно, що тобі доводиться, як кажуть, відбріхуватися.
В. Овсієнко: О, то тяжко. Нас не вчили брехати.
Р. Лиша: Мені це було дуже важко. Але коли питали про Гориня, то казала, що з ним не зустрічалась. Я розуміла, що скажи бодай слово, скажи що знаєш — підуть інші запитання. А він киває головою: «Та що це ви кажете?!» Тому я іноді говорила, що це мої особисті справи чи ще щось таке. А вірші — я пишу для себе, а не для вас.
Тоді я почула вперше й оцінку, що вірші мої «ідейно шкідливі». Кажу: «Я ніде їх не друкую». — «Але ж ви їх читаєте…»
Мені також закинули, що сповідую ідеалістичну філософію. І я навіть не суперечила. Особливо Кант мені імпонував. Не вистачало ще, аби зреклася улюблених філософів. Як на мене, то вся справжня філософія: і Бердяєв, і Паскаль, і Сковорода, Юркевич, Гайдеґґер… — так чи інакше пов’язана з культом божественного ідеалу буття.
Але найбільше матеріялу, мабуть, їм дала моя довірливість до людей, яких навіщось підсилали. Варто було зі мною заговорити українською мовою чи щось таке про українську мову, як я вмить відгукувалась. Трапилось навіть таке, що одного разу в електричці — це я потім під час викликів зрозуміла — зі мною вів таку «дорожню» розмову начальник відділу КГБ. А я ж думала, що то просто співбесідник, щось йому доводила. Відтак мені приписали націоналізм. А Юркові сказали, що я і він — це взагалі якась гримуча суміш, що ми вдвох складаємо щось страхітливе.
Усе це здавалося мені великим перебільшенням. Я навіть пробувала пояснити, що в мене є лише вимога визнання права бути українцями нарівні з іншими. Хіба то націоналізм?
В. Овсієнко: Нічого, кагебісти нас «доводили до кондиції» — вони ставили нам діагнозу і дотягували нас до того рівня, який їм треба.
Р. Лише: Мабуть. Отож, 1976 року почалися виклики, скорочення на роботі. І з квартири тебе можуть попросити, і квартири ті якісь непевні. Правда, наостанок то вже був гуртожиток…
Одна жінка запропонувала (це вже в 1977 році) — таке химерне житло: кімната і єдине, що є, — то вода і малесенька газова плита. Жінка захворіла і лежала в лікарні аж у Верхньодніпровську, а квартира стояла порожня. Я там поселилася, а потім ми уже з Юрієм там жили. Але десь треба прописатися, бо інакше не маєш права стояти в черзі на житло. Вона дала нам таку письмову згоду. (На жаль, ця добра людина дуже хвора була і десь через два роки померла.) То тієї прописки добивалася вісім місяців. Врешті начальник райвиконкому, який мав те підписати, коли запитала, чому він заперечує, тоді як господарка згодна, чому не можна прописати хоча б тимчасово, то він не витримав і каже: «А ви не знаєте, чому?!.» Та, мабуть, щось там перевирішилось — нас таки прописали тимчасово.
Помешкання було в центрі міста і стало притягальним місцем зустрічі для багатьох людей.
Одного разу приїхав Микола Горбаль. Так ми познайомилися з цією унікальною за своїми духовними осягненнями людиною.
Іншого разу приїхав якийсь чоловік, що назвався Світличним. Він спитав, як знайти Івана Сокульського. Я йому повірила, хоча мені потім сказали, що за зовнішністю це не може бути Іван. Але він сказав, що Надійка виїжджає за кордон. Той чоловік був дуже стривожений.
В. Овсієнко: Дивно. Іван Світличний сидів з 1972 року, а потім був на засланні.
Р. Лиша: Ні, це було у сімдесят, може, дев’ятому…
В. Овсієнко: Та все одно, сім років ув’язнення, з сімдесят другого до сімдесят дев’ятого, а потім п’ять років заслання — до вісімдесят четвертого. А Надія виїхала 12 жовтня 1978 року.
Ви згадували прізвище Сарми-Соколовського?
Р. Лиша: З Сармою-Соколовським ми зустрічались раніше у Кузьменків. Але він щось таке дуже-дуже прикре написав про Олену Федорівну…
В. Овсієнко: То кагебісти підло сфабрикували. [Див. про це: Микола Сарма-Соколовський. Змушене прохання. Журнал «Зона», № 22, 2007 р., с. 73-82. Саме покаяння «Мене мучить моє минуле» було опубліковане в газеті «Зоря» 18 липня 1984 року. — Див. на сайті ХПГ «Дисидентський рух в Україні» у розділі «Спогади». — В.О.]
Михайло Чхан теж написав покаянну.
Р. Лиша: З Чханом я не була знайома.
В. Овсієнко: У мене є ціла течка під назвою «Покаянці». Там зібранні ці видушені «покаянні заяви».
Р. Лиша: Ми з Юрком загорілись вести творчий щоденник у календарі «Юнісеф» (це вже був 1979 рік) — і щоб люди, які до нас приходять, теж щось записували. Але то вже було небезпечно. Ми тільки деякі записи зробили. В повітрі стояло, що можуть бути обшуки. Вже не могли прямо писали про новини, про арешти. Ось Юрко про Новий рік щось пише… До нас вчащали тоді такі собі два молодики. Потім виявилося, що вони обидва були не самі по собі. Один з них хотів зустрітися з Ярославом Лесівим. І то Ярослав його розкусив. Відтоді вони позникали.
1977 рік став справжнім шквалом подій.
Ще раніше, коли у березні 1976 р. у Юрія померла мати, вчителька, Олександра Дем’янівна, квартиру в Китайгороді, де він жив з матір’ю, у нього відібрали, бо вона наче була службова, відомча.
Юрій перевіз книги і речі до дідуся Дем’яна Івановича і тітки Ольги (обоє — також вчителі) в Царичанку. Постійної роботи йому не давали. Він деякий час бетонні стовпчики вручну робив. Потім покинув, бо то важка робота. І тут приїхали з міліцією, забрали його, як «дармоїда», який не працює, і — до психіатрички. Без якоїсь навіть форми, перед «60-річчям Октября». Його забрали, оголосили шизофреником «млявопротікаючим» і відразу почали колоти аміназином. Мене до нього не пускали. Це ж специфічна лікарня: ти маєш бути родичем. Я поїхала в Царичанку до тітки, до дідуся. Тоді ми з тіткою приїхали, і нам дозволили побачення. Я побачила Юрка — що з ним зробили за тиждень — він почав пухнути. Це був найгрубіший препарат, той аміназин, потім галоперидол, таке, що й слона може звалити.
Минуло десь два тижні, що він пробув у лікарні, причому його з асоціяльними божевільними утримували. Ми з Іваном Сокульським та Орисею порадилися і вирішили дзвонити до А. Сахарова в Москву. І подзвонили, все це розказали. Юрій тримався добре, здоров’я його сильне, він від природи дуже міцний. Хоча ці препарати були надто страшні, але на його реакції вони не дуже вплинули, він був тільки сповільнений такий, приглушений.
Але ж цей дзвінок до Сахарова допоміг. Про запроторення Юрія до психлікарні було повідомлено на радіо «Свобода». А я, окрім того, поговоривши з Іваном і Орисею, написала протест прокуророві, що забрали людину абсолютно безпідставно, що це переслідування. Написала і в обком партії.
Після того цього брутального лікаря від Юрка відсторонили. Перевели в інше відділення, більш м’яке. Там лікар був делікатніший, та й мав, напевно, вказівку. Режим трохи пом’якшився — нам принаймні можна було зустрічатися, можна було йому щось приносити, якусь їжу. Юрко пробув там, мабуть, два з половиною місяці.
В. Овсієнко: Ви сказали рік, коли це було?
Р. Лиша: Сімдесят сьомий — листопад і грудень. Ясно, що ті препарати були важкі. Але коли я бачила, що Юркові вже не сила терпіти, я йшла до лікаря і говорила, що йому погано, просила замінити препарат. Або просила, що не треба ніякого препарату. Я бачила, що його треба рятувати й іншого виходу не було. Треба було якось контактувати з лікарем. Він же не міг прямо сказати, що це робиться зумисне.
А Юрко там ще й писав і передавав мені такі зухвалі вірші, російською і українською мовою. Якось усе це химерно поєднувалось.
Але що ще треба сказати. Мене викликають у КГБ. А тут Гельсінська Група організувалася. То у нас з Іваном відбулася розмова. Іван сам вступив туди і мені запропонував. Та я відмовилася. Відмовилася чому — по-перше, у мене алергія до партій, до комсомолу, до так званого «колективного волевиявлення». Мені здалося, що в такому разі я повинна буду діяти від чийогось імені. Я сказала, що буду сама від себе все робити. Іван зауважив: «Так ти була би більш захищена». Але я відчувала, що не можу бути якоюсь партійною людиною.
Я не знаю, чи зробила тут помилку, чи ні. Можливо, я отримала б змогу когось рятувати, якби вступила в УГГ. Але для моїх батьків, однозначно, це була б трагедія, коли б мене заарештували. Мої батьки могли б померти з горя. Крім того, Юрій міг би загинути. На нього був такий наступ — я це бачила, та ще при його довірливості…
Пам’ятаю, мене вкотре викликали в КГБ — питали, чи я давала гроші для політв’язнів. Я сказала, що нічого про це не знаю. Власне, гроші таки збирали. І раз чи двічі я щось давала.
І тут знову виклик. А ми з Юрком вирішили того тижня розписатися. Ми бачили, що це потрібно і для нашого захисту. І от у цей самий призначений день — то була субота, він прийшов з лікарні, — мене викликають у КГБ. Це ж був розрахунок, що я, звичайно, все кину і побіжу в КГБ. А ми спершу пішли розписалися, а потім я прийшла до них. Кагебіст не знав цього, щось там питав про Юрія і раптом каже: «Ви ж не розписані?» — «Сьогодні розписалися». Тут я побачила, що його перекосило від люті. Думаю, вони мали якийсь задум щодо Юрія. Тобто ми зробили це вчасно, бо офіційно мені ставати на його захист, без документу, було б важко.
В. Овсієнко: Ви поламали їхні плани.
Р. Лиша: Так, тут щось таке сталося. Я не знаю, який у них був задум…
Який це був час? Іван подарував мені книжку Куліша і написав там: «В часи тотальної облоги». Це 1978, 1979 рік.
Юрія через деякий час знову забрали в психіатрію. Причому, на цей раз уже хитріше. Лікар сказав, що треба, — і все. Наближалась Московська Олімпіада 1980 року. А Юрій у той момент перестав працювати лаборантом в інституті…
А на роботі мене знову — «скорочують». Бувало, за порадою В. Сіренка, я йшла в КГБ і казала, що це вони інспірують таке. Крім того, двічі ходила туди з питаннями, коли Юрка ніде не брали на роботу. Там не беруть, там не беруть. Було й таке. А з цим останнім моїм скороченням — вже все було ясно. Діпроводгосп довершував свій будинок, де мали задовольнити всю чергу на квартири. А мені оголошують, що скорочують тепер вже не працівника, а саму посаду редактора.
В. Овсієнко: І не може бути й мови про житло?
Р. Лиша: Це автоматично. Зібрали таке зборище, де мене звинувачують… — до смішного. Начальник відділу каже: «Она берет работу домой». Здавалося б, це ж добре — я вчасно хочу зробити. Якщо мені запізно дали якийсь текст, я беру його додому. Крім того, сам же цей начальник ще раніше дав мені посвідчення «ударника комуністичної праці». Юрій ще й казав — відмовся. Після того мені почали просто не давати роботу. А потім начальник відділу кадрів заявив: «Должность сокращается, и больше разговоров на эту тему нет. Редактора в институте нет». Наступного дня мені несподівано запропонували, «з огляду на квартирне питання»: «Потрібен кладовщик у гуртожитку…» І я пішла на це, розуміючи, що житло нам украй потрібне, інакше просто ми опинимося в повітрі. Можливо, вони думали, що я не погоджуся, але я була ще така відважна, що подумала: хай це буде важко, хай це буде принизливо, але ж я розумію смисл усього цього. Тому це мене якось не надто лякало.
То було на початку 1979-го, а квартиру ми таки отримали у 1981 році. Близько трьох років я працювала на складі.
Але, знову ж скажу, я була понад цим — і писалося, і малювалося дуже активно. Більше мене лякали претензії до Юрія…
Було також постійне відчуття підслуховування. І коли вибирались із Самарської, то виявили під столом гніздо для «жучка», правда «жучок» уже зник.
Бувало, щоб не казати вголос, писали щось на такій дошці, де пишеш і відразу рукою стираєш.
В. Овсієнко: Цю дошку в Москві називали «русско-русский разговорник».
Р. Лиша: І взагалі 1979 — 1980 роки були сповнені тривоги. Насувалося щось більш жорстке, посилювався гніт. Незадовго до Московської Олімпіади Юрій був уже за мурами — в тій неймовірній лікарні..
В. Овсієнко: Вони тоді проводили «олімпійську чистку».
Р. Лиша: Так, це було пов’язано…
Я була сама вдома. Як багато хто розповідає, так і зі мною було: о шостій годині ранку подзвонили… Ось тут у мене протокол обшуку.
В. Овсієнко: Це «Вільна думка», № 11-12 — якого року? І газета «Наша віра». Ніде не вказано року. Число є, а року нема.
Р. Лиша: Це надруковано вже після перебудови…
В. Овсієнко: Тут є в підписах липень 1991 року. [Надрукований згодом також у збірнику «Пороги». Вибране. Дніпропетровськ, 1988-89. Ч. 1-9. Київ, «Смолоскип», 2009].
Протокол обшуку, 12 березня 1980 року, слідчий КГБ капітан Хрипков…
Р. Лиша: Прийшли о шостій ранку з кількома понятими, щось там шукали, знайшли Юркові «Чорні кульбаби», якісь мої вірші — передруковані і рукописи, записні книжки, чернетки позабирали. Знайшли у віршах поєднання жовтого і блакитного кольорів, а такого сполучення, виявляється, слід було уникати. Я кажу: «Чому це я маю уникати — я люблю таке поєднання, воно дуже гармонійне».
В. Овсієнко: Чи казали вони, в якій справі обшук? Ось вони прийшли, вилучили речові докази у якійсь справі — а в якій? Адже обшук і допит треба проводити в якійсь конкретній справі. Не казали, чия це справа?
Р. Лиша: Я ж у цих речах зовсім недосвідчена. Там сказано просто «на предмет вилучення речових доказів у справі». І я, коли позабирали ті всі блокноти, вірші, папери, календар «Юнісеф» та календар, виданий у Польщі, з нашими записами, заявила, що всі вилучені речі не мають стосунку ні до якої справи, хіба що збірочка віршів Ігоря Калинця, якого засуджено. Але ж то офіційне радянське видання.
Та що казати? Під підозру потрапив і видатний філософ Сьорен К’єркегор. Юрій дуже ним захоплювався. Купили якось у букіністів книжку про нього французькою мовою. З чудовим фотопортретом на обкладинці. Твори його українською чи російською видавались дуже скупо, уривочками. Я перекладала собі фраґменти з російської в зошит. Взяли той зошит, кажуть: «Це типовий самвидав». К’єркегор видався їм антирадянським. 1995 року ми розповіли про це критикові зі Швеції — він був вражений таким життям…
Вони знайшли «ідейно шкідливі» вірші. Своїх поглядів щодо проблеми мови й культури я не приховувала. Але моя позиція з питань національного життя не була якась фашистська. Вона була коректна і благородна. Та вони знайшли один вірш, явно антирадянський, російською мовою, який зберігався в нас. Чий він, я не знаю, але там про Кремль, про Сталіна… «Чий це вірш?» — «Не знаю». — «Як він до вас потрапив?» — «Не знаю». Я чудово знала, що Юрко його зберігає. Чийсь він там, але не Юрків. Але я ж не можу таке сказати. Вони його забрали, як і мої «жовто-блакитні» рукописи.
Там було ще й горище, на якому лежали горою якісь залізяки тієї господарки. Слідчий Хрипков іде на горище і каже: «Шукати чи ні? Ритися чи ні?» Я кажу: «Як хочете». А їм же не хочеться ритися в залізяках. А я там нічого не ховала. Та й чому я мала щось ховати?
Все крамольне чи, вірніше, те, що оголосили крамольним — це була наша творчість і наш світогляд. Я ніколи не вважала себе політиком. Мене цікавила насамперед поезія, творчість, вільне особистісне начало в людині. Але виходило, що бути українцем — це вже політика, та ще й страшна для когось. Отакий парадокс.
Іван потім отримав інформацію, що того дня в Україні одночасно проводили обшуки у багатьох людей.
Коли обшук закінчився, я сиділа-сиділа сама, а треба ж із кимось поговорити, і я поїхала до Івана. А там якраз обшук триває. І мене ще раз обшукали.
В. Овсієнко: І затримали до кінця обшуку?
Р. Лиша: Так, я там сиділа з Марієчкою і, думаю, певною мірою це якось допомогло Іванові й Орисі. Бо Марієчка маленька була, вона все це не могла збагнути. Я пробувала з нею щось малювати. А вони мені кажуть, що замість сидіти вдома та думати, я сюди примчала.
Через деякий час після того обшуку Івана заарештували. Почалися допити. Допитували також мене і Орисю, інших знайомих.
Прозирала ідея зробити з нас «групу». А якраз мої вірші знайшли під час обшуку — передруковані (25 аркушів). Передрукувала їх Орися. «Хто передрукував вірші?» Вирішили: скажу, що сама. А я не вміла друкувати на машинці. Мене заходилися вчити. У Івана була машинка. Але вчи не вчи, але як ото хвилюєшся, тим більше, коли я вперше до тих машинок дотикаюся… То під час допиту слідчий Хрипков мені каже: «Сідайте за машинку». А я дивлюся, машинка інакша, кудись там тикаю. Він каже: «Ну як ви могли їх друкувати? Не могли ви їх надрукувати сама». А я вперто стою на тому, що таки сама їх друкувала, а зараз просто хвилююся. Він мені погрожував, навіть кричав: «Я вас можу заарештувати за відмову давати покази». Це були довгі розмови.
Після закінчення слідства над Іваном мені й Орисі оголосили так звані «офіційні попередження». Порушення тих пунктів загрожувало арештом. Я навіть запитала: «То ви що, вважаєте наше дружнє спілкування «націоналістичним зборищем»?» А вони, не моргнувши оком, кажуть: «Так».
Але, знаєте, я би не дивилась надто непримиренно на всіх людей з КГБ… Мені здається, що вони невільні, проте серед них були якісь живі люди. Вони невільні, і з такої неволі важко вирватись. Одного з них, з яким я говорила на вулиці поблизу тієї установи і чомусь ставилася до нього з деякою довірою, про щось хотіла запитати. Він здогадався, що я збираюсь запитати щось ризиковане, що мені пошкодить, і каже: «Он бачите, за рогом стоїть машина, яка на мене чекає». Тобто він просто підказав, що вся ця розмова записується. Я хочу сказати, що ці люди теж заслуговують якогось пильнішого погляду, не огульного.
Був такий епізод. Хтось із родичів у селі мені розказав, що приїздив із КГБ якийсь чоловік «з портфелем», розпитував про мене і про батьків...
І почався тиск на батьків. Це було для мене найболючіше. Якісь темні натяки на мої нібито страшні дії, що дуже їх ранило.
І ось одного разу перестрічає мене колишня сусідка, колишня дівчинка в дитинстві, а зараз бібліотекар чи щось таке. Це був, мабуть, 1979 рік. Мені аж трохи смішно з усього того абсурду, але я рада, що тоді їй саме так відповіла, на своїй землі стоячи — одуреній моїй землячці, що не сказала чогось іншого, ухильного. Вона питає мене: «Ну от які у тебе зараз є ідеї, що ти таке думаєш?» І я їй на це так прямо й кажу: «Ідея вільної України». Розумію, що вона ж і мала на меті щось таке з мене добути. То я й полегшила їй справу. Вона була ошелешена. Більше запитань не знайшлося. Можливо, це мені ще дужче все ускладнило, але я ніскільки не шкодую, що тоді в своєму селі у сімдесят дев’ятому році, коли там навіть забули такі слова, я їх вимовила. Думаю навіть, що це якось подіяло в великому просторі. Бо то містичні речі, і я вірю в духовну силу слова. Зізнаюсь, що тієї миті якимсь птахом майнуло в душі незбагненне бажання ту жінку обійняти.
Після арешту Івана (11.04.1980. — В.О.) настав зовсім інший час. Це було наче пустеля. Я, звичайно, малювала і писала щось, в основному малювала, якось так малювалося мені. Образи снів…
Було повно проблем, але ми були разом — Орися, Марієчка, Юрій. Марієчку треба було оберігати, ростити. Іванові я не писала, тому що тут усе висіло на волосинці — загроза над Юрком, загроза над батьками…
1980 р. захворів і помер Юрків добрий і мудрий дідусь Дем’ян Іванович. Надто зажурився за Юрком.
У 1984 році помер мій батько. Він дуже перемучився, десь два роки лежав тяжко хворий, а мені знову довелося бути без роботи. Я бачила, що він не може цього зрозуміти, страждає. Відчувала якусь свою провину. Батько помер без мене. Йому наче стало краще. Ми з Юрком поїхали в Дніпропетровськ і там отримали телеграму, що батько помер. Лишилася мама, безпомічна, сама, моя хоробра мама. Вона не хотіла їхати в місто, кидати хату, землю. Моя мама, до речі, була дуже відважна. Коли у батька бували якісь сумніви, то мама в цей час виявляла чустрість, таку дивовижну відвагу.
В. Овсієнко: Виявляла що?
Р. Лиша: Чустрість. Це якась така сила живого вогню у вчинках, у всьому. Між іншим, то від неї я почула одного разу слова-оцінку якихось тодішніх подій: «Вони роблять це, щоб люди не повставали...»
Час собі тривав. Напозір ніби нічого дуже не змінилось. Ми далі зустрічалися, слухали музику Вівальді, Баха… Але насправді все було інакше. Не вистачало Івана… Навіть кіт Кузьма, Іванів улюбленець, який був невід’ємною персоною у нашому спілкуванні, бо розумів людську мову, — видно було — зажурився. Іван у листах запитував: «Як там кіт Кузьма?» Не вистачало Ярослава Лесіва, Михайла Гориня. Обох теж було заарештовано.
Михайла заарештували (03.11.1981. — В.О.), але перед тим ми ще встигли з ним зустрітися.
Тоді у Михайла вже було передчуття арешту. Він говорив про це з розважливим стоїчним розумінням речей. І все ж таки в ньому світилася надія на краще, на якусь прекрасну перемогу.
Орися витримала справжній бій за Івана, допомагала Ярославові.
І хоч пітьма в перші 80-ті роки часом здавалась непроглядною, наростало також відчуття, що так далі тривати не може.
Ось ви питаєте, в чому виявлявся наш опір. Думаю, передусім у тому, щоб творити й обстоювати український простір буття, власну самостійність і приналежність до глибинної культури предків, українське середовище, особливо в слові. Додати йому сили. Назагал 60–80-ті — то була велика протидія ентропії духу, яка започаткувала творення форм нового українського часу. Недаремно ж на межі 80-х — 90-х зазвучала й пісня про «український час», і слово — відродження... Відбулися глибинні зрушення в часі. Розвиток і нагромадження розумового капіталу було при нас, було велике розгортання простору бачення світу.
І ніби несподівано почалася перебудова, «гласність». Ми молилися за Івана, за всіх… Слухали радіо «Свободу». Хвилювалися за Василя Стуса. Імпульси його духу чулися надзвичайно. І тяжко вразила звістка про смерть. У мене є про це в поемі «Сон Дикого поля»…
Ми любили радіо «Свободу» і особливо Надійку Світличну. Вона досконало вміла давати насущне, була дійсно вісником правди. До речі, 1988 р. я несподівано вперше почула свої вірші по радіо «Свобода» і їх навіть було названо подією року.
В. Овсієнко: Івана випущено 2 серпня 1988 року.
Р. Лиша: А я в 1989 р. звільнилася з роботи в школі, яка виявилася справжнім пеклом, навіть порівняно з районною бібліотекою, де був шалений тиск. Вже під кінець мого перебування в школі, на одній із педрад директор заявила: «Ви знаєте, серед нас навіть є дисидент». Було зрозуміло, про кого йдеться, але я утрималась, не бажаючи дати хід провокації — відповідати, пояснювати. Досить з мене було розмови, коли 1988 р. відмовилась іти на вибори і довелося сказати, що насправді — то ніякі не вільні вибори.
Отже, повернувся Іван, і ми почали робити незалежний журнал «Пороги». Якось сиділи перед театром Шевченка у сквері. То була одна з перших зустрічей друзів. У повітрі витало, що треба щось робити. З’явилось дивовижне відчуття нових, небувалих можливостей. Стояв розкішний сонячний день. Небо було небом нового часу. І сама собою виникла мова про журнал. Почали шукати йому назву. Врешті згодились на запропонованій Іваном — «Пороги».
В. Овсієнко: З якого року ви почали це? Перший номер вийшов у 1989 році…
Р. Лиша: Ми почали робити журнал раніше, почали збирати матеріяли ще в 1988 році. Ми хотіли створити насправді вільне українське видання.
Отже, вдалося надрукувати 50 примірників. Українська Республіканська партія — дякуючи Михайлові Гориню — дала нам змогу отримувати якусь сотню карбованців щомісячно за роботу в журналі. Згодом Ярослав Лесів допомагав. До речі, наклад журналу — 3000 примірників, який надрукували у Вільнюсі завдяки порозумінню Ярослава з литовцями, — коли там окупували телецентр, був розтрощений. Він сам бачив розкидані примірники наших «Порогів». Вони не дійшли в Україну. Їх знищили.
У «Порогах» з’явилось чимало справжнього, що не мало шансу побачити світ у совєтські часи. Це Іванові вірші, о. Ярослава Лесіва, Михайла Романушка, поезія і проза Юрія Вівташа, статті про мистецтво, про іконопис, скитську пластику Лідії Яценко…
У «Порогах» вперше і мої вірші були надруковані. Правда, ще раніше вони з’явилися у львівській «Кафедрі» (у 1988 р.), яку видавав Михайло Осадчий. А перша офіційна публікація була в журналі «Україна», разом з репродукціями малярських робіт.
Влітку 1991-го ми попрощалися з Іваном. Він ще встиг, хворіючи, підготувати до друку свою першу книжку «Владар каменю». Але побачити її не встиг. Там є наші з Юрієм слова про поета, лицаря України.
Згодом, у 1997 р., з’явилась збірка «Означення волі», підготовлена Орисею, з післямовою Юрія.
[В книзі «Листи до Марієчки». Вибране листування (1981 —1987). Упор. Орися Сокульська. — Дніпропетровськ, «Січ», 2000. — 87 с. і те ж — К., «Смолоскип», 2000 — 92 с.; також є післямови — моя і Юрієва.
Наші публікації Іванових поезій та про нього не раз були в «Нашій вірі».
До 70-річчя Івана Сокульського були публікації: Р. Лиша «Височінь не вкрадуть» — «Наша віра», ч. 7, 2010 та «Українська літературна газета» і Ю. Вівташ «Зачинатель смут». — «Слово Просвіти», липень, 2010].
Завдяки Ярославу ми ще трохи протрималися, коли УРП перестала давати гроші на журнал. Може, як ніхто, він розумів важливість вільних українських видань і української преси. Він дуже хотів, щоб існували «Пороги».
Сьогодні очевидно, що якби лишились живі Іван Сокульський (відійшов 22.06.1992), Ярослав Лесів (загинув 19.10.1991), Михайло Осадчий (05.07.1994), Василь Стус (4.09.1985), Зіновій Красівський (20.09.1991)… і ще багато тих, хто творив відродження: ніс у собі його дух, Україна тепер була б на великому піднесенні. Все рухалося б інакше. То були непоправні втрати.
[Наразі у видавництві «Смолоскип» лежить підготовлене Орисею Сокульською видання поезій, публіцистики, листів та ін. о. Ярослава Лесіва, де вміщено також і спогади-роздуми про цю дійсно святу людину, яка зробила для України, для відродження УГКЦ стільки, що це перевершує міру можливого. Серед тих текстів і мій — «Ярослав і ковчег» (фраґмент було подано в «Нашій вірі», ч. 1, 2012, та ж «Золота пектораль»), і Юрія Вівташа — «Мужній лицар, добрий пастир» («Українська літературна газета», листопад, 2012)].
В. Овсієнко: А скільки всього було випусків «Порогів»?
Р. Лиша: Мабуть, дванадцять. Не всі збереглися. В останньому мали бути надруковані вірші Василя Барладяну. Та він був в одному примірнику. У 1990 було останнє число.
В. Овсієнко: Хто був у редколегії «Порогів»?
Р. Лиша: Робили від самого початку Іван, Юрій, я, Орися, давали свої матеріяли Петро Розумний і Ярослав Гомза, потім підключився Сергій Алієв-Ковика — художник і Лідія Яценко як мистецтвознавець, оце ті реальні люди, які робили всі числа. І ще була друкарка Надія Рожанська, з якою домовився був Іван. Вона вступила до УРП. В УРП саме Михайло Горинь розумів, що потрібно підтримувати журнал, створювати незалежні українські видання.
Мені здається, що це взагалі була величезна помилка і Руху, і всіх громадських сил, що не створили вчасно потужну українську пресу.
В. Овсієнко: Я те ж саме кажу.
Р. Лиша: Наслідки цього ми й зараз відчуваємо…
В. Овсієнко: Був у нас видатний журналіст, називався він В’ячеслав Чорновіл. Він мусив зробити потужну українську газету і журнал. Але не зробив.
Р. Лиша: Не тільки він. Але В’ячеслав зробив дуже добру газету «Час. Time». Вона зіграла важливу ролю. На жаль, її зупинили.
А ось коли в Дніпропетровську були перші збори Руху, ми відразу ж стали говорити про газету. І ніби були на це якісь кошти. Однак балачкою все й завершилося. Але «Пороги» наші — виходили. Прикметно, що більшість матеріялів: і публіцистика, й історичні екскурси і інше — сприймаються сучасно.
Коли Іван повіз перше число журналу до Києва Євгенові Сверстюку, то пан Євген дуже радо привітав журнал і написав мені листа. Йому сподобалися мої вірші. Так почалося наше знайомство. Ми деякий час листувалися. Він написав про мою поезію есей «У дивосвіті зруйнованої хати» («Сучасність», 1991 р., та в книзі «Блудні сини України», 1993). Його тоді у Львові обрали головою неформальної спілки — Асоціяції Незалежної Творчої Інтеліґенції. В її основі — те, що мене найбільше приваблює, — духовне і творче єднання.
Тоді в нас дуже захворіла мама, ми її перевезли в Дніпропетровськ. Вона потребувала догляду, вже не могла бути сама. У 1991 році в грудні мама померла. Поховали ми її в селі, на кладовищі біля сосон, де й батько лежить. І ось містична річ: мама відійшла 7 грудня – у день Катерини, покровительки письменників.
У 1990 році я та Іван Сокульський поїхали на Всесвітній фестиваль української поезії «Золотий гомін». Юрій залишався сам з мамою. І коли мені премію Василя Стуса вручали 1990 року, Юрій був з мамою.
І хочу сказати про «Золотий гомін». Це була виняткової ваги подія, що стала неабияким стимулом для піднесення українського поетичного слова. Після тривалого неначе зачинення в підземеллі раптом відкрилося ціле безмежне, квітуче небо. Було незрівнянне відчуття простору і свободи. З’їхалися українські поети з України і з цілого світу. Стільки знайомств, море творчости, імпровізації. Виявилось, що українська поезія неймовірно багата і насправді сягає дивовижних вершин. Це було достеменно історичне дійство, значення якого ми ще, мабуть, не вповні усвідомлюємо.
Саме на «Золотому гомоні» я зустрілася із Миколою Воробйовим, Станіславом Вишенським, Віктором Кордуном, Михайлом Григорівим, Софією Майданською, Василем Герасим’юком, Наталкою Поклад, Валентиною Отрощенко, Вірою Вовк, Богданом Бойчуком, Марією Ревакович, Юрієм Тарнавським, Олегом Зуєвським, Богданом Рубчаком, Ларисою Онишкевич… Всі ці зустрічі стали для мене великим даром і радістю. Згодом і Юрій зустрівся з ними. Незбагненне диво — отой простір поезії, відчуття розуміння… дружби… Ще раніше, того ж року, познайомилася з Олегом Лишегою, Юрком Ґудзем, Валерієм Іллею…
В. Овсієнко: А за яку книжку премію Стуса Вам присудили?
Р. Лиша: Просто за творчість. Книжки в мене тоді ще не було. Моя збірка «Трисвіт» з’явилася тільки в 1994 році. (Київ, «Український письменник», 1994. — 109 с.).
В. Овсієнко: Це вона одна у Вас?
Р. Лиша: Так. «Трисвіт» вийшов з неабиякими перепонами. І якби п. Є. Сверстюк не роздобув необхідну суму грошей, не знаю, як би сталося. Мене змусили скоротити втричі під тим приводом, що немає коштів.
Але маю багато публікацій, у газетах і журналах, в тому числі в Антологіях: англійською, німецькою, португальською, польською та французькою мовами.
Я вже згадувала про дві мої перші офіційні публікації в ж. «Україна» Олександра Климчука в 1989 (з малярськими творами) і в 1990 р. Журнал «Київ» у 1991 р. надрукував поему «Сон Дикого поля», потім есей «Котрий янгол сурмить». В «Артанії» Миколи Маричевського з’явилась фантасмагорія феєрія «Сніговий монах» з моїми малюнками. Богдан Бойчук разом з Марією Ревакович почали видавати чудовий журнал «Світо-вид» — там було кілька публікацій, в т.ч. стаття Богдана Бойчука про мою збірку «Трисвіт». Поетичні добірки в «Сучасності», «Кур’єрі Кривбасу», «Основі» Валерія Іллі, «Дзвоні», «Літературній Україні», «Нашій вірі»…
[У 2010 р. у вид. «Ярославів Вал» вийшла книжка «Зірнула зірниця» — Вибране і недруковане, ілюстрована малярськими творами автора. Нагороджена Міжнародною премією ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень»].
В 1992 році Євген Сверстюк запропонував нам з Юрієм робити газету «Наша віра». Ми вже тоді щось для неї писали — з 1991 р.
«Наша віра» привернула нас з Юрієм головно тим, що її увага була зосереджена на питаннях відновлення повноти національного світобачення, віри, культури, літератури, мистецтва, історії… Звернена на духовні основи життя, на осмислення світу через призму правди й шукання знання істинного. Тобто якраз того, чого нині найбільше потребує, на наш погляд, людина, і Україна, і світ, щоб виплутатись із вкрай небезпечних манівців цивілізації і вийти на шлях свого найвищого призначення. Настав, власне, час, що потребує такого видання.
Юрій, окрім всього, — природжений композитор образо-простору, майстер колажів. Здається, будь-яке місце, де б не опинився, — він сприймає як простір для творення, виявлення образу пульсації світу. Так само, відповідно, сприймав і площу та зміст газети. Тож узявся й за її художнє оформлення, і зробив обличчя газети вишукано промовистим (1992 — 2000 рр.).
З Юрієм Вівташем, до слова, пов’язана тема збереження китайгородських церков. Три церкви, високе козацьке бароко 1754-75 рр. А то ж його село, його церкви. Він нам про них весь час оповідав, ми їздили на них дивитися, заходили туди — порожньо, пограбовано. В «Порогах» і в «Нашій вірі» Юрій писав про ті козацькі храми. Зробив дуже промовисті світлини. Церкви відлунилися і в його «Чорних кульбабах», в есеї про ікону Св. Варвари.
У Юрія в той час почалися численні публікації в «Сучасності», «Українському слові», «Світо-виді», «Кур’єрі Кривбасу», «Літературній Україні», в «Нашій вірі»… І вони мали живі відгуки.
В. Овсієнко: То коли ви переїхали до Києва?
Р. Лиша: 1992 р., взимку, в грудні. Але Київ почався для нас раніше, із кількох приїздів сюди, коли ми брали участь у рухівських демонстраціях (1988-89), у Ланцюгові Злуки, що його блискуче сотворив Михайло Горинь у 1990 р.
До речі, на запрошення Олеся Шевченка я мала виступ на зібранні Культурологічного клубу. Це був 1988 рік, липень. Вперше перед такою чисельною й поважною авдиторією публічно читала свої, по суті, можна сказати — заборонені вірші. На тих зібраннях ми з Юрієм побували кілька разів.
Отже, Київ у той час притягував і кликав нас уже невідворотно.
Наш приїзд до Києва співпав з моментом великих зрушень в історії України. Кінець 80-х — початок 90-х — події абсолютно сакральні за своїм змістом і виявом. Зоря Незалежности. Відродження, здавалося б, з нічого Української Автокефальної Православної Церкви. Пророчий голос Патріярха Мстислава. Перша громада УАПЦ в Дніпропетровську. Молитва під відкритим небом. Спроба відстояти Преображенський собор, і перше в житті моє там причастя на Різдво.
Рух, Товариство української мови, мітинги, вперше — встановлення хреста жертвам Голодомору, якого вночі було вкрадено… Газета «Слово» на стенді на проспекті Карла Маркса...
Перша виставка дивом вцілілих ікон у Дніпропетровську. Потім грандіозна виставка українського іконопису в Києві, а невдовзі — що здавалося взагалі неймовірним — експозиція сучасних ікон. І особливо суттєве — повернення сакрального начала в так зване світське мистецтво.
Знакова була поява малярського братства св. Аліпія. Відбудова Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Богородиці Пирогощі на Подолі — і дивовижні там ікони, створені Миколою Малишком та його учнями у неовізантійсько-українському стилі.
То цілі грона подій і нових процесів, сповнених цілим вибухом творчости, пробудженням глибин генетичної пам’яті.
Винятково знаковим бачиться мені Свято 500-ліття Козацтва біля Нікополя, де на високих правічних скитських і козацьких могилах заквітли хоругви і море жовто-блакитних стягів, сотні тисяч людей з усієї України… А нікопольців — так би мовити «скитів царських» — заслони довкола намагалися не пускати… Тільки хто спроможен «не пропустити» Дух, що сходить з Неба?
То було таки воістину чудо святе. Подібного відчуття я не могла уявити. Думаю, що люди, українці, саме тоді, зібравшись на могилах предків, знову відчули себе — після десятиліть порожнечі — великим народом Божим, єдиним у Духові — «і мертвих, і живих, і ненароджених». Слово «Єдність!» чулося звідусіль, як прекрасний птах, випущений на волю.
Без цієї події мені, мабуть, чогось не вистачало б для готовности переїзду до Києва. Вона влила якесь величезне світло у мій внутрішній простір.
І ось коли вглядітись у все те, що з нами відбулося, і відбувається, що раптом стало можливим, — всі ті дивовижні переміни, стає зрозуміло, що український Опір 60 – 80-х років дійсно змінив час, саме уявлення про смисл подій історії, змінив розуміння простору й часу, в якому діє людина і народ. Опір був не поборенням сваволі голою силою. Це була духовно-творча дія, перетворення, що зродило нову якість світосприймання, розширило обрії духу, дало відчуття єдности часу — минулого, теперішнього і майбутнього.
«Світ змінився», «Ми живемо у новому світі» — ще не забулися ці здивовано-радісні вигуки початку 90-х. І все тому, що одиниці тих, що вистояли перед зовнішньою пітьмою неправди і зла світу, — відновили живу вертикаль духу. Опір 60 – 80-х років грандіозно ствердив, що справжня перемога — це перемога духу істини в людині. Завдяки цьому прозрінню і сьогодні продовжує відкриватись перспектива українського шляху, попри всі напади ентропії. Відновлена вертикаль духу діє, бо вона збулася реально — як істина життя.
В. Овсієнко: Чим є для вас Київ?
Р. Лиша: Десять років ми жили в Києві по винайманих помешканнях, зокрема і в старому будинку на неповторно колоритній вулиці Тургенівській. Всі ці переміщення, як не дивно, щораз більше давали відчуття чару Києва — духу, глибу історії.
Тепер уже якимсь дивом живемо у своєму крихітному помешканні на Солом’янці, на бульварі І. Лепсе.
І я знаю: Київ — це та гора, та свята земля, яка підносить людину, відкриває нове розсвітлення глибин буття. Київ несе в собі містичну таємницю, поезію. А поезія — то найвище, сокровенне, завжди вільне.
Крім того, існує така зовсім не ефемерна річ як дух предків.
Ще коли побачила напис на паркані: «Тут стояла церква Богородиці Пирогощі, і тут вона буде стояти», — мене зненацька охопило дивне хвилювання. Наче ті слова хтось прямо до мене промовив, наче я маю до того якийсь стосунок. А коли церкву відбудували, і я прийшла туди, раптом така радісна легкість обійняла душу, — і я збагнула, що це тут молився мій прадід Денис Золотовус і ще хтось давніший із маминого роду. Тож їхній дух, їхня присутність озивається до мене. Вони любили цей храм, і Лавру, і Михайлівський Золотоверхий.
На знімку: Раїса Лиша.
 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Події

Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Дослідження

Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни. Кирило Каштанов

Спогади

Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського). Сергій Цушко

Події

«Сталину удалось одурачить весь мир». Забытый голод в России. Дмитрий Волчек

Дослідження

Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953-1964 рр.). Кирило Каштанов

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

Невичерпне джерело енергії (пам’яті Людмили Алексєєвої). Євген Захаров

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

Дослідження

Микола Мушинка. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

MENU