Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ

20.05.2005 | Овсієнко Василь

(нар. 4.02. 1937, с. Степанівка Менського р-ну Чернігівської обл.)

З найперших шістдесятників. Журналіст, письменник.

Батько Г. був козацького роду, служив на Чорноморському флоті. У колгосп пішов останнім у селі. Мав необачність скептично висловитися на передвиборних зборах: “Чого це я повинен голосувати за того, кого  взагалі не знаю, я з ним телят не пас”. Заарештований 1938 р. і загинув у неволі. Реабілітований через 52 роки. Мати Марія Гайова (Маняко) бідувала з трьома дітьми, дожила до пенсії 12 рублів (середньомісячний її заробіток у колгоспі становив 3 руб. 40 коп.), померла 1967 р.

Г. закінчив Степанівську семирічку і поїхав у Макіївку до тітки, де з золотою медаллю закінчив десятирічку. 1955 р. син “ворога народу” вступив на факультет журналістики Київського університету, написавши твір у вигляді гуморески, яка сподобалася деканові Матвієві Шестопалу.

Зрозуміло, що мав критичні погляди на владу. Окупація Угорщини в 1956 р. збудила першу хвилю шістдесятників: трохи старший студент Борис МАР’ЯН був виключений з вузу 1956 р. і ув’язнений у січні 1957 на 5 р. за виступ на зборах з програмою-мінімумом: усунути від влади привілейовану касту комуністів, дати можливість розвиватися профспілковому і молодіжному рухові тощо. Б. МАР’ЯН мав вплив на студентське середовище. 

1957 р., після другого курсу, Г. поїхав на журналістську практику в Макіївку. На вимогу редактора газети "Макеевский рабочий" затаврувати антипартійну групу Маленкова-Кагановича-Молотова і "примкнувшего к ним Шепилова” сказав, що вони для нього всі однакові. І хоча “організував матеріал” від секретаря парторганізації трубного заводу, до ЦК пішов “сигнал”, що Київський університет погано виховує студентів. Про Г. говорили, що він хвалив Троцького, покривав антипартійщиків: "антипартийная группа Кагановича-Молотова, примкнувшего к ним Шепилова и примазавшегося Гаевого". Було зафіксовано, що Г. критично висловлювався про Бєлінського, Маркса, писав ґлузливі епіґрами на викладів марксизму-ленінізму і, на свою біду, вів щоденник.

Тим часом жив упроголодь, ночував, де пощастить. Став домагатися гуртожитку, а з нього завимагали пояснювальну записку. Написав правду – і вона фактично стала самодоносом. Того ж дня наказом ректора звільнений “за невиконання навчальної програми”, хоча не мав жодної трійки. Пішов до ректора. Академік Швець визвірився: "Да мы таким, как ты, черепа ломали! Ты что – против ЦК? Вон отсюда!" Г. заперечив: "Почекайте, я, може, не туди потрапив? Може, я потрапив до дільничного міліціонера? Це точно, що ви – академік Швець?" – "Вон! Чтобы я тебя больше не видел!"

Поїхав у Макіївку, де з’ясував, що донос написала третій секретар міськкому партії Запорожець. Декан Слободянюк порадив заробити добру характеристику і подав надію на відновлення в університеті. Попрацював місяць кореспондентом газети "Комсомолец Донбасса", привіз добру характеристику, але “громадськість університету” не погодилася на відновлення.

Спробував перейти до Львівського університету. Улаштувався “секретарем-друкаркою” на єдину вакантну посаду в газеті "Будівник Червонограда" (всі інші посади були зайняті людьми, які не вміли писати). Випускав газету практично сам. 1958 р. відновлений в КДУ на третій курс. Редаґував гуртожитську стінну ґазету “ЖЛУКТО" (“журналістський леґальний універсальний козацький творчий орган”), яку декан Володимир Рубан назвав "бандитською газетою" і наказав припинити її випуск. На другий день на тім місці висіла інша стінгазета  такого ж спрямування – "Парсуна".

1961 р. закінчив університет, працював у Луганську в молодіжній газеті "Молодогвардієць" (потім – "Молода гвардія").

А перед тим разом з друзями Іваном ПАШКОВИМ та Миколою Максименком улаштували собі екскурсію по містах України і Росії, під час якої Г. вів дорожні нотатки, куди записував і анекдоти про М.Хрущова. Ці мандри в КГБ розцінили як створення “антирадянської організації”. В гуртожиток до Г. підселили сексота Григорія Губіна, який прочитав щоденникові записи і доніс у КГБ. 

20.03 1962 р. Г. викликали до редактора, дві особи в цивільному посадили його в машину – і випустили через 5 років і три години, 20 березня 1967 року на ст. Потьма в Мордовії.  Одногрупника Г. Миколу Прокопенка примусили написати пояснення про його розходження з поглядами Г., що стало свідченням про “антирадянські погляди” останнього. Оскільки ніяких конкретних дій, спрямованих на “підрив і ослаблення радянського державного і суспільного ладу” слідство інкримінувати не змогло, а за погляди ніби-то не судять, то Г. вперто не визнавав себе винним. Отже, він “злісний”, тому Луганський обласний суд 20  червня 1962 р. засудив його за  ст. 62  і 64  ч. 1  КК УРСР до 5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, Івана Пашкова – до 3 р., Миколу Максименка – до 2. Г. відмовився від адвоката, суд був закритий.

Карався у таборі № 7 (Сосновка), потім на ст. Потьма в таборі № 11 "Дубравлагу”, Мордовія. Це були відносно ліберальні часи ГУЛАГу: Г. тільки один раз потрапив до карцеру. Працював, як усі в’язні, на різних роботах у табірному деревообробному комбінаті. Харчування коштувало 11 – 14 руб. місячно, але Г. був загартований попереднім життям.

60% континґенту таборів становили українці – повстанці (зокрема, Михайло СОРОКА, Данило ШУМУК, Григорій Пришляк, Василь ПІРУС, Іван Кочкодан, Євген Горошко, Дмитро Збанацький, Володимир Глива, славетний лікар Василь Кархут), колаборанти часів війни, антирадянщики, зокрема, з Української Робітничо-Селянської Спілки Левка ЛУК’ЯНЕНКА, з Об’єднаної Партії Визволення України Богдана ҐЕРМАНЮКА, а також відомі літератори Святослав КАРАВАНСЬКИЙ, Ростислав ДОЦЕНКО, Олекса ТИХИЙ, Юрій ЛИТВИН). Були групи литовців, естонців, латишів, євреїв.

У таборі було своє нелегальне культурне життя: справляли релігійні й національні свята, діяв літературний гурток. Г. писав на клаптиках паперу вірші, зокрема, сатиричні. Вивіз звідти “підбушлатну” повість "Зірвані квіти" (опублікована 1997 р. в журналі "Київ", ч.3 –4).

Звільнившись, майже 20 р. не мав можливості працювати за фахом журналіста, ані на “ітеерівській” посаді, а на робітничу не приймали, мотивуючи тим, що мав вищу освіту. Висіла загроза виселення з Києва за звинуваченням у “дармоїдстві”. Працював сезонним різноробочим, вантажником, кочегаром. Спроби кагебіста Анатолія Литвина схилити Г. до співпраці обернув на пропозицію разом написати книжку.

У часи “гласності” й “перебудови” почав публікувати в неформальній, а згодом і в іншій пресі вірші, публіцистичні статті. Працюючи в журналі "Пам’ятки України", редаґував книжку Л.Лук’яненка "Вірую в Бога і в Україну", написав до неї передмову. Редаґував його книжку "На землі Кленового Листка" (видана 1998 і 2002). Був членом проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, з 1999 р. член Національної Спілки Письменників України. У 2000 – 2004 рр. – заступник голови Київської організації НСПУ, нині очолює творче об’єднання сатириків та гумористів цієї організації.

Крім численних переважно публіцистичних публікацій у періодичній пресі, повісті “Зірвані квіти” та великої добірки віршів “Мордовські мотиви”, вміщеної у збірнику невільничої поезії “З облоги ночі” (К., “Укр. Письменник”, 1993 р), видав шість сатиричних книжок: “Болячка” (К., “Молодь”, 1991 р.), “Українські псальми” (К., “Гарт”, 1999 р.), “Тінь Дракона” (К., “Гарт”, 2000 р.), “Сподвижники” (“Гарт” – Київ – “Кентавр” – Харків), “Пересмішник на Парнасі”  (“Деміур”, К., 2001), “Бліда Поганка, або Презумпція невинности” (К., “Юніверс”, 2004).

У жодній із партій ніколи не перебував.

Бібліоґрафія:
І
Інтерв’ю з Г.Гайовим 16.06.1999 http://archive.khpg.org/index.php?id=1120845382&w
Начерки до політичного і творчого життєпису (Уривок) // Гриць Гайовий. Постамент для пам`ятника з окрушин навколородинної та колежанської хроніки в авторській редакції. –К.: Гарт, 2007. – С. 3 – 20.
ІІ.
Олекса Мусієнко. Олтар скорботи // Літературна Україна. – 2000. – 30 лист.
Василь Товстенко. Шестидесятник / газ. Макеевский рабочий. – 2001. – 19 січня; Готовий іти // газ. ”Вечерняя Макеевка”, 21 лист. 2002 р.).
Аркадій Сидорук. Вільний у невільному світі // Народна газета, №4 (531). – 2002 р.
Олексій Неживий. Григорій Гайовий на Луганщині: легенди та реалії” // Бахмутський шлях, № 3-4, 2002 р. – С. 156; П’ять літ за відмову кривити душею // Українська газета, № 44 (280). –2003. – 27.лист.; Здоров був, Гайдамако! // Зона, ч. 18. – 2004 р.. – С. 162.
Юлій Шелест. Захалявна перед- і післяісторія шістдесятих // Літ. Україна”, 2002. – 10 жовтня 2002 р.
Ярема Ткачук. Буревії – Львів: Вид-во “Сполом”. – 2004. – С. 129.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 119–122. http://archive.khpg.org/index.php?id=1116603554&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 127–128; 2-е вид.: 2012 р., – С. 142–143.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 12.03.2004. З виправленнями Г. Гайового у травні 2005. Останнє прочитання 4.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал