Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МАРМУС ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ

14.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 17.10. 1998 р. в Києві.

Володимир МАРМУС

17 жовтня 1998 року, м. Київ.

В.В.Овсієнко: Пане Володимире! Харківська правозахисна група, де я працюю, готує українську частину «Міжнародного біоґрафічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР». Він охоплює період від смерті Сталіна до «перебудови». Загальна назва цього проекту «Східна Європа – спільна земля», його центр у Варшаві. Це суто громадянська, не державна справа. Вона тримається на активній громадянській позиції окремих людей, на ентузіазмі. Нас підтримують зарубіжні благодійні фонди. В Україні на цю справу ми ще ґрантів не отримували.

Польському рухові опору відведено 150 імен, колишньому СРСР за винятком національних рухів – 210 імен, Україні -120 (серед них і Ваше ім'я). Решті країн – менше. Цей Словник має вийти анґлійською, польською та російською мовами. Він буде введений в Інтернет. Крім того, кожний національний партнер дістає право видати Словник своєю мовою, на свій розсуд доповнивши свою національну частину. Ми цим правом неодмінно скористаємося. Уведемо до нього кількасот, а то й до двох – трьох тисяч імен учасників національно-визвольного, правозахисного, релігійного, робітничого опору, “відмовників”.  За нашими даними, від середини 50-х до середини 80-х років не менше 4 тисяч людей проявили в Україні політичну чи громадянську активність, за яку були репресовані в судовому чи позасудовому порядку. 

Щоб виконати таку роботу, нам необхідно зібрати документи, фотоґрафії, книжки, про цей моральний спротив тоталітарному режимові. Зараз, доки ще живі більшість учасників тих подій, ми поспішаємо записати їхні автобіоґрафічні розповіді – це неоціненне, а часом ледве чи не єдине джерело! Адже матеріяли судових справ (до яких нам ще нема доступу) – далеко не завжди відображають істину: суд мав свою правду, а підсудний свою, яку часто зі зрозумілих причин приховував. Тепер же колишній політв’язень може не боячись розповісти все.

Хтось мудрий сказав, що історія, на жаль, не завжди те, що було, але – що записане. Тож давайте запишемо те, що було, – і нехай правда стане історією. Бо хоч ми з вами ще не старі, але якщо не запишемо нині, то згодом щось позабуваємо, а там часом, дивись, якісь проворніші люди напишуть історію нашого часу, як вони її собі уявляють, як їм вигідно або як їм замовлять...

Розкажіть, будь ласка, звідки ви родом, хто ваші родичі, в якому ви середовищі виросли, а найважливіше – що ви вчинили такого, за що були звинувачені в проведенні антирадянської агітації й пропаганди та були ув'язнені, як ви каралися? А потім коротко розкажете про роботу, яку ведете після ув'язнення.

В.В.Мармус: Я не дуже великого роду. Народився в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Батьки мої були простими селянами, ціле своє життя пропрацювали на землі. Батько мій, Мармус Василь Миколайович, з 1904 року народження, ще в дитинстві також утратив батьків. Сім'я була велика. Батько ще добре пам'ятав Першу Світову війну, розказував про петлюрівців, про відомий Чортківський прорив 1919 року. Я ще хлопчаком цікавився, що колись було, як ішла війна. То батько не раз розказував про ті далекі часи, як через село проходили петлюрівці, мабуть, на допомогу тодішній Західно-Українській Народній Республіці у війні проти поляків. Розказував, яке життя було за Польщі, як йому доводилося воювати з жандармерією. Він не був якимось підпільником чи революціонером, йому доводилося займатися якимось промислом, але з цим були труднощі. Розказував також, як за Польщі вели агітацію комуністи. Одного разу їх – його та ще до десятка хлопців – заагітували були перейти за Збруч. То вони підійшли вже до Збруча, зупинилися, а якась тітка з якоїсь там хати вийшла та й каже: "Хлопці, куди ви йдете, кого ви слухаєте?!  Там страшна біда, в тій Большевії!" То ми, каже батько, піймали того агітатора, всипали йому і повернулися назад.

Багато розповідав батько про період Другої Світової війни. Не тільки він, але й мати розповідала. З приходом німців у всіх селах Галичини була проголошена Українська держава та були створені місцеві уряди. Батько входив у той сільський уряд, розказував, як то воно було складно, тому що за такого самоврядування часом не співпадали людські характери, було тертя між людьми. Крім того, в нашому селі було багато поляків. Були такі українці, що говорили, що поляків треба знищити. Батько заступався за поляків, і на тому ґрунті виникали непорозуміння.

На той час батьки вже мали троє дітей, а потім ще народилися. Нині в мене є два брати і сестра. Один умер через хворобу – Володимир. Можливо, на його честь і мене назвали, бо батьки хотіли Володимира. Він помер десь під час війни. Найстарший брат був з 1928 року, але в 1944-му він підірвався на гранаті у віці 16 років. Потім партизани підходили й казали: «Краще б ми його з собою забрали, то він би, може, жив, а так...  Все одно такою дурною смертю...» Кидали хлопці гранати, та одна вибухнула фактично в руках. Тепер у нас найстарший брат Стах – це Євстахій, з 1932 року народження. Молодший – сорок першого, Петро. А потім уже Микола, сорок сьомого. Я – 1949 року, 21 березня. І ще в нас сестра Ганя, 1951 року народження.

Отже, батько тримався дому, утримував сім'ю. Якби не діти, то, може, пішов би в підпілля. Він знав досить відомих людей з підпілля, вони приходили з ним радитися. Коли повертався фронт, його забрали на війну. Мама лишилася з дітьми сама. Мама моя була з польського роду. Її дівоче прізвище Погрібна Михайлина Порфиріївна, 1910 року народження. Вона померла, коли я вже повернувся з ув'язнення, в 1988 році. А батько мене не діждався, помер 1978 року.

Треба сказати, що наше село знаходиться на такому місці, що там було дуже зручно партизанам зупинятися. На вулиці під лісом, де ми жили, була чи не станиця партизанська, бо там постійно перебував хтось із проводу підрайону чи району. Часом приходили жінки, тому що треба було допомагати матеріально. Приходив станичний, казав, що треба спечи стільки-то хліба, чи ще чогось підготувати, бо прибуде якийсь відділ, то треба їсти. Мама все оте мені розповідала, воно мене дуже зворушувало.

Ще одне на мене сильно впливало – оці партизанські пісні. Почуєш, як співають – а співали нишком, бо, ясна річ, у ті часи не можна було... Оце формувало мій світогляд.

Усі партизанські формування з наших місць пізніше посунули в Карпати, бо тоді на Поділлі вже не можна було втриматися – не було таких лісів великих. Але все одно навіть у 60-х роках у нас був випадок, що накрили одного, який ховався. Його оточила з усіх боків міліція, він відстрілювався, потім підірвався і фактично згорів. Це був Петро Басюк. То для нас було таке знаменне, що я жалкував, чому я з ним не зустрівся – хоч подивитися, хто він такий. Але коли людина чогось дуже хоче, воно таки збувається. Настав у моєму житті такий час, що я зустрівся з тими людьми з легенди, з історії. У 1973 році з ними довелося  зустрітись.

Я вже сказав, що любив пісні. Вони мене часом до сліз доводили. Було перед кимось незручно, що я слухаю пісню і плачу. Каже: «Чого це сльози на очах?» – «Та чогось, – кажу, – очі сльозяться». То я потім збирав ті пісні, у мене була досить непогана збірка пісень. Але при обшуці 1973 року її забрали в Степана Сапеляка. Він входив у нашу групу, я йому передав зошита, бо він сказав, що десь там від когось хоче записати кілька пісень. То забрали ті пісні. А там було їх досить багато. У них оспівувалися місцеві події, була про чортківську тюрму, про село Стара Ягільниця, де в 1942 році партизани билися з німцями; навіть про один випадок у Росохачі, де в криївці оточили і три хлопці підірвалися гранатами. Видно, їхні друзі складали. Про такий хутір Пеньки – там зупинився відділ, їх оточили, вони відбивалися-відбивалися, а потім їх знищили. Їх, по-моєму, в 1990 році перепоховали, тих хлопців, у селі Хом'яківка, бо кілька були звідти родом.

Було дві великі битви біля Росохача в лісі Галилеї у 1945 році. Там брали участь навіть літаки, один літак був збитий партизанами. Танки були, і самохідні бронетранспортери брали участь у бою проти них. Про це також люди говорили. Кілька криївок мені показували. Де ті три підірвалися гранатами – я на тому місці не раз бував. Подивишся на то... Вона вже запала, та криївка, але коли ти, 14-15-річний хлопець, дивишся на це, уявляєш собі, що десь звідти і звідти стріляли, оточили їх... Одну криївку знав навіть ще не обвалену. То залізеш у неї, сидиш і уявляєш себе партизаном. Все те формувало свідомість, ставлення до тих подій, до тих людей.

Якщо розповідати послідовно, то, звичайно, не можна обминути руху шістдесятників на Україні. Я слухав крізь шум глушителів закордонні передачі, радіо "Свобода". Ще раніше, знаю, була радіостанція "Визволення", коли ще "Свободи" не було. Я слухав ще з тих часів. Це трошки було пов'язане і з релігійним рухом, бо в нас у селі було багато людей, які не ходили до офіційної церкви, яка була приєднана до Російської Православної. Вони слухали передачі з Ватикану. Але мене все-таки більше цікавила політика. І от я все частіше й частіше слухав ті передачі, де говорили про політичне життя України. Саме звідти я довідався масу прізвищ – Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк і багато інших. Про них тоді часто говорили, то було цікаво слухати. Потім стало відомо, що вони заарештовані. Мене охоплювало таке почуття, що от же люди десь борються! У розмовах з хлопцями доходило ледве не до сварок, що от ми ходимо, нічого не робимо – а десь люди борються, то давайте будемо й ми щось робити.

Ясна річ, що ми не були такого високого рангу, як ті люди, але все ж таки на своєму рівні щось хотілося робити. І ми робили. Пригадую, в 1970 році у Львові знищили могили вояків Галицької Армії і навіть могилу самого Тарновського пошкодили. То там один з колишніх КПЗУ-шників написав відкритого листа на ім'я Львівського обкому партії, в якому назвав ті дії вандалізмом. То ми вручну переписували того листа, роздавали читати. Були окремі досить цікаві вірші – їх також розмножували і давали читати таким, як ми, і старшим давали, деколи наклеювали.

У той час у нас з'явився магнітофон, на який я кілька разів записав таке вроді виступу з закликом до боротьби за Україну. То ми той запис, бувало, коли молодь іде з кіно ввечері, включимо і всі слухають – хто то там говорить? Ясна річ, по голосу могли й не впізнати, але слухали. Було цікаво збоку подивитися на ту молодь, що вони скажуть, якої вони думки про ті слова і про зміст того виступу.

Одного разу ми навіть виготовили таку печатку, скопіювали її з українських грошей 1918 року. І ту печатку, де тільки якісь папери, то всюди її прибивали – най дивляться, що воно таке.

В.В.Овсієнко: Вона з тризубом?

В.В.Мармус: Так, з тризубом, і козак з рушницею, і написано з двох сторін "Українська держава". І ще цілу низку таких прикладів можна було б навести, але не буду.

У нас була компанія хлопців, десь до десяти чоловік, усі національно свідомі. А пізніше дехто став відходити – двоє оженилися, і якщо ми планували зробити щось серйозне, то, ясна річ, якось уже відпадало туди їх залучати, бо вони вже були сімейні. Хоч якби щось таке було треба...

У мене особисто кілька було стволів зброї, ми ходили в ліс учитися стріляти.

Ще була одна справа: ми готувалися висипати в селі могилу. Я маю на увазі ту могилу, яка була до половини розсунута в 1959 році. Один чоловік, який повернувся з таборів (а повернувся він психічно хворим – довели там його до того), підняв на ній хрест. І тоді сільську інтелігенцію примусили ту могилу розкидати. А пізніше її бульдозером зруйнували повністю – скористалися з того, що в тому місці військові брали камінь, пісок і висипали такі покриття для літаків. То місцевий колгоспний парторг скористався з того, а може й за чиєюсь вказівкою з району ту могилу розсунули зовсім. На мене це сильно подіяло, тоді я сказав: «Якщо не треба цієї могили, то не треба й тої, що в селі стоїть невідомому радянському солдату». І пізніше два хлопці пішли і побили, пошкодили той пам'ятник – як у відплату за знищення могили.

У нас був намір поправити стрілецьку могилу, то ми так собі думали, може, зібрати людей уночі, щоб вони й не знали, хто це організував. Бо якщо один-два, то не зроблять, треба було дуже багато людей.

Дуже нас обурили масові арешти в січні 1972 року. Ми разом слухати інформацію про арешти, пов'язані приїздом Ярослава Добоша. Він приїхав як турист українського походження, член СУМу. До кого він тільки не ступив – усіх заарештували. Потім з'явилися покаянні заяви в "Літературній Україні", в "Радянській Україні".

В.В.Овсієнко: Зіновії Франко, Леоніда Селезненка, Миколи Холодного, самого Ярослава Добоша, а потім, уже в листопаді 1973 року, й Івана Дзюби.

В.В.Мармус: Ну, Дзюбину заяву я вже в таборі читав – там вирізка була. Коли ми під слідством були, то слідчі казали, що Дзюба сидить там у Києві: «От ви будете сиділи, а він буде на волі».

В.В.Овсієнко: А розкажіть, як ви створили організацію?

В.В.Мармус: Я ще про літературу хотів би сказати. Літератури в мене було дуже багато. Були часописи, які виходили ще за Австрії, за Польщі, різні такі журнали напіврелігійні. Був досить цікавий журнал "Місіонар". Він хоч і релігійний, але антибільшовицький. Були календарі "Червоної калини", "Просвіти", "Золотий колос" і різні брошурки. Були "Листи до братів-хліборобів" В'ячеслава Липинського – такі окремі брошурки. Хтось із хлопців мені кілька таких зошитів приніс. Та й інших багато – була "Історія" Грушевського, була книжка "Дзвіночок" – для юнацтва, така цікава, ілюстрована. Була підшивка журналів.

В.В.Овсієнко: А де ж ви ту літературу брали? Вона була в селі?

В.В.Мармус: Я колекціонував монети, мене цікавили українські гроші. Про це знали всі хлопці. Бувало навіть, що я й не просив, а вони самі до мене приносили: "От дивись, знайшов цікаву книжку – що воно таке?" Я її, ясна річ, забирав. Так у мене назбиралося багато таких книжок. Але все більше мене цікавили події, які сталися пізніше. Скажімо, про бандерівський рух доводилося читати статті під рубрикою "Пост імені Ярослава Галана"...

В.В.Овсієнко: У  журналі "Жовтень", Тараса Мигаля?

В.В.Мармус: Так, Мигаля. Якийсь Лозовий написав "Колосу треба налитись". Ще була "Під чорними прапорами" Бєляєва, "Луна чорного лісу"... Було багато таких радянських брошур. Хоч там усе було викривлено, але я навчився поміж того читати і сприймати те, що мені треба. Тарас Мигаль у такому саркастичному стилі писав, що відбувається в українському середовищі за кордоном. .

В.В.Овсієнко: Але хоч якась інформація була?

В.В.Мармус: Я звідти довідався, що відбувся Великий Збір ОУН, ще якісь події, зібрання. Ми в розмовах з хлопцями обговорювали ці події. Скажімо, була в мене така вирізочка (кагебісти в мене її витягнули), що десь під Нью-Йорком відбулося велике віче, на якому виступив Нельсон Рокфеллер і підтримав український рух. Там була карикатура: Рокфеллер з піднятим догори тризубом. Таке часом можна було і в газеті "Радянська Україна" знайти. Було навіть про вбивство Бандери. Ясна річ, там не писали, що його вбили комуністи, агенти КГБ. Там писали, що вбили його німці, такий Оберлендер, – щоб замести за собою сліди, бо він, мовляв, боявся, щоб його не притягнули до відповідальності. Але все ж таки та інформація була.

А цікаво – ніде тоді не було фотографій ні Мельника, ні Бандери. Це відомо, для чого – щоб ніхто не знав, який був Степан Бандера. А був такий напівдокументальний фільм "Убийство во Львове".  Одного разу ми у Львові подивилися той фільм і зайшли до кіномеханіка. То був чи не 1966 або 1967 рік. Цей фільм крутили в кінотеатрі імені Лесі Українки. Я пішов з одним трохи старшим хлопцем (бо якщо я молодший, то, може, мене не захоче послухати, бо пацан). Ми підійшли, трошки його обманули: нам це потрібно для такої-то справи, виріж нам два кадри з Бандерою. Це його, мабуть, вразило, він вручну ту касету мотав-мотав, знайшов і щось там чотири кадрики зі Степаном Бандерою вирізав нам. Ми довго морочились, щоби з того позитиву зробити негатив, а з нього фотографії. Це нам дорого коштувало, бо на той час таких фотографів не можна було знайти – це ж не так, як тепер.

Одне слово, вся наша свідомість була спрямована в це русло, допоки не була створена організація. Можна сказати, що як неоформлена організація ми існували давно, це була група хлопців, об'єднаних єдиними поглядами. Пізніше я взявся за написання організаційних документів, щось на зразок статуту за принципом чи не підпільної бандерівської організації: нею керує провідник, його вказівки повинні бути обов'язковими для виконання всіх, тримати таємницю.  Потім я написав присягу, яка теж зобов'язувала дотримуватися таємниці. Вона починалася словами: "Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність..." – такий патріотичний текст. І під кінець: "Якщо я зраджу, то нехай рука друга зітре мене з лиця землі". Так ми присягали, піднімали руку догори з двома пальцями. Нас кагебісти потім питали, чому два пальці, а не три, і дехто не міг то пояснити.

В.В.Овсієнко: А чому?

В.В.Мармус: Казали, що так присягали, але ми ж таких тонкощів не знали. Потім довідувалися, що справді так присягали в інших організаціях. А чому саме так? Якби хто спитав, чому ми хрестимося трьома пальцями, а поляки цілою долонею – то простому християнинові й це нелегко пояснити. Але ми так робили. Так помалу-помалу присягу склало дев'ять хлопців, у тім числі мій брат Микола. А трьох перших – це мій родич Вітів Петро, який тоді ще був фактично неповнолітнім, він 1956 року народження, на сім років молодший від мене; Винничук Петро – 1953 року, трохи старший, і Сеньків Володимир. Ми четверо першими склали присягу. Це була моя основна опора. А потім до нас пішли старші за віком хлопці – мій брат Микола, 1947 року, Кравець Андрій, Слободян Микола, Лисий Микола. Останнім склав присягу і приєднався до нас Сапеляк Степан. Усі вже були в курсі справи, що 22 січня 1973 року над Чортковом мають висіти синьо-жовті прапори і розвішені прокламації до 55-ої річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Народної Республіки в Києві. А також листівки. Ось можна тексти зачитати. Вони були такого змісту: "Дорогі товариші!"

В.В.Овсієнко: А чому "товариші"?

В.В.Мармус: Та тому, що треба було трошки завуалювати. Ми могли написати такий само текст зі словами "шановне товариство" чи "громадяни". Але хотілося трошки ввести кагебістів в оману. Ми готувалися до того, що буде страшний шум, що нас будуть шукати. От і закінчення – "Хай живе вільна Україна!" Бо все радянська пропаганда лається: «самостійна», «самостійники». Ми того свідомо уникли, замінили: "Хай живе вільна Україна!" Ясна річ, що мали на увазі ту ж самостійну Україна. Можна зачитати:

"Дорогі товариші! Сьогодні минає 55 років від того дня, коли в Києві IV Універсалом Центральної Ради було проголошено самостійність Української Держави.

Цей історичний акт продемонстрував волю українського народу, його споконвічне прагнення до незалежності.

Проте сьогоднішня радянська офіційна історіографія намагається показати цю подію в очах нашого покоління як антинародну.

Це грубе перекручення історичної дійсності з обуренням засуджує передова громадськість. Це засуджує кожний, кому дорогі інтереси нації.

Дорогі товариші! Гідно зустрінемо цю знаменну дату, яка по праву вважається нашим національним святом!

Хай живе вільна Україна!"

Це було написане плакатними перами на шпалерному папері, десь так півметра шириною – звичайний шпалерний папір. Крім цього, були ще гасла з закликами:

Свободу українським патріотам!

Ганьба політиці русифікації!

Хай живе зростаючий український патріотизм!

Свобода слова, друку, мітингів!

І ще інші такі гасла. Це також було написано великими буквами, щоб можна на відстані 10 – 20 метрів читати. Бо передбачалось наклеювати їх високо, щоб не можна було зразу зірвати. Усе це було акуратно написано друкованими літерами, потім були витерті залишки слідів рук, скручено в рулони, запаковано і чекало відповідного дня. Перед тим пішло нас кілька чоловік до Чорткова, спеціально вибрали місця, придивилися, як туди можна добратися і де прапори підняти, щоб робити за планом, а не під час операції ходити й думати, де їх розвішувати.

Цю справу ми зробили в ніч на 22 січня 1973 року. Зроблена вона була, можна сказати, блискавично. Хоч то була досить холодна пора, вітер зі снігом, у руки було холодно, але хлопців було досить, ми поділилися, хто де що має робити, розклеїли. Я сам особисто з Вітівим піднімав прапори. Звичайно, ми клеїли й листівки, але в чотирьох місцях ми вдвох здерли ті радянські прапори і на їхнє місце підняли синьо-жовті. Перший прапор ми підняли на критому ринку, другий – на кінотеатрі "Мир". Щоправда, ми хотіли також встановити коло райкому партії на флагштоку, але він був так закріплений, що ніяк не вдалося його зняти. Так що в нас і п'ятий прапор був, то ми його там на якомусь дереві й залишили. Під час слідства він і не згадувався. А ще був у лісгоспі на флагштоці попри дорогу.

Кагебісти потім розпитували сторожа, як то так сталося, що там опинився прапор. Він каже: "Не знаю. Я прийшов увечері, сів, дивлюся – ваш прапор. А вранці дивлюся – наш прапор". Воно тоді стало ледве не анекдотом. Четвертий прапор ми піднесли на педучилищі, що наробило серед  дирекції переполоху. На кожному місці, де висіли прапори, ми розклеювались прокламації, і не тільки там.

Минув місяць часу. Взяли Степана Сапеляка. Слідом за Сапеляком мене, а десь до півроку всі ми опинилися в Тернопільському управлінні КГБ.

В.В.Овсієнко: У якій послідовності ви були заарештовані?

В.В.Мармус: Сапеляка заарештували першим 19 лютого 1973 року. Десь 17 чи 18 лютого його викликали і випустили. Він по своїй наївності зразу побіг до мене, що мені дуже не сподобалося. Я сказав: "Та ти ж явно хвоста притягнув за собою!" Я йому зразу сказав: "Зроби в себе вдома чистку". Бо в себе я зробив. Мені тепер так шкода, бо я такі речі не знав, куди подіти, крутився з ними – та взяв спалив. Це й досі мене мучить, мені шкода, що я такі речі понищив. І фотографії теж. Я взагалі збирався на нелегальне становище переходити. У мене два пістолети були, один бельгійської марки, другий – ТТ, купа патронів.

В.В.Овсієнко: У своїй статті «Прапори над містом»* (*«Молодь України», № 7 (17638), 22 січня 1998 року. – Ред.) ви писали, що навіть ходили в ліс вправлятися в стрільбі?

В.В.Мармус: Так, хлопці трохи тренувалися обходитися зі зброєю. Там ще й карабін був, і обріз. Ситуація була така, що снувалися різні плани. Думалося й таке, про що зараз не хочеться й говорити, бо не знати, чим би воно закінчилося, якби ми здійснили ті думки. В інших хлопців теж ідеї та плани.

Але сталося так, що після того попередження з боку Сапеляка на його хату зробили наліт, обшук, позабирали деякі речі. Небажано було, щоб вони попали в руки кагебістів. Але він мені тільки сказав так, що вдома все поховали, а насправді воно там і лишилося. Забрали. Це було 19 лютого 1973 року. Через кілька днів, 24-го, такий обшук зробили в мене. Я так непомітно вступився з дому.

В.В.Овсієнко: Під час обшуку?

В.В.Мармус: Ні, коли з машиною під'їхали, я раз! – і втік... Потім увечері підходжу, збираюся – хотів тікати. Збираюся, а тут в одному вікні двоє облич видно, у другому теж. Заходять до хати: "Руки вгору!" Обшукали і наказали збиратися. Начальник районного КГБ Мальцев був у гумаках (у гумових чоботях), у плащі. Усього їх чоловік дванадцять було.

В.В.Овсієнко: Вони були озброєні? То було видно?

В.В.Мармус: Ну аякже!

В.В.Овсієнко: Значить, вони знали, що у вас є зброя?

В.В.Мармус: Припускали. Вони припускали, що хлопці можуть щось мати...

В.В.Овсієнко: І можуть вчинити опір?

В.В.Мармус: Так. Мальцев ходив по хаті, підкидав на долоні орден січових стрільців. Кілька разів татові притискав до голови той орден, аж голова задиралась: "От бачиш, ти колись носив його і так виховав сина – давай збирайся!" – Це вже мені.  Сестра пробувала дати мені щось їсти, а він:  "Нічого, ми там нагодуємо". Так нашвидкоруч мене зібрали, вийшов я на поріг, а там уже двоє мене вхопили за рукави і посадили в машину, в самий зад мене заштовхали. Матюкаються, такі ніби підпилі – незрозуміло мені було... Десь там у болоті застряли трошки, бо була така ніби весняна пора.

В.В.Овсієнко: А в чому вас везли – у «воронку»?

В.В.Мармус: Ні, то був "бобик", "газик". Такий, що лавки з двох сторін. Їх там набилася повна машина. Виїхали вони з села зі мною, а на асфальті в долині зупинились, під'їхала машина "Волга", мене в ту "Волгу" пересадили і повезли. Сіло двоє по боках. Не знаю, для чого вони так зробили – щоб часом хто не передав, у якій машині повезли та не перейняли, чи що?

У Чорткові трохи зупинились і поїхали прямо в Тернопіль. То вже була десь година друга ночі, далеко після дванадцятої. Можливо, воно погано, що я не цікавився, хто то і що то, а вони самі казали: "Бачиш – із Києва спеціально приїхали вами займатись!" Мальцев мені показував кілька книжок, видно, зарубіжного видання і питав, чи я читав їх, чи ні. Я не дивився, то він підбігав, за волосся мене піднімав: "Що, не хочеш дивиться? Дивись отуди вперед! Тебе сюди привели, щоб ти спав, чи що?!" Десь, може, коло двох годин ми з ними поговорили, а потім мене відправили в камеру. Так у різну пору доби – і вдень, і вранці, і вночі – повторялося десь коло місяця.

Потім до мене підсадили одного нібито бандерівця, якого привезли з Мордовії. Я собі добре запам'ятав його прізвище – Павлишин Михайло, і всюди потім розпитував, але ніхто з бандерівців у таборах такого прізвища й близько не знав. Значить, то просто підсадили такого, щоб він, по можливості, у мене щось вивідав. Потім був ще один – Фурманов Валерій, який за валюту сидів по 80-й статті. Він також розказував, що був у Львові, і там якийсь професор дуже мною цікавився. Просив, щоб я  пригадав собі його прізвище.  Були такі випадки.

Хлопців також посадили, всіх нас визбирали. У вересні відбувся суд. Дали нам різні терміни. Мені – 6 ув'язнення і 5 заслання, брату Миколі і Сапеляку – по 5 і 3, Сеньківу і Винничуку – по 4 і 3, Слободяну з Кравцем – 3 і 2, ну а Вітіва, як ще ніби малолітнього, хоч він на час суду вже ніби став дорослим, і Лисого Миколу не судили.

Через деякий час нас забрали на етап, возили по різних тюрмах – у Київ, Харків, Свердловськ, Перм. Хлопців – Слободяна, Винничука і Кравця – залишили в Мордовії, а Сеньківа, Сапеляка мене і брата Миколу відвезли на Урал.

Мені досить яскраво запам'яталися перші враження, як я попав до земляків у табір № 35 на Уралі. Це станція Всехсвятська, Пермська область. Коли зняли з поїзда – конвой, сніги по коліна. Місяць лютий...

Я ще під час слідства захворів шлунком, то тоді мені було досить неприємно – зі Свердловська з високою температурою мене забрали в Перм, а звідти назад, тому що ці табори в Пермській області. Зняли десь на дорозі – не знаю, скільки там сот метрів вели конвоєм, потім посадили в машину, привезли в табір у Всехсвятській, посьолок Центральний, ВС-389/35. Якесь таке чекання, що от десь тут сидять люди, яких я знав: – Мороз, Світличний, Кандиба, Калинці, ось зараз я з ними зустрінуся... Які вони? – був такий якийсь юнацький романтизм. Уже забувалося, що то тюрма, неволя. Головне – щоб зустрітись.

Спочатку зачинили нас у карантин. Тоді ми зустрілися з хлопцями з Івано-Франківщини – з Дмитром Демидівим і Василем Шовковим, які також приблизно в той же час створили подібну організацію.* (*“Спілка української молоді Галичини”, створена 1972 р. в Коломиї, заарештована в березні 1973 р. – В.О.) Вони взагалі нічого не зробили, ці хлопці, але їм дали великі терміни.

Потримали трохи і випустили нас у зону. Почались цікаві знайомства. Спершу з тими людьми, яких ми вже заочно знали. Було цікаво робити нові відкриття, бо наяву-то воно зовсім інакше. Коли людину не бачиш, то в уяві вимальовуєш, яка вона є, а тут бачиш – зовсім інше зображення, не те, що собі думав. Скажімо, ось Іван Кандиба – маленький, а здавалося, що якийсь велетень, людина сильна, велика.* (*7.06. 1930 – 8.12. 2003, член-засновник Української Робітничо-Селянської Спілки, згодом член-засновник Української Гельсінкської групи. Ув'язнення: 1961 – 1976, 1980 – 1988. – В.О.)

В.В.Овсієнко: Між іншим, таке саме враження мав і я, коли вперше побачив Кандибу.

В.В.Мармус: Він цікавий чоловік, вивідував, що там на волі говорять. Та вже майже рік часу минуло від того, як ми з волі, тому що нас навесні забрали, восени судили, ще трохи потримали, етапом возили місяців два... У Києві досить довго тримали, в Харкові довго ми сиділи, та й у Свердловську посиділи. Познайомився з Іваном Світличним – дуже цікавий був чоловік. А що найцікавіше – познайомитися з людьми з легенди, яких нібито давно й не було – з вояками УПА. Їх на 35-й було ще дуже багато. Це Пірус Василь, фактично мій земляк, він з Бучацького району, Верхоляк Дмитро, Дмитро Бесараба, Савчин Олекса, Василь Підгородецький. Палійчук Дмитро, з яким у мене склалися близькі стосунки. Цепко був, Мамчур Степан,  Пришляк Євген. Були, були хлопці. Почалися розмови з ними, я дуже багато їх розпитував, що навіть у якійсь мірі викликало підозріння, що щось він дуже багато цікавиться.

В.В.Овсієнко: А хто там був із шістдесятників?

В.В.Мармус: Іван Світличний, Семен Ґлузман з дисидентів, Ігор Калинець, Зиновій Антонюк, Коц Микола. Потім привезли Євгена Пронюка, Валерія Марченка. Було досить людей. Микола Горбаль з самого початку був. Там ще під той час був Буковський – цікава особистість, з російських дисидентів. Він нами трошки цікавився. Все ж таки ми вважалися наймолодшими, то йому було цікаво, що нас привело в табір.

В.В.Овсієнко: І Степан Сапеляк теж з вами був? Мені цікаво, чому нас не зводили з Сапеляком?

В.В.Мармус: Ні, Сапеляк був на 36-й.  Трошки пізніше привезли мого брата Миколу.

У таборі, хочу сказати, робилися різні акції. Я до того ставився трохи обережно. Писали ми заяви, але я бачив, та й інші так говорили, що деякі хлопці, російського походження, просто напрошувалися на «критку».* (*За систематичні порушення табірного режиму в'язнів через суд переводили на тюремний режим до трьох років і етапували до Володимирської, потім Чистопольської тюрми. – В.О.). Але за Ігоря Калинця, коли йому не хотіли дати побачення, а приїхала дружина, – то ми писали заяви в прокуратуру з протестом. Така ж акція була за Євгена Пронюка – у нього там щось було...

В.В.Овсієнко: У нього був туберкульоз, а його не лікували.

В.В.Мармус: Так, туберкульоз. То ми також вимагали. Потім мене раптом забирають на етап. Виявляється, що утворили нову політичну зону на посьолку Половинка, 37-й табір. Утворили його таким способом, що з кожного з уже існуючих таборів відсіяли певну частину в'язнів і перевезли туди.

В.В.Овсієнко: Якого це було року?

В.В.Мармус: То десь у 1975 році. Я собі пригадую, що інформацію про закінчення переговорів і підписання Гельсінкських угод  ми читали ще на 35-й, тобто після 1 серпня. Так десь під осінь мене і ще когось забрали. Туди ж підвезли людей з Мордовії, в тому числі й наших хлопців – Слободяна, Кравця, Винничука. Також Яромира Микитку, з молдаван був Джіку Гімпу.

В.В.Овсієнко: Так, це справді було під кінець літа 1975 року. Я пам'ятаю, як хлопців забирали з 19-го табору, з Мордовії.

В.В.Мармус: Тоді з Мордовії привезли також Василя Лісового, Василя Долішнього, Артема Юскевича... Їх було чоловік 30. А з 35-ї через деякий час привезли Євгена Пронюка. Хочу сказати, що через Пронюка ми домовилися з братом, який залишався на 35-й, про зв'язок. Адже рідним можна листуватися – писати з зони в зону. Там кагебісти роздавали книжки, щось таке про буржуазний націоналізм. Така книжка була і в брата, і в мене. По її тексту ми підбирали букви, писали листи і пробували кілька разів повідомляти, які робилися і готувалися акції, і прізвища тих, хто буде брати участь. Старалися лист зробити великий, щоби там можна було більше вмістити інформації. Пізніше, на річницю підписання Гельсінкської угоди, приїздив кагебіст і питав: «Що ви тут готуєте до річниці?» І сказав мені, що якщо нічого не буде, то вони мого брата привезуть сюди. Але щоб нічого не було! Я сказав, що не можу знати, чи буде що, чи не буде. Хоч акція й відбулася, то все ж таки через якийсь час брата привезли. Ясна річ, цю зону не зрівняти з тими іншими, бо не було в нас таких активних діячів. Та й було там усього чоловік 50. Маленька зона. Потім там через паркан відкрили іншу. Привезли туди якихось старих людей, що в дорозі деякі й померли. Туди попав і професор Юрій Орлов.* (*Голова Московської Громадської Групи сприяння виконанню гельсінкських угод, заарештований у лютому 1977 року. – В.О.). Ми навіть пробували з ним контакти навести, писали, бо ми ж на одному підприємстві працювали. Нас заводили в житлову зону, а їх виводили на роботу. Ми робили в дві зміни – ми в другу, а вони в першу.

Одного разу ми задумали провести акцію відносно поганого харчування. Там були погані продукти. А якраз у ПКТ* (* «Помещение камерного типа», те саме, що БУР – «барак усиленного режима» – за порушення режиму туди запроторювали до 6 місяців. – В.О.) сидів Сергій Ковальов, і ще там, по-моєму, з ним був Олесь Сергієнко і, можливо, Семен Ґлузман. То не знайшлось способу передати йому інформацію, щоб він підтримав нас. Я взяв записку, кілька цукерок, хлопці дивилися, чи ніхто не йде, а я прогорнув колючий дріт і бігом по доріжці «запретки» добіг до ПКТ, переліз там через дріт і постукав у вікно. Він там сидів спиною до вікна, обернувся. Можливо, він навіть і не зрозумів чи подумав, що це якась провокація.

В.В.Овсієнко: А та заборонена зона не прострілювалось?

В.В.Мармус: Я не знаю. Я видів – вишка, солдат дивився, але, може, і він не зрозумів. Може, думав, що я працюю в запретці, бо там ходило кілька чоловік. Квецко Дмитро* (*1935 р.н., лідер Українського національного фронту, ув'язнений 1967 на 15 р. та 5 р. заслання. – В.О.) – він часом ходив у запретку, бо то йому треба було «для комплекції». Квецко то ходив працювати в запретку, але записки в ПКТ він не передав би. А я туди забіг і через ту шпарку – бо вікно було трошки відхилене – вкинув записку і бігом назад, щоб мене не засікли, бо, ясна річ, це було би досить сумно закінчилося, якби дізналися, що хтось туди добігав.

Потім ми йому ще раз передали інформацію. Я ж потім робив у прачці, і от з БУРу приносять на прання білизну. На трусах Ковальова написано дві букви: "СК". Я розірвав гумку, на кінець примотав записку, хто в нас сидить (бо казали, що він звільняється чи його кудись забирають), з'єднав гумку з таким розрахунком, щоб як він буде надівати труси, то вона обов'язково обірветься, а як він схоче її зв'язати, то витягне записку. Так і сталося, про що він потім згадував. Бо пізніше мені з ним таки довелося зустрітися.

Збирали ми хроніку подій у таборі. Я списував, які події відбувалися. Пізніше, коли я вже почув, що мене звідти вивезуть, то я залишив її на Берничука Аполлона...

В.В.Овсієнко: А вам удавалося звідти передати на волю ту інформацію?

В.В.Мармус: Пробували кілька разів, але, на жаль, я не знаю, чи вона доходила. Там був такий Ізраель Зальмансон* (*З групи євреїв-«самольотчиків», які 1970 намагалися викрасти літак, щоб на ньому втекти з СРСР. – В.О.). Він дав адресу дівчини в Москві, яка була ніби як жінка Паруйра Айрікяна* (*Лідер Національної Об'єднаної партії Вірменії. – В.О.), щось таке на "-ко", звучить по-українському....

В.В.Овсієнко: Сиротенко Лена, вона єврейка, але прізвище в неї українське.

В.В.Мармус: Мені вдалося було передати інформацію на волю, але той чоловік сказав уже пізніше, коли я з ним на волі зустрівся, що він ходив до неї, але її не було вдома. Батько чи хто його зустрів холодно. То він прив'язав камінець до того целофану з інформацією і кинув на середину Москви-ріки. Каже: «Що я буду казати? – Боявся».

В.В.Овсієнко: Люди передали з неволі – і от пропало...

В.В.Мармус: Так. Був ще інший випадок. Хроніка велася постійно-постійно, і шкода, що вона, можливо, так і загинула. Бо як мене звідти вивезли, я не чув, де подівся той Аполлон Берничук, на кого він її залишив і чи він ще живе.

Під кінець 1977 року  я подав заяву, що переходжу на статус політв'язня.

В.В.Овсієнко: Боротьба за статус політв'язня почалася в кінці 1976 – на початку 1977 року.

В.В.Мармус: Так, я вже не ходив на роботу, всі нашивки позривав. Дали мені півроку ПКТ. Спочатку був карцер, щоб змінив свої думки і відмовився. Вони так зі мною трошки церемонились. Посидів там трохи, перевели на 36-у, в Кучино, посадили в одну камеру з Семеном Глузманом і литовцем – Шарунас Жукаускас. Також цікавий чоловік. Пізніше мене пересадили до Олеся Сергієнка і Євгена Пронюка, я сидів уже з ними. До кінця під той час там десь по сусідству сидів Євген Сверстюк. Пригадую, як ми йому на Різдво колядували, кричали. Потім повернувся Анатолій Здоровий з Харкова. Його кудись возили. Було там цікаво – звідти ми також писали, передавали інформацію. Я тоді свій обвинувальний висновок кудись там переслав, але виявилося, що він опинився в КГБ.

Така була, якщо так скоро говорити, ситуація в тих таборах. Звідти мене забрали на заслання. То був лютий 1979 року, десь днів за 10 до кінця терміну забрали. Мені якраз передали інформацію, а мене несподівано вхопили і вона так і лишилася в зоні захована. Я впирався, бо в мене багато чого позабирали – зошити з записами та інше. Потім, щоправда, дещо повернули. А тоді на мені був складений акт: тенденційно підібрану антирадянську інформацію конфіскувати. Я тоді ліг на землю і казав, що не піду, якщо мені не повернуть мої папери. Там у мене були цікаві портрети... Один з них сказав, що дає слово офіцера, що повернуть... Забрали мене і повезли у Свердловськ, звідти в Тюменську область. Там досить довго довелося чекати, поки не випустили на заслання.

Ясна річ, що там уже були інші умови. Потім виявилося, що в сусідньому районі сидить Семен Ґлузман, трохи на північ – Красівський Зіновій. А нижче, в Кургані, – Шабатура Стефанія. Ми листувалися. Також листувалися з Іриною Сеник. У нас було досить активне листування. Пізніше налагодилися контакти з закордоном, з "Міжнародною Амністією".

Тримали мене в Тюменській області, Ісетський район, село Шорохово. Там є така річка Ісеть, то від назви річки містечко і район. Там же на засланні був мій брат Микола. Це нам зробили таку поблажку: я ніколи не сподівався, що ми будемо й на засланні разом. Коли мене випускали в Тюмені, то застерігали: дивіться, щоб ви там щось не зробили, бо ми вас розвеземо. Але все-таки ми були там разом.

Минув рік заслання. Там начальником комендатури був майор Шубін, який виявився непоганим чоловіком. А в брата Миколи якраз уже кінчався термін заслання. Той майор каже мені: «Взагалі то я маю право дати тобі відпустку, щоб ти міг разом з братом поїхати додому». Що він і зробив. Та відпустка виявилася досить бурхливою. Нам не давали ніяких документів, тільки супровідний лист, я їхав без паспорта. Нас не хотіли брати в літак. Потім таки посадили. А відпустки всього тиждень. Ми прилетіли літаком "Тюмень – Київ" і зразу пішли до Лісових, бо у мене були контакти з Вірою Лісовою. Можливо, не зразу, бо ми хотіли потрапити й до Оксани Мешко. Походили, а її на той час не було.

В.В.Овсієнко: Її засудили 7 січня 1981 року.

В.В.Мармус: Пізніше ми з нею залистувалися. Ми з братом ще й у Василя Стуса були. Випили там пляшечку коньяку. Він подарував нам фото і книжки: «Літопис Самовидця» та двотомний «Шевченківський словник».

В.В.Овсієнко: Означу: Василь Стус був у Києві від серпня 1979 року по 14 травня 1980 року.

В.В.Мармус: Так, то було у 1980-му. Він питав: "Ви не помітили – ніхто за вами не йшов, хвоста не було?"  Там ще була така ситуація. Під'їхали до Лісової, підходимо – а там машина під'їжджає, перевіряють у нас документи. Брат мав паспорта, йому якраз видали, а я по кишенях раз-раз, а вони кажуть: "Та в тебе немає нічого". І в машину, відвезли в КГБ, зачинили. Обшукали там, позабирали все – враження було досить прикре... Я сказав: "Давайте папір, я зараз писатиму скаргу до прокуратури – на підставі чого нас затримали? Ми що, не маємо права по Києву ходити? На маршрутному листі написано: "Путь следования: Тюмень – Киев". А вони мені кажуть, що я повинен був прямо з Борисполя їхати в Тернопіль. А я сказав, що мав їхати поїздом, то їздив на вокзал, а тут це по дорозі. Опівночі нас випустили.  Я й не знаю, яке то відділення міліції, де воно саме є.

Коли приїхали додому, там також постійно возили на розмови, так що аж надокучило. А коли я повертався назад, то вони там такий рейвах учинили, що ніби я хотів потай виїхати в Київ. З аеропорту в Києві мене забрали, тримали цілий день, возили на обід. Я, правда, не хотів їсти, то вони сказали: «Ви що нам тут – голодівку хочете влаштувати»? А я кажу: "А що ж? Ви мене забрали, там речі лишилися, ви щось запхаєте в них і скажете, що це я щось перевозив?" Мене потримали майже до відправлення літака.

Майор Шубін з Тюмені був незадоволений, казав: "Я думав, що воно так обійдеться, а мені дали догану за тебе, що я тебе так відпустив". Отака була поїздка. Але все-таки було задоволення, що побував зі знайомими, що додому заглянув.

Що ще можна сказати? У тому Шорохові був великий контингент "хіміків" – десь коло 500 чоловік. Вони там будували свинокомплекс. Було в мене інтересне спілкування з ними, хоч то елемент невиправний: слухали – не слухали, а виявляється, що вони просто хотіли мати якусь із того матеріальну вигоду. Ніяк не могли повірити, що це так безкорисливо, що це без будь-якої вигоди робиться. Вони мені казали: "Не може бути, що ти не зв'язаний з ЦРУ, що тобі долари не дають за те".  Такі були наївні хлопці.

Одного разу, ще як брат був, ми хотіли поїхати до Стефи Шабатури в гості в село Макушино Курганської області – найняти машину і тайком поїхати. Але з якоїсь причини не вдалося. Ми ж були на обліку, перевірку проходили. Але ті поліцаї любили, ну, як сказати любили – поважали нас: казали, що з нами немає ніякої мороки, на відміну від тих «хіміків», бо там вічно бійки, вбивства, зґвалтування і багато такого. А з нами вони не мали таких прецедентів.

Одного разу десь із Мельбурнського університету, з Австралії, написали листа в Ісетський райком партії, щоб нас звільнили. То нас викликали, щоб ми дали відпис, що нас тут не переслідують. Ми відмовилися: «У листі немає ніякої неправди. Але що – хіба ми тут по своїй волі перебуваємо і чи маємо якісь права? Ми не маємо ніяких документів, позбавлені всього». Я потім, щоправда, відписував, але, ясна річ, той лист, напевно, не дійшов далі Тюменської області.

В.В.Овсієнко: Ота публікація в газеті "Летела утка над трубой" з цим пов'язана?* (*«Тюменская правда», 24.12. 1982, автор В.Хренов. – В.О.).

В.В.Мармус: Ні, це був інший випадок. Це радіо "Німецька хвиля" передавало статтю, що політв'язні використовуються на будівництві газопроводу «Уренгой – Памари – Ужгород». Я, скажімо, не був прямо на тому газопроводі, але господарство, в якому я працював, якоюсь мірою обслуговувало ту систему. Не можна було сказати, що я працював безпосередньо на тому газопроводі, але якесь відношення мав. То вони ледве чи  не фейлетон надрукували, що я, Красівський, Глузман, Усатюк (з молдаван) і ще кілька політзасланців у Тюменській області використовуються на будівництві газопроводу.

Були, були там такі випадки, кагебісти постійно приїжджали, вели з нами розмови. Було таких церемоній... Ми з Зоряном Попадюком листувалися, який під той час був у засланні в Казахстані. Його там арештували, то приїжджали нас допитувати. Тарас Мельничук прислав мені листа, що задумав рискнути вирватися на волю ціною публікації в газеті. Не знаю, чому він саме мені про це написав, бо я з ним не був аж такий близький товариш. Ну, на 35-й зоні були ми трохи разом. І такого листа він написав. Він сидів у зоні десь у Вінниці.

Тоді в нас зав'язалося листування з Галею Горбач. Вона була трохи здивована, що так пізно дістала ширшу інформацію про нас. Я цим не поклопотався, бо сподівався, що Степан Сапеляк подав таку інформацію. Він був у 36-й зоні, а казали, що звідти був добрий вихід. А виявляється, що воно десь застряло. А зараз, через багато років, вже воно не те. Беру оті самвидавні видання, то фактично там немає інформації, що така група хлопців сиділа.

Я звільнився і на Новий 1984 рік приїхав у Чортків.  Було досить мороки, бо перед ув'язненням я жив у Росохачі, то з тієї причині не хотіли мене прописати в райцентрі. У селі, на батьківщині, вже жив брат. А в Чорткові мені давала прописку сестра, у неї місце було ніби непогане. Вони не хотіли мене прописувати, бо я не мав роботи. Пішов шукати роботу – кажуть, що я не прописаний, тому на роботу не візьмуть. Я десь так зо два місяці ходив, а потім кажу:  "Знаєте, що? Якщо так, то везіть мене туди, звідки я приїхав". Була в мене з ними досить нервова розмова, але потім таки дали мені прописку в сестри. Постійне слідкування я відчував.

Коли я повернувся, то зібрали всю нашу сім'ю в Росохачі, приїхав з відділу пропаганди такий Подоляка і повідомив, що от ваш брат Володимир не виправився. Якщо він і далі буде вести антирадянську агітацію, то буде поставлено питання про перебування його в районі. А також і до вас, каже, буде відповідне ставлення. Це було для них трошки моторошно – як це так? А він ще добивався, щоб я публічно сказав, що не буду займатися антирадянською агітацією. На це я йому відповів: "Знаєте, уже від тих розмов мене нудить". Це його  дуже обурило.

В.В.Овсієнко: А ви тоді вже були одружений? Щось ви про це не згадали.

В.В.Мармус: Я був неодружений – Ірина пізніше приїхала і ми в Чорткові одружилися. У Шорохово (в Тюменській області) направили молоду вчительку. Я з нею познайомився.  Виявилося, що на неї батьки вже починають тиснути, бо їм кагебісти сказали, що їхня дочка зв'язалася з бандерівцем. У мене, може, й не було таких серйозних намірів, але  кагебісти говорили, що це, бачите, тільки для забави. Я опинився в такій ситуації, що як залишити її, то це якоюсь мірою підтвердити їхню версію. Бачу, що вона так до мене ставиться, приїхала в Чортків – і ми нею одружилися. Вона влаштувалася вчителькою. Це також було не так просто, бо як директор школи, так і третій секретар райкому партії, така Полиняк, та й завуч і навіть сам начальник райвідділу КГБ Черниш зустрічалися з нею, намовляли, що з ким ти зв'язалась, та він такий-сякий, їдь додому і так далі. Була така обробка.

У той час, 1986 року, в Чортківському педучилищі кілька студентів мали намір створити підпільну організацію, виготовили посвідчення, чи, точніше, такі партійні квитки з гаслом "Україна для українців!". Може, там ще якісь ознаки організації були, я не знаю і тих квитків не бачив. Їх скоро викрили – і зразу мене викликають, питають, чи я з ними не знаюся. Такий Синіцин, полковник з Тернополя приїхав, який ще був лейтенантиком, коли в сімдесят третьому нас судили. Питав, чи я їх не знаю і якої думки про них.

У тому ж училищі студентка Люба Кавчук мала необережність негативно висловитися щодо чорнобильської аварії. То її так притиснули, що вона отруїлася і ледве не віддала Богові душу. Я хотів з нею контакти навести – то зразу за мене взялися: дивись, мовляв, не бажано, щоб ти намовляв її на щось, бо будеш мати велику неприємність.

Підійшли вибори до Верховної Ради СРСР. Тоді, в 1988 – 1989 роках, події розвивалися швидко. Навесні 1989 року я їздив у Київ на установчий з'їзд «Меморіалу». Там на стадіоні був великий мітинг, якраз Юрій Бадзьо звільнився, виступав на ньому. Я перед тим сфотографував могилу, в якій поховані жертви чортківської тюрми, і передав тоді Івану Драчеві. Тоді ж ми в Чорткові створили "Меморіал" з молодих хлопців. Що цікаво, всі хлопці з нашої росохацької організації взяли участь у створенні "Меморіалу", але КГБ розігнало нас. Тоді ми пішли в хату. Я на той час уже був членом Української Гельсінкської Спілки, голова обласної філії Левко Горохівський був тоді на установчих зборах товариства «Меморіал». Хоч він і я були попереджені. Це вже робилося по лінії УГС – створювалися громадські організації, я постійно їздив у Тернопіль, зібрання відбувалися на Левковій квартирі.

В.В.Овсієнко: Тернопільську обласну філію УГС було створено в січні 1989 року.

В.В.Мармус: Так-так, 14 числа, якраз на старий Новий рік. Ми запланували збори, але нас усюди позатримували – кого де. Їхав Михайло Горинь з Зіновієм Красівським, їх десь у Львові затримали. Я хотів добратися до Тернополя напередодні ввечері, то мене зупинили на Чортківському залізничному вокзалі, забрали паспорт, тому що якась жінка вказала, що чисто такий як я обікрав її! Мене тримали в кімнаті міліції на вокзалі, якісь протоколи писали-писали до півночі, потім випустили. Я йшов дорогою, а за мною машина їхала, з неї кричали, кликали мене в машину, сміялися-реготали. Одне слово, був такий час, що вони вже не могли щось таке серйозне зробити, але ще щось таке намагалися. Тоді ми зібралися з районів 26 січня, обрали Левка Горохівського головою.

Ми створили Народний Рух у районі. Були такі жінчині товаришки-вчителі, з деякими людьми я сам познайомився, кілька їх зібрав і запропонував створити ініціативну групу, щоб створити Рух. Прийдете, мовляв, нібито випадково на збори "Меморіалу" і зробите заяву, що всюди, мов, створюється Рух, то давайте будемо створювати і в Чорткові.  Призначимо день, напишемо оголошення. У мене й досі той плакат є. Коли створювався Рух, також Горохівський приїхав з Тернополя. Хоч він був попереджений, але то було зроблено.

Ми всі ті громадські організації створювали, а під кінець створили районну філію УГС. Горохівський навіть здивувався, що в Чорткові так пізно була створена філія УГС. Мене обрали головою. Взагалі ми не думали її створювати, але Горохівський сказав створити. Члени Української Гельсінкської Спілки приїздили на зібрання в район.

І так повелося, що вже коли ми на основі УГС у квітні 1990 року створили Українську Республіканську партію, то я знову став головою. Так аж дотепер – кожного року мене переобирали. 1997 року ми перейшли в Республіканську Християнську партію. Бажано, щоб когось іншого обрали, з молодших, хоча ми не дуже й старі. Ще п'ятдесяти немає, але дехто собі може подумати, що тут якась монархія, бо така одна особа незамінна, чи що?

Ще пригадую, як ми Товариство репресованих створювали в Києві.

В.В.Овсієнко: Це було 3 червня 1989 року на Львівському майдані в Києві.

В.В.Мармус:  Нам не відчинили Будинок художника. Міліція трохи докучала. Підганяли і вимагали, щоб скоріше розійшлися. То ми стали довкола клумби. Богдан Горинь вів збори. Прекрасно було, мені то сподобалося.

В.В.Овсієнко: Ви зараз є депутат обласної Ради?

В.В.Мармус: Так, це вже другий раз. Я був депутатом районної Ради в 1990 році. Потім 1992 року було дообрання до обласної Ради на місце вибулого. То я одночасно був депутатом і районної, і обласної. Нині я в комісії боротьби зі злочинністю та корупцією, а в попередньому скликанні був в етичній комісії. У районній Раді також у комісії боротьби з корупцією та злочинністю.* (*В.Мармус був обраний до обласної Ради також 1998 і 2002 р.р.. – В.О.)

В.В.Овсієнко: А розкажіть ще про своїх діток.

В.В.Мармус: Я часом думаю, що вже трохи старий, але як подивлюся на своїх дітей, то одразу молодію.  Маю двох синів. Старший Сашко, з 1985 року, а молодший, Василько (так названо його на честь діда, Василя) – 1992 року, ще маленький. Хотілось би, щоб виросли нормальними громадянами держави. Сподіваюся, що їм не потрібно буде по тюрмах сидіти, як ми сиділи. Щоби вивчилися, щоб нормально працювали – для держави і для себе.

Я вже рік працюю в районній адміністрації консультантом з питань релігії та зв'язків з політичними партіями. Це такі в мене функціональні обов'язки. Щоправда, таких обов'язків у мене на папері немає, але я займаюся цими питаннями.

Щодо релігії, то воно так сталося, що це в нас досить слизьке питання і ніхто ним не хоче займатися. У нас є міжконфесійні конфлікти, в яких замішано дуже багато людей. Подекуди фактично безвихідна ситуація, тому що дві конфесії борються за одне приміщення. Одна церква на село, а в селі дві конфесії – греко-католицька і православна. І обидві претендують на один храм. То їх неможливо якось поділити. Робиться все для того, щоб побудували інший храм та й не сварилися між собою. Але це пов'язане з коштами. Заважають амбіції.

У районі є різні партії. Є Демократична партія, є Народний Рух, є Республіканська партія, хоч там кілька чоловік – тих, що не хотіли з нами перейти в РХП. Є КУН, є "Громада" (3 чоловіки) і ХДПУ. Є громадські товариства – "Просвіта", Союз українок, Товариство репресованих, Братство вояків УПА. Доводиться час від часу їх збирати і радитись, що далі робити, як співіснувати. Така робота.

В.В.Овсієнко:  Скажіть, будь ласка, де тепер хто з ваших колег живе?

В.В.Мармус: Андрій Кравець помер два роки тому. Микола Слободян, Петро Винничук і мій брат Микола живуть у Росохачі. Там же й два інші, яких не судили, але це чесні хлопці. Це Петро Вітів і Микола Лисий. Володимир Сеньків одружився на засланні і залишився в Томській області. Кілька разів він пробував десь тут купити якесь житло, але щось не вдається. Можливо, він ще повернеться сюди. А Степан Сапеляк живе і працює в Харкові. Приїжджає сюди до матері.

У цім році ми відзначали 80-річчя IV Універсалу і 25-річчя того, як ми в 1973 році відзначали цю подію. То ми збиралися, зустрічалися. Звичайно, ми зустрічаємося частіше, але тоді був ювілей був і в селі, і в районі. Райдержадміністрація видала спеціальне розпорядження про відзначення 25-річчя підняття над Чортковом національних прапорів.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 15 – 35.


Знімок В.Овсієнка:

MarmusV  Плівка 5737, кадр 33.  23.01. 2003, м. Чортків. Володимир Васильович МАРМУС.

Рекомендувати цей матеріал