ДОВГАНЬ Маргарита

 1084308.02.2016

author: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю з Маргаритою Костянтинівною ДОВГАНЬ,
журналісткою, шістдесятницею

В. Овсієнко: 12-го лютого 2015 року в помешканні Довганів ведемо розмову з пані Ритою.
М. Довгань: Маргаритою Довгáнь.
В. О.: Довгань Маргарита Костянтинівна.
М. Д.: Часто відчуваю в собі голоси предків. З побожністю ставлюся до коренів родинного древа, тому розповідь про себе почну зі згадки про своїх прадідів… Витоки мої українські з Волині, з-під Луцька. Колись там була така дідичка Ольга Карпенко. Володіла селом Білосток під Луцьком. Воно і тепер є. А десь близенько — цього села я тепер не знайшла — було село Жабóкричі, і був собі дідич Жабокрицький. От вони побралися і народили мені прадіда, Володимира. А там же, під Луцьком, гніздилося велике поселення фермерів-німців. Знаю тепер із книги історика Агасієва «История немецкой колонизации на Волыни» (2014 р.), що вони почали приходити саме на Волинь (через Польщу) ще у XV столітті! Бідняки ремісники і селяни. Так і утворилась під Луцьком фермерська німецька колонія.
Були великими трудягами. Тримали корів. З молока робили сир, збирали сметану, били масло. Товар їхній користувався великим попитом.
Рід розгалужувався, там діти були пізніше юристами, музикантами і бізнесменами по-нашому, купцями якимись, але дід Якоб мав саме ферму. Було у нього чимало дітей. Одна із сестер Шраґів… Я думаю, що це не Шраґ, а Шрьоґ, тому що в нас не пишуть над «а» умляут. А «Шрьоґ» — то в перекладі на нашу мову «косий» чи «кривий», чи щось у такому дусі. І було там три сестри — Матильда, Маргарита, і ще третя була, але я її забула. Так от, коли цар почав війну з Японією і почав гребти всіх на фронт, то дійшло й до цих німецьких хлопців. А вони, ця німецька громада, що жила на Волині, були менонітами. Це така крайня релігійна течія. Пацифісти. Ні в якому разі не воювати. Не визнавали цивілізації — ніякої техніки, ніякої електрики. Отакі собі ориґінали. Кіньми, руками працювали. Навіть машини не визнавали. Усі вони, коли їх почали до армії брати, знялися й полетіли… Гріх великий зробили, як сказала мені моя бабуся Анна, – перелетіли в штат Північна Дакота в Америці. А бабуся Анна, дочка Якоба Шрьоґа, вийшла заміж за українця Жабокрицького. Такий потічок по лінії моєї мами… Народилися у них син Борис і Ольга, а вже Ольга подарувала мені маму Тетяну.
А ще там був потічок по чоловічій лінії. Колись, теж давно, російський танцюрист із Санкт-Петербурга був направлений танцювати до оперного театру у Варшаву. Прізвище його Пєшков, і я собі подумала, чи він росіянин. Тому що Максим Горький — теж Пєшков, але він ніякий не росіянин, він із угро-фінських народів. То, може, й цей Пєшков з угро-фіннів, але писався росіянин. Він одружився з польською дівчиною Ліжбеткою (Лізаветою), яка біля опери торгувала цигарками. Отак вони теж увійшли в мій родовий потік. І народили мені діда Миколу, тата моєї мами.
В. О.: А як ім’я мами?
М. Д.: Тетяна Миколаївна Зайцевська. Зайцевська по заміжжю. Вона померла у 89 років. У 1998-му році минулого століття. Мамочка в мене була красуня і розумниця. Вона ви́ходила ту Україну, вистраждала, як ніхто зі старих людей. Не було мітингу, не було зібрання, куди б вона не приходила. Я інколи її сварила. Пам’ятаю, як був похорон нашого первосвященика Володимира біля Софії Київської. І туди мама прийшла, уже зовсім старенька. Інколи з головою були непорядки, то я весь час була коло неї. Але коли там почалась бійка, ледве не стрілянина, мама кинулась тікати, десь там перечепилася за якусь каменюку… Словом, пережила я тоді дуже багато. Але мама була дивна людина. Ясна річ, говорила вона російською мовою, але в останні роки в українському оточенні перейшла на українську. У поважному віці. Українство в ній глибинно жило.
А батькова лінія така. Десь на межі Воронезької чи Курської і Рязанської — точно не знаю, якої губернії, — є містечко Данков. Це містечко відоме з давніх часів, там ковалі кували данину татарам. Це ж Московія татарам платила данину. І ось у цьому Данкові опинився після поразки польського повстання ще тридцятих років ХІХ століття такий собі художник Зайцевський — імені його мама не запам’ятала, тільки прізвище. І оцей Зайцевський проклав живу ниточку до нашого часу. І мій дід, Зайцевський Олексій, батько мого батька, брав участь у революції 1905 року. Але коли революція зазнала поразки, сталося страшне в сім’ї. Він покінчив життя самогубством. Про це ніхто не говорив, тому що він залишив маму з двома малими дітьми. Одним із них був мій батько Костянтин. А бабуся Лізавета з родини Вдовиних. Усі писались росіянами. Але ж Вдовин — такий аромат український… Плюс Вороніжчина. А Вороніжчина – це я вже й на сучасних прикладах знаю, що це суцільні українці.
В. О.: Так, це наша Слобожанщина.
М. Д.: Розповім, як склалася наша доля далі. У 1928 році діда, офіцера митниці на Волині, маминого батька, заарештовують (починався Сталінський терор) і відправляють у південну точку Середньої Азії, у концтабір «Кушка». Бабуся моя, Ольга, героїчно кидається за ним. Ясна річ, туди близько не пускають, то вона влаштовується в Ташкенті якимсь бухгалтером [Показує фотографії]. Бабуся Ольга і дід Микола.
В. О.: Ага, ага. Яка пані в такому гарному капелюсі.
М. Д.: Це ще до революції.
Отже, влаштовується бабуся бухгалтером...
А мама моя закінчила фармацевтичний технікум і вже мала доброго друга, Костянтина Олексійовича Зайцевського, який, будучи студентом Московського геодезичного інституту, приїхав на практику на Україну. Зустрілися, покохалися, побралися. Після закінчення інституту й технікуму їдуть туди ж, у Середню Азію. Так хотіла мама: ближче до діда і до бабусі. І так сталося, що там, саме в столиці Узбекистану, як це не смішно й ориґінально, народилася я, Довгáнь Рита Костівна.
В. О.: Ви тоді ще не були Довгань?
М. Д.: Ні, тоді я була Зайцевська. А записати мене ходила моя бабуся, Анна, яка теж туди приїхала. Усі приїхали, щоб бути ближче до діда. Дід там просидів років три-п’ять, я точно не пам’ятаю, але років чотири ми всі там були. Батько мій працював геодезистом, і з ним, з геодезистом, ми з мамою об’їздили ледве не всю Середню Азію. А бабуся тим часом знайшла кращий варіянт для життя: розкішне місто Самарканд. До речі, як я уже тепер дізналася, наша прекрасна художниця, Галя Сéврук — теж дисидентка і велика патріотка, яка зробила в кераміці всю історію України, теж опинилася — химерною долею всіх пореволюційних дітей — у Самарканді. Вона — нащадок Василя Григоровича-Барського. У Самарканді теж були засланці. Вони десь там якимось дивом збиралися.
Потім діда випустили, але не дозволили їхати на батьківщину. Живуть вони в Самарканді. А батька з Самарканда кидають на Урал. І весь час його мордують, щоби вступив у Комуністичну партію. А чого? Він у мене був унікальною людиною, різнобічно талановитою. Організатор блискучий, діло своє добре знав, і малював прекрасно, і музика… Ну, це в нас і мама, і тато — всі до музики прихильні, до класичної, я маю на увазі, до серйозної музики. Але що він був організатор, то його хотіли підвищити, а він весь час прикидався, що неспроможний, що він іще не дозрів, що у нього сім’я побільшала. Це вже у Свердловську. Коротше кажучи, викручувався, як міг. І за це його посилали в такі віддалені закутки, і мордували, і примушували мотатися по всіх усюдах.
Урал, Свердловськ, сірість якась, сухі сосни. Але духовне життя прекрасне. Там я вперше з мамою і з татом пішла в оперу. І ми були вражені. Ну, це я від батьків знаю. Бо тоді я не могла оцінити співаків, художників театру й постановки. А виявляється, що в цьому театрі на Уралі працювали, переважно «крамольні» митці, засланці…
У Свердловську народився мій брат Сергій. Талановитий художник. Живе в селі Андріївка на Київщині.
Коли почалась російська аґресія на Західну Білорусь, на Західну Україну, батька кидають зі Свердловська в Білорусь. Із того голодного Уралу, зі Свердловська, сірого і нудного (окрім оцих мистецьких проявів), потрапляємо в Білорусь. Поселяють нас у красивому будинку, де колись жив поміщик. Я це запам’ятала, бо це вже мені дев’ять років, і я вже щось там мізкую, міркую. Тут жив поміщик, а зараз ми живемо. Нас напхали багато в ту хатинку. А з тої хатинки видно, як дорогою щодня вози йдуть, кіньми везуть товари на базар. Молоко, масло, сметана… Жінки-білоруски, в усьому білому вбрані, — це була мені як якась неймовірна художня картинка. І ми там нарешті наїлися… Мама там купила собі якісь черевички. Вона була красунею, але ніколи такого взуття не мала. Вона їх поставила серед кухні на табуретку, хазяйнує, порається, а час від часу гляне на них. І я коло неї кручусь.
Рай тривав два місяці. Потім усе як корова язиком злизала. Нічого не стало. Я ще не дуже мізкувала, але чула, щось шепотілися батьки між собою. Там ще жив начальник цього загону, а тато був головним інженером. Як я пізніше зрозуміла, почалися страшні репресії. А нас тим часом — імперія вже прихопила Прибалтику, — з батьком відправляють до Вільнюса. У Вільнюс приїхали — ще більший рай! Пам’ятаю як я вклякала біля вітрини магазину, в якому були виставлені шоколадки у вигляді єгипетських пірамід. Пам’ятаю, як нарешті татові, який ходив у якомусь старому лапсердаку́, купили гарне пальто. Життя там було для мене якесь красиве, романтичне, несподіване якесь. Але теж коротко.
Пам’ятаю, прийшли ми до школи. У центрі міста колишня литовська ґімназія, яка тепер стала «Русской школой с необязательным изучением литовского языка». Стою коло тата і вчительки. Маленька білява жіночка, а тато високий такий. І вона на нього так заглядає, видно, вже про основне домовлено, і каже йому: «Наверное, Ваша девочка не будет учить литовский язык?» А тато каже: «Так ми ж до вас жити приїхали. Буде вчити». Ця литовка як упала на груди батькові моєму, як заридала… А я смикаю тата за піджак і кажу: «Тату, чого вона плаче, я ж буду вивчати». І дотепер сльоза пече, як згадаю той такий багатозначний епізод з мого життя. Нас з усіх приїжджих було тільки двоє в класі, хто взявся вивчати литовську мову. І вчителька до нас була такою прихильною! Полюбила нас.
Був кінець чверті. Букварі ще на советскіє не встигли поміняти, ще литовські букварі. І вона мені каже: «Ти оцей текст вивчи напам’ять, а я тебе його спитаю». Васильку, я вивчила той текст…
В. О.: І досі пам’ятаєте?
М. Д.: Гріх казати, я його краще, ніж молитву «Отче наш» знаю.
В. О.: А прочитайте, хай буде, хай звучить.
М. Д.: [Литовською, незрозуміло].
В. О.: Деякі слова зрозумілі.
М. Д.: Зрозуміло, текст простенький, але дуже добрий. «Вітя і Циля сиділи за столом і пили чай. Вітя був у магазині і купив цукру і лимон. Йдучи додому, він зустрів жебрака і дав йому десять центів. Цибуля гірка, лимон кислий, цукор солодкий». Дуже добрий текст.
Минуло також кілька тижнів і вся розкіш, усі шоколадки, все-все, як у Білорусі, — все щезло!
В. О.: Це рік сороковий?
М. Д.: Це сороковий. Буквально вслід за армією йде геодезія, щоб робити карти, приумножать територію імперії.
В. О.: «Территориальные приобретения»?
М. Д.: Так. Іду я по сходинках у школі, а сходинки біля вікна. Вікно величезне, а за вікном видно маленький газончик, а далі стоїть грандіозний будинок сірого кольору, приблизно такий, як у нас у Києві Будинок Уряду, тільки менший. Видно, що надійно збудований. Колись це була литовська консерваторія. Там робили стіни такі, щоб із одного класу в другий не було чути — там співає тенор, а тут грають на органі, наприклад, або щось таке. Але советская власть знайшла для цього будинку більш практичне застосування — зробила там КГБ, чи тоді було НКВД. Я того нічого не знала, ні сном, ні духом, як мала дитина. Іду я по сходинках, скачу по сходинках — і раптом такий дикий крик, оглушливий, страшний, божевільний крик чую. На той крик зводжу очі: з верхнього поверху (я не пам’ятаю, поверхів п’ять, мабуть, мав той будинок, великі, масивні такі поверхи) із вікна вилітає людина, чоботи бачу. Людина летить з диким криком! Я кричу в жасі: «Дядя падає, дядя падає!» Хтось тут до мене підскочив… Коротше кажучи, зі мною щось страшне діялось. Мені довго втовкмачували, що це мені примарилося, що цього не було. Батько забрав мене зі школи. Пам’ятаю, ввечері прийшов до нас татів начальник. Начальник геодезичного загону... Очевидно, для них це було ЧП. Боялися, що я можу десь бовкнути, або щось таке. І мені втовкмачували, що нічого такого не було: «Це тобі примарилося, це буває». Я вже деталей не пам’ятаю, тільки пам’ятаю сум’яття навколо своєї персони, щоб я забула цей епізод, розважали мене і так, і сяк. Ну, а потім дуже швидко — війна.
В. О.: А де вас війна застала?
М. Д.: У тому ж Вільнюсі, у Литві. Нас уже було троє у мами, ще брат Вадим народився на Уралі, а мама чекала на четверту дитину. Ось-ось народиться, тижні лишалися, навіть не місяць. Нас влітку вивезли за Вільнюс. Якась там дачка була, старовинна дачка. На ту дачку нас напхали, як гусей, і ми там паслися. Красиве літо було, і раптом… Вранці 22 червня батько зі старшим братом іде на рибалку. Я прив’язалася теж. Там річка Вілія тече. Ідемо ми на ту рибалку ні світ ні зоря, іще майже темно. Але якесь таке гудіння, якась незрозуміла тривога в повітрі. Бачимо, прямо серед дороги, біля хати стоять поляки… А там було багато поляків, їх ще не встигли всіх перестріляти або вислати. Вони стояли на колінах. Я чую: «Матка Боска». Батько підходить, йому щось там шепочуть. Потім раптом різкий, страшний гул із небес спадає. Неба не видно: хмара німецьких літаків. Вони летять на Вільнюс. Десь гуркіт, а потім вони над нами. Поляки в жасі повисипали вздовж доріжки, що ми йдемо нею до річки. Паніка: «Це війна, це німці». А мій тато, напханий совєцькою пропагандою, хоча він не дуже совєцький, каже: «Та не може бути, тому що угода з німцями, вони не можуть на нас напасти, це, очевидно, навчання». Ну, поляки іронічно сміються, ясна річ, і знову кажуть, що це війна. Коротше, це був жах — оцей перший наліт, гуркіт. Розбили міст через Вілейку і вже бомбардували Вільнюс. Летіли, мабуть, на Київ, який мені завжди марився як якесь диво на горах над Дніпром. Я про це потім скажу...
Налітає нова хвиля. Нас поляки запхали в хату, тому що з літаків почали стріляти. Де бачать дорогу з людьми – стрілянина починається. Нас загнали в польську хату, бо бачать: іде чоловік з дітьми. А там чи сім’я, чи сусіди – всі стоять і моляться Матці Босці. А мій совєцький батько всіх заспокоює, що це мине, це не може бути… Якось дібралися додому. Йдемо двором своїм, а тут така картина: будиночки вздовж доріжки, а в кінці доріжки велика бочка для води. На ту бочку спершись, заклякла наша мама, живіт свій підтримує. А ті люди, що з вікон дивляться, як заціпенілі, занімілі. Ми проходимо цим рядом, а мама опалим голосом каже: «Війна з німцями». Уночі безкінечні потоки цих літаків летіли на Київ. Вже все було зрозуміло.
Серед ночі ми вибралися з хати, посідали, поховалися в кущах у лісі. Приходить за нами на світанку вантажна машина. Мізерна вантажівка. Як-небудь запихають нас, голих і босих, у сарафанчиках. Нічого ж немає, все хазяйство у Вільнюсі залишилось. Єдине, що мама хапає, оскільки їй народжувати, це чайник. Мені дає якийсь вузол з документами і паперами — все, що вона змогла зібрати. Тримаю братів за руки. Втиснулися в ту вантажівку.
Коли вантажка їхала через Білорусь — це був жах. Я бачила, як палала Орша — велике місто, де при вокзалі стояли цистерни, зберігалося пальне, якісь запаси чи що. Це було страхіття. Раптом летять літаки — а дорога вже заповнена біженцями, — і ці літаки спускаються низько, і стріляють спеціально «с бреющего полета», як нам казали... Ми хапали, хто що міг. Я чайник схопила, мама братів і в кущі сховалися. Постріляно було багато біженців, які не знали куди подітися з дороги. Нас якось Бог милував.
Так ми мандрували загалом місяць. Мандри теж були з детективними пригодами. Посадили нас десь у потяг і привезли в Чебоксари… У Чебоксарах ми довго провалялися на вокзалі. Евакуйованих море. Звідусіль — з Петербурга, з Москви, із західних районів країни, і от ми з Литви, і українці, очевидно, були, — всі на вокзалі, вкупі. А батько ще був з нами, бо батько був дуже короткозорий, в армію його не брали. Його потім під час війни відправили на Північ працювати.
Оці Чебоксари — це дуже цікава місцина. Людей набито густо, їсти давали один раз на день. Варили не вівсянку, а вівсяне зерно. Трошки розварене — олії туди додавали. Хоч то була не зовсім олія… То була вся їжа на добу. А ще була суцільна біда — у жінок завелася короста на головах, бо весь час дряпаєш. Там завелися воші і все що хочеш. Це ми тиждень валялися, бо не давали товарняка, тому що всі товарняки йшли на фронт.
До речі, про фронт. Оце розказували, як у нас готувалися до війни, — то я знаю, як готувалися. Мій дядько Сєва, мамин троюрідний брат, офіцер іще царської армії, щиро перейшов на бік революції і працював на Уралі у військовому штабі. У 1938 році, незадовго до війни, там почалась, як, очевидно, по всій «необъятной от края и до края», чистка Красної армії. Вистріляли 80% офіцерів. Там же загинув і мій дядя Сєва. Він навіть не знав, що буде батьком — після його смерті через вісім місяців його тьотя Ія народила хлопчика. Це був гарний чоловік, а його, гарного чоловіка Сергія, совєцька влада укокошкала в Афганістані.
Так от, про фронт. Кордон був голий — німців пре купа: і танки, і мотоциклістів уже бачили, і літаки хмарами летять, а тут лежать два солдати з однією якоюсь ґвинтівкою. Тобто ми не бачили, щоби влада з самого початку якось захищала свій кордон від німців, — це згодом почалося. Оце ж я кажу, що ми тижнів два чи три їхали, потім валялися в Чебоксарах на вокзалі, а поїзди вже почали йти на Захід. А після тих Чебоксар посадили нас у товарняк. Десь батько, до речі, промислив зеленку, обстриг мені всю голову і намастив зеленкою. Я така красива сіла в той товарняк. Через якийсь час маму хапає за живіт. Тато зупиняє поїзд, смикнувши десь там щось. Зупинився поїзд, не знаю яким чином. Ми вивалюємося, не знаємо де. Степ сухий, доріжка якась. Батько велів мені сидіти з двома братами, а сам пішов до тої доріжки. Мама навприсядки, а він бігом. По доріжці їде віз — коняка і дід сидить. Я його не бачу, але бачу, що хтось там рухається. Підсадили маму на того воза, мені наказали сидіти мертво і тримати братів. Мені йшов одинадцятий, Сергію — сьомий, Вадиму — третій рочок. Мій найменший брат Володимир народився прямо на тому возі. А віз був такий. Дід десь стриг овець, настриг вовни і кудись їхав. І от вони з батьком приймали роди у мами. У нього були ножиці і якийсь там спирт чи водка, я вже не знаю тонкощів — ото і вся гігієна. Було якесь коротке ми́тарство в лікарні. Це Горьківська область, якийсь там Дальноконстянтинівський район. Так мого брата й записали. А потім було село Богоявлєніє. Мамі треба було прийти до тями. І ось тут, образно кажучи, втрутилась релігія. Ну, Бога ж не було при радянській владі, тому монастир у цьому Богоявлєнії був розтрощений. Там був якийсь склад. Але підпільно там жили дві монашки, літні, як на мене тоді, жінки. Вони маму порятували. Вони їй допомагали вичухатися і дитину привести до тями. Десь молоко добували, бо в мами не стало молока. Коротше кажучи, якимось дивом мій брат потихеньку вилюднів. Йому був місяць чи два. Він мені й тепер найдорожчий — добрий і роботящий.
Їдемо ми далі, бо вже батькові сказали їхати в Марійську АССР, у місто Козмодем’янськ. Там нас поселяють у хату до такої собі Марії Олексіївни, яка на нас дивиться дуже люто, тому що нащо їй цей клопіт. А вселили незалежно, хочеш ти чи не хочеш. У напівпідвал. Батько десь роздобув пеньки, поробив стільці, зробив тапчан дерев’яний. Майстер був на всі руки. І там ми живемо.
Через якийсь час нас переселяють в інший куток цього ж міста. Маю багато всяких спогадів. Дитячих, романтичних. Там Волга. Згори каталися вулицею на Волгу на санках. Радість. Але це було дуже рідко. В основному це був голод і тяжка праця. Пиляла я там дрова з мамою, у мами була хвороба Боткіна, її там рятували всякими незрозумілими мені методами, тому що не було ліків, було щось таке самодіяльне. Потім на нас напала малярія. День маму трясе, день мене трясе. А треба ж цих усі трьох хлопчиків якось тримати купи. Батька ж одразу відправили на Північ.
І ось нас переселяють в іншу квартиру, бо ця господиня затіває чи ремонт, чи щось таке. Словом, викурили нас. Пам’ятаю тільки одну деталь, як шепотіли про її сина, що його відправили в «шпионскую школу». Йому настав час бути в армії, і його відправили в шпигунську школу, цього Гену.
І ще в мене світлий спомин, момент істини для мене. Діти ж рухливі, і я була рухлива. На горищі цього дому, де ми жили, в цієї Марії Олексіївни (така тупа собі тітка), я знайшла під дахом, у кутку, гору книжок. Які то були книжки? Я не знаю, але припускаю, що колись у цьому домі жив якийсь поважний інтеліґентний чоловік. Твори Байрона і Шекспіра, видання Брокгауза і Ефрона, в масивних таких обкладинках. Отут мені настав рай. Я навіть при місяці читала, бо не було чим зробити вогник собі якийсь, свічечку... Наливали тоді керосин і робили якийсь ґнотик, але то не завжди було. Але я там таку школу пройшла, такий університет! З тим Шекспіром і з Байроном я зріднилася, всіх тих літературних героїв англійських потрясаючих — всі вони в мені наче поселилися, а Байрон на все життя. Тоді я всерйоз і повною мірою відчула поезію як таку взагалі. Це було святе й величне, і для мене ця пам’ять — знаєте, як у всьому чорному завжди є якийсь вогник, то оце для мене був той вогник.
…Переїжджаємо в нову хату. А батько, їдучи на Північ, з того, що знайшов на роботі чи десь там, зробив мені своїми руками книжечку-зошит з товстою обкладинкою. Він майстер був на всі руки. Каже: пиши щоденник. То я й писала. І от у мене в щоденнику написано: такого-то числа нас переселили до Ткаченків. "Это украинцы. У них чисто и есть огород". Це моє перше, сказати б, матеріальне знайомство з Україною. І такий точний акцент! Сама собі дивуюся. Пам’ятаю епізод. Голод у нас був страшний. Ми мали за щастя, коли мама могла в когось на базарі випросити жменьку картопляних лушпайок і запекти їх на вугіллі, у мисочці з водою. Пам’ятаю вираз обличчя свого брата Сергія, старшого, який сидів і таким мрійливим жадібним поглядом дивився в ту пічку. А коли скуштуємо, то воно ж гірке. Навесні нас гриби рятували, тому я досі до грибів ставлюся з великою повагою. Там росли всякі гриби, то хтось казав, що деякі з них отруйні. А інші казали, що треба тричі відварити і можна їсти. Ну, їли, і от не вмерли. Так от, для мене картина голоду — цей Ткаченко-хазяїн (їх двоє було, діти вже розлетілися) — він такий кремезний був, міцний старший чоловік. Вискочила я ні світ ні зоря в кінець городу у своїх справах, коли бачу: з хати, що на горбочку була, виходить Ткаченко. Вони щось там посіяли. Проклюнувся крихітний окріпчик. Вийшов цей голодний чоловік, озирнувся, припав до землі і почав цей окріпчик висмикувати з землі, чистити і класти до рота.
Минув певний час… У початку 1944 року тато повернувся до нас у Козмодем’янськ із Півночі, з якихось кумедних мені Сиктивкара, Кудимкара. Приїхав та й каже: «Ну от є пропозиція: в Усть-Каменогорськ у Казахстан або в Київ». Я як застрибаю коло нього: «У Київ, у Київ, у Київ!». А справа в тому, що в Києві довгий час жила моя бабуся Анна, та німкеня, зі своїм другим чоловіком. Цей другий чоловік у нас у родині залишився як свій. Леонтій Левицький був відомим юристом ще в царські часи, можливо, був причетний пізніше до змагань за УНР. Був поважною в Києві особою як фахівець. Коли московські більшовики востаннє вдерлися до Києва, то Ленін був якоюсь фіґурою в Києві. У 1918 чи 1919 році, точно не знаю, коли більшовики прийшли в Київ, то Ленін видав наказ випустити босоту й бандитів із тюрем, одягнути їх у красноармійські шинелі, зірку на лоба, щоб таким чином поповнити Червону армію. Дали їм зброю, сказали: йдеш вулицею, бачиш буржуя — стріляй. Отак застрелили й мого названого прадіда, чоловіка Анни Шраґ-Жабокрицької, Леонтія Левицького.
Повернусь трохи до початку війни, коли тікали від німецьких фашистів і мама збирала вузлик. У ньому опинилися (мабуть, лежали поруч на столі), отакий томик Пушкіна, отака книжечка про Леонардо да Вінчі і давнє видання «Гайдамаків» Шевченка, ХІХ століття. І серед цих книжечок отака старовинна фотографія: Дніпро, гори над Дніпром, над тими горами пам’ятник князю Володимиру і трошечки бані церкви. Знаєте, я на ту фотографію дивилася інколи як на якесь Боже диво. Я бачила й відчувала той Київ, він був у мені якоюсь мрією й казкою. І коли це тато сказав, то реакція була зрозуміла — їхати до Києва.
У Києві тата призначають головним інженером Управління геодезії та картографії — це на Червоноармійській. Там і зараз міститься це Управління. І вже тата не просили вступати до партії, тому що не було фахівців, а працювати треба. Головне, що ми опинилися в Києві, і перша моя адреса — це Володимирська вулиця, біля Золотих воріт, там, де потім було видавництво «Дніпро», в коридорі.
В. О.: Це рік який?
М.Д.: Це 1944 рік, серпень. Він ознаменувався тим, що ми голодні, обідрані й погані. Батько кудись щез, а потім приносить авоську помідорів. Кращих ласощів я потім ніколи не мала! Потім ми переселяємося — це дуже цікаво — в квартиру на Мільйонному провулку, на Печерську. Тепер там вулиця Панаса Мирного, де живуть депутати. А тоді там стояв маленький красивий дерев’яний будиночок, що, видно, належав до революції якому-небудь інтеліґенту — може купцеві, може професорові. А тоді нас туди цілу купу натоптали! І от моє перше знайомство з українською мовою в реаліях, у звучанні. Кожного ранку чую, як одна дама в папельотках (бігуді) на весь коридор, де стоять примуси, де крутяться дітлахи, кричить своєму чоловікові: «Коля, где моя фаянсовая мысочка!?». А я думаю, ну чого «мисочка» — вона що, неграмотна? Треба ж «місочка»! То згадалося для посмішки.
А це — тяжкий історичний момент. Біля нас у довоєнному шкільному будинку розмістився військовий шпиталь. Незвичний. Лишень для безруких і безногих. Усі вони пересувалися на дерев’яних дощечках з коліщатками. Вечорами і у вихідні від школи дні ми допомагали сестрам їх возити і годувати кашами, зупками. Часто вмирали. Деякі з них мали від ліктя обрізки рук, їм у ті кісточки вставляли камінці і прив’язували, і вони самі, перехиляючись, штовхалися, а багатьох доводилося просто возити. Кожного ранку ми зустрічалися з дівчатами і «Ну що, Васю вже відвезли?» А «відвезли» означало «поховали». Чи там Колю, чи Олега. Отакий був трагічний момент того життя. Можна було собі уявити, що робилося в масштабах усієї країни.
В. О.: А ці каліки де поділися, Ви знаєте? Їх же повивозили на острів Валаам у Ладозькому озері і там вони вимерли.
М. Д.: Знаю. Може, і тутешніх, потім вивезли. Я не до кінця тут була, бо нам дали квартиру на куті Саксаганського і Шота Руставелі в старому дев’ятиповерховому будинку, з якого майже всіх вистріляли в Бабиному Яру. Цей будинок тоді, в 1944 році, був майже порожній.
А далі — справжній момент мого воскресіння як людини з сильним українським потоком у душі. Це воскресіння сталося в моїй школі, в яку я прийшла. Це тепер дев’яносто п’ята школа, і тоді вона була дев’яносто п’ята. Це школа на куті Жилянської і Шота Руставелі. Там у нас була вчителька української мови та літератури — це святе для мене ім’я — Олександра Ігорівна Білоцерківська. Я думаю, що ця вчителька, або принаймні її батьки, належали до того українського інтеліґентного середовища, в якому були і Леся Українка, і Старицький, і Грушевський – весь отой святий осередок, який творив потоки української культури і українського духу на зросійщений у цілому Київ. Олександра Ігорівна була взірцем інтеліґентності, благородства в поведінці і в усьому. У нас же публіка була різна. До речі, я вчилася в одному класі з дочкою Хатаєвича. Ви знаєте, що то був за гад. Я тоді не дуже це знала, але ця Рада Хатаєвич справляла непогане враження. Вона так скромно все життя і прожила. Здається, геологією займалася. Багато єврейства було. Тоді майже всі наші єврейські дівчата пішли вчитися на зубних лікарів, це я добре запам’ятала. Олександра Ігорівна перші слова про Шевченка сказала так, що навіть камінна брила одухотворилась би. Вона говорила багато таких речей про Шевченка, які не мала би права говорити. Але вона вміла сказати нам про гострі моменти так, що ми зрозуміємо, а причепитися владі нема до чого. І мої перші поетичні спроби — саме вірші, присвячені Шевченку, нашій поїздці з Олександрою Ігорівною на могилу Тараса Григоровича. Від тих пір я вже чітко зрозуміла, хто я є. Ми ходили до неї всі, причому бувало, що по кілька душ із класу збиралося. До останніх днів її життя ходили до неї в гості. Вже вона не працювала, вона була старша людина, а ми вже були студентами. У 1954 році великої вчительки не стало.
До речі, я Вам не розказала кумедний епізод. Це не обов’язково й записувати. Я в паспорті була записана «русская». Я навіть користувалися цим, коли мене почали «клеймить» за український буржуазний націоналізм, я казала, що я русская і що буржуазії не знаю. А знаєте, хто мене навчив? Іван Дзюба — каже, що коли таку маячню несуть, то треба якось відбиватися. То я кажу, що ви мене звинувачуєте в українському буржуазному націоналізмі — то, по-перше, я ніколи не була за кордоном і не знаю, що таке буржуазія, а по-друге, я «русская», і мій паспорт це підтверджує, а ви мене в українському буржуазному націоналізмі винуватите? Я знаю, це наївно звучало, але «для бумаги» воно на них справляло якесь враження. Таку формулу підказав мені Іван Дзюба. Він тоді працював у видавництві «Молодь» на Пушкінській, а я навпроти на бульварі Шевченка в газеті «Друг читача». Прийшла до нього розгублена, розповіла про ту маячню кадебістську, посміялися, підказав мені, як одбиватись… Та про Івана я пізніше розповім.
А щодо мого імені, то історія така. Маргаритою мене назвала моя німецька бабуня Анна. Так звали одну з її сестер, яка еміґрувала до США. Але тут сталася своя історія. В Ташкенті у 30-му році була узбекизація (пам’ятаєте, у нас — українізація). Записувати мене у свідоцтво пішла бабуня, бо мама хворіла. Прийшла і каже записати «Маргарита», а узбечка-чиновниця не може вимовити ні записати таке премудре слово. Почала щось бабуня розтлумачувати — є таке в індусів і в узбеків ім’я «Рітта», «Зітта», оце є у Європі Маргарита. Узбечка прояснилася, все зрозуміла і по-узбецьки записала мене — Рітта. А бабуся з тої бесіди чи втомилася, чи не додивилася, і стала я згодом і в паспорті Рітта. А в душі і для рідних — Маргарита. До слова. Моя бабуня Анна познайомила мене… з Лермонтовим. Мені було 2—5 рочків, коли мене колисала, сиділа ввечері коло мого ліжечка та наспівувала «Горные вершины спят во тьме ночной». Це в Самарканді було.
Минали роки. Саме Лєрмонтов став мені найближчим із російських поетів. Геніальний. Не лукавив, не прийняв Імперії Зла. Знаєте, читаєш багато разів, але це такі люди, в яких завжди можна щось відкрити. Вірш «Новгород» у нього є, я його напам’ять не втну, бо пам’ять слабенька стала, але суть там у чому? Новгород же був частиною Київської Русі. І в Лермонтова є вірш на шість рядочків. Він дорікає новгородцям: як ви могли здатися в полон імперії, як ви могли стати рабами? Це ж потрясаюче!
В. О.: Ну, Іван Грозний просто вирізав новгородців, та й годі. Хіба там була здача?
М. Д.: Ну, може не прямо слово «здача», але з цього вірша ясно, що Лермонтов розумів, що таке Київська Русь, що таке свобода, і що таке Імперія Зла. Це на мене справило враження. І от на вечорі пам’яті Євгена — не вечорі пам’яті, а на вечорі Різдвяних Василів, коли ми згадували — я думаю, що це, може, якась містика, — але Євген останнім часом займався Лермонтовим.
В. О.: Він ще хотів організувати вечір Шевченка і Лермонтова, разом.
М. Д.: Так, от у нас Шевченко постійно, і все.
Але давай зробимо маленьку перерву і вип’ємо чаю або кави.
В. О.: 12 лютого 2015 року в помешканні Довганів продовжуємо розмову з Маргаритою Костянтинівною Довгань.
М. Д.: Школу я 1948 року закінчила зі срібною медаллю. Зі срібною тому, що з алгебри мала четвірку. Перед екзаменом з алгебри о шостій ранку пішли з однокласницею покататися на велосипеді. Для гарту. А було по дощу, великі калюжі на стадіоні імені Хрущова, ще якесь каміння валялося. Я впала з велосипеда, розбила обличчя. Сиділа на екзамені, замальована зеленкою, одною рукою притримувала обличчя, бо воно мені боліло. З тієї нагоди замість п’ятірки одержала четвірку.
В. О.: Стадіон Хрущова — це тепер Лобановського?
М. Д.: Теперішній — ні. Це головний, центральний стадіон, Олімпійський. Тоді він називався стадіоном імені Хрущова. Ми там часто гуляли. Отже, вступила без проблем. Це був другий набір на відділення журналістики при філологічному факультеті. Нас було двадцять вісім душ, я була «наивная комсомольская девушка», тому що про всі ми́тарства і страшні перипетії життя нашої інтеліґентної родини мені ніхто й слова не казав до п’ятдесят третього року — до того часу, як помер тиран. Але зауважила, що коли ми прийшли на заняття, то через кілька днів серед нас не стало трьох хлопців. Із них я двох пам’ятаю образно, але не пам’ятаю прізвищ. І вже тоді, краєм вуха, якимсь побитом дізналася, що їх «забрали». Потім стало зрозуміло, що з нас, двадцяти восьми, троє були «ворогами народу». Очевидно, це були хлопці після фронту, і КГБістська банда придумала для них якийсь гріх. Може, вибралися з полону, прийшли на рідну землю, хотіли вчитися. Не стало їх.
Потім навчання. Навчання було страшне. Це я усвідомила пізніше. Половина занять — це були предмети з марксизму-ленінізму, історії компартії, комуністична публіцистика, журналістські твори дєдушки Калініна, який, як я потім дізналася, навіть жінку свою відправив на смерть, щоб Сталіну догодити. І все-таки, було кілька викладачів в університеті, які заклали нам бажання вчитися, і, головне, мислити, відкидати полову і шукати серед того сміття зерна. Отаким був у нас викладач зарубіжної літератури, унікальний чоловік. Він, називаючи письменників буржуазними, ворогами, називав їхні прізвища, скажімо, Сартра, Брехта, і ще багатьох, і тим самим спонукав нас шукати інформацію про них і щось читати, підказував.
Закінчила я університет у п’ятдесят третьому році, але з п’ятдесят другого почала працювати після практики у «Вечірньому Києві». Ця газета теж тільки починалася. Був у нас дуже боязкий, але дуже делікатний редактор на прізвище Косяк. Перший удар по своїх романтичних і відносно комуністичних, принаймні, радянських уявленнях, я відчула в такому моменті. Мусила написати розгромну статтю — в якомусь районі Києва погано було з якимось побутовими справами, з водою, з каналізацією. Якась така тема. Я з’ясувала, хто там винен, куди гроші покрали, і радісна прийшла, принесла матеріал (а треба було щодня два матеріали написати) і кажу своєму шефу Лєбєдєву: «От, я знайшла, хто винен». Винен інструктор райкому партії Кагановицького району, я вже прізвища не пам’ятаю. І раптом цей Лєбєдєв наче окам’янів коло мене. Очі зробилися великі, злі, і він мені сказав фразу: «Рито, запам’ятай: ніколи комуніст, тим більше працівник партійного апарату, ні в чому не може бути винен!». У свою чергу я остовпіла. Але така була дійсність.
Але скоро з’явилася газета «Друг читача», і тут моє серце трохи відігрілося. Я побачила цю газету як свою мрію, бо вона мене пов’яже з поезією, з українською літературою. А в мені вже тоді, власне, починаючи зі школи, з’явився непереборний потяг до українського поетичного слова. Перший поштовх до цього слова дав мені Тарас Григорович, як це не стандартно, може, звучить. Але тут не стандарт, тут справді велике прозріння на мене від Шевченка найшло, через мою прекрасну вчительку Олександру Ігорівну Білоцерківську.
Так от, прийшла в цю редакцію. Через кілька місяців, може, кілька тижнів, була в нас дружина одного політв’язня, і вона теж згодом була політв’язнем. Вони з Одеси. Може, підкажете їхні знамениті прізвища?
В. О.: Ви кажете про Святослава Караванського і Ніну Строкату?
М. Д.: От, Ніна Строката. Але вона якось так появилась і скоро щезла. Я тоді щось не зрозуміла. Це був дуже короткий епізод. Але тут у мене з’явився Іван Дзюба, який працював у відділі поезії у видавництві «Мистецтво». Я напросилася також у відділ поезії, рекламувати нові поетичні книжки. До Івана приходили всі наші теперішні, як ми їх уже називаємо, класики, перші поетичні голоси шістдесятих років. Приносили свої рукописи. Там були і Василь Симоненко, і Ліна Костенко, і Василь Стус зі своїми «Зимовими деревами», і Боря Мозолевський з першими спробами. На столі у Дзюби я також побачила Віктора Кордуна і Миколу Воробйова, через нього почула голос гострого, нервового, емоційного, жорсткого, але неймовірно талановитого, хоча він потім спаскудився, Миколи Холодного. Моїм завданням було писати тільки про ті книжки, які вже вийшли, або «сигналка» є. Але я, з нестримним почуттям робити щось, вирішила: а я писатиму не тільки про те, що вже вийшло, або ось виходить. Якось обходитиму цю тему, скажу, що книжка такого-то автора, її зміст такий-то, видається в «Молоді». А редактор, і перший, і другий, до речі, були досить ліберальні люди. Особливо, як я вже зазначила, Володимир Гнатовський. Вони чи заплющували на це очі, чи я так дипломатично писала, але книжка ще не вийшла, а вже про неї інформація є. Але кому слід, той фіксував ці факти. Я дуже скоро відчула, що в нас у редакції є стукачі. Я це відчувала ще і в «Вечірньому Києві», але не так виразно, а тут — це вже було глобально. Але ще зауважила, як одного разу один мій дуже в очі прихильник, який тепер благополучно живе чи доживає віку, Юрій Чикирісов (він в останні роки, як я здалеку так розуміла, писав якісь детективи), — це і був у нас головний стукач, як я відчувала, який за всім стежив. Але біс із ним. Я його зустріла недавно в магазині. Я би й не впізнала, але він накинувся на мене: «Ой, Рита, Риточка, скільки років, а я ж тебе пам’ятаю, я тебе люблю, ти така хоробра, ти така сильна була, те, те, те». Я од нього відсахнулася, як від якоїсь мерзоти. Мені було бридко, я не знала, чого. Я забула всі деталі, розумієте? Ледве я від нього відкрутилася. Він на каву кличе, начебто я йому перша особа в государстве. Через два дні мені дзвонить Валя Чорновіл, яка в той час розбирала архіви Славка Чорновола. Валя каже: «Рита, я знайшла записи Славка Чорновола…». А ми тоді разом працювали. Незадовго до мого погрому В’ячеслава прийняли сюди в редакцію, бо звідкись вигнали. Він місяців три з нами працював. Це мені була підпора, ми одразу порозумілися. «Славко записував слово в слово, хто говорив і що говорив про тебе після цього першого глобального погрому, після вечора». Валя мені принесла ті тексти. Я читаю, що там Чикирісов розпросторювався, розповсюджувався такою гидотою на мою адресу, що слів немає. А через кілька десятиліть оце він мені розказує, як він мене любив! Згинь, пропади!
А ми повернемось до початку 60-х, до роботи в «Друзі читача». Мало того, що в газети давала тексти, — я стала організовувати вечори поезії, де тільки могла. В майстерні у художника — добре, в хату запрошують, не бояться, — добре. До речі, є такий Олексій Захарчук, Царство йому Небесне, але він є, бо живе його мистецтво. Так от він запрошував до себе: «Приходь». Прийшли. Усього два рази за всі ці десятиліття на мої вечори приходила Ліна Костенко. І от вона прийшла на вечір до Олексія Захарчука. Це було для них на все життя як свято, що «у нас у хаті була Ліна Костенко». Бо ми дуже любимо її розкішну, високу поезію.
Були й кумедно-драматичні епізоди. Це вже пізніше. Коли я залишилась без роботи, довго микалась туди-сюди, коли запропонував мені роботу Олег Микитенко, син убієнного Микитенка Івана. Я собі подумала: «Тому, що знає лихо, він такий добрий». А ми з ним були знайомі, бо, працюючи в редакції, писала рецензії на книжки, які виходили й у видавництві «Мистецтво» теж. А Олег був головним редактором. Він мене взяв на роботу, я називалась чи не кур’єром, я вже забула, але тільки щоб не ідеологічна назва, тому що мені заборонено було працювати в ідеології. І під його крилом вдалося щось значуще зробити. Тоді був гнаний наш великий композитор Леонід Грабовський. А ми були друзями. Вони в нас часто бували в хаті, і Льоня приходив, і Володимир Губа, ще коли ми жили на Воскресенці. А Володимир Губа теж такий неправильний, несовєцький композитор. Але неймовірно талановиті українські митці. Я з Олегом і так, і сяк, дипломатично, тактично, чарами своїми жіночими, чи Бог його знає чим, але я його спокусила видати дипломну роботу Льоні Грабовського. А дипломна робота — це класична симфонічна музика на теми чотирьох українських пісень. Ми їх у нас удома слухали. Треба сказати, що Льоню вже і за кордоном тоді виконували. І цю дипломну музику Леоніда таки ми тоді видали.
Та повертаймось до редакції. Різні вечори були. Як тільки вийде якась книжка, так я стараюсь зібрати людей під цю книжку, запросити поетів. Один такий вечір був у хаті одної юристки. Юристка ця працювала у видавництві. Я їй повірила. Вона так улесливо і гарно каже мені: «Ти знаєш, у мене син так любить новітню поезію, а почитати ж нема де. От давай до нас». Я організувала, чоловік п’ять нас прийшло. Був Воробйов, Холодний, Боря Мозолевський. Ці були невідмовні. Василь приходив… А тут я не пам’ятаю, чи він був. У неї синочок закінчував юридичний факультет і вже працював у КГБ. А ми там на повну потужність розгорнулися. Потім це все мені теж згадалося. Багато було таких різних вечорів.
В. О.: А от вечір в Інституті зв’язку, восени 1965 року. Це той знаменитий, де було 13 поетів...
М. Д.: Так, так. У мене середній брат, Вадим, — зв’язківець. Він фізик-динамік, працював в Інституті зв’язку. Дружина його Наталя — також там працювала. Мені подумалось: а якби серед технічної інтеліґенції, яка дуже віддалена від української культури, зовсім не знає її…
Знаєте, Василю, у мене зараз таке відчуття, що українська поезія – це найвищий прояв духу в світі. Ніде немає такого потужного грона поетів. Мені тільки одне болить, що їх мало перекладають. В тому наша трагедія. І це дає змогу нашим недругам казати, що українці тільки що з’явились. Щоб створити таке слово, яким пишуть Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний та Вінграновський Микола, і несть їм числа, то це треба мати потужний національний фундамент. А про нього ніхто нічого не знає через оцю банду, яка сидить на Сході. Лише тепер з’являються інтелектуальні рейди в минуле наше.
Так от, про цей вечір. Йдемо ми з Наталкою… Вона з шістдесятників, які не дуже відомі. Ми про них мало згадуємо, але без них не могло бути оцього потужного шістдесятництва.
В. О.: Так. Середовище повинно бути.
М. Д.: Так. Середовище. Оця Наталя, її дівоче прізвище Коцюруба… Її діди родом з Вінниччини. Склалося так, що вони опинилися в Одесі. Там вона народилися. То вона звернулася до комсомольської вождихи свого інституту. А та була така цікава молода жінка. Каже: «Та чому б ні? Поезію технарям. А то сидять і крім залізячок нічого не знають — давай зробимо!». Інна Кузнєцова. Навела її Наталка. Я зраділа, добились приміщення. Там, де була гімназія. Де вчився автор гімну України Павло Чубинський. На бульварі Шевченка. Величезний зал. Я обганяла всіх, кого могла, всі точки, де в мене були такі собі агенти. Друзі в університеті, в Художньому інституті, в консерваторії, і весь цей інститут. А Інститут зв’язку величезний. Працював він тоді на військово-оборонний комплекс Москви. Вони робили якісь апаратики. Самі не знали, куди ті апаратики йдуть. Для підводних човнів Північного флоту Совєтського Союзу. Природно, там був потужний перший відділ. КГБ сиділо масово. Я тим не переймалася чомусь. Мені було в радість, що такий зал величезний і людей буде багато. Мало того, що поприходили всі інститутські — прийшли з Консерваторії, з Університету, з Художнього інституту. Попід стінами стояли — не те слово! А зал величезний. У мене тоді було таке враження, що чи не на вісімсот душ. Ну, може це й перебільшення трошки, але великий зал, дуже.
В. О.: А де це приміщення?
М. Д.: На бульварі Шевченка, від Володимирської як іти в напрямку до Володимирського собору, там таке видовжене приміщення. І знаєте, яка історія? Пам’ять про Чубинського і оцей крамольний антисовєцький вечір… Через кілька десятиліть на замовлення влади меморіальну дошку Чубинського туди робить мій чоловік, Борис Степанович Довгань!
Так от, зібрався огром людей. Першими взяли слово Іван Дзюба та Іван Світличний. А потім почали читати поезії Василь Стус, Микола Холодний, Борис Мозолевський, Володимир Підпалий, Віктор Кордун. Виступив і Микола Воробйов, який на той час був нашим сусідом і другом, бо ми з ним близько жили на Воскресенці. Він до нас часто заходив. До речі, у нас у хаті на Воскресенці вечорниці через день бували. Збиралася публіка, читали вірші, слухали «крамольну» музику, Льоня приносив. Володя Губа грав свої нові твори. Бо в нас гарний інструмент, ми придбали, коли донька народилася. Старий, але дуже гарний.
В. О.: Борис Мозолевський тоді ще писав російською. Є в нього таке: «Я эту компанию Хрущёвых и Брежневых своею назвать не могу». Це була велика крамола.
М. Д.: І вона звучала на тому вечорі! А Микола Холодний узагалі видавав такі речі… Наприклад, «Дядько має заводи і фабрики і постійну в селі прописку…» Він прочитав вірш «Україні»:

Таку добру, таку не горду,
Тебе люблять і гублять всі,
Тобі дай кулака у морду,
А ти скажеш: «Спасибі, спаси…»

Не посивіють в наймах коси,
Бо немає ні найму, ні кіс,
Є некошене сіно в покосі,
Та у стрісі прихований кріс.

Тобі кинули власні кості,
І гризеш, підібгавши хвіст,
А на тобі, немов на помості,
Божевільні танцюють твіст.

Горда і красива Ліна читала свою лірику. Згадуються поезії, пов’язані з Києвом, з Трухановим островом. Така тепла, романтична, абсолютно ніякої партійності, а головне — дивовижно високе художнє мислення. Мені потім цей вечір нагадував часто її рядки «Буває мить якогось потрясіння: побачиш світ, як вперше у житті...»
Василь Стус читав вірш «Отак живу, як мавпа серед мавп…» Василеві дуже аплодували. Особливо після поезії, присвяченої Зерову «Москва — Чіб’ю, Москва — Чиб’ю». Московський концентрат. І взагалі, народ був захоплений. Тривав такий позитивно стресовий стан увесь цей вечір. Ви уявляєте собі, що міг сказати Іван Світличний, що міг сказати Іван Дзюба, два Івани — це така потуга.
В. О.: І Сверстюк там був, ні?
М. Д.: Був Євген Сверстюк. І Євген виступав. Вони дали таку потужну преамбулу. Вийшла популярна лекція про наше Слово в шістдесяті роки, про цей вибух Слова, про розмаїття і різнобарвність. Єдиний дух, але абсолютно різні форми. Всі виступили. Вечір був дуже довгий. Але коли він закінчився, народ не розходився. Знаєте, я ніколи в житті не чекала такого від цих людей, технарів… Це ж, власне, ми щойно познайомились. Усі були на піднесенні. Потім до мене зверталися, щоб я давала їм читати поезії. З Інною Кузнєцовою ми потоваришували. До речі, Інну Кузнєцову влада покарала. Вона готувала до захисту кандидатську дисертацію, а їй не дали захиститись. І потім її їли, їли, їли, поки не викурили з інституту. Тоді вона захопилась космогонією, космографією, чимось подібним.
В. О.: Вона не сподівалася, що буде такий вечір? Їй потрібен був культурний захід, так?
М. Д.: Ні, ні, вона розуміла, на що йде. Вона знала, я ж її попереджала. Я кажу: «Ну, я сама не чекала, що буде такий вибух». Її вигнали. Ми ще довго спілкувалися. Я колись навіть поезію їй присвятила, цій героїчній жінці. Тому що ми зробили прорив у системі кагебістсько-більшовицької влади у такому колосальному інституті. Я справді була вражена, наскільки у нас інтелектуальний народ, і як йому не вистачає свіжого повітря. А це було свіжим повітрям. Про той вечір можна багато згадувати. Холодний же читав не тільки антирадянські (в їхньому розумінні), поезії, а також і ліричні. Він завжди такий гострий, але в той же час він був закоханий у Марію. Приходив до нас у хату на Воскресенці, бувало ночував у нас. Каже: «От ми з Марією скоро поберемося, ось прямо тут на підлозі ти нам рядно постелиш і ми всі будемо спати. Ми з Марією і наші п’ятеро синів». Такі фантазії в нього. Такою він був людиною. Мені запам’яталися рідкісні рядки: «Ти — моя церква, Маріє, я — твій дзвін». Ну краще не скажеш на цю тему. І такі були поезії. Я не пам’ятаю, чи був Вінграновський… Щось мені крутиться, що він теж був. Бо він, я тепер згадую, читав не тільки свою гостропубліцистичну лірику, а й вірші для дітей. Якийсь разочок такий.
В. О.: Так, прекрасні вірші для дітей.
М. Д.: Так. Але вони таки й для дорослих. Я багато чого позабувала, але мені засів у голову образ, як серед лісу коронувався мухомор. Образ просто фантастичний!
Так, це була така хвиля піднесення.
А на ранок я мусила йти в друкарню чергувати. Тільки я ступила на поріг друкарні, як мені один роботяга каже: «Рито, тобі дзвонив шеф, подзвони йому». Дзвоню. Шеф — це Гнатовський Володимир. Це, до речі, теж із шістдесятників, які не озвучені як шістдесятники. Він був посередній письменник. Колись пхав мені якусь книжечку, роман про узбеків, які вирощують бавовну, передова узбечка, там і любов, і все на світі. Це він перекладав на українську мову. Може він ще щось путнє робив. Я набираю: «Володимире Антоновичу…». І чую, як він таким майже загробним голосом: «Рито, приїжджай. До тебе прийшли». Так розтягнуто якось, перелякано. Ну, я все зрозуміла. Їх цілий табун у маленькій редакції. Троє чи четверо прийшло, на чолі з якимсь секретарем райкому партії чи інструктором по-нашому кутку, я вже не пам’ятаю. Чи пресою займався. І зав газетним відділом ЦК партії.
В. О.: Ого, які шишки.
М. Д.: А цей із ЦК і був мій колеґа по навчанню, Женя Кравченко. Але він одразу «вийшов у люди», розпух, серйозний сидів там у ЦК партії. До речі, з ним цікава подальша історія… Почався погром. Спочатку створили комісію при міськкомі партії. Думаю: «Ну і честі мені, Господи, за що ж то таке?». А потім мені розповідали, що в першому ряду цього вечора сиділи виключно кагебісти, працівники інституту. Щоб вивести на чисту воду таке страшне кодло. Це вони здійняли весь цей ґвалт, то ті вже мусили. При міськкомі партії створили якусь комісію у персональній моїй справі.
В. О.: Ой-ой-ой. Персональна справа чия — Ваша?
М. Д.: Так. ЦК партії контролювало цю справу. По лінії «Укркниги» повиганяли людей із роботи. І одразу ж голосували, прямо тут, щоб мене вигнати з роботи з забороною працювати в ідеології. І, Ви знаєте, Гнатовський руку не підняв за моє виключення.
В. О.: Єдиний, так?
М. Д.: Єдиний. Ну, і Славко Чорновіл. Ви знаєте, я була вражена. Я була просто вражена. Наступного дня Володимира Антоновича теж зняли з роботи. Це товклося дуже довго, з півроку, мабуть. На якісь комісії мене викликáли, хто дєдушка-бабушка…
В. О.: Генеалогічне коріння шукали.
М. Д.: Так. «Як ви могли, а як ви от розцінюєте цей рядок?» Усі крамольні рядки позаписували, в тому числі щось про колгоспників «непрілічноє» сказано було.
В. О.: Це в кого?
М. Д.: Чи не в Миколи Холодного теж.
В. О.: А, в нього є.
М. Д.: О!
Дядько має заводи й фабрики
І постійну в селі прописку,
Лиш не має чим дядько взимку
Годувати нещасну Лиску.
Мусила я відбиватися, трошки юродивою прикидатися. Дома радились, голова боліла, тому що не знаєш, що далі буде. І роботи немає. І Борису закрили дихання, ніякої роботи, нічого немає.
В. О.: А це саме тоді Бориса викликали і сказали: «Знаєте, що ваша жінка націоналістка?» — «Так? — сказав Борис, — завтра ж розведуся!» Це тоді було?
М. Д.: Я вже й не пам’ятаю, коли це було…
В. О.: «Ні, — кажуть, — не розводьтеся, на неї треба впливати…»
М. Д.: Впливати треба, так, було і таке. А щодо поезій, то я постійно казала: «Це не політика, ви ж нічого в цьому не розумієте. Як ви взагалі можете судити поезію? Якщо поету щось наболіло, то ви краще прислухайтесь до нього. Словом, там був терор словесний. Це дуже довго тривало. Оцей Євген Кравченко був за головну фігуру над усіма. Він працював у ЦК компартії. Він був курси на два-три за мене молодший в університеті, але в нас були непогані стосунки. Я, до речі, була в університеті заступником секретаря комсомольської організації. А потім же я вступила в партію. Оце ж якби я не була в партії, то вони, може, швидше б розправились зі мною. Але з партії теж вигнали.
В. О.: А коли Ви в ту партію вступили?
М. Д.: А я Вам розкажу. Як тільки ми прийшли в університет, нас на першому курсі було чоловік шість після школи, бо решта були хлопці після війська. А нас зібрали — ніхто й не питав, «советский журналист должен быть членом партии». Нас дружно повели в райком партії, записали і видали нам книжечки. Все, ніяких гвоздєй.
Щодо партії і комсомолу. В 1944 році в моїй школі на розі Жилянської і Шота Руставелі, де працювала світлої пам’яті Олександра Ігорівна, нас теж зібрали і повели в музей Леніна прийняти в комсомол. Ну, пішли собі, прийнялись у комсомол. Я горда, значок видали. Приходжу додому. Йду коридором. Батько виходить (мабуть, я під вечір прийшла). Я тоді ще по-російськи говорила. До речі, я скажу, коли я твердо перейшла на українську: після цього терору, який мені влаштували. Тоді я твердо перейшла на українську мову. Тоді я зрозуміла, що треба скрізь, завжди, з усіма.
В. О.: Послідовною бути.
М. Д.: Так. Я заходжу в хату, батько назустріч. «Папа, меня в комсомол приняли». А батько йде і так наче в сторону: «Костомольцы». І пройшов повз мене. Я як дитина нічого не зрозуміла, до чого це, але саме це слово мене якось вразило, жорстко.
В. О.: Косто-мольцы.
М. Д.: Воно в мене довго крутилося в голові. Минули роки, забулося, а потім ще пройшли роки, і ми з моєю онучкою, Стефаночкою, поїхали по шевченківських місцях. Були ми в Іржавці. Знаєте, є такий вірш у Шевченка «Іржавець»? Це єдиний вірш, де згадується Мазепа. До речі, вірш потрясаючий.
В. О.: «Наробили колись шведи великої слави…».
М. Д.: Так. Стефанія знала цей вірш. Я його старалася вкласти всім дітям, що ходили до нас на «Парнас». В Іржавці ми знайомимося зі старесенькою бабусею Настею. Ми її питаємо про ту ікону, яку козаки привезли з Січі, і вона в Іржавці стояла та підтримувала козацький дух. А вона й каже: «Та оце коли громили більшовики ту церкву, то люди старались щось витягти з вогню, щось порятувати. Була така комсомолка Настя (а ту стареньку бабусю інакше звали). Оця комсомолка завжди в червоній хустці ходила. Так вона побачила, що якийсь дід узяв ту ікону, біжить із нею. Вона діда догнала, вирвала ікону і кинула її у вогонь». І мені тоді вибухнуло слово, яке батько сказав.
В. О.: Костомольцы.
М. Д.: Костомольцы. Думаю, Господи, як воно все зав’язано в житті. До речі, батьки мені історію всіх моїх предків розказували уже після п’ятдесят третього року, потихеньку. Здебільшого мама. Так складалося.
Починається безробіття. Але безробіття, умовне, бо мене один друг улаштував у бібліотеці, чи на прибирання, чи якісь папірці якийсь час перебирала… Тоді Василь, наш друг, після тяжких митарств, про які вже не раз розповідалося… Він був горда людина, він нікому й ніколи не кланявся. І він пішов туди, куди ніхто не хотів іти, на першу взуттєву фабрику, в цех, де роблять кирзяки для солдатів. І там смердить хімією, там чимось мастять цю шкіру. Там йому стало погано.
В. О.: Ця професія називалася «намазчик затяжної кромки на конвеєрі». (Тільки ж це було на початку 1980 року, перед другим ув’язненням. — В.О.).
М. Д.: Він і в метро пробував працювати, але вже мав таке підірване здоров’я, шлунок у нього хворий, кровотечі, страшне…
А восени 1966 року… Світ не без добрих людей. Я потім собі міркувала, чому так сталося. Я думаю, що ті чекісти мізкували, що це ж добре, якщо двоє піднаглядних будуть сидіти в одному місці, менше наглядачів треба, одразу видно, що до чого. І цією доброю людиною виявився чоловік Анатолій (більше нічого про нього не пам’ятаю). У нього було троє синів, малих дітей, і він був працівником відділу інформації Міністерства промисловості будівельних матеріалів. Узяли туди Василя. Від Василя я дізналася, що там місць повно. Ми з Василем опинилися в підвалі Міністерства промисловості будівельних матеріалів. Це теж ціла історія. Якось жити треба, а роботи нема. З Василем ми вже були близько знайомі. І він каже, що там є місця, треба тільки знайти якусь шпарину, як туди можна було б улаштуватись. От було б здорово. Почали ми шпарину шукати. Виявилось, що в одного з начальників міністерства, великої шишки (він технічним відділом завідував), дочка – художниця. І художниця гарна, ну, як людина гарна, знають її. Почали до тої художниці шукати шлях, і знайшли. Познайомилися з Валечкою, чесно їй розповіли, що до чого, що от така крамольниця, безробітна, нічого поганого не зробила, любить поезію, мистецтво, а не дають працювати за фахом. От у твого батька є можливість улаштувати. Вона пішла батька умовляти. Батько переляканий на все життя. Як ми пізніше дізналися, в кінці тридцятих років, як тільки народилась Валя, дружину забрали і розстріляли. А він після того став «ревним комуністом». Весь час у груди себе бив, що він комуніст, і вийшов на високі посади. Отака історія. Він дає команду, щоб мене прийняли. І почався світлий, щасливий, довгий період мого життя. Наші столи стояли поруч. А навколо метушня: весь цей відділ переважно був із племінниць і родичів, внуків, внучок міністрів і замміністрів. Ну, і ми в тому числі — новоспечені «інженери»!
В. О.: Тобто там більшість була дармоїди.
М. Д.: Дармоїди. До речі, колись Василь таку репліку подав… (Ми писали ті бумаги про передового цегляра, передового цементника). «Знаєш, якби нас залишили вдвох та дали б нормальну зарплатню, то за два дні ми б із тобою всю цю роботу зробили, що весь кагал робить за тиждень». Була така репліка. А тоді Василь писав свою працю про Тичину.
В. О.: «Феномен доби».
М. Д.: Він перший відкривав мені справжнього Тичину. А пізніше Михайлина Коцюбинська допомогла мені побачити зовсім раннього Тичину, його шедеври. Усі книжечки, що вона видавала, вона мені дарувала. Я пізніше вчила з дітьми, з молоддю ці шевери у нашій хаті: «Панахидні співи», «Десь на дні мого серця». Не пригадаю як, але затрималась у мене з тих далеких часів — Василь дав почитати, а потім — 72-ий» — збірочка Павла Григоровича «Замість сонетів і октав», 1920 р. видання. То за ті майже півстоліття я зі своїми парнасівцями чи не всю її вивчила. Це з цієї Василевої, мені на спомин даної книжечки Тичини: «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі», «Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?», «Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль».
Було також велике відкриття від Василя — це твори Володимира Свідзінського. Він сам був в захваті, вперше його прочитавши. У нього була якась книжечка, може, дореволюційна, а може двадцятих років, точно я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як він Свідзінським тішився, як мале дитя, відкривав мені його філософську образність. Назавжди запам’яталися прочитані Василем рядки:
О час небесного спокою!
Твоєю легкою красою
Як жадно упиваюсь я.
Як у тонке твоє палання,
В твоє зникоме розцвітання
Ввіллялася б душа моя.
Він тоді звернув особливу мою увагу на цей філософічний образ зникомого розцвітання. Ним, власне, охоплена вся філософія життя, в усіх проявах! І це в божественно ліричній поезії про природу «І ароматно вечір віє». Так він вчив мене розуміти, відчувати поетичне Слово. Він був мені справжнім другом. Якби я підготувалася та мала під рукою… Потрясаюча річ. От ми Свідзінським тішилися. Василь у певних проявах був суворим, але глибинно це була легко ранима, ніжна, лірична душа. У мене сталися особисті неприємності, був тяжкий стан, то він знаходив дивовижні слова і вчинки. Відчув, що недобре мені, то чекав, коли я підходила до нашої контори. І виймаючи чи з кишені, чи з торбочки яблучко: «Рито, я тобі яблучко зі свого саду приніс!». І якось одразу відпускало, так гарно ставало. Або каже: «Давай підемо в Софію, походимо навколо церкви, погуляємо».
Вперше я запізналася з ним в Інституті літератури. Він мені писав відгук на книжку Бажана, потім ще були ділові й товариські зустрічі. Він для мене був, знаєте, трошки як на п’єдесталі. Я раптом відчула: «Боже мій, скільки в ньому простоти, теплоти і здатності порятувати людину у важкий момент, скільки душевного тепла».
Прихилилась тоді до нас така собі жінка, Луїза Миньківська, родом із Вінниччини, однозначно українка, хоча тато був поляком. До речі, в мене теж в роду поляків і по маминій лінії вистачало. Але про Луїзу. Крім нас двох ніхто в Міністерстві не говорив по-українськи. І раптом вона почала з нами говорити українською. В ті часи у тій атмосфері це вже був подвиг. На неї дехто дивився трохи іронічно, але в нашій присутності не сміли сказати нічого. А Луїза гонорова, сильна людина, так що вона свою лінію тримала.
Вважаю за необхідне сказати ще таке. Багато наших правозахисників, наших справді великих людей якось були осторонь такого явища культури, як висока класична музика. Єдиний Василь, природно, всім серцем і душею любив, розумів це мистецтво. Ми з ним і з Валею ходили тоді частенько до філармонії. В рідкісні моменти, коли бував у нас, просив поставити класику. У зв’язку з Василем пригадується тема Шуберт-Гмиря. З тюрми, чи заслання, точно не пригадаю, він із захватом писав, що мав момент послухати Вівальді…
Хоч він уже поважний, але ми з Валею і тепер (ХХІ століття!) разом буваємо на концертах класичної музики.
Повертаюсь до тяжкого моменту, коли забрали Василя. На роботі всі почали так бочком, бочком, сторонитися мене. А Луїза навпаки, ще більше наблизилась, демонстративно завжди була зі мною, бо в цей час мене почали тягати в КГБ: «Розкажіть, що ви думаєте про Стуса, який називає себе поетом». Я кажу: «Ви не знаєте його як поета, бо ви взагалі поезії не знаєте». Потім про Івана Світличного. Тоді ж багатьох позабирали. Почали допікати: «А от це ви читали?» – «Читала». – «А как вы, как советский человек, это оцениваете?» Усіляку дурню плели. Це було таке вимотування. Викликали то на Володимирську, то на Печерськ.
В. О.: Вулиця Рози Люксембурґ.
М. Д.: Рози Люксембурґ, тепер Липська, здається. Одного разу приходжу на Рози Люксембурґ, а там їх цілий табун сидить. Мабуть, у них практика була, вони по черзі…
В. О.: На вас практикувались.
М. Д.: Так. Один сидить, а другий усіляку дурню питає, якусь фразу видере і: «От як Ви її трактуєте». Таке вимотування жил було. Але щоб написати… Я думаю: «Ну, напишу». Може це й наївно, але я написала їм. Вимагали, щоб припинити усіляке спілкування з усіма цими «ворогами народу». Я кажу: «Ну, ви ж їх не розстріляли». Так і написала. «Ви ж їм термін дали, значить, сподіваєтесь, що вони пройдуть випробовування, що вони виправляться. А як же вони будуть виправлятись, якщо колишні друзі їх зрадять? Не годиться таке». Щось у такому дусі, щось таке наївне казала я. Навпаки, я писатиму їм листи, буду підтримувати, щоб людина могла думати, як далі бути. Щось таке написала. Я ж іще і поезії наших шістдесятників у рукописах розповсюджувала. І про це дізналися. Світ не без «добрих людей».
Був сімдесят п’ятий рік, коли Василя привозили в Київ. Ми з Михайлиною Коцюбинською працювали близько одна від одної. Мене знов тягають, забороняють листуватись, кажуть, щоб припинила листування зі Стусом.
В. О.: Але ж почекайте, Ви ж говорили, що ще коли Василь був у Києві, Вас уже викликали. Після його арешту. Як арешт було сприйнято?
М. Д.: А, коли Василя заарештували, тоді одразу викликали. Коли заарештували. Погрожували, що за розповсюдження роботи Дзюби Івана «Інтернаціоналізм чи русифікація?», — а їм дехто з колишніх «друзів» доніс — мені буде серйозне покарання. А після того починали про Стуса, аби з переляку наговорила гидот, та це мене тільки розпалювало і я казала, що як росіянка відчувала від нього лише повагу, що він великий поет і людина, і ставився до мене з повагою. Здоров’я псували, але рух утверджували мені ці служки охранки. А потім почали викликати в сімдесят п’ятому році, коли Василя, виявляється, привозили сюди тяжко хворого після лікарні, десь чи не з Санкт-Петербурга, я точно не пам’ятаю.
В. О.: Навпаки, його восени 1975 року спочатку привезли в Київ, намагались тут із ним говорити, а він відмовлявся. Тоді його в Ленінград повезли і там операцію зробили 10 грудня 1975 року.
М. Д.: Ви знаєте краще. А я — призабула порядок подій. Потім розказували, що Василя спеціально возили по Києву: «Ми Вам покажемо». І п’яте-десяте. Але чомусь у цей час стали тягати в КГБ і вимагати, щоб я припинила з ним листування. І в один прекрасний день ми зустрічаємося з Михасею. Вона йде ледве жива, і я така плентаюсь. Водночас трусили наші душі. На роботі був такий терор. Вони дзвонили моєму шефу, і він уже знав, що це мене викликають. А потім єхидно питали: «Ну, а як Ваше начальство реагує, що Ви не працюєте, а з нами тут проводите час?» Я кажу: «Належно. А хтось інший робить за мене мою роботу». В один прекрасний день мене чомусь возили по Києву, завезли на Поділ і там посадили в міліції в якусь кімнату і залишили одну на кілька годин. А потім, нічого не кажучи, випустили. Я поїхала на роботу. Пізно було, одну прибиральницю застала. Чого катали і в одиночці день тримали — не розумію й досі.
В. О.: Десь щось, мабуть, відбувалося, і йшлося про те, щоб Вас там не було. Або підслушку встановляли.
М. Д.: Ну, що там могло бути? Це ж Василь у той час був у Києві в КГБ. Ми з Михасею йдемо з тих допитів… Головне, воно ж усе пусте, але давить на нерви, давить на психіку. Краще б щось у відкриту було. До листів чіплялися: «А ось вам написала Світлана Кириченко, жінка Бадзя Юрка… От такий рядок». І читають мені якийсь рядок із листа, в якому при великому бажанні можна уздріти ніби крамолу. І коло того рядка, вибачайте, цілий диспут! У такому дусі був дрібний терор. Мєлкопакосний. Але це не заважало мені утверджуватись як людині. Як це не пишно, може, звучить, але це дійсно було утвердження. Саме завдяки великим і світлим людям, з якими мене доля звела. Щаслива доля, я вважаю. Я поступово відчувала, що в моєму паспорті була страшна помилка щодо моєї «рускости», що, незважаючи на всі перипетії життя й мандри по півпланети, можна все одно залишитись самим собою. Зрештою, я психологічно прийшла до того, що я українка. Із усіх тих річок, які поступово влилися в моє єство, ріка Дніпро перемогла. Просто перемогла. Уже в мене була затятість і твердість, щоб і сім’ю виховувати українською. І я щаслива, що в мене діти українці, причому надійні, тверді українці.
В. О.: А коли Ви з паном Борисом зустрілися?
М. Д.: А з Борисом ми зазнайомилися в п’ятдесят другому році.
В. О.: Ого, ще коли!
М. Д.: Я прийшла до Художнього інституту за лижами, бо ми збиралися молодою товариською командою на лижах в Голосієві покататися. А в інституті можна було взяти лижі напрокат. А там вечір. Я не знала, що там танці. А я була тоді в дранті, в шароварах байкових — тоді носили такі простенькі. Щось таке простеньке. І з лижами. Але ж дівчина, то хочеться заглянути, що воно там. А там танцюльки. Якийсь художничок мене підхопив, ми танцюємо. А другий художничок — високий, красивий, молодий, у чорному робочому халаті, увесь замурзаний гіпсом…
В. О.: Гіпсом?
М. Д.: Гіпсом, так. Він теж сунув носа в цей зал і побачив таку прояву, як я, і запрошує мене на танець.
В. О.: У цьому ж халаті?
М. Д.: У цьому ж халаті, а я в тих шароварах. І ми танцюємо. А потім пішло… У ті часи були модні класичні танці, бальні. Коротше кажучи, заграли полонез. І ми, як уміли, почали танцювати полонез. Ні я не вмію добре (але я щось трошки вчила), і він не дуже. Він більше вмів танго і фокстроти. Але танцюємо. І він гордо так каже, всезнайка такий: «А це полонез Аренського». А я кажу: «Ні, це полонез Огінського». – «Ні, Аренського». А Аренський – це російський композитор, у нього є якась одна опера, я забула. Чимось він відомий, але не дуже. А Огінський – польський композитор, це його полонез. І я кажу: «Ну що ж, посперечаємось на коробку цукерок». — «Добре, а де Вас знайти, якщо я прийду з цукерками?» Сказала адресу. От він і прийшов, приніс цукерки, бо програв. І знаєте, з самого початку в нас був спільний інтерес до музики. Батьки в нього шевці були, але класні шевці, професіонали, ремісники дореволюційного гарту. І музику любили. У нас і зараз висить розкішна старовинна гітара, на якій грав батько Бориса — Степан. Борис ще манюсіньким мріяв мати скрипку, грати на скрипці. Але батькам було не до скрипки, бо радянська влада все життя перевернула і в його родині. Так склалося. А Борис ніяк не міг себе знайти. Він і в шофери подавався, і взуття пробував шити, і пройшов курс у якомусь технікумі, плавав по Дніпру на баржі — не знаю, як ця професія називається. І все «не хочу, не хочу, не буду». І зрештою батько каже: «Я там прочитав оголошення, набирають молодь у технікум ліпнини. Може, підеш туди?» — «Піду», — сказав Борис. І пішов. Борис, до речі, відновлював ліпнину після війни на університеті імені Тараса Шевченка. І як він влип у цю ліпнину, в цю глину, в цей мармур, в цей гіпс, то вже на тому і повівся на все життя. Прикипів душею. На моїх очах… Були якісь задатки. Інститут, безумовно, дав йому багато, але він багато самоосвітою займався. У нас, як тільки ми побрались, бібліотека пухла і пухла, розросталася. І поезія, і мистецька література. Борис виріс — я не побоюся цього сказати — у класичного, великого художника, з яким країні не соромно було вийти й на цілий світ. На жаль, його теж мало знають. Сам він дуже скромний. Він не вміє себе пропонувати рекламувати. І мені це дуже болить… Йому вже тепер пропонували зробити запис на телебаченні, але каже: «Я не хочу. Не вмію говорити». Оце «не хочу»… Кілька статей до вісімдесятип’ятиліття я про нього написала, вони надруковані. Дві-три статті є в солідних журналах. А роботи в нього тьма-тьмуща. Це щось неймовірне. І особливо в шістдесяті роки. Це теж був вплив атмосфери, в якій ми тоді жили. У нас постійно в хаті, в майстерні був цей народ. Він виліпив Івана Світличного. До речі, він звертався і до Євгена Сверстюка, але Євген сказав: «А нащо? Та ні, та не треба». А Борис нав’язуватись ніколи не буде. Ми тільки згодом зрозуміли, що це, очевидно, якісь релігійні мотиви заборонили Євгену сказати: «Ну, давай, виліпи».
В. О.: А Стус свого часу погодився.
М. Д.: А Василь погодився. Лише сказав: «Можна, я буду читати?»
В. О.: І курити.
М. Д.: І курити, так. Будь ласка, читай і кури. І він сидів, читав і курив. Отаке. Про співпрацю з Василем Борис добре розповів у своєму спогаді «Портрет».
Після того, як забрали Василя, все моє життя було зав’язане на пропаганді Василевого слова і всіх великих українських словотворців, мужів поезії. Коли скінчилися мої вечори з дорослими людьми, я з народженням внучки прийшла до її школи і сказала вчительці, попередньо розвідавши, хто вона… Вона була порядною людиною, але боязкою. Я їй сказала: «Давайте я у вас у школі вестиму гурток фольклору». Вона погодилася. Я повезла клас на могилу Тараса Григоровича Шевченка. Ми вивчали пісні з дітьми і ходили по всьому нашому району, на підприємства, в проектні інститути, в лікарні, виступали з поезією і музикою. Нашим гімном була веснянка з батьківщини Василя Стуса, «Летіли лебеді понад став»:
Летіли лебéді понад став,
Летіли лебеді понад став,
Просили водиці, я не дав,
Просили водиці, я не дав.
Вдарили крильцями по льоду…
І так далі.
В. О.: Так це ж мелодія похідної пісні «Гей, там на горі Січ іде»!
М. Д.: Але на Вінниччині співали отаку веснянку. Може, похідна пісня від веснянки пішла. І таке може бути. Ми з цією піснею виходили, і це тривало кілька років. А потім я стала залучати дітей з нашого подвір’я, дітей наших друзів, несподіваних добрих знайомих. Швидко коло розросталося. Знаходились прекрасні люди по організаціях, різних інституціях, які з радістю казали: «Приходьте до нас в обід». Ми, до речі, влаштовували і Різдвяні свята, і колядки, костюми самі робили. Це була діяльність, з якої і в Стефанії з’явився потяг до музичного мистецтва. А потім уже, коли я не могла віддавати цьому стільки часу, ми стали кілька разів на рік у нашій хаті проводити вечорниці. Назвали наше зібрання «Парнас на Видубичах». Чому Парнас — зрозуміло, на Видубичах — теж.
Ми стільки підняли української літератури… Хто в нас тільки тут не побував! У нас бував хор зі школи, заснованої Козловським у селі Мар’янівка, цілими громадками приїжджали юні кобзарі зі Стрітівської школи, довгі роки приходили до нас аж з покоління нащадків Тараса по лінії брата Йосипа — Шевченки, Костенки, Бабичі. Постійним и гостями були знана в Україні і світі співачка і бандуристка Світлана Мирвода з синами, родина художників Забашт, дружина Василя Стуса Валя… Всіх не перелічиш…
В. О.: Де ж вони тут вміщалися?
М. Д.: А от у цій великій кімнаті і в коридорі. Я Вам покажу фото, в мене десь є, душ до п’ятдесяти! Отак на підлозі сидять малі, попід стінами стоять старші, а тут, коло дверей, сцена. Двері відчинені. Був у нас Валерій Шевчук, ми його запрошували, коли він видав прекрасну книжку про Григорія Савича Сковороду. Ми вчили фраґменти з цієї книжки. Він у нас виступав. Боря Мозолевський, поки був ще в формі і міг приходити, був у нас постійним гостем. Ми його книжку «Про скіфський степ» вивчили вздовж і впоперек. Усі парнасівці читали його поезії. Скільки кобзарів до нас приходило! Тарас Компаніченко молодесеньким хлопчиком у нас бував. Потім проявився тут його друг, в нашому домі живе, Данило Перцов. Може Ви знаєте, з його команди. Він на всіх інструментах грає, має вищу консерваторську освіту. До речі, Данило Перцов — це син отої художниці Валі, яка умовила свого батька взяти мене на роботу туди, в підвал, я Вам розповідала. І весь час це було, поки мені не виповнилося вісімдесят три роки. Я вже відчуваю, що мені важко готувати. Діти ж приходять зі школи, треба їх нагодувати, потім сісти з ними повчитися. Я дуже багато значення надавала тому, щоб дітей навчити читати поезію. Тому що коли тарахкотять Шевченка так, як у школі, то це просто знущання з поезії. Так що сидиш по дві, по три, по чотири години. Бувало, ти і нянька, і режисер, і диригент, і дотошний вчитель, і друг… Вчили твори, які до душі і до теми вечорниць. А теми, приміром, були такі з року в рік: «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Леся», «Осінні карнавали» (про творчість Ліни Костенко), «Неокласики», «Василь Стус», «Тичина», «Поезія Рильського і Сосюри», «Сучасне поетичне слово» і т. д. Аж не віриться, що і вистави були: наприклад: «Прометей» за Тичиною, «Наймичка» за Шевченком, був спектакль, присвячений Сковороді. Всього й не пригадаю.
В. О.: У нас сьогодні 14 лютого 2015 року, ми знов у пані Рити Довгань. Продовжуємо записувати її автобіографічну розповідь. Учора ми записали два шматки, а це вже буде третій.
М. Д.: Ці шматки, якщо їх з’єднати, — це як маленькі річечки у велику річку життя. Я стараюсь, може, не системно, але й річка ж має всякі рукава, відгалуження, раптом озерце розіллється, і далі річечка.
Так от, згадалося з наших вечорів, таке. Тих, давніх, 60-х років, зібралися ми в хаті Тельнюків, Надійки і Володі. Чемно, інтеліґентно. Ми й так невеликі п’яниці, а тут і думок не було про якусь випивку. Чашечки з чаєм, читаємо поезії. Я точно не пригадаю, хто був тоді з наших поетів, але Василь Стус був точно. Володя Підпалий був, згадала. І раптом стук у двері. Відчиняємо. Стоїть міліціонер, а з ним якихось двоє. Міліціонер каже: «Від сусідів надійшла заява про вашу негідну поведінку, ви створюєте нестерпні умови, у вас шум, п’янка і таке інше». Геля (Енгельсина), дружина Генріха Дворка, сказала: «Проходьте, будь ласка». І ці проя́ви починають очима нишпорити по хаті: «А где у вас бутылки?». Кажемо: «У нас бутилок нема, ми не п’ємо. П’ємо чай». – «А что это вы собрались?» А це було сьоме березня, і ми зібралися, щоб відзначити день пам’яти Шевченка, бо ці дві дати близько. Зібрались, щоб дві дати відзначити в такий спосіб: поезія і музика. А ми кажемо: «Так завтра ж восьме березня, день жінок, от ми і зібралися». Коротше кажучи, морочили нам голову, написали якусь бумагу, ми спростували це все, підписалися, що нічого такого не було, і вони пішли. Отакий дрібний дошкульний терорчик і терор на кожному кроці.
А тепер для гумору я Вам хочу ще такий епізод розповісти, повернувшись до цього вечора, на якому тринадцять поетів збудили все КГБ і майже всю імперію. Йдеться про вечір в Інституті зв’язку. Крім усяких інших інсинуацій, якими вони хотіли підірвати нашу діяльність, було й таке. Вони в черговий раз викликали Інну Кузнєцову, уже не маючи, мабуть, ніяких аргументів… І вимагали, щоб вона мене осудила, написала чи підписала бумагу, яка я націоналістка чи ще щось, чого вони там хотіли. Останній їхній арґумент був такий: «А вы знаете, что все эти поэты – это ее любовники?»
В. О.: Ціла череда.
М. Д.: А Інна: «Так це ж здорово, яка жінка! Стількох поетів причарувала!» Коротше кажучи, вона після того прибігла до мене і нареготалися ми досхочу. І хлопцям я при зустрічі розказувала. Бо в нас була така лавочка на бульварі Шевченка, між видавництвом «Молодь» і моєю редакцією, на якій ми часто, на пару хвилин, збігалися, щоб про щось проінформувати один одного чи щось сказати. І я дуже запишалася таким компліментом від КГБ. Отака сатира, такий гумор, така іронія.
Але ті часи в конкретних моментах проявили багато людей і з позитивного, і з негативного, і, я б сказала, з якогось психологічно-драматичного боку. Був у Василя друг, Льоня Селезненко. Він з ним не розлучався. Він сам був одинак, толковий, добрий, гуманістичного складу чоловік. Він, коли мав що, приносив Василю і поїсти, і попити. Колись ми з ним зробили акцію, щоб помогти Ліночці Костенко. Хоч вона цього й не знала, тому що в ті роки вона була переслідуваною, її не друкували, вона лишилася сама з донечкою. Ми знали, що вона бідує. Але ж горда жінка, ніяк до неї не підступишся. Я не пам’ятаю, чи то свято було якесь, чи до чого ми це прив’язали, але ми з Льонею десь розжилися, якусь копійку Борис заробив… Ну, це дрібниці, в принципі, але ми купили величезну ромбоподібну плетену корзину на базарі (на Бессарабці продавали майстри) і в ту корзину напхали всього, що могли. І притягли її Ліні, поставили під двері. А вона ще тоді жила тут, на проспекті, що називався іменем якогось московського діяча, тепер це вулиця Марії Приймаченко, тут, на Печерську. Поставили під двері, подзвонили з усіх сил, і тікати. І сховалися там унизу.
В. О.: І виглядаєте?
М. Д.: Ми почули, що двері відчинилися, вона щось там чи не сама до себе погомоніла, але корзинку забрала. Ну, ми втішилися та й пішли собі. Отакий був Льоня. І раптом, коли почали тягати всіх… Ну, ми ні сном, ні духом щодо Льоні, ми не так часто спілкувалися, і раптом в один вечір нічний дзвінок у двері. Заходить Льоня. Він був страшний. Якийсь такий розгублений, наляканий, якісь вирячені очі, весь на нервах: «Рита, треба здаватись. Вони все знають». Оце була його така дика, тупа, божевільна фраза. А я ж Льоню знаю зовсім іншого. Довели до крайнощів його нервову систему і випустили. І я кажу: «Льонечко, та заходь, кому здаватись, з чим здаватись?» Коротше кажучи, ми його трошки остудили. Але, знаєте, він після того скоро захворів тяжко і помер. Отака історія з Льонею Селезненком. Є такі суворі люди, які одразу починають судити, що, може, він там щось і наговорив, але я тут пас.
В. О.: У книжці про Василя Стуса «Нецензурний Стус» є його інтерв’ю, він там детально розповідає, як його ламали. Він мав один машинописний примірник збірки віршів Василя Стуса «Зимóві дерева́». А зовсім інший примірник пішов за кордон, не його. Але його примушували сказати, що це саме він передав за кордон. А він того не хотів говорити. І все-таки суд потрактував так, що він нібито свідчить проти Василя. Цей епізод було використано проти Василя, хоч він і натягнутий. А Леонід дуже переживав за це, дуже переживав.
М. Д.: Словом, у мене про нього спогад теплий при тому всьому, що був драматичний момент. А ще було таке. Я ж теж розповсюджувала роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і поезію. Ми жили певний час на Воскресенці. Там була нова школа. Я приглядаюсь до вчительки моєї Катрусі, бачу, що з нею можна мати діло. Я їй дала роботу Івана Дзюби. Повірила, що все буде гаразд. Сказала: Ви самі прочитайте, і далі поки що не треба розповсюджувати, самі прочитайте. Прочитавши, вона була вражена, в захваті, як людина, якій відкривалися очі на багато речей. Проста така вчителька, але дуже добра українська людина. Вона каже: «А можна ми дамо моїй дочці? Моя дочка вчиться в університеті». — «Можна, а чого ж, давайте дочці». Через певний час серед ночі до нас у хату дзвінок. Ну, ми приготувались, це був тривожний час, мало там що, вдвох ідемо до дверей: «Хто там?» Трепетний жіночий боязкий голосок відповідає, що це дочка тої вчительки. Я забула, пам’ятаю, що її чоловіка звали Василем, а її імені не пам’ятаю. Стоять, і вона плаче. А вона вагітна, вона ось-ось народить. І вона каже: «Пані Рито, мене викликали в КГБ». Я опала, думаю: «Господи, жде дитину, а тут її термосили». «Я сказала, що це Ви мені дали». Я її затягла в кімнату, кажу: «Та не плачте, нічого страшного, вони і так знають про мене більше, ніж Ви. Не треба». Заспокоїла її, що нічого страшного. Але вони весь час примовляли: «Ви нас пробачте… Ви нас пробачте…». Благородство.
В. О.: А той екземпляр був в якому вигляді — машинописний чи фотокопія?
М. Д.: Машинописний. Тут у нас, я туманно пам’ятаю… Мені хотілося більше мати цих матеріалів, і тут, у будинку над нами, на горбочку, жила якась друкарка. Я не пам’ятаю, чия вона була знайома, але вона підпільно друкувала… Потім з нею теж були якісь пригоди, але то Іван Дзюба, мабуть, знає краще за мене. Але розповсюджувала я і в Одесу. У мене є родичі, по крові далекі, але по духу близькі. Я взагалі в Одесі зберігала багато чого, коли почалися тотальні обшуки. Славко Чорновіл давав мені матеріали, я їх в Одесу, і вони там благополучно збереглися. Потім я їх Валі віддавала, і Славкові щось назад повертала.
В. О.: А, в Одесі — то не Галина Могильницька?
М. Д.: Ні, в Одесі — це дуже світла родина, називаються вони Світлана і Наталя Кацюруби. Наталя згодом стала мамою мого племінника. Вона недовго прожила з моїм братом, але мені була рідною на все життя. Кацюруби, родом з Вінниччини, дуже патріотичні, славні люди, але одеська атмосфера, технічна професія, навчання російське, і обросіїлися. Наталочка померла. Але і дотепер ми підтримуємо стосунки з її сестрою Світланою, яка виховує тепер уже внуків і правнуків.
А люди ці з Лиманського. І вона старається книжкову бібліотеку їм зібрати, навертає на українську мову. А ще я вам хочу розповісти про одну людину. Ми говорили, що є такі люди, невидимі начебто, але раптом, в якихось умовах, вони і проявляються. Мене спочатку з партії не вигнали. Вигнали з роботи з забороною працювати в ідеології, але з партії — тільки сувора догана з занесенням в особову справу. Я думаю, що спрацювало те, що я «русская». Мені Іван тоді казав, що ти ж напиши, що ти не українська буржуазна, бо ти русская.
В. О.: Іван Світличний?
М. Д.: Ні, Іван Дзюба. Написали бумагу, що я буржуазії не бачила, що я була там-то, там-то, там нема буржуазії, і народилася не в буржуазній державі. Словом, така була бумага. Але виганяли, коли вже Василя, очевидно, привезли в Київ, і знову почали тягати щодо Василя. Я вам розказувала, що посадили мене на кілька годин десь на Подолі, завезли, схоже, в якусь кімнату при міліції, не знаю, як там воно у них називається… Нічого немає, кімната, стіл, стільчик.
В. О.: Василя привозили з Мордовії в Київ у сімдесят п’ятому році. Десь у серпні чи вересні.
М. Д.: От, і почали. Знову комісія, бігали по начальству, збирали на мене компромат. Влаштовують збори партійної організації Міністерства. Народу тьма-тьмуща, майже всі службовці — члени партії, бо це ж Міністерство. Пару сотень людей у залі зібрали. Виступає парторг, представник райкому партії, розказує, яка я такая-сякая. Голосування. Василю, я до тепер не можу повірити в це! Ніхто не голосує за вигнання з партії. Кагебісти були ошелешені. Швидко пішли, десь там у своїх преісподніх порадились, що робити. І того ж дня з’являється оголошення, що завтра відбудуться повторні партійні збори міністерства. Ото як тепер Мінські угоди: сьогодні, завтра і післязавтра — трошки інший колір подій. На наступні збори приходить двоє кагебістів, як я зрозуміла, і один із них читає бумагу, що я звинувачуюсь у підтримці фашиста Солженіцина. І тут вони витягують поштівочку, яку я написала Солженіцину, коли він видав повість «Один день Ивана Денисовича». Для нас це тоді була велика подія, це була перша ластівка.
В. О.: Чи не в шістдесят другому році та річ з’явилася в журналі «Новий мир»?
М. Д.: Я не пам’ятаю деталей. Потім і книжечка вийшла. Я дізналася, де він. А жив він у Рязані. І я написала йому відкриту поштівку, подякувала за те, що він пролив світло на події, які від нас закривали. Коротесенька поштівка. Вона, ясна річ, у Рязань не пішла, а лежала в них, «при деле».
В. О.: Так що Солженіцин теж виявився фашистом. Воював усю війну проти німців – і він фашист!
М. Д.: Так. І я отетеріла. І народ опав. Ви знаєте, був шок. Слово «фашист» тоді знаєте як звучало. Усі голосують за виключення. Усі, хто вчора не голосував. І тільки один на весь цей гігантський шалман голосує за те, щоб залишити мене в партії, піднімає руку. Дивлюсь я — а це такий тихенький, непомітний, інтеліґентний інженер Михайлов, колишній фронтовик, з яким ми навіть близько не були знайомі. Ну, віталися чемно, та і годі. Думаю: Боже, яка людина оцей Михайлов, один із цілого міністерства... Коротше кажучи, вигнали мене з партії. Бо куди там, з фашистом зв’язалася. І далі пішли всякі перипетії.
В. О.: То якого року Вас виключили?
М. Д.: В сімдесят п’ятому це було, оце коли Василя привозили до Києва… Але головне не це. Ну, виключили, біс із ними. А коли вони про це почали говорити, мене всю трясло. По-перше, «фашист». Тоді ми ще не знали пізнішого Солженіцина. Ми знали його як просвітлену особу, яка пройшла табори і написала книжку. Я витягла із сумочки цю партійну книжку, кинула їм на стіл, кажу: «Беріть вашу книжечку, і так проживу». Щось я їм там сказала коротко і виразно. Я вже не пам’ятаю за давністю літ. Бачите, звідки тягнеться оце кагебістське «фашист». На добрих людей казати?! А тепер масово кричать це у Московії на українців.
Був ще один цікавий епізод. Про людей, які зустрічалися на шляху. Оскільки в мене в університеті на факультеті біології було багато друзів, бо мої шкільні подружки пішли туди вчитися, то я й там вела, як казала влада, підривну діяльність. Роздавала поезії на кафедрі фізіології тварин, де в мене було аж двоє знайомих. Ми проводили зустрічі просто в обідню перерву. Кажу: тут от такі поезії з’явилися, чи Вінграновського, чи Ліни, чи ще щось. Ненадовго зберемось, почитаємо. І один викладач… Він був талановитим дослідником, фізіологом, він був прекрасним нетрадиційним лікарем, травами лікував. До нього текла ціла ріка людей, багатьох він вилікував. До речі, і я до нього тоді звернулась. У мене були камені в нирках. Казали робити операцію, а він мені дав якийсь напій, сказав: повна дієта без солі. Пий оце. І він мене вилікував. Він потім одружився з жінкою, у якої був туберкульоз. Він її також вилікував. І оцей Сєва Дудчак був найактивнішим читачем всього, що я приносила. Дудчак Всеволод. Минув час, і його викликали в КГБ. Я цього не знала. Що він там говорив, я не знаю, можу тільки здогадуватись, але через деякий час ми зустрілися з пані Оксаною Мешко, і вона мені каже: «Рито, знай, що Дудчак на тебе там наговорив зайвого». Це про той випадок, якщо мене викличуть, щоб я була в курсі справи. Він скоро пішов з цієї роботи, я вже з ним не спілкувалася. Але з того, чим вони допікали мені, я зрозуміла, що, можливо, це від нього йде, що я хотіла в університеті «растлить» якусь частину студентства.
Доля звела мене з Грицем Герчаком. Боже, яка це світла людина! Світла і благородна!
В. О.: Він двадцять п’ять років відбув, від п’ятдесят другого до сімдесят сьомого?
М. Д.: Так, так. Коли його схопили, йому було десь вісімнадцять років. Він воював у Карпатах. Був такий опришок-самостійник. Але він допомагав партизанам, мав з ними зв’язки. Він в ув’язненні вивчив багато мов, бо там же сидів цвіт багатьох націй. Склав багато пісень. Він ті пісні записував на тонесеньких папірцях, і люди, які відбували термін, виносили ті папірці всякими способами. І що цікаво, коли він вийшов на волю, то зумів зібрати те все, бо люди зберігали. Ми тут у Києві думали, де його притулити. Одна його сестра начебто в Америку поїхала, інші родичі — хтось давно зрікся його, хтось помер. Його ж у камеру смертників посадили, десь два місяці тримали, а потім пустили у звичайну камеру, бо він ще був неповнолітній.
І от як сталося: Людочка Литовченко вирішила, що вона з ним одружиться. І вони одружилися. Ну, сімейне життя не дуже складалося, але вони люди інтеліґентні, з повагою одне до одного ставилися, усе йшло добре. І от Людочка мені каже: «Ти знаєш, Гриць просто боїться виходити з хати, щоб на людей не навести якусь тінь своєю особою». А йому дали роботу. Отут коло нас, у провулочку, є ПТУ, і в цьому ПТУ йому дали посаду художника. Він сидів у вузенькій кімнаті, там стояв стіл, і він на цьому столі мусив писати гасла, переважно «Слава КПСС» або щось у такому дусі. Уявляєте, яке це було випробовування для Гриця? Але він не піддавався. За ним же стежили так, що ой-ой-ой. І йому підсаджують баришню, для спокуси. Столик вузенький, коридорчик теж не дуже великий, він сидить отак, як ми з вами. Думали, що баришня його спокусить, «розкрутить» на злочин, а воно теж не виходить. Гриць був міцний горішок.
А до нас він з’явився так. Людочка каже: «Давай ми зустрінемось…». Я одразу сказала: «Приходьте до нас із Грицем». А був такий архітектор, не буду його прізвище називати, Царство йому небесне. Він так само, як і художник Глущенко, був талановитим спеціалістом, але був і стукачем. Ми це знали. Він дуже до нас липнув, до Бориса. Бо архітектори завжди зі скульпторами зав’язані. І от він приїхав з Парижу, наробив там багато слайдів на мистецькі теми, і каже: «Я до вас прийду. У вас люди збираються. Давайте влаштуємо кінопоказ Парижа». Кажу: «Приходь». Я покликала нашу публіку, багато людей зібралося. Почалось кіно. Заходить Люда з Грицем. Гриця ми посадили отут біля фортепіано. Він сів. У нього така лагідна, тепла посмішка на обличчі. Повно народу. А мені ж цікаво, як він себе почуває. Сидить Гриць, дивиться фільм, а я все на нього кидаю оком. Бачу, у нього в руці, не знати звідки, з’явився малесенький альбомчик і олівець. І він то в альбомчик дивиться, а то на когось. І чирк-чирк-чирк — портретики робить. І ні пари з уст. Усі гомонять, коментують, а він – ні слова, ні звуку. Так він просидів увесь вечір. Коли всі розійшлися, я кажу: «Грицю, залишіться трошки». Кажу: «Грицю, Ви тут поруч працюєте. У мене внучка. Вона приходить зі школи якраз у той час, коли у Вас перерва. Приходьте до нас. По-перше, буде спільний обід, а по-друге, погомонимо, чогось навчимось». І Гриць тривалий час до нас приходив. Це було таке щастя, таке висвітлення душі! Ми з ним сиділи на кухні, обідали. А Стефанка вже тоді тяглась до мистецтва, до музики. То ми Грицю зобов’язані тим, що від нього вивчили кілька розкішних українських народних пісень.
В. О.: А співав він так гарно.
М. Д.: А він так співав і досі співає, я сподіваюсь. Він зараз поганенько себе почуває, у нього і з зором біда. Після того, як Людочка поїхала до Праги, а він у Канаду на запрошення сестри. Ми довго спілкувалися з ним через мою Катю. Вона йому дзвонила. Донедавна він приїжджав до Олександра Ткачука, який багато віддав душі й серця, щоб були українські церкви в Україні. І тепер так непомітненько робить і робить добрі справи для України.
В. О.: Він тут близько живе. Це мій приятель.
М. Д.: Гриць у Саші залишався, коли в Київ приїжджав, ми спілкувались. Стефанка йому дуже зобов’язана. Ми вивчили «Соловейку, соловейку маленький, в тебе голос тоненький», «Сирітка». — Боже, як її Стефанія виконувала розкішно, під фортепіано, люди сльози пускали. Потім ми вивчили від нього баладу. Це для мене шедевр шедеврів:
Звідки, Йванку? – З-за Дунаю.
Що чувати в чужім краю?
Що чувати в чужім краю —
Ідуть турки на три шнурки,
А татари на чотири.
А татари на чотири…
І так далі. Така драматична річ з таким фіналом — це просто шекспірівська історична драма, я б так сказала. Вона так лягла на душу всім дітям — а в мене їх море в хаті перебувало, сотня обов’язково — з кожним новим поколінням ми вивчали цю баладу. Гриць казав, що ця балада створена десь у тисячу триста якихось роках. Отакі в нас із Грицем зав’язалися стосунки. Теплі, домашні. Для мене це свята людина.
В. О.: А я 12 і 16 червня 2003 року записав з ним інтерв’ю. Дуже велике і дуже детальне. Послав йому, щоб виправив, там були деякі незрозумілі слова. А він каже: «То треба наново зробити». Та де він уже його наново зробить? Я мусив залишити ті незрозумілі слова, поставив знаки запитання і виставив це інтерв’ю в Інтернеті, на сайті Харківської правозахисної групи: http://archive.khpg.org/index.php?id=1380298542&w. Бо що ж воно лежатиме... Гриць уже майже не бачить, і певно, що він цього вже не зробить.
М. Д.: Час летить, здоров’я опадає, і треба хапати ті краплі, що є. Хай воно хоч так буде. Але в нашому житті це така світла смуга… Єдине, за чим я журюся, що Борис його не виліпив. Мені тоді і в голову не прийшло.
В. О.: А він же ж такий красивий чоловік — справжній українець.
М. Д.: Красивий чоловік. Може, він не такий кіношний красень, але його красить його душа, його життя і благородство, велике благородство. Так що знайте, що тут він завжди присутній, у нашій хаті, і я завжди кажу: «Стефаночко, ти вчилась в різних консерваторіях, в американській, у німецькій, співаєш у світі, але завжди відчувай, що хоч нема в Гриця консерваторської освіти, але він вклав часточку своєї душі в тебе. Так само, як і Леопольд Ященко». До речі, Леопольд Ященко для нас — це теж свята людина. Він створив для Києва хор «Гомін»! Скільки через нього людей пройшло, скільки вивчено пісень! Я ж городянка, причому з дитинства до юних літ мандрівниця, ніде надовго не зупинялась. І раптом тут я від нього почула такий монументальний потік українського музичного слова, все одно, що академію пройшла. Це теж ціла сторінка життя.
В. О.: А Ви співали в хорі «Гомін»?
М. Д.: Я співала сім років у хорі. І все записувала, у мене отакі от зошити з цими піснями, я то все потім дітям вкладала. А потім ми з дітьми ходили межи люди з цим нашим ансамблем «Лебедики». Я Вам наспівувала «Летіли лебеді понад став». Ви там похідну пісню згадали, я думаю, що вона від «Лебедиків». «Лебедики» раніше були, бо то народна річ.
В. О.: Ви так багато славних людей знали.
М. Д.: Подивіться, оце я фотографії зберігаю. Ми ж зі Славком Чорноволом… Це теж ціла епопея дружби… Славко був зовсім молодим, і часто в нас у хаті бував з малесеньким Тарасом, з Оленкою своєю, Антонів. Ми разом працювали, а головне, що він мені відкривав Україну. Ми вперше на їхнє запрошення поїхали надовго до Львова. Жили на тій знаменитій вулиці Спокійній, 13, і вивчали Львів. Ми побували в усіх майстернях львівських художників, на всіх концертах, всі архітектурні пам’ятки обійшли, а головне — знайомство з людьми. У Оленки ж хата була завжди відкрита. І що мене вражало: старші люди, які поверталися з Сибіру, зі всяких ув’язнень і заслань, які вже не мали ніяких зв’язків, ні родичів, приходили до Оленки. Вони мали її адресу. Вона всім тим людям, які жили по Сибірах, весь час компонувала, посилала посилки з консервами. Що могла складала, навіть при мені їх компонувала. А гроші — у неї якась тітка була в Америці. Ця єдина тітка присилала їй такі хустки українські, вироблені чи не в Японії. Так як зараз китайці роблять українські чашки і продають їх у нас на базарах. Оті хустки Оленка продавала, бо вони в моді були, в фаворі, і за них споряджала ті посилки. До неї море людей приїжджало. Хата завжди відчинена, на плиті завжди стоїть баняк, і в тому баняку є що взяти наїстися. Спостерігала я їхні стосунки, і дуже потім була зажурена. Коли між ними після повернення Славка почалися сімейні негаразди, то вони мене запросили приїхати. Може, якось буде. Бо ми зі Славком були в добрих людських стосунках, він тоді ще не був надмір гордий, відсторонений, яким став трошечки пізніше. У ньому з’явилось це... А я все лишалась якоюсь рядовою. Увечері поспілкуємося, наче все гаразд, ідуть вони разом спатки, тиша, благодать, і вранці все гарно, почаюємо, Славко кудись у своїх справах, Оленка ж — на роботу, і я ж дома не сиділа. Минає якийсь час, і знов щось починається. Зі Славком щось робилося. У мене на цей предмет нестандартні думки… Я одне думаю, що якби все життя була при ньому Оленка (а він її любив до нестями, і вона його любила), якби вона була при ньому все життя, то може б і не сталось того, що сталося. Така в мене є грішна, але, мені здається, чітка думка. До речі, після мене поїхав туди Іван Світличний, теж щоб якось стулити їх.
Я Вам розповідала той епізод на Прип’яті… Доречно його згадати, як «внедрялись» і як розколювали…
В. О.: Так, був такий спосіб: у родину вкинути якісь роздори, і там ловити рибку.
М. Д.: Так. І Ви знаєте, я потім Славка щасливим уже не бачила. Він був діяч, він був борець, він був патріот, він ішов грудьми на амбразури, все це було, але людина ж ще має бути трохи щасливою в якомусь своєму колі, тим більше, якщо це щастя тут, у твоїх руках. Ну, Ви цю інформацію для себе збережіть.
Востаннє, коли за кілька днів до загибелі Славка ми з Борисом обговорювали оцю ситуацію, цю напругу, яка була створена навколо Руху, починали винуватити Юрка Костенка, що він ледве чи не якийсь там злодій, суперзлодій, хоча я в це не вірила, не вірю і не буду вірити. І ми вирішили Славкові сказати… Він уже тоді не мав часу з нами спілкуватися. Але я ж працювала на запрошення Михайла Гориня в Народній Раді і спостерігала так скраєчку, збоку всі події, всіх людей. І бачу — щось не те зі Славком робиться. Ми з Борисом написали листа, такого домашнього, теплого по дружньому листа, і висловили свою думку, що йому треба припинити так реагувати на ті всі випади, стати вище над тим. Словом, просили його зберегти себе для України. Це я вже трошки натхненно кажу, вже ніби збоку. Зустрічаємося з ним у коридорчику на переході з одного будиночку в другий, і я кажу: «Славцю, візьми листа». А я його й далі Славком називала, як зав’язалось колись у ранніх роках. А він каже: «Що, ти мені лист написала?» Я кажу: «Це ми з Борисом написали». І він біжить у своїх справах, а я собі пішла. Наступного дня, після пристрастей у залі, сидимо ми в підвальчику з нашою прекрасною пані Славою Стецько за чашечкою кави. Між іншим, у нас була дуже цікава тема розмови. І раптом я бачу: заходить Славко, одиноко. Заходить, скраєчку сів якось, між дверима і столиками, з яких подають їжу, так, щоб нікого не бачити і ні з ким не спілкуватися, я так помітила. Узяв салатик, помідорчики, огірочки, сидить собі їсть, більше нічого там і не було. Я встаю і йду до нього, привітатись начебто. А він мені: «Що це ви мені цидулки пишете?» У мене все опало. Я була в шоці. Я кажу: «Що могли, сказали тобі», — і відійшла. А через кілька днів сталася ця халепа...
А з пані Славою була дуже мила розмова. Вона мені каже, схиливши голівку, баском своїм: «Пані Рито, а як Ви думаєте, чому оті всі рухи, такі маленькі, — чому б усім вам не об’єднатися? Чому це Костенко не зробить, наприклад?» Я кажу: «Пані Славо, це гарна ідея. Я, — кажу, — людина з далеких країв, донедавна ще не була в потоці української політики. І я, і не тільки я, а також мій чоловік, і ще багато людей, дивуємось, чому досі триває роздвоєння, а то й розтроєння націоналістичних партій? Ну, чому вам, мельниківцям і бандерівцями, не об’єднатися? Що тепер ділити? Уже ж висновки можна зробити, до чого той розкол?». Пані Слава трошки голівку вгору, каже: «То неможливо». Все, глухий кут. А взагалі пані Слава була мудра жінка, теж дійова. До останнього пам’ятаю, як вона йшла в парламент. Уже тяжко хвора, видно, була, за стінки трималася, або хтось мав її вести в зал. Пам’ятаю, як лютилися комуняки, навіть коли око на неї кидали. Бо вона ж була старійшина.
В. О.: Вона відкривала сесію.
М. Д.: А що зараз зробили негідники? Мав би сесію відкривати Юрій Шухевич, і тоді негайно висунули старого пня з Донбасу, Звягільського, з якого вже порох сиплеться, хай він мені пробачить, але чого він поліз туди.
В. О.: Він на місяць старший за Шухевича.
М. Д.: Господи, яка ганьба, яа це гидота. Хай Бог милує. Але при всьому тому з пані Славою ми товаришували, і чаювали, і збиралися інколи. В майстерню до мого чоловіка вона приходила. Нам було важливе саме причастя до людини, яка була зв’язана з націоналістичним рухом. Для нас це якась святиня. До речі, ми ходили в гори зі Славком Чорноволом, цілим товариством. Це був Славко, був Кендзьор, молодесенький, йому років вісімнадцять було. Я ще питала Славка: «Хто то такий, той хлопчик, чого це він так до тебе?
В. О.: А ще менший, Тарас Марусик, теж був?
М. Д.: Тарас Марусик?
В. О.: Ага, підлітком.
М. Д.: Підлітком може й був… Я старшого знала пізніше, а діти Тараса Марусика в нас виростали, на наших вечорницях. Але щодо Кендзьора — тут у мене чомусь знак питання. Але були тоді Стефанія Шабатура, Ігор Калинець зі своєю дружиною Іриною Стасів. Хто ж іще? Ще були якісь цікаві люди, призабула. Хтось зі львівських художників був.
В. О.: Недавно Тарас Марусик прислав мені два знімки, щоб я впізнав там деяких людей. Але я ж їх не знаю. Це Ви могли б їх упізнати. Треба буде Вам їх видрукувати і принести, може, Ви впізнаєте.
М. Д.: Може. Це з Карпат, так?
В. О.: Так, із Карпат.
М. Д.: А в Карпатах, Ви знаєте, зі всіх моментів мені два хочеться заакцентувати. Ми знали, що був повстанський рух, що це була потужна армія, справжня армія, яка і дисципліну мала, і вишкіл надійний, і воювала за Україну. Для нас, хто вийшов із совкової імперії, це була і романтика в тому числі. Познайомилися ми на бережку річки Пістені в селі Шéшори з хлопчиком, і той хлопчик нас повів на вулицю, де он у тій-то хаті жив донедавна вояк УПА. Я пам’ятаю, як у мене серце ледве не вискочило від того трепету, як ми на гірку піднялися і пішли тою вуличкою, і хлопчик нам показав хатку за парканчиком: «Отут він жив». І ми назад так само побожно прийшли, бо ми побували біля святині.
А пізніше ми ходили вище в гори Бру́стури. І там, у Брустурах… Ми піднялися від центру направо, гіркою, гіркою. Нам сказали, що там живе музи́ка. Цей музика був Іван Соколюк і три його сини: Іван молодший, Василь середульший і Микола старший. І всі вони теж були музи́ки, на чолі з батьком. Усі були рослі, красиві. А коло них — манюсінька-манюсінька мама Марія, вуйна. Її там гукали «вуйна Марія», а ми її просто пані Марія звали. І була нам одна ніч, як кажуть, напроліт, коли Іван і всі його сини грали нам ту цілу ніч гуцульські мелодії. Дві скрипки, бубон і цимбали. І було єднання душ, таке, знаєте, Відродження. Це було диво. Таке диво, що я тоді написала (для себе, ясна річ) коротенький вірш, який так і звався: «Брусторська ніч». Минуло багато літ. Коли Ігор Калинець був у тюрмі, я йому писала, рідко, але писала. І він мені прислав поштівочку, і на тій поштівочці два вірші. Один — коротенький твір про Київ, і там був натяк на наше знайомство, і вірш про Брусторську ніч, про цю музику, в якій ми охрестилися…
В. О.: А може пам’ятаєте того вірша, ні?
М. Д.: Я його не пам’ятаю, але в мене він є. Я ж не була готова до розмови… Тих паперів стільки… Є поштівочка від Ігоря, який згадав ту ніч. Я потім знайду, вона десь лежить.
В. О.: А про Прип’ятську республіку теж розкажете?
М. Д.: Про Прип’ятську республіку — це був відпочинок для душі… Там ми могли вільніше говорити, читали багато. На жаль, все воно забувалося і все тонуло в тому сонці, в річці, на байдарках, де ми робили перегони. Там часто бували Дворки. До слова — Борис виліпив портрет Генріха Дворка. Були цікаві теми бесід над водою… Було весело. І був знаменитий Генріха і Гелі собака на ім’я Брут — друг і захисник дітей і дорослих. У нас там був не тільки стабільний народ, а й такі, які до нас примикали. Серед них був син поета двадцятих років Михайла Доленґи. Великий наш скульптор В’ячеслав Клоков, мало відомий з причини делікатності натури. Бо в радянські часи треба було ламати кордони грудьми, щоб до чогось достукатись, чогось добитись. Був з нами В’ячеслав Клоков зі своєю чарівною дружиною Лілією Гордієнко. Вони були надзвичайно патріотичними людьми, особливо Ліля, яка народилася десь там далеко в Сибірах, чи Бог знає де, і в крові якої мінімум української крові. Там білоруська кров, і прибалтійська замішалась. Щоправда це теж сильні потоки. Ця Ліля була найбільш смілива й енергійна. Вячик так почитає, посміється, похвалить, а Ліля брала ті матеріали, коли можна було, коли були копії, щоб дати своїм друзям. А в них ще дочка є, Оксана. І оце ми на байдарках. І Оксана маленька, але спортивна, була заводієм. Але це бувало не часто. Усі сімейні свята ми там відзначали, на Прип’яті.
А ще пам’ятаю, якийсь час ми їздили в Білорусь на Словечну. Річка Словечна впадає в Прип’ять. Тепер там зона, а тоді там був рай для душі, для відпочинку. От цей документ свідчить про те, як ми розважалися. Це було чиєсь свято, і на це свято колектив написав геніального вірша: «Вітаємо, зичимо, сподіваємось, бажаємо, обнімаємо, цілуємо, пригортаємо, трощимо шмакодявок у Вашу честь». Але кому це присвячено – не знаю. Але чомусь він у мене, я не знаю.
В. О.: Може, Іван? А там підписи чиї є?
М. Д.: А там є Довгань, але в нас Довганів тоді багацько було. Була з нами Катя…
В. О.: Тут «Л. Свєтліческая». Є підписки Валі і Василя Стусів.
М. Д.: «Свєтліческая», так. Знаєте, гумору нам було не позичати, і веселощів теж.
А це вже стосується Євгена Сверстюка… Коли Євгена не стало, якось ми на другий-третій день з Борисом згадали… Про нього мова йшла. Борис згадав епізод, як вони з Євгеном їхали з Прип’яті до Києва. Їм щось було треба, і тому, і тому. Світило сонце, Дніпро був казковий, ці чарівні береги... І Борис зауважив, що Євген, який завжди напружений, зосереджений на якихось справах, постійно голова працює, що треба щось написати, треба комусь щось передати, з кимось поговорити, справи, справи, справи. І раптом — він такий був розкутий, розслаблений, щасливий. Вони дивились на той Дніпро, на ті кручі, на ту воду, яка назустріч їм бігла. Борис каже: «Я його не впізнавав. Раптом такий друг наш, Євген, щасливий, поетичний».
В. О.: Тут ще є підписи. Ось явно, чітко видно — «В. Стус, Д.» — то Дмитро Стус. «Валя С.»
М. Д.: Так, і Валя Стус. Усе сімейство Стусів з нами було.
В. О.: Хто тут ще є? Оце?
М. Д.: «Дворки».
В. О.: «Дворки». От «Пономар…»
М. Д.: Оце, я думаю, Пономарьова. Пономарьова Енгельсина, Геля.
В. О.: А це, мабуть, «Іван». Може, Калиниченко?
М. Д.: Може бути. Іван обов’язково був, він перший рибалка в нас був.
В. О.: Тут ще є нерозбірливі підписи. А на звороті тут намальовано печатку. Печатка, це що воно таке? Колесо якесь і кістяк риби.
М. Д.: «Печатка славного народу прип’ятського».
В. О.: О, так довкола намальовано. Я зафотографував. «С подлинником верно». «Шмакодявченко» підписав.
М. Д.: Так. Я думаю, що Шмакодявченко – це Іван Калиниченко. Тоді він теж із сім’єю там бував, зі своєю дружиною, яка тепер знаменита організаторка дитячого етноґрафічного хору. Був тоді у них син Юрко, і донечка. Вони теж завжди були з нами. Довготелесий Дмитрик був, ніжна Валя і поважний такий, але дуже лагідний у ті часи, на березі Прип’яті, Василь. У нас були домашні, сімейні якісь, стосунки, у нас був спільний стіл, у нас було чергування. Дерев’яний стіл стояв. Цих шмакодявок і риби всякої ловилося... Були змагання. Але при всьому тому, як якісь підпільники, усі мали що-небудь дати прочитати одне одному. Або просто збиралися і читали поезії. Особливо романтичними були вечори, коли горіло вогнище. Усі розкуті, читали.
В. О.: Не знаю, коли написано цей вірш Василя Стуса, можливо, вже в Мордовії:

Душа ласкава, наче озеро,
І трохи синім оддає,
Тут, поміж Туровим і Мозирем,
Тепер призволення твоє.

Лежить налитий сонцем оболок,
І день до берега припав,
А біля мене білим соболем
Тремтить коханої рукав.

Мені була ти голубинею,
Що розкрилила два крила,
І мужем, хлопчиком, дитиною,
Мене до неба вознесла.

М. Д.: Ви знаєте, в них кохання було дивовижне. Таких творів, як написав Василь для Валі, я не знаю в світовій літературі. Ну, є, може такі абстрактні, а може тому, що ми в часі віддалені, вони здаються абстрактними, наприклад, Петрарка. Але поезія Василя для Валі — унікальна. Я знаю ще один вірш, який мені часто приходить просто серед ночі. Це вже коли він був далеко, то написав:

На бережечку самоти,
На білому пісочку,
Кого лишив — не осягти:
Дружину, а чи дочку?

Так вимінилося життя!
Всесніння огортає,
І той, хто прагнув вороття,
Вже й стежки не вгадає.

Це фантастика. Тяжко, це тяжко.
М. Д.: Михайло Хейфец, єврей із Ленінграда, вивчив напам’ять багато Стусових віршів українською мовою. Це не володіючи українською мовою, але мав феноменальну пам’ять.
М. Д.: Він написав геніальні спогади.
В. О.: Він прочитав декілька Стусових віршів своїй дружині Раїсі – вона росіянка – на побаченні. А вона питає: «Це присвячено дружині?» — «Так». — «То вона щаслива жінка». — «Як то щаслива жінка, коли чоловік сидить?» — «Він зробив її безсмертною». От.
М. Д.: Так, так. Мені тільки сумно, що якось це все так замулюється побутом, нездоров’ям, негараздами, і взагалі людина з роками якось змінюється. І це Валіне щастя в сьогоденні — це її постійне страждання, тому що й вона його любила до нестями. І вони зробили таке знущання з неї, що ніякий фашист не придумає. Їде на особисте побачення, приїжджає, через ті безкінечні простори імперії, а їй кажуть: «Ваш чоловік завинив, він у карцері, їдьте назад». Це страшно. І це було кілька років підряд. Зруйнували здоров’я, ендокринну систему, в першу чергу, і з цього почалися всі обвали, всі хвороби. Єдина радість, що, слава Богу, Стусове древо розростається.
В. О.: О, вже Стусенят є дуже багато.
М. Д.: А Ви знаєте, я була в день народження Валі в Дмитрівці, куди з’їхалося все, що могло, всі, хто міг, сім’ї. Там такі діти! Але я весь час ревниво придивляюся, чи є хоч одна дитина, схожа на Василя. І, Ви знаєте, знайшла. В кущах смородини. Це ми гралися в хованки з малими дітьми. Я затіяла, щоб їм якось весело було, а то старші сидять там, щось говорять... А там Валя насадила кущів смородини, малини. Воно потихеньку все піднімається, зеленіє. І, значить, шукаємо, з Яремою граючись. І раптом він із кущів виглянув, голівку повернув, і мене ошелешило: Господи, так це ж Василь! Ви знаєте, у нього голова так поставлена…
Це мені ще портрет Борисів допоміг: конструкція голови тут сильна, масивна, темне волоссячко, і профіль тягне на Василевий. Так що я тепер вірю, що Ярема Стус, син Ярослава, сина Дмитра, сина Василя.
В. О.: Ярослав народився від Дмитра, коли ще Василь був живий, у червні вісімдесят п’ятого року. А Стефан народився вже пізніше.
А порахуйте, будь ласка, Ярославових дітей.
М. Д.: У Ярослава з Маланкою троє діточок, три сини. Маланка — це дружина, мама цих трьох хлопчиків. Перший — Ярема, йому шість років було того літа. Шість рочків усього. Він міцної статури, голівка Василева. Далі Северин, і третій Аким.
В. О.: Яким?
М. Д.: Яким. Але я не пам’ятаю, як пишеться. Вони Акимом, по-моєму, звуть, а може й Якимом.
В. О.: Яким. То ж є прізвище Якименко. У Ліни Костенко в романі «Маруся Чурай» на суді на захист Марусі «виступив Яким, не прошений ніким». Отак тоді можна було самому свідком набитися.
М. Д.: А тут попрошений батьками на світ білий. От троє діточок. Я двох тих не бачила, бо приїхав тільки старший Ярема. А потім у Стефана — там була дуже цікава зав’язка. Ну, до Стефана в мене свій сентимент…
В. О.: А таки Стефáн чи Степан? Стефан. Через «ф».
М. Д.: Стефан. По-європейськи Стéфан…
В. О.: По-європейському, а по-нашому то Стефáн.
М. Д.: А по-совєцькому Степан у нас від Росії пішло.
В. О.: Дмитро казав, що були великі труднощі, не хотіли записувати Стефáн, треба було Степан. Дмитро наполіг, щоб таки записали Стефан.
М. Д.: Стефáн. Ну, я знаю, що Стéфан, але хай буде Стефáн, як Вам так легше.
В. О.: А Стефан теж уже одружений, так?
М. Д.: Одружений.
В. О.: Як його дружину звати?
М. Д.: Дружину звати Віка, Вікторія. Вона дочка цікавої людини. Батько був начальником відділу лікувальних рослин у нашому Ботанічному саду Академії наук. Коли почалися партійно-політичні і державні перипетії і перші роки були надзвичайно складні, скорочували штати, нема кому працювати, і його звільнили. Взагалі ліквідували відділ як непотрібний. Так мені розповідала Віка.
В. О.: Ага. Так діти вже є у Стефана? Як вони звуться?
М. Д.: Устинка. Юстинка, Устинка — «справедлива».
В. О.: Одна, так?
М. Д.: Одна. Міцненьке, величеньке таке дівчатко. Я її бачила.
В. О.: Скільки їй?
М. Д.: Їй може років півтора. В мене навіть записано є враження про дітей. А там і мама цікава. Вона з комп’ютерами пов’язана, і Стефан з комп’ютерами. Стефан на кілька років молодший від неї. Але вона худюсінька така, дуже горда, незалежна, динамічна і благородна людина. Син прийшов з Вікою просити благословення матері Оксани на шлюб і вінчання. Оксана не схотіла того, згадавши, мабуть, особисту драму. Тоді вони до Валі звернулися. Думаю, мудріша Валя благословила. Словом, вони пішли й обвінчалися.
Знаєте, буває, що одразу відчуваєш людину. Віка разів зо два до нас заходила. Батько її десь на селі живе, має гарний мед. На якомусь сімейному святковому зібранні вона про це щось сказала, і я кажу: «Може ми б купили у батька меду?». Вона до нас заходила, я з нею бесідувала. Оригінальна, цікава людина. І тепер я їх бачила з дитинкою. По-перше, Стефан — прекрасний батько, він з такою ніжністю до тієї дитини ставиться, весь час опікується нею, десь на відстані сидить, але весь час оком зирить на малу, як вона там себе поводить.
В. О.: А Дмитро відійшов від Оксани Дворко й одружився з ким?
М. Д.: З Тетяною Щербаченко.
В. О.: Вона хто за фахом, філолог, так?
М. Д.: Вона філолог. Вона і журналістка, і я думаю, що вона і пише. Вона вела прекрасний журнал «Сонях» для дітей.
В. О.: Це вона?
М. Д.: Це вона вела. Вона часто розказувала про журнал і на пов’язані з журналом теми говорила по третьому каналу радіо «Культура». І вона на мене справила чарівне враження. Це толкова, динамічна, елегантна, неймовірно красива жінка, неймовірно красива. І головне — теж самодостатня.
В. О.: У них уже є дві дівчинки?
М. Д.: Дві дівчинки.
В. О.: Як вони називаються?
М. Д.: Одна зветься Ївга. Ївгу я недавно бачила на вечорницях пам’яті Василя в хаті у Валі, вечір з шостого на сьоме, в січні, на Святвечір. Ївга худесенька, дуже серйозна, все вивчає навколо і дуже пишалася своїм одягом. А платтячко простеньке, акуратненько пошите, все вишите, рукавчики, і грудка, і отут по спідничці. Я кажу: «А хто ж тобі такий наряд зробив?» — «А це мені бабуся зробила. Я дуже пишаюся».
В. О.: Це бабуся Валентина, так?
М. Д.: Ні, Валя не вишиває, це бабуся, моєї мамці мама.
В. О.: А друга дівчинка як зветься?
М. Д.: А друга дівчинка… Орися.
В. О.: Орися? В них такі гарні імена.
М. Д.: Орися. Але та Орися — вогонь і полум’я. Вона ні хвилини не сидить на місці, їй рочки три, і вона як дзиґа весь час, стріляє очима, і рухається, і красива. Дівки там одна одної кращі.
В. О.: Цікаво, що у Дмитра і в його синів діти однакового віку.
М. Д.: Так, так. Він і батько, і дід водночас. Він такий поважний серед цього сімейства, з такою посмішкою спокійною, і дуже щасливий. Десь за межами я його спостерігала. Ну, на роботі цей клопіт, напруга…
В. О.: Так, там засмиканий.
М. Д.: …і раптом тут він такий… просто бог.
В. О.: Так, сімейний бог. Патріарх сімейний.
М. Д.: Так, сімейний патріарх. Я дуже щаслива, що таке дерево розрослося. Просто по-людськи дякую синам, що вони спромоглися мати дітей, бо тепер багато є таких, що не хочуть цього клопоту. А там своя радість, своє щастя.
Я ще, до речі, хотіла б добавити, якщо ми говоримо на цю тему, що Валя щаслива іще тим, що в неї прекрасна сестра Шурочка. Ця Шурочка — це чудо. Вона сама героїня. Там у дівчат, у її дочок, були проблеми. Але вона не падала духом, завжди підтримувала їх. У цієї Шури такі патріотичні діти ростуть, фантастика.
В. О.: Вона Олександра, так?
М. Д.: Так, Олександра. Прізвище, до речі, романтичне, по чоловіку Валентину, красиве — Ловейко. Я навіть не знаю, від якого слова. Лови, ловити, Ловейко. Якесь воно таке мелодійне. А Шурина сім’я на всі вечори пам’яті Василя Стуса завжди організує різдвяне видовище, колядки, щедрівки, цілий театр. Уявляєте, сидимо за столом похнюплені, старі вже люди. Там і слово, і обмін інформацією, і гумор, безумовно, але всі вже поважні люди. І раптом дзвінок у двері. Вривається армада дітей, Шуроччиних нащадків, її дочки і внуки, усі вбрані в українські строї, там і цар, там і жид, там і Маланка, і козак — усе є. Все, що треба. І починається дійство. І це ж не лінуються, кожного Різдва вони роблять нам це свято. А Шура дуже вміє підтримувати дух у сім’ї. Я думаю, що вона велика, надійна підтримка Валі.
В. О.: Це ж ви разом їздили на Урал, коли Василь загинув? З надією перевезти його.
М. Д.: Так, ми ж і труну замовили, Валя замовила.
В. О.: Ви одразу після повернення описали цю поїздку, дуже детально. А може й усно розкажете?
М. Д.: Я можу, але вже, знаєте, деталі стерлися в пам’яті. Ясно, що можу розповісти. Це був страшний дзвінок… Найстрашніший у житті… Валя одразу каже: «Рито, поїдеш?» Відповідаю: «Поїду». В сім’ї в мене одразу сказали: «Їдь». І ми поїхали втрьох. Валя офіційним шляхом замовила цинкову труну, щоб забрати його, і ми в романтичних надіях — на вокзал. Приїжджаємо до Москви, а з Москви треба їхати…
В. О.: Ви ж літаком з Києва до Москви, так?
М. Д.: Літаком, так. А з Москви поїздом на Солікамськ чи кудись там.
В. О.: У Москві підібрали Дмитра?
М. Д.: Але в Москві ми зупинилися, Валя поїхала по Дмитра, ми з Шурою залишилися, але нам сказали, що квитків на Солікамськ нема. Нас протримали на вокзалі, ми просиділи там дуже довго, чи не ніч ночували. «Немає квитків». За нами вже стежили.
В. О.: То ви потягом мали їхати?
М. Д.: Так, потягом. Нам категорично сказали, що немає квитків. Куди не ткнемося — немає квитків: «Що ж ви так пізно прийшли...» Ну, пересиділи, перетерпіли. Тим часом Валя з’їздила в Хімки, забрала Дмитра. Якимось там чином його пустили все-таки.
В. О.: Він там служив в армії.
М. Д.: Служив в армії, так. Приїхали в той Солікамськ, чи я вже не пам’ятаю… А з Солікамська ще треба їхати, і теж нічого не ходить. А вже до села, до цього Кучино…
В. О.: Станція Чусовська?
М. Д.: Чи на Чусовській, я не знаю. Коротше, на всіх трьох етапах переїзду кожен раз нас затримували і ми сиділи, чекали, поки нам видадуть квиток на наступний рейс. І таким чином ми втратили днів два, мали приїхати раніше, а приїхали значно пізніше.
В. О.: Десь восьмого вересня?
М. Д.: Навіть коли нам уже треба було з цього районного центру їхати до тюрми, до концтабору (а там, як правило, ходить автобус), то в той день нам поважно сказали: «Автобус сьогодні не ходить».
В. О.: Поламався.
М. Д.: Поламався. І тоді ми стали ловити приватну машину. І зловили її. Приїхали. Я звернула увагу — я ж колись на Уралі жила, в ранньому дитинстві, — що земля вся якась червона. Народ сірий ходить. І той страшний концтабірний паркан... Але що я одразу зауважила, що будинок адміністрації був рожевого кольору. Оце як Ваша сорочечка, навіть іще яскравіший. Рожевого кольору. Думаю, хорошо устроились…
В. О.: Такий двоповерховий будинок, так?
М. Д.: Двоповерховий.
В. О.: Це там вахта і адміністрація.
М. Д.: Вахта, і там же начальство сиділо. І ми в цей рожевий колір уткнулися. Думаю: «Ну, нічого, помалювали себе ніжно так». І відразу рвонулись туди. А тут стоять жлоби якісь, кагебісти, і не пускають: «Кто вы такие, что вам надо?» Якісь такі казенні слова. Врешті, після нервової балачки, пускають Валю. А, сказали, що начальства нема.
В. О.: «Что же вы приехали в субботу». Или в воскресенье?
М. Д.: Так, так. Ми кажемо, що нас не пускали. Транспорт не ходив… Врешті Дмитра з мамою пустили, а ми з Шурою на дровеняці, на якомусь поліні, що лежало біля цього рожевого будиночка, сіли й чекаємо, що буде далі. Вони такі іронічні питання нам ставили: «А хто ви такі?». Шура сказала, що сестра, я кажу: «Друг». — «Ага, друг, подруга значить», — іронічно так. Сидимо, ждемо.
В. О.: То Дмитра з Валентиною пустили, а вас із Шурою…
М. Д.: А нас не пустили, сказали: «Вы к делу…».
В. О.: «Вы по делу не проходите».
М.Д.: Щось таке, так. Через короткий час Валя і Дмитро виходять. Це, знаєте, трагедія Софокла. Страшні такі, пригнічені, напівживі. Але єдину благость, яку вони нам вирішили дозволити, — це повезти нас на могилу.
В. О.: А там кілометрів три до того кладовища в селі Борисово.
М. Д.: Так. Ящик підійшов, якась сіра машина, будка. Посадили нас у ту будку. А коло нас посадили їх цілий табун. Чи двоє, чи троє кагебістів, на кожного. Ну, привезли… Ой, Василю…
В. О.: Зрештою, то є написано…
М. Д.: Попадали ми на ту могилу, пов’язали рушничок, який ми привезли.
В. О.: На той стовпчик №9 пов’язали?
М. Д.: На кілок той, так. І ридма ридаємо. А тут якась тінь, чи що. Я звела голову — стоїть жлоб, ноги розкарячив, дивиться на кіно. Для нього це — кіно. Валя — вона ж узагалі тактовна, стримана, а тут вона не витримала: «Хоч тут залиште нас», — якісь такі різкі слова кинула. Вони в сторону відійшли. Пустельно стало коло нас. Але раптом якась проява. Якийсь дядечко підійшов і каже, що він прийшов на кладовище, в нього тут брат похований. Там кладовище… Далі Ви все знаєте…
В. О.: Він виявився водієм машини, котра везла тіло Василя...
М. Д.: Так, він перевозив Василя чи в морг... Нам сказали, що поховали, не діждавшись, по-перше, тому, що ми запізнювались, а по-друге тому, що у моргу немає можливості зберігати тіло. То ми, коли уже поверталися назад, таки заїхали у морг і запитали, чи це правда, що в них немає як зберігати тіло. Там якийсь наївний чоловік, що не був навчений кагебістами, сказав: «Ні, у нас усе є, могли зберігати».
В. О.: І вони Василя не сьомого і не восьмого, вони його ще шостого числа закопали.
М. Д.: Так, вони швиденько, раз-два, закопали.
В. О.: І оцей шофер вам сказав, що шостого вересня.
М. Д.: Так, так. І труна цинкова не прийшла. Тобто вони її навіть не відправляли з Києва, ту труну. Труна була оформлена як багаж, але вона не прийшла. Так ми й повернулися. Дмитро пішов далі служити у совєцькій армії.
В. О.: Залишився в Москві?
М. Д.: Ну, він же на службі. Це ж дезертирство пришиють, і розстріл могли припаяти в такій ситуації. А ми поїхали додому ні з чим.
Слава Богу, Дмитро підріс, світлі люди з’явилися, діяльні, і, слава Богу, відбулося перепоховання, тепер Василь з нами. А мені лишалось тільки новітнім діточкам розповідати про Василя, вчити з ними його поезії. А коли я сама, чомусь дуже часто, навіть уночі, як не спиться, з душі виринають його слова:
Церква святої Ірини
Криком кричить із імли…
І бачу я ті підвали, з яких починалася трагічна хресна хода наших найкращих. Я весь час ношуся з цими рядками. Особливо коли ходжу по Києву, на Володимирській, у якихось романтичних походеньках, в оперний театр, або куди, але якщо я йду по вулиці Володимирській, мені оце Василеве:
Церква святої Ірини
Криком кричить із імли…
Це такий вірш…
В. О.:
Мабуть тобі вже, мій сину,
Зашпори в душу зайшли.
Жінку лишив — на наругу,
Маму лишив — на біду…
М. Д.: Васильку, Ви геніально читаєте Василя.
В. О.:
Рідна сестра, як зигзиця,
Б’ється об мури грудьми.
Господи, світ не святиться,
Побожеволіли ми…
М. Д.: По ночах мені часто приходять вірші Василя.
Розглядаємо фотографії.
— Оце ми з Валею на фотографії. А це росіянка, «закорєнєла росіянка», як вона казала. Ми з нею здружились після смерті Наталі Кацюруби, з якою вона працювала в Інституті зв’язку. Я согрішила, я Вам про неї раніше не згадала. Вона прихилилася до мене так, що стали ми друзями, як рідними сестрами. Вона всю українську поезію вивчила, приходила на всі наші вечорниці, приводила, поки та була малою, свою дочку Катю. І, головне — до українства прихилилася, українською патріоткою стала. І українською мовою зі мною говорила. Розповсюджувала «кримінальну» літературу.
А це ми на Прип’яті. Знайшлися фотки. На Прип’яті невеличка команда. А оце ж Станіслав Тельнюк, а це його Надя, а це Оксана Клокова, внучка поета Доленґо. А оце прорив у нашу сучасність. Це мої діти, мої вихованці, з якими я і зараз спілкуюсь. Вони мені як рідні внуки. Цей хлопець, Богдан Дрозд, систематично приходить по четвергах. Він зараз вчиться в дев’ятому класі, школа тут недалечко. Він приходить, ми сидимо по п’ять, по шість годин, читаємо, вчимо українську поезію. А це Яків Сазонов, дуже цікава родина у нього..
В. О.: А з ким це Стефа Шабатура?
М. Д.: З моєю онукою Стефанкою, яку ми назвали на честь саме Шабатури. А це Стефанка Шабатура з нашою приятелькою, яку ми колись до себе запросили з Естонії, художниця, Маде Евало. І якраз тут була Шабатура. А оце Леопольд Ященко. Ото я стою, сопрано.
В. О.: В окулярах.
М. Д.: Так, я ж усе життя ходила в окулярах. Завдяки операції на старості прозріла. А оце у Нью-Йорку після сольного концерту нашої Стефанки. Надійка Світлична і Катя, вони і там активно спілкувалися. Довгань Стефанія, Довгань Катерина і Надійка Світлична. Тут, може, написано. Так: «У Нью-Йорку після концерту. Стефанка, Надійка Світлична, Катруся, 2002 рік». А оце та Луїза. Погане фото, стареньке, але ця людина заслуговує на пам’ять, бо вона, коли мене «заклеймили» в міністерстві і вигнали з партії, зробили там велике партійно-політичне шоу, то ця Луїза до мене прихилилась. Вона писала листи Василю, а Василь — їй.
В. О.: А як прізвище Луїзи?
М. Д.: Луїза Меньківська тоді вона була. Потім вона вийшла заміж за старенького чоловіка, який пройшов табори, іще з тридцять сьомого року. А оце Борис Степанович Довгань, я його можу подарувати. У церкві, де відспівували Тараса, коли перевезли на цей берег Дніпра…
В. О.: А, церква на Подолі, на Поштовій площі.
М. Д.: Так, на Подолі. А це щоб Ви уявляли, скільки людей у нас бувало?
В. О.: Ой-ой-ой. Повна хатка.
М. Д.: Я потім день приходила в себе. Бо всі виступали, всі готувалися, це були вечорниці. Я тут не написала, але я напишу. Я Вам можу це подарувати, в мене є ще одне фото. Це вечорниці в нашій хаті в 2002 році. А оце фраґмент вечорниць. Оцей хлопець став юристом, ця — турецько-українські зв’язки, ця дівчина вже закінчує інститут, буде вивчати товари, продукти, щоб вони не були шкідливими. А оце Микола Марусик, син Тараса, а ця дівчина зараз у якійсь фірмі працює.
В. О.: Ну, знімки — це довго. Може, такі знімки, які стосуються нашої теми...
М. Д.: Оце знаєте що? Це унікальне, історичне фото. Це Борис біля відреставрованого пам’ятника Шевченку.
В. О.: Це в Ромнах?
М. Д.: У Ромнах. Це ж Борис і Вячеслав Клоков, син Доленґо. Вони були друзями все життя. Вячек недавно помер. Вони разом реставрували пам’ятник Тарасу Шевченку в Ромнах роботи Івана Кавалерідзе.
А оце ми мандрували з дітьми. До речі, коли я мандрувала зі Стефанкою, то я завжди брала з собою ще дітей наших знайомих. Це Оленка Антонів — мама Тараса Чорновола. Ви ж знаєте, як вона страшно померла?
В. О.: Знаю, знаю.
М. Д.: Знаєте. То ми приїхали до Львова одразу і застали таку картину. Ми приїхали вранці, чи поїздом, не знаю. Біля труни в хаті стояв Тарас, малий. Ну, не малий уже, тоді студентом, по-моєму, був. Він вчепився мертвою хваткою в ту труну і його всього трясло.
В. О.: В нього й досі смикається щока…
М. Д.: У мене таке враження, що це з тих пір почалось, бо раніше я в нього такого не спостерігала. Він лікувався…
В. О.: Олена загинула 2 лютого 1986 року.
М. Д.: Вісімдесят шостого року. Це була велика людина.
А це просто для інтересу подивіться, коли ми мандрували по шевченківських місцях, оце в Су́ботові.
В. О.: Ага, Суботів. Так, я зразу впізнав.
М. Д.: О, це ж моя Стефанка малювала.
В. О.: Скільки ж тоді їй було? А так добре вона це передала.
М. Д.: Їй десять рочків. А ось подивіться, навіть написано її рукою: «Хата Якима Бойка, діда Тараса Шевченка, маминого батька».
В. О.: Вона і хату змалювала. О, ти диви, яка вона. І цей підпис я теж зніму. «9 червня 1989 року».
М. Д.: Я Вам скажу, Василю, це все те, що дали мені Ваші старші побратими. Усе це потім пішло в молодші покоління. Я щаслива, що в мене такі діти. Ось могила Катерини Бойко, матері Тараса Шевченка. Малювала Стефанка.
В. О.: О, я ж тут теж недавно був зі Сверстюком. У травні 2014 року ми туди їздили.
М. Д.: О, а це, бачите, на могильній плиті написано: «Люди вмирають, ідеї вічні. Серце твоє налите правдою до рідного темного люду, полягло поміж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки». Це Карпенко-Карий, Іван Карпович Тобілевич, 1845—1909 рік. Оце теж робота Стефанки.
В. О.: Ти диви, яка вона у Вас!
Та я хотів би, щоб Ви нарешті розповіли про Сверстюка.
М. Д.: Давайте, давайте. Можна зараз попробувати. Я завжди думаю: «А коли це буде, завтра чи…»
В. О.: Власне, завдання мені від видавництва «Кліо» і Харківської правозахисної групи було записати Вашу розповідь про Сверстюка, а ми тільки іноді згадували про нього.
М. Д.: Так, іноді згадували. Я б хотіла завершити оцю бесіду, щоб наступні покоління, які, може, колись зацікавляться долею нашої родини, її життям-буттям, рядками з твору Івана Світличного, «доброокого», як називав його Василь. Доброокого до добрих людей. Оцей вірш написаний у тюрмі. «Парнас». Може бути епіграфом до нашого життя.

«ПАРНАС»
И в небесах я вижу Бога.
Михаил Лермонтов

І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий збудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає су́єтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

В. О.: Це у книжці «Іван Світличний. У мене тільки слово», на сторінці 34-й.
М. Д.: Так. Це часто мені згадується, тому що вважаю, що святішого за мистецтво немає в світі нічого. А слово — це один з найвищих проявів мистецтва. Слово, власне, формує людину, якщо воно з великої літери. От тому я все своє життя і віддаю (не хочеться слово пропаганда вживати), віддаю розповсюдженню українського поетичного слова. І повторюсь іще. Українське поетичне слово — це чи не найвищий прояв людського духу. Це, може, ви́соко сказано, але це є правда, я в це вірю, бо знаю море поезій наших поетів, яких, на жаль, іще не знає світ, але я вірю — буде знати. Буде знати, бо буде Україна. І це я кажу щиро, із абсолютною вірою, тому що бачу коло себе багато прекрасної молоді, багато людей, які душею і серцем прихильні до поезії, а поезія творить світ. Слово творить справжній світ. Я б вам це прочитала в дужках, якби Ви хотіли. У період мого смутку (це було десь в серпні 1992 року) написався мені такий вірш. Я уже в солідних літах, так що не обов’язково вже соромитися. Ніколи нікому не читала нічого, тому що знаю високу поезію і знаю, що мені до неї далеко. Але все-таки.

ПЕСИМІСТИЧНИЙ МОМЕНТ ОПТИМІСТИЧНИХ БУДНІВ

Все підпливло тяжким туманом,
Пустеля, камера, чи божевілля?
Стискають душу підступ і омана,
Лихих стихій розгнуздане свавілля.

Куди йдемо, яка нас сила? —
Колись спитав поет пророчо.
Коса нас косить, як косила,
І ти все бачиш, Святий Отче.

І вкотре вже до Тебе руки
Д’горі здіймають діти кволі,
З розгуби, втоми і розпуки,
О, дай нам, Боже, сили волі.

О, дай нам, Боже, сили духу,
О, дай нам мудрості, терпіння
Здолати розпач і розруху,
Почуй, Господь, моє моління.

Пустеля викине стебло,
І благодатний дощ прилине.
Я вірю: верне на добро
Моя стражденна Україна.

В. О.: Це дев’яносто другий рік?
М. Д.: Ага. Так, але що я зараз шукаю? В мене був листочок, на якому я собі пораду писала, з чого починати…

Ти творив наш життєвий світ.
Маргарита Довгань — до книжки спогадів про Євгена Сверстюка: На полі чести: У 2 кн. — Кн. ІІ: Наш сучасник Євген Сверстюк / Упорядник Василь Овсієнко. — К.: ТОВ «Видавництво «Кліо”», — 2015. — 600 с. +24 с. іл. (С. 120—126).

Василь Овсієнко: Пані Рита Довгань 14 лютого 2015 року в себе вдома розповідає про Євгена Сверстюка.
Маргарита Довгань: Після поховання Євгена 4 грудня на Байковому цвинтарі ми з чоловіком Борисом прийшли додому і сиділи в куточку на кухні, вечеряли і згадували його. І раптом Борис якось несподівано засвітився, незважаючи на такий важкий день, і каже: «Ти знаєш, а мені згадується такий незвичний, не заклопотаний Євген. Випало нам разом із Прип’яті їхати до Києва. Ми там відпочивали у прекрасному товаристві, де була родина Дворків, Клокови — нащадки біолога і поета Михайла Доленґо, були Василь Стус із Валею і Дмитриком, і ще багато прекрасних людей».
Але склалося так, що Євгенові й Борису треба було до Києва. Їхали вони «ракетою» — бігав тоді такий швидкий кораблик по Прип’яті і Дніпру. Коли вони сіли туди, влаштувалися на горішній палубі і побачили розкішну природу, пагорби, зелені ліси, що приступають упритул до води, поля́, зелені галявини, Дніпро, то Євген зовсім забув про свої проблеми, про політичні, навіть про літературні теми. На обличчі його, каже Борис, було сяйво розкутої людини, яка милувалася своїм краєм, красою своєї землі. І так вони їхали в тихих світлих бесідах про Україну — яка вона чарівна. І бачите, як буває — саме в день похорону раптом виплив цей образ Євгена, який тішиться своєю радістю.
А я тоді згадала іншого нашого генія, Миколу Гоголя, який, живучи в Росії, широкому загалові завжди здавався напруженим, трошечки дивакуватим, відстороненим від суєти пітерського життя. Але коли він бував в Україні, коли писав «Вечори на хуторі біля Диканьки», то ставав сонячним, світлим і радісним.
Отаке промайнуло нам із Борисом. Та повернімося до початку. Це Іван Дзюба спрямував мене до Євгена. Тоді до 200-річчя з дня народження Івана Котляревського (9 вересня 1769 року) у видавництві «Молодь» вийшла друком книжечка Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Невеличкого формату. Я тоді працювала в редакції газети «Друг читача» і шукала автора, який написав би не тільки про «Наталку Полтавку», а й про Котляревського. То Іван каже: «Так ти йди до Євгена Сверстюка». Пішла я. Він тоді працював в «Українському ботанічному журналі» Інституту ботаніки Академії наук УРСР. Заходжу. Він сидів за столом. Зводяться на мене такі запитливі й дуже добрі очі. Коли я представилась і сказала, чого мені потрібно, він пожвавішав: «Зрозуміло. Я напишу». І дуже скоро він мені показує свою працю «Іван Котляревський сміється».
З цієї абсолютно унікальної дослідницької праці почалось наше товаришування на довгі роки. А ще мене до нього вабив інтерес, що він волиняк. А я вже знала, що серед моїх пращурів було багато людей із Волині. Тому в мене був підвищений інтерес до людей того краю. І була велика втіха, коли я побачила таку освітлену, патріотичну й неймовірно талановиту людину.
В. О.: Між іншим, Оксана Яківна Мешко казала, що вона теж попросила Сверстюка написати сценарій вечора до ювілею Котляревського. Він пообіцяв і написав. Коли вона одержала цей текст, то сказала: «Ну, трошки не те, що я просила, але якраз те, що треба».
М. Д.: Я ще кілька разів приходила до нього в редакцію журналу. Там часто бував Василь Стус. Василь був всюдисущий. Він з Іваном Дзюбою розмовляв про свою збірку «Зимові дерева».
В. О.: Василь наголошував «Зимóві дерева́».
М. Д.: «Зимóві дерева́». Мабуть, так краще. Знаєте, з людьми, з якими з першого разу знаходиш таку духовну спільність, дуже легко і просто хочеться спілкуватись на людському рівні. Я пригадую, як до нас на Воскресенку часто приїздив Євген із сином Андрієм, тоді хлопчиком. А вже нависала важка атмосфера, складалося відчуття, що ти не вписуєшся в систему. За тобою обов’язково має стежити якесь недремне око. Найлегше ми могли спілкуватися на цікаві нам теми десь осторонь, десь на природі, як це було на Десні. Ми тоді ходили на Кругле озеро. Це недалеко від Воскресенки, в напрямку до Десни, іти ліворуч луками. Нікого навколо. Це таке абсолютно кругле озеро, як око Землі. Голубі небеса, зелена трава… Ми там часто проводили час. Євген там був щасливий — таке було відчуття.
Не часто, але бував у нашій хаті й Іван Світличний. Саме від цих людей, і від Дзюби, зароджувалось у нас переконання, що необхідно всім своїм життям, своєю діяльністю служити Україні. Борис згадував, як Євген казав, що культура — це коли нічого зайвого. Борис підсвідомо взяв собі цей девіз. Його роботи, можна сказати, аскетично скромні, аскетично обмежені. Але в тому аскетизмі є якась сила, переконаність, свій характер.
В. О.: З античних часів відомо, що таке скульптура. Це взяти каменюку і відкинути все зайве.
М. Д.: Все зайве, так. Далі хочу сказати про книжку Євгена «Гоголь і українська ніч», яку він подарував нам 2013 року. До речі, на обкладинці цієї книжки — скульптурний портрет Гоголя роботи Бориса Довганя́. Це деталь пам’ятника молодому Гоголю часів написання «Вечорів на хуторі біля Диканьки». А чому Євген узяв саме цей фраґмент пам’ятника, портрет? Очевидно тому, що він відповідав його уявленню про українського Гоголя. І знову ж так, підсвідомо, на рівні духовної єдності, ці два чоловіки наблизились один до одного в темі Гоголя.
І ще один дивний момент. Я вважаю Євгена стоїком, тому що в усіх страшних перипетіях, інколи просто принизливих для людської гідності, уже навіть у не заґратованому світі, Євген умів витримати все надзвичайно мужньо.
Я хочу коротенько згадати про його сина Андрія. У синові було багато від батька. Він був талановитим лікарем. Мама мого чоловіка мала хворобу, яку лікарі ніяк не могли встановити. Її мучила температура. Дільничні лікарі нічого не могли вдіяти. А Євген каже: «Так у мене ж син займається такою тонкою матерією, як кров». Андрій прийшов до нас, уважно оглянув маму, прислухався і знайшов причину її хвороби. Це була хвороба крові, яка нищила клітини, що впливають на температуру людського організму. Це треба було бути дуже освіченим, талановитим лікарем, щоб допомогти нам бодай продовжити життя мами. А потім приходить жахлива звістка — каліцтво Андрія. Це було страшніше смерті. Молода щаслива пара побігла в кіно. Дитина спить у хаті. То дорогу додому вирішили скоротити, піти через якийсь двір. А в нас же як: розкопали яму, труби ремонтували, і залишили яму не обгородженою.
В. О.: Це був рік вісімдесят восьмий… Була надія поставити Андрія на ноги в Америці. Батько відправляв сина через Москву…
М. Д.: Я знаю, що Сверстюк — надзвичайно сильний духом чоловік, він це переніс просто героїчно. Це приклад для нас, тому що в житті з кожним може щось трапитися. У такій ситуації треба триматися мужньо. Так людині прописано Богом. Бо інакше буде суцільна біда на білому світі.
І ще коротка зустріч. Прийшла я до нього в якійсь справі до редакції газети «Наша віра». Це на Трьохсвятительській, 12, біля фунікулеру нагорі. Він видавав прекрасну газету. Вона мене принаджувала тим, що не була суто релігійною і конфесійною. Він як мудра людина релігійно-духовні матерії умів пов’язати з практичними реаліями нашого українського життя і нашої історії. Він її творив фактично сам. Це теж його життєвий подвиг. Я віддаю належне і дружині його Лілі, яка була перша його помічниця. Бо без такого «тилу» — хай Євген мені вибачить — йому було б важко працювати. Усі побутові клопоти вона брала на себе.
Отже, я зустріла Євгена біля редакції газети «Наша віра». Там був патріярхат УАПЦ і діяла маленька автокефальна церковця Димитрія Солунського. Якісь клумаки стоять просто на снігу, папери розкидані, рух якийсь… Я кажу: «Що сталося, Євгене?». А це його викинули з цього приміщення, з газетою, з усім його редакційним начинням...
В. О.: Це сталося 4 лютого 2005 року, і саме в той момент, коли президент Віктор Ющенко представив у Верховній Раді на посаду прем’єра Юлію Тимошенко.
М. Д.: Яким чином це одне з одним пов’язано, чому Ви на цьому акцентуєте?
В. О.: Тому що Сверстюк негайно звернувся і до Президента, і до міністра внутрішніх справ Луценка, та ніхто йому нічим не допоміг. Сам митрополит Мефодій, глава УАПЦ, командував цим рейдерським розбоєм. Працівника редакції Віталія Шевченка просто викинули з приміщення, Сверстюка за руки вивели, а весь архів, усі ті папери викинули прямо на сніг у двір. А це ж зима. Шукали машину, щоб усе це вивезти, а везти нема куди. Спасибі, Осип Зінкевич порятував: надав кімнатку у видавництві «Смолоскип», на Межигірській, 21. Отака біда. Там ще й виставка ікон була...
М. Д.: Я розумію, який це був удар для Євгена… Інший би, може, в паніці й розпуці перестав би видавати газету, а цей чоловік збирає все те у жменю і знову працює з ранку до ночі. Мене вразила його відповідь. Я кажу: «Що сталось, Євгене?». А він так гірко посміхається: «Та от, виганяють. Вигнали». Відчуваю, як йому прикро. А зовні виглядало так, що він вище над тим. Він усе одно знає, що робитиме газету.
Така його поведінка мені душу зігрівала. Бо ж постійно якісь тривоги, якісь проблеми виникали, якісь негаразди, що інколи просто руки опускалися. Але побачу таку діяльну людину, то собі думаю: ні, не посмію відступитися. Це вплив його стоїцизму. Не тільки Євгена, а всього покоління людей, які пройшли концтабори. Стояти на своєму, що б там не кипіло, не варилося, які б коло тебе негідники не крутилися, а ти роби, роби, роби своє, поки сил стає. Так, як робив Євген.
Мені подобалося в Євгенові, що от він з тобою говорить, говорить, а потім раптом тему змінить, погляне на тебе добрим і водночас вимогливим оком і примусить твої мізки дорозібратися в тому питанні. Ці знаки запитання в його очах були стимулом заохочення до думки, до активної дії.
З Євгеном я не листувалася, коли він був на засланні. Чи не вистачало енергії, чи не були ми такі близькі... Але ми цікавились, як там його життя. Мені знайомі привозили гарний чай з Одеси, то я його посилала Іванові Світличному, передавала Лілею для Євгена.
Ми дуже втішені, що Євген залишив свої роздуми про Шевченка. Ми росли в радянські часи, нас учили, що Шевченко був революціонер-демократ, боровся проти царя. Але Дзюба і Сверстюк дали зрозуміти, що Шевченко — це велет людського духу, що така людина могла з’явитися тільки у великої нації.
От є у Шевченка поема «Марія». Ми з дітьми в ансамблі «Лебедики» вивчили її. А в мене таке правило: діти все розуміють, і розуміють краще, ніж дорослі. Ми вивчили поему з десятилітніми дітьми, однокласниками моєї Стефанки. Прийшли читати її в музей Тараса Шевченка. У музей нас запросили, бо знали, що є такий ансамбль «Лебедики». У залі дві-три душі екскурсантів і одна співробітниця. Директор каже: «Ну, добре, а що ви будете читати?». Я відповідаю: «Ми читаємо поему “Марія”». Вони на нас так скептично подивилися і кажуть: «Слухайте, та що це ви? Це малі діти, і вони будуть читати поему “Марія”?». Я кажу: «Так, вони читатимуть поему “Марія”». — «Рано їм, ну там “Садок вишневий” — це прекрасно…». Я кажу: «“Садок вишневий” – це теж шедевр, його всі знають, а ми читаємо “Марію”». І почали діти читати «Марію». У залі сидять дві душі, чи три, чи чотири». Коли бачу: вискакує одна науковець, біжить кудись — і вже майже всі працівники музею збіглися, всі слухали наших дітей. Бо ми готувалися довго, ми проникли в глибинну суть цього твору. Діти так перейнялись цією історією, яка написана так по-людському, так доступно — і водночас цей твір на такій духовній висоті, що мале дитя сприймає, якщо йому в душу вкласти… Ми тоді мали великий тріумф. Дотепер, коли я приходжу в музей, старі працівники кажуть: «Добрий день, а як Ваші діти?». А я кажу: «Та мої діти вже мають своїх дітей». А це все від Дзюби і Сверстюка з їхнім Шевченком.
Є в нас ще такий високий духовний зв’язок з Євгеном: це він відчув і достойно оцінив талант свого товариша Бориса Довганя́; 1990 року Євген вручив йому премію імені Василя Стуса за серію скульптурних портретів шістдесятників Івана Світличного, Генріха Дворка, композитора Леоніда Грабовського, науковця Юрія Кочержинського, архітектора Флоріяна Юр’єва, за композиції «Поет і кат», «Архіпелаг ГУЛАГ», які фактично присвячені всім нашим мученикам більшовицьких концтаборів, за портрет Василя Стуса, створений Борисом ще за життя поета.
А трохи згодом, на інше вручення цієї високої премії, Євген Сверстюк запросив на художню частину ансамбль «Лебедики», який я організувала при школі, де вчилася моя онука Стефанка. Діти достойно оформили урочисту частину, читаючи твори Т. Шевченка і В. Стуса, співаючи народних пісень.
А ще нас із Євгеном дивовижним чином в останні місяці поєднав Лермонтов. Це якась містика. Я реаліст, а тут якийсь дивний збіг обставин. Ми чуємо на прощанні з Євгеном, що він останнім часом працював над Лермонтовим. А в мене з Лермонтовим із далеких дитячих літ є якийсь зв’язок. Він переривався на десятиліття, а от саме в останні місяці ми читали Лермонтова, відкривали в ньому для себе все нове і нове. Хоча, здавалося б, у нього два томи творів, уже все знаєш. І раптом читаю вірш «Новгород», у якому Михайло Юрійович дорікає колишнім київським русинам, новгородцям, що вони піддалися московській орді. Це було потрясіння. Ми по хаті бігали, дивувалися, що якось свого часу не дочитали Лермонтова. І тут я чую, що Євген останнім часом збирався провести вечір «Шевченко і Лермонтов». Це мене по-людськи розчулило і вразило. Очевидно, існують якісь інтелектуальні, інтуїтивні зв’язки між людьми, які живуть в одній аурі і мислять в одному напрямку.
Євгеночку, ти мені пробач, що я не змогла багато чого згадати з наших спілкувань, але думаю, що головне я сказала. Ти творив наш життєвий світ. І ти з нами. Дякую тобі. І Царство Небесне тобі.

Додаток — фінал до моїх спогадів- сповіді перед Василем Овсієнком.
29.ІХ. Два дні читала-правила. Васильку, все, що Ви записали з моєї з Вами бесіди. І подумалося, що треба заключний акорд сотворити.
Навколо політична колотнеча. Трохи цими днями пригасла бандитська стрілянина на Сході. Наш молодий друг із фронту (Вадим Шевчук, «Мазепинець», художник і музикант, з яким говорила 26-го телефоном) сказав, що тим негідникам не вірять і далі готуються до бою… В народі колотиться критика і зле критиканство влади. Біда наша. А ми, Довгані, тримаємося за прислів’ям: «На переправі коней не міняють». І так думають багато виважених людей навколо.
Нас підтримують і морально, і матеріально наші діточки. Катруся колись відреставрувала у Києві іконостаси Андріївської церкви і надвратної у Лаврі, колосальний іконостас у храмі в Козельці — усипальниці Насті Розумихи-Розумовської. Теперішні нащадки її, графи Розумовські з Відня, замовляли їй ікони для церкви в Лемешах (батьківщина козаків Розумів) і дуже дякували за написані твори.
Нині Катя викладає мистецтво у Вестмінстерському університеті (поблизу Балтимору) у США. В канікули вона з нами.
Стефаночка, онука наша ріднесенька, здійснила бабусину мрію — стала оперною співачкою світового масштабу. В її репертуарі вже близько 30 оперних партій, концертні програми. Київ (філармонія), оперні театри Німеччини, Франції, Англії, Америки — її сцени. Ми побували в різних світових театрах на прем’єрах Стефанії Довгань, насолоджувались її тріумфами.
Слава Богу, що впали залізні ґрати між Україною і світом. У цьому одне з неоціненних досягнень розвалу імперії. І ніколи не згодна з тими, хто стогне: «От їдуть, от залишають…». То від людей залежить. Добрі люди їдуть, але не залишають, а злі і впритул живуть, та краще були б подалі… Відкритий світ — це прекрасно. А все інше залежить від індивідуумів.
Тішусь я і своїми Парнасівцями. Повиростали, але не забувають. Відбувся, за заповітом Миколи Плахотнюка, у Музеї шістдесятників мій ювілейний вечір, скорше — Вечорниці. Іван Драч, який молоденьким колись ходив на мої вечори і читав грізне: «Куди йдемо, яка нас сила жене на кам’яні вітри», тепер прочитав мені цілу оду-експромт на тих музейних вечорницях, за що йому дуже вдячна.
Експромт замість квітки
Довгань викрав для нас Ріту
З закацапленого світу
Довганева вона пані
В українському жупані
Вміє знає ходить пише
Пише прозу Віршем дише
Натрудилась з Чорноволом
Попрощавшись з комсомолом
Не цурався її рук
Сам Микола Плахотнюк
Як АТО біжить нам кров’ю
Вона миром в узголов’ю
Гоїть рани душі долі
І здоров’я в душі кволі
Власну душу віддає
Отака вона в нас є
Шука Фауст Маргариту
Та вона не з того світу
Не віддасть її Довгань
Хоч хвали її хоч гань
Фаусту Стефанію
Нашу панну – панію!
18 09 2015 Іван Драч
Вдячна безмежно моїм Парнасівцям, які вже стали бізнесменами, психологами, художниками, студентами, а на мої 85 читали так натхненно і багато Шевченка, Стуса, Сосюру, Надійку Кир’ян… І мені на радість на вечір прийшла Валічка Стус і була вона втішена, слухаючи, як наші онуки читають і розуміють її Василя. Вони задали їй такий мажор, що Валя потім навіть співала з нашим унікальним, давнім другом, творцем «Хореї козацької» Тарасом Компаніченком, який також прийшов мене привітати. За головну помічницю мені була Стефчина ще зі школи подруга Марічка Шевельова.
Як, маючи таких людей і натхненних друзів, не діяти. І я дію. Ходжу до військового шпиталю. Допомагаю пораненим, чим можу. З самого початку війни. Днями занесла торбу ліків. Добрі люди з Америки привезли. Скоро прийматиму гостей: приїде на навчання на коротко (заочник) воїн АТО, 20-літній Сергійко Ільницький. Спрямувала його до університету ім. Шевченка і… вже склав успішно першу сесію. Нічого, що хлопець без ноги. Голова розумна і світла.
Пишу нотатки зі шпиталю. У газеті «Слово Просвіти» друкуються. Пропонують видати книгу.
Життя продовжується. І молодь у нас прекрасна, тому і вірю в Україну.
 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

30 квітня 2019 року помер скульптор Борис Довгань. ХПГ-інформ

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОВІЛ ВАЛЕНТИНА МАКСИМІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЕРГІЄНКО Олесь про Василя СТУСА

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУКСА ВІКТОР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАКУХ ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. С.Карасик, В.Овсієнко

MENU