Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СЕМЕНЮК КЛИМ ВАСИЛЬОВИЧ

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 30.01.1999 р. в Києві.

І н т е р в' ю   Клима Васильовича С е м е н ю к а

Василь Овсієнко: 23 грудня 1999 року в Києві, у приміщенні Республіканської Християнської партії ведемо розмову з паном Климом Семенюком. Записує Василь Овсієнко.

Клим Семенюк: Я, Семенюк Клим Васильович, народився 4 грудня 1929 року в селі Золотолин, тепер Костопільського району, що на Рівненщині. Батько мій Василь теж відсидів десять років на Колимі, повернувся і невдовзі помер удома (роки його життя: 1902 – 1959, прожив 57 років). Мати – Опанася її звали, Опанасія Борисівна – дожила свого віку, як інші люди доживають (роки життя: 1903 – 1984, прожила 81 рік) .

У 1951 році мене призвали були до радянського війська. У Балаклеї служив, і там медична комісія актувала мене на півроку через хворобу бронхів. За ці півроку капітан на прізвище Борщ зі Степаньського районного КГБ (тоді було МГБ) неодноразово попереджав мене: «Виїжджай звідси! А ні, так ми тебе вивеземо». Я не надавав значення цим розмовам, бо він сміючись це говорив. Але він виконав свою обіцянку – мене через військкомат послали в Рівне на медичну комісію. 7 березня 1952 року я приїхав у Рівне, зайшов у реєстратуру поліклініки, а там уже сидів і чекав мене старший лейтенант Присяжнюк. До речі, тепер він член Рівненського Руху.

В.О.: Цікаво!

К.С.: Тоді він мене завіз у Рівненське управління МГБ на допити. Я тоді не знав, що якби витримав три доби, не дав ніяких зізнань, нічого не підписав, то вони мене б мусили звільнити, бо в них не було ордера прокурора на мій арешт. Вони затримали мене без ордера. Я взагалі тоді не знав їхнього стилю роботи. Вони тримали мене на допитах цілодобово, я мусив стояти в кутку їхнього кабінету. Там було дуже тепло. Вони були роздягнені, а я тепло одягнений, та ще й у кожусі. Я багато разів непритомнів. Дадуть води – і знов допитували втрьох "перехресним вогнем". Били, звичайно. Били і допитували. Якби витримав ще й третю добу (вони бачили, що я витримаю), то під ранок їм довелося б мене звільняти. Тому вони пішли на хитрість. Купили мені залізничний квиток на зворотну дорогу і кажуть: "Оце підпиши протокол і поїдеш додому, ми тебе завеземо на залізничний вокзал". Я був у такому стані, що не дуже вникав у зміст того паперу, підписав, клюнув на їхню вудочку. І мене повели в камеру. Це, здається, була шоста камера.

У Рівному в тюрмі не було вже місць, то вони зробили тюрму МГБ в пожежній. У тій шостій камері ми були вчотирьох. То були різні люди: один п'ятдесятник, а інші боялися щось розповідати про себе. І більшість молодь. Мені тоді теж було 21 рік, я мало що знав у тих справах.

Пішли допити – регулярно, більшість уночі. Тоді Присяжнюк здав мене слідчому Посаженнікову, капітану. По всьому видно, що сибіряк, я чув по їхніх розмовах. Був ще слідчий Чуйков – молодший лейтенант, і курсант – не знаю, яке в нього звання. Втрьох вони вели мою справу. Особливо Посаженніков злий катюга був. Той дошкуляв найбільше, провокації влаштовував – покладе пістолет на столі, а сам схилить голову, наче дрімає. Думає, що я кинуся до пістолета. Отакі провокації... Більше всього бив по голові кулаком або рукояткою пістолета чи ще чим-небудь. Чуйков і той курсант не втручалися, тільки так допитували. А коли втрьох були, то кожен своє робив.

 Непритомнів я частенько, особливо ті перші три доби. Душно було, а ще й голодний я був, а вони таким "перехресним вогнем" допитували. Видушили з мене той підпис, я опинився в камері.

Щось треба було ще підписати, а я опирався, то Посаженніков вирішив посадити мене в ізолятор. Посадив. Я почав голодівку. Ну, я просто не хотів жити. Я тоді не знав, що голодовка – то є метод боротьби. Мені просто не хотілося жити, краще покінчити життя таким методом. Я три доби просидів у боксі десь метр на метр. Там був горщик для оправлення і більше нічого.

В.О.: Там лягти не було як, тільки сидіти?

К.С.: Лягти – хіба зігнешся дугою на бетонній підлозі. А висота була достатня. Там віконце, лампочка зверху горіла. Її не можна було дістати, високо. Я відмовився від їжі, ліг на бетон і думав: що буде, те й буде. Аж ні – випускають мене на третю добу. Випускають – і в прожарку, де одяг прожарюють від вошей. Там мені спочатку було добре, тепло, я зігрівся. А потім – дихати нічим, чи вони добавили температури. Я почав стукати в двері. А там був по госпчастині білорус, завідував тим ганчір'ям, тими матрацами. Мацута прізвище його було. "Чего тебе надо?" – "Та дихати немає чим". – "Подожди!". Пішов. Через деякий час мене в ту саму камеру саджають, у шосту. Там уже людей добавилось, нас шість стало. А вона невелика, десь метрів два чи два з половиною на метрів п'ять. Підлога, правда, дерев'яна, матраци вже там були. А режим такий, що в шість годин: "Підйом!". Ми згортаємо матраци на купу, вже нема права сісти на ті матраци. Відбій о 10-й годині. Вони за цим дуже пильнували.

В.О.: А про що вас допитували? В чому звинувачували?

К.С.: Мене звинувачували за статтею 54, 10-й пункт, друга частина. Ця друга частина пов'язана з військовим часом – так мені пояснили. Звинувачували в розповсюдженні листівок антирадянського характеру. Обзивали мене бандерівцем, націоналістом, буржуазним націоналістом – як тільки не обзивали. Доказів у них ніяких не було. То цей Посаженніков поїхав у моє село, допитав 9 чоловік. Але ніхто нічого поганого не міг сказати на мене. Він навіть дав мені прочитати ті протоколи. Люди непогано про мене говорили. Тоді він при мені всі ті протоколи порвав.  

Так до суду дійшло. Заарештувати 7 березня, а суд був 23 квітня. Суд був з чотирьох чоловік – суддя, два підсудки та прокурор. Я п'ятий. Суд був закритий. Дали мені за тією статтею 10 років ув'язнення і 5 років поразки в правах за антирадянську пропаганду і діяльність. Після суду направили мене в центральну тюрму в Рівному, що стояла на вулиці Леніна. На сьогоднішній день там начебто якась швейна фабрика. А тюрми нема. Хлопці водили мене туди, бо я ж її зовні ніколи не бачив…

Там мене поселили на другому поверсі в 24-й камері. Із вікна видно три дворики для прогулянки. Одного разу я розмовляв через вікно з одним чоловіком з мого села, старий оунівець. Він питав, хто я. За це мене на сім діб посадили в підвал. Голий – тільки білизна на мені й калоші були та ще дві онучі. То дуже велика камера, два вікна і жодного скла. А це був березень, дуже сніжний березень 1952 року. У камері з тих двох вікон кучугури снігу нападали на підлогу. Я вилазив на верхні нари й онучами вкривався. Хоч трішечки подрімаєш. Не можна весь час ходити. А ляжеш – замерзаєш, бо голий. Уяви, день і ніч на ногах був. Одного разу я почув зі шпарини дверей, з коридору якесь тепле повітря. Притулився до того теплішого повітря. Мене у вічко наглядачеві не видно. То він тихенько відчиняє двері і ногою мене в той сніг! То я більше вже не притулявся до дверей. Відбув я там сім діб – і знову в ту саму камеру.

 Перед етапом на Львів мене вкинули в камеру смертників. Вона підвальна, подряпана вся. Металевий стіл, прикований до підлоги, і більше нічого немає. Я провів там дві чи три доби.

Потім етап на Львів. Я попав у Підзамче. Там багато бараків. Не бараки, а великі будинки. Я попав у камеру до галичан, і то все молодь, рідко літня людина. Камера дуже здорова – десь метрів, мабуть, дванадцять на шість. Ми покотом на цементній підлозі один біля другого лежали, в два ряди, понад одною стіною і понад другою, а посередині малесенький прохід є. І так до самих дверей. Я це у спогадах у журналі "3она" № 3 описав. Газета в Рівному теж опублікувала. Я не дав спогадам заголовку, але журналіст озаглавив "Як мене катували".

Що цікаво, на цю мою статтю відгукнувся в газеті «Діалог» (Рівне) хтось на прізвище Ткачук. Ну, в кого є доступ до батькової справи? Тільки в їхніх людей. Той Ткачук начебто був пастушком у нашому селі і знав мого батька. Мене, він пише, не знає, а батька знає. Коли УПА розбила польський осередок у Степанській Гуті, то батько там брав участь. Там недалеко Степань, курортне містечко. Поляки-колоністи ходили по селах, грабували. УПА, бачачи те, розбила їхній осередок. Там і мій батько брав участь. Не те, щоб батько був вояком УПА, ні. Просто УПА організувала селян з підводами, щоб забрати все, що там залишилося, і вивезти. Щоб поляки там знову не організувались. Туди УПА через станичних зібрала селян з довколишніх сіл з підводами. Той Ткачук ознайомився зі справою і пише, що батька знає. Що начебто бачив закривавлений одяг, що там жінку якусь убили і дитину. Він не пише, що це батькова робота, а що батько тільки там був з підводою. То воно, схоже, дійсно так було. Це так він відгукнувся в рівненській газеті "Діалог" на мою статтю «Як мене катували в МГБ». У мене є вдома вирізка з тієї газети. Це було не так давно, років, мабуть 5 тому, як я написав ці спогади. 

В.О.: Оцей факт участі батька в тій акції був йому інкримінований?

К.С.: Так, звичайно.

В.О.: Ви відразу розпочали свою розповідь зі свого 21-го року, але нічого не розповіли, що ви доти робили? Ви були причетні до національно-визвольної боротьби? Це ж не слідство, тут можна розказувати все. Бажано розповісти й про свої дитячі роки.  

К.С.: Дитячі роки – то при німцях. Працював на своїй землі та школа. То все сільська робота, що там розказувати? А вже в 1950 році я познайомився з підпіллям ОУН і отримував літературу, розповсюджував її.

У Львові погрузили нас в ешелон, набивали в пульмани десь по чоловік сорок чи п'ятдесят. Нари там поробили. Цілу ніч нас возили воронками і цілий день. І через Білорусію – на Москву. У Москві наш ешелон став під пішохідним мостом. А в нас у вагоні був такий Шепіта Ярослав, з Борщівського району на Тернопільщині. Йому було 18 років, а лице зовсім як у дитини. А там народ зібрався, дивиться. Хлопці йому підказують: "Висунь голову в вікно і проси хліба!" Він висунув голову: "Дайте хліба!" – просить. Там одна жінка побачила: "Ох, Боже! Дітей везуть!" – і в крик. А там зразу повний міст людей назбиралося. Москвичі не так, як у нас на Україні, боялися КГБ. Їх почали розганяти. А вони: "Иди отсюда!" – на конвой. То наш ешелон поставили десь в інше місце.

 По дорозі в'язні розкачувати вагон. І так сильно! Я не знав, що наш вагон був останній. Конвой стояв у ньому. Конвой почав стріляти, поїзд зупинився. Приходить начальник з МГБ: "Що таке?" – "Нічого! Дорога погана, ви швидко везете, то вагон хитається". На цьому все скінчилось.

Привезли нас у Котлас Архангельської області – це південна точка Печорлага: Котласький табір, восьмий за номером, пересильний. Ми прибули туди вже під осінь. Майже місяць їхали. Я не знаю чисел. Вони мене тоді ніяк не цікавили.

На тій пересилці великий табір. Справжнє пекло. То карантинна зона була. Битовики: злодії, вбивці, і хто там тільки не був. З начальства табору вони зривали погони – такі вони були. Ну, бандити. І нас туди вкинули. Нас 16 чоловік відокремили – і в другий барак. Була небезпека, щоб  не вникнути в бійку. Ходили до їхнього ватажка на переговори. Але вони нас не зачепили, ті битовики. Обшукали і більше не турбували.

 Переформування 15 діб, і воронками нас везуть у Вичегодськ. Не в Сольвичегодськ, де Сталін був на засланні, а з другого боку річки, там за кілометрів 12 є Вичегодськ, 11-й табір, політичний. Уже в 1952 році битовиків і політичних розокремили, бо до того була дуже велика різня. Доти битовики були на всіх посадах: то завгосп, то нарядчик – всі-всі начальники були.

Начальником цього політичного табору був капітан Суворов. До речі, він був і парторгом Вичегодська. Місцеві люди розповідали, що він звідкілясь утік туди з коханкою. Робота була – будівництво вагоноремонтного депо, ремонт залізничних вагонів. Частина в'язнів працювала в депо, друга частина ходила на підсипку колій залізничного парку. У Вичегодську величезний залізничний парк. Ще одна частина працювала на будівництві житлових будинків. Оце якраз тоді і Сталін здох. Там, у парку, де повно паровозів, гудки виють, а ми "ура!" кричимо. Стоїмо і кричимо "ура!" – що подох кат. Все обійшлося, вони нічого за це до нас не мали.

Через деякий час я захворів на хворобу Боткіна, то жовтуха. Попав я в 12-й табір. Це через огорожу, поруч, лікарня Печлага. Там мій друг помер, Кулина Зиновій (теж з Борщівського району Тернопільської області), молодий такий хлопчина, такі гарні вірші писав. Не збереглося нічого. Він там помер від застуди сідничного нерва.

З лікарні мене перекидають в 14-й табір. Тут начальником табору був молодший лейтенант Дон. Як людина наче й непоганий. А тоді вже йшла розмова про майбутнє звільнення. Вже в 1955-му році комісія ЦК працювала, то вони м'якше поводилися.

Я в цьому таборі попав на деревообробний завод, у столярний цех, до бригадира Казакова. Потім перевели в кузню, де працював до звільнення.

Звільнився я там 9 листопада 1955 року. Документи прийшли, видно, раніше, але не звільнили перед їхніми святами – звільнили 9-го. А я звільнився по скарзі. Я вказав, що слідчий Посаженніков порвав протоколи допитів моїх односельчан, які виправдовували мене. На мою заяву їздили в село, перевіряли, перепитували людей. Зняли мені 5 років строку, а з п'ятьма роками я попадаю під амністію 1953 року. Коли Сталін подох, то була амністія тим, хто мав до 5 років. Політичним такого терміну нікому не давали, то все битовики. А тут я попадаю під цю амністію. Мені залишилося всього півроку досидіти. Звільняють мене 9 листопада.

В.О.: Оце ви звільнилися з табору – і куди?

К.С.: В управління Єлець, за 300 км від Вичегодська. Мене супроводжував наглядач. Там мене ще й у бокс посадили. Годин три-чотири чекав, поки вони підготували документи. Видали мені документи. Виїзд я взяв на Київ. Я не думав у Києві жити, але взяв з тою думкою, що то велике місто. У мене одна мрія була – підпілля. Я в Києві загублюсь, а потім поїду туди, куди мені треба буде. Я так і зробив. Заїхав у Чернігів до одного знайомого по табору. Він теж по скарзі звільнився. Звідти поїхав додому. Від мого села за 45 км  є залізнична станція Клевань. Їхати нічим. Там я лісом, через села, йду ближче до свого села, але щоб темно було. Заходив у село Постійне, до одного знайомого теж по табору. Пішов я на свій колишній зв'язок. Темно було, вечір. Він мені каже, що тих, кого я знав, нема, побиті. "А підожди, – кажу я, – там не дуже далеко був обласний провід". То щоб повідомив туди. Каже: "Куди з таким хвостом? Відбитки пальців, фотографії – куди з таким хвостом?" Ну, що робити? Оскільки виїзд я взяв на Київ, то вдома побув лише тиждень і поїхав на Київ. Отак я опинився в Києві.

В.О.: А вдома хто у вас був?

К.С.: Тоді вдома в нас було два брати, дві сестри, мати. Батько ще тоді був у тюрмі. Він теж звільнився після тієї комісії ЦК. Відсидів 10 років, а його ще не пускали додому, то 11 років пробув на Колимі.

У Києві був один знайомий по табору. Я до нього приїхав, бо треба ж десь зупинитись. Почав шукати роботу. Він мені тільки порадив звернутися до свого зятя. А той був партійний, то побоявся зі мною стосунки мати, щоб на ньому плями не було.

Попадаю на «комсомольську будову» на Теличках – домобудівний комбінат. Там було дуже погано. Заробітки найменші були 25 крб., а найбільші 45. І нема в чому ходити! Я приїхав в одній куфайці, в кирзових чоботях – то пішло як спецівка. Немає в що одягнутись у вихідний день. Так що я зиму просидів у гуртожитку. Думав, як-небудь зберу копійчину та куплю на літо хоч якийсь костюм. Бо ж немає в чому вийти на вулицю. Побачивши, що на таких заробітках життя не буде, я вирішив звідти піти. Там у відділі кадрів Дяченко був – не дає розрахунку! При мені один так добивався розрахунку, що з ножем ліз, ледве його не заколов. Ну, задарма люди робили! А він не дає розрахунку. Бачу, що все те без толку, що розрахунку не буде, я поїхав в Ірпінь. Заробляв столярними роботами в людей – там підлогу домовився настелити…  

Через місяць знову приїжджаю до цього Дяченка, питаю: "Розрахуєш?" – "Ні!" Я повернувся і пішов. Нічого йому не сказав, бо знав, що без толку. Через місяць знову приїжджаю – "Ні!". Три рази приїжджав. Тоді подав заяву прокурору Печерського району: отака-така справа, три місяці мене Дяченко не розраховує. Прокурор дав вказівку розрахувати. А Дяченко заявив: "А я тебе випишу з гуртожитку!"  – "Виписуй!" Я знав, що він таке зробить, то ще до того я домовився з паспортисткою гуртожитку, щоб вона мене виписала раніше. Я вже півроку не числився в гуртожитку, а числився в Биківні, знайшов квартиру за сто карбованців на місяць з пропискою.

Розрахувався я і пішов на гумовий завод. Зараз він називається "Вулкан". На пресах робив вулканізатором. Спочатку був учнем, а потім робітником, і заробив 85 крб. Думаю, де я буду гроші дівати? То 25 одержував – а то 85. Де я їх буду дівати? Але то все одно копійки. Попрацював трохи, бачу, там температура біля пресу велика і тяжка робота. Так тягнути мені до старих літ не буде сили. Тоді я пішов навчатись на майстра-ремонтника. Тут працюю, там – навчаюсь. Закінчив, склав іспити і переходжу на ДШК – Дарницький шовковий комбінат, ремонтую устаткування. Там я недовго попрацював.

19 червня 1958 року мене знову арештовують. Приїхали до мене з обшуком. Я думав з Броварів, бо Биківня була Броварського району, але приїхали від Дарницького відділення МГБ. Відразу знайшли в мене зброю – пістолет і малокаліберку.

В.О.: А де ж вона у вас взялася?

К.С.: Придбав. Малокаліберку я купив у магазині на вулиці Свердлова, там "Спорттовари" були. І пістолет придбав.

В.О.: А яка була ваша ціль?

К.С.: Ціль? Ну, звичайно, не тероризм, як вони мене хотіли звинуватити. Цього я й не думав. Просто купив – нехай буде.

В.О.: У хазяйстві знадобиться?

К.С.: Так, у хазяйстві знадобиться.

В.О.: Ну, а все ж таки якась ціль була?

К.С.: Була. З оцим з Чернігівської області, там ще з одним та ще з киянином думали створити таку групу. Але нічого з того не вийшло. Мене заарештували...

В.О.: Що – думали йти в підпілля?

К.С.: Та ні. Яке тут підпілля? Тут його створити неможливо. Тим більше, що всі ми «з хвостами».

Слідчий був заступник начальника слідчого відділу, підполковник Касьяненко. Дуже паскудна людина, яничар, добрий яничар він був, той Касьяненко. Звинуватили мене за 196-ю статтею – незаконне зберігання зброї. Хотіли дати політичну статтю, але доказів ніяких не було. Я пройшов по кримінальній статті, але слідство вів обласний КГБ, що знаходиться на вулиці Рози Люксембург. Цей підполковник так фізично не знущався, але словами дошкуляв: і "оуновское охвостье", і «бандеровец», і «бандит», і як він тільки не називав мене.

Судили мене 29 серпня 1958 року. Київський обласний суд нагородив мене так: 5 років таборів суворого режиму, 5 років поразки в правах з позбавленням права проживати після звільнення в усіх обласних центрах СРСР. Слідчий Касьяненко казав, що моє місце в тайзі, а не в столиці України. 

Повезли мене «столипіним» до Потьми – є така станція в Мордовії.

В.О.: Знаю, знаю… 

К.С.: І теж 8-й табір, карантин 15 днів, попадаю в табір Сосновка. Це був політичний табір. По всьому видно, що в управлінні Дубровлагу в Явасі не розібралося: раз КГБ слідство вело – то це політичний, повезли в Соснівку, до політичних в'язнів. Там я зустрічаю старого знайомого, з Печорлагу, Новака, імені не пам'ятаю, з Тернопільщини. Його не звільнили, він так і сидів. Його судило ОСО. А ще там був Сивачівський Корній – мій друг з Півночі. Я його не застав, його звідти незадовго перед тим кудись вивезли, як мені розповідали. Його в 1956 році комісія не звільнила. Він був молодий хлопчина, але був у розвідці УПА. І не звільнили чого? Голова комісії, жінка, його питає: "Що ти хочеш від комісії?" А він каже: "Нічого!" – "Як нічого? Ми можемо тебе звільнити, а можемо залишити". А він каже: "Мене тільки Господь звільнить". То ця партійна жінка, мати залишила його на 25 років. На той час він три чи чотири роки відсидів. Він був арештований у 1953 році, навіть пізніше мене. Він тікав за кордон, його там арештували і передали в СРСР. І ця партійна мати його не звільнила.

У цьому сьомому таборі я недовго був – десь із тиждень, поки в Явасі розібралися, хто я є. Перевозять мене в сам Явас на 11-й лагпункт, зона 2. Там чоловік 200 – така зона невеличка, один барак. Обслуговування табору: то канаву десь викопати, то стовпа поставити – отакі роботи. А там гнали величезні колони політв'язнів на роботу кудись. Я в 11/2 всього три місяці побув. Перекидають мене в 6-й табір – поселення Молочниця. Це – жіночий табір, а біля жіночого табору маленький чоловічий, теж на чоловік 200. Там в основному молодь була. Теж в обслузі: то сіно на зиму заготовляли – різні роботи. Начальником табору був полковник Ушаков.

Я попав на госпдвір столяром. Госпдвором завідував капітан Грищенко, з Запорізької області. Він до мене ставився непогано. Великий жіночий табір, через запретку госпдвір, а ще через запретку – БУР, один барак, де непокірних жінок утримували. Начальник загону хоче поставити мене на госпдворі бригадиром. Щоб працював і по сумісництву був бригадиром. Хотів мене заставити приглядати, щоб хлопці не лазили на дах і не розмовляли з жінками. Поговорить, потім до каменя прив'язує писульку і перекидає в зону. Я відмовився: "Звільняй мене з роботи, я не буду бригадиром. Або звільни мене від роботи, я буду звільненим бригадиром і тоді буду з ними на цю тему говорити. А так я такий самий, як вони". Я відмовився. Тоді він підіслав одного стукача, мордвина. Я його виявив і попередив: "Тільки щось закладеш!.." Там же серед хлопців були такі, що їм вільнонаймані приносили горілку. Або той, що возить продукти. Я не хотів, щоб люди за це страждали. А там один мордвин (вербований стукач) був начальником конвою госпдвора. Він приніс дві пляшки горілки. Я йому не раз казав, що це небезпечно, бо тут є стукачі. Тоді мене викликає начальник загону і питає про нього. То я того мордвина добряче побив у бараку.

Був там наглядач Биченко з Ростовської області, добре до мене ставився. Часом з ним у шахи грали. Стукачі донесли начальнику загону, що я побив того мордвина. Начальник загону його на комісію, до лікарів. А Биченко якраз черговий був, то пішов до лікарів, там дві жінки, медсестра і лікар. Каже: "Семенюк горить, і то крупно горить – допоможіть!". А я їм теж робив столярку на вікна. То вони дали довідку, що нічого з тим мордвином не було. Биченко взяв ту довідку, поставив печатку і віддав начальнику загону. Коротше, цей наглядач Биченко мене врятував.  

Я тут був три місяці. Перевели мене вже на суворий режим, у п'ятий табір. Це поселення Ліплей. На цій же гілці залізниці. Попадаю до загону капітана Лосєва. Він мене на другий же день посилає розвантажувати вагони з колодами. Я кажу: "То для мене затяжка робота". Інколи й серед ночі викликають розвантажувати той ліс. А цей завод виробляв меблі – столи письмові, шафи і навіть шахи. А я тоді вже знав, що в мене третя група інвалідності, мені не мають права давати таку тяжку роботу. Я випадково на перекличці в Потьмі дізнався, що я інвалід по бронхах. Тоді не вийшов на роботу. Капітан Лосєв викликає мене: "Чого?" Я кажу: "У мене третя група інвалідності, це для мене робота занадто тяжка. Я її не можу виконувати". Він мене в БУР посадив. Я сім діб просидів в БУРі, тоді виводять мене в цех, де лакують шахи. Там запах ацетону, лаку – дуже тяжкий, але куди дінешся? Мусиш робити. Я там довгенько попрацював. Перейшов я в столярний цех, де начальником був з Київської області Островський Микола. Він там служив, одружився на мордовці і залишився там працювати. Дає мені добру роботу на довбальному станку – довбати дірки для ніжок стола. Така ювелірна робота. Не так повернув – і викинь деталь. А її ж шпоном покривали, то скільки праці. Через деякий час там була  медкомісія і мені дають другу групу інвалідності за тиск. А тиск у мене й раніше був. Робота така, що я вже й не проти б її робити (я міг би її не робити на другій групі). Ставка нормальна, а хочеться ж копійку заробити, щоб купити то пряника, то що-небудь, бо харчі дуже погані. І ще одне – там у цеху працювали битовики-аліментщики. Вони мене просять, щоб я на себе брав їхні проценти. Так що я «виконував» норму на 130%, і це вплинуло на моє дострокове звільнення.  

В.О.: Ви стали «передовиком виробництва»?

К.С.: Так. Добре працюю. Але в 1961 році було змінено Кримінальний кодекс. За ним максимум моєї статті – два роки. А мені дали п'ять. То завдяки тим процентам мене звільняють достроково, після трьох з половиною років. І знову 9 листопада. Якраз дружина приїхала на побачення до мене. Я ввечері вийшов, бо там на станцію треба було йти ночувати, поїзд раненько йде. Дивлюсь – моя жінка сидить з дочкою!

В.О.: А ви досі не згадували про одруження. Коли ви одружились?

К.С.: Це в той проміжок часу, як я 1955 року приїхав у Київ. Одружився в лютому 1958 року. Дружину звати Марія Олександрівна Дудко, вона родом з Чернігівської області, Бобровецький район, село Осовець. А донька Людмила (ми її Люсею звали) народилась 4 січня 1959 року. Оце вони приїхали на побачення. Чекали ранку, щоб іти на побачення, а я того вечора звільнився і на вокзалі ми зустрілися.  

В.О.: Це цікаво.

К.С.: Так, дуже цікаво! Ми їдемо до Києва. До речі, мені ж іще не дали виїзду на Київ, мене ж було позбавлення права проживання в обласних центрах. До Києва не можна було, я взяв на Бровари, що під Києвом. Думаю, нехай навіть у Броварах буду жити. Я їхав у надії прописатися, бо мене не беруть на роботу. Є робота  – нема житла. Є житло – роботи нема. Я навіть ходив у Бобровицю, щоб там прописатися – теж не вдалося. Тільки подивляться на мої документи – нема роботи. 

А дружина в той час працювала на 512-му комбінаті, заробляла 85 крб. На трьох 20 крб. за кімнату в гуртожитку платила, а 65 залишалося на нас трьох. Ми більше, як 2 крб. на харчі витратити не могли в день. Ну, таке скрутне становище! Я скрізь походив, навіть був у обкомі київському. Прийшов до голови, щоб він дав дозвіл приписатися в Броварах. Там така розмова трапилася в мене з ним. Він так далеко сидів, здоровенний стіл, кімната велика, він каже: "Чому ти хочеш у Бровари? Тому, що там порошковий комбінат?" А я почув не «порошковий», а «пиріжковий». Питаю: "До чого тут пиріжки?" Він мене матом – і вигнав. Я не дочув, та й не знав, що там такий комбінат є, порошковий. А він і послав мене…

Так я півроку ходив. Ніде не беруть. Ніде. Пішов на ДШК – і там не беруть. А я й не знав, що вони зобов'язані були мене взяти, бо мене там заарештували. А вони так: "Ти вільний! Йди! Завтра прийдеш!" Ходив, ходив – без толку все. Мене така злість взяла, що я написав Хрущову (тоді ще Хрущов був) листа. І такого різкого змісту! Описав усе, свої біографічні дані і так закінчую: або дайте місце проживання будь-де на Україні з відповідним житлом і роботою, або садіть знову. В мене немає виходу, в мене немає за що жити. Відповідь прийшла десь через два місяці. А загалом через півроку.

Мене викликає полковник Захаров тут у Києві. Ні, ще раніше викликають мене в цей будинок, що між Михайлівською площею і Софіївською. Знаєте, де обласний суд?

В.О.: Так, знаю. Там мене судили в 1973 році.

К.С.: З торця від Михайлівської вхід. Я знав, що то такий будинок, звідки ніхто не вертається. Я взяв з собою їсти, зайшов у монастир, помолився і пішов до них. Почекав, мене покликали і питали мене про чоловік чотири чи п'ять таких, що я їх взагалі не знаю. Я їх справді не знав. Коли б і знав, то не сказав би. Для чого воно мені? Підписав я аркуш і пішов додому. Десь через тиждень викликає мене Зиков. У тому ж самому будинку, тільки збоку двері.

В.О.: А той полковник Захаров з якої установи?

К.С.: А Бог його знає, я не виясняв. Мабуть, з КГБ. Тут у мене є документ, то там, мабуть, написано. Він викликав мене і дружину. І так просто дружині каже: "У него будущего нет, зачем он тебе нужен? Ты всю жизнь будешь страдать". Отак і сказав. Ми, як німі вислухали його, ні слова не сказали ні вона, ні я. Тоді дає мені направлення на Хрещатик, 4. Зараз цього будинку нема. Супроводжуючий провів мене до капітана Волкова, який відав київською пропискою. Той капітан без ніяких розмов підписав: "Йди!" Я пішов. Мене швиденько прописали. Думаю: тепер робота буде. Аж ні! Знову те ж саме: тільки доходить до документів – "Завтра прийдеш!" А завтра немає роботи. Тому я написав лист Хрущову.

Після тієї прописки ходив, ходив – ніде не беруть. І знову йду до прокурора: "Ну що робити?" – "Та в тебе ж не зняте обмеження на проживання в Києві! Пиши заяву до обласного суду, щоб зняли!" Пишу я ту заяву. Мене прийняв якийсь Нікітенко. Дав мені рішення суду, що знято з мене те обмеження. І все одно я не зміг влаштуватися на роботу. Пішов я знову в прокуратуру. Він каже: "Пора йти на ДШК!" (На Дарницький шовковий комбінат, туди, звідки мене заарештували).

Пішов я. Видно, він їх уже попередив. Як раніше був, то вони мені відмовляли, а це без ніяких розмов, бере документи і оформляє: "Завтра прийдеш на роботу. Але не майстром підеш, а слюсарем по ремонту ткацького устаткування". У мене виходу не було, я погодився. Мене як колишнього майстра прийняли зразу по четвертому розряду. Це було 52 копійки за годину – так платили мені. Я там попрацював вісім років, досягнув шостого розряду, вищого. Ну, то не таке вже й велике підвищення – 61 копійка за годину. Часом ще й преміальні бувають, разом десь 130 або 140 карбованців, більше не виходило. Теж малувато, але вісім років попрацював, а тоді вирішив звідти піти. Вже в трудовій книжці записано, що я працював, є два записи, то можна попробувати десь влаштуватися.

Брати з Західної України їхали на заробітки в Кіровоградську область. Поїхав і я з ними. Два сезони я туди їздив. Записали в трудовій книжці, що й у колгоспі працював. Пішов я вчитись на кранівника. Я до Броварів їздив на навчання. Попрацював я десь півроку, розрахувався і пішов в БМУ-57. Тут уже краще було. Робота була через добу, двозмінна, і мене це влаштовувало. Багато вільного часу було.

Якраз тоді почув я по радіо про Оксану Яківну Мешко, що організувалась група правозахисників – Гельсінкська група. Навіть адресу сказали: Верболозна, 16. Я вирішив, що я не маю права бути на волі, коли всі мої однодумці в тюрмі. Я не маю права  сидіти, склавши руки і чекати чогось! Я повинен працювати!

В.О.: А ви слухали тоді радіо "Свобода", так?

К.С.: Через глушилку я її чув.

В.О.: А література самвидаву до вас потрапляла?

К.С.: Тільки деяка була.

В.О.: Ви з кимось спілкувались у шістдесятих роках?

К.С.: Спілкувався. Був один. Юрченко Володимир. Він закінчив Київський університет, вечірній факультет, юрист. Він мені дещо постачав. Ось "Возз'єднання чи приєднання?" Михайла Брайчевського, дещо інше.  

В.О.: Ви згадали про Українську Гельсінкську Групу, яка була створена 9 листопада 1976 року. А з Оксаною Яківною Мешко коли Ви познайомились?

К.С.: У 1978 році я знайшов її і кілька разів приходив на Верболозну, 16. Наперед забігаючи, скажу, що Оксана Яківна мені довіряла. Чим я найбільше дорожив – це довірою. Я казав, що не мав права бути осторонь, коли мої однодумці по тюрмах сидять, то я працював. Оксана дала завдання: наведення контактів з новими людьми. І матеріальна допомога. Були невеликі кошти. Я тоді їздив до людей. Мені довелось їздити в Ужгород до Павла Кампова. Тут під Києвом є село Лісники – їздив туди до письменника Василя Рубана, котрий відбув шість років в психушці в Дніпропетровську. Йому потрібна була допомога після звільнення. У Клавдієво їздив до Леоніда Кудласевича, який працював інженером в інституті на Святошині. Але він, правда, трошки боязкуватий... Бо як мене заарештували і його допитували, то він трохи злякався. Було таке. Потім він вибачення просив у мене. Я тоді деякі документи в нього зберігав. Вони не пропали, він мені їх повернув після мого звільнення. З Борисом Ковгарем я контакти наводив. Їздив під Ржищів, де в селі Гребені жила дружина Олеся Бердника Валентина Сокоринська. То була невдала поїздка, тому що переді мною за тиждень їздила туди Лелюх Олена. Її підслухало КГБ. Тоді піднявся шум, виникло недовір'я Валентини й до мене. Вона не дуже добре до мене  поставилася. Там до речі, поруч і Василь Литвин жив – це бандурист.

Багато дечого доводилося виконувати. Деякі документи треба було зберігати. Одного разу я пішов до Оксани Яківни. А за нею дуже пильно стежили. Мало того, що навпроти будинку бляха на даху була трохи піднята, стояла підзорна труба, а потім ще поставили фотоапарат-автомат. 

В.О.: Казали, що там було навіть нічне бачення.

К.С.: Можливо. Але там зробили таке освітлення на стовпі під її хатою, що нічне не треба було. І так видно було, як удень. Лампочка-кіловатка висіла. Тоді вона мені при розмові дала листа до Олеся Гончара, того, що роман "Собор" написав. Я при ній узяв і заклеїв конверт. Вона дала мені його як копію, щоб я зберіг. А я взяв і заклеїв. А коли йшов додому, мене – раз, на дорозі в машину посадили. Там, на Куренівці, як іти на трамвайну колію, є міліцейська кімната. Вони мене туди – і давай обшукувати. Забрали того листа, а він заклеєний. Там був Ткачук, капітан міліції. Він цього листа покрутив, покрутив і не забрав. Повернув мені його назад. Але дуже пильно до ключів від крани придивлявся. (Потім постійно були таємні обшуки на крані).

В.О.: А на конверті було написано, кому той лист?

К.С.: Так, написано, Олесеві Гончару. Але без адреси. Він віддає мені листа, але дуже пильно придивляється до ключів від крана, на якому я тоді працював. А я тоді у крані мав деяку літературу. Така думка була, що туди ніхто не полізе. А вони слідкували за мною.

Це було десь улітку 1980 року, ще до психушки Оксани Яківни. Я познайомився і почав контактувати з нею з осени 1978 року. А 29 грудня я помітив стеження за собою. Під Новий рік. Може, воно й раніше було – я не звертав уваги.

Тоді вони забрали з крана цей лист до Гончара. Там були й інші документи. Навіть твоє "Слово" було.

В.О.: Моє "Замість останнього слова", приготоване на суд 1979 року? А як воно до вас потрапило?

К.С.: Як? Здається, через Оксану Яківну чи, можливо, через твого друга Дмитра Мазура. Він був у мене, але не привозив ніяких документів... Це Оксана Яківна дала на збереження. А з Дмитром Мазуром ми порозмовляли, а потім я кажу, що буду дивитися з балкону, чи за ним не стежать. Якщо є, я свисну. І справді, тільки він вийшов від мене, як за ним пішли двоє. Я свиснув, він кивнув рукою і пішов. Я тоді жив на Оболоні, це був проспект Корнійчука, 16. 

В.О.: Це вже було після того, як мене засудили?

К.С.: Вже після того.

В.О.: А ось про цю поїздку до Радомишля. Мене судили 7 і 8 лютого 1979 року. Це Оксана Яківна попросила вас, щоб ви супроводжували її?

К.С.: Так. Вона літня жінка, то й попросила. І, можна сказати, що й боялася, що там говорити. Мало що в дорозі може бути? Треба, щоб хтось її супроводив. Тоді вона попросила мене поїхати з нею.

В.О.: А в зв'язку з поїздкою на мій суд у Радомишль до вас мали якісь претензії? 

К.С.: Ні. Ніхто нічого. Славинський ще живий?

В.О.: Славинський... Це той майор міліції, що сфабрикував мені справу про опір… Коли мене випустили в серпні 1988 року, то я одного разу в Радомишлі його бачив. Отак на протилежному боці вулиці. Я побачив його – і відвернувся. А через місяць після мого звільнення він їхав п'яний на мотоциклі з коляскою і вдарився в машину. Причому, та машина стояла. Його довезли до лікарні і він там помер.

К.С.: А Ковбасюк, свідок?

В.О.: Про Галину Ковбасюк я не знаю. Вона була друкаркою міліції. А на суд не прийшов дільничний міліціонер Базленко – Володимир, здається. Він мого року народження, останні два роки ходив у паралельний зі мною клас. Так він, до речі, помер через рік після ув'язнення мене. Від серцевого нападу, прямо на вулиці.

К.С.: Так Бог карає. Ну, а в Оксани Яківни я один раз попав на обшук. Обшук вів майор Плужник. До речі, Петруня, начальник тюрми КГБ, підполковник, брав участь в тому обшуку. А також мій майбутній слідчий Лук'яненко (він тоді капітаном був, а вже як мою справу вів, то майором став). Був ще хтось, але я того прізвища не пам'ятаю. То вони мене питають: "Ти тут будеш чи підеш додому?" Я звернувся до Оксани Яківни: "Оксано Яківно, як ви вважаєте, мені залишитися з вами?" Вона відповіла нечітко. Я вирішив: "Я тут залишаюсь!". Тоді вони викликали машину...

В.О.: Та вас би все одно не відпустили додому. З обшуку нікого не відпускають, поки не закінчать.

К.С.: Але він так запитав мене. А сам викликав машину і людей, мене в машину – і повезли додому обшук у мене робити.

В.О.: А-а! А коли це було?

К.С.: Десь у мене записані числа обшуків... Це було 14 травня 1980 року.

В.О.: Та це ж день арешту Василя Стуса. Справді, тоді був обшук в Оксани Мешко. 

К.С.: Обшук робили в мене Банєв, Борздов, Маковій, Єненко. Єненко – це мій "опікун". А Ткачук був у Оксани Яківни "опікуном". Він не капітан, а майор, як я вже потім дізнався. Тоді, як від Оксани Яківни приїхали, в мене нічого не знайшли. У мене обшуки були не тільки тоді, а й 17 грудня 1980 року. Його проводив Шевченко, слідчий прокуратури. То у справі Василя Розлуцького з Червонограда, там у мене друг є. Його тоді арештували. Шевченко слідчий був, а поняті були Нестежина Олена, Куриленко Михайло. А ще в мене обшук був 6 грудня 1984 року, Кречуняк робив, мій слідчий, майор Кречуняк. Тоді вони в мене вилучили приймач. Тоді я вже був арештований. Мене арештували 26 жовтня 1984 року. Вже Оксану Яківну на Сибір вивезли. А до того її посадили були у Павлівську психушку. До неї ніхто не міг заходити, нікому було. Бердник уже з березня 1979 року сидів… Бо на Верболозу, 16, Бердник ходив і я ходив. Я ніколи з ним не зустрівся, з Бердником. Але він відвідував її регулярно, десь раз на тиждень.

В.О.: А чого це вони вас так довго не чіпали – аж до 1984 року?

К.С.: Видно, їм було вигідніше ходити за мною слідом, щоб ще когось виявити. До арешту вони шість років за мною ходили. Тільки один рік зробили собі канікули. Цілий рік не ходили зовсім. А то шість років ходили слідом.

В.О.: Ото роботи було! Заробітки люди мали...

К.С.: Мали заробітки, було дуже пильне слідкування. Я вже їх став вивчати. Часом і насміхався з них. 

В.О.: А що ви в цей час робили?

К.С.: Як Оксана Яківна сиділа в психушці, то я до неї заходив. Ми планували, щоб її звідти викрасти. Вона думала таке, щоб я знайшов десь таку непомітну квартиру. А потім я й сам думав, та й вона, мабуть, передумала, що то ненадовго. Нічого б то не дало. А як її вивезли на Сибір… Вона мені наперед сказала, де, що забрати з її дому. Дала Олені Лелюх ключі. То я з Оленою пішов і дещо там позабирав. Ми пустили воду, щоб підслушка не брала, коли ми розмовляли на цю тему. Зараз скажу про Лелюх, бо потім можу забути. У неї в машині був встановлений підслуховучий пристрій. Я раз погорів на цьому. Їй підсунули цей пристрій у машину. Отаке було.

Я листувався з Оксаною Яківною. Але мене що дуже здивувало: хтось (я думаю, що це вони) від мого імені послав Оксані Яківні посилку в Аян. Якусь сушку, мед, пральний порошок був розсипаний. Я так думаю, що вони планували убити Оксану Яківну. А як посилка від мене, то я буду винуватий, що я отруїв Оксану Яківну. Це такі мої думки, такі підозри. Але Оксана Яківна не користувалась тією посилкою. Вона була дуже розумна людина. Прислала до мене листа, дякує за посилку. Я відправляю їй термінову телеграму: я нічого не знаю про посилку! Тоді вже Олесь Сергієчко був удома, запитую його. Він теж не посилав. І дружина – теж ні. Так хто міг надіслати ту посилку? Я думаю, що в них був намір позбутися Оксани Яківни там, а я був би винуватий, що я послав отруту. А як інакше?

Я забув про один цікавий випадок, що трапився вдома. Після того, як Оксану Яківну вивезли в Аян, до мене під двері прийшло два дебелих міліціонери. Подзвонили. Я подивився і не пустив їх у хату. Я тоді був один удома. Вони, певно, стежили за мною, вони знали, що я один. Тоді один з них пішов вниз на вулицю і задивився на балкон, чи я вигляну. Я їх бачив, а вони мене ні. Тоді він пішов у теплопункт, щоб потелефонувати комусь. Після того повертається назад і пішли вони до сусіда на площадці, у 126-у квартиру, теж міліціонера, тільки водоохорони. Той приходить до мене, дзвонить в двері. Я й тому не відчинив. Вони через деякий час пішли. Це було серед літа 1984 року.

Що цікаво? Якби міліції щось було потрібно до мене особисто, то вони обов'язково прийшли б знову. А зазвичай вони викликають до себе, якщо потрібен. А то ні дільничний, ні двірник з ними не приходили. Два дебелих мужики в міліцейській формі… Я так думаю, що якби відчинив їм, могло б бути таке, що вони б мене цапнули по голові, розкидали б одяг, начебто злодії обкрадати прийшли, а я захищався, то вони мене вбили. Це моя особиста думка така. Міг би такий трапиться випадок. Так, я думаю, пізніше вбитий був Володимир Кательницький.

В.О.: Цілком можливо. Вони такі сцени розігрували.

К.С.: Після цього я став сам свої думки викладати на папері. Вийшло в п'яти розділах, усього на 94-х сторінках. Як я зміг, так і виклав. Може, і не дуже дотепно, але я свою думку висловив. Це називається "Звернення до робітників світу". Я звертав їхню увагу, що їх кличуть на мітинги, на страйки. Хто їх кличе? Я не називав КГБ. А якщо вони підуть і переможуть, то я їм пишу, що їх чекає. На прикладі України я їм усе перераховую: репресії, злидні, колгоспи – все це я описав.

В.О.: А цей текст зберігся?

К.С.: Він зберігався в Олени Лелюх на дачі. Я їй сказав, щоб вона його поклала в баночку і в лісі на дачі закопала. Вона так і зробила. Як пішла перевірити це місце – а там дикі свині порили! Вона злякалася, що вони вириють банку, забрала додому. Але не переховала, а поклала в диван. А коли ми їхали в Димер, де батьки її жили, то вона, сідаючи в машину, назвала моє ім'я. Хоч я в машині мовчки їхав, але тут вони почули моє ім'я. Після арешту вони 14 днів шукали ці мої документи. І знайшли в неї на дачі.

В.О.: А за яких обставин ви були заарештовані? Який був привід для арешту?

 К.С.: По справі №22. Заарештував мене Слобожанюк, той, що заарештовував Стуса... Я йому нагадав про це: «Ах, то ви Стуса заарештовували!». А він так: "Ну, це моя робота. При чому тут я? Я не винуватий", – він так виправдовувався. Я кажу: "Винуватий ти чи не винуватий, але ви його арештували і по мою душу прийшли". От, у справі №22. Я поцікавився: "Це моя справа?" Мені не відповіли. А вже коли заїхали в КГБ, то сказали: "Так-так, то Ваша справа №22". Правда, ще до цього мене викликав у КГБ слідчий Селюк. Це слідчий Стуса. Він мене викликав у справі Стуса, коли його арештували. Питав, чи я його знаю. А я його до того і не знав. Я чув про нього, що то велика людина, але не знав його особисто. Слідчий у мене був Лук'яненко. Тоді, як у Оксани Яківни був обшук, він був капітаном, а в мене вже майором став. І був там Присяжнюк – всі їхні прізвища пов'язані з тюрмою, він мене арештував уперше. Посаженніков – слідство вів. Тепер Касьяненко – то другий арешт – до касації причетний. А це Лук'яненко – всі такі слідчі... Чи це їхні клички? Незрозуміло мені. Мабуть, таки клички. То Слобоженюк у мене був, то Кричуняк – майор, Сміливий – капітан, Ільків – давній наш знайомий.

В.О.: Василь Іванович Ільків? Він у 80-х роках приїздив до нас у Кучино на Урал, настанови давав, як кого душити… 

К.С.: Так, то він був. При арешті у мене був ще й Руденко. А поняті були Омельяновик Віктор, Ковпак Юрій і Дорошенко Олексій. Один з них навіть допомагав обшук робити в мене на квартирі. Я звернув увагу Слобоженюка на це, то він йому заборонив. Я кажу: "А нащо воно тобі?" А він: "Цікаво!" Це був Юрій Ковпак. Через 14 днів після арешту вони знайшли ці мої папери в Олени Лелюх на дачі і звинуватили мене за 62-ю статтею, 1 пункт – «антирадянська агітація і пропаганда», «наклепи на радянську дійсність».

Були й свідки. Коли я працював на крані в Інституті імені Патона, то там у серпні були на виробничій практиці юристи-студенти з другого курсу. І мої земляки там були. Я з ними розмовляв. Один з них підходить, а я читаю "Марусю Чурай" Ліни Костенко. А він: "Дай мені почитати". – "Ну візьми, тільки щоб не пропала. Повернеш мені". А на слідстві виявився агент Кострицький Василь. Сам родом з Черкаської області, а тут працював електрозварником. Він працював у БМУ-22. І я теж колись працював там. Він стежив за мною. І цих молодих юристів він теж позакладав. Щоправда, вони молодці, вони нічого такого поганого не сказали про мене. Тільки один щодо "Марусі Чурай", що я цим твором хотів його схилити до націоналізму. А більше нічого він не сказав. Студенти теж боялись будь-що говорити, бо ризикували. Ну, а цей Кострицький був на очній ставці зі мною. Він підтвердив, що я йому розказував дещо таке «антирадянське». Ну, може, я щось таке й говорив.

Ще був свідок Сланковський Леонід, мій напарник по роботі. Колись він мені сказав (та я й сам чув по радіо), що в Криму знайшли чотирьох чи двох чоловік, що ще з німцями співпрацювали, розстрілювали комуністів. Тепер вони засуджені до розстрілу. А я йому кажу, що мало їх стріляли. Я двозначно сказав, кого мало стріляли. На допиті Санковський точно передав: «Мало їх стріляли». Слідчий питає: "А кого стріляли?" І дописав: «комуністів». То Санковський так і посвідчив.  

Був іще один випадок. Як лежав я з гастритом у Київської обласній лікарні, отут над Куренівкою нагорі, куди 18-й тролейбус іде, то зі мною лежали лікарі Доля Володимир і Борис Мисюк. Я ним розмовляв про майбутнє України, відверто так говорив, що думаю. Він, щоправда, мовчав. А як мене заарештували і пішли по всіх слідах, де я працював, з ким і де я був – і до нього. Як він, бідненький, клявся, що він вірний ленінець! Написав, який він вірний ленінець, що він не винуватий. Він розказав усе, що я йому говорив.

Судили мене 4 лютого 1985 року. Це Лук'яненко продовжив мені термін слідства. Зубець був суддя.

В.О.: Зубець? О, він багатьох судив! Зокрема, Валерія Марченка він у 1983 році засудив. Фактично, до кари смерти. Він його і реабілітував. Посмертно.  

К.С.: Мене він теж судив. Там у вироку є всі ці прізвища. Він мене і реабілітував.

Дають мені за антирадянську діяльність 7 років ув'язнення та 5 років заслання.

В.О.: І титул "особливо небезпечний рецидивіст"?

К.С.: Ні, не рецидивіст. Мені дали частину першу статті 62-ї.

Мене декілька разів ловили на дорозі, обшукували. Але нічого не було, то відпускали додому. А взагалі в мене було чотири обшуки: 14 травня 1980 року, 18 грудня 1980 року, 26 жовтня 1984 року – це при арешті, і 6 грудня – це вже без мене, приймач забрали. Ну, а так на вулиці – то ловили частенько і обшукували теж.

На суді в останнім слові я назвав їх медвежим судом і сказав, що я живий або мертвий обов'язково повернуся на суд справедливий. Мабуть, секретарка не записала цих слів. Звичайно, це їм не треба. Але ці слова я їм сказав. Ось я маю документ про реабілітацію, це таки Зубець мені його сам робив та забув печатку прибити.

Як засудили мене, то це якраз лютий був – холодно, морози були навесні в 1985 році. Я знав, що касаційна скарга звичайно розглядається через місяць. І я вирішив, щоб мені добути зиму тут, а не в дорозі, подати цю касаційну скаргу. Я думав, що так буде, а мені через тиждень відповідь: "Отказать". І мене ведуть на етап. Ще начальник конвою із столипіна гукав конвоїру: "Рудий! На нас дивляться кагебісти". Це вже була нова тюрма КГБ. Між парком Слави і метро "Арсенальна", там десь над пагорбом. А мене ще з Володимирській тримали і звідти на етап відправляли.  А вже коли мене повернули з Пермі, то всі вони зі старої тюрми перейшли туди.

Забрали мене на етап і «столипіном» на Урал повезли. Везли мене місяць і двадцять днів. У Харкові я був на Холодній Горі десь тижнів два. Потім "столипіном" у Свердловськ. І чогось мене висадили в Казані. Там здоровенна тюрма. І ще будується, розширяють її. Там конвой страшний, злий.Я так ослаб у дорозі, що на третій поверх не міг вийти. Торба з харчами, ще мені дали той матрац з подушкою, і я не міг зійти наверх. Я кинув ту подушку, матрац, сів на ньому. Наглядач на мене: "Что такое?" Я кажу: "Далі не можу". Він узяв той матрац, ту подушку, попер. Я за ним. На третій поверх. Камера там була ще страшніша, ніж на Холодній у Харкові. Як карцер. Видно, хтось переді мною там сидів голий. Позаліплював усі шпаринки: холодно. І смердюча така… Я був добре зодягнутий, то ті шпаринки повіддирав і видавив скло у кватирці, щоб повітря поступало. Там я пробув 18 діб. Щоб не погубити дні, я на стіні позначки робив.

Одного разу заходить начальник тюрми і, мабуть, начальник режиму, теж підполковник: "Які скарги?" Я кажу: "Скарг немає. Дайте мені, – я ж в одиночці сидів, – якусь людину, з ким би я міг розмовляти". – "У нас такой категории лиц, как вы, нет". – "Тоді дайте газету чи книжку". – "Газет нет, книгу посмотрим". – "А може більшу камеру дасте, щоб походити можна було?". Бо маленька дуже – метра чотири на два. Подвійні нари, параша, столик стоїть – немає де навіть пройтися. Він записав, що скарг нема. Там такий шум битовиків, що страшне – цілий день до темна водять на прогулянки. Там дійсно камер не вистачало. "А чого мене так довго тримають тут? – питаю. – Уже два тижні тут". Він відповідає: "Вас привезли не с тем конвоем, что вам положено". – "Як, – кажу, – не с тем? Нас у столипіні привезли. І сюди мене під руки привели". – "Посмотрим".

І думаєте що? Після 18 діб він мені дав персональний конвой. Коли я їхав у столипіні, то був загальний конвой для всіх. А тут він персональний поставив біля мого купе. Ще й з України хлопця поставив. Ті інші всю роботу робили, в туалет в'язнів виводили, а один коло мене стояв. Так мене довезли аж до Пермі. А в Пермі начальник конвою і ще один взяли мене під руки, щоб не втік, і ще конвой ззаду, і ведуть мене в камеру.

В.О.: Як великого пана – попід руки!

К.С.: Так. Якби торбу несли, а то торба на мені висить, а вони мене попід руки ведуть. А той з пістолетом ззаду йде. Привели прямо в камеру. Пробув я тиждень у тій камері. Беруть мене на етап. Етап там такий чудний: поїзд іде з Пермі на Свердловськ через Чусову, заходить у Солікамськ. Із Солікамська назад на Свердловськ. Такий трикутник. А потім знову назад на Солікамськ і знову на Перм через Чусову. Вони мене провезли через Чусову, не висадили. Висадили в Кизилі. Це така маленька тюрма на Уралі. Ох, тюрма – такої брудної тюрми я, скільки пройшов, не бачив! Замкнули мене в підвалі. Там два поверхи зверху, а третій в підвалі. Глибокий підвал. І вода там. Прямо в камері вода. Кажу: "Я туди не піду". Наглядач нічого не сказав, матюка загнув і пішов: "Підожди. Там посидь". Там у камерах у підвалі жінок повно, блатні всі, кричать, курять. Не видно нічого: диму повно. Чую, замок брязкає. Наглядач звільнив якусь камеру, а мене туди посадив. Камера була така аркоподібна і розділена на половину. Одна половина двонарна. Але там води немає. Параша стоїть на місці, а з неї рідина витікає на підлогу. Ну, сморід страшний! І вікна там не засклені теж. Ну, я не боявся холоду, бо мені важило, щоб чисте повітря поступало. Я був добре одягнений. Я знав, куди йшов, одягнувся добре.

Там пробув я добу. Мене забирають знов у «столипін». Тут конвой противний. Воронок там десь метрів чотири квадратних, не більше. У воронку нас було двадцять чотири чоловіка. Ногами напихав – сидить і ногами запихає, щоб двері зачинити. А дороги погані, ями такі. І стояти ж не можна, і сидіть нема де. Усі присіли навприсядки. Поїзд іде в Солікамськ, з Солікамська на Свердловськ. Я в Свердловську побув, там поїзд швидко іде і знову назад. Десь через години чотири він ішов назад із Свердловська на Перм. І знову мене везуть на Солікамськ і садять у цю саму тюрму. На другий день із Кизила мене забирають знову і везуть на Перм. Так я тиждень катався в дорозі, через Чусову чотири рази провозили.. Привезли на Перм – і Чусова мене знову не забирає, і знову в ту саму камеру! Я пишу заяву черговому, подаю на начальника тюрми, щоб він мені пояснив оці мої мандри, чого мене так тягають. Ніякої відповіді не було. Через тиждень знову беруть мене на той самий етап. Ну, думаю, все. Я не витримаю.

Як не дивно, в Кизилі були зі мною в камері битовики. Як брали мене на Перм, то дали мені такий гарний кусок якоїсь червоної риби. Добра риба, але дуже солона. А в «столипіні» води не дають. То я не став їсти ту рибу. У мене був запас цукру, я цукор їв. А ту рибу віддав битовикам. І хліб віддав їм. І весь час цим трикутником їздив. Вони поїли все, там їм якусь тюльку давали. Але головне, що мені на етап дали пайку на добу, а тим битовикам нічого не дали – ні хліба, нічого, так повезли. Я їм віддав своє. Думав, що я не витримаю ще одного такого трикутника. Аж ні – на цей раз Чусова забирає мене. Виїхав конвой і забрав. Посадили мене в БУР у 36-й зоні. Це в Кучино, на суворому режимі, поряд з вашою особливою. У цьому БУРі я 15 діб пробув.

Приходив, правда, до мене «кум», вербував. Він сам із Сумської області, там працював. Казав, що майор. Я не запам'ятав прізвище цього кума. Я йому тільки: "Послухайте, і вам не соромно мене вербувати? До цього часу мене ніхто не вербував, а ви мене хочете завербувати зараз?" Але він не дуже наполягав.

В.О.: Якщо з Сумської області, то чи не Стеценко?  

К.С.: Не знаю. Я тільки раз з ним бачився. Потім Ільків його замінив. Українську мову він, правда, знає. Не дуже – гірше за мене.

Там я просидів 15 діб. Кум, між іншим, сказав, щоб я старався менше спілкуватися з Хмарою, з Євдокимовим. Ще він когось називав, я не запам'ятав. Усе такі невгодні. А я кажу: "Так я ж до Хмари їду! "  Він так дивиться на мене… "Ви ж мене самі привезли до Хмари, я ж не просився сюди. Як це я не буду спілкуватися з ним, як він мій земляк?"

У тій зоні перебували і Степан Хмара, і Ростислав Євдокимов, Гудовський, єврей, Зорян Попадюк. З Москви там був Олексій Смирнов – багато людей. В основному, ті, кого Брежнєв підібрав у 1972 році. Були звинувачені у співпраці з німцями під час війни, котрих не судили зразу, бо вини не знаходили. А потім їх підібрали, щоб страх у суспільстві підтримувати. І так званих шпигунів. Я не знаю, чи вони дійсно шпигуни, чи за гроші щось продавали. Їх небагато було. Один грузин був, а то євреї, в основному, з Ленінграда.

Там мене наглядач Шираєв (майор) посадив на 7 діб у ШІЗО за «пререкания». Я сказав, що німці полонених не примушували працювати після робочого дня.  

Звідти мене двічі направляли в лікарню, бо в мене був сильний тиск. Клімат мені не підходив, тому серце боліло. Не те, що боліло, а горіло вогнем. Грущенко там був лікар.  

В. В.Овсієнко: Грущенко? Я знаю Грущенка. Фактично, він Михайла Гориня від смерти врятував… 

К.С.: Він давав уколи, пом'якшував ті болі і направив мене в лікарню на тридцять п'ятий, у посьолок Центральний. Там Осін начальник табору. У лікарні останнім часом стали тримати в'язнів з кожного табору в окремій камері, щоб не виходила інформація. Я там був один в камері. Потім привезли до мене молодого хлопця з Таджикистану. Він був в Афганістані і там перейшов додому. Його судили. У лікарні мене підлікували. Там і харчування ліпше, ніж у таборі. У таборі зовсім погане.

Коли я вдруге повернувся з лікарні, то людей стали брати на етап. Зоряна Попадюка першого взяли. Чоловік по п'ять, по шість брали з зони. Невідомо куди – на етап та й усе. Потім другу партію взяли. Я попав аж у третю.

В.О.: А чи перед цим були якісь бесіди з кагебістами?

К.С.: Абсолютно тайком. Не знали, куди їдемо. Викликають і нічого не кажуть.

В.О.: Оце вони десь так із січня-лютого 1987 року почали звільняти політв'язнів.  

К.С.: Так. У січні пішла перша група, потім друга – біля десятого. Я попав у третю, десь у середині січня. Везуть нас у Перм. Там нас обробляли прокурори: "Напиши...". Ми прийшли до висновку, що досить було вжити одне слово – "не буду". Аби одне це слово написав – і цього було достатньо, щоб тебе звільнили.  Так і казав: "Напиши таку заяву, тоді тебе звільнимо". Викликають і мене. Я не погодився написати. Кажу: "Мені ні в чому каятися. Я казав правду і зараз вам скажу ту саму правду". Тоді майор Лебідь, начальник конвою, і два солдати в Пермі взяли мене – і на літак, і в Київ.

У Пермі я пробув десь тиждень. Не погодилися підписати три грузини. То їх теж повезли додому. Там я зустрівся з Шевченком Віталієм, в камері разом був. Шевченко був з іншої зони. Ще був Ісаєв… Отож, хто підписав, хто ні. Щоправда, ніхто не приховував, що хтось підписав. Мені один росіянин із Куйбишева каже: "О, дурак! Я погодився. Я все зробив, аби вирватися звідси". Я відповів: "А я казав, що не підпишу".

Коротше, мене привезли в Київ. Я знову в слідчу тюрму КГБ попав. Там якийсь провулок недалеко "Арсеналу", квартали два чи що. Туди, як іти до пам'ятника військовим. Ті самі наглядачі так радо зустріли мене! Всі знайомі, розпитують, як та що. А я в такому стані був, що якби мені ще в Кучино побути з півроку, то, мабуть, уже й кінець мені був би. І клімат не підходив, і садили в ШИЗО за будь-що. Якщо маєш ґудзика незастебнутого, то посадять у ШИЗО. Так було з Хмарою, посадили його за це: він сім діб голодує, суху голодовку об'явив, а вони не реагують ніяк. Тоді домовляємося Попадюк, я, Гудовський, та Дерибадзе, цей грузин, що треба щось робити. Можна так: Попадюк відмовлявся від роботи  (це шостий день голодівки у Хмари), далі я, далі Дерибадзе і Гудовський відмовились від роботи, тому що не реагують на голодівку Хмари. За це й мене посадили на сім діб. А Гудовський схитрував, він вирішив якесь там своє питання. І Дерибадзе зовсім не сидів. Тільки Попадюка посадили разом зі мною. Я попадаю в камеру, де сидять Попадюк, Сварінскас і Смірнов. Камера маленька. Я голий – тільки в білизні. На столі іній – пиши, видно буде. А Смірнов знав, що я радикулітом хворію. Він приніс махровий рушник і дає мені. А в мене той рушник забрали, коли обшук був. Ну, добули ми там отих сім діб. Хмару, щоправда, випустили. Він погодився, припинив голодовку – і його відпустили. 

Там завжди діяли організовано, якщо когось безвинно саджали в ШІЗО. Те ШІЗО ніколи не гуляло. Там було вісім камер, і ніколи вони не були порожні, вони завжди були повні. Підтримували і росіяни, і всі підтримували – 18 чоловік. Крім поліцаїв та отих шпигунів. Коли я приїхав туди, то було всього 18 чоловік політв'язнів. Це такі, що за статтею «антирадянська агітація і пропаганда». Так що випустили Хмару. Ми всі підтримували організовано, кого б не посадили.

Ми там копійки нещасні заробляли, а на ларьок можна було витратити 5 рублів на місяць. Але кого позбавляли ларка, чи хто з голодовки вийшов, того треба було трошки підтримати. То складався кожний потрошечку, щоб на ноги його поставити. А то після голодовки зразу на роботу гонять. А він зовсім немічний: він і ходити не може після того. Був такий випадок зі Смірновим: він 15 діб пробув у карцері, а йому додали ще 15. А потім відправили його у криту тюрму в Чистополь – за передачу інформації на волю.

Що ми там робили? Клеми до праски. Там зона одна, охороняється вона вся разом, але цех окремо, через заґратовану прохідну. Там робили ми клеми до праски, контакт такий до шнура.

В.О.: А ми, на особливому режимі, прикручували ті панельки до шнурів.

К.С.: О! То це ми ті панельки робили. Трохи й шнури прикручували. Отака робота була. Може панельку привезти? До музею можуть пригодитись. Я взяв на пам'ять ту панельку. Я ніяк не міг тієї норми зробити. Мені литовський священик Сварінскас трохи допомагав, він наловчився.

В.О.: У мене є ці панельки. Коли ми їздили туди в 1989 році, щоб перевезти на батьківщину Стуса, Литвина і Тихого, то я набрав цілу жменю.

К.С.: Ми їх гнули. Пресом видавлює пластинку, а ми її гнемо. То я і Сварінскас гнули ті пластинки. Я ніяк не міг норми зробити. А якщо не здаєш норми днів три – ШИЗО.

Отож мене привезли в Київ. У Києві зустріли мене ті самі кадри. Ще в табір приїздив Ільків, одного разу викликав мене на бесіду. Ну, поговорили на різні теми. А вербувати, здається, він мене не став. А коли він вдруге приїхав, то я лежав у санчастині. У зоні там є медпункт. Пришов один стукач і сказав, що викликає Ільків. Я йому: "Передай, що якщо я йому потрібен, хай прийде сюди". Я тоді не міг до нього вийти, я хворий був. Більше він мене не викликав ніколи. А тут, коли я повернувся в Київ, він прийшов на бесіду, розпитував, як і що. На бесіді він знову став тиснути на мене, щоб я написав заяву. Був також колишній куратор політичних таборів Гончар.

В.О.: Полковник Гончар, був такий, я його знаю.

К.С.: Вів зі мною бесіду і Гончар. Я не знаю його звання, він завжди в цивільному був. Невеличкого такого зросту. Бо цей Ільків великий, а Гончар маленький. І цей зі мною бесідує на ту ж тему. Я відмовив і йому. Потім прийшов хтось із Міністерства внутрішніх справ (я його прізвище не запам'ятав). Каже: "Напиши таку заяву і тебе відпускають. Чого ти будеш тут сидіти?". Я тоді взяв папір і пишу: "Я не зроблю нічого такого, що б могло бути на шкоду Україні". Він мовчки зібрав і пішов. Більше я його не бачив. А потім Ільків розповідав, що  дзвонив йому: "Що ж він там написав?" А той юрист говорить Ількову, що я написав, як я люблю Україну. Ільків приходить до мене і давай знову тиснути, щоб я написав інше.

Я тут пробув два місяці. І таке становище моє погане... Воно ще з Уралу було погане. А він давив на мене, щоб я написав інше. Тоді я написав: "Не буду зберігати і виготовляти ніяких інших документів". І все. Він забрав. На тому кінець. Ну, я пішов до звільнення.

Якось я йому сказав, що він з тих, що навчаючись у Львівському університеті, на студентів доносили, інакше б не попав у КГБ. А тепер ставиш нас на коліна? Це найпідліша робота – на коліна ставити. Що він ще зробив, коли мене вламував, щоб я написав? Викликав брата, сина, сестру, жінку і дочку на побачення. Всіх разом. Щоб вони (він з ними переговорив про все) умовили мене написати. Побачення було отак, як оце ми з вами в кімнаті. Тільки він сам був присутній. Тривало десь з півгодини, мабуть.

Отже, я написав тільки такого змісту, що не буду зберігати і виготовляти. Цього було достатньо.

Я пробув у СІЗО КГБ два місяці. Викликає мене Петруня – начальник тюрми, на звільнення. Я був у поганому стані, то викликав жінку, щоб забрала мене. Я вже хитаючись ходив – у такому стані був. А він виписав довідку про звільнення і каже, щоб я, не гаючись, влаштувався на роботу. А жінка йому: "Яку роботу? Ви що, не бачите, в якому він стані? Я заберу його в село, і ніякої роботи, поки не відійде!"

Так вона й зробила. Я поїхав з нею в село на Чернігівщину. Мене випустили 17 березня 1987 року. Я виїхав у село і не приїжджав у Київ ціле літо. Восени приїхав, бо там холодно стало. Аж з'являються два міліціонери: "На роботу!" Кажу: "Буду влаштовуватися, якщо вийде". – "А чому досі не влаштувався?" – "Дайте мені роботу". Знову я походив, роботи не дають. Пішов у ту організацію, звідки мене арештували. Бо вони зобов'язані прийняти мене на роботу. А ту організацію розформували, з'єднали з іншою. І база її стала аж на Борщагівці. Я пішов у відділ кадрів. Вона подає мені трудову: "Розпишися, що ти одержав трудову книжку". – "Я прийшов на роботу стати". – "Одержуй трудову, потім будемо оформляти". Вона дала трудову і каже: "Іди! Роботи в нас нема". Я раніше попитав хлопців, чи є тут робота. Мені сказали, що тут справді нема роботи кранівника.

Тоді мені підказали, що в райвиконкомі є людина, котра зобов'язана влаштовувати на роботу звільнених з неволі.  

Я пішов у райвиконком, знайшов ту людину. Він знайшов мені роботу по моїй спеціальності на "Київпродмаші", це завод на Куренівці, ставка 136 крб. Ото я працював тут до пенсії, до 1995-го, а це вже 4 роки не працюю ніде. Мені дали пенсію за ті роки, що в таборі повинні були зараховувати один день за три, а вони не грають ніякої ролі на величину пенсії. У мене стаж то великий, а дали пенсію 48, потім 59 гривень А зараз дають 64 – ще п'ятірку добавили. 64 гривні пенсії. Отак і живемо. Право, здоров'я відняли… Я тут у лікарні вже декілька разів лежав. В основному, мене мучить тиск і весь тракт кишковий – печінка, нирки, шлунок. Особливо шлунок – харчі не перетравлюються. Але я щасливий тим, що дожив до цього дня. Все-таки моя мрія дитинства здійснилася: Україна хоч не така, про яку я мріяв, але вона є. Я задоволений цією, що є. Я думаю, що вона буде кращою. Хотілось би побачить, якою вона буде. Ну, то вже як Бог дасть.

В.О.: Але звільнившись, ви декілька місяців перебули на селі, трохи очуняли – то ви ж далі не сиділи, склавши руки? 

К.С.: Я брав участь у демократичному русі, на всіх отих мітингах, на зборах. Я був членом Українського культурологічного клубу, Української Гельсінкської Спілки, потім членом Української Республіканської партії. А після розколу УРП я перейшов в ОУН бандерівського напрямку. Був учасником Установчих зборів Товариства політичних в'язнів і репресованих 3 червня 1989 року на Львівській площі. В ОУН у 1992 році заяву подав, але прийняли рік тому. Щось довго думали.

Отже споконвічна моя мрія здійснилась – майорить прапор України там, де мені говорили: "Не пройдет! Ваша бандеровская пропаганда не пройдет!". Там майорить прапор України і ніхто за нього не судить. Ще б тільки Церква об'єдналась на українській основі. Це мене дуже хвилює. Щоб вона була такою, як Патріарх Філарет каже, щоб була Українською церквою. Він ці слова декілька разів уже повторяв: щоб для українців була Українська церква. Він правий. Бо та московська церква – то розсадник шовінізму й одурманення людей. Але не все зразу. Як вони кажуть, Москва не зразу будувалась. Так і Україна. Дав би Бог, щоб для внуків було майбутнє. А мені – що тут лишилося? Уже мені минуло 4 грудня сімдесят років, Василю.

В.О.: Та що то є – сімдесят років!

К.С.: Залежно для кого. Є й сорок декому багато. То яке в кого здоров'я. А такий шлях, як я пройшов – завжди недоїдання, мені хліб снився, що мати пиріжки пече. Це в таборі снився! Якщо їсти хочеш, то сниться. Я все воду пив, щоб не так ссало в животі. Все це було. Слава Богу, що дожив до сімдесяти.

В.О.: І все-таки ви щасливіший від багатьох, бо багато поколінь погинули, так і не досягши мети.

К.С.: І моє покоління загинуло, дуже багато лежить у мерзлоті. Тому я кажу, що я щасливий, що я дожив до сьогоднішнього дня.

А Кучма мене... Ну, нас, можна сказати, задовольняє на сьогоднішній день.

В.О.: Ну, якщо робитиметься те, що він заявив останніми днями, що Ющенко стане прем'єром, то це будуть дуже значні зрушення до кращого.

К.С.: Він сказав, що буде новим президентом. То хоча б хтось йому допоміг стать рішучішим.  

В.О.: Що ви ще хотіли б додати до розповіді?

К.С.: Я багато подробиць не згадав, може їх і нема чого згадувати. Хіба про сім'ю. Я не сказав, що в мене син народився в 1964-му році, Ярослав. Він уже одружений, двоє діток має. Так що я маю четверо внуків. Старша внучка в університеті вчиться, в політехнічному, по комп'ютерах вона, уже на третьому курсі. Але нам нема чим платити, то перейшла на заочний. Там теж треба платити, але втричі менше. Ось я звернувся від Товариства політв'язнів до міськради, до Згуровського, ректора КПІ. Я сам завіз туди листа, заступнику вручив. То вони просто посміялися з мене. Їй-Богу, просто посміялись. Але все-таки з вересня зняли з неї плату. 800 гривень треба було платити. А тепер вже безкоштовно на заочному вчиться.

За законом від 17 квітня 1991 року я реабілітований у справі 1952 року, і за третю справу, 1984 року. Зубець реабілітувавав, без мого прохання. А за ст. 196, про зброю, 1958 року, – ні.

В.О.: Дякую. Це кінець розповіді Клима Семенюка 23 грудня 1999 року.

Знімок В.Овсієнка:

SemeniukK      23.12. 1999. Київ.  Клим СЕМЕНЮК.

 

Рекомендувати цей матеріал