Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БРОВКО ІВАН БЕНЕДИКТОВИЧ

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 8.11. 1999, 24.01. 2002 р. в Києві, з додатками.

ЗБЕРЕГТИ В СОБІ ЛЮДИНУ...

Інтерв'ю Івана Бенедиктовича БРОВКА

 

Записав 8 листопада 1998 року Василь Овсієнко.

З усними та письмовими доповненнями в грудні 2004 року. 

 

І.Б.Бровко: Я дякую долі, дарованій мені Богом, яка дала мені можливість прожити довге і нелегке життя протягом майже всього XX сторіччя. Адже народився я ще за царату, в 1915 році, 15 січня, в селі Маячка Кобеляцького району, що на Полтавщині. Народився в звичайній хліборобській сім'ї, яка мала 5 гектарів землі. Землю обробляли ми вдвох – мама і я. Батько служив на флоті у Владивостоці і рідко бував удома.

Мій батько Венедикт Андрійович Бровко, мати Наталія Федосіївна Карпенко. Їхня доля була така ж, як і доля всіх українців тих часів.

1928 року батько повернувся з флоту, де служив біля 10 років на кораблі. Він вирішив зайнятися сільським господарством. Побудував нову хату, насадив сад, викопав криницю в саду. П'яти гектарів було достатньо, щоб жити незалежно й культурно. Але коли розпочалася насильницька колективізація, батько відмовився йти в колгосп. Тоді приїхала група комсомольців, забрала корову, кобилу, збіжжя – все вимели. Ми залишилися без харчів. Не було чого їсти і не було чим працювати. Худобу в колгоспі ніхто не годував, не напував, то вона почала здихати. Наша корова якось відв'язалася і через днів три прийшла додому. Ми зраділи, особливо мати, що повернулася наша годувальниця. Але під вечір знову прийшли два комсомольці і забрали її.

Батько вирішив повернутися у флот. Десь у травні 1933 року він попрощався з нами, ми провели його за село – і з тих пір про нього нам нічого не відомо. Після війни я писав у КГБ в Полтаву, в Київ, у Москву, але відповідь була одна: “Відомостей нема”. Так що я й не знаю, як батько закінчив своє нелегке життя.

Коли батько виїхав, мати мусила піти в колгосп. Після війни в 1944 році вона з моєю меншою сестрою Вірою переїхала в Кобеляки. Демобілізувавшись з армії в 1948 році, я забрав маму в Київ. Тут вона й померла 1977 року. Похована на Лісовому кладовищі, недалеко від Б.Д. Антоненка-Давидовича. Завжди, як іду на кладовище, то найперше заходжу до Бориса Дмитровича, кладу квіти на могилу, а потім, уже далі, до мами. 

У батька було троє братів: Петро, Сашко, третій був мій батько Венедикт, наймолодший Олексій. Ми козацького роду, ніколи не були кріпаками. Усі четверо братів були фізично здорові, ніколи не хворіли. Усі були заможні, мали по 5 – 6 гектарів землі, гарні хати, сади, одягалися модерно. Жоден не пішов у колгосп.

Батько мами, мій дід Карпенко Федосій Іванович, був теж рослий і красивий. Коли його покликали в армію, то зарахували при царському дворі в охороні. Туди брали хлопців тільки гарно складених і красивих. Розповідав дід, що на Різдво і на Великдень до них завжди виходила сама цариця, вітала всю охорону, роздавала подарунки і цілувала.

Дід Карпенко Федосій відслужив, повернувся в село Канави, біля Маячки, і був учителем у сільській школі. Усі його шість дочок закінчили школу, в якій він учителював, були грамотні. Мама моя вільно читала і писала. Ось її портрет. Не по-сільському одягнена...

Дід Федосій мав солідну бібліотеку, передплачував газети, журнали, завів сад. Такий сад, що до нього приїжджали агрономи всієї області вчитися. Яблуні, груші, виноград був! Коли стала революція, то дід за часів Грушевського й Петлюри очолив владу Кобеляцького повіту. 

З бібліотеки діда Карпенка в мене й досі є Біблія. Він подарував її мені, ще коли я був учнем. З тих пір я вожу її з собою.

Дід був людиною високої культури, дуже начитаний, знав багатьох визначних людей України. З часом сад його колективізували, усе там загинуло. Загинула й бібліотека. У нього було гектар саду, а навколо тополі, і то такі високі, що їх було видно з села Маячки. Коли я йшов до діда, то здалеку бачив їх. Я в діда Федосія часто бував, він розповідав мені про Україну. Що йому не подобалося – що я дер сорочі гнізда. Він мені “мораль” читав.

Отже, ми мали 5 гектарів землі і обробляли її з мамою. Це була для нас дуже важка праця, але ми бідними не були. І все ж мама все життя мріяла бачити мене не фермером (як тепер кажуть), а фельдшером.

1930 року я закінчив 7 класів у Маячці, поїхав у Харків і вступив у медичний технікум. Та, на жаль, не судилося мені стати медиком. Навчався я, мав стипендію. Аж мене викликають і кажуть: “У ваших документах значиться, що ваші батьки середняки”. А це вже був, як на ті часи, солідний соціальний “гріх”. За цей “гріх” мене позбавили стипендії, а через півроку й зовсім виключили з технікуму.

Повернувся я додому, а дома мама не мала ні грошей, ні хліба... А вчитися мені дуже хотілося, і не тільки тому, що цього хотіли й мої батьки, а ще й тому, що цього ж хотів і мій дорогий учитель Григорій Васильович Левицький, учитель української мови і літератури в школі, де я вчився. Саме він, зважаючи на мою досить непогану пам'ять, радив моїм батькам не зупиняти мого навчання після семирічки, а обов'язково продовжити його далі, аж до вищої освіти.

Поради Григорія Васильовича я сприйняв як життєвий заповіт для себе і виконав його повністю.

А тепер декілька слів про самого Григорія Васильовича Левицького. Його родові корені сягають аж у ХУІІ століття. Він був родичем Ореста Левицького, академіка, президента Української Академії Наук після революції 1917 року.

Його далекими родичами були також Дмитро Левицький, художник світової слави ХУІІ століття, а також Григорій Левицький, відомий гравер ХУІІ століття. Усі вони, в тому числі й Григорій Васильович, родом Маячки. За радянської влади їх чомусь замовчували, а тепер їхня популярність швидко зростає. 2002 року в Маячці відкрито пам'ятник Левицьким – знаменитим українцям, які так багато зробили для української і світової культури.

Таким був і мій незабутній учитель Григорій Васильович Левицький, який не менше зробив для виховання національної свідомості й гідності в української молоді післяреволюційного періоду. На жаль, подальша доля його склалась так само трагічно, як і доля всіх українців, хто за радянських часів любив Україну, жив і працював для неї.

Після виключення мене 1931 року з медучилища я, не гаючи часу, прямо з Харкова поїхав у місто Червоноград, що на Харківщині. Там я склав екзамени в педагогічний технікум. Там була стипендія.

Та не судилося мені закінчити й педтехнікум. Восени 1932 року на Україні розпочався голод. Я разом з іншими студентами покинув навчання і поїхав додому. 60 кілометрів ішов пішки до Царичанки, що на Дніпропетровщині. Ішов і шукав під снігом мерзлу кукурудзу – так їсти хотілось..

У Царичанці мене призначили вчителем семирічної школи в село Рудки. Так педагогом я й залишився на все своє життя, пройшовши шлях від учителя початкової школи до викладача університету.

Всього довелось мені пережити на своєму довгому життєвому шляху. Чим жила Україна – тим жив і я. Яка була доля України – така була й моя доля. Я був свідком і учасником всіх її, або майже всіх трагічних і героїчних подій.

Бачив і переніс на собі три страшні війни – польську, фінляндську і так звану Велику Вітчизняну – від першого і до останнього дня. Поранений, контужений... Бачив і пережив три не менш страшні за людськими жертвами голодомори – в 1921, в 1933 і в 1947 роках. Щоправда, останній, у 1947 році, мені не довелося фізично переживати – я його просто бачив. Був також свідком і жертвою, як і мої батьки, тотальних комуно-фашистських репресій на Україні. Бачив і брав участь у різного роду реконструкціях та перебудовах – сталінських, хрущовських, горбачовських. Та найголовніша і найрадісніша подія в моєму житті, до якої довелось мені дожити і в якій судилося брати активну участь, – це розвал СРСР і народження незалежної України, так довго жданої і так дорого оплаченої.

7 листопада 1998 року в Києві я був учасником мітингу патріотичних українських сил на Михайлівській площі біля пам'ятника жертвам голодомору. Основне, що я виніс із цього мітингу, – це відчуття того, що патріотичні сили України починають, нарешті, брататися, об'єднуватись, як про це писав колись Шевченко, ставити перед собою одну-єдину і найголовнішу мету – спільними силами вберегти незалежність України. Адже тепер усім нам відомо, що вирішальною причиною втрати нашої незалежності в минулому був наш розбрат у найвідповідальніші моменти боротьби за незалежність. Так було за часів Хмельницького, і за часів Мазепи, і за Симона Петлюри. Тож бережімо нашу незалежність!

Я хотів би зупинитися на декількох епізодах зі свого життя із довоєнних, воєнних і післявоєнних часів, які, на мій погляд, допомогли мені розібратися в житті, не втратити того, що генетично заклали в мені мої батьки і мої дідусі та бабусі.

 

  Епізод перший. Це було десь у 1919 чи в 1920 році. Пригадую, як у неділю після сніданку мій дідусь Андрій Бровко – високий, весь білий, у білій полотняній сорочці і білих штанях, – взяв мене за руку, вивів з двору і зупинився біля стежки, яка круто спускалася вниз. Праворуч і ліворуч стежки зеленів наш сад. Далі за садом зеленів наш город, а далі виднілися луки, озера, зеленіли лози, а за ними блищала річка Оріль – до речі, гарно оспівана поетом Яковом Щоголєвим. А з правого боку Орелі розпочиналася висока і довга степова гора.

– Бачиш річку Оріль? – питає мене дідусь.

– Бачу, – відповідаю я. 

– А гору біля Орелі бачиш?

– Бачу.

– Так от, на тій горі колись, дуже давно, років триста тому, стояв високий маяк, побудований з дерева. Там, на тому маяку, був майданчик з дощок, на якому вартували козаки, пильно дивилися за Оріль, бо саме звідти, з півдня, нерідко набігали з Криму татари, ловили людей, молодих хлопців і дівчат, забирали коней і гнали в Крим, щоб там молодих українців продати за гроші туркам. Тому наше село, де живуть твій дідусь, твоя мама і батько, де й ти живеш, називається Маячка – від слова "маяк". Правда, тепер уже нема того маяка, його зруйнували і спалили. Але назва села так і залишилася – Маячка".

  Признаюся, це був перший урок у моєму житті. Але як цікаво дідусь Андрій розкрив мені очі на рідне село і дав зрозуміти слова "маяк", "Маячка", "українці". Потім уже, після війни, коли я сам став дідусем, я побував у своїй Маячці з сином Віктором, з онуком Мирославом, і я їм про той же маяк, про Маячку, про ясир розповідав так само, як колись мій дідусь розповідав мені. 

 

  Епізод другий. У часи громадянської війни мені пощастило власними очима побачити три армії: Петлюри, Махна і Червону армію. Першою була армія Петлюри. Було це влітку, якого року – не пам'ятаю. Пригадую, як після сніданку я вискочив з хати, виліз, як завжди, на ворота, і раптом побачив: сусідський двір заповнений солдатами і кіньми. Одні напували коней, другі сідлали їх, і всі дружно співали пісню "Засвіт встали козаченьки". Напоївши коней, вони сіли на них, попарно виїхали з двору на вулицю і попрямували в бік Полтави. Мене вразило те, як гарно вони були одягнені: високі шапки з червоними китайками, кольорові жупани. Я прибіг до хати і запитав маму:

– Що то за солдати?

Мама відповіла:

– То козаки армії Петлюри. – І додала:

– Це ті вояки, яких люблять і шанують твої тато і дідусь.

Того ж літа мені довелося побачити й армію Махна. У погожі дні я часто перебігав вулицю, перелазив через тин і біг у двір до сусідів, щоб зустріти там свого однолітка Максима і погратися з ним. Так було й на цей раз. Але повернутися додому я вже не зміг. Після обіду моєю вулицею пішли загони кавалерії. Кавалеристи були одягнені у все чорне, в руках вони тримали чорні прапори, за ними їхали чорні тачанки. Уже вечоріло. На протилежнім боці вулиці стояла моя мама, чекаючи, коли перейде військо, щоб забрати мене додому. Коли пізно ввечері ми заходили у двір, я запитав:

– А як звати цих солдатів?

– То махновці. А хто вони – наші друзі чи вороги, я й сама не знаю.

Та найчастіше мені доводилося бачити Червону армію. Мені запам'ятався такий епізод з кінця громадянської війни. Стояла пізня осінь. Я прокинувся рано. Мами в хаті не було, сестра міцно спала, а надворі коїлося щось незвичайне: шум, крик, гуркіт. Я подивився у вікно і побачив: увесь двір запруджений червоноармійцями. Хто стояв, хто сидів, а багато й лежало. На головах у них були будьонівки, а на ногах у багатьох замість чобіт обмотки. Серед двору стояв великий казан, під ним горіли дрова, а в казані кипіла вода. У хату забігла мама і, схопившись руками за голову, сказала:

– Переловили всіх наших курей і гусей, порізали і примусили мене варити їм борщ та смажити м'ясо. Як же ми будемо жити далі?

Це ж саме вони зробили і в сусіда, який був багатший за нас. На жаль, це питання за радянських часів стало звичним. Досить тільки згадати три голоди: 1921 року, 1933-го і 1947 року. Особливо 1947-го, адже він сприймався як відплата комуністів українському народові за всю пролиту у Великій Вітчизняній війні кров.

 

Епізод третій: як я вперше почув російську мову. Це було в 1921 році. Вранці мама, здоївши корову, зайшла в хату. Ми з сестрою Вірою, молодшою від мене, сиділи на лаві, натягнувши на коліна сорочки, і ждали сніданку. Мама процідила молоко, налила нам у великі кухлі, дала по шматку хліба. Ми пили тепле молоко і заїдали хлібом – це був наш сніданок. Коли ми поснідали, хтось постукав у двері і зайшов із сіней прямо в хату. Я побачив жінку і біля неї двох дітей – одного хлопчика, такого як я, і дівчинку таку, як моя сестра Віра. Жінка почала говорити до мами. Мені важко було зрозуміти, що вона каже, але я здогадувався, що вона просить їсти. Так я вперше почув російську мову. Мама в ті ж самі кухлі, сполоскавши, налила молока, дала їм усім трьом по шматку хліба, запросила їх сісти на лаву. Жінка розказала, що вони з Саратова, що в них там голод, що нема чого їсти. Мама вислухала їх і дала на дорогу ще по шматочку хліба.

Мені цей епізод запам'ятався не тільки тому, що це я вперше почув російську мову, а ще й тому, що покійний Борис Дмитрович Антоненко-Давидович згодом розповідав мені, як під час голоду на Україні в тридцять третьому році українці, які хотіли врятуватися від голоду, їхали поїздами і чим тільки можна до кордону Росії. На станції Хутір Михайлівський поїзд зупинявся. У вагони заходили міліціонери і викидали голодних. Вони, не маючи сили, тут же вмирали. На станції Хутір Михайлівський купами лежали трупи. Мене ця розповідь дуже вразила, бо я пригадав, як ми, будучи самі голодні в 1921 році, без зла приймали голодних з Росії, годували їх, ще й на дорогу давали хліба. У чому ж тут причина зла, задумувався я. 

 

Четвертий епізод. Смерть Марійки Хайло.

Хочу розповісти епізод, який, власне кажучи, був вирішальним у формуванні мого світогляду. Мова буде про страшний 1933 рік. Я тоді працював учителем української мови в семирічній школі села Рудки на Дніпропетровщині, в Царичанськім районі – це сусідній район з моїм Кобеляцьким на Полтавщині. Одного травневого дня в школу привезли гарячі сніданки, щоб дати їх дітям після уроків і щоб директор потім відрапортував у райвно, що майже всі діти були на уроках, що вони нормально відвідують школу, нормально навчаються і що нема ніякого голоду, про який так люблять говорити класові вороги. У мене в класі на передній парті сиділа школярка, яка жила неподалік від школи, звати її було Марійка, а прізвище Хайло. У їхній сім'ї була ще менша від Марійки дівчинка, теж учениця, була мама і був батько. Батько був інвалідом громадянської війни. У боротьбі за радянську владу він утратив ногу і ходив на колодянці. Після уроку дітям роздали гарячі сніданки. Марійка взяла ложку, нахилилася, хотіла з'їсти, але ложка випала в неї з рук. Я побачив, як вона опустилася голівкою до парти, а потім посунулася, впала з парти і простягла тремтячі ноги. Я зрозумів, що це смерть – видно було по очах, по лицю... Для мене, сімнадцятирічного вчителя, це була перша жива смерть, яку я бачив.

Притихли голодні діти в класі. Замовк і я, розгублений і приголомшений тим, що скоїлось. І тільки з портрета, що висів над шкільною дошкою, усміхався Володимир Ілліч, у кепочці, з червоним бантиком на лацкані піджака і вітально піднятою рукою. А з протилежної стіни на учнів дивився Тарас Шевченко. Погляд його був сумний, а в очах блищали сльози. Та ще чути було, як з репродуктора, що висів на стовпі біля школи, бадьорим потоком лилася пісня: "Жівьом ми весело сєгодня, а завтра будєт вєсєлєй!"

Ні, це був не сон, і не страшна казка, і було це не за морями-океанами, а в нас, на "нашій, не своїй землі". Саме тоді, коли навколо все раділо весні, росло, цвіло і солов'їним співом славило життя. І тільки Марійка прощалася зі своїм маленьким життям, так і не відаючи, хто ж і за що відібрав у неї цей неоціненний дар Божий, і зробив це дико й хижо, замучивши голодом.

У той останній для Марійки день так ніхто й не прийшов до школи, щоб забрати її додому і похоронити по-людському, по-християнському. Не прийшла мама, бо лежала одна-однісінька в хаті, голодна, опухла і без пам'яті... Не прийшла і молодша сестричка, бо вже місяць, як померла з голоду. Не прийшов і батько, бо вчора його труп підібрали у дворі біля хати та й відвезли на цвинтар, щоб укинути у спільну яму для померлих від голоду. Тож і відправили Марійку слідом за батьком у ту безіменну яму.

Епізод... А в ньому, як у краплі води, – доля всієї України. А скільки зла і жорстокості в цьому епізоді! А ще як додати те, що батько Марійки воював на фронтах громадянської війни за радянську владу і повернувся додому калікою... За це йому й віддячили комуністи, задушивши голодом і дітей, і дружину, і його самого.

Минуло сімдесят літ із тих пір, а комуністи так і не вибачились перед народом за свої злочини. Їхній жорстокості і злу нема меж. А в їх словах – ні краплі совісті...

На мене це справило страшне враження. Тим більше, що ця дівчинка була відмінницею, гарно співала, декламувала поезії. Я покинув клас, побіг до директора в канцелярію і в розпачі розкричався: “Ви тут сидите, а на уроках діти вмирають!” Директор, на прізвище Лебідь, сказав: "Что вы болтаете! О каком голоде, о какой смерти?! Да этого ничего нет!" А, між іншим, у канцелярії сиділа вчителька, у якої самої були пухлі ноги.

Директор сам пішов у клас, щоб пересвідчитися, чи справді школярка вмерла. Коли побачив, що це справді так, то послав одну вчительку, щоб батьки прийшли забрали доньку. Але виявилося, що вдома в неї лежала одна пухла мама, вона так і не зрозуміла, що їй кажуть.

Я став уголос висловлювати своє обурення, звинувачуючи владу, в тому числі й директора, а він почав кричати і звинувачувати мене в наклепі.

Увечері, ще сонце не зайшло, прийшов до мене вчитель, мій колега, і сказав, що він чув, як директор школи подзвонив у райвно, а потім у районне ГПУ, і звідти сказали, що приїдуть і розберуться. Колега порадив мені якомога швидше виїхати з села, бо інакше це закінчиться арештом.

Я за годину зібрав, що встиг... А що в мене було? Зарплати нам не платили, а видавали 16 кг зерна і давали гарячі сніданки. 

Забрав я тих десять кілограмів зерна, що лишалися, деякі книжки, узяв сумку на плечі, щось під руки, і швидко вийшов із села в напрямку до річки Орелі, а через неї в свою Маячку, до матері та сестри.

Коли я ввійшов у ліс, сонце вже зовсім схилилося, а в лісі стало майже темно. Я відчув, що щось хтось ніби йде за мною. Оглянувся і побачив двох чоловіків. Віку я не розібрав, але побачив, як вони поспішали. Я тоді почав бігти, оглянувся і побачив, що вони теж біжать за мною. Біг я щосили, втомився, але добіг до струмка.

У воді лежали поламані дерева, видно, від бурі. Я переліз через ті дерева, пробіг ще метрів 50. Уже не було сили. Я зупинився і присів, щоб послухати, чи вони біжать. Серце так калатало, що не давало мені зрозуміти, чи то вони біжать, чи то серце б'ється. Я просидів хвилин дві-три і почув, що ніхто через воду не брьохає. Тоді я помаленьку звівся і пішов...

Цілу ніч ішов лісом, сам, темно...

На світанку перебрався через Оріль, вранці дійшов до Маячки.

У полі зривав і тер колоски та їв. Зерно ще було м'яке.

Вдома теж був великий голод. Я віддав мамі та сестрі те зерно, вони розрахували його на цілий місяць.

Ця подія стала вирішальною в моєму світогляді. Більше вже мене не треба було агітувати, розказувати мені про світле майбутнє, шукати якогось виправдання класовій жорстокості комуністів. 

 

Епізод п'ятий. Моє вчителювання. Отже, приблизно через місяць після того, як я повернувся в Маячку з трагічного села Рудки, я вирішив поїхати в Харківську область, до Сахновщанського району, в школу, де працювали вчителями мої друзі, з якими я вчився.

Уже влітку 1933 року року мене призначили вчителем української мови і літератури семирічної школи в селі Коханівка Сахновщанського району.

У цій Коханівці 1933 року вимерло багато людей і залишилося багато порожніх хат. Дітей, які залишилися живими при своїх батьках, було мало, класи були неповні. І от одного разу, теж у травні, але вже 1934 року, проводячи урок, я почув – і не тільки я, а й учні та вчителі інших класів почули, як щось у коридорах трахкає по підлозі. Я відчинив двері і побачив біля 30 дітей, узутих у лапті, а під тими лаптями прив'язані дерев'яні дощечки – це щоб не мочити у воді виплетених лаптів.

Я довів урок, а на перерві дізнався, що це діти з Росії, зокрема, зі Свердловської області. В Коханівку приїхало досить багато переселенців, вони заселяли ті хати, що стояли порожні після голоду.

До речі, з тих дітей не створили окремих класів, бо вони були різного віку. Їх усіх включили в українські класи, а з райвно надійшло розпорядження, щоб ми, вчителі, готувалися і переходили на викладання російською мовою.

Отже, цілком зрозуміла турбота про навчання російських дітей рідною мовою обернулася проти українських дітей. Цей факт штучної асиміляції українського населення в результаті голоду, переведення українських шкіл на російську мову мене обурив. Я почав висловлювати невдоволення. Тоді директор школи, на прізвище Легеза, викликав мене до себе і сказав, щоб я подав заяву на звільнення з роботи. Це було в 1934 році, в кінці навчального року. І я був звільнений. Директор зауважив мені: “Будь задоволений, що ми тебе так відпускаємо. Могло б бути й гірше”.

Після цього я вирішив поїхати шукати педагогічної праці в Донбас, у місто Слов'янськ Сталінської області, де працював завідуючим райвно набагато старший від  мене мій земляк, уродженець села Маячки, на прізвище Білокінь. Бо мені сказали, що тільки на Донбасі немає голоду, що коли я там буду вчителем, то мені буде легше.

Звідти, з Донбасу, зі Слов'янська, я був покликаний у Червону армію.

Розпочалась нова епоха в моєму житті

 

МОЇ ВІЙНИ

Розмова 24 січня 2002 року.

Євген Сверстюк: Іване Бенедиктовичу, як ти, такий миролюбний з вигляду і за натурою, вибрав військову кар'єру? Ти її вибирав?

Іван Бровко: Я не вибирав, просто підійшла моя черга. Щоправда, мені давали відстрочку, я закінчив інститут, а після інституту, хочеш чи не хочеш, треба армію відслужити. І мене покликали в 1939 році. Якраз тоді я закінчив ДІНО – Донецький інститут народної освіти в Луганську, філологічний факультет.

Я потрапив у Коломну під Москвою. Там стояв дуже сучасний артилерійський полк, який на лінії Маннергейма в Фінляндії розбивав оті не менш сучасні доти. 

Є.Сверстюк: Літо 1939 року. Наближається осінь, “визвольний похід” на Польщу, так?

І.Бровко: Так. Але до Польщі було ще далеко. У цій Коломні стояв, як я вже сказав, один із наймодерніших полків, так званий полк 402-міліметрових гармат-гаубиць. Як ударить, то... Ну, один снаряд 100 кілограмів, ти уявляєш собі?

Перше, що на мене справило враження, то це їдальня. Одягли нас у форму і далі з піснею "Выходила на берег Катюша" – в їдальню. Я вперше скуштував, що ж таке щі. Кажуть – борщ, і я, голодний, як поїв оті щі з капусти...

Є.Сверстюк: Окрім щів ще щось давали?

І.Бровко: Ну, було й друге. Годували, можна сказати, нормально.

Є.Сверстюк: Тобто солдат отримував пайок не гірший, ніж учитель?

І.Бровко: Це точно. Але, разом з тим, учитель мав право щось вибирати. А солдат – що давали. Але ж я футболіст, любив футбол, ти ж сам знаєш, як я до "Динамо" ставлюся: кидаю все... Я навіть в університеті кидав лекції – студентам давав завдання, а сам біг на стадіон "Динамо", бо грала команда з Бразилії. Я побіг, коли дивлюся біля мене біжить секретар парторганізації університету... Щоправда, він біг з кабінету, а не з лекцій, як я. Ми прибігли, і я побачив, як наш Войнов забив такий красивий гол! Я ще хлопчаком грав у футбол, а попав у полк, то забув про вищу освіту і пішов у футбольну команду полку. Спимо, в шість годин – "Подъём!" Усі схоплюються, бо спробуй не схопитися! Нас же, футболістів, не займають, бо комісар дуже любив футболістів. От ми і спимо. Я вже не ходжу в їдальню під "Выходила на берег Катюша". Ми, чоловік 10-12 футболістів, ідемо врозвалку в їдальню, десь на півгодини-годину пізніше.

Приходимо – до нас біжать солдатики, подають нам обід. Ми так само врозвалочку з їдальні виходимо. Дивлюсь: чоботи кирзові, грубі, причому ноги в мене не товсті, а халяви от-такі! Це у футболіста! Ми, футболісти, думали-думали і пішли в майстерню при полку, яка переробила нам одежу і взуття. Після цього футболіста від офіцера не відрізниш...

У вихідний зібралися ми, чоловік п'ять футболістів, і поїхали в Горький. Я хотів дізнатися, де ж там жив Максим Горький.

Ідемо, я питаю у зустрічних про це. І випадково натрапили на базар. А на базарі помідори, огірки! Ми накупили, понапихали в кишені, йдемо та їмо. А назустріч військовий наряд. Дивляться – солдати в формі їдять огірки, та ще й на вулиці. “Не положено!”

Забрали нас трьох і повели туди, де, як виявилося, недалеко й Горький жив. Три доби сиділи ми, поки той комісар, що любив футбол, не приїхав та не забрав нас.

Минуло небагато часу – і війна.

Якраз у той день я був у кінотеатрі. Ішов фільм "Вечори на хуторі біля Диканьки". Я дивився й думав: от відслужу (а залишилося мені всього 4 місяці) – і зразу ж додому. Поїду тільки в Диканьку або в Миргород, де жив Гоголь, і в школі там буду вчити дітей...

Вийшли з кінотеатру,  дивлюся – офіцери біжать, всі кричать: "Война! Война!"

Через днів двадцять наш полк був направлений у Білорусію. Доїхали ми до Орші. Саме під Оршою налетіли на нас німці.

Авіаційний удар був такий сильний, що наш поїзд буквально розірвало і рознесло на всі боки. Дехто встиг вискочити з вагонів, вискочив і я. Дивлюся, а попереду мене мій чернігівський друг скаче на одній нозі, а другу ногу йому розірвало, кістки потрощені, кров тече...

Такою була моя перша зустріч із війною.

Є.Сверстюк: А в Білорусії 1939 року ти був? 

І.Бровко: Так, ми попали під Гродно, з Гродно в Західну Україну, на Волинь.

Є.Сверстюк: Ніяких бойових дій не було?

І.Бровко: З нашим полком – не було.

Є.Сверстюк: Ти ще був рядовий?

І.Бровко: Ні, я вже був сержантом, але це звання присвоювалося за вищу освіту.

Ми побули там недовго, а потім, мабуть, керівництво домовилося за пактом Ріббентропа-Молотова, і нас повернули назад у Коломну.

Є.Сверстюк: Аби вас запитав хтось: де ти був і що ти там робив? Яким духом дихав?

І.Бровко: Наш полк послали на Волинь для того, щоб як розпочнеться війна з німцями, то щоб ми були на місці. Ми ж важка артилерія... 

Є.Сверстюк: Артилерія, по суті, в тій війні мовчала.

І.Бровко: Вона там не потрібна була. Там досить було піхоти, літаків, особливо НКВД. Ми побули там місяців два-три – знову в вагони і назад.

Є.Сверстюк: А що в свідомості було: от ви повернулися з Польщі. Що ти там робив, чого ти там був? Як ти це тоді розумів?

І.Бровко: Я розумів так, що це Гітлер почав війну. А що Сталін – то про це трошки пізніше... Тоді говорили, що Гітлер пре на Польщу, тому треба рятувати Західну Україну.

А потім нас усім полком у 1939-му послали у Фінляндію, на лінію Маннергейма.

Наш полк був не такий мобільний. Нам дали місце на відстані від лінії Маннергейма 10 кілометрів (а ми стріляємо ще й далі).

Ми стали влаштовуватися. У лісі снігу по коліно. Сосни високі, всі білі...

Пригадую, в той же день нас послали до штабу полку – це за півкілометра. Йдемо, попереду лейтенант і нас троє. Тільки "бах!" Дивлюсь – лейтенант, що йшов попереду, впав. Виявляється, отам на соснах, теж у біле вдягнені, були фіни.

Ця фінська війна, я вам скажу, в основному, виграна за рахунок того, що у фінів були дуже гарно вишколені снайпери. Це була снайперська війна.

Ми там побули з півроку, і нам наказали їхати назад, для нас війна скінчилася.

Є.Сверстюк: Але вас не обстрілювали?

І.Бровко: Нас – ні. Ото тільки що ми йшли і нашого лейтенанта було вбито. Очевидно, снайпер у бінокль бачив, хто йде, і він прицілився на лейтенанта, а не на солдатів.

Є.Сверстюк: Добре, от ви повертаєтеся назад – чого ви там були?

І.Бровко: Євгене, тоді ми були там для того, щоб перемогти “імперіалістичну Фінляндію”, яка, мовляв, зайняла давні руські землі. Доказували, що там, де лінія Маннергейма, – то споконвічно російське, що треба його відвоювати і поставити на коліна капіталістичну державу, яка виконує американські та англійські накази.

Є.Сверстюк: Добре, тепер повертаємося до 1941 року. Вашу частину знову кидають на західний фронт – так?

І.Бровко: Так, в Орші нас усіх пересадили в інший поїзд і швидко повезли на Урал. Там було наше військове училище, де ми прискореним методом закінчили військове навчання, нам присвоїли військові звання. Я став лейтенантом.

Коли повернувся в Москву, мене призначили командиром однієї з перших батарей "Катюш", бо училище було артилерійсько-ракетне, вище, імені Красіна.

Мене призначили командиром, я став воювати там, де й Юрій Кондратюк, під Москвою. Його, щоправда, покликали на війну рядовим...

Є.Сверстюк: І він поліг під Москвою?

І.Бровко: Так, там була сильна війна. Я був іще лейтенант у кінці сорок першого, а Юрка Тюлін був старший лейтенант, командир батареї – такий був грамотний, начитаний, сім'я інтеліґентна, ми з ним зустрілися...

Є.Сверстюк: А ти сім'ї ще не знав?

І.Бровко: Так, сім'ї ще не знав. Це не був стандартний офіцер, який уміє лише командувати "Смірно!", "Повернись!". У нього була зовсім інша манера.

Ми здружились і пішли вперед, дійшли до Варшави, а від Варшави до Берліна.

Є.Сверстюк: І зупинилися ви в передмісті Варшави, яке називається Прага... Це коли було?

І.Бровко: Це було вже на початку січня 1945 року. Я був майор, начальник штабу третьої армійської групи ГМЧ – гвардійських мінометних частин, або, як їх називали, "Катюш". А командиром був генерал Тверецький – москвич.

А що таке третя армійська група? Це група штабних офіцерів, досвідчених, грамотних. У мене дві освіти – військова і цивільна. Я в штабі спочатку розвідкою завідував.

Нас кидали туди, де йдуть бої, ми планували бій разом з артилерією, піхотою, авіацією, по передовій лінії німців. З цією ж метою нас перекинули з Прибалтики в Польщу.

Ми вночі приїхали на машинах під Варшаву. Там було повно радянських військ, танки стоять, але ніхто не стріляє. І ніхто нічого про це не каже. У мене був наперед посланий один капітан. Він знайшов будинок для штабу.

Дивлюся – двоповерховий будиночок, гарненький, прямо над Віслою. І як же цей район над Віслою називається? – Прага. Отак, як у нас Дарниця.

Я оце хочу написати і виправдати назву – і ця польська Прага, і чеська Прага за свободу боролися. І Київ боровся.

Є.Сверстюк: Ну, оцей капітан знайшов приміщення. Але коли ви йдете в наступ, нащо воно вам здалося?

І.Бровко: Для штабу Третьої армійської оперативної групи, яка приїхала, щоб узяти участь у боротьбі. Воно потрібне було. А тут бої. Страшні бої...

Ми прибули ввечері. У будинку було чотири кімнати на першому поверсі і на другому чотири.

На другому поверсі дві кімнати забиті книжками. В першу чергу я пробіг очима по книжках, інші не звернули на книжки уваги. Дивлюся – а одна кімната майже повністю заставлена українською літературою – історична література, рідкісні книги: і Грушевського, і Винниченка, і Єфремова, і Русової. Звичайно, я не міг нічого брати – це ж стидно: чого мені лізти? Адже в будинку нема господаря. Видно, там жив якийсь український інтелектуал.

Ця Прага на лівому березі, як і Дарниця, але, на відміну від Дарниці, вона компактна і лежить впритул до Вісли. Є будинки прямо над Віслою. І ще тим відрізняється, що Вісла трошки вужча, ніж Дніпро. Але як Київ нагорі, так і Варшава. А Прага внизу, як і Дарниця. Цей двоповерховий будиночок був над самою Віслою.

У Празі повно солдатів, танків – і всі мовчать, не стріляють. А зате на правому боці йде страшна війна – стріляють, вибухи...

Я став запитувати в інших офіцерів, чому ми стоїмо. Мені сказали, що генерал Бур-Комаровський підняв польське повстання проти німців, щоб доки наша армія ввійде, яка везе в обозі генерального секретаря комуністичної партії для поляків, узяти владу в Варшаві. А потім щоб торгуватися. Це було загальновідомо.

Я зрозумів, чого ми не стріляємо. А до того я думав, що ми підтягуємо резерви. 

Є.Сверстюк: Ми зупинилися на тій бібліотеці, де ти прикидаєшся, що не хотів нічого з неї брати, але помітив, що хазяїна нема.

І.Бровко: Це ти правду кажеш. Коли я подивився на ті книжки, мені хотілось їх брати, але ніхто ж не бере. І куди я їх буду брати? Якщо я буду в машину нести, то це теж побачать, шофер скаже: що це ти стільки наносив? Отже, потрібна якась інша ситуація.

А де господар? Ніхто не знає. Виявляється, всі поляки повтікали – вони думали, що й тут будуть бої.

Згодом я побачив Варшаву в перші дні після війни – на неї страшно було дивитись. Там тільки одна церковка, туди на захід, була не зруйнована – все лежало зруйноване!

Є.Сверстюк: І скільки днів ви чекали, поки варшавське повстання німці розгромлять?

І.Бровко: Приблизно днів з десять.

Є.Сверстюк: Що ж ви робили ці десять днів?

І.Бровко: Вся наша армія стояла без руху. Коли ми зупинилися в передмісті Варшави, в той же вечір приїжджає полковник Георгій Олександрович Тюлін (я його по-дружньому називав Юрою). Він був начальником штабу "Катюш" 1-го Білоруського фронту.

Тюлін приїхав машиною, покликав генерала Тверецього, а генерал Тверецький покликав мене як начальника штабу групи.

Тюлін каже, що є розпорядження командуючого 1-м Білоруським фронтом, що поки воюють з німцями поляки англійської орієнтації (бо польський президент Миколайчик тоді був у Лондоні), то ми почекаємо, хай вони один одному добре наб'ють морди, особливо полякам за те, що вони не хочуть ставленика Сталіна, комуніста Болеслава Берута, і спішать самі звільнити від німців Варшаву та поставити свого керівника, щоб потім усьому світові доводити, Рузвельту і Черчиллю, що це вони Варшаву відвоювали.

Оце полковник Тюлін розказує, що є таке розпорядження. А стріляти ні в якому разі, ніякої провокації, абсолютна тиша. Вони днів 5 – 7 битимуться.

Отже, що робити, команда буде потім. А німецьких літаків уночі по 15-20-30 літає, тільки гр-р-р-р-р, усе знищують, усе розвалюють. Німці теж бачать, скільки під Варшавою нашої армії. А нам: “Ждіть команди”.

Полковник Юрій Тюлін вирішив чекати ранку, щоб уночі не їхати, бо вночі їхати небезпечно.

Ми в штабі залишилися вдвох.  Сидимо і говоримо. (Цей факт описаний у відомій книжці "Космічні і земні орбіти Ю.В. Кондратюка” – мене попросили туди статтю написати).

Ми випили чарку, закуска є. Дивимось у вікно – все горить. Варшава у вогні.

  Є.Сверстюк: Горілки вам не давали?

  І.Бровко: Горілки було море, це не проблема. Нам видавали. Не трофейну – ми везли з собою. Видавали і солдатам, особливо як ідуть у бій, то сто грам давали. Так що з горілкою не було проблем, та ще й діставали вина, бо це все ж таки Варшава. Не знаю, де воно бралося, бо я цим не займався – у мене було багато підлеглих офіцерів, у тому числі й з матеріального забезпечення. То була його справа.

  Ми говорили про Черчилля. Гарної думки про нього були і Юра, і я, а потім стали говорити про Рузвельта і Трумена.

Дійшло до Сталіна. Я випивши став говорити що він... Одне слово, я висловив категорично негативну думку про Сталіна.  І розказав, як я в 17 років навчався в медичному училищі, мене позбавили стипендії, бо мої батьки вважалися середняками – 5 гектарів землі було. Тому я пішов з Харкова в педучилище. І я йому привів приклад, як у мене на уроці померла пухла дівчина. Батька вчора поховали в спільній ямі. В Червоній армії служив, там його покалічили. То це радянська влада так йому віддячила.

Зокрема, я розповів Тюліну; що 1933 році в моєму селі на цвинтарі була викопана велика яма, в яку скидали десятки померлих від голоду людей, і навіть ще живих; як у хаті сусіда молода мати з'їла своє дитя – канібалізму в історії мого народу доти не бувало.

Мені важко зрозуміти, сказав я Тюлину, в ім'я яких ідеалів, яких цілей було замучено в Україні такою страшною смертю майже десять мільйонів безневинних людей. Я процитував відомі слова Достоєвського, що коли з вини правителя вмре хоча б одна дитина, то такий правитель не гідний ні довіри, ні поваги.

Юра Тюлін слухав. А я розійшовся, а потім спохватився, адже йде війна, Сталін головнокомандуючий, комуністи при владі...

Тюлін це вислухав, встав і каже: "Я по-другому о Сталине думаю. Больше такого разговора между нами не должно быть". Попрощався і пішов, сів у свою машину і поїхав передчасно, не діждавшись ранку.

  Я залишився один. Там офіцери були, але в інших кімнатах, вони до нас, начальників, не заходили.

Отож я сиджу й думаю: ну, нащо мені було це говорити? Як він, Тюлін, далі поведеться? Чи завтра НКВД приїде сюди? Бо як же далі воювати, якщо начальник штабу, та ще й "Катюш", найпередовішого роду військ тоді, каже, що ненавидить Сталіна? Або, думаю, другий варіант: Тюлін більше ніякого контакту зі мною не матиме. Або третій: наче нічого й не було.

І вийшов якраз третій варіант: як нічого й не було.

Юра був не з тих, хто подібні речі перетворює на політичні дивіденди. Інтеліґентність і порядність були в його генах. Від батька-професора, доктора агрохімії, якого переслідували в 30-х роках, від матері-учительки.

Щира інтелігентність була властива і його молодшим сестрам – Ірині, яка втекла прямо зі студентської лави на фронт, Маргариті – згодом професорові Московського державного університету імені Ломоносова. Цю шляхетну, інтеліґентну російську родину я близько знав і глибоко поважав.

Після війни батько Юрія Тюліна приїздив до Києва. Ми з ним пішли в театр імені Івана Франка, він попросився. По-моєму, "Маруся Богуславка" йшла. Він плакав. 

Є.Сверстюк: А він мову знав?

І.Бровко: Українську – ні, не знав, але добре розумів. Він сирота, з Пензенської губернії, у дитячому віці оцей Тюлін, батько Юри, у Житомирі наймитом був у якогось багатого дядька. Я не спитав, українець він чи росіянин був. Йому дуже сподобалась Україна.

А дружина його, Марія Миколаївна, – інтеліґентна, з багатих росіян. Розказувала мені колись: "А у нас выезд собственный был". А що таке виїзд, я не знав, то запитав, що це таке. "Ну, лошади и карета". Вони мали й кучера. Як шофера. Її батько був директором приватної ґімназії. Гарна, демократична жінка була.

Вони взагалі не шовіністично настроєні. То порядна російська інтелігенція. Я про них опублікував статтю в книжці “Космічні і земні орбіти Ю.В.Кондратюка (О.Г.Шаргея)” (Дніпропетровськ: Січ, 1996, с. 276-283. – Ред.). 

 

 

 

МІЙ КОСМОС 

Коли ми прийшли в Берлін, я уже опублікував у військових журналах три статті про те, як "Катюші" застосовувались у бою. Це послужило однією з причин, щоб включити мене в комісію вчених, яка мала вивчати німецьку ракету "Фау". Ця комісія називалася "Выстрел", у ній керівником був Сергій Корольов, згодом визначний учений у галузі аерокосмічної техніки.

Моє завдання було вивчати інформацію про запуск німецької балістичної ракети ФАУ-2. Я два роки працював в інституті RABE ("Reaktische Bauen"). Він, по суті, був російський, з німців там був вчений Гретруб, заступник фон Брауна.

Я таки добре оволодів ракетною технікою, брав участь у першому запуску ракети ФАУ-2 в Капустиному Яру.

Була в мене досить цікава співпраця з Сергієм Павловичем Корольовим.

Після війни американці й англійці відступили нам триста кілометрів території на захід від Берліна до Тюрінґії, а ми їм за те дали пів-Берліна. Так що в Берліні була влада і наша, і англійська, і французька, і американська.

У Тюрінґії, в містечку Бляйхероде (дуже красиве містечко, а за ним гори, ліси), був підземний завод, який випускав ракети "Фау". Це була найпередовіша на той час ракета. Німцям не вистачило двох місяців, щоб зарядити ракету “Фау” атомною бомбою і вдарити по Англії, по всьому світу – ото була б трагедія! Але не встигли.

У вересні 1945 р. більшість членів комісії, включаючи С.П. Корольова, В.П. Мишина, Н.А. Пилюгіна, В.П. Глушка, З.П. Барміна й інших фахівців ракетної техніки, на літаку Лі-2 прибули в Берлін.

На аеродромі під Берліном нас зустрів Георгій Олександрович Тюлін. Основна мета в нас була зібрати документацію, відшукати частини і деталі німецької ракети Фау, скомплектувати її і запустити.

Це було дуже нелегке завдання. І не тільки тому, що основні німецькі фахівці-ракетники на чолі з головним конструктором фон Брауном, прихопивши всю чи майже всю технічну документацію, виїхали хто в США, хто в Англію. Туди ж, слідом за документацією, відвезли і цілком укомплектовані ракети ”Фау”.

Труднощі полягали ще й у тім, що те, що залишилося, було майже повністю виведене з ладу – розбомблене, розбите, разтягнуте, як, наприклад, у випадку з ракетним дослідницьким центром у Пенемюнде, що на острові Узедом (північна Німеччина). Навіть верстати – й ті були розбиті, щоб ними вже ніхто не користувався. Така була доля підземного заводу в Бляйхероде (Тюрінґія), що виготовляла ракети “Фау”.

Попутно зазначу, що Бляйхероде відрізнявся не тільки своїм унікальним заводом, але й усесвітньо відомим тепер концтабором "Дора", розташованим під заводом. Сюди, на завод, у вересні і жовтні 1945 р., приїжджали найбільші фахівці ракетобудування – С.П.Корольов, В.П.Глушко, М.С.Рязанський, В.С.Будник, Б.Е.Черток та інші. Вони навіч переконалися – завод порожній, навіть верстати були вивезені чи виведені з ладу. Єдине, що там збереглося в цілості, так це табірний крематорій і бараки.

До слова, на підвіконні одного з бараків мені з труднощами вдалося прочитати: "Повій, вітре, на Вкраїну...". Очевидно, хтось із моїх земляків, в'язнів табору, таким чином висловив свою тугу за далекою батьківщиною. Більшість із цих бараків у 1947 р. ми вивезли в Капустін Яр, на наш перший космодром.

Одне слово, усе потрібно було починати спочатку, майже з нуля. І ми почали.

Найперше, нам вдалося повернути зі США в Німеччину Гретруба, одного з провідних заступників фон Брауна. Випустили з радянських концтаборів німецьких військовополонених, які раніше обслуговували ракети ”Фау”, і підключили їх до роботи. (А вони вже працювали на уранових рудниках в Узбекистані). Ми відновлювали окремі частини і деталі ракетних систем, відшукували технічну документацію. З цією метою члени комісії виїжджали на територію Польщі і Чехословаччини, і не безрезультатно.

А в той час, коли наша комісія з такими труднощами відновлювала ракету ”Фау”, англійці вирішили аналогічну проблему: вже в жовтні 1945 р. вони запросили наших фахівців на свій перший запуск ракети ”Фау-2”. Здійснювали його, в основному, німецькі ракетники. Було це в Куксхавене, недалеко від Гамбурґу. Як гості з нашої сторони туди їздили Г.А.Тюлін, С.П.Корольов, В.П.Глушко і Ю.А.Побєдоносцев.

У 1946 р. у районі Нордхаузена ми сформували на базі групи "Выстрел" свою дослідну ракетну частину – бригаду особливого призначення (БОП). Її командиром був призначений ґенерал-майор А.Ф.Тверецький. Командування стартовим дивізіоном було доручено мені. Бригада, безумовно, багато зробила для формування стартової команди й освоєння ракети ”Фау”, але головне все-таки планувалося і здійснювалося в спеціальних відділах тюлінськой комісії. По дорозі з Берліна до Нордхаузена можна було зустріти не один покажчик "Господарство Тюліна". Усе це були центри, у яких інтенсивно освоювалася й удосконалювалася німецька реактивна техніка.

Перший запуск ракети “Фау-2” (у нас вона називалася А-4) в СРСР був здійснений у жовтні 1947 р. на тоді ще недобудованому полігоні в Капустином Яру. Як командир стартового дивізіону, пригадую, з якою відповідальністю всі готувалися до цього запуску. У Корольова і Тюліна буквально до всього доходили руки. День і ніч проводили вони на стартовому майданчику, кожну деталь, здавалося б, найдрібнішу, вони перевіряли по кілька разів. Така точність, навіть скрупульозність, була відмітною рисою цих юдей. Стартувала ракета вдало.

Є.Сверстюк: Ти в німецькій мові мав великі досягнення?

І.Бровко: Великих не мав, хоч у мене була добра вчителька, фрау Ельза Рітдорф, але й вона не досягла свого. Я виписав і вивчив тисячу німецьких слів. Але це були дієслова тільки в інфінітиві та іменники в називному відмінку. Чогось у мене не клеїлося...

Є.Сверстюк: Ясно чому – бо не треба було.

І.Бровко: Та перекладали ж, були кваліфіковані перекладачі.

 

 

МОЯ БІБЛІОТЕКА

Є.Сверстюк: Ти мені все-таки розкажи, як ти впорався з тією бібліотекою у Варшавській Празі.

І.Бровко: Тепер про бібліотеку. Через десять днів стояння була дана команда об'їжджати Варшаву. Всі "Катюші" поїхали під Радом, це від Варшави на південь. Будинок штабу зайняла піхота.

Я хотів дізнатися, хто господар будинку, – ніхто не знає. Тоді я поліз у бібліотеку... Думаю: я поїду, а солдати її скурять... При мені, пригадую, одну бібліотеку під Москвою розтягли... 

Є.Сверстюк: Та то ясно.

І.Бровко: І тоді я набрав більше ста книг. Я набрав стільки, скільки влізло в машину. А це ж штабна машина, не легкова, а накрита. Там столик, на ньому, може, сто, а може трошки й більше книжок лежало. Але які чудові книжки! Офіцери не всі розуміли, що то таке. Багато з них і не знали, хто такий Грушевський...

Я взяв 16 томів "Кобзаря". Його в мене згодом позичив професор Чавдаров. Попросив щоб я йому дав, коли він щось писав. А як він помер, то я поїхав до сина забрати, а син не віддав: "Вас тут много ходит, тому дай и тому дай – а откуда я знаю, что это ваши книги?" Багато книжок пропало. Але скільки студентів ними скористалися, як-от Ярослав Дзира. Його прийняли на роботу в Академію Наук, він почав писати кандидатську дисертацію. А жити ніде, то я йому сказав: ходімо до мене. Він отут у мене два місяці жив і написав дисертацію на оцих книгах. 

  Є.Сверстюк: Чекай, то їх же кагебісти “почистили”?

  І.Бровко: Багато залишилося. Їх “чистили” разів два. Вони приїжджали з обшуками, але в мене багато книг було сховано, а багато було на руках. Дещо повертали, але багато й досі не повернули. Але є – ось про Софію Русову. Я ту Русову так полюбив... Тут є книжка Русової про те, як живуть люди в Норвегії.

  Є.Сверстюк: Я це вивчав. Я ж написав передмову до книжки про Норвегію. Але я скористався не твоєю книжкою.

  І.Бровко: А цю книжку хтось обклеїв. Борис Грінченко, "Листи з України Наддніпрянської".

  Є.Сверстюк: А, цю книжку ти колись давав мені читати. А ви, пане Василю, "Листи з Наддніпрянської України" Грінченка та “Листи на Наддніпрянську Україну" Драгоманова читали? Якщо не читали, то скажу, що це велика розкіш – не знаю, як зараз, але тоді для мене це було так.

  І.Бровко: Ой, і я теж так любив їх читати в армії. Це чудо. Як щось таке рідне я їх читав. Ось "Буквар" Тараса Шевченка – це ж чудо! А ось Панько Куліш...

  Є.Сверстюк: Михайло Возняк, “Кирило-Мефодіївське братство”, 1921 року.

  І.Бровко: А оця книжка точно звідтіля: Понятенко, "Культура, національність та асиміляція в їх взаємних стосунках", видавництво "Зоря", 1911 року.

 А це Куліш, але Куліш з цієї бібліотеки чи з лейпціґської? У Лейпціґу, по-моєму, російське все було.

  Є.Сверстюк: І "Гісторія", а не "Історія".

  І.Бровко: А оцю я взяв у Ляйпціґу – "Генеалогия морали" Ніцше. Ти, Євгене, її брав, там твої підкреслення є.

В.Овсієнко: Антирадянські підкреслення?

Є.Сверстюк: "Славянские литературы" !

І.Бровко: І твій почерк? І що в тебе за звичка підкреслювати? Олівцем то треба робити.

Є.Сверстюк: Олівцем – то так, але тепер, я думаю, для тебе цікавіше, що є такі підкреслення?

І.Бровко: Та я тільки й читаю те, що ти підкреслив. Слухай, а ось “Український буквар” Тараса Шевченка, “Граматика” Пантелеймона Куліша – це ж рідкісні книги, їм ціни немає!

Ось “Український буквар” Кубанського українського товариства шкільної освіти, 1919 рік. На Кубані пишуть для своїх дітей, ось слухай: "На Україні головний город – Київ. У нас на Кубані головний город – Катеринодар. На Україні найбільша річка – Дніпро, а в нас – Кубань. Наші діди жили на Україні". Так українці-кубанці писали.

Тут щедрівка, Різдвяні свята, Новий рік. А ще – "з Василлям". Це, мабуть, свято Василя, 14 січня. Дивись, і гніздечко тут, щоб діти не руйнували. Це шедевр, це свідчення того, що кубанці не втратили українського почуття. 

Є.Сверстюк: Давай я опублікую це в газеті “Наша віра”. 

І.Бровко: Бери. Але ти віддаси, правда? А це Лотоцький. 

Є.Сверстюк: Лотоцький? Лотоцький – це дуже важлива сторінка минулого, то дуже важлива книжка.

І.Бровко: В наших бібліотеках вона була знята більшовиками, її навіть не було в педагогічному інституті, де я вчився.

А це "Записки Наукового товариства імені Шевченка", Львів, 1922 року. Який том? Я не вмію прочитати. Ану, хай Євген – якщо він прочитає, то він доктор, а як ні, то він такий, як і ми. Який том?

Є.Сверстюк: M – це тисяча, С – сто, Х – десятка, L – 50, але тут немає L. Це том сто тридцять другий.

І.Бровко: Його брали Ярослав Дзира, Віра Лісова. Хтось обкладинку зробив. Ця література багатьом підняла свідомість.

До мене в 1989 чи в 1990 році приїхала Оксана Мешко з Вірою Ткаченко. Як узяла мене Оксана Яківна в шори: “Чого ви не займаєтеся громадською роботою? З таким досвідом!”

А їй уже хтось підказав, хто я такий, що вона не боялася так говорити. Бо я б міг партійний квиток витягти...

Є.Сверстюк: То вже не було чого витягати – уже можна було горобцям дулі тикати. Ось Ольга Бобуська-Стадник із Мукачева теж пише, як вона використовувала твої книги. І Станіслав Реп'ях.

В.Овсієнко: А як ви ці книжки привезли з Німеччини? Понад сто книг – це ж великий багаж. 

І.Бровко: Я був великим начальником – їхав з Берліна начальником поїзда, в якому було двадцять вагонів. Там повно солдатів і офіцерів – веземо ракету під великим секретом. А на одній платформі – моя легкова автомашина, яку я купив у Берліні завдяки Ельзі. Там було багато посуду, який подарувала мені Ельза, а також ці книжки. Усе це я привіз у Кобеляки.

Є.Сверстюк: І оця ложечка, що ви бачите – теж звідти.

І.Бровко: Ельзина. У Кобеляках дещо пропало. Двоюрідні брати приходять: “Дай прочитати”. Взяв – та й по сьогоднішній день там. Але потім я привіз усе в Пущу-Волицю. В Пущі ще було благополучно. 

  Є.Сверстюк: Благополучно то благополучно – але таємні обшуки були. 

В.Овсієнко: А в яких роках були ті обшуки?

Є.Сверстюк: Перший обшук був у 1960 році.*

 

*Примітка. Ось лише деякі з книг, які вціліли після обшуків:

Досвітки. Думи і поеми П.Куліша. Издание 2-е, дополнительное киевскаго книгопродавца Ф.А.Іогансена в Киеве. Март 1876 г. 254 с.

История. Славянские литературы. А.Н.Пыпин и В.Д.Спасович. Два тома. Том. 1. С.-Петербург, 1979. 448 с.

А.Я.Конисский. Жизнь украинскаго поэта Тараса Григорьевича Шевченка (критико-биографическая хроника). 1814-1861. Одесса. 1898. 730 с.

Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том перший. Поезії. З передруків і автоґрафів зібрав, упорядкував і пояснення додав др. Іван Франко. У Львові. У друкарні Наукового Товариства імени Шевченка. 1892 р. 806 с.

История религий. Краткий очерк религиозных верований. Сочинение английского священника Е.Д.Прайса. Изд. В.И. Губинского. С.-Петербург, 1904. 210 с. 

Киевская старина. Ежемесячный исторический журнал. Т. XCI. Киев, 1905.

Твори Амврозия Метлинського і Миколи Костомарова. Вид. т-ва «Просвіта». У Львові, 1906. 482 с. 

С.Русова. Як люде живуть у Норвегії. С.-Петербург. Типографія Училища Глухонімих. 1906.

Фридрих Ницше. Генеалогия морали. Памфлет. С.-Петербург. Книгоиздательство “Вестник Знания” В.В.Бюстера. 1908. 96 с.

Олександр Грушевський. З сучасної української літератури. Начерки і характеристики. Київ. З друкарні Першої Київської Друкарської Спілки. 1909 р. 238 с.

Андрій Товкачевський. Утопія і дійсність (до характеристики української інтелігенції). Збірка статтів. К., 1911. 112 с.

П.Понятенко. Культура, національність та асиміляція в їх взаємних стосунках. “Світло”, № ІІ, ІІІ, 1911. Київ, Друкарня 1-ої Київськ. Друкар. Спілки. 1912.

Славний музика Микола Лисенко, його життя і праця. Написав В.Будищанець. Полтава, друкарня О.Л. Брауде. Р. 1913. 46 с.

Жан Жак Руссо. Эмиль, или О воспитании. С.-Петербург. 1913. 492 с.

Маленький каталог нових українських книг та видань по українознавству. Серпень (август) 1915 р. Петроградська книгарня (“Украинский базаръ”). 16 с.

Листи з України надднірянської П.Вартового (Б.Грінченка). Друковано в “Буковині” за рр. 1892-1893 у Київі. Друкарня “Губернського Правління”. 1917. 180 с.

О.Олесь. Поезії. Кн. V. На зелених горах. Видавниче товариство “Криниця”. У Київі. 1917 р. 160 с.

Мих. Грушевський. Хмельницький в Переяславі. Історичні образи. Київ, 1917. Друкарня т-ва “Петро Барський”. 80 с.

Мих. Грушевський. Про Українську мову і українську школу. Виданнє третє. Київ, 1917. Друкарня Слов'янська. 64 с. 

М.Драгоманов. Автобіграфія. Видавниче товариство “Криниця” у Київі. № 41. 1917. 32 с.

М.Драгоманів. Швейцарська спілка. Видавниче товариство “Криниця” у Київі. Військова Друкарня “Герольд”. 1917. 68 с.

П.Височанський. Чи варто нам жаліти за царями? Видання 2-3. Звенигородка. Друкарня Ю.Юдицького, 1917. 16 с.

С.Єфремов. Як люде прав собі добувають. Видання третє. Видавниче товариство “Криниця” у Київі. Військова Друкарня “Герольд”. (1917?). 22 с.

Зоряний вінок. Збірник поезій Д.Дороша. Видання Олександрівського (на Катеринославщині) т-ва “Просвіта”. 1917 рік. 16 с.

Постанови повітового з'їзду в м. Олександровську на Катеринославщині 20 серпня (августа) 1917 року. Типографія Я.Ф.Нутис. Александровськ. 16 с.

І.Франчук. Як воювали Запорожці? Т-во “Вернигора”. Київ, 1917. Друкарня Счастлівцева. 16 с.

М.Черненко. До чого приведуть нас спілки? Полтава. Электр. друкарня А.Л.Ганфа. 1917. 8 с.

Ф.Матушевський. Права націрнальних меншостей. Видання Союзу Українських Автономистів Федералістів. № 2. Київ, 1917. 16 с.

Матеріали до програми. Виданне “Української Демократичної партії”. У Лубні. Друкарня Б.Левітанського, 1917 р. 32 с.

Олелько Островський. Берестечко. Історичне оповідання. У Київі. Р. 1917. Т-во “Вернигора”, 80 с. 

Олелько Островський. Полтава (1709 р.). Історичне оповідання. Друкарня “Польский Друкарь”. Київ в літку 1918 р. 64 с.

Тарас Шевченко. Кобзар. (Передмова Богдана Лепкого на 169 с. Вихідні дані не збереглися. Останнє покликання в бібліографії 1918 р.)

Г.В.Плеханов. История русской общественной мысли. Типография “Земля”, м., 1918, 296 с. 

Твори Григорія Квітки-Основ'яненка. Видавниче товариство “Криниця” у Київі. Київська друкарня “Польська”. 1918 + ХХХ с.

Олелько Островський. Стрільці. Драма на 4 дії. г. Золотошоша. Друкарня Рабиновича і Штефіля. 1918 р. 72 с. 

Кирило-Методіївське братство. Написав Михайло Возняк. Накладом фонду “Учітеся, брати мої”. Ч. 3 Львів, 1921, 240 с.

Записки Наукового Товариства імени Шевченка. Том CXXXII. Львів, 1922. Накладом Товариства з друкарні НТ імени Шевченка.

О.Лотоцький. Сторінки минулого. Ч. І. Варшава, 1932, 290 с.

 

Травень 1960 року видався для мене вкрай напруженим і контраст­ним. Спочатку ніби все йшло гаразд. Я завершив писати і підготував до захисту докторську дисертацію. Одразу ж після першотравневих свят мені запропонували очолити кафедру педагогіки при Київському держуніверситеті, де я тоді працював доцентом педагогіки. Здавалося, небо в мене було безхмарним, а попереду – чекала чесна і сумлінна праця.

Та не так склалось, як гадалось. А почалось усе з того, що в середині травня мене терміново викликав до себе міністр вищої освіти Даденков і велів негайно виїхати в Чернівці й приєднатися до комісії з перевірки роботи місцевого університету. «Поспішайте, – сказав міністр, – там на вас уже чекають».

Прибувши до Чернівців, я побачив, що на мене справді з не­терпінням чекав голова комісії доцент Чернявський, викладач Київського автодорожнього інституту. Але, як виявилося пізніше, не стільки для допомоги в роботі, скільки для того, щоб узяти під контроль кожен мій крок і кожне слово. Адже саме в той час, коли я перебував у Чернівцях, в Києві органи безпеки піддали прискіпливому допиту і за­лякуванню моїх рідних, знайомих, а також викладачів і студентів. Навіть мою стареньку маму, яка на той час поверталася з Києва на Полтавщи­ну, зняли з поїзда, завели в окрему кімнату на вокзалі в Полтаві і грубо та безтактно обшукали.

Повертаючись із Чернівців, я був затриманий кагебістами в Києві. Спо­чатку мене відвезли додому, пред'явили документ на обшук квартири, і три молодики в цивільному майже цілий день рилися в моїй домашній бібліотеці.

Усе найцінніше з книг, що збиралося протягом майже століття, спочатку моїм дідом і батьком, а потім мною, за годину було перенесено в машину і відправлено разом з господарем бібліотеки на сумнозвісну Володимирську, 33. Серед конфіскованих книг значилися твори Грушевського, Єфремова, Винниченка, Олеся, Богдана Лепкого, а ще – Софії Русової, Бердяєва, Фрейда та багатьох інших визначних авторів, тоді суворо заборонених.

Там мені пред'явили стандартне звинувачення: «Клевета на ленинскую национальную политику и антисоветская деятельность». Майже тиждень тривали допити, погрози, обіцянки. Кульмінацією була зустріч з генералом Шульженком, головою республіканського КДБ.

Я пригадую, як мене викликали в цей кагебістський будинок на Володимирській, 33. Зі мною говорили, мені докоряли, як це я, офіцер секретних військ, ракетник, а займаюся таким дурним ділом – з націоналістами якшаюсь, знайшов якогось Сверстюка та інших. І кажуть: “Ви докрутитеся до того, що погано вам буде – і з університету виженемо, і з партії виженемо, так що кінчайте це”.

Той ґенерал, що його згодом убили в поїзді, Шульженко, говорив українською мовою: "Скажіть, як ви дійшли до того, що стали на націоналістичний шлях?". Я йому відповідаю: “Я йду шляхом, яким ішли мій дід, мій батько – це трудовий шлях українця”. А він мене перебиває й каже: "Єдінственно правильний шлях – це ленінський шлях, и вы как коммунист должны знать это! Повторяю: единственно правильный путь – ленинский, і якщо ви не опам'ятаєтесь і не приймете правильного рішення, то на тому шляху вам погано буде".

В.Овсієнко: На дідовому і батьковому...

І.Бровко: Класично було сказано, я й досі не забув.

Є.Сверстюк: Я оцей “Буквар”, мабуть, не візьму – зовсім немає релігійного елементу. Хіба задля обкладинки.

І.Бровко: Я дякую Богу, що Він дав мені чесно дожити до такого поважного віку і що я з вами в такій атмосфері... Ну, чудо – їй-Богу! Я радий життю. Оце завтра-післязавтра приїде редактор журналу "Сузір'я" – це дуже гарний журнал, – щоб я про Корольова написав як приклад для виховання дітей. Я українську лінію Корольова обов'язково проведу. Уже написано на 50%.

Як я працюю, то себе краще почуваю – зайнятий, а як тільки нічого не роблю, то нездужаю...

 

 

МОЄ ШІСТДЕСЯТНИЦТВО

(Зі спогадів І.Б.Бровка про Бориса Антоненка-Давидовича // Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. – Упорядник Б.Тимошенко. –  К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – С.161-173.

Того дня, 30 травня 1960 року, мене відпустили додому, а вже на завтра по телефону я був викликаний в університет на засідання партбюро. Звинувачення ті ж самі: наклеп і антирадянщина.

Секретаря партбюро особливо обурю­вав факт, що я на лекціях дозволяв собі цитувати, як він висловився, «злейшего врага украинского народа Грушевского». Тільки одного цього факту досить, робив висновок він, щоб виключити Бровка з КПРС і позбавити його права на викладання в університеті.

Саме ця пропозиція й була поставлена на голосування членів парт­бюро. Я бачив, як вчорашні мої друзі, колеги по роботі, навіть фронтові побратими (були й такі) одностайно підняли руки за пропозицію секретаря.

Після закриття засідання ніхто до мене не підійшов, не по­кликав до себе і навіть кивком голови не попрощався. Зігнувшись і не дивлячись один на одного, всі по-мишачому спішили до виходу, розбігались по коридорах і кабінетах.

Останнім і одиноким залишав я аудиторію червоного корпусу. Ви­гнаний, принижений, затаврований, я в душі назавжди прощався з університетом, який любив, яким пишався і для якого так багато хотіло­ся зробити. І все ж не почувався винним.

Коли завернув на бульвар Т. Шевченка, побачив – праворуч на лавці сиділо троє юнаків. Раптом один з них стрімко підхопився і пішов мені назустріч. Зупинився, взяв за плечі й сказав: «Іване Бенедиктовичу, тримайтеся, ми вас любимо, спасибі вам за все те добре, що ви нам подарували». Поцілував, так само стрімко повернувся й пішов до своїх друзів.

Це був Володя Підпалий, молодий поет, мій студент з філфаку. Його поцілунок, його щире слово, мов цілющі ліки, додали мені сил – зник розпач, і я знову відчув упевненість у собі, в правоті власних пере­конань.

Повернувшись додому і залишившись наодинці, я подумав: як же мені далі жити, і що на мене чекає завтра? На ці важкі запитання мій розум гарячково шукав відповіді.

Увечері мене покликав телефонний дзвінок. З насторогою я взяв трубку і почув незнайомий мені чоловічий голос та гарну українську мо­ву. То був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Він сказав, що хотів би зі мною зустрітись, і якщо я зможу, то найкраще це зробити завтра о 12-й годині дня у нього на квартирі. Я відповів, що, звичайно, радий буду такій зустрічі і що це для мене велика честь, але ж... я зараз пере­буваю під (хотів сказати «ковпаком»), а сказав: під міцним дахом. Бо­рис Дмитрович відповів: «Усі ми живемо під одним дахом, але сподіва­юсь, що це не стане на заваді нашій зустрічі». Він назвав мені свій те­лефон, адресу, і, прощаючись, додав: «До зустрічі завтра, 31 травня!»

Тепер мені з думки не сходила завтрашня зустріч. Звичайно, я чув про Б. Антоненка-Давидовича й раніше, ще тоді, коли був студентом педтехнікуму, в 1930 році. Досить багато мені про нього розповідали мої колеґи з університету, коли він повернувся в Київ, і вони з ним нерідко спілкувались. Але ніколи не зустрічався з ним.

І ось вона, перша зустріч. Рівно о 12-й мені відчинив двері і жестом руки попрохав заходити в квартиру сам Борис Дмитрович. Ми потисну­ли один одному руки. Я побачив перед собою красивого, інтеліґентного чоловіка середнього росту і середнього віку з чисто виголеним облич­чям та з густим пасмом напівпосивілого волосся, що спадало на ліву сторону. А ще з добрим і уважним поглядом розумних очей.

Господар запропонував мені стілець біля свого письмового столу, а сам сів у своє робоче крісло.

Помітивши, що я мимоволі підвів очі і роз­глядаю портрети на стіні, він сказав: угорі портрет Пантелеймона Куліша, нижче – Миколи Хвильового, а найближче до вас – Григорія Косинки. (Прийде час, і Борис Дмитрович розповість мені про трагічну смерть цього талановитого письменника від рук озвірілих кагебістів, смерть, від якої в душі холоне...).

На цьому «портретна» розминка закінчилась. Вона мені нагадала відому приказку: скажи мені, хто твої друзі, і я скажу, хто ти.

Не гаючи часу, Борис Дмитрович перейшов до теми, заради якої, власне, і зустріч цю призначив. Його цікавило засідання університетсь­кого партбюро. Розголос про нього серед київської інтеліґенції, пере­важно викладацької, розійшовся вмить. Проте чутки ширилися супе­речливі. Одні переконували, що було розгромлено українську буржуаз­но-націоналістичну організацію, інші стверджували, що все обмежилось адміністративним покаранням національно свідомих викладачів і сту­дентів. Так що ж було насправді, запитував мене Борис Дмитрович, роз­гром чи «домашня прочуханка»?

Я відповів, що розгрому не було, оскільки не було кого громити, не існувало, як мені здається, в університеті буржуазно-націоналістичної організації. А от покарання були, і то жорстокі, несправедливі. Та хіба тільки зі мною так повелися... Карають систематично, як правило, національно свідомих і патріотично активних викладачів та студентів. Особливо тих, хто ставав на захист української мови, культури, духов­ності, хто вимагав, щоб лекції читались, а наукові праці писались рідною мовою. І я навів декілька найсвіжіших прикладів.

Нещодавно знято з роботи і затавровано як українського буржуазного націоналіста декана факультету журналістики доцента Матвія Шестопала. Звичайно ж, за те, що активно вводив на факультеті читання лекцій українською мовою. (Позбавлений роботи, хворий від поранень у минулій війні, зацькований, невдовзі він так і помер у бідності та самотності).

А скільки перетерпів гонінь, принижень професор хімії Андрій Голуб! І за що? За відстоювання і введення в лекційний обіг української наукової термінології з хімії. Здавалось би, в будь-якому університеті іншої країни за це професора підтримали б, відзначили б його, тільки не в Київському; тут роботу Голуба страктували як рецидив злісного буржуазного націоналізму. Парадокс!

Або ось ще такий приклад. Професору математики Остапу Парасюку «підкинули» в кожну студентську групу по кілька китайців і в'єтнамців, щоб таким чином змусити його викладати російською мо­вою. Тоді професор заявив: я зберу всіх китайських і в'єтнамських сту­дентів в одну групу і буду викладати російською безплатно, а нашим студентам – українською мовою. Боже, який тоді зчинився галас, в яких тільки гріхах не звинувачували професора! Прикладів таких хоч відбавляй...

Борис Дмитрович погодився і попрохав мене, щоб я коротенько роз­повів про свої «гріхи», зокрема про те, за що ж мене вигнали з універ­ситету. Враховуючи те, що квартира Антоненка-Давидовича, безпере­чно, прослуховувалася, з його дозволу, окремі, найбільш круті вислови я писав на папері і давав йому читати.

Що ж стосується моїх «гріхів», то вони, за офіційною версією секре­таря партбюро, зводились до того, що, читаючи студентам курс педа­гогіки, я дозволяв собі там, де мовилося про історію чи політику, циту­вати не лише Маркса чи Леніна, а й Грушевського; а коли наводив при­клади з літератури, то нерідко звертався, крім, скажімо, Горького, ще й до Олександра Олеся чи Винниченка; суто ж педагогічні твердження арґументував і Макаренком, і Софією Русовою, а специфічні психо­логічні явища пояснював, де треба було, і за Фрейдом. Все це давало мені можливість розкривати педагогічні теми і глибше, і переконливіше. А от секретар парторганізації страктував це як прояв «оголтелой антисоветчины», як класово ворожу діяльність, яка, мовляв, ідеологічно калічила радянських студентів.

Звинувачення мене в антирадянщині ще якоюсь мірою можна було зрозуміти, адже Грушевського комуношовіністи генетично не перено­сили. А от що стосується звинувачення в буржуазному націоналізмі, то воно не тільки надумане і тенденційне, а й – підступне. Судіть самі.

Якось в одній зі своїх лекцій я зазначив, що першим українським письменником, хто показав організований робітничий рух, був Іван Франко, і було це 1880 року в повісті «Борислав сміється». І тут же за­уважив, що про робітничий рух писав також і російський письменник Максим Горький, зокрема в романі «Мать», але значно пізніше, в 1905 році. Здавалось би, все тут правильно, все відповідає історичним та літературним фактам і датам. Аж виявляється, шовіністичні партійні і кагебістські начальники університету побачили в цьому приниження великої російської літератури й великого пролетарського письменника Горького. І тут же кваліфікували цей факт як рецидив українського буржуазного націоналізму. А з українським націоналізмом, як відомо, тре­ба боротися, і то нещадно...

Звичайно, були в мене й інші «гріхи», наприклад, різко негативна оцінка вбивства Степана Бандери комуністичним агентом, в чому я аб­солютно не сумнівався. Цей «гріх», по суті, був вирішальним при ви­значенні моєї долі на травневому засіданні партбюро.

Наша зустріч з Борисом Дмитровичем завершилась оптимістично. Хоча моя інформація не була вичерпною, але достатньою, щоб ствер­джувати: українська національна ідея не вмерла, навпаки, вона бурхли­во відроджувалась, особливо серед вузівської молоді та інтеліґенції, де столичному університету належало провідне місце. Що й підтвердив своїми парадоксами шовіністичний шабаш на травневому засіданні партбюро. Мине небагато часу, і цей патріотичний рух до незалежності України набуде світового розголосу, стверджуючись в імені – шістде­сятництво. Борису Дмитровичу приємно було це усвідомлювати, його душа раділа, адже воля України, якій він віддав так багато сил і здо­ров'я, знову набувала реальних обрисів...

Після цієї зустрічі з Антоненком-Давидовичем упродовж майже двад­цяти п'яти років наші взаємини були дружніми, світлими і бажаними. Ми довіряли один одному. Нерідко Борис Дмитрович запрошував мене до себе в гості, а я його з дружиною – до себе. Саме в нього я позна­йомився з Василем Стусом і Гелієм Снєгірьовим. Хотілось би де­тальніше зупинитись на кількох епізодах із нашого спільного буття.

 

Епізод перший. Презентація роману «За ширмою» в Ніжинському пе­дагогічному інституті імені Миколи Гоголя.

Після майже дворічного безробіття, мені нарешті дозволили працю­вати у вищій школі і дали призначення на посаду доцента психології в Ніжинський педінститут. Це було в 1962 році. Українські національно-визвольні ідеї після розвінчання сталінщини стали швидко проґресува­ти. На їх основі в педінституті майже стихійно самоорганізувалася гру­па національно свідомих викладачів. Пригадую, як я привіз із Києва працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Який кон­солідуючий резонанс вона мала тоді серед нас, викладачів, а також і сту­дентів! Від нас, із Ніжина, ця робота пішла до Праги та Братислави, а потім і далі – в США і Канаду.

В жовтні 1965 року декан філологічного факультету доцент Григорій Герасимович Аврахов запросив Бориса Антоненка-Давидовича на вечір, присвячений обговоренню його книги «За ширмою». Автор дав згоду й приїхав.

Вечір розпочався о 17-й годині в актовому залі інституту. Студентів і викладачів, і не тільки філологічного факультету, прийшло стільки, що зал буквально був забитий. Не пропустили вечір також проректор інсти­туту і секретар партійної організації.

Відкрив вечір декан факультету доцент Аврахов. Він, як і годиться, представив Бориса Дмитровича, а потім перейшов до роману «За шир­мою». Це була своєрідна презентація твору для молоді. Григорій Гера­симович, сам викладач української літератури, звернув увагу майбутніх учителів на вічну проблему в українській і світовій літературі, проблему батьків і дітей, арґументувавши її переконливими прикладами з роману «За ширмою». Він рекомендував молодим слухачам цей незвичайний твір обов'язково прочитати.

Після Григорія Герасимовича слово взяла викладачка, теж україн­ської літератури, доцент Леся Коцюба. Вона зарахувала роман «За шир­мою» до кращих творів всієї післявоєнної української літератури. Аналізуючи центральні образи роману – лікаря Постоловського і його рідної тяжко хворої матері, викладачка, з властивою їй сміливістю й прямотою, сказала: «Сьогодні за ширмою історії лежить тяжко хвора і безпомічна наша мати Україна, очікуючи смерті, а її сини, схожі на Постоловського, своєю байдужістю сприяють цьому. Це моє бачення головних образів, – уточнила вона і продовжила: – Автору роману вда­лось показати у звичайному і малому – незвичайне і велике. Це стиль письменника. Прочитайте його повість «Смерть», і ви переконаєтесь. В цьому – талант письменника».

Виступ Лесі Йосипівни викликав досить дружні оплески. Але не у всіх. Адміністрації та партійному керівництву інституту її виступ не спо­добався. Були й раніше у Лесі Йосипівни категоричні судження, але цей виступ став для неї фатальним. Вже на другий день розпочалися не­приємності, а далі – переслідування; зрозуміло ж, режисером був кагебе. Невдовзі її вночі забрано з квартири в Ніжині і доставлено на Володимирську, 33, в Києві. Там тримали її майже тиждень. Але ніщо не могло зламати цю героїчну жінку. Відпустивши додому, в Ніжин, її не­вдовзі позбавили роботи в інституті. Потім підбурили сина проти неї, матері, а згодом – і рідного брата, полковника. Залишившись без за­собів до життя, без допомоги збайдужілих сина і брата, принижена, за­цькована, вона захворіла і в розпачі померла.

Ось так доля Лесі Коцюби співпала з долею головної героїні роману «За ширмою» – матері лікаря Постоловського.

Та повернімося до вечора в актовому залі педінституту. Після Лесі Йосипівни виступило ще багато викладачів і студентів. Всі вони, про­читавши роман, давали йому високу оцінку, а особливо – чарівній і ба­гатій мові твору. На завершення вечора слово було надано Борису Дмитровичу. Він уточнив деякі колізії твору, відповів на запитання, яких було дуже багато, і щиро подякував студентам, викладачам, декану за організацію вечора і таку теплу зустріч з ними.

Невеличка група шанувальників Бориса Дмитровича запросила його на вечерю в міський ресторан, в окрему кімнату. На вечері ко­жен почував себе досить розкуто. Ставилися найрізноманітніші за­питання: і про його особисте життя, і про довгі роки, проведені в таборах, і про те, як протистояти русифікації, і про його ставлення до Степана Бандери. Були й необережні запитання, а були й підозрілі. Тут же, на вечері, Борис Дмитрович щиро подякував Лесі Йосипівні Коцюбі за її яскравий виступ, який справив на нього над­звичайне враження своїм правильним розумінням образів роману, а головне – умінням вловити сутність основної ідеї. Борис Дмитро­вич тоді не міг навіть подумати, що мине небагато часу, і цю чарівну жінку, істинну патріотку України, спіткає гірка доля. І за що? За її чисту, як сльоза, любов до рідного народу.

 

Епізод другий. Подорож у Мотронівку, на могилу Пантелеймона Куліша.

Борис Дмитрович поважав і цінував Пантелеймона Куліша. І коли в 1969 році наближалося 150-ліття від дня народження письменника, він запропонував мені разом поїхати в Мотронівку і там, на могилі Куліша, відзначити цю дату. Це було 8 серпня. До речі, всього три дні тому, 5 серпня, Борис Дмитрович відзначав своє 70-річчя. Я з радістю сприй­няв його пропозицію. Згодом до нас приєднались Євген Сверстюк з де­сятилітнім сином Андрієм та Іван Дзюба. Наші плани значно полегшу­валися тим, що я мав машину, і це нас звільняло від непотрібної залеж­ності. Готуючись до поїздки, прагнули телефоном не користуватись, щоб не турбувати зайвий раз кагебе. З цією ж метою домовились: не за­хоплюватись коментарями, обмежувати себе в емоціях, уникати поле­міки... Виняток був тільки для Бориса Дмитровича.

Ми по телефону один одному не дзвонили, а наперед домовилися, де зустрінемось. У мене була машина, я їх чекав по дорозі на Броварі, зразу за Києвом, у лісі – в тому лісі, де поховані радянські політв'язні. У Биківні. Вони приїхали до Биківні автобусом і трамваями, а я вже чекав машиною, ми сіли-поїхали. Борис Дмитрович розповідав про Розумовських, коли ми під'їздили до села Лемеші. А потім ми були в Батурині в музеї, подивилися на ту знамениту церкву, де був похований Кирило Розумовський.

Погода стояла чудова. Бориса Дмитровича посадили попереду, а на задньому сидінні влаштувались Євген з Андрійком та Іван Дзюба.

Поминувши Козелець, що на Чернігівській трасі, ми швидко набли­жались до наступного села. Борис Дмитрович обернувся до нас і сказав: “А ось і Лемеші, незвичайне село!” Ми невдовзі зрозуміли, що, надаючи Лемешам статус «незвичайного» села, Борис Дмитрович мав на увазі той факт, що з цього села вийшла ціла плеяда знаменитостей, започаткова­на вільним козаком Григорієм Розумом і продовжена його синами та онуками – графами, фельдмаршалами, міністрами, дипломатами, ака­деміками, гетьманами.

У нас був ще час, і була довга дорога, тому ми попрохали Бориса Дмитровича поділитися своїм баченням феномена Розумовських.

Борис Дмитрович спочатку витяг сигаретку, закурив її, чим, до речі, він дуже зловживав, і почав свою розповідь.

– Рід Розумовських – це явище унікальне, – сказав він, – подібні аналоги, може, і є в світовій історії, але дуже мало. До того ж, кожен із них, з п'яти Розумовських, був особистістю – яскравою, самобутньою, по-європейськи освіченою, і приємно, що кожен із них зберіг в собі щось наше, козацьке, і воно в них не було просто родимою плямою, а проявлялось іноді активно й відчутно.

Не подумайте, що я хочу з них зробити героїв, борців за Україну. Ні, вони такими не були. За графські, маршальські титули, за величезні наділи землі і за десятки тисяч кріпаків вони вірно служили чужій, дикій і жорстокій імперії. Пригадуєте, у Шевченка:

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались,

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Шевченко терпіти не міг холуйства і не пробачав його нікому, цю ознаку рабства.

Борис Дмитрович припалив чергову сигаретку, хвилин п'ять дивився вперед, на дорогу, яка шалено мчала нам назустріч.

– І все ж, давайте подивимось на Розумовських з іншого боку, – продовжив він, – чисто людського. Візьміть того ж Кирила Розумовського, гетьмана, який патинки лизав цариці, але ж саме він не побоявся написати і послати їй знамениту петицію із Глухова з рішу­чим закликом повернути українцям втрачені вольності й дозволити йому створити парламент на взірець польського сейму.

А хіба не той же Кирило Розумовський звертався до цариці Єлисавети з проханням не посилати українське військо на війни, які не від­повідають українським інтересам? Скажіть мені, – Борис Дмитрович подивився у наш бік, – хто з сьогоднішніх секретарів Комуністичної партії України посмів би звернутися з таким проханням до Кремля?

А хіба не він, не Кирило Розумовський, домагався права від цариці на встановлення Україною дипломатичних стосунків з європейськими державами?

Великою заслугою гетьмана є те, що він побудував у Батурині пер­ший в Україні університет, і не його вина, що цариця Катерина заборо­нила відкриття цього університету.

А от дозволу на відкриття початкових шкіл для козацьких дітей він таки домігся. І відкрив їх не сотні, а тисячі. Тому-то й грамотність дітей в Україні в кінці XVIII століття була вищою, ніж грамотність в кінці XIX століття.

Вірю, – сказав Борис Дмитрович, – що гетьман Кирило Розумовсь­кий виношував у душі образ незалежної України і все робив, щоб мир­ним шляхом вивести її з-під опіки Росії і наблизити до Європи. А скла­дись в Україні відповідна політична і військова ситуація, то, очевидно, пішов би тим же шляхом, що й Мазепа.

Та не судилось. Катерина ІІ розуміла, що Україна без гетьмана Розумовського набагато надійніша і безпечніша. Тому 1764 року Гетьман­щину в Україні було ліквідовано. І попливли для України сірі, безрадісні колоніальні будні.

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Так писав про цю подію той же Тарас Шевченко.

Помінявши уже -надцяту сигарету, Борис Дмитрович продовжив роз­повідь про феномен Розумовських.

– Надзвичайно цікава постать, – сказав він, – Андрія Розумовського, сина Кирила Розумовського. Будучи в Австрії російським послом, він близько зійшовся з Моцартом і Бетговеном. Останнього ознайомив з українською народною піснею, взагалі з українською мелодикою. І дивина: наші чарівні мелодії зазвучали в трьох Бетговенських квартетах. Бетговена світ знає і слухає, а завдячуючи йому і нас, нашу Україну, пома­леньку пізнає. То й спасибі за це Андрію Розумовському!

Не менш цікавою особистістю був і другий син Кирила Розумовсь­кого – Григорій Розумовський. Академік геології. Один з мінералів, знайдений ним, так і називається в світовій мінералогії – розумовськитом. Знав і цінував філософію Сковороди, яка, безумовно, мала вплив на його світогляд.

Може, найменше корисного зробив для України третій син Кирила Розумовського – Олексій Розумовський. І все ж, будучи міністром освіти Росії, він посприяв відкриттю першої ґімназії у Києві.

І вже зовсім як легенда сприймається постать Розумовського Олексія Григоровича, старшого брата Кирила Розумовського. Звичайний сільський пастух із Лемешів, він своїм чарівним голосом і своєю вро­дою буквально полонив царицю Єлизавету Петрівну і всіх її придвор­них вельмож. Та так, що цариця забажала стати його дружиною. І ста­ла. Будучи графом, фельдмаршалом, колишній пастух не забув України і все зробив, щоб повернути рідному народові його автономні права. При ньому в Україні знову була відроджена Гетьманщина.

Ні, не блудними синами України були Розумовські. Об'єднані ко­зацькою генеалогією, вони як могли і скільки могли допомагали своїй матері Україні, будучи на службі у злої мачухи Росії.

Вірю, – підсумував Борис Дмитрович, – прийде час, і в Лемешах, в цьому незвичайному селі, буде стояти обеліск козаку Григорію Розуму та його патріотично налаштованим синам і онукам.

Наша машина наближалась до повороту на Мотронівку. Хтось запро­понував спочатку відвідати Батурин, а, повертаючись назад, заїхати в Мотронівку. Всі погодились, і за десять хвилин ми були в Батурині.

Наше знайомство з козацькою столицею розпочалося з краєзнавчого музею. Зайшли в маленький одноповерховий будинок, і увагу одразу привернув відділ, в якому демонструвались експонати російсько-шведської війни початку XVIII століття. Зокрема наш погляд зупинився на маленькій книжечці, здається, звалась вона «Чернігівщина». На її відкритих сторінках було підкреслено рядки, де писалось, як жителі Батурина, всі як один, піднялись на боротьбу проти Мазепи та шведських загарбників. Як Меншиков, командувач російської армії, завдяки до­помозі місцевого населення, здобув блискучу перемогу над ворогом 2 листопада 1708 року. Як після перемоги російська армія і місцеве насе­лення славили цю подію.

А чи справді так було? Чи справді російські солдати і місцеві жителі обнімались і цілувались, славлячи перемогу? Історія, численні історичні факти свідчать протилежне. Загальновідомо, що, оволодівши Батурином, російські війська по-звірячому вирізали все населення міста, не пожалівши навіть дітей, старих людей і жінок. Батуринська різня, дикі знущання над мирним населенням, зруйнування всього міста – одна з найжахливіших і найсумніших сторінок в історії України.

Так хто ж правду говорить: історія чи батуринські музейні експонати?

Там же, в музеї, ми познайомились ще з одним ориґінальним експо­натом. Директор музею вийняв з архівної папки документ і дав його нам для ознайомлення. Це було розпорядження цариці Катерини про забо­рону відкриття в Батурині університету. Переписати цей документ мені не вдалося, але зміст його приблизно такий: якщо серед малоросів є об­даровані, які хочуть вчитися, то хай їдуть у Москву, там є університет, і там вони зможуть задовольнити своє бажання. Відкривати університет в Батурині для малоросів нема потреби.

Цей уїдливий документ був підписаний царицею тоді, коли універ­ситет у Батурині був повністю готовий і чекав тієї радісної хвилини, коли буде дано дозвіл відчинити двері і запросити перших студентів і професорів на першу лекцію.

Євген Сверстюк поцікавився, чому ця «реліквія» тримається в архівній папці, а не вставлена для ознайомлення відвідувачів музею. Відповідь була короткою: не велено зверху.

Після того у нас виникло наступне бажання: піти і подивитись на цю історичну пам'ятку. Університет стояв на високому лівому березі ріки Сейм. Чотириповерховий корпус коричневого кольору ще милував очі. Але вікна на всіх поверхах темніли дірами, а на напівзруйнованому даху росли бур'яни. Навколо – бруд і занехаяність. Видно було, що цей ви­сокий і досить ще міцний будинок нікому не потрібний.

– У Батуринського університету, – розповіла нам екскурсовод му­зею, – сумна й трагічна доля. Його історія, як відомо, тісно пов'язана з іменем останнього гетьмана України – з Кирилом Розумовським. По­будований у 1760-1764 рр., за задумом – це був перший університет європейського типу в Україні.

Та люті катерининські морози так і не дали йому розцвісти. Чисті високі аудиторії та зали, кабінети, багатюща бібліотека, мармурові бюс­ти Арістотеля, Платона, Ярослава Мудрого так і простояли, чекаючи на студентів, аж до 1861 року. Цей світлий рік, що звільнив мільйони лю­дей від кріпацтва, для університету був чорним роком. Саме 1861 року його вщент розграбовано і практично повністю знищено, крім стін.

Так вони, голі стіни, й простояли аж до кінця XIX століття. В 1900 році в Батурин із Відня приїхали нащадки Андрія Розумовського. Завдяки їхнім зусиллям, університет повністю був відновлений. Відкриття планувалось на 1914 рік. Та саме цього року, як відомо, розпочалась Перша світова війна, яка в царській Росії переросла в революцію, а потім – у громадянську війну. І знову все сталось, як і мало статись: університет вдруге, уже за радянських часів, був зруйнований і розгра­бований.

Саме на такий – зруйнований, непотрібний, забутий, ми й дивили­ся в серпні 1969 року. Дехто з нас бачив його вперше, дехто навіть і не чув і не знав, що в нашій історії є такий своєрідний феномен культури й освіти. Покликаний сіяти вічне, розумне, добре, він ось уже два століття бовваніє як символ наруги над Україною. Чому ж так сталося, запитували ми самі себе. І чи є ще десь у світі щось подібне? Не хотіла цариця Катерина бачити цього університету, не хочуть його помічати й ті, хто прийшов в Україну після царів. Очевидно, освічена і розумна Ук­раїна їх не влаштовує.

Саме в той день стало відомо, що університет і його територія уже передані якомусь дуже багатому рибному господарству з Архангельська, яке хоче тут відкрити власний будинок відпочинку.

Така вона, історія першого університету в Україні. Трагічна і пов­чальна.

У нас ще був час, і ми вирішили по дорозі зайти до Воскресенського храму, в якому було поховано гетьмана Кирила Розумовського. Храм нас приємно вразив. Побудований у стилі бароко, він досить гарно зберігся. В храмі та навколо – чисто. Посеред храму стояв зна­менитий надмогильний пам'ятник Розумовському, кажуть, роботи Мартоса. Під скляним покриттям усипальниці горіла свічка. Та все це, як виявилось, була імітація. Перший, справжній, пам'ятник не зберігся. Його було розруйновано і розікрадено, як і багато ще чого в храмі.

Настав час їхати в Мотронівку. Ми вийшли з храму, мої друзі попрямували до машини, а я завернув до найближчої хати, щоб поп­росити у господарів відро води для радіатора машини. Поки мені на­ливали воду, я встиг прочитати епітафію на смерть Кирила Розу­мовського, викарбувану на білій мармуровій плиті, яка чомусь лежа­ла перед входом до сіней хати. Я прочитав: "Здесь похоронен гетьман Украины...". На мене це справило тяжке враження: поклали її тут для того, щоб об неї витирати брудні ноги. У мене в очах потемніло. Не було сумніву, що ця плита поцуплена з усипальниці Розумовського, де ми щойно були. Коли я розповів друзям про побачене, вони не зди­вувались – така державна політика, історична пам'ять українського народу їй не потрібна. Оце витирання ніг об надгробок Розумовського – це як витирання ніг об Україну.

Через двадцять хвилин ми були в Мотронівці. Колись це був хутір Мотронівський, на якому Куліш із дружиною Ганною Барвінок дожи­вали віку. Сьогодні ж – це тваринницька ферма місцевого колгоспу. Зупинились на невеличкій зеленій галявині, навколо якої росли кущі, дерева, а через неї пролягала вузька стежечка. Там, на галявині, біля са­мої стежки, й була могила Пантелеймона Куліша: земляна, осіла, а в го­ловах – високий дерев'яний хрест. А через стежку поряд – ще три мо­гилки, такі ж низенькі, зарослі травою, але без хрестів. Ми поцікави­лись у чоловіка, який ішов стежкою, чиї ж то три могилки. Зупинив­шись, він сказав, що найближча до Панька Куліша – то могила його дружини Ганни Барвінок, а поруч з нею – могила її брата Василя Білозерського, а чия третя – не знає. Ми допитувались, чому на їхніх моги­лах нема ні хрестів, ні написів, хто там похований. Співрозмовник відповів, що нічого не було й на могилі Куліша, то за німецької оку­пації місцеве населення поставило йому хрест. Та так він і стоїть до­нині.

Була друга година дня. Люди проходили стежкою, але до могили Куліша ніхто не підходив і не зупинявся. Не лежали квіти і не було слідів, що хтось тут сьогодні був. Схоже, що мотронівці, заклопотані колгоспними буднями, забули про свого славного земляка.

Ми підійшли до могили, з нами був і наш найменший друг Андрійко, і схилили голови. Борис Дмитрович сказав:

– Він любив Україну, жив для України і багато доброго зробив для неї. Його «кулішівка» впорядкувала нашу мову, його «Чорна рада» за­початкувала український історичний роман, його переклади з Шекспіра, Байрона, Гете наблизили нас до культури Європи, його Біблія ук­раїнською мовою ще тісніше поріднила нас з Богом. Спи спокійно, не­втомний подвижнику, Тарасів друже, тебе твій народ не забуде!

Наше вшанування 150-річчя з дня народження Пантелеймона Куліша завершилося покладанням квітів на могилу ювіляра, а також на могили Ганни Барвінок, Василя Білозерського та на могилу невідомого.

Через годину ми повертались додому, в Київ, їхали з теплим почуттям виконаного обов'язку, але й з гірким щемом у серці: чому могила Куліша так і залишилась без уваги? Очевидно, головна причина тут бу­ла не стільки класова, скільки імперська. Любити так Україну, як лю­бив її Куліш, – це не подобалось ні царям, ні генсекам. Тому така й шана офіційна.

 

Епізод третій. Поїздка в Полтаву та Старі Санжари.

Слава Богу, подорож у Батурин і Мотронівку завершилась благопо­лучно. А скільки їх ще було, таких подорожей. Хіба можна забути на­шу поїздку з Борисом Дмитровичем та Іваном Макаровичем Гончарем у Полтаву на Сорочинський ярмарок, а потім – у Старі Санжари. Ме­ту поїздки визначив Іван Макарович – пошуки і придбання етноґрафічних цінностей Полтавщини. Поярмаркувавши, ми встигли ще побувати в Опішні, Старих Санжарах і у моїх рідних Кобеляках.

Найсумніше враження справили на нас Старі Санжари, батьківщина дорогої всім нам правозахисниці Оксани Яківни Мешко. Колись це бу­ло багате і красиве містечко. Саме містечко, а не село. Через нього про­ходив знаменитий Чумацький шлях, про це згадує Т. Шевченко в повісті «Наймичка». Пам'ятаю і я це містечко з 1928 року. Мене чарували його широкі і рівні вулиці з високими яворами. Праворуч і ліворуч сто­яли гарні білі хати, що потопали в садах і квітах. Тут жили працьовиті і досить заможні люди, нащадки запорозьких козаків.

Старі Санжари підтримали Центральну Раду, а молодь вся пішла до Петлюри. Хлібороби Старих Санжар вчинили серйозний спротив на­сильницькій колективізації. За все це радянська влада жорстоко помстилась на гордих і волелюбних жителях містечка.

Перші репресії на старосанжарців градом посипались зразу ж після закінчення громадянської війни. Майже третину населення містечка за­суджено і вислано в Сибір або розстріляно. Серед розстріляних були й батько та брат Оксани Мешко, а дві сестри та брат повтікали й розбре­лись по світу.

Ще одну третину населення містечка забрав штучний голодомор 1933 року, який особливо нелюдським був саме в Старих Санжарах, як акт помсти колишнім петлюрівцям та куркулям. А решту населення майже доконали репресивні органи зразу ж після закінчення війни з фашистсь­кою Німеччиною. Та так доконали, що й назву містечку поміняли. З 1946 року його офіційна назва – село Решетники. А в наступному, 1947 році, була вперше засуджена й Оксана Мешко.

Коли ми переконалися, що від давнього багатого, красивого козаць­кого містечка Старі Санжари залишилось напівзруйноване, бідне кол­госпне село Решетники, нестерпно тяжко стало на душі... Борис Дмит­рович, сівши в машину, притулив руку до серця, схилив голову і попро­сив води.

На другий день через Кременчук і Золотоношу ми повернулись до Києва.

Завершуючи спогади, скажу: не менш вражаючими були також наші поїздки з Борисом Дмитровичем в Умань до Надії Суровцової, а також у Канів на могилу Тараса Шевченка. У цих поїздках я вперше почув від нього розповідь про трагічну смерть талановитого письменника Гри­горія Косинки, про прийом Сталіним українських письменників 1929 року, про отамана Зеленого і трипільську трагедію, про його участь у визвольних змаганнях періоду громадянської війни в Україні, зокрема про події в Проскурові.

Потім поїхали ми додому. Їхали ми завжди обережно, щоб нас не зупиняла міліція і не перевіряла. Але все було благополучно.

...Уже багато років нема серед нас дорогого Бориса Дмитровича. Та кожного разу, коли я йду на могилу моєї мами, що на Лісовому кладо­вищі, то заходжу по дорозі й до Бориса Дмитровича, кладу квіти на його могилу і дякую Богові, що звів мене з цим лицарем мужності й духов­ності, який залишив у моїй душі глибокий слід гуманності й допоміг у найтяжчі часи мого життя зберегти в собі людину.

 

Епізод четвертий. Зустріч з Василем Стусом.

(Записно 11 жовтня 2003 року)

А ще було, що Борис Дмитрович подзвонив мені, щоб я до нього зайшов. Я приїхав. Вони сиділи вдвох з Василем Стусом у його квартирі на вулиці Богдана Хмельницького. Тоді вона була Леніна, на другому поверсі.

В.Овсієнко: У цій квартирі згодом жив Микола Данилович Руденко (19.12. 1920 – 1.04. 2004), це будинок № 24, квартира 68.

І.Бровко: Я чув. Це навіть приємно, що так передано. Він мене познайомив з Василем Стусом. Стус мене не знав, то Борис Дмитрович характеризував мене по-своєму, як він може, представив Стусу. Стус спочатку скуто тримався, бо ж третя людина прийшла. А надалі тримався вільно. 

Мені запам'яталося з його розповіді ось що. Каже, оце живу в Києві – до того скучно! І назвав декілька прізвищ тих людей, з якими він до арешту працював в Інституті літератури. Каже, бояться зустрітися з ним: за руку привітається, а потім показує на годинника: "Я спішу, пробач!" – і побіг. І ще й ще навів приклади. Каже, ходжу один – ну, хоч вертайся в табори! Жартуючи сказав: “Там хоч друзі, душу відкриєш, поговориш, а тут, у Києві, гірше, як у таборі”. Ну, всміхнулися ми, але в тому була велика доля правди, що люди дуже боязливі і не контактували з ним.

В.Овсієнко: Це могло бути в проміжку від серпня 1979 року до другого арешту, 14 травня 1980 року – тоді Стус був у Києві. (Василь Яківчик каже, що ця зустріч була в березні 1980 року. – Ред.).

І.Бровко: А решти розмови я не запам'ятав. Василь Стус був дуже вражений, що після його повернення в Київ з ув'язнення та заслання він зустрів людей таких закам'янілих, паралізованих отією ідеологією, переляканих, що навіть не хотіли говорити з ним, – тікали, боялися. Така була радянська демократія. 

 

 

Опубліковано:

Зберегти в собі людину... // Добром нагріте серце. До 90-річчя І.Б. Бровка / Харківська правозахисна група; худ.-оформлювач Борис Захаров, ред. Василь Овсієнко. - Харків: Фоліо, 2005. - 136 с. фотоіл. (С. 5 – 39).

 

Знімок:

Brovko  І.Б. Бровко, проректор Київського інституту культури. 1972 р.

 

Знімок Олександра Рябокриса:

Brovko1 І.Б.Бровко 22.02. 2002 р. виступає в с. Старі Санжари на Полтавщині на урочистостях з нагоди присвоєння місцевій школі імени Оксани Мешко.

 

Знімок В.Овсієнка:

Brovko2  Плівка 0123, кадр 16. 24.01. 2002. Київ. Іван Бенедиктович Бровко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко.

Рекомендувати цей матеріал