СТРІЛЬЦІВ ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ

 463313.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

 

З виправленнями В.Стрільціва.   

  В.В.Овсієнко: 7 лютого 2000 року розповідає пан Василь Стрільців у своєму домі в Івано-Франківську, на вул. Бельведерського, 52, кв. 6. Т.д. (03422) 422-06. Записує Василь Овсієнко.

  В.С.Стрільців: Я, Василь Стрільців, народився 13 січня 1929 року у селі Загвіздя, що за три кілометри від обласного центру Станиславова - міста Станиславів, яке потім перейменовували окупанти і німецькі, і совєтські: німці називали Станісляу, а совєти - не Станиславів, а Станіслав. Це наш обласний, за Польщі воєводський центр, а в радянський час і за німецької окупації - обласний центр нашого Прикарпатського краю.

  Мій батько Степан Стрільців народився в 1889 році. Воював в австрійській армії, зокрема, в Італії, де потрапив до полону і був там до закінчення Першої світової війни. Повернувся додому в 1918 році. Господарював, був рільником у своєму рідному селі.

  Мати походженням із цього ж села, народжена 1893 року, померла в 1956 році. Батько відійшов на той світ 1962-го.

  Нас у батьків було троє дітей. Найстарший брат Павло народився 1915 року, а помер у 1984-му. Я до нього ще повернуся. А сестра Стефанія не дожила до двадцяти років. Вона 1926 року народження. Навчалася в торгівельній школі в Станиславові, захворіла 1946 року на туберкульоз і померла. Тоді засоби лікування було ще недосконалі, то їй довелось померти, ще не досягнувши двадцяти років.

  Я наймолодший. Закінчив початкову школу, чотири кляси, як тоді казали. Навчався в рідному селі, починаючи з 1936 року до 1941 року. Коли в 1939 році прийшли комуно-московські окупанти, то вони всюди в Галичині завернули всі класи на один рік назад. Коли 1941 року прийшли німецькі окупанти, то в грудні була відкрита ґімназія з українською мовою навчання, єдина в нашій області. Щоправда, згодом у Коломиї також відкрили. Я пішов до другої кляси української ґімназії, де провчився три роки, тобто закінчив її четверту клясу наприкінці березня 1944 року, коли вже наближався німецько-совєтський фронт. Це нібито вісім класів.

 

Мені тоді минуло 15 років...

  Коли 27 липня 1944 року прийшли совєтські окупанти, то я пішов до дев'ятого класу Станіславської середньої школи № 3. Але незабаром, а саме 7 грудня 1944 року, я був заарештований аґентами НКҐБ (Народный Комиссариат Государственной Безопасности).

  Я хочу повернутися до весни і літа 1944 року. Коли навчання в ґімназії припинилось, бо переходив фронт, стояв кілька місяців тут, поблизу міста Станиславова, мені тоді в січні минуло 15 років. Ми, такі хлопці, як я, мали тісний зв'язок з підпіллям ОУН-УПА.

  Я, як ґімназист, знав історію України за підручником Крип'якевича. А, крім того, за німців я перечитав до вісімдесяти історичних повістей, про минувшину українського народу - від княжих, і навіть додержавних часів аж до січових стрільців, до відновлення української державності в 1917-20 роках і боротьбу за неї. Будучи членом невеличкої групи (п’ять-шість хлопців) молодіжної організації ОУН, яка називалась "Юнацтво", я міг багато чого розповідати з історії України. Хлопці зацікавлено слухали, адже вони до ґімназії не ходили, а замолоді були, щоб багато чого знати з історії України. А від мене могли дізнатися.

  Що ми, юнаки, робили? Вивчали політичні документи ОУН, про боротьбу ОУН і УПА. Пізніше, 1943-го, 1944-го років, ми готувалися до вступу до Української Повстанської Армії. Підпілля дало ґвинтівку - кріс по-українському здавна називається - і ми вправлялися: ходили в лісок поблизу Загвіздя і вчилися стріляти. Ну і вивчали стрілецькі і вже підпільні пісні, не тільки українські народні. Про боротьбу УПА, про нищення московитами українського народу, передових людей, про патріотів, які віддали своє життя за українську державність.

  Отже, мене заарештували. Саме тому, що я був ґімназистом. Вони отримали з села відомості, що я був членом Українського юнацтва. Нас заарештували одночасно четверо - всі колишні ґімназисти...

  В.В.Овсієнко: Імена тих хлопців ви пам'ятаєте?

  В.С.Стрільців: Так. Це був Юрій Ґодлевський (ще й досі він є, живе тут у Франківську, ми з ним дуже близько спілкуємося). Ще Коваль, Мандзюк, Процик Андріян. Процик відбував термін ув'язнення - теж десять років - і помер таки в Сибіру. Так трагічно загинув: працював біля екскаватора, упала груда і його вбила. А Коваль відсидів частину терміну і був звільнений як малолітка. Зараз не знаю, чи він живе, бо не відгукується. Усі ми, хто з ким у таборах зустрічався, з ким суджені були - ми шукаємо один одного і знаходимося. А про Коваля ніяких відомостей не маємо.

  Мене заарештували хворим на анґіну. Прийшов оперативник НКҐБ на квартиру, то хоч йому сказали, що я хворий, але мене нібито викликають до воєнкомату. Ніби старшокласники повинні допомогти щось там писати. Зі мною пішов брат. Коли ми зайшли в той будинок, то через десять хвилин оперативник сказав, що можемо брата відпустити додому. Я погодився, брат пішов додому. Але, як ми через десять років порозумілися, це була така їхня тактика.

  Викликали жінку, яка працювала в НКҐБ. Вони двоє взяли пістолети і сказали, що будемо йти з воєнкомату (він недалеко від “Білого дому”, де нині міська й обласна влада), ітимемо до приміщення НКҐБ. (Це вулиця Чекістів, зараз перейменована на Андрія Сахарова). Вони попередили мене: ніде не зупинятися і ні з ким не розмовляти. Жінка йшла попереду десять метрів від мене. Я оглянувся - а позаду той же каґебіст іде.

  Ми зайшли в НКҐБ. Завели мене спочатку на допит, а після багатогодинного допиту - до камери, в підвал. Там я був від 7 до 19 грудня. Удень допити не відбувалися, тільки вночі. А вдень, як відомо, спати не дозволяють, це спеціально щоб виснажити людину. Били. Тільки за допомогою бійок енкаґебисти-слідчі могли добути матеріялу, щоб дати заплановані, скажімо, десять років. Треба було бити, щоб відповів: “Так, я робив... Я займався тим"...

  Я давав про себе мінімум даних - хай б'ють... Мінімум про себе. Та один серед нас був зрадник, він не був заарештований.

  Коли ще йшла німецько-совєтська війна, ми, старшокласники, готувалися, що підемо в ліс замість іти на фронт. Краще в ліс! Ми це обговорювали в себе в дев'ятому класі, і саме ці хлопці були заарештовані. Але до нас пристав Галюк. Він був у курсі справи, але він був інформований через КҐБ, він був їхній посіпака! І саме він піддавав нам ці думки. Ми погоджувалися. Він був із села Сільця, а ми тоді не знали, що його батько вже був покараний повстанцями за те, що співпрацював із КҐБ. Він підсував нам всякі такі запитання і нібито готував нас до такої дії разом з ним. Отже, матеріяли на нас уже були готові, і лише треба було бити, щоб ми призналися до того, що вже було відомо в КҐБ.

  19 грудня 1944 року нас із НКҐБ перевели до камер тюрми, яка в подвір'ї там же поблизу. 15 січня 1945 року слідство завершилося, а 2 лютого був суд, який називався “Воєнний трибунал військ НКВД Станіславської області”.

  Там сиділо три особи: голова суду і два засідателі. Усі вони були чужинці, окупанти, московити. А нас було четверо. Нам навіть не було де сісти, ми сиділи там у кутку. А кімнатка була малесенька-малесенька. Прочитали нам, за що нас судять: стаття 54-1а, 54-11 - це “измена Родине” за Кримінальним кодексом УРСР. Усе відбувалося російською мовою. Навіть наші прізвища були зрусифіковані. Зокрема, моє, яке правильно пишеться і вимовляється Стрільців, вони записали “Стрельцов”. Бо слідчі були, кажу, московити, і неправильно записали. Вирок - 10 років “ісправітєльно-трудових лаґерей”. Звичайно, без конфіскації майна, бо в мене ще його тоді не було, і без позбавлення громадянських прав, бо хоч я через десять років буду дорослий, але зараз ще малолітній.

  Ми всі четверо отримали по 10 років. Деякий час нас тримали в Станіславській тюрмі, а десь приблизно 22 квітня 1945 року нас забрали, як то казали тоді, на етап. Повели нас пішки до залізничної станції і там запакували в так званий столипінський вагон. Незабаром, уночі, приїхали до Львова, до пересильного пункту. Він мав щось 12 будинків. І в кожному будинку перебували в’язні, насамперед політичні. Ми там перебували досить довго. Там захопили й закінчення Другої світової війни в Європі, тобто з 8 на 9 травня 1945 року. Там нас розлучили, але з Юрком Ґодлевським я перебував разом.

 

Етапи

  Нас спробували взяти на етап. І забрали зі Львова до Києва, з Київської тюрми - до Одеси. В Одесі нас не прийняли і повернули знову до Києва, а з Києва в липні 1945 року ми знову повернулися до Львова. Там нас, малоліток, зібрали дуже багато. Ми там навіть  влаштовували бійки з тими злодіями, особливо з  російськими. Які з Росії прийшли, грабували на пересильному пункті. Але потім надокучило нам усе це. Ми записалися як дорослі, змінивши рік народження, в один із таборів Львова.

  В.В.Овсієнко: Як то записалися?

  В.С.Стрільців: Там набирали, хто хотів до табору йти. І ми записалися. Ну, мене не виявили, бо я був трошки вищий, а Юрка виявили. І тоді ми розлучилися на всі десять років.

  Я в тому таборі пробув від 14 липня 1945 до 31 січня 1946 року. Ми ходили працювати, відновлювали Сихівський аеропорт, який був розбитий бомбами під час війни. 9 лютого 1946 року відбувалися перші вибори. Нам було відомо, що УПА, повстанці розбивають табори і навіть тюрми, нападають на районні КҐБ, на партійні гадючі осередки. Ми це знали. Тому щоб ми не попали під удари Української Повстанської Армії, .нас знову забрали на пересильний пункт до Львова.

  Нас возили автомобілями з табору на авіазавод, що навпроти Стрийського парку. Одного ранку восени нам стало відомо, що вчора ввечері, після того, як нас відвезли, група бандерівців напала на той табір. Начальник, директор заводу, ґенерал-лейтенант .. ......  -нецький [прізвище нерозбірливо] і кілька його охоронців були вбиті. Напад був дуже вміло спланований. Так що у Львові боївки УПА, насаперед Служба Безпеки, розправлялися з окупантами, особливо з КҐБ, з партійними й іншими з місцевих людей, які співпрацювали з окупантами. Ми про це дізнались.

 

Дудінка

  Восени 1946 року 30 хлопців, тих, хто народився в 1929 році, а тим більше в 1928 році, тобто кому вже виповнилося 17 років, кого по-табірному вже вважали повнолітніми робітниками, відібрали на етап. Приблизно 20 серпня 1946 року посадили нас у вагон разом з каторжниками. Нас було в одному вагоні 30 + 50 = 80. І повезли нас, в’язнів, цілим ешелоном, з України геть на чужину, до Сибіру. Ми їхали поїздом 17 діб до Красноярська. У Красноярську нас вивантажили. Тиждень перебували на пересильному пункті, а потім річковим пароплавом "Иосиф Сталин" нас переправили за дві тисячі кілометрів по Єнісею від Красноярська до пристані Дудінка. Дві тисячі кілометрів у трюмі ми проїхали. З японцями, бо якраз тоді була розбита Квантунська армія. Це були офіцери, які крім військових справ були заарештовані як політичні, бо протестували. Понад сотню японських офіцерів, полковників разом з нами було відвезено до порту Дудінка, що на Єнісеї, на Таймирському півострові. Там кого куди, а нас, малолітніх львівських хлопців, залишили в Дудінці і перевели до табору № 4.

  В.В.Овсієнко: А Василь Долішний вам де  зустрівся?

  В.С.Стрільців: З Василем Долішнім ми зустрілися тільки 1952 року, в таборі під Норильськом. Він лише в 1946 році був заарештований. А нас уже в 1946 році повезли етапом до Красноярська, а звідти на Таймирський півострів. Я там перебував два роки. Там я обморозив руки й ноги, і зараз це відчуваю. Бо коли обморожена шкіра, то це означає, що судини вже деформовані, кровообіг послаблюється. Відтоді я дуже мерзну взимку. Треба теплий одяг, не можна стояти на морозі.

  Отже, я обморозився вже в першому таборі, на лісосплаві. Ліс з Ігарки перепроваджували по Єнісею до річки Дудінки, яка впадає там же, де було побудовано зону, в селищі Дудінка. За восьми- чи десятиградусного морозу ми проламували лід і такими спеціяльними гаками видовбували з льоду ті колоди і помаленьку їх відпроваджували на транспортери. А з транспортерів вони відвозилися до Норильська на вугільні шахти, де їх треба було як кріпильний ліс. Норильськ був від нас на схід по суші за 128 кілометрів.

  Згодом я працював там же, в Дудінці. З того ж табору нас водили на так званий вугільний участок. Туди на берег Єнісею за зиму навозили купи вугілля з норильських шахт. А влітку туди підходили кораблі, які працювали на вугіллі, і завантажувалися. Брали для себе або перевозили вугілля в інші місця. Баржі тобто.

  Восени 1948 року почали створюватися політичні табори. До того політичні в'язні були разом з кримінальниками. Так було й на 4-му дудінському таборі, де я перебував два роки, від 1946 до 1948 року.

 

Норильськ. Каеркан

  І ось 18 жовтня нас, політичних в'язнів, відокремили від кримінальників, побутових, і перевезли до Норильська, а саме до табору № 5, який уже складався тільки з політичних.. Там спочатку я працював у бригаді на будівництві міста Норильська. Ми зводили ті перші багатоповерхові будинки, які я згодом не раз бачив у книгах чи в фільмах. Серед них був і технікум, який потім реорганізували, здається, в університет. Такий величезний багатоповерховий будинок. Це будівництво міста називалося по-російськи "Горстрой". Я там пробув один рік. Приблизно 20 червня 1949 року нас, частину в’язнів, забрали на етап до табору № 4, який був досить далеко в тундрі. Там треба було будувати величезний мідеплавильний завод.

  Мідь там, у Норильську, добували. Був ще завод на горі Медвежка, де нікель добували. Це був один табір. Руду добували політичні в'язні. Був споруджений цей мідеплавильний завод, його теж обслуговували політичні в'язні з четвертого табору. Табір був за 4-5 кілометрів від будівництва мідеплавильного заводу. Його обслуговували 111 тисяч політичних в'язнів. Треба було далеко ходити. Там багато людей померло або трагічно погинуло.

  Через рік, у червні 1950 року, мене повернули до табору № 5. Там я працював на цегельні, яка була поруч із табором, за дротом. У таборі № 5 зібралися порядні хлопці, колишні бойовики УПА, як-от Каницький, Гупало, Семашко. 1950 року там почалося, так би мовити, відродження УПА, заснованої в 1941-1942 роках. Там я попрацював два роки (25 місяців), і потім мене перевели до табору № 2 під Норильськом, передмістя Каеркан називалося, шахта № 18. Отам, на Каеркані, я в 1952 році й зустрівся з Василем Долішним, який був заарештований 16-літнім у 1946 році. Він працював до 1948 року на якомусь підприємстві у Львові, а потім був етапований до Норильська, на Каеркан. Я з ним там познайомився як із близьким земляком (він із сусіднього села Підлужжя). Там ми разом зустрілися з українським істориком Михайлом  Антоновичем. Він, до речі, написав для нас, отаких молодих ув’язнених патріотів, історію в двох томах. Це були дві окремі книжки, написані на пакунковому папері, з мішків для цементу. Ми їх називали томами. Він онук отого відомого історика Володимира Антоновича, який був професором Михайла Грушевського, сином історика Дмитра Антоновича.

  Нас назбиралася досить велика групка хлопців, ми відверто розмовляли між собою, звичайно, читали ту історію. Ми постійно вели розмови на політичні теми, зокрема, яке майбутнє нас очікує. Там, на Каеркані, нас застала звістка про смерть Сталіна, ми обговорювали її. І пан професор Михайло Антонович передбачив, як будуть розвиватися події. Він сказав, що через два-три місяці після смерті Сталіна розгорнуться великі події в Радянському Союзі. Система буде мінятися або, принаймні, буде спроба її змінити. Так і сталося.

  Як відомо, в червні 1953 року Берія задумав зробити переворот, був заарештований і засуджений. Була амністія, тільки не для політичних. Але був поштовх і для політичних, для малолітніх. Почався перегляд справ. Крім того, в нашому таборі відбувся бунт. Він був започаткований у нашому таборі в Норильську. Такі процеси відбувалися майже в усіх політичних таборах - у напрямку відновлення свободи.

  Уночі на 21 травня 1953 року в нас відбулася розправа з тим континґентом, який майже офіційно називався суками. У нашому таборі вони були знищені. Вони були в різних таборах, нарешті їх відпровадили до нас. А в нас їм настав кінець. Це був поштовх до повстання в інших таборах, не тільки в "Норильлагу", зокрема, для "Карлагу" в Караганді, в Казахстані. У 1954 році відбулося Кенґірське повстання. У нашому таборі в Норильську обійшлося легше, в нас розстрілів не було. А в інших таборах багатьох розстріляли. Ми, українські політв’язні, почали, так би мовити, домінувати в таборі, вся влада була в нас.

  У п'ятому таборі теж було невелике повстання. Там один-два вбиті, як і в четвертому. Оточення, страйк, голодівка - і начальство змушене було приїжджати аж із Москви. Не всі, але багато вимог було задовільнено: були зняті номери з одягу, почали давати якусь платню. Режим трошки послабшав. Але ми на цьому не зупинялися. І в таборі каторжників у Норильську на тому не зупинялися. Каторжники - то була ще могутніша сила. То, в основному, провідники ОУН були, командири УПА. Два місяці тривало повстання на каторжному таборі, потім відбулася страшна розправа. У той табір завели танки, вони стріляли, нищили, душили. І, звичайно, автоматами перестріляли і поранили коло двісті п'ятдесят чоловік.. Отака була розправа в 1953 році.

  Почалися арешти, розкидали кого куди. Я, скажімо, потрапив у ............ ......  ....... ..... штрафний [назва нерозбірливо] табір. У Норильську був відомий центральний штрафний табір - Копець він називався. Це далеко в тундрі. Щоправда, він належав до четвертого табору, наш начальник ним опікувався. Бо він малесенький -  це два маленькі бараки. У цьому штрафному таборі Копець я пробув до закінчення мого десятирічного терміну і був звільнений в 1954 році, 16 жовтня.

  Мені двічі в таборі повідомляли, і я розписувався, що не підлягаю достроковому звільненню як такий, що брав участь у “порушенні табірного режиму”, тобто брав участь у цьому бунті.

  Отож після закінчення терміну я був закріплений у Норильську. Досі я зберіг документи про те, що я щотижня повинен іти на відмітку в комендатуру. Нарешті в 1956 році відбувся XX з'їзд КПРС і там було ухвалено звільнити політичних в'язнів. Це Хрущов добився. Саме тоді він викривав культ особи Сталіна, тобто розповів про його злочини, і було вирішено звільнити більшість політичних в'язнів. Тоді звільняли і тих, хто ще був за дротом і за ґратами, і хто вже був на засланні. Ось таким саме був і я. Маю документ, що 23 квітня 1956 я звільнений з заслання.

  Отримав так званий "вовчий білет", тобто паспорт, у якому майже прямо вказано, що був колись засуджений: замість “на основі попереднього паспорта” чи метрики, там написано, що він виданий “на підставі положення про паспорти”. Це означає, що власник паспорта був засуджений.

  І ось я приїхав до Станислава. Мати і сестра, як уже сказано вище, повмирали, а батько і брат ще жили. Я три місяці тут пробув, а мені не вдалося прописатися. Ми з братом ходили до всіх знайомих. Брат учителював у місті, у нього вчилися діти і прокурорів, і слідчих, і начальників міліції, але нічого не допомогло мені прописатися в місті. Деякі ніяк не погоджувалися, інші прямо казали: "Вертайся туди, звідки приїхав". І я змушений був через три місяці повернутися до Норильська...

  Але, на щастя, незабаром брат стрінувся з одним своїм учнем із Загвіздя, якого він вчив у школі № 5 міста Станіслава. Він став секретарем Загвіздянської сільради, тобто в тому селі, де я народився. Він навіть мій знайомий, був молодшим на кілька років від мене, але ми зналися ще до арешту. І він сказав: "Я все зроблю, щоб його прописати в Загвізді". І ось брат мені написав, я приїжджаю (але то вже майже рік минув).

 

Учителювання

  Він мене справді прописав. І не тільки прописав, а й допоміг виробити мені паспорт. Тоді районний центр був у Загвізді. Я лише дістав свідоцтво про народження, він його взяв, сам оформив решту паперів. Ніхто мене ні про що не питав, лише треба було прийти і розписатися, щоб забрати. Отак я в листопаді 1957 року повернувся до Івано-Франківська і був прописаний у Загвізді.

  Два роки, до 1959-го, працював на підприємстві в Івано-Франківську й одночасно вчився у вечірній школі в дев'ятому і десятому класах. Закінчив середню школу в 1959 році й тихенько звернувся до заочного відділу Чернівецького університету. Дуже добре склав іспити і був прийнятий на анґлійський відділ. Я вивчив анґлійську мову в Норильську, в  Каеркані, за два роки. Сам, своїми силами, з підручників, оскільки я знав латинську мову, бо два роки в ґімназії її вивчав, і німецьку мову добре знав, бо три роки в ґімназії вивчав, а довкола німці. Мені було легко анґлійську вивчити. І польську мову я знав, звичайно, бо починав учитися за Польщі.

  В.В.Овсієнко: Мабуть там були люди, котрі знали анґлійську мову?

  В.С.Стрільців: Знали, так. Але я з них ніколи не мав учителя. Я сам вчився. Бо я знав, як іноземну мову вивчати. Тим більше, анґлійське написання майже таке, як німецьке. Лише вимова відрізняється.

  Незабаром, десь через півроку, КГБ дізналося, що я вступив на заочний відділ Чернівецького університету, на спеціальність анґлійська мова, і мене викликали в обласний відділ, питали, чому я не написав в автобіоґрафії, що був ув’язнений.

  Хочу, до речі, сказати, що в приймальній було написано: "У кого в родині є суджені, забрати свою біоґрафію і написати про це". Я прочитав це, але не забрав. Чому? А тому, що коли я це напишу, то не буду прийнятий. А це злочин. Я просто не допустив злочину. Я в розмові з каґебистами так і сказав. І продовжував заочно навчатися.

  Після двох років заочного навчання треба було переходити на роботу за спеціальністю. Я вчителював у кількох школах. У 1965 році я отримав у Чернівецькому університеті диплом філолога, викладача анґлійської мови і як дипломований фахівець перебрався вчителювати до прикарпатського містечка Долина, в школі № 1 - це найдавніша там школа. У Долині я зустрівся з багатьма знайомими, з якими був у таборах. Бонюк Ілько, наприклад. Ми з ним у таборі вирішували свою долю, що будемо робити, і долю цілого табору. Був ще Антон Котович. На жаль, він помер ще в 50-х. Бойовий був хлопець.

  Справді, на Каеркані в 1953 році ми з тим Антоном Котовичем та з професором Антоновичем вирішували, як викликати повстання. Саме від нас залежала доля табору. Антонович не був у керівництві повстанням у Каеркані, але ми консультувалися з ним. А він мав величезний досвід і не боявся влади. І саме з його допомогою ми виграли, ми перемогли в тому таборі. Ми без утрат перебрали ініціятиву до своїх рук. У Копці ми три рази оголошували голодівку і нас забирали до тюрми - до речі, з Мироном Меленем. Він теж там був, ми разом у тюрмах голодували. А потім знову нас на Копець. Його тоді забрали на пересуд. Він пізніше сів, йому 25 років дали...

  У Долинській школи № 1 я пропрацював 14 років. Там я навчив усіх дітей Січків - Василя, який потім став політичним діячем, головою Української Християнсько-Демократичної партії. Його батько - великий активіст, учасник національно-визвольної боротьби ОУН-УПА. І молодшого брата Василя Січка, Володимира, навчав я анґлійської мови, і їхню сестру Оксану.   Працюючи в Долині, я найперше придбав собі в 1966 році моторолер і щороку подорожував під час канікулів Україною. Всі куточки України, дуже багато історичних місць ми об'їздили, включаючи Холодний Яр, Мотрин монастир, Суботів, Чигирин, що пов'язані з нашою історією. Побували у всіх українських обласних містах, у Криму. То з братом їздили, то в Василем Долішним, то з отим Болюком.

  Викладаючи анґлійську мову, я на кожному уроці, в усіх класах говорив про історію України, українську культуру, українську мову, мистецтво. Я завжди говорив про це - в кінці уроку, між уроками... Возив по історичних місцях нашої області як учителів, так і учнів, потім по всій Галичині. Хоч це була совєтська школа, та в тих поїздках нічого не було спільного з якимось совєтським патріотизмом. Усе було пов'язане з Україною, з Карпатами. У мене в школі ніколи не було найменшого прояву совєтського патріотизму. Я ніколи не похвалив Леніна. Хіба дуже нейтрально говорив. Але завжди говорив про Україну. З учнями, з учителями, з громадськістю, з батьками на зборах - завжди. Я не перебільшую, це вся Долина може засвідчити. Це знало й КҐБ.

  Мене, звичайно, попереджували. Директор Долинської школи № 1 Лаврів Василь Дмитрович був просто посіпакою, блазнем комуністичної партії і КҐБ. Він прямо виступав проти мене, був основним, так би мовити, знаряддям боротьби проти мене. Бо в саме КҐБ мене ніколи не викликали. Зі мною пізніше розмовляли лише полковники КҐБ, які займалися членами Української Гельсінської Ґрупи.

  Так і працював від 1965 по 1977 рік. Останні два роки директор казав, щоб я покинув цю школу, закінчивши учбовий рік, щоб виїжджав в інший район, або, принаймні, перейшов в іншу школу. Я не міг піти - це означало б, що я побоююся отих ворогів української справи. І я не пішов.

 

Страйк

  Тоді вони вжили проти мене спеціяльних жорстких заходів. І я змушений був 1 лютого 1977 року оголосити страйк протесту проти злочинної діяльності як адміністрації школи, так і райвно, облвно і профспілки. Звичайно, ними керували комуністи і каґебісти. Я оголосив страйк протесту привселюдно, коли в школі видавали зарплату, в учительській. Учителів було багато. Я, до речі, бачив, як директор зі страху зомлів. Так, бо знав, що він злочинець проти української нації. У мене проти нього дуже багато чого є.

  Наприклад, коли приїжджали працівники кіностудії імені Довженка, прекрасні люди - Іван Миколайчук і син Сосюри, теж Володимир, і ще там була жінка, я зараз не пригадую її прізвища... Зібрали нас, учителів, громадськість була. То Лаврів там виступив і сказав, що як треба, то він надасть матеріяли, щоб написали сценарій фільму проти ОУН-УПА. Йому ніхто ні слова на це не відповів - ні Сосюра, ні Миколайчук, бо вони порядні люди. Це одне.  Друге - саме той Лаврів як член райкому партії запропонував, що від церкви до цвинтаря не треба йти головною дорогою Долини процесією, щоб не загромаджувати дорогу, а щоб вони автом переїхали. Райком сприйняв це як добру пропозиція (він нам у школі цим хвалився). Та повно доказів, який він блазень московський.

  Та повернімося до мого страйку протесту. Я заявив, що доки цей директор школи, секретар парторганізації і голова профспілки не припинять злочинної діяльності проти мене, вільного громадянина, то я не вийду зі школи. Звичайно, через 8 днів я був звільнений з педагогічної праці, а ще через кілька місяців до мене прийшли працівники міліції і попередили: якщо я до місяця не влаштуюся на роботу, то буду засуджений за неробство, за дармоїдство.

  Звичайно, я знав, що роблю, і знав, що ніколи не зламаюся. По-перше, я писав скарги на тих, хто мене звільнив, і вказав, що це політична причина. Скарги я писав усюди: і до району, і до області, і до Києва, і до Москви. У мене їх було дуже багато, до 250 скарг написано. Таких трердих, що волосся дибиться. Я тепер і сам дивуюся, як я міг за того режиму так писати: я міг бути вбитий, осліплений, пошкоджений, скалічений... А я писав. Я дивуюсь. Копії майже всіх тих скарг у мене є донині.

  Далі. Коли наближався той термін, той реченець , то я підготував заяви до Президії Верховної Ради в Москві, копію до Президії Верховної Ради в Києві і до місцевої влади, що я зрікаюся радянського громадянства, оскільки ніхто за мене, людину невинну, не заступився, але мене переслідують, то не хочу бути громадянином СРСР. Усе було добре обґрунтоване. Це, звичайно, шокувало владу, як місцеву, так і вищу. Вони не знали, що робити. Але через місяць продовжили вони оце... До мене почали приходити, приїжджати з області, навіть із Києва, з профспілки Міністерства освіти, щоб я повертався знову до викладання, що мені повернуть гроші і так далі. Я не схотів повертатися. Я не можу ламати слова, бо я знаю що це політично означає.

 

Українська Гельсінкська Ґрупа

  Їм підказали, що робити: вони знову продовжили... Але я, в свою чергу, 25 жовтня 1977 року (я часто їздив до Києва) зустрівся в Києві з Олесем Бердником, який був головою Української Гельсінкської Ґрупи, і з Оксаною Мешко. Вони прийняли мене. Подав заяву, фотографії, свою біографію і був цими двома особами прийнятий до Української Гельсінкської Ґрупи.

  До речі, мені Оксана Яківна Мешко тоді сказала, що день-два тому повернулася з вашого села Леніне, розказувала, як вас там міліція схопила. Коли пізніше я знову приїздив, то розповіла, що вас звинуватили в опорі міліції. Що ви недавно з ув’язнення вийшли, а вас знову ув’язнили на два чи три роки. 

  В.В.Овсієнко: На три роки.

  В.С.Стрільців: Це ми пізніше дізналися, що дали три роки. Вона мені все це розказувала, бо я тоді в неї був із тиждень. Там, на Верболозній, 16, був наш штаб. Я дуже часто там бував. А з будиночка навпроти (та Верболозна вуличка вузенька) КҐБ виселив людей і влаштував спостережний пункт. Там об'єктиви, телекамери, нічне бачення, прослуховування... Тому ми коли балакали, то писали таким спеціальним олівцем на аркуші, де напис щезав.

  В.В.Овсієнко: Так, москвичі називали той пристрій "русско-русский разговорник".

  В.С.Стрільців: Так ми розмовляли, бо там усе прослуховувалось.

  Потім повернувся з заслання її син Олесь Сергієнко, а тим часом Оксану Яківну спровадили на його місце на заслання, в ту саму хату на березі Охотського моря. Я й до нього пізніше приїжджав, ще й допомагав їм. Дружина його Дзвінка. І хлопчик, і дівчинка.

  В.В.Овсієнко: Устим і Оля.

  В.С.Стрільців: Так, так. Устимко й Оля. Маленькі були.

  А тоді ми так усе обговорювали, пишучи. Вона, до речі, запитувала, чи приймати до Української Гельсінкської Ґрупи Володимира Малинковича. Вона вагалася: приймати чи ні? Приїжджала Ганна Михайленко з Одеси. З нею теж обговорювали. Більших зібрань не було, бо все це знімалося, бо стежили.

  Мене раз були зловили, коли я з нею до магазину пішов. Там недалеко. Усе за нами йшли. Одного разу я збирався до Юрія Литвина поїхати, до села Барахти Васильківського району. Оксана Яківна описала мені дорогу і казала взяти записку з собою. “Ні, мені не треба. Я все пам'ятаю”. Я добре запам'ятав, як до Василькова їхати, як добратися до того села Барахти. Я пішов від неї, від'їхав. А вони за мною. Я швидко перебіг з одного трамваю в інший, чи в тролейбус, приїхав на Софіївський майдан, тоді він площа Хмельницького називався. Звідти від'їжджав автобус до Володимирського ринку.   В.В.Овсієнко: То 38-й автобус.

  В.С.Стрільців: Я сів на автобус. Але ще коли їхав у тролейбусі вулицею Мельникова, то сів ззаду, щоб дивитися і контролювати, хто заходить. Здається, людей підозрілих не було, але за мною, видно, авто їхало. Поїхав я на Володимирський ринок, купив за 50 копійок квиток до Василькова і чекаю. Довга черга, мабуть, кілька десятків людей, так культурненько стоїмо. Під'їжджає автобус, хочу зайти, вже недалеко. Аж тут підходить один міліціонер з тротуару, а другий від дороги, одягнутий лише в сорочку, бо то було літом. Той міліціонер мене під руку й каже: "Гражданин, ваши документи!" - і тягне, тягне. І той другий мене бере. Ведуть: перед автобусом, за метрів двадцять, стоїть синій легковий автомобіль. Мене в той автомобіль. По дорозі в Подільський відділ міліції, в КҐБ, ми схопилися, зжерлися... Міліціонера вимусили обшукати мене повністю. Тоді допит. Потім така сварка була... Я не боявся, я знав, що бити мене не будуть, побояться. Та якби й били, то що там... Така сварка була... Мене потримали, потім посадили в автомобіль і повезли на вокзал - і в вагон. Там у купе вже сидів один каґебист. Ще в міліції забрали в мене гроші й купили мені квитка до Франківська. А там кагебисти вже мене чекали.

  Отакі смішні епізоди бували.

  Я оголосив страйк протесту в школі, потім зрікся громадянства і, нарешті, приєднався до Української Гельсінкської Ґрупи. Я мав зв'язок з Оксаною Мешко. Олесь Бердник і пані Оксана приїжджала до нас у Долину. Спинялися, в основному, в Січків, до мене йшли рідше, бо я був на чужій квартирі. У школі я вже не працював. Продав із тисячу своїх книжок, щоб прожити. Їздив до Києва, їздив до Москви. Я возив багато паперів. Мав такий пояс - мені зв'язали. Такий полотняний, широкий, тонкий, а там є кишенька. Він такий подвійний. То я їздив до Москви, до Татьяни Веліканової, віддавав там документи. У неї тоді друкувалася "Хроника текущих событий". Я там віддавав ті речі, а ночував Ніни Петрівни Лісовської. У Лісовської й Січки ночували, коли туди їздили. У Лісовської я деякі папери переписував, деякі речі перекладав для друкування російською мовою у "Хронике текущих событий", а деякі за кордон передавали через журналістів. Там мені давали "Хронику" читати. З Велікановою я ходив до відомої юристки (Немиринська Неля Яківна в центрі Москви, що нас обстоювала. Хотіла мене до Сахарова вести, але Сахаров просив якнайменше до нього ходити, бо там не дадуть пройти до нього.

  З Москви до Києва я повертався вже “порожнім”.

  А тут я спілкувася в 1978-1979 роках з Зіновієм Красівським у Моршині, бував у Стефи Шабатури у Львові, у дружини Валентина Мороза Раїси. Ми Січком, або іноді я сам ходив. До інших людей не можна було - дуже боялися. Ну, до Лемиків ще можна було, Панас Заливаха не боявся. До Заливахи ми ходили. Його жінка і пані Лемик дуже терпіли, вони дуже боялись. А Панас не боявся. Ми з ним навіть готували обкладинки для нових випусків "Українського вісника". Він наперед готував ті обкладинки.

  В.В.Овсієнко: Як він їх робив - малював кожну окремо?

  В.С.Стрільців: Так, малював Усі вони однакові були, але то номер, то фарба трошки інші. Я з ним мав тісні зв'язки. Ходив до нього на роботу. Він працював, щоб трошки грошей заробити на прожиток. То єдині в Франківську двері були, що відчинялися, більше нікого -  всі-всі боялися. Ми були самотні: Січки до мене, я - до Січків. А я ж жив на квартирі. Усі ті роки  в  Долині я щодня бував у Січків. І до Моршина, до Зіновія Красівського, часто їздив.

  У 1978 році до Долини приїжджали два полковники, Черкасов і Попов. Вони з того штабу чи комітету, який займався Українською Гельсінкською Ґрупою. Вони мене десять разів викликали. Вісім разів я ходив, а два рази вже не пішов. Ми говорили на політичні теми. Вони по-російськи... Щоправда, той Попов по-українськи... Мені один полковник КҐБ сказав, що він не Попов, а Попів. Той міг українською, а Черкасов - по-російськи.

  Я твердив, що я такий же патріот, як анґлієць, як француз, які люблять усе рідне, національне. І як росіянин - хоч би де він жив у Радянському Союзі - всюди йому є все російське, його мовою. Кажу: "Я не проти нікого. Хай усі все мають своєю мовою. Але й я так само, і тут злочину немає. І на такій позиції я стоятиму". Я добре знаю історію України, а вони не знають. Вони й історію Росії слабенько знають. Питають: "Що Радянський Союз, зокрема, КҐБ чи партія, роблять поганого для України?" Оце так: що роблять поганого? То я казав. "А еще? А еще?" - Називаю, як фальсифікується історія, яке становище мови, що зі шкільництвом, що майже вся Східна Україна русифікована, тобто нема українських шкіл. Ми дискутували від двох до чотирьох годин.

  Вони обіцяли, що коли я вийду з Української Гельсінкської Ґрупи - а це було головне! - то мені за півтора року, а потім і за два і пів, повернуть зарплату і стаж, скличуть районні профспілкові збори вчителів і директор Лаврів та інші винуватці будуть каятися, що вони мене переслідували. Усе буде - тільки б я вийшов з Групи. А я сказав, що прирівнюю Українську Гельсінкську Ґрупу до народних дружин, лише ті борються зі злодійством, пияцтвом, а ми займаємося політичними питаннями. Тому-то не бачу потреби з неї виходити.

  Ніколи в мене не було ніякого вагання. Що я робив - воно було обмірковано, обговорене з моїм братом Павлом. Брат мене дуже підтримував. Він сам був уже застарий, на 14 років старший від мене. Мав родину, дітей, внуків. Крім того, він був хворий. Помер у 1984-му році - у дорозі стався інфаркт, помер прямо в автобусі.

 

Суд у Долині

  Під кінець 1978 року ті полковники КҐБ сказали, що в такому випадку я буду заарештований. При тому суджений не обов'язково за політичною статтею, може бути яка-небудь інша стаття. Тому-то мені висунули 125-у. Це “наклеп на особу зі звинуваченням у вчиненні державного чи іншого тяжкого злочину”. Там до п'яти років дають. Потім перемінили на 126-у - “образа”.

  Відбувся районний суд у Долині. Був присутній голова обласного суду і сказав, що суд чисто політичний. Мені 12 разів давали слово, то я бойкотував, сказав, що він інспірований першим секретарем райкому партії Федорчуком та полковниками КҐБ Черкасовим і Поповим. Я обґрунтував свою позицію, суть зводилося до того, справа зловмисна, і тому я бойкотую суд.

  На суді були мій брат і Січки, ще деякі люди. Усі 60 місць були заповнені спецпублікою, тобто секретарями парторганізацій, керівникам профспілки, іншими активістами. Притому, половину їх я знаю, це все долинські люди або з Долинського району. І всі вони, мабуть, знали мене, бо про мене говорили. Діти, вчителі розказували батькам.

  В.В.Овсієнко: А дату того суду пам'ятаєте?

  В.С.Стрільців: Цей суд відбувся 9 січня 1979 року у приміщенні Долинського районного суду. А 13 січня мені виповнилося 50 років.

  До речі, вчителька Світлана Кущенко, з якою ми ділили клас надвоє, дружина начальника районного КҐБ, сказала мені, що з нагоди мого 50-тиріччя королева Великобританії Єлизавета прислала мені привітання як учителю анґлійської мові, як дисидентові. Там, у Лондоні, "Amnesty International" - "Міжнародна Амністія". А я звертався до неї, писав до Марґарет Тетчер, щоб дозволили мені виїзд до Великобританії, коли я зрікся громадянства. Мені звідти передали, що готові мене прийняти. І Тетчер, коли тут була, говорила про це. Знаєте, у Великобритані живе коло 30 тисяч українців. Там є СУБ - Союз українців Британії. Там є сильна ОУН, там видається журнал "Визвольний шлях". Там мені вже було запропоноване місце роботи в музеї. Але мене не випустили, звичайно. Я ніколи й не вірив, що мене відпустять. Можна було жида відпускати чи москаля Солженіцина, а українця ні.

  Отже, голова обласного суду - здається, Карпець - сидів у боковій кімнаті і сказав, що це був цілком політичний процес. А від Щербицького є вказівка не проводити політичні процеси, а якось переробляти їх на кримінальні. Тому наказав замінити статтю, щоби мене не арештовувати (бо я з дому прийшов на цей суд). Або на касаційну скаргу обласний суд звільнить мене. Тоді суд зробив величезну перереву, щось години на дві, і перекваліфікував статтю 125 на 126 - “образа”. Отже, образив уже особу, а не владу. Далі мені три місяці виправних робіт з вирахуванням 20% від зарплати.

  Я три місяці пропрацював на залізобетонному заводі з лопатою в руках разом зі своїми колишніми учнями. А закінчилися три місяці, то вже набралося багато документів, і я поїхав з ними до Москви. Щоправда, їхав до Москви з великими пригодами, бо мене в поїзді супроводжували працівники, черв’яки КҐБ. Я змушений був перед Франківськом, перед мостом через річку, вискочити з поїзда. Він ще повільно рухався, бо там є зупинка. А вони не зуміли скочити за мною. Я приїхав пізно вночі. Тоді на кожний поїзд чекав з мотоциклом кагебіст-капітан. Побачив, що я приїхав, і пішов за мною. Тоді я сів у вахтовий автобус, який ішов на бурильні роботи, а за півкілометра зіскочив, мені водій зупинив, а той кагебіст не помітив (це була ніч) і поїхав далі. То були великі пригоди!

  В.В.Овсієнко: А ви були авантюрист!

  В.С.Стрільців: Так. Я не боявся нічого на світі. Я лише не хотів попастися з паперами. Тож я з тими паперами ледве пробрався з вокзалу додому. Я наслухав, чи не гуде мотор - уночі далеко чути. То ніч, десь третя-четверта година. Недалеко від дому я заховав усі ті папери і прийшов додому голіруч. Нема нікого. Переночував, а потім зібрався і непомітно поїхав, добрався до Франківська, а звідтіль до Москви і там здав, що потрібно. І ще їздив. Ну, були ще пригоди в Києві, затримували мене там.

 

Другий арешт. Табір у Божковому

  Нарешті 23 жовтня 1979 року мене арештовують у Долині. Це вже другий арешт, за вказівкою КҐБ (це мені сказав слідчий).

  Слідство в Долині тривало недовго. Потім мене відпровадили до Івано-Франківської обласної тюрми - як вони називали, слідчий ізолятор. 12 листопада вранці, не попередивши, привезли до Долини. Я не знав, для чого мене везуть: побачив, що опинився залі суду. Оце ж і брата мого обдурили. Брат якось дізнався - люди сказали, Січки чи хто там. Міліції було повно, щось із п'ятнадцять. Було двоє чи троє цивільних людей. У мене навіть окуляри відібрали, я не міг нічого прочитати. Зачитали ухвалу... Я виступив дуже різко. Дали мені два роки за звинуваченням у "порушенні правил паспортного режиму", стаття 196.

  2 січня 1980 року відправили мене етапом до Полтави, звідти в село Божкове до табору ОП-317/16. Там я воював, там дуже багато чого було... Табір був на моєму боці. Бунтувалися. А табір там розділений, кожний барак відокремлений.

  В.В.Овсієнко: Так, “локалками” їх називають.

  В.С.Стрільців: Так. Там було ще кілька осіб, які теж мали статтю 196, що означає порушення паспортних правил. Але в мене написано, що я зрікся радянського громадянства і здав усі радянські документи, два роки жив без документів. Паспорт і військовий квиток я здав, звичайно. Я мав лише посвідчення водія, більше нічого я не мав.

  В.В.Овсієнко: До якої роботи вас приневолювали в тому таборі?

  В.С.Стрільців: Там був теплий цех, але мені дали холодне місце, на будівництві, на ремонті. Спеціально надворі, де я дуже мерз. Адже я маю обморожені ноги.

  Я там постійно писав скарги. Начальство збирало цілий барак в’язнів і казало, що я найбезпечніший ворог Радянського Союзу, який уже десять років відсидів. А ті люди майже всі мене підтримували, кричали: “Ви комуняки!” Один злодій, такий вор у законі, спеціяльно приходив подивитися й поговорити зі мною. Казали, що мені потрібно буде - все мені допоможуть зробити, що підтримають мене, бо знають, що політичні хочуть розпаду режиму, щоб було краще жити.

  Не цілих два роки я там був, бо ж кілька місяців по тюрмах просидів. А мене ж до Полтави,  до Божкового везли через Одесу! Сидів там у катерининській тюрмі. Там Катерина побудувала тюрму разом з церквою. Не тюрма - палац. Дуже величезна, кілька корпусів таких комбінованих...

  У Божковому мене неодноразово викликали і попереджували. Вели зі мною розмови... Одного разу зібрали начальства чоловік тридцять - від лейтенанта до полковників. Велика кімната, лавки попід стінами, вони сидять, за столиками п'ятеро-восьмеро найбільших чинів, а з другого боку я. Мені страшенно радо було поговорити про  злочини їхнього режиму. Я рідко бував такий щасливий - що вони мають можливість слухати.

  В.В.Овсієнко: Аудиторію вам зібрали?

  В.С.Стрільців: Дали мені аудиторію з тих своїх працівників. Я розказував і про старе, бо вони питали: “А ви вже колись сиділи?” Я розповідав, що КҐБ робило. Що то все сталінці.

  В.В.Овсієнко: А їх потім вам свідками не виставили?

  В.С.Стрільців: Свідками? Ні. Але після того деякі висловлювали мені прихильність. От, скажімо, один оперуповноважений до мене зайшов, подивився, чи нема нікого, і сказав: "Я перед вами схиляюся. Мені казали, що полковник Дудка і ще якийсь Шельменко чи Блошенко, підполковник, сказав: "Ніколи ще в своїй життєвій практиці не стрічався, щоб так безстрашно говорили на політичні теми". Я не боявся, бо я вирішив, що мене й так можуть убити. То краще, хай я скажу... Я вже знав, що записаний членом Української Гельсінкської Ґрупи. Але я й без того був таким. Отже, мене попереджали: "Якщо не вийдете з Української Гельсінкської Ґрупи, то вас не випустять, бо є указ про рецидивістів: хто не виправляється - не випускати!"

  Мене постійно викликали. Деякі офіцери так і казали: "Я добре знаю, що вас не випустять, якщо не вийдете з Ґрупи". То мені цілий рік говорили. Нарешті, коли завтра, 23 жовтня 1981 року, закінчується два роки, 22-го ще раз викликають мене перед величезну комісію  і знову те саме кажуть: "Або пишіть заяву, що ви виходите з Української Гельсінкської Ґрупи, або ми вас не випускаємо, арештовуємо". Я рішуче відмовився. А там до штабу прийшло багато в’язнів. Тюремна машина стояла і багато офіцерів. Там штаб коло вахти був. Там, знаєте, ворота, паркана нема, паркан за ворітьми. А ворота з ґратів, з прутів залізних, то видно, що там повно в’язнів, люди з бараків вийшли. Кричали звідти, бо мене вже всі там знали. Тоді я сказав: "Ні! Ніяким чином! Я - член Української Гельсінкської Ґрупи навіки!"

 

Четверта справа

  Тоді мене забирають у машину - і до тюрми. Там теж повно начальства. Там були такі складні церемонії... Мене викликав начальник режиму. Не табору, а всього обласного управління. Він сказав, що буде зі мною говорити і хотів мене змусити вийти з Ґрупи. Спочатку, коли були всі присутні, то культурно говорив, а потім... Я змагався так, що згідний був битися. Розмова тривала півгодини. І він ламається, каже: "Ну, я не знав, що є такі..."

  В.В.Овсієнко: Що такі люди бувають?

  В.С.Стрільців: Так, так. Потім він ще зі мною стрічався. Говорив по-українськи, хоч із Воронезької області був. Він мені сказав: “Я ніколи не думав, я не думав...” А він пообіцяв, що зламає мене. Коли всі пішли, то начальство сказало, що то незламний, і тому мене вирішено не відпускати.

  До речі, на допиті мені казали: "Що ви - змовилися? Бо так Чорновіл, так Оксана Мешко, так Лук'яненко, так інші - всі однаково говорять!" А ми не мали ніякої змови. Але логіка нас змушує не здаватися - умру, але не поступлюся... І вміли не лише оборонятися, але й патріотично відстоювати національну справу. Я нагадав їм, що робить Москва, як нищить український народ, про голод 1933 року, про Батурин, де все населення знищили. Уся історії в мене як на долоні. Я ж прочитав дві частини книги "Полтава", трилогію Лепкого: "Мотря", "Не убивай" і "Батурин". Я не встиг усе прочитати, бо мене заарештували в 1944 році. Але всю історію я знаю і роблю точні наголоси на доленосних подіях.

  Отож повезли мене з Божкового до Полтавської обласної тюрми. І коли привезли, то дуже старанно мене обшукали. Все, навіть черевики порвали і дали мені інші. Бо я там переносив папери, коли дев'ять місяців сидів у  полтавській тюрмі. Хоч там до мене багато шпиків підсилали. Мені один литовець признався. Один виніс мої папери звідти.

  Слідчі мали багато моїх паперів. Розклали їх на столі і фотографували мене з ними.

  Були чотири слідчих, три майори: Бречко головний був, Ґраждан і ще один був. І Рудик - старший лейтенант, який всюди їздив.

  Два рази приїжджав туди мій брат, на побачення називається. А тимчасом то на допит його взяли, а побачення всього п'ять хвилин мені дали. І то всі кагебісти, навіть начальник слідчого відділу, - всі прийшли: не дай Боже про що-небудь інше говорити - можна тільки про здоров'я. А більш ніщо. То вони всі наді мною стояли. Таке побачення. А насправді це його допитували.

  В.В.Овсієнко: А це побачення було як? Через через стіл чи, може, через скло, по телефону?

  В.С.Стрільців: Та ні. То було в кабінеті слідчого - всі зійшлися туди і там тремтіли. Я знаю їх усіх: я списав усіх, хто був активний у Полтавському КҐБ, у прокуратурі. Я маю списане, хто вони є.

  Слідство тривало кілька кілька місяців. Нарешті шість томів було списано. Я слідство бойкотував: 475 разів відмовився відповідати - на слідстві і на суді. Лише коли питали про вчительку фізкультури з моєї школи ....  ....  ....  Семинишину (ім’я?), в якої знайшли мої папери, то лише її я обороняв. Я змушений був заговорити. Тобто як заговорити? Та я розмовляв весь час, але не для протоколу, бо я слідство бойкотував.

  Уявіть собі, 475 разів за ті допити і за суд включно - я відмовлявся відповідати. Може, на десять запитань відповів, які стосувалися тої вчительки - я не хотів, щоб її арештували. Досить того, що в неї мої папери знайдені. Там був "Український вісник", вірші Ігоря Калинця машинописні. І мої папери - 58 сторінок різних моїх писань. Отже, на допитах я для протоколу не то що заперечував - я просто бойкотував, бо знав, що це все роблять за завданням КҐБ.   Звичайно, була вказівка, що всі антирадянщики повинні пройти психіятричну експертизу. То мене сеціальним тюремним автом повезли до Харкова. Там я 18 діб перебував у психіятричній лікарні.

  В.В.Овсієнко: Які були умови на цій експертизі? Вас утримували одного чи з іншими?

  В.С.Стрільців: Я був з кількома іншими. Не було видно, що серед них є політичні. Але вони вже там довго були. Я не спостеріг прямих ознак, що вони душевнохворі. Але вони стояли на своєму. Значно молодші від мене люди.

  В.В.Овсієнко: А чи не було у вас страху, що хочуть зробити вас психічно хворим?

  В.С.Стрільців: У мене такого страху не було. Я тримався твердо, бо видно було, що вони мали завдання не залишати мене в психіятричній лікарні, а визнати осудним. Я помітив, що ті лікарі не так про свою справу дбали, як вказівки КҐБ виконували. Вони знали, що я здоровий, і повинні мене так і кваліфікувати.

  В.В.Овсієнко: Визнати осудним.

  В.С.Стрільців: Замість трьох тижнів (21 день), мене там 20 днів протримали і написали відповідний висновок.

  Нарешті слідство було закінчене. Головний слідчий, майор... Забув прізвище...  (Бречко В’ячеслав Васильович) писав обвинувальний висновок. То затягнулося надовго, на два тижні, бо висновок на 81 сторінку. Він у мене є, один примірник мені віддали, бо в кількох примірниках на машинці друкував (здається, в двох). Він друкував на машинці висновок, а я вивчав справу, виписував (він мені дозволив) зі всіх шести томів, том за томом. Я дуже багато виписав. Було 70 свідків, яких допитували у моїй справі. Притому звідусюди, де я жив, де я працював, з різних-різних місць.

  В.В.Овсієнко: А також в’язні з зони?

  В.С.Стрільців: З зони також, основні свідки були з зони. Їх було сім. Вони в мене виписані й охарактеризовані. Потрібно би показати, що то за людці. То битовики були. Там і головного лікаря  табору також зробили шпигуном, він теж свідчив на мене.

  Свідчення страшні - такі, що заслуговують не одного розстрілу. Я, звичайно, говорив значно менше і легше. А тим табірним свідкам дано було завдання якомога загострювати мої висловлювання. В’язнів викликали багато десятків, але вони не хотіли проти мене свідчити. Лише ці вісім дали згоду... Їм пообіцяли - і їх справді достроково звільнили. Але доки моє слідство закінчилось і доки я був засуджений (це місяці минали), то декілька з них уже знову повернулися в зону: вони заробили собі новий термін, їх знову заарештували.

  В.В.Овсієнко: Вам були інкриміновані тільки усні висловлювання чи щось і написане?

  В.С.Стрільців: І написаного багато було. Всякі заяви, навіть листи додому. А в кожному листі...

  В.В.Овсієнко: Клеветніческіє ізмишленія?

  В.С.Стрільців: Так-так-так. Щоправда, справу вели українською мовою. Спеціяльно знайшшли таких слідчих. Бо в обвинувальному висновку було записано: "Звинувачує українську владу в тому, що все русифіковано, що на Україні й радіопередачі російською мовою". То було перебільшення, я ж чув радіо, що не все. Тому-то всі слідчі зі мною говорили й писали все лише українською мовою.

  До речі, я пригадав: старший слідчий майор Бречко В’ячеслав Васильович. Все це в мене є записано.

  І ось суд. Я відмовився від суду, відмовився від адвоката, або я хотів адвоката з Анґлії. Мені не дали. Вони погодилися, щоб судити без адвоката. Я суд також бойкотував. На суд приїхав як свідок мій брат Павло. Але дуже погано, що він не чув, коли я взяв слово. В цілому бойкотуючи суд, я зачитав заяву на чотирьох сторінках дрібного рукопису (ви бачили, як я дрібно пишу). Щось одинадцять пунктів було, чому я бойкотую суд. Усі слухали. Публіка - чоловік 50. Це не була спецпубліка. Прийшли люди, які мене відстоювали, які до того, що я говорив, прислухалися. Я читав добре, як пропагандист. Це тепер у мене слабкий голос, а тоді я читав, як артист. Я не перебільшую. Я тоді ще був порівняно здоровий, не то, що тепер. Я зачитав і подав судові той текст. У справі він є. Як, пане Василю, взяти зі справи хоч копії?

  В.В.Овсієнко: Ну, треба звернутись до того суду, який судив.

  В.С.Стрільців: Я хотів коли-небудь поїхати туди. Чи мені дозволять? Я би хотів, щоб за мною хтось із Києва постояв.

  В.В.Овсієнко: Тепер, як правило, дозволяють забирати зі справи свої матеріяли. Треба письмово звернутися прямо до того суду, який судив.

  В.С.Стрільців: Та я звертався до Полтавського обласного суду, але то ще за совєтського часу, щоб мені видали копію вироку.

  В.В.Овсієнко: О, то був інший час. Треба зараз звернутися. Багато хто вже позабирав свої документи зі справ.

  В.С.Стрільців: Я би хотів поїхати в Полтаву, бо хотів би сам переглянути справу.

  В.В.Овсієнко: Але перше листом зверніться, яка буде відповідь.

  В.С.Стрільців: Отже, суд. Брат був за дверима. Лише коли його допитали, тоді дозволили залишитися в залі. Так що основного він не чув.

  В.В.Овсієнко: Отже суд був 21-28 квітня 1982 року?

  В.С.Стрільців: Почався 21-го. Наступного дня не було - вони нараду мали. А потім 23-го, 25-го, 26-го і 28-го були засідання. Через день. 28-го зачитали мені вирок. Вирок був такий: стаття 62, частина 1, тобто “антирадянська агітація і пропаганда”, за Кримінальним кодексом УРСР. Дали 7 років таборів суворого режиму, 4 роки післятабірного заслання і сплатити 473 рублі 50 копійок - всі судові витрати. Що то означає? Оплата суду всім, кого свідками викликали. До речі, і моєму братові за мій рахунок оплатили дорогу і туди, і сюди. Брат два рази приїздив. Раз приїжджав у січні на допит - і побачення кілька хвилин дозволили. І потім на суд приїжджав. Ну, а потім я його не дочекався, бо суд був в 1982 року, а в 1984 році 24 січня він помер. На стенокардію. В автобусі приступ - і все. Тут, у Франківську.

  І ось мене засудили. Я написав велику касаційну скаргу. Копію маю тут у себе. Величезна, має понад 30 сторінок дрібнопису. Фактично, я записав історію терору. А для того назвав її "касаційною скаргою", щоб вона збереглася в кримінальної справі. Бо коли будуть якісь мої спогади чи ще що-небудь, якісь заяви, протести, то вони будуть відкинуті в КҐБ. А скарга буде зберігатися.

 

Мордовія

  Отже, засудили. Касаційний суд розглядав - обласний чи в Києві, і затвердили мені цей вирок. Незабаром узяти мене на етап. Везли через Холодну Гору, тобто через Харків. Там я був кілька тижнів. А звідти мене везли через якісь обласні міста і привезли до Мордовії. Там - до Потьми. Пробув кілька днів у Потьмі (то пересильний пункт - Потьма), а звідти - до Барашева. А там у п'ятий табір. ( ЖХ-385/3-5). Він уже на той час був невеличкий.

  Я прибув туди, здається, десь 15 липня 1982 року. Там було тоді 85 політв'язнів, усі в одному бараку. Він малесенький був. Я згодом цей табір описав, змалював. Робота - шиття рукавиць, норма - 85 пар за зміну. 

  Там я перебував понад 5 років. Хлопці які були? Звичайно, всі дисиденти. Але не всі тут, бо, як відомо, ще й на Уралі, в Пермській області, був один політичний табір, а також Володимирська тюрма, туди на “криту” відсилали. Може, ще якісь...

  В.В.Овсієнко: На Уралі було три табори. А в той час у селищі Лісному 19-й табір був політичний чи вже кримінальний? Бо 17-й, у селищі Озьорний (по-мордовському Умор), політичний ліквідували ще 1976 року.

  В.С.Стрільців: Ні, тільки в Барашево були політичні в’язні. У цьому таборі й жінки були. Десять-п'ятнадцять жінок. До речі, і Татьяна Веліканова потім там сиділа.

  В.В.Овсієнко: Це жіночий табір ЖХ-385/3-4. А хто українських політв'язнів сидів з вами в цьому п’ятому відділку?

  В.С.Стрільців: У Барашево на той час був Юрій Бадзьо. Вже сидів, коли я приїхав. То ми були коло п'яти років разом. Ми дискутували всі політичні теми. Він - патріот, але - соціяліст. Так що невеличкі непорозуміння були. Коли йшла мова про ОУН-УПА, то він все-таки іноді дотримувався того, що писала совєтська преса й радіо говорило. Що бандерівці, скажімо, убивали радянських громадян. Іноді він міг таке сказати. Він тому не вірив, але все-таки вважав, що щось таке було. Він - соціяліст, але в нього Україна не то, що соціялістична - хай Україна буде не панська. Але щоб була українська державність, нічого спільного з радянським. Він, до речі, написав книжку на 400 сторінок “Право жити” (за що його й заарештували). Перший варіянт у нього викрали, то він потім відтворив її. Усе це він мені розказував. Ми мали в тому бараку так званий “червоний куток”. У тому “кутку” сиділо восьмеро чоловік. Там і підшивки ґазет були. Нас туди ходило чоловік вісім-десять. Решта не цікавились, бо старі, або не потрібно їм того було. А ми, найбільше Бадзьо, я і той Скоодіс, литовець був. Він виїхав за кордон. Але був Мазур Дмитро, був Алтунян Генріх, був з Києва Григорій Куценко. І його земляк Ділидівка Володимир. Ти його не знаєш? Делидівка або Ділидівка. Що нібито дівку ділити надвоє.

  В.В.Овсієнко: Гарне прізвище!

  В.С.Стрільців: Прізвище Ділидівка - козацьке. Він з Василькова, як і Куценко, як і Юрій Литвин. До Володимира Ділидівка я навіть заїжджав, коли в Києві був, але його не захопив. Він у гуртожитку спочатку жив. Теж порядний хлопець. Він закінчив технічний університет у Дрездені. Так що знає німецьку мову, то була мова викладання. Хлопець такий порядний. Десь я маю його адресу. Його повинен би знати Куценко, бо вони земляки. Куценко в керівництві Демократичної партії. Ще з-під Долини був Крайник Микола.

  У тому мордовському таборі Барашево найбільше писали Бадзьо, я і той Скоодіс, литовець. Він теж викладач університету. Там майже всі викладачі були, люди з вищою освітою. Поодинокі були не з вищою освітою. Різні люди. Але всі дисиденти мали вищу освіту. А не дисиденти - не мали. Були ще й старі в’язні, і шпигуни були, у них там будь-яка освіта.

  Я там написав у 1985 році (оформив повністю в 1986 році) працю на 90 сторінок “Освіта має служити нородам”. І навіть російською мовою переклав та послав президентові Академії Педагогічних Наук СРСР. Це було в середині 1986 року. 

 

Відлига

  У січні 1987 року почалася “відлига”. Горбачов вирішив випустити політичних в'язнів категорії дисидентів. А ті шпигуни, або які ще за національно-визвольний рух сиділи - то тих ні. Ті залишалися далі сиділи. То нас із табору забрано було десь кілька десятків, так званих дисидентів. В тім числі й я, звичайно, був забраний. Нас у свої республіки забирали чи в області. Були там грузини Берденішвілі, два брати, були Єревану, з університету, з Вільнюського університету, з Естонії, були з Білорусії. А найбільше з України було, звичайно. Усі були завезені до своїх обласних тюрем. З ними зустрічалися прокурори і слідчі КҐБ. І треба було лише написати заяву, звернення, щоб звільнили, і пообіцяти, що не будеш боротися проти радянської влади.

  Є дані, що тоді в Радянському Союзі були випущені 143 дисиденти. Тобто всі, крім одиниць. Знаю, що ще був затриманий Михайло Горинь, ще на засланні в Томській області був Левко Лук'яненко. Ще Нечипоренко.

  Я тут, у Франківській тюрмі просидів від 1 лютого до 5 травня 1987 року. Написав вісім таких папірців, але жоден не був прийнятий. Їм треба було писати чітко, а я не написав, що не буду боротися. Я писав, що й далі буду продовжувати боротьбу за справедливість. Усі вісім так написав. Останній був короткий, що прошу дозволити мені еміґрувати. Три речення було. І мене звільнили з тим. Що випускають, а я еміґрую. Я не хотів виходити з тюрми, бо я їх добре знаю...

  В.В.Овсієнко: А як вас привезли сюди?

  В.С.Стрільців: Мене забрали з Барашево ще в січні 1987 року, повезли до Потьми. Там трошки потримали, укомплектували спецконвой для мене одного - капітан і два солдати. Вони відвезли мене поїздом до Москви, у Москві здали мене в ізолятор №3 на Красній Пресні. Там я посидів. А потім літаком Івано-Франківськ - Москва. Капітан і солдати несли мої книги, бо я мав багато книг. Я в Барашево передплатив 175  книг.

  В.В.Овсієнко: Але ж в’язень мав право лише на 50 кг речей. Тим більше на етапі... У вас не відібрали їх? Бо в мене відібрали...

  В.С.Стрільців: Ні, не відібрали. Слухайте далі. Найбільше було московських видань, трошки з Києва були, з Харкова. 50 книг я залишив у табірній бібліотеці в Барашево, а 125 узяв з собою. Їх і несли ті два солдати й капітан. Я речі не ніс. Один з них ніс таку дерев’яну валізу, а другий ніс мій рюкзак мій. Я майже нічого не ніс.

  В.В.Овсієнко: Як великий пан.

  В.С.Стрільців: І ще. У мене була зеківська форма. Привезли мене на Внуковський аеропорт: там увечері літак відлітав, десь об 11-й годині, то сказали дати нам дорогу.

  В.В.Овсієнко: Ніби Ґенеральний секретар іде.

  В.С.Стрільців: Так. І всі пасажири стали осторонь. Я йду попри них, бачу, що то українці, їдуть до Івано-Франківська, то я привітався: "Добрий вечір, шановні друзі!" Мені ж не заборонили говорити! Привітався по-українськи. Пасажири подивилися і всі зрозуміли, що то зек. Але я не мав закутих рук.

  В.В.Овсієнко: А мене в 1976 році таким спецконвоєм у літаку в наручниках возили.

  В.С.Стрільців: Ну, вони вже ніби знали, що везуть мене на звільнення. Капітан сказав. Ми сиділи в кінці, на останніх місцях. Літак на 48 місць, АН-24. Я сидів з одного боку, капітан з другого боку, а ті солдати - один там, один там сидів. Мені давали пити, їсти. Я сам ходив у туалет. Але туалет тут, коло мене, за дверима. То вже ніхто не йшов за мною. Уже відчувалося послаблення. Капітан казав, що всіх везуть на волю.

  Прилетіли ми вночі, десь о першій годині. Там на мене вже чекали КҐБ і прокуратура. І тюрма. Мене там ті - здали, ці - прийняли. І повезли воронком до тюрми.

  У тюрмі я перебував три чи чотири місяці. Зі мною прокурор говорив. У мене отут є "Прикарпатська правда". То комуністична ґазета. Так він тепер її правовий консультант. Отой прокурор до мене приходив, ми з ним сперечалися. І приходили два кагебісти - майор і капітан. Багато разів вони приходили, бо я вісім разів заяву писав. Вони казали: "Нарешті вже Український згідний”. То, здається, ґенерал КҐБ. Прізвище - Український. “Уже наш шеф згідний з формулюванням “буду продовжувати боротьбу за справедливість”. Він то згідний, але перший секретар обкому не згідний, Посторонко. Посторонко не згідний. Він хоче, щоб ви написали чітко".

  Так що я знаю цього драба. Коли-небудь треба буде стрінутися з ним. Він ніби тут бував, а зараз де - не знаю.

  Нарешті, я написав три речення, що хочу еміґрувати. Мене тоді беруть звільняти, але я кажу: "Не хочу тут навіть виходити - прямо на літак". То вони не знали, що робити - вся тюрма поставлена, КҐБ, прокуратура... А бити мене вже не можна, звичайно. Лише приходили та й умовляли. Прокуратура все ґарантували: “Ми тепер не проти. От за два дні пропишетесь, подасте заяву й еміґруєте. Це тепер нескладно, тепер можна, тепер відпускають”. Мені смішно було, бо то не був такий мій життєвий принцип - еміґрувати. Я просто хотів трошки покепкувати над ними!

 

“Година для праці настала...”

  Нарешті я погодився - як вони зраділи! 5 травня 1987 року дають мені вантажний автомобіль, бо в мене, як відомо, 125 книжок і ще трошки іншого вантажу в рюкзаку. Везуть до рідні. Брат помер уже понад три роки тому, але повезли мене туди, на квартиру брата. Звичайно, я там був через кілька днів прописаний. Дуже швидко прописали мене. У паспортному столі все спрощували. Щось по телефону узгоджували.

  Я там жив кілька перших місяців.

  Відразу, коли був звільнений, я зв’язався зі Львовом, з хлопцями. Там уже були Вячеслав Чорновіл, Зорян Попадюк, скоро Михайло Горинь звільнився. Я заявив, що треба негайно відновлювати Українську Гельсінкську Ґрупу - це відразу. І почув оце через два дні по радіо “Свобода”. Хлопці відразу передали на Захід... Чую по радіо, що звільнився Василь Стрільців і приєднався до Української Гельсінкської Ґрупи.

  Ми тут з Січками відразу почали діяти.  Бо інших патріотів ще не було видно. Ще було по-старому - всі бояться, лише одиночки... Я зв’язався з Чорноволом. Він уже встиг одружитися з Атеною Пашко. І я ходив до нього на Бічну вулицю...

  В.В.Овсієнко: Може, на вулицю Левітана?

  В.С.Стрільців: Була Бічна вулиця, де він перше жив. А може й Левітана. Я не пригадую.

  В.В.Овсієнко: Там був проспект 700-ліття Львова, що тепер називається проспект Чорновола. А збоку від нього була вуличка Левітана, де жив Чорновіл.

  В.С.Стрільців: Ага, так. То я там був. Я пригадую, він мене попросив передати дружині Василя Стуса магнітофон - такий довгий, "Панасонік" називався. Бо нам передали десь із-за кордону щось 42, як мені Січко сказав. Я теж дістав один. Я, коли їхав до Києва, відвіз його до Василя Ґурдзана. Там на мене вже чекали Євген Сверстюк, Шевченко. Але я не пригадую, котрий, їх два брати є?

  В.В.Овсієнко: Вони не брати, вони тільки посправники тільки: Олесь і Віталій.

  В.С.Стрільців: Ага. То вони там чекали на мене. Познайомилися. Це був 1987 рік, якщо не 1988-й.

  У 1988-му мені вже дали роботу. Дозволили працювати в школі, як і іншим. Я пішов у сільську школу в Коломийський район, село Жукотин. До речі, це сусіднє село, звідки походить Оксана Попович. Її мати прожила сто один рік і була вчителькою і директоркою в селі Жуків. А я за чотири кілометри, в Жукотині. Жуків і Жукотин. Я часто їздив до Франківська і далі.

  Ми, пригадуєте, в 1987 році відновили Українську Гельсінкську Ґрупу. Чи не найбільше зусиль до того доклав Чорновіл у Львові. Кілька місяців він назвав її Федерацією. Тоді він поновив вихід "Українського вісника". А 7 липня, на Івана, вона перетворилася в Українську Гельсінкську Спілку. А в 1990 році, 29 квітня, - в Українську Республіканську партію.

  В.В.Овсієнко: А коли ви тут, у Франківську, створили обласну філію УГС?

  В.С.Стрільців: Обласну філію ми створили 12 березня 1989 року, тобто трошки більше, ніж через півроку, коли Ґрупа стала Спілкою.

  В.В.Овсієнко: Ви тут очолювали Спілку?

  В.С.Стрільців: Я не очолив, бо вчителював уже, я не міг. Збори відбулися в домі Панаса Заливахи і пані Люби Лемик. Він мало втручався, але сприяв тому. А пані Лемик брала активну участь. І Катерина Савчук.

  В УГС основну роль грав Чорновіл. Ми зрідка зустрічалися, бо я вчителював. Хотіли головою Франківської філії обрати мене, але вчителювання мені завадило. Головою став не політв'язень, Петро Марусик. Він недавно помер. Видав книжечку-довідник. Він такий порядний хлопець.

  Пані Лемик казала, що вони мене чекали, давнього політв'язня. Вони мене давно знають, ще до арешту. Але я став відповідальним секретарем обласної філії УГС. Усе через мої руки переходило. Не голова, а я все це робив. Кого приймати, я видавав папери, я реєстрував. У мене все ґрунтовно робиться. Написав багато документів, статей.

  А в 1989 році, 3 червня, утворилося Всеукраїнське Товариство репресованих. Ви були, як ми відзначали десять років створення?

  В.В.Овсієнко: На жаль, я тоді кудись поїхав.

  В.С.Стрільців: Юрій Бадзьо був. Бадзьо молодець! Ми давні друзі. Але, ви знаєте, він виступив за підтримку Марчука на посаду Президента. А Євген Пронюк та інші давно вирішили, що слід підтримати Кучму. Тому-то було непорозуміння. Бадзьо виступив два рази - на початку, а потім у кінці, що Марчука потрібно підтримати. Але збори цього не прийняли. Я не втручався в суперечку, бо я знаю, що тут не треба боротися. Бадзьо не є активіст Товариства, а я активіст. Марчук - ж шеф КҐБ, принаймні, заступник...

  В.В.Овсієнко: Чи не був Євген Марчук, коли ви сиділи, у Полтаві в КҐБ?

  В.С.Стрільців: Був! У мій час він був підполковником КҐБ. Але він не втручався до мене. Тоді начальником КҐБ в Полтаві був ґенерал-майор Жабченко, начальником слідчого відділу підполковник Чередниченко. Ці мали зі мною справу.

  В.В.Овсієнко: А Марчук ким був?

  В.С.Стрільців: А цей був менший. Він у Полтаві був ще підполковником. Уже потім його до Києва стягнули. Так мені там казали.

  Отже, 3 червня 1989 року я став членом Координаційної Ради Всеукраїнського Товариства репресованих. Тут я проводив об'єднавчу роботу, бо тут через рік виникла Спілка політичних в'язнів України. Я й до неї ввійшов, і незабаром очолив її, тобто став головою обласної організації Спілки політичних в'язнів України. Ми робили багато заходів. А 19 грудня 1992 року ми об'єднались у Всеукраїнське Товариство політичних в'язнів і репресованих. Маємо 40 тисяч членів. У нашій області є 5 тисяч. У всіх районах є по кількасот. Наприклад, майже 700 - у Галицькому районі. Там будували теплову електростанцію і приймали зеків на роботу, бо ніхто не хотів копати землю. То дешева робота. Колишніх в’язнів там прописували, вони мали роботу і платню.

  Мене обрали до обласного проводу Української Республіканської партії. Я був його політичнім референтом. Я досі є членом обласного проводу Республіканської партії. Тут її зараз очолює ....  .....  ....  Фіцич. Був Ігор Банах, але той  Лук'яненко повиключав з партії найкращих людей, а тепер і сам пішов з Проводу. Спочатку Лук’яненку допоміг Ярошинський, а через рік і Ярошинського виключили...

  В.В.Овсієнко: А тепер Лук’яненко невдоволений і Шандрюком.

  В.С.Стрільців: Так, і Шандрюком. Та й сам ніби пішов з Проводу, десь у ґазеті я таке прочитав. Мені Пронюк казав, що він не пішов з Республіканської партії, а лише з Проводу. Він хотів зробити сімейну партію... Хто керував? Ми знаємо. Керувала всім його жінка, Надя...

  В.В.Овсієнко: Ну, менше з тим. Ви й тепер належите до УРП? Який ваш теперішній статус? Ви казали, що вже перестали бути головою обласної організації Товариства репресованих...

  В.С.Стрільців: Так. Я понад 8 років був головою обласної орґанізації. Ми називаємо “обласна управа”. Назву “управа” ми даємо до цивільних організацій, "провід" - до партійних, а "штаб" - до військових чи воєнізованих. А тепер я пішов через хворе серце. Така біда. Я оце мобілізуюсь, коли говорю, трошки забуваю. А коли я сам, то починаю стогнати, трошки лежати, трошки ходити, трошки сидіти... Я не можу. Я на збори вже три місяця не ходжу...

  Я вже казав, що змушений був залишити посаду голови обласної організації Всеукраїнського Товариства політичних в'язнів і репресованих через хворобу серця. То хочу кількома фразами про неї сказати.

  Десять років тому, в грудні 1989-го, я мав перший несподіваний інфаркт. Ледве пережив. Чотири місяці я пролежав. Але ще працював, стерігся, лікувався, в тому числі й засобами народної медицини, пив, скажімо, настій часнику на спирті. І так протягнув аж досі. Але всі десять років я змушений був цілком віддаватися справі (лише так треба працювати), але ці справи довели мене до такого стану. У мене вже було кілька інфарктів. Стінка серця навпроти шлуночка витончилася. Є велика небезпека, що через великі хвилювання, або якийсь тягар нести, або швидко йти чи бігти - вона може розірватися. Так, як у 1962 році розірвалася стінка аорти мого батька, коли йому виповнилося сімдесят три роки. Тому-то я змушений був передати керівництво молодшому, [прізвище нерозбірливо] ...... .......... ....... Ярославові. Зі згоди всіх керівників районних організацій, з відома пана Пронюка як голови Всеукраїнського Товариства.

  Я й тепер займатися справами нашого Товариства, бо то передається постійно. Треба привчити, щоб продовжували цю корисну справу. Я маю на увазі метод самого ведення справи. Треба не лише очолювати, а й документацію вести. До речі, я входжу до редколегії всекраїнського часопису "Зона". Там опубліковано чимало моїх статей.

  А ще в 1992 році я звернувся до Президента України Леоніда Кравчука з відповідним документом, щоб Україна вимагала від Росії грошової компенсації чи взагалі матеріяльної компенсації, відшкодування за оті знищені майже сорок мільйонів громадян України. Половина з них убита. Скажімо, голодом десь до десяти-дванадцяти мільйонів, а там винищенням української інтеліґенції в кінці 30-х років, а потім і в 40-і роки знищено дуже багато. А друга половина з тих сорока мільйонів ті, що були ув’язнені в таборах, виселені і як-небудь були  репресовані.

  Так мусить бути. Адже коли Гітлер, фашистська Німеччина знищила 6 мільйонів жидів у різних країнах, у тому числі в Україні, і в самій Німеччині, в інших окупованих державах, просторах, - то тепер їхні правонаступники (Аденауер і Коль) розплачуються мільярдами марок за тих убитих 6 мільйонів. А також інші держави Осі: італійці - за Албанію, за Лівію, за Абісинію теж відшкодовують, що вони спричинили там убивства і знищення майна. Так само японці, як держава Осі, спільники Гітлера, - за захоплені землі, скажімо, Індокитай, Філіппіни та інші - так то вони теж розплачуються за це.

  То чому Росія, коли прямо винищувала українців, чому вона не хоче платити? Треба будь-якими заходами і засобами змусити її. Або через міждержавні стосунки Київ - Москва, або Київ та інші країни так званого СНД за допомогою європейських судів у Страсбурзі і в Гаазі. Це суд Організації Об'єднаних Націй. Отже, через саму ООН треба змусити Росію розплачуватися за це. А то замість компенсації в 1991 році Горбачов, останній чи перший Президент Радянського Союзу, тієї страшної імперії, змусив Голову Верховної Ради України Кравчука передати Росії всі наші, людські, заощадження, які були в Україні в сумі десь 85 мільярдів рублів. Це не якісь державні - це наші гроші. Але я не тримав їх у себе в кишені, а віддав до каси. І їх украдено. Це злочин! Я дивуюся, що досі влада нічого не робила, щоб їх повернути. Я гадаю, що зараз, з новим курсом української політики, як внутрішньої, так і зовнішньої, це буде зроблено.

  Ми, політичні в’язні і засланці, вислані - державні раби - будували Колиму, Магадан, Норильськ, Комі. Усе це політичні в'язні робили. І чому немає за це плати?

  Адже відомо, що Німеччина за остарбайтерів сплачує. Хай середню, хоч невелику платню. Але так потрібно. А вестарбайтери, тобто ті, що були вивезені на схід, до Радянського Союзу, - їм теж повинні повинні заплатити. Хай би ті гроші були й не нам, а родинам - дітям, внукам, правнукам тих людей. А коли вже нема родини, скажімо, родовід скінчився, всі вимерли в Сибіру чи де, то, може би, для держави це йшло. Адже ми тисячі заводів, шахт побудували там. Скільки ми дали користі - і тепер все це російське, в тому числі й золото Колими.

  В.В.Овсієнко: Я хотів би, щоб ви розказали про свої рукописи.

  В.С.Стрільців: Я хочу сказати, що всюди, де бував, я все записував. І не в одному примірнику - бо могли відібрати, а в кількох. Я це робив, де лише це можна було. Тобто два рази записував, або через кальку. І записував обмірковано. Це після повернення з таборів. І в таборах багато записував. У політичному таборі в Мордовії, в селищі Барашево, я написав кількасот сторінок різних матеріялів. І я їх там закопав.

  Я хотів би, щоби мені влада допомогла офіційно звернутися... Бо там, у Москві, мене не послухають... Щоб якийсь міністр нашого уряду допоміг це зробити. Я би поїхав туди і відкопав. Там закопано приблизно 400 сторінок мого дрібнопису. Українською мовою написано. Я хотів би їх отримати. При тому, я закопав перший, найкращий примірник.

  В.В.Овсієнко: Але, я бачу, у вас тих записів є велика купа?

  В.С.Стрільців: Я маю багато записів. Практично, я маю всі листи, які я писав, які до мене писали брат чи рідні, друзі, знайомі, чи які я писав додому. До інших людей - то я не знаю, чи вони зберігають їх. Але які я писав додому і які мені писали, я зберіг практично всі. Це багатосот, якщо не тисяча листів, які я думаю надалі впорядкувати в книгу...

  У листах за п'ять років перебування в політичному таборі в селищі Барашево я написав коло 64 різних протестів, де описані всі події, на які ми реаґуємо. А також я написав там працю, яка називається "Освіта має служити народам". До речі, всі папери я передавав до влади. А копії я мав, але ж не всі копії збереглися, бо, як відомо, там відбирали під час обшуків. Деякі мені надіслали з таборів додому, я їх зберігаю. Я роблю з них копії.

  Але я маю багато документів як голова Товариства політичних в'язнів і репресованих і як один з керівників Республіканської партії в місті Івано-Франківську та в області. Я маю намір - незалежно від моєї хвороби - впорядкувати їх і на їх основі написати історію як нашого Товариства, так і початків Української Республіканської партії. І як передісторії - Української Гельсінкської Ґрупи, потім Української Гельсінкськї Спілки, нарешті, Української Республіканської партії. Бо, пригадую, на одному з перших з'їздів пан Микола Руденко запропонував оці роки - Української Гельсінкської Ґрупи, Української Гельсінкської Спілки - зарахувати як історію Республіканської партії. Правда, є й інші партії, що могли б так вважати. Скажімо, Січки - Петро та Василь, теж були їх членами, навіть кістяком, але створили УХДП. То спільна наша історія. Звідти починалися різні партії.   Ось ці документи в мене добре впорядковані, а ці, можна сказати, не рушені. Бачите - ото дві в'язки? Вони чекають, давно чекають, роками, на моє впорядкування.

  Я маю й великі роботи, не просто якісь протести, звернення чи скарги. Деякі на десятки сторінок. Я вже назвав одну з них - "Освіта має служити народам". Це аналіз і критика освіти Радянського Союзу і нова система освіти, яку я пропоную для України. Я пропоную, що для кожного народу своя система найкраща. Вона повинна служити нації, тому народові, а не тільки росіянам чи їхній російській мові як якійсь спільній.

 

Моя дружина

  В.В.Овсієнко: Для довідки: а який ваш, так би мовити, сімейний стан?

  В.С.Стрільців: Я не одружувався, бо чотири рази судився. А, крім суду й тюрем, мене ще довго всюди переслідували, роками переслідували. Тому я не одружувався. Хоч і хотів, але таке становище було, що не до того. Всюди їздив. Я до 25-ти років просидів у таборах, а потім ще заслання. А повернувся додому - треба було освіту здобути. То трошки віддалило мене... А потім знову ув’язнення. І лише тепер, два і півроку, тобто в 1997 році, я одружився з такою ж політв'язенкою. Але вона є з 1936 року, тобто на сім років молодша. Коли я в 1957 році остаточно повернувся з Норильська, саме тоді вона, як то кажуть, сіла. Вона тоді була молода вчителька початкових класів. Рогатинське педагогічне училище закінчила. Рік провчителювала, з 1956-го по 1957-й, і її в останній день навчання, 22 травня, заарештували. Їй теж дали 54-у статтю. Але то вже не як бандерівка, а як ворог Радянського Союзу. Вона писала вірші, відверто говорила про боротьбу УПА, яку бачила на власні очі. У 1946 році їй було десять років, а в такому віці знаєте,  як цим цікавляться. А 1946 рік - це ропал боротьби з комуно-московською окупацією. Вона все те спостерігала. Її свояки були в підпіллі, навіть засуджені були. Її двоюрідний брат мав 25 років - помер. Чудовий хлопець, так багато залишив спогадів, я працюю над ними.

  Їй дали 6 років суворого режиму, 5 років заслання і 3 роки позбавлення прав.

  В.В.Овсієнко: І все це вона відбула?

  В.С.Стрільців: Вона відбула 6 років. У різних таборах була, в тому числі й у Мордовії, і в Красноярському краї. І на засланні була в Архангельській області, а з Архангельської області вона помаленьку втекла. Відбувши два роки, втекла до Києва. Пішла зі своїм братом, який зараз живе в Києві (вона, до речі, оце поїхала до нього, бо він до Німеччини їде)... Пішла до брата, і вони тиждень добивались прийому у Шелеста. На прийомі вона розказала все. І Шелест казав: "Ви повертайтесь туди знову, бо то є порушення, а ми щось будемо робити". То вона два роки заслання не досиділа. Тобто не п'ять років, а три.

  В.В.Овсієнко: Ви досі не назвали її прізвище та ім'я...

  В.С.Стрільців: Дівоче її прізвище Софія Буртник. Є в Києві її брат, будівельник-інженер Буртник. А потім вона вийшла заміж (вона має дітей, це я тепер одружився, а вона має чотирьох хлопців) - то Кучірко. Вона аж у наш час, у 1992 році закінчила психологічний відділ Прикарпатського педагогічного інституту. То вже тепер він називається Прикарпатський університет.

 

Мій брат Павло Стрільців

  В.В.Овсієнко: Далі пан Василь Стрільців розкаже про свого брата Павла - теж політв'язня.

  В.С.Стрільців: Мій брат Павло старший за мене на 14 років. Він - найстарший, я - наймолодший був. Між нами ще була сестра Стефка з 1926 року. А він - з 1915 року. Він народився 17 березня. Тобто вже йшла Перша світова війна. Батько якраз пішов на фронт. На італійськім фронті поранений потрапив 1916 року до полону і був там до 1918 року, коли закінчилась Перша світова війна. А лише після того повернувся з Італії додому.

  Під час переходу фронту згоріла наша хата в селі Загвізді, тому ті роки були мученичі для сім’ї. Але скінчилася війна, все направилося. Павло закінчив у селі початкову школу, чотири класи. Потім вступив до Станиславівської української ґімназії, тобто з українською мовою навчання, 8-й клас якої закінчив у 1935 році. Дуже хотів учитися на юриста, бо любив цю справу. Вона тісно зв'язана з політикою. Але не вдалося, бо до таких спеціальностей поляки українців не допускали. Вони за Підсудського взяли курс на, можна сказати, антиукраїнську політику.

  Але Павло, крім того, був здібний і до мов. Природжений мовник. Він вступив на класичну філологію до Львівського університету, тобто студіював старогрецьку і латинську мови, культури стародавнього світу. Навчався він у 1936-1941 роках. Десь є його папери, я перевірю. Він мав багато писань.

  Отже, він у червні 1941 року закінчив студії. Але на останньому екзамені (ще один екзамен мав бути) почалося бомбардування Львова німецькими літаками. Розпочалася війна Німеччини з Радянським Союзом. І він диплома не одержав, бо не склав ще один іспит, як і всі студенти. Під час німецької окупації університет не працював, був закритий. А в совєтський час, після 1944 року, університет знову відкрили. У 1945 році він доздав останній іспит і отримав диплом про закінчення філологічного факультету Львівського університету, з відзнакою. Він ще коли був студентом, писав статті. Студент писав статті про грецьку культуру! І дисертацію він мав написану - це вже пізніше. Дисертація називається "Війна мишей і жаб. Батрахоміомахія". Він пішов у творчу відпустку, щоб її написати. Три місяці тої творчої відпустки дають. Та замість захищати дисертацію - в той день у нього провели обшук.

  В.В.Овсієнко: Це коли?

  В.С.Стрільців: Це було в ніч з 21 на 22 лютого 1972 року. Тоді, коли був погром української інтеліґенції. То в нього, як і в мене, як і в Василя Долішнього, зробили обшук. У багатьох нас... І в нього знайшли наші дорожні нотатки. Ми багато років їздили по Україні історичними місцями, то він писав про це. Я лише коротко записував, бо вів моторолер. Він писав більше, ці записи в мене є. Це 70 сторінок списано. Почав я, потім він писав дорожні нотатка. Ми хотіли їх ілюструвати, бо їздили з фотоапаратом і з 8-міліметровим кіноапаратом. Ми зняли щось 50 маленьких фільмів, тобто стрічок. Але в нас зробили обшук в 1972 році і забрали те все.

  Його зразу не арештували - слідство, слідство, слідство... Він з дому на слідство ходив. А потім 4 липня 1972 року його заарештували... Спочатку КҐБ, а потім КҐБ передало справу обласній прокуратурі.  Потім суд, стаття 187-"прім", тобто "завідомо несправедливі вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад". За цією статтею вперше судили Чорновола, потім обох Січків, коли їх у Львові заарештували.

  На суді, до речі, був Василь Долішний. І я був, звичайно, я виступав. Дали йому півтора року, так як і Чорноволові. А стаття до трьох років. То Чорноволові (в 1967 році) дали були три роки, але потім зняли півтора року.

  В.В.Овсієнко: Тоді якраз амністія була, і йому  зразу наполовину “скостили”.

  В.С.Стрільців: Добра була жінка-адвокат. Проти неї був прокурор області Параскевич - страшний тигр, негідник був! То був обласний суд. Суддя, теж жінка, інвалід війни, без однієї руки, подруга тієї адвокатки. Суддя дуже червоніла, коли прокурор Параскевич виступав проти адвоката. Але все-таки дали півтора року, не три.

  Брат писав касаційну скаргу, ми їздили до Києва до касаційного суду. До речі, той суддя, який затверджував вирок і назвав брата антирадянщиком, зараз є в Конституційному суді. Павло відбував ув’язнення там, де Січки. Але Січки в 1979 році були заарештовані.

  В.В.Овсієнко: Січки в різних місця сиділи: Василь у Черкасах, а Петро в Брянці.

  В.С.Стрільців: Брянка Луганської області. А брат мій теж у Луганській області був, але в містечку Свердлов. Я туди їздив кілька разів до нього. Коли він повернувся, то ми довго воювали - півроку, щоб йому дозволили вчителювати. Ми тут добивалися, в Києві добивалися, до Москви їздили. І таки через півроку йому дозволили вчителювати.   Він німецьку мову викладав. Бо грецьку і латинську він раніше трошки викладав в училищі і в Чернівецькому університеті. У 1962 році - то давно було - наш інститут належав до Чернівецького університету. Тут були його факультети. Була кафедра латинської мови, то він викладав тут латинську мову. Він ще й в училищі викладав, але потім його звільнили. Брата все звільняли. А це був один з накращих викладачів. Він викладав українську мову протягом 15-ти років, а потім не хотів викладати по-радянському. Тут його знає багато людей... Викладав українську, бо латинської вже не було. Він спочатку мав там кілька годин латинської, а потім ні. Він є автором багатьох праць з української мови і літератури. Писав до журналу “Українська мова і література в школі", до багатьох інших журналів. Робив переклади. Один надрукований у "Хрестоматії античної літератури". То, щоправда, лише половину надруковано в його перекладі з давньогрецької "Батрахоміамахії". Він дисертацію про неї написав. Але замість захищати, його заарештували. Спочатку обшук - в останній день тримісячної творчої відпустки!

  Ми з ним їздили аж до Москви, що нема ніде в законі такого, щоб до викладання не допускати. Тільки до ЦК не їздили, а то до всіх влад: до Президії Верховної Ради, до Профспілки, до Міністерства освіти і до інших рівнів вищої школи. Йому, нарешті, дозволили. Він викладав у Тлумацькому районі, за 28 км туди доїжджав. Ну, не щодня. І так в автобусі в нього стався приступ стенокардіі і він помер в автобусі 24 січня 1984 року. Я тоді був у Мордовії, відсиджував четвертий термін. Мені лише написали про це в листі.

  Він вічний борун (????) був. Чудово знав історію. Він з Донцовим, з іншими українськими діячами зустрічався у Львові - за Польщі, коли ще був студентом, з іншими галицькими нашими політиками. Він був український патріот.

  Я молодший на 14 років, то він довго був моїм опікуном. Я мав досвід уже з табору, то ми обговорювали справу боротьби, він мене дуже  підтримував. Ми були одних поглядів. Він дуже хотів, щоб я здобув вищу освіту, тоді легше буде жити і не так легко заарештують.

  Наші з ним поїздки по історичних місцях України були дуже патріотичні. Ми зустрічалися з різними людьми, обговорювали все, писали, фотоґрафували. Ми маємо багато фотографій, я хочу ілюструвати наші описи і видати книжечкою. То дрібнопис, він писав так елеґантно, так дрібно, краще ніж я. До речі, в нього і в мене однакова ментальність, чи б то характер. Але я його все доганяв, бо 14 років - це велика різниця, то не рік-два. Політичний досвід я здобув у таборах,  а він знав загальну політику,  право, філологію. Уявіть собі: знати грецьку, латинську, польську, німецьку мови - до тонкощів. Він писав про те, до чого я доходив пізніше. Такі проблеми академічні...

  Хочу сказати, що коли мене заарештували в 1944-му, то до смерті Сталіна його час від часу викликали в КҐБ. Ну, там вони по-різному називалися: НКҐБ, потім МҐБ - Міністерство Державної Безпеки, потім КҐБ. То викликали його всі роки і вимагали від нього йти в партію і бути донощиком. Він мені казав, що майже всі вчителі стероризовані були КҐБ. То він мені казав, що йому дивом удалося уникнути... Коли я повернувся, він мені розказував, хто чим дихає.

  Він був дуже добрий учитель і психолог. Чудово знав свій предмет, прекрасно знав! Але коли організовували поїздки до Києва або екскурсії в інші місця - його завжди виключали. До мого приїзду він не бував у Києві! Все його виключали, все його критикували - критикували через те, що я сидів. Не за вчительську роботу, а що він ніби як ворог. Він боровся. Він не був страхопуд. Він саме розповідав, що коли ввечері чи вночі його випускали з КҐБ, то був напоготові, що могли і вбити. Каже: "Я все напоготові був. Коли би хто замахнувся, я би відбивався, бо всеодно був би вбитий чи скалічений”.

  Після смерті Сталіна його вже не рухали.

  В.В.Овсієнко: Якби колись довелося наводити якісь довідки про нього - то чи був він одружений? Чи залишились діти?

  В.С.Стрільців: Так. Він був одружений 18 липня 1943 року з дівчиною, 18 років мала, бо вона з 1925 року . Батьки її порядні люди. Вона ще живе. Як і я, 7 кляс ґімназії закінчила. Я був у другому, третьому, четвертому класі, а вона була в сьомому, в восьмому, закінчила при німцях. Я маю тодішню фотоґрафію. Мають троє дітей.

  В.В.Овсієнко: Назвіть, будь ласка, їхні імена і роки народження.

  В.С.Стрільців: Найстарший - Зореслав, 1945 року народження. Лариса - з 1949 року. Мирослав - з 1953 року. Усі живі. І внуки є. Живуть у Франківську.

  Зореслав, найстарший, - радіоінженер. Він ще в школі будував радіоприймачі. А потім працював у школі, зараз веде обласний радіогурток. Лариса має технікум, але не працює, бо діти в неї були. Мирослав закінчив Львівський фізкультурний інститут. Усі живуть у Франківську. Мирослав, наймолодший, їздив у Тюмень на заробітки.

  Його дружина вже має багато років. Вона проживає на старому місці в Івано-Франківську, вулиця Букатчука, 7. Там їхній будиночок. Не брата, бо брат перейшов туди, а її батьків. Окремий будиночок у центральній частині міста, за вокзалом проживає зі своєю донькою Ларисою. А хлопці до своїх дружин із дому пішли.

  В.В.Овсієнко: Добре. Дякую за цю розповідь.

  Це був пан Василь Стрільців, 7 лютого 2000 року, Івано-Франківськ. Записав Василь Овсієнко.

Знімок В.Овсієнка:

Strilciv  Плівка 9059, кадр 6А, 7.02. 2000 р. Василь СТРІЛЬЦІВ.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ЖОВТЯК Дмитро. ЧОРНИЙ ЛІС. Кононович Леонід: літературний запис

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

ГАТАЛА МАР’ЯН ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Інтерв’ю

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ТРІНЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Отець Йосафат Каваців

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Інтерв’ю

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОСКАЛЕНКО ГЕОРГІЙ МИТРОФАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU