АПАНОВИЧ ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА

 848307.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

(нар. 9.09. 1919 у Симбірській губ., Росія – 21.02 2000, м. Київ).

Історик, дослідниця історії України козацької доби, козацького літописання, фахівець у галузях історіоґрафії, джерелознавства, археоґрафії, книгознавства, рукописної книги, марґіналістики, історіософ, журналістка, просвітянка, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка.

Батько був залізничник, білорус, мати – польського шляхетського роду. Олена була пיятою дитиною з десятьох, більшість яких померли в дитинстві. Народилася у вагоні. Сімיя часто переїжджала: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (Манчжурія), знову Харків. Бачила жахливі картини голоду: мертві селяни на вулицях Харкова. Батько відійшов від сім’ї, 1935 р. померла мама. 1936 р. А. на “відмінно” закінчила середню школу (у характеристиці – “за здібностями – видатна”). 1937-38 рр. навчалася у Комуністичному інституті журналістики при ЦК ВКП(б) в Москві. Його викладачі були репресовані, інститут ліквідовано. А. перевели в Харківський педінститут, який закінчила 1941 р. за фахом російська мова і література. Під час війни була в евакуації в Казахстані, Башкирії, де працювала в Держнаркомздраві, а потім в Башрадіокомітеті. Жила   впроголодь.

1944 р. А. повернулася в Харків, та оскільки їхнє помешкання було зруйноване, в травні перебралася до Києва. Працювала науковим, старшим науковим співробітником, начальником відділу давніх актів Центрального державного історичного архіву УРСР, де, за її словами, “просто закохалася в українське козацтво”. 1945-48 – аспірантка історика Костя Гуслистого, 1948 захистила кандидатську дисертацію “Запорозьке Військо, його устрій і бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768  – 1774 років”. Опрацювала величезну кількість архівних матеріалів ХVІ – ХVІІІ ст.

З 1950 до 1972 р. працювала в Інституті історії України в Києві. 1961 р. вийшла монографія А. “Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50 – 70 роки ХVІІ ст.”.

Коли 1966 р. було створене Українське товариство охорони памיяток історії та культури, А. увійшла до його Правління і працювала з великим ентузіазмом. Написала близько 80 статей до Української Радянської Енциклопедії (УРЕ), Українського Радянського Енциклопедичного Словника (УРЕС), Радянської енциклопедії історії України, Советской исторической энциклопедии. Перед затопленням чотирьох Січей водами Каховської ГЕС працювала там в археологічній експедиції. У звיязку з оголошенням 1965 р. острова Хортиця Державним історико-культурним заповідником, А. склала список памיятних місць запорозького козацтва, який публікувався в ж. “Україна” 1967-68 рр. Брала участь у наукових конференціях, великої популярності набули її блискучі публічні лекції з історії козацтва. Та коли А. прийшла з планом циклу лекцій та інших просвітницьких заходів до віце-президента АН УРСР І.Білодіда, той сказав: "Так це ж пожива для націоналістів!". Тим часом А. спілкувалася з Оленою Компан, Михайлом Брайчевським, Ярославом Дзирою, Віктором Іванисенком, Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, Григорієм КОЧУРОМ, Надією СУРОВЦОВОЮ, Іваном ДЗЮБОЮ, Михайлиною КОЦЮБИНСЬКОЮ, читала літературу самвидаву, слухала зарубіжні радіостанції.

У кінці 1969 р. сприяннями П.Ю.Шелеста вийшла монографія А. “Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.”, та, після усунення його з посади Першого секретаря ЦК КПУ, арештів інтеліґенції 1972 р. та ідеологічного погрому, козацтво стало “ідеологічним криміналом” і книжка була вилучена з бібліотек, на неї було заборонено покликатися, імיя А. було вилучено з історіоґрафії. 

Слава козацької берегині, ледве чи не “єдиного козака в українській історичній науці”, обернулася  у вересні 1972 р. наказом № 152 директора Інституту історії УРСР академіка А.Скаби про звільнення А. з Інституту історії АН УРСР, відлученням від будь-якої громадської роботи, фактичною забороною публікуватися. Перед тим голова профспілки інституту на зборах сказав про А. та Олену Компан, що це "сорняк, який треба виривати з корінням”. Тоді погром гуманітарних академічних інститутів зачепив десятки вчених.

Майже рік така "одіозна фіґура", "мічений атом" була безробітна. Тут виявилися її твердість та життєздатність характеру. А. стала символом стійкості та незламності вченого та інтеліґента.

З труднощами вдалося влаштуватися у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. А. повернулася до архівної роботи, зробила описи багатьох фондів, досліджувала історію створення в 1918 р. Всенародної бібліотеки України (нині ЦНБ), працювала в галузі книгознавства. А. написала найважчу частину історії Академії наук України – про період  її створення в 1918 р., але питання про її як співавтора вирішувалося в КГБ: залишили, аби показати Заходові, що А. публікується. 1983 р. вийшла монографія “Рукописная светская книга ХVІІІ в. на Украине”.

Було, що статті А. виходили без її імені, підписані лише співавторами. “Це не арешт, – казала А., – але, по суті, заборона на професію! Це був просто розбій у науці”. Її не випускали на наукові конференції за межі СРСР, а коли до ЦНБ приїздили іноземці, її куди-небудь посилали.  До середини 1987 р. публікувалися лише поодинокі її статті, і то в Москві чи Ленінграді.

А. захопилася постаттю В.Вернадського, підготувала до друку його щоденники та більшу частину книжки “В.И.Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине”, яка могла вийти лише у співавторстві з К.М.Ситником та С.М.Стойком 1984 та 1988 р. А. згодна була, щоб книжка виходила і без її імені – аби тільки вийшла. Пізніше вона довела українську ментальність нащадка козаків В.Вернадського, популяризувала його вчення про ноосферу, живу речовину, розподіл сонячної енергії, вислідом чого стала праця “За плугом Господь іде. Агрокультура українського селянства і козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського” (1999). У найгірші часи („Доба жорстока, як вовчиця”, – згадувала А. слова Олени Теліги) вона не фальсифікувала історію, хоча не могла сказати всю правду. За новітньої доби вона розкривала фальсифікацію. Починаючи з 1988 року, уперше діставши можливість говорити вільно, завдяки своїй літературній обдарованості, поєднаній з науковою скрупульозністю, А. написала величезну кількість статей про українське козацтво як феномен світової історії та культури. Вони публікувалися в періодиці, зокрема в ґазеті “Народна Армія”.

1989 р. А. була науковим керівником першої комплексної експедиції “Запорозька Січ: зруйноване й уціліле”. 1992 р. виступила на конференції з доповіддю “Переяславська Рада: міфи і реальність” з критикою фальшивої ідеї, піднесеної 1953 р. в "Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією" та у збірнику "Воссоединение Украины с Россией" до рівня ідеологічної догми, що віковічною мрією українського народу було “воззיєднання з братнім російським народом”, що вершиною української історії була “Переяславська Рада” 1654 р. “Виходило, що український народ був єдиним народом на планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти в імперський зашморг”, – писала А. Вона була науковим консультантом кількох кінофільмів, написала сценарії театралізованих вистав про В.Вернадського та П.Конашевича-Сагайдачного. Її історико-художні (науково-літературні) книжки “Розповіді про запорозьких козаків” (1991), “Гетьмани України і кошові Запорозької Січі” (1993), “Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність” (1994) були відзначені Державною премією ім. Т.Шевченка 1994 р. 1995 р. їй присуджено премію Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів. А. зіграла видатну роль у формуванні національної самосвідомості, поверненні історичної памיяті.

1995 р. А. поновлена на роботі в Інституті історії України НАНУ. 1999 р. взяла участь у створенні Наукового товариства ім. С.Подолинського. Захоплена впровадженням правди в історичну науку, А. пошкодувала дорогоцінного часу на захист докторської дисертації, та в свідомості громадськості вона давно була академіком.

Похована на Байковому цвинтарі в Києві.

Бібліоґрафія:

І. 

Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1969. – 224 с.

Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і рельність. – К.: Варта, 1994. – 96 с.

Інтерв’ю з О.Апанович, 20.08. 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121119522&w

За плугом Господь іде. Агрокультура українського селянства і козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського. Бібл. часопису «Дзвін Севастополя», 1999. – 26 с.

Історія українського середньовіччя: Козацька доба: Збірник наукових праць (На пошану історика лауреата Державної премії ім. Т.Шевченка Олени Михайлівни Апанович): У 2 ч. – К.: 1995.

Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович. Збірник статей. – Дніпропетровськ: МП “Промінь”, 1995.

Архів ХПГ: Інтервיю з О.Апанович, серпень 1999 р.

Юрій Мицик. Козацька мати. // Слово просвіти. – 1999. – № 9 і 10 (63 і 64), вересень і жовтень. 

Олена Михайлівна Апанович: Бібліографічний покажчик (До 80-річчя від дня народження і 55-річчя наукової діяльності) / Упорядн. С.Даневич. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1999. – 79 с.

В.Овсієнко. Коли козацтво стало ідеологічним криміналом... Фрагменти неопублікованих спогадів Олени Апанович // ж. Політика і культура. – 2000. – № 10 (45). – 17 березня. – С. 41 – 43. – Фот.

В.Овсієнко. Свідчить Олена Апанович // Матеріали 10-х липневих академічних читань. Випуск 1. – К.: Центр духовної культури. 2002. – С. 48-57. . http://archive.khpg.org/index.php?id=1203937112&w

Енциклопедія сучасної України, Т. 1. – К., 2001. – С. 607-608;

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 50–53. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120722646

Рух опору в Україні: 1960 – 1990; Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 59–60; 2-е вид.: 2012 р., – С. 65–66.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 4.03.2004. Останнє прочитання 2.08.2016.

 Поділитися
MENU