Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

Український національний фронт (УНФ)

23.05.2005 | Борис Захаров

Однією з яскравих сторінок історії опору радянському тоталітарному режиму є діяльність Українського національного фронту (УНФ). Унікальність УНФ полягає у спадкоємності національної боротьби і водночас наявності конкретної, розгорнутої політичної програми, конкретних завдань і  кроків до реалізації цілей, чого з часів ОУН-УПА не було. На відміну від усіх попередніх підпільних організацій, УНФ перший виробив програму, яка не базувалась ані на принципах марксизму-ленінізму, як УРСС, ані на засадах інтегрального націоналізму, як, скажімо, УНК.  В основу програми УНФ покладені демократичні принципи свободи й рівності, вона охоплювала всі сфери суспільного життя. УНФ – перша підпільна організація, яка мала постійне періодичне видання “Воля і Батьківщина”.

УНФ утворився, вже коли на всю Україну і далеко за її межі гриміли шістдесятники. Дмитро Квецько, 1935 року народження, ініціатор та організатор УНФ, у своїх спогадах розповідає: “То було саме на часі: Україна вже заворушилася своїми культурниками Києва та Львова. Їхні культурницькі виступи необхідно було доповнити політичною боротьбою”[1].

Як згадує Д.Квецько, усе почалося з листопада 1961 року, коли Михайло Дяк – теж 1935 року народження, працівник міліції, підняв у селі Витвиця синьо-жовтий прапор. “Та небуденна подія спонукала учителя історії у селі Кавна – Дмитра Квецька писати програму й інші пропагандні матеріали, що потім були надруковані в часопису “Воля і Батьківщина”[2]. Але початком діяльності УНФ можна вважати 1964 рік, коли до справи долучився Зіновій Красівський.

Два слова про нього. Зіновій Красівський народився у 1930 році. У 1948 році його родина була вислана на спецпоселення у Карагандинську область Казахстану, а її майно конфісковано через те, що двоє старших братів Зіновія брали участь в УПА. Але Красівський утік із залізничного вагона і нелегально жив на Україні, був викритий і засуджений до 5 років таборів. Після амністії у 1953 році жив у Караганді, де працював наваловідбійником на шахті. Отримав травми на виробництві і став довічним інвалідом другої групи. Повернувшись на Україну, одружився, заочно закінчив філологічний факультет Львівського університету, був батьком двох дітей.

В літо 1964 року З. Красівський укладає програмну концепцію УНФ. На гроші Квецька ним була придбана у Москві незареєстрована друкарська машинка. Потім З. Красівський виготовляє кліше заголовку “За українську самостійну державу” нижче тризуб і надпис “Воля народам і людині!” і нижче “Видає Український національний фронт”. У жовтні 1964 року побачило світ перше число “Волі і Батьківщини”. В часописі видаються програмні документи національного фронту, націоналістичні статті, звернення до читача та заклики до визвольної боротьби, ведеться постійна рубрика “Українські новини”. “Воля і Батьківщина” знайомила читачів з атрибутами української державності – гімном, прапором, гербом тощо. Улітку 1965 року Д. Квецько знайшов у Карпатах бункер УПА і там багато оунівських брошур, у тому числі: “Кто такие бандеровцы и за что они борются”, “Інформаційний бюлетень Української Головної Визвольної Ради (УГВР)”, “Українські вчителі”, “Українські діти”, “Христос рождається” тощо. Поширенням цих брошур також займався УНФ, а найактивнішим у цій справі виявив себе Михайло Дяк. “Воля і Батьківщина” спочатку друкувалась вдома у Красівського в Моршині. З метою конспірації у 1965 році друк “Волі і Батьківщини” був перенесений з помешкання Красівського до бункера на схилі гори Лютої. Там було обладнано замасковану криївку, де З. Красівський та Д. Квецько вночі друкували “Волю і Батьківщину”, листівки, вірші тощо. Долучаються до справи учитель фізкультури з Кіровоградщини Ярослав Лесів 1945 року народження та Василь Кулинин 1943 року народження, токар. Невдовзі створюється Львівська філія УНФ, активістами якої були Мирослав Мелень, Іван Губка, Григорій Прокопович, М. Качур та інші.

Конспірація дозволила протриматись УНФ аж до березня 1967 року і, може, трималась би ще довше, але за ініціативою Зіновія Красівського з весни 1966 року УНФ почав звертатись не тільки до народу, а й до влади. “Меморандум УНФ” був направлений до ХХІІІ з’їзду КПРС, у липні 1966 року було направлене “Звернення вищим урядовим чинникам на Україні” від Центрального проводу УНФ. Звернення до влади є актом відкритим, дисидентським, який викликає реакцію набагато швидше, ніж усі інші пропагандистські акції. Таким чином, залишаючись у підпіллі, УНФ повідомив владу про свою діяльність. Отримавши “Звернення”, Петро Шелест відразу ж надіслав його голові українського КДБ Нікітченку з вимогою доповісти про вжиті заходи. Результатом “заходів” стали арешти у березні 1967 року.


Видається, такі кроки УНФ, хоча прискорили арешти, але й виводили організацію на зовсім інший рівень боротьби. Це була вже заява сформованого кола політичної опозиції. Щодо арештів, то вони були в якомусь сенсі не розгромом, а тріумфом УНФ, адже ніщо і ніколи не робить такий PR, не пропагує так ідеї опозиції, як репресії проти неї. Щоправда, про репресії проти членів УНФ громадськість дізналася не відразу через ту ж конспірацію й ізольованість національного фронту.

Відбулися суди. В Івано-Франківську у листопаді 1967 року працювала виїзна сесія Верховного Суду УРСР. Членам УНФ інкримінували зраду батьківщини (ст. 56 ч.1) та створення антирадянської організації (ст. 64 КК УРСР). Терміни розподілили так: Д. Квецьку дали 15 років, з них 5 років тюрми, 10 – ВТК суворого режиму і плюс ще 5 років заслання; З. Красівського засудили на 12 років, з них 5 – тюрми, 7 – ВТК суворого режиму і 5 років заслання; М. Дяк одержав 12 років, з них 5 тюрми, 7 – ВТК суворого режиму і 5 заслання; Я. Лесів та В. Кулинин одержали по 6 років ВТК суворого режиму. Ще перед тим, влітку 1967 року пройшли суди у Львові. Львівській обласний суд, за ст. 62 ч.1 КК УРСР засудив М. Меленя до 6 років ВТК суворого режиму та 5 років заслання; І. Губку до 6 років ВТК суворого режиму та 5 років заслання; І. Качура  та Г. Прокоповича до 5 років ВТК суворого режиму.

На час арештів УНФ зумів загітувати до своїх лав багато патріотів з різних областей України. Існують різні оцінки чисельності УНФ (по-різному можна  визначати членство). Мирослав Панчук, наприклад, відзначає, що УНФ нараховував понад 150 учасників. Але, мабуть більш об’єктивні оцінки А. Русначенка – УНФ налічував близько десятка активних членів, двох-трьох десятків читачів “Волі і Батьківщини”, сотень читачів самвидавчої, націоналістичної літератури.

Ніяк не можна погодитися з Г. Касьяновим, який зазначає, що “Створення і розгром УНФ показали неможливість існування підпільної організації, навіть ретельно законспірованої…”. Підпільна боротьба продовжувалася протягом усього часу, одні групи викривалися, а на їх місці з’являлися інші. Щодо УНФ, то він взагалі не припинив свого існування, знайшлися спадкоємці – УНФ-2. Головною помилкою підпільників була відсутність зв’язків з так званою у військовій партизанській стратегії “Великою землею”. А розмови про це велися. Зіновій Красівський говорив про необхідність встановлення контактів з закордоном. Звичайно, такі спроби могли б прискорити викриття УНФ, але, з іншого боку, цей рух не був би ізольованим, і про арешти членів УНФ світова спільнота дізналася б раніше.

Юрій Зайцев так визначає історичну роль УНФ: “Український національний фронт займає помітне місце в українській історії ще й тому, що відобразив потребу часу, став реальним містком між двома етапами самостійницького руху – збройним і мирним”. Така оцінка теж здається не зовсім точною. Коли утворився УНФ, вже чинили опір тоталітарному режиму шістдесятники. І перші репресії відбулися у 1965 році саме проти них. Але деякі члени УНФ, як Красівський, вже у неволі поповнили ряди дисидентів, правозахисників. Те ж саме відбувалось і з деякими членами УРСС і з багатьма іншими підпільниками, навіть старшого віку – вояками УПА. Але в сенсі персоналій твердження Ю. Зайцева, мабуть, правильне. Михайло Хейфец, наприклад, в “Українських силуетах” так описує Дмитра Квецька: “Характером Дмитро здавався мені втіленням перехідного історичного типу – від людей, на кшталт Казановського, талановитих, гордих і водночас невпевнених у своїй значущості селян, до нової породи, уособленої в Чорноволі і його колі націонал-демократів…”



[1] Український національний фронт: Дослідження, документи, матеріали (далі – УНФ) / Квецько Д. З років боротьби (Спогади) / Упоряд. М.Дубас, Ю.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 565.

[2] Там само. – С. 563.

Малюнки (згори):

1. Титульний заголовок часопису "Воля і Батьківщина"
2. Молодий Дмитро Квецько
3. Портрет Дмитра Квецька написаний Моночаряном
4.Дмитро Квецько
5. Михайло Дяк
6, 7. Зіновій Красівський
8,9. Ярослав Лесів
10. Василь Кулинин
11. Мирослав Мелень
12. Іван Губка
13. Григорій Прокопович
14. Бофони УНФ
15. Вхід до криївки - де знаходилася підпільна друкарня УНФ
16. Інтер'єр криївки

Малюнки 1,7,8 взяті в книзі Український національний фронт: Дослідження, документи, матеріали/ Упоряд. М.Дубас, Ю.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 680 с.

Рекомендувати цей матеріал