Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

08.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 2.04. 2000 р.

Микола СЛОБОДЯН

(с. Росохач, 2 квітня 2000 року, в  хаті Миколи Мармуса,  присутні також Володимир  Мармус та Петро Винничук)

 

М.Слободян: Слободян Микола Васильович, народився 21 червня 1944 року в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Вчився я в Росохацькій школі, закінчив 11-й клас вечірньої школи в 1971 році. Працював у колгоспі і вчився у вечірній школі. Виїздив на роботи. У нас у Росохачі заведено, що їздять на сезонні роботи в інші області Сходу.

Мати, Христина Тимківна, з дому Балакунець, 1902 року, на той час була хвора. Батько, Слободян Василь Миколайович, з 1906 року. Є в мене сестра заміжня. Жили батьки в селі Росохач, весь час працювали в колгоспі. Батько був на війні.

Коли я був меншим, батько не раз розказував мені про українських повстанців, як вони хотіли, щоб була наша Україна самостійною, незалежною, скільки їх полягло. Як їм було важко воювати з радянською владою, що та влада чинила проти українців. Наприклад, у селі і на полі, як завше, на кожному перехресті ставлять хрести. То вони одного вечора зібрали всіх партійних, комуністів, взяли машину і їздили по селі та по полю і познущалися над хрестами, які давним-давно були поставлені нашими дідами й прадідами. Вивезли їх за село, за Ягільницю, там називається Кінзавод, за Кінзаводом рів - і все там висипали, потрощили, побили. І все тихо, нібито так мало бути.

Люди на все це дивилися і не могли цьому протидіяти. Бо як щось скажуть, то зразу ж КГБ - і забирали, і били, казали: «Що, тобі не подобається радянська влада?». Багато злочинів вони робили. Навіть щоб заспівати якусь повстанську українську пісню, то пошепки, щоб ніхто не чув, не бачив, бо то все доносилося в район, у КГБ. Чи навіть у росохацькому хорі - то спочатку треба було заспівати дві російських пісні, аж потім уже якусь українську, яку вони скажуть, бо самі ми не могли вибирати.

В.Овсієнко: Усі мали співати "Із сиром пироги".

М.Слободян: Так, "Із сиром пироги" і ще якусь таку. Отож ми знали, що Україна під гнітом, що русифікація наступає з кожним днем, на кожному кроці. Сказати якесь слово проти ніхто й не намагався, бо страшно було.

Мені було 27-28 років, то я вже це прекрасно розумів. Я дружив з Володимиром Мармусом і його братом Миколою, ми разом ходили в кіно. Наслухавшись і надивившись того всього, що відбувалося на Україні і в Росохачі, ми говорили, що нас принижують, витісняють українську мову.

Ми знали, що в 1973 році буде 55-та річниця проголошення незалежної України Четвертим Універсалом. Володимир Мармус каже, що треба відзначити цю дату, бо люди вже призабули, а молоді навіть і не знають, що таке Українська Народна Республіка, які наші прапори, які наші українські символи. Отож і вирішили відзначити цю дату - 22 січня 1973 року. Тож під керівництвом Володимира Мармуса ми заготовили папір, приготували матеріал - полотно синього та жовтого кольору для прапорів, написали листівки, в яких закликали народ, щоб він не забував цієї дати. Одні хлопці писали листівки, інші в мене вдома пошили прапори. Шив Микола Мармус. Ну, там дещо й інші підзарублювали руками. Микола Мармус заготовив древка в Білоболитниця, де він на той час працював.

У неділю з 21 на 22 січня 1973 року, зібравшись біля клубу в селі Росохач, ми вже мали все підготовлене - і клей, і листівки, скручені в рулончики, прапори, древка. Ще так трошки побули в клубі і біля клубу, щоб нас більше люди бачили, що ми знаходимось у селі. 

Я одне забув. Коли мали вже йти в Чортків, наперед того день, до Володимира Мармуса підійшов Степан Сапеляк з проханням - він відчував, що ми до чогось готуємося, - щоб його взяти в нашу організацію. Ми погодилися, пішли всі семеро до нього додому, він прийняв присягу при свічці і при образі Матері Божої. Ми всі приймали присягу. Ми ділилися на такі невеликі ланочки: перші чотири склали присягу в лісі. У нас є така поляна Лаканець . А Сапеляк приймав присягу в себе вдома, у такій коморі надворі. А нас троє - я, Кравець і Лисий - приймали присягу у Кравця Андрія вдома.

Як усе було зроблено, ми, порадившись, сказали Степанові Сапеляку, щоб він їхав автобусом у Чортків. Дали йому древка. Вони були обгорнуті папером і зв'язані так акуратненько, що не було видно, що він везе, щоб воно не дуже впадало у вічі. А ми всі через ліс Звіринець, через Бердо пішли в Чортків.

Прийшовши в Чортків, ми мали зустрітися з Сапеляком, він мав нас чекати біля кінотеатру "Мир". Але чогось його там не було. Ми почекали - нема. Микола Мармус зі ще з одним пішли подивитись по місту, де він міг би бути. Почати цю роботу нам треба було всім разом, бо кожний мав свою роботу - одні мали листівки приклеювати, інші прапори вивішувати, треті мали трошки вперед іти, прикриваючи тих, які робили цю роботу.

Нарешті з'явився Сапеляк з древками. Володимир Мармус з хлопцями пішов наперед вивішувати прапори. А ми втрьох приклеювали листівки. Мене хлопці вдвох беруть за ноги, підіймають біля стіни, щоб я міг приклеїти так, щоб можна було прочитати, але не так швидко зняти. У мене в одній руці клей, листівки в кишені скручені рулончиком, я тільки беру за один кінчик - раз, витягую, рулончик залишається, а листівочка в мене в руці. Правда, у той вечір було холодно, вітер такий, кидало снігом, але ми в рукавицях і просто не помічали холоду, бо в нас була така відповідальна робота.

Ми почали розклеювати листівки і вивішувати прапори тоді, коли більшість людей знаходилася в кінотеатрі "Мир" на кіносеансі та в Будинку культури - молодь на танцях. Це було передбачено, що тоді найменше людей буде на вулицях. Почали з 4-ї школи і все нижче спускалися вулицею Міцкевича до ратуші, яка знаходиться в центрі Чорткова, далі пішли біля кінотеатру "Мир". Ще наклеїли листівку на стіні одного житлового будинку. Уже недалеко річки Серету в нас було ще багато листівок, то щоб їх до дому не брати, ми клеїли на видних місцях, на зупинках автобуса. Наклеїли і спускаємось у долину - бачимо вже на ратуші в центрі Чорткова висить наш синьо-жовтий прапор. Значить, наші хлопці вже вивісили. Ідемо через базар і продовжуємо клеїти.

Пригадується один випадок. Уже Мармус Володимир і Вітів Петро вивісили наш синьо-жовтий прапор на флагштоці кінотеатру «Мир». Я проходив біля кінотеатру, бо в мене було своє завдання. У цей час попри мене дві жіночки йшли, доволі старших, вони помітили цей прапор і кажуть одна до одної: "Дивись, дивись - уже наш прапор висить на кінотеатрі!"

В.Овсієнко: То це ж усе-таки ніч була?

М.Слободян: Так, але там перед кінотеатром було освітлення. Там спеціально для прапорів були трубки. Хлопці той прапор витягнули, а свій поставили. І його вже люди побачили. Але ми ще не закінчили свою роботу, бо мали призначені місця, де вивішувати прапори, де розклеювати листівки - це було наперед розподілено і все обдумано.

Наклеїли там, де колись будинок адміністрації був і пішли дорогою як на Тернопіль, сюди на Копиченці. Біля лісгоспу висів на флагштоку червоний прапор. Отож наші хлопці його зняли, а натомість вивісили свій, синьо-жовтий, і підняли його вгору.

Потім ми повернули у медичний гуртожиток, наклеїли листівки, далі до педучилища, теж наклеїли листівки і повісили прапор. Тут і закінчилась наша робота. І вже через парк, тією ж самою дорогою, якою йшли в Чортків, ми пішли додому. Якраз вітер такий зі снігом - він позамітав наші сліди. 

Мабуть, усіх листівок уночі кагебісти не побачили - тільки ті, які були на відкритих місцях. Але ж були листівки й прапори, вивішені в таких місцях, що їм не зразу вдалося зірвати. То все це висіло аж до другого дня, і люди, які вже ходили вдень, бачили й читали. І ще один прапор залишився був на лісгоспі. Його вже на другий день зняли, бо не бачили вночі. То було на високій трубі. Там, у лісгоспі, сторож був, він сам із Росохача. То його викликали в КГБ, допитували, де він був, що він бачив, чому не побачив прапора? Він каже: «Я вранці вийшов на вулицю, дивлюся на флагшток - вчора був ваш прапор, а сьогодні, дивлюся, вже наш прапор». Ну, він був старший чоловік, то вони, не знаю, чи сварили його, чи як там, але після того зняли його з роботи, бо він...

В.Овсієнко: "Потерял бдительность на посту".

М.Слободян: Ми повернулися десь о пів на другу годину ночі. Ніхто вже в селі не ходив, уже не світилося, ми кожний пішов до своєї хати. Родичі вже спали. Вони не знали, звідки я прийшов. Бувало, що й пізніше приходив із клубу, або до дівчат пішов.

На другий день після цього ми поки що нічого не знали, а вже як приїхав другий автобус із Чорткова - бо з Чорткова ходить у село Росохач автобус, - то вже з'явились чутки, що в Чорткові якісь люди, чи то студенти, чи то якісь там інші люди, ніхто їх не знає, вивісили синьо-жовті прапори і наклеїли листівки зі зверненням до людей, щоб не забували про Україну. Та й ми так, хто де працював, усе вухо було настроєне на те, щоб почути, що люди говорять. Нам було дуже цікаво, бо ми не думали, що нас піймають. У нас були інші думки. Ми думали, що цю роботу зробили - і це буде таємниця.

КГБ до нас у село в перші дні не приїжджало. Потім чуємо: приїхало КГБ в сільську раду. Викликають: хто хоче на роботу в Тернопіль? Там будували ХБК - хлопчатобумажний (бавовняний) комбінат. Але як вони - "хто хоче"? Просто послали з сільської ради - там є такий чоловік, який викликає до сільської ради чи якісь оголошення розносить. Він прийшов до мене й каже, що голова сільської ради викликає відносно роботи в Тернополі. Думаю, піду.

Приходжу, бачу, біля сільської ради Винничук уже є і ще такі хлопці, що не з нашої групи. Три кагебісти в одній кімнаті, а там ще була друга кімната, через двері. Викликають туди і питають, чи не хочу я на роботу. Кажу, що ні, я не хочу туди на роботу, бо в мене мати хвора, батько старий, мені треба бути біля них у селі.

Ну, до цього часу ми вже почули, що Степана Сапеляка тривожить КГБ. Вже у Львові, де він працював лаборантом, викликало його КГБ і розпитувало, де він знаходився в той вечір з 21 на 22 січня. Що він там їм говорив, то невідомо, але ми почули, що його взяли в КГБ. Після того чи то вони хотіли на нас подивитись, що викликали в сільську раду. Бо вони вже, напевно, знали, хто був у Чорткові на вивішенні прапорів і листівок. Через кілька днів чую - забрали Мармуса Володимира. Ну, тут уже ясно стало, що хтось нас видав.

22 березня забирають мене. Зробили обшук удома. У мене такий прекрасний був вишитий образ Тараса Григоровича Шевченка в рамці, як розпинають Україну в кайданах, як круки ще живцем очі видзьобують людям. Після того, як узяли Степана, як узяли Володимира, у моєї мами було якесь передчуття. Вона взяла той портрет і спалила. Вони знайшли в мене деякі книжечки. Щоправда, не було в мене такої відвертої антирадянщини. Але книжки - вони то все переглянули, дещо забрали. І мене забрали. Привезли в Чортків, у КГБ, потримали ніч, на другий день приїхав - зараз я знаю - полковник Бідьовка і ще два наглядачі з ним та шофер. Посадили мене в УАЗ і відвезли в Тернопіль.

У Тернополі вони хотіли мене трошки налякати, щоб я признався, де я був того вечора, щоб розказав, хто був, що робили, хто робив. Я кажу: "Я нічого не знаю і говорити не буду, бо що я можу на когось говорити, коли я там не був". Чотири чи п'ять днів вони мене викликали на слідство, але я не признавався. На п'ятий день викликав мене Бідьовка і, взявши протокол, двома руками так закрив, чий то протокол і хто розписувався. А посередині дав мені прочитати, що такі-то, такі-то - Мармус Володимир, Мармус Микола - всі члени нашої організації були в тому протоколі записані. Я ще не признався.

Вже як мене відвели в камеру, я став думати, що чомусь нема там жодного такого прізвища, хто був би не нашим, а тільки всі наші хлопці. Я здогадувався, що це Степан Сапеляк, це його робота. Що тут уже таїти? Воно нічого не дасть. На другий день знов викликають. Ще пару разів викликали на слідство, і я вже признався, що дійсно був там, що робили це такі-то хлопці - бо їм уже все було відомо. Як вони їм відомі, то це вже нічого б не дало, хоч би я ще тримався. Я дещо хотів приховати, але допитували, аж поки все не випитали. Цей підполковник Бідьовка казав: «Я тебе примушу пригадати, на який камінець ти зашпортався». Досить того, що вони самі підгадували мені, бо хлопці наперед ішли.

Отже, слідство закінчилося десь у кінці серпня. Сім місяців нас під слідством тримали. Сказали: «Збирайтеся, їдемо в суд». Посадили нас у "воронки", звичайно, кожного окремо, і повезли. Суд був закритий. Судив нас суддя Костик і ще там були якісь, не пригадую їхні прізвища - одна жінка і два чоловіки, як вони називаються?

В.Овсієнко: Народні засідателі, або ж «меблі» чи «головокивателі». Вони тільки головами кивають на знак згоди з суддею.

М.Слободян: Засідателі, так, народні засідателі. Досить довго зачитували звинувачення. Суд тривав десь три дні... Володимир Мармус підказує, бо я трошки призабув, - більше тижня тривав суд.

Хочу додати. Як нас привезли і посадили на лавки підсудних, так охота хоч словечко один до одного заговорити, ми ж не бачилися сім місяців! Я сидів біля Мармуса Миколи. Біля нас стояв конвой, що нас возив, старший у ньому руський. То було чути по мові. Він побачив, що ми з Миколом розмовляємо, влетів у зал, підняв мене, повів у таке підвальне приміщення і каже: «От, бачиш, нікого немає, я тебе зараз застрелю». Витягнув пістолет і... Ну, страшив мене. Я знав, що в такій обстановці, як іде суд, він цього не зробить, але він - аж слина йому з писка скакала, такий був сердитий, що я не дотримався вимоги не розмовляти. Як він мене повернув у залу суду, я сказав хлопцям, що така-то справа, що грозився стріляти. Микола Мармус, як прийшов уже суддя, сказав: «Що це таке, що нас тут страшать пістолетом і стріляти хочуть?». То вже на другий день цього старшого конвойного не стало. 

Отже, суд закінчився, почали читати вирок. Але чомусь у той час, як почали зачитувати вирок, погасло світло. Чи це вони так навмисно при свічках нам зачитали вирок? Правда, на виголошення вироку пустили наших рідних, хто ще залишився був у Тернополі. Мені дали 3 роки суворого режиму і 2 роки заслання. І Андрію Кравцю. Попарно якось так нас засудили, що лише одному Мармусу як нашому керівнику дали найбільшу кару - 11 років. Іншим хлопцям - 8, другій парі - 7, а нам з Андрієм по 5.

Привезли нас знову в КГБ, у ті камери. Це було вже вночі. Ми переночували, а на другий день почали нас агітувати на стукачів. Мене викликає такий капітан чи майор Пономаренко в свій кабінет і каже: «От ти маєш 5 років, ти їх відбудеш, але, щоб тобі легше там жилося, то треба з нами співпрацювати. Ми тобі будемо казати, що ти маєш робити і що нам говорити». Я категорично відмовився від цього, я сказав, що в мене серце і душа не дозволяє цього, не можу я бути таким. Я знав, що вони хотіли зробити мене сексотом. Щоправда, він нічого не сказав, мене відвели в камеру. Наступного дня знову викликає, і так два дні він мене умовляв, щоб я йшов до них працювати. Але їм це не вдалося, бо я не годен на таке, це ж просто жах. І вже мене залишили у спокої.

Всі чекали етапу. Скільки ми чекали - чи 15, чи 18 днів? Мармуса Володимира забрали першого. У кінці жовтня взяли мене і Винничука Петра. 

В.Овсієнко: А касаційну скаргу ніхто не писав?

М.Слободян: Ні. Ми не писали, і касаційного суду не було. Одного вечора посадили нас у "воронки" і привезли на вокзал у Тернопіль, де вже стояла група солдатів з собаками. Взявши нас усередину, в такий коридор, запровадили нас у вагон "столипін" і повезли. Повезли нас у Київ. В Києві ми пробули десь два тижні чи більше тижня. Потім з Києва - на Харків. На «Холодній Горі» так само десь більше тижня нас тримали.

В.Овсієнко: А цікаво, отам, на тій «Холодній Горі», мабуть, вас тримали в камері смертників? Там такі нари з суцільного залізного листа...

М.Слободян: Ага, і такі стіни, як то «шуба» називають - ґулі, ґулі. Так, це були камери для смертників. Потім нас знову посадили в потяг, у цей столипінський вагон, і повезли в Мордовію, станція Рузаївка, далі Потьма, потім зона 19-й номер, посьолок Лєсной Теньгушовського району, ЖХ-385/19. Ми з Петром Винничуком прибули туди наприкінці листопада. А Андрія Кравця завезли на 17-у зону, посьолок Озерний Зубово-Полянського району.

Нас заводять у зону, підходить до нас такий кремезний чоловік: "Звідки, хлопці?" - питає. Ну, веселіше стало, ми впізнали свою мову. А це був, як ми вже пізніше дізналися, Микола Кончаківський. Нас відвели в барак, де ми мали проживати. Тут підійшли до нас українці, ми їм розказали, звідки ми, за що ми сюди потрапили. Такі гарні наші хлопці, ще колишні вояки УПА, які вже по 18, по 20, більше 20 років відбували в тюрмах. Крім Кончаківського були Михайло Жураківський - старший чоловік, Дмитро Синяк, Іван Мирон, Ромко Семенюк, отець Денис Лукашевич (я йому робив масаж, бо просив, старенький чоловік), Любомир Старосольський.

В.Овсієнко: То це вже не старий чоловік! Його у 18 років посадили, теж за прапор, на 2 роки. 

М.Слободян: То молодий. З молодого покоління там були Кузьма Матвіюк з Умані, Гриць Маковійчук з Кременчука, Ігор Кравців з Харкова, Любомир Старосольський зі Стебника, Зорян Попадюк зі Самбора, скоро привезли Василя Овсієнка з Київщини, потім Яромира Микитка з Самбора* (*1953 р.н., 1973 р. ув'язнений за ст. 62 ч.1 на 5 р.).

В.Овсієнко: Микитка трошки пізніше привезли до нас. Микитко був у 17-му, а коли його посправника Зоряна Попадюка повезли в 17-й, то його перекинули до нас у 19-й. 

В.Мармус: А потім уже Микитка на Урал, на 37-у перекинули. Він сказав, що посправник Попадюка. Я дізнався, що старших патріотів не так уже й густо було на 19-му. Їх було більше на Уралі. Їх туди перевели з Мордовії в 1972 році.

М.Слободян: Після того нас завели в бараки, показали нам місця, де ми мали спати. Десь через дві години нас забрали в комендатуру. Там сидів начальник лагеря* (*Капітан Пікулін. - В.О.) і лікар цієї зони* (*Сєксясєв. - В.О.). Лікар сказав на мене, що оцей піде працювати в кочегарку, а на Петра Винничука сказав, що цей піде працювати у розкрійний цех на пилораму, дошки різати. Це було вже під вечір. 

На другий день зранку нам дали одяг, переодягли нас і повели в робочу зону. Мене ознайомили з роботою на тих котлах. Там я працював в одній зміні з Дмитром Синяком, повстанцем (він уже зараз небіжчик). Він мені показав як і що, бо то було два котли, один паровий - що треба було пару робити в цехи для розігрівання клею, а другий для підтримки температури в цехах у зимовий сезон.

Через деякий час мене перекинули в сушильний цех. Там ми мали брати з розкрійного цеху такі короткі дощечки, які складалися на вагонетки і завозилися в сушильні камери, щоб їх висушити, а потім подавати в цехи, де їх склеювали і виробляли такі коробки для годинників - футляри. Працювали позмінно.

Як на роботі, так і в житловій зоні спілкувалися зі своїми хлопцями з України. Там було вдосталь наших хлопців, з якими можна було говорити відверто. Такі розмови в зоні називали «тусовки» - то плече-в-плече ходили, щось розказували один одному - і так час минав. 

Там була їдальня, в якій давали всяку кашу - яшна, пшенична. Самі відходи. І хліб такий, що можна було ліпити з нього якісь катульки. До того наперсточок олії, навіть не пересмаженої. Підходиш з мискою. Ложка мала бути своя. Давали рибу, оселедці, але хто знає, скільки вони десь на складах чи в магазинах стояли. Риба часом була напівгнила і така солена, що неможливо було їсти. Дуже шлунки собі цим хлопці псували, але шматочок-два мусиш з'їсти, щоб якось жити, щоб можна було хоча би трохи ходити.

Так мене тримали там із листопада 1973 до початку 1975 року. Десь у серпні 1975 року нам із 19-ї зони сказали збиратися, потяг уже чекав біля зони. Нас посадовили у столипінські вагони і повезли, але куди нас везли, ми не знали. За кілька днів привезли у Пермську область. Уночі зі "столипінів" "воронками" перевозили з конвоєм у зону № 37. Вона тільки побудувалася. Нова зона. Усіх завели в будинок, усередині якого не було нічого, тільки стіни. Усіх позвозили, тримали, а потім перевели в приміщення, де вже були розставлені койки. Якихось дівчат привели, що зготували суп, на столах були миски з нарізаним хлібом. Наче нам таку веселу зустріч улаштували, що ніби вони були дуже добрі до нас. Ми все це прекрасно розуміли, що вони хотіли придобритися. Повечеряли, нас розподілили по койках. Нари були двоярусні. Ми вже цю ніч доспали там.

А на другий день зранку - підйом, і вже розподілили по місцях, хто куди. Той новий будинок, куди нас уночі спочатку завезли, виявляється був цех, що там мають стояти верстати - слюсарні, точильні, токарні. Ті верстати привезли, треба було їх встановлювати на бетоні, щоб потім на них почати працювати. Розподілили нас на різні роботи.

Я пам'ятаю, як нас привезли, тут випав дуже глибокий сніг. Призначили спеціальну групу людей, які прокидали сніг від жилого будинку до робочого. Це було у 1975 році, в листопаді, напевно, це я пам'ятаю, бо якраз у листопаді померла моя мама - написали мені з Росохача листа, що вже немає її. Чомусь лист затримався - два тижні після того, як вони написали. Дуже довго чогось вони перечитували того листа.

Мені вже, правда, в березні 1974 року мав закінчуватися термін ув'язнення в таборі суворого режиму. Усі знають свій день, коли підходить, то вже підраховують - лишається тиждень, три дні, два дні. Настає той день. Навіть на день скоріше мене викликали в комендатуру і сказали збиратися. Мої хлопці - там були Мармус Володимир, Мармус Микола, Винничук Петро, Кравець Андрій, Сеньків Володимир - якраз була "отоварка", то купили мені дещо на дорогу. Забрали мене в комендатуру, потримали годин три-чотири, посадили в столипінський вагон і повезли.

Повезли мене в Томськ. У Томську я просидів у пересильній тюрмі декілька діб. Мене звідти забрали три міліціонери, озброєні автоматами, посадили в машину. Не знаю, куди везуть і як везуть, але треба було переїжджати через річку Об. Привезли мене у Кривошеїнський район, село Нікольськ Томської області - такий посьолок якраз над річкою Об. Мою справу везли таки зі мною, але я її не бачив, бо справу - вирок мій і все інше - передали цим міліціонерам. Ще одного з Томська везли, він жив у цьому селі Нікольську. Щось він там пограбував, магазин і ще щось там. Якраз на річці Обі один міліціонер пристав до мене, за що я сиджу, каже: "Сейчас бы тебя пристрелить, бросить в эту речку Обь - и никто даже и не знал бы". А я знизав плечима - що мені залишалось говорити, коли я сам і далеко? Я не сперечався, бо це нічого б не дало.

Привезли мене в Кривошеїно - це районний центр. Зачинили в КПЗ* (*Камера предварительного заключения. - В.О.). Коли мене привезли, вже темно було. Цілу ніч я там сидів. Підкидають до мене ще якогось. Світло дуже слабо світилося, я не міг його розгледіти, що то таке, але - чоловік. Він почав розказувати мені небилиці, що він застрелив свою жінку, а що там йому буде, а звідки я їду, за що? Я йому не признавався, за що я сидів. Я казав, що по статті 62-й. Але в них 62-а стаття - це алкоголізм, чи як вони вважають.

П.Винничук: Вони таку статтю дуже любили!

В.Овсієнко: Стаття російського кодексу № 62 - це аналог нашої 14-ї: примусове лікування від алкоголізму. Досить, щоби вчинив злочин у п'яному стані або в справі було свідчення, що випивав. Вона давалася додатково до основної статті. За нею в зоні додатково катують. Я це бачив у 55-й зоні у Вільнянську Запорізької області. Ті зеки аж зелені ходять, кишки виривають од того «лікування». А воно вже й не потрібне: доки слідство, суд - це ж місяці минають. У нього вже біла гарячка і той алкоголізм минули.

М.Слободян: Я більше мовчав. Відчинили двері, забрали його від мене. Зранку прийшов начальник міліції, повели мене до нього. Я мав із собою такий дерев'яний чемодан - ще в зоні хлопці мені подарували на дорогу. Там старенькі лашки - що там я міг везти? Але все-таки було в що хоч дещо поставити. Він сказав, що від сьогодні я звільняюсь від ув'язнення, переходжу на заслання, але мушу відмічатися кожні 10 днів у міліції.

Викликав такого наче коменданта, каже, що оцей - показав на мене - от його документи, направ його на якусь роботу, у якесь село, бо тут його не треба тримати. Як виявилося, там, у Кривошеїно, відбував заслання Володимир Василик, теж за 62-ю статтею.

Комендант направив мене в село Нікольськ - це десь кілометрів 180 від Кривошеїно. Каже: «Сьогодні будуть машини їхати в це село, я подзвоню, ти поїдеш». Я кажу, що я ж не знаю місто, куди мені йти. Він одному сказав підкинути мене в ту організацію - ПМК, чи якось так. Я пішов туди, справді: машини збираються їхати. Один шофер почав розпитувати мене. Він російською мовою, я - українською. Мені цікаво було, чи є тут хто з українців. Він каже, що тут є кузня, а в кузні робить ковалем такий Василик Володимир, ми ще не їдемо, піди туди. Я пішов туди - нема. Шофер каже, що зараз прийде, він давно пішов на обід, він тут недалеко живе. І дійсно через деякий час каже: «А ось він іде».

Я підходжу та й кажу: "Добрий день". А він так дивиться на мене: "Добрий день. Ти звідки?" Я кажу: "З Тернопільської. А ви звідки?" - "З Івано-Франківської". Так ми познайомилися, але часу не було довго говорити, бо машини вже вирушали. Каже: "Що маєш у тім пакуночку?" - "Та нічого - поки везли сюди, то ще якийсь сухар лишився". Він побіг додому, взяв шматок сала десь на півкілограма, а хліба не було ні вдома в нього, ні в магазині, то купив пряників таких солодких по 9 копійок. Я йому сказав, куди мене направляють. Він каже: "Нічого, я колись приїду до тебе, або ти до мене - все одно побачимось".

Привезли мене на половину дороги, а далі проїзду нема, бо то треба їхати через ліси і болота. То навесні було, і машини не пустилися їхати, тому що могли засісти в тому болоті і сидіти там довго. То вони повернулися знову в Кривошеїно. Ну, і я з ними, бо звідки я знаю, як тою тайгою добиратися до того Нікольського? Я повернувся, комендант каже: «Що будеш робити? Йди до Володимира, до Василика». То я пішов. Він зрадів, тут же й жінка його. Він мав 2 роки ув'язнення і 2 заслання за антирадянщину.

В.Мармус: Він став на захист хреста. 

М.Слободян: Він худенький такий, але дуже стійкий. На 1 травня в цьому Кривошеїно була демонстрація. Він узяв розбив пляшку, роздер сорочку і порізав собі груди осколками. Я потім питаю: "Володимире, що воно дало тобі?" Каже: "Ти подивись, як вони тішаться тим усім, а я хоч збив їм той мітинг, щоб не так їм весело було". За це йому дали ще два роки додатково. Я був на тому суді, бо його жінка переказала мені в Нікольськ через циганку-фельдшерку.

А жінка Василика була лікаркою в поліклініці. Вона мені одного разу дуже допомогла. Було дуже холодно, десь до 50 градусів морозу, на роботу ходити важко, дихати не було чим, бо бракувало кисню. Я звернувся до неї: «Така-то справа, Марійко: як би так зробити, щоб я хоч трошки відпочив? Вона каже, що то можемо зробити лишень через фельдшерку, яка в Нікольську працює. "А як це?" - "Я їй подзвоню, а ти підеш до неї, вона буде в курсі справи, щось вона там зробить".

Через два дні я пішов до медпункту в Нікольську, фельдшерка допитала прізвище і каже: "Я даю тобі направлення в районну поліклініку, що ти простуджений, що в тебе з легенями негаразд і зі шлунком". Я прийшов у контору і сказав, що така-то справа, в мене є направлення, що я хворий, мені треба в районну поліклініку, щоб перевіритись. Бригадир, у якого я працював, каже, що сьогодні вже нічого не вийде, може, машина завтра буде їхати, та й поїдеш. А дуже морози були, дуже важко там.

Я поїхав у поліклініку, зустрівся з Марійкою, вона взяла мене аналіз шлункового соку. Він показав негативні результати, мене поклали в лікарню. Я пробув там три тижні. Там поклали одного міліціонера, який віз мене з Томська. Він мене впізнав. А я не зізнавався в лікарні, хто я такий - з Нікольська та й годі. А він сказав лікареві, що я "изменник Родины". Той міліціонер підійшов до мене і каже: «Я вот думал, что ты... А ты изменник Родины, я знаю все про тебя». Через кілька днів мене виписують з лікарні. Я повернувся в Нікольськ і далі працював на фермі. Іншої роботи там не було, лише на фермі. Усі допитувались: "За що?" То я їм казав, що по 62-й. Вони говорили, що таких багато тепер, це - за алкоголізм. А я вже їм не пояснював.

Репліка: Якби ти сказав, що 70-а за російським Кодексом!

М.Слободян: Але на другому році вони вже все знали і дивилися на мене скоса. Мене поселили в гуртожиток - така розвалена хата, ні грубки, нічого. Я не захотів там жити і сказав бригадирові, що, може, якусь квартиру знайти? Каже, що є там така стара бабка. Я кажу, що буду допомагати їй, - підремонтувати, дров нарубати. Він мене повів туди, я влаштувався в тої бабки і жив цих два роки.

Відмічатися їздив до селища міського типу, яке називалося Красний Яр, через Об на другому березі, але трошки нижче. Мені треба було відлучатися на цілий день, а ж я мусив робити, це ж групу корів годуєш. То директор радгоспу подзвонив, що нема ким підміняти. То я вже раз на місяць відмічався.

Потім мене викликали в Кривошеїно і сказали, що строк закінчується, дали мені паспорт. Я його дуже не хотів брати, але мусив узяти. Сів на корабель "Ракета", по Обі поплив у Томськ. Відтак добрався додому.

Тут, у Чорткові, я також мусив зайти в міліцію, щоб відмітитись.

П.Винничук: Вибач, нагадаю, що як ти на початку 1978 року повернувся в село, то тут молодші хлопці знову побили пам'ятник комуністичного ідола.

М.Слободян: І цей пам'ятник, що за річкою, і той самий, що ми, потривожили. Наче на честь мого повернення. Знову КГБ їздило, мало роботу, шукало.

В.Овсієнко: А знайшли тих хлопців?

П.Винничук: Знайшли.

В.Овсієнко: І теж судили?

В.Мармус: Тоді вже був інший підхід.

М.Слободян: Вони ще замалі були. Тут багато є людей, які досі кажуть: «Чому ви нам не сказали? Якби ви були нам сказали, ми би так само пішли з вами». Але це вони вже тепер кажуть, як ми звільнилися. Кажуть, якби ти об'яву написав, то багато хто пішов би в організацію і щось би робив.

Коли я приїхав додому, зустріли мене батько й сестра, бо матері вже не було. Трошки відпочив удома, а потім улаштувався на роботу в колгоспі, щоб заробляти й жити. Працював у колгоспі, а як через рік зняли адміністративний нагляд, то виїжджав на сезонні роботи в Сумську область. Завжди ми їздимо на 3-4 місяці, підзаробимо трошки грошей та й зерна, щоб було на прожиття.

Після звільнення я оженився з Ольгою, вона з дому Свідзинська. У нас уже був син Василь. Йому вже виповнилося 5 років. Він народився 27 січня 1973 року, через п'ять днів після того, як ми вивісили в Чорткові прапори і наклеїли листівки. Ми з Ольгою одружилися, у нас 1982 року народився ще син Андрій, через 2 роки, 1984-го - дочка Марійка, а 1986-го Михайло. Василь уже відслужив армію, оженився, вже має двоє дітей. Так що я вже дідо, маю двох онуків. Андрій закінчив середню школу, працює. Зараз дуже важко з роботою, так біля дому допомагає. Марійка і Михайло ще ходять до школи - Марійка в 10-й, а Михайло в 7-й клас.  

У 1989 році створився «Меморіал».

В.Мармус: Чому створився? Це ми його створювали!

М.Слободян: Ми створювали. Я увійшов у Координаційну раду «Меморіалу». Це було в Чорткові, в парку. Ми мали обговорити свої питання, але, міліція Чорткова не дала змоги закінчити. Їх наїхало багато, не дали нам говорити. Тоді ми перейшли в інше місце і все ж таки створили «Меморіал». Потім я став членом осередку Народного Руху України, членом Української Республіканської партії, тепер я в Республіканській Християнській партії. 

В.Овсієнко: Десь працюєте, маєте свою господарку?

М.Слободян: Живу разом з дітьми, тримаю корову, поросятко, кури. Жінка раніш працювала в колгоспі, але зараз уже на пенсії. Маємо вже своє поле, вирощуємо картоплю, сіємо ячмінь, огірки, помідори. Живемо не на широку ногу, але не маємо чого скаржитися і не плачемо. Аби наша Україна вийшла з цієї кризи, тоді, може, буде якось веселіше, легше. Але наразі мусимо жити тим, що є, і думати все за краще, а не слухати тих, що жалкують за хлібом по 16 копійок і дешевою ковбасою, а зараз, мовляв, усе дороге. Зате ми вільно думаємо і говоримо, і не боїмося нікого і нічого. А ковбаса в нас буде. 

В.Овсієнко: Пане Миколо, а як у вас із реабілітацією?

М.Слободян: Реабілітацію я дістав. Дали в районі посвідчення на пільги. Користувався газом, електроенергією і дорожним транспортом на 50 процентів ціни. А потім скасували, сказали, що в районі нема фондів. Але Володимир Мармус допоміг, що з газом я вже маю пільги. А от з електроенергією ніяк не можна добитися, хоча треба, бо й діти у школу ходять, треба читати і писати, та й мені на господарці треба світла. Може, наші районні начальники якось відновлять ці пільги.

В.Овсієнко: Дякую, пане Миколо.

 

Рекомендувати цей матеріал