РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР)

 854819.04.2005

автор: І.Рапп

РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР) (нар. 09.12.1925, с. Химчин Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — п. 14.07.1995, м. Київ).

Член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української Гельсінкської групи (УГГ), Патріарх Київський і всієї України-Руси.

Уперше Р. потрапив до рук НКВД 19-річним – за належність до Організації Україн-ських Націоналістів. Тоді, 1944 р., вся родина Романюків була вивезена в Сибір. 15-річним брат Танасій утік з дороги, повернувся в рідне село і був убитий енкаведистами. Батько 1946 р. помер на засланні від голоду і холоду. Мати Анна пережила заслання, по-мерла 1986 р.

26.09.1944 Р. засуджений Військовим Трибуналом НКВД Станіславської (нині — Івано-Франківської) обл. до 20 р. позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Щопра-вда, цей термін як такому, що скоїв злочин неповнолітнім, знизили до 10 р.. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 Полтавської обл.. 1946 Р. в таборі засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду" – розповідав про сваволю ен-каведистів над його родиною. Карався в Магаданській обл.. 1953 випущений з ув’язнення на заслання. 24.08.1954 р. побрався з Марією Антонюк, яка теж вийшла на заслання.

У дитинстві Р. прислужував священикові, з ранніх літ мав традиційну віру, у неволі прийшов до глибокої віри в Бога. Цьому сприяло спілкування в неволі з репресованими священиками. Там простудіював Біблію і постановив собі: якщо повернеться на Вкраїну, то життя своє присвятить Богові і Церкві.

1958 Р. реабілітований, після чого зміг повернутися в Україну. Оселилися в Косові на Станіславщині. Поступив на дворічні Вищі Богословські курси при єпархіальному уп-равління у Станіславі, 1959 висвячений на диякона. Оскільки почалися вже хрущовські гоніння на церкву, то колишній енкаведист Бібіков – обласний „уповноважений у спра-вах релігій” – не дозволив висвятити Р. на священика. 1961 р. він поїхав у Сибір з надією прийняти сан від єпископа Веніаміна в Омську, але той був під тиском КГБ і не зважився його хіротонізувати.

Родина Романюків перебралася в с. Курган поблизу Балаклеї на Харківщині. Р. пра-цював кіномеханіком. 1964, коли помер Бібіков, єпископ Йосип Сабодаш запросив Р. на пастирське служіння на Івано-Франківщину, у с. Новоселиця Снятинського р-ну. Хірото-нія відбулася на Вербну наділю, 26.04, в Івано-Франківському кафедральному соборі. Р. вступив до Московської духовної семінарії. З 1968 ніс пастирську службу в с. Космач Ко-сівського р-ну – одному з центрів гуцульської культури. Священик підтримав дух насе-лення, закликав віруючих приводити до храму дітей, підтримувати релігійні й культурні традиції краю. Слухати проповіді Р. приїздила інтеліґенція з Галичини, з Києва. Тут побу-вали В.МОРОЗ, який написав про Космач статтю „Хроніка опору”, М.ОСАДЧИЙ, І.СВІТЛИЧНИЙ, П.ЗАЛИВАХА, КАЛИНЦІ, І.ГНАТЮК, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, Д.ШУМУК, від Р. прийняв хрещення В.ЧОРНОВІЛ.

У зв’язку з арештом історика В.МОРОЗА (01.06.1970) Р. виступив з заявою на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада Космача, в Р. провели трус у пошуках „антирадянської літератури”. Вилучили старі видання та листи, заборонили пра-вити службу Божу. 1971 р. він був переведений у с. Прутівка, що біля Снятина. Сім’я ку-пила хатину в Косові, але не встигла туди переїхати. 20.01.1972 Р. заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") на 7 р. та-борів особливого режиму і 3 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Покарання відбував у мордовському таборі особливого режиму ЖХ-389/1-8 (сел. Сосновка). Брав участь у голодівках у дні політв’язня і прав людини, у річницю арештів в Україні 1972 та інших акціях протесту. 01.07.1976 відмовився від радянського грома-дянства. Заявою до Митрополита Мстислава (кін. 1977) оголосив себе членом Українсь-кої Автокефальної Православної Церкви.

У зв’язку з конфліктами між політв’язнями 1977 Р. разом з Е.КУЗНЄЦОВИМ і Д.ШУМУКОМ створив Комітет сприяння поліпшенню дружнього клімату між по-літв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи.

У 1978 Р. та О.ТИХИЙ написали статтю "Спроба узагальнення", у якій автори проголошують вищим принципом громадянського і міжнаціонального співіснування За-гальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суве-ренітет націй і народів та відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від трактування нею поняття "демократія". У розділі "Історична доля України" викладається погляд авторів на результати приєднання України до Росії, особливо сумні в радянський період (розкуркулення, голод 1932-33, до- і післявоєнні репресії і т.ін.). Звідси побажання в майбутньому бачити Україну незалежною демократичною державою, де ко-жному громадянину будуть ґарантовані його права. І, нарешті, в третьому розділі, "Мож-ливі форми опору", автори пропонують для врятування нації від духовного і культурного знищення прийняти певні "норми поведінки для українця". Вони зводяться, в основному, до пасивного спротиву русифікації: уживати в Україні тільки рідну мову, не служити в армії за межами України, не їхати на роботу за межі України і т. ін. Крім того, дотримува-тися загальнолюдських норм поведінки: не лихословити, не пиячити, не наживати пред-метів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодіяння і т. ін. У виснов-ку Р. та О.ТИХИЙ пишуть: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР".

У неволі Р. стає також членом-засновником Товариства колишніх радянських по-літв’язнів.
1978 група в’язнів таборів – членів Української Гельсінкської Групи (УГГ), серед яких С.КАРАВАНСЬКИЙ, Б.РЕБРИК, Д.ШУМУК, О.ТИХИЙ та інші, рекомендувала В.РОМАНЮКА в члени УГГ. Р. оголошений членом Групи з лютого 1979.

13.01.1979 два наглядачі побили Р., він на знак протесту оголосив голодівку. 15.01 його взяли на етап — на трирічне заслання. На етапі голодівку зняв. Ще за тиждень до етапу в Р. забрали всі речі на обшук. Повернули перед самим етапом, запевнивши, що все на місці, нічого не вилучено. Згодом Р. виявив, що пропали всі його рукописи. А на етапі відібрали молитовники та зошит зі псалмами.

Заслання Р. відбував у с. Сангар у Якутії, де працював кочегаром і сторожем. До нього на деякий час приїхала матінка Марія з сином Тарасом (1959 р.н.). Син за відмову публічно засудити погляди батька навесні 1978 р. був виключений з другого курсу факу-льтету журналістики Львівського університету і восени призваний в армію. Не можучи після служби влаштуватися на жодну роботу, поїхав на початку 1981 р. до батька на за-слання.

Р. мав повагу від місцевого населення, яке давно не бачило „живого священика”. Писав проповіді. 1981 р. в США вийшла англійською мовою книжка статей, заяв та звер-нень Р. із табору під назвою “Голос у пустелі” (“Voice in the Wilderness”). Друзі застерігали Р. від повернення в Україну, бо знову заарештують. Але у вересні 1981, після 20 років не-волі, Р. з сином повернувся в м. Косів, де мешкала дружина. Одразу був узятий під адміні-стративний нагляд. Щоб одержати право на службу в Церкві, КГБ вимагав його покаян-ної заяви в пресі. 1982 р сім’я подала документи на еміґрацію на черговий виклик проф. о. Івана Чинченка з Вінніпегу (Канада), спонсорований Українською Православною Церк-вою. Дістали чергову відмову.

Тиск на родину посилювався. Р. і синові погрожували порушенням справ про „дар-моїдство”. У „Прикарпатській правді”, а згодом і в газеті „Вісті з України”, з’явилася „Зая-ва священика В.Романюка” від 4.02.1983, де він запевняв радянські і церковні органи, що в майбутньому не буде робити нічого такого, що могло б завдати шкоди Радянській дер-жаві, забороняв уживати його ім’я в антирадянській пропаганді і відмовлявся від намірів виїхати за кордон. У лютому ж 1983 у Р. стався перший інфаркт міокарда, він відлежав кі-лька місяців. Йому надали парафію в с. Бабин неподалік Косова. Під час літургії в церкву заходили цивільні з магнітофоном і записували його проповіді. Син перебивався випад-ковими заробітками. Численні його спроби вступити в Одеську, Ленінградську, Москов-ську семінарії, попри успішне складання екзаменів, закінчувалися одним: „не пройшов по конкурсу” з огляду на „неблагонадійне сімейне становище”.

10.06.1984 за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященний Анд-рій, єпископ УАПЦ в Америці, за благословенням його святості Вселенського Патріярха Димитрія, нагородив Р. вищою священицькою відзнакою – митрою.

У березні 1985 р. під час необачно виснажливого великого посту померла матінка Марія. 1986 Р. перевівся на парафію с. Рожнів, у 1987 – у с. Пістинь. На Різдво отець пря-мо закликав паству, молодь, дітей іти колядувати: „Вам ніхто тепер нічого не зробить. Часи безкарного атеїзму відійшли в минуле, і ніхто не зможе їх повернути назад!” У районі були скликані збори, які „засудили” діяльність священика.

З початком перебудови Романюків знову почали відвідувати колишні політв’язні З.КРАСІВСЬКИЙ, Б.РЕБРИК, Т.МЕЛЬНИЧУК, КАЛИНЦІ. Сам Р. їздив у Москву, де зу-стрічався з о. Глібом Якуніним. 1987 р. написав листа екзархові України Філаретові (Де-нисенку) з закликом сприяти українізації Церкви, поверненню їй святинь, відкриттю ду-ховних семінарій з українською мовою викладання, видання Біблії українською мовою. Лист був опублікований у відновленому В.ЧОРНОВОЛОМ „Українському віснику”.
Оскільки син Тарас не міг в СРСР одержати релігійної освіти, 1987 р. Р. звернувся до міжнародної християнської громадськості з закликом допомогти їм виїхати за кордон. У липні нарешті одержали такий дозвіл і 27.07 виїхали в Канаду. Зустрілися з членами УГГ подружжями РУДЕНКІВ, КАРАВАНСЬКИХ, з О.МЕШКО, Н.СВІТЛИЧНОЮ, П.РУБАНОМ, з митрополитом Мстиславом (Скрипником), з діячами української діаспо-ри. Р. мав зустріч з Президентом США Р. Рейґаном і Білому домі, з прем’єр-міністром Ка-нади, поінформував їх про становище України і Церкви. Син нарешті почав навчатися в Колеґії Св. Андрея у Вінніпезі. Він повернувся в Україну 1994.

У 1988-1989 Р. півроку працював у парафії м. Ватерло УАПЦ (Українська Автоке-фальна Православна Церква), потім у Торонто, займався літературною і громадською пра-цею, зустрічався з українськими громадами. Чуючи, що в серпні 1989 низка парафій на Львівщині вийшла з Московського Патріархату і приєдналися до УАПЦ, Р. у кінці року повернувся в Україну, в Косів. Став місійним священиком УАПЦ. Завдяки і його діяль-ності на початку 1990 р. вся Івано-Франківська єпархія вийшла з підпорядкування РПЦ. Усамостійнення УАПЦ відбувалося всупереч владі, а також зі звинуваченнями Р. з боку прихильників УГКЦ ледве чи не в зраді України.

28.04.1990 Р. пострижений у чернецтво з ім’ям ВОЛОДИМИР і 29.05 в Космачі ви-свячений на єпископа Ужгородського і Виноградівського. 5.06.1990 Перший Всеукраїн-ський Собор УАПЦ з найдіяльнішою участю Р. відновив цю репресовану Церкву, заочно підніс митрополита Мстислава (Скрипника) до сану Патріарха.

Архієпископ Володимир освятив 24.07.1990 національний прапор, який під час 100-тисячного мітингу підняли над Київською міськрадою.

З 1991 очолює Місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов’язки вікарія Київсь-кої єпархії з титулом Архієпископа Вишгородського і Білоцерківського. 17.02.1992 приз-начений Архієпископом Львівським і Сокальським. 1992 р. УАПЦ об’єдналася з части-ною УПЦ, яку очолював митрополит Філарет, було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). Коли помер Патріарх Мстислав, Р. 14.05.1993 був піднесений до сану митрополита Чернігівського і Сумського та обраний місцеблюс-тителем Патріаршого Престолу УПЦ КП. Волею Всеукраїнського Православного Собору 21.10.1993 обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізований на престол 26.10 під час Божественної Літургії у Свято-Софійському Соборі м. Києва.

14.07.1995 Патріарх раптово помер під час прогулянки в Ботанічному саду та зустрічі з якимись непевними невідомими жінками. Діагноз – хронічна ішемічна хвороба.

Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам’ятник, який перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропону-вала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого розв’язання питання про поховання, на думку багатьох спостережників – під тиском ультра-патріотичних сил, зокрема, УНА-УНСО і деяких народних депутатів України. Унаслідок цього траурна процесія повернула на Софійську площу. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону загоном "Беркут", у результаті чого потерпіли священики, прості миряни. Цей день дістав назву “кривавий вівторок”.

Патріарх похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Собору св. Софії.

8.11.2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Бібліоґрафія:
І.
Звернення до Всесвітньої Ради Церков... (С. 581-585); Звернення до Президента США (С. 586-589); Звернення до Папи Павла VІ (С. 595-597) // Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983.
Звернення до Президента США (С. 61-63); Звернення до Папи Павла VІ (С. 77-78); Звернення до Митрополита УАПЦ (С. 79); О.Тихий, В.Романюк. Історична доля України (С. 129-135); В.Романюк та ін. На захист Данила Шумука (С. 146-147) // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. ХПГ. Х.: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т. 3.
Звернення до Митрополита Київського і Галицького // Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10. Серпень, вересень, жовтень-листопад 1987. Київ-Львів. Передрук самвидавного журналу з України. – Торонто-Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1988. – С. 564-566.
ІІ.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 19; 1976, вип. 39.— С. 35, 68; вип. 42.— С. 57-58; 1977, вип. 47.— С. 98, 114, 116-118, 146, 154; 1978, вип. 48.— С. 52, 54, 68, 69, 71, 72, 128, 167; вп. 49.— С. 31; 1979, вип. 51.— С. 85, 86, 182; вип. 52.— С. 31-32, 53.
Вісник репресій в Україні. Закордонне предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-26; 1981: 1, 2, 3; 1982: 1-25, 6-53, 6-54, 6-55.
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека.— 1986, 1/2-3.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 86, 129, 157, 170.
Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення.— К.: УРП, 1996.— С. 21.
Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. – Торонто–Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 51, 61, 579-603, 746, 780, 948.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 8, 30, 36, 125, 133-135, 169, 180; Т. 2. – 44; Т. 3. – 10-12, 61-63, 65, 68, 77-78, 79, 129-135, 146-147; Т.4. – 72, 81, 110, 199.
Микола Литвин. „Кривавий вівторок” чи битва за незалежність? // Самостійна Укра-їна, ч. 27 (174), 1995. – С. 8–11, фото.
Патріарх Київський і всієї Руси-України ВОЛОДИМИР // Духовна академія, № 2 (2), 1993. – 1 жовтня.
Вахтанґ Кіпіані. ”І вся моя вина, що я священик...” / Новая Николаевская газета, № 34, 1995. 7 грудня; Його ж: Без цензури, 2003. – 12 грудня.
Тарас Романюк. Патріарх Володимир, або Спогади про батька. Документальний нарис. – К.: Вид. центр „Просвіта”, 2000. – 144.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна гру-па; „Права людини”, 2006. – C. 616–622. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113937541
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 537–540; 2-е вид.: 2012 р., – С. 613–616.

Ірина Рапп. Харківська правозахисна група.19.04.2005. Додав В. Овсієнко. Останнє прочитання 21.07.2016.

 

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАСЮТКО Михайло Савич. Інтерв’ю дружини, Анни Григорівни. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЄВГРАФОВ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Праці дисидентів

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Левко Лук΄яненко

Персоналії / Український національний рух

ІВАЩЕНКО ДМИТРО ПОЛІКАРПОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

MENU