АНАДЕНКО ФРЕД ПИЛИПОВИЧ

 433504.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

АНАДЕНКО ФРІДРІХ (ФРЕД) ПИЛИПОВИЧ (нар. 29.06. 1937, бухта Де-Кастрі Ульченського р-ну Харбаровського краю, Росія).
Інженер-випробувач стратегічних ракет; автор критичної книжки про соціалізм «Нормальний хід».
Батько, Пилип Миколайович (1907–1994), родом з Білорусі; як військовий був посланий на Далекий Схід. Мати, Олександра Авраамівна Безугла (1913–1998), родом з Кубані. Її батько теж посланий туди для створення риболовецьких промислів.
Народжений у рік Великого Терору, Фред дізнався про нього в 1956 р. з доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Доти був «правовірним комсомольцем». Навчався у військово-морському училищі в Пушкіні, під Ленінградом. Щоб дізнатися, що таке «культ особи», самостійно вивчав марксистсько-ленінську філософію.
1959 закінчив Севастопольське вище військово-морське училище за фахом інженер ракетної зброї і 1960 р. направлений на космодром Байконур (м. Ленінськ Кзил-Ординської обл., Казахстан). Зайняв посаду інженера-випробувача стратегічних ракет. 1960 р. вступив у КПРС. Готувався скласти кандмінімум.
1960 р. одружився. Дочки Уляна 1961, Поліна 1964 р.н.
Коли в жовтні 1964 М.Хрущов, який за два тижні перед тим побував у Байконурі, був усунутий з посади Першого секретаря ЦК КПРС, А. знову засів за літературу – історичну, економічну. Ґрунтовно вивчив "Капітал" К. Маркса. З колеґами Володимиром Волковим, Євгеном Спічаком обговорював політичні питання і прийшов до висновку, що в СРСР насправді не соціалізм, а лжесоціалізм. Почав записувати свої міркування.
1968 р., після окупації Чехословаччини, А. вирішив, що має піти з армії, бо не зміг би душити демократію. Мав конфлікт з парторгом через нешляхетні методи розбирання особових справ. Демонстративно пішов з партзборів, з парткомісії. У жовтні 1968 р. виключений з КПРС за «порушення Статуту і відмову виконати партійне доручення». У чині майора, нагороджений кількома медалями за бездоганну службу, 1970 р. пішов у запас і в березні приїхав із родиною в Київ.
6 р. працював у метрополітені, 6 р. на фабриці технічних паперів. Тим часом писав книжку "Нормальний хід", у якій мав пояснити, чому в СРСР не соціалізм, а лжесоціалізм, як із часом він вийде на нормальний шлях і трансформується в нормальне суспільство. Фраґменти книжки з 1980 р. посилав на рецензію давньому однодумцеві В.Волкову, не вдаючись до жодної конспірації.
Несподівано 2.04.1982 р. в помешканні А. відбувся обшук, вилучено 22 зошити та 135 окремих аркушів (разом біля 900) та все листування. Виявилося, що його листуванням цікавився ще один читач: КГБ. Одночасно обшуки відбулися у В. Волкова в Москві та в сестри А. киянки Наталі Федотової, яка передрукувала перші глави книжки. Автор опинився в СІЗО КГБ УРСР. 16.06 в Київ викликали В.Волкова і заарештували на вокзалі.
Через два дні після арешту А. відмовився давати покази, заявив, що проводив наукове дослідження за науковою методикою, і він не винен за результат. Щоб не марнувати часу, на допити ходив із книжками, а слідчий «шив» справу, виписуючи з рукописів А., що йому потрібно було. У камеру не давали газет, не було радіо.
А. сам запропонував провести психіатричну експертизу. Павлівська лікарня у липні 1982 визнала його осудним. У жовтні Київський міський суд, незважаючи на те, що праці А. не набули ніякого поширення, що означає відсутність факту «агітації і пропаганди», виніс вирок за трьома кодексами. За ч.1 ст. 62 КК УРСР, ст. 70 КК РРФСР та ст. 56 КК КазРСР засуджений на 7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання; В. Волков – на 5 р ув’язнення та 2 р. заслання. На суд були викликані свідками всього 5 осіб: Є. Спічак, сестра, дружина і дочки А., які не дали показів проти нього. Суд «обґрунтував» наявність наміру підірвати радянську владу одним реченням: "Як видно з матеріалів справи".
Головне звинувачення: «Анаденко отрицает факт построения социализма в СССР, пытается обосновать невозможность социалистических преобразований в современном мире и тем самым подорвать авторитет коммунистического движения, в связи с чем пишет: "Чем больше стран становятся на путь социализма, чем многочисленнее становятся коммунистические партии, тем глубже кризис коммунистического движения".
Далее он твердит об отсутствии в СССР демократических свобод и сравнивает советский государственный строй с фашистским и, предсказывая ему гибель, изрекает: "Чудовищная смесь фашистского отношения к правам человека, товарного производства и коммунистической фразеологии, господствующей в СССР, долго продержаться не сможет…"».
Суд позбавив А. і Волкова офіцерських звань і вийшов з представленням до ПВР СРСР про позбавлення їх державних нагород, також постановив знищити рукописи А. і Волкова «как предметы, не представляющие никакой ценности».
22.12.1982 р. А. етапом вивезений у Мордовію. У табір ЖХ-385/3-4, що в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, прибув 30.12. Тут були політв’язні В. СТРІЛЬЦІВ, Ю. БАДЗЬО, Ю. МЕЛЬНИК, Д. МАЗУР, пізніше Володимир Делидівка, Г. КУЦЕНКО, Євген Анцупов, Г. АЛТУНЯН.
Оскільки вирок А. був надто інформативний (28 с.), його на руки не дали. Зона ж вимагала: «Покажи вирок». Тоді А. попросив спецчастину надати йому вирок для написання скарги. Його зачинили під замок, але він передав вирок через кватирку в зону. Його прочитали і повернули.
Політв΄язні-«антирадянщики» (чоловік 30–40) становили кістяк табору. Вивчали юриспруденцію, писали скарги та заяви, відзначати голодівками День політв’язня – 30 жовтня та 10 грудня – День прав людини, сиділи в карцерах. По неділях влаштовували своєрідні семінари з обміну прочитаним. Робота – шиття рукавиць – і режим здавалися неважкими. Це була справжня школа, яка пригодилася згодом на волі.
У грудні 1986 Теньгушовський районний суд виніс вирок: перевести А. на тюремне утримання до кінця терміну. Тримали в БУРі. Та в лютому 1987 р. його разом з іншими в’язнями вивезли етапом у Москву, відтак у Київ. Тоді під тиском Заходу в СРСР почалася кампанія звільнення політв’язнів. Вимагалося небагато: письмово пообіцяти, що не будеш порушувати закону. Розмову про це влаштували в присутності батька і сестри Наталі (дружина тим часом розірвала шлюб). А. написав, що не вважає себе винним, але вітав ліквідацію інституту політв’язнів, зобов’язався дотримуватися закону, проте буде вимагати, щоб закону дотримувалася і влада. 16.03.1987 р. А. звільнений за Указом ПВР СРСР від 12.03 про помилування.
Жив у Києві у батьків, а працював у будівельній бригаді в радгоспі "Бортничі". Одружився з Ніною Мостепановою.
З΄їздив у Москву, встановив контакти з дисидентськими колами, зокрема, з Сергієм Григорянцом, який видавав журнал "Гласность".
Коли влітку 1987 р. за ініціативою С. НАБОКИ виник Український культурологічний клуб, А. підтримував контакти з ним.
Клопотаннями В.Волкова, пленум Верховного Суду СРСР на протест Голови Верховного суду СРСР 27.09. 1988 р. скасував вирок і справу переведенням припинив за відсутністю складу злочину. За реабілітацією, після року зволікань, А. повернути житло, сплатити компенсацію, за яку зміг купити меблі.
Восени 1988 А. вступив у Демократичний Союз (лідер В. Новодворська). Брав участь у написанні Програми партії. З розвалом СРСР робота Київської організації ДС припинилася. Для А. завжди найважливішими були загальнодемократичні норми. Коли ж виникла українська національна держава, він засів за історію. А. співпрацює з Міжнародним товариством (колишніх) Радянських Політв’язнів, входить в Українську секцію, яка опікується політв’язнями і репресованими, надає їм гуманітарну допомогу, також багатодітним, дитячим будинкам. Дійсний член Української секції Міжнародного товариства прав людини, постійно бере участь у проведенні Міжнародних конкурсів шкільних та студентських робіт з прав людини. Живе в Києві.

Бібліоґрафія:
1.
Анаденко, Фред. Сквозь смех и слёзы истории / Анаденко Ф. – К.: Изд-во «Євшан-зілля», 2008. – 392 с.: ил.
2.
Вирок Київського міського суду від 29.10.1982 у справі Ф.П.Анаденка та В.С.Волкова.
Александр Филатов, Зам. Предс. Верх. Суда СРСР. О суде и судьях, справедливости и гуманизме. – Неделя, 1988. – №52 (1500). – С. 14-15
Анатолий Головков. Время на размышление. – Огонек, 1989. – №4. – С. 6–9.
Архів ХПГ: Інтерв’ю Ф.Анаденка 12.05. 2000 р.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1183580547
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021–1380; Анаденко, с. 1033-1036: http://archive.khpg.org/index.php?id=1183578494
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; Анаденко: с. 49-52; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Анаденко: с. 55–56.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 20.02.2007. Виправлення Ф.Анаденка 4.07. 2007.
Знаків 8.738. Останнє прочитання 13.05.2016.