Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

АНТОНІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 25.01 2001 в Стрию.

І н т е р в' ю  Семена Федоровича  С к а л и ч а 

 і  Марії Михайлівни  А н т о н і в


З виправленнями Семена Скалича, внесеними у лютому 2002 року.

 

В.В.Овсієнко: 25 січня 2000 року в місті Стрию Львівської області, в помешканні Марії Михайлівни Антонів дід Семен-покутник розповідає Василеві Овсієнку. У розмові беруть участь Марія Антонів та її син Володимир.

С.Ф.Скалич: Господи Боже, благослови! Скалич Семен Федорович, народився 9 жовтня 1920 року в селі Довге, присілок Ровень, Дрогобицького повіту. Нас було десятеро в родичів, родичі були бідні. Ми всі мусили ходити в найми. Я, скінчивши 4 класи, також пішов у найми.

Три роки був у господарів, четвертого року найнявся в лісництво, за 18 кілометрів від свого дому. Повертаючись 1937 року додому – йшов подивитися на батька, бо матері вже не було, – в дорозі сильно простудився, бо був легко одягнений, і дістав запалення суставів правої ноги. Від пана привезли мене додому 10 лютого 1937 року. Пролежав я до 1939 року – гнила нога. У 1939 році війт Кричак Федор на кошт громади відіслав Семена в Дрогобич у лікарню. Мав я лікуватися два роки – туберкульоз кісток правої ноги.

1939 року була німецько-польська війна. Лікарню заповнили поранені жовніри, і тому моє лікування припинилося, тільки вдома. Ходячи на милицях, упав 1941 року і зламав ліву руку в плечі. Два місяці рука гнила, доки осколок кістки не випав. Рука загоїлася без лікування, при помочі кропиви (щоб убити мікроби).

Піднявся з недуги в літі 1942 року, так що ходив уже при помочі однієї палиці. Восени 1942 року мене зачислили секретарем УОТ – Українського освітнього товариства, і я вже два і пів року при німецькій окупації працював у читальні з молодіжжю не на церковну справу, а на цивільну, для молоді. Не танцював, бо каліка, – провадив фестини, вистави, реферати читав.

Прийшли большевики. Мене до війська не взяли. Був змушений працювати в сільраді. Зі сільради 1945 року в лютім місяці мене оформили в Підбуж, у район – зареєструватися як секретар сільради. Я там відмовився з причини того, що неграмотний. Але голова сільради Костів Іван поговорив з директором кооперативи, і той мене записав до однорічної торгово-кооперативної школи. Від березня 1945 року я в Дрогобичі вчився на кооперативного бухгалтера. Звідки я мав це знання в бухгалтерії – що коли я хворів, тоді вивчив граматику й математику та інші науки. І при вступному іспиті мені пощастило. Учився дуже пильно, хоч був голод, хоч була біднота. Бо хотів мати талант, бо я каліка.

Восени 1945 року я був заслабо вдягнений, і мені нога знову запалилася, я ляг у лікарню. Пролежав у Дрогобичі 5 тижнів. Приїхав кагебіст майор Мухачов і мене заарештував. 3 грудня 1945 року почалося моє слідство – тяжке, дуже тяжке. Вина була така, що я познайомився з директором школи Значківським Василем у школі, і він мені дав посвідчення для підпільників. Рівночасно я також мав підпільну брошурку "Відозва до населення західних областей України". Як я йшов у лікарню, то не довірив товаришам, а сховав її у підшивку сходів, за залізну підстилку. Як я лежав у лікарні, то там був ремонт, і цю брошуру знайшли. Директор був уже на той час комуніст. Тож приїхав кагебіст майор Мухачов, мене заарештував, і за це мені дали 10 років – за бланки для підробки шкільних документів і за брошурку "Відозва до населення західних областей України".

Слідство було тоді тяжке не тільки мені, але всім в'язням. Нас відіслали на Бриґідки, потім до Львова. Нас, калік, тримали на подвір'ї два місяці, поки на етап приготували, а потім відвезли нас у Казахстан.

Дуже тяжко було в поїзді. Цілий місяць нас везли. Я був хворий, а інші навіть і вмирали. Нас тоді дуже сильно обікрали. Бо то їхали ще й священики, директори кооператив, директори шкіл, були вдягнені по-польському – і злодії обікрали. В тім же вагоні їхали злодії – і передали вкрадене через віконце на дах конвоєві.

У Карабасі – це лагерна пересилка біля Караганди – два тижні побув. Нас розселили по пунктах. Зразу ми були в побутових лагерях разом зі злодіями, і нас обікрали дочиста, до останнього.

Один в'язень, бандерівець, потрафив познайомитися з лікарем – не в Карабасі, не в Долинці, а в іншому лагері, – так що при помочі того лікаря він утік. Під документами, наче закінчив строк, вийшов з лагеря і знову пішов у підпілля. Його поранили і знову піймали. А коли піймали, то довідалися, що він був у тюрмі! А як він опинився на волі? З того приводу Москва строго відокремила політичних від битовиків і нас переслали у спеціальний політичний лагер, 40 км на південь від Караганди – спецлагер "Піщаний". Нас було 12 тисяч самих калік.

В.В.Овсієнко: 12 тисяч?!

С.Ф.Скалич: Так, 2 тисячі жінок відгороджених і 10 тисяч чоловіків. Перегородили гору. Ми копали в тій горі каміння і на рівному будували бараки – дуже поспішно, бо в Китаї йшла комуністична революція і треба було китайців переселити сюди. Мене, каліку, з туберкульозом кісток, також примусили працювати в кар'єрі, добувати плити. Чотири місяці я працював, а потім категорично відмовився. Мене били, перевезли в Балхаш. У Балхаші били, і найтяжче мене бив надзиратель Різанов – і в голову, і в груди, і всюди. Місяць так мене мучили, а потім завели слідство засудили на 5 літ за лагерний саботаж – це вже 15 та 10 заслання.

Переслали знову в Спаськ, і я тут якихось пару місяців не працював. Познайомився з нашими священиками, яких там було до двадцять, і в одного старенького священика Чехута позичив українську Евангелію, яку я оце вперше прочитав. Не встиг я ще Евангелію докінчити читати, як її відібрали наглядачі.

За цю Евангелію я підняв боротьбу. П'ятдесят разів я відчиняв не одні двері кабінетів. Нарешті мені рішуче відмовили. Тоді я оголосив протест із 10 пунктів – і голодівку, і мовчанку, і невихід на роботу, і невихід з барака в барак. Два роки мене тягали в зоні, двадцять разів мене взяли в руки і кинули до землі. Потім збудували психіатричну лікарню, і мене перевели в неї. Там я був три роки. Там я був 60 разів узятий у руки і кинутий до землі. Там мені викрутили праву руку – а ліва зламана. От я вже й каліка на три частини тіла – нога, ліва рука зламана, а права викручена.

Здох Сталін, настала переміна, зачали актування робити. І мене актували в 1955 році як психічного. Два провожаті привезли мене аж додому в Гірське-Довге Дрогобицького району.

Страшна біднота в хаті була, бо і братові зламало в лісі ногу, домашнє поле відняли, в колгоспі нічого не платили, а сім'я мусила працювати. Дуже велика була біднота. Крім того, доки брат з більшовицького фронту був у німецькому полоні, прабатьківська солом'яна хата зігнила, і нам довелося будувати нову хату. Ми дуже мучено своїми руками будували хату, дуже мучено. Збудували її. У 1959 році ми вже сіли в нову хату.

До колгоспу я не ходив. У сільраді мене записали як варіята. Гнати гнали, але я сам уже не хотів. Мене переслідували за те, що я дітям писав молитовники, ручно. А більшовики три рази братові відрізали присадибу за те, що я дітям писав молитовники. Ті діти тим хтось скористав, а хтось не скористав, бо вже тоді був упадок віри. Так від 1955 по 1963 рік я написав 60 молитовників – деякі й на 140 сторінок, а деякі менші. Своїм чорнилом, свій папір, хтось дав 3 рублі, а було й так тоді, що навіть і за чорнило не заплатили. А братові зробив-ем, так би мовити, великі переслідування: братову садибу відрізали й відрізали. Нас переслідували сильно – і як бандерівців, і за те, що я зачав молитовники дітям писати.

1958 року я ґемблював дошки на підлогу і змучив зламану руку. І мені зламана рука опухла гангреною. Я лишаю корову, що пас у брата, лишаю роботу і їду до святого джерела, де Мати Божа і Христос-Господь у другому приході явилися в селі Середнім Станіславської області. Там побув я пару ночей, умивався тою святою водою і пив ту святу воду.

В.В.Овсієнко: А коли ви туди вперше поїхали?

С.Ф.Скалич: Десь кінець липня – початок серпня 1960 року.

В.В.Овсієнко: А від кого ви про це почули?

С.Ф.Скалич: Я не ходив до підписаних священиків кривославних – я ходив до католицьких священиків: у Стрию до Цегелика, у Дрогобичі до М'ягкого. Коли вони померли, то я зачав шукати інших. У Стрию я учув, що в Середнім Мати Божа явилися і що це Мати Божа і Христос-Господь є вже в другому приході. Казали, що там є джерело, і це джерело лікує. Тому я поїхав до цього джерела. Їхав плачучи, а повертався вже з радістю: вже рука не боліла, відтак і загоїлася.

Так від липня 1960 року я став ученик Другого приходу Христа-Господа і Матері Божої. У 1964 році Мати Божа і Христос-Господь іменували нас покутниками.

Кожного літа я приїздив у Середнє по 10 разів. Грошей у брата не було – я й одного гроша в нього не взяв. Мусив якийсь кошик виплести, щоб мати гроші. А треба було лише на саму дорогу 5 рублів – а їсти? Крім того, відбувалися ще й дев'ятниці, що треба було 9 днів на тій Святій Горі бути на молитві. А їсти? То я був просто в голоді, не було ні гроша – якось рубля викомбінував, щоб доїхати на Святу Гору, і рубель проїсти, і ще рубель, щоб повернутися. Так що я, знаєте, тішився, якщо три рублі мав – то вже мені дорога.   Сім'я була незадоволена моїми поїздками на Святу Гору.

Потім настав поділ. Зачали брата Миколу дуже переслідувати за мене – особливо мій колишній товариш шкільний і пастуший був тим безголовим у сільраді: він брата пострашив, і тому брат на мене дуже почав наїдати. Я був змушений із хати вийти геть. 1963 року з початку травня місяця мусив перейти до одної вдовиці, на 11 років старшої від мене, що теж прийняла Правду Божу. Я в неї був 4 і півроку. Вернувся до брата, знову від нього відійшов. Так я від брата мусив відходити чотири рази, доки, нарешті, в 1969 році я примкнув, усиновився.

Брат і сім'я були дуже проти мене, село було дуже проти мене – всі були проти нас обох – проти тої вдовиці і проти мене.   Яке було те переслідування, не повторяю, бо то багато говорити, але якось ми його витерпіли. Переслідували всіх Христових учеників, дуже переслідували. Худобу відбирали в них, як на лузі паслася. У декотрих тримали цілий рік. Вони писали заяви в Москву, Москва змусила повернути корови. Били нас, мордували нас на Святій Горі дуже, в ріку кидали, в машини кидали, везли нас хтознати куди в ліси, в поля, ми пішки йшли, я з каліченими ногами мусив іти кількадесят кілометрів до дороги. Голоден, кілометри йшов, дощі були – не було ще тих целофанів, щоб прикритися, одяг був мокрий. Ми дев'ятницю відбували, мокрі ночували. Голоден, мокрий, простуджувався – але ми були ревні, дуже ревні. Нас били, дуже били. Нас гнали в район, проводили обшук, протоколювали, ми казали точно свою адресу. З того приводу нам прийшов указ від Церкви, щоб не говорити свою адресу, а спільну одну адресу: покутник, вибраний Богом, наш Батько – Отець Небесний. Де родився? В домі Господньому. Де той дім? На Святій Середнянській Ясній Горі. Відколи ти туди ходиш? Бог знає! Така була інформація на 500 запитань і відповідей.

В.В.Овсієнко: Хто вас бив? Міліція чи хто?

С.Ф.Скалич: Міліція калуська, міліція войнилівська, брали ФЗОшників і воєнних брали.

Марія Антонів: Святу Гору обсновували колючим дротом, водички не давали напитися, стояло там військо...

С.Ф.Скалич: В 1965 році на Святій Горі три доби була військова застава і дощечка була, що то “запретна зона”. Ніхто не міг пролізти, і я першого дня не проліз. А другого дня проліз і навіть набрав святої води, доліз до джерела. Пізніше джерело на Святій Горі закрили. Бульдозером зсунули ґрунт на джерело і воно опинилося на 2,5 метри глибше під землею. До 1989 року ми не мали святої води. Але ми таки ходили на те святе місце і молилися. Ночами нас гнали, днями нас гнали, ми в дощах мокнули... Нас було тоді не десятками, але й сотками – були й діти, були й молоді. Були ми бідні, не мали нізвідки грошей, бо відмовилися від державної праці, а вдома не мали чим заробити.

Чому відмовилися від державної праці – бо ми зачали дуже ревно зберігати релігійні свята. І з того поводу воліли не працювати ніде, щоб свято не порушувати. Так що 4 роки молоді люди товклися по горах – навесні збирали гриби, у лісі збирали ягоди, папороть та все таке і з того жили. І старим допомагали. Найбільше терпіли міські, а сільські ще мали город та якусь там коровину. Коли вже було ім'я "покутник", ми всі в 1964 році здали паспорти, воєнні книжки, всі документи. За це також дуже переслідували, але кожний був ревний. Були навіть покалічені, були побиті і вмерли – десь чоловік шість.

Про себе.

Брат Микола помер восени 1976 року. Дочка братова забрала матір, корову, майно, і я лишився в хаті сам-один. Пенсії не мав, сили і здоровля не мав – чим жити? Мусив збирати свербиус (шипшину) – правда, він не дуже далеко був, десь півкілометра чи трошки далі. Збирав свербиус, сушив на печі, а наші хлопці-покутники забирали до Львова і привезли мені гроші за нього. Так я за ті гроші міг уже прожити і міг поїхати на Святу Гору, бо вже було гріх.

Так я жив три роки. Мусив сам собі дрива ладити, мусив сам собі все робити.

В моєму селі почали будівництво греблі на ріці Стрий. Прийшли виселяти селян. Братовій, удові померлого брата Миколи, заплатили за хату, і довелося мені уступатися з тої хати. Та Господь покерував не так. 30 січня 1980 року приїхали кагебісти з Дрогобича і мене арештували. Після мене братова розібрала хату, перевезла в Синьовидне, поставила на городі, де вона жила, для своєї онуки ту хату.

Мене вдруге заарештували 30 січня 1980 року несподівано. Арешт був цілком несподіваний і невинний.

Було в Дрогобичі чотири особи покутників, старі вже. Троє вимерло, з них одна черниця Юлія Весела, а ще старенька бабка Гейгель Марія лишилася. Вона мала в себе з-за Самбора квартирантку, 26-літню Куц Марію, яка працювала в хлібному магазині. Ми казали, що не вільно нам тримати чужих, не покутників. "Та я бідна, а благо мені, що десятку квартирного платить щомісяця". І ця Куц Марія мала кавалєра. Кавалєр її лишив, тому вона спала з розуму. Отже, бродила по снігах, а в Йорданських святах 1980 року залізла в Тисменицю, ріку дрогобицьку, таки взута, і набрала води, обморозила ноги, прийшла додому, а там ще в тої бабки були три наші покутниці зі Стрия в честь свята Йордана. Ті наші жінки ще допомогли їй ті замерзлі чобітки зняти з ніг, а потім від'їхали додому, бо вже вечоріло, а Марію Куц віддали в лікарню, і вона в лікарні сказала, що Семен її хрестив у ріці Тисмениці.

Кагебісти приїхали 30 січня по мене, зробили обшук. Я нічого не знав. Забрали в мене повну течку паперів. Ніхто не знав, навіть сім'я не знала, що я вірші писав – вони знали, що я молитви писав та й гадали, що я далі молитви пишу, а я вже писав вірші. Отже, забрали 700 віршів. 200 з чимось було віршів прославлення Першого приходу Христа-Господа і Матері Божої, а решта було прославлення Другого приходу Христа-Господа і Матері Божої, всього 700 віршів. Ну, і забрали молитовник, забрали інші зошити. Рівночасно забрали 370 рублів тих, що я на свербиусі заробив. Одним словом, усе забрали. І мене забрали. Почалося слідство в Дрогобичі від 30 січня 1980 року.

Слідство було не дуже тяжке на цей раз. Я до всього признався, що сам вірші писав. Тримали мене одиночно в Дрогобичі 9 діб на великій студені, бо вікно було вибите. Я там так був стривожений, що ду-у-уже мене страх обняв. Бо я писав денник церковний, і в деннику було записано, де я був з Христом-Господом і Матір'ю Божою, і це виявляло таємницю. І я тим був дуже стривожений. Якби була не віра, я міг би поповнити самогубство від того страху. Але я цілими днями безперервно 9 днів молився: "Господи, переміни натворене зло на добро!"

У 9 діб мене відвезли до Львова, і у Львові було слідство 9 місяців.

В.В.Овсієнко: А хто вів слідство, чи не можете пригадати?

С.Ф.Скалич: У Дрогобичі слідчий був Сніданко Іван, а у Львові був Семьонов. Зразу була підозра, що я обморозив ноги дівці. Навіть у газеті "Комсомольська молодь" було написано на всю Львівську область, що Скалич Семен хрестив дівку в ріці Тисмениці, обморозив їй ноги і відрізали дівці ноги. І вся справа велася, що я обморозив дівці ноги. Але я писав денник, і в деннику було записано, як я Різдвяні свята святкував. І тим вияснилося, що я не був на той час у Дрогобичі. Тому слідчий ще раз поїхав, провів розслідування, узналося, що вона знищила ноги з причини того, що здуріла за хлопцем.

Тоді слідчий зібрав на мене 15 свідків з мого села – навіть і священика, голову сільради, голову колгоспу, бригадирів, партійних, сусідів. 15 свідків. Їздив у Синьовидне до моєї сім'ї, і їх там питав. Слідство показувало на мене вину вже за релігійні справи. Свідки не дуже старалися мене "закопати", хоча були деякі й такі. Між іншим, священик сказав, що я два рази був у нього вдома: "Скалич був у мене і напоминав мене, щоб я зрікся кривославія". Він не казав "кривославіє", а "православіє".

Так що слідство легке було, я до всього признавався. Чотирьом письменникам дали мої зошити на перевірку, чи то одна рука. На експертизу. І самому мені дали, щоб я написав хоч один вірш – чи той самий почерк. І я написав вірш "Маніфест", 4 куплети, своєю рукою. Я раніше писав в окулярах, а тут окулярів не було, то вже написав його незґрабно – але написав, не відмовемся. Усі протоколи я не підписував на підставі покутничого обов’язку. Але вірш я записав.

При кінці слідчий запитав, як я вважаю Радянський Союз. Я сказав дуже тверезо: "Радянський Союз уважаю виконавцем Божої волі лівої сторони, тобто як бич Господній на капіталістів і невірників (поган), які дві тисячі літ не хочуть прийняти Христової віри." – "Як ви вважаєте покутників?" – "Покутників вважаю виконавцями Божої волі правої сторони, бо ті мають ущасливити цілий світ у релігії Нового Завіту". – "Як ви маєте намір продовжувати подальше життя?" – "Наміряюся позістати в тій науці, яку прийняв".

Слідство тривало 9 місяців. Я нічого не підписував. Після слідства в серпні 1980 року розпочався суд. Чотири дні йшло засідання. Приводили свідків, але не всі прийшли. Свідки не дуже мене “закопували” – декотрі старалися “закопувати”, а декотрі й рятували. Так, наприклад, бригадир каже: "Я застав його, що він пас корову на неналежному місці: "Чого ти тут пасеш корову? Тут не можна пасти, бо то між посівами!" А він мене перехрестив, повернувся до корови й нічого не сказав. Я хотів його оштрафувати, але брат робив у колгоспі, і я не міг брата оштрафувати." Отакі хотіли рятувати мене. А були й такі, що старалися “закопувати” мене. Якраз той, що найбільше старався “закопати”, на очній ставці не був – поїхав у Донбас і там утопився. Бащик Славко, дуже запеклий комуніст, завідуючий пекарнею в Бориславі.

Мене засудили на 10 років особливо суворого режиму, 5 років заслання і визнали особливо небезпечним рецидивістом. І переслали тоді в етап. Дуже тяжко... Слабий, шлунком  хворів. У чотирьох місцях побував, уже забув... Харків – Холодна Гора, Потьма в Мордовії, Перм. А з Пермі привезли мене вже в Кучино.

В.В.Овсієнко: А в дорозі ви зустрілися з Василем Курилом, так?

С.Ф.Скалич: З Курилом я зустрівся в Пермі. Кажу: "Хто ти є?" – "Людина." Як людина – то українець. А він ще був нестрижений, і то мені давало підозру. "Як ти нестрижений – ти засуджений чи ні?" – "Так, мене після засуду привезли літаком у Перм". – "Чому?" – "Бо я сліпий на очі." Він був 4 роки в підпільній організації бандерівців, підпільно-пропагандивний відділ. Мав 10 років, і в лагерях простудив очі. А вдруге попав за те, що писав про минувшину, довірився одному приятелеві, дав йому зошит почитати, а той приятель видав його. Був обшук, знайшли всі зошити і також дали 10 років. Його арештували в той самий день, що й мене, тому вже в Пермі питали, чи ми не посправники, бо в один день арештовані й одна стаття.

Нас із Пермі привезли в Кучино і там помістили між хлопцями. Не працював я, бо я дуже хворів на виразку шлунка. Вже й на сніг не гнали мене, ні підмітати. Хлопці в камері прибирали, а мене вже звільнили як каліку.

М.Антонів: Ви казали, що дуже вас били, аби робили...

С.Ф.Скалич:. Ні, то по першій судимості. Я навіть сказав, що то слідчий Різанов.

Я не міг їсти лагерну страву, бо дуже була велика виразка шлунка. Не їв щі, не їв розсольник, не їв навіть капусту – їв тільки чай, хліб і кашу ячмінну. Декотрі хлопці також так хворіли й померли. Олекса Тихий таку само мав недугу й не вижив, а я, слава Богу, вижив.

М.Антонів: Але вони питали, як ви так можете витримати, а ви кажете: “Бо я си молю”. Стус питав, і всі... 

С.Ф.Скалич:. Хлопці мене дуже любили. Там майже всі були політичні, тільки трохи було інших національностей чи неполітичні.

В.В.Овсієнко: А з ким ви були в камерах?

С.Ф.Скалич: Острогляд Вячеслав був з Магнітогорська, кримінальник. А той, що бив литовця, як називався?

В.В.Овсієнко: Борис Ромашов, що бив Баліса Ґаяускаса. Він і на вас нападався?

С.Ф.Скалич: Ага. То були битовики. А наші політичні хлопці були дуже спокійні – образливого слова ніхто один другому не сказав, дуже хлопці себе любили. А мене любили за віру. Питали мене, власне, про Другий прихід Христа-Господа і Матері Божої. Я їм розказував, але навіть покійний Василь Стус казав: "Дуже дивно, що ви вважаєте перемінити цілий світ! І ви в тому впевнені, що так станеться?" Я кажу: "На сто процентів! І на півпроцента не хитаюся в вірі, що настане це!" – "Ну, то диво, що така віра! Але ми пішли по політичній лінії, і ми того не можемо прийняти".

Я молився багато, і тому не вимагав радіо виключати. А Іван Гель, наш львів'янин, він молився коротко, то просив, щоб на той час радіо виключали. А я молився цілими годинами, то не міг їм перешкоджати. Хлопці йшли на роботу, а я не на роботі, то мав час молитися. Я таємно писав вірші, старався запам'ятати їх. 40 віршів я забув, а 50 привіз додому в пам'яті.

В.В.Овсієнко: То з ким ви ще були в камерах?

С.Ф.Скалич: Кілька місяців побудемо з одними – нас міняють, з тамтої камери перекидають в іншу. Так що нас міняли, не були ми постійно довго.  

В.В.Овсієнко: А з українців – зі Стусом були?

С.Ф.Скалич: Був зі Стусом Василем, був з Василем Курилом, з Юрієм Литвином. І з Тихим Олексою, з Мойсеєнком з Донбасу, і з литовцями Балісом Ґаяускасом та Вікторасом Пяткусом, з латишем Ґунаром Астрою, з естонцями Мартом Ніклусом і Енном Тарто...

В.В.Овсієнко: І зі мною були. То ви практично з усіма були.

С.Ф.Скалич: Так, нас було 40 в'язнів. З них було 10 колишніх поліціянтів, 18 політичних українців, а решта була з інших національностей. Поліцаї були духом мертві, нічим не займалися. Політичні були між собою працею діяльні, що за свою діяльність часто попадали в ізолятор. А Василь Стус в ізоляторі й помер.

В.В.Овсієнко: А я пам'ятаю, що вам пришивали на куртку “бірку” з прізвищем “Скалич С.М.”, потім хлоркою на куртці випалювали...

С.Ф.Скалич: Я хотів то пропустити (сміється). Там кожен в'язень мав свій лагерний номер – реєстрована буква і номер. Мій номер був 136, букву забув уже – "Д", здається. Д-136. Я відмовився прийняти бірку на кашкет, на коліно і на груди – на блузу і на бушлат.

В.В.Овсієнко: Чекайте, це, мабуть, було за першого ув'язнення? Бо в Кучино тільки прізвище писали.

С.Ф.Скалич: Так, це по першому строку таке було – я відмовився. А в Кучино хіба тільки прізвище – я також відмовився. Великої муки не було – вони написали самі і погрозили, що якщо я затру “бірку”, то одяг знищу, і за одяг будуть мене карати і грішми, і ізоляторами. То я з того приводу сказав: “А я одежі не приймаю”. І був голий. Ніхто на це не звертав уваги. Я більше, ніж півроку, був тільки в сорочці, не приймав ні блузочки, ні ватованки, ні кашкета. По тому, вже в зимі... Господи-Боже, забуваю...

У Йорданських святах 1981 року у Львові наші покутники ходили поміж своїми людьми в Коляду. І пішли на ніч до тої хати, де ночував Христос-Господь у Другому Приході. Там КГБ якраз і накрило всіх. З того приводу почалося велике арештування покутників. Був сигнал привезти мене як свідка. Мене в зимі 1981 року посадили в окрему камеру – і не знаю чого. А потім уже навесні викликали і привезли до Львова.

В.В.Овсієнко: Вас вивезли з Кучино 13 березня, а повернули 14 травня 1981 року.

С.Ф.Скалич: Так, і тут не йшло велике слідство. Зо два рази викликав Осьмак, чи як його. Мала бути також очна ставка, щоб свідчити на Христа-Господа – але її не було. Був-ем у лікарні 5 тижнів там, у Львові, на виразку шлунку, а потім після лікування мене відразу на етап і повернули знову на своє місце в лагері. У лагері я був уже, аж доки не звільнили.

В.В.Овсієнко: А як до вас ставилося лагерне начальство, зокрема, до того, що ви не працювали? Розповідали, пам'ятаю, що заходить у камеру начальник табору майор Журавков – ви його перехрестили. "Что ты меня крестишь?!" – "Бо ти сатана!"

С.Ф.Скалич: Начальник дільниці особливого режиму Долматов був тайно прихильний до мене. Тайно прихильний. Але він мусів бути тайно. Лікар Пчельніков теж дуже був прихильний, але тайно. Хотів мені дати другу ложечку вітаміну – а тут іде наглядач, і він мусив ту ложечку вернути. А після Пчельнікова був Грущенко, український лікар – той наді мною пімстився, той дуже мене покарав. Бо Пчельніков щомісяць давав мені дієту – місяць без дієти, а другий місяць дієта, бо була сильна виразка шлунку. А Грущенко повністю позбавив мене дієти на три місяці: "Подивимося, що є". І мені страшно заболів шлунок. Тоді він перевірив і в лютім 1986 року відіслав на лікування в центральну лікарню за 150 км. Не дали мені, крім ватованки, ні ватних штанів, що ноги калічі, не дали мені навіть шкарпеток, не дали мені ні рукавиць – у воронок, три години, 150 км везли мене туди в лікарню 13 лютого 1986 року.

Хлопців везли в загальному купе. Був там наш львів'янин Степан Хмара, що потім став депутатом.

В.В.Овсієнко: Це в “воронку”, так? То там не купе, там такий "стаканчик" є, боксик.

С.Ф.Скалич: ...А мене везли в боксику. Боксик був такий, що навколо з чотирьох сторін бляха, а в мене тільки тоненька ватованка, літні штани. І я сильно простудився, хребет простудив. Відтоді хребет мене донині кидає. Кидає і болить. Я мушу носити по двоє ватних штанів, я мушу носити, крім ватних штанів, кожухові пов'язки, я мушу носити пояс навколо хребта, я мушу носити вовняну безрукавку – так мене зіпсуло, що я донині каліка. Бачите знимку.

Як привезли в Перм, то постачання тепла з котельні було далеко. Труба була заледве-заледве тепла. А жуліки повибивали вікна, снігу намело повно! Два тижні я так лежав, що навіть сніг був на подушці. То один наглядач повиймав з іншої камери скла, позакладав вікна, повикидав той сніг – так уже мене пожалів. Забув його прізвище, того наглядача. Я у валянках ночував, бо дали мені валянки одного нашого в'язня на той час. Я в валянках днював і ночував, а ноги тільки в літніх штанях. І один легенький коц. То я мерз і дуже мерз, і ще більше перестудив хребет.

По тому мене вліті відправили в Перм, уже на дослід актування. П'ять тижнів був я в Пермі, там також так сильно-сильно, страшно боліла виразка, що мало не вмер. Давали по два рази уколи проти того, і в кишечнику кров пустилася.

В.В.Овсієнко: Це крововилив?

С.Ф.Скалич: Так, крововилив. І на унітазі я побачив кал, цілком як вуголь. Я сказав фельдшерці, а фельдшерка лікареві, а лікар каже: "О, Скалич, ви вже допокутувалися!" Це, значить, смерть буде. І тоді стали уколи давати хіба по одному. Зо два місяці я в Пермі був. Комісія, списали всі мої недуги, чим хворів, що чую, що не чую до болю, а потому вернули знову в лагер, і в лагері я вже чекав актування. Прийшло актування, і мене повернули додому.

В.В.Овсієнко: У довідці написано, що вас актували 8 жовтня 1987 року. А як вас звільняли? Вас випустили в Кучино чи додому завезли?

С.Ф.Скалич: Ні, там був з Білорусії комуніст. Забув його прізвище... Жовтняк ніби... То його припоручили мені як провожатого. Він привіз мене поїздом аж до Львова. У Львові я йому кажу: "Ти їдь додому, а я вже зі Львова додому доїду".

Приїхав я автобусом у Синьовидне, не пам'ятаю якого числа в жовтні. Тут була ще добра погода, тут ще дерева зелені! У мене там записано, це мож глянути. Кілометр від автобуса до хати моєї племінниці Анни (Миколиної дочки, що була тут іще раніше видана – це вона й забрала свою матір, як я казав, а я лишався сам удома три роки) – то я цілу годину йшов той кілометр! Що кілька кроків – я сідав або ставав, як не було місця де сісти. Такий я був сильно слабий, отак мене знищили.

Ну, прийшов додому, а там уже зраділи мною і зачали розказувати, що чули по радіо "Свобода" 1982 року про всіх покутників, про Кучино, що згадували також письменника і поета Скалича Семена. Тому сім'я здивувалася: “Як? Поет Скалич Семен? Його світ іменує, а ми нічого про його поезію не знаємо?” Коли я прийшов, вони то говорять. А я кажу, що писав – 700 віршів у мене забрали при арешті, 700 пісень забрали.

Відтоді вже сім'я була до мене прихильна. Спав на розкладачці, бо хата маленька, не було де спати. У братової вже перед тим була спаралізована рука і нога. Тиждень побув – треба було прописатися. Братанна робила на тартаку – це ДОК, – а там їй дільничий докучав, щоби прописати. Вона приходила плачучи: "Стрийку, пропишіться, бо мені докучають. Як не хочете прописатися, то я сама пропишу." – "Не треба".

Було свято Покрови, і я поїхав на Святу Гору. Було тепло, файно, я на Святій Горі біля джерела був, так би мовити, зворушений – зворушений думками. Перебіг думок ішов від початку відкриття Правди Божої аж до того дня...   Там була одна жінка зі Львова, Ґена, і був чоловік Роман з Розвадова. Ми разом повертаємося зі Святої гори до Стрия. Я кажу Романові, що хочу вступити в Княжу Луку до Йосифа, щоб записати вірші, бо скоро забуду – бо я вже чую, що забуваю. А Роман каже: "Ні, ми поїдемо в інше місце". І привіз мене Роман у Болехів до Івана і Зосі – їхня дочка Люба в Правді.

Тут мене прийняли дуже прихильно. Два тижні сеча не трималася, постіль була мокра... Мені дали страву найкращу, за два тижні сеча припинилася, дали мені другу постіль, усе перепрали, і зачалося вже життя до вилікування. А виразка шлунку страшно боліла, я часами аж пищав. То було ще переслідування, ще були большевики, то треба було дуже тайно жити. Мене робити не примушували, вони щиро молилися. Я навіть ті молитви не всі пам'ятав, що вони. Там я відписав знов намірення (намірення – це нова для покутників молитва на дві години), бо мої всі молитовники пропали, всі зошити пропали, і мені то не вернули.

У Болехові я побув 9 місяців. Там списано мої пісні. І тільки я відійшов – уже прийшов дільничий міліціонер і каже: "У вас є непрописані люди!" А господар повідчиняв двері і каже: "Шукай, шукай! Дивися!" А дільничий видів по людях, що вони не бояться – подивився там, подивився там і відійшов. Значить, уже хтось видав, що я там був.

Я перейшов від Івана й Зосі у Княжу Луку до Йосифа, від Йосифа перейшов до Антона у Витвицю, від Антона перейшов у Закарпаття до Андрія, а потім так далі, далі – за 6 років 10 квартир. Не сидів – писав їхній опис, писав їхні молитви, писав їхні пісні. У кого я написав – ішов далі.

Тут уже настала й Україна. Коли настала Україна, то чую, вже хлопці кажуть, що можна брати український паспорт і добиватися пенсії. Вирішую, як почати, і йду в Дрогобич. Прийшов у КГБ. "Що тобі треба?" Я кажу: "Ви мене мучили, а тепер поможіть". – "Що хочеш?" – "Хочу лікарні, хочу групи, хочу пенсії". Заступник голови КГБ Варнацький все списав у мене, які в мене недуги, скільки я вже страждаю, і з тим пішов у ратуш до обласного управління. Прийшов відтам: “Сідайте в машину”. І відвіз у Дрогобич у центральну лікарню. Сказав головному лікареві Гринику Тадею, щоб мене довго тримав. Там я був повні три місяці – у Дрогобицькій центральній лікарні. Там я піднявся... Там я піднявся.

Прийшла осінь, мені стало холодно, і я мусив іти геть, бо був удягнений тільки по-літньому. У Стебнику була моя двоюрідна сестра, колись також політична зечка. Вона до мене в лікарню приходила і сказала, що як вийду з лікарні, аби-м до неї прийшов. Настуня Скалич. Відразу з лікарні я прийшов до неї. У неї син і дочка мали намір учитися на кондукторів поїзда, а в них був хлопчик, ще не шкільний. А сама Настя робила в Трускавці в курортній їдальні. Жалувала покинути роботу, але нема з ким бути хлопчику. Тому мене прийняли, щоб я був з тим хлопчиком. А ті поїхали до Львова вчитися на кондукторів.

За той час – я там був 8 місяців – зробив паспорт, зробив групу (дали мені другу групу інвалідності), і зробив пенсію. І добився, щоб мені повернули вірші. Це я в Насті був 1992 року, а 1993 року мені повернули вірші. А решта все пропало – тільки вірші повернули. Всі 700.

Ще до того, коли повернули вірші, Настя захворіла на сильний тиск і мусила роботу лишити. Тоді Настя вже мене відсилає від себе. Я переїжджаю в Синьовидне до племінниці Анни, бо братова, що була паралізована, вже померла, було вже місце для мене. В Анни мене прийняли. Мусів щось потроху в хаті помагати – корова в них була, город у них був. Недуга таки мене мучила. Слабував далі. Я вже писати не міг. Студінь була там сильна – ночував у сінях. Хоч і кухня була, але якщо в кухні запалити, то до ранку страшна холоднеча. І хоч мав-ем перину, я замерзав і просив: "Господи-Боже мій, поможи мені!"

І якраз 5 лютого 1996 року приїжджають до мене трьох осіб. Одна – що вже була в мене в Синьовиднім, дві інші не були, але знайомі мені. Це Ольга, як ми називаємо, полтавська, бо вона з Полтави, що купила хату в Середнім, і приїжджає. Я всього один раз був знайомий з ними, бо вони недавно поселилися, а я в Середнє вже не дуже їздив, бо слабий був. А в них ночував. "Чого ви приїхали?" – "Ми хочемо вас забрати до себе – чи хочете?" А я подумав-подумав – та то ж святе місце! Як би не поїхати? І я переїхав 1 лютого в Середнє до Мільчак Ольги і Олекси. Мільчак Олекса – то є переселенець з Лемківщини при Сталіну (таки недалеко від Середнього). Ольга була виселена сімейно за політику. Скиталися вони по всіх усюдах, а нарешті купили хатину в Середнім і переселилися. Тут мені деякий час дуже добре було, дуже добре. Зразу Олекса тихо був, а потім не втримався. Він є психічно хворий. На Ольгу викрикував, а потім почав і на мене викрикувати, і я змушений був від них відходити.

І ось я в лютім 1997 року переїхав у Стрий до Антонів Марії. Тут дуже спокійно, дуже гарно. У літній порі їду на Святу Гору, о зимовій порі нікуди не їду, ноги болять, страждаю хребтом і надалі, страждаю ногами, вже старію, вже пам'ять слабне, вже молитви багато менше. Так я до нинішнього дня – до того дня, коли даю оце інтерв'ю.

Дякую Господу-Богові, що Господь-Бог дав ще трошки пам'яті, щоб я ще міг це пригадати!

[Вимкнення диктофону].

Далі ґаздиня дому, Марія Михайлівна Антонів, показала В.Овсієнку рукопис.

М.М.Антонів: Це записав Сам Христос у Другому Воплоченні.

В.В.Овсієнко: Записав так у зошиті (читає).: "Вітаю вас з воплоченням Слова Єдиного Сина! Дорогі мої рідні, слов'яни всіх обрядів Єдиної Святої непорочної соборної дитинства Божого Святого Духа третьої Непорочного Агнця Христової Церкви. Поділімося радістю і кріпімося любов'ю, силою Правди Першого і Другого Воплочення Слова на землю, яке родилося від Отця перед усіма віками, з трону і престолу Пресвятої Трійці і Генерального вікарія Батька Батьків у Третім заповіті Святого Духа Богородичного культу на Україні, всіх душ руїні на рідній Батьківщині спочив дух Божої премудрості."

М.М.Антонів: Все, дякую Матері Божій! [Вимкнення диктофону].

В.В.Овсієнко: Дідуню Семене, чи вірили ви, що ще зможете повернутися з неволі додому та ще й бути свідком незалежної України?

С.Ф.Скалич: Коли я став покутником і в 1977 році був, як у нас по-церковному називається, на леґітимації (це є сповідь усіх гріхів цього життя), – в той час був я провірений Христом-Господом і Матір'ю Божою у Їхньому Другому приході. Мати Божа сказали, що моє життя на волосинці, але Їхня помічниця Катруся, медичка-хірург, котра розуміється на здоров'ї людини, дуже стривожилася, що я вже маю дуже слабесеньке здоров'я, на волосинці, тільки дихнути – і вже нема. Тому сказала: “А чи діжде до...” – “Діжде”.

Це було ще перед другим арештом, і я знав, що я маю арешт відбути. Хоч яка страшна була недуга моя виразка, і тепер я слабую різними недугами, так що вже й пам'ять зачинає втрачатися, але маю віру, бо Мати Божа сказали "до" – то має статися. А це "до" – прославлення Другого приходу Христа-Господа і Матері Божої. Яке прославлення Христа-Господа і Матері Божої – прочитаєш у тім, що я дав Левкові Зелінському з Моршина.

В.В.Овсієнко: Дякую. [Вимкнення диктофону. Далі Овсієнко попросив розповісти про Особу, яку покутники вважають Ісусом Христом у Другому Приході. Його світське прізвище було Солтис, здається, Михайло. Матір Божа – це його сестра Марія].

С.Ф.Скалич: ...Христа Господа нашого у другім приході судили три рази. Перший раз судили в 1955 році за освячення джерела в Середнім. Другий раз судили Христа-Господа в 1962 році. Тут, у Стрию, взяли 2 липня, і стрийський кагебіст дуже знущався – так він хотів вибити те, що він хотів. Тоді священиків переслідували, і він узяв священика – він вважав, що Цар є священик, – і хотів вибити те, що він хотів. А Мати Божа у Другому приході була вже тоді з Антоном Поточняком на підпіллю в містечку Ямполь за Львовом. І до Матері Божої у підпіллю приходили вночі покутники. Робота йшла вночі... Вони з Антоном Поточняком над ранком заснули. Вранці встали і вмиваються. І тут Христос-Господь, що в тюрмі був у Стрию, являється Матері Божій. І каже: “Ви допіру встали і  вмиваєтеся, а мене вже три рази били”. Мати Божа каже: “Як порятувати?” – "Посилайте до Мирона – Мирон поможе". А Мирон, студент, учився в університеті в Станіславі. Скоренько послали з Ямполя аж у Станіслав і сказали Миронові. Мирон-студент пішов прямо до головного кагебіста і сказав: “У Стрию в'язня-священика дуже катують”. – "Відки ти знаєш?" – "Я мав видіння: нині вранці його дуже били". Кагебіст телефонує в Стрий зі Станіслава. Стрийський кагебіст дуже здивувався і злякався: як то вже Станіслав знає? Тамтой сказав: “Мені станіславський студент пожалівся, що він мав видіння, що ти б'єш”. І станіславський кагебіст наказав переслати в'язня до Львова. У Львові його вже не катували.

Тоді стрийський кагебіст покликує студента: "Відки ти знав про це?" – "Як не знав – ото ти бив Господа, а Господь мені явився й пожалівся”. Ось таке було знущання над Господом і рятунок Господа Бога через видіння. [Вимкнення диктофону].

В.В.Овсієнко: Розкажіть, будь ласка, про Антона Поточняка.

С.Ф.Скалич: Він був прихильник, дуже близький друг і дуже-дуже ревний працівник у Другому приході Христа-Господа і Матері Божої тут, у Стрию. Він знав усі їхні секрети. Зразу дуже не вірив, що це Мати Божа.

М.М.Антонів: Не міг того зрозуміти, він казав: "Я не можу."

С.Ф.Скалич: Так, не міг. Мати Божа в 1962 році була змушена піти в підпілля. Двадцять разів її арештовували, а останнім разом хотіли вивезти аж на Колиму. А Господь сказав: "Бери своє дитя і йди з дому, бо грозить тобі велика небезпека." І вона з початком лютого змушена була перейти з Поточняком у підпілля. Поточняк списав усі її видіння і дуже сильно повірив. Потім Поточняка відпустили додому. Поточняк дістав рака, помер при операції у Львові.

М.М.Антонів: Та де, та він же в тюрмі був, йому дали рік тюрми за паспорт, то ми знаємо все. Він у тюрмі помер.

С.Ф.Скалич: Так-так, правильно. То я вже тоді був у тюрмі. Мене 1980 року арештували, а його 1981 року. Взяли за паспорт.

М.М.Антонів: Він сказав: "Не буду п'ятно то брати”. Паспорти має худоба, а ми мали посвідчення за Польщі. І тепер усі повинні мати посвідчення, а не паспорта.

С.Ф.Скалич: А він був дуже близький друг Христа-Господа і Матері Божої, був дуже ревний священик, дуже сильний і делікатний, аж куда делікатний. Помер мученичою смертю.

М.М.Антонів: У тюрмі у Львові його замордували. Тоді "Голос Америки" про це говорив. А син мене розбудив, бо дванадцята година, ніч, каже: "Америка передає, що Поточняк умирає в тюрмі".

С.Ф.Скалич: Я в Поточняка не один раз сповідався, не один раз у хаті в нього обідав.

В.В.Овсієнко: Мене Михайло Луцик, у котрого я був ще сьогодні, попросив розпитати про Поточняка. [Вимкнення диктофону.

Далі В.Овсієнко читає вирок Марії Антонів. Абзаци пронумерував Овсієнко ж].

 

  "Справа 1233 за 1973 рік.

  Вирок.

  Ім'ям Української Радянської Соціалістичної Республіки.

  11 червня 1973 року.

Народний суд Калуського району Івано-Франківської області у складі головуючого народного судді Михайлова Б.І., народних засідателів Цимбалістої М.Й., Швець П.В. при секретарі Бигир С.В. з участю прокурора Потапенка М.Н., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Калуші справу про обвинувачення Антонів Марії Михайлівни, 8 квітня 1932 року народження, уродженки села Нежухов Стрийського району Львівської області, громадянки СРСР, українки, безпартійної, з освітою за 4 класи, одруженої, має на утриманні 4 неповнолітніх дітей, мешканки м. Стрий Львівської області, вул. Радянської Армії, 10, кв. 113, раніше не судимої, по ст.214, ч.1 КК УРСР,

встановив:

1. Підсудна прописана в м.Стрию, має там сім'ю – чоловіка і 4 дітей, до 1963 року працювала, а потім роботу залишила. Спочатку доглядала дітей, а потім стала відвідувати секту "покутників", відмовившись від суспільно-корисної праці, стала займатися бродяжництвом. Затримувалась у 1972 році і була попереджена працівниками міліції, щоб у дальнійшому бродяжництвом не займалась. З цього для себе жодних висновків не зробила. 7 квітня 1973 року знову була затримана в селі Середнє на Середнянській горі, де збираються всі "покутники".

2. Допитана в судовому засіданні підсудна будь-що по суті представленого їй звинувачення пояснити відмовилась і читала лише свої молитви. Свідки Антонів В.Я., чоловік підсудної, і Ємельянов О.М. пояснили, що підсудна працювала у військовій частині, а потім 15 років на меблевій фабриці. Працювала добре, була депутатом міської Ради, потім роботу залишила, стала займатися бродяжництвом, залишила сім'ю, 4 неповнолітніх дітей. Це робила з настанням весни.

3. Перевіривши матеріали справи, показання свідків, суд вважає, що дії підсудної по ст. 214, ч.1 КК УРСР органами попереднього слідства кваліфіковані вірно, і її вина у скоєнні даного злочину в суді доведена повністю. Підсудна, хоча і має постійне місце проживання, однак, залишивши роботу в 1963 році, постійно займається бродяжництвом, роз'їжджає по різних районах Львівської і Івано-Франківської областей, працювати не хоче.

4. Обираючи міру покарання, суд враховує ступінь вини підсудної, характер і суспільну небезпеку скоєного нею злочину, що вона має 4 малих дітей, і вважає за необхідне з урахуванням наведеного, визначити їй міру покарання у вигляді позбавлення волі.

5. Керуючись ст. 323, 324, 327 КПК УРСР, суд засудив

  Антонів Марію Михайлівну

по частині 1 статті 214 КК УРСР на 1 рік і 6 місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Міру покарання рахувати з 7 травня 1973 року, а міру запобіжного заходу – тримання під вартою – залишити без зміни.

Термін оскарження вироку 7 діб в облсуд через Калуський райнарсуд з часу одержання його копії засудженою.

Головуючий (підпис).

Народні засідателі (підписи).

"З оригіналом вірно".

Голова Калуського райнарсуду   Я.Д.Горблянський".

 

Отакий вирок. Пані Маріє, я хотів би, щоб ви розказали про це своє засудження і ув'язнення, і не тільки про ваше, а й інших покутників. Будь ласка, розкажіть.

С.Ф.Скалич: Був при Сталіну розкол Греко-Католицької Церкви на кривослав'я і католицтво. Священиків греко-католицьких виарештували, а кривославних, котрі підписалися при Костельникові Москві – тих не арештували. І населення було також поділене: одні ходили до кривославних, а другі не мали греко-католицьких священиків, мусили ходити до польського костела латинської віри, позаяк ще не було (Церкви) у Правді. Для того і Марія ходила до польського костела.

М.М.Антонів: Ходила до костела і в костелі все молиласі і плакала перед Матір'ю Божою неустанно о помочі: "Мати Божа, дай, щоби щось українське! Хочу української Церкви, щоб я була в Греко-Католицькій Українській Церкві!   Колись Господь говорив до Мойсея, чи тепер є людина, щоби Бог до неї говорив? Чи то вже всі завмерли на світі? І тоді, коли я забажала тої української Церкви, нараз виходжу з костела, а там стоят з Нежухова і кажут до мене: "Чи ти чула, що Мати Божа прийшла з Ісусом на село Середнє у Новий Єрусалим? Ти чула?" Я кажу: "Не чула, перший раз чую!" – "Мати Божа прийшла всіх рятувати, цілий світ, у село Середнє. І скільки має ласки, і плакала, що немає кому роздати, бо сини й дочки повідверталися від Неї. Ту є такий священик виважений, що Господь до нього говорит”. Я тоді здумала ті думки, що я бажала того. А тепер, кажуть, той священик є на Сибіру, посуджений.

Прийшла я перший раз у Середнє, а там не йде таця. Я питаю, чому не йде таця, чому не збирають грошей? А мені кажуть: “Бо тими грішми дали себе звести всі священики з цілого світу, і тут таця ніколи не йде”. Так я гадаю: Боже, чи то така правдива церква, що я бажала навіть з маленької дитини? Тоди дивлюся, що дуже щиро всі люди си молят, плачуть люди, просять прощення гріхів, лізуть знизу на колінах на Святу Гору: "Мати Божа, прости нас, бо ми всі заблудили, бо ми всі пішли за тим світом, за тим лисим. Напоїв нас той лисий Ленін своєю отруєю!" І я тоди почала плакати. Я ще не розуміла, що я так дуже грішу, ще не мала розуміння такого. Стала молитися і Матері Божої просити. І тоди прийшла додому і розказала своїй мамі. Тоді ще моя мама зі мнов пішла.

І в селі Нежухов я думала, що я скажу селові і ціле село піде також до Матері Божої. А то всі стали проти мене: “Ми не підемо туда – чого? Ми маємо православного в селі”.  А я кажу: "То то ж він підписав Москві, то московська, то вже не православна, то вже не наша! То вже диявол там засів, у тих храмах". І всі почали з нас сильно сміятися. Мій тато носив пошту, і директор школи сказав: "Вважайте – йдете по пошту, то вважайте, щоби не дали там Настуню на жертву".

Тоді я ще робила на роботі, і одного разу пішла на роботу, а мені одна каже так: "Марійко, директор школи сказав, що ти будеш розіп'ята на площі на хресті, а твоя Марта буде на Святій Горі в бочці на цвьохах і будут її качати!" Комуняга, директор школи, сказав усім дітям, і як до нас приходили брати пошту люди, то дуже си озирали, бо дуже боялись, як би ми їх на жертву не дали. А я тоді си розплакала й кажу, що то неправда – хто ж то таке сказав? Директор школи сказав, і директор школи так пустив, і тоді директор школи сильно на нас ненависть поклав. Він закликав мою сестру в кабінет і каже: "Марто, ти знаєш, що твоя мама тебе в бочку на цвяхи буде давати на жертву на Святій Горі?" А вона тоди сказала: “Вам не пасує, бо ви директор школи і таку неправду говорите. То моя мама, і я з мамою ходжу в Середнє – моя мама ніколи мене на жертву не дасть і на хресті не буде розпинати на площі мою сестру!"

І тоді директор школи захворів на рак, мав усередині рак шлунку. І коли моя мама спала, він узяв мамин молитвенник “Християнська родина” і дуже моливси, і си каяв. То ще скрито було, а як мав умирати, то прийшов і казав так: "Настуню, ви мені простіть, бо то я на вас таку клевету казав, що ви будете розпинати на хрест свою доньку і в бочку давати. Це мені комуністи приказали, і я тото робив, виливав на вас таку ненависть. І я тепер маю рака і буду вмирати. Я сі дуже каю, що я на вас таке пускав, бо я ціле село проти вас настроїв!" Ціле село було проти нас. Бо, каже, мені так сказали комуністи – це вже як мала його душа виходити. І так помер він від раку в нашім селі, і ціле село було дуже проти мене. І як моя мама си перехрестила в автобусі, вони взяли маму скинули з автобуса і кинули в фосу, і мама була нежива. А там ішла якась жінка стара і каже: "То що то сі киваєси ту під ногами? Настунцю, то ти тут лежиш?" А мама каже: "Я не знаю – я си перехрестила і мене дуже збили." Мама казала, що не виділа, хто. І вона маму завела до хати, каже: "То ваша жінка дуже збита за то, що перехрестиласи в автобусі." І привели маму до хати таку непритомну вже.

І тоді, чуєте, коли я не вийшла на Чесного Хреста на роботу, бо Господь об'явив, щоб у свято не робити, і якщо не знайдуться хоч би пара людей, щоб на свято не робити, то захоронить цілий світ, бо як перед Потопом світа Господь хоче нищити цілий світ. І тоді я і такий Бельський, що зі мною робив, з Колодниці, лишили роботу і на Чесного Хреста не вийшли. А мене начальничка питає: "Чому ти вчора не вийшла на роботу?" Я кажу: "Бо то був Чесний Хрест." – "А дотепер ти робила?" – "Так, дотепер робила, грішила, а тепер Мати Божа на Святій Горі промовила, щоби ми си всі покаяли, бо нас дуже чекає кара." А вона тоді каже: "Тоді забирай свої шмотки і йди додому! В свята треба робити – то така держава, що треба робити".

Я прийшла додому, а зразу за мною прийшло начальство і каже "А з чого ти будеш жити? У тебе четверо дітей і чоловік – інвалід війни, каліка. З чого ти будеш жити в місті? Та йди на роботу, ходи в свято на роботу!" А я кажу: "Та ні, я не піду." І тоди мене рощитали і мені такий акт дали за Греко-Католицьку Церкву, за уніятство, що я запекла уніятка. Вигнали мене з роботи, я лишилася без роботи і дуже журилася, як буду жити. Але Господь дав так, що я прожила, на кусок хліба я собі заробила – я ходила в ліс збирати ягоди, підсніжники, червоні ягоди ті і так з того жила.

Ходила на Середнє. Прийшла, а мене забрали в Богородчани, де колись був монастир. Дали таку келію і сказали: “Молися”. То був монастир у Богородичанах, і тому кажуть “молись”. Взяли мене пальці печатати, а пальці – то п'ятикутна звізда означає. А ми пальці не давали печатати. То вже самі можете знати, що вони з нами робили, бо я ніколи не даваласи – як що мала сили, то я рятуваласи і не давала. Але тіко їх було – а я що мала? Хіба що тоді, коли вже мене сильно збили, щоб Ісуса вигнати мені з голови, бо у мене Ісус є, а Ленін тут має бути, він тут такий прийшов, мав зірку і каже: "Ти бачиш Леніна?" – "Бачу." – "Він має бути у тебе в голові. Ми будемо тебе бити по голові, поки той Ісус не вийде." Так що мене дуже били, вже непритомну, і тоді я вже не знаю, як мені відпечатали пальці – не пам'ятаю, бо взєли руку і відпечатали пальці. А я казала, що то значить п'ятикутна зірка, і я не дам пальці печатати, я не винувата. І багато раз я була в Богородичанах на допитах. А тоди вже на 7 квітня (я си вродила семого квітня, це мої іменини), і їду до Матері Божої.

Приїхала, а тут приходить міліція і каже: "Ми тебе вже предупреждали, щоб ти сюди більше не йшла". А я кажу: "То наша українська земля, ту Мати Божа зійшла, то ви забирайтеся на Північні полюси, звідки ви приїхали”. Бо то руський, з Сибіру, і казав: “Я в ничего не вірю, ничего нема". А я кажу до нього: "То забирайтеся на Північний полюс. А це українська земля, це наша земля, і Мати Божа прийшла, і я на своїй землі, кажу, їздила си помолити”. – "Не вільно туда їхати."

І тоди мене забрали в Калуш. Туди мій чоловік приїхав на суд, а вони чоловіка вигнали. Він каже: “Мені тяжко, у мене четверо дітей, я каліка, відпустіть, бо мені дуже тяжко”. А вони кажуть: “Ми ще й тебе посудимо”. Тоді мою маму вигнали з суду: “Ви християни”. Суддя сказав мені: "Підпишися, що ти вже не будеш їхати в Середнє на Святу Гору, і ми тебе відпустимо, але будеш їхати”. Я кажу: "Ні." – "Дай підпис." – "Не дам підпису. Я їхала і їхати буду, і якщо я навіть мала би вмерти, то я їхати буду." Ну, тоді вони мене посудили, позбавили материнства і навіть написали, що позбули материнства.

А я ще тоди в сему школу ходила в Стрий – ходила, і тільки вступила на сходи, хрест святий зробила – і тут же мене викликав Городецький на міліцію: "Чого ти ходила в сему школу?" – "Я ходила, аби була релігія, тому що діти будуть виростати – будуть тюрми заповнені – без Бога. Без Бога не буде покоління, красти будуть, убивати будуть, то я ходила, щоб була релігія." – "А ти знаєш, що Ленін відгородив релігію від школи? Ти розумієш, що ти дєлаєш?" І тоди мене цілий місяць тримали. А маленькі діти, як розказувала сусідка, сиру бульбу так їли, дуже бідували – то сусідка їм трохи допомагала. Вона туди прийшла і каже: "Ви її тут держите, чоловік на роботі, а діти голодні. А ви держите Антонів". А вони кажуть: “Вона чого йшла в школу?” І начальник міліції каже: "Не хрести мені двері, бо згорять!" А я його не питала, коли хрестила. І мене там питали, чого я ходила в школу, сильно били, чуєте, копали, аж кров мені пустили з рота. З писка мені йшла кров. Вони сильно лютували, чого я до школи ходила.

Я багато раз по місяцю сиділа. Одного разу на Чесного Хреста нас узяли на міліцію в Калуш, тримали три дні – і ніде ні сісти, нічого. Свята Гора була обложена, військо було, фезеушники, і як моя мама уклін клала, вони казали: "Бабцю, вставайте і йдіть геть!" Мама си не рушила, то ми виділи, як мамина горить ціла спідниця, всі плечі вигоріли, а вони дивилися, аби мама ще не горіла.

В.В.Овсієнко: Що – підпалили?

М.М.Антонів: Підпалили! Мама так молилася і горіла! І ціла спідниця вигоріла. А ми здалеку виділи, бо то було велике переслідування, і Святу Гору обдротували, чуєте... І це було переслідування, що як міліція нас звела в воду, а ми з ними йдемо, йдемо, йдемо. А вони сі не сподівали – вони думали, що нас отак шурнуть у воду, а ми за них сильно си вчепили. І ми разом з ними в воді!

В.В.Овсієнко: З ними? Хто вони були – міліція чи хто?

М.М.Антонів: Міліція. Вони сі так не сподівали. Вони нас звели в воду і думали по тому нас пустити. Але ми до останку легко си тримали, а вони нас хотіли штовхнути, а ми їх си не попускаємо. Вони того си не сподівали – і ми туди разом попали.

Володимир: Але ж то знімали на відеокамеру, то то десь є в архівах КГБ, у Києві має бути.

М.М.Антонів: Іван ходив, то казали, що ще не мож пускати.

Володимир: Дотепер не хочуть віддати. Бо я пам'ятаю, що знімали, бо коли я ще був малий, то був десь 1962-63 рік. Тоді ще не було відео, а була кінокамера така з плівкою.

М.М.Антонів: Вони всі троє маленькі, а брат мій каже: “Мамо, я в кіні бачив, як Марійка си молить на Святій горі!”. А Іван наш ходив у Київ – “Ще не час вас пускати”. Всьо є, архіви, все записано – нема приказу, що можна пускати. І телевізори, і все – то що з нами робити? Бо то страшне – наш комуняга показував, що які ще є люди віруючі. І нас у кіно показували. Сніги, болото, а вони прийшли на Святу Гору. Кажуть так: “Люди, набрали-сте святої води – йдіть, бо ми маємо приказ вас бити”. Але ніхто навіть не озирається. "Люди, ви чули чи ні? Набрали води, помолилисі – йдіть геть!" – Ніхто навіть і не озирається. "Ну ми вас просимо, ми вас просимо – ми не хочемо вас бити." Ніхто. Тоди що робити? Як палиці жилізні були – так палиці жилізні отако си зломили. Ніхто на приказ не йшов. [Кінець доріжки]. І ніхто си навіть на них не дивить. Тоди вони стігают нас зі Святої Гори в автобус – чи за ноги, чи за руки, і сильно копают, б'ют – і то все в крові, і з голови кров, і з руки. Вони так легенько не будуть тягнути, але якщо тягнуть, то вже знають, що роблять! І тоді в автобус, усіх у крові, в болоті привозять нас у Калуш – на в міліцію.

В.В.Овсієнко: Якого це року було?

М.М.Антонів: Майже кожного року це було. То було на всі великі свята – на Непорочне, на Миколи, на Різдво, на Йордан. Привезли туди, в калуську міліцію: "Злізайте!" Ніхто не злізає. І тоді вони нас беруть по єдному з автобуса – і туди на площадку. Там і тиждень ми могли бути, ні на що сісти, ніщо пити, ніщо їсти, закрили там на площадці на міліції і навіть не дивилиси – хоч подихайте, хоч що. А як виділи, що ми вже сильно змучені, тоді кажуть: “Ідіть геть з міліції”. А ніхто не йде. Ми кажемо: “Нам з Ісусом добре й тут”. Тоді вже нас витягують з міліції на вулицю за ворота, то вже ми мусимо йти. І коли вже нас тєгнут, то впадаємо їм до ніг, цілуємо їм ноги, бо Господь Бог об'явив, що якби ми мали якусь на них ненависть – то то на самого Бога. Маємо всьо принимати за свої гріхи. Розумієте? Ми подякували Матері Божій, подякували, що це нас б'ють наші гріхи... Тоді начальник каже так до нас: “Ви проти держави”. Ми кажемо, що ми ніколи проти держави не йшли. "То як – а ви ж проти Совєцького Союзу, ви ж підриваєте весь авторитет: ми ж хотіли взяти цілий світ за собою. Ви можете підірвати цілий світ, хоч вас і мало, бо маленький хробачок може підгризти найгрубше дерево. І ви нам дуже заважаєте в цілому світі". – "Чим заважаємо?" – "Тим, що ми релігію хочемо скасувати, аби комуна була. І ми маємо строгий-строгий наказ, щоби боротися з вами, бо ви нам сильно заважаєте. То йдіть собі і більше на Середнє не ходіть".

А ми й далі продовжували ходити, і боротьба з Антихристом була дуже сильна. У Святім Письмі си пише, що тамка, на тій горі, відбудеться страшна битва з дияволом. Господь сказав так, що як ми станемо до боротьби в селі Середньому, як ми дияволу паспорти здамо, роботи ніякої йому не будемо робити, а станемо до боротьби з ним, то цілий світ повстане до боротьби. Так Господь сказав. І я думаю так: Господи, та якщо я навіть мала би вмерти з голоду, то вже йду на ту боротьбу.

Привезли нас. Я мала такий хрестик, вервечку на груди – вервечку подерли на дрібні кусники. Каже: “Хрестик забираймо від неї – і не лише від неї, а від усіх. А тоді що робити будемо?” – “Будемо, – каже, – парити їх”. Ви тоді були, коли парили? Обжогували?

С.Ф.Скалич. Ні.

М.М.Антонів. І тоди догола нас розбирають (а то вже зима тріскуча!), усе наше шмаття парять.

В.В.Овсієнко: А де і в чому?

М.М.Антонів: Отака парна...  [нерозбірливо].

Володимир: Я знаю, що на зоні теж є якесь таке, що парять.

В.В.Овсієнко: Так, у зонах є така велика металева камера – “прожарка” називається. Це для того, щоб нищити воші. Бо буває, що приходять з етапу в'язні з вошами – тому весь одяг віддають на прожарку, а в’язнів – у лазню.

М.М.Антонів: А ми того не мали.

Володимир: А вам вони що сказали – що будуть випарювати Святий Дух? Чи воші?

М.М.Антонів: Так, дух. Усе зняли з нас, ми голі стояли. Вони хтіли, аби ми їхню одежу взяли. А ми не брали. І таки добилися своєї одежі. І ту “бірку” ми не приймали. То вони нас тоді догола розберуть, ми по зоні ходили голі. Марійка з Тернополя, така молодесенька, 18 років, три дні по зоні ходила, в чому на світ народилася. Бійся Бога – по зоні ходити голій! Три дни гола! То вони їй кажуть: “Як тобі не встидно!” А вона: “То най вам буде встидно, бо я одежу маю”. Але казала нам, бідна, що встидалася дуже... І на ту “минутку” ми не ходили о 9-й годині...

В.В.Овсієнко: Це вас в Одеській області тримали?

М.М.Антонів: В Одесі.

В.В.Овсієнко: А який номер колонії?

Володимир: Це УИН-74, учреждение исполнения наказания.

М.М.Антонів: Коли нас привезло до колонії, ота начальниця колонії Кущ казала до нас: "Що той Брежнєв ро-о-обит? Та я йому кажу: не давай мені покутників, бо то чесні люди! А він мені далі прислав покутників. Что я маю дєлать, як вони хороші люди? Я до нього пишу, щоб не присилали мені тих людей!"

Бо ми кажемо так: чому ви си нами займили? Ви маєте ким си займати на слідстві. Ви цілий світ маєте молоді, ви вже зіпсували молодь, повні тюрми. Колись наші предки будували церкви, а ви тепер будуєте тюрми. Тоді начальник режиму закликав їдну стару Марту Старинську і каже: "Марто, що нам робити?" А вона каже: "Та то ту байку стару треба кидати, того Леніна скидати, та вчити молодіж про Бога, ввести в школі релігію, бо то вже байка стара – той Ленін." Так Марта каже.

Володимир: То був 1972 рік.

М.М.Антонів: Так, сімдесят другий. Ви, каже Марта, не знаєте, що робити? А режим каже: "Ну та як – цілий світ перевернемо, йшли-смо туда, а тепер що, будемо йти назад?" Розумієте? Так стягає з неї слідство. А вона каже: “Іншої дороги нема, треба си завертати, ту байку, того Леніна лисого скидати і навертатися до Бога”.  

Там зі мною молода дівчина була, вісімнадцяти років. Ми не йшли на їхній приказ, на слідство ми не йшли. Потому ми не йшли своїми ногами, а нас всюди несли. Бо Господь сказав так: "Якщо ви си будете підчиняти в тюрмі, вас будуть катувати, далі в тюрми насаджувати. А якщо ви нічого не будете брати за собою, на слідство не йти своїми ногами, їжу не брати, не робити – вас перестануть судити". Так і сталося, бо та Кущ, начальниця колонії в Одесі, зачала Брежнєву писати: “Що я маю дєлати? Є багато роботи, а їх треба носити...”

Дивіться, у карцері я захворіла, ноги мені отакі, чуєте? Нирки мені відмовили, і я своїми ногами не піду в санчастину. Мені кажуть: "Ти, Маріє, йди в санчастину, бо ти вмираєш”. – “Я не піду”. – “Та там добре, там тобі молоко даватимуть, файне харчування, не так як тут, у БУРі." А я кажу: “Не піду”.  Вони тоди приходять, у коц мене беруть отак і несуть. Я чую, як на зоні кажуть (нас богомолками називали): “І-і-і – богомолка вмерла вже, понесли богомолку”. А я сміюся в тім коці, хоч-ім слаба. Принесли мене в санчастину. Тоди мучатьси з санчастини знову в БУР у коці нести. І та начальниця Кущ каже, що їй надоїло нас носити – не досить того, що не роблять, та ще й на руках їх носити! І нащо мені той Брежнєв, каже, таке робить?

І тоді перестали нас судити.

В.В.Овсієнко: А ви можете назвати імена тих покутників, кого судили? І коли їх судили?

М.М.Антонів: Марта Старинська, але як вона си пише, не знаю. Мирося, Марта, Марія та, що гола ходила по зоні. (Ім’я нерозбірливо) і Марія – дві сестрі. Стефанія, Настуня... Та чимало. Настуня мала книжку, що підпою (?) дітям дає. Брехня, вона не давала підпою дітям.

В.В.Овсієнко: Усіх вас, покутниць, тримали в цьому 74-му таборі? Чи ще десь?

М.М.Антонів: Хто по другій судимості, то вже в іншому лагері, а якщо по третій, то й на Сибіру, як одна дівчина Паранька була – вона у Львові жила.

В.В.Овсієнко: А ця зона що – спеціалізувалася на віруючих, чи там були й кримінальні?

Володимир: Ні, то є зона для жінок, які мають дітей і які перший раз суджені.

В.В.Овсієнко: Це загальний режим?

М.М.Антонів: Так, то загальний режим. А хто мав другу чи третю судимість, то вже мав суворий режим. А були й такі, що по чотири рази йшли і по п'ять.

В.В.Овсієнко: А де ще утримували?

М.М.Антонів: Ще в Чернігові. А та дівчина Паранька на Сибіру була десь там недалеко, де й ви.

В.В.Овсієнко: То це жінки. А чоловіків же теж судили?

М.М.Антонів: Чоловіків теж.

В.В.Овсієнко: А де їх тримали, в яких зонах?

М.М.Антонів: Ой, їх у тюрми саджали, їх дуже били... У Стрию сиділи, в Богородчанах, у Станиславі по два чи по три місяці.

Жінок у міліції по тижню тримали на площадці зачинених. Марта зачинена була на три дні...

Володимир: У неї було четверо дітей малолітніх і 2 класи освіти. Її вважали, що то несвідома, затуркана жінка, тому поблажки робили. А от хто має освіту, 10 класів чи більше...

М.М.Антонів: Я вам розкажу, як мене на роботі депутаткою обирали. Каже мені начальниця-бухгалтерка, вроді єврейка: "Маріє, щоб ти мене не опозорила. Ти маєш вилізти на ту трибуну і говорити так: я дякую совєцькій власті, що мене видвинула депутатом". Це вона по дорозі в парку йде і каже: "Ти ж зучила тото чи ні?" А йду і си молю, а їй не признаю. Тоді я прийшла туди, там усі депутати – а то сама шишка, самі комуняки! І я як лізла на ту трибуну, то не знала, що буду говорити, я молиласи цілий час, і як на ту трибуну лізла, си молила. І коли я вилізла на ту трибуну, мені мову відняло, то кажу так: "О, о, о!" А вони, всі ті комуняки: "Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!"

Володимир: Ти почала з них сміятися, а вони з тебе. І всі разом почали сміятися.

М.М.Антонів: А сиджу на цій сцені, а то все си регоче, все си за черево хапає. А мені Дух Святий каже: "Дивися, що Я через тебе зробив! Ти обсміяла всю совєцьку власть". На другий день кажуть до мого чоловіка так: "Як вона би мала 10 класів, то отримала б 15 років за політику. Але якщо вона має дві класи... Слухай, що вона обсміяла совєцьку власть!" А ви, комуняки, хотіли, щоб я вам дякувала. Вони сміються, а й собі.

В.В.Овсієнко: І що – після того таки обрали вас депутатом? Написано ж у вироці, що ви були депутатом.

М.М.Антонів: Та чекайте, то вже-м рік мусіла бути.

Володимир: Бо за радянської влади тяжко було скинути депутата.

М.М.Антонів: Ви знаєте, тяжко було! Я тоді пішла до того голови міста і кажу: “Дайте мені хату, бо я не маю хати”. А він мені каже: “Я сам не маю хати”. Такий лютий на мене, знаєте як? Тоді я кажу: “Дайте мені легшу роботу, бо я маю тяжку роботу”. А він каже: “Я й сам маю тяжку роботу”. І тоді каже так: "Рік будеш, бо мусиш бути, а по тому ти вже не депутат." Так і вийшло. “А могла б, – каже, – так. Ти хоч дві класи маєш, то треба ще у вечірню школу, а потім пішла б усе вище й вище. І добилася б, бо ти голову маєш. Я хотів з тебе людину зробити". Та, думаю, щоб я дякувала совєцькій власті? Комуні аби я дякувала? А так, каже, вона всю совєцьку власть обсміяла! І, чуєте, він казав, як вони всі реготали, за черева сі хапали. Але, правда, зайшов був Баранюк (він прокурор, а його жінка суддя) і дає мені шоколаду. Я кажу: “Дякую. Я не хочу вашої шоколади”. Бо то комуняка. І той прокурор сам тішивси, що я обсміяла комуняків.

Я тоді я ще Середнього не знала. То це, мабуть, мене Бог підготовлював. Бо коли прийшли москалі і я йшла попри міліцію, то мені так сказала думка: тебе ті комуністи будуть бити за віру Христову. Я собі подумала: за що вони мене будуть бити? Я ж того не знала, що мене Бог вибрав до того.

Володимир: Вони вважали, що ти просто несвідома.

М.М.Антонів: А та бухгалтерка каже: "Дівко, як ти мене опозорила! Як ти нас опозорила! Ти совєцьку власть опозорила!" А бачите, що молитва свята зробила! Я йдучи тільки си молила, бо я не знала, що казатиму.

Мене такий великий начальник викликав в Івано-Франківськ і каже: "Слухай, Антонів, як то має робити? Ви не робите в свято. Якщо всі люди перестануть робити, чим ми будемо жити?" Я кажу: "Якщо ми всі не будемо робити в свято, то буде Царство Боже на землі: тюрем не буде, всі зрозуміють Божий Закон, будуть жити по святих заповідях Божих і буде рай на землі. Навіть не треба буде міліції". А він був комуняка, і каже: "То ти заставляєш мене на свою віру перейти? Слухай, Антонів, ти так перетягуєш, що я маю страх від Бога. Та я ж не можу...". Я кажу: "Ну то що – у свята не робімо, молодь навернеться до Бога, і буде файно жити." Вони мені казали так: "То ви, такий маленький хробачок, хочете совєцьку власть підгризти?"

А то Господь об'явив, що будуть партійні білети кидати на смітник – і це на початку сімдесятих років. А я ось його питаюся: "Володя, слухай, чи може таке бути? Господь мені об'явив на службі Божій, що будуть партійні квитки кидати в сміття." Він тоді каже: "Знаєш мамо, совєцька власть така велика, Америка її си боїть, навряд би то було." А коли то прийшло? За двадцять років? І я кажу: "От бачиш, Володю, Господь об'явив, що так буде – так і вийшло."

А тепер ще кажуть, що з Римом буде... У Римі дуже багато таємних комуністів, коло того Папи Римського. Всюди в церкви урвалися комуняки, аби-сте знали, Василю. Масони, масони, масони... Я вам кажу... А самі того не знають, що коло них є масони. А кажуть, що то гірше комуніста. Бо комуністи відкрито йшли проти релігії, а ті закрито. Це щоби в церкві був диявол, аби церква стала така, як має бути перед Богом. Ви зрозуміли, Василю? То гірше комуняків! Бо то закрите, на всі гріхи дозволяють. Ви дивіться: наркоманія поширюється, молодь – як у вас, у Києві? – молодь навертається до Бога? Та де! [Вимкнення диктофону].

Володимир: Газета "Ратуша" від 30 квітня 1992 року.

В.В.Овсієнко: Назва статті: "Такі вони є, покутники". Автор хто?

Володимир: Автор Юрій Шухевич, Львів, 11 квітня 1992 року.

В.В.Овсієнко: Можете прочитати?

Володимир: "Стоять переді мною мужчини і жінки. Суворі обличчя, з печаттю віри і мучеництва. Дивляться на мене, гнані й переслідувані. Чому вони тут? Певно тому, що вони, гнані при другий совєтах, залишилися переслідувані і тепер, при третіх. Живуть у Львові. З клумби розвівається їх прапор. Не дають їм можливості збудувати свою церкву чи каплицю. Тому вони прийшли до мене – також невизнаного, також переслідуваного колись і невизнаного демократією третіх совєтів, – сподіваються знайти тут бодай вирозуміння, і знаходять.

Хто вони, ці люди? Їх називають покутниками. Покутники – бо спокутують гріхи людства. А себе самі вони називають Слов'янською Церквою Святого Духа.

І ось настав 1946 рік. Так званий Львівський Собор з благословення Сталіна знищив Греко-Католицьку Церкву. Сотні й тисячі священиків, монахів і монахинь, вірних Церкві, загинули або були ув'язнені. Інші пішли в катакомби. Почалася покута за гріхи.

Здавалося, що тепер, коли Церква вийшла з підпілля, мав би закінчитися також страдний шлях цих людей. Але ні. В 1958 році помирає Папа Пій XII – останній справедливий Папа, якого визнають покутники і вважають, що він помер не своєю смертю, а отруєний прибічним лікарем. Апостольську столицю опановують масони, і починається новий понтифікат Іоанна XXIII – це другий антипапа з цим іменем, кажуть покутники. Але ще до своєї смерті блаженний Папа Пій XII передає свої апостольські повноваження на Україну. Масони перехоплюють цей документ, та, попри все, на Україні починається понтифікат нового Папи – останнього серед людей втілення самого Христа, Емануїла I.

Закінчується ера Єрусалима, завершується ера Рима, починається ера України з центром світу. Ідейно-містичним центром стає село Середнє на Прикарпатті. Звідси починається оновлення і відродження католицької віри цілого християнства – тієї віри, яка збереглася в усій своїй чистоті і правдивості у нас, на Україні.

Вони стоять – прості люди, в очах їх віра, а над ними прапор: синьо-жовто-білий, поєднання прапора українського і папського. Не вірять вони демократам. Для них демократія – це хаос, влада демонів. Їхній ідеал – теократична монархія. І вони сподіваються на нашу допомогу, допомогу тих, хто боролися з більшовизмом. Вони вірять у богообраність України, як ми віримо, і, як ми, вірять у велике прийдешнє нації, в її місію оновити цей світ. Тому ми стоїмо, одні перед одними – не як вороги, не як противники.

Юрій Шухевич, 11 квітня 1992 року."

М.М.Антонів: А ви знаєте, що таке теократична держава?

Володимир: Теократична – то значить релігія має верховенство.

М.М.Антонів: Теократична держава має бути – тоді буде Божа держава від Бога. Не демократична, а теократична. Теократична українська держава українська – іншого нема. А демократична – то демон вийшов з безодні. Теократична – то є Божа держава. А її ще поки нема. А Бог дасть, як ми будем си бороти, то буде. От що таке покутники.

В.В.Овсієнко: Так, я знаю про покутників від діда Семена з 1981 року. [Вимкнення диктофону].

В.В.Овсієнко: Кінець розмови з Семеном Скаличем та Марією Антонів 25 січня 2000 року. В розмові брав участь син Марії Антонів Володимир. Йому десь за сорок років. Покутник Скалич Семен Федорович живе у Марії Антонів у місті Стрию Львівської області, індекс 82400, вулиця Грушевського, 4-А, помешкання 37. Телефон: обласний код 245, номер 598-35. Міжобласний код 032245.

  [Кінець запису]

 

Знімок В.Овсієнка:

Skalych1 Фотоплівка 7945, кадр 20. 25.01. 2000 р., м. Стрий. Семен СКАЛИЧ, Марія АНТОНІВ та її син Володимир АНТОНІВ.

Рекомендувати цей матеріал