Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ВОЗНЯК-ЛЕМИК ЛЮБА ЄВГЕНІВНА

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 6.02. 2000 в м. Івано-Франківську.

Інтерв’ю Люби Євгенівни ВОЗНЯК-ЛЕМИК

 


Василь Овсієнко.: 6 лютого 2000 року в Івано-Франківську, на вулиці Олега Кошового,10, ведемо розмову з пані Любою Возняк-Лемик. Записує Василь Овсієнко.

Люба Возняк-Лемик: Люба Возняк, 30 вересня 1915 року народження.

В.О.: А де ви народжені?

Л.В.-Л.: Я народилася в Криниці Ново-Сончівського повіту. Тепер це Польща. Криниця більш відома, повіт – не конче. Криніца-Здруй – то є великий курорт на Лемківщині. Я там тільки вродилася, а потім переїхали ми в село – мабуть, тому, що там лікарня якась була чи щось. Батько був там у Простаці Великій священиком. Я там прожила до 5 років. Пам'ятаю Лемківщину, але то не цікаво, бо вам треба такі грубі факти?

В.О.: Розкажіть хоч дещо з дитинства .

Л.В.-Л.: Мені подобалася – там біля хати річка була, я любила вилазити на гору і котитися в долину. Не раз попадала в воду. То те, що пам'ятаю про себе. Пам'ятаю, що це була Світова війна. Батько виїхав до Відня. Десь у Поліссі чи в Підліссі, коло Перемишля, табір був, виїхали вони до Відня – втікали. Багато наших втікали. Це ще зі старшою сестрою, а мене ще не було. Що мені звідти запам'яталося?

Перші мої дитячі спогади – до нас привезли дівчинку Люсю. Коло її батька жив родич, такий Ілля Гаврилюк, учитель ґімназії, він вірші писав, а його арештували. То ту дівчинку прислали до нас, хоч нам і так важко було. А потім від нас когось перепроваджували за кордон, бо то було прикордонне селище. Кудись там пішли – в Чехословаччину, чи куди. Треба карту подивитися. До нас прийшли якісь чоловіки, взяли граблі, щоб виглядати, як селяни, і пішли. Чи їх зловили, чи хтось батька висказав, але одного дня до нас прийшло повна хата поліції, батька арештували, він сидів у Кракові. Потім батько вийшов, і Ілля Гаврилюк також вийшов, ту Люсю від нас забрали, а батько переїхав на іншу парохію, коло Львова, Поршна. Там я провела свої дитячі роки. У мене ще була сестра Одарка, мама. Знаєте, моя бабця – то є далека родина Бандерів. Моєї бабці рідна сестра – це є Славка, Степана мама. Їх більше дітей було, вони тут жили в Бугрині. А ця Поршна була десь 15 кілометрів від Львова, то вони часто в нас бували. Хлопці, студенти, знаєте, вони хочуть їсти, то прийдуть до нас...

А я трошки вчилася в сільській школі, а потім поїхала з сестрою у Львів. У Львові я ходила в Державний семінар.

Що я Вам хочу сказати – як я вперше зустрілася з політикою. (Сміється). Це 1928 рік, 1 листопада, в церкві Святого Юра – ви знаєте Юр? Там є таке велике подвір'я, а на самій церковці є балкон. Там відправлялася панахида 1 листопада, по січових стрільцях. Приходили пластуни – всі в пластових одностроях, з палками. Я ще була не така велика, мені зависно було, я би також хотіла бути пластункою. Мені подобалось, як вони виступають з цими палками в одностроях, і моя сестра серед них... А що я? На мене ніхто не звертав уваги, я стала в куточку і дивлюся: виходить на балкон людина в чорному фраку і розвиває жовто-блакитний прапор, на якому написано "УВО" – "Українська військова організація". Зачинається промова – я до сьогодні її пам'ятаю: "Український народе!.." Але то вже багато років минуло... Усі вислуховують, а тоді пластуни і студенти зачинають співати революційних пісень: "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить..." Аж тут у браму церкви Святого Юра в'їздить польська поліція на конях, з палками, і зачинає всіх бити. Мені цікаво, але я потрошку втікаю – боюсь і коня, і поліції. Я собі відійшла вбік, але не втекла, тільки стояла й дивилася. Я бачила, як студенти, які розбіглися, потім зібралися в чвірки чи в п'ятірки і влаштували цілий похід з гори аж туди, де тепер пам'ятник Франку стоїть, до університету. Звідти по вулиці Академічній – це від Оперного театру туди, де був студентський гуртожиток.

Зачалася пацифікація (Репресії проти укр. населення в Галичині, які провів восени 1930 р. польський уряд Й.Пілсудського. – Ред.). Як ми йшли в школу, то польські студенти руйнували все, що було українське – „Центросоюз”, "Світоч" (це фабрика цукерок), „Маслосоюз”. Вони все нищать, б'ють... А ми йдемо до школи. Ми носили такі шкільні однострої і мазепиночки. І той студент прийде, здере ту шапочку з голови і тебе вдарить, то ми від них тікали – ото таке відбувалося тоді у Львові. Це мої перші спогади.

А потім "Пласт" розформували, на зміну "Пласту" прийла підпільна організація – „Юнацтво”.  До „Юнацтва” вже нас приймають.

В.О.: А коли Вас прийняли?

Л.В.-Л.: То був 1928 рік, я народжена 1915, то мені було 14 років. У кожному класі вибрали кількох – не знаю, чим вони керувалися. Ми відповідаємо за шкільну роботу. Коли було якесь державне свято, то я на перерві виступлю і скажу, що наше, українське свято, таке і таке... А на польські свята ми придумували, що би зробити такого, щоб на нього не піти. От, приміром, ходили ми в церкву Святого Духа, на вулиці Коперника (вона є знищена, та церква). Це була наша церква. Нам одного разу сказали, що нас будуть розганяти. Нас було по 4, по 5 учениць з одного класу. Підбіг до нас якийсь студент оден з палицею, б’є палицею по тротуарові і кричить: "То ганьба йти на таке свято!" А ми кричимо: "Б'ють!" – і втікаємо. Вони кількох змогли побити, а ми повтікали. Тільки деякі повернулися. Отакі свята.

А потім поляки придумали – вже не беруть нас туди, а відбувають свята в школі. Наша школа була напівприватна, в камениці ключі були. Від кабінетів ціла в'язка ключів... На одне свято хтось там зомлів. А мав бути концерт, скрипки – аж несуть його. Все свято зіпсулося. А останнє свято – на Йозефа Пілсудського. Ми ось що тоді придумали: я дістала ключі, ми відбили їх на милі – вже в мене свій ключ. Уночі ми нам полізли і поздирали всі портрети Пілсуцького, всі понищили. Це ми понищили, але вони думали, що то хтось зі сторони приходив. Коли то сталося, то вони вибрали 15 – 16 учнів і викинули зі школи. Це був час, коли Пєрацького, міністра освіти, вбили. Десь 1933 рік – я точно не пам'ятаю, дуже багато років пройшло.  (15.06. 1934. – Ред.).

З того часу батько взяв мені приватні лекції, я мала підготуватися здавати в ґімназію, це мало бути якось підпільно, але в мене то не вийшло – почалася війна. Вже 1939 рік.

А ще яка наша робота була – на канікули ми приїжджали зі Львова на село, ходили по читальнях "Просвіти", читали лекції, вели гуртки. Розповідали про Данилишина і Біласа, вели освітню працю. Вже почала діяти ОУН, яка дбала про національну свідомість населення. Тоді були "Сокіл-батько", "Луг" – то такі спортивні товариства. Відбувалися концерти. Ми також брали в тому участь. Прямо зі школи ходили на кладовище, на могили січових стрільців. Це не школа організовувала, то ми самі робили вінки тернові. Збирали якісь квіти, обкладемо ними терен і несемо – іде цілий похід. Коли вже до цвинтаря доходимо, ті квіти здираємо – і є терновий вінок. Бо якщо поліція скорше побачить, то відбере терновий вінок і знищить.

Така була наша робота. Найважніше дбали про мову. Щоби ніхто ніколи не говорив польською мовою, окрім навчання – то мови не могло бути. Була така Маланюк, вона на якомусь концерті з кимось танцювала – чи мала хлопця-поляка, чи що, – і виступила з якимось польським віршем, то її заплескали, тільки за ту мову. Бойкотували її. Так що в нас це стояло на рівні.

Коли настав 1939 рік, то Україна вже була готова до боротьби. Найважнішою установою в кождому селі була читальня "Просвіти". Велася антиалкогольна пропаганда. Дійшло до того, що навіть на весіллях ставили хіба одну пляшку, а потім – ні, потім ставили записку: "Замість алкогольних напоїв – гроші на політв'язнів". Гроші на політв'язнів ішли з коляди, зі всього. Оце така була виховна робота.

Батько тоді переїхав у Розділ. Батько наш був у "Просвіті". У Роздолі ми були, коли поляки відступили, а прийшли большовики. Вони прийшли у вересні, а вже в жовтні, за тими ж польськими тюремними документами, арештовували наших людей.

Сестру заарештували поляки, вона сиділа в Стрию. Я втікла ввечері, а батько залишився в хаті і не думав, що хтось його буде чіпати. І раптом вночі він чує стук. Він вискакує через вікно, а там були людські городи. Він сховався в кукурудзу. Почув постріли, кинули кілька ґранат у нашу хату, і хата пішла димом. Ми лишилися так, як були. То було зпольщене містечко, Розділ. Ми ночували в дитячому польському садку, нам там віддали якусь одну кімнату.

Я перша перейшла Сян, пішла за кордон. А потім батько і сестра.

Степана Бандери брат Василь одружився з моєю сестрою Даркою. Василь приїхав і забрав мене в Краків. Я в Кракові трошки в них жила, у Степана і Василя. До них приходили різні люди. Я пішла на курси машиністок і працювала машиністкою. То було ще до поділу на мельниківців і бандерівців, до того.

Потім Степан одружився. Він вийшов із тюрми – то багато наших повиходили з тюрми, і то все опинилося в Кракові, на еміґрації, хто де міг. Я там друкувала. Коли Степан одружувався, то була я, Василь, ще хтось з організації, не пам'ятаю, хто він. Взагалі, Степан був дуже скромний. Він не хотів робити собі якогось весілля, він сказав: „Як запросити, то всіх – або нікого”. Бо друзів багато, з багатьма сидів, але наша організація бідна. То вони пішли, взяли шлюб – там така старенька церковця в Кракові. Була я, був Василь, нікого більше.

В.О.: А хто дружина Степана Бандери?

Л.В.-Л.: А Степана дружина – то є Славця Опарівська. Мама її вчителька, батько, здається, був січовий стрілець, він загинув. Вона закінчила філологічний факультет у Львові, а мама вчителювала. Маму пізніше вбили, вона в операції "Вісла" загинула. Не було на весіллі ні мами, нікого, тільки я була, був Василь, був Степан зі Славцею.

Крім того, що я машиністкою, ходила ще на поштові курси, щоб працювати на пошті. Працювала трошки. Але 23 травня – це є дата смерті Євгена Коновальця (14.06. 1891 – 23.05. 1938) – під тою церковцею збирали гроші, я причіпляла стрічечки, чи щось. Там до мене підійшов Климишин Микола (1909, діяч ОУН, засуджений за участь у замаху на поль. мін. Пєрацького на досмертну в’язницю; організатор похідних груп ОУН (групи Бандери) в 1941 р.. – Енциклопедія українознавства) припровадив мені когось: "Познайомтеся". Це був Лемик Микола (1914 – 41, бойовик ОУН, вчинив атентат на О.Маїлова, керівника больш. консуляту у Львові (1933), як протест проти організованого большевиками голоду на Україні. 1941 один з гол. організаторів похідних груп ОУН на Україну і керівник півд. відтинку; повішений німцями. – Енциклопедія українознавства). (Якщо можна, додайте точніші дати життя Миколи Лемика.) Познайомились, він став приходити, а потім одного разу прийшов і категорично запровадив мене до тої церковці, там і ми дуже скоро одружилися, вже 4 серпня 1940 року. На наших обручках було написано: "23 травня, 1940 рік".  То я так захотіла, тому що ми в цей день познайомились. Не день шлюбу, а такий пам'ятний для нас день смерті Коновальця. Я пішла з помешкання Бандер.

Там, де я жила, був якийсь зв'язок. Микола ніколи говорив мені, але я знаю, що приходили люди з країв. Приходило багато людей, а ми мали одну кімнатку. Дуже скромно жили, важко було жити. Я пішла на пошту працювати, а потім захворіла, після того пішла працювати в якийсь львівський магазин. Жиди мали магазин, а то вже німці були, я там працювала касієркою. Вона там продавала якісь капелюхи. Я вдавала, що не бачу, що вона продавала. Що було робити – була біда.

Тут 1941 рік, війна. Ми всі скоріше переїхали в Перемишль. Уже організовувалися похідні групи – Південна, Північна, Середня. Середню очолював мій Микола. Ви знаєте, ми брали шлюб не за прізвищем Лемик, бо воно було відоме. Адже Микола сидів. Ми взяли Синишин. Цікава була моя метрика – шкода, що я її загубила, – було по-польськи написано: "Микола Лемик, фальсе Синишин". "Фальшиві Синишини", вони писали, і мені таку метрику прислали вже тепер.

Ми йдемо похідною групою, Микола бере мене з собою, там хлопці якісь. Ми йдемо і – Боже, це страшне! – бачимо ту руїну, всюди помордовані. Найстрашніше – в Тернополі, в підвалах тих... Це було жахливе явище – повно трупів наших в'язнів. Потім переходимо через Збруч – не знаю, як ми його там перейшли, він, здається, маленький, я й не пам'ятаю вже. Йдемо по Східній Україні. Зворушливо це було для Миколи – він ніколи там не був. Його не хотіли післати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. Він звертався до мене: "Слухай, ти мене можеш не пустити? Ти могла би мене не пустити? Звичайно, ні". Звичайно, я б не могла.  Ми були однолітці, ми, властиво, виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. Звичайно, не могла, а він каже: "Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити". Я кажу: "Ні". Йдемо ми по тих селах, мені була цікава Житомирщина. Чи то був Житомир, чи Хмельницький – там була якась велика цукроварня. Не пам'ятаю, яке то село. Раптом чомусь – чому, не знаю, – ми завертаємо назад. Мені Микола не сказав. Нас гурт був, може, 20 чоловік.

Повертаємося до Львова. Там ми маємо мешкання. Микола все десь іде, а мені цікаво, бо я ж у Львові в школу ходила, та й він теж. Але нікого не знаходимо знайомого. Я пішла на Бриґітки, в тюрму, ми там познаходили знімки своїх товаришок... Це таке було зворушливе.

Потім було проголошення незалежності України – ми ще були там. А потім Микола іде сам з групою, але мене не бере. Він тоді мене дуже просив: "Ти не можеш мене не пустити". Він цілий час за мною посилав зв'язкового, щоб я прийшла. Уявіть собі, що я пройшла таку дорогу – не знаю, як я її пройшла, – на кожнім кроці чекала смерть. Ми прийшли в якесь село (так жаль, що я не пам'ятаю, як воно називалось). Там була велика цукроварня. Я йду тільки зі зв'язковим, пам'ятаю, що він називався Мороз. Чи то він так називався, чи то його псевдо було – не знаю. Ми переночували, приходимо до інженера, він дуже гарно нас приймає, але каже: "Хлопці пішли вчора, їх нема". Ми не знаємо, чи вони пішли, чи їх заарештували – нічого не знаємо.

Коли ми з тим Морозом ішли в те село, то в ліску вишпортали ямку і запхали всі записки, напрямні та інше. Усе там закопали, а самі без нічого прийшли. Той інженер нас дуже гарно прийняв, а раненько встаємо – приходять німці і забирають того хлопця, Мороза. А ми з ним домовилися, як зі всіма домовлялися: якщо попадемося, то скажемо, що ми брат і сестра, він чув, що тут можна роботу знайти, а безробіття, голод... Отак домовилися. Тут його забирають, а я лишаюсь сама, чекаю годину, дві, три, чекаю до вечора і не знаю, що робити. Піти – він повернеться, мене не застане. Що ж робити? Думаю собі: буду сидіти. Сиджу, а до мене той інженер каже: „Та нічого, він прийде вранці”. А потім: "Чую, прийшли німаки. Станьте собі тут чи сядьте і не показуйтеся, щоби вас не побачили". Я послухала, сіла і чекала, щоб мене побачили – в переносному значенні. Бо вони там попоїли, попили, встали і забрали мене.

Забирають мене на комендатуру. Я в школі вчила німецьку мову, ходила на поштові курси, де теж вивчила німецьку мову. Німці до мене говорять, я їм відповідаю по-німецьки і кажу, що прийшла сюди шукати роботу. Тоді вони питають мене: "А чи ви би не пішли до нас перекладачем?" Я кажу: "Я була би дуже щаслива, якби ви мене прийняли". Вони кажуть: "Добре."

Я пішла з ними, потім приходжу до того інженера й кажу, що мене приймають на роботу, я йду додому за своїми речами. А він мені: "То там перекажіть, щоби всі хлопці до мене приходили". Я кажу: "Добре". Я вперше пішла сама вночі, я йшла по полях, шукала село. Прийшла – ніхто не хоче прийняти мене, аж якась жіночка старенька, баптистка, що не приймала їхнього паспорта, – вона мене прийняла. Як я дісталася додому – не пам'ятаю, але приїхала у Львів, усе це переказала, кому слід. Є від Миколи записка з Києва. Я вибираюся в Київ. Там зустрічалася з нашими – там було багато бандерівців.

У Києві офіційно були мельниківці – Олена Теліга та інші. Вони перебрали газету "Нова Україна" і зверталися в ній до східняків, що от є ми, мельниківці, а підпільні, як щури, – то є бандерівці. З Києва я йду на Кременчук. У Кременчуці маю йти до редакції "Дніпрової хвилі", маю там кличку (пароль): „То чи ви багато маєте номерів "Дніпрової хвилі"?”. А там уже чекали. Зв'язковий, що був зі мною, у почекальні довідався, що редактора Щепанського, його дружину і дітей уже німці розстріляли. А я прийшла його питатися! Якби то був москаль, він би мене не випустив. А він ухопив мене за руку і кричить: "Пішли!" Ми побігли. Ми бігли довго-довго, втекли з того Кременчука.

Прийшли в Полтаву. Уже загинув Микола, а я не знала. Це було в Миргороді. У Полтаві я зустріла таку Оленку Юрчинську (вона вже померла), але ніхто не хотів мені сказати, що Микола вже загинув... Він мав призначення до Харкова.

У тій Полтаві я працювала в художньо-промисловій школі. Там трапився цікавий випадок, про який хочу сказати. Я пішла працювати машиністкою в банк. Одного разу до мене приходить ніби німець, а говорить по-російському. Він з білогвардійців. Каже до мене: "Расскажите все про себя". Я йому кажу, що мого батька розстріляли. А він мені на це: "Знаєш, це така розповідь, як "Пікова дама"". Я нічого не відповіла. Він відійшов, а я скоренько виписала собі перепустку і втекла. І більше я там уже не появилася.

Я зустрічала в Полтаві цікавих людей. Ідемо з Оленкою в Харків, куди було останнє призначення Миколи. Там я також дарма не сиділа, ми розвозили літературу. Їздили в Суми, а то було не так легко. Ми сідали на поїзд з вугіллям, у мішок літератури набирали, обкладали яблуками. Одного разу ми з Оленкою ледве не попалися – нас там урятувало те, що хвіртка не відчинилася.

Ми повернулися назад, у Західну Україну. Тут я ще довго ніяк не могла довідатися, що Микола загинув. Ніхто з наших мені докладно не розказав. Аж тепер знайшовся один такий Кирило, який тоді був хлопчиною і десь там працював, а потім був за кордоном. Він Миколі поставив меморіальну дошку і дуже доглядає за нею. Сам він із Миргорода. Отак. Маєте таку історію...

Німці потроху відступають, більшовики прийдуть – куди подітися? Я залишилася без зв'язку, не знаю, що робити. Зустріла одного знайомого, він узяв мене... Була така радіостанція "Афродита" – чули? Уже тепер трошки писали про неї. Там вона ладилася, не ладилася...

В.О.: Що за радіостанція, чия вона? Які сили її утримували?

Л.В.-Л.: УПА. Думаю, що так, але напевно не знаю. Я закінчила курси радисток. Там у нас була ще киянка, був француз, який знав французьку й німецьку мову.

В.О.: Та радіостанція різними мовами працювала?

Л.В.-Л.: Так. Але тільки деякий час, бо не все було налагоджено. Ми тільки те й знали, що облави та облави, облави... Потім пішли хто куди, бо не було можливості щось робити. Я замешкала коло Стрия, дістала собі інші документи. Сестру мою з маленькою Одаркою батька вивезли в Анжеро-Судженськ...

В.О.: Я хочу перепитати: ця радіостанція „Афродіта” працювала за німецької чи за совєцької окупації?

Л.В.-Л.: І – і. Створювалися і спочатку працювала за німецької, і тоді було легше, а за совєцької – тяжко. Вони, видно, щось вловлювали, були страшні облави, працювати стало неможливо. То було не на наші ресурси і не на наші сили.

Я замешкала коло Стрия. Мені зробили документи. Не можу сказати, чи мене хтось здав, чи ні – не знаю. В кожнім разі, вивезли ту жінку, в якої ми мешкали, а потім приходять мене арештувати. Приходять, арештовують і везуть у Львів на вулицю Лонського, в тюрму, – знаєте таку вулицю?

В.О.: Ні, я Львова не знаю.

Л.В.-Л.: Так ви не знаєте Львова?

В.О.: Та я багато чого не знаю!

Л.В.-Л.: Я скривилася, бо я Львів дуже люблю. Бачите, то є загумінкова любов. Привозять мене на Лонського, там відразу мене питають, хто я, що я. Я називаю „ліве” прізвище. Питає полковник, хто мій батько. Я кажу, що коваль. А він каже: "Коваль людських душ". Я собі подумала: е-е, то вони про мене знають. Той полковник роззлостився і вигнав мене: "Вон отсюда!" Такий довгий кабінет, я по тому кабінету йду... Вони мене кинули в карцер. То було 24 грудня, і страшно зимно...

В.О.: Якого року?

Л.В.-Л.: 1946 року. Думаю: 1946 чи 1947? Ні, сорок шостого. Кинули мене в той карцер, у підвал – отакий малюсінький. Ви знаєте, як карцер виглядає, чи ви не сиділи в карцері? Ви в Києві сиділи?

В.О.: Ні, в Києві, в КГБ, я в карцері не бував. У Мордовії був.

Л.В.-Л.: А в Києві де?

В.О.: На Володимирській, 33.

Л.В.-Л.: І я там сиділа. Я пробула у Львові три місяці. Вони мене допитували не на прізвище, а на номер 22. Тепер, коли минуло стільки років, мені здається, що їм дуже хотілося зробити з мене свого співробітника.

В.О.: Аґента?

Л.В.-Л.: Так-так. І то цілий час якось не виходило. Ну, що я скористала з того карцеру? Там було страшно холодно, я так простудилася, що дістала запалення середнього вуха. Лежу там хвора, температура – неможлива. Оскільки я була в карцері тиждень, то я вже діставала галюцинації. Мені щось привиджувалося, чулося. Там є така хвірточка, в яку їсти подають. Наглядачка – калат  нею, а мені здається, що то когось по хребті вдарили і він так – а-а. Так мені причувалося. А сісти нема на чому, ходити нема де. Я ось так присіла, а підперлася під двері. Наглядач заглянув – мене не видно. Він роззлостився, відчинив двері і матом на мене. Я вперше його почула. Тоді він каже: "Сідай!" І показує на парашу. Там мокро, та я присіла. Але є й людяні люди. На другий день якийсь дижурняк відчинив тихенько двері й каже мені "На!". І кинув мені отаку дощечку. Я на неї сіла і отак сиділа.

То було 24 грудня, а 1 січня, на Новий 1947 рік, мене забрали з карцера. Повели мене нагору. Я тамтой тиждень нічого не їла, тільки мерзла, і температура в мене була. І моє велике щастя – мене ніхто не бив. Мене не могли бити – не було кого. Мене запровадили в лазню, слухаю – то Львів, чути рух, а я не знаю, який то день. Я подумала, що то, певно, когось мордують. І думаю, що зараз буде моя черга. Сказав мені наглядач роздягтися догола. Сидів у тій бані якийсь матрос. Гарно його згадую й дотепер, бо я отак собі сіла на стіл, а він почав говорити, що він учився, так хотів бути [нерозбірливо], а опинився в тюрмі і тепер працює наглядачем. Питає, за що мене, а я кажу, що за ніщо. Так я посиділа, а потім він приносить мені весь одяг, а мене в душ. Я помилася, вдяглася. Прийшов дижурний мене забирати, дають мені матрац, щоб я взяла, а я того матраца підняти негодна. А він каже: "Э, да тебе только грузчиком работать!". І запровадив мене в якусь камеру, саму-одну. Люди сиділи по 10 – 20, а я сама-одна. Лягла і заснула. Знаєте, скільки я не спала? Матрац нікому не давали, а мені дали, бо я була хвора.

На другий день мене повели до такого майора Дєльченка. Він подивився на мене і почав цілу промову: "Нет лучшего человека, чем украинский и русский!" Він по-українськи вмів говорити. А я кажу: "Якщо ви такі добрі, то чого ви стільки людей постріляли?" А він каже: „Та ми в них не стріляли, то вони в нас стріляли”. А я кажу: "Та як вони могли в вас не стріляти, коли ви приходите, все забираєте?"

А потім мене возили в лікарню, щоб я там впізнавала трупа. Я повернулася на коридор і втекла. Біжу-біжу по коридору біжу-біжу, а вони за мною. Коли везли мене назад, то казали: "О, яка в нас велика техніка!" А я кажу: "Людина два тижні лежала в могилі, ви її витягли, і от вона така... Чим ви його намазали?”

Я пробула у Львові місяців три чи чотири. Одного дня мене викликають під тим номером „22” і називають моє прізвище. А ніколи за цілий той час не згадали Лемика – от що цікаво. Називають моє дівоче прізвище Возняк, але вже без того номера. Посадили в машину – їхати. Ну, думаю, все – капець! Певно, їду на розстріл. Довезли мене до поїзда – не на вокзал, а десь там у глухому куті. Нікого нема. Мене посадили у вагон, потім підчепили до поїзда "Львів – Київ". Я лягла і заснула – до самого Києва. А в Києві приїхала машина "Свіжі булочки", і мене забрали на Короленка, 33.

В.О.: Тоді Короленка, 33, а тепер Володимирська, 33.

Л.В.-Л.: Страшна тюрма. Але там можна було якусь книжку прочитати. При вас була бібліотека?

В.О.: Була. То ж уже пізніші часи, сімдесяті роки.

Л.В.-Л.: А у Львові не було. У Києві я відсиділа до року. Там були цікаві діалоги.

В.О.: Що від вас вимагали, в чому звинувачували?

Л.В.-Л.: Ні в чому. Вони показували мені когось, казали впізнавати. Не били мене. Але то нічого не значило... Коли скасували смертну кару?

В.О.: 17 квітня 1947 року. А відновили 12 січня 1950 року.

Л.В.-Л.: Був такий страшний слідчий, з великою головою, такою, як кінська, забула його прізвище... А тоді були арештовані київські студенти. І до мене в камеру попадає таке дівчатко, Раїса Гайдук. Я ще й досі листуюся з нею. Вона з 9 класу, її брата арештували і за нею прийшли. Вони жили в Переяславі-Хмельницькому, то десь під Києвом. Батьки були вчителі. Вона розказувала, як вони бідували, і от одного дня приходять і забирають її. А вона ще ходила в музичну школу на фортепіано, то заграла собі "Рапсодію" Ліста і пішла. Я їй зачала про всі наші справи розказувати. Вона для мене була дуже велика підтримка. Там уночі допити, а вдень спати не дають, усе стукають-грюкають. У неї такі довгі коси. Вона бере гребінь і ніби чеше волосся, а тим часом спить, має заплющені очі. Вона мені розказувала про тих хлопців-студентів. Один мав батька, котрий працював в університетській бібліотеці, то вони крали звідти книжки – „Історію України” і ще щось, і розповсюджували їх. І таке було. Той її рідний брат у Переяславі-Хмельницькому лишився, а вона вийшла заміж і є в Полтавській області. Я досі до неї пишу. Її прізвище було Гайдук, але вона вишла заміж. А як тепер? Я вже забула. Я пошукаю і дам Вам адресу. Вона була добра співкамерниця, а то до мене цілий час надсилають тих стукачок.

 Одного дня мене виводять вниз і зачитують: особим совєщанієм засуджують на кару смерті.

В.О.: На кару смерті? Коли це було?

Л.В.-Л.: Не пам'ятаю дати. А вони в тих звільненнях не пишуть. Десь у сорок дев'ятому чи, може, в сорок восьмому. Осінь була... Я не пам'ятаю – вже багато років сплинуло, скоро забуду, що я є я. Зачитує мені якийсь начальник. Я нічого собі, слухаю.

В.О.: Якесь звинувачення було, раз кара смерті?

Л.В.-Л.: Ні – „засуджується на кару смерті”. Посадили мене в бокс, я сиджу. То є ось стільки місця. Лампа світить, так що не бачиш, чи то ніч, чи то день. Я там сиджу і чекаю. Приходить до мене начальник, питає: "Сколько дали?" Я відповіла, а він каже: "Правильно!" А я кажу: "Знаєте, є таке по латині „homo homini lupus est?” Він каже: "Это когда-то было, сейчас этого нет". І потім кару смерти замінив ОСО на 25 років. Відразу. То був відтинок часу, коли не було кари смерті. Коли мене вивозили в табір, то той начальник Гузеєв (о, Гузеєв!), що мені вів слідство – не чули такого прізвища? – він мені казав, що я спізнилася. А я кажу, що то нічого, то ще не пізно.

Я побула в тім боксі, мені набридло сидіти, я зсунулась і – хоп! – упала. Вони думали, що я зомліла, взяли мене за руки-ноги і занесли вниз, у підвал. Там така велика камера, можете ходити по ній, гуляти – але мокра. Я там сиджу, а вранці приходить якийсь заступник начальника і каже, що я ще маю якусь безрукавку на собі. А я як приїхала, то ніхто її з мене не знімав. Я скинула, скрутила її і об нього кинула. Він ухилився і пішов, а на другий день так дивиться через віконечко й каже: "Тоже птица!" Я там сиділа довго, я була дуже хвора. Давали в камеру таких людей, щоби виказували, що я, може, скажу. Якусь ні росіянку, ні українку – якась дівчинка з Дніпропетровська. Вона зі мною добре сиділа і говорила, а я все слухала. А коли вона відходила, бо десь у них працювала – вона була в Німеччині, і її взяли в КГБ працювати, а потім її посадили. І коли вона відходила, то сказала до мене: "Знаєш, Любо, сексот не є ні з хвостом, ні з рогами, а така людина, як ти." Гарно вона сказала? Так я то пам'ятаю.

А потім мені посадили якусь жіночку, яка була суджена в 1937 році. Вона прийшла, так подивилася, там було ще дві жінки, сіла коло мене і хоче мені розказувати. А я кажу: "Ви мені не розказуйте нічого, бо я працюю в КГБ". Як роззлостилися, знаєте, ті дві! Потім я написала заяву до начальника тюрми, щоб мене забрали звідти. Вони мене довго не забирали, я захворіла. Правда, захворіла через Раю: вона зачала діставати посилки. Я нічого не їла, а вона мені якесь сало і ще щось, і я з того, знаєте... Печінка в мене хвора. Раю забрали від мене. І мене забрали в Лук'янівську тюрму. Там я трохи побула хвора, а з Лук'янівської тюрми я опинилася в Мордовії.

Перший етап був – то пересильна тюрма на станції Потьма. Я була на третьому, на шостому була, на чотирнадцятому, потім знову на шостому, і на шостому вже. Звідти перше моє враження – не знаю, яке у вас перше... Я приїхала, і якраз забирають дівчаток на етап. Дивлюся: та моя сусідка з Волині, інша... Мене це вразило. А зі мною сиділо таке гарне дівчатко – треба би її віднайти, але як то віднайти – з Білорусії? Вона сиділа за білоруську організацію. Інтеліґентна дівчинка, батько вчитель. У неї дуже гарний почерк. Я собі беру кавальчик паперу з якогось там зошита і пишу таку листівочку... То моя перша робота, як я тільки приїхала на третій – що Україна одна, ми всі є одно і не можемо ділитися на східнячок і західнячок, волинячок – ми не за те тут сидимо. І дала то поміж дівчаток, розсунула. Вони поїхали в інші табори, і нас переводять із третього на шостий. І раптом на шостім приходить до мене така Марійка Баран і каже: "Любо, не гнівайся на мене – мені сподобалася твоя листівочка, і я взяла її заховала". А коли нас переводили з одного табору до іншого, тут обшук. Вона тримала всі свої статки, а ту листівочку взяла і сховала. А наглядач побачив, відібрав і сховав у свою кишеню, але не прочитав, тільки запитав її прізвище. Вона сказала, що Баран. А коли приїхали на шостий, вона каже, що всіх Баранів тягнуть. А я кажу: "То ти смішна! Нехай собі тягнуть!" А листівка була в Шурочки-білоруски. До неї ніхто б не придерся – вони шукали в наших, українок. І так то проминуло. Марійка Баран сказала, що не знає, звідки воно.

А потім ми там мали різні акції. Я ще раз написала була листівочку. Поробилися бригадири, начальники цеху з наших. От я не можу працювати – але ходилося не про мене, а про інших – іди в санчасть, як не можеш, бо робити треба! Ніхто нам нічого за роботу не платить, а навіть якби й платив... Я написала, що ми, українські політв'язні, не можемо бути батогом над чужими і над своїми – що це є каре гідне... Я взяла листівочку і на роботі прочитала таким неграмотним жіночкам. Я хотіла знати, яка буде реакція. І раптом іде наглядач. Подзвонив на вахту і йде до нас. Ті бабки й жінки повтікали, а я взяла листівочку отак у руку. Він прийшов, зловив мене за руку і тисне, а то болить. І так ми йдемо попри бараки, де стоять ті, що не мають іти на роботу. Стоїть моя товаришка (померла вже в Коломиї). Вона побачила, що я зблідла. Я так легенько розтулила руку і впустила папірець на землю попри неї, щоби ніхто не побачив. А вона стала на нього. На вахті мене роздягли догола – нічого в мене не було. До опера. "А чого ви втікали?" Я кажу, що ніж загубила. Знаєте, ми робили ножі такі простенькі, щоби пайку хліба краяти.

Привезли з Норильська людей, вони навіяли на наших страх. До нас прийшла така начальниця, що вимагала, щоб ми працювали три місяці без вихідного, а за це нам дадуть, що ми захочемо. Ми кажемо, що добре, будемо працювати три місяці без вихідного, а на латинський Святий вечір і на наш хай нам дають вихідний. Вони погодилися. Настало латинське свято – вихідного не дали. Ми не пішли на роботу, підтримали віруючих латинського обряду. Ті проковтнули, нічого не сказали. А коли настали українські свята, то приїхав начальник і почав говорити, що ми під своїми хорошими показниками в роботі ховаємо свою ворожнечу. А ми вже зібралися святкувати. Дівчата тягнуть столи зі столової і розкладають усе, що приготували, хто що мав, по крапельці, символічно в Святий вечір...

В.О.: Якого це року ви так святкували Святий вечір – ще Сталін був чи вже ні?

Л.В.-Л.: Ми це робили у 1955 році. Тоді з нами були пані Барвінська, Олена Степанівна. Ми ходимо, співаємо, коляда лунає. А з Норильська привезли дуже цікаву дівчинку-молодичку – якщо схочете, поїдете до неї.

В.О.: Так і поїдеш у Норильськ...

Л.В.-Л.: Боже, не в Норильськ – у Дубно, то ж недалеко. Вона гарні вірші пише, я вам одного кусочок скажу. Наглядачі ходять, на роботу виганяють, брама у робочу зону відчинена – можемо йти на фабрику. Ми не йдемо. А знаєте, хто пішов? Пішли ті, кого ми підтримали перед тим – латиші, литовці, поляки. Пішли, побоялися. А ми їх підтримували. Нас потім зібрали близько 20 жінок – і в карцер. І мене в тому числі, звичайно. У тому карцері з нами були віруючі – "істинно православні християни"? Вони молодці. Вони не не працювали на цю владу. Отак ми відсвяткували.

Настає 1956 рік – вже всюди говорять про відлигу, що Хрущов буде випускати в’язнів. Ми тоді на 14-му були. Там такий коридор до фабрики, у ньому був суд. Ми говоримо між собою: „Дівчатка, треба гідно триматися”. Була там дуже гарна жінка, я Пронюкові написала про неї, щоб це пішло в журнал "Зона", але не опублікували, викинули, мабуть. Пані Фардиґа, вона багато відсиділа в Харкові. Я знаю, що вона зі Стрия. А ще така пані Мішняк – вони прибігли до мене і питають: „Любо, що робити, ми не хочемо йти на той суд – давайте щось скоро, так експромтом напишемо”. Я скоренько написала: "Я на ваш суд не піду, бо ваш суд – це є приниження прав людини і мого народу". А друга написала: "Я на ваш суд не піду – це є приниження прав Божих і мого народу." Гарна позиція. Вони не пішли на суд. Уже всіх виводять, усі йдуть, а вони стоять. І вони не знають, чи будуть звільнені, чи ні.

Я також написала заяву. Пані Галя Фардиґа звільняється і каже до мене: "Любо, напишіть що-небудь. Я поїду і вкину в Києві – напишіть". Я сіла, подумала-подумала і написала приблизно так: "В ЦК Компартії України. Звертаюся до вас як до захисників прав українського народу, а проте ви нічого не робите, щоби захистити український народ від повної загибелі. Наші рідні вивезені в Сибір – вивезені і тратять там мову рідну, [нерозбірливо], вмирають, а ви нічого не робите, щоби їх захистити. Комісія з розгляду справ залишила мені термін 25 років, що для мене рівнозначно смертній карі. А Україна найбільше знищена війною. На її відбудові ми працювали би навіть як політв'язні. Прошу дальший речінець дати можливість відбувати на Україні." Підписалася і дала тій пані Галі Фардизі. Вона звільнилася, поїхала, а в Києві пересадку робила і відіслала мою заяву.

Мене тоді вже перевезли на 17-й. Ми ходили пиляти дрова. Там є такі маленькі висілки. Я не дуже вміла пиляти: тик-мик, тик-мик. Повертаюся з роботи, а мене викликають до начальника. Він мені каже: "Я вам зараз щось скажу – ви будете задоволені". І каже, що я є звільнена, за моєю заявою.

В.О.: І коли це сталося?

Л.В.-Л.: Якого дня, я не знаю. У мене вкрали мою довідку. Це була весна 1957 року. Я звільнена, їду на Україну. Там не прописують, там не прописують, і там не прописують. То було якраз, коли "наші" війська йшли на Угорщину.

В.О.: Так то ж було 1956 року?

Л.В.-Л.: Ну, так 1956, а не 1957 року. Я мала тітку, вона мене взяла на море – мала якусь путівочку. Скупалася, повернулася, йду – ніде не прописують. У Дрогобицькій області – сидить якийсь дядько і плаче – він приїхав десь аж із Магадану, з родиною, скільки то грошей коштувало, а йому кажуть, щоби забирався назад. А у Львові були такі пункти, де можна було зголоситися, хто хотів у Крим їхати. Я пішла, а вони подивилися і кажуть: „Нам таких не треба”. Я поїхала в Київ, мене водили з одного місця на друге, я і в КГБ дзвонила, і скрізь. Кажуть одне й те ж: „Звідки прийшла – там вертайся”.

Але я в поїзді зустріла одну жінку, вона лікарка-гінеколог, сиділа за якийсь аборт чи щось. Її племінниці чоловік Федченко у Києві працював, він і в Москві працював у канцелярії Хрущова. А перед тим був начальником міста Ростова – то велика шишка! То вона мені каже: "Як тебе не пропишуть, приїжджай до мене." І я до неї поїхала в Таганрог. Там мене спочатку теж не хотіли прописувати, а потім я пішла до мера міста, мене прописали. Я вже працюю. Батько з заслання мені пише: „Приїжджай, ми тебе не бачили 10 років – ну, хоч подивитися, а потім знову поїдеш”. Та жінка мені каже: "Любо, ніде не їдь, я тобі запишу свою хату, яку маю. Будеш тут жити, будеш ходити до смерті коло мене – але лишайся!" Я влаштувалася там на роботу, а коли батько написав, я зібралася та й поїхала. Вона мені ще й дала адресу Федченків. Я думала, що він є українець. От цікава доля українців, знаєте... Вони собі там жили під Ростовом, напрацювалися на землі, завели собі виноградник. А ті побачили, що гарний, і відібрали від них виноградник. А вже потім він працював мером міста, закінчив інститут, його Хрущов бере в Москву. Федченки мені казали, щоб я не їхала з Таганрогу, а опікувалася їхнім онуком. А я, думаю собі, не хочу. Федченко якось каже: "Ты, Люба, такая маленькая – а я думал, что большая, – це ж він від жінки наслухався. – Украинцы все говорят "мы" да "мы". Давай, жена, поедем по старых русских городах! Одесса, Киев..." Вона пішла снідання готувати, а я звертаюся до нього: „Україна не буде мати своєї держави ніколи, бо в українців нема національної гордості”. Він подивився на мене і не сказав ні слова.

Ввечері я кажу, що взяла квиток їхати, а він каже: „Я взяв вам білети в Оружейну палату – ви того ніде не побачите”. Я кажу: "Дякую дуже!" Так ми й розійшлися. Я поїхала в Анжеро-Судженськ. Побула в батька, пішла в Анжевці працювати. 1964 року звільняють батька, на другий чи на третій день звільняють сестру Дарку, яка працювала в музичній школі. Ну, і ми пакуємо речі. Усіх уже відпустили, а мене свіжу забрали. Я собі думаю: а чому вони будуть через мене терпіти? Я відсилаю сестру, відсилаю батька до Коломиї, до своєї товаришки, а сестра скрізь мотається, її ніде не прописують. Потім вона когось знайшла, що прописали її в Горлівці. І ми з Даркою пакуємося, їдемо до сестри в Горлівку. Там я працювала в школі-інтернаті. А десь у 1968 році ми поміняли горлівське помешкання на Івано-Франківськ. Тут я познайомилася з Вячеславом Чорноволом (24.12. 1937 – 25.03. 1999. Ув'язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р., вдруге – 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 5 заслання, втретє ─ у квітні 1980 на 5 р., у 1983 звільнений. В Україну повернувся в травні 1985. Редактор журналу “Український вісник” 1970-72, 1987-90 рр.).

В.О.: Це вже після першого його ув'язнення?

Л.В.-Л.: Він приїхав сюди, ми познайомилися. Нікого не було – я та ще дві товаришки, дуже мало було людей... Потім уже прийшли Богдан Ребрик (Нар. 30.07. 1938, ув'язнений 6.02. 1967 на 3 р. за ст. 62 ч.1, вдруге ─ 23.05. 1974 за ч.2 ст. 62 на 7 р. та 3 засл.. – Ред.)  та інші. Одного разу прийшов до мене Чорновіл під це вікно та й каже: "Слухайте, тут є художник, він вийшов із тюрми, чи ви не могли б на 2 тижні взяти його до себе в хату?" Я кажу: "Та ви ж знаєте, що ми під контролем..." (Ідеться про Панаса Заливаху. Нар. 26.11. 1925 на Харківщині, ув'язнений у вересні 1965 р. за ст. 62 ч. 1 на 5 р. Карався в Мордовських таборах. Художник, лауреат Шевченківської премії 1995 р.)

Одарка в Горлівці працювала в музичній школі, а нас весь час тягне сюди. Якби я була знала, що так зміняться часи, я була бись там лишила. На Східній Україні цікавіше було. Ну, хоча б ради Миколи. Але нас тягне сюди, батько старенький, він тут захотів бути. Ми самі не звідси, нас не дуже манив Франківськ. Ми тут ходимо, шукаємо, хто обмінює квартиру, знайшли цю хату. А там батько мав якусь хату, продав її за якісь мізерні гроші, а ми Одаркою знайшли на обмін цю хату. А КГБ як довідалося, то хотіли відібрати. Уже до суду йшло. А потім був у нас перший обшук.

В.О.: Коли і в зв'язку з чим?

Л.В.-Л.: У зв'язку з Валентином Морозом (Нар. 15.04. 1936, історик. Заарештований у вересні 1965 р., 4 р. за ст. 62 ч. 1; вдруге – 1.06. 1970, за ч. 2 ст. 62 на 6 р. тюрми, 3 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. 29.04 1979 р. звільнений і видворений до США. Нині викладач Львівського університету. – Ред.).

В.О.: Він звільнився у вересні 1969 і знов заарештований 1 червня 1970 року.

Л.В.-Л.: Так, то ж ми з ним були знайомі. Я все старалася знайомитися з такими людьми, мене то цікавило. Він часто бував у нас.

Цікаво про Великдень у Космачі – також ніде того не почуєте, а то говорить про наших людей. Хтось мені то розказав, що дуже гарний Великдень на Гуцульщині, що там проїжджають на кониках, писанки... Я кажу: "Давайте поїдемо до Оксани Попович (2.02. 1926 – 22.05. 2004. Ув’язн. 12.01. 1945, звільн. у серпні 1956. Вдруге – 2.10. 1974, визнана ООР. Член УГГ з 3.02. 1979. Звільн. 2.10. 1987. – Ред.).  і з нею поїдемо на Ведикдень у Космач. Що нам? У нас ніякої родини там нема, поїдемо так". І ми поїхали. Поїхали в Космач моя сестра Дарка, я і Оксана Попович. Там був священиком Василь Романюк (У 1992-95 – Патріярх Володимир, 9.12. 1925 – 14.07. 1995, ув'язн. 1944 р. на 20 р., відбув 10, вдруге ─ в січні 1972 за ст. 62 ч. 2 на 7 р. і 3 заслання. Карався в Мордовії та Якутії. – Ред.).  Потім він у нас бував. Ну, ми приїхали. Там так гарно, писанки такі, і такі, і такі – всі гарні. Гуцулки їдуть на кониках з тими коржиками – навіть москалі приїжджали знімати, кореспонденти. І раптом цей Мороз – він був дуже мало конспіративний. Узяв написав на нашій хаті: "Товариші, ми їдемо в Космач, хто буде – їдьте за нами. Збір на Олега Кошового”. Слухайте, ми ж самі „крамольні”, розумієте? А він у гуртожитку жив. Приїжджаємо ми в Космач – він іде за отцем Романюком з магнітофоном і каже: "Повторіть ще раз "Христос воскрес!". І тут його раптом оточують кагебісти. А він так, знаєте, трохи розпачливо кричить: "Люди!.." І тут гуцулка, бабуся, ніким не підіслана, підходить і до народу: „Люди, ніхто не відходить з площі!” Стоять, як укопані. Не йдуть паски святити. Стоять і чекають. Ми готові були боронити Мороза, а підходить старенька жіночка, бере його за руку і каже: "Ходіть..." Відводить від кагебістів і каже: "Це мій гість. Він до мене приїхав, я його не відпущу". І вони – пас. Знаєте, натовп народу, і вони його відпустили. Ми ще пішли до отця Романюка, там було снідання, потім ми розійшлись по хатах, а далі повернулися до Франківська. Рая Мороз (Нар. 1.04 1937 р., 1958 р. одружилася з В.Морозом. – Ред. ще мала якусь конференцію в Чернівцях, але потім приїхала.

А скоро по тому Великодні Мороза забирають. Вони за ним ганялись...

Одного разу я сплю і чую (а я працювала на електростанції) – хтось іде, повно людей. Дивлюсь – міліція. Приходять, питають, хто такі Лемики. Я кажу: "Я". Вони прийшли з обшуком до мене. Потім ще багато було обшуків. Приходить Валік малий до Раї (а він був у нас, Рая лишила) і каже, що тата забрали. А коли судили Мороза, то в нас у хаті ніби якісь поминки. Усі приїхали, в нас були Калинці (Калинець Ігор Миронович,  нар. 9.07. 1939, ув'язн. 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання; Калинець Ірина Онуфріївна, поетеса, нар. 1940, увיязн. 12.01. 1972, 6 р. ув’язн. і 3 засл.),, Антоненко-Давидович (Борис Дмитрович, 05.08. 1899 – 09.05. 1984. Письменник, політв’язень 1934 – 1957. – Ред.), Дзюба (Іван Михайлович, нар. 26.07.1931, автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. Помилуваний 06.11 1973. – Ред.), Чорновіл – всі-всі були.

В.О.: А Ліна Костенко сюди не приїздила?

Л.В.-Л.: Ні. Вона була на суді, коли Горинів судили (Горинь Богдан, нар. 10.02. 1936, ув'язнений 25.08. 1965 за ст. 62 ч. 1 на 3 р.; Горинь Михайло, нар. 17.06. 1930. Ув'язнений 26.08 1965 за ст. 62 ч. 1 на 6 р., вдруге ─ 3.11. 1981 за ст. 62 ч. 2 на 10 р. і 5 заслання, звільнений 2.07. 1987. – Ред.). А КГБ ходило навкруги нашої хати, але в хату не зайшли. І Зенко Красівський у нас бував (12.11. 1929 – 20.09 1991, політвיязень у 1948-53, 1967-78, 1980-85. Член-засновник Українського Національного Фронту (1964 – 1967). Мені шкода тої хати, нераз думаєш, що її варто якось зремонтувати, щоб вона залишилася. Наразі тут буде жити Іринка. Воно й нам треба десь бути, ми ж не маємо де.

В.О.:   Але тут колись має бути музей.

Л.В.-Л.: Коли вийшов Панас Заливаха з тюрми, то Чорновіл його до нас привів.

В.О.: Він вийшов у кінці літа 1971 року, так?

Л.В.-Л.: Так, ще не було суду над Морозом, а на час суду Заливаха вже був. На суд Мороза нікого не пускали – усі стояли під судом. Пустили Раю, і там Мороз виступав – він гарно себе вів на суді. Потім щось сталося... Я думаю, що вони щось роблять з людьми.

В.О.: Може бути.

Л.В.-Л.: Я дуже боюся... От Ви ходите на чай до Ющенка, то я хочу сказати: я дуже боюся за Ющенка.

В.О.: Та то я на жарт сказав, що до Ющенка на чай ходжу!

Л.В.-Л.: Але зустічаєтеся?

В.О.: Та ні! (Сміється).

Л.В.-Л.: А знаєте, чого я боюся? Я слухала по радіо передачу про кілера, як вони людей убивають. Він у запальничці мав якусь таку речовину, що вона є запорука інфаркту. От тому Червонюкові щось дали...

В.О.: А арешти 1972 року Вас зачепили? Тут обшуки, мабуть, теж були?

Л.В.-Л.: Та в нас вони цілий час були. Безперервно. Потім вони стали бити нам вікна. Цілий місяць – по четвергах.

В.О.: Ви кажете, що прийшов до Вас Панас Заливаха – це що означає?

Л.В.-Л.: Він одружився з Даркою десь під кінець 1971 року, я вже не пам'ятаю дати. А обшуки в нас були цілий час. Бо що де кому бракувало, то все йшло до нас. Воно й дотепер, може, слухається. От у нас, в Українській державі, розвідки нема, і це дуже прикро.

Я Вам стільки наговорила – то тепер Ви мені щось скажіть.

В.О.: Мені цікаво, саме отут товклося все дисидентство, шістдесятники. А що ж конкретного тут робилося?

Л.В.-Л.: Тоді Славко Чорновіл видавав свій журнал "Український вісник". Ми його впорядковували трошки.  

В.О.: А хто це передруковував? Ви теж?

Л.В.-Л.: Ні, ми готові діставали. А потім був його лист до Горбачова.

В.О.: То вже 1987 рік. (Див. „Український вісник”, випуск 7. – Ред.)

Л.В.-Л.: От ще що хочу сказати. Ющенко каже, що він українець. Коли б більшість мала національну свідомість, щоб більшість, а не меншість шанували в душі Україну...

В.О.: Але повернімося до 1971-72 років. От Ви згадували Василя Долішнього – Ви його знали? (Долішній Василь Михайлович, нар. 13.11.1930. З 13-и р. – зв'язковий УПА, заар.16-літнім, засудж. до 10 р. ув’язнення і 5 р. поразки в правах. Звільн. 4.09.1954.  Вдруге заар. 21.02. 1972, 7 р. ув’язн. і 3 р. засл. за ст. 62  КК УРСР. У липні 1984 звинувачений у “злісному хуліґанстві”, 3 р. ув’язн.. – Ред.)

Л.В.-Л.: Ой, Боже коханий, Василя Долішнього? Так. Я працювала на електростанції. Після смерті Сталіна його з Норильська випустили як засудженого малолітнім. Він закінчив інститут нафти і газу, то йому вдалося. І раптом нема його. Чую, в лабораторії говорять, що арештували Долішнього. Питаю тих робітників: "Ви не можете мені сказати, хто такий Долішній?" – "Він з Підбужа". Давай я тоді шукати когось з Підбужа. Знайшла одну жінку, яка працювала на фабриці. Я поговорила з нею, вона мені привела Ганю, його сестру. Я боялася її до своєї хати вести, щоб на неї біди не наслати. У нашої родини й так через мене повно клопотів, а нашлю й на Долішнього. Я домовилася зустрітися в одних людей. Я туди прийшла, а там жінка почала сваритися: "Ти кого мені наслала?" Ну, то Ганя приходить до нас. Ми пошепки говорили. А потім він другий раз сів.

В.О.: Перепрошую, не другий, а третій. Другий – це 21 лютого 1972 року, а в липні 1984 його звинуватили у “злісному хуліґанстві”, сфабрикували кримінальну справу.

Л.В.-Л.: А знаєте як? Він тут бував у нас, не раз допомагав нам якусь картоплю купити чи щось. Узяв мішки і десь хотів іти домовитись. Він вийшов від якогось свого колеґи, навіть до нас не заходив. Прийшов, а тут на него наскочив якийсь такий громило, схопив його і кинув на землю. А тут уже міліція, і ніби Василь на нього накинувся...

А перед тим Василь ішов вулицею, а був якийсь клей розлитий. Сидять дядьки і кажуть: „То цей зараз теж упаде”. А він не надав тому значіння. Пішов, похитнувся і впав, вивихнув собі нерв руки. То йому це на добре вийшло. Бо його на міліцію взяли і винуватять, що погони міліціонерові повідривав. А він каже: "Як я міг погони відривати, як у мене рука не працює?" І вони його відпустили. Він прибіг сюди над ранок, а я кажу: "Чекай, тут живе лікарка-невропатолог". Я хап Василя до тої лікарки, а вона каже, що то є ушкоджений нерв і це можна тільки стаціонарно лікувати. Його поклали в лікарню, а через кілька днів приходить лікар і каже: „Йому вже можна не стаціонарно лікуватися – не лежати, а приходити. Ви йдіть, бо тут треба ліжко звільнити – прийшов хворий." Василь вийшов, звільнивши ліжко, думаючи, що завтра прийде, а там уже чекав той "бобік", його взяли. Лікар наш, українець, і таких випадків було багато.

В.О.: Десь так уже в 1987 році, коли режим почав м'якшати, почали пропускати нам листи на особливий режим, у Кучино, що на Уралі. Прийшов мені лист від Василя Долішнього. Це ж він відсидів 10 років, потім ще 10, а тут пише мені: "Оце на старості літ вирішив я похуліганити. Хотіли було зробити мені справу про зґвалтування, але, з огляду на мій статечний вік, зробили справу про хуліганство".

Л.В.-Л.: Так-так, він ішов до поїзда мене зустрічати, а там цілий час якась дівка крутилася і переслідувала його. А потім вони заявили про хуліганство.

В.О.: І за це „хуліганство” дали йому три роки. Ще й цього йому треба було.

Л.В.-Л.: Я ще до нього писала. Він дістав страшні приступи бронхіту, кашляв. От чому я хотіла, щоб Ви написали про Василька. Він маленьким хлопчиком пішов працювати зв'язковим. Йому було 14 років. Одного разу в ніч, як дощ був, він ніс якусь пошту, аж дивиться – стара криївка. Він її знав, думав пересидіти дощ  і піти далі. А тут ішли більшовики, побачили його, витягли з тої криївки і причепилися до нього. Він устиг усе знищити. Вони давай його мучити та давай підвішувати за шию. Вони його підвішують, а він чіпляється за гілляку, щоб не повиснути. То вони йому руки били залізяками. І забрали його. А взагалі партизани хотіли віддати його в школу вчитися, щоб він не був зв'язковим, жаліли його. А він каже: „Ні”. –  "А коли ти попадешся, то ти ж малий іще, ти можеш зрадити". – "Ні, ніколи!" – Василь казав, що в ув’язненні не мав ні від кого посилки, аж дістає посилку і гроші, і там провідник пише: „Васильку, ми гордимося тобою”. „То, – казав Василь, – була для мене найбільша нагорода, яку я міг одержати”.

В.О.: Ще він казав, що його кидали обличчям у грязь і стріляли мимо вух.

Л.В.-Л.: Так, то теж. І ото підвішували. Знаєте, що я думала – якби хтось, хто пише дитячі книжечки, написав про такого Василька для наших дітей. Щоб будити національну свідомість. Бо чим? Знаєте, мене так злостить той Рух, що розколовся, так болить той Черняк, той Костенко. Знаєте, що я цілий час ношуся написати до них. Бо я побачила по телебаченню той спектакль, як Костенко сміявся, як таким гучним голосом Черняк проголошував проти Чорновола, казав, що Рух не розколеться. Я думала, що він плаче, а він пішов на свято Шевченка, і там не заспівали ні "Заповіту", ні гімну. Там стояв Чорновіл, і всі кричали: "Заповіт! Заповіт!" А вони не заспівали. А ті всі пішли в рухівську криївку...

В.О.: Криївку, так-так!

Л.В.-Л.: А тим часом вчинили погром у Русі, той тягне якісь тапочки і кидає геть... Вони розвалили не Рух – вони запхали ніж у серце Україні. Як після того міг висуватися кандидатом у Львові цей сивий... Чорновіл уголос говорив: "Я ніде ніколи не схибив проти України, я тільки помилився в кадрах". То я вирішила, що я в пам'ять про Чорновола буду голосувати за Удовенка. Якби я могла ходити, я би знову пішла вести пропаганду. А то говорять дітям про Шевченка, а вони регочуть.

В.О.: Але не далі як три дні тому я в Дрогобичі в університеті розповідав студентам про Василя Стуса – і не реготали. То залежить, як говорити.

Дякую Вам за розмову.

Кінець розмови з пані Любою Возняк-Лемик 6 лютого 2000 року, на вулиці Олега Кошового,10, в Івано-Франківську. Розмова тривала приблизно дві години.

[ К і н е ц ь  з а п и с у ]

 

Знімки В.Овсієнка:

Плівка 9059, кадр 2А, 6.02. 2000 р., м. Івано-Франківськ. Люба Возняк-Лемик.

Плівка 9059, кадр 3А, 6.02. 2000 р., м. Івано-Франківськ. Колишні політв’язні Василь Овсієнко, Люба Возняк-Лемик, Панас Заливаха.

 

Рекомендувати цей матеріал