Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ВОЛИНЕЦЬ МЕТОДІЙ (МИХТОДЬ) ІВАНОВИЧ

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 4.06. 2001 р., м. Коростишів.

І н т е р в' ю  М. І. В о л и н ц я


В.В.Овсієнко: 4 червня 2001 року, на другий день Святої Трійці, в місті Коростишеві на Житомирщині, на вулиці досі Більшовицькій, 112, помешкання 17, маємо  розмову з паном Методієм Волинцем. Записує Василь Овсієнко.

М.І.Волинець: Я, Волинець Методій Іванович, народився 3 березня 1926 року в селі Іванівка, тепер Травневе, Коростишівського району Житомирської області. Батько мій, Іван Михайлович Волинець, працював у колгоспі до самої своєї смерті, а мати, Євдокія Данилівна Волинець, дівоче прізвище Потапенко, також до самої смерті працювала в місцевому колгоспі. Батько народився в 1889 році, а помер у 1984. Мати народилася в 1891 році і померла в 1976. Старший брат Костянтин учителював у рідному селі, помер уже десять років тому. Молодший мій брат Григорій закінчив інститут, працював інженером-меблевиком на меблевій фабриці в місті Ічня Чернігівської області. Помер три роки тому.

Я перші чотири класи вчився в своєму селі Іванівці, а 5-6-7 класи закінчив у сусідньому селі Березівці (тепер Садове). Перед війною один рік я навчався в Коростишівській педагогічній школі імені Івана Франка, екзамени за перший курс складав уже після початку війни 1941 року.

Війну пережив на окупованій території у своєму селі. Мене тоді вчитель педшколи залучив до антифашистського підпілля. Це був перший місцевий партизанський загін Волкова-Кучеренка, який пізніше увійшов до з'єднання генерала Наумова. Виконував я різні завдання, їздив і по області.

В.В.Овсієнко: А які завдання ви виконували?

М.І.Волинець: Ми перешкоджали вивозити людей на роботу в Німеччину, били машини, молотарки, трактори, щоб не допустити вивезення хліба в Німеччину. У військовий час обстрілювали німецькі машини, псували військовий кабель Київ – Житомир, який німці проклали по нашій території. Так до кінця війни.

Совєцькі війська повернулися до нас перший раз 9 листопада 1943 року. 19 листопада вони знову здали Житомир німцям, а вдруге повернули до нас 27 грудня.

Від січня по березень 1944 року я працював секретарем сільської ради і бухгалтером колгоспу.

3 квітня 1944 року мене призвали в армію і повезли в учбовий полк у Казань. У Казані ми пробули три місяці, нас перекинули в навчальний полк на станцію Інза Ульяновської області, а звідти в кінці серпня 1944 року повезли на фронт. На початку вересня ми приїхали у Львів. У Львові нас несподівано вивантажили і сказали: "Далі поки що не поїдете, залишаєтесь тут". У Львів перебазувався  з Сибіру 39-й запасний стрілецький полк 43-ї стрілецької дивізії, і нами поповнили цей полк. Тут ми служили.

Зразу нас послали на заготівлю лісу в район Бібрки (де тоді був підпільний штаб генерала Шухевича). Ми там валяли вікові буки – на дрова. Потім мою групу послали заготовляти сіно та овес для коней нашої артилерійської частини – я в артилерії служив. Ми ходили групою 6 чоловік по селах Бібрського району (я й зараз пам'ятаю назви: Великі Глібовичі, Волове, Підгородище, Романів, Під'ярків, Городиславичі, Шоломия) і збирали з населення в рахунок державних поставок корм для своїх коней. Тут і війна для нас закінчилася, далі ми вже не поїхали.

Після закінчення війни в Європі нас збиралися посилати на Далекий Схід. Та поки сформували маршову колону, там уже й без нас обійшлося – Японія капітулювала. Нас залишили у Львові. Далі весь наш полк послали туди ж, у Бібрецький район, для охорони траси від так званих бандерівців. А по трасі гнали корів і коней з Німеччини.

В.В.Овсієнко: А чому гнали?

М.І.Волинець: Корів і коней гнали з Німеччини сюди, в Совєцький Союз, у рахунок репарацій. Що німці під час окупації поїли, повивозили. Так що ці села я прекрасно знав, бачив, як там люди живуть, як з них знущаються. Це було очевидне. Мав багато знайомих, і досі ці знайомі люди є. Ми, молоді хлопці, з дівчатами познайомилися і довго листувалися.

 

Спілка вільної української молоді

(Березень 1945 – квітень 1950)

Одного разу, десь наприкінці лютого чи на початку березня 1945 року, трапилося таке. Троє нас було:  Миронюк  Василь, він сам  родом з Тернопільщини, з Кременеччини, Михайло Чекерес, він дуже гарно співав, з Кіровоградщини, і я – приїжджали до Львова забрати продукцію для своїх. Повертаючись назад, вийшли по Зеленій вулиці за Львів і "голосували" на машину. Ми були озброєні, з автоматами. Тоді тільки військові машини були, цивільних не було. Будь-яка машина брала нас, особливо чекісти, бо боялися їздити, а це ж буде захист. Знайшлася якась машина, взяли нас. У машині було три солдати і водій, якийсь лейтенант МВД сидів поруч з водієм. Нам треба було їхати прямо мимо села Давидів, та не доїжджаючи Давидова лейтенант раптом командує завертати ліворуч і по польовій дорозі мчить нас в напрямку Новомилятина, сюди, до Винників, в обхід, у якесь село.

Приїхали в село – село оточене. Чекісти, солдати палять вогні, гріються. Лейтенант просто махнув рукою з кабіни, там йому знайомі солдати пропустили нас. Ми приїхали в село до однієї хати в центрі, а там уже машин, солдатів, офіцерів – повно людей. Що таке? Тільки зіскочив з машини – зустрічаю трьох знайомих офіцерів: Василь Глотов, поет був, Леонід Прусьян, заввідділом газети Львівського військового округу (тоді ще Львівський округ був) "За Советскую Отчизну" , і ще якийсь третій – майор. Ну, вони як знайомі (я тоді вже в літературному конкурсі одержав премію, то вони мене прекрасно знали, я тільки день перед тим був у них у редакції) кажуть: "О, і вас сюди прислали". Я кажу: "Та нас сюди завезли випадково, попутно". – "Тут дело интересное", – кажуть. Мене Прусьян знайомить з майором: "Вот знакомься, это наш спецкор". Той майор такий пещений, так холодно подає руку: "Из "Красной звезды", майор Парсаданов". Я запитав його: "Ви у нас тут постійно працюєте кореспондентом "Красной звезды"?"  – "Нет, я в спецкомандировке". Я перепитую: "І надовго?" – "Вчера приехал и сегодня улетаю". Мені цікаво стало, що ж це за  спецвідрядження таке – вчора прилетів, сьогодні відлітає?

Коло мене ішов такий високий, сивий місцевий селянин, у нього так "адамове яблуко" випирало. Сказав, що він голова сільської ради. Заводять нас у хату. У хаті лежить на ліжку вбита напівроздягнена жінка, залита кров'ю. У колисці дитина з сокирою в голові – зарубана сокирою і так у голові сокира й стирчить. І дівчинку років семи витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: "Вот это бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину". Я перепитую голову сільської ради, який коло мене тримався тому, що я по-українському говорив: "У вас що, тільки один пішов в армію?" – "Та де, – каже, – у нас щось за тридцять їх". То мені зразу в голові питання: "Що ж таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток – і так страшно?"

І я зрозумів, хто їх убив. Бо чому тут цей майор у спецвідрядженні – вчора прилетів, сьогодні тікає, чому тут уже кореспондент і фотокор із Києва, зі Львова, з Москви – всі є. Я зрозумів, що тут таке. Мої хлопці це теж бачили. Після цього ми сказали собі: "Хлопці, що служити таким катам – то це й на нас кров паде отих дітей, що вони повбивали".

Після того ми довго думали, говорили, радилися і вирішили якось боротися підпільно. Чомусь до нас не дійшло: поруч же було підпілля, УПА діяла! Нам не доходило, та й під ковпаком ЧК ми весь час були. Ми вирішили створити свою підпільну організацію, винайти велосипед, і назвали її "Спілка вільної української молоді". Було нас три: Михайло Чекерес, Василь Миронюк і я. Пізніше до нас приєднався Леонід Пилат. Миронюк був із Тернопільщини, Чекерес із Кіровоградщини, Пилат із Донбасу, а я з Житомирщини – з різних місцевостей ми були. Ну, треба ж програму, треба статут. У нас не було ніякого досвіду, звідки його брати? Були в нас у бібліотеці і комсомольська, і партійна програми (ВЛКСМ і ВКП(б)), то мені доручили: "Ти, – кажуть, – як умієш, напиши щось у цьому плані". Ми склали програму і статут. По тому взаємно взяли клятву  і організували цю Спілку.

В.В.Овсієнко: От ви написали програму – а ви не боялися її зберігати?

М.І.Волинець: Я розповім, як воно було. Я працював у штабі і мав більше вільного часу і вільного виходу в місто, тому я все поки що ховав у себе. Коли нас назбиралося десь коло 14 чоловік, то вже був цілий архів, бо кожний давав підписку, що вступає в цю Спілку вільної української молоді. Тоді почалося переформування військових частин – ті ліквідуються, ті поповнюються, перекидають із частини в частину. От Леонід Пилат (він художником був, у нього був трошки домішок єврейської крові, він був такий дуже метикуватий) – він на Вінниччині народився, але батьки його переїхали на Донбас. То коли постала проблема, де ж це дівати документи, щоб вони нікуди не потрапили, то Леонід Пилат каже: "Я поїду у відпустку до своїх родичів, і я їх там заховаю".  А тоді можна було домовитися з начальством.

Ми зробили йому відпустку. Ще не встиг він поїхати, як мені передають, що його переводять в іншу частину і там посадили в карцер. То в мене був великий переляк: де воно що ділося? Як потім виявилося, посадили його в підвал, а була там маленька продуха. Він її розколупав і втік. Утік, був всесоюзний розшук, та його не знайшли. Де він подівся? Я пізніше в секретній частині працював, то дуже стежив за цим усім: він щез.

У листопаді 1945 року нашу частину, цей наш артилерійський полк, розформували і мене перевели в окрему 12-у бригаду зв'язку, що обслуговувала штаб Львівського воєнного округу.

В.В.Овсієнко: А коли була створена організація? Яка була процедура прийняття до неї? Десь ви збиралися?

М.І.Волинець: Наша Спілка вільної української молоді була створена в березні 1945 року. До того часу, як розформували нашу частину, нас було вже 14 чоловік. Коли постало питання про конспірацію, мені до рук потрапили спогади почесного академіка Миколи Морозова, колишнього народника. Він просидів 25 років у Шліссельбурзькій фортеці в одиночному ув'язненні. Він помер у 40-х роках. У нього точно розписано, як вони вели конспірацію. Ми в себе запровадили систему "трійок": я знав усіх, а мене знали не всі, тільки ті, хто безпосередньо зі мною контактував. Уся організаційна робота лежала на мені. Я в штабі працював, у секретній частині, у мене були всі донесення, я все це контролював.

Я побув трошки в окремій 12-й бригаді зв'язку. Тут до нас добавилося кілька чоловік. У  червні 1946 року і цю частину розформовують. Коли з'єднуються Львівський і Прикарпатський округи в один Прикарпатський, то нашого командуючого, генерал-полковника Попова, переводять в інший округ, а тут стає командуючим генерал армії Андрій Єременко. Нас розформовують, я попадаю в штаб 9-го артилерійського корпусу прориву резерву Верховного командування. Штаб тоді стояв на станції Зимня Вода під Львовом.

Я після втечі Пилата перевірив усю секретну документацію, чи нема про нього якихось слідів – нічого не було, і це мене заспокоїло. Миронюка переводять у Ковель, він там засновує свою "трійку". Інших перевели в Рівне, теж у полк зв'язку. Сталося так, що вже є члени нашої організації і в Рівному, і в Ковелі, і у Львові. Тоді нас з-підо Львова переводять у склад Московського воєнного округу – спершу в Гороховецькі артлагеря, а згодом ми стояли на станції "Правда" під Москвою.

В.В.Овсієнко: Але давайте повернемося трошки назад. Яку ціль ставила Спілка вільної української молоді і що конкретного ви встигли зробити?

М.І.Волинець: Ціль була записана в програмі: здобути незалежність України. Включно зі збройною боротьбою. Це було перше. Друге. Пропаганда і агітація серед української молоді, що служить в армії, і взагалі України. Ми ставили ціль, щоб українська молодь, яка в армії, досконало вивчала нову військову техніку, бо це пригодиться нам у боротьбі. І ще – дезорганізація роботи органів СМЕРШ. Один з методів ми вичитали в академіка Морозова: посилати туди ніби як свого стукача. Він там вивідував їхні явочні квартири, де вони стукачів приймають, щоб нам вислідити, хто туди ходить, за ким вони дають завдання стежити. 

Тоді була популярна книжка німецького письменника Ганса Фаллади "Кожний вмирає наодинці". Герой цього роману сам писав агітаційні протифашистські листи і розкидав. Ми не розкидали, ми відправляли поштою. У вищі учбові заклади – брали адреси з довідників для вступу, студентці такій, студентові такому, ніби для знайомства. Тоді, після війни, була така мода на знайомства. От у газеті про якусь передовицю чи передовика написали, ще й адресу дали: село, район, область – ми йому слали  антисовєцькі матеріали. Ну, і в різні газети. У мене навіть у вироку сказано, що в газету  "Правда" я посилав. Отакі методи боротьби. Що ми робили? Розповсюджували листівки.

В.В.Овсієнко: А як листівки робилися?

М.І.Волинець: У нас була портативна німецька трофейна машинка, не зареєстрована ніде, і ми на ній друкували. Шрифт там був російський.

В.В.Овсієнко: А ви ж листівки друкували українською?

М.І.Волинець: Українською мовою. Там одиниця замість "і", знак оклику замість "ї", як підходило. А листи хлопці кожен писав від руки.

В.В.Овсієнко: І що, страху не було? Ви ж знали про ту колосальну репресивну машину!

М.І.Волинець: Знали, але ж ми працювали обережно. Ми не відправляли листів зі своєї частини. Ми знали, що по поштовому штемпелю зразу будуть шукати у всьому районі. Ми відправляли з інших міст. Наприклад, ми стояли на станції "Правда" під Москвою, а недалеко був Загорськ. Або з самої Москви відправляли. А зі своєї станції не відправляли, ми цих правил дотримувалися вже давно і знали, що відбитків пальців не треба залишати. Бо тоді всім військовослужбовцям спеціально роздали папірці: напиши власною рукою автобіографію. Ми ж прекрасно розуміли, для чого: це пишеш для графічної експертизи, і відбитки пальців теж залишиш. 

На станції "Правда" ми організували відмову від їжі. Обідати відмовився цілий батальйон зв'язку при штабі 9-го корпусу. А 9-й артилерійський корпус об'єднував артилерію всього Московського військового округу. Годували тоді, у 1946 році (це вже кінець року) і в 1947-му дуже погано. Ми сказали: "Скільки ж можна помиями годувати? Давайте відмовимось". Хлопці пішли на таке. Батальйон цілком відмовився приймати обід. Зразу прибіг наш корпусний політвідділ, уся СМЕРШ тут, через годину вже генерал-полковник Недєлін приїхав. Він тоді був начальником головного штабу артилерії Совєцької Армії, а потім став першим командуючим ракетними військами. Оцей Недєлін прийшов, перевіряв усе. Після цього стали менше красти, бо черговими по кухні раніше ходили сержанти і старшини, а тепер стали майори, підполковники, начальники відділів. Шум був, секретний наказ і по армії, по Московському військовому округу відносно цього був. Ну, побуло так з півроку – і знову те саме стало.

В.В.Овсієнко: А шукали заводіїв?

М.І.Волинець: Шукали, але не дуже. Був доказ, що харчі справді погані, то викликали всіх сержантів і нашого чергового по батальйону, старшого лейтенанта. Черговому сувору догану дали, а молодших командирів – якщо старшина був, то його у молодші сержанти розжалували, сержантів у рядові. Обійшлося так.

Але після цього мені довелося звідти тікати.

В.В.Овсієнко: Ви ж у війську – як то тікати?

М.І.Волинець: Я у війську, але я був у добрих стосунках з начальником штабу корпусу. Це був полковник Іван Андрійович Зелінський, родом сам із Вишні під Вінницею. Я в нього просто відпросився, хоча він не хотів відпускати, і він мене перевів у Владимир під Москвою, в сьому гвардійську артдивізію. Там, у Владимирі, мене також зразу в штаб узяли.

А причина така. Був у нас Петро Вознюк із Червоноармійського району Ровенської області (тепер Рівненська область, відновлена назва Радивилів. Він також був членом Спілки вільної української молоді. Він був у госпіталі. А що назбиралося документів, то я йому, як він мав повертатися в частину,  сам, без дозволу начальства, дав на десять днів відпускні документи, щоб він завіз наші архіви до своїх знайомих. Він казав, що є такі добрі знайомі, що досі підпілля працює, що він їх надійно заховає. Я йому дав на десять днів, а минають два місяці – його немає, третій місяць – немає. Тут уже оголошують всесоюзний розшук його, через п'ять місяців привозять його під конвоєм – і цей документ, що я йому підписав, з ним. А документ я підписав за заступника нашого командира частини старшого лейтенанта Горшкова.

Цей документ пред'явили Горшкову. Текст не показують, а тільки підпис: "Ваш підпис?" – "Мій". – "То це ви підписали цей документ?" – "Я такого не підписував". Почався шум, а я вже у Владимирі служу. Вони пригадали, привезли мене з Владимира. Водили на очну ставку до Петра Вознюка (він сидів у Бутирці). Слідчий якось так вийшов був з камери, в якій проводив очну ставку, то Петро сказав мені, що все гаразд. Тобто що документи сховані, і я заспокоївся.

За це мені дали на повну котушку арешту – на гауптвахту.

Отже, мене допитали як свідка і відправили назад, але вже не в штаб дивізії, а в 26-у бригаду рядовим радіотелеграфістом. Там була бібліотека. Це була бібліотека всієї цієї 7-ї гвардійської дивізії. Бібліотекарем у цій бібліотеці працював Погружальський Віктор Володимирович. Тільки насправді його ім'я Віталій, а прізвище не Погружальський, а Погуржальський. Мене спеціально сюди перекинули, тому що він був уже давній їхній стукач, перевірений. Може, про Погружальського розповісти трошки?

В.В.Овсієнко: Розкажіть, розкажіть! Це ж той, що 24 травня 1964 року підпалив відділ стародруків і рукописів ЦНБ в Києві!

М.І.Волинець: Коли у 1942 році почали в Німеччину людей вивозити, то немає де, як кажуть, гріха дівати – перші набори йшли майже добровільно, бо люди ще не знали, що воно таке. Ще німці тут по селах таких звірств не чинили, так само з військовополоненими. Деякі люди казали: "А, ми були в німецькому полоні у вісімнадцятому році, там добре було". І молодь пішла в Німеччину, майже добровільно.

В.В.Овсієнко: А той Погружальський чи Погуржальський звідки родом?

М.І.Волинець: Він родом з Дунаєвецького району, нинішньої Хмельничини, село я вже забув. Він пішов до Німеччини, працював у тій зоні, яку союзники звільняли. Його передали сюди, у совєцьку зону, і там же його завербували. Вже звідти він працював на СМЕРШ. І тут він теж працював на СМЕРШ. Щоправда, це не був секрет, бо офіцери, які до мене добре ставилися, майор Гуров, майор Пивоваров, застерігали: "Бережись отого". Його всі прозивали "Іудушка Головльов". Ото в хрестоматії з російської літератури за 9-10 класи, де Салтиков-Щедрін, був портрет Іудушки Головльова художників Кукриніксів – ото він точно був схожий на того, так його Іудушкою Головльовим і прозвали. Він стежив за мною. Бачу, як він до мене підходить, які він мені питання ставить. Коли я приходжу в бібліотеку, то він дає можливість ходити вільно, де хочу. Офіцери стояли за бар'єром, якісь книжки замовляли, а я скрізь ходив вільно. Він ставив провокативні  питання про Грушевського, про інших. А я все прекрасно розумів. Я ще продовжував учитись на англійськомовному відділенні Ін'язу («ИН-ЯЗ» – це Державні центральні курси заочного вивчення іноземних мов. Я там в 1947-49 рр. закінчив німецьке відділення, а 1950 одразу поступив ще й на англійське. Я також постійно працював над собою, математику вчив, бо збирався колись демобілізуватись і вчитись. То й він теж почав імітувати, що хоче вчитися, почав до мене наближатися.  А в нього всього сім класів освіти було. Очевидно, він своїм "кумам" говорив: "Я з ним не можу говорити, тому що він більш освічений, ніж я".

Одного разу ввечері приходить до мене п'яний. Уже всі сплять, а я ще в конторі сиджу щось своє роблю. Він приходить п'яний і лізе до мене обніматися: "Давай поцілуємось. Я думав, що ти така сволоч, як і я. А я тепер знаю, що ти чоловік. Але тобі було легше: ти ж не був у Німеччині, тебе союзники не репатріювали. А тепер давай поцілуємось!" І плаче, і цілуватись лізе, п'яний. Я кажу: "Знаєш що, Вікторе, хто ж на п'яну голову цілується? Я так не люблю цього. Я з дівчатами люблю цілуватися, а з мужиками ні. Іди проспися, а вранці прийдеш, поцілуємось". Так і перло з нього, він, по суті, признався, що стукач, тільки не назвав мені  своєї клички. 

Хлопці почали стежити за ним. Знайшли, де кабінет "кума". А в кабінет "кума" вів такий темний коридор, навпроти була солдатська вбиральня і столярка. То хлопці зі столярки відчиняли двері і підглядали, а хто ж до "кума" ходить. Ну й засікли кілька разів Погружальського, що він туди ходить. То ми вже були певні.

Вдруге він приходить теж напідпитку, показує мені студентський квиток. У Владимирі був учительський інститут. Тоді були такі дворічні учительські інститути. Показує мені студентський квиток: "От, дивись, я став студентом інституту, на історичне відділення мене прийняли". Думаю, ну хто ж тебе з сімома класами прийняв в інститут? Та ще й у лютому, посеред навчального року? Це точно, що тебе туди влаштувала СМЕРШ. Там у мене були знайомі дівчата, які вчилися в інституті. Від однієї з них і зараз у мене є листи. Кажу: "Маша, ти дізнайся, що там за такий новий студент у вас з'явився?". Вона була в добрих стосунках з деканом факультету, він сказав: "А я звідки знаю – якогось прислали і сказали, що хай вчиться". Мені стало зрозуміло, що це його СМЕРШ туди влаштувала.

Я прекрасно розумів, що якщо будуть вербувати когось, крім цього Погружальського, то того, хто зі мною поруч спить, з ким я постійно спілкуюся, навіть з ким я поруч у їдальні їм, ділюся всім – будуть вербувати такого хлопця. Був у мене такий молодший сержант Зеліско з Чернівецької області, здається, з Новоселицького району. Він зі мною математику вчив, фізику, особливо різні мови вивчав. Коли вже було видно, що він тісно дружить зі мною, я його запитав: "Іване, ти справді оце хочеш учити, чи тебе до мене підіслав "кум"?"  – "Та що ти, якби "кум" присилав, я б йому очі заплював!".  – "А ти не плюй. Тебе обов'язково повинні викликати і будуть вербувати". – "Та я відмовлюся", – каже Іван. – "А ти не відмовляйся, ти дай згоду, а потім прийдеш до мене і скажеш, коли тебе завербували і яке завдання тобі дали".

Буквально днів через 10 – 15 Іван прибігає схвильований і каже: "Михтодь, – Михтодем звали мене і зараз звуть у селі, – ти як у воду дивився!" – "А що таке?" – "Оце прямо від "кума"". – "А хто тебе приймав?" – "Капітан Пічугін." – "І що? Де?" – Він сказав мені... Ми ж перед тим цю земляночку бачили, але дивувалися, що за землянка? Ні для життя, ні для чого. -«То в отій землянці, що ми колись дивилися". – "І що він?" – "Вербував мене." – "І ти дав згоду?" – "Дав". – "Яка в у тебе кличка?" – "Умний". – "І за ким?" – "За тобою, – каже, – слідкувати". – "Ну добре. Коли тобі на наступне побачення?" – "Через тиждень, у таку ж саму пору". – "А де?" – "Там же, в тій же землянці". – "Ну добре, – кажу, – за кілька днів до того прийдеш, ми разом напишемо донос і ти понесеш цей донос. Що він у тебе питав?" Він мені сказав. Під ці питання я написав донос, Іван переписав своєю рукою і відніс "куму". На другий день питаю: "Ну як?" – "Та, – каже, – не дуже задоволений був, мовляв, ми знаємо, що він такий і такий, а ти пишеш, що нічого такого не було". На другий раз він при мені писав. Як напише, дасть мені, я провірю, Іван несе. Так десь більше року носив Іван ці доноси.

В.В.Овсієнко: У вас був ручний донощик!

М.І.Волинець: Перед тим у нас було ще пару таких: Гриша Бережний з Чернігівщини. Він так дуже довго працював, із самого початку. А це Іван. Ми тоді визначили всі явочні квартири, цього Погружальського вистежили. Ми 18 донощиків виявили. Ну, деяким ми, як тоді казали, "грали темную". А потім сусіди, земляки від них відмовлялися. І знаєте, вони часто біжать до "кума" і кажуть: "Я не хочу, бо мені "темную сыграли", мої земляки від мене відрікаються". У цих органах захвилювалися. Викликав і мене цей капітан Пічугін, теж вербував, то я йому влаштував скандал, він тільки сказав: "Попомнишь этот день". І кулаком пригрозив. Я пішов звідти.

 

Арешт. Слідство. ОСО

(3 квітня 1950  – 7 лютого 1951)

Наближалася вже мені  демобілізація з армії. Було вже оголошено, що рядові 1926 року народження і сержанти та рядові 1925 року організовано від'їжджають 5 квітня в київському напрямку. А я тоді лежав у санчастині. І от 3 квітня мене з санчастини виписують. Я прийшов у батарею, командир батареї мені дає завдання: заповнити солдатські "карточки взысканий и поощрений". А тут приходить посильний по штабу, рядовий Дворовий: "Волинець, тебе викликають у штаб". Ну, мене в штаб часто викликали – зробити якусь схему, якийсь секретний документ, знали, що в мене є допуск до секретної роботи. Я йду собі роздягнений, бо це згори спуститися вниз у штаб. Казарма на другому поверсі, а штаб унизу. Коли по дорозі до мене майор Хоменко, командир третьої протитанкової батареї: "Це ви в штаб?" Кажу: "Я в штаб". – "А чого ж без шинелі, без головного убору?" – "А що там, у штабі, мороз? Зараз квітень місяць". – "Це ви до мене йшли, поїдемо у відрядження". – "Куди це у відрядження? Мені через день уже їхати додому!" – "Та ми туди й назад, завтра повернемось, то візьміть шинель і головний убір".

Була домовленість, що якщо зі мною щось станеться, то Іван перевірить мій чемоданчик, забере і знищить, що там  є: програма, статут, листи-звернення, розписка Зеліска. Я її взяв про всякий випадок: якщо тебе прислали і якщо ти мене посадиш, то й тобі буде таке ж саме. Це пізніше зіграло певну роль. Бо я від нього взяв підписку точно такої ж форми, яку від нього брали й вони. Це для того, щоб можна потому було говорити, що я його спровокував.

Я пішов, узяв шинель, узяв шапку. "О, бежим, бежим!" – "А куди, яке відрядження?" – "Та в Гороховецькі табори". Це наші літні табори. Я кажу: "Так поїзд же йде ввечері, а чого ж ми зранку туди біжимо?" А він: "Там поїзд змінили, ще новий додали". Ну, я зрозумів усе. Біжимо ми за межі частини, пройшли прохідну, КПП.  "Ух, – він дивиться на годинник, – хоч би не спізнитись. Може, хтось підвезе". І оглядається. Я теж оглядаюся: що ж це може підвезти? Як це машина КГБ "воронок" – то це вже гарантія. "О, наша машина. Може, підвезе". Я бачу – воронок. Я зрозумів, що це арешт.

Машина зупинилася. З машини виходить замначальника контррозвідки дивізії майор Ізраїлев і запрошує мене на заднє сидіння. І цього майора Хоменка. Сіли в машину, їдемо. Приїхали на центральну вулицю Владимира – Московську. Тут лавки, лавки, магазинчики різні, перукарні, а одні двері такі, що якісь там військові ходять, а хто – ніхто нічого не знав. Коло цих дверей стали. Відчиняють двері – а там вхід у Володимирський Кремль, де, виявляється, була контррозвідка КГБ. Хоменко питає: "Товаришу майор, я можу бути вільний?" А я йому відповідаю замість Ізраїлева: "Ви зробили свою справу, можете бути вільний". Він так знітився й побіг.

Заходимо – вартовий пропускає майора, а мене ні, бо в мене немає перепустки. Той щось умовляє вартового, а вартовий ні в яку не пускає. То я кажу: "Товаришу майор, як не пускає, то я піду погуляю". Повертаюся назад до дверей, а майор, як ото шуліка, розчепірив руки: "Куди? Куди? Куди?" Щось там по телефону домовилися, впустили мене. Там мене вже арештували, здерли погони, зняли ремінь і завезли іншим ходом прямо у Владимирську тюрму.

Це сталося 3 квітня 1950 року. Завезли мене у Владимирську тюрму, тільки не в цей великий політізолятор, що над Московською вулицею, а там недалеко від нашої частини була невелика пересильна тюрма. Мене завезли туди і кинули в порожню камеру. У камері багато ліжок, у ніс зразу вдарило тухлою капустою, смородом тютюну.

В.В.Овсієнко: Там ліжка чи нари?

М.І.Волинець: Ні, окремі залізні койки. І тут же фольклор, видряпаний на стінках: "Входящий не унывай, выходящий не радуйся" і подібне. Я тут ніч переночував. Пацюки, як коні, бігали, пищали, смерділо ними.

Вранці майор Ізраїлев викликав мене на перший допит. Перше питання: "Назовите своих друзей". Я зметикував: назвеш своїх близьких товаришів, особливо тих, що з організації. – деякі люди можуть налякатися і наговорити Бог його знає чого. Іншим дадуть добре по ребрах – також можуть спіткнутись. То я назвав тих людей: Погружальського першим, бо він на виду, що ми друзі, Зеліска Івана Степановича другим, назвав ще кілька чоловік, що я колись із ними служив, вони вже давно демобілізувалися.

На другу ніч мене перевели в камеру до політичного. Пеньков там сидів, колишній троцькіст, що його повторно вже арештували. Його арештовували у 30-х роках, тоді випустили, а це повторно. Цей Пеньков учив мене камерної премудрості, як себе поводити. Але я вже це знав. Ми тільки одну ніч побули разом. Мене етапували в Москву. У Москві прямо з вокзалу мене взяли на Бутирку. У Бутирці, звичайно, роздягли догола. І що найперше мене здивувало – може, це й не цікаво говорити... Команда: "Нагнитесь, откройте задний проход". Я не знав, як його автоматично відкривати, то надзиратель мені пояснив: «Отак возьмите руками...» Ну, заглянув, нічого там не знайшов – ні гармати, ні гранати. Тільки я почав одягатись, як прибіг якийсь там сержант, показав якийсь папірець. "Одевайтесь быстрей!" Мене одягли і посадили в якийсь такий як "Додж" – був колись такий американський тягач, тільки з кузовом, з тентом. Там один озброєний чекіст сидить коло водія, а мене в кузові посадили на підлогу і два сидять з автоматами. Сказали: "По сторонам не смотреть!" А Москва – це було десь 6 чи 7 квітня, якраз такий сонячний день, жінки, як ото в перші сонячні дні, вже роздягнені – ну, я так дивлюсь... А потім у цьому кузові, як у рамці: Спасская башня, звезда кремлёвская... Куди мене везуть, думаю? Везуть мимо пам'ятника Пушкіну на Пушкінській площі, далі якийсь пам'ятник – потім я дізнався, що Вернадському. Якимись задвірками виводять, якісь там дрова накидані. Бачу, вивіска: «Окружная газета "Красный воин" Московского военного округа». Я собі дивуюся: чого мене в редакцію "Красного воина" завели? Я кілька разів туди писав дещо – вірші під псевдонімом Іван Малахов. Був такий, я під його марку писав вірші, а він одержував гонорар. Думаю, може, хочуть показати, якого ворога вони спіймали, що в них працював.

Ведуть мене з першого на другий поверх, заводять в один кабінетик. У кабінетику машиністка при вході, тут стілець у закутку, далі двері в наступну кімнату. Ті двері отак ходором ходять – усе гримить, там і в Бога, і в мать, так лаються, що страшно. Ну, думаю, оце чистять якогось такого, як я, а як закінчать, то мене будуть чистити. Коли відчиняються двері, а звідти вискакує підполковник Волгін – мій начальник контррзвідки СМЕРШ 9-го арткорпусу. Я набрався нахабства і кажу: "Иван Петрович, как дела?" Він глянув на мене такими дикими очима, на ньому буквально піт виступив, так люто махнув рукою: "Э-эх-х" – і в двері вискочив. Я аж на переслідстві дізнався, що його тоді через мене вигнали з цих органів як невідповідного, що він мене проґавив.

А тут виходять три полковники. Перший полковник мені видався знайомим, другий так збоку йшов, а третій позаду. Я вже не знаю, що це за редакція така, що тут начальника контррозвідки так матюкали, що аж стіни лопалися. "Пройдемте". Ведуть довгим коридором. Там, видно, когось назустріч вели, то заклацали, як то вони вміють, пальцями. Мене – раз – носом до стінки поставили. Я став, а якраз перед моїм носом їхня стінгазета: "Чекист. Орган контрразведки Московского военного округа". А-а-а, я тоді зрозумів, що то за редакція!

Повели мене до генерал-майора Попова, тоді він був начальником контррозвідки Московського військового округу. Завели, ці полковники всі так стали. Цей, що попереду йшов, став коло генерала збоку, цей коло цієї стінки, а третій кроків з чотири позаду. "Садитесь". Я сів на стілець. А стіл довгий такий, літерою "Т", там червоним, де генерал сидів, а тут зеленим сукном застелений. Я  в кінці. А генерал дуже зайнятий, він там щось пише, але я вже здалека помітив, що отака купа моїх щоденників та моїх листів у генерала вже на столі. Ці полковники всі мовчать, а він пише. А тоді раптом генерал різко підняв голову: "Ну, рассказывай". А я спокійно кажу: "Про що розказувати, товариш генерал?" – Я ще "товариш генерал" кажу. "Про деятельность свою преступную рассказывай!" – "Я не займався ніякою преступною деятельностью, тому немає про що розказувати. Задавайте питання, я буду розказувати". – "Наши следователи тебе будут задавать вопросы". – "Ну, хай задають, я буду відповідати".  – "Ну что здесь играть в кошки-мышки!". Генерал підходить до мене, а на мені аж три гімнастерки – всі ґудзики відрізані, то все видно.  (Це Пеньков мені порадив, а старшина дав нові гімнастерки). Узяв отак нову гімнастерку: "О, тебя приодели – а кто это делал?" Я кажу: "Як хто? Робочі такі, як наші батьки-матері". – "Значит, советские люди?" Я кажу: "Да, советские подданные". Не кажу "советские люди", а "советские подданные". – "Ну, что здесь с тобой толковать? У нас к тебе три вопроса. Первый. "Я не хочу с вами ничего иметь общего" – мы будем знать, как с тобой поступать. Второй вопрос. "Я хочу вернуться в наше советское общество" – тогда мы, может, – отак рукою хвилю показав, – найдем пути. И третий – каяться. Ну что? Выбирай, говори". Я кажу: "Це такі складні питання, що треба подумати над ними". – "Вот, если сразу не отвечаешь, значит, будешь врать." І цим поковникам: "Создайте ему условия, пускай подумает".

Я вийшов із генеральського кабінету, а тут уже конвой стоїть, сержант і два солдати. Мене спустили в підвал цієї "редакції" – і на голі нари. Я там полежав до вечора, солдати мені дали баланди поїсти, а ввечері мене везуть, і везуть у "воронку" вже, але "воронок" не такий загальний, куди напихають, а кожному своя комірка. Отак затиснешся туди, що аж коліна мусиш підбирати.

В.В.Овсієнко: Це називається "стаканчик".

М.І.Волинець: Так, ще й світло в очі тобі б'є, з вічком таким. Привезли кудись, зупинилися, я тільки глянув швиденько по поверхах – раз, два три, чотири... ніби сім поверхів. Повели мене кудись. Поки ця процедура огляду, питаю, де я. – "Вам скажут", "Вам скажут" – ніхто нічого не говорить.

Завели мене – не знаю, на який поверх. Ліфтом везли. Підлога паркетна, начищена, блискуча. Мене завели в такий кутовий бокс. Отака лавка, принесли мені дві перини і пухову подушку – оце тут спи після відбою. "Ложитесь спать". Я подивився – а лягати-то куди? Ляжеш на цю лавку – ноги отак стирчать, хоча б трошки далі, ноги отак – невигідно. Я взяв перину на підлогу і ліг. Раз-раз – відчиняють: "Поднимитесь, нельзя, ложитесь так". І я на цій перині мусив корчитись. Ну, багато було смішних пригод, як на  виводку водили...

В.В.Овсієнко: У них ця процедура називалася відвертіше: «На оправку!»

М.І.Волинець: Головне, що мене вразило, – немає цих годівничок, через які дають баланду. Прийшов у білому ковпаку, на підносі: "Ужин, пожалуйста". Я подумав спершу, що це не мені, спутали мене з кимсь, і не підходжу, а він: "Это вам, вам, ужин, пожалуйста". Я взяв, поїв. Там таке щось зеківське, але не таке смердюче, як у Владимирі. Дивиться у вічко. Як я поїв – той у ковпаку приходить: "Посуду, пожалуйста".

Я так живу десь діб п'ять, але ж треба нормально спати. Я вимагаю прокурора або слідчого. Мене викликає слідчий – такий товстий, з животиком, пальці отакі в нього, як ковбаски, товсті. "Чого так, – мовляв, – добивався? От я ваш слідчий, майор, бачите, моє звання яке, прізвище моє Новосьолов, я буду вести вашу справу". –  "Ну, будете то будете". – "А чого викликали?" – "Що ж мене так помістили – хоч би поспати треба". – "А ты же еще не в камере, от підеш у камеру, там виспишся, там можна буде спати".

Я там ще одну ніч переночував. Щоправда, слідчий сказав: "Мій начальник хоче з тобою познайомитися". А начальник слідчого відділу третього головного управління був полковник Афанасенко, це сусідній з ним кабінет. І цей теж сидить, як і там генерал, за столом літерою "Т". Дуже зайнятий, на "здрастуйте" не відповідає. Тоді голову підняв: "Розказуй!" А я: "Про що розказувати?" – "Про свою злочинну діяльність розказуй!" – "Давайте питання, що вас цікавить, я буду відповідати". – "Це слідчий буде задавати питання". – "Хай слідчий, – кажу, – задає".  Зразу лякає мене: "Нам усе відомо". – "Як відомо, то що ви мене питаєте?" – "Уведите". – "Эх, не сложились у тебя, значит, отношения с начальством", сказав Новосьолов, коли повернулися до його кабінету. – "А чого я повинен з ними в добрих відносинах бути?" – "Ну, отак, скоро підеш у камеру".

Перевели мене в камеру, але не тут, на Луб'янці, а саджають у "воронок" і аж у Лефортово на третій поверх. Три койки стоять, але я один був. Мені чим добре було у Лефортівці, що унітаз прямо в камері, що нема цих виводок. Я тут довго був у  камері один. Слідчий мене тільки один раз викликав. Дають мені співкамерника, такий хирлявий, маленький, у воєнній формі, мундир без погонів. Представляється: "Майор Петров Александр Иванович, из "Красной звезды", помощник начальника отдела" якогось там, «боевой подготовки» чи щось таке. "Ви ж читали, – питає мене, – "Красную звезду"?" Кажу: "Читав, регулярно читав, поки була". – "Кого вы там запомнили?" – "Підполковник Трояновський, майор Парсаданов" – це той, що підо Львовом я його стрічав. Він: "О, Парсаданов! Ми ж жили поруч, приходив, мого хлопчика, мою дитину брав на коліна, бавився – і він же ж мене й продав, ти розумієш? Я такого не міг, – каже, – собі й уявити, він же мене й продав!". А я собі думаю, що він тебе продав – і ти його міг продати. Я з ним на відвертість не йду. Ну, то він починає за те, за се, за Київ, бульвар Шевченка, а я кажу: "А ви знаєте, я жив недалеко від Києва, а на бульварі Шевченка й не був. Ото проїжджав Київ залізницею, а більше там нічого й не бачив". Він за ці тополі, почав там вірші писати, питає, кого я з поетів люблю. Ну, кажу, що Шевченка більш за все. "О, Шевченко – це не те, от Блок..." Кого він там ще згадував? Брюсова називав. Іще таке – то, видно, не він вигадав, а там у Москві ходило: послужний список російських поетів двадцятого століття. Перші це наче як маршали. Генералісимус був Маяковський, маршалами були Блок, Брюсов, Тихонов і ще деякі. Усіх він по цій градації розставив, останні після єфрейторів і рядових – навіть незручно говорити – "просто говно". Сюди попадав Анатолій Сафронов. Я зрозумів, що це людина дуже не проста.

Іще нам дали в камеру слухача військового інституту, який вивчав французьку і фарсі – Костерін Геннадій Олександрович. Вони обидва були партійні, дуже Леніна хвалили, Сталіна боялися лаяти, бо це ще при Сталіні було. Всіх дуже хвалили, зійшлися між собою.

А тут прислали нам іще старшину Алексеєвського з Ярославля, що під Москвою. Він розповідав, що грав у воєнному оркестрі на Тегеранській конференції при врученні Сталіним меча зі Сталінграда Черчиллю. І розповідав анекдот, як Ленін потрапив у рай. Ви не чули такого анекдота? Можна розказати його?

В.В.Овсієнко: Якщо він до речі, то розкажіть.

М.І.Волинець: Значить так – помер Ленін. Ну, він знає, що в рай не попаде, бо нищив церкви, вбивав священиків – грішник великий. Він пішов прямо в пекло. Як тільки заявився у пекло, чорти підняли бунт: "Вон звідси! – взяли виштовхали його в шию, – ти нам революцію тут улаштуєш, не треба нам такого". Вигнали і все. Він сидить на роздоріжжі й думає: "Куди ж мені дітися? І сюди немає, і туди немає дороги. Коли йде Мошко з мішком: "Володю, ти чого сидиш?" – "Та, – каже, – отака біда, чорти з пекла вигнали, а в рай не пустять, бо я великий грішник". – "Зараз підемо, я тебе влаштую". – "А як ти влаштуєш?" – "Сідай у мішок". Сів Ленін у мішок, закинув його Мошко на плече, приходить до райської брами, стукає. Петро вже там заснув, двері заіржавіли, бо давно праведників не було. Вийшов Петро, бачить – Мошко. "Чого ти хочеш, Мошку?" – "Скажи, Карл Маркс тут?" – "Тут, а що тобі треба?" – "Візьми йому передачу, це його барахло", – і передав мішок. Отак Ленін попав у рай.

Алексеєвський розповів цей анекдот, а на другий день викликали Петрова, через день Алексеєвського викликають. І Петров мені каже: "Бачиш, що за вражина, як він про Леніна говорив". Ну, ясно було, я вже після цього йому абсолютно нічого не довіряв. А цього Алексеєвського зразу забрали. Там ще кілька чоловік у нас було, далі й мене забрали звідти.

Слідчий, що вів мою справу, вже бачив у моєму щоденнику запис, чин Сталіну був встановлений: "Його Людоїдська Величність Йосиф Перший і Останній". Слідчий мені казав: "Тебя только за это могут кокнуть". Очевидно, мій слідчий майор Новосьолов уже знав, куди я в них записаний, то навіть розповідав мені ось такі речі. Він, виявляється, служив колись на кордоні прикордонником із Карацупою Микитою. Чули про такого? У 30-х роках перед війною він гримів на всю, понад триста порушників кордону на Далекому Сході затримав. Виявляється, цей Новосьолов, мій слідчий, з Карацупою міняли один одного в наряді на кордоні. І розказує, як Карацупу зробили героєм. Я його за язика не тягнув, але він розказував.

"Оце підібрали цього самолюбивого, але й недалекого хохла, а ми з ним разом ходили в собачу школу" зі своїми службовими собаками. У Карацупи собака звався Інгус. Ми міняли один одного. Там багато ходять з Маньчжурії через річку Іман. Часто приходять з-за кордону так, що ми й не знаємо. Через місяць нам розказують, що були родичі звідти, а ми не знали нічого – то що ж ми тут робимо на цім кордоні, куди ми дивимось? Треба ж піднімати дух, щоб усі бачили, що кордон на замку. Тут вирішили висунути Карацупу. Беруть свого чоловіка, але десь із інших застав, що його тут не знають, бо нас тут на заставі всі місцеві знають, присилають його нам на заставу. Ми ставимо його на кордон і пускаємо з завданням: "Іди в місто Іман чи в театр, чи на базар, у такі людні місця". А за ним пускаємо Карацупу з собакою. Уявіть собі: йде кіносеанс, вривається наряд. Собака летить в один ряд і хоче когось хапати за глотку. В останній момент її відсмикують. А він руки підняв – це на виду у всіх: навіть на базарі чи в театрі не сховався! Отак от Карацупу героєм робили".

Це мені слідчий Новосьолов розповідав. І ще деякі цікаві речі.

Після цього мене перевели в іншу камеру. Я там був десь із місяць. Так возили з Лефортівки на Луб'янку. А цей Новосьолов чи у відпустці був, чи його у відрядження посилали сюди, на Україну. Він був у Коростишеві, в Житомирі, був у Києві. У Києві він допитував Галину Шоліну, народну артистку України, бо в мене був лист від неї. Допитував, чи вона мене знає. А звідки б вона мене знала? Усіх допитували, чи не діє тут така організація, як Спілка вільної української молоді. Але в Києві й Житомирі сказали, що такої не знають.

А тим часом мене допитували інші слідчі. Першим викликав лейтенант Вартанов. Привели мене, сиджу на тому штрафному стільчику – коли вривається в футболці такий, атлетичної форми: "Здравствуйте!" – "Ну, здрастуйте". – "От іду, бачу – сидить чоловік, скучає. Дай, думаю, зайду поговорю з ним!" – так він мені каже. І задає питання по справі. Я кажу: "Вибачте, але всім, хто проходить мимо, я не даю показів». – "Як? Я ваш слідчий!" – "Ви самі представилися, що йшли мимо". Ну, він сюди-туди покрутився  і почав мені торочити: "От знаєш, яка зараз в міліції форма?"  А я вже бачив ту нову форму міліції, що як той царський городовий був. "От уже вводять в Москві, в Ленінграді, в Свердловську, в Баку". А я кажу: "Пробачте, а ви не азербайджанець?" – "А звідки ти знаєш?" – "Бачу по вас".  А в мене, між іншим, був хороший друг про службі, служив у Львові, Гейдар Алієв.

В.В.Овсієнко: Як? Оцей самий, що був членом Політбюро ЦК КПРС, а тепер Президент Азербайджану? 

М.І.Волинець: Оцей самий. Носив секретну пошту, старшим сержантом був. Багато хлопців-азербайджанців було в армії. – "Да, я из Баку". – "Ну добре. Я бачив цю форму перед арештом, але щось воно дуже на царського городового змахує". – "Ну, це національна традиція!" А я кажу: "У Москві, в Ленінграді це національна традиція, а от у вас у Баку – це національна традиція?" – "Но мы же сейчас все народы-братья!" – "Ну, брати то брати, але ж національності різні». Він щось так подивився, подзвонив. Футбол якраз був, він побіг на футбол.

А на другий раз уже мене викликає капітан Малишев. Два рази викликав, але вже офіційно представлявся, допитував.

Після того переводять мене ще в одну камеру. Прийшов у камеру – знов Петров, Олексій Михайлович, другий – Єрохін Гліб, а третій німець з якимось дуже поширеним прізвищем, але він усе мовчав. Виявляється, всі вони – радянські розвідники. Петров був резидентом ГРУ в Празі, Єрохін працював його агентом у Празі і завербований ще до війни. Батько його був осавулом козачої армії, у 20-х роках емігрував у Прагу. Сина осавула, Глєба Федоровича Єрохіна, завербували ще в ґімназії. Він у Чехословаччині дослужився до лейтенанта КГБ.

Чого мене кинули між них? Притому, всі вони по одній справі, не суджені... Щоб обробити мене чи налякати? Я не знаю. Я був там тиждень, дуже цікаві речі розказував мені цей Петров. Він більше за всіх говорив. Я про нього в своїх спогадах написав. Він розказував мені, як робили лютневу революцію 1948 року в Чехословаччині, коли Бенеша замінили Ґотвальдом. Цю революцію робив перший секретар совєцького посольства, він був резидент по лінії КГБ, а Петров був резидент від ГРУ. Цей новий перший секретар посольства, як прийшов, то показав йому документ. У документі написано: такому-то і такому-то, що направляється першим секретарем посольства в Прагу замість померлого такого-то. А дата призначення – на день раніше, ніж той умер.

В.В.Овсієнко: Твердо знали, що він має померти?

М.І.Волинець: Так, твердо знали, що він помре. Отакі речі він розказував. Ще розказував, як і хто Фінську війну спровокував – два полковники і генерал першими стріляли по Ленінграду в 1939 році. Ну, й інші такі речі він розказував.

Щоправда, я побув там десь із тиждень, мене звідси перекинули в "смертний коридор", як його називали. Там я просидів півтора місяця. Я нічого не знав про хід справи. Мені навіть не сказали, що справа закінчена. Новосьолов сказав: "Ну что, будем кончать?" Але мені не давали ознайомитися зі справою. З Зеліском, що я його завербував, не дали очної ставки. І взагалі у справі про нього ніякої мови не було.

Із грудня 1950 до лютого 1951 сидів я в «Лефортово» без суду в камері смертників. У лютому привезли мене в «Бутирку» і кидають у камеру, де тільки три чоловіка. Два підійшли до мене: один – Шендерович, другий – Пілітович, працівники Міністерства заготівель СССР. А третій сидить, потупивши очі в стіну, навіть не дивиться на мене. Питаю, чому той такий байдужий? То, кажуть, француз. Я думав, що пожартували, питаю, чи не бердичівський француз. Ні, кажуть, справжній француз. "А чому ж він так?" – " А тому, – кажуть, – що він нічого по-російськи не знає". А вони по-французьки нічого не знають. Він по-німецьки наче знає, але вони не можуть з ним говорити, бо німецької не знають. Мене здивувало, що євреї не знають німецької мови. Я підходжу до нього і по-німецьки вітаюся з ним. Він схопився, наче його пружина підкинула, отак схопив обома руками мою руку, сльози потекли, він тремтить весь і відповідає мені по-німецьки: "Ой, каже, пробачте, я плачу – я вже два роки сиджу і ні з ким не міг перекинутися людським словом". А вивчив він по-російськи тільки "капуста", бо там смердючою капустою нас годували. І то як запрацює той вантажний ліфт, яким везуть капусту, то він тоді всім казав: "Капусьта".

Не буду вже розказувати, що там у камері робилось і говорилось. Викликають мене, ведуть у таку комірку вниз. Там невеличкий столик і якийсь підполковник із таким жовтим лицем – видно, що він на природі рідко бував. "Сідайте, будь ласка, – показує рукою навпроти через столик. – Познайомтесь". І дає мені витяг із постанови "Особого Совещания". Я прочитав. А там унизу секретар підписував, точно такий формат, як ото листочок у мене. Він дивиться так на мене пильно-пильно, і я зрозумів, чому. Читаю спогади Дьякова, інших – там, прочитавши вирок, засуджений завжди кричать: "Я не винний, я товариша Сталіна люблю більше всіх!" Кричали, обурювалися, а я спокійно собі посміхнувся і кажу: "Оце і все?" А він так дивиться, надув губи, ніби не дійшло до нього: "Да, да". Я кажу: "Тож підписатись десь треба?" – "Да-да, распишитесь». – "Та тут же місця нема для мого підпису". – "На звороті он". Я перекинув – там є місце, я пишу, що ознайомився, і знов питаю спокійно: "То треба й дату поставити?" А він знов ніби не розуміє мене, дивиться ніби переляканими очима й каже: "Так, так, поставьте, поставьте". Ну, я поставив дату і все.* (*М.Волинець був засуджений ОСО 7  лютого 1951 року за  ст. 58-1б, 58-10 ч. 1 та 58-11 КК РСФРС на 25 років позбавлення волі. – В.О.)

Тут він дзвонить, приходять наглядачі, ведуть мене в камеру – і раптом ЧП: зустрічаємося з якоюсь жінкою в такому темному костюмі. Така красива, висока, струнка, спідничка на ній ледь-ледь нижче колін. Зустрілися ми, привіталися, а ця стара карга, що її вела, наглядачка, як ота стара квочка! Жінку запхали в один бік, мене в інший, а наглядачі там довго сварилися між собою, хто це винен.

Уже не повели мене в ту камеру, а в загальну,  де були засуджені.

 

Етап

(Березень 1951)

З «Бутирки» на початку березня 1951 року повезли мене на етап. Прямо вниз звели, а там у "воронку" – "воронок" уже цей загальний – сидить якийсь, видно, що військовий. Познайомилися, адже я теж у військовій шинелі, хоч без пояса і ґудзики ми з хліба поробили. Висушили, з хліба ґудзики попришивали. Це Давидов, військовий лікар, із Сум. Тільки це він мені сказав, почали говорити, хто де сидів і в яких камерах. Він у Лефортівці теж був. Я сказав, що з Петровим сидів. "Петров? Сволочь, наседка!" Я питаю, який Петров, бо я ж із двома Петровими сидів. "Александр Иванович, с "Красной звезды". А другий – розвідник Петров" – "Отой самий, що з "Красной звезды" – сволочь". Отак він мені сказав. І на цьому розмова закінчилась, бо привели інших. Привели Рабіновича – начальника техвідділу Міністерства геології, Ромма – секретаря парторганізації Міністерства геології, і Олександра Зоніна – письменника з Ленінграда. Зонін уже в Караганді сидів, тепер його викликали як свідка у справі якогось його товариша і це вже назад відправляли. Вони прийняли мене в свою компанію. З нами там іще й німці були.

Зонін мені розповідав отаку історію – це дуже цікаво. Каже мені по секрету: "От ви приїдете в табір. А там оці власівці, оці бандерівці – вони, знаєте, які? Я ж думав, що там перевиховують, совєцьких людей роблять із цих націоналістів – а там вони мітингують, прилюдно виступають проти товариша Сталіна, проти радянської влади! Я це терпів-терпів – а я ж у шахті робив – та й думаю: що ж це таке? Піду ж я до цього "кума" спитаю – це так, він нам пояснює, там оперуповноважених називають. Пішов до "кума" і розказую йому, що це таке? І як ви думаєте, що мені "кум" відповів? Кум мені сказав: "Ви що, думаєте, що ми цього не знаємо? Ми це знаємо добре. Вони своєю справою займаються, а ми в меншості і нічого зробити не можемо. А вам я раджу: коли будете йти від мене, то дивіться, щоб вас ніхто не помітив. Бо я не даю вам гарантії, що завтра, як підете в шахту, вам на голову не впаде шматок породи і ви більше до мене не прийдете". Отак цьому Зоніну Олександру Іллічу, письменнику, сказав "кум".

У Челябінську нас роз'єднали з Зоніним та іншими, а з Роммом ми поїхали в Тайшет.

Чуна. Втеча

(Весна 1951 – серпень 1954)

А з Тайшета нас уже привезли на ДОК (деревообробний комбінат), на Чуну. Тут був син генерала Тарнавського, Мирон Миронович. З ним у бригаді був Володимир Царик зі Львова. Він мене знайшов, бо знав, що я у Львові служив, добре знаю Львів. А Тарнавський був бригадиром на електростанції і по суті він завідував, був як начальник електростанції. Там бригада була в теплі, і робота була більш-менш не така каторжна – це ж не те, що в ліс іти чи ще кудись. Мене хотіли туди взяти, але поки побігали, знайшли цього Тарнавського і він дав згоду, щоб мене забрати туди в електроцех, то вже мене направили в цех стінбруса, де робили для складних будиночків брус на стіни. Ну, порадилися – а що, тут теж у цеху, в теплі, робота конвеєрна, і я тут лишився. "А якщо буде погано, тяжко, прийдеш до мене, я заберу", – сказав Тарнавський.

Я тут працював, поки не дійшло до Кенгірського та Норильського повстання. До нас чутки доходили, вже й деякі свідки прийшли.

В.В.Овсієнко: Бо повстанців перекидали в різні табори...

М.І.Волинець: То ми почали й тут наводити зв'язки. А як? Тільки через вільних можна в цьому цеху щось зробити. То я спеціально перейшов на "чорну біржу", куди приходять вагони і машини, щоб мати зв'язок. Ми наводили зв'язок із жіночою колонією та з Вихорівкою. Туди наших людей відвозили, а звідти до нас.

Але в цей час почалися зміни в Москві, Сталін помер. Була чутка, що будуть державні комісії – ще їх не було, але вже говорили, що будуть державні комісії з перегляду справ.

Ми вирішили тікати, а тут залишалася команда, щоб спалити цей ДОК. Вони його запалили, але чомусь невдало, так що пожежу скоро погасили. Там організував підпал Єфим, мордвин. А ми – я, Котенко Льонька, Куралін Анатолій, який після того був у Дубровлазі, – ми втікали. Ми п'ятеро йшли по коробу, троє нас вийшло, а Мовчарука Дмитра і Петра з Волині засипало, вони не могли вилізти, то вернулися назад, а свої речі лишили.

В.В.Овсієнко: Що це за короб був?

М.І.Волинець: Наші зеки будували за зоною клуб для вільних і для гарнізону. А опалення туди проводили від котельні, що була в зоні. Труби для опалення обшивали дошками, що утворювали короб, а між тими дошками можна було пробратися. Ми зробили під естакадою потайний вхід, перевірили, чи можна пролізти. А це треба було десь так метрів 300 – 400 проповзти по цих трубах. Ми троє пройшли, але останній з нас, Котенко, завалив вхід, і ті двоє повернулися, а речі свої там лишили, бо не могли забрати. То вони поспішали, щоб, поки будуть знімати нічну зміну, повернутися назад. Вони покинули свої речі. А нам треба було знати про ті речі, щоб не видати їх, бо допитувалися, хто ще з нами був.

Нас піймали при переправі через річку Чуну. Наш пліт, за який ми трималися, штовхаючи поперед себе, стрімкою течією розбило об непомітні в темряві загородження, і Котенко крикнув: «Спасите!». Нас прямо на воді оточили човнами озброєні й настрополені чекістами місцеві жителі, затримали й віддали чекістам. Привезли нас назад у цю колону, посадили в БУР. Ну, то я оголосив голодовку. Сім днів голодував і вже імітував, що не можу навіть встати. Прислали санітара, завезли мене в санчастину, там мені вкололи глюкозу, підгодували трошки, а через два дні нас уже мали відправити в тюрму в Тайшет, на суд. Хлопці з зони прямо через вікно санчастину осаджували, дали нам п'ять мішків продуктів,  набрали на всіх. І на зиму нам дали одяг, так що ми їхали в Тайшет споряджені.

Нас судила (25 серпня 1954 року. – В.О.) виїзна сесія Іркутського обласного суду. Добавили нам по ст.82, ч. 1, Кодексу Російської Федерації по три роки .

 

Озерлаг

(1954 – 1956)

Нас відправили на штрафну 43-ю зону аж під Братськ, де тоді будували станцію Анзьоба. Там ми взагалі відмовилися ходити на роботу. 

В.В.Овсієнко: А яка там робота?

М.І.Волинець: Там треба було ходити будувати цей посьолок Анзьоба – це неподалік Братська. То ми тільки заходили в зону, але нічого там не робили. Ми видивлялися, чи є умови, щоб звідти втекти.

По дорозі я познайомився з македонцем, що жив у Греції. Він був в армії генерала Маркоса  – комуністична партія організувала армію, яка воювала до 50-х років. Він в армії генерала Маркоса був заступником командира бригади по політичній, виховній частині. Він поет, у мене й досі є його рукою написаний вірш, це Петро Раковський. Він був делегатом першого конґресу на захист миру, який проводили в Парижі і в Празі – кому не дали візу в Париж, ті зібралися в Празі. Він також був у Празі і розповідав мені про це. І він приєднався до нас, не ходив на роботу.

Ми в тій 43-й колонії вияснили, що сюди з усього Озерлагу звозять іноземних підданих, а всіх совєцьких підданих відправляють в інші лагпункти. А я ніколи не бачив українців зі східної діаспори – з Маньчжурії, з Китаю, а тут появилося два. Це був Яхно Павло – він був член уряду Забайкальської Народної Республіки. Він у Читі сидів у 1920 році, куди його чекісти посадили. Потім вони втекли, він у Харбіні завідував українською "Просвітою" – там тоді "Просвіта" працювала. І був Микола Одинець – професор, він був радником імператора Маньчжурії Пу Ї. Мені треба було з ними якось переговорити, хоча би подивитися, що за люди. То коли мене викликали на етап, я сказав днювальному, що, мов, такий пішов на роботу. 

В.В.Овсієнко: 4 червня 2001 року продовжує пан Методій Волинець.

М.І.Волинець: Коли вдруге прийшли надзирателі і називали моє прізвище, всі дружно закричали: "Чого ви нас турбуєте? Він пішов на роботу". А я три дні бесідував з Яхном і з професором Одинцем. Вони мені розповідали про Забайкальську Народну Республіку, про події на Зеленому Клині у 1918-20 роках, розповідали про свою роботу в Маньчжурії, про роботу "Просвіти". Це мені дуже цікаво було, бо я це вперше бачив емігрантів-українців з Далекого Сходу. Після цього я пішов сам зголосився, що я отут один лишився між іноземців, то мене відправили звідси на 06-ту колонію на цегельню.

Тут, на цегельному заводі, мене призначили на так звану гофманську піч вивантажувати готову свіжовипалену цеглу при температурі 70-80 градусів. Одягали валянки, давали там ватні штани, шапки-ушанки, такі спеціальні окуляри на очі, щоб бачити все. Туди посилали по черзі. Я зразу сказав: "Начальник, я там 25 років не відпрацюю, я туди не піду".

Хлопці зразу мені допомогли. Багато було хлопців з України. Бригадир Петро Шкуринов, білоруський журналіст із Мозиря, узяв мене в бригаду помічником кочегара на випаленні цегли і на формуванні. Я там працював помічником кочегара.

Тут уже була більш організована група підпільників. Найбільш авторитетним був Іван Васильович Долішній. Він був надрайонним ОУН Жидачівського надрайону, потрапив у полон непритомним, пораненим. Тоді йому око зіпсували. Згодом цю колонію закрили як нерентабельну, мене знову перекинули на той же ДОК, звідки я почав каторгу, на Чуну. Але вже трапилося в той час, як до нас вже почали приходити люди, які відсиділи по два роки в закритих тюрмах, після Кенгіра, після Норильська. Іван Гришин-Грищук – теж письменник, він зараз у Вижниці живе, прибув із Владимира з критої тюрми, прибув Юрко Сахаров. Він руку в Норильську втратив, відомий майстер спорту по шахах, ще до війни не раз був чемпіоном України.

Почалася в нас робота на згуртування зеків, що наглядачі абсолютно нічого не знали. Начальство як викликає когось, то він бере з собою не менше двох свідків, щоб люди знали, про що тебе питали, що говорили. Стукачів з зони вивели, тому що в нас на електростанції були такі великі печі, де палили тирсою, то як піймали були з доносом такого Бухарова, ще там одного колишнього чекіста, що сидів у нас, бригадира, – то вони щезали безслідно. То вони вже всі боялися.

Я працював уже в бухгалтерії рахівником, а головний бухгалтер був вільний. Його син, капітан, був тут в оперчастині, то він усе казав: "Що таке, мій чекіст усе жаліється, що нічого не знаємо, що тут у вас робиться". Я кажу: "Михайле Івановичу, це ж добре, коли нічого не знають".

Ми влаштували так, що вільний бригадир чи там начальник цеху – він нічого не мав до розстановки робочої сили. Скільки там у нічну зміну працюють, хто в другу, хто в першу – це все ми самі рахували. І так розраховували, щоб у нічну зміну працювали не тиждень, як раніше було, а дві-три ночі. Одне слово, порядок був повністю наш. Начальство без нашої згоди не могло нікого арештувати, бо тільки арештує – свисток, усі кидають роботу – мусять випустити його в зону.

 

Комісія. Переслідство

(1956 – 1957)

На Чуні вже почала працювати державна комісія з перегляду справ. Це вже був 1956 рік. Почалася ця робота в червні. Випускали  масово – кожного дня викликали чоловік 30 – 40 і переважно нікому не відмовляли.

В.В.Овсієнко: А в зоні скільки людей було?

М.І.Волинець: Було нас у зоні коло 2000 чоловік. Випускали масово. Завод уже плану не виконував, то з усіх інших, допоміжних зон, сюди звозили людей.

Мене у вересні 1956 року ця комісія не відпустила і нічого не вирішила в моїй справі, я залишався. Я був репресований Особливою нарадою, а всі справи  Особливої нараді були опротестовані Генеральною прокуратурою. То мене на початку жовтня 1956 року  викликали на переслідство на Луб’янку. Десь 7 – 8 числа слідчий сказав мені, що помер Остап Вишня.

В.В.Овсієнко: Остап Вишня помер 28 вересня 1956 року.

М.І.Волинець: Так, 1956 року.  Це переслідство тривало до червня 1957 року. Слідчий знову був знову Євген, але перший був Новосьолов, а тут Євген Зернов. Прокурор Аракчеєв – головний військовий прокурор. Я ще жартував: "Щось у мене все пушкінські прізвища". Слідчий питає: "Як? Аракчеєва я знаю, а Зернов хто?" Я йому пушкінську епіграму: "Романов и Зернов лихой, вы сходны меж собою: Зернов, хромаешь ты ногой, Романов – головою". – "О, то ти знаєш Пушкіна!" – "Та я ж вчився у радянській школі".

У мене зі слідчим відносини були не дуже дружні, я перед ним не хилився. То мені влаштували таке. Викликають мене в окрему камеру, сидять там, я порахував, 14 чоловік. На чолі був генерал-майор. Мій прокурор  Аракчеєв, мій слідчий Зернов, ще якісь там полковники, підполковники, майори. Один ставить питання і не чекає відповіді, як другий уже питає. Але я вже був битий, то кажу: "Зачекайте, я дам відповідь на перше питання, тоді буду вам відповідати". Аракчеєв показує мені листа від однієї студентки з Одеського університету. А вони її не знайшли, бо вона писала під псевдонімом Ларіонова Лариса Ларіонівна або "Л в кубі" – вона ще так підписувалася. Вони її не знайшли. Я писав українською, а вона мені російською. "Так вы националист", – писала у листі. Прокурор каже: "Во, смотри, "националист", ты сам сознаешься, что ты националист". – "Вибачайте, громадянине прокурор, то не мій лист. Ви допитайте ту людину, яка писала мені цього листа, які вона мали підстави так писати. А по-друге, кажу, порядні люди чужих листів не читають". Прокурор підскочив, як ужалений: "Порядні люди не пишуть антисовєтчину в листах". – "Покажіть мого листа. Це ж не мій лист – що ж ви мене звинувачуєте по чужому листу?" Щоправда, генерал каже: "Аракчеев, сядь, сядь, сядь". А він підполковник був, цей Аракчеєв. Осадили його, а мені нічого не сказали і повели в камеру.

Може, знаєте, що зразу після смерті Сталіна було кілька процесів: ніби Караванського спіймали, якого закинули в Молдавії.

В.В.Овсієнко: Так Святослава Караванського зразу після війни посадили...

М.І.Волинець: Ні, то інший. У Норвегії піймані були Галай і Скворцов. То я з цим Галаєм тут зустрівся. А режим був такий, що спи вдень скільки хочеш. Вільно було, добре було. Почали прибувати студенти, які виступали в Москві  проти окупації Угорщини – сини крупних чинів. От син завагітпропом ЦК Александрова, Анатолій сидів зі мною деякий час.

На опізнання суб'єкта мене водили. Привели нас трьох, посадили на стільцях, іще якийсь цивільний сидить – впізнавай, хто тут є. Він упізнав свого брата – був такий Рибак зі Ставропольського краю, що служив у Совєцькій армії в Німеччині і втік в англійську зону та жив у Лондоні. Після смерті Сталіна там посольство видавало агітаційні газети: "Повертайтеся, вас чекає батьківщина!"

В.В.Овсієнко: "Родина-мать простит".

М.І.Волинець: Так Він покинув там сім'ю і приїхав сюди матір провідати. А тут йому вже був вирок – "смертна кара", то після цього дали 10 років.

  Був зі мною один військовий, а другий був Барикін – конструктор стрілецької зброї. Він винайшов якусь нову ґвинтівку, чи що, і представив її у Міністерство оборони як свій винахід для патентування. Йому відмовили і дали документ, що вона ніякого інтересу для нас не становить. То він узяв і продав її французам. Тоді його посадили: ага, ти французам нову зброю видав! Це його четвертий раз возили на суд, то він їм казав: ось вам висновки експертів.

А оцей Володимир Галай, що з Норвегії був закинений, розповідав, як він утік із Австрії в американську зону, як він там американську розвідувальну школу закінчив. Його вчителем був майор Совєцької армії, що вже 12 разів переходив сюди-туди кордон і був у них інструктором  школи. Його мати жила в Геленджику Краснодарського краю, коло Новоросійська, а батько в Ірпені під Києвом. Цей Володимир Галай сидів у Дубровлазі. Йому привозили альбоми  з фотознімками тих, хто за кордоном і хто цікавив розвідку. Він гортав ці альбоми – чи не зустріне когось зі знайомих. У камеру йому давали газети читати (він засуджений). А коли мене посадили до нього, то його виводили в іншу камеру читати газети. Приходив підполковник Кротов, який згодом підписав мені звільнення, то ми йому сказали: "Гражданін підполковник, то він же приходить і мені всі новини розказує. Який сенс його виводити?" Кротов сказав: "Ви маєте рацію". Ще не встиг він обійти камери на цьому поверсі, як нам уже приносять "Известия". У Галая були табірні альбоми з віршами і піснями, то я йому записав під виглядом вірша листа до моєї майбутньої дружини. Він його згодом з Дубровлагу відіслав їй. Я від нього ще зо три листи з Дубровлагу одержав був. 

Судив мене суд Московського міського військового гарнізону. Голова суду підполковник Сікачов, Аракчеєв був прокурором. Наглядач сказав: "О, тут полчаса и назад приедем».  Ну, добре, півгодини то півгодини, чим скоріше тим краще. Вони знову викликали за свідків цього Погружальського і Ніну Антощенко, Зеліска викликали з Караганди (я ще й записав у своїх книжках: вулиця Песчаная, 1). Перерва. Закінчився перший день суду.

На другий день прокурор вимагає мені на повну котушку: не випускати. Щоправда, адвокат щось там ні те, ні се мимрив. Я, між іншим, відмовився від адвоката, бо не хотів цієї процедури. Пішли судді на нараду. А нарада так: сцена, а там їхня будка. Вони там накурили і двері відчинили. Наглядач каже: "Ну, це ще хвилин 5-10 і поїдемо обідати". А вони там говорять і говорять, минає півгодини – нема, година – нема. Двері відчиняються – той те говорить, той те, і я почув, що підполковник Сікачов підбиває підсумки: "Якщо прокурор подасть протест (він, звичайно, російською говорив), то ми подамо контрпротест, що є покази тодішні й теперішні, по-друге, все підтверджено документами, третє – що проведено аналіз його злочинної діяльності на основі щоденників". А мені все це чути і я собі думаю, що опротестую так само. Нарада суддів тривала чотири години.

Я прийшов у камеру і кажу: "Хлопці, вісім років". А я вже сім з лишком відсидів, пару місяців заліків маю. Через тиждень чи скільки якраз буде 8 років, підрахували майже день у день. Хлопці кажуть: "Будемо чекати".* (*Військовий трибунал Московського гарнізону 16 травня 1957 року переглянув справу М.Волинця і виніс новий вирок за ст.ст. 58-10 і 58-11 КК РСФСР: 8 років виправно-трудових таборів та позбавлення прав на 3 роки (ст. 31). Цим вироком також поглиналася невідбута частина вироку Іркутського облсуду від 25. 08. 1954 р. Оскільки початок терміну рахувався від першого арешту, з 3 квітня 1950 року, то це означало звільнення. – В.О.).  

Коли на другий чи на третій день викликає мене підполковник Кротов: "Прокурор подав протест на рішення  трибуналу. Ви будете писати якусь заяву?"  – "Буду". – "Скільки вам паперу дати?" – "Два листочки дайте". – "Так мало?" – "А навіщо багато?" Він відчинив окрему камеру, на столику чорнило. Я написав точно те, що цей голова суду сказав як контраргументи прокурору.

 

На волі

(22 червня 1957 – 19 вересня 1980)

Минуло майже два тижні, дійшлося 22 червня 1957 року* (*Довідка тюрми КГБ при Раді Міністрів СРСР про звільнення датована 21 червня 1957 року. – В.О.) , викликають мене з речами, а куди – "Нічого не знаємо". Бог його знає, чи додому, чи назад у табір. А сиділи тут студенти Московського технологічного інституту, цього Бауманського, за протести проти окупації Угорщини, і цей Рибак. Я кажу: "Давайте так домовимось. Я залишаю тут пасту і зубну щітку. Якщо мене беруть на етап, то я скажу, що забув їх, принесіть мені, бо де ж узяти. А якщо їхати додому, то не буду брати щітки і пасти. Так і зробили.

Привели мене до підполковника Кротова, замначальника Луб'янської тюрми: "Куда вам ехать?" Я кажу: "У Житомир". Він: "Вот документы, станция Житомир, уже выписаны". Дає мені на два дні добові гроші – два карбованці з копійками, щось вісімдесят п’ять чи що. Дає добові і вимогу на квиток. Вивели мене через четверо дверей і випустили з Луб'янки, але не тут, на вулицю Дзержинського, а десь із тилу, там провулок якийсь. Сказали, що там підете – є станція метро "Дзержинська", а звідти до "Київської" доїдете. Я вийшов і не зорієнтувався, куди йти. Чемодан цей, знаєте, такий...

В.В.Овсієнко: Дерев'яний, мабуть.

М.І.Волинець: Дерев'яний, з такими залізними кутами і плетена ручка – мені хлопці постаралися, зробили, полакували. Іде якийсь чоловік, я привітався, кажу: "Скажіть, будь ласка, де тут станція метро "Дзержинська"?" А він так перелякано оглянувся туди-сюди і пальцем тикнув: "Отам". Дивлюсь – чорна арка – "Дзержинська". Пішов я на цю станцію. Приїхав на станцію метро "Київська", зайшов на вокзал, а тут черги такі... Я почав розпитувати, люди кажуть, що вони вже третю добу чекають, бо не дають квитків.

Я переночував, а тоді якийсь там зі мною заговорив: "А ви, – каже, – спробуйте до чергового міліціонера підійти". Якийсь лейтенант чергував. Я підійшов і так з понтом йому кажу: "Я з внутрішньої тюрми КГБ, – він так на мене подивився, – мене випустили і дали добових на дві доби. Я вже добу прочекав, а далі з чим їхати додому? Красти я не вмію, я не крав. Як бути, щоб доїхати?" Він: "Давайте ваши документы". Побачив мою довідку про звільнення, пішов у приміщення кас. Виходить, віддає довідку: "Підійдіть у касу номер шість". Я дивлюся, що то за каса номер шість? Бачу  – "Інтурист". Я підходжу до віконечка, питаю: "Можна квиток?" А вона глянула: "Это вы, – вже знає, – вы Волынец?" Кажу: "Я". – "Куда вам? Может, мягкий з доплатой?" – "У мене грошей нема, яка може бути доплата, давайте, який є". Дала мені квиток, я як заліз аж на третій поверх, то аж у Києві зліз. Точніше, не в Києві, а в Хуторі Михайлівському зліз, став на коліна і землю поцілував.

У Києві теж не знав, де та автобусна станція, то я на Фастів поїхав, а з Фастова – на черговому паровозі, якийсь ішов на Житомир. Мене машиністи взяли на паровоз у тендер і привезли в Житомир. А в Житомирі вже знайшов попутку, вона привезла мене в Коростишів. Шофер відмовився брати з мене гроші. У мене там лишилося карбованців тридцять чи що. Я йому даю: "На всі, – кажу, – бо в мене більше нема". А він: "Не треба мені грошей".

Прийшов додому. А тут не хотіли давати паспорт, уперлись і все. Я вже воював-воював, а зрештою написав заяву (копія в мене є й зараз): "Прошу видати паспорт у зв'язку з виїздом за межі Європейської частини СССР". А мій дядько робив на той час заступником начальника відділу карного розшуку, теж Волинець, з Пилипович родом, то він почув про те і, видно, переговорив з начальником районної міліції. Я ходив до того начальника, він: "А чого? Навіщо вам паспорт? Чому вам не дали там паспорт?" Я кажу: "Тому що то не тюрма для відбування покарання, а слідча, звідти не дають паспортів". – "Ну, це правильно. Занесіть свої документи в паспортний стіл". Я заніс, а там старшина писар, він мого старшого брата знав, який учителював в Іванівці. Брат усю війну пробув у армії – у сороковому році як призваний, так у 1945 демобілізувався. Бо вчителів перших демобілізували. Той писар каже до мене: "Іди погуляй, через дві години приходь, буде паспорт. Зараз усе кидаю і пишу тобі паспорт". Це було 2 серпня 1957 року.

Взяв я цей паспорт, прийшов додому, а батько: "Ну як, дали чи ні?" – "Дали". – "Ану, покажи". Батько взяв – і аж заплакав, що це мені паспорт видали.

Я через деякий час поїхав у Кемеровську область, де вже була моя майбутня дружина. Ми познайомилися тільки листовно, але весь підтримували листування. Коли я був на цегельному заводі на нуль-шостій зоні, то вона вже була безконвойна і приходила до мене на побачення. У мене отут у книжечці є про те побачення, навіть дата, коли вона була у мене.* (*У збірці М.Волинця «Не вертайтесь, літа мої...», Житомир: АСА, 1999, на стор. 43 є вірш «Побачення», підписаний «Цегельний завод, 4.07. 1955». – В.О.). Нам тоді дали чотири години на побачення, ми переговорили. Оце знімок: вона на Печорі сиділа, 18 років їй було. Там була сільськогосподарська зона. Фотографував їхній агроном, теж колишній зек, який там лишився працювати. У 1948 році їх з Печори, з Абеза, перевезли сюди, в Тайшет. 

Отже, я поїхав у Кемеровську область, там ми одружилися, я працював на шахті. Одразу пішов у десятий клас вечірньої школи, хоч у мене було 8 класів освіти. 1959 року закінчив десятий клас із золотою медаллю і поступив у Кемеровський філіал Всесоюзного заочного фінансово-економічного інституту.

Працював спершу ремонтником у шахті, тоді черговим електрослюсарем, закінчив курси електрослюсарів, тоді перейшов такелажником робити, працював десятником на лісоскладі, бо так треба було у зв'язку з навчанням (а я пішов на відділ матеріально-технічного постачання, бо на інших відділах мені не світило). Потім мене взяли економістом в шахтоуправління. Я там недовго проробив, бо я 1964 року закінчив інститут (теж з відзнакою) і у вересні ми звідти виїхали.

Поселилися ми в селі, у матері. Тепер Травневе, тоді Іванівка була. Я їздив по всій Україні шукати роботи – був у Дніпропетровську, був у Запоріжжі, у Миколаєві, був у Кіровограді, був у Червонограді за Заході,  в Сокалі – скрізь. Як торкнеться, звідки прийшов, – на тому кінчається. Я тоді з великим трудом, по знайомству, влаштувався бухгалтером у Коростишівській "Сільгосптехніці", я був ніби як ревізор. Поробив там скількись – мене головним бухгалтером тут же поставили. А мені ця бухгалтерія дуже не подобалася, я економіст за освітою. Я її покинув, перейшов у "Міжколгоспбуд" плановиком. А потім працював начальником планово-виробничого відділу до самого арешту, 14 з лишком років.

Заарештували мене вдруге 19 вересня 1980 року.

В.В.Овсієнко: Але чекайте, тут ось у книжці пишеться, що ви дописували до газет. Я так зрозумів, що ви працювали як журналіст?

М.І.Волинець: Я не був штатним журналістом, я так дописував. Ви розумієте, оце дописування до газет у мене було ніби як пробний камінь – чи добрий ковпак наді мною висить, чи ні. Я, наприклад, перші після звільнення вірші надрукував у "Радянській Житомирщині". Мене зразу взяли в керівництво літстудії при "Радянській Житомирщині". Але прийшли хлопці з КГБ і сказали Олексієві Опанасюку, що ти з цим хлопцем не того – не висувай його нікуди, не друкуйте його, робіть, що хочете, не кажіть йому нічого, але щоб не друкували. А в районній газеті "Ленінським шляхом" мене друкували, і я знав, що коли мене перестануть друкувати – значить усе. Це в мене було як пробний камінь. Друкувались навіть економічні статті, друкувалися гуморески – "Рибальська", "Гикавка"  – багато. Загалом, якщо порахувати, кілька сотень було надруковано – вірші, гуморески прозою і віршовані. Тут їх і художня самодіяльність читала. Редактор газети "Ленінським шляхом" Василь Лінивий...

В.В.Овсієнко: Мені знайоме це прізвище.

М.І.Волинець: Пам'ятаєте, десь у лютому 1991 року  в газеті Якова Зайка "Голос громадянина" в Житомирі була стаття "Лінивий вилазить з комуністичного окопу"?  То я написав під псевдонімом Нечай. Так мені Зайко запропонував. Бо ми з Василем Лінивим  не раз у його кабінеті випивали... Він мені казав: "Ти давай переходь сюди!" Але працювати в газету я би ніколи не пішов. Я знав, що то за робота. Нащо вона мені, як у мене економічна – все-таки хоч якась людська робота, так?

В.В.Овсієнко: Авжеж.

М.І.Волинець: Щоправда, я написав анкету, яку мені Лінивий дав. Теж для проби. Мені вже сказали, що Лінивий був з цією анкетою у Буханової – це секретар райкому по ідеології, а вона сказала: "Дивіться самі". Мені вже це сказали, а Лінивий мовчить. Десь за тиждень мені вже другий з райкому каже, що Буханова так і так казала. Після цього я питаю Лінивого: "Василь Павлович, то як там із моєю анкетою?" Він каже: "Ти знаєш, сказала, що ні, не брати". Я тільки всміхнувся: ну, збрехав то збрехав, я вже нічого від нього не чекав, але я й не збирався йти в редакцію газети працювати. Я для того писав, щоб знати, чи будуть мене за зябра брати. А про це мені сказав Данило Окийченко, що там  і там наші хлопці-письменники щось про тебе погане говорили. Тоді я посилаю, наприклад, у "Радянську Житомирщину" вірш – присилають відписку: або дуже зайнята газета, або пришліть інше. Опанасюк тільки зо два роки тому сказав, що до нього приходили попереджували. Михайло Клименко теж перед смертю признався, що йому теж казали. Бо його сімдесятиріччя ми справляли в нього вдома, цілу ніч.

Коли вже тут не друкували, то в  журналі "Україна" Петро Сліпчук, він з Мінин, що поруч з вашими Ставками, родом, був там зав літературним відділом, надрукував одну байку, потім дитячі віршики, "смішинки". Був ще фейлетон "Шедеври Коростишева" – як оголошення пишуть з грубими помилками. Я їх збирав, тоді така мода була в журналі. А в "Радянському Львові", я вам показував, це ще у 1946 році було надруковано вірша.

 

Нова розправа 

(6 серпня  – 14  листопада 1980)

6 і 7 серпня 1980 року в мене провели обшук. Справу проти мене порушили 11 вересня, а 19 вересня мене знову заарештували. Судили 14 листопада в Житомирі.

В.В.Овсієнко: А за яких обставин це сталося?

М.І.Волинець: За обставинами, які тому передували, вже було видно, що мене збираються арештувати. Тоді арештували Юрія Залету, він викладав французьку мову в Студениці. 

В.В.Овсієнко: Ага, я чув про це.

М.І.Волинець: У нього вже видана була одна книжка "Хто витримає спеку" – вона є у мене, він мені її подарував. Познайомився я з ним у редакції районної газети. Він їздив у Київ у справах – до журналу "Всесвіт" французькі свої переклади відвозив. Коли приїжджав останнім автобусом, а на Студеницю вже не було чим їхати, то він заходив до мене. Разів три ночував у мене. Він сам був зі Східної Словаччини. Його вже і на Донбасі попереджували, і на Волині попереджували (він там в університеті працював). То він оце сховався сюди, в село. Звичайно, тут за ним теж стежили.

Залету арештували десь у липні 1980 року. І здала його, кажуть, рідна дружина, яка там же вчителювала в селі. Знайшли в нього в записній книжці – французькою мовою він писав, – що має до того, що має до того. Щодо мене він записав: друкарська машинка (щоб йому можна було друкувати на ній), друге – знайомства з письменниками, третє – знайомі у районі. Поки там фахівця знайшли, переклали з французької, дійшли до мене. Вони вирішили, видно,  знову "організацію"  зліпити, а вже потім арештують мене.

Уже пішла мова, що Юрія Залету заарештували. А перед цим редакція районної газети і райком комсомолу висували його на обласну комсомольську премію імені Шпака. То їх викликали та дали: кого висуваєте? Тут паніка у всіх...

Мене заарештували у зв'язку зі справою Залети. Санкція прокурора на обшук була: "с целью изъятия рукуписей Залеты Юрия Ивановича". Ніби у мене його рукописи є. У мене й зараз є його друкована книжка, що він мені подарував із підписом. Шукали рукописи не його, а мої – це явна провокація була. Шукали навіть у туалеті, ніби я в туалеті ховав рукописи Залети. Навіть дитячі колготки маленької доньки перевіряли, школярки. А як зайшли до бібліотеки та взялися трусити – а там було що трусити, – закінчили день увечері, опечатали і поїхали. На другий день знов приїхали, знову цілий день, і знайшли мої щоденники. О, щоденники знайшли! Тоді вони вже тут сіли, посадили двох своїх стукачів, щоб по датах сортували. Два дні трусили, 6 і 7 серпня.

Капітан Ніколай Обельченко, слідчий з обласного КГБ, пред'явив мені щоденники, допитувався, чого я неправду говорив, що Білоусова і Протопопов утекли з СССР, бо їм тут погано було, а там їм краще. І про Растроповича та Вишневську. Отакі примітивні речі. Я кажу: "Ви хоч би прочитали: у мене написано, що Растроповичі відбули у творче закордонне відрядження і їм відмовили в поверненні назад, не тікали вони". І не погано їм тут було: у них була шикарна дача, вони були лауреати Ленінських премій, Державних премій, вони були народні артисти СССР, у них була шана і все. Ні, як сказав донощик – так воно і є. "Як ви те зрозуміли?" – питаю слідчий донощика. Не як я говорив, а як донощик зрозумів. Отакого назбирали і дали мені три роки. Стаття 187-прим., судив Житомирський обласний суд. У мене є копія вироку. Головою суду був Білецький.

В.В.Овсієнко: Білецький С.М.- він і мене судив серпні 1981 року.

М.І.Волинець: Білецький. І якісь два військові відставники.

В.В.Овсієнко: Котрі головами кивали.

М.І.Волинець: Так. А прокурор був Савченко, отакий як пацюк. Слідство вів спершу Обельченко, він один обшук робив. Другий обшук робив дома і на роботі... Як же його?  Він згодом у групі Ярошинської був адвокатом. Такий рудий, високий, кучерявий. Потім він у Русі був... Ага, слідчий прокуратури Анатолій Шелепа.

В.В.Овсієнко: Ви з ним тепер зустрічалися, розмовляли?

М.І.Волинець: Не зустрічався. А цей Кулик, кажуть, повісився. Юрій Кулик – це той, що вів слідство до кінця.

В.В.Овсієнко: Закономірно.

М.І.Волинець: Шелепа передав справу Кулику. Йому явно було задано, що робити. Як його розсердиш, то він починає бубніти, як отой індик, що його зрозуміти неможливо. Я йому казав: "Ви можете говорити так, щоб вас можна було зрозуміти?" Він казав, що це не 1937 рік, то я його питав: "Що, плачете за 1937 роком? Вам все одно за цю справу доведеться відповідати. Ви ж явно фальсифікуєте – і з того показання Шальмана, і Добровольського. Все це фальсифікація. А вам хто, Ярошенко підказав?" – Це заступник начальника слідчого відділу КГБ.

Одного разу в КГБ під час слідства (ще до арешту) Обельченко каже: "Підемо сьогодні до начальства". Цього начальства щось довго не було. Він дзвонив-дзвонив, аж нарешті начальство з'явилося. Ведуть мене кудись на другий поверх, там такий "залізний Фелікс", щоправда, бронзовий, стоїть перед входом. Заходжу туди. Там сидить цей самий Ярошенко і ще якийсь начальник, якийсь там на "-ський", я забув його прізвище – Хомутовський чи Колодзінський, чи якось так.

Я пройшов так, руки за спину: "Добрий день!" Начальник слідчого відділу зразу: "О, дивись – він уже знає, як арештовані ходять, руки за спину тримає". Кажу: "А хто в нас зараз цього не знає? У нас рідко хто не сидів – усі знають, як треба ходити до начальства". А цей Ярошенко: "Він хоче, щоб його під номером поховали". – "Як це вас зрозуміти?" Він переходить на суржик: "Коли в заключенії хто вмирає, то над ним ставлять не хрест, а номер його особової справи". – "Громадянине начальник, мені в 1950 році на Луб'янці те саме говорили – а зараз ті, що на Луб'янці, давно згнили, а я ще, бачите, живу". Він аж побілів: "То він хоче два віки прожити! Вже ж таки пожилий!" А я кажу: "Скільки мені Бог дав, стільки буду жити – це не від вас залежить". Начальник дивиться в ті справи: "Ти дивись! Він і в районній партійній школі працював, він і в видавництві "Дніпро" працює, він і в газеті виступав – скільки енергії! Оцю б енергію направити в необхідне русло! Але це ж позор! Позор! – государственный преступник читал политэкономию в партийной школе!" Кажу: "А я ж не просився в ту школу – мене викликали і сказали: йди читай. То я й читав". – "У партійній пресі друкувався!" – "А хто мені казав не друкуватися? То я не буду більше друкуватися!" – "Як не будеш? Треба друкуватися!" Я так зрозумів, що це треба опублікувати покаяння. Кажу: "Ні, я більше не буду друкуватися. Як вам не подобається, то що ж я буду друкуватися?" – "Ну, що тут довго говорити? Йдіть додому і працюйте! Ми вас більше викликати не будемо».

То я й пішов. А через днів три ...

М.І.Волинець: ...Кулик мене викликав і вже допитував з великим магнітофоном. І очну ставку нам ставив. З майстром Шальманом, з Добровольським, який працював у моєму відділі, з племінником нашого начальника, комсомольським секретарем Ярмолицьким. Оцих три було.

Мене повіз у Житомир машиною наш районний начальник КГБ Василь Балабанов. Він зараз десь у Києві робить. Так лагідно до мене: "Та Мефодій Іванович, та ви ж із золотою медаллю закінчили, та всі знають, що ви ж така людина...". А я йому кажу: "Василь Олександрович, не лізьте мені в очі хоч тут, у машині". А він малювання викладав у першій нашій школі, де мій син учився, і мого сина знав. Я кажу: "Оце навчилися по чужих кишенях, по чужих коморах лазити. Ви що, і школярам кишені вивертали, чи антисовєтчину не носять? Не лізьте з цими дурацькими запитаннями".

А ще перед тим у КГБ якийсь підполковник прийшов: "О, щоденники він писав!" Яке диво, що щоденники писав! "А що ти писав, кому ти давав їх читати?" Я кажу: "Нікому не давав – хто ж чужі щоденники читає?" – "А жінці ти давав?"  – "Ви що, в лісі родилися, не знаєте, що щоденники пишуть люди, які щось мають за душею, щось уміють написати. Ви що, не знаєте, що таке щоденник?" А той підполковник: "Я теж пишу щоденник, але такого не пишу, як ти писав". – "Що ж ви пишете? Скільки грошей жінці дали на базар, скільки вона вам здачі віддала і що принесла за ці гроші?" – "Ні, такі побутові речі, про дітей». – "І тоді приносите цього щоденника сюди у відділ і даєте всім читати?" – "Та ні", – каже. – "А чого ж ви мені такі дурацькі питання задаєте?"  Підполковник змився, а Балабанов у куточку стояв як побитий, як той школяр.

Як той підполковник пішов, то Балабанов до мене при цьому Обельченку: "Мефодій Іванович, я на вас теж в обіді". – "А що?" – "Але ж я теж, хоч і недовго, а належу до цієї когорти". До чекістів, мовляв. Я питаю: "Ну і що, чим я вас образив?" – "Ви ж там написали, що в чекістів руки по лікті в крові". – "Погано ви читали, Василь Олександрович". – "Як, я сам особисто читав!" Я кажу: "Там написано не по лікті, а по плечі в крові!" Він так став і не знає, що відповідати. А потім питає: "Нащо так обідив підполковника?" Я кажу: "Хай не лізе з дурацькими питаннями, що ж я можу ще казати".

З цим Куликом я теж весь час сперечався: "Правильно, це не тридцять сьомий рік, і вам доведеться відповідати за цю фальсифікацію, за все, це вам слави не додасть".

Мене повезли на суд. Я від адвоката відмовився. Мені якусь там білу даму дали, вона прийшла до мене перед засіданням суду. Я питаю: "Ви хоч щось читали в моїй справі?" – "Я вже ознайомилася». – "Якби читали, то там чорним по білому записано, що я відмовляюся від адвоката". – "Як же так, – каже, – не можна ж без адвоката, мене призначив суд". – "Ну, – кажу, – як суд вас призначив, то ви захищайте суд, а я вас не потребую". Її прізвище Суміна, а чоловік її був якимось там чиновником по цій же репресивній частині. Коли цій Суміній і я сказав, що вона мені не потрібна, то конвоїр – а конвоїри були з Середньої Азії – грубо прогнав її: "Иди, иди на своё место".

Суд провели скоро, за один день. Отой Ярошенко ходить і заглядає в двері до залу суду.

В.В.Овсієнко: А дату суду пам'ятаєте?

М.І.Волинець: Суд цей був... Залету вони судили в жовтні, мене 2 жовтня возили до нього свідком. А мене судили десь у листопаді 1980-го, точно зараз не пам'ятаю, здається 14-го.

Почали свідків викликати. "Якою мовою вам вести?" – питає Білецький. Я кажу: "Мені байдуже, хоч турецькою". – "Угу". А якою з ворогом говорити? Та краще вже, як ти мене російською будеш допитувати, а я тобі буду відповідати українською.

Вони скоро – раз, раз: "Визнаєте?" – "Не визнаю". – "Ну що ж, будемо свідків викликати". Вводять свідків. Один свідок, їхній стукач Шальман, поїхав десь у турне відпочивати, то зачитують письмові покази. Виконроб Паламарчук каже: "Ну, от, ще задовго до того, як наші в Афганістан ввели війська, він казав, що наші туди ввійдуть і там буде велика війна". А цей Білецький: "А коли це він вам таке говорив?" А це ж тільки в грудні 1979 року введені війська, ще й року не минуло. А він так: "Років так п'ять...». А цей Білецький на нього: "А ви хоч знаєте, який зараз рік?" Паламарчук – вже аж піт на ньому виступив: "Ну, здається, вісімдесятий". – "Так здається чи точно?" І він сів.

І так кожного. Цей Добровольський як почав, то я його теж на чомусь піймав і осадив. Тоді прокурор Савченко виступає: "Він у своєму щоденнику, – назвав номер зошита і сторінку, – написав, що шкодує, що не був у лавах ОУН-УПА".  А я добре пам'ятаю, що то за запис – то запис ще з часів, як працювала державна комісія, яка хлопців, які були в УПА, звільнила, а мене ні. Я добре пам'ятаю. "У мене, – кажу, – є питання до прокурора. От ви назвали таку сторінку, номер – знайдіть оцей вислів. Тут усі щоденники мої лежать перед вами. Знайдіть". Він узяв, шукав-шукав – немає. "Ну, – кажу, – то де вона, чия це цитата? Вами придумана?" Білецький подивився – нема, дав одному засідателю – нема, другому – нема. Я кажу: "Так чия ж це цитата, звідки ви її взяли?" Білецький: "Ну, неважно". Я кажу: "Вам неважно, а мені то важно".

Вони чекали, що я в останньому слові наговорю чогось такого крамольного (і я чув, що Ярошенко їх так натягував), щоб перекваліфікувати мені статтю 187-1 на 62-у.

Вони йдуть на обід, а після того – останнє слово. Мені хлопці-конвойні принесли обідати, а я кажу, що не хочу.  Прийшли з обіду. Жінка моя була на суді – їй не повідомили, вона дізналася через людей і приїхала. Сиділи там усі ці свідки – як відповів, то вже сідає в залі. Я їх усіх знаю. Там з моєю дружиною сиділа ще одна жінка. Моя казала, що вона переживала за мене. Сидів ще  якийсь один незнайомий, що коли мені вирок винесли три роки, він встав і кричав: "Мало, мало!" А Суміна побігла до жінки правити гонорар. Та жінка,  що була з моєю дружиною, каже: "Ви не платіть, бо це все жуліки. Усе виясниться, тоді буде видно, кому платити". І жінка нічого не заплатила цій Суміній.

Аж тепер мені хлопці – Журавський, Опанасюк, Василь Оверчук – кажуть, що то Кавун протестував, журналіст Олексій Кавун, який тепер у "Голосі України", а тоді в "Радянській Житомирщині" працював. А тепер він такий патріот, що Боже мій!

В.В.Овсієнко: Та він гидкі, реакційні матеріали писав ще й на межі вісімдесятих-дев'яностих років, "О.Кавун" підписувався. 

М.І.Волинець: Мене зразу після суду привезли туди, де стригти мали. Якийсь у такому чорному форменому кожушку стоїть, йому черговий каже: "Ото твій земляк" – на мене. "Звідки?" – до мене. Я кажу: "Яка ваша справа? Там у ділі є написано – то що, кожному відповідати по коридорах?" – "Ну, попадеш ти до мене, будеш знати". Я кажу: "Як попаду, тоді буду знати, а зараз мені з вами нема чого говорити".

В.В.Овсієнко: А які були умови утримання в житомирській тюрмі? 

М.І.Волинець: Ну, в житомирській тюрмі... У журналі "Зона" був надрукований мій вірш: там така атмосфера, що пацюки дохнуть, а люди мусять терпіти.* (*Методій Волинець. Житомир. КПЗ. – Зона, № 10, 1993. С. 36-37). По-перше, в камерах вентиляція дуже погана. А людей набивають стільки, що як я прийшов, то й на підлозі не було де лягти. Лягали на лавах, на столах, на підлозі – все забивалося. Мене, щоправда, в перший день виконроб з Олевська, що робив у "Міжколгоспбуді", поклав на нарах між собою і своїм сусідом. А я не міг знайти на підлозі місця. Дихати не було чим.

В.В.Овсієнко: Курять і чай варять.

М.І.Волинець: І оця ж параша відгороджена, у ній весь час той чай варять. Вікно відчинене, шибки вибиті, але все одно дихати не було чим. Годували, знаєте, як годують, – смердюче все, але тільки ради того, що я колгоспний вихованець, у колгоспі виріс, тридцять третій рік пережив, і в армії не дуже годували, то в мене ніколи це не було проблемою, навіть як голодний був. Ото інша річ, як немає книжки якоїсь прочитати чи газети – я без цього не можу. А без хліба я можу просидіти.

А люди – переважно побутові, кримінальники, цигани, всякі махінатори великі, за вбивство, за зґвалтування, до того жінка приїхала на побачення – вбив, то його сюди посадили, – якийсь там Юшко, п'яниці, той украв велосипед, той на чужому мотоциклі два дні покатився, той картоплю на городі викопав і продав, щоб жінці на дісталася, – жінка посадила, той позичив у тещі 40 рублів, як її не було вдома, написав їй записку, що віддасть із зарплатні, а теща не хотіла чекати, заявила в суд, що вкрав 40 рублів, то його посадили, п'ять років дали зятьку – отаке було. Той по підвалах чистив, Сашко там такий був, гарненький хлопчина, нарахували йому на 7 карбованців 35 копійок маринаду різного – також п'ять років дали. І отака вся блатна шваль. Особливо запам'яталося, як вони, блатняги, перегукуються: "Могила, Могила, Могила, я Коряга, как слышишь? Прием". – "Я Коряга, я Коряга, Могила, как слышишь?" – "Слышу хорошо". – "Раскаряку возили? Сколько дали?" – "Восемь лет". – "Ништяк, расход". Отакі розмови. А там надзирателі кричать, матюкаються, бігають, але щоб дуже прискіпувались – уже того не було. Посилали на роботу вдень, хто хотів, картонажний цех там був. То я туди ходив. Там тієї роботи... Я там заробив аж один карбованець із копійками – мені на зошит вистачило, щоб писати. Інші пишуть-пишуть-пишуть постійно ці скарги – я скарг не писав ніяких нікуди, нічого абсолютно.

 

Райки

(Листопад 1980 – грудень 1981)

Після того мене відправляють у Райки, що під Бердичевом. Там я пробув трохи більше року. А в Райках, виявляється, цей капітан, з яким я не захотів говорити в коридорі Житомирської тюрми,  був заступником начальника спецчастини. Майор Штепа був начальником оперативної роботи в КГБ, а цей капітан Черниш був його заступником. Раз він викликав мене. "Ну що ви, – кажу, – мене викликали? Мені скоро на роботу йти". І кажу: "Я вас впізнаю, громадянин капітан". – "Звідки ви мене знаєте?" "А, – кажу, – пам'ятаєте,  в Житомирі ви мені обіцяли, що вивернете кожух, як я до вас попаду?" Він так подивився на мене: "Ну, вам скоро на роботу, йдіть". – "То ви для цього викликали, щоб побачити мене?" Нічого не сказав. Для чого він викликав? Я пішов.

Я й там щоденник вів, але ховав. Там хлопці були... Але я відкрито виписував у зошит з книжок, з газети якісь там цитати – видавництво, сторінка така – це щоб було до чого відмовиться. Одного разу приходжу я вранці на роботу, а мені кажуть, що в цеху був шмон, забрали мій щоденник. Але в мене там лежали конспекти – цитати з бібліотечних книжок і з газет.  Я так нічого з того не роблю. В обідню пору приходить цей майор Штепа: "Прошу всех выйти". Ну, ми встаємо та йдемо. "Нет, вы останьтесь". Став переді мною, я сиджу за своїм робочим столом. (А я там писав списки, накладні виписував, які відвантажуємо деталі, що ми робили для київського "Точелектроприлада", для заводу імені Лепсе, рами для мотоциклетного заводу – я виписував ці документи). Він сів за стіл: "Я от тут забрав цієї ночі ваші записки".  – "Я знаю". – "Звідки ви знаєте?" – "Тут шуму було стільки... Ну що, читали?" – "Читав». – "Ну, прочитали, знайшли щось там?" – "Та ні, там вроді нічого". – "Ну, то повернути треба – почитали, і досить". – "Ні, я вам не поверну". – "А що, ще будете перечитувати?" Я знаю, що це ж пішло у КГБ – "Ні". – "То ви скажіть, можна робити записи? Це дозволяється чи ні?" – "Можна, можна, будь ласка". – "То що, напишу, а ви знов прийдете заберете?" – "Ні-ні, більше не буду брати. І менше розказуйте, яка в нас була мова". І пішов.

У Райках суворий режим. Особливість: у Райках всеукраїнська лікарня для зеків, хворих на сифіліс. І особливо багато було одеситів та з Донбасу. Його там десь арештують, а як у нього сифіліс, то сюди везуть. Трошки підлікують і відправляють у загальну зону.

В.В.Овсієнко: А ці сифілітики відокремлені?

М.І.Волинець: Там лікарня – окрема зона, їх окремо годували – все окремо. Але і в нас  кожна секція відгороджена.

Найбільше надокучав Приймак, начальник режиму. Оце давай йому в строю в ногу йди, ото на місці топтатися. Ну, перевалилися пару раз та й перестали всі. Він кричить-кричить – ніхто не хоче топтатися на місці. Не завжди зачиняли ворота між секціями. У нас прямо з секції був вхід у кінозал і в бібліотеку, то ми через ту секцію могли аж у ту зону вийти.

Ну, звичайно, стукачі навколо увивались.

Ще цікаво мене везли з Житомира в Райки. Там зеківський вагон робить коло: Житомир – Коростень – Новоград – Бердичів – Житомир. Привезли в Коростень, уже треба рушати на Новоград-Волинський, аж привозять якогось, кричить: "Голодний, змерз, я з карцера!" А в мене оселедець був, хліб, то я йому віддав, на, поїж. Сопливчак прізвище. Я з ним навіть не знайомився, а він зразу, що тут Волинець, що він з Залетою знався, що Залета йому листи пише, що він десь із Черняхівського району, недалеко від Студениці.

Приїхали ми в Райки – він зразу став бригадиром бригади "придурків" (тобто обслуги). І все мене вербував, що давай іди в ці "придурки". Я кажу, що обійдуся без "придурків".

Нас, як тільки привезли етапом у Райки, то зразу помістили в БУР, де станки для плетіння дротяної сітки. Усе воно вимазане, масла того налито, усі верстати брудні.

А мені на ноги не було черевиків, сорок п'ятий розмір треба. То я сидів там до останнього, поки десь мені відкопали черевики, що налізли на мене. Нашили бірки, привели на цей ареопаг,  де розподіляють, кого куди. Викликали й мене. Бачу, начальник колони так переглянувся з одним лейтенантом, що сидів тут, де начальники цехів і начальники загонів. "Яка спеціальність?" – "Економіст". – "Ну, економісту в нас нема роботи. Хто його візьме?" Лейтенант Романчук, загоновий: "Я візьму". Він мене направляє: "Ідіть у шостий барак, на другий поверх піднімайтеся, там третя бригада, бригадиру скажіть, що я прислав вас бригадиром". Я прийшов до цього бригадира, а тут бригадний завгосп уже мені й місце приготував. Бригадир каже: "О, то ви прийшли. Знаєте, вже два дні, як нам сказали, що ви приїдете сюди, і казали, що глядіть, бо це такий!" Нагорі мені місце приготували. Щоправда, мій сусід, москвич Юрко Корягин, каже: "Старик, лягай вниз на моє місце". Кажу: "Не треба, я нагорі". На верхніх нарах мені краще і читати, і записати щось таємно, і не товчуться, а то на нижніх нарах весь час сидять, ніколи нема спокою. Я пішов на верхні нари.

Тут завгосп, ніби старшина бригади, і цей бригадир Микола Пащенко, і загоновий прийшли – давай їм найперше стінгазету намалювати. Я їм стінгазету зробив, поновив бригадні списки, понаписував протоколи засідання їхньої ради. Десь за тиждень я це зробив. І цей Микола Пащенко, бригадир, каже мені: "Знаєте, я так їх ненавиджу, оцих чекістів. Я хотів би щось таке зробити, щоб люди кругом це почули". – "Що ж ти зробиш, Коля?" – "Я б написав якихось листівок і розкидав би так, щоби кругом лагеря вони полетіли». – "А як ти їх розкидаєш? Тебе ж не пускають за лагер, а тут вітру такого нема, щоб відносив листівки". – "Он труба в котельні є, а там розтяжка аж у робочу зону. По тій розтяжці на верхню ремонтну площадку можна вилізти і звідти як кинути, то вони аж у Райки і Швайківку полетять". Я кажу: "Коля, ти більше мені такого не кажи, і скажи отим, що тобі казали мені таке сказати, що вони дурні. Як вони тебе викличуть, то скажи, що вони дурні, нехай вони більше не морозять таких дурниць". Він туди-сюди, а тоді, нарешті, сказав: "Це вони мене наставили, сказали, що бригадиром тебе залишимо, як будеш за ним стежити". А він відмовився, то його з бригадира зняли.

Коли я вже їхав на поселення в Перм, це Пащенко їхав етапом зі мною разом у лікарню в Житомир і тут при всіх розказував, як його вербували і плакав: "Простіть мені, простіть". – "Я, Миколо, тобі давно все простив". Я йому навіть вірш написав, є в мене той вірш, тільки він зараз у цій добірці, що пішла до Євгена Захарова в Харків.

В.В.Овсієнко: А яка була підстава везти вас на поселення? Це ж через суд робилося?

М.І.Волинець: Через суд. Після того, як половину терміну відбув, подають на суд. Ну, мене вони хотіли позбутися. Між іншим, лікар, який робив мені медичне обстеження, сказав, що це на лісоповал, у тайгу, мовляв, у вас уже літа не ті, скажіть, що не хочете, то я вас залишу тут. А я не хотів тут бути, кажу: "Давайте я поїду". – "Ну, дивіться, щоб не ображалися на мене". І я поїхав.

А тут усе було приготовлено. Спершу своя комісія, табірна – начальник табору  майор Баранов, замполіт, начальник режиму – всі сидять у клубі. Нас привели і викликають: "За що судили?" – кожного питають, той розказує. "Визнаєш себе винним чи ні?" і так далі. Пішов я. "За що судили?" Кажу: "А ви знаєте, я й зараз не знаю, за що". А замполіт Коломойцев, уже підполковник:  "Ви дивіться, він не знає, за що сидить!" А начальник табору Баранов: "Він збирав компрометуючі матеріали на керівників району". О, що їх лякало. Їм до лампочки совєцька влада. Ну, я там написав, що перший секретар райкому партії Гелевера дурень. Ну, дурень, як він був дурень – то це компрометуючий матеріал? Я ж на нього нікуди не доносив. Чи я на його місце хотів стати? Теж ні. Замполіт каже: "А зараз ви не писали щось на нас?" – "Поки що не писав". – "О, чуєте слово "поки що", а може ж і написати. То пошлемо його в тайгу, хай він там пише". А мені ж тільки цього й треба. Після цього хлопці сміялися: "Ти, – кажуть, – з ними так сміло, не просився, нічого". Кажу: "Вони мене самі випруть, хоч би й просився, то випруть".

Прийшов суд, кличуть, суддя питає характеристику. Романчук, цей загоновий, мені таку характеристику дав, що хоч орден мені давайте. "Ну, ви визнали свою вину?" – питає суддя. Я кажу: "Я давно все вже визнав». І весь суд. "Покличте, хто там наступний".

Заслання

(Грудень 1981 – 19 вересня 1983)

Відтак повезли мене етапом у цей Нироблаг, на Урал.

В.В.Овсієнко: Везли вас довго?

М.І.Волинець: Ми з грудня 1981 до лютого 1982 року їхали. Спершу в Харків на пересильну тюрму "Холодна Гора". Там було забито повністю, місця ніде не було. Лежали аж до параші, а деякі люди стовбичили, бо місця не було. Вночі кричать: "Ложись!". Якщо не ліг, то забігають надзирателі з такими дерев'яними великими молотками і луплять усіх. Нарешті тих, кому не вистачало місця, перевели в іншу камеру, а ми так і залишилися там. Я там дізнався, що помер Суслов, цей "сірий кардинал".

З Харкова нас відправили в Казань. У Казані був більший порядок. Теж на підлозі лежали, але там, по-перше, харчі не так смерділи. Не дуже вони ситні, а хоч не так смерділи. По-друге, що мені подобалося, – обов'язково виганяли на прогулянку, бо в Харкові оті блатні кричать, що не хочемо йти – і сидиш у тій самій ропі, в задусі. А там виганяли всіх. І щотижня приходив прокурор – як не міський, то республіканський, з начальником тюрми або заступником, і питали, які є скарги. Правда, як прокурор з начальниками приходили, то так стоїш за три метри – добре смердить горілкою, але хоч не грубіянили.

Із Казані нас повезли в Солікамськ. Тільки приїхали – нас вивели з вагонів і посадили коло залізничної колії у сніг. Конвоїр ходить з автоматом: "Ну, тут советская власть вам кончилась, тут я у вас власть. Шаг вправо, шаг влево, прыжок вверх – стреляю без предупреждения!" Стали по п'ятірках у "воронки" саджати. У "воронки" не набивали, як у Житомирі, що й собаку пускали, щоб собака нас заганяв у "воронок". А тут по п'ятнадцять чоловік, як належить, – і відправляли в тюрму. Але в тюрмі в камері все тече по стінах, капає прямо на нари, знайти місце, де не тече, неможливо. Отакі патьоки. Ми тиждень були в тому Солікамську. Харч там геть нікудишній, наглядачі і нарядчики торгували чим хочеш – якесь барахло, якісь сувеніри, ножі гарні, з такими наборними ручками – все це продавалося, мінялося. На роботу не виганяли, на прогулянку іноді виганяли. Потім нам дали старе зимове обмундирування і машинами повезли у Нироб Пермської області.

У Нироб привезли, коли вже стемніло, сніг ішов. Конвой нас здав у такий великий скотовоз. Шофер з Райків, Петро, каже: "Ну, хлопці, тепер у вас конвою нема, але ми до Верхньої Колви, може, і не доїдемо, бо в нас тут такий снігопад був, що я сюди ледве доїхав". Щоправда, ми доїхали.

Мене послали кочегаром-водогрієм у тайгу. На лісоповалі зміна ввечері їде додому, а я там залишаюся. Там два були естонці-кухарі, ми в їдальні втрьох ночуємо. Раненько я, поки приїдуть, повинен розпалити котел. Тепла вода треба, щоб заправити машини, трактори. Я тиждень там, тиждень у зоні.

В.В.Овсієнко: Як у зоні? Ви ж на поселенні?

М.І.Волинець: Там був колишній лагер. Тільки зняли колючий дріт, а вся огорожа так і залишилася. Жили ми в бараках двоповерхових. Бараки сирі і тарганів повно – вдень і вночі вони там бігають. Єдине, що мене блощиці чомусь не кусають. Я ще з 1944 року, з армії запримітив, що мене вони не кусають.

В.В.Овсієнко: Така у вас кров – антисовєцька. 

М.І.Волинець: Всі кругом чухаються, кричать, а мене вони не кусають. Оце мені в тюрмі і в таборі допомагало. Ну, ще я не курив ніколи, а там же це великий дефіцит. Це мені дуже спрощувало життя.

Я був цим водогрієм, потім послали мене прийомщиком лісу. На літо нас запроторили в тайгу, а там як на острові: кругом болота, не можна лісу вивезти влітку. Ну, блатні почали прискіпуватись, що от припиши їм. Я кажу: "Та пішли ви к чорту". Та й покинув, пішов звідти.

Послали мене піхтову лапку збирати, оті гіллячки, з них ми варили олію.

Трапилося так, що один з офіцерів, капітан Голуб (сам із Вінницької області родом, землячок, він наглядслужбою командував, був начальником режиму нашої колонії-поселення), подався вчитися в академію МВД. Йому завдання прислали писати контрольну, а він не вміє. Він шукав-шукав, щоб хтось йому написав твір з історії партії. Послав, а йому повернули, не зарахували. Підходить мій нарядчик, такий Ковбаса, з Чернігівської області, і каже: "Ти можеш написати контрольну з історії партії?" Питаю: "Кому, тобі?" Він тоді: "Тут є таке начальство". – "А ти мені скажи, яке начальство, чи варто йому щось написати, чи ні". Він каже: "Голуб". – "Та він же такий крикливий..." Блатні його називали такими словами, що не для преси. Він їх обзивав, а вони його, навзаєм. "Та він дуже хороша людина, – каже, – наш, українець". – "Добре, давай напишу". Я написав йому цю контрольну. – "А німецьку ти можеш?" – "Німецьку можу". Я й німецьку йому зробив. Прислали німецьку контрольну одну, другу – зараховано зразу без усяких. Прислали: "Ваша робота з історії партії зарахована, з нею можете ознайомитись, коли прибудете на екзамени". – "Що це таке? Що це вони прислали мені?" Я кажу: "Знаєте, це, напевне, тому, що робота зразкова, вони там на виставку поставлять, а ви прийдете і подивитеся". – "Не може бути!" – "Ну, – кажу, – вам прислали, що зараховано? Прислали. Більше вам нічого не треба". – "А з політекономії ти можеш зробити?" – "Давайте з політекономії зроблю". Дали там з загального права – я йому все зробив, за цілий перший курс я його академію закінчив. Він поїхав складати екзамени. Коли приїжджає і зразу мені: "Зайдіть до мене в кабінет". Я заходжу – сміється: "А ви, знаєте, правду казали: я тільки прийшов туди, в академію, – у Пермі була філія академії МВД СССР, – тільки зайшов до секретарки зареєструватись, а вона: "А, це ваше прізвище Голуб?" – "Голуб". – "Ви, може, хочете ознайомитися зі своїми контрольними, тими, що ми вам не повернули?" Кажу: "Цікаво було б". – "Отам у нас є виставка кращих робіт наших заочників – підете й ознайомитесь"". А там аж чотири його роботи як зразкові. Я йому казав, що як на першому курсі добре складе, то на другому курсі буде легше – там менше питатимуть. Він тоді: "Правду ви казали: оце прийдеш, скажеш: "Голуб", – "Голуб? А, чекайте, а це ваша робота на виставці?" – "Моя". – І майже не питає, ставить "п'ятірку" і – "Йдіть"".

Так я закінчив перший курс академії МВД (сміється) і за другий курс я йому теж усі контрольні зробив. Він навіть не переписував, я сам від руки писав, сам відправляв. І другий курс я закінчив, але ще не знаю як. Ну, що він мені зробив? Він мене перевів, як воно звалося, старшим робочим на цій піхтовій олії, варити цю олію. А це принцип самогонного апарата – січеш оцю лапку спеціальною січкарнею, отут котел, тут кипить, далі переходить у другий котел, там іще перекипає, звідти вже виходить пара з олією в холодильник, з холодильника вже капає олія. Олія легша і лишається зверху, а вода знизу. Краник там розрахований на те, що якщо повний бак, то олія сходить, а вода лишається.

Ця піхтова олія там була як перший і великий дефіцит. Приїхало начальство з Пермі чи звідкись ревізувати – який хабар дають? Дають піхтову олію. Начальник колонії-поселення присилає мені свого шофера і пару пляшок – давай! Начальник конвою, майор з кавказьким прізвищем, також прийшов до мене: "Слушай, начальник, мне надо пихтового масла бутылку – начальство приехало инспектировать, это ему надо, это, знаешь, самый дефицит у нас. Мы на этом только и живем". Я кажу: "Ну добре, я вам дам – а ви мене зараз берете і тягнете за розбазарювання?" – "Да нет, ты что! Ты только не говори никому, и я не скажу". Я йому, правда, дав, а він: "Что тебе за это?" Я кажу, що нічого, бо я державним майном не торгую – ви державна людина, я державна людина, а це державна олія, то я за це грошей не беру. "Ты смотри! Ну ладно, я тебя буду помнить". То як я ходжу по цьому виселку, зустрінуть: "А, майор сказал, что этот пускай ходит". У бібліотеку мені – будь ласка, можна заходити.

А другий був майор Холодов, начальник режиму відділення. Казали, що він був полковник КГБ, а потім його розжалували за щось у майори. У Москву їхав, то теж прийшов, дав мені гумову грілку, щоб я йому приніс додому. То я сказав, що мене впіймають і посадять у карцер. "Скажеш, що мені – пустять". Так що в них олія – це все.

Так я пробув там до самого звільнення. Як надійшло 19 вересня 1983 року, то мені вже видали документи, розрахували. А погода була – дощ, хмари такі, ніби за верхівки лісу чіпляються. То я ще переночував тут, а на ранок 20-го йду на аеродром, прийшов і жду. А там уже цього Голуба жінка влаштувалася в касі. Вона побачила мене і каже "Ви не відходьте далеко – як тільки буде літак і буде хоч одне місце, то я вам дам квиток". І тут раптом з хмари виринає дванадцятимісний літак і сідає тут на аеродромі. Прибігли, сказали, що є пара місць. Вона мені через голови черги: "Мужчина, давайте деньги!" Я дав гроші, вона каже, що їх забагато. То я сказав, щоб узяла, стільки треба. Вона дала мені квитка і до самого літака провела. Сів я в літак, ми полетіли в Нироб, а тоді сідали десь отут біля вашого Кучина...

В.В.Овсієнко: Станція Чусова?

М.І.Волинець: Так, біля Чусової. Літак там сідав і ще одного чоловіка взяв, теж зека. Прилетіли ми в Перм. Це вже 20 вересня 1983 року. Тут ми переночували.

В.В.Овсієнко: Методій Волинець продовжує, третя касета.

М.І.Волинець: 21 вересня я вилетів з Пермі рейсом Свердловськ – Перм – Київ, був тоді такий рейс. Через 1 годину і 40 хвилин був у Києві, а 23 вересня був я вже вдома, в Коростишеві.

 

Нарешті вдома

(Від  вересня 1983)

Влаштовуватися тут не було куди: куди не підеш, усі відмовляють. Посилали мене в колгосп у Козіївку, там треба було плановика. Сказали, що ми замовили випускника з інституту. Посилали аж у Кам'яний Брід, це далеко – там я сам не захотів. Тоді пішов до Балабанова, начальника КГБ, і кажу, що так і так, ви мене зняли з роботи – тепер дайте роботу, бо я красти не вмію. А ні – то буду на вас капати. Він туди-сюди: "Куди вас посилали?"  – "У Козіївку, у Кам'яний Брід плановиком". Він: "Це, розумієте, номенклатура райкому партії. От у мене є, на ремзаводі треба головного бухгалтера". Я так не люблю цієї бухгалтерської роботи, але думаю, як відмовишся, то він скаже, що пропонував. "Зараз я подзвоню, тільки ви мовчіть". Він дзвонить від себе директору ремзаводу Миронову: "Так і так. Вам головного бухгалтера треба?" Той каже, що треба. – "От у мене є кандидат, я рекомендую, вам пришлють цього чоловіка". – "А хто такий?" А мені перед цим дзвонила його плановичка, що там треба головного бухгалтера, приходьте. А як пронюхали, хто я, то передумали. Проте Балабанов наполіг. Директор заперечує: "То він же зек, сидів"  А  той: "Сидів, але він відсидів своє і тепер такий само громадянин, як усі. Йому треба роботу, ото прийде до вас і буде робити". А мені каже: "Не кажіть, що ви в мене були, що говорили. Тільки скоріше йдіть туди".

Я на другий день пішов туди. А вони, видно, вже переговорили з тим головним бухгалтером, який розсердився, що ніби йому не добавили зарплати, то він подав заяву на звільнення. Йому підписали заяву про звільнення, а тепер він ніби передумав і хоче повернутися. Ну, мене взяли рядовим бухгалтером. Порахував трохи – взяли мене економістом. Потім я був майстром з капітального ремонту і там доробив уже до самої пенсії. Мені 3 березня 1986 року виповнилося 60 років – і я зразу ж пішов на пенсію. 

Після цього вже абсолютно нічого страшного не було. От тільки сусідів підсилали, щоб підслуховували, хто ходить до мене. Казали, що в мене тут "жучки", людей відмовляли: не ходіть туди. Поки я сидів у тюрмі, дружині писали на дверях "бандеровка". Ну, мені у поштову скриньку вкидали – в мене десь воно є, тільки треба шукати – такий череп зі схрещеними кістками. А так усе нічого. Я був на пенсії, ніде більше не робив. Так з пенсії зараз і живу.

В.В.Овсієнко: Розкажіть, будь ласка, про свою дружину, пані Марію, про сім'ю.

М.І.Волинець: Моя дружина Марія Степанівна, з дому Мариняк, також була політзек. Вона сама родом з села Вербляни Яворівського району Львівської області. Була звинувачена в належності до організації ОУН-УПА. Одержала десять років, її судив трибунал МВД Львівського військового округу в 1946 році. Вона працювала підпільно в Червоному Хресті, була зв’язковою місцевого загону Кунанця, Кунанець очолював Яворівський загін. Прямих доказів проти неї не було, тільки що місцевий провокатор дав їй пакунок і якусь записку: "Передай учительці з вашого села, тій, що вона зі східних районів". Вона передала – і це було основне звинувачення проти неї. Інших зізнань вони від неї не добилися, вона нікого не видала. Дали їй 10 років.

Відбувала спершу на Печорі, лагер Абезь, тоді у 1948 році з організацією Озерлага привезли її в Озерлаг. Там ми познайомилися з нею листовно. Коли ми готували повстання – після норильських і кенгірських повстань у нас також готувались повстання, – ми налагодили зв'язок між сусідніми таборами, а їхній табір був близько від нас. Вони, жінки, на лісоповалі працювали, відвантажували нам ліс на автолісовози, а ми, в тому числі я, розвантажували його на доці. Так ми познайомилися через шоферів, записками.

Після звільнення – вона звільнилася з табору раніше – її послали на заслання в Єнісейський район Красноярського краю, місто Маклаково, тепер воно Лісосибірськ. Вона там працювала на лісозаводі, де розпилювали ліс.

Вийшов указ про амністію* (*19 березня 1956 року. – В.О.), згідно з яким вислані сім'ї мали право об'єднатися. А її сім'я була виселена в місто Осинники Кемеровської області, то вона поїхала туди до батьків. Коли мене звільнили, я також, як ми домовлялися, поїхав туди, в Кемеровську область, там ми одружилися наприкінці 1957 року.

10 листопада 1958 року в нас там народився перший син, Данилом ми його назвали, ім'ям мого діда по матері. 21 червня 1963 року народився син Ігор. У сім'ї ми говорили тільки українською мовою – і старі, і малі – всі тільки українською мовою. І багато сусідів також  говорили українською. Тут наставав час старшому синові йти до школи, то щоб не калічити дитину, щоб не давати в російську школу, ми 1964 року переїхали до батьків в Іванівку, де син пішов у перший клас. Я влаштувався бухгалтером "Сільгосптехніки" в Коростишеві, то там дали мені кімнату в гуртожитку на території самої "Сільгосптехніки". Пізніше звільнилася квартира в загальному будинку – один інженер виїздив за призначенням в інший район. Мені виділили цю квартиру вже як працівникові "Сільгосптехніки". Ми переселися на цій же вулиці Більшовицькій, у 96-у квартиру, тут недалеко. Тут, у Коростишеві, в нас народилася дочка Галина, 21 березня 1967 року. А в 1971 році син Ігор, той, що приїхав з нами з Сибіру, потрапив на асфальті під машину. Поховали сина – оцей, що на фото. Вісім років було, в другому класі вчився, дуже добре вчився, був такий метикуватий хлопчина.

Старший син Данило закінчив місцеву десятирічку, закінчив Київський інститут народного господарства, працював у банківській системі в місті Києві, тоді перейшов у будівельну організацію "Київміськбуд-2", працював головним бухгалтером будівельного управління №2 в Києві. Зараз працює віце-президентом якоїсь приватної американсько-української фірми "ITT-інвест".

Дочка Галина закінчила цей же Інститут народного господарства, працювала в податковій інспекції в нашому районі. Зараз дочка теж у Києві. У неї вже є другий син, до його триріччя вона, як кажуть, у декреті по догляду за малим сином.

 

Тяжкий шлях у літературу

Я вже розповідав про своє дитинство – все дитинство я був з книжкою, з газетою або журналом. Я можу без хліба бути, а без книжки, без газети я не можу. Я навчився читати між рядками, я слухав зарубіжні передачі. Під час німецької окупації я читав "Українське слово", воно тоді в Житомирі відновилося і дуже мені подобалося. Тоді ж я послав свої вірші Уласові Самчуку в газету "Волинь". Я одержав від нього лист-відкриточку. Надруковано, шрифт такий дрібний, як на німецькому "Ундервуді". На жаль, усе це загинуло, коли спалили хату батьків – згорів там і цей лист. Він написав, що "прочитав Ваші вірші, дещо сподобалося; щоб бути добрим поетом, треба дуже багато читати, і доброї літератури. Моя Вам порада – не читайте Дем'яна Бєдного і подібних до нього. Бажаю успіху. З повагою Ваш У.Самчук".

Як згодом виявилося, Улас Самчук один мій вірш, «Серед ночі в чистім полі», таки надрукував у газеті "Волинь". Цей вірш увійшов до моєї збірочки* (*Не вертайтесь, літа мої... – Житомир: АСА, 1999. – с. 67). Цю газету читав у Берліні Іван Гришин-Грищук – теж зек, він був в Озерлазі, зараз живе у Вижниці; письменник. Він мені сказав, що особисто читав, але запам'ятався йому не так сам вірш, як моє ім'я та прізвище – Михтодь Волинець. Це скидалося на псевдонім. І він це мені тепер сказав. Олексій Опанасюк пише про спогади Уласа Самчука "На білому коні", – що він, Самчук,  там перераховує імена деяких письменників, поетів, тоді молодих, і моє ім'я теж згадує. Я сам того не бачив, це вже мені сказав Опанасюк, а Іван Гришин-Грищук виписав ту цитату з журналу «Дзвін» і прислав мені в листі. Так що це було перше моє слово, друковане у "Волині" – десь у 1942 чи 1943 році, точно я не знаю.

У 1945 році був надрукований вірш "Скоро зустрінемось знов" у газеті "Молодь України". Пізніше мене запросили до літературної студії при журналі "Радянський Львів", який почали видавати в 1946 році. Тоді студією керував Михайло Савич Марченко. Я перед тим двічі посилав туди вірші, але їх не друкували. А потім мене запросили в студію, тому що трапився такий випадок. Приїхав туди Максим Рильський з іншими письменниками. Рильський прийшов у редакцію і сказав: "Дайте мені поезію – все, що вам присилають". Він з усього цього багатства прочитав і мої вірші – їх було десь із вісім. Він ці мої вірші навіть відзначив своїми позначками. Жаль, що вони теж згоріли. Рильський те, що так собі, позначав хвильовою рискою, що погано – кільцем позначав, що добре – підкреслював вертикальною прямою. Переставив деякі слова – і зразу вірш став звучати. Мені Михайло Савич Марченко сказав: "Він вибрав ваші вірші і сказав: знайдіть мені цього чоловіка. От же адреса його: Львів, польова пошта – знайдіть". Але це не просто знайти – на головпоштамті кажуть, що це "военная тайна", вони не мають права виказувати, де знаходиться частина. То вони знайшли члена студії Галину Шейнкар, яка в КГБ працювала в цензурі. Але поки вона дізналася, де я живу, Рильський уже поїхав. Тому мені подзвонив цей Михайло Савич Марченко і запросив. На другий день мене відпустили, я ходив у редакцію журналу "Радянський Львів", на Підвальній, 3, у Львові.

З того часу вони почали мої вірші друкувати, бо сказали, що в них такий порядок, що друкують тих, кого знають особисто. Тоді такий час був – може, це якийсь там бандерівець, підпільник, а ми його надрукуємо. У квітні 1946 року надрукували першу мою добірку, разом із першими добірками Ростислава Братуня та Івана Цинковського – це були перші наші виступи у "великій літературі".

Тоді пішли оті ждановські постанови про журнали "Ленинград", "Звезда", а в моїй добірці було: "Мені війна дала лиш сорок ран та серце кров'ю обкипіле". То ці партійні громили й прискіпалися: тільки "сорок ран та серце кров'ю обкипіле"? А звільнення від німецького фашизму – що це йому, нічого? А встановлення радянської влади в Галичині – це теж нічого? Вони ж не знали, що я не галичанин. Михайло Савич Марченко каже: "Там у вірші "Вітчизні" я трошки підправив, щоб було більш патріотично, а то воно таке загальне, що всяк можна трактувати. Я дав таку заставку, щоб трошки збити їх з пантелику". Але все одно на партійних зборах нас розбирали, чистили з усіх боків, Братуня теж. Ну, Братуневі легше, бо в нього Наталя Ужвій двоюрідна сестра.

Тут почалось оце  "велике переселення народів", переформування військових частин. Мене відправили туди під Москву. Михайло Марченко дав мені рекомендаційний лист до Віктора Шкловського, бо він з ним був у добрих відносинах, до артистки Попової-Яхонтової – там у неї збирався молодий московський літературний мотлох. Я восени був у Пушкіно, де дача Шкловського,  але Шкловського там уже не було. Сусід сказав, що вони давно поїхали на зиму в Москву. То я більше туди не пішов. До тої Попової-Яхонтової теж не поїхав, та й не дуже мені хотілося в цьому російському колі крутитися.

Цим і скінчилося, бо  мене посадили. Після відбуття ув'язнення я перший вірш послав у "Радянську Житомирщину", надрукували. Марія Павленко прислала мені захоплений відгук:  "Я надіюсь, що ще будуть вірші інженерів". Але після того мене там більше не друкували. Аж десь у 1995 чи 1996 році мені Опанасюк сказав, що приходили хлопці звідти, з КГБ, і сказали: "Робіть, що хочете, а цього хлопця нікуди в друк не пускайте".

Це в мене було як лакмусовий папір. Писав у районну редакцію – тут друкували, аж до самого арешту. Але щоб викликати і читати мені мораль – цього не було.

В.В.Овсієнко: А книжчина у вас одна?

М.І.Волинець: А книжка в мене одна зібралася. Називається "Не вертайтесь, літа мої...", Житомир, "АСА", 1999 рік, як там написано, але насправді вона вийшла в 2000 році в березні. Більше року мені її промаринували в Житомирському відділенні Спілці письменників. Це вони самі добирали вірші. Бачите, тут навіть редактор і упорядник побоялися свої справжні прізвища поставити: упорядковував Олексій Опанасюк, а поставив свій псевдонім – Лесь Дубрівка. Редагував Ігор Ліберда, а тут Іван Хінчанко. Хінчанка – є такий район у Житомирі.

В.В.Овсієнко: Чого ж це вони?

М.І.Волинець: Бояться за роботу. Мене й зараз бояться друкувати. Скільки отут давав – не все друкували.

 

Громадська робота

Найперше я тут заснував у 1989 році Асоціацію дослідників голодомору 1933 року. У книзі "Книзі пам'яті", яку Володимир Маняк із дружиною Лідією Коваленко зробили, є мої спогади про 1933 рік.* (*Див. на с. 270 – 274 у книзі "33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А. Маняк. – К.: Рад. Письменник, 1991, – 584 с».  Друкувалися вони в газеті "Голос громадянина" Якова Зайка, № 4 (35), 1991 року. 

Тут, у Коростишеві, найперша партія була Українська Республіканська – Віктор Лебідь, Віктор Паламарчук і всі оті хлопці. Зараз вони одійшли від того. Паламарчук возив сюди з Житомира газету УРП "Самостійна Україна", ми її тут розповсюджували. Я зібрав цих хлопців, ще й інших, усі ми і моя дружина підписалися, створили осередок дослідників голодомору, я в міській раді завірив цей список, ми відправили його до Установчого з'їзду в Київ. Так що я був і засновником організації дослідників голоду 1933 року.  Я й тепер там числюсь, хоч зараз яка моя робота? Писати, в архівах порпатись, публікувати.

Я друкував у районній газеті свої спогади, організував спогади інших людей про голод. Був на світових симпозіумах у Києві – на першому, на другому, де були заморські гості Джон Фізер і Джеймс Мейс. З Джеймсом Мейсом ми добре поговорили, їздили  в Тетіївський район відкривати перший пам'ятник жертвам голодомору. Цікаво, що Мейс по-українському говорить, а приїхав якийсь районний начальник – по-російському. Місцевий голова сільради каже: "Ти дивись, американець, а так гарно по-українському говорить!" А я йому кажу: "Не так, як ваше начальство, що не знає своєї мови". А він тільки так мене штовхнув, що, мовляв, мовчи про начальство. 

Після того я тут, у Коростишеві, "Просвіту" засновував і тривалий час вів її. А коли мені намітилося, що я маю переселятися у Ворзель, то передав іншим. Ми в районній газеті дуже багато матеріалів опублікували. Про Грушевського, про Мазепу, про Скоропадського, про Йосифа Сліпого, про місцевого полковника Мартина Небабу – це наш коростишівський уродженець, про містечко Базар  під заголовком "Їх розстрілювали, а вони співали "Ще не вмерла Україна"". Ну, і до житомирської газети Якова Зайка "Голос громадянина" я писав. Зокрема, той фейлетон "Василь Лінивий виліз із комуністичного окопу", ще про жартівників у парламенті – виступів з десять було.

Коли була проголошена самостійність, то ми вирішили районну газету "Ленінським шляхом" перейменувати. Я пішов до редактора Галина Сюравчик, по чоловікові вона зараз Письмак – ми з нею в добрих стосунках. Вона ще як маленькою була, то гарні вірші писала, приносила їх мені, приходила до мене за літературою, за допомогою, коли вчилася заочно в університеті на відділі журналістики. Я їй сказав, що як це зараз газета може бути "Ленінським шляхом"? Вона погодилася, оголосили ми конкурс. Йшло до того, щоб "Коростишівські вісті", але "Коростишівські вісті" були при німцях – тут теж виходить. "Коростишівська правда" була зразу по війні. Ну, доцент педінституту з Житомира Єршов запропонував: хай буде просто "Коростишівська газета", це не несе ніякої ідеології. Перейменували.

Провів багато зустрічей, лекцій, уроків. Хто тепер ходить на зустрічі з учнями? Ходить Жиляєв, колишній капітан КГБ, що його вигнали, дубина отакий. Або той, що "о, я готов, товариш Сталін наказав, ми взяли" – отакі всі. Правда, зараз у 9-й школі, що поруч з нами, є Ірина Іванівна Литвинчук, заступник директора по виховній роботі, дуже хороша вчителька, всі її люблять, українську мову читає. Вона постійно була в контакті з Рухом – мене запрошує постійно. Трапилося, що разом зі мною прийшов цей Жиляєв, що з КГБ. Він розказує (це ж учні сидять і я сиджу): "От 9 липня 1941 року німецькі танки прорвалися по тій студеницькій дорозі. Нам, комсомольцям, видали рушниці і ми по танках стріляли. А там рота солдатів відпочивала. Вони як побачили німецькі танки, то кинулися в річку тікати». Я аж засміявся: солдати тікали, а вони, комсомольці, стріляли! Після того кажу: "Пане Жиляєв, чим ви стріляли по тих німцях?" – "Нам видали рушниці". Кажу: "Які рушниці?! Ви прочитайте постанову обкому партії в документах про Вітчизняну війну (вона в мене є): не було чим озброювати тих загонів, давали спортивні ґвинтівки. Одну на п'ятьох. Це раз. А, по-друге, спеціально навчені солдати тікають, а ви, такі хоробрі, стріляли? Та ще й 9 липня? Коли 5 липня я тут був: уже все було розграбовано, всі фабрики, спиртозавод – все, навіть районна бібліотека вся була розкидана, вікна вибиті, лишилися тільки твори Маркса, Енгельса, Леніна, постанови ЦК і партійна література, а то все люди розібрали. Це 5 липня. Уже нікого не було – ні КГБ, ні начальства, остання газета вийшла п'ятим липня. Це ж після виступу Сталіна 3 липня був наказ знищити все, що не можна вивезти, то вони так нищили. Німці прорвалися по асфальту, 9 липня зайняли Новоград-Волинський, Житомир, Коростишів, зупинилися на Ірпені під Києвом, а по селах їх ще не було. У моє село прийшли три німці з похідних угруповань, зібрали збори, люди вибрали старосту, писаря і старшого поліцейського, а вони вже формували місцеву владу". То я й кажу: "Ну, не хочеться казати, що ви брешете, але нащо діткам неправду говорити?".

Він тут почав у трубу лізти. Я кажу: "Та ви не лякайте мене, це вам не тоді, що ви доноси бігали носили на мене, а зараз...

М.І.Волинець: ...зараз українська влада". Знаю, яка вона українська, але все-таки я її не  боюся. То тепер вони мене запрошують, а їх уже не запрошують, і в першу школу, і в дев'яту. Дітки сприймають дуже добре.

А то організували ювілей "Просвіти". У Будинку культури виступали покійний уже Анатолій Журавський – тоді голова обласної "Просвіти", письменник Валентин Грабовський, заступник редактора газети "Народний лікар України", він же й заступник Опанасюка у відділенні Спілки письменників, і керує обласною літературною студією при Спілці.

Зараз я тут також заснував Всеукраїнське об'єднання ветеранів (Ігоря Юхновського). Я був на установчому з'їзді. Вона працює. Я передав його Григорію Василенку, який керував тут Народним Рухом.* (*З жовтня 2002 р. М.Волинець живе в м. Ворзель під Києвом. – В.О.).

 

Спогади

В.В.Овсієнко: А от ви тепер спогади пишете. Можете про них розповісти?

М.І.Волинець: Я пишу спогади не стільки про себе, як про час, про людей, з якими зустрічався. Спогади не особисті, а на фоні подій у Совєцькому Союзі і в цілому світі. Як прості люди реагували на них – у селі, в робітничому колективі, де я працював. Спогади – це ж не історична монографія, це ж можуть бути і чутки, і анекдоти. Історики будуть писати те, що треба, а от як люди сприймали події – то цікаво. Не як офіційна пропаганда подавала.

Я читав спогади воєначальників, політичних діячів – це спогади такого іконописного порядку. Здається, Андре Моруа в книзі "Мій друг Мопассан" сказав, що в нас пишуть "до бюстів" – тільки до пояса і в парадній формі, а що нижче пояса, то вважають забороненим. То я пишу так, щоби було все. Не тільки про заслуги, а й про вади. Але ні до кого злості в мене нема. Ніякої злоби я ніколи не відчуваю – я пишу так, як воно було, бо оце, як кажуть, перед Богом грішно щось вигадувати на людину чи щось зайве говорити.

Написав зараз першу частину. Я працюю по своїй періодизації. Перше в мене – від часу заснування мого села у 1794 році і до 22 червня 1941 року, до початку війни Совєцького Союзу з Німеччиною. Друга частина спогадів – це війна та окупація, як це відбувалося на моїй території, як відбилося в моїй свідомості і в моїй пам'яті – до  повернення радянських військ і призову мене в Радянську армію. Третя частина – це моя служба в Радянській армії, 6 років: я 3 квітня 1944 року призваний, 3 квітня 1950 року мене арештували – рівно 6 років, як підраховували. Четверта – це перебування в тюрмах, таборах. Далі в мене є написано від руки ще дві частини, але їх треба буде переробляти і передрукувати. Думаю довести їх, якщо Бог дасть віку, до проголошення незалежності.

Зараз я сподіваюсь, що Україна таки стане українською, що все оце закучмлення відійде, вся нечисть пропаде. Ті, що по кістках загиблих дорвалися до влади і нині правлять, зневажаючи все українське, – все це відійде. Україна стане українською, і тоді ще, якщо Бог дасть мені, я хочу окрему частину про цей закучмлений час написати і назвати її просто "Чистилищем". Чи вдасться це мені – не знаю.

В.В.Овсієнко: А яка назва ваших спогадів?

М.І.Волинець: Загальна назва моїх спогадів "Я бачив пекло на землі". Шевченковими словами, це з вірша "Мені тринадцятий минало...». Першу частину я теж за Шевченком назвав, "Село на нашій Україні". Другу частину я назвав "Серед блискавиць і громів". Це війна, цю назву я теж запозичив у Андрія Волощака – був такий львівський поет. Він був сліпий, у 1915 році на фронті осліп і десь до вісімдесятих років жив невидющим, але писав вірші. Він дуже страждав. Третя частина – про армійську службу. Я довго думав, як її назвати, але нарешті зупинився на назві "Невільний найманець". Зараз совки говорять, що от радянські воїни здобули Україні перемогу. Та нічого ми Україні не здобули. Це була та ж окупація, але тільки ще гірша. Хоч я служив у цій армії і вважаюся переможцем, учасником бойових дій, але я знаю, що я був просто рабом, якого взяли й послали. Тому я так і назвав – я був найманцем, але невільним, мене примусили бути найманцем. Четверта – про часи тюрми. У мене були різні варіанти – і "Повість про моє лихоліття", і інші назви, але я зараз поки що зупинився на тому, щоб його назвати "Мої сталінські університети". Це поки що, а далі буде видно.

В.В.Овсієнко: Цим пан Михтодь Волинець 4 червня 2001 року в Коростишеві закінчив свою розповідь. Записував Василь Овсієнко.

[Кінець запису]

З  виправленнями М.Волинця 30 січня 2003 року.

 

Знімки  В.Овсієнка:

Volynec  Плівка 8904, кадр 20. 4.06.2001. Методій (Михтодь) Іванович ВОЛИНЕЦЬ.

Volynec1  Плівка 8904, кадр 18. 4.06.2001. Колишні політв’язні Марія Степанівна та Методій Іванович Волинці. м. Коростишів, вул. Більшовицька, 112, кв. 17.

Рекомендувати цей матеріал