Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

Український національно-визвольний фронт (УНВФ)

24.05.2005 | Борис Захаров

Мабуть, найпомітнішою підпільною організацією 70-х років був «Український національно-визвольний фронт» (УНВФ). Він утворився у м. Самборі Львівської області.

Головною дійовою особою й лідером УНВФ можна по праву вважати Зоряна Попадюка, спочатку школяра, а потім молодого студента відділення української філології Львівського університету. Його мати Любомира Попадюк належала до кола західноукраїнських дисидентів-шістдесятників, була знайома з Вячеславом Чорноволом, Іваном Гелем, братами Горинями та іншими[1]. Зорян виховувався у відповідному середовищі, у відповідній системі цінностей. Ще коли вчився у школі, передруковував самвидав разом з мамою.

На Зоряна сильно вплинули події у Чехословаччині 1968 року. Він згадує, що саме тоді вони з друзями вирішили утворити підпільну організацію:

«І фактично тоді ми, в 1968 році, напевно, й надалі в 1969 році зробили першу спробу створення організації дитячої. Зібрав я своїх шкільних товаришів чи однокласників навіть – їх там було вісім, певно, і ввісьмох ми створили таку організацію, яку назвали так претензійно: «Український національно-визвольний фронт». А чому – тому що був Український національний фронт, до якого належав Михайло Дяк, Квецько, Красівський і так далі. Їх заарештували – то ми знали, і взяли таку назву, щоб той фронт далі існував. І так ми зібралися на подвір’ї біля моєї хати, там така лавочка була і стілець, і написали собі програму, текст клятви чи присяги, зробили і склеїли собі прапор… Був такий, синьо-жовтий і з тризубом. Оскільки та організація могла би так діяти, то, коли були перші роковини вступу совєцьких військ до Чехословаччини, ми це відзначили летючками. Написали від руки ті летючки, десь надрукували трошки, і досить того, що ми їх розклеїли по Самборі»[2].

Засновниками УНВФ були також Яромир Микитко, Геннадій Погорєлов, Омелян Богуш, Євген Сеньків, Ігор Ковальчук, Дмитро Петрина, невдовзі до них приєднався Олександр Іванцьо[3]. Домовились сплачувати членські внески – 5 карбованців щомісяця. Однією з перших акцій УНФВ було встановлення на міському цвинтарі таблички в пам’ять жертвам НКВС. Зорян Попадюк з друзями займався поширенням самвидаву, зокрема творів Валентина Мороза. Після «генерального погрому» 1972 року, Зорян вирішує, що рух розчавлено і треба активізувати працю, щоб продовжити «невдячну» справу. Він купує друкарську машинку й починає виготовляти і розповсюджувати разом з іншими членами УНВФ листівки. Зміст листівок – самостійність Україні та іншим поневоленим народам. Ще під час арештів шістдесятників на квартирі Зоряна був обшук. За сварку з працівниками КДБ він був вилучений з університету. Восени 1972 року побачило світ перше число часопису «Поступ» – давньої ідеї Зоряна. Головним колегою на цьому фронті став друг Зоряна, теж студент факультету філології Львівського університету Григорій Хвостенко. Він пише під псевдонімом М. Сьогодень, а потім – П. Ятаган. Він був автором низки сміливих політологічних та літературознавчих статей, що виходили у «Поступі»: «Наші засади», «Коріння і квіти російського шовінізму», «Обриси справжнього Грабовського» тощо[4]. Інші матеріали для «Поступу» готував Зорян Попадюк. Одна сторінка часопису була присвячена «Хроніці репресій». Друкувалися також відомі самвидавчі праці шістдесятників, як, наприклад, стаття Івана Геля «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз», друкувалися також вірші.

Через Г. Хвостенка було встановлено контакт з групою студентів-істориків Львівського університету, яка вивчала історію України, спираючись на джерела, а не на офіційних радянських істориків. До цієї «історичної ланки» УНВФ входили Степан Слука, Ігор Худий, Іван Сварник, Ігор Кожан, Мар’яна Долинська, Леонід Філонов, Роман Козовик[5].

28 березня 1973 року УНВФ провів акцію у Львові. Уночі було розкидано 250 листівок проти заборони владою святкування Шевченківських днів. У виготовленні листівок взяли участь Зорян Попадюк, Григорій Хвостенко та його подруга Надія Степула, у розповсюдженні – Яромир Микитко, Роман Ромодань і члени «історичної ланки» УНВФ. Але протягом кількох годин після акції усі її учасники й організатори опинилися в лапах кадебістів. Було порушено кримінальні справи окремо проти УНВФ, окремо проти студентів-істориків, окремо проти Г. Хвостенка, бо той активно співпрацював зі слідчими. Було виявлено причетними до справи близько 50 студентів. Репресії були такими: 15 студентів було виключено з університету, Г. Хвостенко отримав 5 років умовно[6], а Зорян Попадюк та Яромир Микитко були засуджені за статтями 62 ч.1 та 64 КК УРСР. 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму плюс 5 заслання дали Попадюку, а 5 років таборів суворого режиму – Микитку[7].

УНВФ було, безперечно, новим явищем в русі опору, перш за все, з точки зору політичної думки. Молоді люди, які обрали підпільний шлях боротьби, виховувались при цьому на самвидаві шістдесятників, але в осмисленні, в оцінках вони переросли і їх, вони являли собою вже нове покоління українських дисидентів. Так, статтю «Наші засади» у першому числі «Поступу», А. Русначенко вважає «спробою сказати на повен голос те, що не вдалося Івану Дзюбі»[8], В ній Григорій Хвостенко розглядає СРСР, як регресивну, з точки зору історичного процесу, державу. Причиною чого є, по-перше, прагнення до гегемонії у світі, по-друге – утиски свободи думки і наступ російського шовінізму всередині союзу. Михайло Хейфец в «Українських силуетах» присвятив розділ Зоряну Попадюку. Видається доцільним навести приклад з «Українських силуетів», який дуже гарно демонструє спадкоємність і водночас новий рівень національного руху опору в Україні на прикладі двох його представників – Дмитра Квецька і Зоряна Попадюка. Просимо в читача вибачення за довгі цитати. «Дмитро із задоволенням згадував, що українці живуть на Кубані і там «наші землі», і без усякого задоволення вислуховував від мене, що якщо чужі землі, колонізовані прибульцями, стають «нашими», то й самій Україні доведеться в майбутньому поступитися немалою частиною своєї території. Звичайно, це були в нього релікти імперської ідеології. Але недарма Дмитро здавався постаттю перехідною: із задоволенням віддаючись мріям про велику Україну «від Чорного до Охотського морів», він як практичний мислитель твердо стояв на позиції обмеження усіх українських претензій територією сучасної УРСР: «Якщо вже негри в Африці зуміли зрозуміти, що краще старі колоніальні кордони, ніж перерозподіли й загибель нових націй, то невже ми цього не зрозуміємо? Треба будувати Україну на тій землі, яка вже є». Це вже проростала у ньому, як у коконі, свідомість, яка повністю оформилася лише в наступному поколінні націоналів, уособленням якого для мене в цій зоні став опонент Дмитра, Зорян Попадюк: «Ми стоїмо за беззастережне повернення Україною кримським татарам їхнього національного дому – Криму», – пояснював мені Зорян»[9].

Зорян сперечався з Дмитром Квецьком і з приводу того, яким шляхом Україна має здобути свою незалежність. Зорян наполягав на всенародному референдумі, а Дмитро Квецько категорично заперечував: «Ми народ старої культури і стародавньої державності, який ніколи не полишав боротьби за свою незалежність. Це що ж, ми поклали сотні тисяч людей в боротьбі за незалежну Україну, а тепер почнемо голосувати, чи потрібна нам свобода – виходить, що люди, які загинули за свободу до нас, начебто загинули даремно, а ми починаємо все з початку»[10]. «Зорян – новий тип борця, правозахисник, – пише Михайло Хейфец, – і для нього можливість спертися на право, а не тільки на силу, можливість використовувати зброю, вирвану з рук ворога й обрушити її на його ж голову, видавалася надто привабливою, щоб відмовитись від неї на користь ідеалістичним концепціям Дмитра… Зовні, думалося мені тоді, позиція Попадюка заперечує позицію Квецька, а по суті – продовжує її в історії народу. Виріс, дозрів народ і, молодший від них, відчувши це нервом і душею, сформулював нові завдання нації»[11].

Спостереження М. Хейфеца найкраще відображають еволюцію політичної думки в націоналістів різних країн, сперечання з приводу референдуму він згадує і в праці «Военнопленный секретарь» про долю вірменського дисидента, націоналіста Паруйра Айрікяна. І висновки його стосовно націоналістів нової генерації, на мій погляд, беззаперечні: «Для них референдум – не тільки і, чесно кажучи, не стільки обґрунтування для виникнення незалежної національної держави, але радше можливість долучення всієї нації до вирішення питання про її долю. Вони не мають сумніву щодо результату всенародного опитування, для них цей результат – заздалегідь вирішена формальність, молодим важливіше сам процес виховання і змужніння народу в процесі вирішення ним історичної долі»[12].



[1] Аудіоінтерв’ю з З. Попадюком. – Взяте В. Овсієнком // Архів ХПГ, 2000. – С. 7.

[2] Там само. – С. 9.

[3] Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. – К .: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – . – С. 197.

[4] Там само. – С. 198.

[5] Там само – С. 199.

[6] Аудіоінтерв’ю з З. Попадюком. – Взяте В. Овсієнком // Архів ХПГ, 2000. – С. 15.

[7] Там само – С. 205.

[8] Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. – К.: Видавничий дім «KM Academia», 1999. – С. 211.

[9] Хейфец М. Цит. праця – С. 164.

[10] Там само – С. 163.

[11] Там само – С. 163.

[12] Там само – С. 222.

Рекомендувати цей матеріал