Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

14.07.2005 | Захаров Б.Є., Овсієнко В.В. | Інтерв

МОЇ  УНІВЕРСИТЕТИ

Інтервיю з Василем ОВСІЄНКОМ для Харківської правозахисної групи в кінці березня 1997 року взяв Борис Захаров. З доповненнями в лютому 2004 року, з виправленнями 2007 року і пізнішими..

Бо мене хоч били

Добре били, а багато

Дечого навчили:

Тму, мну знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Т.Шевченко

ПЕРШІ УРОКИ

Борис Євгенович Захаров: Розкажіть, будь ласка, в якій родині Ви народилися, які моральні цінності сповідувала ця родина, про Ваше дитинство.

В.В.Овсієнко: Я – Василь Овсієнко, батька мого теж звали Василем, його батька – Трохимом. Батько мій народився 7 березня 1904 року, помер 8 травня 1976 року. Мати – Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, народилася на Водохреща, 19 січня 1910 року. (Померла 29 січня 1998 року.). Вони прості селяни, родом із села Ставки Радомишльського (у нас кажуть Радомиськóго) району на Житомирщині, де й звікували свій вік. Батько, як кажуть, із “гречкосіїв”, мав два класи освіти. А мати хоч неписьменні, та їхній рід вирізнявся в селі якоюсь вродженою інтеліґентністю. Мабуть, вони були з давно зубожілої шляхти, може, й полонізованої свого часу. Мати казали (у нас у родині до батьків зверталися тільки на “Ви”, і позаочі так про батьків говорили, по-предковічному: “Мати казали...”), що їхній прадід був католиком на прізвище Варшавський, але одружуючись прийняв православ’я і жінчине прізвище Підсуха. У нас від нього є давня ікона Матері Божої Ченстоховської. Він ніби привозив ті католицькі ікони на територію Російської імперії і був за те заарештований. Материн батько Федір Талимонович Підсуха був знаменитий столяр, але без своєї хати. Як швець без чобіт. Перед революцією будував хату для пана Севрука на місці, що називається Замок. То справді колишнє замчище: зі сходу крутий схил до річки Тетерів, з півдня та півночі яри, а з заходу викопано рів. Мабуть, і місток був, що піднімався. “Роби, роби, Федоре, хату, вона тобі дістанеться”, – казав пан Севрук. Він помер у революцію, а панська хата, висока, на помості, таки дісталася дідові Федорові та бабі Єлизаветі (з дому Новиченко). У такій хаті – попри лихоліття – мусили виростати високі духом люди, тим паче, що в ній було багато давніх ікон. Дід помер, коли німці відступили, а баба упочилися 1965 року у віці 92 роки. Материн брат Лука був талановитим столяром і майстром на всі руки (зробив сестрам усе ткацьке начиння, а матері ручного млина, який рятував нас і сусідів у голод 1946-47 років), тітки Ганна і Антоська до початку 60-х років ткали рядна і полотна, дядько Пилип був городником і пасічником (у колгоспі, звісно). Усі гарно співали, тітка Антоська ще й грала на струнних інструментах. Сім’я була зведена: дід овдовів з сімома дітьми, баба з двома, а ще прижили четверо спільних. Моя мати Фросина (називали Хрусінька) зі спільних.

Батьки мої побралися 1930 року і записалися в колгосп. Рік жили в батькових батьків, відтак купили стару хатину на Хомівці і за кілька років звели на обійсті свою. Як на той час, велику. Недарма під час війни німці зайняли саме її, а сім’я деякий час тулилася в землянці. Хоча матері дозволяли варити в печі.

Батько служив у 30-х роках у некадрових військах (його брали на кілька зим). Коли наближався німець, його послали гнати колгоспну худобу на схід. Але німець розбомбив переправи на Дніпрі: мільйони худоби й коней бродило Правобережжям... Доки батько повернувся додому, в селі вже були німці. 6 листопада 1943 року червоні взяли Київ і з ходу нашу місцевість. Тоді наших хлопців і молодших чоловіків поспіль мобілізували. Більшість із них Жуков беззбройними, у домашніх куфайках, кинув під німецькі кулемети у Новоград-Волинському районі. За те, що були під німецькою окупацією. Тепер у селі стоїть памיятна дошка (я її писав): загинуло 220 ставчан. Батько був поранений, і так “искупил вину кровью”. Далі служив в артилерії, подалі від куль, то мався вже легше.

Тоді німець швидко повернувся: танкова армія Гудеріана відбила Житомир, Радомишль, дійшла аж до Ірпеня під Києвом. Але на новий 1944 рік (німці навіть ялинку поставили були в нашій хаті) червоні вдарили і вже остаточно зайняли наш край. Не кажу визволили, бо повернулося колгоспне кріпацтво і знову голод 1946-47. За німців принаймні голоду не було.

А голод 1933 року перед тим забрав у Ставках 346 життів (це третина села). Цю цифру назвав мені 1977 року Василь Степанович Бацук, по-вуличному Галівєй (мабуть, мався на увазі Галілей, бо то був дуже мудрий та хитрий дядько, Царство йому Небесне). Дехто тепер сумнівається в цій цифрі. Авжеж: обліку померлих з голоду не вели, а кладовище затоптали, як варвари, дорогу по нім проклали, хрести на дрова розтягли, надгробні камені порозтягали… Одне слово, впали в дикунство. Мати розказували, як за колективізації вивезли з села 50 сімей. Не все то були “куркулі”. Прийшла бамага: вислати 50 сімей. Кого? Сільське начальство визначило: оцей мені в борщ наплював, оцей межу переорав, а цей не потрібен у селі. У 1937 році в одну ніч заарештували 19 чоловік – бухгалтера, агронома, все грамотніших людей. Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли “куркулів”, про голод 1933 року, про війну. Під хатами валялися черепашки річкових молюсків: це ними люди рятувалися від голоду. Ще й нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації...

Церква була в Ставках на всю округу славна. У 1935 році її розібрали, дерево розікрали (на деяких колгоспних будівлях і хатах, пам’ятаю, довго з-під побілки проступали лики святих). А з решти дерева збудували клуб.

А ще за селом стояла капличка з цілющою водою.У мене є її знімок. Ту капличку спалили перед Маковієм, храмовим у нас святом, двоє комуністів: Каламольцев, який працював у санаторії, директор школи Товстенко і якийсь Захар з Марיянівки.

Наше село було цивілізоване: тут у великому і колись культурному парку досі стоїть палац польських панів ХУІІІ століття, дуже спотворений у ХХ столітті. Його придбав у кінці ХІХ ст. Піхно, який одружився з Ольгою Петрівною Вангенгейм, голландського походження. Та Ольга Петрівна 1895 року побудувала поруч з палацом двоповерхову дерев’яну школу та кам’яне приміщення для вчителів на кілька квартир. У них досі працює школа. Батько казав, що навчання було безплатне: ідучи до школи, треба було брати тільки ложку, бо там ще й їсти давали. Ольга Петрівна померла 1909 року, а її племінник, професор Олексій Федосійович Вангенгейм, створив Гідрометеослужбу СРСР, був ув’язнений на Соловках 1934 року і розстріляний у Сандармосі 3 листопада 1937 року за списком “українських буржуазних націоналістів”. (Див. про Вангенгеймів окрему мою статтю). А Піхно завів у палаці агрошколу, яку заповів прийнятому синові Шульгіну, депутатові Держдуми Росії. Шульгін 1917 року так і не приїхав прийняти спадщину. Але з’явився в селі аж 1961 року, побувавши по европейських столицях та у Володимирській тюрмі. Десь вийшли його спогади, на які в праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” покликається Іван Дзюба: Шульгін тішиться, що більшовики таки зберегли Російську імперію від розпаду – під назвою СССР. У тім палаці до 1934 року діяв агротехнікум, а потім був дитячий санаторій. Кілька років тому його закрили, приміщення пограбували, тепер воно руйнується.

Ще 1924 року кілька більшовиків, нікого не питаючи, перейменували Ставки на Леніно – і досі не вдається повернути йому стару назву. Тепер треба збирати загальні збори більшості громадян, на зборах більшість мала б проголосувати “за” зміну назви. Та хто їх збере, ті збори? Почуваюся грішним за свій рід, бо до перейменування ніби причетний і материн брат Василь Підсуха – більшовик. А може він був укапіст-боротьбист, бо мати почувши вже за незалежності гімн “Ще не вмерла Україна” згадали: “Цю пісню Василь співав”. Він був репресований 1937 року, але, як ми дізналися аж на початку 1980-х років від його дочки Наталки Литвиненко з Тюмені, загинув Василь Підсуха не в неволі, а на фронті, під Ленінґрадом.

Родина наша була велика. Батьки мали десятеро дітей. Я був дев’ятий, найменший, бо сестричка після мене народилася мертвою. Зараз нас є шестеро: Надія (Силенко, 1934), Анатолій (1940), Микола (1942), Люба (Коротенко, 1945), Володимир (1947) та я – 8 квітня 1949 року. Найстарший брат Олександр, 1931 року, помер 62-х років, Костянтин у 26, Сергій у 12 років. Сергія я й не знав. Розповідали, як батько рятував сім’ю 1946-47 років. Перепродував якісь речі, купував та різав телят і возив на Київ, їздив на заробітки в Галичину.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Він показує рукою,

Куди їхать за мукою.

Про політику в хаті не говорили, але хтось навчив мене на запитання: “Хто твій батько?” вилазити на лавку і показувати на портрет Сталіна. Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень з собою, коли сидів на тину і співав: “Серп і молот – смерть і голод”. Тоді мати набили мені губу. Мати били рушником, то не дуже боліло. А батько часом напивався і жорстоко бив старших братів моїх. А було що матір. Ті жахливі картини я досі не можу збагнути і забути, хоч християнинові годилося б усе прощати. Я рівно молюся за батька і за матір, а Господь хай там розбирається. Може, то було з розпуки: батько був дуже трудящий чоловік. Якби не “реальний соціалізм”, то з нього був би міцний господар. Хоч сім’я була велика, але ми й за соціалізму бідували менше, ніж сусіди. Удень батько працював конюхом у колгоспі, ночами пас ті коні і ніколи не висипався. Його обкидали чиряки від застуди. На нього нападав вовк на лузі. Коли брати підростали, він посилав їх у нічне, а сам ото їздив десь, торгував чимось (це називалося страшним словом “спекуляція”). Він приносив щось із поля в мішку чи в’язкою, але нас ніколи красти колгоспне не посилав. Я не скажу ліпше, як ото сказано в геніяльному пасажі Левка Лук’яненка з виступу на Верховній Раді як кандидата на посаду її Голови: “Споконвіку в нас, у тій самій Хрипівці, в якій я народився, не було злодіїв. Один-два чоловіки були, що іноді крали десь сметани глечик. Ніхто нічого не крав – і раптом все населення змушене було красти. Це був величезний моральний удар по нашому народу. Тож коли мій батько ховався від мене, коли ніс в’язку соломи, він не хотів, щоб я бачив, що він бере чуже, то я вже потім ту в’язку брав спокійно. І можна собі уявити, як легко наші сини вже беруть цю в’язку”. (Газета “Радянська Україна, 31.05. 1990 р.)

Ми не сміли сказати комусь криве слово чи взяти чуже, ми не лазили по чужих садках. Мали кілька яблунь, за які здирався продподаток. Я ще пам’ятаю, як по садку з батьком ходив чужий чоловік, якого називали страшним словом “фінаґент” (з наголосом на “а”), рахував дерева й кущі смородини. Заглядав у хлів, чи там не більше як одна корова і одна свиня. Видно було, що такий твердий до нас батько боїться цього “фінаґента”, і той страх передавався нам. У хаті про владу не говорили, але страх перед нею завжди висів. Влада була чужа і ворожа: “вони” і “ми”.

Як тільки впали залізні пута сталінщини, батько першого ж року (1954-го) насадив садок і завів бджоли. Їх батькові прислали поштою з Синельникового двоюрідні брати – то було велике диво на все село: бджоли прислали поштою! Вони покусали батька так, що він геть спух. А потім кусали – і нічого. А ще батько насадив смородини, вишень, садових суниць (у нас казали просто: ягоди). Ото кожне моє літо минало на тих вишнях (вони росли величезні, як верби) та в кущах. А ще ми з братом Володимиром щоліта пасли напереміну корову. Коли закінчувалося навчання в школі, батько забирав корову з череди, аби ми не гуляли. Але гульня була саме там, де збиралося кілька пастушків. Згодом я брав з собою книжки.

Я навчався в Ленінській середній школі з 1956 до 1966 року. Мав непогані успіхи, часом був відмінником, закінчив школу зі срібною медаллю: мав четвірку з хімії, бо на експерименти Ганни Юрівни Гнідої з пробірками сказав: “Переливання з пустого в порожнє”. Змалечку захоплювався малюванням, якого навчили мене брати Микола та Володимир, відтак мене зацікавило слово: написав кілька зошитів віршів, з-поміж яких можна б тепер вибрати кілька непоганих. Першого написав на пропозицію вчительки Ольги Олександрівни Іващенко 21 лютого 1962 року, про Лесю Українку. Останнього – у 29 років у Житомирській тюрмі. А потім, мабуть, постарів. Бо вірші пишуть молоді люди або талановиті. Отож цей потяг до словесної творчости, і, може, саме усвідомлення того, що українське слово в Україні перебуває в ненормальному становищі, й підштовхнуло мене до думок, що в цьому суспільстві взагалі щось дуже негаразд. Я прочитав усю доповідь Хрущова на ХХІІ з’їзді (тоді питали: “Який найдовший анекдот?” – “Доповідь Хрущова на ХХІІ з’їзді”. – “А найкоротший?” – “Комунізм”). Я знав, здається, всіх українських письменників, усіх президентів і королів (наприклад, король Непалу називався Мохендра Бір Бікрам Шах Дева, його королева Ракна Раджія Лакшмі Деві Шах), усі столиці держав, скільки там населення. Але з підліткового віку я знав, що мені треба йти на українську філологію, і то саме до червоного Київського університету. Так мені підказав старший сусід Василь Сніцаренко, який там заочно вчився. Він сам писав вірші і напоумив мене читати “Літературну Україну”. Від 9-го класу донині я передплачую її, хоч вона вже не така цікава, як тоді. Василь був природній правдолюб: будучи комсоргом колгоспу, він на районній конференції розказав, як на полях переставили таблички, бо в ланкового механізованої ланки Касяна Лякיянова виросла краща кукурудза, ніж у депутата Верховної Ради СРСР і делеґата ХХІІ з’їзду КПРС, знатної ланкової, прославленого маяка Ганни Савівни Оладько. (До речі, вона була зовсім неписьменна. Ніби й на тому з’їзді виступала українською мовою. Що там було виступати: хвали нашого дорогого Микиту Сергійовича...). Після того виступу опублікували велику критичну статтю на Василя в міжобласній комсомольській ґазеті “Молода гвардія”. Прославили на весь економічний район – Київську, Житомирську, Черкаську та Чернігівську області. Боячись, щоб не посадили, Василь поїхав на Донбас і сховався в шахту, бо іншого способу вирватися з колгоспного кріпацтва не було. Через два роки повернувся і вже чесав по-російському, але скоро оговтався, вступив ото заочно на українську філологію Київського університету, але ніякої громадської активности вже не проявляв. І мене не заохочував.

У школі на мене ніхто особливо не впливав. Я сам багато читав. Сільська бібліотекарка Раїса Павлівна Стефанович пускала мене ритися в книжках не за так: я брав участь у її заходах, малював щось там для бібліотеки. Учителі мої не були якимось значними особистостями, але були порядними, нелукавими людьми. Перша вчителька, Ганна Амбросівна Поліщук, водила нас у сусіднє село Городське показувати городище початку ІІ тисячоліття до н.е. (“городська культура”). Учителька української літератури Марія Василівна Сизон і російської – Олена Пилипівна Литвинчук давали дещо з літератури і заохочували віршування.

Я ні з ким не бився, бо не був фізично сильнішим серед хлопців, але почувся дорослим десь із 9-го класу, коли почав активно дописувати до районної ґазети “Зоря Полісся”. Мене заповажали ровесники і старші. У районній газеті працював тоді (1964-66 рр.) Василь Тимофійович Скуратівський. Він тепер добре знаний етноґраф, видав декілька дуже гарних книжок з народознавства. Їх, до речі, висували на Шевченківську премію, жаль, що досі її Скуратівському не присудили. Я з ним познайомився на літературній студії “Світанок” при редакції. Він дещо розповідав мені про рух шістдесятників (тоді ще він так не називався). Від Скуратівського вперше я почув про книжку Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", що ця книжка має велику популярність серед інтеліґенції. Не знаю, чи він сам читав її.

Закінчивши школу, я 1966 року пробував вступити до Київського університету на українську філологію, але ця спроба була невдалою. Якби твір з української літератури написав на п’ятірку, то, як відмінник, не складав би решту екзаменів. Але мені поставили трійку, з історії 5, а за англійську – двійку. Того 1966 року школи випустили разом 11-й і 10-й класи, а дітей повоєнного буму народжуваности було дуже багато. З нашої школи вийшов 91 випускник – жоден того року не вступив до вузу. Я тяжко переживав свою поразку, яка збіглася з іншою драмою: дівчинка, за якою я назирав з раннього дитинства, винесла мені перший вирок: “Не треба мені твоєї любові”.

 

ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ

Півроку я працював у колгоспі “Заповіт Ілліча” на різних роботах: сушив хміль, вантажив на машину та возив картоплю до Коростишева, узимку малював колгоспну агітацію в клубі, потроху тупів, але горілки в рот не брав. Відтак під кінець 1966 року мене запросили в містечко Народичі літпрацівником до редакції ґазети "Жовтневі зорі" (це тепер у Чорнобильській зоні). Там 1967 року відновили район і, відповідно, районну ґазету, а заступника редактора Радомишльської районної ґазети Дмитра Федоровича Баранчука призначили туди редактором. Він звідти родом. От він і забрав мене в Народичі. Ставився до мене дуже доброзичливо, багато чого навчив. Я весь Народицький район за півроку обійшов пішки, бо машини в редакції не було, то надивився по селах, як люди живуть за розвинутого соціалізму. До речі, жив я в Народичах незаконно. Голова колгоспу Миненко не дав довідки, що відпускає мене з колгоспу. Пішов я до прокурора Л.Ситенка – не дають. Тоді Баранчук виклопотав мені паспорта в Народичах. Начальник паспортного столу послухав члена бюро райкому, незаконно виписав паспорта, прописав мене і сказав: “Бачив я тебе в білих тапочках”.

Б.Захаров: Які погляди ви тоді мали і як вичах.  ставилися до влади, до того, що відбувалося навколо?

В.Овсієнко: Та певно ж, був я комсомольцем, може, навіть щирим. З 14 років. Навіть думав, що в партію колись вступлю. Але коли походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мені поважні сумніви: щось воно не так у нашому суспільстві. Забагато брехні. І ніби й сам уже забріхуюсь... Таки так: ось недавно доскіпливий мій приятель Вахтанґ Кіпіані переглянув мої дописи в підшивці тих “Жовтневих зір” та й жартома кпинить з мене, що я в них – щирий комсомолець і навіть атеїст. Чого ж ви хочете: на редактора було покладено обов’язки цензора. Один екземпляр ґазети обов’язково надсилався обласному цензорові, а звідти часом надходили зауваження. Редактор їх нам, працівникам редакції, “доводив до відома”. Але й сам себе не догледів: десь через років два написав був статтю проти пияцтва і з пам’яті процитував у ній Маркса. Виявилося, що неправильно процитував комуністичного святого – і такого сумлінного Баранчука не пощадили, звільнили з посади редактора. Пригадую, як він, член бюро райкому партії, принизливо погоджував по телефону деякі питання з першим секретарем Букшою. То такий пихатий комуняка, що вже переріс українську мову і визрів на “советского человека”: Баранчук мусив підлаштовуватися під нього, говорити з ним “на великом русском языке”. Тоді “перші” всі було такі “образцово-показательные”: у Радомишльському районі “першою” була така собі Фоміна: керувала тільки російською мовою і матюкала дядьків у полі (сам чув).

 

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕСИТЕТ

На щастя, 1967 року мені вдалося вступити на українську філологію Київського університету. Тут я познайомився зі здібними молодими людьми, у студентському колі велися критичні щодо дійсности розмови. Бути українським філологом, ба, просто українцем у Києві – це означало постійно перебувати в стані конфронтації з оточенням. “Ты из Западной? Из Закарпатья? Колхозник! А я не понимаю! Да говори ты на человеческом языке!”. Вперше їдемо з однокурсником Йосипом Федасом на вечір у Спілку письменників. Вийшли з метро, питаємо перехожого “коренного киевлянина”, де Спілка письменників. “Спелка письменников? Это на Короленко, 33”. Тобто там, де КГБ.

Хтось повів мене в етноґрафічний музей Івана Гончара на Печерську. Першим із самвидаву потрапив мені до рук щоденник Василя Симоненка, з віршами, які не публікувалися. Це той машинопис, який запустив у світ Іван Світличний. Відтак хтось мені дав прочитати фотокопію машинопису статті Михайла Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?" Потім дали мені фотовідбиток книжки закордонного видання "Історії русів" невідомого автора кінця XVIII століття. Ці зерна падали на добрий ґрунт. Мені відкривалися очі на наше минуле. Та й сама студентська атмосфера, відвідування різних вечорів – це спонукало до роздумів. А навесні 1968 року викладач англійської мови Слюсаренко Феодосій Маркович зважився дати мені фотокопію праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Два відбитки і фотоплівку. Ця праця справила на мене вирішальне враження. Я давав її читати кільком своїм друзям. Певна річ, конспіруючи таку роботу, бо було відомо, що хто розповсюджує самвидав, той довго в університеті не тримається. Я був обережний. Я не з’являвся, скажімо, біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, бо знав, що всі студенти, котрі там бувають, – це кандидати на виключення. Оскільки мені відкрилася можливість діставати самвидав, то я вирішив, що треба робити цю справу, не дуже “засвічуючись”, щоб якомога довше протягнути.

Тоді студентів щоосени посилали на збирання врожаю в колгоспи та радгоспи. А 1968 року набрали групу хлопців на будівництво будинку на Либідській площі (тоді Дзержинського). На серпень. Я взяв з собою до Києва братову стареньку фотоапаратуру і в квартирі сестри Надії, де жив той місяць, зробив, здається, шість відбитків праці Івана Дзюби. Либонь, у два заходи. Було в мене дві плівки: одна на 126 сторінок, а друга на 181. Я вже не пам’ятаю, якого відбитка скільки зробив, але то чимала праця. І коштувала вона цілу стипендію, якщо не більше. Я роздав ці відбитки своїм знайомим, вони розійшлися. У мене жодного, на жаль, не збереглося: схованки мої чомусь порожні. Так що в 1968 році я вже цілком визначився. Я цілком поділяв погляди Івана Дзюби і кола шістдесятників.

Можна казати, що це було критичне ставлення до існуючої дійсности, адже формально праця Івана Дзюби є неокомуністична, націонал-комуністична. Він критикує так звану ленінську національну політику, керуючись тим-таки вченням. Це був, як пише тепер Георгій Касьянов, “своєрідний маніфест більшості критично мислячої української інтелігенції, яка сподівалася розв’язати національні, відтак і соціальні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи”. (Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. С. 97). Я був абсолютно впевнений, що коло людей Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола має дещо інші погляди, ніж викладені в цій праці, тобто більш критичні до існуючого ладу. Але, очевидно, така тактика була вибрана зумисно.

У 1968 році, будучи вже на другому курсі університету, я ближче зійшовся з Василем Семеновичем Лісовим. Він тоді був аспірантом філософії, читав нам лекції з логіки на першому курсі. Перед тим він закінчив Київський університет і п’ять років викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. Я неодноразово з ним бесідував. Він звернув на мене увагу і став реґулярно давати мені самвидав. Як я пізніше дізнався, він був у близьких стосунках з Євгеном Пронюком. Вони були знайомі з Іваном Світличним, з Василем Стусом, з Іваном Дзюбою, з Євгеном Сверстюком, Юрієм Бадзьом, власне, з усім колом шістдесятників. Лісовий обрав правильну тактику, що не став мене зводити з цими людьми безпосередньо, бо це загрожувало б мені виключенням, отже, й самвидав розповсюджувати на філологічному факультеті не було б кому.

Це джерело самвидаву було сталим. Скажімо, з 1970 року через мої руки пройшли всі номери "Українського вісника", від першого до п’ятого. Щодо шостого – то вже окрема історія. Я тоді ще не знав, хто видає цей журнал. Значно пізніше стало відомо, що його редаґував Вячеслав Чорновіл. Була книжка Михайла Осадчого "Більмо" – про арешт та ув’язнення. То була річ надзвичайна за формою і змістом. Була глибока аналітична праця Євгена Сверстюка "Собор у риштованні" – з приводу роману Олеся Гончара "Собор". Менші статті Сверстюка "На мамине свято", “Остання сльоза” – про Шевченка. Велика стаття "Іван Котляревський сміється".

Між іншим, пізніше Оксана Яківна Мешко розповіла мені, як ця остання річ була написана. У 1969 році наближався ювілей Івана Котляревського. Оксана Яківна захотіла влаштувати вечір. Їй для цього потрібен був сценарій. Вона звернулася до Сверстюка. Сверстюк написав оцю велику статтю. Оксана Яківна прочитала й каже: "Трохи не так, як я хотіла, але саме те, що треба". Ця стаття ходила по руках, я навіть мав свій власний примірник, передавши через Лісового 5 карбованців тим людям, які видрукували його на машинці.

Одна річ була підписана Антоном Ковалем – "Лист виборця". Це про так звану соціалістичну демократію на виборах. Аж тепер Василь Лісовий зізнається, що він є її автором. Тоді він цього не казав. Була в моїх руках стаття “З приводу процесу над Погружальським” (без автора, але тепер відомо, що її написав Сверстюк, а редаґував, щоб не можна було впізнати стилю автора, В.Чорновіл). Читав я "Що і як відстоює Б.Стенчук, або 66 відповідей інтернаціоналістові" Вячеслава Чорновола. Відомо, що у відповідь на працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" ЦК КПУ скомпонував брошуру під назвою "Що і як захищає Іван Дзюба?", щоб розповсюдити її за кордоном. Але ця відповідь була така недолуга, що її посоромилися видавати великим тиражем, розповсюдили тільки серед своїх цеківських "товарищей", секретарів обкомів. Крім того “стенчук” англійською означає “сморід”... Була в мене в руках ціла машинописна книга В. Чорновола з наклеєними фотоґрафіями "Лихо з розуму, або ж Портрети двадцятьох “злочинців". Це про заарештованих у 1965 році шістдесятників.

У студентські роки я вичитав у статті Михайла Драгоманова “Відповідь” (1895 рік) таке:

“Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають”. (Літературно-публіцистичні праці у двох томах. Том другий, К.: Наукова думка. – 1970. – с. 441).

Я захотів пристати до тих, що одбивалися. У мій час це були шістдесятники. На шістдесятників я тоді дивився знизу вгору. Як, до речі, й тепер не соромлюся на них дивитися. Моя причетність до шістдесятництва справедливо виміряна одним рядком на с. 94 дуже сумлінної книжки доктора Георгія Касьянова “Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995: “...самвидавчі статті серед студентів розповсюджував В. Овсієнко”. Тільки я знаю, що стоїть за тим одним рядком, але оскільки гордість, гординя, згідно з Катехізисом, є гріх, то я дозволяю собі хіба тихенько тішитися цією згадкою. Бо майже всі свої студентські роки я носив у портфелі український самвидав, писаний шістдесятниками, давав його читати своїм друзям і знайомим, добре знаючи, що платня за це чітко визначена Карним Кодексом: 7 років ув’язнення і 5 років заслання.

Одна справа йти на бій у складі полку, цілої армії (“На людях і смерть красна”) – а зовсім інша (не кажу, що тяжча, а що психологічно зовсім інша справа!) витикатися одному з-поміж мільйона – проти цілої Імперії Зла. Я не люблю ніякого пафосу, особливо “фальшивого патосу”, але, поклавши руку на серце, можна сказати: треба ж було мати за душею “іскру вогню великого” (Т.Шевченко). Завжди було достатньо тих, хто гасив ці іскри, хто й вислів О.Пушкіна “Мой друг, отчизне посвятим Души прекрасные порывы!” розумів так, що прекрасні поривання треба душити. Душителів завжди вистачало.

Ці “іскри вогню великого”, “душі прекрасні поривання” – вони завжди жевріли в народі, більші чи менші. Часом виникали повстання, національно-визвольні війни. Мій час – коли нація була виснажена війнами, повстаннями, репресіями. У такий час треба було вистояти, остаточно не здатися на ласку ворога. І формувати нове покоління, яке здатне було б узяти на себе відповідальність за долю нації. Ситуацію мого часу точно окреслив Василь Стус: “Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання”. Але важливо, що та “дрібнесенька щопта” була, щоб ниточка спротиву не урвалася на нашому поколінні. Щоб ми не були найгіршим поколінням. Щоб ми не осоромили козацького роду.

Кожного разу, діставши якусь статтю, я намагався прочитати її якомога швидше і дати прочитати якомога більшій кількості своїх друзів. Я ставився до цієї справи дуже відповідально, щоб не "завалити" ані себе, ані Василя Лісового чи інших людей, котрі давали мені самвидав. Тут було тверде самоусвідомлення: якщо попадешся, то не скажеш, де ти його взяв. Або принаймні придумаєш версію, що це тобі дісталося випадково. Я до своїх приятелів ставився дуже серйозно і вибирав тільки тих, хто поводиться порядно в побуті, хто порядний у дрібному. Такий, очевидно, не зрадить тебе і в чомусь більшому. Мабуть, я мав якесь чуття на людей, бо ніхто мене не "здав" упродовж п’ятьох років.

Я здогадувався, що Василь Лісовий є одним з організаторів друку самвидаву, але ніколи про це не розпитував. Було, що Лісовий просив мене передати щось не відомим мені людям. Упізнавав я їх за обумовленими ознаками. Перевозив якусь друкарську машинку і залишив її на вокзалі в камері схову. Досі пам’ятаю код: К507. Щось завозив у Кагарлик лікареві Миколі Хоменку. Перевозив у Києві з квартири на квартиру якісь валики. Очевидно, це були деталі друкарської машини. Але типоґрафічногого самвидаву мені не траплялося, тільки машинописний та у фотокопіях. Але мав я в руках закордонні видання: “Собор у риштованні” Євгена Сверстюка, “Сучасна література в УРСР” Івана Кошелівця, ІІ том “Відродження нації” Володимира Винниченка, “Вивід прав України” – статті Костомарова, Грушевського, Франка та інших. Мені річ давалася на певний час. Кожного разу я старався охопити якомога більше людей. Давав не кожному сам, а ланцюжком. Було, що мною запущену річ довірливо давали й мені прочитати. Я не викривав себе. Справжнє підпілля. Якось Юрко Скачок, мій друг із Донеччини (але з російського відділення) спитав, а чи є якась підпільна організація. Я впевнено відповідав, що нема. Є коло близьких між собою людей, які довіряють одне одному. “То це так по блату й революцію можна зробити?” – дотепно зауважив Юрко.

Розповсюджувати самвидав я почав зі щоденника Василя Симоненка, ще десь під кінець 1967 року, а з 1968 року – то вже на всю силу, починаючи з праці Івана Дзюби. Давав читати буквально десяткам людей. Певно, що практично всі студенти, як і я, були комсомольці, а дехто навіть члени КПРС. Були й набагато старші за мене люди, і викладачі. У себе на батьківщині я давав його працівникам районної газети Анатолію Борисовичу Пилипенку та Марії Гордієнко, родичам. Розповсюдження самвидаву я ставив серед своїх справ на перше місце. У моєму портфелі завжди щось було, і це знав мій найближчий друг Йосип Федас (родом з Рівненщини). Ми були в одній групі і років три жили в одній кімнаті. Коли я виходив з аудиторії, Йосип тримав мого портфеля в полі зору, щоб до нього випадково хтось не заглянув. На ІУ – У курсах ми жили в 60-й кімнаті. Це Йосип, Юрко, Іван Бондаренко з Полтавщини, першокурсник Михайло Якубівський з Житомирщини. Це вже було вивірене коло. Дотепник Юрко взяв на прокат друкарську машинку і заснував кімнатну ґазету “Satur venter” (“Порожнє пузо” литинню), потім “Futurum seсundum” (“Майбутній передминулий час”). Трохи й я був до того причетний: ми писали колективний роман про Івана Бондаренка. Іван надавався як прообраз: з ним траплялося безліч кумедних історій. Він старший за нас років на 6. Шість разів вступав до КДУ, і таки вступив. Він був горбатий: мав у ранньому дитинстві якусь хворобу, а мати-вдова не мала його за що лікувати. “Приходили збирачі податків, то мати кинула мене їм під ноги: “Нате з’їжте його!” А я лажу по долівці та реву...” – розповідав Іван. Він без мого дозволу дав першокурсникові Михайлові Якубівського працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – і це мало для хлопця тяжкі наслідки. Та про це трохи далі.

Був у 60-ї кімнати гімн, текст якого написав поет-романтик початку ХІХ століття Костянтин Думитрашко. Гімн мав дві мелодії – легальну і нелеґальну. Леґальна – “Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счатия ключи...”, нелегальна мелодія – “Інтернаціоналу”:

Як прийде ніч, сушу онучі,

Зарившись на печі в пашню,

Або курю тютюн смердючий,

Або залатую матню.

За час мого навчання кількох колеґ було виключено за найменші доторки до самвидаву. Одним з перших “вилетів” Микола Рачук – услід за Миколою Воробйовим. Славка Чернилевського “вижили” через військову кафедру. Надю Кирיян виключили. Галі Паламарчук улаштували судилище у вигляді комсомольських зборів – ми насилу її відстояли. Ми тяжко переживали історію з “Собором” Олеся Гончара, загибель Алли Горської, увיязнення Валентина Мороза.

 

ОБВАЛ (ПОКІС)

14 січня 1972 року мій однокурсник Валентин Лисиця (родом з Борисполя) покликав мене в кімнату своєї дівчини Галі і сказав, що в Києві вже третій день ідуть арешти і обшуки. Що заарештовані Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, у Львові – Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці і ще багато інших.

– То це що виходить... – розпачливо мовив я.

А завтра, 15 січня, газета “Радянська Україна” коротесенько повідомила про арешт громадянина Бельгії Ярослава Добоша за проведення підривної антирадянської діяльності.

Валентин знав, кому це каже. Він бачив моє спілкування з Лісовим і здогадувався, що за цим стоїть. Самвидаву я йому не давав, бо з розмов із ним можна була зрозуміти, що він і сам має якесь джерело. Опріч того, Валентин Лисиця був на кілька років старший за нас і єдиний на курсі член партії, хоч за світоглядом націонал-комуніст. Лісовий мені радив не розкриватися перед ним. Його розмови часом здавалися підозрілими. Названі ж ним імена були добре мені відомі як із преси, та і з самвидаву, я читав деякі твори цих людей, зокрема, в "Українському віснику". Вони були на вустах нашого кола – як імена якихось майже небожителів. І от вони за чорним обрієм... Ця вість мене дуже тяжко вразила.

Оскільки в цьому інтервיю йдеться про становлення мене як особистості, то знову ж таки мушу сказати, що ця драматична суспільна подія співпала з моєю особистою драмою: друга дівчина, яка несподівано явилася мені на четвертім курсі, теж зіґнорувала мене. Це банальна в цім недосконалім світі історія і її не годиться виносити на люди, але без цього моменту важко буде пояснити мою подальшу поведінку. Адже я впродовж подальшого увיязнення мав не звיязані руки, але й був позбавлений “тилу”. Скажімо, коли Василя Стуса виключили з аспірантури, хтось запитав його: “Що ж ти тепер робитимеш?” – “Насамперед одружуся”. Так само зробив і Василь Лісовий, очікуючи арешту. Але Валентина Попелюх і Віра Гриценко знали, на що йшли. Бути дружиною політвיязня тяжче, ніж політвיязнем. Тож мені залишається тішитися, як Тарасові, який, побачивши у дворі Петропавлівської твердині матір Миколи Костомарова (а Костомаров був арештований, щойно заручившись!), написав:

Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану,

Що я ні з ким не розділю

Мою тюрму, мої кайдани.

У моїй драмі, безперечно, головну ролю грав особистісний момент. Що тут особливого: мені теж деякі дівчата не подобалися і я їх уникав, то й я комусь не пригодився. Треба це пережити і сподіватися іншої. Але цій дівчині я давав читати самвидав і не приховував, яка може бути моя перспектива. Вона бачила, що я трохи не від світу сього, що в моїй поведінці переважають не особистісні, а громадянські мотиви. Вона ж, кажучи словами Ліни Костенко, ходила ногами по землі, то, мабуть, вирішила, що з таким ліпше всерйоз не зв’язуватися. Тим паче, що за мною не було ніяких матеріяльних активів, окрім майбутнього диплома та голого ентузіязму: жив я, можна сказати, впроголодь. Як це Довженків батько казав, щоб не називати себе бідним? “Мої статки мені не дозволяють”. Мої статки теж мені мало що дозволяли.

Ми ще разом відбули у вересні та жовтні педагогічну практику в селі Львове на Херсонщині,під Бериславом, хоч очевидним було, що “все це – одне прощання понадмірне”, як написав пізніше Василь Стус. Я був певен, що відтепер житиму лише половиною свого єства, що моя доля вже обламалася, і то остаточно. Що це найбільша в моєму житті втрата. Відтепер переді мною лишався один шлях: оця справа (слово “боротьба” я не люблю до себе прикладати: я просто стараюся кожного разу чинити так, як велить сумління).

До педагогічної практики восени 1971 року я побоювався школи, а тут відчув, що міг би бути добрим учителем. У нормальному суспільстві я мав би вчити дітей Слова. Тобто рідної мови, якою передається нащадкам досвід і якою оформлюється світосприйняття. Яка формує свідомість. І це дуже важлива справа: бути сумлінним учителем-просвітянином і виховувати наступне покоління українців. Бо радянська дійсність переконала мене, що разом зі Словом Україна втрачає ґрунт під ногами. Я побачив, що людська маса, відірвана від рідної мови, позбувається національної самосвідомости і дрейфує в історичне небуття. А моя професія україніста в Україні виявляється неперспективною, непотрібною, ба, небажаною і навіть небезпечною для влади, бо вона ставала на перепоні проголошеній “історичній необхідності” перетворення українського народу на складову частину “нової історичної спільноти” – “радянського народу”, яка мала говорити “мовою інтернаціонального єднання” – російською. Це було драматичне відкриття. Отже, треба захищатися.

У такі критичні моменти Господь подає знаки: десь у грудні 1971 року мені приснився пророчий сон. Іду з матір’ю Бесарабською площею в Києві. Вона вся залита водою по другі вікна і замерзла. Раптом лід піді мною тріщить. Я відштовхую від себе матір, а сам провалююсь...

Десь у ті дні я став одного вечора за штору біля вікна в коридорі гуртожитку і записав слова, які не знати звідки прийшли:

Уже на білім румовищі світу

Не бути дню, білішому за цей.

Вже й сам Перун, вдоволений і ситий,

Сидить, не годен розіплющити очей.

Цей жирний день, неначе гуска, ґелґа.

(Де він, той мент, що відділя від нього ніч?).

Сім кольорів – розміняна веселка

(Зі світла білого утворена, сиріч).

Сім кольорів на білім покривалі

Твоєї цноти й недоторкности твоєї,

І вже натурі зібраній і сталій

Не осягнути білизни лілеї.

…Як біла білизна на білім тлі біліла,

Біліла і боліла білим болем,

Як біла птаха з вуст твоїх злетіла

І під барיєром болю впала кволо,

І ти сміялась білозубо-любо,

І сміх твій білий був, неначе блискавиця, –

То я конав, знайшовши свою згубу, –

Як больовий барיєр здолала біла птиця…

Усе це називалося “Синтез веселки. Колір білий”. Звичайно ж, це юнацький максималізм, який при потребі можна було підвести під діагноз радянської каральної психіятрії. Я тоді ще про це не здогадувався.

Йосип і Юрко бачили, що я надто переживаю свою драму, пробували мене переконати, що “клин клином вибивають”, але це на мене мало впливало, хоча до науки інтерес не пропав, а, здавалося, я став ще запеклішим. Тоді мої друзі охололи до мене. Дерев’яним голосом я повідомив їм про арешти і сказав, що вони можуть зачепити й нас. А Йосип уже кандидат у члени КПРС. Волинякові, батько якого підписав заяву до колгоспу, лише коли йому затисли пальці дверима, зважитися на вступ до КПРС було нелегко, але дуже вже хотілося до аспірантури, бо ж мав хист до фольклористичної науки. З цього приводу я сказав Йосипові майже ленінськими словами: “Якщо події розвиватимуться далі в цьому напрямку, то ми з тобою опинимося по різні боки барикад”. Певно, що такі одкровення не зміцнюють дружби. Але тим часом складаємо зимову сесію, пишемо дипломні роботи, влаштовуємо останній дзвоник, проводимо засідання Літературної студії імені Василя Чумака, де Юрко Скачок головує, а я редаґую газету “Вир”.

11 лютого в газетах "Радянська Україна", "Правда Украины" і “Вечірній Київ” було опубліковано коротеньке повідомлення, що (пам’ятаю майже дослівно) “у зв’язку зі справою Добоша, а також за проведення на Україні антирадянської агітації і пропаганди, заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Чорновол (було написано: “Черновол”) та ін." За “та ін.” стояли десятки людей, сотні обшуків, тисячі викликів у КГБ. Десь у лютому чи березні 1972 року Валентин Лисиця сказав мені, що нашу однокурсницю Анну Коцур, лемкиню зі Словаччини, теж викликали в КГБ і допитували про заарештованих, зокрема, про Ярослава Добоша. Сказав, що вона під Новий рік їздила до Праги і там зустрічалася з Добошем. Справді, вона не з’являлася на лекції, не складала сесію. Була чутка, що її затримав КГБ, що її тримали під арештом упродовж декількох днів чи й тижнів, потім випустили. Пам’ятаю, як вона приходила в університет, плакала, що її виключають. Потім переховувалася в чехословацькому консульстві. Дивно, як можна було переховуватися в чехословацькому консульстві в Києві? Але вона справді декілька днів там сиділа. Зрештою її вислали до Чехословаччини. Викликали й Марию Гостову (вона писала і вимовляла своє ім’я через “и”), її колеґу з Лемківщини. Мария плачучи розказували про це нам і клялася-божилася, що вона геть ні при чому.

Пізніше, перед своїм судом ознайомлюючись із матеріялами справи, я читав покази Ярослава Добоша і прийшов до думки, що це, мабуть, була людина випадкова. Я не впевнений, чи був він завербований КГБ, чи зі своєї наївности цікавився українськими справами, чи справді як член СУМ (Спілки Української Молоді) мав якесь завдання від Омеляна Коваля – керівника ЗЧ (Закордонних Частин) ОУН. Бог його знає. Але КГБ використав його досить таки вдало. Добош порозказував, що знав і чого не знав. Що по телефону в Києві подзвонив до Світличного, зустрічався з ним, розмовляв про переслідування української інтеліґенції, але, як зауважив Іван Світличний, нічого нового він не сказав і взагалі справляв враження мало обізнаного в українських справах. Що зустрічався з Олександром Селезненком і Зіновією Франко в Києві, а у Львові зі Стефанією Гулик. Що Зіновія Франко через Анну Коцур дала йому фотоплівку зі “Словником українських рим” Святослава Караванського. 2 червня Добош виступив з покаянною заявою перед старанно дібраними журналістами і по телебаченню. Я не бачив тієї телепередачі, але та його заява (не повністю!) була опублікована в пресі, зокрема, в “Літературній Україні” 6 червня. Оскільки “Словник українських рим” обивателеві важко пов’язати зі шпигунством на користь ЗЧ ОУН, то його в газетному тексті замасковано під таємничий “один антирадянський документ”.

Добоша відпустили додому до Бельгії, але “справа Добоша” залишилася. Нікому з заарештованих ніякого шпигунства не інкримінували – це відпало само собою. Залишилася тільки “антирадянська агітація і пропаганда”. Але названі ґазети досі за наклеп не вибачилися.

Ситуація початку 1972 року частково описана в моїй книжці “Світло людей”, у нарисі про Василя Стуса. Я зараз не розкажу так, як там написав, але було таке відчуття, що щось урвалося, обвалилося, що ти залишився на світі сам-один, що весь Київ спорожнів. На волі з близьких мені людей залишився хіба що Василь Лісовий. Він ходив аж чорний. Десь у лютому 1972 року він сказав мені, що збирається написати відкритого листа на захист заарештованих. Мотивував це так: не можна, щоби всі промовчали. Хтось мусить запротестувати. Нехай вони собі не думають, що повністю “вичистили” Україну.

Пізніше, на наших судах, прокурор Макаренко кпинив: "Це були великі вожді малого руху". Знаєте, він мав рацію: рух справді був невеликий, але “вожді” – то справді були особистості. Ці люди здатні були розгорнути велику національно-визвольну боротьбу. Для цього їм потрібно було трохи часу, декілька років. Тож, із точки зору КГБ, удару було завдано дуже вчасно. Євген Сверстюк якось сказав, що це не була ні організація, ані якась партія, ані підпілля, але коли докупи сходиться так багато таких славних людей, то щось із цього буде. Справді, в Україні мало постати щось значне. Це розуміли і в КГБ, і удару завдали дуже вчасно. Щоправда, вони думали, що будуть мати собі спокій з українським рухом років на 10 – 15, але вони помилилися. Уже в 1976 році з’явилась Українська Гельсінкська група, зовсім для них несподівано.

Пам’ятаю, ще десь у 1969 році Василь Лісовий сказав мені, що за умов колоніялізму будь-яка діяльність може бути використана проти нас. Ось, каже, наприклад, ти будеш філологом, досконало опишеш фонему, а фахівець із радіотехніки скористається твоїм дослідженням і зробить досконалий апарат для підслуховування. Таким чином ти працюватимеш проти самого себе. Чи от, скажімо, Сергій Корольов, українець родом, зробив ракету. Проти кого вона використовується? Проти нас – на користь імперії. А ще казав, що доки народ не розв’язав своє національне питання, усі його найкращі сили відволікатиме ця справа.

Василь Лісовий був для мене живим прикладом національно свідомої людини. Здавалося б, не йому, кабінетному вченому, братися за політичні справи. Але він за них береться, бо нікому більше. Навесні 1972-го Лісовий сказав мені: "Звичайно, ми могли б удвох із тобою влаштувати демонстрацію протесту проти арештів. Вона триватиме одну чи дві хвилини. Чи буде це ефективно? Хто побачить? Хто підтримає? Он 6 листопада 1968 року на Хрещатику спалився Василь Мáкух – про це майже ніхто не знає. Очевидно, що треба розповсюджувати якісь тексти, котрі мали б певний вплив на громадську думку".

Узявся він цього листа писати, давав мені на зберігання перший варіянт. Деякий час я зберігав його в себе, потім він був у мого приятеля Петра Ромка, який жив у селі Скибин Жашківського району на Черкащині. Так от, Петро без мого відома і дозволу переписав цього листа. Оцей рукопис у Петра й залишився, а ориґінал я повернув Лісовому. Він його доопрацьовував. Як мені тепер відомо, допомагали йому Юрій Бадзьо та Євген Пронюк (прочитали та зробили деякі зауваження, які Лісовий урахував). Він і мене просив зробити зауваження, але я зауважив хіба щось стилістичне.

У Лісового був список значних особистостей в галузі літератури, науки, культури, а також політики – людей, які мають більш-менш ліберальні та демократичні погляди. Ми мали цього листа роздрукувати і розіслати їм.

У самісінькому кінці листа чорним по білому було написано:

“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. (Василь Лісовий. Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, “Зона”, 1984 р., ч. 8, с. 148).

Наступного дня його “прохання” було задовільнене.

Я допомагав Василеві Лісовому виготовити цього листа.

Тоді ж, у лютому 1972 року, Василь Лісовий і Євген Пронюк, який теж працював в Інституті філософії, вирішили зробити шостий номер "Українського вісника". Бо на п’ятому числі видання його урвалося. Видавці зупинили його в середині 1971 року, бо пішли чутки про те, що от-от будуть арешти, ніби то сам голова КГБ УРСР Нікітченко мав розмову з Іваном Світличним і сказав: "Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо". Отож видання "Українського вісника" влітку Вячеслав Чорновіл зупинив, та було вже пізно. Ми тепер знаємо, що 27 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив таємну постанову “Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, а 30 грудня Політбюро ЦК КПРС постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву. (Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. С. 119, 121).

Отож коли видавці журналу заарештовані, то певно, що тепер їх і винуватять у виданні. Журнал – це ознака організації. Шістдесятники дуже старалися уникнути звинувачень у створенні будь-якої організації. Отже, треба відвести від них звинувачення у виданні журналу.

Тож Василь Лісовий і Євген Пронюк склали тексти про заарештованих – невеличкі біоґрафічні довідки. Був у них текст листа Бориса Ковгара (тоді працівника "Музею просто неба" у Пирогові) до майора КГБ Даниленка. То був убивчий для КГБ лист! Борис Ковгара там розповідає, як КГБ засилало його як шпигуна в середовище шістдесятників. Але коли він побачив, з якими людьми спілкується, то фактично перейшов на їхній бік. Тож кагебісти йому тяжко помстилися за зраду їхнього довірיя. Декілька разів викликали на допити, а потім запроторили в психіатричку і закололи галопірідолом.

Я виконував технічні операції – купити папір, завезти його до друкарки, розкласти видрукуваний текст. Я виразно пам’ятаю свої почуття, коли одержав з рук Івана Гайдука в парку Шевченка, за спиною Тараса, ті дев’ять чи десять відбитків шостого номера "Українського вісника" (здається, він чомусь був названий 9-м). Я тоді гостро відчув, що оце в моїх руках зараз найважливіше, що є в Україні. Це було в березні чи квітні 1972 року.

Тим часом триває клопіт із листом Лісового. Текст листа я відвіз до друкарки Раї (Сидоренко) в Немішаєве. Це залізнична станція електрички в тетерівському напрямку. Завіз я до неї також папір, копіювальний папір. Вона мала видрукувати листа до 6 липня. Тим часом я вже закінчую університет, мушу 2 липня вибратися з гуртожитку. Кажу Лісовому: "Може, я поїду додому на Житомирщину, а 6 липня приїду в Немішаєве, заберу відбитки до села, розкладу їх, укладу в конверти, підпишу адреси, привезу до Києва і розішлю?”. Але Лісовий сказав мені: “Не треба. Їдь собі додому, ти свою справу зробив, а ми вже самі”.

Як мені пізніше стало відомо з матеріялів справи, Василь Лісовий чинив ось як. Ще до видрукування тиражу, 5 липня, один примірник свого машинопису (видрукував одну закладку сам) він подав у експедицію ЦК КПУ. Це той будинок, де тепер сидить пан Президент. А другий подав директорові Інституту філософії, де працював (вул. Грушевського, 4). Чому він це зробив? Він бачив, що за ним уже ходять, що він просто може не встигнути подати листа офіційно. А йому важило таки подати його.

Отут і вкралася помилка. Поїхав 6 липня в Немішаєве забирати листа Євген Пронюк. А за ним давно ходили по п’ятах. У дорозі, на станції Святошин, його затримали з кипою паперу – там було сімдесят примірників листа, видрукуваного на тоненькому папері, ще не розкладеного. Завели його в “ленінську кімнату” заводу "Більшовик", обшукали, склали протокол і заарештували.

А Василя Лісового шостого ж таки липня викликали на роботу. Він поїхав. А вже повернувся до хати з кагебістами. Роблять обшук. Усе. Віра Павлівна Гриценко-Лісова, його дружина, була на останніх днях вагітности. Вона народила сина Оксена 22 липня. Уявіть собі, в якому вона була становищі. Першій її доньці, Мирославі, років 9.

Мене в ті дні телеґрамою з деканату філологічного факультету покликали до Києва, нібито щоб я подавав документи до аспірантури. Коли ж я знав, що не маю права на аспірантуру: мені поставили трійку за науковий комунізм. Мабуть, здогадувалися, що я непевний, то щоб я не претендував на аспірантуру кафедри української мови – мені поставили трійку. А з трійкою не можна поступати в аспірантуру, хіба набувши два роки робочого стажу. А тут мене викликає декан Михайло Грицай. Це ж явно для того, щоб я до когось пішов, а вони щоб побачили, куди я йтиму. Приїхав я до Києва 7 липня. Окрім деканату і сестри, пішов я тільки до однієї жінки, Людмили Стогноти, на вулиці Шолом Алейхема. Так мені наперед порадив Лісовий: вона була трошки на відстані від цих справ. То вона мені й розповіла, що Лісового і Пронюка вчора заарештовано і сказала, що ні до кого більше не треба ходити.

Декан Михайло Грицай послав мене на місце призначення, де я мав працювати – у Переяслав-Хмельницький район, село Ташань, чи не будуть там заперечувати, щоб я вступав до аспірантури. Та як вони можуть заперечувати? Однак я поїхав у Переяслав. У райвно здивувалися з мого питання, не заперечували щодо вступу. Сказали, що директор Ташанської школи Коломієць Родіон Васильович живе в Переяславі. Пішов я до нього. А там дружина директора школи зустріла мене зі сльозами: "Ой, та це ж вас КГБ розшукує!" Це, було, либонь, 8 липня. Щойно позавчора заарештували Лісового, а в Переяславі знають, що й мене розшукує КГБ... Дивна річ: я ж не переховуюся. Думаю собі: про всяк випадок дай я хоч трошки перед арештом перепочину. І з Переяслава поїхав “ракетою” не додому, а на Черкащину, до братової тещі. Навіть зустрілися з братом Анатолієм на тій “ракеті”. Просидів я там декілька днів. КГБ справді не знало, де я. Повертаюся на Житомирщину, обережно приходжу додому, питаю сестри Люби, чи ніхто мене не питав. Ніхто мене не шукає.

Але по дорозі додому я заїхав до Петра Ромка в село Скибин Жашківського району. Дізнавшись, що Петро самовільно, без мого дозволу, переписав листа Василя Лісового, я вирішив, що листа треба рятувати. Ми вдвох уночі переписуємо його, а вдома я переписую начисто під копірку, Петрову частину рукопису знищую. Один примірник дав Катерині Висоцькій у Києві, один Іванові Гайдуку в Борисполі, аби просто зберегли. Розмножувати на друкарській машинці і поширювати – я вже не знав, до кого звертатися.

Настала середина серпня. Поїхав я працювати вчителем у село Ташань. Цей період був для мене досить тяжкий. Перший рік у школі кожному молодому вчителеві важкий, а тут оце постійне очікування арешту...

Про цей період я на прохання мого колишнього школярика Миколи Левченка в 1996 році написав цілого окремого нариса.

Микола Левченко, з сусіднього села Шевченкового, був 1972-73 навчального року учнем випускного 10-го класу Ташанської школи. Я в 10-х класах викладав українську літературу місяця півтора, коли їхня вчителька Ганна Савівна Гальчук була на курсах. Микола був на всі боки талановитим учнем. Незадовго до мого арешту я дав йому прочитати роман “Собор” Олеся Гончара в журналі “Вітчизна”, № 1 1968 року та збірку віршів Івана Драча “Балади буднів” (1967 р.). Так вони в нього й залишилися. Микола лише кілька років тому розшукав мене і повернув ці видання. Тепер ми з Миколою приятелі: чи не кожного 5 березня його машиною їздимо в Ташанську школу та Переяславський педуніверситет, проводимо уроки та лекції про Василя Стуса та про правозахисний рух.

 

20-А РІЧНИЦЯ СМЕРТИ ВЕЛИКОГО ДЕСПОТА

Уся зима 1972-73 року на Переяславщині була безсніжна, та насамкінець трохи припорошило. Тож хоч у понеділок уранці 5 березня після вчорашніх мандрів до Києва вставалося неохоче, та сніжок підбадьорював. По дорозі до школи думалося: треба було сховати в погрібник рукопис, над яким сидів допізна. Полінувався. Та невже так-таки сьогодні й прийдуть? А, Бог з ним, увечері все одно діставати – чого слід залишати до тайника.

Сніжок поскрипував, і добре думалося про вчорашні пригоди. Чому це мене, вчителя, отак посеред навчального року надумали брати на місячну військову перепідготовку, а директор не обстає за мною? Хто ж вестиме мої уроки? Якось дивно: у військкоматі днями сказали, що мене візьмуть до Києва. Якщо так, розміркував я, то треба наперед завезти свої рукописи до Києва, щоб потім дати їх комусь надійному або при нагоді завезти звідти до батьків на Житомирщину: тільки там можна надійно сховати. Тому поспішив начисто переписати статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятництва” та й завіз оце вчора до сестри Надії, сховав під шухлядою в столі, де досі зберігаються мої книжки. Сестра й не знає про це.

Тривожило одне: коли в суботу на автостанції в Переяславі брав квитка в касі, то мені дістався останній. А той старший чоловік, що стояв у черзі за мною (у добротному кожусі), доброю російською мовою цікавився, куди я їду, чи не до Києва? Може, йому вдасться дістати квитки, якщо не візьму сам. А потім він виявився посеред автобуса. Ще й оглянувся, коли рушали, усміхнувся до мене, як до знайомого. Від автостанції “Дарниця” в Києві теж їхали трамваєм разом (тоді ще не було станцій метро “Чернігівська” та “Лісова”). Надто вже примітний у нього, майже білий, кожух. Та й навіщо він заговорював до мене? Про всяк випадок, я майже механічно, за звичкою, набутою ще в студентські часи, став при самих дверях і, ніби в останній момент щось згадавши, вискочив на якійсь станції метро в останній момент, коли вже пролунало: “Обережно, двері зачиняються”. Він стояв у наступних дверях того ж вагона. Я ще стиг побачити його здивовані очі за дверима поїзда, що рушив. Хотілося задерикувато помахати йому рукою, але стримався: чого дарма собак дратувати. Хай думає, що це сталося випадково.

Подамся до університету, може, на філологічному факультеті побачу когось знайомого. У жовтому корпусі, що на бульварі Тараса Шевченка, здибав Лесю Шевченко (я Лесі самвидаву не давав). Виявляється, вона зараз улаштовується до аспірантури на кафедру стилістики, до Алли Петрівни Коваль. А мене до кафедри української мови не допустили, хоча завідувач професор Ілля Корнійович Кучеренко хотів узяти саме мене. Він був чи не єдиний позапартійний завкафедрою на весь університет. Мені вліпили трійку на державному екзамені з наукового комунізму, щоб не микався до аспірантури принаймні найближчі два роки, доки стажу зароблю. А на те місце прийняли Ярослава, сина Михайла Стельмаха, хоча він учився не в нас, а в Інституті іноземних мов. Де мені, селянській дитині, борюкатися зі Стельмахами... Для надійності рецензенткою моєї дипломної роботи призначили Ларису Кадомцеву, яка саме Стельмахові протеґувала. Лариса Йванівна чулася переді мною незручно: “Звичайно, ваша робота буде оцінена на “відмінно”, але без відзнаки, бо у вас трійка з наукового комунізму. Як то ви так...” А так, що це мої кпини над науковим комунізмом боком вилізли. Або КГБ вже щось знало. Наприклад, ще як були ми на другому курсі, у коридорі підійшов до нас, групи хлопців, парторг філологічного факультету Мусієнко:

– Пора, хлопці, думати про вступ у партію.

– У яку? – по-дурнуватому спитав я.

Більше до мене з такими пропозиціями не підходили.

Гаразд, треба їхати до гуртожитку, на вулицю Ломоносова. У листопаді я передав там Вікторові Положію через Фаїну Форкун мій рукопис “Відкритого листа членам ЦК КПУ та депутатам Верховної Ради” заарештованого 6 липня 1972 року Василя Лісового. Треба спитати, чи все гаразд. Та Віктора знову нема.

– Не треба було давати листа Вікторові. Йому не до того, в нього свої проблеми, – сказала Фаїна.

– А що це Іван Сем’янів так шпарить у коридорі “по-общому”? “Даби усєм било понятно”? – у стилі Проні Прокоповни спитав я Фаїну, яка любила колись зі мною так дражнитися, знаючи мою ревність до чистоти мови.

– А він тепер уже Ваня Сємйонов. Перевівся на російський відділ. Каже, що українська мова неперспективна.

Цього хлопця зі Снятина я знав ще десятикласником: він був переможцем філологічного конкурсу, що його проводила газета “Молодь України”, а ми, філологи-старшокурсники, допомагали редакції відбирати переможців. Таке прищувате хлоп’я було, все в зеленці. А тепер вилюднів і, бач, “приобщился к великой русской культуре”. Недарма я так і не зважився дати йому щось із самвидаву. І правильно зробив. У мене був непомильний тест: якщо людина непорядна в малому, то не довіряй їй великого. П’ять років я носив у портфелі самвидав, давав його читати десяткам людей – а ніхто мене не видав. З цим Іваном якось їхав я автобусом, розмовляємо. І раптом Іван: “Передайте, пожалуйста, на билетик”. – “Що, – кажу, по-українському “какось неудобно”? – “Та хочу навчитися добре по-російському розмовляти”, – каже мій Іван. – “Гнилизна в тобі”, – подумав я тоді, а сказав: – “Що ж ми за філологи? На кому ж українська мова триматиметься, якщо й ми будемо мати її лише за фах?”

Отже, тепер Іванові українська мова вже навіть не фах. І не тільки в ньому була ця гнилизна. Бути в Києві послідовно україномовним – то треба бути подвижником. Скільки разів я наривався на: “Колхозник! Деревня! Да говори же ты по-человечески!”

Фаїна:

– Тут, Василю, така мертвечина настала, відколи ваш курс випустили...

– Не в нас справа, Фаїно. Знаєш же, що вся верхівка шістдесятництва під арештом. У всьому Києві нема до кого живого слова сказати.

Зайшов ще до кількох кімнат, де жили молодші філологи: нічого нового. Через Валентину Штинько передавав вітання комусь так: “Скажіть, що я поки що живий”.

Ночував у сестри Надії на Празькій вулиці і заклав оту “бомбу”, за яку мені досі на душі маркітно. До Віри Павлівни Лісової на цей раз не піду: якось зі служби вирвуся, не все ж мене в казармі триматимуть. Як то вона бідує з двома дітками, друге з яких народилося через два тижні після арешту чоловіка?

Уранці зайшов до куми Галини Клименко, яка мешкала біля теперішньої станції метро “Чернігівська” – “хвостів” ніби нема. Та й навіщо: і так знають, де я ночую, куди піду, коли виїду з Києва. Добре, що вчора “одірвав хвоста”.

На автостанції “Дарниця” першим впав мені в око син мого завуча Петрашенка Олег. Сидить із якимось не відомим мені чоловіком і не знайомить мене з ним. То мусив я відійти від них та й читати собі щось. І в дорозі мовчали. А він же друг найкращого мого учня Івана Стіпахна. Раніше ніколи не мовчав до мене, хоч не був моїм учнем: минулорічний випускник. Дев’ятикласникові Іванові першому в Ташані я дав дещо прочитати, розповідав про арешти в Києві. А потім дав листа Василя Лісового. Мій Іванко прийшов якось увечері блідий, з круглими від страху сірими оченятами під своїми шовковими віями. Боже, це я хлопця на смерть перелякав! Навіщо було давати йому того листа, воно ж іще дитина...

– Щось сталося?

– Та ні, нічого, – сказав Іван і поспішив піти.

(Згодом виявилося, що Іван показав рукопис листа Лісового завучеві Петрашенку, а той доніс у КГБ).

...Мої спогади обірвав окрик:

– Василю Васильовичу, зачекайте-но.

О, це я вже на вигоні. До мене наближаються два чоловіки років тридцяти. Якісь непримітно-однакові, ніби стандартні.

– У нас машина застряла, допоможіть-но штовхнути.

Справді, на тім боці вигону, ліворуч, стоїть машина ГАЗ-69. Де б вона застряла: снігу й по ґульки не буде. А баюри замерзли. Та й стоїть машина на висипаній щебенем дорозі. І дітей он скільки йде до школи. Їм тільки скажи – за виграшку штовхнуть.

А чоловіки в мент стали обіруч мене і вже тримають за лікті:

– Ми з КГБ. Спокійно.

– Та бачу, що ви з КГБ, – напрочуд спокійно відповідаю.

– Що, чекали? Ходімо в машину.

Оббиваю сніг, перше ніж заходити, а вони підштовхують. І це на очах моїх учнів.

Далі все як у кіно. 30 км з Ташані до Переяслава подолали за кілька хвилин. Я намагався щось говорити до них нейтральне, та вони відповідали однослівно. Видно, що це тупі оперативники, які своє завдання вже виконали. Крім того, навряд чи вміють вони говорити українською. А засвічувати свою російськість їм не велено.

У Переяславі завели мене на горішній поверх райвідділення міліції: там виявилася кімната КГБ. Мавп’якуватий азіят років п’ятдесяти (ходив так м’яко, як мавпа) назвався старшим слідчим КГБ УРСР полковником Каравановим. Пропонує видати антирадянську літературу, яка, як йому відомо, в мене є. Це, мовляв, полегшить мою долю.

– Такої в мене нема, – кажу.

– Поїдемо побачимо, – з трудом добираючи українських слів, каже Караванов.

Мене висадили біля школи і пішли ми з Каравановим до хати Полічів, де я винаймав квартиру. Голосно вітаюся з зустрічними, ніби нічого не сталося. Бо пам’ятаю, як мене тут одного разу вибештала сусідка, яку проминув не привітавшись, коли вона поралася в городі:

– Бач, гордий який. І добридень не скаже. А ще вчитель...

На душі дивний спокій. Так ніби все раптом стало на свої місця. Скінчились мої невідступні тривоги, тяжке чекання, буденні клопоти. Розв’язалися всі проблеми: зі школою, з аспірантурою і найскладніша – з моєю… Ні, вже не моєю дівчиною. Головне ж – покінчено з цим затяжним чеканням, що спопеляло мою душу. Щоправда, з нового року я вже почав від нього відходити, довіривши свою душевну кризу паперові. А тепер ось вони все це заберуть, бо ж я полінувався вранці віднести рукопис до погрібника... Пізніше я збагнув, що творча натура завжди має вихід із кризи: перетворити її в творчий задум, виносити і народити мистецький твір, як мати дитину. Залишишся спустошеним, але вивільнишся від своєї муки.

Коли ми з Каравановим ішли до хати, він усе пускав мене поперед себе – певно, щоб я не втік... У дворі сновигали такі ж дебелі безликі чоловіки. Стояла – чомусь простоволоса – баба Ганна Поліч, моя господиня. Пильно подивилася на мене, ніби з докором, так гейби я вчинив щось недобре. Авжеж, біду приніс їй у хату. А вона була добра до мене і довірлива. Навіть про голод 1933 року розказувала.

Караванов ще раз запропонував мені видати антирадянські документи. Робити було нічого, я дістав із-під ліжка валізу, вийняв білу течку:

– Ось це, можливо, вас зацікавить.

Одначе вони взялися перебирати й трусити мої речі. Я сидів собі з обрушеною душею і нічого не сприймав близько до серця. Так ніби це відбувається не зі мною і не всерйоз. Ніби в кіно. Однак розум підказує: треба б вирвати з маленького записничка деякі аркушики з адресами й телефонами друзів, щоб їх не чіпали. Прошуся до виходку. Пускають... Потім знову сиджу в другій кімнаті й кошу оком, чи не знайдуть рукописи статті “Кінець шістдесятників”, які я заклеїв у пачку з вермішеллю. Не видно. Кажу: “Хочу щось з’їсти, бо вранці не снідав”. Пускають мене до першої кімнати. Беру двоє яєць, хліб і сіль. Одне яйце випив, друге, відчуваю, не піде. Тим часом бачу, що пачки з вермішеллю переставляють туди-сюди, але не розпечатують. Чи то я такий хитрий, чи вони такі дурні? Тут, у Ташані взявся я написати статтю про останні події під назвою "Добош і опришки", інша назва "Кінець шістдесятників". Хотів осмислити те, що сталося 1972 року в нашому суспільстві. Текст вийшов доволі примітивний, хіба що назва добра. Правильна. (Цю статтю Анатолій Русначенко опублікував у книжці “Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років”. Київ, вид-во ім. Олени Теліги, 1998. С. 543-550. Він переписував статтю з моєї кримінальної справи і наробив помилок. Не міг же я написати “шестидесятники” – тільки “шістдесятники”. І дату поставлено “Січень – лютий 1987 р.”. Коли ж то було на початку 1973 року). Рукопис я ховав у погрібнику, де мав відро картоплі. Але мене оце сполошили, що ніби до війська на перепідготовку візьмуть, то я завіз рукопис до Києва та залишив у сестриній квартирі.

– Ось, – хваляться шмональники, – ми вам книги склали, а то порядку у вас не було.

Таки не було, бо не мав я шафи: лежали книги на ґазетах уздовж стіни на долівці. Розмотують рулон шпалери. Ага, йдеться про конверти, які я мав намір зробити зі шпалери і розіслати в них лист Лісового... Знімають зі стіни, скручують у трубку і запаковують стенд про Григорія Сковороду. І там крамола? Ну, тут уже без директора Родіона Васильовича Коломійця і завуча Віктора Йосиповича Петрашенка не обійшлося. Я намалював цей стенд на двох склеєних ватманських аркушах до 250-річчя Сковороди, що відзначалося 2 листопада 1972 року, вивісив його в кабінеті літератури, а директор через якийсь час зняв стенд. Присилає якось до мене ввечері шкільного сторожа Чуя, щоб я негайно прийшов до школи. Чвакаю болотом. Там є обидва завучі: Петрашенко та Шевченко Микола Антонович.

– Що це ти понамальовував тут? Ось хрест, ось тризуб...

– А як же церкву малювати, з серпом і молотом? І Біблію. А тризуб – де він тут?

Ага, це вони трипалий підсвічник витлумачили як тризуб. Я й не думав так, малюючи. Бачив такого підсвічника в Лісових, то й намалював. Так само, мабуть, і Микола Зеров написав про Київ з лівого берега: “Ця золотом цвяхована блакить” – та й загримів на Соловки.

Завуч Шевченко намагається захищати мене, але Петрашенко наступає: за колядки і щедрівки, що я перед Новим роком почав розучувати зі своїми дев’ятикласниками в себе вдома. Усього двічі зібралися – і раптом перестали мої школярики приходити. Он воно звідки холодний вітер подув... Завуч Петрашенко, на відміну від директора Коломійця, партійний, тому проявив більшу пильність. Директора не приймали в партію, бо він під німецькою окупацією був. Злі язики може й брехали, що молоко німцям у людей збирав. Одна жінка не здавала молока, казала, корова не доїться. То він сховався в яслах під сіно (невеличкий сам). От жінка увійшла до хліва: цірк, цірк у дійничку. А Родіон Васильович гульк із ясел, як Пилип з конопель:

– Ага, ти казала, що корова не доїться! А німецьким солдатам молочка треба!

Їй-Богу не брешу, кажучи, що Родіон Васильович бив себе в груди:

– Я безпартійний комуніст!

... Намагаюся захищатися:

– Та що ви мені тут допит улаштували, ніби якомусь “ворогові народу”?

– Ти не пригай, не пригай. Ми тобі добра хочемо. Треба навчальну програму виконувати, а ти націоналізм пропагуєш.

– Колядки – націоналізм?

– Програмою колядки не передбачені. Це релігія. Треба програму КПРС пропагувати, а ти колядки. Речення для граматичного розбору з доповідей Леоніда Ілліча Брежнєва брати, а ти зі свого Симоненка.

– Кожен робить своє: я вчу дітей мови, а ви на уроках історії та суспільствознавства вивчайте програму КПРС. Хто що може, те й піднімає: один брилу, другий соломину.

Згодом у селі поширилася чутка, що я намалював ікону і хотів вивісити її в школі, а директор не дав. І що я вчив дітей молитов: “Богородице Діво, радуйся, благодатная Маріє...” Мабуть, отой сторож Чуй під дверима підслуховував і оце таке вибрехав та пустив селом.

– А чого це ти моїх синів в опозицію записав? – питає Коломієць.

Його старший син Володимир видав кілька книжок віршів. А молодший, Олег, навчався зі мною двома курсами пізніше. Ми в літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ!) здружилися. То Олег зізнався мені, що в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району, яке я вже вибрав на розподілі, директорує його батько. То кому ж це я казав про опозицію? Може, говорив про яку-небудь позицію в якомусь питанні? З ким же я розмовляю в Ташані – тільки зі своїми учнями та вчителями. На інших людей часу нема.

– Казав, казав, не крути. Іванові Івановичу та Анатолієві Миколайовичу.

– Хто це? Не знайомий з такими.

– Учні улюблені твої, Стіпахно та Шевченко, яким ти націоналізм проповідуєш.

Це мене вразило. Цих хлопців (другий – син завуча) я справді виділяв як найздібніших, тільки не перед класом, звичайно, але хіба це сховаєш? Я мав їх за друзів, адже вони всього на 8 років молодші за мене. Виходить, моїх школяриків уже допитують. Навряд щоб зі власної ініціятиви вони це сказали... Пригадалося, як Іван мені повідомив був (перелякані сірі оченята): “Петрашенко сказав, що ви в нас уже довго не будете...” Йокнуло тоді мені під серцем, але я не подав виду.

А ще згадав я, як директор одного разу викликав мене до свого кабінету і став аналізувати мій урок, на якому він не був.

– А я під дверима стояв, щоб не впливати своєю присутністю на хід уроку.

– То це у вас такий педагогічний метод?

Декілька разів після того я підходив до дверей і різко відчиняв їх – з розрахунком ударити підслухача. Не вдалося. Петрашенко вичитував мені, що зайве розказую про Володимира Сосюру (ага, таки цитував я в 10-му класі: “І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було”. Розповідав, як більшовики розстріляли і закопали Сосюру, а він вижив). Що підтримую націоналізм Івана Нечуя-Левицького, згадую про голод і репресії.

– А хіба голоду й репресій не було? По-моєму, дурити дітей – то найтяжчий гріх.

– Голод був через неврожай, а в 1937 році репресовано було всього 62 тисячі комуністів.

– А до 37-го, після 37-го і крім комуністів – скільки?

Розмова тоді ні до чого не привела, хіба до висновку, що хмари наді мною густішають. Слава Богу, що ніхто не доніс, як я поза уроком підкоротив знаменитого вірша Павла Тичини:

– Всіх до ’дної ями партія веде!

...Годині о п’ятнадцятій Караванов велів мені роздягнутися. Прикликали сусіда оглянути мене.

– А ви чому тут?

– Це пойнятий. Так положено.

Велять збиратися.

– Що брати?

– Нічого. Ви завтра повернетеся. Можете взяти рушник, мило, зубну щітку.

На задньому сидінні мене саджають посередині між двох своїх. Щоб я не вискочив. Зупинилися на хвильку біля школи. У дворі шарварок, як біля розтривоженого вулика. Оце завдав я школі клопоту! Тепер дістанеться “трудовому колективу”, що не виховав мене. Буде їм ідеологічна лазня. А що найгірше – тепер вибиватимуть із моїх школяриків – із найздібніших насамперед, кого найбільше любив, – оті зернятка добра, які я сіяв півроку. Чи залишиться після тої потолочі хоч що-небудь у їхніх душах? Прощайте, мої дев’ятикласники, мої шестикласники, мої четвертокласники... Перші мої й останні мої учні.

Чомусь зупинялися в Переяславі біля міліції/КГБ, потім помчали мене як великого пана до Києва, в обласне КГБ, що на вулиці Рози Люксембурґ. (Тепер Пилипа Орлика. Там Фонд культури, яким відає Борис Олійник. Об такі назви – Рози Люксембург, Карла Лібкнехта, Сакко і Ванцетті, Пальміро Тольятті – вся Україна язики ламає). Довго тримали мене в залі з телевізором та наглядачем у цивільному. Показували якийсь романтичний, про море, фільм, аж я зацікавився. Пізно ввечері посадили мене поміж двох чоловіків у чорну “Волгу”, привезли на Володимирську, 33. З Ірининської вулички відчинилися ворота – і вони охоче проковтнули нас.

Великий порожній двір зі самотньою яблунею, що сиротою тулиться при стіні. Заводять мене в боксик метр на метр, зі вмурованою лавкою. Десь після півночі ведуть у камеру зі столом. Старий таранькуватий наглядач у чині прапорщика робить обшук. Вражає і дивує його майстерність: вийняв шнурки з черевиків, зняв металеві наконечники і вивернув шнурки: я б ніколи не додумався, що так можна. Що він там шукав? Дав гребінця:

– Расчешись. Продуй нос. Растопырь пальцы.

Заглядає у вуха, в рот, стукає мені зуби олівцем. Ніби циган коня купує.

– Повернись. Нагнись. Раздвинь ягодицы.

– О, ви як вухо-горло-ніс, – пригадав я жарт Василя Рубана з його самвидавської повісті “Помирав, уражений проліском, сніг”.

– Поговори мне, поговори...

Справді, ліпше помовчати.

– Повернись. Подними яйца. Покажи головку. Одевайся.

Шнурків до черевиків, паска, краватки не віддає. Мабуть, щоб я не повісився на них. Ведуть до камери, побрязкуючи ключами, майстерно та гучно клацаючи пальцями. Велять мені тримати руки назад. Іду як великий пан: переді мною і за мною відчиняють і зачиняють двері. Але зсередини в тих дверях ручок нема. Завели на третій поверх, у крайню південно-східну камеру. Здається, 52. Холодно, бо кватирка відчинена. Нари з металевих штаб. У головах підвищення. Матрац, білизна, ковдра. У кутку велика каструля. Мабуть, це і є параша. Укрився додатково своїм синім благеньким ще студентським пальтечком – і як потонув.

...Чую як у тумані, що мене хтось душить! Доки дійшов тями – з камери виходить наглядач, гримнув дверима, залишивши сатанинський перегар тютюну та горілки.

Як завтра з’ясувалось у начальника тюрми підполковника Сапожникова, це наглядач не міг мене добудитися, то зайшов подивитися, чи я живий. Спати треба ногами до дверей, з відкритим обличчям, щоб його “гражданину контрольору” було видно у вічко. Що я живий.

У заґратованій ніші над дверима – дві лампочки: сильніша на день і слабша – на ніч. Довго я вчився спати при світлі, що б’є в очі, аж доки не здогадався складати хустину смужкою вчетверо і накривати нею очі – цього не боронили.

Отакий був мені день 20-річчя смерти Сталіна.

 

ГРІХОПАДІННЯ

Спочатку в камері мене тримали з валютником Ніколаєм Калашниковим, років 40-а. Жили ми мирно, хоча й без приязні. Страждав я від його куріння, кашляв, тиск мені піднімався. Аж лікарка порадила мені покинути курити, бо в мене, мовляв, хронічний фаринґіт. А я ж ніколи не курив, тільки кашляв від чужого куріння. Одного разу Калашников склав список на 51 особу, яким він збував валюту й цінності. Сказав: “50 евреев и только один русский. Некоторые уже в Израиле, а остальные не выедут”. Розповідав мені вульгарні історії з не відомого мені заможного, але кримінального життя. Зауваживши, що я до того ставлюся негативно, дорікнув мені: “Ты еще хлеба не наелся!”. Що, по суті, було правдою. Але не думаю, що головною моєю вадою.

Почуття полегшення, яке настало з арештом, швидко змінилося все наростаючим напруженням: слідчий Берестовський обставляв мене доказами, а я чинив спротив. Я місяць-півтора опирався, не давав показів. Хіба дещо явне – підтверджував. Я не знав молитов, щоб гасити тривогу і страх. Узяв у бібіотекаря-завгоспа Шевченкового “Кобзаря” і почав вивчати його напам’ять. Не маючи доброї пам’яті, я за кілька тижнів вивчив десь четверту частину “Кобзаря” і, коли співкамерник був на слідстві, ходив було камерою чотири кроки туди-сюди і годин чотири читав собі з пам’яті Шевченка, зрідка підглядаючи. То було натхненне читання. Саме тоді я перейнявся Шевченком до глибини душі. Тепер уже з вивченого й на годину в голові не лишилося, але зараз я вже старший віком за старого парубка Тараса Шевченка, тому став ще глибше розуміти скрушні його слова: “Якби з ким сісти хліба з’їсти...” та гірку самоіронію: “А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у раї, Усюди Божа благодать – І в серці, і в хаті”.

Через місяць призначили мені іншого слідчого: Берестовського замінив Цімох Микола Павлович. (Десь у 1995 році я дізнався, що цей Цімох працює в адміністрації нашого ясновельможного пана Президента Кучми.). Десь у середині квітня Микола Павлович сказав мені сакраментальну фразу: "Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається в вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу". Отоді я по-справжньому злякався. Я знав, що це означає: запроторять тебе у психіятричку, заколють тим галоперидолом і ти у свої 24 роки станеш людиноподібною худобиною... Це здалося мені страшнішим смерті. І я почав потроху поступатися. Спершу в тому, що, як мені здавалося, вони вже ніби й без мене знають. Я зізнався, що саме Василь Лісовий давав мені самвидав. Це для них не було новиною, бо вже в протоколі допиту від 3 листопада 1972 року було згадано моє ім’я (це я з’ясував, ознайомлюючись із матеріялами справи при її закритті). Лісовий, пояснюючи, як друкувався його “Відкритий лист”, хотів обійтися без імен, але випадково обмовився і назвав справжнє ім’я друкарки Раї. Це тієї, з Немішаєвого, до якої я завозив текст листа й папір та копіювальний папір. Обмовився і зам’явся, відмовився далі говорити, попросив дати часу подумати. Через два-три дні з’являється протокол, де розписано (здається, власноручно), як друкувався лист. Друкарка Рая, звичайно, все підтвердила. Отже, я був “на гачку” вже в листопаді 1972. Чому ж мене не взяли тоді? Навіть не викликали на допит, не попередили за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року “про недопустимість подальшого вчинення злочинів”? Мабуть, “злочинів” у мене вже було достатньо для арешту, вони лише збирали на мене та на моє оточення додатковий матеріял. Щоб “викорінити” всіх.

Справу Лісового і Пронюка були вже закінчили і передали до суду, а тут, у зв’язку з моїми показами, повернули на дорозслідування. Мене приєднали до їхньої справи. Я під слідством був 9 місяців, а вони, виходить, аж 17 місяців. Навряд чи додаткові епізоди розповсюдження самвидаву додали їм терміну. Гадаю, Пронюкові з самого початку було заплановано максимум, 7 років ув’язнення та 5 років заслання, а Лісовому трошки менше, 7+3. Та не в тому річ. Адже ледве чи не кожен епізод – це жива людина, яка ще перебуває на волі. Може, її й не посадять, але лиха вона обов’язково набереться. На щастя, багато з цих епізодів “гасили” Лісовий та Пронюк. Вони не називали нових людей. Пронюк – той узагалі обійшовся двома заявами, на початку і в кінці слідства. А решта його відповідей були такі: “Запитання мені зрозуміле. Відповідати відмовляюся з етичних міркувань”. Ознайомлюючись із матеріялами справи після закінчення розслідування, я захоплювався його твердістю. І думав собі: чому я так не зміг? Але ж – психіятричка! Я би опинився там, якби не продемонстрував капітуляції.

Найважливіше, що додалося до звинувачення Пронюка та Лісового з моїх показів, – це 6-е число “Українського вісника” (назване на обкладинці 9-м). Хоч воно випливло з чиїхось показів, але ця справа найбільше на моєму сумлінні. Адже УВ-6 так і не потрапив до рук КГБ. Потрапило інше, паралельне шосте число УВ – львівське, яке ще до арешту підготував Вячеслав Чорновіл, а видали його Михайло Косів, Ярослав Кендзьор та Атена Пашко. Це про нього Чорновіл писав у записці Атені, офіційно переданій через слідчого: “Теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є”. Тобто щоб припинили видання УВ. (Див.: Вахтанґ Кіпіані. “Український вісник з підпілля”. – Українська правда, 21.08. 2002). У справі ж нашого, київського УВ-6 був на три доби затриманий Іван Гайдук, від якого я десь у кінці квітня чи на початку травня 1972 року одержав усю машинописну закладку того “Українського вісника”. Івана, здається, після цього виключили з факультету журналістики. Це мій гріх, бо це я його виказав, рятуючись від психіатрички.

Набрався я тоді гріхів, як овечка репיяхів – на всю решту життя... І якщо шукати ґлузду в покаранні, яке я сумлінно відбув, то це я тринадцять з половиною років покутував саме ці гріхи. І ще, може, покутуватиму їх мільйон років у чистилищі. Так що нехай пан Президент, нинішній і майбутні, знають, що на “Героя України” я не претендую. Бо я не герой. Бо потроху-потроху вичавлював із мене Цімох імена моїх друзів, яким я давав читати самвидав: Йосип Федас, Юрко Скачок, Петро Ромко, Микола Глущенко, Фаїна Форкун, Анатолій Пилипенко... А декого слідчі так шантажували і дурили на допитах, що вони самі зізнавалися. Слідчий Цімох дивувався: “Кого не виклич з ваших знайомих – усім ви давали самвидав. Комсомольцям, навіть комуністам! Чому ж ніхто з них не повідомив нам, щоб ми вас зупинили? Я за 10 років перед вами вчився в університеті на юридичному факультеті – чому ж мені ніхто ніколи нічого не дав?” – “Бо я мав справу з порядними людьми...”. На мене прийшов подивитися Люшенко – кагебістський резидент аґентів і стукачів усього Київського університету. Він мав кабінет у ректораті. “Як це так, що я вас не знав?” – “А я вас знав...”.

З деяким “свідками” мені влаштовували зводини віч-на-віч – і я ганебно підтверджував, що таки давав їм самвидав. Скажете, це наївне виправдання, що я не вмів брехати? Але це так. І Лісовий не вмів брехати. Я не нарікав і не нарікаю на Василя Семеновича Лісового, що він реґулярно давав мені літературу самвидаву, а нарікаю, що ніхто не навчив мене, як поводитися, коли будемо заарештовані. Не було таких інструкцій. Окрім морального закону в собі. У мені цей закон виявився заслабкий. Ця слабкість посилювалася тим, що я не вважав свої дії злочинними і не міг надивуватися, що слідство розцінює їх як злочини. Мені здавалося, що кагебісти явно переоцінюють мене, а вже “українським буржуазним націоналістом” називають мене зовсім безпідставно. Бо який з мене, селянського хлопця, щойно після університету, “буржуй”? Та й слова “націоналіст” я тоді уникав, бо жупел негативу довкола нього тоді був непробивний.

Так нехотя, під тиском, я виказав викладача англійської мови Феодосія Марковича Слюсаренка, який навесні 1968 року дав мені два відбитки праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та фотоплівку. Його, мабуть, звільнили з роботи. Я виказав мого сільського приятеля Миколу Глущенка, якому дав на зберігання течку самвидаву. Я так потерпав за Миколу, аж він приснився мені, у сні я сказав йому знищити течку. І він її спалив! Таких дивовижних “зв’язків” під час слідства – першого і третього  – в мене було кілька, особливо з рідними. У тих екстремальних умовах чуття особливо загострюється. У тій течці, що спалив Микола, були знімки Василя Макухи, який самоспалився в Києві у листопаді 1968 року. Мій друг Микола Глущенко був талановитим артистом, але до цих подій не вступив до Театрального інституту. Після цього – годі було й думати про вступ. Я нашкодив Василеві Тимофійовичу Скуратівському, від якого дістав фотовідбиток “Історії русів” і “Сучасної літератури в УРСР” Івана Кошелівця. Утім, слідчі часом могли підвести тебе до думки, що вони це вже знають, що хтось у цьому вже зізнався і тобі нема сенсу відмагатися, тільки погіршиш своє становище. Кагебісти ж на брехню школу кінчали! Звичайно, більше гріха на тому, хто ставив мене перед таким вибором. Але мій гріх – на мені.

Я відступав поволі, мої “чистосердечні зізнання” не раз “горіли”, бо виявлялося ще щось нове. А все ж таки від диявола я відкупився: коли мене влітку 1973 року таки повезли на психіятричну експертизу, то я вже не дуже боявся, що мене там заколють галоперидолом. Експертизу вела Наталка Максимівна Винарська. Її знає весь кримінальний світ України. Це 13-е відділення “Павлівки”. Я там пробув 18 діб. Наталці Максимівні, мабуть, не давали вказівки визнавати мене психічно хворим, бо я вже “розколовся”, то вона й не старалася. Поставилася до мене загалом доброзичливо і написала висновок, що я осудний. Підозри, почерпнуті з моїх записників (що не хочеться жити після своїх поразок та арешту шістдесятників), визнано було юнацьким перебільшенням, доволі поширеним. До речі, В.С.Лісового теж провели через психіятричну експертизу. Підставою для сумнівів у його психічній повновартості було, зокрема, те, що він ходив на могилу своєї матері і довго там сидів.

Досиджував я слідство з 26-літнім тоді Леонідом Кобринським, ніби з Харкова, ніби теж за статтею 62-ю, ніби за російський самвидав. Пізніше, в таборах і після них, я допитувався, чи знав хтось такого дисидента з Харкова – ніхто не знав. Ми люди різних культур і мов, але одне одному ніякої шкоди начебто не завдали. Тільки його куріння мені дошкуляло.

“Справу Пронюка, Лісового і Овсієнка” бригада слідчих на чолі з Каравановим завершила десь у жовтні 1973 року. Ознайомлюючись із її матеріялами (здається, 47 томів по 200 – 300 аркушів), я мав нагоду підчитати самвидавську і закордонних видань літературу, якої доти не читав: вона проходили у справі Пронюка чи Лісового. “Вивід прав України”, зокрема. Це були відбитки, зроблені на машині “ЕРА”. Нам би таку машину! А то дзьобали по буквочці на друкарських машинках... Тоді я побачив протоколи допитів Євгена Пронюка: запитання довжелезне, а відповідь на два рядочки: "Запитання мені зрозуміле, відповідати відмовляюся з етичних міркувань". 1981 року і я за прикладом Пронюка так само провів усе слідство. А тут я поки що з’ясував, як мене “розкручували” та дурили, побачив, скільки помилок я наробив. Читаючи протокол допиту моєї дівчини, до якої теж добралися, і, що особливо прикро, не без моєї вини, я нараз гостро відчув усю глибину втрати. Геть недоречно мене здушили сльози, це побачив Цімох і зробив такий жест: припалив цигарку та подав мені. Курці вважають, що цигарка заспокоює. Я взяв, хоч вона мені була ні до чого. Між іншим, Цімох під час слідства пропонував улаштувати з нею зводини віч-на-віч, хоч ніяких розбіжностей у її та моїх показах не було. Я категорично відмовився: побоявся такого психологічного навантаження в присутності слідчого. Та й вона зрозуміла б, що це “побачення” – на моє прохання. Я не хотів такого лукавства.

Якось, зауваживши, що Цімох робить зусилля над собою, підганяючи мої дії під кримінал, я сказав йому: “Хіба ви не розумієте, що ви робите?” На що Цімох відповів: “Нічого, наша справа нас переживе”. Не пережила, Миколо Павловичу... Утім, чому ж? Ніхто вас до криміналу після моєї реабілітації не потягнув. Може, маєте вже солідну пенсію від держави, проти постання якої боролися. А колишні в’язні – хто 49, хто 71 гривню...

Незадовго перед судом слідчий показав мені список адвокатів (чоловік з 15), з-поміж яких можна вибрати собі захисника. Нікого з них я не знав, то слідчий підказав: “Ось Гертруда Іванівна Денисенко. Хороший адвокат”. – “Хай буде Гертруда Іванівна, мені все одно”. Тоді мені на обличчі висипали якісь прищі, як у підлітка. Лікарка змазала їх зеленкою. І якраз мене викликала адвокатка. Мабуть, я мав жалюгідний вигляд. Вона порадила мені розказати судові те, в чому я ще не зізнався. А головне, що вона сказала:

– Звичайно, ви розумієте, що ваша діяльність для Радянської влади – що комариний укус для слона.

– Авжеж. За це комара убивають.

(Але, Гертрудо Іванівно! Ваш імперський слон таки здох. Ще за мого життя. І, смію вважати, що в тому числі й від моїх “комариних укусів”).

На суді, що розпочався 26 листопада 1973 року і тривав з перервами до 6 грудня, я вже мусив казати, що визнаю за собою вину, що моя “діяльність” (так вони величали ознайомлення друзів із самвидавом) завдала шкоди державі і що я за цим жалкую. Я тримав у руках зшитий цілою книжкою обвинувальний висновок сторінок на 100 і годин три переказував свої “злочини”. Лісовий та Пронюк сиділи в одній загорожі, а я окремо. Це щоб вони на мене не вплинули. Мені було соромно, але я зіграв узяту роль до кінця спектаклю. (Наш суд детальніше описаний у нарисі про Василя Стуса, первісної цілісности якого я не посмів порушити). Тяжко пригнічених страхом друзів моїх, допитавши, виводили з зали. Мені охорона не давала дивитися на публіку. Тільки один знайомий студент-юрист, що не був свідком, зважився привітатися зі мною кивком. Коли виводили “мою дівчину”, вона незрушно дивилася на мене через плечі наглядачів, доки не зачинилися за нею двері. Мабуть, вона розуміла моє становище і не осуджувала мене (бо ще й написала мені в неволю одного листа).

Лісовий займав тверду позицію, хоч давав деякі пояснення. Пронюк до кінця витримав свою лінію неучасті в слідстві й суді, тільки зробив заяву про це. Кагебісти мені до кінця не повірили (бо вирок же насправді постановляв не суд) і дали 4 роки ув’язнення. І спасибі їм, що не випустили мене з зали суду на волю. Бо якби випустили, то це означало б, що я остаточно зламаний. З моїм “загостреним почуттям справедливості” (так визначила Наталка Винарська) мені залишалося б хіба повіситися. Або, щонайменше, спитися. Така доля зламаних людей. Мене ж, спасибі кагебістам, послали в табір. На вишкіл і на реабілітацію.

Досі мені гірко, що через мою нетвердість постраждали мої друзі. Виключили з університету Фаїну Форкун, Івана Гайдука, Йосипа Крука, Михайла Якубівського. Звільнили з роботи Феодосія Марковича Слюсаренка. Зазнали переслідувань Петро Ромко, Василь Скуратівський. Та кожен, кого викликали на допит – потерпілий. Особливо ж тяжко довелося Михайлові Якубівському, з яким я рік мешкав в одній кімнаті гуртожитку і він прочитав працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. На допитах він не приховував своїх симпатій до мене. Як я дізнався значно пізніше, 18 березня 1974 року за окремою постановою Київського обласного суду в нашій справі на філологічному факультеті відбулися комсомольські збори, де Якубівського виключили з комсомолу. На тих зборах професор Маргарита Карпенко сказала: “Вам потрібно було на Василя заявити, тоді б ви були на коні. А тепер нам треба вести боротьбу за чистоту своїх рядів!”. Професор Валентина Миколаївна Поважна прорекла: “Жити в одній кімнаті і не знати, що робиться в портфелі сусіда, – це, вибачте, не по-комсомольському!” Олесь Іванович Білодід, син автора теорії “двомовности українського народу”, сказав: “Це паршива вівця, яка ніколи не повинна бути в нашому університеті!”. 30 березня М.Якубівського виключили з університету. Мало того, його, відмінника і талановитого поета, запроторили до психлікарні. 11 місяців психушок, понад 500 сильнодіючих інיєкцій-нейролептиків – це страшніше моїх 13,5 років увיязнення. Це страшніше смерти. І ніхто за цей злочин не відповідає! (Див. його блискучий нарис “Фабрика душогубства” у ж. Зона”, ч. 3 1992 р., с. 191– 201, а також мою статтю “Двадцятипיятилітник”).

Часто ходжу я тепер мимо “Іванової хати” на вулиці Володимирській, 33. Як стати навпроти будиночка приймальні, де барельєф М.Грушевського, то за деревами в глибині проглядає фронтон триповерхового будинку. Ото й був “слідчий ізолятор КГБ при Раді Міністрів УРСР”. Тепер там ніби вже нема камер. Десь там були й три або чотири дворики для прогулянки – як у колодязі: з одного боку сама тюрма, а з решти трьох – стіна в три поверхи висотою. Видно хіба наглядача над головою та клапоть неба. Це звідти Євген Сверстюк якось почув голос Василя Стуса: “Господи, яке небо!”. Василь, мабуть, теж сидів на третьому поверсі, бо і йому було видно вершину телевежі, що стояла тоді на Хрещатику, та ще вершину акації, яку зрубали навесні 1973 року, бо почали будувати отой будинок у глибині: жодного вікна з боку тюрми, а коло бічних вікон – колони!

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

і тиша, і самотність, і пітьма.

Щоправда, кажуть, спати надто рано,

ото й телющиш очі, як відьмак,

на телевежу, видну по рубінах,

розсипаних, мов щастя навісне.

  (20 січня 1972) 

Мене довго не брали на етап, бо відбувся ще касаційний суд, хоч я касаційної скарги не подавав. Може, подав Пронюк чи Лісовий, а затримали то всіх. Уже я попросив коротко постригти мене, бо до арешту носив чималу гриву. Аж ось викликав мене якийсь дебелий чолов’яга з добре помітним шрамом через усю подзьобану щоку, схожу на поліського деруна. Назвався Рубан. І став щось таке верзти, що я подумав: “Або він дурний, або я божеволію”. Розпитував, чи не залишив я чогось нерозказаного, щоб не ятрило душу, щоб не довелося наново розпочинати слідство. Що можу розповісти про своє оточення, про викладачів, про настрої студентів. Чи не чув я про які-небудь студентські організації. А головне: от поїдете в таке середовище, де є люди, в яких руки по лікті в крові. То будьте обачні, щоб не втягнули вас у нові злочини. Ми ж посилаємо вас на перевиховання, ви ж наша, радянська людина, ну, збочили трохи, помилилися. Як на мене, то, може, треба було б вас відпустити з зали суду додому. Але термін 4 роки може бути й скорочений, якщо будете себе добре поводити і допомагати нам запобігати злочинам. Аж тут до мене дійшло: та це ж мене агітують у “сексоти”! (Про цього “вербувальника” мені пізніше розповідав Петро Винничук: Юнаки з огненної печі. / Харківська правозахисна група. Упор. В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 46). Зразу після визнання себе на суді винним мені не дуже випадало займати рішучу позицію. Я щось там промимрив, то він мене викликав ще раз. Щось таки я там написав. Ні, не згоду співпрацювати, а щось про настрої. Але! Коли я буду висуватися кандидатом на Президента або хоч на депутата, нехай мої опоненти дістануть той папірець і матимуть доказ, що я теж “сексот”. Якщо в цьому постгеноцидному суспільстві ґенерал КГБ Євген Марчук набирає на президентських виборах 8% голосів, то й мені нема чого боятися такого компромату. Тим паче, що я не збираюся ні в президенти, ні в депутати.

 

ПЕРШИЙ ЕТАП

Усі колишні політв’язні діляться враженнями про перший етап, то й я розкажу.

З київського “кагеб’ятника” мене взяли на етап приблизно 28 березня 1973 року. Бо в дорозі я був 16 діб, а прибув у табір 12 квітня. Привезли мене воронком у якийсь закуток вокзалу. Начальник конвою десь відійшов, а солдати-конвоїри стали розпитувати мене, чому я такий особливо небезпечний, що мене одного возять? Вродливий такий солдатик, виразний українець (чи то я за рік відвик від нормальних людських облич?) наївно казав: “Антирадянська агітація? Ану, загітуй мене!”. Не випадало мені в такому становищі агітувати конвой. Завели мене у вагон “столипін”, уже начинений карними в’язнями, в останню камеру, в “трійник”, поруч з купе для конвою. У “трійнику” три полиці, а я один, як король, коли в інших камерах переповнено. Скоро я відчув переваги свого “особливо небезпечного” статусу. У сусідньому трійнику, чую, три жінки. Їдемо довго, майже добу. Жінки перемовляються з сусідніми камерами. Я стараюся відмовчуватися, бо до мене особлива увага конвою, не дозволяють. Мова жінок так само щедро переписана добірним російським матом, але в специфічному жіночому варіянті. Оце він і є – “великий, могучий, прекрасный русский язык”, згубність якого для своєї української душі я збагнув ще в студентські роки і сказав собі: “Ні, це не моя мова, не моя культура. Не сквернитиму я свої вуста російським матом”. Я пройшов етапи і такі помийні ями, як табори у Вільнянську та Коростені, але з моїх вуст за жодних обставин “не вискочить” матюк. Навіть якщо мені щось важке на ногу впаде. Бо в мені така гидота не сидить.

Карні просять: “Девочки, спойте что-нибудь!”. І “девочки” хриплими голосами заводять на мотив популярної тоді пісні про літо:

“Я так хочу, чтобы сало не кончалось,

чтоб оно за мною мчалось,

за мною вслед.

Сало, ах сало...”

А ще більше мені сподобалася частушка:

“Ах подружка дорогая, твой сидит и мой сидит.

Давай Брежневу напишем, может, их освободит”. –

“Ах подружка дорогая, я ему писала,

А он пишет мне в ответ: “Х... бы ты сосала”.

Геніяльно. Отак Брежнєв і відповідав.

Уночі один солдат, як тепер у Росії кажуть, “с лицом кавказской национальности”, порозумівся з однією з “девочек” і з дозволу свого лейтенанта заліз до неї на нари. Виразно чути характерне чвакання. “Девочка” заробляє шанс достроково звільнитися, народивши дитину в неволі.

Далі – більше. Привезли в Харків, на знамениту Холодну Гору. Лазня і прожарка одягу й речей – від вошей. Мене відокремлюють і ведуть у підвальне приміщення. Замість стелі – напівкруглий звід. Двоє нарів. Нари – це суцільний металевий лист, міліметрів 10 товщиною, у головах трохи загнутий угору. На залізних вмурованих стовпах. Замість стільця – такий же металевий півметровий куб. У стінах – металеві кільця з ланцюгами. На вікнах потрійні ґрати. Двері теж, здається, потрійні: одні суцільні, а зсередини та ззовні – з ґрат. Коли приносять баланду – простягаєш руку по миску або тюльку далеко-далеко в кормушку, аж по плече. Я гадав, що це так і треба. Що на Холодній Горі всі камери такі. Аж одного разу “баландьор” крадькома спитав: “За что тебя?”. Тоді я збагнув, що це я в камері смертників! І “баландьор” має мене за смертника. Я не став протестувати, бо боявся опинитися разом з карними. Згодом, слухаючи у запису спогади Оксани Яківни Мешко, я впізнав, що вона теж була десь тут. (Див.: Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. ч. 3.— К.: УРП, 1996.— С. 32-34. І хлопці з Росохача – теж. Юнаки з огненної печі. /Харківська правозахисна група. Упор. В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 47, 85).

Через два з половиною роки я знову побував тут і знайшов напис: “Степан Хмара, ст. 62 ч.1, 7 р.”. Отже, вічно переповнена Харківська пересилка не мала для політв’язнів іншого місця, як камери смертників.

Далі – вошива Рузаєвка в Мордовії... Ні, це у вересні 1976 року тут на мене напали блощиці. Тільки ляжеш на нижні нари – зараз стрибають на тебе з верхніх. Ляжеш на верхні – стрибають зі стелі. Я тоді кілька діб тулився на вузенькій лавці, де блощиць було найменше. Хоч камеру чимось покропили (мене годин чотири тримали в туалеті), хоча сморід був неймовірний – блощиць ніщо не брало.

Перекинули в Потьму. Тут, нарешті, мене звели з іншим в’язнем. Кузін з Орла. Стаття 70. Аналог нашої 62-ї. Російський дисидент. За самвидав. Розповідає цікаві речі, згадує відомі імена: Сахаров, Григоренко, Якір, Красін. Але говорить суцільним матом. Доти я не чув такої багатющої, барвистої “матєрної” мови. Назва кожної речі, кожна дія, виявляється, може бути висловлена цією мовою, якщо, до того, ще вміло манипулювати інтонацією й жестами. Куди там нашому недоучці Кучмі! Дивовижна нація, яка сприймає і осмислює світ через відомі органи і в світлі відповідних стосунків.

 

“МОРДОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

З ним же, з Кузіним, привозять нас удень 12 квітня 1974 року в табір ЖХ-385/19, що в селищі Лісне (посьолок Лєсной) Зубово-Полянського району. Перше, що вражає, – великий простір. Метрів 400х300. Ні, це страх простору! Адже я понад 13 місяців провів у камерах. Хочеться сховатися в куток, притиснутися до стіни, щоб був надійний захист хоч би з одного боку! (Згодом мене так вразила відкрита кінозала у Вільнянську, де сиділо та юрмилося три тисячі в’язнів). Нас завели до штабу, прошмонали і пустили в зону – до приходу начальства. Боже, стільки людей! І всі однаково сірі! Стрижені, як раби єгипетські. У бушлатах і шапках. Як я їх буду розрізняти? Ага, в кожного бірка з прізвищем: “Отряд… Бригада...”

Тут уже теж весна. Багато дерев, що от-от зазеленіють. Хтось виліз на дерево і прикріплює шпаківню. Згодом я його впізнав: це був Кузьма Матвіюк. З ним ми подружили.

Доки нема начальства, до мене підійшов здоровенний вуйко, називає прізвище: Микола Кончаківський. Питає, звідки, який термін. “Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей. Ось я вже двайцять шостий рік тягну, всього маю двайцять дев’ять. Як пішов у трийцять дев’ятому на польсько-німецьку війну – досі воюю”. Тоді мої 4 роки зіщулилися і стали такі маленькі...

Ніхто мене досі не називав паном, а тут усі панове, господа, а до литовців слід звертатися “понас”. Виявляється, правду писали в самвидаві: тут половина в’язнів українці! Усіх вיязнів десь 300-350 чоловік. Удень більшість у робочій зоні, а коли після шостої сипнула та маса через вахту в житлову! Тим часом мене переодягнули в зеківське та відвели в барак першого загону, де живе обслуга, і сказали завтра виходити на роботу кочегаром ПСХ (“паро-силовое хозяйство”). Після вечері на честь мого прибуття “заварили чай”. По обидва боки довгих столів прямо надворі сіло чоловік 20 українців і кілька неукраїнців та й розпитують мене, хто та що. Дали мені “довгограючу” цукерку, пустили по колу за сонцем горнятко міцного чаю і навчили: сьорбнути два рази і передати далі. Я почав був розповідати свою історію, як воно було, та Ігор Кравців, інженер з Харкова, мене остеріг: “Пане Василю, покаєтеся іншим разом. А зараз – тільки те, що є у вироку”.

Вироку в мене на руках не було. Його за кілька днів перед етапом забрав начальник СІЗО КГБ підполковник Сапожников: “Он вам не нужен”. Надто він був інформативний. (Тому публікую його в цьому виданні). Згодом була нагода передати вирок з зони на волю, відтак за кордон – та не було його в мене.

Тут третина засуджених – такі ж як я, за антирадянську агітацію і пропаганду. Декотрі так само недосвідчені в подібних справах і теж пережили схожу до моєї драму шантажу і лукавого визнання вини. Одразу полегшало на душі: не я один такий. Авжеж: не мавши ніякого гарту, у свої 23 роки постати сам-на-сам проти такої страшної репресивної махини, яка перед тобою видушила десятки мільйонів людей, протистояти їй цілий рік, не маючи з ким порадитися, – не кожному під силу...

Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Дмитро Синяк, який мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський – 29 років ув’язнення, Роман Семенюк – 28 років. Був Іван на прізвище Мирон – 25 років, Михайло Жураківський – 25 років, двадцятипיятилітник отець Денис Лукашевич. Василь Долішній, який у 16 своїх рочків дістав за повстанський рух 10 років увיязнення, а тепер має 7+3 за антирадянщину. Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене як до сина, хоча здебільшого самі вони – постарілі в неволі парубки. З чистою юнацькою психологією, з пієтетом до матері, до дівчини.

Само собою, подружився я з молодшими хлопцями. Найближчими моїми друзями стали Зорян Попадюк із Самбора, Любомир Старосольський зі Стебника. Ці навіть трошки молодші за мене, 1953 і 1955 року народження. Петро Винничук та Микола Слободян з Росохача. Трохи старші – Кузьма Матвіюк з Умані, Ігор Кравців з Харкова та Гриць Маковійчук з Кременчука, Сергій Бабич з Житомирщини (у нього дві втечі, вже побував на особливому режимі).

Третину зони становлять антирадянщики різних національностей і відтінків, третину – партизани українські, литовські, латиські й естонські, третину – категорія, яку толерантно називали “за війну”. Хто винен, хто не винен у співпраці з німецькими окупантами – не нам розбиратися, бо багато кому ті справи відверто фабрикували, щоб підтримувати в суспільстві атмосферу страху: “Никто не забыт, ничто не забыто”.

Отут за перший рік я пройшов такий курс “мордовського університету”, з яким за інтенсивністю становлення як особистості можна порівняти хіба перший курс Київського університету. У цьому середовищі я швидко оговтався і вже під кінець 1974 року брав участь в акціях протесту, які там відбувалися. Режимні умови цього табору описані в книжечці "Світло людей", то не буду на них зупинятися. Зазначу лише, що мав я там одне побачення з батьком на добу та одне коротеньке, а також на добу – з матір’ю та сестрою Любою. Уперше батько приїхав тоді, як умер маршал Жуков. Батько слухав по радіо про похорон і став згадувати, як солдати поважали Жукова. “Ми воювати, а ви...” – “Ну і що ви мені завоювали? Тюрму?”. З огляду на підслушки розмову перевели на інше.

Вдруге батько приїхав на коротке побачення. За дві тисячі кілометрів – на одну годину. Побачення через стіл, у присутності прапорщиці Маші. (Пізніше вона мене ошелешила дивовижною фразою. Розпечатала мого пакунка та й ізрекла: “Здеся вложены неположенные вложения!”). Прапорщиця Маша вимагає говорити “на русском”. Я почав суперечку, що не буду розмовляти з рідним батьком тюремною мовою. Вона пригрозила, що припинить побачення. Батько все одно російською говорити не вміє. Тоді вона дозволяє батькові говорити, як може, а я таки мусив принизитися, бо шкода було батька. Мою принциповість він би не зрозумів і не схвалив. Більше я батька не побачив. Ні, коли навесні 1976 року йому стало дуже зле і з’їхалися прощатися всі мої брати і сестри, то й я там був. Привиділося вві сні, що батько лежить на лавці серед хати, як звикле кладуть покійників, а ми всі стоїмо довкола. Але батько ніби ще дихає. Тоді він не помер. Десь через місяць, проти 8 травня, приснилося мені, що випали всі пломби з зубів, які мені днями поставили. Я зрозумів, що це помер батько. Підтвердження дістав листом аж 21 травня. Той лист ходив бозна де.

У 19-й зоні була доволі багата бібліотека, зібрана в’язнями. Адже можна було замовляти літературу через магазин “Книга – поштою” і передплачувати радянську пресу. Зарубіжну – ні. Одержувати літературу бандеролями чи посилками вже давно не можна. У бібліотеці є невелика зала з декількома столами, з підшивками газет. Я сидів там вечорами та по неділях і перетрубив величезну купу книг. Зокрема, з півметра “Истории России с древнейших времен” Сергія Соловйова у 29 томах та трохи менший “Курс русской истории” Василія Ключевського. Потім – “Русская история с древнейших времен”, “Русская история в самом сжатом очерке” М.Н. Покровського. – 4 томи. Бо ж нашого “буржуазно-націоналістичного” Михайла Грушевського там не було. До пізнання суті Російської імперії я дійшов через цих істориків. Згодом їх перетрубив і Василь Стус, після чого написав “О вороже, коли тобі проститься ...”. Саме так, “о вороже”, а не “народе мій”, як здебільшого публікують, записав він мені, а я вивчив пізніше на Уралі. Далі там було: “Державо напівсонця, напівтьми”. Ні! “Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!” Я ж, вичитавши, що Москва стоїть на Кучковому болоті, склав тоді найкоротшу програму для майбутньої Партії зелених: “Реставрувати Кучкове болото”. Лише тоді у світі настане спокій. Москва проковтнула надто великі шматки і не може їх перетравити. Її невстояна кров колотитиме світом ще кілька століть.

Якось заходить Василь Долішній: “Правильно, пане Василю, вчіться. Вас сюди послали на вишкіл”. Роман Семенюк: “Що, пане Василю, вчитеся?” – “Вчуся, пане Романе. А ви?” – “Усе, що мені треба, я вже знаю”. Авжеж, у пана Романа 28 років ув’язнення.

Усього про Мордовію тут не розкажеш. У нарисі про Стуса чимало написано, також у статті “Мордований союз” – про союз українців і євреїв проти спільного ворога, російської комуністичної імперії.

У зону неодноразово приїздила так звана українська громадськість на чолі з кагебістами. Вчені й трактористи. Викликають нас на “виховні бесіди”. В одній з таких бесід у жовтні 1975 року я дуже круто з ними поговорив, бо якраз тоді жінки-політв’язенки на жіночій зоні в Барашево тримали тривалу голодівку з вимогою лікувати Василя Стуса. Голодували поетеса Ірина Калинець, художниця Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Сеник, Оксана Попович, з ними литовка Нійоле Садунайте... Було, що Ірина Калинець тримала сорокаденну голодівку. Тож коли  ці “представники громадськости” спитали, які в мене є побажання, я сказав їм: "Поверніть ті речі, які позабирали у жінок-політв’язнів, щоб вони припинили голодівку". А в них позабирали вірші, вишивки, малюнки, екслібриси. – "Ну, а якщо їм подобається голодувати?" Я тут вибухнув і назвав їх фашистами. За це мене 30 жовтня 1975 року з 19-ї зони перекинули в зону 17-А, в селище Умор (по-мордовському), посёлок Озёрный. Це вже Тєньгушовський район. А 30 жовтня – це ж якраз День совєтського політв’язня. У цей день мала бути голодівка. Я написав напередодні досить таки різку заяву протесту, заадресував “США, Нью-Йорк, ООН, Комітет прав людини” і вкинув до скриньки з написом “Для жалоб и заявлений”. Тобто вручив адміністрації. Згодом вона пішла мені до третього звинувачення.

Десь на початку січня 1976 року мене звозили з 17-ї зони до 19-ї – в карцер. За що? За нечемність. Лейтенант Улеватий увечері прийшов робити обшук у моїх речах. Я взяв зубну щітку та рушника і демонстративно вийшов у коридор до умивальника. Улеватий за мною. “Где вы взяли такую рубашку?” – “У вас украл”. А ця спідня сорочка справді була надто біла, як для зони: мати недавно прислали. Улеватий викликав мене на розмову в кабінет. Він молодий та гарячий – і я такий. У розмові я сказав, що суду він не мине. Висновок: "угрожал начальнику". А ще я випадково засидівся біля діда Володимира Казновського в санчастині і – "не явился на политзанятие, а пришел за 5 минут до окончания". 15 діб карцеру. Фактично відсидів 14, бо етапний день там середа. Сиділи ми вдвох з Авґустом Рейнґольдом, доктором права Тартуського унівеситету. Без постелі. Нари відстібуються на 8 годин, а то сидіти на стовпчику діаметром сантиметрів 15, або ходити. Без виводу на роботу, а це означає на голодному пайку: гаряча їжа раз на дві доби, без жирів і цукру. Але щодня 450 г хліба, окріп і сіль. Одного вечора відчиняється “кормушка” і рука наглядача подає два грубі шматки хліба. Ми з Рейнґольдом мовчки переглянулися, взяли і негайно зיїли хліб. Ще одного разу ледве відхилилася “кормушка” і на підлогу впало два цукерочки в обгортках. Ми їх нагайно зיїли, а обгортки згорнули та в парашу (то була виварка). А вони плавають. Відчиняються двері, наглядач обшукує нас, але нічого не знаходить. Аж коли з ПКТ повернувся Паруйр Айрікян, то спитав, чи передав наглядач хліб. А цукерки то він сам вкинув, коли його вели коридором. І наказав ніде ніколи й нікому про це не говорити. Гадаю, що тепер уже можна.

А 6 лютого 1976 року в 17-у зону привезли етапом після операції Василя Стуса. У цей день, щоб я не зустрівся зі Стусом, мене везуть у лікарню в Барашево, тримають там аж до 8 травня 1976 року. Мені там зробили операцію на геморой – то звична для зеків хвороба. Тож тільки 8 травня я повернувся в зону 17-А і зустрівся з Василем Стусом. Там ми провели разом декілька місяців. Щоправда, мене 9 липня 1976 року взяли на етап до Києва – "на промывку мозгов". Два місяці провів я в дорозі та в КГБ на Володимирській, 33. Кагебісти намагалися “настановити мене на шлях істини”, влаштували мені декілька побачень, зокрема, приводили одну викладачку з університету, родичів моїх привозили, моїх учителів ОЛену Пилипівну Литвинчук та Михайла Олексійовича Кравченка, але наслідком усього того було те, що 20 серпня 1976 року я подав дуже категоричну заяву з відмовою від визнання вини за собою. Написав я, що моє визнання вини на суді було наслідком психіятричного шантажу, а насправді я не вважаю себе ніяким злочинцем. Тоді в камеру до мене дали якогось хлопця ніби з кримінальної зони в Білій Церкві, якого “розкручують” на 62-у статтю. Він силкувався говорити українською, але те, що він говорив, на 62-у не тягнуло. Я не сумнівався, що це підсадний, але що мені до того? Можуть посадити ще гіршого. Проте коли я писав ту заяву, його тіпало, він от-от мав би кинутися на мене. Я не дав приводу і замовк до нього днів на два – звичайний спосіб не розвивати конфлікту. Діждався п’ятничного обходу начальника СІЗО підполковника Сапожникова і при співкамернику завимагав, щоб нас розвели. Скоро мене викликали на розмову. Коли я повернувся, то співкамерника вже не було.

Мене повернули до Мордовії звичайним етапом. У дорозі на перегоні з Харкова до Мордовії трапився мені Микола Плахотнюк: його, бідолаху, перекидали з Дніпропетровської психіатрички до Казані (це ж і я там міг бути!). Прибув я в 19-й концтабір 11 вересня 1976 року. За день перед тим помер Мао Цзе-дун, то я запам’ятав цю дату добре. Там були Василь Стус, Кузьма Матвіюк, Ігор Кравців, Кузьма Дасів, Артем Юскевич, названі раніше повстанці; з неукраїнців були Сергій Солдатов з Естонії (посправник Артема Юскевича), Кронід Любарський та Болонкін Александр Александрович з Москви, під кінець 1976 року туди привезли Владіміра Осіпова. Були вірмени Ашот Навасардян, Азат Аршакян, Размік Маркосян, латвієць Майґоніс Равіньш – молоденький хлопчик, 19-и років, дуже хворобливий. Литовців там було більше: Людас Сімутіс – така поважна особа. Знав я також Пятраса Паулайтіса – він до війни був послом Литви в Іспанії, Португалії та Італії. З молодших литовців там були Ромас Смайліс, Вільчаускас, Казлаускас, Відмантас Повіліоніс, з яким ми подружили ще в лікарні. Оце було наше коло.

З росіян... Ви знаєте, росіяни гуртувалися якось у своєму колі. Здебільшого це були люди, які мали монархічні погляди. Вони заарештовані 1967 року в Ленінґраді: у нас сиділи Авєрочкін і Євґєній Ваґін. На Уралі – Садо, Оґурцов. Вони члени ВСХСОН – «Всероссийский социал-христианский союз освобождения народов». Організація виникла 1964 року. Також “примкнувший к ним” Капранов. Неомарксист Саша Романов із Саратова, який у таборі зробив крутий віраж через демократію до монархізму. Решти прізвищ російських монархістів не пригадую.

Б.Захаров: Були з ними якісь суперечки?

В.Овсієнко: Коли ми проводили акції – голодівки, заяви подавали, – то, як правило, російське монархічне коло не брало в них участи. Але все-таки ми з ними спілкувалися.

Ще хочу згадати єврейського російськомовного письменника з Ленінґрада Михайла Хейфеца. З ним я був у 17-й і в 19-й зонах. Це він написав про нас, українців, прекрасні нариси “Українські силюети”. Вони вийшли у видавництві “Смолоскип” 1983 року російською і українською мовами. У нас перевидані в альманаху “Поле відчаю й надії”, К., 1994 (також ХПГ видала тритомник М.Хейфеца в 2000 році). Цю людину я дуже шаную. Серед людей, яких я знаю, це – один з найкращих. (Див. нарис “Мордований союз”).

Зі Стусом був я в 17-му концтаборі, потім у 19-му. Його вивезли звідти на заслання 11 січня 1977 року. Ще ми влаштували йому прощальний вечір, заварили чаю велику баддю... Щодо В.Стуса я зумисне означую тут коротко, бо детальніше описано в нарисі про нього.

Звідтам можна було писати два листи на місяць. Писав матері в село та сестрі Надії в Київ, зрідка сестрі Любі на Донеччину. На жаль, з тих листів мало що збереглося. Родичі не вельми про те дбали. Хоч вони підцензурні, але ж якась інформація в них була. Написав був до згаданої вище дівчини, яка вчителювала, що не маю до неї ніяких претензій і що мені соромно перед нею. Вона відповіла, ще й прислала переписані від руки вірші Миколи Руденка, але більше листів від неї не було. Через багато років я зיясував: так їй “порадила” кагебня.

Отже, Мордовія далася мені нелегко. Це був час утрат. Але й набутків.

 

ВОЛЯ НА ПРИВיЯЗІ

Мене з мордовського табору № 19 несподівано взяли на етап 9 лютого 1977 року. Ще залишалось майже місяць до звільнення. Чому вони так робили? Бо пішла така практика: політв’язень звільняється в Мордовії, заїздить до Москви, там дає інформацію про останні події – і вона пішла у світ. Тож стали етапувати в свою область, а там зразу брати під адміністративний нагляд. Шлях звичний: Потьма – Рузаєвка – Харків – Житомир. У Житомирській тюрмі я до передостаннього дня відмовлявся фотоґрафуватися в їхньому цивільному одязі. А ще я запустив вуса. Не тому, що хотів покрасуватися, а ось чому. Ще влітку 1974 року був я в лікарні в Барашево. І якраз там був Василь Лісовий. Ото натішилися розмовами! А електричної бритви (їх щойно дозволили) не було ні в нього, ні в мене. Якоюсь шкребачкою брилися – так мучилися. То щоб зменшити територію муки, позалишали вуса. Хоч у справі ми сфотоґрафовані безвусими, та ніхто до вусів не прискіпувався. Коли ж дозволили мати електричні бритви і одночасно розпочали кампанію боротьби з вусами та бородами, то я без жалю збрив їх. Але за три місяці до звільнення вже можна не стригтися, то я знову перестав брити під носом і приїхав до Житомира геть вусатим. А тут треба знімка на довідку про звільнення. І щоб був таким, як під час арешту. Я не погоджуюся. Фотоґрафують з вусами – так і є на довідці про звільнення. Але в останній день перед звільненням таки ведуть мене в лазню, заламують руки і зістригають вуса машинкою. Я вже не дуже противився.

А ще возили мене там у Житомирське КГБ. Розмовляв зі мною майор Радченко (згодом він вів справу Дмитра Мазура і допитував мене) . Звичайні настанови. У кабінеті висіла доволі детальна мапа нашого краю. Кагебіст дозволив мені розглянути її ближче і пояснив, що це довоєнна радянська військова карта, яку дістали з бідона, закопаного в лісі під Березцями Радомишльського району. Діти ходили на лижах до лісу, розклали багаття та грілися. Щойно відійшли, як на місці погаслого вогнища стався вибух. Покликали саперів. То була бомба часів війни. А недалеко сапери знайшли бідон з цією картою та документами похідної боївки УПА, якою командував на псевдо “Роман”. Тоді я згадав (для себе, звичайно, не для кагебіста), що мені Данило Шумук розповідав, як водив свою боївку нашими теренами. Є знімок: велика група знаменитих тепер шістдесятників у Малинських лісах десь 1971 року. Це їх на “місце бойової слави” привіз сюди Шумук. А Дмитро Синяк точно був з боївкою в лісі біля мого села! Та й у моєму селі двоє повстанців 1947 року навідалися на випускний вечір, роззброїли “уполномоченого” з району і розстріляли на стіні портрет Сталіна. Один бандерівець виступив з промовою перед випускниками. Потім вони забрали з собою “уполномоченого” та директора школи Олександра Прокоповича Демченка, завели в яр, зв’язали і покинули. А ще зв’язали сторожа магазину – і теж туди в яр. Набрали собі продуктів і через Тетерів – на ліс. Вранці голова сільради Сергій Йосипович Науменко наробив ґвалту, викликав з Радомишля міліцію: бандерівці вбили директора, вбили “уполномоченого”, убили сторожа! Аж вони сунуть з ярка. Хлопчик ніс дідові-сторожу снідати, натрапив на діда і розв’язав його. (Про це мені розповів мій приятель Іван Розпутенко, який навчався тоді на економічному факультеті і кілька разів потай приходив до мене).

Ви не повірите: перед моїм звільненням потряслася земля! Так-так, був землетрус з епіцентром у Румунії. Десь біля 23 години 4 березня чую: хитаються мої нари. А в камері ще один вיязень, трохи за мене старший. Його нари і мої дотикаються під кутом 90 градусів. “Чого ти хитаєш нари?” – “Я думав, що це ти хитаєш”. Чуємо, вся тюрма ходором ходить і гуде. Зеки загомоніли, менти забігали: “Землетрус!” Оце, думаю собі, чотири роки відсидів і в останню ніч привалить мене? Але тюрма міцна, та чорт їй рад.

Отож мене потримали до останнього дня в Житомирській тюрмі і звільнили 5 березня 1977 року. Доки я дійшов зі своїм наплечником, повним книжок і зошитів, до автовокзалу (там близько), той, хто випускав, уже на вокзалі. Узяв мені квитка на автобус до Радомишля. Ще в тюрмі мені суворо наказали в Радомишлі йти не додому, а до міліції. А все ж я порушив настанову і по дорозі зайшов до церкви (грошей у мене й на свічку не було), а вже потім до міліції. Там мені одразу зачитують постанову про адміністративний нагляд. Усе, я вже на гачку: я не маю права виходити з дому від десятої години вечора до шостої ранку, мені не можна їздити за межі району, я мушу приїздити на відмітку в райміліцію що два тижні. Такий режим  установили. Я ще трохи став у позу, завимагав перекласти мені постанову українською мовою, але все одно не підписав її. Тобто заклав основу нової конфронтації.

Під вечір приїхав автобусом додому. Заходжу в двір – чую, січкарня в хліві поволеньки так чимхає. То мати січку ріжуть корові. Але я спершу перехрестився і прихилився до одвірка рідної хати, потім пішов до матері. Мати ще сьогодні й не чекали мене: це ж коли я з тієї Мордовії приїду...

“Черговий етап” розпочався з того, що наварили ми в грубці картоплі і тихо поговорили. А вже завтра пішов я до брата Володимира та на пошту і вдарив кільки телеґрам, що я вже вдома.

Перше, що я зробив удома, це закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача та й припадав до нього вухом вечорами та ранками. На провінції, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавало радіо “Свобода” та “Голос Америки”, тим паче, що повідомлення повторювалися. Дізнався, що вже з 9 листопада 1976 року діє Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод, що її засновники Микола Руденко та Олекса Тихий уже навіть заарештовані.

Звичайно ж, одразу, звільнившись, я повідомив до Києва та до Москви, що я тут є, але під наглядом, натякнув, що треба приїхати до мене, бо є інформація. Я підготував рукопис у двох примірниках. Першим приїхав з Києва Ільїн. Я забув його ім’я. Здається, Ігор. Це за намовою Володимира Осипова. Я передав йому написану вдома дрібним каліґрафічним, як у прописах, почерком інформацію про останні події в мордовських концтаборах. Як мені потім стало відомо, вона з’явилася в "Хронике текущих событий", казали, в числі 42-му (чи 47-му). Я сам того не бачив, але чув по радіо “Свобода”. Писаної інформації я з зони не вивозив. Але мав велику купу конспектів, поміж них два зошити з віршами Василя Стуса. На диво, на них не звернули уваги, бо я мав чимало переписаних різних віршів і народних пісень. Ні, таки мав я Стусові вірші продубльовані на вирізках з журналів. Я довго переписував їх содою поміж рядків. Цього мене навчив Олександр Болонкін: розчиняєш у воді соду, набираєш у ручку і пишеш. Робив я це в тій таки читальні, маючи дві ручки: одну з чорнилом, а другу з содою. Якось не попався. Якщо добре приглянутися, то можна помітити, що та сода на папері трохи блищить. Удома я спробував, як читається тайнопис. Нагрів папір праскою. Текст проступає, але вчитати його було б тяжко. Але ж ті тексти я, кажу, й так вивіз, у зошитах.

На початку квітня до мене з Києва приїхали Микола Матусевич – член-засновник Української Гельсінкської групи, його дружина Ольга Гейко-Матусевич, донька Олеся Бердника Мирослава і Люба Хейна – вона тепер дружина Мирослава Мариновича. Микола взяв у мене другий примірник інформації про події в Мордовії. Казав, що її використають при написанні документів Української Гельсінкської групи. Вони привезли велику білу паляницю, кролевецький рушник і пучок калини, уперше в житті заспівали мені “Многая літа”. Аж мати просльозилися. Бо радощів їхнє серце мені не віщувало. І моє теж.

Одержав я чемну відповідь на листа, що “моя дівчина” 1975 року “записалася” (так і написано було, бо то ж не вінчання, а лише запис) з місцевим учителем, уже мають доньку. (Згодом і сина). Листа я одержав під вечір, то до темна обрізав та стягав гілля в садку, щоб мати не побачили мого стану. Я не збирався порушувати режиму нагляду і не поривався нікуди їхати. Мені судилося не бачити її 16 років: від 1973 до 1989. Та й перша дівчина вже поєдналася з моїм приятелем. Піднаглядному годі було й думати якось розвיязувати цю, по-вченому кажучи, “матримоніяльну проблему”. Я не сумнівався, що мене знову посадять, то не хотів нікого дурити і нікому завдавати страждань. Сергій Бабич каже: “Раб не повинен народжувати раба”. Маркс, якого ми всі так любимо, якось сказав, що ніхто не завдає стільки страждань своїм рідним, як той, хто бореться за загальне благо.

Прийшов лист від Петра Григоренка з Москви. Короткий, на поштівці. Українською мовою написав, з помилками, щоправда. Приблизно так: "Добре, що Ви одразу визначились”. Тому можете зустріти в деяких виданнях, зокрема, у книжці "Українська Гельсінська група. 1978-1982", що я член Української Гельсінкської групи з березня 1977 року. Але тоді ще не було такої домовлености, що я стаю членом Групи. Хоча є документи УГГ з літа 1978 року, під якими хтось поставив моє прізвище, я вважаю себе членом Групи з 18 листопада 1978 року, коли до мене в Ставки приїхала Оксана Яківна Мешко і я дав таку згоду. І то я її просив мене поки що не оголошувати членом Групи, лише тоді, коли мене заарештують. Ці відвідини описані в моєму нарисі про Оксану Мешко “Козацька матір”.

Микола Матусевич і Мирослав Маринович були заарештовані вже 23 квітня 1977 року. Мене почали викликати на допити у їхній справі. Я не давав ніяких показів. Кагебісти допитали мою племінницю Люду Рябуху, яка на свою біду якраз у той день теж приїхала з Києва до села і бачила цих людей. Вона теж не давала показів проти них. Мовляв, були якісь люди, але я з ними не знайомилася, була на кухні, розмов не чула. Кагебісти перехопили мого листа до Люди, де я їй давав настанови, щоб вона не відповідала на запитання. Це вони розцінили як мій тиск на неї. Але це були всього-навсього поради, як себе поводити під час допиту.

Щоб мене не посадили як “дармоїда”, через місяць після звільнення мусив улаштуватися на роботу в колгоспі художником-оформлювачем. Мене хотіли взяти в бухгалтерію, щоб був на виду, але я не захотів і сам попросив, чи не можна б отим малярем, бо якраз мій брат Володимир покинув ту роботу. Голова колгоспу Володимир Андрійович Миненко порадився з кагебістами і ті не заперечували. Хоч із роботою я не мав митарств, як інші “відсиденти”. Перед тим я домагався роботи за фахом, учителем української мови і літератури. Але мені надходили однакові відповіді з райвно, облвно, Міністерства освіти, що, мовляв, мене звільнено за “аморальний вчинок”, тому не можна мене допустити до роботи у школі. Так ніби я ученицю зґвалтував... А крім того й вакансії мені немає. Звичайно, це була неправда, місце було – як не в моєму селі, то в сусідньому. Ці заяви я передав до Києва та Москви, деякі з них публікувалися в пресі за кордоном. (Див.Українська Гельсінкська Група. 1978—1982. –  Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 493-530. Деякі подаю в кінці другої книжки як документи часу).

Через місяців три після мого звільнення були якісь вибори. Я, як колгоспний художник-оформлювач, закликав усіх на вибори, а сам не пішов. Тоді дільниці наввипередки рапортували в округ, що вже проголосували 99,99% виборців. А назавтра повідомлялося, що 99,99% виборців проголосували “за” єдиного кандидата блоку комуністів і безпартійних. Я тоді розказував анекдота про перші вибори радянського типу: “Сотворив Бог Адама, виламав у нього ребро і зробив з нього Єву. Поставив її перед Адамом і каже: “Вибирай, яку хочеш!”.

Тож годині о 10 ранку приїздить до мене секретар виборчої комісії: “Чому не йдете голосувати?” – “Бо не хочу”.

За годину приїздить голова виборчої комісії з головою колгоспу Миненком: “Чому не йдете голосувати? Ви ж маєте право”. – “Право – не обов’язок. Я не хочу скористатися цим правом”.

Присилають членів виборчої комісії з урною.

Годині о 14-й приїздить Герой соціалістичної праці, голова райвиконкому Тарасюк. Розмова та сама: “У нас у районі 42 тисячі виборців, один ви не голосуєте. Чому?” – “Я не бажаю скористатися правом голосу. З особистих міркувань, які не бажаю пояснювати”. – “Ну, дивіться, як би не було гірше”.

Дільниця не може відрапортувати про дострокове закінчення виборів, район не може, область не може і вся УРСР не може! Чекали мене до 20-ї години – я так і не прийшов. А Маяковський казав: “Единица – вздор, единица – ноль”... Певно, що не один я не голосував, але ж мого бюлетня не посміли вкинути в урну: ану ж я в останню хвилину передумаю та прийду?

Під час копання картоплі 1977 року до мене в село приїхала Ольга Гейко, яка вже 13 травня стала членом УГГ. Приїхала якоюсь легковою машиною з будкою. Такими продукти розвозять по магазинах. Вів ту машину якийсь Юра. Я подумав собі, що Ольга знає, з ким їздить, і в його присутності дав Ользі зошита з віршами Василя Стуса. Мати дали їм борщу пообідати і вони поїхали собі. За кілька днів Ольга викликає мене на пошту до телефону і каже: “Юра виявився кагебістом. Чекайте непримностей: у мого батька провели обшук і забрали зошит з віршами Стуса”. А потім через когось повідомляє, що вона з друзями хоче приїхати до мене в суботу (либонь, 6 вересня), але просить зустріти їх у Радомишлі, а не в селі, щоб їм того ж дня повернутися до Києва. На п’ятницю, 5 вересня мене позачергово викликають до міліції в Радомишль. Не хотілося мені вже їхати на зустріч з киянами в суботу, але не було як їм повідомити, щоб не їхали. Зі страхом їду в п’ятницю до міліції. Мене винуватять, що підтримую зв’язки з антирадянськими елементами. Тобто посилаю листи політв’язням і їхнім родичам. А ще я послав пакунок сухих яблук Василеві Стусу на Колиму. Вклав тули пучечок калини. Як потім дізнався, пакунок ішов два місяці, бо прокурор Радомишльського району Ситенко наклав був арешт на мою кореспонденцію. Десь тоді я почув, що на Колимі тероризують Василя Стуса, що він поламав там ноги. Я звернувся з листом до тамтешніх лікарів. Закруто написав: лікарі звернулися в КГБ, щоб захистив їх від мене. Захистив...

Отож зачиняють мене самого в кабінеті годин на дві. Думаю, це вже не випустять. Оце, мабуть, санкцію на арешт виписують. Жаль стало: усього півроку побув на волі, й перепочити не встиг, і не зробив ще нічого. А мати! Ні, мені тоді лише продовжили нагляд, посиливши його: тепер на підписку до райміліції треба їздити щотижня, а вдома сидіти від 9 вечора до 6 ранку. Одержавши вчора попередження, їду завтра до Радомишля на зустріч із киянами! З автобуса вийшла Ольга Гейко, а з нею ще люди. Познайомилися: Євген Обертас, Ганна Коваленко і ще хтось. Може, Люба Хейна. Мимо нас демонстративно проходить капітан Горай, мій наглядач (до нього я їздив на відмітку). Я звернув на це увагу своїх гостей. Пішли ми мостом через Тетерів на луг, сіли так, щоб і кущі були далеко. Щоб нас не підслуховували. Погомоніли про справи Гельсінкської групи, про моє становище. Вони нічого не могли мені порадити, бо й самі як по лезу ходять.

А за днів два мене викликають у КГБ в Житомир. Кагебіст украй обурений: “Як так, щойно вас попередили, а ви зустрічаєтеся з тими людьми?!” Під час допиту заходить той таки Юра в лейтенантських погонах. Думаю, навіщо така примітивна демонстрація? Зовсім не стидаєтеся свого цинізму. “І борщ їли?” – “Так, добрий борщ був”. Я не захотів говорити з цим лейтенантом Юрою, а кагебістові пояснив, що не мав як повідомити киян, щоб не приїздили. А не вийти на обіцяну зустріч було б нечемно. Здається, кагебіст мені повірив.

Восени почала з’являтися інформація на радіо "Свобода" про мої позви за роботу, про нагляд і допити у справі Матусевича, Гелія Снєгірьова (я просто послав йому поштівку, почувши адресу по радіо). 22 жовтня мені винесли попередження, що якби я надалі допустився вчинку, який би завдав шкоди державі, то буду притягнутий до кримінальної відповідальності. Це на підставі Указу Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року – був такий Указ. Таким чином, я вже був на гачку.

У селі в мене був єдиний щирий приятель – Василь Канчур. Трохи молодший за мене. Присланий у колгосп ветеринар. Щиру душу видно: з ним єдиним я розмовляв на політичні теми відверто. Він заходив до мене в клуб поруч з конторою, де мені було відведено кімнату під майстерню художника-оформлювача. Я був на виду: в конторі кочегаром і посильним працював, як казали, колишній поліцай Олексенко, чоловік аптекарки (вони не з нашого села), п’яничка і дебошир. Тому він на гачку в дільничного міліціонера Базленка, кабінет якого в конторі ж, якраз навпроти моєї майстерні. Було, що Базленко спроваджував Олексенка на 15 діб. Зрозуміло, що такий слухняно виконував обов’язки мого наглядача. Він згодом був мені “свідком” того, чого не було. Заходили в майстерню й інші хлопці, щоб посидіти, позичити троячку на горілку. “Бо й погода каже: позич, а випий”. Я часом відмовлявся позичати на горілку, то вони казали, що на хліб. А з хлібом були перебої: як привезуть його в магазин, що теж поруч, то збігається все село. “Черга – це соціалістичний підхід до прилавку”, – жартував я. “За розвинутого соціалізму хліба не вистачає, а що це буде при комунізмі?”. Ці кпини мені згодом були інкриміновані: доноси писав залужений діяч культури УРСР Олександр Прокопович Демченко, завуч школи дитсанаторію (той самий, якого бандерівці були звיязали в 1947 році). Хлопці ж повідомляли, що з тим чи тим розмовляв дільничний. Підмовляв Андрія Григоровича, щоб завів мене куди-небудь, аби я спізнився додому на 10-у годину. – “Так він нікуди не ходить”. – “То напій його”. – “Так він не п’є”.

Тиск на мене зростає. Голова колгоспу Миненко (явно з чужого голосу – це ж чути) викликає мене і непевно так дорікає за порушення трудової дисципліни. Пишу арґументоване пояснення: то я їздив до райміліції на відмітку.

Прислали в село з Коростишева подружжя: Галина і Олег Кравченки. Я підтримую з ними нормальні, сказати б, дипломатичні стосунки. Галина призначена директором будинку культури (себто клубу), Олег – керівником художньої самодіяльности. Вони закінчили культосвітнє училище і принесли в наше село свою “вищу” культуру: розмовляють російською, організовують “заходи” і все наламують наших дітей на “великую русскую культуру”. Олег хирлявий, уже геть спитий, часто на роботу не виходить, бо заклопотаний пошуками горілки або лежить п’яний. Галина явно ним невдоволена, тягне роботу за двох. Ось цим і задумала скористатися кагебня.

Вхід до кабінету директора – через мою майстерню. Зайшов якось старший за мене парубок, любитель позичити і випити. Може й випивши, але явно переграє: сів у крісло в куточку і ніби дрімає. Аж тут Галина кличе мене до свого кабінету подивитися якогось альбома, хоч могла б і піднести його до мене. “Не маю часу”, – кажу. Вона наполягає, щоб таки зайшов. Я став на її порозі в своєму заплямованому фарбою халаті, зі щітками в руках – і Господь мене остеріг: не заходь. Я глянув на альбом здалека: “У мене руки брудні. Та й це мене не цікавить”. І повернувся до своєї роботи. Галина вдала з себе ображену, за кілька хвилин замкнула свій кабінет і пішла геть. Парубок теж не затримався: вистава не відбулася. І свідок не відбувся. Хоч подібні “справи про спробу зґвалтування” тоді проходили й зовсім без свідків. Аби була заява “потерпілої”.

Згодом, на третьому моєму слідстві, 1981 року, майор Чайковський улаштував Галині зводини віч-на-віч зі мною. Хоч я не давав ніяких показів, проте слідчий хотів, щоб вона мене викривала навіч. Замість того Галина (уже вона Петровська) так розридалася на тих зводинах, що не могла говорити! Аж я (позапротокольно) мусив її заспокоювати. Мабуть, її мучило сумління: її приневолювали розіграти сцену зі “спробою зґвалтування”, а вона ж бачила, хто я такий, і не хотіла виконувати таку ганебну роль. Мабуть, тоді відрапортувала, що об’єкт не піддається на її зваби.

Я чітко усвідомлював своє становище і про всяк випадок вулицями села ходив обачно: де люди тримаються за метр від машини – я за два. Жодного разу я не порушив режиму нагляду. Кілька разів після 22-ї приходив сам дільничний, було з головою сільради Миколою Прохоровичем Сутковенком (мій колишній учитель астрономії та креслення), а то з кількома депутатами сільради. Часом заходили до хати і почувалися дуже незручно. Я не затівав і підтримував розмов з наглядачами: хай собі мучаться. Одного разу прийшли цілою гурмою, викликали мене на подвірיя. Я вийшов з ліхтариком: “Ого, скільки вас! А хто там за жасмином ховається?”. І посвітив туди. То був чоловік знатної ланкової Марії Василенко. Скоро він чомусь повісився.

Господь беріг мене. Ось доказ. У лісі можна було заробити дров, розчищаючи його. У неділю (бо коли совєтський народ мав працювати на себе? Тільки в неділю) пішли ми з братом Володимиром. А наступної неділі треба було поїхати велосипедом та дрібне гілля попалити. Брат казав палити одночасно не більше трьох куп, щоб контролювати їх. А тут із жахом бачу, що вогонь побіг по корі сосни вгору! Я збив його заступом… Пригасив вогнища, вклякнув на коліна і щиро подякував Спасителеві. Якби я вчинив тоді пожежу в лісі, то карався б за неї всю решту життя. КГБ не проминуло б такої “щасливої” нагоди…

Якось восени, у дощ і хвищу (вже темно було, мати вже лягли) заходить мій шкільний друг, капітан Радянської Армії. Виявляється, їхав військовою машиною і зупинився оце, щоб провідати мене. Питає, чи є випити, щоб зігрітися. Я дістав із шафи пляшку, в якій було трохи горілки, налив йому, щось поставив закусити. А сам не п’ю. Капітан намагається говорити про політику, та я реаґую неохоче. Тоді мій друг несподівано линув мені межи очі ту горілку: “Зрадник!”. Я мовчки по-християнському втерся... Ні, вмився, втерся і знову сів до столу. Він вибачився і пішов. Досі не розумію, для чого це йому було потрібно? Совєтський Союз, якому він прослужив 25 років, уже вмер, то міг би й пояснити, не зраджуючи покійника.

Під Новий 1978 рік приїхав до мене Дмитро Мазур з Гути-Логанівської сусіднього Малинського району. Почув про мене по радіо “Свобода”. У моєму становищі завжди слід бути обачним, але цей чоловік не викликав підозри. Він на “ленінському уроці” в 1971 розповів учням про голод 1933 року, про репресії, про радянські “вибори без вибору” – і був звільнений з роботи як “професійно непридатний”. Відтак відсидів рік як “дармоїд”. Свій чоловік. Було приємно, що знайшлася на всю округу хоч одна незалякана людина зі здоровим мисленням і чітким розумінням нашого становища. “Знайшовсь таки один козак із міліона свинопасів”. Він приїздив до мене кілька разів, кожного разу з’являючись несподівано – і з іншого боку. Часом приходив просто з лісу, щоб менше хто його бачив.

7 січня 1978 року я подав заяву до Радомишльського відділу віз та реєстрації (ВВіР) із проханням випустити мене за кордон, бо тут мені нема роботи за фахом і взагалі одна перспектива – ув’язнення. Краще я буду на чужині та на волі, аніж на чужині ж таки – в неволі. Відповіді – ніякої. Ген-ген коли я дізнався від Івана Миколайовича Боровського з Коростишева (колишній політвיязень), батька Віктора Боровського, що вже працював на радіо “Свобода”, що за мене клопотався професор Чинченко з Канади, прислав виклик. Та мені вже готували “візу” в іншу країну.

Викликають мене до Житомира на допит у справі заарештованого 12 грудня 1977 року Левка Лук’яненка. Вилучили в нього мої листи. Я сказав кагебістам, що читати без дозволу чужі листи – це аморально. Підписати протокол відмовився, тому що на ньому написано “Протокол допиту свідка”, а я не був свідком ніяких злочинів Лукיяненка. Перед тим я залистувався був з Лук’яненком, який так само сидів під наглядом у Чернігові. Він порадив мені купити за 135 рублів через “Посилторг” друкарську машинку “Москва”. Друкню, як писав Ігор Кравців. Це слово через нас навіть увійшло в лексикон гебістів.

Кілька разів приїздила до мене Віра Павлівна Лісова. Як правило, привозила якусь грошову допомогу: вона була розпорядницею фонду Солженіцина в Україні. Розповідала, які їй улаштовували пригоди. Одного разу приїхала з такою гарною дівчиною, родичкою Василя Лісового, аж я подумав собі, що це не спроста. Але ж я “на гачку”, я невільник… Ольга Бабич-Орлова, сестра Сергія Бабича, приїздила за завданням Оксани Яківни Мешко з’ясовувати, як стався провал з віршами Стуса. Я написав, що то не через злий умисел, а через необачність Ольга Гейко. Двічі приїздив з Бердичева колишній політв’язень Володимир Воденюк. Часом надходили пакунки з одягом з Москви. Мною опікувалася Ніна Петрівна Лісовська. Листування я вів доволі широке: з політв’язнями, з засланцями і їхніми родинами. Серед моїх адресатів тоді були Кузьма Матвіюк на Хмельниччині, Ігор Кравців у Харкові, Олександр Болонкін у Бурятії, Ірина Калинець у Читинській області, Василь Романюк та Вячеслав Чорновіл у Якутії, Василь Стус у Магаданській області, Михайло Хейфец у Казахстані та багато інших. У табори писав багатьом, але то пишеш як у прірву: не знаєш, чи одержав адресат листа. Тому я посилав листи з повідомленнями про вручення. Тоді виникала проблема вирватися в робочий час на пошту. Але й такі листи часто пропадали. Писав скарги. Усе це з’їдало час і нерви. Але я почувався, що не полишений на самого себе, бо й я багатьох підтримував на дусі.

 

МОЯ “ХРЕЩЕНА МАТИ”

18 листопада 1978 року до мене в село зі стидною назвою Леніно (до 1924 року – Ставки) приїхала Оксана Яківна Мешко. Удвох із сестрою політв’язня Сергія Бабича – Ольгою Орловою (вона жила в Житомирі).

За мною шпигувало декілька землячків, за Оксаною Мешко – ціле сонмище кагебні, тож приїзд її не був таємницею для всюдисущих "орґанів". Ба, ті "орґани" самі й привезли Оксану Яківну та Ольгу до села. Оскільки до чергового автобуса в Радомишлі було чекати довго, Оксана Яківна пішла довкола автостанції шукати попутної машини. І напитала: якісь люб’язні чоловіки з "ґазика" сказали, що вони якраз у Леніно і їдуть. У дорозі виявилося, що їм потрібно якраз до моїх сусідів. Отак поталанило! Привезли аж під наші ворота.

Була субота, я того дня допомагав сестрі у других Олені Оверківській, яка жила на сусідній вулиці, різати січку. А мати якраз принесли в’язку хмизу з посадки. Оксана Яківна сходу напустилася на матір, що вони ото носять дрова не тому, що нема їх у дворі, а тому, що без роботи не всидять.

Мати покликали мене додому, і я мимохідь запримітив того "ґазика", що стояв уже біля інших сусідів.

Про Оксану Яківну я вже немало наслухався від гостей із Києва, які час від часу зважувалися приїздити до мене, піднаглядного, а також через радіо "Свобода", яке слухав щовечора, а то й уранці, бо ранками воно якось легше пробивалося через глушителі. Одягнена в демисезонне, стареньке вже, але охайне пальто, у черевичках із витертими носками, жвава в рухах і думках, вона й говорила мовою старої, такої рідкісної вже, української інтеліґенції, одначе не відрізняючись чимось особливим від мови моєї матері. Доки я вимивав за порадою Оксани Яківни просто в тарілці з водою порох із ока, вони вже порозумілися, ладнаючи обід. Як водилося, в хаті про мету приїзду не говорили. Пообіді вийшли на вулицю, бо мали зайти до сестри забрати годинника, якого я там забув, відтак іти до автобуса. Передбачаючи, що гостей, можливо, мені доведеться випроводжати аж до Радомишля, я прихопив із собою ліхтарика. Тож, ідучи вулицею, говорили вже про справи Української Гельсінкської Групи.

– Василю, нікому працювати в Групі...

Подивився я на бабу Оксану, яка ледве не сама б’ється з цілою Імперією Зла, подивився на себе – усе ж таки якісь штани носиш... І я зважився. Тільки домовилися, що я поки що буду "не на поверхні". Бо хто підписує документи Групи – тому недовго бути на волі. Узявся я написати про становище таких як сам піднаглядних та політзасланців. Це мало означати, що мене "вирахують" і візьмуть трохи пізніше. Коли ж арешт буде неминучим або коли вже заарештують – тоді хай оголосять мене членом Групи. Ці тексти я за кілька днів написав і передав до Києва, либонь, через Дмитра Мазура (і бачу, що вони використані в документах УГГ майже дослівно: Інформаційні бюлетені УГГ. Торонто – Балтимор. – 1981 – С. 56 – 60; Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 3. / Харків: Фоліо, 2001. С. 111 – 116. Згодом Юрій Литвин казав, що опрацьовував їх).

Треба сказати, що сила нашого правозахисного руху 60 – 70-х років була саме в цій відкритості: люди діяли не підпільно, а чесно ставили свої підписи й адреси під документами, простуючи до в’язниць. Приховувався лише технічний бік справи, декого тримали в резерві – інакше нічого зробити не вдалося б.

Тож я зважився, хоч уже з 22 жовтня 1977 року мав офіційне попередження від прокурора Л.Ситенка, адміннагляд мені продовжили втретє на півроку та ще й посилили – за "зв’язки з антирадянськими елементами, які перебувають в ув’язненні" (себто за підцензурне-таки листування!) та за декларований намір виїхати за кордон, бо тут мені не дають працювати за фахом. Одне слово, становище моє було дуже нетривке. Оксана Яківна чітко усвідомлювала, до чого мене спонукає, розумів і я, до чого доторкаюся, але ради на те не було.

Під п’яту годину вечора прийшли ми на автобусну зупинку, що неподалік нашого дому. Мимо нас прошмигнув "газик", зупинився за метрів двісті, розвернувся – і притьмом до нас. Вискакують із нього дільничний міліціонер Володимир Базленко та майор Віктор Славинський:

– Кто вы такие и почему вы здесь?

Не встиг я схаменутися, як моя гостя вже збагнула:

– Я Оксана Яківна Мешко, а ви хто і чому ви тут? – і вже дістає з сумочки свій пашпорт. Ольга теж розчинила сумочку.

– Садитесь в машину, поедем в сельсовет, там разберемся.

І вже щільно обступили нас, хоча ми не мали наміру тікати чи опиратися. Як уродився ще один чоловік, у чорному цивільному одязі.

Втиснулися в "газик" – "чоловікові в цивільному" не вистачило місця, бо ж Базленко й Славинський роздобріли на казенних харчах, а ще ж є водій.

Оскільки напасники не представилися, то за кілометр дороги я встиг розказати моїм гостям, що Базленко – то мій, вважайте, однокласник, він із сусідніх Кичкирів до нас два роки в школу ходив і навчався в паралельному зі мною класі, а до Славинського я щотижня їжджу в райміліцію на підписку. “Це мої наглядачі”, – так і казав.

Коло сільради – велелюддя. Бо тут же й контора колгоспу, якраз видають зарплату.

– Добрий день, люди добрі. Бачите, яка нам честь і слава, з якими почестями нас ведуть! – просторікаю собі, бо ж треба щось говорити за тих незручних обставин. (П’яничка Іван Олексенко згодом засвідчив, що я привітався: "Слава Україні!", а Оксана Яківна: “Гайль Гітлер!” І про це мене слідчий всерйоз допитував).

Завели нас до приймальні сільради. Допитуються, хто та що, ніби не знають. Я втрутився:

– Чому ви нас затримали? Хіба ми порушили чимось громадський порядок? Відпустіть, бо ми на автобус спізнимося.

Тоді мене завели до кабінету секретаря сільради Миколи Івановича Сергієнка, який щойно звідти хутенько вийшов (мабуть, його дуже категорично попросили звільнити кабінет), посадили коло мене Базленка. Робити нічого, говоримо собі про те, про се, ось, наприклад:

– А чому ти горілки не п’єш? Я розумію, коли чоловік хворіє, другий грошей шкодує, третьому жінка не дозволяє...

Я здогадався, чому дільничного цікавить саме це: через хлопців він робив невдалі спроби напоїти мене та завести куди-небудь, щоб я порушив режим адміннагляду.

– Та не те, щоб зовсім не пив, але я випиваю за рік стільки, як ти за один раз. А горілка ще нікому розуму не додала, тому й уникаю її.

Нараз через якихось півгодини двері відчинилися, я побачив Оксану Яківну, яка сиділа на дивані з пашпортом у руці, а біля неї – "чоловік у чорному". Я став на порозі:

– Що вони від вас хочуть, Оксано Яківно?

Хтось хряснув дверима перед моїм носом.

За якийсь час гомін стих. Покликали Базленка. Сиджу сам. Аж забігає розпалений Славинський:

– Садись, ...твою мать! Кто эти женщины и почему они приехали?

І збирається писати протокола.

– У такому тоні я з вами розмовляти не буду. Чому ви нас затримали, що вам від нас треба?

– Садись, говорю, не то я тебя так посажу, то ты не встанешь! Я тебе покажу! Я тебя посажу! Отвечай на вопрос!

– Не відповідатиму, доки не поясните причини затримання.

Міліціонер вискочив, приводить якусь не знайому мені дівчину (згодом виявилося, що то друкарка райміліції Галина Ковбасюк, яка "випадково" була в той час у селі) та Івана Овсієнка, шофером працює в колгоспі.

– Вы приведены понятыми подтвердить, что задержанный отказывается отвечать на вопросы работника милиции.

– Таки відмовляюся, бо з нами поводяться по-хуліганському. Ми не порушували громадського порядку.

Пише, зачитує протокол. Я зауважую, що написано неправильно, закликаю понятих не підписувати. Але вони покірно підписують. Спочатку виходить дівчина, потім Іван.

– Иди и ты.

Виходжу, минаю вже приймальню.

– Обожди.

Зупиняюся в дверях, тримаючись за ручку. Тут Славинський кидається на мене з матюччям, хапає за комір – та в двері. Я не те щоб злякався – скоріше здивувався, що зі мною таке чинять, але здогадався, що треба кричати:

– Рятуйте, б’ють!

Але в коридорі вже нема нікого. Вони розігнали всіх людей і, як згодом мені сказали, припинили виплату зарплати, вигнали всіх працівників сільради. Одне слово, повалили радянську владу в селі.

Аж до коридору заходять "чоловік у чорному" та голова сільради Сергій Йосипович Науменко:

– Що таке, що сталося?

– Та ось цей хуліган, цей хам накинувся на мене і хотів бити!

– Никто тебя не бил. На тебе следов побоев нет.

"Чоловік у чорному" явно поводить себе як старший, веде мене до приймальні, запрошує сідати.

– А ви хто такий?

Він дістає "червону книжечку", подає, але з рук не випускає. Я вголос читаю:

– "Смаглій Іван Євстахович, Житомирське обласне управління внутрішніх справ".

Хоч це чули Науменко і Славинський, та згодом такої людини "не виявилося" в цілій області.

Смаглій порадив мені йти додому, бо до мене, мовляв, ніяких претензій нема, нічого з цього не буде. Але двох хлопців, щоб припровадили мене додому, таки "прикомандирував" – у чому вони мені по дорозі й зізналися.

За декілька днів я з’ясував, що під сільраду пригнали були "воронок", куди попід руки винесли Оксану Яківну, зачинили в нього й Ольгу та й поталасували їх кудись. Щось треба робити. Де ж можна, щоб отак брутально поводилися з моїми гостями – і я замовчав?

1 грудня я, як джентльмен (бо ж у моїй присутності образили жінок!) подав велику заяву прокуророві району Леонідові Ситенку, де обклав кожну дію "правоохоронців" статтями Кримінального кодексу, Декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Прикінцевого акта Гельсінкської наради. Результат не забарився: через тиждень, 8 грудня, знову поїхав я на підписку до міліції. Мене зустрів Славинський. Він аж сяяв від щастя:

– Иди в прокуратуру, там тебя ждут.

Приходжу – і мені слідчий Дяченко Кузьма Іванович оголошує про порушення кримінальної справи... проти мене. Ніби я на вулиці села відмовився відповідати на запитання міліціонерів, забороняв жінкам будь-що відповідати, а в сільраді "всіляко перешкоджав міліціонерам виконувати їхні службові обов’язки", "ображав їх непристойними словами", а потім "кинувся на Славинського, який стояв у дверях, виштовхав його за двері, обірвавши на його плащі два ґудзики"...

Покази пишу власноручно, щоб не було перекручень, доводжу безґлуздість звинувачення. Але що доводити очевидне людям, які добре знають, як воно було, але виконують завдання своєї партії та її "бойового авангарду" – КГБ, керуючись при цьому не доказами, а "соціялістичною правосвідомістю" та "внутрішнім переконанням"? Що з ними говорити про совість, коли вона в них – партійна?

Слідчий Дяченко на додаток до адміннагляду за санкцією прокурора Ситенка бере з мене ще й розписку про невиїзд. (Було, що я під час слідства попросив начальника міліції капітана Бугая пустити мене до Києва на весілля до небоги Люди. "На пьянки нечего ездить", – ревнув Бугай. На що я відповів: “Ви мене, мабуть, по собі міряєте”. А Кузьма Матвіюк кликав мене в кумом на Хмельниччину…).

Допитавши, слідчий відпускає мене додому. Приїхав я останнім автобусом, о 19-й годині. Мати з тривогою чекали мене в садку. Намагаюся вдавати, що, може, все обійдеться. Навіть сів додруковувати того вечора спогади про мордовське ув’язнення під назвою “Світло людей”, з епіграфом з Євагелії від Івана “І світло у темряві сяє, і тьма не пойняла його”. Треба ж закінчити, поки не загребли мене. Щоб від мене хоч що-небудь залишилося...

Це був машинописний текст на 42 сторіночки в піваркуша. Тепер кажуть А5. Сіруватий тонкий папір з простенького блокнота. Я остерігався, щоб мені не підсунули “міченого” паперу. В основному там ішлося про Василя Стуса. Дописав і заховав цей текст. Здається, я друкував дві закладки. Одну з них пізніше у домовленому тайнику я залишив Дмитрові Мазуру, він його взяв і передав комусь. Мабуть, той екземпляр пропав, як і мій. Може, папір таки був “мічений”, бо коли я повернувся додому через 9,5 року – в жодному моєму тайнику в матінці-землі коло хати нічого не було. І брат Микола, який єдиний знав ці місця, не брав їх. А сховав я там у капронових банках також листи Стуса, Чорновола, Романюка, Ірини Калинець та інших своїх респондентів. Ото, може, саме листи й були “помічені” на пошті, то через них кагебісти потай знайшли і забрали все. Мати казали, що коли мене заарештували, то хтось ночами товкся коло хати, а страшно було виходити.

Тоді, 8 грудня 1978 року, стало ясно, як Божий день, що вже я з цих пазурів не вилузнуся. Придбав я нового наплечника, сховав його під ліжко та й почав збирати до нього потрібні в неволі речі. Того від матері не сховаєш. А тим часом через людей повідомляю Оксані Яківні та Ользі Бабич-Орловій про свої невикрути. Оксана Яківна сказала: “Він боязкий хлопець. Нічого з того не буде”. І порадила мені не брати участи в розслідуванні. Е, думаю, Оксано Яківно, то вам нічого не буде, бо ви авансом відсиділи “десятку” і реабілітовані. А сірому змелеться! Це не той випадок, щоб відмовчуватися: тут треба засвідчити всю правду. Я готував сильний захист і активно відбивався як на слідстві, так і в суді. Що справа сфабрикована – видно було кожному. Я досі вважаю, що переміг у тій справі, хоча дістав три роки ув’язнення.

Але поки що Оксана Яківна помилилася – і я помилився! У її діях теж виявили склад злочину: вона нібито теж образила міліціонера Базленка, навіть плюнула йому в пику! У що важко повірити. А жаль. Але в порушенні справи проти неї відмовили з огляду на її статечний вік. Проте через рік на її вік уже не зглянулися: ув’язнили 76-літню жінку, та ще й судили з особливим цинізмом: на Різдво Христове 1980 року.

Слідство тривало недовго, було всього два чи три допити. Шантажували декількох моїх односельчан, щоб вони давали покази, дехто з них дещо попідписував, а потім на суді відмовлявся від тих показів. Але судові достатньо було того, що показали міліціонери Славинський та Базленко.

Атмосфера згущувалася. Я писав тривожні листи в усі усюди, зокрема, до київських і московських правозахисників, але ніхто мене вже порятувати не міг, бо пішла така кампанія: причетним до правозахисного руху фабрикувати кримінальні справи. Написав депутатові Верховної Ради головисі колгоспу з сусіднього району Любченко, Щербицькому. (Див.: Лист до В.В. Щербицького). Дмитро Мазур вважав потрібним, щоб моя мати поїхали до Києва на прийом до Щербицького. Я не хотів посилати матір з такою безнадійною місією, а все ж таки ми порадилися, я пішов позичив у материної сестри Антоськи кожуха (був тріскучий мороз), і мати зיїздили до Києва та хоч провідали дочку Надію. У приймальні їх ніхто не вислухав. Від депутатки та з канцелярії Щербицького прийшли відписки, що все буде “по закону”. Кагебня гадала, що на провінції пройде й така “справа”. Але й розуміла, що піймати мене з якимись писаними текстами важко буде, а провести обшук і щось знайти в сільському обійсті – марна справа. Там можна й танк заховати. Уже коли мене посадили, то кілька разів трясли, шукаючи мою друкарську машинку, аж поки мати не віддали її, щоб більше не приходили. На побаченні мати мені про це зізналися зі страхом: а що я скажу? “Правильно зробили, – кажу. – То матимете спокій”.

А ще одного разу ввечері зיявляється мій єдиний на той час у селі щирий приятель Василь Канчур, який уже перейшов працювати ветеринаром у сусіднє Забілоччя. Я здивувався, чому він тут, як добереться додому так пізно? Бачу, щось мій Василь дуже стривожений. У хаті вже могла бути підслушка (щось таки було у вікні!), то вийшли ми в садок поговорити. Бачу, по дорозі шастає “бобик” і так потужно світить у наш садок. “Станьмо під дерево, щоб нас не було видно”. Тоді Василь зізнався, що це його живосилом привезли, щоб він запропонував мені свою допомогу: чи не дав би я йому чогось написаного кудись завезти чи відіслати. Я подякував другові. Василь тоді доповів міліції: “Він хитріший за вас усіх”. За дружбу зі мною та за свідчення в суді на мою користь його виключили з заочного навчання в Білоцерківському сільгоспінституті.

Тоді “весь радянський народ” готувався до якихось виборів, що мали відбутися, здається, 12 лютого. Я колгоспний художник-оформлювач, знову мусив понаписувати багато гасел. Хоча сам на вибори не збирався йти. Люди запам’ятали мою історію з виборами 1977 року і казали: “Це вони тебе хочуть сховати на час виборів. А вибори минуть – і тебе випустять”.

Суд був призначений на 7 лютого 1979 року в Радомишлі. Я обійшов родину, оповістив багато людей, щоб приїхали та прийшли подивитися радянське правосуддя. Зайшов і до школи. Директор Василь Петрович Куц, сам не вірячи своїм словам, сказав: “Наш радянський суд найсправедливіший у світі”. Ніхто з учителів не приїхав.

У мене був добрий захисник – Мартиш Сергій Макарович з Дарницької колеґії адвокатів міста Києва. Його порадила Оксана Яківна Мешко. Свого часу він мав допуск до політичних справ, але за скаргу в порядку нагляду в справі її сина Олеся Сергієнка його того допуску позбавили. А в мене ж – кримінальна справа. Ми зустрілися на закритті справи і побудували добру тактику: не відкривати додаткових свідків захисту, щоб їх наперед не залякали.

Я з цілою родиною – мати, брат Микола і сестра Люба з Донеччини, сестра Надія та її дочка Люда з Києва – приїхав до Радомишльського районного народного суду з наплечником, у куфайці. Бо не сумнівався у вироку. Згодом небога Люда Рябуха (вона щойно тоді вийшла заміж за єврея Григорія Голубчика) – талановита художниця – зобразила цю картину в пекельному фіолетовім кольорі. Поміж рядами зимових дерев ідуть стара жінка, запнута хусткою, і молодий чоловік у куфайці. Стільки страху в очах жінки і стільки приречености в ході чоловіка... То моя мати і я. Ще того ранку я попросив старшого брата Миколу, який спеціяльно приїхав на суд із Донеччини, вийти надвір і показав йому свої тайники. І сказав: “Якби ти знав, Миколо, як я не хочу туди йти… Усе те я вже знаю, нема мені там нічого цікавого”. Але чесно скажу, думок тікати, ховатися не було. Психіатр Н.М.Винарська сказала була: “Земля кругла, ніде сховатися”. Та й не з нашими справами ховатися. Жити не хотілося… Але й думок про самогубство не було. Хоча, скажу відверто, в неволі практично кожен про це подумує. А ще я відважився написати на прощання листа “своїй” дівчині, яка вже стала чужою дружиною і мала двох діток, що дуже хочу її побачити на прощання. Хоч би в сні, хоч би здалека. Вона щось відписала і зволила явитися саме так: уві сні, звіддалека…

На превелике диво, суд був відкритий. Публіки – повна зала. Я постарався накликати людей, щоб побачили “радянське правосуддя”. Приїхав із Харкова мій мордовський колеґа Ігор Кравців. У нього незадовго перед цим закінчився адміннагляд – і він зважився приїхати на мій суд! Я таку мужню дружбу дуже високо ціную. (Див нарис “Подвижник”). Сприяннями Дмитра Мазура приїхала Ліна Борисівна Туманова з Москви. Дмитро привів її до суду і сказав мені, що піде, бо бачить, що йому можуть улаштувати якусь провокацію. Туманова мала диктофон і потай записала весь процес. (Це людина з кола Андрія Сахарова. Десь у 1982 році вона була схоплена, коли передавала якийсь матеріял А.Сахарова західному журналістові. Ми чули це повідомлення по радіо, сидячи в камері в Кучино. І в “Известиях” про це писалося. Її протримали декілька місяців, та виявили білокрів’я і звільнили. Вона померла через місяць. Я від неї ще одержав прощального листа, він у мене є. Такого листа пропустили).

Коли ми зайшли до суду, там уже сиділа в приймальні Оксана Яківна Мешко і швидко щось писала. З нею приїхав Клим Семенюк, колишній політвיязень. До зали суду її, Клима та Ольгу Бабич не впускали цілий день.

Годі переказувати перебіг того процесу: то був театр абсурду. Один із "потерпілих", дільничний міліціонер Володимир Базленко, посоромився прийти на засідання. Він прислав довідку, що "захворів". Зачитали його попередні покази. Друкарка міліції Галина Ковбасюк, яка “випадково” була 18 листопада в Ставках, розказуючи, де я напав на Славинського, переплутала двері. Начальниця дитячої кімнати міліції Лідія Дудківська в той злощасний день теж була в Ставках "у службових справах". Вона нібито побачила мене з незнайомими їй жінками (який злочин!) коло дитсанаторію і викликала міліцію. Але дитсанаторій – це в інший бік, ми там не були! Будучи викритою, вона засоромилася далі брехати так, як на слідстві, і сказала, що нападу не бачила.

До чести моїм односельчанам: не надіялася на них кагебня та міліція, тому навезла "своїх" із Радомишля. Іван Овсієнко знайшов у собі мужність відкинути приписані йому Дяченком "покази", що нібито напад той був у його присутності. Вічно п’яний Іван Олексенко нарешті протверезів і вже не казав, що чув із вуст Оксани Мешко вигуки "Гайль Гітлер!" і не бачив сутички (її взагалі не можна було знадвору бачити, там штори, і надто високо ті вікна, двері далеко в глибині – я експериментував, але суд не захотів проводити такі експерименти). І взагалі нічого не бачив. Голова сільради Сергій Йосипович Науменко теж сказав, що не бачив ніякого нападу, не бачив, щоб хтось комусь відривав ґудзики... Тобто неправди проти мене він не сказав, але й правди, такої потрібної мені правди – теж не сказав! Мав би чоловік людську, а не комуністичну совість, то сказав би: "Та люди добрі, що ж це ми робимо!? Не відривав Овсієнко ґудзиків! Я бачив його і Славинського після сутички через секунди. Цілий був його плащ!" Але коли нема совісті – то це надовго. Недарма на старості літ Науменко відновився в злочинній КПУ і помер комуністом.

Один Славинський, ґевал, удвоє тяжчий та грубший за мене, безсоромно твердив, що він став жертвою мого нападу, що я ображав його "непристойними словами". Це при Оксані Мешко та Ользі! Та ж усі знають, що я принципово не послуговуюся такою мовою!

Суд демонструє цивільного плаща “потерпілого”. На ньому справді бракує двох ґудзиків. Але ж Славинський приніс плаща на вимогу слідчого на експертизу аж через 28 днів після події! Суддя пропонує мені спробувати відірвати ґудзики. Я потримав плаща в руках і подумав: чого це я буду їх рвати? Ще зроблять якийсь негативний для мене висновок.

Мій захисник Сергій Макарович Мартиш та я вимагаємо допитати свідків Мешко та Орлову, а також кількох моїх односельчан. До речі, прокуратура, закриваючи справу, взагалі не вважала потрібним викликати Оксану Яківну та Ольгу Бабич на суд. Але я вдарив їм обом телеґрами – от вони й приїхали. Та виявилося, що суд їх теж викликав, але допитував останніми, протримавши увесь день у коридорі, щоб вони не чули перебігу судового засідання. Як тепер чую: просто й достойно викладає Оксана Яківна свою версію справи, тримаючи в руці пашпорт (якраз тоді йшов обмін пашпортів і видача їх колгоспним кріпакам):

– Я показала їм цей документ – він хоч і давній, як і я, але ще доволі пристойний, – і назвалася. А вони своїх імен не називали, поводилися вульгарно, тож я не давала їм до рук свого документа. Вони пропонували нам їхати з ними їхньою машиною до Радомишля. Я відмовилася: одна з нас стара, а друга молода. “Ми підемо до Василя ночувати”. – "До Василя не можна, він піднаглядний". – Але ж не прокажений. То ми підемо до голови сільради (його вже впустили в приміщення). – "Теж не можна". – “Тоді я буду ночувати тут, у сільраді”. – Тоді вони вхопили мене попід руки і, оскільки я підібрала ноги, то винесли мене, вкинули у воронок і так прокатали по соші, що мені стало прикро. Так, я називала їх при цьому гітлерівцями, фашистами. Була пізня година, наші автобуси з Радомишля вже пішли. Ольга покинула мене в автостанції і пішла шукати аптеку. Відтак ми переночували в готелі, а вранці поїхали – я в Київ, а Ольга в Житомир. Я б не приїхала на цей суд, але я знаю, що загрожує піднаглядному Овсієнку...

Суд чемно вислухав Оксану Яківну та Ольгу, але їхні покази йому були ні до чого. Як і звернення Оксани Яківни в цій справі до Олеся Гончара, до Миколи Вінграновського та до всього світу.

Ми з захисником Сергієм Макаровичем Мартишем наполягли на викликові додаткових свідків. Суд, на диво, постановив продовжити засідання завтра, що зовсім не передбачалося сценарієм: воронок для мене стояв напоготові...

Оксані Яківні потрібно було негайно до Києва у справі сина, то вона з Климом Семенюком, а також Ольга, поїхали, а Ліну Туманову та Ігоря Кравціва я запросив до себе в село ночувати. Мого наплечника, щоб не везти завтра знову, брат заніс до дядька Луки Підсухи, який жив у Радомишлі.

Брат Микола, сестра Люба та я покликали назавтра свідків, повечеряли, переночували та й приїхали знову до суду. Вранці 8 лютого стало відомо, що в дядька Луки в Радомишлі міліція без ордера влаштувала обшук. Суд не був здивований таким повідомленням і ніяк на мою заяву не зреаґував. Заслухав додаткових свідків, які показали, що ніякого інциденту на вулиці в селі не було: вони подумали, що це ми спинили машину, щоб під’їхати. Але радянський суд не міг змінити настанову КГБ! Заступник прокурора району Казимир Якимчук, якого Ситенко виставив замість себе, замагав мені чотири з половиною роки ув’язнення в таборах суворого режиму – усього на півроку менше максимуму. Адвокат С.М. Мартиш запропонував припинити справу проти мене за відсутністю складу злочину в моїх діях та самої події і – нечуване в ті часи! – тут же порушити кримінальну справу проти капітана міліції Славинського за перевищення повноважень та фабрикування справи. Це викликало бурхливий протест прокурора Казимира Якимчука, він запропонував судові винести постанову про невідповідну поведінку адвоката Мартиша і сповістити про це в його Дарницьку колеґію.

Одне слово, суддя В.П. Коваленко допустив, що в залі була сказана вся правда. Михайло Хейфец у своєму нарисі про мене пише, що суддя зробив усе, що міг. Може й так. Але ж я максималіст: хай би виніс виправдальний вирок і пішов у відставку, позбувся карיєри, сам зазнав репресій. Але мав би чисте сумління. Ба, це був би громадянський подвиг. Через років 13 я подав заяву в Радомишльський суд з проханням надати мені можливість подивитися матеріяли справи, бо хочу оскаржити вирок. Суддя Коваленко мовчки надав таку можливість. А я досі тієї справи не оскаржив, так і ходжу не реабілітованим хуліґаном…

Я розпочав своє останнє слово приблизно так:

– Усі присутні в цьому залі – від громадянина прокурора до того, хто стоїть у дверях, – добре розуміють, що ніякого злочину Овсієнко не вчинив. Просто відбувається розправа за мою громадянську позицію, за те, що я продовжую правозахисну діяльність. Але громадянин прокурор позичив у Сірка очі...

– Я протестую! Я протестую! – заверещав прокурор Якимчук, мабуть, прийнявши цю приказку, що означає "бреше", за натяк на його косоокість.

Я мусів змінити тон, щоб мене зовсім не позбавили останнього слова, а все ж сказав:

– Я все-таки сподіваюся, що доживу до того часу, коли судитимуть вас. Мені, на відміну від вас, не буде потреби нічого вигадувати. Я скажу лише правду.

І, дивлячись на Славинського, а маючи на увазі всю зґраю, процитував з "Горя от ума" Олександра Грибоєдова:

Я правду о тебе порасскажу такую,

Что хуже всякой лжи.

І проголосив латиною та українською: "Хай западеться світ, але звершиться правосуддя!"

Суддя Коваленко оголосив вирок: три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Зойкнула сестра Надія, осунулися мати. Я скинув з руки годинника – час мій скінчився – і подав його матері. Біля мене виросли міліціонери з наручниками. Сестра в других Марія Лось із села Білка голосно обурювалася:

– Оце то суд! Оце то суд!

Мене вивели до воронка, що стояв напоготові, Анатолій Пилипенко на ходу намагався потиснути мені руку. Ночував я в підземеллі райвідділу міліції.

Мій процес набув широкого розголосу завдяки Ліні Тумановій, а особливо Оксані Яківні Мешко. Моє останнє слово було записане і поширене в самвидаві. Було, мабуть, два його варіянти, бо я наперед написав текст “Замість останнього слова” і кудись передав його, а в суді зімпровізував трохи інакше. (Див.: Українська Гельсінкська Група. 1978—1982 Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 529-530, також: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Харків: Фоліо, 2001. Т. 3,  с. 215-216). Оксана Яківна написала (за стилем видно) детальний звіт “Процес Василя Овсієнка” (Див. відповідно с. 523-528 та 217-220 вище згаданих видань). 16 лютого історик Михайло Мельник надіслав листа до редакції газети “Радянська Україна” на мій захист. 9 лютого він загинув. (УГГ. 1978-82, с. 517-521). Василь Стус 11 лютого надіслав телеґраму А.Д.Сахарову: “Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку”. (В.Стус. Твори в 6 томах, 9 книгах. Львів: Просвіта. 1994. – Том 4, с. 469; УГГ. Документи і матеріали, т. 3, с. 216). Дмитро Мазур каже, що чув по радіо заяву А.Д.Сахарова на мій захист, але я не бачив її надрукованою.

Тепер я можу цитувати й покликатися на зарубіжну україно- і англомовну пресу, на радіо “Свобода”, але ж тоді я нічого не знав про розголос, лише здогадувався. Бо я про нього подбав і добрі люди допомогли. Не ради слави (бо то тяжка слава), а ради того, щоб бандочка зверетенилася від злості та безсилля. Такі процеси викривали Імперію Зла перед цілим світом. Ба, згодом у неволі я дізнався, що вони, дурні, по всьому району проводили “збори трудових колективів”, де “поминали” мене.

Коли мене завезли каратися до 55-ї зони, що у Вільнянську Запорізької области, то спочатку мені хлинуло багато листів, у тому числі від друзів. А потім – як обрізало: тільки від рідні і тільки на побутові теми. А все ж я встиг одержати поштівку від Оксани Яківни, де вона писала приблизно так: “З роси та з води! Бо з чого там сили ще наберешся... Ми тут клопочемося за Вас, обережно стукаємо в браму, але ж там не Святий Петро ключі тримає. Ви в нашому колі”. Останнє речення означало, що мене оголошено членом Української Гельсінкської Групи. Не посмертно, як Михайла Мельника, але пост фактум. Жаль, що та поштівка не збереглася.

Оце з тих пір я називаю Оксану Яківну хрещеною своєю матір’ю.

У 1990 році справляли ми 85-річчя Оксани Яківни в Будинку літератора в Києві. Микола Горбаль зазняв нас саме в той момент, коли вона протяжно так мовить: "Це я посадила Василя в тюрму... Я тоді багатьох "посадила"...

– Дорога Оксано Яківно! – захищав я її тоді саму від себе – Якби ви не приїхали до мене в село, то мене все одно посадили б. Сфабрикували б іншу "справу". Наприклад, "спробу зґвалтування", як Чорноволові чи Горбалеві. А так – скажу на етапі: "Опір міліції", то карні в’язні: "Молодец, землячок! Так им, ментам, и надо!" Коли стану розповідати, що, власне, опору я не вчинив, то вони дивуються: "За що ж ти сидиш? Я, наприклад, хоч у пику одному заїхав..."

А от Василь Скрипка, давній дисидент-шістдесятник, під той час професор Криворізького педінституту (з Києва його випровадили під час "покосу" 1972 року), три дні ходив до Оксани Яківни, вислідом чого стали три аудіокасети – чотири з половиною години! – розповіді про її митарства 1972 – 1988 років: захист сина Олеся, створення Української Гельсінкської Групи, переслідування, психіятричка, арешт 76-річної "антирадянщиці", суд, 108 діб етапу аж на берег Охотського моря, в селище Аян, де її замітало снігом, повернення в Україну, мандри до Австралії і Сполучених Штатів... То неперевершена за змістом та емоційним наповненням оповідь мудрої, інтеліґентної українки, яка чітко відокремлювала себе від злочинної чужинецької системи й відчайдушно протистояла їй усе своє стражденне життя. Василь Скрипка опублікував свій запис у журналі "Кур’єр Кривбасу", ч.2 – 7 1994 року. Я заповзявся видати це неоціненне інтерв’ю окремою брошуркою. Дістав у Надії Світличної аж у Сполучених Штатах касети, переслухав і списав пропущені місця і таки підготував до друку та видав громадським коштом за сприяннями Української Республіканської партії. Хоч мізерним тиражем, але вже воно не пропаде.

Ходимо ми поміж таких людей, а рідко хто здогадається зафіксувати їхнє слово, зазняти їх – це ж будуть неоціненні скарби нашої історії. Спасибі п.Василеві Скрипці, що він це зробив.

Що Оксана Мешко під арештом, я дізнався у вересні 1980 року на етапі в Лук’янівці від Юрія Литвина. Тоді Щербицький під "Олімпіаду-80" заповзявся був очистити Київ і всю Україну від злодійчуків, волоцюг, повій та... дисидентів. Під цей покіс потрапили Юрій Литвин, Василь Стус, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Ярослав Лесів, Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Василь Стрільців... У Лук’янівці ходили легенди про цей "олімпійський набір", зокрема, що була тут одна бабця-дисидентка, дуже достойно трималася, охайна і чемна, наглядачі її за приклад ставили зечкам.

Перед тим Оксана Яківна провела 75 діб у Павлівській психіятричці (була спроба зобразити її душевно хворою), відтак заарештували її 13 жовтня 1980 року. Півроку ув’язнення і п’ять років заслання присудив якраз на Різдво Христове 1981 року Київський обласний суд 76-річній "особливо небезпечній державній злочинниці" за "проведення антирадянської аґітації і пропаґанди" (ч.1, ст.62 КК УРСР). Повезли її етапом аж на берег Охотського моря, в містечко Аян, де тоді ще відбував заслання її син Олесь Сергієнко.

Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені ще в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988-89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки. Це саме на мою пропозицію вона 29 квітня 1990 року відкривала Установчий з’їзд УГС, де була створена Українська Республіканська партія. У червні 1990 року, насамперед її стараннями, було поновлено діяльність правозахисної орґанізації – створено Український комітет "Гельсінкі-90". Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Її невгамовна енерґія вражала людей і спонукала до діяльности навіть не дуже охочих. Неправда, що немає незамінних людей. Оксану Мешко нам не замінить ніхто.

У кінці грудня 1990 року почулася вона зле. Живучи самотою, в чужій хаті, мусила брати ціпок та виходити з дому. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його поставила була в кутку. Оксана Яківна впала, стався інсульт (чи то навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомости вона вже не годна була говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...

Я лежав тоді в лікарні – відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада, коли ми намагалися встановити хрест на могилі розстріляних ними в 1921 році 359 українських стрільців. (Див.: Базарська трагедія). Жовч розійшлася. Я був тяжко опечалений, і під тим настроєм одним духом написав основну частину статті про неї, яка в кількох варіянтах публікувалася в кількох виданнях. 5 січня втік я з лікарні в чужому одязі до церкви Миколи Притиска, де її відспівували, і сказав своїй Хрещеній Матері прощальне слово.

Поховали її на Байковому кладовищі в могилі матері Марії Павлівни Граб-Мешко (26.1.1881 – 13.11.1951). І не було ніякого знаку, що тут похована й Оксана Яківна. То, порадившись із людьми, затіяв я ось що: видати книжечку спогадів про велику подвижницю духа і під неї зібрати кошти на хрести. Євген Сверстюк, Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Віра Лісова, Петро Розумний, Світлана Погуляйло, Борис Довгалюк, Юрій Мурашов та я написали спогади, видали ми в тиражувальному центрі УРП тисячу штук книжечки "Оксана Мешко, козацька матір", презентували її в Музеї літератури саме на 90-ліття з дня її народження, улаштували вечір її пам’яти. Художник Микола Малишко на той час уже розробив проект козацьких хрестів. Упродовж року зібрали ми немалі гроші, каменярі в Теребовлі на замовлення директора підприємства "Теребовлягаз" Василя Венґера видобули дві брили червоного пісковика, обтесали їх, навіть візерунок вибили на хресті Оксани Яківни. З брили для Марії Петрівни Микола Малишко з братом Петром вирубали хрест – і встановили ми їх 28 жовтня 1995 року. Навесні Малишки довершили роботу і ми втішилися, що зробили хоч одну добру справу в цім світі. (Див. про це: Воздвиження чесних хрестів).

“УНІВЕРСИТЕТ КРИМІНАЛІСТИКИ”

Ніч після суду з 8 на 9 лютого переночував я в Радомишлі в КПУ. Це не Комуністична партія України, а камера попереднього ув’язнення. Щиро поговорив з міліціонером, який охороняв мене. Я розповів йому свою біду і закінчив словами Михайла Івановича Калініна, написаними при вході до їхнього райвідділу внутрішніх справ, приблизно такими: “Міліція є лице влади. По міліції народ оцінює владу”. Мовляв, якщо Славинський і Базленко є лице влади, то вона страшна. Міліціонер давав Славинському приблизно такі ж характеристики, що і я.

Подав я заяву, щоб мені надали для ознайомлення протокол судового засідання. Завтра відвезли мене разом з якимось бомжем у Житомирську тюрму.

Найперше мене кинули у величезну камеру, чоловік до ста. За смоґом ледве проглядають лампочка і вікно: курять і заварюють на газетах і ганчірках чай. Сморід. Параша забита. Усі нари зайняті. Увагу привертає не людина, яка зайшла, а її речовий мішок. Я не схоплений міліцією зненацька, а спорядився в неволю сам, то моїм наплечником одразу зацікавилися двоє блатних. Розштовхали біля себе інших зеків, вивільнили трохи місця: “Будешь здесь, землячек. Здесь такие люди, что по-другому жить нельзя”. Відхилив матраца – а там величезний ножака з нержавіючої сталі. Ну, думаю, залетів я. Аж тут відчиняються двері і наглядач гукає моє прізвище. Підхоплюю свого наплечника, його хтось тримає, але я вириваю. З кишені мені витягують рукавицю – теж вириваю. “Такой сидор уплывает!” – чую навздогін. Мабуть, менти похопилися: хоч я кримінальник, але щодо мене є особлива настанова. Щоб революції не здійняв у великій камері. Перевели мене в камеру, де було лише п’ятеро в’язнів, і то відносно спокійних. Камера поруч з “ментовкою”, споряджена якимись підозрілими дротиками-коробочками.

Я мав чим пригостити співкамерників, а мені ще привезли передачу – і я відносно спокійно (хоча там весь час гомонить радіо, тому й зеки розмовляють голосно) написав скаргу до касаційного суду. Доволі арґументовану. Секретарка Радомишльського райсуду привезла мені на ознайомлення протокол судового засідання. Я зробив суттєві зауваження до протоколу, які згодом були визнані судом слушними. Але це не мало ніякого значення: касаційний суд залишив вирок без змін. Через це мене лише затримали в Житомирі майже на два місяці.

У тому гармидері я ще був спроможний перекласти на українську мову з російської Євангеліє від Івана (див. нарис “Бог Своє береже “) і скласти кілька віршів. Явно підо впливом Стусових. Пізніше вірші мені вже не складалися.

* * *

Зречімося, перезабудьмо і відцураймося навік.

І наші стопи многотрудні в один благоволімо бік.

Бо наші цілі, наші мети над нами виснуть, як мечі.

Глаголі наші і мислєті не нам здійснити. Не значім

Свій шлях народженням і смертю, і  не сподіймось співчуття:

У вікової круговерті є цілі, владно розпростерті

На гони, довші за життя.

 

* * *

І знову спомини, неначе вороги,

Обстали купою твою пригаслу ватру,

Розворушили сірий попіл, порохи

І заходились іскру Божу роздувати.

І вже вогню довготелесі язики

Червоно лижуть твої руки захололі,

Колючі зашпори розбуджують думки

І твій зачерхлий мозок відтає поволі.

Заворушились кішлом по сумних кутках

Твоєї хижі вбогої химерні тіні

Давно забутого і наяву, і в снах

І потонулого в гидкому баговинні

Цих безкінечних буднів… Памיяте моя!

О, висвітли мені, як ген на видноколі

Під лебединий легіт стелиться земля,

Як під весняним вітром молиться тополя,

Самотня і гінка, як удовиний стан…

О Україно! Ти вже за горою!

І тільки місяця кривавий ятаган

Панахає стодумні хмари наді мною.

 

* * *

І знову ти, о моє диво, у сні явилася мені…

І я щасливий! Я щасливий: залізні ґрати на вікні,

Колючий шлак лілово-сірий, камінні мури і замки

Неначе разом розступились – і ми на березі ріки…

Живлющий вітер над водою, цілющі з берега ключі…

Легкою, бистрою ходою приходиш Ти, о мій покою,

І мов легесеньку вуаль відводиш білою рукою

Стокамיяну мою печаль…

…Якби не Ти – цей морок сірий, ця безкінечна світлота

Давно б мене заполонили. А Ти, пречистая, свята!

Ти розкрилила наді мною любов невיянучу мою,

І я, прихищений Тобою, немов у мами за полою

Малим хлопיяточком стою.

 

Нарешті мені сказали: “С вещами!”. Ще у воронку, куди нас набили повно, зеки, не питаючи мене, “роздербанили” мій наплечник. Обдерли мене, як липку. Продуктів там було мало, та й Бог з ними, з продуктами, але позабирали, що там було з білизни, навіть деякі записи. Був у мене Кримінальний кодекс УРСР з коментарем (його мені завбачливо привезла О.Я. Мешко) – забрали, чим позбавили мене можливости надалі писати кваліфіковані скарги в порядку нагляду. На станції Коростень у нашу камеру “столипіна” підсадили групу в’язнів, яких провадять у психіятричку. І вже мене надалі всі 12 діб везуть із цією групою. Звичайно, більшість із них “гонять”, бо їм так вигідно, щоб їх не судили. Це тяжка публіка. Якийсь Валерій Петровський зі Жданова (тепер Маріуполь) відверто видихає мені дим в обличчя: яка буде реакція? Ніякої реакції. Бо можуть побити навіть за прояв невдоволення: вони ж “психічні” і їм нічого за це не буде. Трохи роззнайомилися, і в деяких “авторитетів” з’явилося співчуття до “політичного”. Дещо з речей мені повернули. “А за хаванину – извини, землячок”. – “На здоров’я”, – кажу.

Я переконався, що на етапі найкраще не мати нічого, тоді до тебе ніхто не має претензій. Ще в читанці третього класу писалося, що Ленін любив пісеньку: “Богачу дураку и с казной не спится, мужик гол, как сокол, поет, веселится”. А концтабір і є ідеальне совєтське суспільство. Де всі голі. Усе, що є, тут з’їдається за один присяд. Простирадло, ковдра чи светр спалюється, щоб заварити на ньому чаю. Байдуже, що через півгодини буде холодно.

Кілька днів сидимо на Лук’янівці в Києві. Відтак перегін у Дніпропетровськ. Там я спитав наглядачки, куди мене везуть. “55-я зона, Вольнянск”. Я полегшено зітхнув: моїх попутників теж везуть у Вільнянськ, але в 20-у зону, в психіятричну лікарню. А то я всю дорогу боявся, що це й мене запроторять разом з ними в “дурдом”. Цей фактор кагебня, очевидно, передбачила. Начувайся: “дурдом” поруч.

Та й моя 55-а зона не мед: у ній майже всі в’язні мали статтю 14 – “примусове лікування від алкоголізму”. Їх тяжко катують тим уже зовсім непотрібним лікуванням, вони кишки виривають від тих ліків, ходять аж зелені. Якщо хтось і був на волі алкоголіком, то в нього вже біла гарячка минула, його вже “переламало” за два-три-чотири місяці слідства та суду. А більшість і не були алкоголіками, просто вчинили злочин сп’яну. Проте доки судом після лікування не знімуть з нього цю статтю 14-у – зек не може претендувати на умовно-дострокове звільнення. Дехто вже й позбудеться цієї статті, а дістане горілки чи одеколону, вип’є – і йому призначать курс лікування поновно.

Це там я чув, як зек-санітар видавав ліки. Хворий скаржиться, що болить голова і нога. Розламав одну пігулку: “Оце від ноги, а це від голови”.

Декому життя не миле: щоб забутися, шукають якогось одуру. Четверо напилися якоїсь рідини, завезеної в зону у виробничих цілях, і ошкурилися. Ловлять лагерних котів, витягують з них кров і собі впорскують. Ходять по зоні коти-доходяги… Насипають в ацетонову фарбу соли, розколочуть, зливають і пיють. А смердить же від них! Одному (це вже в Коростені) від ацетону мову відібрало: хоче щось сказати, а виходить тільки перший склад: “Ва-ва-ва-ва-ва...”. Зривається, біжить. І ніхто не веде його до санчастини, бо це ж означає “здати” його. А з нього вже зняли 14-у статтю.

Очевидно, мене супроводжувала настанова ставитися до мене по-особливому (так званий “меморандум”). Поставили мене до роботи в склад абразивів. Туди заходило два-три чоловіка на день. Відтак перевели до складу інструментів. Аж згодом послали в цех оббивати шлак після зварювання.

Спочатку я почувався, як оте підібране мною біля клубу голуб’я, яке я пустив було в клітку до курчат: курчата накинулися на голуб’я і були б заклювали, якби я не вихопив його. Або як шматок металу в сірчаній кислоті. Усе те середовище накидається на тебе лише тому, що ти не такий, як воно. Ти чужорідне тіло. Мене жодного разу не побили, хоч один зек – явно за завданням – надто вже нахабно присікувався, аж інші за мене заступилися. Скоро побачили, що я з адміністрацією не якшаюся, в СВП (“совет внутреннего порядка”) не вступаю, нікому не шкоджу, тримаюся незалежно, то мене залишили в спокої. Деякі авторитети навіть заповажали мене і пропонували свій захист. Я не заходив з ними ні в які стосунки. Згодом виявилося, що активних, аґресивних там усього відсотків десять. Решта – це звичайні тихі “совєтські люди”, які на чомусь попалися. По той бік колючого паркану ходять такі самі, але вони ще не попалися. Я знайшов там людей для нормального людського спілкування, як-от Іван Кича з-під Бердичева, Іван Власович Блажко з Вінниччини, Михайло Драшкаба з Закарпаття, інженер Іван Горбунов із Запоріжжя.

Зона поділена на “локалки”. Так що можеш із кимось просидіти в одній зоні весь термін, так і не побачившись. Зрідка всіх разом чи одну зміну пустять у кіно “на естраду” – страх бере перед таким великим простором і такою масою однаково сірих людей. Спочатку я жив у невеликій секції. Там не було стільців і столів, щоб сісти прочитати щось чи написати листа. Потім перевели до секції на 80 чоловік. Я зміряв її кроками: на людину випадало 1,8 кв. м площі. Четверо двоповерхових нарів зсунуто докупи. Прохід сантиметрів 70. Я спав на горішніх нарах, то після підйому лазиш на колінах, застеляєш одну половину, потім другу. Тоді влучаєш момент зістрибнути вниз. До умивальника не доступишся. До туалету теж (він надворі). А ще як зеки нап’ються одеколону та сходять туди – сморід неймовірний! Води не вистачає. До пральні здавати одне з двох простирадел і одну пошивку раз на десять днів, а то й рідше. Інженер Горбунов, “канаючи під трубольота”, жартує: “Та в мене в трубі ганчірка була чистіша, ніж тут простирадло!”. Митися “отряд” ведуть раз на тиждень, а то й рідше.

Коли ж у секціях поставили телевізори, то мені настала справжня біда: ніде притулитися з книжкою. Бо й там я замовляв книги поштою, передплачував пресу, брав дещо в бібліотеці. До речі, зек-бібліотекар якось показав мені список авторів і книг, які підлягають вилученню. Знаючи, що на таких посадах тримають “ставших на путь исправления” членів СВП (“совет внутреннего порядка”) , я не виявив особливого інтересу до списку, але запам’ятав, що там були всі твори Миколи Руденка і Олеся Бердника. Один пакунок з магазину “Книга – поштою” мені видавав сам замполіт підполковник Сарана. Зокрема, “Русское летописание” академіка Тихомирова. “Зачем это? Надо “Малую землю” и “Возрождение” Леонида Ильича читать”.

З того горя я записався у вечірнє ПТУ, хоч мене через мою вищу освіту не хотіли приймати. Вчили там, в основному, на пальцях, але до весни 1980 року я мав уже документ електромонтера промислового устаткування ІУ розряду. Викладач Іван Іванович ставився до мене як до рівного. Здається, тільки двом з групи дали ІУ розряд. Але я електрики досі побоююся.

Телевізора (тільки першу московську програму!) вмикають з вахти о 19 годні до 22-ї. Зеки залазять на верхні нари, в тому числі й на мої. Приловчуються перемикати проґрами, ловлять кінофільми або футбол. Натраплять на україномовну передачу: “Выключи это на бычьем языке!”. Єдине, що я запам’ятав з тих передач, це як Брежнєв і Картер, підписавши 18 червня 1979 року договір ОСО (обмеження стратегічних озброєнь), потягнулися один до одного... Невже цілуватимуться? Цілуються! Так смачно, “по русскому обычаю”! “Выключай этого старого педераста!”.

Педерасти тут живуть у куточку. Вони не сміють узяти з лотка пайку хліба, коли днювальний принесе: хтось має подати. Не сміють доторкнутися до крана бачка з водою: він підставить кварту, а хтось має напустити йому води. Не сміють взятися за ручку дверей! До “пєтуха” не можна доторкатися, хіба вдарити його ногою. “Законтачишся”. Як не дивно, але “законтачення” не настає за відомого зв’язку з ним: “активний” залишається “чистим”. Якось я висловив сумнів у цьому. Що, мовляв, вони однакові. Щастя моє, що засумнівався не в присутності “активних”. У їдальні для “пєтухів” окремі столи і окремий посуд.

Гомосексуалізм у зоні – жахливе явище. Це є виключно результат насильства. Чимось провинився, програвся в карти, заборгував, порушив якісь правила поведінки – і можуть зґвалтувати. Або просто тому, що якомусь “авторитету” сподобався гарний хлопець. А реабілітуватися можна в єдиний спосіб: убити свого кривдника. Тобто піти на розстріл або на 15 років ув’язнення. Разом з тим, адміністрація довіряє педерастам “ключові” позиції. Наприклад, ключі від локальної зони. Щоб він нелегально пропустив тебе в іншу “локалку”, мусиш дати йому заварку чаю (сірникову коробочку) або пачку цигарок. Але якщо тебе менти зловлять в іншій “локалці” – він тебе знати не знає.

Якось у лазні бачу багато зеків товпляться біля кількох лійок, а з однієї в куточку ллється вода і нікого там нема. Я рушив туди. “Землячек, законтачишся!” – остерегли мене. “Законтаченого” вже можна зґвалтувати і теж загнати в “пітушатник”.

Побувати в зеківській лазні – то, я вам скажу, видовище! Це суворий режим, тобто люди не вперше сидять, тому майже всі з наколками. Чого тільки не побачиш! Я в тих “мастях” не розуміюся: є тигри, леви, Ленін, Сталін, Гітлер... Це все щось означає. На спині напис: “Больше пуда не ложить”. На ногах: “Они устали от дорог”. На пузі: “Всю жизнь на тебя работаю”. На повіках: “Вор спит”. В одного на сідницях Ленін і Сталін з кочергою і лопатою: як зек іде – вони по черзі “шурують” йому кочергами та лопатою в зад. Навіть на пенісах щось понаписувано, та ж не будеш придивлятися. Вставляють собі “шари” – кульки з органічного скла. Для більшого “кайфу”. Казали, що один мав іти на побачення з дружиною, а його викликали в санчастину, вирізали ті кульки, перебинтували – і йди на побачення інвалідом... Коли тіло молоде, то ті наколки ще мають форму. А коли чоловік гладшає, худне чи старіє, то стає геть потворою. Ось зараз пішла мода й на волі: навіть дівчата наколюють. Це вже є гидота, а якою вона буде згодом?

Мова зеків – суцільний жарґон на основі російської мови, щедро пересипаний матом. Це потужний тигель русифікації і деморалізації. Дивишся: ніби гарний хлопець. А як відкриє рота – помийна яма. Господи! Навіщо Ти дав йому мову? Хай би воно рикало чи ремигало, як бугай. Така само мова наглядачів, офіцерів, майстрів. Як тепер бачу (це вже було пізніше, в Коростені): розвод на роботу. Майор, ДПНК (черговий помічник начальника колонії) стоїть на підвищенні з мегафоном і таким “государственным матом”, на півобласті криє нашого начальника загону, старшого лейтенанта, бо він не туди повів свій загін... Я мав з цим проблему, бо й далі розмовляв з усіма українською літературною нормою. Я ж в Україні. “Это тот, который на бычьем языке чирикает”. У них і бугаї цвірінькають... “Бычий”, “бандерский язык”. “Ты из Западной? Ты с Закарпатья? А вот как будет “Я стираю? Я пру?” – “Перу. А по вашому “стирать” – це сцять і срать разом?”. Дошкулив мені загоновий начальник (отрядний) лейтенант Харченко (так, здається): без будь-якої моєї вини у цеху попер на мене матом при зеках. Я, шануючи свою матір, уже не витримав: “… свою матір, скотино, раз вона навчила тебе такої мови!”. Зеки присіли, “отрядний” осікся: ніхто йому не відкривав змісту слів, які він вимовляє, не задумуючись. Завтра викликав у кабінет: “Я, конечно, извиняться не буду...”. Це в нього така форма вибачення.

Минула половина мого терміну, півтора року. Порушень режиму в мене нема: загоновий мусить подавати мою справу на розгляд комісії на предмет умовно-дострокового звільнення (УДО) як такого, що “стал на путь исправления”. Як кажуть, “на хімію”. Таку форму ввели за Хрущова, коли радянська влада до електрифікації всієї країни доточила “хімізацію”: руками в’язнів будувала хімічні підприємства. Таких умовно звільнених утримують у гуртожитках без колючого дроту, але щодня перевіряючи. Умови там були, як правило, тяжкі, заробітки мізерні, а спокус і небезпек більше, ніж у зоні. Більшість не витримувала, тікала чи вчиняла якесь порушення, щоб повернутися назад у зону. Часом відбутий “на хімії” час не зараховували. Тобто виходив “срок в рассрочку”. Та я й не сподівався на таке милосердя.

Харченко представляє мене наглядовій комісії, яка складається з працівників зони і громадськости району. Дає мені добру характеристику: вимог режиму не порушує, норму виробітку виконує, закінчив ПТУ. Але не визнає себе винним у вчиненні злочину і не кається. Комісія стала допитуватися, чому. Знаючи, що мене КГБ не для того посадило, щоб оця наглядова комісія випустила, я взяв її на ґлузи: “Без покаяння до раю не пускають. А я не согрішив, то не маю як покаятися. Отже, до раю мені дороги нема”. Навздогін я послав кудись там дуже дотепну заяву.

Я не пробував з криміналу щось нелегально відсилати: не чув у собі хисту написати щось значуще і не мав таланту детектива, щоб організувати вихід інформації. Так що я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі “боровся”. Я не боровся. Я стояв як паля в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це теж треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму.

Я вже згадував, що в перші місяці мені сипонуло багато листів, а влітку – як обрізало: тільки від рідних, і то тільки на побутові теми. Але ще проскочила поштівка від О.Я. Мешко, з якої я зрозумів, що мене оголошено членом Української Гельсінкської групи, дві поштівки від Василя Стуса з Колими, один лист від Михайла Хейфеца, кілька від Ліни Борисівни Туманової і переказ на кількадесят рублів. Я старанно підшивав усі одержані листи і зберіг їх, тому можу процитувати пані Туманову: “Як тяжко здобувати друзів, а ще тяжче їх утрачати”.

На одноденне побачення приїхали мати й сестра Надія Силенко. Сестрі влаштували такий “шмон”, що вона мала серцевий напад. На коротке побачення приїхали брати Анатолій і Микола з Донеччини. Побачення через шкло, говорити по телефону. Кабінок багато, усі зеки й родичі кричать. А наш телефон то вмикається, то вимикається. Недосконале там було підслуховування і записування.

Мене протримали у цій 55-й зоні у Вільнянську на Запоріжжі до 5 вересня 1980 року.

Уже навесні того року мене викликали на допити у справі заарештованого 14 травня в Києві Василя Стуса. Я сказав, що не був свідком ніяких злочинів, тим паче Стусових, тому відмовився будь-що говорити для протоколу, який КГБ апріорі називає “протоколом допиту свідка”. Ніякий я не свідок. Прокурор Вільнянського району Биков, який був присутній при цьому, кричав: "Таких националистов, как вы и Стус, надо расстреливать!" Допитував мене слідчий Крайчинський, який грав роль “добряка”. Це в них так заведено: один “добрий”, а другий “поганий”. Потім приїхав з Житомира майор Чайковський, допитував у справі Дмитра Мазура. О, то вже й Дмитра “пов’язали”... У нього в курнику знайшли мій текст “Замість останнього слова”. Намагаються допитати мене у його справі як свідка. Я категорично вперся – ніяких показів.

Загоновий Харченко “по секрету” сказав мені, що мене скоро з цієї зони заберуть. Я здогадувався, що до Житомира, і прилучать до справи Мазура. Бо ми “вступили в злочинну змову”. То я вже на інший фах у ПТУ не записувався, а мене б прийняли.

Беруть мене на етап 5 вересня 1980 року. По дорозі в Києві на Лук’янівці зустрічаюся з Юрієм Литвином. Ми 10 діб пробули в одній камері! Він мені пояснив, що на етап нас улітку не брали, щоб ми не зірвали Московської олімпіяди, яка почасти відбувалася в Києві. Якийсь там карантин наклали на нашу камеру, хтось там чимось отруївся – то це нам вийшло на добро: ми так гарно поспілкувалися! Литвин, спасибі йому, дуже добре підтримав мене на дусі. Я приїхав до Житомира в піднесеному настрої. Показів я не давав, але подав заяву на захист заарештованого Дмитра Мазура. Слідчий Радченко проглянув заяву і впевнено сказав: "Будеш сидіти". Дмитрові тоді за ст.62 ч.1 дали 6 років таборів суворого режиму та 5 заслання.

Щоб я був під рукою, мене 17 листопада 1980 року відправили вже не у Вільнянськ, а в Коростень на Житомирщині, у зону № 71. Я там пробув декілька місяців. Вивчився ще й на токаря, але вже не в ПТУ, а був помічником і учнем доброго токаря Миколи Самуся. Дуже мовчазний такий чоловік був, але доброзичливий. Тут уже я швидше порозумівся з оточенням, бо мав досвід.

Вразив там мене один випадок. Хлопець років 19-ти морочиться з вороненям. Годує його, підкидає, щоб училося літати. Думаю, щось людське є в тому хлопцеві. Та коли вороненя навчилося літати, він привיязав до нього жмут клоччя, полив чимось і підпалив. Полетів живий факел… Інший зловив щура, облив пальним і підпалив… Але більшість людей і там люди. Я знаходив до спілкування нормальних людей: Михайло Келдиш, Тарас Шкрябик.

У травні почали ремонт у секціях, нас вигнали надвір Кожен облаштував свої нари, як міг. Режим ослаб. Тутешній начальник колонії не допускав розкрадання продуктів на кухні, то на повній пайці та на свіжому повітрі я почувся здоровим і став собі думати, що, може, гебісти про мене вже й забули.

 

РЕЦИДИВ

Ні ж таки: 9 червня 1981 року приїхав по мене з Житомира слідчий КГБ майор Чайковський Леонід Іванович і сказав: "Вирішено порушити проти вас нову кримінальну справу". Не тому, що я вчинив злочин, а просто так “вирішено”! Чому так вирішено? Здогадуюся, що мене тим часом оголошено членом Української Гельсінкської групи. Це зробила Оксана Яківна Мешко за нашою домовленістю від 18 листопада 1978 року – від того дня, коли ми зустрічалися. А членові Гельсінкської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін, йому фабрикували нову справу. Миколі Горбалеві про порушення такої справи оголосили в передостанній день ув’язнення. Ольга Гейко – та ступила два чи три кроки на так званій волі. На вахті її звільняють – а тут стоїть воронок. Повезли її в прокуратуру і порушили нову справу. Така була доля членів Гельсінкської групи...

Привезли мене в Житомирську буцегарню – і одразу в камеру смертників. Залізні нари, ланцюг для приковування в’язня, у коридорі – собаки. Я до того поставився спокійно: може, в них просто не було приготоване місце для мене. Камеру не укомплектували…

Через декілька днів я мав з Чайковським принципову розмову. Він запропонував мені написати покаянну заяву до обласної ґазети. Тоді б мене випустили навіть до кінця цього трирічного терміну (а залишалося ще 8 місяців). Я поміркував, що честь – це останній бастіон, якого здавати не можна. Я вже один раз похилився був, під час першого слідства. Доволі з мене цього уроку. Тяжкими зусиллями я повертав собі репутацію порядної людини. Тепер мене оголошено членом Української Гельсінкської Групи. Отже, я вже не сам по собі. Очевидно, моє імיя стоїть під деякими документами Групи. Це найважливіше і найпочесніше, що нині є в Україні. Це та “дрібнесенька щопта – лише для молитов і всечекання” (В.Стус). На нас впала вища відповідальність. Варт я того чи не варт, але треба вже шануватися, хоча як член Групи я, власне, майже нічого не зробив, лише віддав їй своє імיя. На мене покладаються найпорядніші в Україні люди. “Чого варта сіль, яка втратила солоність?”, – питається у Святому Письмі. І я вибрав 10 років ув’язнення, 5 років заслання та “почесний титул” особливо небезпечного рецидивіста. Я не люблю говорити високими словами, тому коли розповідаю про цей вирішальний момент студентам чи школярам, то покликаюся на Василя Стуса: “Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (“З таборового зошита”. 1983). І додаю, що честь народу складається з гідности кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй національній і людській гідності опустилися нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно. Моя голова не вартніша інших, щоб її рятувати. Тим паче, що я вільний козак: ні жінки, ні дітей не лишаю. Хіба матір.

Розуміючи, що тут найшла коса на камінь, що це той момент, коли треба робити вибір, я зайняв принципову позицію і за прикладом Євгена Пронюка, даним під час слідства 1972-73 років, відмовився брати участь у розслідуванні. Я не давав ніяких показів. Зробив заяву на початку слідства і заяву в кінці слідства. Так найпростіше і найлегше. Бо що б не говорив – усе буде повернуте проти тебе. Хоч іноді хотілося спростувати явні дурниці, заперечити свідкам, які говорили явну неправду, слідчому, який притягував факти за вуха і безсоромно фабрикував справу. Наприклад, провели експертизу копіювального паперу, вилученого в мене вдома, і “встановили”, що це саме під нього я друкував листа до Щербицького. (Див. “Лист до В.В. Щербицького”). Коли я твердо знаю, що спалив його! На суді я дав деякі пояснення, і то тільки тому, що в залі суду були мати, сестри, брати, деякий час Ольга Бабич-Орлова. Ольга була близька до Групи через Оксану Мешко, доки й її (Мешко) не посадили. Після закінчення слідства я знайомився з матеріялами справи і в підшивці зелених продовгастих довідок МУРу (Московский уголовный розыск) про кожну згадану в справі людину я з жахом побачив довідку на Ольгу Бачич. Але одразу відітхнув, прочитавши, що вона не була під арештом.

Чайковський казав: "Ми назбираємо достатню кількість матеріялів". Слідство тривало недовго. “Достатньою кількістю” виявилася моя заява від 30 жовтня 1975 року, написана у Мордовії. Вона адресована в ООН, але вкинута в зоні в скриньку "Для жалоб и заявлений", себто фактично вручена адміністрації табору. Факту “розповсюдження” тут нема. Друга заява – на захист Дмитра Мазура, вручена восени 1980 року в Житомирському СІЗО кагебістові Радченку через стіл. І тільки один текст – “Замість останнього слова”, приготованого на суд 1979 року, знайшли у Дмитра Мазура. Однак усе це слідчий, а за ним і суд, назвали "систематичним виготовленням, зберіганням і розповсюдженням антирадянської літератури". Але “систематично” – це, згідно з їхнім ж законом, щонайменше тричі. У мене ж принаймні “систематичного розповсюдження” – не було. Те, що назбирало слідство, ніяк не тягнуло на інкриміновану статтю, бо без “систематичного розповсюдження” нема факту аґітації і пропаґанди в письмовій формі.

Б.Захаров: Це 62-а стаття?

В.Овсієнко: Стаття 62, але вже частина 2. Я ж повторно притягнутий до відповідальноти за нею. Якщо не брати до уваги невизначеність терміну “антирадянський”, “наклепницький”, то те, що назбирало і сфабрикувало слідство, ще можна було б якось підігнати під ст. 187-І – “наклепи на радянську дійсність”. Але й на 187-І тягнули тільки сфабриковані, вибрехані епізоди. Привозили багатьох зеків з зон, вони частково засвідчували те, що я справді говорив, а почасти те, чого я взагалі не міг говорити. Вони мали погане уявлення про мій світогляд. От записані у вирок такі звинувачення: "Називав Сахарова великою людиною сучасності". А це великий злочин! Десь висловлювався про окупацію Афганістану, про голод 1933 року – це "наклепницькі вигадки". А де йдеться, що ніби я закликав вיязнів до “боротьби” з радянською владою, – це вигадки, які легко спростовуються тими ж показами.

А все ж таки в мене був один зрив. Мене невеликим “воронком” возили з Житомирського СІЗО на допити в КГБ, що на вулиці Паризької комуни. Одного разу машина зупинилася у воротях КГБ. Наглядачі відчинили свої двері воронка і вийшли, а двері моєї внутрішньої камери були якісь нещільні. Я припав до щілини – і виразно бачу за три кроки сестру! Не думаючи про наслідки, я крикнув: “Любо, я тут!”. Сестра вискнула, машина рвонула у двір КГБ. Менти й собі наробили крику. Повели мене прямо до Чайковського. Той напустився на мене. Я був дуже стривожений, розчервонілий, може, що й соплі розпустив. Але мене ніяк за той крик не покарали. Очевидно, що й кагебіст не до решти озвірів.

До речі сказати, десь 1995 року я почув, що в Житомирі помер начальник обласного управління СБУ полковник Юдін Іван Іванович. І от на його місце мають призначити цього Чайковського Леоніда Івановича. Я написав листа голові СБУ: кого ви призначаєте? Та він же боровся проти назалежності України, моя справа – тому доказ. Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Чайковський тодішніх законів не порушував. Та порушував! Адже моя “справа” аж ніяк не тягнула на ст. 62. Тоді я пишу Президентові Л.Кучмі: даремно ви сподіваєтеся, що Чайковський добрий фахівець. Адже твердиня, яку він захищав (СССР) упала. Він вам і Україну завалить. І це не той випадок, коли треба призначати фахівця. Це ж не лікар чи інженер, а “заплечных дел мастер” – таких не можна допускати до охорони нової держави, проти якої вони боролися. Не кажу, що їх слід посадити туди, куди вони мене саджали, але хай би вони тепер заробляли собі на хліб серпом або молотом. Не паперовим, а справжнім. Відповідь прийшла знову з СБУ, але вже не така чемна. (Л. Чайковський відбув на цій посаді три роки і вийшов на пенсію. Солідну, мабуть, пенсію має від держави, проти якої запекло боровся все життя...)

Возили мене на психіятричну експертизу на Гуйву під Житомиром. Не на 18 діб, як у 1973 році, а на “п’ятихвилинку”, яка тривала десь із півгодини. Я іронічно парирував тести-запитання, бо знав, що на цей раз КГБ не потрібно з мене робити “шизофреніка”.

Ознайомившись зі справою, я склав велику, добре арґументовану заяву (пам’ятаю, писав на сіро-жовтому папері, бо іншого не було) і через чергового помічника начальника СІЗО передав прокуророві области. Вона пропала без сліду. Шукати її була б марна справа.

Співкамерників було кілька. Я позабував деякі імена та прізвища. Але памיятаю Віктора Винника з Кременчука. Статурний хлопець років 28-ми. Пробував говорити на політичні теми. Я таких розмов не підтримував, бо бачив, що його привезено сюди з метою поповнити нечисленну групу свідків. Він не виконав завдання і його прибрали.

Інший, здається, Льоня, теж намагався “канати” під політичного, брехав, що в нього теж стаття 62. Я бачив рівень його інтелекту і не виявив інтересу до його справи, то він перестав про це говорити. Коли він одного разу заснув удень, я заглянув у його необачно (чи зумисне) розкритий зошит і побачив недописаний донос на мене. Так і писав: “Оперативному работнику (прізвище). Довожу к Вашему сведению...”. Я нічого не сказав тому Льоні, а написав “доноса” тому самому оперативникові, почавши тією самою фразою, та запропонував прибрати “стукача” з камери. Льоню викликали, він став стриманішим. Я більше не домагався вивести його з камери, бо цього донощика я вже знаю, він фізично за мене слабший і не аґресивний. Хай сидить цей, бо можуть дати набагато гіршого.

Третій, Микола, взагалі був нешкідливий, навіть доброзичливий невеличкий хлопчина років 20. Розмовляв українською, але якоюсь зовсім невиробленою мовою. Я збагнув, у чому справа, коли дав йому прочитати в журналі гумористичну повість Євгена Гуцала “Позичений чоловік”. Йому так сподобалася повість, що він заходився мені щось цитувати. З подивом чую, що він читає українські літери як російські! Виявилося, що він народився поза Україною, і хоча виріс в Україні при бабці, від якої навчився розмовної української мови, та його в школі звільнили від вивчення української мови! Українець не вміє по-українському читати! І це ж не один він такий.

Деякий час я сидів з одним дрібним провінційним чиновником, здається, з Ружина. Він заплутався в фінансових справах. Трохи за мене старший, досвідчений чоловік, не приховував критичного ставлення до влади. Ми одне одному не заважали, встановили собі добрий режим у камері і навіть затвердили камерний гімн:

Ой умер Саврадим та й на лавці лежить,

Його жінка Саврадимка по горілочку біжить.

І горілку несе, і музики веде:

“Отепер же, Саврадимку, не боюся я тебе!”

Перший і третій рядки гімну дуже урочисті, другий і четвертий дуже веселі. Гарний був гімн.

На суді я заявив, що не братиму в ньому участи, хіба, може, дам деякі пояснення. Їх було дуже мало. Покликали заслуженого діяча культури УРСР Олександра Прокоповича Демченка, завуча школи з дитсанаторію, що в моєму рідному селі. Я вже прочитав у матеріялах справи його доноси в КГБ на мене: у черзі за хлібом казав, що за розвинутого соціалізму не вистачає хліба, а що це буде за комунізму? Він прочитав судові довгу лекцію про хорошу радянську владу. Я не став питати його, очевидця, про голод, про репресії. Навіть судді Білецькому незручно було таке слухати, то щоб я таки був наклепником, він записав, ніби я комусь казав про голод у 1938, а не в 1933 році, і що тоді “вимер весь український народ”. Та ж не весь, а лише третина. Бо де б тоді я взявся?

Жаль було дивитися, як із малограмотних зеків суд вичавлював потрібні йому слова. Одного суд узагалі “забракував” – такі нісенітниці плів. Привезли завгоспа загону з Коростеня Уніченка і зека Шиманського (так, здається. Чи Шапіренка?). Один з них із Забілоччя, а другий з Радомишля, власне, з Микгорода, біля пивзаводу жив. Під час обідньої перерви їх тримали через одну від мене кабінку. Вони тяжко матюкалися на мою адресу і КГБ. Я не видав себе, бо не хотів брати на себе додаткового психологічного навантаження: це б вони вилили на мене баддю того матюччя. Натомість я молився, щоб Господь дав мені твердости гідно витримати цю процедуру, в результаті якої я не сумнівався і на який свідомо йшов.

Прокурор С.П. Євтушенко скоромовкою, давлячись і захлинаючись брехливими словами, плів, що я “підтримував бандерівців” (хотілося сказати, що я подавав бандерівцям кулі). Прокурор завимагав максимального покарання. Захисник Е.Б. Лисицький нічого по суті звинувачення сказати не зважився.

Останнє слово моє було коротке. Я звертався не до суду, а до матері, до сестри Надії та Ольги Бабич, які були в залі. Сказав, що судять мене за членство в Українській Гельсінкській Групі. Говорив про честь. Цитував Євангеліє від Івана: “Блаженні гнані за правду”. “А страхань їхніх не бійтеся і не лякайтеся”. У суду я нічого не просив.

Суд тривав три дні і закінчився 26 серпня 1981 року. Вирок: 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років заслання з визнанням мене особливо небезпечним рецидивістом. Безперечно, реченець був визначений наперед. Вирок максимальний, але це слідство і цей суд були мені найлегшими з усіх трьох. Касаційну скаргу я не подавав, бо то була б артіль “Марна праця”.

Після засуду перевели мене в камеру до особливо небезпечних рецидивістів. Їх чоловік 5. Ось один худенький хлопець. Обікрав свою сестру: виніс із погреба соління, бо не мав чим закусити. Тремтить від холоду, бо “взяли” його влітку в одній сорочечці. Ніхто з родичів такому передачі не принесе. У нього пів казенної ковдри, щулиться він під нею, як пес. Інший рецидивіст дав йому светра. Він погрівся два дні, але тут “підігнали” чаю з іншої камери, “конем”. Вони вже попалили все, хто що мав: рушники, половину отієї ковдри. Вважається, що ганчірки дають більше тепла і менше диму. Тоді він скидає цього светра, дере на шматки, скручує в трубки і палить над парашею під квартою, яку тримає на ложці. “Кайфу” на кілька хвилин – і знову тремтить від холоду.

Ще один прибився до Житомира з Оренбурґа. Однорукий кишеньковий злодій. Руку втратив, пיяним працюючи на циркулярці. Той, що давав светра, сказав: “Это тебе Боженька руку от…”. Сам же він не збагнув Господнього знаку: далі крав однією рукою. Згадує різні міста, де побував. Щоб не мовчати, питаю, а на якому березі річки Урал стоїть Оренбурґ – на правому чи лівому? Він не знає, як це визначається. Ще один зумисне “гнав”, що спагетті ростуть в Італії на кущах – а другий вірив. Інший всерйоз вважав, що кінофільм “Олександр Невський” знімався тоді, коли жив Олександр Невський, а оця Житомирська тюрма побудована в 13-му столітті. Два хапалися за грудки, доводячи один одному, як випалюється цегла. Таких дрімучо темних людей я доти не зустрічав. Передач, кажу, ніхто їм не приносив. Мені ж за два місяці привезли дві. Я знав, як мати тяжко їх збирали, але, одержавши, все викладав на стіл. Усе ділилося порівну і зיїдалося за один присяд. За принципом: не відкладай того на завтра, що можна зיїсти сьогодні. Бо завтра тебе перекинуть в іншу камеру, кинуть до карцера – і харч пропаде. Ба, я, було, зі свого шматка відклав щось собі на завтра, то завтра мусив і те поділити. Так що мені дісталося найменше. Це ідеальна модель російського колективізму. Комунізму, тобто. Якщо в тебе нічого нема, то до тебе нема ніяких претензій. На етап я йшов лише з пайкою, отже, ніяких пригод не мав, тим паче, що політичного рецидивіста конвой не ризикував з будь-ким тримати в одній камері.

 

“УРАЛЬСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

36 діб везли мене від Житомира до Уралу, з зупинкою в Мордовії. Ніби житомирські карателі не знали, що політичний табір особливо суворого режиму тим часом переведений на Урал. Отже, мене повезли через Харків у Рузаєвку і Потьму (це Мордовія). У дорозі трапився мені попутник: Юрій Мельник з Горлівки. Інтеліґентний чоловік, прецікаві речі розповідає доброю українською мовою, може, навіть геніяльні, незвично мислить, але – все це пересипане російським матом... Не надивуюся, як це можна українство поєднати з вульгарним російським матюччям? Залишили його в Мордовії. А мене ж привезли не туди, куди слід: у Мордовській Сосновці вже нема табору особливого режиму, від 1 березня 1980 року він уже на Уралі. Завертають мене у Рузаєвку, везуть на Свердловськ, Челябінськ, Перм. Звідти потягом на ст. Чусовская, відтак уночі 2 грудня 1981 року воронком привозять у зону. Кілька днів тримають у карантинній камері, а не кажуть, де це я. Аж коли перевели в 17-у камеру, де сиділи Іван Кандиба, Василь Курило і ще троє старших людей “за війну”, я дізнався, що це селище Кучино Чусовського району Пермської області. У цій зоні вже були Левко Лукיяненко, Василь Стус, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Семен Скалич (Покутник). Потім туди привезли Юрія Литвина, Михайла Гориня, Валерія Марченка. Це з українців. Із росіян Філатов (насправді він мордвин), потім привезли Леоніда Бородіна. З “самольотчиків” були Юрій Фьодоров та Олексій Мурженко. З литовців Вікторас Пяткус, Баліс Ґаяускас. Латвієць Ґунар Астра. Естонці Март Ніклус та Енн Тарто. Пізніше привезли з Чистопольської тюрми вірмен Ашота Навасардяна і Азата Аршакяна. Також Віталія Калиниченка, Івана Сокульського, Григорія Приходька з тієї ж тюрми.

“Континґент” (є таке мудре слово) складався, в основному, з українців. Було декілька людей, суджених за війну – звинувачені в співпраці з німцями. Теж українці, здебільшого. Було декілька “сполітизованих” кримінальників, котрі нам заважали жити, – їх використовували як провокаторів. (Пізніше журналіст Вахтанґ Кіпіані підрахував, що всього через цей табір від 1.03. 1981 до 8.12. 1987 перейшло 56 вיязів, 34 з них українці).

Утримували нас у камерах по декілька чоловік, найбільше вісім. Обійшов я там декілька камер – 17, 18, 19, 20. З Іваном Кандибою, з Левком Лукיяненком, з Михайлом Горинем я загалом провів років по два, з Олексою Тихим та з Юрієм Литвином, може, з рік, а з Василем Стусом мені довелося бути всього впродовж півтора місяця в лютому – березні 1984 року. Я бачив його зошит у блакитній обкладинці, зроблений з декількох учнівських. У Василевих листах він названий "Птах душі". Той “Птах” звідти не вилетів. Я єдиний, хто читав ті вірші, а також переклади з Рільке. Одинадцять елеґій – вони теж, мабуть, знищені. Про це колись розповім детальніше. (Див. нарис про В.Стуса).

Отож одягнули мене за передостанньою модою: смугасті штани, куртка, бушлат, навіть шапка смугаста. Кажу, передостання, бо остання мода – “деревיяний бушлат”. Домовина, тобто. Я так жартома й написав у першому листі додому.

Розповім про умови, в яких нас там утримували. Режим там справді особливо суворий.

Зона була обладнана за останнім словом совєцької пенітенціярної (каральної) науки. Єдиний дерев’яний барак метрів до 120 довжиною і метрів 16 шириною оточений щонайменше сімома огорожами, що в периметрі становлять 24 метри: колючий дріт, триметровий щільний паркан, мотаний дріт, другий триметровий паркан, вогнева зона, два паркани з ключого дроту з нахиленими досередини дротяними козирками під напругою, ще один паркан із колючого дроту. Проміжки між парканами виорані й охайно заскороджені, бур’ян на них рости не сміє. У землю закопані детонатори на випадок підкопу. На кожному розі вежа з автоматником. У вогневій зоні встановлене якесь лазарне бачення. На кутах парканів на рівні пояса – грудей є заґратовані віконця для стрільби стоячи вздовж вогневої. Усе це – проти нас, особливо небезпечних державних злочинців, особливо небезпечних рецидивістів.

Вахта (вхід до зони, або перепускна варта, як переклав Л.Лукיяненко) обладнана кількома ґратованими дверима. Тут тебе питають “Фамилия? Статья? Срок?” Для огляду машин є яма, як у гаражі. Зсередини шлях перекриває металева балка, що відчиняється як ворота. На ній приварені шипи. Це так звані “ежи” – на випадок в’язні захоплять машину, що зайшла в зону, – то щоб не протаранили ворота. На тій же вахті є винесена високо вгору засклена оглядова вежа. В охорони є собаки. Чи не щогодини зовнішня охорона і наглядачі зони обходять “запретку”.

Зона, у тому числі барак, поділена навпіл. У першій сидять в’язні камерного утримання, у другій – безкамерного. Ці останні не під замком, можуть ходити у дворі. У ту половину адміністрація може перевести в’язня лише після половини терміну, якщо він не має порушень режиму.

Уздовж барака камерного утримання на відстані п’яти метрів – триметовий паркан з дощок. Окрім цього паркана з камер нічого не видно, хіба, якщо стати на табуретку, – вершини дерев за півкілометра в лісі.

Вхід до бараку – посередині, де він поділений на дві частини. Уздовж бараку коридор. Праворуч санчастина, кабінет начальника, кухня, житлові камери 17, 18, 19, 20, далі “діжурка” (або “ментовка”) – кімната наглядачів (у них там є ще одна кімната з диваном), ліворуч кабінети оперативника й кагебіста, робочі камери 16, 15, 14, 13, вихід до прогулянкових двориків з “пищалками”, які ніколи не діяли, маленька житлова камера 12, робочі 11, 10, 9; 8-а – каптьорка. Далі перпендикулярний коридор, під фронтоном бараку, вікнами до вахти. Найближчий до вахти карцер № 3, далі 4, 5, 6. Навпроти 6-го карцеру – робоча камера 7-а, навпроти 3-го – 1-а, поруч з нею лазня для одиночників (№ 2).

Двері до камер подвійні: перші деревיяні, оббиті залізом. У них прозурка діаметром сантиметрів 5, вона закривається язичком. Час від часу в прозурці зיявляється око наглядача. А в тому язичку є ще дірочка міліметрів два, для таємного підглядання. Другі двері – з ґрат. У них є більша дірка, крізь яку подають їжу, пролазить чайник. Ця дірка називається “кормушка”. Коли дають їжу, то відчиняють тільки зовнішні двері. Обоє дверей один наглядач не має права відчиняти: тільки вдвох. При цьому один має стояти в дверях, а другий може зайти до камери. Навіть якби на того наглядача, який зайшов до камери, вיязні напали, то перший наглядач не має права зайти до камери його боронити. Він мусить зачинити двері і кликати допомогу. Наглядачі мають доплату 20% за “шкідливі умови праці”. Може, в кримінальних зонах це й виправдано, але в політичних зонах ніхто не пам’ятає нападів в’язнів на наглядачів. Ми хіба жартували: якби за тих 20% можна було раз на рік набити пику найлютішому наглядачеві… До речі, двері не відчиняються повністю: угорі є ланцюг, який дозволяє їх прочинити лише наполовину. Це щоб вיязні могли виходити з камери лише по одному.

Поміж вікнами на стінах встановлено метрові щити з дощок – щоб не можна було з камери в камеру закинути “коня” (записку на нитці). На вуглах встановлена якась апаратура – мабуть, нічного бачення. Якби висунув руку крізь ґрати – зафіксували б.

У камерах подвійні вікна, поміж якими ґрати. Другі ґрати навішені знадвору, вони на завісах і замикаються замками. Є подвійна ж кватирка, ґрати не дають її повністю відчинити.

На карцерах вікна маленькі, ґрати густіші і подвійні, додатково на них знадвору встановлено “жалюзі” (або ж “баян”) – густі дощечки навкіс, так що прямо і вниз із карцера нічого не видно, лише вгору.

У зміні внутрішньої охорони 4 наглядачі-прапорщики і ДПНК – черговий помічник начальника колонії, офіцер. Один наглядач постійно ходить коридором.

Кількість людей, задіяних у зовнішній та внутрішній охороні й обслузі зони, перевищує кількість вיязнів у два-три рази.

Куди би в’язня не вели – він має тримати руки назад. Перед ним, як перед великим паном, двері відчиняють і зачиняють. Зрозуміло, що в камерах зсередини ручок нема.

Нари-ліжка на два поверхи. Замість сіток на них приварені металеві штаби по сантиметрів 5 – 8 шириною. Поміж ними проміжки до 10 см, крізь які тонкий матрац провалюється, залізяччя муляє в боки. Нари хитаються – повертатися на них треба особливо обережно, щоб не розбудити сусіда. Через це бувають конфлікти. Ми пробували закріплювати їх, напихаючи поміж нарами і стіною ґазет, та при обшуках їх зі злістю викидають: усе має бути максимально пристосоване для зручного обшуку, а не комфортного життя. Двоє постирадел, ковдра, подушка. Спочатку ввечері можна було лягти на нари до відбою, не розстеляючи, з 1983 року на них можна було перебувати лише 8 годин – від відбою до підйому. В інший час на них не можна навіть сідати.

Над дверима є заґратована ніша, у якій дві лампочки: сильніша денна і слабша для нічного освітлення. В’язень має спати ногами до дверей і так, щоб увесь час було видно його обличчя. Можна хіба скласти хустинку вчетверо і накрити очі від світла.

Посеред камери стіл, дві важкі лави або табуретки. Тумбочка одна на двох. Там книжки, зошити, листи. Шухляда в тумбочці теж поділена навпіл на двох. Тут лежить зубна щітка, мило. На тумбочці нічого не повинно лежати. Нічого не застеляти, не виставляти ніяких картинок чи знімків.

Одяг висить на вішалці. Є смітник, віник, ганчірка для миття підлоги. Могла бути висяча шафа з нішами – для продуктів.

Можна мати електричну бритву, але розетку вмикає наглядач, якщо попросиш. Щоб викликати наглядача, в камері є кнопка, в “діжурці” задзвонить дзвінок. Можна попросити увімкнути чи вимкнути радіо. Але іншому радіо заважає, це теж викликає напруження.

Є умивальник, “параша” – унітаз у кутку біля дверей на підвищенні. Він накривається фанерою. Тут тобі спальня, їдальня і с…ня. Без сорому казка: ця туалетна проблема в камерах – одна з найтяжчих психологічних тортур. Доки вибереш той момент, коли ніхто не їсть, не молиться… Сидиш, як на пיєдесталі, нічим не прихищений. Довго ми домагалися, щоб хоч з одного боку перегородку поставили метр на метр. Аж одного разу, коли “хазяїн”, майор Журавков, обходив камери зі “свитою”, в якій була одна жінка, я сказав давно приготовану фразу: “Примушуєте нас штани один перед одним скидати…” – “Что вы нас поносите при чесном народе!” Думав, покарає. Аж ні: поставили дошки. Навіть і в робочих камерах. Але ж через ту парашу мінімум двічі на добу мусили перейти всі вיязні. Це психологічні тортури, я вам скажу. Тебе перевиховують на людиноподібну худобину. Вічне стримування призводить до захворювань: майже в кожного вיязня нездоровий кишківник, шлунок, геморой з кровотечею. У камерах завжди сморід, а ще бували перебої з водою. Шкода говорити…

Багато хто курить – інші кашляють, їм болить серце. Це викликає напруження. Один воліє чисте повітря – інший мерзне. Повітря не вистачає, особливо вночі.

Ходити в камері практично ніде було, хіба під кінець, коли нас ставало все менше. Вічна прилюдність пригнічує: ти як амеба на шклі мікроскопа! За щастя маєш, коли випаде нагода побути самому. Для цього є карцер і одиночка...

Один раз на місяць виводять у більшу кімнату подивитися кіно, яке пізніше замінили телевізором. Виводять дві камери разом – це рідкісна нагода побачитися. Тільки побачитися, бо сідати треба по різні боки кімнати і не розмовляти. Іноді вдасться безборонно потиснути руку мешканцеві іншої камери.

У неділю водять до лазні, де також здаєш білизну на прання. Там в’язнів стрижуть у середньому раз на місяць. Вуса, бороду молодшим 70 років носити заборонено.

У камерах різна кількість в’язнів: від двох у 12-й до 8 у 20-й. Час від часу з оперативних міркувань або за настановами кагебіста в’язнів міняють місцями, не питаючи їхнього бажання.

Можна мати верхній одяг – смугаста сорочка або куртка, штани, шапочка типу ковпака. Узимку – зимова шапка. Бушлат, яким можна додатково вкритися. Але його навесні можуть примусити винести, коли ще холодно, тоді мерзнеш уночі, застуджуєшся, хворієш. Пара білизни, труси, майка. Зміна лежить у лазні, тримати її в камері не можна – винось у каптьорку. Черевики або чоботи, капці, шкарпетки. Рушник, хустина. Неодмінний атрибут – “бірка”: написане на міцному матеріялі твоє прізвище та ініціяли. Вона пришивається з лівого боку на грудях.

Можна мати в камері не більше 5 книг, журналів і брошур, разом узятих. А кожен старається мати якийсь підручник, словник, кожен передплачує кілька журналів. Ручка, зошити, олівець, конверти. Інтелектуальна праця – єдиний порятунок. Щось конспектуєш, вставляючи своє. Але зошити забирають на провірку – і рідко що повернуть. Хто може не писати – тому легше. Але творчі люди, як-от Стус, Литвин, Сокульський – вони не могли не писати, тому й страждали більше, коли забирали їхні рукописи.

Листа пишеш одного на місяць. Буває, не можеш його докінчити: наглядачі тихенько відчинять камеру і заберуть написане “на провірку”. Тільки ти його й бачив. Листа, згідно з їхніми порядками, повинні відсилати, як і вручати, впродовж трьох діб. Насправді так бувало рідко. Начальство радить: “Пишите на русском – быстрее пойдет”. Часом листа посилають на Вкраїну (у Литву, Вірменію) на переклад, відтак вирішують, чи відсилати його. Часто цензор повідомляє: “Письмо конфисковано: условности в тексте; недозволенная информация; клеветнические измышления”. Або просто: “Подозрительное по содержанию”.

Практично листи від нас відсилали, і то не всі, лише найближчим родичам. Одержувати листи можна від будь-кого і скільки надійде, але часто їх конфісковували за згаданими вище мотивами. Від нерідних листи віддавали нам дуже рідко.

Основна робота – збирати деталі електропраски і прикручувати їх ґвинтиками до шнура. Деталі дрібні, ґвинтики колючі – ранять пальці, норма велика (522 шнури). Дехто не міг її виконати. Якщо треба тебе, особливо перед побаченням, зробити порушником режиму – можна виявити нещільно прикручені ґвинтики і відкинути цілу в’язку (25 чи 10 штук). І ти вже не виконав норму.

Працювати по 8 годин 6 днів на тиждень у робочих камерах під замком. Бували перебої з матеріялами, тоді сидимо в камерах, читаємо. Крім того, в’язнів могли залучати до робіт на впорядкуванні території до двох годин на добу. Це траплялося рідко. Улітку – косити траву в зоні, узимку відкидати сніг. На таку роботу більшість ішла охоче, бо сидіти в камері остогидає. Хоч Боже Сонечко побачиш, ліс іздалека, траву зелену (може, принесеш чогось істивного, наприклад, кропиви та покришиш її в баланду). Але ніхто не йшов перекопувати і скородити “запретку”, встановляти там стовпи – сумління в’язня не дозволяє вдосконалювати собі тюрму. Такі вимоги адміністрації розглядалися як провокація. Кару за цей непослух приймали свідомо: вיязень не повинен будувати собі і вдосконалювати тюрму.

Заробіток рідко сягав 100 рублів. Половина відразу відраховується державі (“на колючий дріт”). З другої половини роками вираховують судові витрати, хто їх має, з неї ж платиш за харчування, одяг, черевики, ларьок, на передплату преси, “Книзі – поштою”, можеш перевести кудись гроші. Але то сміх казати: їх завжди було замало.

Для прогулянки є три дворики метрів 2,5 на 3. Туди виводять усю камеру на 1 годину в неробочий час. Там заборонено роздягатися, але влітку зрідка можна побачити Сонце. Дворики для прогулянки – це дерев’яні ящики, метрів три висотою, оббиті зсередини бляхою, зверху вони засновані колючим дротом. На помості на рівні дроту ходить наглядач. Якщо десь між бетону проросте бур’янина – її старанно знищують. Усе в неволі має бути сіре, безбарвне.

Харчування в’язня коштує 22 – 25 рублів на місяць. У раціоні крупи яшні, вівсяні, пшеничні, пшоно, картопля, капуста, 15 г цукру, 5 г жирів, 20 г м’яса або 50 г риби, 600 г хліба (може, я трошки помилився). Готують за приписом рідку страву і кашу. Продукти завозять двічі на тиждень, щоб зона на випадок бунту не могла довго втриматися. Кухарі зі в’язнів, то старалися приготувати якомога ліпше з того, що видавалося.

Вода брудна, болотяна, смердюча. Поставиш її в посудині – зיявляється рудий осад і масна плівка на поверхні. Ми домагалися, щоб завозили чисту, але останнім арґументом начальства було: “И мы такую пьем”. Так ви ж пיєте добровільно: можете пити горілку замість води, можете виїхати звідси!

Харчування з кухні оплачується з твого заробітку. Втім, якщо в тебе грошей на рахунку нема, то баланду і пайку все одно дають. А от продуктів з “ларка” на прислані ріднею гроші вже не купиш – тільки речі першої необхідності (мило, зубну щітку, конверти, ручку, папір).

Можна додатково купити продуктів на 4 рублі в місяць. Якщо виконуєш норму виробітку, то на 6 рублів: біла хлібина, цукерки, 50 г чаю, рибні консерви, маргарин, олія, зрідка цибуля, морква, двічі на рік 200 г масла. За порушення режиму цього “ларка” позбавляють, тоді почуваєшся геть сутужно.

Пакунок (або передачу) можна одержати один на рік до 5 кг, але лише після половини терміну. За порушення режиму його позбавляють.

Можна одержати дві на рік бандеролі до 1 кг – шкарпетки, білизну, цукерки, сухофрукти чи ягоди, тютюн. Бандеролі не позбавляють.

Інколи вечорами приходить лікар, приймає в санчастині. Може звільнити від роботи, направити в лікарню, що в зоні ВС-389/35 на ст. Всехсвятська. Туди везуть воронком 3 години.

Карцером (ШИЗО – “штрафной изолятор”) карають до 15 діб, але вдруге до нього можна потрапити вже й через годину. Там маєш тільки штани й куртку з написом “ШИЗО”, шкарпетки, капці, білизну взимку або труси й майку влітку. Нари відстібаються на 8 годин. Решту часу – ходити або сидіти на прикованій табуретці. Постелі не належиться. У карцері завжди холодно. Хто хоче знати, як гине від холоду в’язень при плюсовій температурі – прочитайте в нарисі Левка Лук’яненка “Василь Стус: останні дні”. (Книга “Не дам загинуть Україні!”, К.: “Софія”, 1994, с. 327 – 343).

Покарання карцером може бути з виведенням на роботу – тоді дають гарячу страву щодня, хоча без жирів і цукру. Якщо без виведення на роботу – тоді гаряча страва без жиру і цукру один раз на дві доби. А то щодня окріп і 450 г хліба. Прогулянка карцерникові не належиться. Курці там додатково страждають без тютюну.

Після двох-трьох покарань карцером можуть просадити до одиночки на рік. Там гірше харчування, прогулянки півгодини в дворику 2 на 2 метри, один лист на два місяці, одне побачення на рік до 2 годин, не можна одержувати пакунків і передач.

Після одиночки “за систематичне порушення режиму утримання” можуть через суд перевести в’язня на тюремне утримання до 3 років. За Андропова (12 січня 1983 року) введено було статтю 183-3, за якою в’язня, що “не став на шлях виправлення”, за порушення режиму могли засудити на 5 років додатково, уже в кримінальному таборі чи тюрмі. Режим той самий або ще тяжчий. Відкрилася перспектива довічного ув’язнення.

Побачення одне на рік до 3 діб з найближчими родичами (не більше двох) в окремій кімнаті з виходом у коридор і на кухню. В’язневі на час побачення замінюють одяг. Щоб нічого не взяв із собою, на побачення вихоплюють несподівано. При обшукові заглядають у невимовні місця. Родичам теж. Дехто не витримував цих принизливих процедур і відмовлявся від побачень. Рідко кому давали 3 доби – одну чи дві.

Коротке побачення – до 4 годин, але здебільшого давали 1 годину. Через стіл, шкло, телефонну трубку, в присутності наглядача, який вимагає “говорить на русском”. Через це дехто просив родичів узагалі не приїздити на коротке побачення – щоб не говорити “тюремною мовою”, мовою “тюрми народів”. Так що дехто роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів.

Умови ув’язнення доповнюються “людським фактором”. Одне те, що обмежений простір гнітить, в’язні, які б терпимі не були, один одному заважають і надокучають. Бувають конфлікти, які нема як гасити, окрім як обмежити спілкування, помовчати один до одного.

Окремі наглядачі й офіцери теж мають свій норов. Скажімо, наглядачі Шарінов, Новицький, Чертанов поводилися з нами так, ніби ти йому рідного батька зарізав. От виводять камеру на роботу – одного в’язня в “діжурку” на обшук, догола. Ведуть на обід – того самого ще раз обшукають. З обіду – ще раз. Мене було тричі на день роздягали, Михайла Гориня – п’ять разів. Сказитися можна... А щось скажеш – це порушення режиму. Заступник начальника по режиму майор Федоров міг провести пальцем по поличці, виявити пил і покарати за це. Або що в тебе комірець не випрасуваний. Або що “в беседе был не откровенен”.

Начальником колонії весь час був майор Журавков, а коли він помер у вересні 1985 року, то його замінив майор Долматов, тоді вже замполіт. До того він був начальником нашої дільниці особливого режиму. Його замінили майор Кондратьєв, потім майор Снядовський. ДПНК були майори Ґалєдін, Ґатін, ст. лейт. Сабуров. Наглядачі (окрім згаданих Новицького, Шаринова, Чертанова): Навознов, Сидоров, Останін, Кукушкін, Іноземцев, Власюк, Руденко, Алавердиєв. Оперативні працівники лейтенанти Журавков-молодший, Уткін.

У зоні було три колишні кримінальники: Борис Ромашов, Вячеслав Острогляд (Сухов), Василь Федоренко. Адміністрація й кагебіст використовували їх для внутрішньокамерного терору.

Зв’язок між камерами здійснювався так. Один стає біля дверей і прислухається, чи нема в коридорі наглядача. Другий ударяє тричі в стіну – це виклик на розмову. Три удари – згода, два – зачекай, один – не можу, небезпечно. Стаєш на тубуретку чи на батарею і кажеш у кватирку кілька слів, дістаєш відповідь – і ховаєшся. Якщо на цьому піймають – покарання неминуче. Була спроба перейти на азбуку Морзе – по трубах опалення. Але деякі наглядачі почали втручатися в перестук. Довелося відмовитися.

Навесні 1986 року трапилася пригода: розлилася річка Чусова, нашому баракові загрожувало підтоплення. 7 травня нас вивезли воронками до зони ВС-389/35 на ст. Всехсвятська. Тоді всі перемішалися, трохи поспілкувалися між собою. Ми майже нічого не робили там до 18 травня. Коли нас повернули, то справді в деяких камерах були сліди води.

Я почувався в Кучино кепсько. Мені в камері не вистачало повітря. Може, в мене в носі щось негаразд, бо він мені все забивався. Я часто простуджувався. Кватирку не завжди відчиниш: через неї бували конфлікти. Ночами я не міг спати, бо не мав чим дихати. Через нестачу повітря почало боліти серце. Стенокардія, аритмія. А ще ж курці… Іван Кандиба казав, що їй-бо той коридорний наглядач менше шкоди завдає, ніж співкамерник, який курить. Декотрі (Олекса Тихий, Василь Стус) підходили до кватирки чи до дверей – залежно куди протяг, а от Юрій Фьодоров безбожно смалив свою смердючу люльку де хотів, Борис Ромашов курив аби-де, ще й чай приносив від кагебіста і варив його на ґазетах над парашею. Менти цього “не зауважували”. З тих пір я дуже ціную чисте повітря. Не надивуюся: американці вже покинули курити, а українці купують їхню гидоту, смалять їхні “недокурки”, навіть жінки і дівчата. Я таким “доброго здоровיя” не кажу, бо воно їм не потрібне. Курять ті, в кого є зайве здоровיя, зайві гроші і зайвий час. Але нема совісті. Якби воно їло той тютюн, то нехай би, а то ж воно й мене труїть! У мене від тютюнового диму піднімається тиск крови, одразу чую його у висках. Хто зна, може, ще вже в мене психологічне, але я вважаю, що куріння є гріх, означений у Катехізизі як “нечистота, бруд”.

А ще мені мерзли коліна. Чи там під чашечками солі збиралися? Удень ще походиш, поприсідаєш, розітреш їх, прикриєш чимось, а вночі захолонуть – і всю ніч не можу спати. Розтирати нема як, бо ж нари хитатимеш, а добре прикрити їх нічим. Я обмотував коліна рушником, ще чимось. А ще як трапиться в камері хропун, як-от Іван Мамчич або Євген Поліщук: у будь-якому положенні хропуть. Я ходив як сонна муха. Ледве норму виробітку виконував. Просив начальника розвести мене з Мамчичем, і Мамчич просив. Була надія, що його випустять на безкамерний режим. Але нас розвели так: Стуса залишили з Мамчичем, а мене від Стуса прибрали. А я хотів зі Стусом побути довше, може, хоч би деякі вірші його вивчив, то вони збереглися б…

А ще зі мною приключилося таке. Одного разу лікар Пчельников Євгеній Аркадійович без мого прохання послав мене в лікарню на станцію Всехсвятська, це зона № 35. Зек завжди рад перепочити в лікарні. Там і харчування ліпше, і режим слабший, хоча теж камерний. Це подія: нових вражень наберешся, може, з кимось з інших зон удасться поговорити. Бо як нема ніяких подій, то час рухається дуже повільно, а як він минув і нема чого згадати, то здається, що він стиснувся. Хвороб завжди вистачало, але особливого загострення під той час у мене не було. Лікарі були трохи подивовані, чому мене привезли в лікарню. Але одного разу мене викликали і зробили якийсь застрик. Треба було не датися, бо ніхто мені застриків не прописував, тільки пігулки. Десь через місяць після повернення, сидячи разом з Горинем, Кандибою та Курилом (а він лікар), я відчув огиду до їжі, особливо до масної. Згадав, що таке відчуття мені було в 14 років, коли я мав хворобу Боткіна, тобто жовтяницю. Жовч розкладає жири, а як вона виливається в кров, то тіло жовтіє, особливо це помітно на обличчі і в очах. Дзеркала нема. Я попросив співкамерників подивитися мені в очі при денному світлі. Очі жовті, на обличчі жовтизна. Я записався до лікаря. Лікар Кондратьєва сказала, що нічого в мене нема. Я попросив подивитися на мене біля вікна, при денному світлі. Вона схвилювалася, адже хвороба Боткіна дуже інфекційна. Коли я її мав у 14 років, то скропили рідну хату і клас, де я вчився, мене 40 діб тримали в палаті-одиночці. А тут ні! Мене навіть не ізолювали від співкамерників! Я сам берігся, щоб їх не заразити. Кондратьєва сказала, що це закупорка жовчних протоків. Може й так, їй видніше. Нам перед тим продали в “ларку” цибулі (це була велика рідкість), то я щодня зі смаком зיїдав одну-дві. Може, це вплинуло.

Отже, я майже нічого не міг їсти, хіба сухарі. Сам вид їжі, її запах викликав рвоти. Кондратьєва проявила людяність: прописала мені крапельницю. Лежу якось у санчастині під крапельницею. Приводять Василя Стуса на застрик. Він зупинився в порозі: “Василю, я тебе не впізнав”. – “Стус, не разговаривать!” Це прапорщик Новицький.

Отоді я й пригадав таємничий застрик. І я не помилився. Через рік-півтора в зону приїхала якась медична комісія і я випадково почув, що лікар Пчельников, показуючи мою медичну карточку, майже пошепки сказав іншому лікареві: “Болезнь Боткина”. Отже, він знав, що робив. Після звільнення ми дізналися, що Івана Світличного в лікарні заразили жовтяницею і везли етапом на Алтай два місяці. Внаслідок цього він був паралізований. Дмитра Мазура зумисне тримали півроку в ПКТ з туберкульозником, потім з жовтушним. Неможливо було не заразитися. Від тих хвороб він мало не вмер.

Ще одного разу я мав запалення нерва на голові. Через усю потилицю аж до ока мені тяжко штрикало з кожним ударом серця. Денно і нощно. Повезли мене в лікарню, дали лише якісь руді пігулки. А там друга шибка вибита, холоднеча. Два тижні сиджу, зігнувшись і закутавшись у все, що є. Не дай Боже ще колись такий біль терпіти.

А то вже після смерти Стуса, у 20-й камері, ні з того, ні з сього вранці різко підвищився в мене тиск. Хлопці висадили мене на мої горішні нари і я на роботу не йду, бо навіть ворухнувши рукою відчуваю нудоту, от-от рватиму. Наглядач Сидоров покричав-покричав і пішов по лікаря. Прийшов Пчельников, і я просив його одного: не рухати мене, бо серце лопне. Він щось дав мені і напад минув.

Так само вранці в тій самій камері стався шалений напад болю в нирці. Мабуть, камінець зрушився. Якби Ґунар Астра не допросився грілки і не тримав доброї руки на місці болю – серце могло б не витримати болю.

Подібні несподівані, ніби нічим не спровоковані напади бували й з іншими вיязнями. Якщо повיязати їх з окремими висловлюваннями окремих найдурніших представників адміністрації, то цілком можна зробити висновок, що вони мали завдання загнати нас на той світ, але часи вже не сталінські, і не кожен чиновник не хотів брати на себе таку відповідальність. Скажімо, Балісові Ґаяускасу кагебіст Василенков казав: “Вы можете отсюда не выйти. Вас могут убить”. І замах на його життя було вчинено руками зека Бориса Ромашова. (Див. нарис “Кучино”).

Я старався не загострювати стосунки зі співкамерниками, хоча напруження іноді виникало. Це звична річ, що як виникав з кимось конфлікт, то його треба перемовчати день-два, кілька днів, а там знайдеться привід заговорити. Камера – велика школа взаємного терпіння. Я в юності був нервовий, нетерпимий, а тут навчився терпіти всяких людей, не принижуючи ні їх, ні себе. А ще з тих часів я полюбив самотність. То щастя, коли випадало побути в камері (житловій чи робочій) хоч годину-другу самому. Чи кілька днів. Мене не карали в Кучино карцером чи одиночним увיязненням, але, мені здається, я не вельми страждав би від самотности. От Василь Стус був рік в одиночці. Це був для нього найпродуктивніший час для перекладів і віршів: “Час творчості / Dichtenszeit”. [Брешу: це було під час слідства, в 1972 році]. Тяжко бути самій людині злій, бо вона сама себе пожирає. А людина добра і духовно багата має розраду сама в собі, в творчості, у спілкуванні з Богом.

От чи буде ще нагода згадати кримінальника Бориса Ромашова? Він родом з Арзамаса  Ґорьковської области (тепер Нижегродська). Убивця. Сидячи в криміналі, “розкрутився” на 70-у статтю (“Антирадянська агітація і пропаганда” в КК РРФСР). Перевели його на особливий режим у Сосновку (Мордовія). Звідти він у ящику з продукцією відправив на волю якісь свої записи. Їх виявили аж у Владивостоці, коли він уже був на волі. Крім того, обписав дурними гаслами свій військовий квиток і перекинув через паркан у військкомат. Дістав 9 років увיязнення вже з нами і 5 років заслання. Каже, що в нього в справі є довідка, що він психопат. У нього було багато конфліктів, у тому числі з Василем Стусом, зі мною… Коли він димів у робочій камері, кагебістський чай варячи, я терпів, хоч у мене підскакував тиск. А тут осінь, поставили другі вікна, кватирка мала, я задихаюся димом, у мене, чую, підскочив тиск крови. Не витримав, устав і до дзвінка. Викликав наглядача і завимагав вивести мене з цієї душогубки. Це був відчайдушний крок: зек не повинен здавати зека. Ромашов кинув мені навздогін: “В камеру не возвращайся”. Мене кілька днів потримали в одиночці. Не як покараного, а доки погодили з кагебістом, з ким мене далі утримувати.

Там був ще один тяжкий співкамерник, Олексій Мурженко, з “самольотчиків”. Вікторас Пяткус казав, що через нього люди переходять, як через карцер. Я боявся до нього потрапити. А Юрій Литвин, домагаючись розвести їх із 12-ї камери, восени 1983 року голодував два тижні, потім 26 діб, чим підірвав собі здоровיя. А, то тяжкі речі… Кагебня тішилася, коли в камерах напруження. Той Ромашов замахувався на Василя Стуса механічною викруткою, але Василь і собі підняв викрутку… Обох посадили на 5 діб. Памיятаю, як Василь дорікав начальству: “За що я сидів 5 діб?”. А Баліса Ґаяускаса той Ромашов намагався вбити викруткою: у робочій камері завдав йому кілька ударів по голові, Баліс упав під стіл, то Ромашов лезом йому в груди… Що Баліс упав боком, то лезо пішло навкіс, до серця не дістало. І що? Ромашову ніби дали 15 діб карцера. Він і там заварював кагебістський чай: мене одного разу замість прогулянки послали траву косити довкола барака, то я бачив фольгу під його камерою. А Баліса через 12 діб повернули з лікарні, щоб зафіксувати лише “легкі тілесні пошкодження”. Ним ще вітер хилитав, сидіти не міг, голова, рани боліли. Не сумніваюся, що цей замах організував кагебіст Василенков. Був такий кагебіст Василенко-въ. Леонід Бородін дошкуляв йому, що він “не настоящий русский”. То він доводив, що “настоящий”, тим, що мстився на своїх по роду – українцях, а також на “інородцях”. Як відомо з часів Леніна, “обрусевший инородец обычно пересаливает по части истиннно русского патриотизма”. Він мав на увазі Сталіна і Дзержинського.

Ще один “обрусевший инородец” – капітан, а потім майор Снядовський. Миршавий, з якимось подзьобаним обличчям. На нього незручно було дивитися. Мабуть, він відчував, що люди відводять від нього очі, тому зненавидів усе людство. От такого ненависника й поставили начальником нашого особливого відділку. Він запровадив щонайжорстокіші порядки. Оці тотальні шмони з відбиранням найнеобхідніших речей, зокрема, білизни. Бушлата з якогось там числа навесні не можна було тримати в камері. Мерзнемо. Літню шапочку на зиму винеси в каптьорку, сиди в зимовій. Особистий обшук, коли йдеш на роботу, з роботи, на прогулянку, з прогулянки. Усіх позбавив побачень. Боронь Боже сісти на нари вдень: на них можна перебувати тільки 8 годин, від одбою до підйому. Ото схилишся за столом над книжкою і дрімаєш. А каже, що українець, що польське прізвище йому дісталося від вітчима. Що з дітьми розмовляє тільки українською. Що читає Олеся Гончара і Петра Загребельного. Коли Загребельний – Павло. Я поскаржився, що листи подовгу затримують тому, що пишу рідній матері рідною мовою. Посилають на Вкраїну на переклад, повертають сюди, і тут вирішують, чи відсилати його. Коли закон велить відсилати або конфісковувати листа за три доби. Я не можу вчасно повідомити рідним про заборону побачення, от приїдуть даремно, а це ж які витрати. Снядовський це категорично заперечив і запропонував мені написати позачергового листа, він відішле. Я напропалу написав такого листа, що його ніяка цензура не пропустила б. А Снядовський не прочитавши відіслав.

Наглядач Новицький, прапорщик, старший уже, про таких карні вיязні кажуть “гнілой”, себто досвідчений. З Донбасу родом. Давно всього українського відцурався, натомість має безмежну ненависть до українства і мститься на українцях. Це комплекс утрати. Але й мерзенний чоловік! Як вיїсться на когось – жити не дає. Не пройдеш мимо, щоб не прискіпався. Уже й зміни, коли він чергуватиме, боїшся. Може, хтось і не боявся, може, комусь про страх говорити соромно, але – люби, Боже, правду! – страх у неволі завжди присутній. Це суцільний страх. Боїшся, щоб тобі хоч би не стало гірше, ніж є. Ось сьогодні маєш у камері бушлата, а завтра його заберуть і мерзнутимеш, занедужаєш. Ось ти сьогодні в камері, а завтра можеш опинитися в карцері. Ось ти маєш надію на побачення – а його позбавили. І чим менше в тебе свободи, тим тяжче втрачати її решки. Але ж той страх мусиш переступати, бо є честь, є гідність. Зрештою, ти тут не сам за себе сидиш.

Дістав Новицький завдання прискіпатися до мене. Кілька разів називав мене прилюдно “мальчишка”, хоч мені 33 – 34 роки, я мав нормальний як на свій вік вигляд. Я огризнувся до нього: “Шкарбун старий, калоша розтоптана”. Допомогло. А одного разу він увірвався в камеру пיяний і став чинити такий розбій! Я так обережно наблизився до Новицького, принюхався. Справді смердить. Я котромусь там наглядачеві шепнув: “Що ви допускаєте? Він же пיяний!” Боже, на мене рапорт написали, що я звів наклеп на прапорщика, ось довідка від лікаря! Не памיятаю, чи тоді мене покарали, але це було застрашування всіх: не смій проти них нічого сказати.

Одне слово, режим був нестерпний, що люди один за одним помирали. Найпершим, 12 вересня 1980 року, помер повстанець Андрій Турик, 1927 р.н., 25-літник, сидів з 1957 року. У 1983 році помер Михайло Курка. Цей був старший чоловік, десь під 70 років. 5 травня 1984 року прямо в зоні, на кухні, помирає Іван Мамчич з Миргорода, суджений за звинуваченням у співпраці з німцями. У цей же день, як ми пізніше дізналися, помер у Пермі забраний з нашої зони 7 березня 1984 року Олекса Тихий – на 58-му році життя. (Див. нарис “Повстав і поліг”). До нас привезли 1984 року 37-літнього Валерія Марченка. Він раніше відбув на суворім режимі 6 років і 2 заслання, у нього хвороба нирок нефрит. Він пробув у 19-й камері (з Іваном Кандибою, Михайлом Горинем і Леонідом Бородіним) усього місяців зо два, відтак його забрали на етап. Пізніше ми дізналися, що він помер у Ленінґрадській лікарні для в’язнів імені Івана Ґаази ("Ґази", як її зеки називають) 7 жовтня 1984 року. (Див. нарис “Похорон Валерія Марченка”).

Юрій Литвин. Він до цього вже переніс дві операції на шлунку і одну операцію на варикоз. А тут знову виразка шлунка. Крім того, йому обпиляли зуби, щоб коронки поставити, емаль зняли – і 9 місяців нічого не роблять! Це ж не можна в рот ні холодного, ні гарячого взяти. Він того не витримав. 23 серпня 1984 року його виявили в камері з розтятим животом. Я не можу стверджувати, що це було самогубство – є деякі підстави вважати, що, можливо, це гебісти йому щось улаштували, сатанинську роль міг виконати лікар Пчельников, Євгеній Аркадійович. Прийшли співкамерники на обід. Литвин марив: "Зуби принесли?". Юрій Фьодоров підняв ковдру і побачив, що живіт розрізаний, а крови нема. Забрали Литвина до лікарні в Чусовой. Операцію зробили недбало, у нього здувся живіт. Давай другу операцію робити – і він помер 4 чи 5 вересня, на 50-му році життя. (Див. нарис “Любов. Добро. Свобода”).

Був там азербайджанець Акпер Керімов – лагідної вдачі чоловік, теж звинувачений у співпраці з німцями. Він тяжко страждав від хвороби нирок. Повезли його у Всехсвятську, до зеківської лікарні, де він помер 19 січня 1985 року. То вже кожен думав, чия далі черга.

Далі була черга Василя Стуса – може, тому, що він єдиний зумів звідти переслати на волю свої записи, котрі названі "З таборового зошита". Їх опублікувала Надія Світлична. А ще пройшла чутка, що Генріх Бьоль, лауреат Нобелівської премії, висунув його творчість на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Як відомо, цю премію присуджують тільки живим, а посмертно – ні. У 1936 році Адольф Гітлер дізнався, що його в’язня Карла фон Осецького відзначили цією премією – то він розпорядився його звільнити. (Тепер пишуть, що документів про висунення не виявлено, що українська громада Заходу пізно почала такі клопотання і не встигла 1985 року видати переклади, що збиралася висувати 1986 року. Що Карл Осецький помер у неволі… Див.: Вахтанг Кіпіані. Стус і Нобель. Демістифікація міфу: http://kipiani.org/gulag/index.cgi?705 ) Ну, а Горбачов не хотів мати лауреата Нобелівської премії в камері, а тим паче звільнити його. Розв’язали проблему в традиційний, за заповітом Сталіна, спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Серія карцерів... Зокрема, 27 серпня звинуватили його в тому, що  лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження "гражданина контролёра вступил в пререкания". Назавтра – 15 діб карцеру. Оскільки звинувачення було неправдиве, Василь оголосив голодівку і з тієї голодівки вже не вийшов – помер уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері номер три. (Про це детальніше в нарисі про В.Стуса).

Режим після цього не пом’якшав. Зважайте: це вже йшла “перебудова Вавилонської вежі” (вислів Євгена Сверстюка), це вже Горбачов сидів на московському престолі! Аж 1987 року режим став трошки м’якшати. Десь улітку мене випустили на безкамерний режим. Я з Енном Тарто сидів у робочій камері за шнурами і він розказував мені історію Естонії та угро-фіннських народів. Потім мене поставили прати білизну і банщиком. Я там три місяці працював. Якось мені наказали поштукатурити піч. Я розпитав Євгена Поліщука, як це робиться. Але пропорції цементу й піску виявилися неправильні: моя штукатурка полускалася і поскручувалася в трубки. Прийшов начальник колонії майор Долматов зі свитою і напустився на мене. Я сказав: “Я вчитель української мови і літератури, а не штукатур, і мені взагалі нема чого робити у вашій Росії... Та ви пיяний, від вас смердить…” Це було зайве, я потім картав себе, що так зірвався. Мене чимось покарали, але не карцером. Вони поставилися до моїх слів дуже серйозно, назбирали свідчень “свити” і  навіть медичну довідку, що Долматов не був пיяний. Не розумію, навіщо їм того треба було. Тим паче мені.

Слід сказати, що мене в Кучино жодного разу не кидали до карцера. Побачень позбавляли, ларка, пакунка, а від карцера Бог милував. Чомусь цей Долматов не був до мене таким жорстоким, як до інших. Втім, настанови, як до кого ставитися, давав кагебіст. Спочатку це був Чепкасов, потім мій ровесник Ченцов, геоґраф за освітою. Цей навіть пробував мене загітувати на свій бік. Привід: я сказав йому, що моїх листів не відсилають. Він за це вхопився і пообіцяв відіслати листа поза цензурою. Я дав йому листа і він справді його відіслав. Тоді Ченцов викликає мене вдруге і затіває якусь таку слизьку розмову. Я збагнув: КГБ не собака, яка в разі чого може пальця відкусити. КГБ – гадина, яка як укусить, то отрута піде по всьому тілу. Я обірвав ту розмову.

Дехто, як от Іван Кандиба, взагалі не ходив на виклики кагебіста. В тому був сенс, але сенс був і в тому, щоб піти, бо хоч вони на брехню школу кінчали, а все ж і ми не ликом шиті: якусь інформацію з розмови винесеш, якісь висновки зробиш. За нашої цілковитої ізоляції й це було на користь. Ті виклики були нечасті, але повернувшись від кагебіста, а навіть від начальника, кожен вважав потрібним розповісти в камері все, що там говорилося.

Про деякі деталі нашого тамтешнього побуту я маю намір розповісти в окремих нарисах про покійних Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого та Валерія Марченка. А тут лише конспективно – про себе.

Того 1987 року, 18 червня, була якась амністія і майже всім нам скоротили на третину невідбутий термін. Мій мав би вже закінчуватися раніше на 1 рік і 4 місяці, 13 лютого 1990-го, а заслання – 13 червня 1993-го. Ми були здивовані, адже ніхто з нас нічого не просив і ніяких заяв не писав. Було видно, що імперія захиталася. Зיявилася надія вийти з “табору смерти” живими. У московській пресі вже писали такі речі, які ще кілька років тому нам інкримінували як “наклепницькі”.

У листопаді 1987 року мене викликав тодішній начальник відділку майор Кондратьєв і запропонував стати кухарем, бо вже нема кому. Інакше будуть нам з сусідньої зони привозити їжу в термосах. Я з 17-ї мордовської зони знав, що то будуть самі вибовтки, тому в інтересах громади погодився. На кухаря мене позмінно вчили Іван Кандиба та Микола Горбаль. Та кухарював я всього тижнів два: 8 грудня 1987 року в зону нагрянула ціла банда ментів і вчинила ґенеральний шмон. Нас посадили у воронки і вивезли з Кучино. Я запамיятав дату 8 грудня, бо того дня зранку взяли на етап Левка Лук’яненка: у нього 12 грудня закінчувався термін ув’язнення, повезли на заслання. Отже, він поїхав, не знаючи, що того ж дня Кучинський табір особливого режиму припинив своє існування. Того дня Ґорбачов зустрічався в Рейк’явіку з Рональдом Рейґаном, і йому треба було брехні хоч би на день: “А їх там уже нема”. Себто в Кучино нема. Нас вісімнадцятьох перевезли воронками на станцію Всехсвятська, в зону ВС-389/35, де нам, рецидивістам, відвели частину лікарні. Режим там уже був значно легший. От, скажімо, в Кучино до “отбою” не можна було навіть сісти на нари. А тут Микола Горбаль лежить на нарах, аж заходить майор Осін. Микола схопився. “Лежите, лежите”, – каже майор. Тижнів два ми не мали роботи, то ходили собі в березовім гайку, прокопавши в снігу стежки між березами. Потім поставили нам швейні машинки і навчили нас шити зелені торбинки для інструментів. Я вмів шити ще з 17-го мордовського табору, але не признавався. Норма торбинок вилітала в мене з-під машинки за три-чотири години.

Читаємо в пресі, що на Всехсвятську, на суворий режим, приїздили іноземні журналісти (це вперше в історії ГУЛАГу!). Хоча ні з ким поговорити не дали, але це знак, що ГУЛАГ от-от лусне. Нас почали обходжувати приїжджі кагебісти з Москви: "Напишіть що-небудь, ну що помилявся, що не буду більше, що хворий. Або хай рідні напишуть". Казали, що на суворім режимі деякі вיязні щось там таке понаписували і їх позвільняли. Ми, що були на особливому режимі, затялися, що писати нічого не будемо: “Вам припекло? Вам треба мати перед світом “людське обличчя”? Ну, то майте його: звільняйте нас, беріть нас собі за союзників, та будемо разом “перестройку” робити. Ні ж бо! Вони почали й нас у 1988 році звільняти: по одному, по два етапом везуть в обласний центр, там оголошують про “помилування”. Василя Курила, Михайла Гориня та Семена Скалича звільнили ще 1987 року як тяжко хворих. Курило мав купу хвороб, дід Семен ще більше: з 17-и років туберкульоз кісток. Скажу вам відверто: Михайло Горинь був кандидат № 1 на той світ. Він тяжко мучився нирками, а серце йому “теліпалося, як телячий хвіст” (це його вислів). Така тяжка, мигаюча аритмія. У мене самого вона була, але ж не така! Михайлове серце годинами могло “пробуксовувати” на третьому-четвертому скороченні. От візьмеш його за пульс – а пульсу немає. Страх бере. Мабуть, новий лікар Грущенко не давав гебістам ґарантій за Гориня. А їм уже трупи були небажані. Було, що той Грущенко – спасенна душа! – ночами сидів біля Гориня. Він його врятував. Михайла возили до Львова, повернувся він ледве живий, а 2 липня його взяли на вахту навіть без речей і звільнили. Брата Миколу викликали зі Львова, щоб забрав його додому. (Про це я дізнався вже на волі).

Зі Всехсвятської десь у березні 1988 року звільнили латвійця Ґунара Астру. Через місяця півтора комусь прийшла вістка, що він помер. 2 липня звільняють прямо з карцера Івана Сокульського та Петра Рубана. Скажу вам, що їх двох, а також Івана Кандибу, Михайла Алексеєва і Марта Ніклуса, тяжко пресували в карцерах, бо вони перейшли на статус політвיязня.

Март Ніклус одержує естонську ґазету і читає, що він уже на волі! Він викликає начальника і оголошує голодівку. Голодівка тривала всього 48 годин: надійшли з Москви документи і його 8 липня звільняють, разом з Григорієм Приходьком. Шмон був такий поспішний, а Март такий хитрий, що не перевірили однієї торби, а там було два комплекти спецодягу рецидивіста! Потім він бравував у смугастому на мітингах. (Звісно, я про це дізнався пізніше).

Залишається нас пיятеро: естонець Енн Тарто, росіянин Михайло Алексеєв (він родом з Казахстану, а жив до арешту в Житомирі), Іван Кандиба, Микола Горбаль та я.

 

ОСТАННІЙ (ДАЙ, БОЖЕ!) ЕТАП

12 серпня 1988 року викликають з речами мене, Миколу Горбаля та Івана Кандибу. Які наші речі? Щось із білизни, а решта – книги. Речей не можна мати більше 50 кг, тим паче на етапі. Дві третини книг мені довелося залишити. Зек завжди напоготові до етапу: я книги заздалегідь відповідно поділив, що оцю торбу беру, а цю лишаю, потім домагатимуся, щоб їх мені прислали (ніхто їх не прислав). Три дні тримають нас у кімнаті побачень. Здогадуємося, що йдеться про звільнення. Отже, залишилися на особливому режимі тільки двоє – Енн Тарто і Міхаіл Алєксєєв. Скажу наперед, що їх звільнили аж 2 грудня. Нас трьох завезли в Пермську тюрму. Тримають тиждень – ніякого руху. Пишемо заяви, що оголошуємо голодівку: нас безпідставно тримають у тюрмі. Уночі 21 серпня мене першого з трійки беруть на етап. Бачу, це спецковой: два солдати й офіцер. Привозять в аеропорт. Солдати розказали, що вони вже порозвозили багатьох вיязнів, навіть називають знайомі прізвища. А ще кажуть, що в аеропорту є якийсь секретар ЦК, та нас пропустили перед нього, першими. Закономірно, адже особливо небезпечних політичних рецидивістів уже лишилося менше, ніж членів Політбюро в Кремлі. Заводять мене в літак, десь у хвіст. Праворуч солдат, ліворуч, а спереду офіцер. Наручники мають напоготові, але вже не накладали. Мене 1976 року теж возили спецконвоєм, то накладали наручники перед тим, як завести в літак. Тут уже обійшлося. Однак люди на мене косять оком: якогось зарізяку везуть. Але стюардеса спокійно подає мені сніданок, як і всім пасажирам.

Нас доганяло сонце – весь час нам сходило сонце, коли ми летіли до Києва! У Борисполі в аеропорту мене кілька годин тримають у якійсь кацабурці. Чую через стіну, що мої конвоїри видзвонюють Київ, щоб прислали воронка. А якраз неділя, воронка нема. Самі розумієте, яка душа моя зворохоблена. Я молився всіма молитвами, які знав, щоб гасити тривогу. Нарешті таки прислали воронка. Привезли мене в Лук’янівку – Лук’янівка не приймає: "Це не наш. Везіть у КГБ". Повезли в КГБ на Володимирську – КГБ завжди раде таким гостям! Я навіть одного знайомого мента впізнав. Кажуть, переночую тут ніч, а завтра до Житомира. Велять узяти в камеру лише туалетні речі. Так мені не хотілося ступати в ту буцегарню… І хлопці-конвоїри не хочуть затримуватися в Києві, їм би здати мене в Житомирі та й назад до Пермі. Господь почув мою молитву: вони таки домоглися воронка і повезли мене до Житомира. Десь пообіді ми вже були в Житомирі. Здають мене, передають супровідний пакет. Пакет розпечатують, а там написано: “По получению сего освободить”. Питаю, а яка підстава? Указ Президії Верховної Ради СРСР про помилування від 12 серпня. Помилувати! Вони нас, бачите, “милували”! Тобто ми таки злочинці, а вони до нас проявили милосердя!

Ага, саме 12 серпня нас висмикнули з зони. Отже, нас мали того ж дня звільнити, але ж документів з Москви не було. Та що мені до вашого клопоту: я маю козир. Питаю, а за що ж мене помилувано? Я ж не просив помилування. Я вимагав звільнення і реабілітації. “За добру роботу і поведінку, що засвідчує виправлення”. Отакої! Ніби я до увיязнення був ледар і хуліґан…

Кагебіст пропонує залишити тут речі (тобто книги й зошити), завтра їх мені привезуть додому. Сьогодні, мовляв, неділя, нема кому їх перевірити. Ні, кажу, я вам не довіряю. Нікуди я без своїх речей не піду. Сяду під тюрмою і сидітиму, доки не віддасте. Кагебіст щось там сам переглянув і випускає мене, нічого не відібравши. Щоправда, принесли мені чорний одяг, який носять на суворому режимі. Пожалкував я за своєю смугастою шкурою. Бушлат я теж тягнув за собою, і він не зайвий був по камерах. Зек без бушлата, як солдат без автомата. Питають, чи є гроші. На рахунку, кажу, є, але де той рахунок? Кагебіст дає рубля з копійками на квиток до Радомишля.

Отже, мене звільняють. Ви знаєте, що це таке? У дивовижний спосіб, менше як за добу ти раптом опиняєшся на волі! Я рушив зі своїм чи не 50-кілограмовим наплечником до автовокзалу. Там недалеко. Але гебіст змилосердився і послав якусь машину. Узяв мені квитка на автобус і ще дає десятку. Я не хотів брати, але добре, що взяв: до Радомишля приїхав я о восьмій годині вечора, а до Ставків уже нема чим їхати. Беру за ту десятку таксі – і таксист привіз мене аж під двір. Господи, я не впізнаю своєї вулиці! Отут була гола дорога – стоять якісь двоповерхові будинки. Отут була хмільниця – чисте поле. Боже, які мої верби поросли! Ось ворота, які я робив, але звідки такий величезний кущ червоної, як у пісні, калини? А то ж я його посадив навесні 1977 року. Яке все барвисте, соковите, повносиле, здорове, розкішне! Я не був тут девיять з половиною років!

Десь пів на дев’яту вечора я вже був у рідній хаті, з матірיю на самоті... Ще вночі я був на нарах Пермської тюрми – і от, як казав Тарас, "із тьми, зі смрада, із неволі", менше, ніж за добу, я опинився в раю… Це справді було диво Господнє.

 

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

Б.Захаров: Якою була Ваша діяльність після звільнення з таборів, уже за незалежності? Яке Ваше ставлення до нової України, які прогнози на майбутнє?

В.Овсієнко: За добу я майже оговтався (адаптувався, по-сучасному кажучи) і вже 23 серпня поїхав до Києва, до сестри Надії та небоги Люди. На станції метро “Дарниця” зустрівся з дружиною Миколи Горбаля Ольгою Стокотельною і спитав, куди йти. Ольга була дуже стривожена, бо кагебісти сказали їй, що от-от прибуде Микола. Кагебісти привезли Миколу до дружини на Борщагівку пізно ввечері 23-го серпня. Отак у смугастому одязі, з бушлатом включно. А я того вечора за порадою Ольги вперше побував на зборах Українського культурологічного клубу на Олегівській, 10, у Дмитра Федоріва. Клуб зібрався в садку, чоловік 50-70. Мене вітало багато людей, яких годі було запамיятати. Мабуть, були колишні політвיязні Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Сергій Набока, Клим Семенюк, Василь Ґурдзан, Ольга Гейко, Леонід Мілявський.

За наступного приїзду, 3 вересня, я мав у тому Культурологічному клубі свій перший публічний, справді вільний виступ. Це був переддень роковин загибелі Юрія Литвина і Василя Стуса – вони померли в один день, з різницею в рік, Литвин 1984, а Стус 1985 року. То я розповідав про них, читав з памיяті Стусові вірші. Тоді Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, який ще був на засланні в Якутії, сказала, що моє читання нагадує їй Стусове. Справді, я якоюсь мірою імітував автора, бо чув і бачив, як він читає. Досі мене дратує, коли хто-небудь, навіть з професійних читців, неправильно акцентує Стуса. Петро Борсук попросив переписати та надіслати йому ці вірші, щоб його доньки вивчили. Того разу була дуже кольоритна пара: Ярослава Данилейко і Тарас Компаниченко. Їм було років по 18-19. Так гарно по-народньому вбрані! Співали під бандуру. А зверталися одне до одного на “Ви”. Господи, які гарні наші люди, який гарний український світ! А в тюрмі суцільна сірятина…

У Києві мені назбирали щось із 300 рублів допомоги, то я купив дещо з одягу, а ще надійшло щось пакунком від української діяспори. То я тим коштом у вересні зיїздив на Донеччину до сестри Люби та братів Анатолія, Миколи. А також до Львова. Три доби жив у Чорновола на вулиці Левітана, а він дома не сидів, усе кудись їздив. Морочитися зі мною нікому було: мені завдавали напрямок і я сам ходив “незнаним Львовом” (В.Симоненко). У Львові люди ходять поміж машин, як поміж овець. Знайшов я Картинну галерею і вислухав блискучу екскурсію Богдана Гориня.

Перед тим я відвідав матір і батька Дмитра Мазура у Гуті-Логанівській Малинського району на Житомирщині. Дізнався, що Дмитро після 6 років Мордовських таборів засланий до Бурятії. Там якийсь комсомолець тяжко побив його, погрожував скинути з балкона четвертого поверху. Дмитрові створили такі умови, що він мусив утекти з заслання. Переховувався у своєму краю, мати йому їсти в ліс носила. Та настала осінь, він пішов до приятеля в Коростишів – там і попався. Рік криміналу. А оце увיязнений за другу втечу. Його утримували з туберкульозниками і жовтушниками і, звичайно, заразили цими хворобами, він гине. Власне, я і їхав до Львова, щоб якось порятувати Дмитра Мазура. Там уже діяла Робоча група захисту українських політв’язнів, яку створив Михайло Горинь. Михайло сказав мені: “Оскільки ви знаєте про Мазура найбільше, то сідайте і пишіть телеґраму Ґорбачову і відсилайте її від імені Робочої групи. А ми її розповсюдимо”. Це була телеґрама на цілу рукописну сторінку, вона так і посилалися в рукопису. Про Мазура стало говорити радіо “Свобода”. Очевидно, це подіяло: Ґорбачов “помилував” Дмитра Мазура, Левка Лукיяненка та Юрія Бадзя одним указом, від 8 грудня 1988 року.

Дмитро повернувся тяжко вимучений, йому тривалий час боліла голова. Він навіть не запамיятав, як я зустрівся з ним на дорозі в лісі поблизу його села. За кілька років він вилікувався народними методами. Але в матері виник рак, він поховав її на початку 1990 року. Батько був інвалід, обважнілий, через хату не годен перейти. Ще рік Дмитро мучився з батьком. Так він утратив час, тоді як інші колишні політвיязні, в тому числі й я, так би мовити, “виходили на люди” і займали якісь місця в суспільстві. А Дмитро Мазур дуже талановитий, мудрий чоловік. Він і досі бідує самотою в Гуті-Логанівській, але не втрачає оптимізму. Тримає корову, курей. Коли їде до Києва, то привезе молока, яєць і нагодує-напоїть увесь секретаріят УРП. Чи назбирає чорниць або грибів. Чи вполює дику козу. А йому б бути в керівництві політичної організації. (Тепер Дмитро вже не тримає корову, але так само часто до мене приїздить).

Тим часом я відвідав у Самборі щирого свого мордовського приятеля Зоряна Попадюка. Він жив у величезній родинній хаті на вулиці Рівна, 12. Працював вантажником хлібної машини. Він вийшов на волю в лютому 1987, відбувши 14 років. І одружився зі своєю Оксаною! З тією самою, по яку розповідав мені в Мордовії 1974 року: “Вона мене чекатиме”. Я не дуже повірив: Зорян мав тоді 7 років увיязнення і 5 років заслання. Оксана таки вийшла була заміж, мала сина, але коли побачила Зоряна… Одне слово, це романтична історія, конкретним наслідком якої є двоє дуже славних діток: Любомир 1988 та Ірина 1989 р.н. Я знаю кілька дуже славних подруж і з захопленням подивляю їх, бо – самотній. Одна з таких славних пар – Попадюки. Зорян згодом побував на посадах голови міськради, голови міськвиконкому, представником Президента в Самбірському районі, головою Старосамбірської райдержадміністрації, але влада зовсім не потолочила його щирої душі. Мама його, знана учасниця руху опору Любомира Попадюк, померла 1984 року, а залишилися дві бабусі, яких Зорян з Оксаною не мали на кого залишити. А то б Зорянові з його талантами бути на найвищих щаблях суспільства.

На Житомирщині не було жодного члена Української Гельсінської групи, окрім мене. Група відновила свою діяльність ще в кінці 1987 року, а 7 липня 1988 року оприлюднила на мітинзі у Львові свої нові документи вже як Українська Гельсінкська Спілка. Це були розроблені Горинями та Чорноволом Програмні і Статутні принципи УГС. Щомісяця мене кликали на засідання Координаційної Ради УГС. Ця Рада уповноважила мене створити філію УГС на Житомирщині. Але треба зібрати не менше десятьох осіб. До кого йти? Я знав, що в Житомирі є дві живі людини: Анатолій Шевчук та Євген Концевич. Перший – політвיязень набору 1965 року, а другий не сидів тільки тому, що інвалід, лежить з 17-ти своїх років. “Адресу” Анатолія я знав із творів його брата Валерія: Шевчуки жили там, де річечка Камיянка впадає в Тетерів. Пішов туди, допитався. Це Чуднівський провулок. Анатолій прийняв мене без тіні підозри: зек зека пізнає здалека. Він розповів мені, що в Житомирі діє “Гражданский фронт содействия перестройке” (ГФСП). Лідер Яків Зайко, білорус, журналіст. Активісти – два економісти, Віталій Мельничук та Олександр Сугоняко. Але найпопулярніша особа – Алла Ярошинська, журналістка. Вони порушують соціяльні проблеми, національного питання уникають. Російськомовні, але прогресивно настроєні. В їхньому середовищі чи біля них крутиться багато активних людей, там і слід пошукати потрібних для УГС.

Але насамперед я попросив Анатолія Шевчука повести мене до Євгена Концевича. Бо то було осердя українського духа в Житомирі. Відтоді я заприязнив з Євгеном та його дружиною Майєю. Принаймні стараюся кожного 5 червня, у день Євгенового народження (він 1934 року), приїхати до них та ще й людей привезти.

Мені в Житомирі назвали прізвища молодих журналістів Василя Врублевського, Володимира Даниленка, Михайла Сидоржевського, Святослава Васильчука. Того дня я відвідав Якова Зайка. Він сидів у своєму помешканні, що неподалік автовокзалу, завалений паперами. Виявилося, що нормально розмовляє українською. Але свої листівки ГФСПівці “шмаляють” російською. Себто продовжують “обрусєніє края”. Згодом Зайко видавав газету “Голос громадянина”. Вона вже була переважно україномовною. Дізнався я прізвища лікаря Валерія Івасюка та Анатолія Маляренка. В наступні приїзди познайомився з цими людьми. Івасюк та Маляренко навіть бували в Києві на зборах УГС та Культурологічного клубу. Але за всю зиму нам не вдалося зібрати потрібний десяток людей, щоб створити Житомирську філію.

Та ось навесні 1989 року на зборах УГС щось повідомляє Валерій Колосівський… з Житомира! Я зрадів, що знайшовся такий славний та розумний хлопець. Він капітан, полишив військову карיєру, повернувся з Москви до своєї мами. А в Москву був переведений з Чорнобиля одразу після вибуху. Там знався з Анатолієм Доценком, повідомлення якого ми тоді слухали по радіо “Свобода” – українською і російською мовами. От саме Валерієві впродовж декількох місяців вдалося зібрати 11 чоловік і ми 16 липня 1989 року провели Установчі збори Житомирської філії Української Гельсінської Спілки. На них приїхав з Києва Микола Горбаль, тоді вже виконавчий секретар УГС. Мене там обрали головою філії, а Валерія заступником. Правду кажучи, фактично філією керував Валерій Колосівський. На відміну від мене, він мав організаторський хист, жив у самісінькім центрі міста, а я ж – у селі за яких 80 км.

Не забуваймо, що в моєї матері було 60 соток городу, була якась живність (корову ми вже не заводили). То тяжка щоденна праця. А мати звикли все робити не абияк, а найкращим чином. То й я мушу робити так, як мати кажуть. Скільки тієї землі селянин мусить перевернути! Щоправда, сестра Надія з чоловіком Леонідом наїжджали з Києва і робили.

Через три місяці після звільнення я мусив іти на роботу в колгосп. Мене знову прийняли художником-оформлювачем. Але майже кожної суботи й неділі я кудись їхав – чи до Києва, чи до Житомира. Це було, звичайно, обтяжливо, але перебратися кудись я не міг, бо шкода було залишати матір. До речі, ще до початку навчального року я поспішив відбути формальність: подав до Радомишльського райвно заяву, щоб мене взяли на роботу за фахом, учителем української мови та літератури. Пішов з нею до заврайвно. Прізвище, здається, Петровський. “Як ми вас можемо допустити до виховання дітей, як ви закликали різати й вішати комуністів?”. Я завбачливо мав з собою два останні вироки і запропонував знайти в них таке звинувачення. Заврайвно нічого такого не знайшов, тому сказав, що штати в них уже укомплектовані, мені нема місця в жодній школі району.

Наступного навчального року, 1989/1990, вакансія відкрилася в моєму селі: вчителька-україністка пішла “в декрет”. Я знову подав заяву, але її уроки віддали русистові, він деякий час працював головою сільради, а це повернувся до школи виховувати діток у комуністичному дусі. А я мусив працювати колгоспним “богомазом”: вивіски, соціалістичні зобовיязання, надої, таблички на поля, номери на машинах… Керував мною парторг Іван Олександрович Овсієнко. Час був непевний, тому голова колгоспу Олег Леонідович Білозерський і парторг про всяк випадок уже не тиснули на мене. Бо на них ніхто не тиснув.

А я – хотів чи не хотів, воно само собою так складалося – розгорнув “бурхливу діяльність”. Але не в своєму селі. Бо тут не було з ким. Я прожив у Ставках півтора року, а не зібрав докупи трьох чоловік, щоб створити осередок Товариства української мови, не то що Народного руху чи УГС. Пיяні до мене підходили, а тверезі обминали. Навіщо осередок пיяниць? Хіба щоб випити. А я ж не пив. Принципово. У такий спосіб хотів, зокрема, скласти товариство своєму братові, щоб і він не пив. Марні були мої зусилля…

До речі, житомиряни захотіли приїхати на моє 40-літття 8 квітня 1989 року. Я сказав, що алкоголю на столі не буде. Вони приїхали невеликим автобусом. Були Васильчуки, Колосівський, Харчуки… Від сільради йшли селом з прапором. Гостина справді була без алкоголю (хоч там з-під столу щось діставали, але я вдавав, що не бачу). Усім дуже сподобалося, але наступного року ніхто не прийшов. Утім, я себе ніколи не святкую, бо мій день народження завжди у Великий піст.

Я ледве не щосуботи їздив як не до Києва, то до Житомира: запрошували мене в УГС, УКК, ТУМ, на мітинги. Я старався не порушувати колгоспної трудової дисципліни. Завжди мав з собою ліхтарика і ножика. Не скажу, що не боявся йти в темряві з Радомишля додому, але ж ходив. Часом голосно співав, щоби страх відгонити. А коли їхала машина – ховався за дерева. Я знав, що мені треба остерігатися: де люди вдень ходять від машини за два метри, там я за чотири.

Одного разу ранньої весни виїжджаю з Житомира останнім автобусом, о 21 годині, з думкою зійти в лісі навпроти села. Це буде 7 кілометрів, а не 10, як із Радомишля. Приходжу до Тетерева – а він повен чорної води! Крига здулася, от-от скресне! До кладки – кілька метрів! Вертаюся назад до шосе, іду до Радомишля на міст. Рідкісних нічних машин не зупиняю, ба, ховаюся від них. Ходив я швидко. Тоді я влупив за ніч щось біля 28 кілометрів. Прибився додому о 5-й ранку. Стукаю у вікно біля материного ліжка. Вони вже знали цей стук. Мабуть, це було немилосердно щодо матері, але настав такий бурхливий час, що я вже не міг зупинитися… О 9-був на роботі. Хоч яка там робота: ноги в підйомі боліли з тиждень.

У селі я не зажив популярности. Більшості людей до мене було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. Адже мною тут 15 років людей лякали!

Ось показові факти, хоча сталися вони трохи пізніше, коли я вже в Києві жив. Якраз нафтова криза, Росія перекрила нам краника, бензину нема, автобуси на села не ходять. Іду з Радомишля до матері пішки. Якийсь землячок із-за паркана: “А що, за самостійної України пішки ходиш?” – “Краще мені самостійно ходити пішки, куди я хочу, ніж кататися у “воронку”, куди я не хотів”.

Або ще один заздрісник почув, що я реабілітований: “О, він компенсацію получив!” – “Єсть же люде, що і моїй завидують долі”, казав Шевченко. Чом би й вам було не відсидіти та не одержати компенсацію?”. А я, памיятаю, той “Закон про реабілітацію” від 17 квітня 1991 року читав у трамваї їдучи. Певно, що тішився. Але коли дочитав до розмірів компенсації, то так гірко стало, що я не пішов її одержувати. За ту компенсацію в той час я міг купити… портативну югославську друкарську машинку “UNIS”. Це за 13 з половиною років увיязнення! Там написано було, що компенсацію слід одержати впродовж 5 років. Я подумав, що, може, як занедужаю чи буде якась інша крайня потреба, тоді одержу. Але те задавнилося і я вже її втратив. Щоправда, десь із 1992 року я маю “Посвідчення реабілітованого”, яке дає мені право безплатно їздити в міському транспорті та електричкою. Це при теперішніх цінах для мене немало. До речі, я сам за реабілітацією не звертався, бо то виходило б, що я сидів “безневинно”, що я лише жертва терору. Ні ж бо, я таки щось робив проти тієї Імперії Зла, і вона це оцінювала. Хоча, здається, таки переоцінювала мене. Утім, їй з того світу видніше.

З 1994, коли мені добрі люди купили оце помешкання, я за комунальні послуги плачу з половини. Це з моїми заробітками теж немало. Це коли я вже був секретарем УРП. Обійшов пיять квартир разом з Петром Розумним. Зрештою кажу Михайлові Гориневі: може б якось придбати однокімнатну квартиру, щоб я там жив, доки секретарюю в партії? Горинь намотав це на вус, а що їздив до Америки, то одного разу привіз щось там. Найбільшим чином постарався Іван Васильович Коляска, це він зібрав гроші. Знаєте, він колишній канадійський комуніст, народився 5 жовтня 1915 року в Канаді. Рід його з Буковини. Його десь у 1963-64 році послали в Київ у Вищу партійну школу про ЦК КПУ, він діставав перспективу очолити компартію Канади. Але як приїхав сюди та побачив, що таке комунізм… Зблизився з Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Дзюбою та Іваном Світличним. Став збирати самвидав, матеріяли про русифікацію України. Подумайте тільки: в обкладинки книжок вмонтовував самвидав (був трохи палітурник) і відсилав ті книжки через Товариство культурних звיязків з українцями за кордоном! Тобто фактично через КГБ! Його заарештувати, потримали кілька місяців і видворили. Коли везли в аеропорт “Бориспіль”, то казали: “Дивіться, дивіться, Іване Васильовичу, на Дніпро. Більше ви його не побачите”. Іван Коляска написав книжку про колоніяльну політику в Україні “Освіта в Україні” (вийшла українською й англійською мовами), обיїздив усю Канаду й пів США, розвалив компартію Канади і половину компартії США… А тепер він одним з перших (у день путчу 19 серпня 1991 року!) приїхав в Україну, дуже багато допомагав УРП: зібрав кошти на 50 друкарських машинок, диктофони, привіз нам перший компיютер. Він не був багатий, але вмів збирати гроші, бо йому українці вірили. Оце й мені він, хай царствує, зібрав гроші на помешкання. Помер він 21 жовтня 1997 року, останній рік жив у Левка Лукיяненка в Хотові, там і похований. (Див. некролог у “Народній газеті” № 44 (325).

Не промину розказати, як Іван Васильович (не любив, щоб до нього зверталися “пане”) агітував свого часу за генерального секретаря компартії Канади Вільяма Каштана (єврей зі Стрия) як кандидата в сенат. Обійшов, каже, майже всіх виборців своєї дільниці. І в його дільниці більшість проголосувала за Вільяма Каштана. А загалом в окрузі він виявився на останньому місці. Більше голосів зібрав навіть той кандидат, який на збитки висунувся з такою проґрамою: “Як переможу, то зразу резеґную”. Тобто відмовлюся від мандата. “Мій офіс – місцева корчма, перший столик праворуч”. Так що ті компартії в інших країнах були утриманки СССР. Ми їх годували, як аґентуру КПСС/КГБ.

А щодо квартири – вона купувалася на моє імיя. Я казав Гориневі: може, я напишу розписку… “Ні-ні. Я збирав вам”. І правильно зробив, бо коли мене в 1996 році виключили з УРП, то це й помешкання забрали б… А так – хоч житлом я забезпечений. Зрештою, воно служить “пересилкою” для колишніх політвיязнів: як хтось приїздить до Києва, то йде ночувати до мене. “А в мене діти не кричать і жінка не лає, тихо, як у раю. Усюди Божа благодать, і в серці, і в хаті…” (Т.Шевченко).

Але – весна 1989 року. Наближаються вибори до Верховної Ради СРСР. Від нашого округу призначили депутатом (я не помилився, таки призначили!) нового голову КГБ УРСР Галушка. Його щойно як кота в мішку привезли в Київ з Казахстану – і вже він представлятиме нас у Верховній Раді! Дізнався я, що кандидат приїде в наше село, зустріч буде на тваринницькому комплексі. Я на велосипед – і туди. Певно, що начальство не зраділо моїй появі. Галушко говорив звичайні для совка речі. Запитань у доярок, звичайно, не було. То в мене знайшлося декілька: чи міг би він, не знаючи французької мови, поїхати у Францію і стати там міністром або депутатом? Або хоч би водієм автобуса? Чи має він намір домагатися перегляду справ репресованих? А як бути з тими, хто фабрикував нам кримінальні справи, зокрема, мені? Чи знає він, що в нашому селі 1933 року вмерло з голоду 346 душ – у війну загинуло менше, 220? Мене за цю правду судили, а як буде з тими, хто забрав у селян хліб і організував цей голод? Галушко відповідав чемно, але не конкретно. Я би ще питав, але якась партєйна доярка засичала на мене. Звичайно, Галушко став депутатом, а після проголошення незалежности пограбував архів КГБ УРСР і втік з ним до Москви. Так що Москва знає про нас усе, що їй треба.

У Житомирі до Верховної Ради СРСР через трудові колективи ГФСП висунув журналістку Аллу Ярошинську. Як голосувати “за” чи “проти” Галушка, то я взяв відкріплення зі своєї дільниці і поїхав до Житомира голосувати за Ярошинську. Вона тріумфально перемогла “кавуністів” (Василь Кавун – перший секретар обкому КПУ). Брала вона соціяльними гаслами: відібрати у злодіїв і поділити. Вона тоді розкрила зловживання партійного начальства з розподілом квартир. Але щойно Ярошинська увійшла в смак союзного депутатства, як Союз розпався. Алла погрожувала повернутися з Москви… президентом України. “Хіба що на російських танках”, – сказав я. Вона влаштувалася в Росії радником Єльцина і до Житомира вже не повернулася. Мабуть, її батьківщина там, де добре. Розчарування житомирян було велике і далекосяжне за наслідками: “Всі вони такі…”

Довелося мені в квітні 1989 року поїхати в Естонію разом з Левком Лук’яненком і Євгеном Пронюком на Нараду демократичних і національно-визвольних рухів народів СРСР. Я сказав колгоспному начальству: от їду і все. Хочете – звільняйте. Начальство не дозволило їхати, але й не карало мене. В Лооді нас, УГС, дуже критикували Григорій Приходько та Василь Січко. За тезу програми УГС про “конфедерацію”. Певно, що вони мали рацію, але тоді вважалося, що якби УГС із самого початку “взяла таку високу ноту”, то не мала б підтримки в переляканому народі. Вона б залишилася б дрібною “екстремістською” групкою. Пряму агітацію за незалежність УГС розпочала з вересня 1989 року, маючи обласні філії в усіх областях і до двох тисяч членства.

Десь у червні чи на початку липня 1989 року мене покликав до Києва Михайло Горинь. Тоді в Україні стали говорити, що треба перевезти з Уралу на батьківщину тлінні рештки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Оце Горинь зібрав першу нараду в помешканні Ігоря Бондаря (нині покійного). Присутні Дмитро Стус і Дмитро Корчинський. Останній пропонує зробити з похорону політичну акцію. Родина проти: “Не забувайте, що в Стуса є син”. – “На жаль”, – сказав Дмитро Корчинський. Тоді Горинь звівся за столом, опершись на нього руками, та як гиркне на Корчинського! Той вилетів з кімнати геть. Таке моє перше враження від цього всім відомого тепер провокатора і паскудника.

Я єдиний з колишніх політвיязнів-кучинців їздив на Урал з першою і з другою експедиціями. Ці поїздки детальніше описані в моєму нарисі про Василя Стуса. З першою експедицією на чолі з кінорежисером Станіславом Чернилевським (це мій університетський однокурсник і приятель) я побував у селищі Кучино 31 серпня 1989 року. Ми тоді зазняли зону, а 1 вересня – кладовище, де поховані Василь та Юрій. Нам тоді не дозволили ексґумації – попередили телеґрамою, що несприятлива санепідемобстановка. Це, звичайно, була неправда, але ми зробили “розвідку”. Наш матеріял згодом увійшов до кінофільму "Просвітлої дороги свічка чорна". Після нашого від’їзду кагебістська банда нагрянула на табір з бульдозерами і знищила запретки, повиривала вікна, замки, ґрати. Наші зйомки набули ціни: Пермський “Меморіал”, починаючи з 1993 року, відбудовує законсервоване деревיяне приміщення, користуючись ними, та створює Музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”. Це має бути об’єкт світового значення. Це щастя, що саме в цій місцевості знайшлися люди, які збагнули цінність цього об’єкта – останнього політичного табору особливого режиму. Це справді подвижники! (На жаль, це приміщення не вберегли: 22 вересня 2003 року воно згоріло. Див. про це в моїй статті “Музей у Кучино – совість Росії”).

Я співпрацюю з Пермським “Меморіялом”. У Кучино вже бував двічі – у вересні 1995 і 1996 років. (Також 1999 року двічі і 2000 року. Я член Ради того Музею). Там щороку проводять наукові конференції з питань тоталітаризму, історії репресій правозахисту. Музей уже відкрили. Це добра справа. Якщо кажуть, що є "рука Москви" в Україні, то я вважаю, що оцей музей – “українська рука” в Росії. Бо потрібно й росіян виховувати на людей. Щоб мати з них нормального сусіда – треба попрацювати років двісті. Тоді будемо з ними жити як добрі сусіди.

Навесні 1990 року я їздив з Іваном Сокульським у Вірменію, але там нарада демократичних і національно-визвольних рухів народів СССР не відбулася, тому що було дуже напружене політичне становище. Виявилося, що вірмени послали нам повідомлення, щоб не їхали, але ми його не одержали. Однак нас гарно прийняли, зокрема, ми зустрілися з нашими співвיязнями Ашотом Навасардяном, Азатом Аршакяном та Разміком Маркосяном. Ночували ми в штабі серед озброєних людей. Озброєні автоматами і ґранатами хлопці возили нас у “бобику” Єреваном. Жоден міліціонер не смів їх зупинити, хоч вони їздили поза будь-якими правилами. Парламент був оточений озброєними людьми. Вони готувалися його чи то захищати, чи то штурмувати. Важко було зрозуміти.

Жаль, що я не вів тоді щоденника… Бо ще ж остерігався КГБ! Приїздив до мене один кагебіст із Житомира. Високий такий, от не пригадаю прізвища. Схоже на Хорошковський. Приїхав раз в обід та матір мені злякав. Після того перестрівав мене по дорозі на роботу. Тепер моє робоче місце було в тракторному парку, в полі біля ліска. От їду велосипедом, а він виходить з легкової машини, зупиняє мене, пропонує піти в ліс “гриби збирати”. Я памיятав про небезпеку, але чомусь не боявся, що мене вкрадуть чи вбיють. Та й не хотів загострювати стосунки з КГБ. Звичайно, я не висловлював радощів з приводу зустрічі, ба, виявляв невдоволення: “Дайте мені, нарешті, спокій!” Але й не відмовлявся категорично від розмов. Хоча зводив їх нанівець. Кагебістів тоді дуже турбував “екстремізм” у середовищі “неформалів”. Цей “кидав мені лаща”: “Ми знаємо, що ви поміркована людина, а от той і той…”. Я відповідав, що керуюся зеківським правилом: знай тільки своє імיя. Хоч кагебіст просив нікому про ці зустрічі не розказувати, я вважав потрібним поставити до відома Левка Лукיяненка, щоб мене не запідозрили в співпраці. Левко поставився до того спокійно: чого б це я, пройшовши табори, раптом на волі – заламався?

Справді, ми відчували, як сміливіші люди горнуться до нас, недавніх політвיязнів, як нас шанують, як опадає страх, як наростає в суспільстві піднесення, створюється критична маса для рішучого наступу. Нам не можна було поступатися, бо на нас дивилися люди. Я виступав на зборах Товариства української мови в Житомирі, на зборах польської і єврейської громад (євреїв дуже підкупила згадка про “самольотчиків” і Михайла Хейфеца, з якими я сидів), я розповідав про Василя Стуса в бібліотеках, в обласному відділенні Спілки письменників, виступав на мітингах, зокрема, дуже гостро виступив на установчих зборах ГФСП. Цей виступ Надія Світлична зачитала по радіо “Свобода”. Але мене не заносило на “екстремізм”, ба, згодом разом з Вячеславом Васильчуком та Олегом Ігамбердиєвим (ми були кандидати до Верховної Ради УРСР від трьох житомирських округів) нам доводилося стримувати деяких ГФСПістів, які закликали йти на штурм обкому КПУ.

Взимку 1989-90 рр. у Житомирі ходили чутки, що “екстремісти” готують єврейські погроми. Ми виготовили нарукавні повיязки, пішли до міліції і заявили, що будемо разом з нею патрулювати місто. Звичайно, ніяких погромів ніхто не готував, але ця демонстрація додала нам доброї репутації.

Які славні люди прийшли в нашу Житомирську філію УГС! Я їх досі люблю: Валерій Колосівський, Анатолій Тимошенко, Олександр Зазимко (він загинув в автокатастрофі), Ігор Лукיянчук, Ярослав Гончар, Олександр Батанов, Олександр Циганок, Олександр Прищепа, Наталка і Олександр Харчуки, Іван Лавриненко, Ольга Нессен, Юрій Балабан… Прийшов такий талановитий юнак, 10-класник Максим Банников – ми його до 16-ти років прийняли в УГС. Неповнолітні Сашко Сухачов і Євген Наумов. (Чомусь у Житомирі найзапекліші “українські націоналісти” мали російські прізвища). Ми їх не “втягували в злочинну діяльність” – вони самі тягнулися до діяльности. Сашко Сухачов казав, що не клеїв листівок хіба що на літаках, бо високо літають, та на кораблях, бо їх у Житомирі немає. Максим Банников самотужки видавав накладом 50 штук таку дотепну газетку “Поліська Січ”. Одного разу він приїхав зі мною до Радомишля, розмовляв з учнями профтехучилища. Я не міг надивуватися, звідки цей хлопець так багато знає і вміє дати лад тим знанням? Я його рекомендував делеґатом на Установчий зיїзд УГС і він там навіть виступив та домагався членства в партії з 16 років, хоч закон дозволяв з 18.

На час виборів у березні 1990 року в Житомирській філії УГС було 28 членів, 18 з них у Житомирі. І ми взяли участь у виборах до Верховної Ради УРСР. Щоправда, “неформальна” УГС не могла бути субיєктом виборів – ми висувалися через уже зареєстроване Товариство української мови. Усі сходилися на думці, що треба висувати мене. Хоч мені було трохи лячно, як циганові в колгоспі. Я, щиро кажучи, ніколи не хотів політикувати. Мені б у бібліотеку, за купу книг, мені б за кафедру…

Висунули мене ТУМ і два трудові колективи: заводу “Вулкан” і ще одного. На зборах “Вулкану” довелося позмагатися з молодим комуністом Василем Кравченком – і ми взяли гору. Правду кажучи, найглибші тези виступу мені підказав Дмитро Мазур – що то за мудрий чоловік! Він знає потреби народу зсередини.

Виборча комісія довго зволікала з реєстрацією висунення. Я їздив до Центральної виборчої комісії і з допомогою Дмитра Павличка в останні дні ми таки домоглися реєстрації. Звичайно, ми втратили багато часу. Мабуть, найдієвішими нашими листівками були моя біоґрафічна довідка та вироки. Рецидивіста – до Верховної Ради! (Я ж іще не був реабілітований). Це інтриґувало. Окрім Валерія Колосівського, ми взяли довіреними особами викладача Віктора Горностая, активіста єврейського товариства Йосипа Корецького. На зустрічах з виборцями я ставав усе впевненішим. Ми розуміли, що не переможемо, але ми ставили собі мету провести потужну агітацію за демократизацію суспільства і за незалежність. Ми це зробили. Ми утвердили в Житомирі жовто-синій прапор. Житомирська міськрада підняла його першою по цей бік Збруча, раніше від Києва.

Ось 21 січня 1990 року. Ланцюг єднання. Я в Житомирі був керівником оргкомітету. Та ми підняли на ноги все місто! Відомо ж, що деякі організації не вірили в успіх “ланцюга” і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ Михайло Горинь насилу переміг песимістів. А коли Ігор Лукיянчук виїхав своїм автомобілем на вулиці Житомира з двома величезними прапорами (він сам зробив металеві гнізда на древка), а я гукав з машини у мегафон гасла – це був тріумф! Приїхали галичани, на стадіоні “Спартак” зустрічаю повстанців Романа Семенюка (28 років увיязнення) та Дмитра Синяка (20 років). Пан Дмитро стояв і плакав серед того розмаїття прапорів: “Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших прапорів! Я ж тут лісами ходив з боївкою…”

На виборах ми набрали 6,5 тисяч голосів і зайняли поміж девיятьох кандидатів третє місце. Перше зайняв економіст Олександр Сугоняко з Громадянського фронту, друге – перший секретар міськкому КПУ Микола Журба. У другому турі Сугоняко переміг комуніста. Це під нашим впливом Сугоняко за час виборів став українцем, а починав же кампанію “общою” мовою. Тепер це одна з найяскравіших в Україні особистостей.

Отже, я був членом Координаційної ради Української Гельсінської Спілки, а коли йшлося про створення на її основі політичної партії, то не було мені де діватися: Левко Лук’яненко наполіг, щоб я ставав одним із секретарів Української Республіканської партії і перебирався до Києва. Це було на Установчому з’їзді УГС 29 – 30 квітня 1990 року, де більшість делеґатів вирішили створити на основі УГС Українську Республіканську партію. Рада УРП, що зібралася під час обідньої перерви, послала мене й Валерія Колосівського в коридор порадитися, хто з нас, житомирян, піде в Київ секретарем. Бо і він не хотів, і я не хотів. У нього були свої плани в Житомирі (одружуватися і заводити фермерське господарство в селі Левків під Житомиром), а в мене в Ставках не було ніяких перспектив. Єдине: я не хотів залишати матір саму. Я погодився, і коли обережно сказав про це матері, то вони сказали те саме: “Тут, у селі, ти нічого не добיєшся, тут тебе і вчителем у школу не візьмуть. Іди, куди тебе беруть”.

УРП наймала однокімнатну квартиру мені та секретареві Петрові Розумному з Дніпропетровщини. Одну на двох. Він уже самотній, а я ще парубок. Кращого “співкамерника” я в житті не мав! Він теж колишній зек, член УГГ. Я працював секретарем УРП аж до 14 жовтня 1996 року – шість з половиною років. В основному, я вів видавничі справи. Ми видавали Інформбюлетень УРП, який ледве чи не першим в Україні був введений в інтернет, видавали майже щотижневий Обіжник Секретаріату, видавалася ґазета "Самостійна Україна”. Я готував до друку матеріяли всіх зיїздів УРП, засідань Ради, секретаріяту. Під моїм редаґуванням вийшло чимало корисних на той час брошур. Зокрема, я підготував брошури “Оксана Мешко, козацька матір”, “Свідчу” (її автобіографічна розповідь), “Добром нагріте серце” (про Івана Бенедиктовича Бровка), свою книжечку (моїм коштом, але на обладнанні УРП!) “Світло людей”. УРП тоді була сильною і перспективною партією.

У листопаді 1990 року ми відновили могилу 359 вояків, розстріляних більшовиками під містечком Базар. Це Житомирська організація УРП робила. Там мене побили… Ніщо не дається без зусиль. Та про це є моя стаття “Базарська трагедія”.

 У листопаді 1991 року хрести і таблиці з іменами були поставлені. Це вже було напередодні референдуму 1 грудня. Я тоді був представником кандидата в Президенти Левка Лукיяненка. Ми працювали одержимо. Левко казав: “Ви можете не обирати мене Президентом. Але я прошу вас проголосувати за незалежність!” (Див. статтю “Доля України – його доля”).

Я досі пишуся співголовою Українського Комітету "Гельсінкі-90". Справа в тому, що після створення партії (УРП) на основі УГС у нас не стало неполітичної правозахисної гельсінкської організації. Тож Оксана Яківна Мешко наполягла, щоб її створили люди, причетні до гельсінкського руху попереднього періоду. Або ж це місце займуть інші люди. Установчі збори відбулися 19 червня 1990 року – тому й назва: Український комітет "Гельсінкі-90" (УКГ-90). Головою спочатку був обраний Василь Лісовий, а потім обрали трьох співголів – Василя Лісового, Юрія Мурашова і мене. То й ці справи я вів, але останнім часом занедбав їх. Бачу, що тепер інший характер порушень прав людини, тож хай цим займаються інші, юридично кваліфіковані люди.

У Всеукраїнському товаристві політичних в’язнів та репресованих я не займаю ніяких посад, але доводиться й там багато чого робити.

Сумні події в Українській Республіканській партії розпочалися ще 1995 року, коли за наполяганням Левка Лук’яненка було змінене керівництво партії. Тобто усунутий Михайло Горинь. Я бачив негаразди партії і час від часу виступав з критикою скоріше не діяльності, а бездіяльності нового керівництва на чолі з Богданом Ярошинським та Олегом Павлишиним. А це їм не сподобалося. Зокрема, на засіданні Ради УРП 13 жовтня 1996 року я виступив з доволі різкою критикою керівництва як бездіяльного і такого, що неодноразово порушувало Статут, відступається від Проґрами. Так розпочалася дискусія в партії. Звичайно, що після Сьомого з’їзду, який відбувся 14-15 грудня 1996 року, мене вже на жодні посади не пропонували. Я викрив шахраювання під час виборів керівництва, то 19 лютого 1997 року мене виключили з УРП. За моєї відсутності. Отак. А 15 березня було виключено із УРП також Михайла Гориня, Миколу Горбаля, Миколу Поровського, Богдана Гориня, Олеся Шевченка. Ще раніше зупинив своє членство в УРП Левко Горохівський. Таким чином, із членів-засновників в УРП залишилися тільки Левко Лук’яненко та Євген Пронюк. Ну, Пронюка не було на засіданнях, але мені дивно, як то в Левка Лук’яненка піднімалася рука голосувати за виключення нас. Та це вже інша справа.

З 1 лютого 1997 року працюю в "Меморіалі" імені Василя Стуса. Це імיя зобовיязує. Голова “Меморіалу” Лесь Танюк ще не визначив мені ніякої посади. Ми готуємо декілька книжок, я їх редаґую. Бачу, що тепер потрібно зосередитися саме на цій роботі, є що писати, є що видавати. Я не жалкую, що мене звільнено з партійних посад. Я власне не є політик – я філолог, і навіть у політиці я працював як філолог. А партійну, політичну чи державну карיєру я й не збирався робити. Свого часу була така необхідність – політикувати. У політику мене втягнули кагебісти ще замолоду, і я сумлінно політикував аж подосі. Але насправді головне, що мені було потрібне – це свобода занять і свобода слова. Якби не колоніяльний гніт, я був би сумлінним науковцем, може, викладачем. Але доки не вирішене національне питання – воно відтягує всі національні сили. Це мені сказав Василь Лісовий ще 1969 року.

Я, як умів, виконав свою політичну місію. Може, на моєму місці хтось зумів би краще, але карта випала мені, з моїми вадами і слабкостями. Вертатися мені до науки чи до школи вже пізно. Я надто відстав і дизкваліфікувався. Але я категорично кажу: ми вже домоглися свободи слова. Балаболкам я кажу: вітер свободи тепер вам дармовий: стань собі на белебені і мели, що хочеш. І “ніхто не поведе тебе в кайданах” (Т.Шевченко). А якщо тебе не публікує та чи інша газета, то видавай свою газету. Ти не маєш можливості видати книжку? То це інша проблема: у тебе нема грошей. Або хисту. Друкуй на машинці, як ми свого часу – друкні тепер люди викидають та заводять компיютери. Тепер, коли я маю що сказати, маю що написати, то скористаюся свободою слова. Якщо напишу, то якось і видам. А політикують нехай інші люди, які мають до того хист.

Б.Захаров: Чи не могли б ви коротко визначити терміни "шістдесятництво", "дисидент"?

В.Овсієнко: “Шістдесятниками” деякі молоді українські інтеліґенти стали називати себе наприкінці шістдесятих років, але так, напівжартома, за аналогією до російських шістдесятників ХІХ століття. Цей термін утвердився за поколінням вже значно пізніше. Спочатку його писали в лапках. Я вважаю, що цей період охоплює від 1956 до 1972 року. Від XX з’їзду КПРС, коли було розкритиковано культ особи Сталіна, до арештів 12 січня.

Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Осередки діяли на основі міжособистих контактів. Але в кінці 60-х років уже фактично склалася інфраструктура виготовлення та розповсюдження літератури самвидаву. Автори самвидаву обачно не ставили питання про зміну ладу. Але в рамках існуючої системи шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей винищеної інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами: в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Влада десятиліттями старанно культивувала безлику масу і тотальний страх, а тут зיявилася Особистість – основа европейської культури. “Ти знаєш, що ти – людина?” – спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніяльна влада – з цієї точки зору удару по шістдесятниках було завдано вчасно…

Шістдесятництво найперше виявилося в літературі, насамперед у поезії. До шістдесятництва зараховують навіть “Щоденник” Олександра Довженка (він помер 1956 року). Перші добірки віршів і збірки віршів Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, перші статті Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка – це ще кінець п’ятдесятих років. Чітко це покоління виступило на початку шістдесятих років. 1962 рік – це, сказати б, літературне дисидентство, ламання скутих норм. (“Художнику немає скутих норм. Він норма сам, він сам собі закон” (Іван Драч). Але було вже й шістдесятництво виразно політичне. Після зустрічі в травні 1962 року у Львові братів Горинів з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем львівיянин Михайло Горинь організував виготовлення і поширення літературу самвидаву політичного характеру. Скажімо, "Вивід прав України" – книжка, видана за кордоном, а тут її перефотоґрафовували. Або уривки з праці Івана Франка "Що таке поступ?" з критикою марксизму. Потім пішли речі не лише культурницького, а й економічного, політичного характеру. Оце були початки політичного шістдесятництва.

Ну, а термін "дисидентство" накинутий нам Заходом. “Дисидент” означає “інакодумець”. Себто критик чи ревізіоніст панівної ідеології. “Отщепенец” – це правильно щодо того, хто відійшов від колишніх своїх однодумців. Але ж були люди, які ніколи не поділяли панівної ідеології. Вони не дисиденти. У них своя ідеологія. І оскільки в Україні в 50 – 80-х роках проти тоталітарного окупаційного режиму діяли люди різного світогляду, то я би все це разом називав “рух опору”. Цей термін запропонував Валентин Мороз, назвавши так одну зі своїх статей.

Ніхто сам себе не називав дисидентом, але в тому суспільстві з ким не поговори – всі були невдоволені. Мабуть, у меншості були ті, хто поділяв офіційні погляди, а всі інші – то були дисиденти або люди взагалі іншого світогляду. (Це зауважив Гелій Снєгірьов).

Можна визначати етапні моменти. Це арешти 25 – 26 серпня 1965 року і засудження шістдесятників: два Горині, Гель, Зваричевська, Осадчий, Заливаха, Валентин Мороз у Галичині, Іван Русин, Євгенія Кузнєцова в Києві, у Житомирі Анатолій Шевчук, на Херсонщині – Михайло Масютко, в Одесі Святослав Караванський та інші.

Друга хвиля – арешти 1972 року. Це, власне, вже був кінець шістдесятництва.

Третя хвиля – Українська Гельсінська група, 1976 і наступні роки. Це дуже виразне явище в нашому суспільстві. (Див. детальніше в статті “Правозахисний рух в Україні”).

Відтак треба рахувати від “перебудови”. У Києві вже в 1987 році почав діяти Український культурологічний клуб. У Львові приблизно в цей час діяли "Львівська громада", “Товариство лева”. 30 грудня 1987 року оголошується про відновлення діяльності Української Гельсінкської групи. 11 березня 1988 року оголошено її список. 7 липня 1988 року проголошено Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки, а також Статутні принципи. Спілка швидко розростається: на час Установчого з’їзду 29 квітня 1990 року в УГС було 2300 чоловік. Вона стала політичною партією. УРП початок політичного плюралізму в Україні. УРП була перша зареєстрована (5 листопада 1990 року) політична партія в Україні. КПУ тоді ще не була зареєстрована! Ми, УРП, мали реєстраційний номер 1.

Звичайно, виникало багато інших політичних організацій. Вони теж зіграли видатну роль, зокрема Рух. Та власне Рух творили й ми, гельсінкці. Ми були правим крилом Руху. До речі, саме Гельсінська Спілка послала Михайла Гориня в Рух, щоб він там став головою секретаріату. Він там грав визначальну роль.

Б.Захаров: Як Ви можете визначити роль самвидаву в змінах радянського суспільства?

В.Овсієнко: Недавно я почув від одного фахівця в галузі компיютерних технологій, що якби шістдесятники, правозахисники не розмножували самвидав, то СРСР все одно впав би. Бо правдиву інформацію розніс би інтернет. І, ніби виправдовуючись, він додав: “Я не кажу, що вони того не повинні були робити…”. Отже, Імперію Зла зруйнувала Правда. Правда проти Кривди – це вічні супротивники. Коло людей, які читали самвидав, не було широке. Але слово правди проникало через висилання радіо “Свобода”, “Голос Америки”. Величезне значення мало те, що автори самвидаву діяли відкрито, не приховуючи своїх імен. Принаймні, на поверхні були імена, котрі не приховувалися, а під сподом було трошки підпілля. Так би мовити, резерви. Де, хто, як виготовляв самвидав – це приховувалося. Правозахисники мали величезну моральну перевагу перед режимом тому, що йшли з відкритим забралом. Це не підпільники. Бо якби підпільники, то їх би викривали, таємно судили, і це значного впливу на суспільство не мало б. Я завжди підкреслюю цю моральну перевагу нашого руху.

Зрештою, я наведу такий приклад. Того-таки Левка Лук’яненка привезли 1969 року до Києва "на промывку мозгов". З ним мав бесіду ґенерал Гладуш, заступник голови КГБ. Він перш за все висловив жаль, що Лук’яненка не розстріляли в 1961 році, а потім сказав: "Та що там вас, тих націоналістів – скільки вас там є? Якихось п’ятдесят чоловік на всю Україну! А решта українського народу будує комунізм." – "Так, – сказав Левко, – може, нас і справді п’ятдесят чоловік на всю Україну. Але якщо я навіть один залишусь свідомий українець, то Україна ще є". І от із тої жменьки (як то Василь Стус гарно сказав: "Мало нас, дрібнесенька щопта, лише для молитов і всечекання") – із тієї “щопти” виріс великий рух! Він справді розростався в 1987-89 роках із декількох чоловік! Михайла Гориня звільнили 2 серпня 1987 року ледве живого. Приходить до нього Вячеслав Чорновіл: “Михайле, вже в Москві Сергій Григорянц видає журнал “Гласность”. Уже в Литві є “Саюдіс”. Отже, і нам пора. Відновлюймо “Український вісник”. – “Славку, дай мені хоч одзіпнути. Пошукай когось іншого”. Чорновіл походив-пошукав – і знову до Гориня: “Нема нікого”. – “Гаразд. Починаймо”.

А тепер, слава Богу, вже он виросло ціле покоління під жовто-синім прапором, і вже так просто його не зіб’єш. Так що наша справа, як бачите, перемагає. Я не є такий песиміст, як деякі люди, що хотіли були дуже швидких змін, а як їх нема, то вони розчарувалися. Я знаю таке: нас, українців, тяжко нищили. Оця сатанинська селекція тривала з 1917 року до останніх часів. Знищено кращу частину нашого народу, натомість навезено всякого чужорідного потороччя, аґресивного, матюкливого. І от спробуй тепер із цієї маси людей виховати народ, виховати націю! Та для цього потрібно десятки років! Що відродження йде так повільно, мені цілком зрозуміло. У 20-х роках, за умов дуже обмеженої свободи – яке було потужне національне відродження! Але тоді це був християнський, морально і фізично здоровий народ – тільки малограмотний. Дали йому освіту – і стався вибух! Москва перелякалася, що ми станемо врівень з нею, що зведемо ідею комунізму нанівець – і потопила нас у крові, виморила голодом. А зараз – з чого ж відроджуватись? Та ми тяжко винищені. Нам потрібно виростити і виховати нове покоління. Воно помаленьку виросте. Є в Святому Письмі ідея про сорок років – ото тих сорок років і нам треба, не менше, щоб вийти з “єгипетської неволі”.

Є ще один приклад. У Галичині перед тим, як мала постати ОУН, потім Українська Повстанська Армія – "Просвіта" працювала сімдесят років. Ото й нам теж треба стільки попрацювати. Так що на наш вік ще роботи вистачить. І я намагаюсь працювати в цьому напрямку.

Б.Захаров: Дуже дякую Вам.

P.S. До цього інтервיю, даного в березні 1997 року я, готуючи цю книжку, багато чого додав, не порушуючи його часових меж. Але шкода було б деяких думок, висловлених у кількох подальших інтервיю, що стосувалися моєї особи та мого бачення суспільства.

Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, каже Микола Руденко.

Оскільки я самотній, особистих справ у мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70 – 80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох політвיязнів, насамперед про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Оксану Мешко. Про Соловки, Сандармох, Біломорканал. На цім поприщі я маю намір працювати й далі.

Від безпосередньої правозахисної роботи я відійшов,бо бачу, що тепер інші умови, тепер потрібно юридичної кваліфікації, якої я не маю. Одному клієнтові я сказав: “Якби ви прийшли до мене років 20-30 тому, то я допоміг би вам. Сісти в тюрму разом зі мною”.

Я не був рожевощоким оптимістом навіть під час проголошення незалежности. Я бачив, що ми тяжко винищений, витоптаний російськими окупантами народ. Десятиліттями чужинці чинили над нами сатанинську селекцію: винищували найкращих, натомість навезли в Україну людей з чужою нам психологією, і їх з України не виженеш, з ними треба жити. Не кинеться натомість в Україну еміґрація – західна і східна, тим паче, що сучасні хазяї України того не хочуть, навпаки, вимушують активних людей полишати Україну. Тому нам самим належиться довго й тяжко працювати як на національне відродження, так і на перебудову уламка совєтської, поспіль мілітаризованої економіки, на економіку національну.

Але з незалежністю з’явилася надія, що український елемент візьме в Україні гору. Що українці насамперед стануть власниками землі і власного хліба – найбільшого нашого національного багатства. А історичний досвід переконує, що як тільки українці діставали можливість творити свою власну державу – вона завжди була демократичною (Княжа Доба, Козацька держава, УНР, програмові документи УГВР), де й інші національності не були дискриміновані. Але, скориставшись нашою ослабленістю, владу в державі узурпували недоукраїнці (є люди – і недолюдки, є українці – і є недоукраїнці), зачаровані на Кремль, а то й зовсім чужинці. Україна для них не батьківщина, а територія і населення для грабежу. Це тому, що ми обезголовлені, що ми досі нація без родової національної еліти, без загальнонаціональних лідерів. За колоніяльних умов такі загальнонаціональні лідери й не могли вирости: здібних українців окупанти спрямовували в імперське русло, а хто противився – нищили. І досі нищать. А на роль еліти претендують малограмотні хами кримінального походження.

Дуже не вистачає нам серед політиків світлих позитивних особистостей. Наразі я знаю одну таку світлу позитивну особистість, яку нема потреби розхвалювати чи, як тепер кажуть, створювати їй імідж. Це Віктор Ющенко. Це природний українець і правдивий християнин. Цей чоловік по своєму народові не потопчеться. Бо це його народ. Україна для нього – це не бізнес, це від серця.

Багато хто критикує Ющенка. Їм би хотілося, щоб він з деревיяною шабелькою гарцював на чолі їхнього мізерного бутафорного війська і гукав: “Геть!” та “Слава!” Але Ющенко знає, що треба бути лідером більшости нації, а не екстреми. Дуже мудро сказав про нього мудрий “січовий дід” Ігор Юхновський: “Це чоловік, який ще не зробив жодної помилки”. Справді, якби Ющенко допустився якоїсь помилки, то його швидко затоптали б. Чужі і свої. Усі спроби знайти на Ющенка “компромат” були провальними: його нема, і ніхто не повірить, щоб Ющенко повівся в чомусь аморально. Хто ж зараз, під час виборчої кампанії, вишукує в Ющенка слабких місць і тим самим сіє сумніви в його спроможностях – це шкідлива для України діяльність! Зараз уся “свита” має “грати короля”. Ющенко блискуче, на найвищих моральних і політичних реґістрах витримав справу зі звільненням з посади прем’єр-міністра – а “свита” не спромоглася привести під Верховну Раду сто тисяч людей. Завдяки його імені опозиція виграла вибори 2002 року, але “свита” почала тріщати, коли виявилося, що за Україну треба класти не тільки свій бізнес, але й свої голови. Меншість залякала слабодухих, перекупила “мажоритарників” і таким чином стала більшістю. Тобто виграла вибори після виборів. Щойно днями “недоукраїнці” знову зрадили національну справу. А зараз ідеться про те, щоб виграти чи програти Україну. “Запануємо ми, браття, у своїй сторонці” – чи будемо й далі сапати буряки на чужих плантаціях? Таки запануємо. Бо дрейф України в історичне небуття зупинився. Україна в Україні набуває сили і обовיязково переможе.

Так, я невдоволений владою. Але ще більше я невдоволений... народом. Його треба... замінити. Тобто потрібно змінити його свідомість малороса на свідомість українця. Щоб він ставив сам собі паном, а до влади, яка має не панувати, а лише реґулювати стосунки між людьми, ставив порядного свідомого українця, а не багатого зайду. Це треба чітко усвідомлювати: найефективнішою для всіх людей, які живуть на українській землі, буде держава, яка матиме природний для українців правовий характер. У тому числі й для неукраїнців: хай поглядають, що діється в Росії. Росія повертається у своє природне авторитарно-монархічне русло. Росія і демократія – речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати ой не скоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: допоки що все російське для нас потенційно небезпечне. Коли ж Україна твердо стане на ноги, тоді будемо ставитися до всього російського спокійно. Як до китайського чи французького.

А що я робив останні роки – дивіться мою “Бібліоґрафію”. Найважливіше – що ми в Харківській правозахисній групі видали чотиритомник документів і матеріялів Української Гельсінкської групи, книжечку автобіоґрафічних розповідей учасників Росохацької групи “Юнаки з огненної печі”, здав я до друку книжки “Три повстання Січків” та “Спілка Української молоді Галичини”. Таких книжок колишніх політвיязнів треба підготувати багато, бо маю з півтори сотні їхніх розповідей. Нехай наша правда стане правдою історії.

Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не на титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення – от не люблю високих слів – вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю – а там не український народ, а “русскоязичноє насєлєніє”. Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат масового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів “боротися”, але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для “своїх по роду”. Стус казав: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утвержувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли…

З реабілітацією 1991 року я позбувся єдиного свого почесного титулу – “особливо небезпечний рецидивіст”. Але 12 січня 2000 року мені присуджено премію імени Василя Стуса. Вона якоюсь мірою компенсує мої втрати.

Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависти ні до кого з людей. Лише жаль і любов.

5 лютого 2004 року.

 

Опубліковано:

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 6 –128.  

Фото:

Ovsenko      Василь Овсієнко - секретар УРП, 1997 р., Київ 

Ovsienko1   Василь Овсієнко в неволі, 1979 р., м. Вільнянськ.

Рекомендувати цей матеріал