Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ПОПОВИЧ ОКСАНА ЗЕНОНІВНА

13.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 2.02. 2000 р.., м. Івано-Франківськ

І н т е р в' ю   

Оксани Зенонівни П о п о в и ч

 

Текст редаґований у квітні – травні 2002 року, з урахуванням зауважень Оксани Попович і її сестри Марії Скрипник (лист від 23.04. 2002)

 

  В.В.Овсієнко: 6 лютого 2000 року в місті Івано-Франківську, вулиця Молодіжна, 50, помешкання 70, розповідає пані Оксана Попович.

 

Родина 

  О.З.Попович: Я – Попович Оксана Зенонівна, народилася 2 лютого 1926 року в селі Жукові Обертинського району Станіславської області, тепер Тлумацького району Івано-Франківської області. Народилася в родині інтелігентів. Мати, Олена Новодворська, – вчителька, з родини письменника Леся Мартовича. Він був рідний брат моєї бабусі. Брат мами, Іван Новодворський, адвокат у Коломиї, був січовим стрільцем, потім служив в Українській Галицькій Армії, 1918 року поранений. З приходом більшовицької влади 1940 року арештований, загинув на Півночі, на засланні.

  Батько мій, Зенон-Мар’ян Попович, у 1918 році брав участь у так званому Листопадовому зриві, тобто відбирав владу від поляків у Львові. Працював начальником пошти. Після приходу до влади поляків (адже їм допомагали Англія і Франція) тата арештували, він відсидів 6 місяців у в'язниці, а потім весь час за окупації західноукраїнських земель польськими окупантами був безробітний. Одначе тато, хоч був безробітний, вів культурно-освітню роботу серед селян: вчив їх грамоти, організував українську Рідну школу, вчив селян бути патріотами, берегти свою національну гідність. Тато мав велику бібліотеку, давав селянам книжки, організував касу взаємної допомоги, читав лекції і реферати з історії України та літератури. Польські жандарми завжди рилися між нашими книжками і деякі з них конфіскували.

  Не раз у нас діти колядували. А тато слухає: "О, про Україну колядують! Піди їм щось більше винеси". Одним словом, тато був моїм однодумцем. Бо й для мене Україна – це було щось святе.

  Сестра тата, Клементина Боярська-Попович, була українською письменницею. У нашій родині арештований і пропав безвісти чоловік моєї двоюрідної сестри Орисі – Ярослав Курилів. Його, напевно, розстріляли більшовики, як і інших. Ще, певно, більшовики розстріляли й мого ровесника, рідного брата моєї двоюрідної сестри. Багато з нашої родини згодом були в УПА і там загинули.

  Село Жуків було таке несвідоме, що тато сварився: “Коли йде польський жандарм, то аж донизу шапку знімають, а як іде свій, то тільки доторкнеться до шапки”. Це говорить про національну гідність. Але як ми 1939 року виїздили з Жукова тими возами, то всі люди вийшли прощатися з татом.

  Мама працювала в державній школі в Жукові 20 років і все мала неприємності. Врешті українську школу в Жукові закрили, маму перенесли в інший район, і тато мусив іти разом з мамою, бо він був безробітний.

(Примітка сестри Марії Скрипник, 23.04. 2002. Маму перевели в Городенківський район, село Стрільче. Того ж 1939 року ми переїхали до міста Городенка. Там мама працювали директором школи в частині міста, яка називалася Котиківка.)

Я все те добре розуміла, тому слово "Україна" стало для мене святинею, ще коли я не ходила до школи. Коли я чула, як співають гімн України, моє серце починало битися сильніше. Поволі наближався той час, коли я зможу перевірити свою любов до України...

А ще мій вуйко Стефанів Гнат Петрович був головнокомандуючим УГА після Вітовського. Він мав закінчену військову освіту. Так що в нас така родина – і військові, і вчителі... Я багато чого ще з малих літ знала. Адже виросла я в інтелігентній, національно свідомій і духовно багатій сім'ї.

Розповідаю про родину зі слів мами, так що можу в чомусь розійтися з фактами.

Закінчила я початкову школу, потім вчилася в українській ґімназії. Прийшли більшовики і перемінили ґімназію на середню школу. А за німців знов була ґімназія. Одним словом, у мене середня освіта.

  Не знаю, за якими критеріями ви збираєте відомості – чи то про членів Української Гельсінкської Групи, чи про дисидентів інтернаціонального зразка, – бо я за переконаннями є українською націоналісткою, була членом ОУН. Я не митець, не науковець, і – мушу вас розчарувати – я не є навіть пересічною жінкою, бо в мене нема власної сім'ї. Найчастіше таких людей називають невдахами...

 

  Юнацтво

  Ще як перший раз прийшли більшовики, то були страшні арешти. В Городенці, де ми жили з 1939 року, заарештували майже всіх студентів. Тоді ми, молодші, зібралися  і вирішили стати на їхнє місце. Нас було п'ятеро – пішли вступати в Юнацтво ОУН. Нас не хотіли приймати, бо ми ще були малі. Але таки прийняли. Юнацтво було до 18 років. Вивчали правила конспірації, історію України, українську літературу, проходили ідеологічний вишкіл, військовий вишкіл. Складали іспит першого і другого ступенів. Була така книжка, що називалася “Пашні буряки”. Там були всі правила конспірації. Кожен мусив знати Декалог, Дванадцять прикмет націоналіста, Сорок чотири правила, за якими треба було жити. Їх усі вивчають, а вже активу складають екзамени і працюють. А вже потім складали присягу і вступали  в Організацію Українських Націоналістів.

  В Юнацтві ми майже весь час вчилися. Я їздила по селах і того, що ми проходили, вчила інших. А коли вже була в активі, стала районовою провідницею, то мала постійну роботу і відповідала за неї. Хто був кур'єром, хто відповідав за ідеологічний вишкіл, хто за історію України, хто за військовий вишкіл, а я займалася сіткою Юнацтва і всім командувала, бо я була районова. Коли люди почали падати, то вже стало тяжче...

  В.В.Овсієнко: А коли ви стали членом ОУН?

  О.З.Попович: Десь на початку 1944 року.

  В.В.Овсієнко: Ви, фактично, були в підпіллі?

  О.З.Попович: Так. Але спочатку я була на легальному становищі. А потім мене перевели в інший район, Коломийський, то я там уже була на нелегальному становищі і попалася...

 

Арешт

  Була в нас кур’єркою з Городенщини в Коломийщину старша жінка. (Примітка сестри Марії Скрипник, 23.04. 2002. Прізвище її Кислиця, а псевдонім “Няня”. Недавно померла). Кожен день ходила в ту дорогу. Вдень радянська влада – вночі бандерівці працюють, а вони сплять. Мене відправили в Коломийщину. А кур’єрку я не застала. То я пішла аж у Космач, де була самостійна Україна. Вела інша кур'єрка, кому куди треба було. І по дорозі я попалася... Знаєте, облава за облавою. Було так, що прийшли, сказали: "Вже облава поїхала". І ми пішли. Підходимо до хати – а совіти звідти! У мене була тільки сумка, а в тій сумці всякі реферати, зокрема, про санітарний вишкіл.. А ще мені та кур'єрка дала “штафети”, то я поклала їх у кишеню. Це естафети, тобто записки, підпільна пошта. А тут вони підходять. Я скоренько “штафети” в сніг кинула, але торбу вже не могла кинути, бо вона велика. То вже, думаю, все...

  Привели нас до хати і роблять обшук. Кажуть, що я “бандеровка”. Кажу: "Я – бандерівка. Але оті дві дівчини, що зі мною – вони до церкви йдуть. Я їх просила, щоб почекали мене. Вони почекали, але я їх не знаю”. А то були районова санітарка і кур'єрка. То й вони вже те саме говорили.

  Трапилося це на початку 1945 року, 12 січня, в селі Іспас Коломийського району. Затримала нас армія, що допомагала НКВД. Допровадили нас до Коломиї. Я все те саме там сказала. Дівчат ще викликали, а потім відпустили. Я від них відмовилася, а вони від мене. То вони пішли. Згодом я з однією з тих дівчат зустрілася в тюрмі. Вона і там якось викрутилася, її ще раз відпустили. А мене затримали, бо в сумці були всякі реферати, література, газети... Я вже не мала виходу.   Я їм сказала, що з Березова Вижнього Яблунівського району, то вони мене послали в Яблунівський район. А там слідчий був непоганий. А в Коломиї страшно поганий був слідчий. Страшний... Хто туди попав, то вже бідний був: повикручували їм руки-ноги. Ну, а як у мене свідків нема, то мені так нічого... Мене засудили тільки за те, що було в торбі. Те, що я сказала, те й записали. А то була суцільна брехня: що я з Березова Вижнього, що йшла до церкви, а хто ті дівчата – не знаю. Мене питали, чи є бандерівці в Березові Вижнім, то кажу, що є, багато. Нас вчили так казати – щоб вони туди не йшли. "А гармати є?" – "Є", – кажу. Фантазувала навмисно, щоб вони не йшли туди. Вони те записали – і все. Прізвище я записала інше. І за тим прізвищем мене судили, з ним відбула я строк і з ним я сюди повернулася. Прийшла на міліцію. Кажуть: "О! Ви обманювали совєцьку власть?" Кажу: "А совєцька власть погано працювала, що мене не розкрила".

  В.В.Овсієнко: А скільки тривало те розслідування? Тоді багатьох людей жорстоко катували...

  О.З.Попович: Викликали мене раз чи два – і все. Вони ж не знали, що я брешу. А потім – військовий суд.

  В.В.Овсієнко: А той суд скільки вам дав?

  О.З.Попович: 10 років ув’язнення і 3 роки заслання.

  Чекала етапу, щоб їхати на Сибір. Але мене все мучить: скільки можливо, буду старатися якось утекти. Коли везли з Яблунева до Коломиї, я так оглядалася туди-сюди... А конвой – на фірі попереду сиділи два солдати. І позаду ще солдат: як побачить, що втікають, то стрілятиме. Але я все одно думаю, що треба ризикнути. Бачу: там будинок, а там якийсь ставок. То я шугнула – і пішла, а той солдат вистрелив. Вони за мною бігли-бігли і піймали мене. Такі злі... Поранили мене спочатку в груди, а потім у праву ногу. Поклали мене на землю, поставили коло мене солдатів. Етап іде, а я й кажу: "А чому ж ви не втікали, не скористалися з того, що вони зі мною возяться?" Ідуть, ідуть, як неживі...

  Там мене вже й били, і все було... І думаєте що? Нічого. Відправили мене назад у Яблунів.

  В.В.Овсієнко: А лікування якесь було?

  О.З.Попович: Лікування ніякого. В Яблуневі я ще й тифом захворіла і там ще трохи посиділа. Там від тифу одна жінка померла, і мужчини майже всі на тиф хворі були, помирали.

  Як я сиділа в Яблуневі, то одного разу вивели з камери одного хлопця – і мене якраз вивели. Він кинув мені нитку і якогось дротика та й каже, що то він відміряв, де треба довбати стіну – він зі своєї камери довбає, а я зі своєї. Продовбали ми стіну так, що одне око було видно. Ту дірочку ми камінчиком так закривали, що ніхто того не бачив, і так розмовляли. Тільки одне око видно було...

 

Воркута – Красноярськ

  Трохи одужала – і взяли мене на етап. Везли нас у закритих телячих вагонах. Їхали-їхали, їхали-їхали – щось три тижні – аж приїхали на Воркуту. А там – вічна мерзлота, олені. Зовсім інший світ. Дали нам валянки, ватні штани, перевдягнули – і на роботу. Ще осінь була, а на Воркуті вже зима.

  В.В.Овсієнко: Які там були умови утримання? Розкажіть детальніше. Ви там, звичайно ж, мусили працювати?

  О.З.Попович: Та мусила ж, хоч була поранена і вже не стопроцентова робітниця. Вже не годилася ні до організації, ні до роботи. Там не було навіть рентгену, щоби подивитися, яка хвороба, як її можна лікувати. Я не знала, що в мене, до того, ще й вивих ноги. Як я впала, тікаючи, то вивихнула ногу. Це я дізналася аж через 15 чи 20 років удома, в Івано-Франківську, коли мені операцію робили. Але тоді я ще ж і на тяжких роботах робила.

  На Воркуті там така Предшахтна була... Дали нам там дві такі консервні баночки – в одну баночку дали того супу, майже вода, з такого турнепсу – ви знаєте, що таке турнепс?

  В.В.Овсієнко: Знаю турнепс.

  О.З.Попович: Ото з турнепсу суп і ложка каші. І так ми жили, були такі доходяги... Казали: зачепилася за соломинку і впала. Не могли ноги піднімати. І шлунком хворіли, і пелагрою хворіли, і цингою. І помирали. А ви знаєте, що в таких умовах уже й температури немає? Підеш до лікаря, думаєш “закосити” звільнення від роботи – а тут нема температури, як на зло, і не звільняють від роботи. Знаєте, в армії чи в схожих умовах люди якось виживають. А тут дуже багато людей, особливо мужчин, умирають. Такі доходяги... Вони такі слабохарактерні, страшне! Вони як хочуть їсти, то якесь гниляччя підбирають. То страшне! А жінки якісь витриваліші... Їхні організми інакші.

  Мене взяли до бригади – сніг відкидати, довбати ломом і джоґаном вічну мерзлоту. По-українськи джоґан, так? 

  В.В.Овсієнко: А навіщо її довбати?

  О.З.Попович: Ну, там будинки будують. Але я ще і в інших лагерях була. Трошки нижче, де вже є ліси. Але умови там ще гірші, ніж у Воркуті. То станція Мукерка. Ми казали: від слова "мука". І Адак – від слова "ад". Там було ще гірше. Там нас посилали на сінокоси, а ми вже звідти такі доходяги поверталися...

  Ув'язнення – то не якийсь геройський вчинок, а таке одноманітне життя: вранці підйом, пішов на роботу, побіг у їдальню... Одноманітне, без усяких героїчних прикрас.

  В.В.Овсієнко: Тим воно й тяжке. От 1953 року помер Сталін, 1954 року почалися комісії. Чи зачепило вас дострокове звільнення?

  О.З.Попович: Ні-ні. Я до малолітніх не належала. Спочатку малолітніх звільняли, потім інвалідів. 

  1955 року повезли мене етапом на заслання в Красноярськ. Не в січні повезли, а так трохи пізніше. Пам'ятаю, що йшла в валянках, але вже було тепло. За Хрущова заслання скасували. Я відбула більше року заслання, а коли його скасували, то поїхала додому.

 

Доля родини

  В.В.Овсієнко: Пані Оксано, а яка тим часом була доля вашої родини, зокрема, мами? Як вона прожила свої понад 101 рік?

  О.З.Попович: Ім'я мами – Олена Новодворська, а замужем уже була Попович. Як прийшли її вивозити в Сибір, то в хаті були мама, мій молодший брат Олекса і тато. Сестра Марія тоді вчилася в педучилищі в Коломиї. Але тато навіть не вставав, то вони його так і залишили. Він потім переховувався в маминої сестри в селі Городниці, де вона була директором школи. Не через мене маму вивозили, бо ж я сиділа під чужим прізвищем, ніхто не знав, що я Попович. Маму в поїзд – і довезли до Києва. Брата Олексу відпустили як малолітнього, але наказали розшукати мене, сказати, щоб я зголосилася, покаялася і все мені буде прощено. Він пішов мене шукати, коли його відпустили. А він де пішов? У партизанський загін, який перебував у той час за селом Городниця. Його наші хлопці забрали в бункер. Але він був там недовго, бо захворів тифом, то щоб інші не заразилися, його відвезли в лікарню в Городенку. До нього приходили люди. А потім його забрав вуйко, тіточний брат, по мамі. Він називався Клим Стефанів (це його брат Гнат Стефанів був свого часу головнокомандуючим Української Галицької Армії після смерті Вітовського, він виїхав за кордон). То вуйко Клим мого брата Олексу і сестру Марію трошки в себе притулив. Вони так напівлегально вчилися в чужому місті.

  (Примітка сестри Марії Скрипник, 23.04. 2002. По мене в гуртожиток у Коломиї теж приходили два посіпаки з псом. Але товаришка відразу мені повідомила. Я була в іншій кімнаті, то втекла. Приїхала в Городенку, перевдяглася в селянський одяг і зі своєю товаришкою понесла мамі передачу, бо почула, що маму вивозитимуть у Сибір. Я не сказала, що то моя мама, а що моя вчителька. Мама дуже плакала і сказала, щоб ми з братом Олексою їхали в Станіслав до тети Софії Ткачук. Я ще переховувалася трохи, бо носила харчі в лікарню братові. А як він одужав, то ми троє – я, тато і брат – поїхали до тети Софії. А туди якраз приїхав наш вуйко Клим Петрович Стефанів (двоєрідний брат тети Софії). Він працював директором школи в селі Яблінка Солотвинського району, то забрав нас до себе.

У той час з нашої хати в Городенці забрали все – нові меблі, речі, а найтяжче ми, особливо батько, переживали втрату великої бібліотеки. Жебраками стали...) 

  В.В.Овсієнко: А куди маму вивезли?

  О.З.Попович: Під Києвом вивели всіх, щоб перевітрилися, а мама – під поїзд, вибігла на високий насип і пішла, пішла... Як смеркало, повернула до якоїсь хати, і жінка-східнячка, така бідна, каже: “Ой, нема вам чого дати їсти, тільки бараболя”. Але мама переночувала і пішла від села до села, ночувала в людей і пояснювала, наче вона їздила до пораненого на війні сина, який тут у шпиталі. Мала мозолі на всіх стопах. Аж у Західній Україні попросила в якогось військового грошей на поїзд додому. Її взяли, посадили у вагон, дали їсти і завезли аж до Снятина. А вже звідти вона пішла до своєї другої сестри Лук'янової Ольги в село Гринівці Тлумацького району. А та була директором школи і сказала, що це її двоюрідна тітка. Тоді не було паспортів, але мамі в сільраді зробили документи, що вона називається Чермак Марія. Коли моя сестра Марія вийшла заміж і народила дитину, то забрала маму, брата Олексу і тата до себе. Тато помер на астму 1949 року. Мама довго жила під чужим прізвищем, аж до Хрущова. Коли вже трошки полегшало, мама пішла з тим документом до влади і їй замінили на її справжнє прізвище, та й усе. Так що обійшлося. Мама років 10 тому померла, маючи 101 рік.

  (Примітка сестри Марії Скрипник. Оксана вже якось через знайомих далася знати, що вона пишеться Петрушак Варвара Петрівна. Кожного місяця я везла 200 рублів своїй теті Софії Ткачук у Станіслав, вона купувала все, що потрібно, і посилала Оксані посилки. А коли тету запитували, кому вона посилає, хто для неї та Варвара Петрушак, то вона придумала, що колись батько Варвари на війні врятував життя моєму чоловікові, тож вона зобов'язана їй допомагати.)

 

У ріднім краю

  О.З.Попович: Десь так у серпні 1956 року повернулася я до сестри Марії Скрипник у Маняву – чули?

  В.В.Овсієнко: Так-так, є скит Манявський. Це який район?

  О.З.Попович: Солотвинський.

  В.В.Овсієнко: А яке ж у вас було прізвище? Уже ж його можна назвати?   О.З.Попович: Прізвище, під яким я була в ув'язненні – Петрушак Варвара Петрівна. Там, у Маняві, я перейшла на своє прізвище. Думаю, що там уже приховувати? Хтось боявся, а я думаю – е! Прийшла я на міліцію і сказала, що сиділа під чужим прізвищем, таким-то, а мені треба перейти на своє власне. “О, – кажуть, – обманювали совєцьку власть!” А я кажу: “Я не винувата, що совєцька власть так погано працювала, що мене не викрила”. То мене післали до кагебіста. Я пішла й кажу, що під чужим прізвищем сиділа, на нелегальному становищі була. А він каже: “Мені подобається, що ви так одразу все кажете. А інше боїться, каже, я не то, я не хтів, мене силою забирали”. А нащо то говорити, що силою забирали? То що – за Україну битися силою нас хтось примушував?

  То була ціла церемонія, як я на своє прізвище переходила. Спочатку мені виробили документи на прізвище Петрушак Варвари Петрівни. Мусила метрику добувати, і те, і се...

(Примітка сестри Марії Скрипник. Оксана на своє прізвище перейшла вже пізніше, як зі своєю мамою жила в Солотвині (тепер Богородчанський район). Вона там ходила в 10-й клас вечірньої середньої школи, бо не мала ніякого документа про освіту. Там і перейшла на своє прізвище. Знову ж таки допоміг у цьому вуйко Клим Стефанів. Тоді й мама перейшла на своє прізвище, я допомогла їй вибрати з Городенки всі документи на пенсію).

  В.В.Овсієнко: А тоді, коли повернулися, ви вже вважалися інвалідом у зв’язку з пораненнями?

  О.З.Попович: Ні. Аж тут мені зробили знімок, поклали в лікарню, зробили операцію і визнали інвалідом другої групи.

  В.В.Овсієнко: Але ви все-таки мусили десь працювати, якось заробляти собі на життя?

  О.З.Попович: Так, я працювала в "Енергозбуті" в Івано-Франківську. З Солотвина ми з мамою перейшли ближче до Івано-Франківська, де б можна було якусь роботу мені знайти. Ми з мамою в Крихівцях найняли були хату. Мені там одна знайшла роботу, я працювала обліковцем і заробляла на шматок хліба, аж поки мене не заарештували. Ці Крихівці під Івано-Франківськом за 5 кілометрів, треба було автобусом на роботу їздити. Мені 1974 року зробили операцію, після операції дали квартиру в Івано-Франківську, а через місяць знов арештували. Щойно дали квартиру – і я пішла в тюрму. Але мама там лишилася.

 

“З метою підриву й ослаблення радянської влади...”

  В.В.Овсієнко: У звинуваченні написано, що “Попович на протязі 1959-69 років займалася антирадянською агітацією і пропагандою з метою підриву та ослаблення радянської влади” і так далі. Що ж ви такого злочинного вчинили?

  О.З.Попович: Самвидавом займалася. Ми тут з Любою Лемик та іншими розповсюджували самвидав.

  В.В.Овсієнко: Я теж у ці роки, щоправда, з 1968 року, розповсюджував самвидав і був за це 1973 року ув'язнений. То мені цікаво, яка література у вас була?

  О.З.Попович: Були праці Валентина Мороза, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?"... Ми возили ті статті сюди-туди. Я працювала до кінця, аж поки мене той не видав...

  В.В.Овсієнко: По вашій справі проходять люди, яких я знав у Мордовському таборі № 19: Микола Гамула і Микола Гуцул з Городенки. А Роман Гайдук на Уралі сидів.

  О.З.Попович: Вони по моїй справі не проходять, бо мене видав тільки Гуцул.

  В.В.Овсієнко: Ви тільки його одного знали?

  О.З.Попович: Ні, я більше-менше знала й інших, бо моя сім'я жила в Городенці, але у справі з ними не мала нічого.

  В.В.Овсієнко: Я розумію, що таке розповсюдження самвидаву, але, може б, ви щось конкретніше розказали?

  О.З.Попович: Ми ще збирали гроші тим, що в тюрмі сиділи, допомагали родинам політв'язнів. Возили то у Львів, то в Київ. Оксана Яківна Мешко нами там командувала.

  В.В.Овсієнко: Оксана Яківна? О, мені дуже цікаво про Оксану Яківну почути! Я її знаю з 1978 року, вона до мене в село Ставки на Житомирщину приїздила, де я під адміннаглядом сидів. А в останні роки її життя ми були дуже близькі.

  О.З.Попович: Не тільки Оксана Яківна – я й сама їздила до Івана Дзюби. Ми потроху діставали літературу де хто міг. А про тих людей, які теж цим займалися, були на підозрінні, їх з роботи знімали, але вони не були арештовані, ви записуєте?

  В.В.Овсієнко: Обов’язко розкажіть, бо ж ці люди щось робили!

  О.З.Попович: Чоловік моєї сестри Марії Скрипник Іван теж розповсюджував самвидав. (Примітка. 27.30 1930, с. Манява – 7.04. 2002, м. Івано-Франківськ. Краєзнавець, педагог, письменник-публіцист.1940 депортований до Сибіру.  Закінчив історико-філологічний факультет Брестського педінституту. З 1949 на педагогічній роботі. 25 років працював над літературно-мистецькою картою України. З 1980 – старший науковий співробітник історико-архітектурного музею “Скит Манявський”. Автор кількох книг, сотень публікацій. – В.О.)  Він був знайомий з Борисом Антоненком-Давидовичем та іншими. Цілими чемоданами самвидав привозив. А ми тут по всіх районах їздили, і до нас люди приїздили. А от попалася!

 

Другий арешт

  В.В.Овсієнко: А за яких обставин вас заарештували?

  О.З.Попович: Мені якраз другу операцію зробили. Поставили такий цвях у ногу, а потім витягали. Виписали мене – і вони відразу вранці прийшли. 2 жовтня 1974 року. То мені було дуже дивно, бо прийшов не кагебіст, а прокурор... Я щойно після операції, і він мене збив з пантелику. Я була б хоч щось узяла з собою... Я думала, що, може, він хоче спочатку поговорити, а потім уже заарештує.

  В.В.Овсієнко: Прізвища його не пам'ятаєте?

  О.З.Попович: Та то десь є написано. Я прізвища забуваю, але десь у кінці обвинувального висновку є написано.

  В.В.Овсієнко: Слідчий Г. Андрусів...

  О.З.Попович: Це кагебіст.

  В.В.Овсієнко: Слідчий облпрокуратури Я. Огородник...

  О.З.Попович: Вони казали, що взяли цивільного тому, що я хвора, після операції.

  Я так і пішла, нічого не взявши. Потім я питала, чому вони мені нічого не сказали, а що тільки прокурор хоче зі мною поговорити. Кажу: “Я повірила вам...” Хоч я трохи підозрювала, але... Ще й Люба Лемик приходила до прокурора, то він сказав: “Хай напише, що їй треба”. Мама старенька, не могла мені нічого принести. Можете уявити, як мама померла – мала сто один з половиною років! То Люба Лемик мені носила передачі. Ви знаєте, ми там у неї в пивниці друкували самвидав. У неї така хата на Кошового, 10 – і чути було аж на вулицю...

  Судили мене два чи три дні, вирок винесли 14 січня 1975 року.

  В.В.Овсієнко: А ви на лаві підсудних сиділи всі четверо чи вас судили окремо?

  О.З.Попович: Ні, мене окремо судили. Їх на рік скоріше арештували, бо я була в лікарні. А вони як свідки... Та ні, не було їх на суді як свідків.

  В.В.Овсієнко: Після того засудження вас узяли на етап і відвезли в Мордовію. А ви ж були на милицях?

  О.З.Попович: На милицях була. А потім уже з паличкою.

  В.В.Овсієнко: Цікаво, як конвой до вас ставився?

  О.З.Попович: Не можу нічого сказати – то залежить хто. Було, що мені солдат якісь консерви давав.

  В.В.Овсієнко: Бо Оксана Яківна Мешко розповідала, як її, 76-літню, в 1981 році везли етапом, то зупинили на Холодній Горі в Харкові. Виведуть, щоб брати далі на етап – і назад у камеру. І так декілька разів. То вона стала просити: "Та візьміть мене, бо мене ж усе одно повезуть". А начальник конвою каже: "А ми не хочемо трупів возити." То вона на етапі була 108 діб, доки її завезли від Києва на берег Охотського моря.

  О.З.Попович: А це вони так навмисне робили.  Етап – то довго-довго... Поїзд їде-їде, а потім зупинять і добу-дві стоїть. Конвой купує хліб. Зі мною одна жінка працювала, що була ув’язнена. То вона казала: “Вам давали їсти? А нам нічого не давали”.

 

Мордовія

  В.В.Овсієнко: От вас десь навесні 1975 року привезли етапом у Мордовію, в Барашево, у табір ЖХ-385/3, у жіночу зону. Кого з жінок-політв’язів ви там застали?

  О.З.Попович: Застала Ірину Сеник, Ірину Калинець, Надійку Світличну, Стефу Шабатуру, ще сиділи за ОУН Дарка Гусяк, Марія Пальчак. Я їх там ще застала, а потім вони відсиділи строк і потроху від’їздили. Потім тільки московки залишилися.

  В.В.Овсієнко: А хто з них був?

  О.З.Попович: А та, що її батько професор...

  В.В.Овсієнко: А литовка Нійоле Садунайте з вами була?

  О.З.Попович: Була, була.

  В.В.Овсієнко: Про неї всі так гарно згадують. А естонка Лаґле Парек?

  О.З.Попович: Ні, не було.

  В.В.Овсієнко: Це вона пізніше там сиділа. А що ви можете розповісти про цих дівчат? 

  О.З.Попович: Робили ми там акції протесту.

  В.В.Овсієнко: І ви оце, будучи інвалідом, брали участь у голодівках?

  О.З.Попович: Брала, брала. Я й у тюрмі в Івано-Франківську під час слідства голодувала 48 днів. Я тепер вже навіть і забула, який протест заявила. Вже не можу пригадати. 48 діб. А мені написали менше.

  В.В.Овсієнко: Вас штучно годували чи ні?

  О.З.Попович: Годували так насильно, нахабно. Приходили мужчини і мені в рот пхали отой шланг. І не можна було відбитись, бо вони такі сильні, їх п'ять здорових мужчин.

  В.В.Овсієнко: Вас у Барашево примушували до роботи?

  О.З.Попович: Вони пробували, але я не хотіла.

  В.В.Овсієнко: Цікаво, а що там жінки робили?

  О.З.Попович: Шили рукавиці.

  В.В.Овсієнко: Я теж тоді шив робочі рукавиці в 17-му таборі. Але ви не працювали?

  О.З.Попович: Ні, жодного дня. Вони пробували, казали: “Ми вам принесемо нитки і ви будете щось шити”. А я кажу: "Ніяких ниток!"

  В.В.Овсієнко: Я чув, що ви зустрічалися в Мордовії з Василем Стусом. Як це сталося? 

  О.З.Попович: Випадково. Там, у Барашево, є кілька відділень. Одне – чоловіча лікарня. Мене під конвоєм повели туди до лікаря. Тут у мене якийсь нарив був. Я попросила: “Покличте українців”. То Василь прийшов. Він тоді якраз у лікарні був. І я з ним довго розмовляла. А наглядач не боронив. Лікарка мені каже: "Треба було б, щоб ви полежали, але це чоловіче відділення". Тоді якраз такий великий дощ ішов... Я попросила покликати кого-небудь з українців, а прийшов Стус. Якраз тоді йому порізали живіт.

  В.В.Овсієнко: Стус був у лікарні зразу після 2 серпня 1975 року, коли стався прорив виразки шлунка. І ще раніше, як на нього з ножем напав був колишній кримінальник... 

  А ще розкажіть, будь ласка, як Ірина Сеник усіх вас понавчала вишивати

  О.З.Попович: Вже яка я лінива, але Іра й до мене добралася – вчила мене вишивати. (Сміється).

  В.В.Овсієнко: Одного разу прийшла до нас чутка – я тоді був на 19-му, – що позабирали у вас вишивки, малюнки, вірші. І що понищили. Тоді була голодівка в усіх мордовських таборах. Ви пам'ятаєте це?

  О.З.Попович: Я пам'ятаю, що у Стефи Шабатури забрали вишивки і малюнки. Вона малювала, а Ірина Сеник вишивала. Переважно так. Там кожна – та вишивальниця, та поетеса, а Стефа художниця. Вона там малювала і про Олеся Гончара, про "Собор у риштованні". Такі трохи політичні малюнки. То вони то позабирали всьо.

  В.В.Овсієнко: І понищили?

  О.З.Попович: Тоді не віддали, а я не знаю, як далі було.

  В.В.Овсієнко: А у вас теж щось забрали?

  О.З.Попович: Ні. Я не мала таких вишивок. Але і я вишивала. Навіть я навчилася – думаю: чому так усі гарно вишивають, а я так погано? Що таке, що в мене так погано виходить? Аж поки мене Іра не навчила – то, каже, треба всі хрестики рівно класти. А то один туди, а другий сюди – а я думаю, що ж так погано? Так що то вже вона мене навчила. Вона там тим командувала. А Стефа малювала. Вона багато малювала політичних малюнків – козаків, наших хлопців, собор у риштованні. То вони позабирали. 

  Там скоро строк пройшов – рано встанеш, поснідаєш, вишиваєш. А після обіду вже читаєш. У нас там не було такого, щоб дивитися телевізор.

  В.В.Овсієнко: А хіба там телевізор був? Не було там телевізорів.

  О.З.Попович: В кінці строку був уже.

  В.В.Овсієнко: То оце вам Ірина Сеник вітання передає. Я 29 січня був у неї в Бориславі. 

  О.З.Попович: А ви більше не будете в неї?

  В.В.Овсієнко: Ну, зараз я вже не буду до неї їхати, я вже до інших поїду.

  Пані Оксано, а в довідці записано, що ви стали членом Української Гельсінської Групи з 3 лютого 1979 року, тобто в неволі...

  О.З.Попович: То Оксана Яківна всіх тих, що сиділи, позаписувала в Групу.

  В.В.Овсієнко: Але ж ви про це знали?

  О.З.Попович: Та я знала, бо вона так езопівською мовою написала. То я кажу: “То я не маю нічого проти – якщо треба, то треба”.

  В.В.Овсієнко: Тоді було оголошено членами Групи декілька політв'язнів. Між іншим, ніхто не оспорює того – один тільки Юрій Шухевич каже: “Та зі мною того ніхто не узгоджував”. Він від того не відбивається, але каже, що з ним це не узгоджено.

  О.З.Попович: А того й не можна було узгодити – треба було якоюсь езопівською мовою писати. Так, щоб цензура не помітила.

Заслання

  В.В.Овсієнко: Отже, у вас за другим вироком було 8 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ч. ІІ ст. 62. І 26-а стаття, за якою ви визнані особливо небезпечною рецидивісткою... Ну, я й сам рецидивіст, то не боюся вас, що ви рецидивістка... То це аж до 1982 року ви були в тому-таки жіночому таборі в Мордовії?

  О.З.Попович: Так. Десь улітку 1982 року взяли мене на етап, повезли на заслання... Що там написано?

  В.В.Овсієнко: Написано так: “28 жовтня 1982 року привезена етапом на заслання в Молчаново Томської області”. І ви відбули там усі 5 років, до кінця 1987 року?

  О.З.Попович: Так. Вони хотіли мене скоріше звільнити, якби я написала була заяву до Щербицького, а я кажу: “Не буду”.

  В.В.Овсієнко: А як то – приходили до вас кагебісти? А коли вони приходили – на початку заслання чи вже під кінець?

  О.З.Попович: Так час від часу.

  В.В.Овсієнко: А вже ж на початку 1987 – в січні, в лютому – вони багатьох політв’язів порозвозили спецконвоями з концтаборів додому. 

  О.З.Попович: Так, то й мені пропонували. А я кажу: “Щоб я Щербицькому писала? – Ні, того не буде”.

  В.В.Овсієнко: А які були умови на тому засланні?

  О.З.Попович: Там був один завод, де працювали вільні. Не вільні, а такі різні проштрафлені. А я інвалід другої групи, мене не змушували до роботи. Але мусили мене десь улаштувати жити. З КГБ написали, щоб дали квартиру, а той директор не хотів. Вони потім добилися, щоб надали кімнату. А до того я дуже довго сиділа в КПЗ. Там холодно, тільки подумайте! І постіль не дають, і холодно – я там намучилася. Працюють у тюрмі – і п'ють, пияки. До чого там пияцтво розповсюджене!

  В.В.Овсієнко: Авжеж. Ну, от надали вам якесь помешкання – а з чого ж ви жили? Якесь утримання було?

  О.З.Попович: Утримання мені ніякого не давали. То, що мені десь Люба Лемик післала, мама щомісяця посилала якусь посилку...

  В.В.Овсієнко: Тобто ви там не мали ні зарплати, ні пенсії, нічого?

  О.З.Попович: Ні, тоді я нічого не мала. То вже аж на волі пенсію призначили.

На волі

  2 жовтня 1987 року закінчилось заслання, я повернулася до Івано-Франківська. І вже ніде не йшла на роботу. Повернулася до мами, там трохи пожила, а потім мені дали цю кімнату, на вулиці Молодіжній. За мене клопоталися Іван Скрипник і друзі, допомогли трохи. Бо мамина хата пішла на знос. Спочатку мама померла, а потім і брат помер.

  В.В.Овсієнко: Отже, загалом виходить, що у вас за плечима 24 з половиною роки неволі... Я розумію, що ви інвалід, але чи після звільнення ви брали участь у якихось організаціях? Адже ваше ім'я було вже в документах Української Гельсінкської Групи з 1979 року...

  О.З.Попович: А коли я повернулася з заслання, то Вячеслав Чорновіл у нас в Івано-Франківську організував Українську Гельсінкську Спілку. І ми були першими її членами – я, Люба Лемик... Тоді ще всі відмовлялися, хіба брат-сват... А тепер уже всі такі герої, куди там!

  В.В.Овсієнко: А ви не пам'ятаєте місяця, в якому була створена обласна філія – так тоді називали – обласна філія УГС? Українську Гельсінкську Спілку було проголошено на мітинзі у Львові 7 липня 1988 року.

  О.З.Попович: Так, у 1988 році. Мене вибрали скарбником. Я пам'ятаю, що дві вісімки писала... 

  В.В.Овсієнко: То, мабуть, сюди й Василь Стрільців належав? 

  О.З.Попович: Так, Богдан Ребрик, Василь Стрільців, Люба Лемик, Опанас Заливаха...

  В.В.Овсієнко: І Володимир Андрушко десь тут теж був?

  О.З.Попович: Андрушко десь там у Коломиї входив. Спочатку в УГС було мало людей, згодом більше. А потім її ліквідували.

  В.В.Овсієнко: Ні, в 1990 році, 29 і 30 квітня, відбувся Установчий з'їзд Української Гельсінкської Спілки – то там вона була перетворена на політичну партію, Українську Республіканську.

  О.З.Попович: То мені не сподобалося.

  В.В.Овсієнко: Десь так три чверті стали членами партії, а одна четвертина не захотіла йти в партію. Ви були серед тих, що не захотіли?

О.З.Попович: Так, я не захотіла.

  В.В.Овсієнко: Що було – то було. Ну, от тепер ви тут живете самі, і вже багато років самі. Які у вас засоби існування – ви маєте якусь пенсію?

  О.З.Попович: Так, я маю пенсію – 64 гривні. 2 гривні даю, бо мені приносять то лист, те-се. А тут рвуть, ламають, лампочки б’ють – я не знаю, що то, раніше такого не було!

  В.В.Овсієнко: А хтось вас доглядає? Хтось до вас приходить?

  О.З.Попович: Є жінка, що приходить. Від влади є така служба – забула, як вона називається. То вона приходить два рази на тиждень, бере в мене гроші, купує мені продукти і приносить. А я сама себе ще поки що обслуговую.

  В.В.Овсієнко: А на вулицю виходите?

  О.З.Попович: Ні, не виходжу.

  В.В.Овсієнко: Бо зима, так?

  О.З.Попович: Я й літом не виходжу, бо мені дуже погано. Зрідка виходжу. Тут є моя сестра Марія, але вона теж стара така, як і я.  І Скрипник, про якого я говорила – то її чоловік. Він також хворіє, інвалід II групи.

  В.В.Овсієнко: А якісь громадські, політичні організації – вами не опікуються?

  О.З.Попович: Ні, не опікуються. Колись, як я працювала в "Енергозбуті", то як ти захворієш, до тебе приходять з роботи. Ніхто не каже, щоб щось приносити, але все ж таки хтось відвідував. А тепер – ні. Але я не переживаю.

  В.В.Овсієнко: От, спасибі вам, що розповіли про себе. А то про вас мало є матеріялів.

  О.З.Попович: Та кожний про себе розказує, аби побільше. Ось прийшла позавчора журналістка: писати, писати... Я кажу: "Так що, вам слави хочеться чи що?” Вона на мене розгнівалася.

  В.В.Овсієнко: Треба, щоб правда була записана.

  О.З.Попович: Так пише про таких, що вони ніколи нічого не робили – боялися.

  В.В.Овсієнко: То я візьму ваш обвинувальний висновок, зроблю ксерокопію і поверну вам. Документ мусить лишитися у вас. А ви досі не пригадали, хто взяв у вас вирок?

  О.З.Попович: Якийсь службовець з державної служби, коли була та реабілітація.

  В.В.Овсієнко: Ви реабілітовані за обома судимостями?

  О.З.Попович: За обома.

 

  В.В.Овсієнко: Це розповідала Оксана Попович, 6 лютого 2000 року. Записав Василь Овсієнко.

  Розмова тривала приблизно годину.

Знімок В.Овсієнка:

Popovych  Плівка 9059, кадр 0А. 6.02. 2000 р., м. Івано-Франківськ. Оксана ПОПОВИЧ.

 

Рекомендувати цей матеріал