Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

БРОВКО ІВАН БЕНЕДИКТОВИЧ

10.07.2005 | Овсієнко В.В. | Добром нагріте серце. До 90-рччя І.Б.Бровка / ХПГ. - Харків: Фоліо, 2005. - 136 с.

(нар. 15.01.1915 р., с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтавської обл. - п. 22.01.2009, м. Київ)

З хліборобської, колись козацької, родини. Дід, Карпенко Федосій Кирилович, був учителем, мав рідкісну бібліотеку, за Центральної Ради очолював Кобеляцький повітовий уряд. Батько, Бенедикт Андрійович Бровко, служив на флоті у Владивостоці, 1928 р. повернувся додому, взявся господарювати на своїх 5 га землі, але коли розпочалася примусова колективізація, відмовився вступати в колгосп. У відповідь його господарство розграбували партійні "активісти". 1933 р. батько вирішив повернутися на флот, але по дорозі був затриманий ГПУ і відтоді пропав без вісти. Мати, Наталія Федосіївна Карпенко, мусила записатися в колгосп. Померла 1977 р. в Києві.

1930 р. Б. закінчив 7 класів у Маячці, вступив у Харківський медичний технікум, та за півроку був виключений як син середняка. 1931 р. вступив у педагогічний технікум у м. Червонограді на Харківщині. Та голодної осени 1932 р. мусив покинути навчання і повернутися додому.

У січні 1933 р. Б. призначений учителем семирічної школи в с. Рудки Царичанського р-ну. У травні 1933 р. на його уроці померла з голоду учениця Марійка Хайло. Це приголомшило 17-річного вчителя, він звинуватив владу в створенні штучного голоду, а директора школи Лебедя у смерті учениці. Увечері колеґа повідомив Б., що директор потелефонував у районне ГПУ про його поведінку. Того ж вечора Б. втік із с.Рудки додому. 

Влітку 1933 р. Б. влаштувався вчителем української мови і літератури семирічної школи в с. Коханівка Сахновщанського р-ну на Харківщині. У травні 1934 р. порожні після голоду хати заселялися людьми зі Свердловської обл. На цій підставі школу почали переводити на російську мову викладання. Б. висловив незадоволення. Директор школи Легеза звільнив його з роботи, але в ГПУ не доніс. Б. влаштувався вчителем у с. Рай-Городок Слов’янського р-ну Сталінської обл.

1939 р. Б. заочно закінчив філологічний факультет Донецького інституту народної освіти в Луганську. Того ж року призваний у Червону Армію. Служив у м. Коломна під Москвою, в полку важкої артилерії. Брав участь у “визвольному поході” на Західну Білорусію (Гродно) та в Західну Україну (Волинь). Взимку 1939-40 рр. полк брав участь у Фінській війні, зокрема, в прориві лінії Маннергейма.

У грудні 1939 р. Б. зарахований курсантом Московського вищого ракетно- артилерійського училища ім. Красіна. Влітку 1941 р. брав участь у боях під Оршею. У кінці 1941 та на початку 1942 рр. Б. в чині лейтенанта вже був командиром однієї з перших батарей гвардійських мінометних частин ("Катюш"). З ними захищав Москву, брав Варшаву і Берлін. Був поранений і контужений. Має чотири бойові ордени: Червоної Зірки, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького, понад 10 медалей.

На початку січня 1945 р., під час Варшавського повстання, якому Радянська Армія не допомагала, начальник штабу третьої армійської групи гвардійських мінометних частин ("Катюш") майор Б. в покинутому будинку в передмісті Варшави – Празі, де стояв штаб,  виявив українську приватну бібліотеку. Бачачи, що Варшаву нищать німецькі бомбардувальники й артилерія, він зважився взяти кілька десятків українських книжок, які згодом привіз в Україну. Це були книжки П.Куліша, М.Грушевського, С.Єфремова, С.Русової, Б.Грінченка, М.Возняка, М.Драгоманова, 16-томний "Кобзар" Т.Шевченка та ін.

Тоді ж у розмові з другом, полковником Георгієм Тюліним, начальником штабу "Катюш" Білоруського фронту, член ВКП(б) Б. різко негативно висловився про Сталіна. Тюлін вислухав і сказав: "Я іншої думки про Сталіна. Більше такої розмови між нами не повинно бути".

Сприяннями Г.Тюліна у травні 1945 р. Б. був включений у спеціальну групу "Постріл", яка вивчала і відновлювала трофейну німецьку ракету ФАУ в інституті RABE ("Reaktische Bauen", м. Бляйхероде, Тюрінгія). Керував групою Сергій Корольов – видатний конструктор ракетно-космічної техніки. 18.10.1947 р. Б. як командир стартового дивізіону брав участь у запуску першої балістичної ракети з полігону Капустин Яр (Астраханської обл. РФ). Там на обеліску, спорудженому на честь події, поруч з іншими вибито ім’я майора Б..

1948 р. Б. вийшов у відставку і почав викладати „неперспективні” предмети – українську мову і літературу в Пущі-Водиці під Києвом. 1953 р. закінчив аспірантуру Науково-дослідного інституту педагогіки, викладав українську літературу в Київському університеті ім. Т.Шевченка. 1957 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: "Вивчення творчості Олеся Гончара в школі", тоді ж вийшла його однойменна книжка. Навесні 1960 р. доцент Б. одержав квартиру в Києві і мав готову до захисту докторську дисертацію на тему "Методика літератури (історія, теорія, нормативний курс)". Йому запропонували очолити кафедру педагогіки в Київському держуніверситеті, де він уже працював доцентом педагогіки.

Тим часом Б. підтримував дружні стосунки з шістдесятниками, насамперед з Євгеном СВЕРСТЮКОМ, якого 1959 р. прихистив у своєму помешканні в Пущі-Водиці. КГБ таємно прослуховував їхні розмови, і коли Б. на повідомлення про вбивство С.Бандери висловився: "Це вони, сволочі, вбили його", стеження посилилося. 

Виявилося, що доцент Б., читаючи студентам курс педагогіки, дозволяє собі цитувати не лише Маркса та Леніна, а й Грушевського; не лише Горького, а й Винниченка; суто педагогічні твердження арґументує і Макаренком, і Софією Русовою, а специфічні психологічні явища пояснює за Фрейдом. Його книжками, привезеними з Польщі, користуються шістдесятники, їх читають і студенти. 

Навесні 1960 р. міністр вищої освіти Даденков послав Б. до Чернівців у складі комісії з перевірки роботи місцевого університету. Тим часом у нього вдома був проведений таємний обшук. Обшукали і його матір на вокзалі в Полтаві. Повернувшись із Чернівців, Б. був затриманий кагебістами в Києві, відвезений додому, де йому пред’явили ордер на обшук квартири. Усе найцінніше з книг, які збиралися протягом майже століття, спочатку дідом і батьком, за годину було перенесене в машину і відправлене разом з господарем у КГБ на Володимирську, 33. Там йому було пред’явили стандартне звинувачення: „наклепи на ленінську національну політику та антирадянська діяльність”. Майже тиждень тривали допити, погрози, обіцянки. Кульмінацією була зустріч з ґенералом Шульженком, заступником голови республіканського КДБ: "Скажіть, як ви дійшли до того, що стали на націоналістичний шлях?". Б. відповів: “Я йду шляхом, яким ішли мій дід, мій батько – це трудовий шлях українця”. Ґенерал перебив: "Єдино правильний шлях – це ленінський шлях, і ви як комуніст повинні знати це! Якщо ви не опам’ятаєтесь, то на тому шляху вам погано буде". Як сказав ґенерал, арешту Б. уник лише завдяки заступництву московських друзів у галузі космонавтики, які вже поставали ґенералами і міністрами.

Того дня, 30.05 1960 р., Б. відпустили додому, а назавтра його викликали в університет на засідання партбюро. Секретар партбюро винуватив Б., що на лекціях дозволяв собі цитувати, як він висловився, „злейшего врага украинского народа Грушевского” і запропонував виключити Б. з КПРС та звільнити з роботи. Колеґи одностайно проголосували „за” і розбіглися, як миші. Вигнаний, принижений, затаврований, Б. вийшов з університету. У парку Т.Шевченка до нього підійшов юнак, обняв і сказав: „Іване Бенедиктовичу, тримайтеся, ми вас любимо, спасибі вам за все те добре, що ви нам подарували”. Це був студент, поет Володимир Підпалий.

Назавтра, 31.05. 1960, Б. покликав до себе Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. Відбулася розмова про переслідування української інтеліґенції (декана факультету журналістики доцента Матвія Шестопала, професора хімії Андрія Голуба, професора математики Остапа Парасюка). Після цієї зустрічі вони підтримували дружні взаємини. Так, Б. возив своєю машиною Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА та скульптора й етноґрафа Івана ГОНЧАРА в Полтаву, на Сорочинський ярмарок, у Старі Санжари, в Умань до Надії СУРОВЦОВОЇ, у Канів на могилу Тараса Шевченка. 8.08 1969 р., на 150-річчя П.Куліша, Б. з Б. АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, Є.СВЕРСТЮКОМ та І.ДЗЮБОЮ їздили у Мотронівку, Батурин. У березні 1980 Б. познайомився в помешканні Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА з В.СТУСОМ, ще раніше – з Гелієм СНЄГІРЬОВИМ.

Після майже дворічного безробіття, 1962 р., Б. дозволили працювати на посаді доцента психології Ніжинського педінституту. Це він привіз у Ніжин працю І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, звідки її проф. Григорій Аврахов передав Миколі Мушинці в Братиславу, а той був з нею заарештований.

З 1972 р. Б. – проректор Київського інституту культури. 1975 р. вийшов на пенсію. Підтримував дружні стосунки з родинами політв’язнів, збирав кошти на підтримку політв’язнів та їхніх родин.

1989 р. Оксана Мешко залучила Б. до роботи у створеному 16.06. Українському комітеті „Гельсінкі-90”, був його співголовою. У жовтні 1990 р. у складі делеґації УКГ-90 брав участь у роботі Гельсінкської Громадянської Асамблеї в Празі.


Автор праць з педагогіки, літературознавства, книжки про С.Корольова "Космос бідний без поетів", численних статей та інтерв"ю. Виступає як лектор і пропагандист знань про становлення космонавтики, з історії правозахисного руху. Нагороджений медалями ім. Ю.В.Кондратюка, ім. С.П. Корольова, знаком „Ветеран космонавтики России”, почесний громадянин Новосанжарщини. 

Його книжка «Добром нагріте серце», фільм кінорежисера Олександра Рябокриса «Іван Бровко. Уроки історичної правди» залишають нам правдиве його свідчення про голодомор, про війну, про участь українців у справі освоєння космосу, а найважливіше – світлий образ справжнього українського інтелігента Івана Бенедиктовича Бровка.

Бібліографія:

І.

Бровко І.Б. Вивчення творчості Олеся Гончара в школі. – К.: Радянська школа, 1957. – 120 с.

Бровко І.Б., Коцюбинська М.Х., Сидоренко Г.К. Аналіз літературного твору. Посібник для вчителів. – К.: Радянська школа, 1959. – 68 с. 

Бровко И.Б. Космос беден без поэтов... – К.: О-во «Знание» УССР, 1986. – 46 С.

ІІ.

Добром нагріте серце. До 80-ліття Івана Бенедиктовича Бровка. Упорядник В.Овсієнко. – К.: Українська Республіканська партія, 1995. – 64 с.

Каплий Светлана. Иван Бровко, с которого начинается космос / Всеукраинские ведомости. – 1998, № 34 (928). – 21 февраля. – С. 6-7.

Бобрищев Костянтин. Іван Бровко // Бобрищев Костянтин. Отчий край. – Полтава: Дивосвіт, 2002. – С. 74-83.

Василашко Василь. Увічнений і гнаний // Київ. – 2004. – Ч. 4-5. – С. 134-138. 

Сверстюк Євген. Ми вибирали життя (Інтерв’ю 1995 – 1999 р.) // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 66-71.

Шудря М.А. Бровко Іван Бенедиктович. – Енциклопедія сучасної України. Т. 3. – Київ, 2004. – С. 470.

Добром нагріте серце. До 90-річчя І.Б. Бровка / Харківська правозахисна група; худ.-оформлювач Б.Захаров, ред. В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2005. – 136 с. фотоіл. (З його інтерв"ю "Зберегти в собі людину...", с. 3 – 39);

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 82–86. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120945936&w ;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 89–90; 2-е вид.: 2012 р., – С. 99–100.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 8.02.2005. Останнє прочитання 2.08.2016.  

Знімки:

Brovko  І.Б. Бровко, проректор Київського інституту культури. 1972 р.

Brovko1 І.Б.Бровко 22.02. 2002 р. виступає в с. Старі Санжари на Полтавщині на урочистостях з нагоди присвоєння місцевій школі імени Оксани Мешко.

Рекомендувати цей матеріал