Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГУК ЛІДІЯ ЛАРІОНІВНА

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 18.02. 2001 в м. Скадовську.

І н т е р в' ю  Л. Л. Г у к

 

_____________________________________________________________________________________


  В.В.Овсієнко: 18 лютого 2001 року в місті Скадовську ведемо розмову з Лідією Ларіонівною Гук. Записує Василь Овсієнко.

  Л.Л.Гук: Я, Гук Лідія Ларіонівна, дівоче прізвище Півень, народилася в селі Синчар на Полтавщині. Бабусі прізвище було Чуб – казали, що з давнього козацького роду. Генеалогії в мене немає. Мама моя – Анастасія Чуб, працювала з 1929 року в колгоспі, дуже малограмотна, тільки читати вміє і друкованими літерами писати, бо якраз народилася в 1911 році, коли вже шкіл не було, щоб учитися. Батько – Ларіон Півень, помер у 1948 році.

  Я пішла в школу. В школу ходила до морозів, боса або зрідка в таких сандалях брезентових. А потім ходили в валянках.

  В.В.Овсієнко: Це якого року Ви в школу пішли?

  Л.Л.Гук: В 1947 році. В 1948 році... було тяжко матеріально жити. Я знаю, що ми ходили весною збирати качани кукурудзи, які залишилися в полі, бо голова колгоспу хотів віддати зерно людям, а райком витрушував кожен день, і не дали зібрати восени. То воно простояло зиму, а тоді виходили – Ніна, моя двоюрідна сестра отак розгортала качани і воно висипалося все в відро, і ми то потім сушили, дерли на жорнах і пекли млинці, багато їх їсти не можна було.

  Що ще? Тяжко жилося. Я пам'ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, солому носили. Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об'їждчик. Колоски ходили влітку збирати – теж ховалися від об'їждчиків, а вони ганяли і батожили нас. Одну дівчину навіть вилами простромив об'їждчик, у бік їй загнав ті вила, бо вона хапала колоски після того як снопи забрали, колосків біля копи залишалося більше, і вона збирала. Я пам'ятаю, як...

  В.В.Овсієнко: І що з тою дівчиною було? Померла?

  Л.Л.Гук: Ні, вона вижила. Потім ще була така ситуація: картоплю вивозили, а частину картоплі закагатували. Закагатували і, очевидно, не зробили вентиляції, і вона потрухла. І то ми весною вже, як відкрили ті кагати, виходили отако рано-рано, цю картоплю розламували, зсередини біле забирали, і з того білого крохмалю потім баланду варили. Так що життя було дуже тяжке. І я не пам'ятаю, щоб ми наїдалися – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі. Я виховувалася так, щоб таки вирватися з села. І в газетах, і в книжках писалося, що "я такой другой страны не знаю", що кругом так прекрасно живеться, і я в один час думала, що це тільки в нашому селі так погано живеться. І думала, коли потім кінчала десятилітку, що в мене дуже багато сили, я дуже багато читала і можу в колгоспі в нашому селі навести порядок – не як голова колгоспу, а просто підніму людей, щоб у нас краще жилося. Пішла по комсомольській путівці. Були ті комсомольські путівки, що на цілину їздили, і таку путівку виписали мені, і я пішла в колгосп працювати.

  В.В.Овсієнко: Якого року Ви закінчили школу?

  Л.Л.Гук: У 1957 році.

  В.В.Овсієнко: Це десятилітка була?

  Л.Л.Гук: Так, десятилітку я закінчила і пішла в колгосп. Спочатку працювала на різних роботах, бо якраз жнива були, кінчався червень. 27 червня ми отримали атестати, і я пішла в колгосп якраз на жнива. Ми віяли зерно і вивозили на станцію. Заробляли один трудодень двадцять п'ять соток, але нам не платили. Ні в 1957 році грошей не давали, ні в 1958 році, а в 1959 році вже дали по 30 копійок на трудодень. А потім я пішла на птахоферму, працювала там. Ну, там якісь досягнення були, бо і в газету писали про мене, і брали інтерв'ю. Але в 1960 році я пішла поступати в інститут, тому що в селі від моїх рук, від моєї голови нічого не залежало. Я ще займалася спортом, їздила на змагання і бачила, що в інших селах так само, як у нас. То я спочатку думала, що це тільки у нас так, а скрізь однаково. А щоб трошки краще жити, щоб не крутитися, як мама моя цілодобово – там же два опороси, коли поросяться свині, то вона і вночі сидить, а вдень прибіжить, пообідає і біжить знову на роботу.

Я пам'ятаю, що ми в дитинстві були вічно голодні. І як я прийду на свиноферму до мами, то там у таких великих котлах картоплю варили свиням, і щоб з'їсти картоплину, то треба вкрасти і сховатися, бо якщо, не дай Бог, бригадир наскочить, то поб'є маму або мене – кого-небудь із нас поб'є. Або ще й з роботи виженуть. І в селі ми жили, в принципі, тільки за рахунок того нашого городу, що у нас був. Я скільки себе пам'ятаю, то зразу я пасла гуси, потім кози, потім корову. І ще темно – а нас уже виганяли на пасовисько. І з самого ранку ми не бавилися, не читали, не писали – ми працювали тяжко: то сапали город, то трави треба нарвати, то води наносити, напоїти корову, то накормити скот. То вся ця ситуація була тяжка – весь час була робота, робота і робота, і не було їй кінця, і нема її оплати ні тоді, ні тепер. Навіть тепер така ситуація.

  В 1960 році я поступила до Київського медичного інституту. Поселилася в гуртожитку на Петра Могили, 4. І там познайомилася з Миколою Плахотнюком.

  І ще, бачите, я пропустила таке, що коли працювала в колгоспі, мені запропонували поступити в партію. Я поступила в партію, бо думала, що я щось зміню, щось зроблю. Я поступила в партію, вибрали мене в райком комсомолу членом пленуму бюро райкому комсомолу. Була комсоргом у колгоспі. Так що щось хотіла і пробувала зробити в межах тої системи, що була. А нічого не можна було зробити, і через те я поступила в інститут. А взагалі, якби було нормально на землі, щоб була тоді земля, то я нікуди б не поїхала, бо я люблю копатися в землі.

  В інституті я познайомилася з Миколою Плахотнюком, а потім з Надією Світличною, потім з багатьма людьми, які були причетні до українського слова. Поки що починали з того, що захищали українську мову. Збиралися, читали вірші українських письменників проводили вечори Шевченка, Лесі Українки. І найбільше мене потрясло, чи зворушило, чи збудоражило, коли був вечір Василя Симоненка в нашому інституті.

  В.В.Овсієнко: Це вже після його смерті зразу, так?

  Л.Л.Гук: Ні, ще він був. Він був, Коротич був, Микола Вінграновський був. Я пам'ятаю, що він приїхав у такому жакетику сіренькому, червоний з дороги, бо прохолодно в той час уже було. І він читав "Гранітні обеліски, як медузи, повзли, повзли і вибилися з сил, на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил". І оце після того вечора я зрозуміла, що у нас іще є люди, і я близько підійшла до тих людей, які хочуть відродити Україну, українське слово відродити і розтоптати, закреслити, викинути з нашої землі всю цю систему, яка призводила до того, що нас просто-напросто грабували і нам нічого не платили – що мамі не платили, яка на фермі працювала, що я на фермі працювала і приїхала поступати в інститут у сандалях парусинових, і в плащику за 10 тодішніх рублів – це все, що в мене було. І на протязі інституту що я придбала – це те, що я ходила з хлопцями розвантажувати вагони. Я тоді більше заробляла на тих розгрузках тільки по вечорах, ніж я заробляла в колгоспі. Десь чотири, п'ять, ну, шість, може, вечорів за місяць працювала і я заробляла більше, як за місяць у колгоспі. Власне, не тільки я і мама, як ми двоє. Так що я тоді там і одяглася відносно. Відносно, не так, як всі решта, тому що решта мали щось, як поступили в інститут.

  Потім попала в Клуб творчої молоді. Потім з Миколою Плахотнюком і Надійкою Світличною – вірніше, Надійка Світлична була в іншому товаристві – організували колядки-щедрівки. І так гарно організовували. Коли їх ще було заборонено, нас тоді попереджували, що куди ви до мракобісся вертаєтесь. Але так гарно було: Маланка і Василь, і сатана, і відьма, і чорт, і гарні дівчата і хлопці, одягнені в українське вбрання – в свитки, юпки, в хустки, в шапках хлопці. Я пам'ятаю один Новий рік, ми зібрали десь коло 300 рублів, які передали матері Василя Симоненка на пам’ятник його. І потім я якось була в Черкасах, там практику проходила, і ходила на могилу Василя, і мені було дуже приємно, що ми щось внесли – пам'ятник гарний у нього там на цвинтарі, – що ми щось помогли.

  В.В.Овсієнко: А отой вечір Василя Симоненка, що його організував Микола Плахотнюк скоро після смерті Василя Симоненка, Ви пам'ятаєте?

  Л.Л.Гук: Цей – ні, я туди не попала. Після вечора Симоненка я десь, по-моєму, хворіла чи що. Видно, тяжко хворіла, бо я коли не тяжко хворію, то я ходжу, а так тяжко, десь біля 40 градусів температура була, і я не змогла тоді на той вечір попасти. Я не змогла попасти, скажімо, і на похорон Алли Горської – я ж була в неї в хаті не раз, – тому що якраз я вже тут була, але в мене якраз син захворів, у нього висока температура і ні на кого було лишити, я сама була. Не попала я іще, по-моєму, як Василя Стуса перевозили. Така ж сама ситуація була, поїхати також не змогла.

  В.В.Овсієнко: Отже, Ви навчалися від 1960-го до?..

  Л.Л.Гук: 1967-го року, у 1967 році я закінчила. Скажімо, я пам'ятаю, як до пам'ятника Шевченка ми приходили.

  В.В.Овсієнко: Оці випадки, будь ласка, розкажіть.

  Л.Л.Гук: Я пам'ятаю, це 22-го травня...

  В.В.Овсієнко: Якого року?

  Л.Л.Гук: По-моєму, 1965 чи 1966 року, це точно не пам'ятаю.

  В.В.Овсієнко: Отоді, коли ходили до ЦК, то був 1967 рік.

  Л.Л.Гук: 1967-й? Точно, це тоді, як хапали хлопців і кидали, як овець у машину.

  В.В.Овсієнко: Розкажіть, про цей вечір, як Ви його сприйняли? Як Ви бачили це все?

  Л.Л.Гук: Як я його бачила... Читали вірші біля пам'ятника Шевченка.

  В.В.Овсієнко: А хто, Ви не пам'ятаєте?

  Л.Л.Гук: По-моєму, Олена Чорноволова читала вірші, читали багато. Поклали квіти. Я пам'ятаю, ми зробили із пшеничних колосків такий гарний віночок, а один чоловік причепив до нього жовто-синю стрічку – і це так гарно виглядало – і калина на цьому віночку. І ото читали. Олесь Сергієнко щось читав, і ця дівчина, мені здається, що Олена Чорновіл читала вірші. Потім співали. Потім почали кричать, що ідуть цивільні до нас, ідуть, ідуть... Ми з однією товаришкою відійшли, сіли на лавочку, була лавочка. І оце на цьому фоні почали хапати й кидати, як овець, у машину людей. Ну, і повезли. А ходили ми, по-моєму, ще до того... на двадцять друге... потім, через деякий час на 22 травня коло цього пам'ятника почали робити якийсь фестиваль.

  В.В.Овсієнко: А от тоді ви ходили туди аж до ЦК?

  Л.Л.Гук: Ні.

  В.В.Овсієнко: Ні? Бо то Микола розповідав детальніше.

  Л.Л.Гук: Я не ходила до ЦК. Очевидно я відстала. Ото сіла на лавку і, мабуть, проґавила, то, що йшли до ЦК. Але я була потім біля музею Шевченка, коли мені про це розказали, що ходили до ЦК і писали протест, там зустрів їх якийсь, прийняв і довго читав...

  В.В.Овсієнко: Головченко.

  Л.Л.Гук: І якийсь Попов, секретар з ідеології Попов. Ну, Головченко... Ото їх прийняли, поговорили, заспокоїли. Це я теж пам'ятаю. Потім ми часто ці вінки часто робили в Алли Горської. Там вона недалеко біля пам'ятника жила, на Рєпіна, і ми робили і несли звідти або корзину таку, або вінок, переважно вінок. Що ще? Була я на могилі Алли Горської, як стояв там у неї ще дерев'яний пам'ятник такий, він уже розвалився.

  В.В.Овсієнко: А щодо літератури самвидавної, ходила у вас по руках тоді література і що ходило?

  Л.Л.Гук: Ходило по руках у нас “З приводу...

  В.В.Овсієнко: ...процесу над Погружальським”.

  Л.Л.Гук: Ходило Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

  В.В.Овсієнко: Щоденник Симоненка, мабуть, ходив з віршами?

  Л.Л.Гук: Щоденник Симоненка з віршами, я пам'ятаю, в мене той щоденник був. І я поїхала до покійного чоловіка (нині покійного, тоді живий), і десь під деревом закопали в пляшці той щоденник. І я пробувала їздити, пробувала добратися до того щоденника, не могла вже знайти і не знайшла. А потім тут література. У Скадовськ у 1967 році я приїхала по закінченні. І з 1967 року тут вже в мене був "Собор у риштованні" Сверстюка, і Драгоманова було щось, і багато літератури було, там воно перелічено в списку вилучених у мене. Тут, до речі, в 1972 році вилучили навіть твори Леніна, в яких я відмічала цитати, що захищали українську мову і право нації на самовизначення – і ті книжки вилучили. І так і не повернули їх.

  В.В.Овсієнко: Ленін до криміналу теж потрапив.

  Л.Л.Гук: Так, потрапив, він і досі там, у криміналі, сидить десь в архівах КГБ. Але я не знаю, чому вони не віддають.

  В.В.Овсієнко: А Ви зверталися?

  Л.Л.Гук: Писала заяву, там, по-моєму, десь і заява є. Так і не дали, відмовили і все. Значить, ну що, в 1967 у нас теж тут було товариство.

  В.В.Овсієнко: Ви повернулися сюди, так?

  Л.Л.Гук: Після того, як я відбула?

  В.В.Овсієнко: Ні, ні, як Ви закінчили навчання, Ви куди поїхали?

  Л.Л.Гук: Я приїхала сюди за призначенням, у Скадовськ.

  В.В.Овсієнко: А куди, де Вас улаштували на роботу?

  Л.Л.Гук: В районній санепідстанції лікарем. Працювала я там лікарем.

  В.В.Овсієнко: А як саме сюди Вас направили просто – у Вас же тут ніякого коріння не було, так?

  Л.Л.Гук: Ні, ні, нікого, нічого не було, мене направили в Херсонську область. Власне, коли на випуск, то приїжджали “покупці”, пам'ятаєте? То мені запропонували саме Херсонську область. З Херсонської області Гузеєва, лікар, приїхала з обласної санстанції, вона запрошувала в Херсонську область. В Херсонську область не дуже люди хотіли їхати. Я, наприклад, хотіла в Полтавську область до себе, поближче до мами, куди там би послали. Але мені запропонували в Херсонську. Я кажу: "Я не можу в Херсонську, я хочу в Полтавську область. В мене хворий чоловік, я хочу до себе." "Хорошо, у нас є на березі Чорного моря."

  В.В.Овсієнко: Вам тут якесь помешкання дали чи як?

  Л.Л.Гук: Як на березі Чорного моря, то я, мабуть, поїду, тому що в мене хворий чоловік.

  В.В.Овсієнко: А можна, як би Ви назвали ім'я, прізвище чоловіка?

  Л.Л.Гук: Чоловік – Гук Василь Мусійович, 1926 року народження, з Черкаської області, село Веселий Кут Тальнівського району. Батько в нього Гук Мусій, репресований у 1937 році, і залишилося у них шестеро дітей. Одна мати, і на руках у неї шестеро дітей лишилося. І то вони забрали батька, і так він і не вернувся. І до речі, цей мій чоловік – ми познайомилися з ним у Черкасах, у санаторії, – до речі, він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення в 1962 році, що це система така. Я думала, що це в нашому селі, ще в сусідніх, де я була. Що це система така і що основний винуватець цей системи – Сталін. Ну, то навіть є фотографія, де я спалюю Сталіна.

  В.В.Овсієнко: То його нема?

  Л.Л.Гук: Він помер.

  В.В.Овсієнко: Коли?

  Л.Л.Гук: У 1971 році перед моїм арештом. Один із моїх товаришів сказав, що слава Богу, що він помер, тому що він би не виніс те, що Вас забрали від малої дитини. І практично чи юридично ні за що, тому що всі, майже всі докази були сфальсифіковані. Тому що ті, кого, кажуть, що підтверджують, що я давала їм щось читати, на суді відмовилися, що вони не читали, що не пам'ятають, що я їм не давала, що вони в книгарні дивилися між книжками, брали читали, так віддавали, приносили, клали. Так що мало хто підтвердив, що я, так би мовити, поширювала антидержавну чи завідомо наклепницьку літературу, що порочить совєцький партійний строй.

  В.В.Овсієнко: А от коли Ви сюди приїхали, очевидно, Ви в Києві бували доволі часто, так? Зв'язки підтримували із киянами?

  Л.Л.Гук: Часто, часто.

  В.В.Овсієнко: А у кого Ви бували там?

  Л.Л.Гук: У Надії Світличної, у Миколи Плахотнюка, як він у Димері працював, у Оксани Яківни. Взагалі під час навчання була там у Оксани Яківни часто, у Надійки, як уже жила там десь на околиці, до Алли Горської часто ходила, до Галини Севрук ходила, з Людмилою Семикіною була знайома. З Олесем Шевченком потім знайомилася, з ким же ж з цих репресованих?.. Одного разу, десь у 1968 році, до мене приїхало 14 чоловік на відпочинок.

  В.В.Овсієнко: Я про це чув. Хто це був?

  Л.Л.Гук: Це був Шемека, не знаю, чи він зараз є.

  В.В.Овсієнко: А ім'я його?

  Л.Л.Гук: Не пам'ятаю. Шемека, потім Висота з дружиною, Анатолій Висота з дружиною, був Микола Плахотнюк, потім Катруся Висоцька,..

  В.В.Овсієнко: А, я Катерину знаю.

  Л.Л.Гук: ...Жора Веремійчик...

  В.В.Овсієнко: І Веремійчика я знаю.

  Л.Л.Гук: Ну, то вони тут створили – вони молодші, вони можуть пам'ятати прізвища, – і вони створили тут Скадовську Народну Республіку, мали свій прапор.

  В.В.Овсієнко: А як це? Що це за республіка?

  Л.Л.Гук: Ну, так, зробили статут Скадовської Народної Республіки, зробили прапор – з одного боку жовтий, з другого боку синій, це в 1968 році. На одному пришитий кіт, на іншому пришитий череп і під ним ложка і виделка. І то з цим прапором вони ходили на пляж, і на пляжі їх приймали за іноземців. І то підходили до них, питали, з якої країни. Вони жартували, що ми з народної республіки. І вони щодня випускали газету. Я дуже жалію, що я цю газету не залишила в себе, що вони з собою забрали. А вони забрали, то, мабуть, і загубили її, бо якби в мене була, то вона б залишилася.

  В.В.Овсієнко: То вони тут відпочивали – то було скільки часу?

  Л.Л.Гук: З місяць, мабуть. З місяць вони відпочивали, в тій кімнаті, отам покотом лежали, тут покотом, ну, а там у нас діти були. І був президентом Шемека. Були міністри – і освіти, і безпеки... Міністром безпеки був мій трирічний син.

  В.В.Овсієнко: Цікаво...

  Л.Л.Гук: Цікаво він визначав лояльність. Визначав, приймати у Скадовську Народну Республіку інших людей чи ні. То як він скаже, як йому сподобається, значить, приймали, як ні, то приходили тільки в гості, в Народну Республіку не входили.

  В.В.Овсієнко: А назвіть ім'я свого сина і коли він народився.

  Л.Л.Гук: Ярослав Гук, син, народився у 1966 році.

  В.В.Овсієнко: А дата?

  Л.Л.Гук: 18 травня.

  В.В.Овсієнко: Хай буде записано. І продовжуйте далі про республіку.

  Л.Л.Гук: Вони робили тут дуже цікаву газету, з собою возили, вона в хаті стояла.

  В.В.Овсієнко: А назва яка?

  Л.Л.Гук: Не пам'ятаю, вже забула.

  В.В.Овсієнко: Я розпитаю Веремійчика.

  Л.Л.Гук: Та Миколу...

  В.В.Овсієнко: Або Миколу.

  Л.Л.Гук: Або Веремійчика, він молодший, Веремійчик, він пам'ятає цю газету. Що ще? Варили по черзі, готували. Всі йшли на пляж, один приходив раніше і готував обід. Потім ішли на пляж після обіду, після обіду хтось раніше приходив варити вечерю. А вранці, мабуть, так гуртом готували, бо я ж на роботі була. То в мене було, так би мовити, місяць відпочинку, цебто я ходила тільки на роботу, а кухнею не займалася, прибиранням не займалася. Було так дивно, що нічим не займалася. Оце щодо Скадовської Народної Республіки. Ну, ми проводили тут вечори.

  В.В.Овсієнко: Ви казали, це було 1968 року, так?

  Л.Л.Гук: 1968-го... ні, 1969-го, це Скадовська Народна Республіка. Що ще? Приїздили до мене багато людей. Так би мовити, приблизно так було “пересилкою”. Оксана Яківна кілька раз приїжджала, Сергієнко був, Масютко Михайло був із дружиною, Світлана Кириченко була, Левко Ященко і Ліда Орел .

  В.В.Овсієнко: Леопольд?

  Л.Л.Гук: Леопольд. З дітьми були... Шевченко з товаришем приїжджав, Ірина Корсунська, що була один час секретарем Сахарова, Надійка Світлична.

  В.В.Овсієнко: І справді, "антисоветские сборища" у Вас були?

  Л.Л.Гук: Так. Сашко Мартиненко, Іван Сокульський. Так що в мене були, так би мовити, це як Ви казали, “зборища націоналістів". І видно було, що стежили за ними, тому що помічав і Масютко, помічав і Бадзьо. [Перешкоди, вимкнення диктофону].

  В.В.Овсієнко: Вже можна говорити.

  Л.Л.Гук: Заходили до нас скадовчани, молодь до мене заходила. Читали, брали мою літературу, книжки. Багато книжок у мене було і є, і брали самвидавницькі твори і читали. І багато було молоді, приходило. Очевидно, саме це їх і налякало.

  У 1972 році почалися репресії у Києві. Прийшли до мене з обшуком.

  В.В.Овсієнко: Ви про них почули, мабуть, по радіо, так?

  Л.Л.Гук: Я по радіо про Ярослава Добоша почула. Потім у "Правде Украины" прочитала, що він великий ворог – вивозив якусь літературу з України. Ну, це ім'я пов'язали з Надійкою Світличною, а потім і моє пов'язували. Коли вже допитували моїх співробітників чи колег по вечорах, то питали, що от вона, Гук, не заперечує, що вона має відношення, – ось, дивіться, і давали статтю про цього Добоша прочитати, що він такий ворог. Вона не заперечує, що от ви були при такій розмові. Вона каже: “З Богом кажу, я не пам'ятаю”. – "А от ви були." І переконували, що вона була, що я колись щось сказала, що якісь політичні анекдоти розказувала, що оправдовувала бандерівців, що говорила, що в нас нема свободи слова чи що в нас вибори недемократичні, чи про голодомор 1933 року – про це говорили? Дехто підтвердив на суді, а більшість не підтвердила на суді, ухилилися, сказали, що не пам'ятають. Цю інформацію, звичайно, я людям розказувала і давала читати, що в мене було. Але коли дійшла справа до суду, то, практично, люди злякалися і даже ухилялися давати свідчення – кажуть, не пам'ятають. Так в ході слідства то їх переконували, вони давали свідчення, що от вона казала, що в нас нема свободи слова чи за голодомор, чи за русифікацію, що відбувається така велика русифікація на Україні, що немає свободи для української мови, немає розвитку, державні документи заставляють писати російською мовою. Так як і у нас головний лікар Скадовської райсанепідстанції Подлявський Микола Іванович він мене просто...

  В.В.Овсієнко: Прізвище яке?

  Л.Л.Гук: Подлявський Микола Іванович, він мене просто примушував писати російською мовою. Я напишу українською мовою, він мене матом – іди переписуй. Я кажу, що я не буду, а він мене матом і заставляв усе-таки переписувати, тому що всю інформацію як я до певного терміну не подам в обласну санстанцію, значить мене вже треба карати. А карати – це значить викинути на вулицю, а в мене мала дитина було, то іноді змушувалася, в переважній більшості. Потім я переконала обласних спеціалістів, що я пишу українською мовою, вони згодилися. Навіть там єврей був Рафаїл Семенович Рицик, то як я здавала річний звіт, потім вже Подлявський прийшов піддіти мене – в обласній санстанції, ми ж щороку їздимо, – піддіти мене: "Рафаїл Семенович, Ви знаєте, що таке цвинтар?" – він якраз розказує. "Да какой-то музыкальный инструмент." І приймав від мене звіт. Але приймав, до української мови не було в нього заперечень.

  Відтак я вже чула, що є арешти по Україні, в Києві особливо – Надія Світлична, Сергієнко, Плахотнюк. Але я не сподівалася, що в мене, бо я тут аж якийсь великий діяч не була. Ну, писала вірші – які друкували, які не друкували, вечори проводили. Ми проводили, так би мовити, в рамках тодішнього закону – говорили, факти подавали з Леніна, подавали з класиків, Карла Маркса, класиків комунізму. Але вони навіть ці цитати, інформація з Леніна, дратувала їх, і вони боялися їх давати.

  А потім 16 лютого забирають мене від дитячого садка, як я завезла дитину, привозять до дому і – обшук. Чотири працівники КДБ і двоє понятих. Ну, і робили обшук, перебирали всі книжки, по листочку листали. Забрали два мішки літератури, впакували це, два мішки літератури. Забрали твори Леніна з помітками, з відмітками. Забрали кілька моїх зошитів – я багато писала, і поему, і прозу пробувала писати, але до друку не дуже давала. Особливо їх розлютила поема "Степ і суховій", де був натяк на те, що суховій – вітер зі Сходу, то це, значить, з Москви, і так дальше. І то було все наклепом, навіть твори Леніна були наклепом на совєцьку власть.

  І потім від 16 лютого не чіпали мене, я собі працювала. Власне обшук вони робили два дні підряд – перший день не закінчили, опечатали мішки і залишили тут. У мене жила тоді помічниця з санстанції. То вони доручили їм... Валерій Железний з жінкою – вони вдвох жили у мене, бо їм не було за що жити, а я гроші не брала з них, – то їм поручили ті мішки з літературою берегти. Записники повилучали з телефонами, з адресами, все. Правда, один записник я у них вилучила – на столі вони складали, а я потихеньку сіла, вилучила, запхнула собі за пояс. Але ж то нічого не змінило – все рівно вони вже мали всіх знайомих і трусили всіх знайомих.

  А потім до липня місяця нікуди мене не чіпали. Я собі працювала і думала, що затихло. Практично мене не було за що, бо юридично, за тими законами, в мене не було складу злочину. Навіть за тими законами, тому що це не було наклепом, що нема свободи слова – це не наклеп, це правда, це все було правдою, всі люди казали, що це правда. І тоді, ну, так на вулиці не казали, але коли розмовляли зі мною, то казали, що це правда, це ж ясно, що це була правда. А потім десь у липні місяці зробили другий обшук, вилучили ще купу літератури самвидавівської. Я не подумала, що вони роблять по два, по три обшуки. Ну, затихло все і почало знов збиратися. Я ж їздила в Київ. І то після другого обшуку я поїхала в Київ, порадилася з Оксаною Яківною. Саме вона мені сказала, що все заперечувати, нічого не визнавати, бо каже, я в 1937 році, як посадили...

  В.В.Овсієнко: В 1947 році.

  Л.Л.Гук: В 1947 році, її та її сестру Віру посадили, так Віра визнала, що вона була винна, то вона після того не була і реабілітована. А Оксана Яківна не визнавала. От сиділи разом, але Оксану Яківну реабілітували, а Віру ні. Так що вона каже: не визнавай нічого. Я і не визнавала нічого. Я спочатку говорила, доказувала, що це правда, що це правда, що це правда, а потім почала заперечувати. Що з тим у мене погані стосунки, скажімо, з Мінаєвим – він на мене все-таки теж наклепав багато. Навіть власною рукою доктор Мінаєв написав, що я йому навіть анекдоти розказувала, я йому говорила, що совєцькі війська окупували Чехословаччину, і що вони вели себе, як окупанти, – це все написав, наче вони вели себе інакше. Оце наклепом було.

  Ну, і ото ж влітку робили двічі обшук, потім затихло. І як обшук робили, навіть в грубку заглядали, в мене грубка була. І в них така звичка під час особистого обшуку вести себе брутально. Це в них така звичка. Коли перебирали, скажімо, літературу, так один із цих кагебістів казав: "Для кого для кого, а для нас эти библиотеки не очень приятно пахнут." Я зрозуміла, що вони тоді трусили багатьох. Бібліотеки ці перебирали, бібліотеки були ворожими для них. Вони звикли мати спеціально підібрану літературу. У мене була в переважній більшості українська література. Якраз у 60-х роках, то ж була “відлига”, то попадалась така література, яка їм була не до смаку. Ну, то ж вилучили, і десь з липня місяця затихло. Серпень, вересень, жовтень – затихло, але підписку про невиїзд у мене відібрали вже влітку. Почалися допити. Я пам'ятаю, як Михайло Литвиновський допитував мене, так він допитував якраз у кабінеті, другий поверх нашої міліції, і на столі під склом лежить портрет Сталіна, і вони допитують. Але вже ж 1972 рік, вроді ж розвінчаний був Сталін, а то поверталися вони до сталінських методів. Не били мене, але Литвиновський якось сказав, давив горіхи і сказав, що якби пальчики сюди. Потім я написала протест до прокурора, і мені поміняли слідчого. Дали другого слідчого – Александровський. Той слідчий себе вже чемніше вів, таких виступів, таких заяв собі не дозволяв.

  В.В.Овсієнко: То це вони Вас викликали?

  Л.Л.Гук: Викликали на допит тут, у Скадовську. Тут, у Скадовську, був прокурор Юрпольський і цей Александровський.

  В.В.Овсієнко: Юрпольський?

  Л.Л.Гук: Юрпольський, так. І вони мене допитували, і довго-довго допитували, кожну дрібницю по двадцять разів – хто чув, хто казав, ви казали? Я не казала, анекдоти, я кажу, взагалі не люблю розказувати, може, колись якийсь і розказала, то розказують його всі і ви, кажу, в тому числі. Мало що, може, в товаристві зібралися, та й розказали. Що ще? Найбільше було звинувачення те – і мені його потім Верховний суд зняв, – що я захищала бандерівців, що вони національні герої, в такому дусі. І за голодомор теж відкинули, 1933 року, бо хтось один підтвердив, а вдруге ніхто не підтвердив. А на суді той один почав сумніватися: а може, я не казав, а може, я не так зрозумів, бо я там задавала питання. Гарний адвокат у мене був у суді, захищав.

  В.В.Овсієнко: Як прізвище адвоката?

  Л.Л.Гук: Єжов, Іван Семенович Єжов. Потім, після мого суду, його звільнили від права захищати таких, як я.

  В.В.Овсієнко: А чи не захищав він також і Галину Гордасевич? Вона недавно... Ні, це не вона, ні-ні.

  Л.Л.Гук: Ну, я не знаю. Я знаю, що після того Оксана Яківна – вона мені його знайшла – сказала, що його позбавили права захищати таких.

  В.В.Овсієнко: Але хтось мені його називав уже, я пригадаю.

  Л.Л.Гук: А він на останньому виступі в захисному слові сказав, що мене треба негайно звільнити з-під варти. Так ото ж з літа я ходила під дамокловим мечем – липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, і 9 грудня мене взяли. Я була на похороні в одних знайомих, і прямо прийшов Юрпольський, викликав мене "на минутку", повів у міліцію, і мене там заарештували і посадили в КПЗ – в камеру попереднього ув'язнення.

  В.В.Овсієнко: В КПУ.

  Л.Л.Гук: То страшне було. То, я думаю, як злочинців посадити в те КПУ на тиждень-два, то після того вони не захочуть бути злочинцями. Це так заходиш, метра півтора, потім іде таке типу трибуни – не трибуни, а естради, і на тій естраді довжиною від стінки до стінки і шириною десь метр двадцять – ото там можна було спати. Лампочка була така велика і така яскрава, і цілу ніч горіла, так що не можна було цілу ніч заснути. Таке враження, що від неї йшло не тільки те яскраве світло і тепло, а навіть пекло і в очі, і в голову, і в мозок. То страшне.

  Підсадили до мене, звичайно – Оксана Яківна вже попереджувала, що підсаджують до в'язнів "насєдок", як вони кажуть, які вивідують, – то її за сорок хвилин забрали і більше не заводили до мене, бо я їй так нічого й не сказала, бо я вже знала. Якби, мабуть, Оксана Яківна мене не попередила, то я б сиділа набагато довше, а так я нічого на себе не брала, нічого не старалася доказувати. Мені сказали, що ти їм нічого не докажеш, вони все це знають і самі, але їм треба посадити, і вони посадять тебе в будь-якому випадку, але чим менше ти на себе візьмеш, тим менший строк будеш сидіти.

  І так кілька днів я побула в тому КПУ страшному, та параша, приносили їсти раз у день кашу, а то воду, яку вони називали чаєм. Але оскільки там більше не давали, а митися давали отак, на дві долоні, а води не давали, то треба було якось і вмитися. Давали води на дві долоні, а треба ж помитися трошки більше, то я використовувала чай – не чай, а кип'яток, воду.

  Потім через кілька днів мене відправили в Херсон, я тут просила начальника міліції і прокурора, щоб так, бо до сина приїхала мама, яка старенька вже була тоді, і попросила, щоб я дала записку, щоб мені речі, одяг, бо як мене брали, то ще тепло було. У грудні місяці у нас іще тепло. Я написала перелік, щоб принесли – не дали, повезли мене туди в літньому.

  В.В.Овсієнко: А на кого син залишився?

  Л.Л.Гук: На мою маму – мама з Полтавщини приїхала. Я написала, щоб вони приїхали, і вони приїхали. Син на маму, і я просила, щоб вони не кидали хату, щоб жили.

  В.В.Овсієнко: Це скільки йому? Ви сказали, він з якого – з шістдесят п'ятого року?

  Л.Л.Гук: З 1966 року. В 1972 році мене взяли – значить, йому було 5 років. Пішов він до школи в 6 років, я попросила покійного чоловіка сестру, щоб вона його повезла раніше, бо я хотіла, щоб він до армії мав можливість поступити в інститут. Бо потім армія часто відволікає від навчання – якийсь фах там придбає людина і потім іде або шофером працювати, або ще кимось.

  І вони тут жили, а мене забрали в Херсон. Потім аж у Херсон принесли речі, принесли передачу. Але розказувати, як там годують, Вам, по-моєму, не треба.

  В.В.Овсієнко: Розказуйте, бо це ж не тільки мені. Деякі деталі розкажіть – це ж не для мене.

  Л.Л.Гук: Ну що ж – дуже погано годували, надзвичайно. Вранці і ввечері суп, в якому нічого не плаває, навіть майже прозорий – щось білісувате там було, рідко попадеться такий шматочок картоплі в третину пальця, і все. І давали кашу. І що найгірше було – це можна було перенести, бо я з дитинства привикла голодувати, – найгірше було те, що в камері 12 чоловік, і в кутку стоїть ця параша, чи унітаз, і що треба було ним користуватися – це було найгірше, це найстрашніше.

  В.В.Овсієнко: Це таке, що виносили його, так?

  Л.Л.Гук: Ні, в Херсоні в тюрмі був унітаз. І потім нам приносили туди роботу – було по 12 чоловік, але іноді, як етап ведуть, то було і по 17, і по 20 чоловік, на підлозі спали чи по двоє на тих нарах чи на столі, чи на лавках спали. І найгірша була саме та ситуація, я її й зараз не можу – все можна було перенести, але той брутальний мат переносити не можу, хоч наш головний лікар і матюкається, і оце таке приниження – ні помитися, ні підмитися, пробачте на слові, ні оправитися, нічого – все на виду у людей. [Кінець доріжки]. Раз на день нас виводили на прогулянку – це прогулянка в такому казематі, небо закручене дротом колючим, і ото між тими стінами, покритими цементними “шубами”, що навіть плечем до нього не можна було підпертися, бо колюче, – ото ми там ходили по колу. Попалатно виводили – руки назад і виводили. Але там співали люди – хто танцював, хто співав, хто перекрикувався з сусіднім казематом: "Ти, Марусю, ні в чому не визнавайся!" Тому що хоч вони весь час казали, що признання це враховується на суді – ні, це якраз накручуються більші терміни. І весь час системно говорили, що так, але накручували більші терміни, а хто не признавався, той менше отримував.

  Далі. Потім у кімнатах дали нам роботу. Херсонська цукерочна фабрика імені Горького почала замовляти коробки для цукерок.

  В.В.Овсієнко: Це ще під час слідства? Під час слідства робота?

  Л.Л.Гук: Так. Ну, слідство в мене вже було закрите.

  В.В.Овсієнко: Бо я знаю, що під час слідства ніякої роботи немає.

  Л.Л.Гук: Та ні, в СІЗО давали роботу.

  В.В.Овсієнко: Цікаво.

  Л.Л.Гук: Давали роботу, і ми ліпили і складали коробки для цукерок. І хто вмів швидко робити норму – якщо зробиш 20 коробок, значить, маєш 10 копійок заробітку. І ми заробляли собі хоч на зубну пасту. Щітку мали з собою, а на зубну пасту заробляли, тому що більше ні на що, тому що 2.50 за місяць давали, і на то, слава Богу, можна було купити мило і зубний порошок, бо пасту ж не давали купувати. Потім я якось купила... ні, не купила – випросила у одного наглядача, він мені приніс шматочок крему чоботи покремити, бо такі вже вихвоїлися. А що там іще? А коли дали коробки, то ми казали, що не будемо робити – будемо робити, як дадуть шматок картону. Вони давали нам шматок картону, він був скручений, і ми якраз закривали ним отой туалет картоном, і потім почали себе краще почувати, бо це ж не на виду у всіх, а вже відгороджено було. І робили коробки – різні, гарні робили коробки для цукерок, заробляли гроші.

  А потім уже після цього, в лютому місяці послали на етап.

  В.В.Овсієнко: Але зачекайте – суд був якого числа і як відбувалася ця процедура?

  Л.Л.Гук: Сам суд? Сам суд – там у документах єсть, коли він був, бо я Вам зараз уже не скажу. По-моєму, 9 лютого 1973 року. Він був у обласному суді. Суддя був Жаданівський чи Жадановський, судив. По-перше, суд був закритий.

  В.В.Овсієнко: Так і записано в вироку?

  Л.Л.Гук: Ні.

  В.В.Овсієнко: Не записано?

  Л.Л.Гук: Написано, що на відкритому засіданні. Пускали свідків уже після того, як вони давали свідчення. Так, Оксана Степанівна простояла кілька днів, потім відкладали суд іще.

  В.В.Овсієнко: Оксана Степанівна – може, Яківна?

  Л.Л.Гук: Оксана Яківна Мешко, прошу пробачення. Мама моя не була на суді. Були співробітники і деякі знайомі, сусіди, хто до мене заходив читати книжки. Вечори ми проводили – збереться чоловік 8-10, читали Шевченка, Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, її "Берестечко" особливо. А Василь Симоненко взагалі був, так би мовити, кумир тодішньої молоді, і він якраз говорив те, що найбільше наболіло людям. І його “Щоденник” теж читали, що його мама відпрацювала все життя і отримала 12 рублів пенсії, і він звертався, по-моєму, до когось, щоб підтримали її, тому що на 12 рублів не проживеш. До речі, моя мама теж спочатку отримувала 12 рублів, а потім уже добавили 36, а потім уже, як зараз, добавляють по 5 гривень. Це така ситуація.

Судили, допитували добре, але більшість людей – та майже всі – на суді вели себе порядно. Більшість казали, що вони не пам'ятають такого, щоб вона казала. Одні Мінаєви проти мене свідчили, ця Анна Петровна сказала: “Та вона казала, що нема свободи слова”. А там на суді каже: “То хіба ж вона єсть, як ви її за це судите, за те що вона казала? Вона нічого не зробила, розказувала”. Ну, дали мені характеристику на роботі, бо я працювала, справді, як чорний віл – та я так звикла, працюю й зараз так само, – характеристика була хороша, люди також характеризували добре, що я добросовісна, чесна, подільчива і так дальше. І я, наприклад, дуже вдячна цим людям, які справді порядно себе вели – це рідкісне явище навіть зараз, щоб вести себе порядно. І власне, і зараз дехто сприймає слово "бандерівець" як лайливе слово, синдром бандита – так виробили його протягом від війни до теперішнього часу, що тільки бандити, і все. Але що вони не намовляли на мене, а навіть ухилялися – казали, що не пам'ятають: може, казала, а може, й ні, може, я десь це чув у іншому місці. І це на суді.

  І тому мені дали небагато – мені дали рік по статті 187 "прим" за поширення наперед неправдивих вигадок, що порочать совєцький строй. Оце таке.

  Відбувала я в Дніпродзержинську.

  В.В.Овсієнко: А назва тої установи? Який там номер був, не пам'ятаєте?

  Л.Л.Гук: Не пам'ятаю. Може, в листах і єсть, але листи забрав Микола Плахотнюк, я йому віддала. Там єсть адреса – по-моєму, 301... не пригадую. Ну, що там? Там страшне було. Там були жінки страшні – і наркомани були, і такі брутальні, що я одного разу думала... Цій Фефеловій... Так матюкалася вона і так кричала, і це якраз в умивальнику було, то я думала відром голову розіб'ю – за ту брутальність. Все життя у нас навіть мужчини в селі не матюкалися при жінках – а тут головний лікар матюкається при жінках, і не просто так матюкається, а на оперативці матюкається.

  В.В.Овсієнко: Це їхня мова така була.

  Л.Л.Гук: Це мова керівників така була, та й зараз теж. І то там стільки матів я наслухалася, але по сей день вони в мене викликають такий спротив усередині, що я не можу. Як колись сказав головлікар нам трьом там чи чотирьом, коли зайшли ми до нього – я якраз була у відпустці, вийшла з відпустки, і він на них матом. То я сказала, а він: "Я не на Вас, я не на Вас!" І на мене – я ж тут. Виходимо, вони сміються, а я по сей день не можу забути, а вже стільки років пройшло з тих пір.

  В.В.Овсієнко: Ви знаєте, мене тримали в Вільнянську, я теж був у кримінальній зоні – то це ж зазвичай, це що зеки, що начальники, вони ж одною мовою говорять. І колись на мене був попер один там отрядний, то я теж не стримався – я його відіслав до його рідної матері, яка навчила його такої мови. Він був ошелешений – я йому відкрив зміст тих слів.

  Л.Л.Гук: Оце таке. Ну, відбула я там. Але страшне – ця зона, хоча я й кажу, що в'язниця, розміщена в уголовині, а вгорі, там видно, домни стоять такі. Та зона покрита асфальтом, і як виходимо вранці, то все суцільно покрите блискучим таким металевим пилком.

  В.В.Овсієнко: Це осад такий.

  Л.Л.Гук: Так, осад, Ви уявляєте? Це ж уночі, а воно ж і вдень є, просто його вдень не так видно. Потім, удень воно розтоптується, тому й не так видно. І уявляєте, це весь народ, який там сидить, цим металевим пилом дихає. І хочуть, щоб наш народ був здоровий? Як спеціально, в Херсоні асфальтом підлоги в спальнях стелили, а там у такій уголовині побудували концтабір, такий що наперед було заплановано знищення здоров'я цих людей.

  В.В.Овсієнко: А скільки жінок було в тій зоні?

  Л.Л.Гук: Десь півтори тисячі, а вона на вісімсот.

  В.В.Овсієнко: І це все було?

  Л.Л.Гук: Це все було пересичене.

  В.В.Овсієнко: А робота яка була?

  Л.Л.Гук: Шили ми жіночі сорочки, простині й підодіяльники. Оскільки я не шила, бо в мене одне око травмоване і я погано бачу цим оком, то дуже рівну лінію прокласти не можу – то я прасувала і складала. Виводили нас о четвертій годині ранку...

  В.В.Овсієнко: А чому так рано?

  Л.Л.Гук: Працювали в дві зміни, не в три. Дві зміни було, і працювали ми практично по півтори зміни. Може, так і треба було? Мабуть, малувато народу було, бо з самого початку, мабуть, заплановано було одну зміну – одні працюють до обіду, інші після. А потім так зробили дві зміни, щоб ми працювали по півтори зміни. І що найгірше, що мене вразило – це зараз за гомосексуалізм говорять відкрито, а тоді я побачила, і це, а також матюки – це мене найбільше вразило. Хоч я вважаю і сьогодні кажу, що там якісь біохімічні процеси в організмі людському відбуваються, але я все одно вважаю, що це розпуста. Цього можна не писати, якщо доведеться писати...

  В.В.Овсієнко: А наркотики туди теж проникали, горілка?

  Л.Л.Гук: Наркотики були, а горілки я не бачила – мабуть, як горілку хтось і мав, то тільки начальство, воно пило десь так закрито, щоб мало хто бачив. Принаймні, я не бачила, щоб горілку пили. Буфет був раз у місяць, на сім рублів. І там у день буфета ми брали печиво, маргарин і робили торт.

  В.В.Овсієнко: Чи мали Ви хоч раз побачення?

  Л.Л.Гук: Ні, я мала побачення в тюрмі в Херсоні після суду вже, а у в'язниці не мала, тому що мама була слабенька, у неї була пухлина. Рентгенотерапію вона проходила, і я просто боялася, що вона не витримає, і тому їй писала, щоб вона не їздила. Так що... Ну, я в Херсоні довго була, так що не так уже й довго я була в Дніпродзержинську. Посилки мені присилали іноді. Потім – цікавий факт, може, цього й не треба було говорити, – у мене тут знайома в Скадовську єсть, а в тої знайомої з комунального господарства в Дніпродзержинську була, працювала, і вона якраз приїжджала з перевіркою, з консультацією, як зробити пічки – то вона мені шоколадку привезла і раз, і вдруге. То ми робили напій з шоколаду. Я товаришувала з одною жінкою, яка сиділа за аферу – щось десь комусь списала те, що в них лічильник не працював. Вона списала, а її спіймали на афері – це афера називається. То я з нею так харчувалася, бо там одному не можна було жити. І це якби не ця Люда Плужник – її Люся звали, – то я б ото тоді напитала б собі ще один термін з тою Фефеловою за її матюки. Це Люся не дала мені вдарити її відром по голові, перехопила те відро. І ми так харчувалися там по двоє, по троє – тоді можна було якось варіювати буфет: хтось бере маргарин, хтось бере печиво, хтось бере чай, і тоді легше було виживати, бо там на сім рублів що ж візьмеш.

  Ну, і все – відбула я, приїхала в Скадовськ.

  В.В.Овсієнко: Випустили точно в той же день?

  Л.Л.Гук: Ні, я зразу за місяць до півроку оформила всі документи на перегляд справи, щоб відпустили достроково. А до речі, ми там і вечір Лермонтова влаштовували, спортивні змагання були.

  В.В.Овсієнко: То що, все-таки й там знаходилися люди більш-менш порядні?

  Л.Л.Гук: Як порядні? Ну, в торгівлі попалася, комусь щось недоважила. Чи при пересортуванні – продукція по одній ціні і по другі ціні, а вона продавала по другій. То так вони... Які ж копійки всім платили?

  В.В.Овсієнко: Звичайні совєцькі люди, котрі попалися.

  Л.Л.Гук: Так, що туди попалися. Звичайно, були в колгоспі – півмішка картоплі з поля ніс. Чи оце ж комусь, якійсь жінці списала те, що в неї не працював лічильник. Так що були всякі, але в основному, більшість – таки злочинці, які вели себе брутально і на роботу там не виходили, не працювали на роботі. Вони їх нічим і не карали – їх не можна було карати, тому що вони їх, по-моєму, самі боялися.

  В.В.Овсієнко: То Вас коли звільнили?

  Л.Л.Гук: Мене звільнили у вересні, за два з половиною місяці до строку.

  В.В.Овсієнко: А то в який спосіб?

  Л.Л.Гук: Вважається, що по половині строку, але це так затягли, що... Вони, мабуть, так спеціально тягли, бо мені вже дали одне місце роботи, один директор дав, що він візьме мене на роботу, а потім його з тої роботи виперли. Потім, як приїхала сюди, то куди не кинусь – нема роботи. У санстанції зразу відмовили, в лікарні відмовили. У ветлікарню пішла – “Нам якраз санітарного лікаря треба, приходьте тоді-то”. Приходжу – “Знаєш, – Мельниченко розводить руками, – мені сказали, що цю ставку скоротили, коли я сказав, що я тебе хочу взяти”. Потім кидалася на будь-яку роботу – і прибиральницею не брали; домовилася, що беруть сторожем на будівництво райдержадміністрації, чи РАПО, сказали коли виходити на роботу. Приходжу я на роботу, а там усе на замку, нікуди не зайти. Вранці я дзвоню директору, чи він начальником будівництва був, Браташ Михайло Павлович – каже: "Ти знаєш, мені теж скоротили посаду сторожа".

  В.В.Овсієнко: Отож.

  Л.Л.Гук: Так що на замку, і все. І тоді вже довгий час була без роботи. Потім кілька раз їздила в облздороввідділ, і до прокурора ходила до нашого. Він каже: "Може, вони не хочуть тебе брати?" – "Дивіться, ось якщо заяву підписано – як же не хочуть?" Він розводив руками. Поїхала я до Харламової Катерини Іванівни, яка працювала завідуючою облздороввідділом, і вона згодилася мені дати роботу лікаря-методиста в районній лікарні. Я їй вдячна за це. Все рівно вона сказала прийти через кілька днів, але все рівно вона якийсь тягар брала на себе, підставляла свою голову. Взяли на таку роботу, що я не ходжу так, бо санстанція ходила на об'єкти. Все знаю взагалі, що є в районі, а методистом – це кабінетна робота, писати виступи, робити аналізи лікарської роботи, лікування, захворюваність і так дальше. І взяли мене на роботу. Я чекала в санстанції роботу, і з дуже великим трудом дочекалася. Я вийшла в 1973 році, а взяли мене на роботу аж у 1974 році. А головний лікар санстанції ще тоді, як мені обшуки робили, казав: "Что бы ни случилось, я Вас возьму на работу". Тому що в нього такого дурного до роботи кадра ніколи не було й не буде. А тоді – боїться. Була посада, скажімо, помічника санітарного лікаря – я подавала заяву. – “Нет, потому что ты [нерозбірливо] врач". Я кажу: "Так ви ж лікаря не хочете брати?" – "Не можу". І тільки більше, ніж через рік, він мене взяв після того, як провів, напевно, консультації і через профспілкові збори провів – що співробітники клопочуть, щоб мене взяли на роботу. То мене знову взяли на роботу в санстанцію, і там я по цей день працюю, з комунальної гігієни. Об'єкти в мене важкі – санітарна очистка, очисні споруди, водопроводи, перукарні, лазні, гуртожитки, які зараз у запуску, в тяжкому стані все.

  То, я думаю, це все, що стосується репресій. В 1988 році мене реабілітували, прислали довідку про реабілітацію.

  В.В.Овсієнко: А впродовж цих років після звільнення чи зазнавали Ви якихось утисків, окрім того, що щодо роботи було? Викликали, може, в якихось справах?

  Л.Л.Гук: Не дуже викликали – так, іноді заходили, іноді викликали поговорити, але нічого такого, що хто у вас був та хто приїжджає. Я кажу: "Ви ж знаєте і так – нащо вам говорити?"

  В.В.Овсієнко: А до Вас таки приїздили?

  Л.Л.Гук: Щоліта – у мене щоліта повна хата. Тільки останні роки, коли Микола сам або Валентина з сином, або Микола з сином. А то щоліта приїжджали, так нічого. Що було? За цей період, у 1977 році ми почали баталію. У нас тут рисові чеки були, в семи господарствах розводили рис і застосовували отрутохімікати з літаків – а чеки розміщені на за 50, 100 метрів, 200 метрів від затоки, і для їх вирощування треба їх затоплювати водою, а потім спускати воду в море і знову затоплювати, а отрутохімікати при посіві засипали в землю, потім сіяли, потім 7 днів під водою воно стоїть, потім через 7 – 9 днів скидали, тому що рослина повинна хапнути повітря, підрости, а потім заливали і з літака осипали. А тут же курортна зона, і з літака кружляють ці шлейфи отрутохімікатів сиплються в скидні канали, і прямо над затокою – а там люди купаються. І це називається курортна зона! І то ми з 1977 року проводили наукові дослідження, там мені помогли з обласної санстанції – була Тамара Леонідівна, помагала, ми навіть через обласну санстанцію взяли 14 точок стаціонарних, брали щотижня аналізи на отрутохімікати і написали потім листа в Академію Наук про те, що затока опріснюється і отрутохімікати у великій кількості появляються. Вони прислали тоді з Інституту біології південних морів плавучу лабораторію "Міклухо-Маклай", яка проводила дослідження і довела, що відбувається опріснення затоки, забруднення отрутохімікатами і винесли постанову про те, щоб нашу зону об'явити Скадовською медичною зоною для оздоровлення і лікування людей, переважно дитячого віку. І в Скадовську медичну зону входить Скадовський район, Голопристанський і Каланчацький.

  І почалися наші дії, ми почали збирати матеріали про те, щоб довести, що вирощування рису в Скадовську екологічно шкідливе. Ми працювали з Медичним інститутом у Києві, з Інститутом економіки, і Інститутом виробничих сил Академії Наук, з Інститутом біології, Інститутом геології. І врешті решт у 1987 році ми добилися того, що нам дали наукове обґрунтування економічної недоцільності і екологічної шкідливості вирощування рису в Скадовській медичній зоні. Ми розвезли всі свої гроші – принаймні я, – всі наші запаси, які у нас були (але які там запаси були, якщо я після тої в'язниці продала все з хати, поки мені роботу дали?), але все рівно якісь запаси були, і ми розвозили і в Київ, і в Сімферополь, знову в Київ, і в Одесу. І все-таки добилися цього наукового обґрунтування. Я перерила гори проектної документації. У нас тут є управління Краснознаменської зрошувальної системи, і у них ще в 1967 році було закладено в проекті, що в зв'язку з суцільним рисосіянням у Скадовському районі передбачається підтоплення населених міст і ліквідація курортної зони. Ніхто про це не знав! І якщо тоді, в 1967 році, було 27 оздоровчих закладів у районі, то зараз їх 80 – і ніхто про це не знав, і вони дозволяли будуватися! Хоча деградація Джарилгацької затоки, що прилягає до наших районів, уже була запланована проектом. І коли ми підняли ці документи, коли в 1986 році 66,6% води в затоці було забруднено отрутохімікатами, що на 33% вище гранично допустимих концентрацій, мені надрукували в газеті отаке повідомлення.

  Але це настільки збудоражило людей, що люди почали йти до мене, і ми створили Екологічне товариство "Джарилгач". І журналісти нас підтримали, підтримав нас перший Юра Вертепа, написав отаку статтю в нашу газету. Потім приїхав Олександр Горобець – тоді він працював у "Правде Украины", – дав у "Правде Украины" одну статтю, потім другу дав статтю, у "Медичну газету" ми підготували матеріал. Алла Тютюник приготовила фільм "Підводні води" – теж довела, що забруднюється. Потім Тамара Хрущ приїхала сюди з групою телебачення, теж зняли фільм про шкідливе рисосіяння з багатьма такими доказами, що вже все було підведено. Скільки сходок проводили, скільки нас сволочами і бандитами і ворогами називали! Бо ми ж добивалися, щоб потім винесли постанову Міністерства з екології чи охорони природи і Міністерства охорони здоров'я про припинення рисосіяння в Скадовській медичній зоні по існуючій технології. А в 1987 році припинили постановою заступника головного державного санітарного лікаря України Бруя про заборону авіахімобробок. Значить, з 1988 року припинили авіахімобробки а з 1990 року припинили застосування отрутохімікатів на вирощуванні рису, а без отрутохімікатів ми вирощувати рис не вміємо, тому що технологію ми не можемо вирощувати. За технологією рису – кинули цей ґрунтовий, так би мовити, ядохімікат, але перед тим треба спланувати землю настільки, щоб поступово, поступово вода випаровувалася. Цебто рівень цього чека повинен бути плюс-мінус 12 сантиметрів. А вони спланувати цю землю не могли по-людськи, і там рівень води був плюс-мінус по коліна, плюс-мінус 27-34 сантиметри. І ясно, що воно тут нагорі висихає за цей час, а внизу стоїть калюжа – значить, все рівно треба скидати воду. А планувалася безскидна технологія. Але безскидної не виходило, і весь час скидали. Значить, посіяли вони, вкинули "Сатурн" чи "Іордрам", що там укинули, потім посіяли й залили. Залили, але не плюс-мінус 12 см, а стоїть плюс-мінус 35 см, ясно що там високо, і десь за 7-9 днів починає сходити рис. Почав сходити – треба, щоб було сухо, щоб він підріс. А потім уже заливають, щоб весь час була вода. А воно не висихає й не випаровується, тому що дуже високий рівень води внаслідок поганого планування чеків – і вони скидали, з свіжими отрутохімікатами. І ясно, що ці отрутохімікати – за нормативами, скажімо, 40 днів у "Сатурна" період напіврозпаду, а ми його у квітні місяці наступного року знаходили у воді Джаригацької затоки і в каналах. Так яких же 40 днів?

  Коротше кажучи, навіть ці терміни, які вироблялися для отрутохімікатів, були брехливими, щоб не лякати людей. Людей травили на всю – і рисом травили, і водою. Коротше, ото в 80-х роках, наприкінці 80-х років у затоці не було ні бичків. Тут нерестились 90% бичків, за даними Інституту біології південних морів, знищено. Ні крабів (80% нерестилися, було знищено хімією), загинули і креветки. І протягом десь 7 років цього всього у нас у Джиралгацькій затоці не було. В 1990 році, як припинили застосування отрутохімікатів, багато господарств відмовилися від рису, бо не можна його вирощувати без отрутохімікатів, ми не вміємо, а 4-5 ще вирощували. І зразу ж наступного літа після цього почали появлятися креветки, зразу ж. Значить, Джарилгацька затока дала знати, що вона може відродитися, дайте їй тільки волю, не забруднюйте. І справді, зараз у нас креветки можна купити, бички можна купити, навіть краби можна. Ловляться краби і навіть оця велика риба камбала, яка тут називається калкан, появилася.

  Так що я, наприклад, вважаю заслугою нашої громадськості і своєю заслугою – не офіційних сил у районі, ні санстанція, ні райком, ні райвиконком нам у цьому не помагали, тільки травили нас. Перший секретар райкому партії, якого, до речі, чествували недавно, взагалі до нас не виходив на розмову і нас інакше, як... А як тільки мені було на роботі тяжко! Що я не напишу листа з приводу цього рисосіяння – так і скандал, приходить головний лікар і матюкається, лається весь час, хоч він іноді мене підтримував так, по секрету, щоби ніхто не знав. Це призводило до стресових ситуацій майже щодня. Але я вважаю, що те, що зараз у Скадовську курорт, до Скадовська можна приїжджати відпочивати з усього світу, особливо з північних країн – такого моря немає, і взагалі таких природних умов, як у Джарилгацькій затоці, ніде немає. Тут велика кількість йодистих і бромистих сполук, які дуже позитивно впливають загалом на організм – на нервову систему, на лікування легень, – а ще і в суміші з польовими вітрам, що несли та й зараз несуть духмяні запахи польових трав лікувальних, то лікувальна властивість нашого курорту дуже висока для людей. І якби наша держава зрозуміла та дала кошти на індустріалізацію цього курорту, то цьому курорту ціни б не було в усьому світі. Поки що такої можливості, звичайно, нема – щоб це була індустрія відпочинку, щоб усе сільське господарство нашого району і Голопристанського, і Каланчанського працювало, щоб зробити пункти реабілітації чи центр реабілітації для чорнобильських дітей. Побачте, чорнобильських дітей – це не тільки Житомирщина та Київщина, десь дві третини всієї території України – це чорнобильські діти, тому що кількість йоду зменшується і зменшується, і тут би можна було таку реабілітацію зробити в Україні, якої б не було ніде в світі.

  Звичайно, тут же є ще й мінеральні води законсервовані, якими б можна було користуватися для лікування травного шляху і для лікування суглобів, і для ванн є, але поки що ніхто не розробляє. Правда, в невеликій кількості і грязей лікувальних також поки що цього в нас не розроблено. Коротше кажучи, якщо була б така державна воля і можливість – звичайно, я це розумію, що у нас поки що можливості нема, тому що лазаренки та і всі дуже великі мільярди забирають собі, присвоюють, а можна було б зробити курорт світового значення. Зараз ми добилися, що в 1998 р. прийняли Постанову Кабінету міністрів про надання Скадовській медичній зоні курорту державного значення і про оздоровлення зони санітарної охорони курорту. Так що ми вже, так би мовити, законним порядком – хоч тоді ми закони прибирали з різних законів статті чи пункти, а це вже в одному законі записано, що нам треба робити, аби тільки була добра воля і не було цієї корупції, яка вона єсть – від Скадовська і до Києва.

  Оце те, що я хотіла, щоб воно, може, і прозвучало. Тому що це не так, як моя заслуга, а так, як для курорту, для України важливо.

  В.В.Овсієнко: А ще я хотів би, щоб Ви розповіли про свою громадську роботу, окрім цієї екологічної, про іншу – хоч би коротко, хоч би означити. В яких Ви організаціях були і є?

  Л.Л.Гук: Сама перша організація – це Екологічне товариство "Джарилгач". Його нам зареєстрували, хоч довгий час і не дозволяли. Ми мітингів багато провели. Потім, із самого початку – про створення Народного Руху України з об'явою у Спілці письменників.

  В.В.Овсієнко: А, то десь у лютому 1989 року?

  Л.Л.Гук: Так-так, мені Вадим Смогитель подзвонив і сказав, що відбулося, починається створення організації. І він мене, Вадим Смогитель і провів на перші установчі збори Київської організації – через котельну ми проходили десь, потім із котельної вийшли якраз до дверей туалету, в туалет, а потім із туалету вийшли, наче законні делегати. Потім ми в Херсон їздили створювати обласну організацію. Скільки там виговорили, скільки людей говорили за порушення, за злочини, за все – ну, люди розряджалися тоді. І ми їздили з Оксаною Степанівною Білинською – тут єсть лікар, вона працювала на спортивній базі, – їздили щосуботи, я зараз і продумати не можу: автобуси повні, не дуже дорого, але весь час, як вона виражається, "на п'яті" їхали, бо людей же багато у вихідні їздили. То ми в суботу їхали туди, у знайомих ночували, в неділю назад верталися, тому що в суботу не встигали доїхати назад. І кожної суботи. Потім отож на перший з'їзд поїхали, у нас іще ж була така організація, яку, я думаю, кагебісти створили, що наче інший Рух у Херсоні, що наче делегатами поїхали не ті члени Руху, але визнали з самого початку нас. І Братан Микола тоді їздив, і... ну, 22 чоловіка нас було.

  В.В.Овсієнко: Це тут чи в усій області?

  Л.Л.Гук: Ні, вже з Херсона на з'їзд у Київ. Там це в Київському політехнічному інституті було, і мене на з'їзд не пускали, тому що треба було в п'ятницю їхати чи в четвер навіть, не пригадую вже точно.

  В.В.Овсієнко: То він три дні йшов? Я пам'ятаю, 8, 9 і 10 вересня.

  Л.Л.Гук: То я приїхала аж у кінці дня, літаком утекла з роботи. Але зранку мене не пустили. Спочатку головний лікар сказав: "Добре, поїдете", а потім приходить з райкому, куди його викликали, і сказав: “Ні, не їдете”. І я тоді в кінці дня поїхала і літаком прилетіла, прийшла в Політехнічний інститут, попала до нього і попала на з'їзд тоді. Це було щось дивовижне – на такому піднесенні, в такій єдності люди були, і я навіть не можу повірити, що зараз вони розкололися, що зараз кожен створив собі партію, створили десятки цих партійок, яку забувають основну мету – будівництво України як держави, духовне відродження, відродження мови, культури, історії. Бо досі ж з історії підручника нормального нема для вивчення історії.

  Потім у нас було створено Союз українок. Союз українок якось так зареєстрований і єсть, але він практично не діє. Мені вдалося познайомитися з Надією Самуляк, і ми створили Суспільну службу України, районний осередок. І ми працюємо в цьому напрямку. Що ми робимо? Я познайомилася на з'їзді і так познайомилася з людьми, то ми організовували гуманітарну допомогу – спочатку з Києва привозили, потім домовилися зі Службою взаємопомочі в Америці, в Нью-Арку. Там професор Воронка головує, а зв'язана з нами і допомагає організовувати посилки Софія Темницька – старенька жінка, вже 60 років.

  В.В.Овсієнко: Я її теж знаю.

  Л.Л.Гук: І це в 60 років вона нам посилала десь коло 20 ящиків посилок. І ми це роздали – у школу-інтернат, школам, дітям-сиротам, сусідам моїм, пенсіонерам. Коротше кажучи, багато людей одягли і взули.

  Ми вибороли проект "Добрий самарянин", який є, і щомісяця готуємо пакунки продуктові дітям-сиротам і дітям з неповних родин чи опікунських і багатодітних родин. 20 дітей у нас на постійному утриманні. Ще ми працюємо з іншими нашими скадовськими бізнесменами, то вони нам помагають купувати ліки для особливо потребуючих ліків, допомагають нам різдвяні подарунки готувати. Ми організовували поїздку наших дітей в західні області на різдвяні канікули. Вони там ходили колядувати і щедрувати.

  Зараз ми підготували проект по притулку. У нас при районній лікарні в дитячому відділенні постійно знаходиться від 4 до 10 дітей-сиріт, яких покинули з пологового будинку або, як колись, привезли навіть із Калінінградської області – привезла мама й покинула дівчинку. Та дівчинка і зараз, по-моєму, в лікарні. То ми теж одяг туди відбирали з цих посилок і зараз відбираємо, і зараз там трохи лежить одягу для дітей, зразу все не даю – думаю, коли зносяться, а потім пізніше трошки дамо. А то якщо зразу буде багато, то воно просто пропаде десь. І оце якби нам підтримали цей проект "Притулок", то це була б велика справа, тому що там дітям гривня на харчування виділяється, ліків нема, ми закуповуємо ліки для цих дітей, особливо немовлят. Одягу нема – ми одяг даємо. І нянечки нема для постійного догляду, щоб нянечка взяла ту дитину і віднесла на вулицю хоча б на півгодини, щоб дитина подихала. Нічого того немає. Ми там кошторис склали і проект подали. Нам в одному відмовили, одна організація відмовила в цьому проекті, і ми послали тепер у суспільну службу, а суспільна служба зв'яжеться з якоюсь фірмою чи, якщо не з фірмою, то з якоюсь громадською організацією в Канаді чи в Америці, і там, може, виділять кошти. Це було б добре, був би початок справжнього притулку. Це поки що на 12 чоловік ми написали, а вже потім виділили б можливість, ми б знайшли більше на справжній притулок для сиріт, на справжній дитячий будинок.

  Оце все, що ми робили по громадській лінії. Що ще? Мітинги організовували – це до Шевченка щоразу і щороку, на 9 березня і на 22 травня мітинги теж влаштовували, брали участь у виборах. І багато наших були в радах.

  В.В.Овсієнко: Вас, здається, і кандидатом у депутати висували?

  Л.Л.Гук: Та висувалась я кандидатом.

  В.В.Овсієнко: Якого то року?

  Л.Л.Гук: Депутатом другого скликання, після...

  В.В.Овсієнко: 1994 року, так?

  Л.Л.Гук: Так. У  мене грошей не вистачило, щоб можна було з людьми переговорити. Моїй організації не дозволяли в організаціях виступати. Приїду, скажімо, в Голопристанський район, домовляюся з нашими, що я виступлю тоді, приходжу – кажуть відверто: "Нам запретили". А щоб у кожне село поїхати і щоб справді були демократичні вибори, щоб можна було виступити, щоб були гроші на поїздку, щоб дозволили виступити, то... Є населені пункти, де я проходила набагато вперед за інших кандидатів – скажімо, в якомусь залі в порту Голопристанського району мені вдалося виступити, я там пройшла, і в Скадовську, в деяких селах – коротше, для того, щоб бути депутатом, треба мати кошти. Зараз уже ж, мабуть, можна буде організувати виступи, тому що влада не дуже втручається, хоча теж втручається. Але тепер кошти треба, а кошти у нас єсть тільки в олігархів.

  Зараз я єсть головою Скадовської районної організації Народного Руху України, чорноволівського – я думаю, що він один, а то повинні юристи назвати інакше ті організації, які не можуть бути під одною назвою аж три партії – це юристи погано крутять.

  Друге – я єсть головою районної організації Суспільної служби України. Більше громадських керівних посад не займаю. Ще займаюся в великій кількості екологією по своїй роботі. Скажімо, організовуємо допомогу дітям із Чорнобиля, які приїжджають сюди. У нас єсть лікар Оксана Степанівна Білинська, вона допомагає. Ми готуємо зону до відпочинку, і все в такому дусі. І з цього приводу, мабуть, досить.

  Тепер з приводу моїх дітей. Мій син Ярослав Гук закінчив Київський політехнічний інститут, факультет електронної техніки, а тоді попав, якраз відкривали академію Києво-Могилянську, і він пішов туди. Але провчився там один рік і сказав, що там йому нічого робити, тому що йшла мова, що академія буде працювати на засадах студентів, а вони поприймали школярів, і він по комп'ютерному екзамену пройшов у Празький університет, учився там на економіці. І там він комп'ютерний екзамен пройшов, і його запросили 12 університетів на навчання, і він поїхав у Бостон. От хрест Вам і слово, що я вже взнала постфактум, що він пройшов, і ніяких зусиль з мого боку не було. Він учився в Бостоні, там він зв'язався з Надійкою Світличною – вона його хрещена мати, то вона йому трошки помогла, бо його обікрали десь по дорозі від Праги до Бостона. Вона йому допомогла, і я не знаю – якби не Надійка... взагалі їй пам'ятник треба ставити в Україні, бо вона дуже багато на Україну попрацювала. Потім він закінчив Бостонський університет, його запросили в Канаду на роботу, і зараз він працює в Канаді.

  Донька у мене – Ярослава Назаренко, від другого чоловіка.

  В.В.Овсієнко: А Ви називали дату її народження? Сина називали?

  Л.Л.Гук: Вона 1978 року. Вона закінчила педагогічний університет, історико-правознавча спеціальність. Потім закінчила психологію, має диплом бакалавра психології і зараз навчається в магістратурі по психології і пише дисертацію. І от мені дуже радісно – вона мені дала науковий журнал, де надрукувала свою статтю. Це мені дуже приємно, що мої діти мали – саме мали можливість, тому що мій син, як закінчив інститут, то йому дали хорошу роботу, але житла у нього не було, і коли він поступив в академію, то його не відпускали з роботи – сказали, що ти вчись в академії і приходь до нас на роботу. Якщо він такий цінний кадр, то чому йому не дали хоча б кімнату в гуртожитку і не поставили комп'ютер, хай би працював. Дуже шкода, що він непотрібний у нас в Україні.

  Дуже дякую пану Василеві Овсієнку, що приїхав, знайшов час і можливість записати мої слова.

  В.В.Овсієнко: Назвіть іще свою адресу.

  Л.Л.Гук: Я, Лідія Гук, живу в Скадовську, вулиця Гуманенка, 8, помешкання 11. Телефон 2-62-15.

  В.В.Овсієнко: Дякую.

  Л.Л.Гук: Дякую й Вам. Дякую Миколі Плахотнюку, Надійці Світличній, Валентині Чорновіл, В'ячеславу Чорноволу, який дуже багато мені поміг. Коли у мене виявили пухлину, то він мені поміг...

[Кінець касети 1]

  В.В.Овсієнко: 18 лютого 2001 року в Скадовську розповідь свою продовжує пані Лідія Гук.

  Л.Л.Гук: Хотіла би доповнити ту розмову. У нас у Скадовську були дуже багато людей, які віддали своє життя, свої сили, своє вміння, свої таланти на вівтар української державності. Це і Степан Хмара, і Михайло Косів був у Скадовську. Але найбільше мені запам'ятався В'ячеслав Чорновіл, який скоро після того, як звільнили, відпочивав у нас у Скадовську, в Лазурному, в пансіонаті "Корабел", а потім був у Скадовську в моїй хаті. Це надзвичайно добра і гарна людина, і настільки в нього таке, як комп'ютерне мислення, що він дуже швидко орієнтується в ситуації і дуже швидко орієнтується, що треба сказати і що вирішити, яке сказати слово. Я, наприклад, пам'ятаю, як він зустрічався в Херсоні з людьми – так жодна людина так би не оговтала тих, що сіли в передні ряди, тих лівих, агресивно настроєних проти української держави людей, які кидалися на нього з провокаційними питаннями, заявами і так дальше. Він їх дуже швидко, на протязі півхвилини всіх осадив, і більше вони не вискакували. І він говорив за те, що треба робити, і відповідав людям на питання тоді сучасної політики, суспільної громадської і політичної ситуації, і завдань, які треба виконувати. Дуже чітко говорив, що Рух зробив і що треба ще зробити, дуже чітко. І якби ми тоді вибрали його президентом, якби тоді підтримали його демократи, то ми б уже жили в кращих умовах, ми б, може, були українською державою з духовним життям на Україні, ми б мали свою державу і жили б економічно краще, була би справді Україна українською, тому що люди б уже відчували національну гордість, усвідомили б себе як українці і захищали б себе як українці, а не "какая разница".

  Ще тут були Оксана Яківна Мешко, яка кілька літ до мене приїжджала після заслання в Аян. Ми взагалі – ні я, ні вона, – не думали, що ми зустрінемося. Я з нею знайома ще з студентських років, з початку шістдесятих років. І не думали, що вона приїде, якщо зустрінемося, що вона приїде саме сюди, на Чорне море відігрівати свої, як вона виражалася, кісточки і душу. І вона дуже добре вплинула на моїх дітей, що вони стали справді свідомими українцями.

  Я не можу собі простити, що я нічого не зробила в тому, що, може, могла чи не могла, що ми в перші вибори президента не обрали Чорновола. Так було ж видно, що до початку виборів і в часі виборів, ще до дня виборів говорили, що всі демократи, яких там було четверо, знімуть свої кандидатури на користь того, хто матиме найвищий рейтинг. Найвищий рейтинг мав Чорновіл. І видно було, що Чорновіл, а ті знімуть, а коли я за місяць до виборів прочитала в "Самостійній Україні" заяву одного з демократів про те, що він не зніме своєї кандидатури, бо він не згоден з трьома чи з чотирма постулатами В'ячеслава Чорновола, ми втратили там усе. І я боюся, щоб ми не втратили Україну, тому що до того всі люди підтримували Рух, а після тої заяви, коли не зняв ні один, ні другий, ні третій на користь одного, то сказали: "Вы такие, как и все". Це мені люди казали: "Деретесь за портфель." І ця драка за портфель призводить до такої складної ситуації, як сьогодні, з якої дуже важко вибратися. І невідомо ще, чим воно закінчиться, тому що ідеологія наша – державної ідеології української національної нема. Як духовність через церкви не йде, Успенський собор зруйнували більшовики, тобто московити, а ми його відбудували нашою кров'ю і віддали Московському патріархату. В Скадовську була одна московська церква, так звана Українська православна Московського патріархату – і міська рад дала друге приміщення під церкву, другу церкву Московського патріархату, а для Української Православної Церкви Київського патріархату місця не дали. Так що русифікація продовжується, не дивлячись на те, що названо, що в нас є незалежна українська держава.

  Так само з мовою. Як лунала на Херсонщині російська мова, а точніше московський суржик, так і лунає, і все більше й більше. Не всі державні установи та й не всі голови держадміністрації перейшли на українську мову. Подивіться: телебачення запруджене російськими і російськомовними передачами. Щоб послухати українську передачу, треба сидіти і день, і ніч і слухати, чи щось виловиш, чи ні. А повинно бути в певний час, саме в той час, коли на інших станціях нема передач фільмів "хороших", щоб люди саме слухали ті передачі про національне самоусвідомлення, національний самозахист, національну гідність. Щоб вони знали, хто вони і від якого кореня пішли. Я так думаю, що більше казати мені нічого. [Вимкнення диктофону].

  Хотілося б кілька слів сказати про Валентину Чорновіл, яка винесла на своїх плечах, на своїх утлих плечах всі важкі ситуації з арештом її брата, її чоловіка і багатьох людей, які сиділи у в'язниці. Це вона збирала і складала посилки, відправляла харчові посилки, книжкові посилки по тюрмах і в Перм, і в Аян, і на Урал, на Колиму, куди тільки не посилала – де тільки були наші ув'язнені, вона кругом посилала. Це вона на своїх плечах возила передачі Славкові, своєму братові В'ячеславу Чорноволу, передачі своєму чоловікові Миколі Плахотнюку, який поневірявся в психушках, абсолютно здорова людина, яку в психушці тримали, бо ні за що його було юридично посадити або треба було більше катувати його, ніж інших.

  До речі, Микола, якби він хотів та якби він здоровіший був – це був би геніальний президент. Він настільки розумно мислить! І саме з Валентиною, бо він трошки довше думає, а вона комп'ютерно мислить, як Славко. Вона точна копія Славка. Якби в неї був характер до політичної діяльності – вона не хоче в політику, вона просто великий патріот української держави, мови, історії, літератури, всього патріот, але вона в політику не хоче, – то Україну ще б можна було поставити на ноги.

  В.В.Овсієнко: А от як Микола добре пише! Я його все підштовхую: напиши про те, про те, про те! То ж мало написав – хай би понаписував усе.

  Л.Л.Гук: Так, йому би треба писати, але в них же дитина мала ще, 10 років, і вони щось хочуть із дитини виростити і все-таки вирощують із нього патріота. І їм мало часу, їм би треба, щоб бабка доглядала того Богдана більше, щоб Микола мав можливість сісти й писати.

  Мало того, що Микола гарно пише, талановито пише, дуже докладно може вибрати найцінніше і найбагатше – я тільки недавно відкрила, що Валентина така ж само талановита, як Славко, як Микола. Вона вміє писати, вона вміє підбирати матеріал, вибирати, просіювати той матеріал, щоб вибрати найцінніші зернята.

  В.В.Овсієнко: Щось недавно було про Качанівку, так?

  Л.Л.Гук: Так, про Качанівку, недавно. І я не знаю, як це було втратити – ну, це ж наша держава.

  В.В.Овсієнко: До речі, я був на цьому вечорі, де вона розповідала про Качанівку – геніально!

  Л.Л.Гук: Так, геніально. Як я прочитала в тому журналі – ну геніально пише, геніально! І вона швидко орієнтується, швидко так само, як Славко, швидко знає, яке прийняти рішення. От якби їм хтось міг справді помогти написати!

  В.В.Овсієнко: Як їм помогти?

  Л.Л.Гук: Як їм помагати? Розгрузити від тих зайвих справ, які міг би хтось інший робити.

  В.В.Овсієнко: Забрати у них Богдана?

  Л.Л.Гук: Ні, трошки музею забрати. Якби хтось фізично поміг по музею, щоб Микола не ходив від хати до хати, а щоб він тільки сказав то-то й то-то, й то-то, а хтось зробив, хто не вміє писати – оце була би справді допомога. Ну, якби Микола міг видати кілька томів, якби він мав час на то писання. І Валентина також – у неї наукове мислення, могла би писати. Щороку вони до мене протягом 10 років вони сюди до мене в Скадовськ приїжджають, оздоровлюють дитину, бо дитина ж народилася в чорнобильській зоні. І самі оздоровлюються. Я їм дуже багато завдячую, вони мене теж зв'язали з багатьма людьми, з ким я маю тепер гарні стосунки. Микола дуже багато дбає за інших людей, дуже багато, і не тільки допомагає, а саме дбає, конкретної допомоги: з лікарями домовитися, грошей дістати, дістати ліки і так дальше. Це справді людина великої душі.

  В.В.Овсієнко: Це про тепер, а я хотів би про ті давніші часи – як він організовував ті вечори, щедрівки, колядки. Він розповідав колись, як у якомусь там селі десь на Київщині вони влаштували той день Івана Купала – Ви там не були часом?

  Л.Л.Гук: Ні, не була. Я там не була. Ми були колись у Горенці (?) у Груні, зустрічалися там із Данилом Шумуком, з Павлом Куликом, який потім став її чоловіком. Спали четверо впоперек на ліжку на одному, в ногах були стільці. І якось тоді ми навіть не думали про те, що якісь мають бути зручності чи щось треба їсти, як тепер – голодні ходять, а хліб викидають у ящики. І кажуть, що голодні ходять. Зараз тяжко, звичайно, дуже тяжко, але зараз ми вроді працюємо на свою державу, і треба ж, щоби працювали всі, а не тільки одиниці такі, як Микола Плахотнюк чи В'ячеслав Чорновіл, чи Валентина Чорновіл, чи Михайло Масютко – щоб усі працювали, щоб хоч би трошки всі ступили вперед і зробили щось для України. Ну, а у нас на Херсонщині українця викорчовували, на Полтавщині і так дальше, більше 300 років – викорчовували, винищували, вбивали, вішали, голодом морили, священиків винищували і мораль, усе що хочеш. То звичайно, у нас це зараз і по сей день, і щоб витравити раба, треба довгий час. І з кожною людиною треба працювати, як з тяжко хворою. І так говориш-говориш з людиною, вона погоджується, а потім каже в кінці: "Це ваша незалежність, тому що при Брежнєві ми жили краще". А те, що тоді вже економіка була зруйнована, що виробництва практично ніякого не було, і вже щоб щось купити, то треба було “діставати” через треті-п'яті руки – то це забулося. Що цукор по талонах отримували, теж забулося. А зараз одна біда – що ми не українці, що Україна не українська.

  Я так думаю, що я би більше нічого не хотіла сказати. Якщо колись виникне думка, я тоді запишу.

  Дякую Вам, всього Вам доброго.

  В.В.Овсієнко: І я Вам дякую.

  Це була Лідія Ларіонівна Гук, 18 лютого 2001 року, в Скадовську. Записував Василь Овсієнко.

[Кінець запису]


Знімок В.Овсієнка:

Фотоплівка 4947, кадр 20. 18.02 2001. м. Скадовськ на Херсонщині. Лідія Ларіонівна ГУК у себе вдома.

 

Рекомендувати цей матеріал