Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА

14.07.2005 | Скрипка В.М. | Інтерв"ю 30, 31 січня та 1 лютого 1990 року, в Києві.

СВІДЧУ

Інтерв'ю Оксани Яківни МЕШКО

Записав Василь Микитович СКРИПКА 30, 31 січня і 1 лютого 1990 року

в її помешканні на вулиці Верболозній, 16, у Києві.

 

Публікувалося в журналі “Кур'єр Кривбасу” під назвою “Мати української демократії” 1994 року та окремою брошурою “Свідчу” 1996 року. Звірено з аудіозаписом. Підзаголовки редактора другого видання, примітки Олеся Сергієнка. 

 

В.Скрипка: Прогуркотіли роки, пролетіли... Чверть століття, як ми з вами, Оксано Яківно, знайомі – десь із половини 60-х років аж до цього часу. Колись ми частіше зустрічалися, а в 70-х була перерва. Вона спричинена була то вашим ув'язненням, та моїм калабаликом – різними невдачами. Але знайте, що ви завжди в мене стояли так високо у моїх помислах, у моїх думах, у моєму серці! Коли я дізнався, що вас, 75-річну, запроторили десь аж на Охотське море, ви не уявляєте, як стерпла вся душа моя! Як я мучився, як думав про тих, що заслали вас на таку муку! Яким це жорстокосердим треба бути, нелюдяним таким, а, може навіть і розгубленим та приреченим, щоб отаку літню людину заслати в таку далечінь, як кажуть, туди, де й Макар телят не пасе. Та куди там пасти! Як ви мені розказували, три доби мете і замітає ту вашу ту будку в зруб, куди вас запроторили. І як ви потім пляшку обіцяли людям – тим, хто одкопає вас. Як вони вас одкопували в снігах, то потім наглядачі попереджували тих людей, щоб не робили цього більше. І ті люди навіть за пляшку вже не погоджувалися відкопати вас – це ж занедбати найелементарніший чин людський! Людина заметена – хай лежить, хай погибає! Потім вас та Любка чи Люда одкопували, за тридцять метрів від траси.

Але ви виборсалися зі снігів і живете. І коли я цю печальну притчу про вас розказував своєму другові, то він каже – от смішні люди, ці мої земляки! Каже: "Якби п'ять отаких бабусь на Україну, то все КГБ мало б інфаркт!"

Оксано Яківно! Мене люблять молоді. Думаю, за те, що я трохи знаю народ, знаю, як він живе. І на кінчик ножа зачепив його мудрості та й у своїх роздумах, у нестримних часом балачках її передаю. А я люблю старих людей. Я часом думаю: ми ще будемо гукати, кликати тих людей, припадати до їхніх слідів, шукати слідів тих людей, щоб підживити свій дух, щоб відродитися. І не завжди це нам удаватиметься, бо багато чого зникає, а ми не доходимо до тих скрижалів, які нас підтримують у цьому світі.

Думаю зараз: може б нам ще через 10 років з Вами зустрітися? Ну, Боже ж мій, що ж таке 10 років? Середній термін ув'язнення – ой, немало ж це. Я не сидів – хай Бог милує, не сидів. Василь Стус казав, що не витримає другого строку, і він таки його не витримав. Важко ж там, важко – це ж 10 років! У 2000-му році, як Господь Бог дасть нам здоров'я, якби ми зустрілися з вами, я би з Вами ще погомонів, багато чого б воно перемінилося в цьому житті, і може б ми були свідками тих подій. Як казав мій дід Стець (по-вуличному, в моєму селі): «Так хочеться побачити, так хочеться дожити до того часу, щоб побачити, чим оце все закінчиться».

Колись я був, Оксано Яківно, в середовищі західних українців – гонорові люди, горді! Тримаються якось так прямо. Вони навіть за столом не нахиляються, ложку несучи. Наче стоячи живуть і тримаються так. Я їм казав: "Ой, люди, люди! Якби ви знали, що було з нами, наддніпрянцями, як нас задирали, як люд наш нівечили і душили! Якби ви знали! Із вашого середовища п'ятдесят на п'ятдесят виходять порядні люди. Наполовину – це кришталь! А половина можуть і покручі бути. А в нас, у степах України, добре, як із тисячі один такий, що думає про Україну, про її долю, про майбутнє".

А ви ж, Оксано Яківно, зі степів. Я якось аж отетерів, коли дізнався, що ви з Дніпропетровщини. А дійшли до висот, на яких вас усі бачать і поважають вас. І від того споглядання й самі стають людьми. Ось що важливо, Оксано Яківно!

Вітаючи вас із 85-літтям, бажаю вам, щоб нова кругла ваша дата настала вже у вільній, самостійній державі.

Слава Україні.  Василь Скрипка.

Шановна Оксано Яківно! Прошу вас дати мені невеличке інтерв'ю. Перше запитання, яке б я хотів поставити: звідки ви родом і яких ви батьків?

 

РОДИНА

О.Я.Мешко: Я з Полтавщини. Народилася в двадцятьох кілометрах від Полтави, у великому старому козацькому селі-містечку, що звалося Старі Санжари. Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П'ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п'ятьох пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями нашими полтавськими, що й сьогодні дзвенять, але вже тільки в гуртках співочих.

Мої батьки напівселяни-напівторговці, бо безземельники. А прогодувати без сталого прибутку родину в густонаселеній Полтавщині було дуже важко. Батько мій, крім цього, насаджував сади у всій окрузі. Він скінчив Полтавську садівничу школу. Садівництво було його найулюбленішою справою. Любив робити коло землі. Торгувати не любив, але мусив, щоб утримати свою велику родину.* *(Торгувала за прилавком її мама Маруся – людина розумна, весела, товариська – до неї охоче йшли односельці за замовленим товаром, новинами і приємним спілкуванням. – Прим. Олександра Сергієнка, сина Оксани Мешко).

Село належало до козацького стану. Воно ніколи не знало кріпаччини, і той вільний козацький дух відчувався у всьому селянському устрої. Це були вільні, незалежні люди. Я благословляю своє містечко, в якому прожила свою найкращу пору – пору свого дитинства. Але й дитинство моє скінчилося дуже рано. Уже в 1919 році  трудовий ритм цього тихого селянського життя був порушений революційними хвилями.

В.Скрипка: Оксано Яківно, у чому ж конкретно ці революційні хвилі проявилися?

О.Я.Мешко: Село сприйняло Українську Народну Республіку, її уряд – Центральну Раду, потім Директорію. Селянський з'їзд підтримав цей уряд, він мав авторитет і пошану, користувався повагою і повною підтримкою. Але він був вигнаний з України. Його місце в селі заступили самі що не єсть покидьки, люди бездіяльні, які не користувалися серед селян ніякою повагою. Це вже коли червоні ради взяли все в свої руки. Як це було в нашому містечку? П'ять чоловік верховодили в селі. Уночі ховалися від людей, а вдень користувалися підмогою червоних загонів, які приїздили з міста Полтави. Ці червоні загони, заходячи в село, грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг, не кажучи про інші цінності. Вони ж і репресували тих людей, які, на їхню думку, їм не підкорялися.

У чому ж полягала та непокора? На село накладався продподаток. Продподаток село сплатило, але за продподатком прийшла продразвьорстка. Сплатило продразвьорстку – знову новий податок. І так безкінечно. Коли село вже не мало чим платити, тоді вибрали людей найбільш поважних і відносно матеріально забезпечених, і поставили їх відповідальними. У число цих заложників попав і мій батько. Одного разу, коли червоний загін приїхав до Старих Санжар на такі екзекуції, мого батька заарештували і переправили в ГубЧК. Батько вже не повернувся додому. У кінці 1920 року він був розстріляний на Холодній Горі в Харкові. Повідомлення про його загибель нам передали письмово вже в 1921 році. Ще перед цим мій молодший брат Євген Мешко опинився в повстанчому загоні в селі Буланному, що недалеко від Старих Санжар. Загін очолив Біленький. Євген у якомусь бою був убитий у свої 19 років.* *(Євген 1903 р.н., користувався авторитетом серед сільської молоді, і з цієї причини нова влада організувала на нього полювання. – Прим. О.Сергієнка).

Брат Іван* *(Найстарший, 1901 р.н. – Прим. О.Сергієнка), тікаючи від червоного терору, сам вступив добровольцем у Червону Армію, бо іншого способу врятуватися не було. Тим часом нас вигнали з нашого дому – всю родину, матір і двох молодших дітей, у тому числі й мене. Ми залишилися без даху над головою. Нас прийняла до себе в свою стареньку хатину бабуся – батькова мати. Згодом Іван з'явився в селі вже з червоним загоном, прийшов до волості як повстанець, як доброволець Червоної Армії, і завдяки йому нам повернули нашу хату.

Ми повернулися в свою хату, але там уже не було чого робити. Ми всі розійшлися по Вкраїні хто куди. Я поїхала до Полтави, там працювала, там почала своє навчання в середній школі. Потім я вчилася в Дніпропетровському в інституті народної освіти (ІНО).

Життя було дуже трудне. Вічно переслідувана, вічні допити, довідки, що я з куркульського роду. Але ж ми за тодішніми мірками не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Ця частина України, Полтавщина, – не знаю, скільки вона мала тих заможних людей. Це були безземельники, але люд промисловий.

В.Скрипка: Шановна Оксано Яківно, я не хотів перебивати вас, але смерть вашого батька – це поширене явище, проти якого протестував Короленко у відомих листах до Луначарського – про це пишуть журнали "Новый мир" № 10 за 1988 рік та «Родина», 1989, № 10.

О.Я.Мешко: Це було явище абсолютно незрозуміле для людей містечка – людей сміливих, обізнаних з військовою справою, але не звиклих до такої форми врядування: п'ять чоловік якихось покидьків, найбільш нікчемних людей, які ночами ховалися, а вдень чинили терор, опираючись на червоні загони з  Полтави. Вони брали як заложників найбільш заможних і авторитетних. Так і мій тато попав – він не один і не останній, що був арештований і розстріляний. Холодна Гора – то українське аутодафе, де стільки людей погинуло. Їх розстрілювали і ховали у братській могилі. Без труни, без обряду – так, щоб люди не бачили. І невідомо де – могил не насипали.

В.Скрипка: Мирного життя не було, а потім війна почалася. Як казав мені один дід, то не совєцький чоловік, що в тюрмі не сидів. Отож, Оксано Яківно, мабуть, треба перейти до найбільш печального і гіркого у вашому житті – до арешту.

 

МІЖ СМЕРТЮ І ЖИТТЯМ

О.Я.Мешко: Я була заарештована лютому 1947 року. Заарештована з доброго дива – як украдена. Прямо на вулиці Києва четверо молодчиків у білих кожушках вкинули мене в легкову машину і привезли в республіканське НКВД. Я одержала 10 років лише за співчуття до своєї старшої сестри Віри Худенко, що її син був у повстанчих загонах у Західній Україні.

Віра була на той час уже одинока. Заарештовані були її син з невісткою, її чоловіка* *(Йому вже було під 70. – Прим. О.Сергієнка) в облаві взяли без причини, просто так, на Західній Україні опинився і там був заарештований... Вона приїхала до мене, і я хотіла їй допомогти тут улаштуватися. Була вона безпомічна, без якоїсь певної професії. Але це теж уже вважалося за злочин, бо я, бачите, прихистила матір повстанця. І вона, і я були покарані в одній справі, за пунктом 8 статті 56-ї – терор. Ми ніби мали намір убити Микиту Сергійовича Хрущова. Доказів не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: "Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались!" Коли я казала, що ніколи сама не зможу зізнатися в такому безглузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він сказав: «А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся».

Двадцять одну добу мене морили безсонням. Двадцять одну добу я витримала не спавши. Жоден лікар не скаже, що це так можливо, але я знаю, що це можливо – я це витримала. І ніяких самообмовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила.* *(Див про це: О.Мешко. Між смертю і життям. К.: НВП «Ява», – 1991; Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. К.: УРП, – 1993. – Ред.)

 

ВІДЛИГА

Я відбула 10 років ув'язнення. 1956 року, під час хрущовської відлиги, справу мою було переглянуто. Мені просто пощастило, що вона потрапила в руки якомусь більш чесному прокурору і він звільнив нас із сестрою Вірою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в Київській облспоживспілці.

Я застала свого єдиного сина Олеся хворим (перший син мій, Євген, загинув десятилітнім у Тамбові під час німецького бомбардування). Мене тримала надія вилікувати його. Хотілося також повірити, що засуджене Хрущовим сталінське беззаконня відійшло в минуле назавжди. Я вірила. Але ця моя віра була побудована тільки на моєму нерозумінні ситуації: Хрущов будував на піску, і це не довго тривало. Хвиля за хвилею наростало беззаконня. Знову радянське суспільство ніщо не об'єднувало, крім страху та бажання якось вижити, зберегти себе. Почався період бездуховності, що особливо згубно позначалося на молодому поколінні.

В.Скрипка: Настали 60-і роки. Саме тоді я з вами познайомився. З тих пір ви весь час стоїте переді мною енергійною, ініціативною. Оці вечори, де й я одного разу виступав (у сільгоспакадемії), вечори поезії наших славних поетів-шістдесятників – Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса – безперечно, єднали молодь. Але ж ця відлига була справді короткочасна. Це знову закінчилося терором. І ви найбільше постраждали.

О.Я.Мешко: Ви мені оце згадали справді щасливу смугу мого життя. Тоді, коли я перебувала в сталінських таборах, я ніколи навіть не думала, що повернуся до активного громадського життя і до життя за своїм уподобанням. Я вийшла на пенсію, і коли звільнилася від роботи, я не журилася проблемою "а что я буду делать", як казали мої ровесники і багато людей, які йдуть на пенсію. «Да ведь это уже смерть».

Я в перший же день свого пенсійного життя поїхала в свої Старі Санжари. Я пішла тими дорогами, що мені були такі відомі – з Полтави до Старих Санжар, через станцію Перещепине, пройшла селом. І я вжахнулася тим змінам, які відбулися з 1920 до 1963 року. Порахуйте, скільки це минуло років, коли нам твердили про розвиток, про розквіт сіл і міст. Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке заможне колись – тепер це були руїни! Це було гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було – вони пройшли десь боком. Село знищила сама влада. Люди тікали з села, зі своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, пристаркуваті, що ходили-блукали по своїх дворищах, як неприкаяні. Я таким свого села не могла сприйняти. Навіть чудову будівлю "Просвіти", побудовану за проектом відомого архітектора, зруйнували. Казали, що німці підпалили, а свідки кажуть, що то наші її знищили, коли німці брали село.

Я пройшла нашою дорогою аж до великого цвинтаря, шукала могилки своїх дідів, які я дуже добре знала. Цвинтар був такий забутий, ніби там людей уже й не ховали. Знайшла своїх родичів. Знайшла сусідів. Не пізнавала. Усі п'ять церков знищено – каменя на камені не лишилося. Кредитові товариства, млини (вітряні й водяні) – усе було знищене.

Повернулася зі своїх Старих Санжар і кілька днів жила під враженням руїни. А тоді подумала: «Я на пенсії, і щось маю робити. Що я маю робити?» Я повинна знайти людей, які розуміють конечну необхідність нашого духовного відбудування. Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали: «Скільки нам заплатять за виступ на вечорі?». Я казала тільки одно: «На громадських засадах». І – о, диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто й ніколи не відмовився взяти участь. У двадцяти школах Києва провела ранки й вечори на теми української класики: українська пісня, ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки, Довженка – що за календарем підходило. У науково-дослідних інститутах, клубах, у Клубі трамвайно-тролейбусного управління...

Це була така жвава робота, я так захопилася, навколо мене було стільки знайомих і приятелів, скільки людей хотіли мені допомогти! Я тільки тоді зрозуміла радянську дійсність: люди підспудно хочуть іншого, люди хочуть праці за своїм бажанням, за своїм уподобанням.

У роках 1963 – 1968, чи навіть до 1969-го, – це цілих 6-7 років, я побачила, що Київ живий, що люди спрагли за роботою культурною, духовною, що кожному хочеться зробити свій внесок. Я кажу, що це була найкраща пора мого життя, коли, мені здається, я компенсувала роки свого вимушеного безділля, казенної роботи за зарплату, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах.

 

ПОКІС 1972-ГО

Я справді в цей час ніби повірила в можливість якихось змін. І для мене, щиро кажу, були абсолютно несподіваними арешти 12 січня 1972 року. В один і той же день, в один і той же час у містах Києві, Львові, Івано-Франківську, Черкасах було заарештовано дуже багато людей, української творчої інтелігенції, людей, які ніколи не говорили про зброю, людей, які ніколи не говорили про якісь військові формування чи будь-які організації. Це були люди, які говорили про українську пісню, про українську поезію, про культуру.

В.Скрипка: Оксано Яківно, в 1972 році, про який ви говорите, усунули  Шелеста. Мені тоді казали, що на другий день після свого "восшествія на престол" Щербицький санкціонував тільки в Києві – а ви називали багато міст – заарештувати 75 чоловік – це письменники, діячі культури, одне слово, інтелігенція. Це злочин, який ні з чим порівняти. Тепер у Німеччині Хоннекера віддали під суд, у Болгарії Тодора Живкова. Мабуть, плаче тюрма і за Щербицьким – як ви вважаєте?* *(В.Щербицький зайняв пост Першого секретаря ЦК КПУ в травні, арешти ж розпочалися 12 січня. – Ред.). 

О.Я.Мешко: Тоді справді було багато чуток у місті Києві. Щодо Щербицького – то він не з'явився сам собою. Щербицького хтось послав. А от Віталій Васильович Федорчук – він приїхав до Києва, ще коли був Шелест. Шелест його не сприйняв. Тоді Москва його кооптувала до Верховної Ради і він почав порядкувати.* *(В.Федорчук призначений головою КДБ при Раді міністрів УРСР у липні 1970 р.). Арешти відбулися не при Нікітченкові, а при Федорчуку. Зараз же після арештів кагебісти розповсюджували чутки: «У нас на списку є 3000 людей, але щоб наполохати українську інтелігенцію, досить і цих, що заарештовано: українці – народ полохливий і до порядку сталінського звичний». Сміялися, сміялись у вічі над тою Спілкою письменників і казали про неї зі зневагою: "Украйонскіє пісьмєннікі". З такою непошаною до них ставилися.

І справді, жоден з них не обізвався на захист, скажімо, Івана Світличного, Івана Дзюби та інших. Я сама зверталася до Дмитра Павличка з листом-клопотанням за Івана Світличного. Вибрала момент на одному з офіційних вечорів і підійшла до нього. Він наполоханий, листа перечитав, але підписати його, звичайно, не підписав. І ви думаєте, який мотив у нього був? Він казав: "А я зустрічався з полковником КДБ, і полковник КДБ сказав, що єсть у Івана Світличного склад злочину". Я йому розгнівано відповіла:

"То ви консультуєтеся з полковником КДБ про добре знаних вам письменників, з якими ви, здається, і в приятельських стосунках були?" Отак скінчилися мої клопотання перед Спілкою письменників... Дмитро Павличко тоді грав не останню скрипку в Спілці письменників. Ніхто не обізвався на захист.

 

ПРАВОЗАХИСТ

Коли мій син сидів уже в КДБ* *(Олесь Сергієнко теж був заарештований 12 січня 1972 року. – Ред.), я знайшла йому доброго адвоката, але не могла з сином сконтактуватися. А вони призначили йому свого адвоката. Я хотіла того адвоката зігнорувати – то довелося з цим питанням звернутися до самого Федорчука. Багато часу минуло, тижнів два чи три, а я все добивалася аудієнції. Нарешті в якийсь день мені сказали, що сьогодні він мене прийме. Я прийшла зі своєю невісткою* *(Дзвенислава Вівчар, Дзвінка. – Ред.). Кажуть: «Він на похороні Корнійчука, але дзвонив відтіля (чи дзвонив, чи вже не пам'ятаю як) і обіцявся вас прийняти – чекайте».* *(О.Є. Корнійчук помер 14 травня 1972 року. – Ред.) Ми чекали довго, десь із ранку годин до двох. Нарешті нам сказали: «Прийме вас одну – матір прийме, дружину ні». Невістка була обурена, я теж. «Не піти?» – Вона каже: «Не йдіть!» – Я кажу: «Та треба вже піти – хоч одна піду».

Я зайшла до нього. Це був довгий світлий зал-кабінет, із дзеркалами, піаніно стояло, а він за столом сидів з прокурором. Вони мене посадили так, що сонце било мені в обличчя. Я мружилася, але впізнала, що це прокурор з нагляду за слідчими органами КДБ. Я глянула на нього, відвела очі і стала дивитися тільки на Федорчука. Прокурор мене спитав: "А що ж ви мені нічого не кажете? Ви ж уже були в мене? Чи ви забули?" – "Ні, я не забула, я пам'ятаю ще й те, що ви мені сказали. Ви мені сказали, що КДБ – організація авторитетна й об'єктивна. То я встала й сказала, що мені нема чого у вас робити, якщо це та організація, на яку не можна поскаржитися. А ви за нею наглядаєте. То що ви там робите? І тепер я звертаюся тілько до одного Федорчука – я надіюся на нього".

Федорчуку це був такий комплімент, йому було так приємно, він був у гарному настрої після ситного обіду на похороні Корнійчука, збуджений і червоний від вина. Ще як я входила, він навіть встав і пішов мені назустріч – високий, повний такий чоловік із погонами, але без піджака, в голубій сорочці. Я подумала: «Зовсім міліцейська форма. МВС».

Розмова наша скінчилася так, як воно і повинно було бути – моє прохання усунути адвоката Мартиша, а передати справу іншому, з яким я домовилася, не було задоволене.* *(Адвокат Сергій Макарович Мартиш з Дарницької колегії адвокатів був з новодопущених до політичних справ. Мама його не знала. Але коли я поговорив з ним у кабінеті слідчого, то відчув порядну людину. І не помилився: С.М.Мартиш, ознайомившись зі справою, несподівано для суду запропонував звільнити мене, за відсутністю складу злочину в моїх діях. За це КДБ позбавив його допуску до політичних справ. Коли в 1978-79 рр. фабрикували кримінальну справу про опір міліції проти В.Овсієнка, мама порадила йому цього захисника. С.Мартиш домагався звільнення підсудного за відсутністю складу злочину і порушення справи проти «потерпілого» міліціонера В.Славинського. Знову мав клопіт з КДБ. – Прим. О.Сергієнка). 

Але зустріч ця мені запам'яталася. Поки  я розмовляла про сина, то побачила, в чиїх руках опинилися органи КДБ. Це була людина дуже обмежена, самовпевнена і жорстока. Коли я вийшла і зустрілася з невісткою, то вона глянула на мене і спитала: "Що з вами?" Кажу: "Пропали, Дзвінко, всі пропали!"

Так воно й сталося: усі були засуджені без вини й провини. Трошки, може, дивно було, що стільки опинилося за ґратами квіту нашого, але ніхто не протестував у спосіб мовчання, непідписування протоколів. То ще не був той час. Ще вони не визріли до того. Ще вони думали, що хороша, порядна розмова може бути вислухана і з неї можуть зробити правдиві висновки. Але в КДБ все вже було заздалегідь визначено, всім строки визначені. Всі вони були засуджені. Я намагалася бути на кожному суді, та нас не пускали, суди були закриті. Ми ходили там побіля суду – нас і звідтіля міліція проганяла, навіть у приймальню не пускали.

В.Скрипка: А пам'ятаєте, Оксано Яківно, ще ви зверталися до Михайла Стельмаха, і він на депутатській бумазі написав клопотання до Голови Верховного Суду України? Чим це закінчилося?

О.Я.Мешко: Уявіть собі: я, пройшовши через роки безправ'я і беззаконня, – я ще хотіла вірити і я ще вірила, що чимось можна допомогти заарештованим! Я зверталася, куди тільки можливо було, клопотала за свого сина. Завдяки вам, здається, я потрапила до Стельмаха. Він мене прийняв дуже прихильно. Вислухавши мою справу, він пройнявся співчуттям до мене і написав на тому державному бланку своє клопотання за мого сина Сергієнка Олександра Федоровича. Що той Сергієнко не вчинив ніякого злочину, що вся справа пошита білими нитками. Навіть їхній адвокат – і той на суді казав, що нема в Сергієнка складу злочину, його треба звільнити прямо сьогодні з-під варти. Оця заява адвоката вселила в мене надію, що я можу допомогти своєму синові Олександрові клопотаннями, і я взялася до цього так щиро. До Стельмаха я не знала, що таке депутат, які його функції. Не вірячи урядові, я ніколи і не вникала в його структуру. Але про Стельмаха як письменника я думала: це ж для них авторитет!

В.Скрипка: Він тоді був уже Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської премії і навіть головою Ради Національностей Верховної СРСР.

О.Я.Мешко: Так. Він щиро, як письменник, зрозумів, що я перед ним викладаю чисту правду – злочину в Олександра мого не було. Він написав на тому державному бланку клопотання. Сам же його й переслав. Клопотання пішло, але він потім ще сказав таке: "Я переговорю з Якимчуком". То був голова Верховного Суду УРСР. У нього були прийомні дні. Стельмах пішов у той прийомний день до Якимчука. Першого разу він його не прийняв, але другого разу сам телефоном закликав Стельмаха до себе на візит. Той поїхав. Я зателефонувала до Стельмаха про результати і почула таке: "Я говорив з Якимчуком. Якимчук розказує, як же паскудно поводиться ваш син у таборі". Я спитала: "А як би, опинившись за ґратами без вини-провини, поводилися б ви? І хіба його поведінка в таборі має відношення до справи? Його ж засуджено за те, чого не було. Ідеться про перегляд судової справи". Стельмах сказав мені: "Я не можу вам нічим більше допомогти".

Я поклала трубку. Стривожена, здивована, обурена, я навіть забула гаманець зі своєю убогою пенсією. Ця розмова повернула мене до забутого, давнього, що я передумала там, у таборі, і що я хотіла забути після своєї реабілітації, бо я хотіла повірити в добро. Я зрозуміла: немає добра у цієї влади і немає людини, яка може допомогти перед цим тоталітарним, жорстоким режимом.

Розчарована, але не безнадійна, шукаю шляхів захисту. Вже немає тої віри, що ще щось допоможе, але для себе самої хочу перевірити, чи можна, чи треба вірити.

Мій депутат Патон* *(Борис Євгенович, академік, Президент АН УРСР. – Ред.). Люди ходять до своїх депутатів з квартирним питанням, з розлученнями, ще якимись. А в мене таке питання, що ніби й не соромно йти до депутата: я захищаю свого сина, що опинився за ґратами, не маючи складу злочину. Сказала людям: буду йти до Патона. Люди на мене аж зацитькали: "Та що ви! Патон вам може помогти? Адже Патон дав наказ по Академії Наук звільнити кілька людей з інститутів мовознавства, фольклору – людей, яких йому підказало КДБ звільнити!"

В.Скрипка: Оксано Яківно, то була ціла чистка. Якби всіх тих звільнених з Академії зібрати, то можна було б набрати другу Академію. Мене тоді звільнили з Інституту фольклору та етнографії імені Рильського, і Тамару Гірник. З Інституту літератури звільнили і Юрія Бадзя, Михайлину Коцюбинську, Віктора Іванисенка. Не кажучи вже про Інститут філософії – там Василь Лісовий, Євген Пронюк, Інститут історії – Ярослав Дзира, Інститут археології – Михайло Брайчевський... Це страшна сторінка. Рукою Патона водила "black hand" – чорна та ще й, може, якась волохата рука. Це ще треба окремо дослідити... Прошу далі.

О.Я.Мешко: Але я йду до депутата. Депутат приймає – де ви думаєте? – В університеті. У нього сидить двоє людей. Сідаю в чергу. Ті двоє чоловіків – чи то вони контролюють депутата, я не знаю, але вони мені не сподобалися. Я вирішила, що буду говорити лише з депутатом. Я прийшла вся в чорному – тоді я так ходила. Патон мене прийняв прихильно. Запросив сісти. Вислухав мене уважно. Ті два чоловіки, що сиділи тут близько, кидали якісь несхвальні репліки щодо моїх пояснень про невинність мого сина. Патон давав їм сигнал мовчати: він уважно вислухав мене і спитав: "Я хотів би вам помогти. Але чого б ви хотіли?" – "Я небагато від вас хочу, товаришу депутате. Я тільки хочу, щоби ті три роки тюрми, які присудили моєму синові закритим судом у таборі, були зняті. Адже він був засуджений до 7 років табору і 3 років заслання, а з табору його закритим судом перевели в адміністративному порядку на 3 роки до тюрми. А 3 роки тюрми – це той термін, який давали за вбивство, за ґвалтування, за найгірші злочини! Я буду просити вас, – звертаюся до Патона, – щоби зняли з нього ці три роки тюрми, що є кричущим порушенням радянського законодавства. Я не прошу, щоб ви мені допомогли переглянути його судову справу чи зменшити строк його покарання за вироком – я прошу тільки цього!" Він сам, тут же, власноручно написав клопотання до Пермського обласного суду. Подав мені до рук і каже: "Найкраще буде, як відправите це самі".

Я вийшла окрилена: я знайшла людину, якій можна вірити, людину, яка може допомогти! Але ви думаєте, що Президент Академії Наук України був авторитетом для радянської авторитарної держави? Ви думаєте, що хтось прислухався до його клопотання? Це клопотання пустили звичайним бюрократичним шляхом, пропало воно безслідно і потрапило десь у кошик. Не зняли того засудження на три роки! Але коли я розповідала про це людям, які знали Патона по Академії Наук, то вони дивувалися з такого прийому. А тоді хтось сказав: "О-о-о! Ви знаєте, чому це трапилося? У нього якраз тоді померла мати. Вона, мабуть, була такого віку, як ви". Отже, всім людям не чужі людські почуття, але тільки у хвилини, коли це їх особисто торкається.

Я послала патонівського листа, а тимчасом поїхала в Москву до композитора Дмитра Кабалевського. Він був обраний депутатом від Пермської округи, а мій син був у таборі, що знаходився в Пермській області. Д.Кабалевський – людина авторитетна, гуманна, його знають багато людей, він користувався чистою любов'ю громадян. Прийняв мене композитор двічі. Перший раз був сам, а другий раз у присутності дружини. То була приємна зустріч, гарне враження залишилося також від його дружини – доброї, щирої людини. Він теж написав своє клопотання на бланкові і сам його відіслав. Ще й пообіцяв таке: «А я ще спробую це зробити через голову Верховного Суду СРСР. Це, можливо, буде дійово».

Так само воно скінчилося, як і з Патоном. Тобто наші депутати не мають у влади ніякого авторитету, ніякого впливу. Це люди, які обиралися для показу, для обману громадян. Вони були безсилі. Сам Дмитро Кабалевський пробував говорити з  головою Верховного Суду – але це скінчилося нічим. Так що не змогла я допомогти своєму синові.

У мене був іще один шанс. Це Іван Дзюба. Чому саме Іван Дзюба? Бо в мого сина не було ніякого злочину. Йому інкримінували авторську співпрацю над твором Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це комічно: сам автор це заперечував. Щоб інкримінувати Сергієнку авторство, досить було того, що, читаючи цей твір, який друкувався в квартирі Зиновії Франко, Олександр на 33-й сторінці зробив помітки олівцем. Сама Зиновія Франко сказала йому, що Іван Дзюба просив: «Усіх, хто буде читати і матиме якісь критичні зауваження чи якісь доповнення, я дуже прошу, нехай сміло пишуть на цьому примірнику». А ще ніби він саму назву скоректував. У який спосіб? "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – не було "чи русифікація", а щось інше, не можу пригадати. Олесеві не сподобалося, він закреслив те слово і написав "чи русифікація". Таким чином, сама назва набрала  іншого, більш гострого характеру. І на 33-й сторінці зробив якісь зауваження. Цей примірник зберігався в Івана Дзюби. Це був перший примірник, він зберігав його в себе. Зауваження Сергієнка – може, не всі – він вніс у наступні примірники своєї праці.* (*Справа була так. Завітавши пізно ввечері до З.Франко разом з Надією Світличною, сестрою Івана Світличного, тодішньою моєю дружиною, і заставши її за вичитуванням друкарських помилок, я взявся до читання вступу – звернення до ЦК КПУ, що стосувалося арештів і сучасної національної політики КПРС на Україні. Саме примітки до цього розділу, які І.Дзюба знайшов слушними і ввів їх до тексту, не питавши автора, мені й інкримінували. Ніяких змін до назви я не вносив. – Прим. О.Сергієнка).

Сергієнко вимагав, щоб Івана Дзюбу викликали до суду як свідка, оскільки це були чисто читацькі зауваження, не було підстав розцінювати їх як співпрацю. Тоді б зовсім не було за що порушувати ту справу. Івана до суду не покликали. Як відомо, Іван Дзюба був засуджений на 5 років і помилуваний, звільнений з-під варти. Багатьом людям інкримінували "Інтернаціоналізм чи русифікацію". Люди пішли з великими строками – а Іван опинився на волі. Я звернулася до Івана і саме цим його дорікнула.

Ми домовилися по телефону і зустрілися біля метро "Більшовик". Чекаючи, я думала, як я зустрінуся з Іваном Дзюбою. Скажу, що я не люблю його більше, не шаную... Не так: я більше не шаную того Івана Дзюбу, якого я дуже любила до його каяття. Холодно. Я ховалася там у метро за вікном, бачила, що якісь люди за мною стежать – я не звертала уваги. А коли завбачила, що йде Іван, я вийшла з приміщення метро. Ми зустрілися.

Івана я знала – Іван був високий, з гарно поставленою головою, гордою такою осанкою. А тут я глянула: це Іван Дзюба, але щось у ньому змінилося, в його ході, в його манері триматися, в його похиленій голові. Іван ходив під тяжким відчуттям свого відступництва. Воно наклало на нього печать. Ми ходили з ним довго, ми не сиділи, бо я бачила, що за нами ходять. Ще й спитала: "То за вами?" А він каже: "Я думаю, що то й за вами, але не звертайте уваги". Ми довго ходили і говорили. Я йому й розповідала, і дорікала, і зверталася до нього без сліз, але тими словами, якими звертається мати в час своєї материнської розпуки. (Плаче). Іван добрий, Іван прекрасний – я його люблю. З тої зустрічі я йому простила. (Плаче).

Ми зустрілися за кілька день. Іван написав гарного листа на захист Олександра Сергієнка. Його клопотання було таким, яке міг написати Іван. Воно було і сміливе, і щедре, і вмотивоване. Я теж написала до Верховного Суду, послала і лист Кабалевського, і лист Стельмаха, і лист Патона, і лист Івана Дзюби. То були такі матеріали, що справді треба було їх розглянути. Хоч одну справу, вибірково, що за їхнім законом належиться. Але ніхто тої справи не розглядав. Усі ті матеріали десь осіли в них. Але Іванові Дзюбі, як він сказав, цього на вид ніхто не поставив.

Отака ілюстрація нашого правосуддя. Я не кажу, що це єдиний випадок, але це один із тих характерних, кричущих порушень законності. Усе було в руках КГБ і безправного суду. Нема вже того судді, що судив мойого сина, немає й того прокурора в живих – молодими й здоровими чомусь вони відійшли з життя. Чи то кара Божа, чи то вони мали злочини на своїх душах, які не давали їм спокою... Я схильна думати, що то було їхнє внутрішнє каяття, до якого вони самі собі не признавалися, але воно відбилося на їхньому короткочасному житті.

 

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА

В.Скрипка: Оксано Яківно, а коли ж вони за вас узялися?

О.Я.Мешко: Я їм ніколи не подобалась. Я їм не подобалася ще тоді, коли влаштовувала ті вечори. Вони мене знали з того часу. Але ще більше я їм не сподобалася тоді, коли докладала зусиль до перегляду справи сина. Справа в тому, що я ще звернулася до трьох адвокатів – ленінградського, московського та до двох київських. Я хотіла, щоб ще й адвокати ознайомилися зі справою сина. Але вони не давали справи. Адвокати турбували їх, вимагали справу до перегляду. Я їм страшенно надокучила. Пішла така поголоска, що мене мали заарештувати тоді, коли й усіх арештували. Але не арештували – було незручно, що то мати й син. Я не знаю, чи то правда. Думаю, що неправда. Вони ближче зі мною познайомилися вже після того.

В.Скрипка: Оксано Яківно, вибачте, що переб'ю. А не допекло їм започаткування Української Гельсінської Групи і ваша участь у ній?

О.Я.Мешко: Я справді була заарештована за участь в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод. Формально за це. Вирок, який я мала, був на 12 аркушах написаний, дуже великий, і такий анекдотичний, що якби його  опублікувати зараз, то це була б прекрасна ілюстрація безголов'я нашої юридичної системи. Ще до заснування Української громадської групи, після моїх клопотань та відвідин Стельмаха, Патона, Кабалевського, Івана Дзюби,  вони стали навідуватися до мене частіше – то з трусом, то щоб скласти якийсь протокол дізнання. Я відмовлялася з ними говорити, а потім побачила, що я власне під домашнім арештом! Я не можу нікуди вийти! Мене хапають, саджають у машину, везуть на особистий трус, на трус мого помешкання... Я під домашнім арештом! А тут ще й хвороба: запалення легенів. Вони щоденно до мене приїжджають – самі чи з лікарем приїжджають. Я їм не відчиняю двері – вони приїздять з лікарем. Я відчиняю лікареві – а вони входять самі. Я тоді звернулася до прокуратури, що розглядаю таке становище як домашній арешт і прошу звільнити мене від такого тиску. До мене додому прийшов прокурор Тулін. У його присутності зняли з мене зізнання (бо я не хотіла їм самим такого зізнання давати). Прокурор сказав: "Ви вільні". І їм при мені сказав: «Припинити оце все».

Таким чином я почула себе звільненою. Але я вже була така розлючена, так настроєна на бойовий настрій: змагатися, змагатися, не зважаючи ні на що, ні перед чим не зупиняючись.

До мене прийшов у 1976 році, восени, Руденко Микола Данилович зі своєю дружиною. Прийшов з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. "А решта Групи хто?" – питаю. – "Оце я, а ви будете друга". – "Але ж, – кажу, – а хто ж тоді буде носити передачі моєму сину і посилати йому посилки?" – Руденко здивувався, але без сміху сказав мені: "Боже, Оксано Яківно! Ви така залякана, що подумали, що нас можуть арештувати! Але ж наша Українська громадська група – вона буде заснована на Гельсінкських угодах, які укладені 1 серпня 1975 року".

В.Скрипка: Оксано Яківно, ви і з Сахаровим зустрічалися в тій справі? Чи то вже пізніше?

О.Я.Мешко: То вже пізніше. От я сіла і задумалася. Кажу: "Нас тілько зараз двоє". – "Нас буде більше, Оксано Яківно, не бійтеся, що нас двоє! Ми тільки складаємо з вами серцевину. Нас буде більше". – Кажу: "Але ви знаєте, що всі ми потім будемо заарештовані?" – "Та ну ні! – тут уже він сміявся. – Та не будемо ми заарештовані!" – Кажу: "Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товариш Руденко, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими державними, судовими інституціями, з юстицією, переконалася, що це те ж саме – ми будемо заарештовані. Але я вам хочу сказати – не смійтеся – я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована. Бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити".

Я згодилася. Я була друга. Ми заснували Українську громадську групу. Перших нас, сміливців, було десять чоловік. Це були Микола Данилович Руденко, я, Микола Матусевич і Мирослав Маринович, Ніна Строката, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба і генерал Петро Григоренко – як московський координатор нашої Групи.

В.Скрипка: А Олекса Тихий пізніше?

О.Я.Мешко: Ні, Олекса Тихий тут же, і Лук'яненко – це нас 10 чоловік було на початку. Двоє було в засланні – Кандиба і Строкатова під адміністративним наглядом без права виїзду і без права виходу з дому з 9 години вечора до 7 години ранку. Тихий – у Донбасі, Лук'яненко в Чернігові, ми з Руденком у Києві, і ще приєднався до нас Олесь Бердник. Оце якраз нас 10 чоловік. Олесь Бердник за рахунком був третім. Потім були Тихий і Лук'яненко, далі Матусевич і Маринович, далі Кандиба і Строкатова.

Я свої обов'язки щодо сина поділила зі своєю невісткою в такий спосіб: ти доглядаєш свого маленького сина – я клопочуся своїм великим сином. Няньки йому не треба – його там добре нянькують, а все інше, що треба, я беру на себе. Іншого шляху в мене вже нема.

Оце тут я справді стала на шлях боротьби. Це була боротьба незвичайна. Це була перша в нашій історії легальна боротьба. Ми в своїх правозахисних документах – бо основна наша ідея: захист прав людини і захист прав нації – покликатися на Прикінцевий Акт Гельсінкської наради і офіційно розсилати урядам 34-х країн і 35-й – радянському урядові. Це була перша нагода, яку не можна було зігнорувати, на яку не можна було не опертися. Це була нагода на підставі прийнятих ними міжнародних правових документів боротися з ними. Вони ж самі дали цей козир нашій демократичній асоціації.

В.Скрипка: Оксано Яківно, ви говорили про пресбюлетені, які розсилалися в 34 країни та в СРСР від Гельсінкської Групи. Який ефект вони спричинили?

О.Я.Мешко: Наші меморандуми, декларація, інформації про стан речей на Україні у сфері прав людини ставали відомими не лише в межах Радянського Союзу, бо ми зверталися з цими документами не лише до радянського уряду, але й пересилали їх через посольства всім країнам – членам Гельсінського форуму. Радіостанції світу передавали ці матеріали в ефір, популяризуючи їх. Група стала дуже відомою в світі, незважаючи на те, що вона була дуже невеличка. Нас перших було 10 чоловік. Перші п'ять, шостий Бердник, були позбавлені можливости працювати, бо були заарештовані. Сьомий Григоренко – опинився за кордоном. На волі, умовно кажучи, залишалося троє – я, Іван Кандиба під наглядом у Пустомитах Львівської області, Ніна Строкатова під наглядом у Тарусі Калузької області – без права виїзду. Адміннагляд передбачав і час їхнього перебування у приміщенні: вони з 9 години вечора до 7 години ранку не мали права вийти зі свого помешкання.

Отже, я одна стояла як на белебені, як більмо в оці КГБ, і штурмувала.* *(Ось хроніка втрат, які пройшли через серце Оксани Яківни – арешти членів Групи та близьких до неї людей:

5 лютого 1977- Микола Руденко (Київ) і Олекса Тихий (Донеччина)

2 березня 1977 – Василь Барладяну (Одеса)

23 квітня 1977 – Микола Матусевич і Мирослав Маринович

22 вересня 1977 – Гелій Снєгірьов

8 грудня 1977 – Петро Вінс

12 грудня 1977 – Левко Лук'яненко (Чернігів)

15 лютого 1978 – Петро Вінс (вдруге)

8 грудня 1978 – Йосиф Зісельс (Чернівці)

8 лютого 1979 – Василь Овсієнко (Житомирщина)

6 березня 1979 – Олесь Бердник

9 березня 1979 – загинув Михайло Мельник (Київщина)

6 липня 1979 – Петро і Василь Січки (Долина Івано-Франківської обл.)

6 серпня 1979 – Юрій Литвин (Київщина)

3 жовтня 1979 – Петро Розумний (Дніпропетровщина)

23 жовтня 1979 – Василь Стрільців (Долина Івано-Франківської обл.)

23 жовтня 1979 – Микола Горбаль

15 листопада 1979 року – Ярослав Лесів (Івано-Франківщина)

29 листопада 1979 – Віталій Калиниченко (Дніпропетровщина)

1 січня 1980 – видворений Володимир Малинкович

20 лютого 1980 – Ганна Михайленко (Одеса)

12 березня 1980 – Зіновій Красівський (Моршин на Львівщині)

12 березня 1980 – Ольга Гейко-Матусевич

2 квітня 1980 – Вячеслав Чорновіл (Якутія)

11 квітня 1980 – Іван Сокульський (Дніпропетровщина)

14 травня 1980 – Василь Стус

30 червня 1980 – Дмитро Мазур (Житомирщина)

1 липня 1980 – Григорій Приходько (Дніпропетровщина)

Після ув'язнення 13 листопада 1980 року Оксани Мешко «вишкребли» решту:

23 березня 1981 — Іван Кандиба (Львівщина)

15 серпня 1981 – Раїса Руденка

3 грудня 1981 – Михайло Горинь (Львів)

2 вересня 1982 – Зорян Попадюк (Актюбинська обл., Казахстан)

21 жовтня 1983 – Валерій Марченко

29 листопада 1985 – Петро Рубан  (м. Прилуки на Чернігівщині)

  – Прим. Ред.)

Я зазнала страшного натиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли мене облишити цю справу, попереджаючи, що скінчиться це погано. Але я вже в той час позбулася страху. Я вже не тільки нічого не боялася, але я вважала, що це мій громадянський обов'язок, моє призначення, оскільки я за своїм віком опинилася ніби в найкращому становищі. Але то я собі тільки так думала... * *(Ось хроніка лише деяких обшуків та затримань:

5 лютого 1977 – обшук у справі М. Руденка та О. Тихого за санкцією прокурора м. Москви;

12 червня 1977 – побачення з сином (разом з невісткою Звениславою Вівчар) у таборі ВС-589/36 у с. Кучино Пермської обл. Особистий обшук до і після побачення;

січень 1978 – обшук і допит;

9 лютого 1978 – обшук у справі Л.Лук'яненка;

14 лютого 1978 – 5-годинний допит і попередження про кримінальну відповідальність згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року;

17 червня 1978 – О.Мешко зняли з автобуса, яким їхала на суд Л.Лук'яненка в Городню, і відправили назад до Києва;

3 листопада 1978 – збройний напад на О.Мешко;

18 листопада 1978 – затримання і обшук (разом з Ольгою Орловою-Бабич) у с. Леніне (Ставки) на Житомирщині, де відвідали Василя Овсієнка;

6 – 7 березня 1979 – обшук; Обшукали також Грицька Міняйла, Володимира Малинковича, Клима Семенюка, Ольгу Лелюх, які відвідали О.Мешко;

12 квітня 1979 – затримання й обшук у Серпухові під Москвою, коли поверталася від Ніни Строкатої;

7 серпня 1979 – обшук Оксани Мешко, Василя Стрільціва, Михайла Луцика та Стефанії Петраш-Січко в її домі в м.Долина Івано-Франківської обл.;

8 серпня 1979 – видворення О.Мешко зі Львова;

22 лютого 1980 – обшук у справі Ганни Михайленко;

12 березня 1979 – обшук;

13 червня 1980 – допит у справі В.Стуса і запроторення до психлікарні на 75 діб;

12 жовтня 1980 – останній обшук;

13 жовтня 1980 – затримання і запроторення до психіатрички.

  – Прим. Ред.).

Матеріали Групи, як мені стало відомо, коли я опинилася за кордоном, таки доходили до своїх адресатів. Закордонна діаспора видала кілька томів цих матеріалів, вони там зберігаються, тільки немає можливості їх перевезти, щоб вони стали відомі нашому читачеві.* *(О.Я.Мешко має на увазі принаймні ці видання: Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1978. 478 с.; The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada. 1980. 66 р.; Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Упорядкував Осип Зінкевич. Післяслово Ніни Строкатої. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто  — Балтимор, 1981. 200 с.; Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упорядкував і зредагував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1983. 998 с.. В Україні вже видано збірку цих документів: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В.Овсієнко. Харків: Фоліо, 2001. Разом 794 с. – Прим. ред).

В.Скрипка: Очевидно, це не позначилося на діяльності Групи? Чи й дуже?

О.Я.Мешко: Уявіть собі, що матеріали йшли безперервним потоком і підписувалися так: «Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Вірно. Мешко». Тобто я підписувала їх як секретар, а люди вже були за ґратами. Були люди, яких я вже просто боялася оголошувати в ефірі, боялася легалізувати їхню участь і роботу в Групі. Таким був Юрій Литвин, пізніше Василь Стус. Ще в якийсь період Михайло Горинь, Зеновій Красівський. Були й симпатики – покійний Михайло Мельник. Він покінчив з собою... Цю постать треба нагадати, гріх не сказати... Це була людина, яка всією душею належала до нас, але боячись такого швидкого фіналу, як арешт, чи психологічно не була готова до нього... Він допомагав різними інформаціями. Збирати інформацію про порушення прав людини було важко. Для цього потрібен був час і потрібні були відповідні умови. Він дуже багато мені допомагав з одною умовою – не легалізувати його працю.

8 березня 1978 року був зроблений трус у кількох помешканнях наших симпатиків, людей, які відвідували мене. А за моїм домом пильно стежили: хто приходив, того брали на замітку. Трус 8 березня був у тому числі у Броварах у Мельника Михайла. У нього забрали багато матеріалів у 12 журналах і збірку його поезій. Це його творчість кількох років. Це хроніка подій, які відбувалися на його очах. Після трусу він зрозумів, що скінчиться це арештом, що вся його робота загинула, бо відтіля вже повороту не буває. Він покінчив життя самогубством у себе вдома в льоху.* *(Ці обшуки у Михайла Мельника були 6 та 9 березня 1979, а не 1978 року, в селі Погреби під Броварами. Уночі проти 10 березня М.Мельник наклав на руки, залишивши записку, що не хоче накликати біди на своїх доньок та дружину. – Ред.).

Отже, ціна тих наших матеріалів була дуже висока. У написанні їх брали участь Юрій Литвин і Василь Стус. Василь Стус узяв найактивнішу участь Групі. Ще будучи на засланні в Магадані, звичайно, знав про її появу і про її діяльність, розумів і схвалював її, вбачав у ній здорове раціональне зерно. Він ще звідтіля писав листи до своїх друзів у Київ, звертався до них за допомогою, совістив їх, що вони стали осторонь. Так, він звертався з листом і до Світлани Кириченко, до Михайлини Коцюбинської, до друзів з науково-дослідних інститутів, до інженерів і науковців. І коли повернувся додому після заслання – ніхто в Групу не вступив. Але він узяв у ній найактивнішу участь. Найперше захищав тут Юрка Бадзя, їздив з його дружиною Світланою Кириченко в Москву. Цим накликав на себе біду від КДБ. Він включився так енергійно й завзято, як то властиво характеру цього максималіста.

Я дуже боялася за Василя, бо це вже було після арешту Юрія Литвина.* *(6 серпня 1979 року. – Ред.).  Так що безсумнівно, що його чекав другий строк, і як рецидив – 15 років. 10 ув'язнення і 5 заслання. Так воно й трапилося. Він був заарештований у травні* *(14 травня 1980 року. – Ред), після Юрія Литвина. Але Юрій Литвин, котрий знаходився в цей час у виправно-трудовому таборі (яке вони називали "учреждением") у Бучі під Києвом, – він і відтіля зумів налагодити зв'язок, присилав матеріали до Василя Стуса. Якась частина, зокрема, його уявна розмова з Брежнєвим під заголовком "Если Бога нет, все дозволено" – вона таки за кордоном є, вона там опублікована.* *( Див.: Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982, с. 394- 404; Юрій Литвин. Люблю – значить живу. Публіцистика. Упорядник Анатолій Русначенко. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1999, с. 81-87; Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. Т. 4, с. 95 – 100). Були й інші матеріали. Я знаю, що щось дійшло, але не все, бо Василь Стус мусив його спалити, коли побачив, що за ним уже «хвости» ходили впритул і що арешт чи трус неминучий. Трусу він ждав, до арешту був готовий. Якось Василь Стус казав мені: "Ну що ж – заарештують мене і вас – і вже все, немає більше кому передати естафету".

Тиск на мене чинився страшний – мабуть, саме тому, що не хотіли мене арештовувати. Незручно, мій вік на заваді стояв. Але зупинити мене вже треба було обов'язково. Розрахунок був на те, що жінка забоїться. І одного разу – таки в 1978 році, це було десь перед жовтневими святами, чи не 5 жовтня* *(3 листопада. – Ред.), – до мене надійшов чоловік у плащі совіцького типу: "Я до Ольги Яковлевны". – Кажу, що тут такої нема. – "Я к вам!" – "Так я не Ольга Яківна, я Оксана Яківна". – "Так я к Оксане Яковлевне". – "Звідки ви?" – "Из Москвы". – Кажу: "Зайдіть". – Подумала: треба прийняти, бо таке бувало, що приїздили до мене з різних міст. Думаю, може в якійсь серйозній справі.

Я запросила його до кухні, а сама хотіла взяти ключі від кімнати, що була зачинена на замок. Я тільки стала на двері, як раптом чую – він насунув на мене всім своїм тулубом у спину і схопив за плече моцно рукою. Я з обуренням – ще з обуренням, ще без страху – обернулася до нього, а він у цей час з-під плаща витяг револьвер системи "кольт" – великий! чорний! – і прямо наставив мені до живота: "Деньги!" – прошепотів. Я хвилину мовчала. Оніміла, потім скрикнула: "Гроші?! Е-е, це КДБ! Бо всі знають, що в мене грошей немає. За грішми до мене не прийдуть!" І стала кричати.

На моє щастя, моя квартирантка – навпроти кімната – почула, відчинила двері і наткнулася прямо на цього чоловіка. Отже, ми троє сплелися в одну масу. Я стою впівповороту до нього, він животом упирається на мене, а вона на нього. Я кричу: "Тоня, нас грабують!" Вона вискочила і давай кричати на вулиці. А в той час, коли він відпустив моє плече, – вікно в моїй кімнаті було відчинено в сад – я випурхнула пташкою, а він лишився сам у кімнаті. Я вискочила, щоби перескочити до людей. У мене, як вам відомо, приватний будинок, обнесений невисоким парканом. Думаю, я перескочу до сусідів через паркан. Я так могла зробити, але цей страх, цей жах, що ви не кажіть – чорний "кольт" – він зробив своє враження, бо можна було мене якщо не стріляти, то вдарити по голові. І я ж розуміла, що прийшли до мене не бавитися зі мною, а зробити мені шкоду. Нарешті, могли мене просто злякати. Я перед цим перенесла інфаркт, у мене міг бути інсульт, міг бути інфаркт.

Я таки була налякана, але не настільки налякана, щоб не захищатися. Я бігла по саду, перескочити через паркан не змогла, заскочила у свою врем'янку. Квартирантка моя, вже друга, за той час теж вискочила на вулицю, вони вдвох там кричали. А я замкнула двері, притиснулася до них – серце стукає... Чути, дитина в колисці кричить... Здавалося, я так довго простояла. У дворі тихо. Коли я вже відчинила двері і вийшла на вулицю, за хвіртку, то там стояли мої квартирантки, навпроти двоє сусідів стояло. І сусід мій, таксист, також дивом дався: він запримітив номер таксі, яким приїхав цей чоловік. Це був номер Київського таксопарку* *(17 – 97. – Ред.).  Це чисто професіональна пам'ять. Вони бачили, як він вийшов з хати. Він нічого в мене не взяв. Ні до чого не доторкнувся. Сів у таксі й поїхав.

Я попросила нашого сусіду, щоб він викликав міліцію. Міліція – ну немов спеціальний відділ карного розшуку (той хлопець, Терпилов, знав, куди подзвонити): там ніби сиділи й чекали цього дзвоника – моментально приїхали. Коли приїхала машина й зупинилася за хвірткою, в хату зайшов тільки один* *(Інспектор карного розшуку Подільського РВВС капітан Дитюк. – Ред.). А я вже зібрала в хаті сусідів, обох квартиранток не відпускала від себе. Я кажу: "Візьміть і свого шофера – я вас боюся!" Він сміявся. Кажу: "Так-так, я вас боюся! Тільки-що я перенесла такий страх, що й вам не довіряю. Я не знаю, хто ви – ваш документ!" – "Ну, ще я буду пред'являти вам документи – забагато хочете! Розповідайте, що тут сталося?" – Коли я стала йому розказувати, то він поцікавився: "А з ким ви живете?" – Я кажу: "Ось мої квартирантки, а це – сусіда". – "А з ким ви живете, хто тут іще живе? Як, у вас немає нікого?" – "Ні, в мене є син". – "Та й де він?" – "А він у тюрмі, засуджений". – "А-а, так оце ж і був, очевидно, приятель вашого сина". – "Ага, то ви з такого карного розшуку? На якій же ви підставі думаєте, що це був приятель мого сина? Мій син – не каторжник, не ворюга, не злодій. Він за політичними мотивами суджений".

Словом, цей чоловік став писати протокол, який мені не сподобався. Я вимагала, що напишу сама. Тоді він зробив поправки і сказав: "Ми вас викличемо". – Кажу: «Ні. Ви мене не викликайте, бо я нікуди не піду – я вас усіх боюся. Ви мені повідомте результати".

Ніхто мені нічого не повідомляв, і я таки зрозуміла, що це була спроба мене налякати. Чи я лякалася? Я, як і всі люди, звичайно, лякалася, але я не могла вже відступити – раз почата робота, то я вже від неї відступити не могла. Я бачила, що всіх арештовують, а мені привілей – привілей моєї старости.

Це тривало недовго. Коли 5 травня заарештували Василя Стуса (мені здається, саме 5 травня), то скоро таки й суд відбувся.* *(В. Стус був заарештований 14 травня, суд відбувся 29 вересня – 2 жовтня 1980 року. О.М. допитали у справі В.Стуса 13 червня 1980 року і тоді ж живосилом запроторили до психлікарні ім. Павлова, де протримали 75 діб – до 25 серпня. – Ред.). А за мною приїхали додому двоє – один від слідчих органів обласного КДБ, від Берези. Але документів не показав, тільки сказав так, і наш колишній дільничний міліціонер. Він уже в цей час і не був дільничним. Але чомусь вони вдвох прийшли. – «Їдемо на допит до слідчого Берези». – Я попросила повістку – повістки не було. Кажу: «Я без повістки не поїду». – «Приводом візьмемо і повеземо». Це був обідній час. На вулиці було глухо, пусто. Сусіди всі, звичайно, працюють. Я була одна в дворі. Під цей час навіть квартирантки моєї вдома не було. Я вирішила їхати з ними, бо зрозуміла, що мене посадять силоміць. Це вже стільки разів було, що ліпше вже самому сідати в машину, чим тебе кидають у машину, як каменюку.

 

ПСИХІАТРИЧКА

Ну, поїхали. Я дивлюся: дорогу до КДБ дуже добре знаю, але завертають не туди. Завернули в республіканську психіатричну лікарню, в прийомний відділ. Я тут справді вперше страшно злякалась. Я знаю, що таке психушка, знаю, скільки людей, заарештованих за політичними мотивами, посадили в психушку без суду і слідства – і вже навічно, з примусовим лікуванням...

Завели мене до прийомного покою. Лікар попросила направлення від лікаря-психіатра. У них його не було. Вона сказала: "Вийдіть і не заважайте працювати". І до мене: "Ви вільні". Лікар-психіатр була на висоті – вона зразу визначила, що це людина психічно здорова і що тут є примус і незаконна дія. Але один вийшов, а другий мене схопив і силою потягнув у кімнатку, де переодягають хворих, яких беруть на лікування. Вона обурювалася, а тимчасом стала приймати хворих. Хтось їй подзвонив по телефону. З розмови я зрозуміла, що йдеться про мене і що вона не хотіла мене брати в психушку на тій підставі, що немає направлення, а це  порушення закону, бо немає, на її думку, підстав для лікування мене. Але її хтось по телефону примусив. Вона довго казала: "Да... Ага... Но... Но нет... Но... Но...". А потім запросила мене до себе, а до того міліціонера сказала так: "Йдіть звідціля! Я буду з хворою сама розмовляти".

Вона стала мене заспокоювати і сказала: "Я вам нагадаю ваше право. Я розумію все. Таке вже бувало в нас. Ось ваше право: ви повинні вимагати, щоб за три дні зробили вам обстеження і звільнили вас". – "Доктор, – відповідаю я. – Хіба ви не розумієте, що примусово мене сюди саджають і, можливо, навіть підтвердять, що я психічно хвора". – "Будете вимагати – не підтвердять!"

Словом, ця лікар перша зробила той крок, який карає закон людський, закон Божий і закон совісті, а в правовій державі – закон державний.

Мене перевдягли в дижурний халат, у дижурні здорові черевики. Дві санітарки повели мене в третій корпус, де начальником була доктор Люта.

Посадили мене між буйних, між тяжко хворих. Три палаті їх там було. Людей було до 60 чоловік – перенаселений страшенно відділ цей. Я там пробула 60 днів* *(Від 13 червня до 25 серпня – 75 діб. – Ред.). Але в цей час я писала заяви, хоч, між іншим, мене зразу таки поставили не в такі умови, які мають інші хворі люди. Мої передачі перевірялися, відтіля забирали папір, але у хворих він був. Я написала заяву-телеграму до Брежнєва. І хоч у мене не було грошей, бо гроші теж не дозволяли пронести в палату, та хтось там із відвідувачів зжалівся наді мною, взяв і послав цю мою телеграму листом. Зі свого боку, мій син Сергієнко, хоч і сидів на засланні в Аяні Хабаровського краю, теж послав заяву в юридичні органи, в прокуратуру і вимагав, щоб мене взяли з психушки «за призначенням». Він розумів, так само, як і я, що наді мною вже повисла кара, ще не визначена в судовому порядку, але вже призначена карними органами. Тому вимагав передати мене в руки кагебістів – «за призначенням».* *(Це помилкове уявлення мами. Дізнавшись від дружини, яка приїхала в червні у свою відпустку до мене в заслання, що маму загрожують піддати примусовому лікуванню, я, як медик, звернувся з телеграмою до головлікаря Павлівської лікарні, нагадавши йому клятву Гіппократа і про юридичну відповідальність за здоров'я пацієнта перед рідними. – Прим. О.Сергієнка).

Мене комісували. На щастя... Мене комісувала Чарочкіна – лікар-психіатр. Вона визнала мене здоровою, веліла виписати мене. Моя лікар Паторжинська навіть спитала, чи можу я зараз іти додому, чи маю я в чому. Порадувалася разом зо мною. Вийшла. Але потім її довго не було, а коли зайшла, то вже з опущеною від незручности головою сказала мені: «Ми б вас випустили, але КДБ не дозволило».

Отже, я ще там залишалася, доки комісія визнала мене психічно здоровою. Обстеження мені зробили найдосконаліші – три науково-дослідних лабораторії, які знаходяться в цій республіканській лікарні, провели мене через огляд. В одній з лабораторій мене оглядали двічі: після лаборанта оглядала завідуюча лабораторії і ніби спересердя чи зі співчуття до мене, чи не знаю чому, вигукнула: "Дай Боже всім нам так!"

В.Скрипка: Тобто так почувати себе?

О.Я.Мешко: Так, а тоді сказала: "Нічого, моя лабораторія остання, ви визнані всіма лабораторіями психічно здоровою, тепер уже все буде залежати від вас".

Отже, тепер комісія на чолі з Чарочкіною і з психіатром-викладачем медінституту визнала мене здоровою, але психіатр Верґун, заступник головлікаря по медчастині, не випустила, а перевела мене на нижній поверх в окремі кабіни, де знаходилися виздоровлюючі люди, і стала мене шантажувати в такий спосіб: викликати до себе і схиляти мене ось до чого: "Я вас випущу, але при одній умові: ви підете... Ви в Подільському районі живете? Так от, підете у Подільський район і візьметеся на облік у психоневрологічному диспансері". – Кажу: "Ні, я сама на себе петлі накидати не буду". – "Але ж тоді ви будете тут". – "Значить, я буду тут. Але тут я з примусу, а там я ніби визнаю, що я хвора. Ви знаєте, що я не хвора". – Але ж будьте об'єктивні, Оксано Яківно! Вам же 75 років. Це той вік, коли людина вже в нервовому відношенні... Зношеність організму, зміни психіки..." – "Так ви що, намовляєте мене, щоб я визнала?" – "Так, це єдиний ваш рятунок, бо лише в такий спосіб ви можете звільнитися".

Я відмовлялася. Так минуло 10 днів. Нарешті в якусь п'ятницю (25 серпня 1980 року. – Ред.) вона мені сказала: "Я вас звільню. Давайте з вами домовимося по-джентльменському». – «У який спосіб?» – «Ви прийдете до мене – ви знаєте, де мій службовий корпус. Прийдете до мене в понеділок. Сьогодні в нас п'ятниця – прийдете в понеділок". – Я подумала: "А для чого?" – "Я хочу, щоб вас оглянув хороший фахівець". – "Я не хочу, щоб він мене оглядав". – "Ну, то зайдете до мене, ми ще вирішимо з вами кілька питань". – Я подумала, що якщо "зайдете", то я вже прийду з дому. Я згодилася, дала слово. Вона навіть повеселішала, каже: "Я знаю, характеристика на вас така, що як ви дасте слово, то дотримаєте".

Я пішла додому. А в понеділок я прийшла до неї.

В.Скрипка: Як джентльмен до джентльмена?

О.Я.Мешко: Прийшла до неї. Тільки підійшла до корпусу – а вона їде машиною тут біля корпусу – шурх! В машині сидить якийсь мужчина, а вона вискочила, так зраділа, як батька стріла, і каже: "Добре, прошу до мене в кабінет". І швиденько мене повела. Я ще оглядалася, хотілося мені подивитися, з ким вона приїхала. Але вона мене пропустила вперед – я не побачила.

Ми прийшли до неї в кабінет, сіли. Знову почала мене намовляти: "Ви не хочете піти взятися на облік? Добре, але вас зараз огляне лікар". – "Ні, доктор Верґун (Неля Яківна, здається, вона зветься, Неля пам'ятаю), ні, я не пройду туди до вас. Я не хочу, щоб мене оглядав лікар". – "Ні, вас лікар огляне". Я розсердилась і сказала: "За 75 днів свого перебування у вашій психіатричній лікарні я бачила психічно тяжко хворих людей, яким ви не можете подати допомоги, – а тут у вас, у такого лікаря, є таке бажання зробити зі здорової людини хвору? А де ж ваша клятва Гіппократа?" Повернулася до неї спиною і вискочила. Вона мені гукала вслід, телефон дзвонив – це той нетерплячий лікар за стіною чекав мене на огляд. Я вискочила – територія цієї лікарні досить велика, але я знала розташування корпусів і стала бігти. Думаю: зараз мене доженуть дві санітарки і знову те ж саме повториться.

Я бігла, як несамовита, не знаючи, куди мені бігти. Згадала: Чарочкіна! Адже отут її учбовий корпус, практичні заняття студентів. Я вскочила в той зал. У першому залі її не було. А другий – кабінет. Я побігла туди. На моє щастя, Лариса Чарочкіна була там. Глянула і сказала: "Що з вами? Чому ви такі налякані?" Я їй усе розповіла. Вона мене напоїла ліками, нагріла чаю, поставила тістечка, яблука і каже: "Отепер ми з вами спокійно поговоримо. Мені так цікаво з вами познайомитись! Розкажіть мені про себе".

Ми дуже довго з нею говорили. Я не спішила йти від неї, бо я боялася, що на мене там чекає оте цькування. Вона мене заспокоїла: "Я вас запевняю, що більше ви в цю лікарню не попадете, незважаючи на старання наших лікарів. Вибачайте наших лікарів – вони теж з примусу".* (Слід поіменно назвати цих лікарів. 20 червня 1980 року проф. В.М.Блейхер та лікар А.Г.Коропова визнали Оксану Мешко здоровою. Після письмової скарги О.М. від 7 серпня до вищих радянських інстанцій консиліум у складі заступника головного лікаря Л.А.Чарочкіної, завідувача медчастиною Н.І.Верґун, завідувача відділом Є.І.Ястреб і лікаря А.М.Паторжинської підтвердили цей діагноз. У 90-х роках Неля Іванівна Верґун була членом Асоціації психіатрів України, створеної Семеном Ґлузманом. Її стараннями реабілітовано багатьох репресованих каральною совєтською  психіатрією. – Ред.).

Вийшли ми. Вона провела мене до виходу тут, біля Кирилівської церкви вниз до східців. Попрощалася зо мною і пообіцяла, що вона не дозволить, щоб це повторилося. Між іншим, дала кілька адрес лікарів, до яких я мала звернутися. Це десь на Дарниці, зараз уже не пригадаю, це якийсь корпус.

Таким чином я не попала вдруге до лікарні. Я зрозуміла, що моє перебування на волі найкоротше. Таку ж телеграму послала своєму синові, і сама вже була готова. А тим часом щодня ходила в школу до свого внука – він був тоді в першій клясі. Я була з ним на маленьких перервах, а на великій перерві брала його з собою, ходили в парк, сквер, десь його підгодовувала, розмовляла з ним. Чудово було – осінь прекрасна. Ніколи не забуду!

 

ОСТАННІЙ ТРУС

І ось 12 жовтня 1980 року до мене приїхали з трусом. Трус провадили так, як завжди, перевіряючи все – всі шафи, всі дивани і столи. Вистукували стіни, підлогу, льохи, горище, врем'янку. Всю землю копали й перекопували. Вже не порахую, скільки разів так було. Але чого шукали – ніколи нічого не знаходили. Поїхали пізньої ночі.

Я відчинила всі вікна свого дому, щоб провітрити. Я взяла швабру і облила водою підлогу своїх трьох кімнат, помила. Вже було майже під ранок. Я не могла заснути. Мене переслідував оцей страшний запах. Ці люди особливо пахнуть. Особливий запах від цих чоловіків: чи то тютюн, чи то перегар, чи вони морально розкладалися десь зі свого нутра, але такий запах мене постійно переслідував. Я не перебільшую – я кажу вам про своє суб'єктивне враження.

В.Скрипка: Але то правда! Там і сукно, і портупеї, і кабінети, і, може, якісь внутрішні флюїди... Навіть потіння може бути специфічне. Це така функція. Може, якась злоба в них є, а злоба породжує не такий піт, як у людини добросердої та благої. Мабуть, ви праві.

О.Я.Мешко: От ви знаєте, що це не вигадка. Я маю дуже гострий, розвинений нюх. Змалечку. На квіти, на повітря, на все. Я бувала в концертних залах, у людних установах, але такого запаху ніде не відчувала. Ці люди мають специфічний запах. І я, втомлена тим трусом, тим допитом, тою зневагою, тим особистим трусом, коли я не дозволяю, по закону! Коли в домі роблять трус, то в них мусить бути ордер ще й на особистий трус. А вони приїздили без ордера на особистий трус, але приводили з тюрми своїх жінок-наглядачок, вони примусово стягали з мене все, а я кричала. Після такого хвилювання я ще брала швабру, відро води, мила підлогу і тоді лягала. Аж під ранок трохи заснула, забулася, снодійне випила.

 

АРЕШТ

Стук у двері. Це було 13 жовтня 1980 року. Глянула у вікно – КДБ. Я хутенько вдяглася, відчинила їм двері. Бо я їх у Київському КДБ дуже багато знаю – скільки людей перебуло в мене! "Ідемте до КДБ на допит". – "Та вчора ж це все було! Для чого сьогодні?" – "От сказали вас привезти. Але  хутенько, ніколи, слідчий кудись збирається..." – Я кажу: "Він мене почекає".

Я зрозуміла, що моя воля скінчена тут. Зібрала те, що необхідно одразу, коли людина опиняється за ґратами. Це вже вдруге... Як вам відомо, я в часи сталінщини відбула 10 років. Мене брали на вулиці, але проїжджали через браму на Ірининській вулиці, яка має особливу музику скрипу.* *(В'їзд до КДБ, що на вулиці Володимирській, 33 – з вулиці Ірининської. – Ред.). Довгий темний тунель. І зачиняється вона за людиною навіки. Я знала, що мені це вже загрожує. Я стала шукати найнеобхідніші речі. А той же кат ходив за мною і казав: "Навіщо вам ото? Яку білизну? Що вам треба? Ми вас привеземо, ну, може, через годину, дві, не більше". – «Та не заважайте, дайте мені можливість узяти те, що необхідне". Взяла книжечку, зібрала свої окуляри, зубну щітку, рушничок, пару білизни, замкнула вікна, двері і пішла.

Я вже не повернулася сюди.

Я прийшла в кабінет свого слідчого Селюка. Це був той слідчий, який провів слідство Василя Стуса. Це той слідчий, на якого Василь Стус скаржився в суді, що його катували в тюрмі.

Я ввійшла в кабінет і побачила прокурора. Я його знала – безрукий. Ой Боже мій, зараз не можу згадати його прізвище...* *(У вироці О.Мешко прокурором значиться Погорілий В.П. – Ред.). Він представився. Але я його вже знала. Я до нього звернулася з протестом, з такими словами: "Найперше, користуючись нагодою, заявляю протест прокуророві як член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод проти тортур, яким піддали Василя Стуса, про які він заявив у суді в присутності своїх свідків – Коцюбинської та інших".

Прокурор мій знітився і поглядав на Селюка.

"Це перший протест. Другий протест – я, будучи психічно здоровою людиною, відсиділа у психушці 75 днів. Звільнена як психічно здорова, але ніхто не вибачився. І зробили це з дозволу чи з розпорядження, під натиском, точніше, КДБ. Везли ніби на допит до слідчого Берези в обласний відділ КДБ, а привезли у психушку. З порушенням будь-яких законів – помістили примусово. Це другий мій протест.

І третій: я вимагаю, щоби мені надали аудієнцію з головою республіканського КДБ Федорчуком. Розмовляти не буду. Тільки після аудієнції, в залежности від того, що ми з ним удвох вирішимо".

Селюк заперечив те, що Василя Стуса піддали тортурам у стінах закритої тюрми КДБ на Короленка, 33, тобто на Володимирській вулиці. Заперечив також, що єсть такий слідчий Береза в обласному відділі. Це була брехня. І перше, і друге. А прокурор це приймав, як виправдання Селюка і мій наклеп на порядного слідчого. А щодо моєї аудієнції з Федорчуком, то Селюк саркастично сміявся і казав: "А так він і має час з вами бесіди вести!" – "То я, – кажу, – з вами бесіди вести не буду – це в мене передумова, щоб починати бесіди з вами".

Поки точилися ці розмови, прокурор неспокійно поглядав на годинник, а тоді звернувся до Селюка: "Ви вибачте, я вже запізнююся: зачиняється магазин, а моя дружина діабетик, треба їй купити діабетичні хлібці". Я обурилась: "А чи вам відомо, що я теж діабетик, а ви мене ось тут затримуєте так довго? Я прошу звільнити мене звідціля. Ви йдете – і я буду йти". – "Е, ні. Ви ще маєте скінчити розмову з Селюком, а я вже пішов. Бувайте здорові". До Селюка так привітно і до мене кивнув головою. Вийшов.

 

СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Тільки прокурор вийшов, Селюк зразу змінив свою міну доброзичливості, пішов, відчинив дверці свого сейфа і витяг папірець. Дав мені прочитати: республіканський прокурор Глух – він уже в землі лежить, молодший і здоровший за мене, напевно, а пішов раніше, – підписав мене запроторити до судово-медичної експертизи на обстеження. Я обурилась: "Але ж тільки два тижні* (місяці. – Ред.) тому мені зробили обстеження, я пройшла комісію як психічно здорова людина, тобто як осудна! Чому ж ви знову хочете піддати мене такому знущанню? Над моєю людською особистістю, над моєю гідністю! Чому ви нищите мені здоров'я?" – "Поїдемо. Поїдемо, збирайтеся без довгих розмов".

Ми сіли в машину. І ще три лобуряки, здорових чоловіків, а четвертий шофер, везли мене в отій машині, довгій, стрекотливій, що як їде, то всі машини її пропускають. Я не знаю, вона, напевне, має якусь назву.

Ми приїхали в республіканську лікарню, у закритий двір психоневрологічного диспансеру судово-медичної експертизи. Ворота відчинились. Ми зайшли у двір. Вони побігли два, а третій зі мною залишився. Побігли домовлятися з завідуючою відділом. Довго їх не було. У машині було душно. Я попросила відчинити двері. Він ніби змилосердився, той третій, відчинив. Я скористалась тим, що двері відчинені, і вийшла. Він теж вискочив за мною, обурений, що я веду себе не дисципліновано. Я відійшла від нього до клумби. Там ціла клумба... Ця осінь... Так гарно цвіли квіти. Я вирвали кілька квіточок. А він почав на мене кричати: "Не можна, ви не маєте права рвати тут квіти, нищити клумби!" Я дивилась на квіти, щоб не слухати його. Він хотів нав'язати якусь розмову – я сказала: "Та замовкніть ви, нарешті, я вас не слухаю, я думаю". – "Ну, як ви думаєте, то пам'ятайте, що сьогодні 13 число!" Кажу: "Я не забобонна, це КГБ забобонне, бо воно боїться розплати, а я не вчинила нічого, щоб чекати на себе розплати Божої".

Прийшла завідуюча, запросила нас у приймальню. Вона мені оголосила: "За постановою прокурора Глуха я беру вас на обстеження". Я обурена кричала: "Доки? Та я ж тільки 2 тижні, як з вашої лікарні номер 3, у завідуючої Лютої була! Та поверніться, візьміть же мою картку, візьміть історію хвороби, як ви її називаєте. Подивіться – я ж пройшла комісію, а зрештою, якщо я мушу ще раз пройти, то моє право – мені витлумачували моє право – пройти його амбулаторно, тобто я буду вдома і буду приходити на обстеження в призначений час". –  "Я не можу цього зробити – ось тут товариші заперечують, це ви з ними говоріть". – "Я? Я в них маю просити закону – у законопорушників?! Я до вас звертаюся, ви ж лікар!" – "Я не можу". – Викликала санітарку. Санітарка вже несла на руках вилинялий, драний халат і взуття, покликала мене в кімнатку переодягтися. Я глянула на тих двох «товаришів» – один у чині майора, другий штабс-капітан – стояли і дивились на мене. Я, як педагог, як людина, що довгий вік прожила, розуміюсь на людях – я подивилась на них, скільки в них було злорадності! Подумала: я їм нічого, ніякої шкоди не зробила – і чому ж вони радіють? Я їм доводилася за віком бабусею...

Переодяглася... Вийшла, в потворній тій одежі. Як психічно хворій людині – вибирають саме дрантя. Не глянула на них, а тільки почула, як вони обидва речитативом: "До побачення. Бувайте здорові, Оксана Яківна!" Такими веселими, радісними голосами. Що ви хочете від цих людей? Невже ви хочете їх перебудувати? Чи можете ви сподіватися на їхнє духовне оздоровлення? Вони ж ніколи, ніхто з них не був покараний!

У тому приміщенні судово-медичної експертизи, що охороняється міліцією, була одна жіноча палата на 4 койки, під замком, і кілька палат для чоловіків. Нас замикали. І тільки медбрати нас обслуговували. То справді карний елемент, люди морально обкрадені. Самому навіть у коридор вийти не можна було – ключі у медперсоналу. На мене напав стан такого озлоблення, страху, протесту, той стан, коли ти безпомічний будь-що зробити. Зв'язана по руках, людина під вартою, людина під наглядом, людина підневільна...

Я ще, на ту біду, там і захворіла на запалення легенів, бо я обливалася по двічі на день холодною водою, щоб якось нервову систему свою трохи привести до ладу і бути готовою до нового бою. Це був іще один бій – бій з лікарями-психіатрами, тими лікарями, які безжально за вказівкою каральних органів – МВС, КДБ – відправляли людей на примусове лікування. І найгірше, звичайно, було тим людям, що були засуджені за політичними мотивами. Скільки їх пройшло через цю установу! Тут, як я знала, перебував і Юрій Литвин, привозили і Василя Стуса, була й Надія Світлична! І кого-кого тільки не випробовували на його психіку з однією-єдиною метою – не судити, а відправити на примусове лікування, де руйнують психічне здоров'я людини і де людина може сидіти довіку, до гробової дошки.

Я мала там запалення легенів, тому вони почали мене лікувати, а на комісію в зв'язку з цим не посилали. Я вимагала, щоби мені прискорили комісію, але ж – «до одужання». Мав мене комісувати лікар Ліфшиць. Як потім мені стало відомо, вже десь пізніше його вбили на території цієї лікарні, вбив карний елемент, люди, які були незадоволені ним, що він комісував їх осудними. Бо всі карні, справжні злочинці, воліють, щоби їх визнавали неосудними. У такий спосіб вони швидше вириваються з неволі. Його вбили прямо серед двору – це я знала. Ну, але до того, коли він мав мене комісувати, мені розповідали про нього медбрати, що він уже на пенсії, за національністю єврей, хороший психолог, хороший спеціаліст і дуже суворий. Я не боялася його суворости, а тільки спішила, як би це швидше. І написала на передачі, яку мені принесли, листочок, що я затримуюся тут у лікарні в зв'язку з тим, що я застуджена і Ліфшиць ніби хворіє, і я вже жду одужання Ліфшиця, як Бога. Я думаю, що саме ця записка насторожила тих моїх опікунів, наглядачів, що це, може, один із тих людей, що я його знаю чи маю з ним якісь зв'язки.

І ось в один прекрасний день – я так довго цього чекала – мене викликають на комісію. Я ввійшла в довгий зал. За столом сидів чоловік – високий, огрядний, ну просто хоч малюй з нього гайдамаку. Думала: «Отакий Ліфшиць! Оце Ліфшиць!». Він заговорив до мене по-українськи, перший привітався. А я готувалася з Ліфшицем говорити по-російськи. Я навіть була подивована. Стала з ним говорити. Він так весело, невимушено спитався: "Ну, розказуйте про себе". Я засміялася та й кажу: "І ви будете мене теж питати, як усі психіатри?" – "Чого ви конфліктуєте з властями?" – Я на таке питання відповідала всім своїм психіатрам-лікарям: «А як тоді розглядати поведінку Леніна, який конфліктував не зі властями, а з цілою державою? З цілим державним урядом? Із царем конфліктував?" – Він каже: "Оце вже такі наші питання. Ви вже не зважайте, а прошу, відповідайте. Розказуйте все-все-все". – "Ну, якщо мені вже треба все-все розказувати, то я мушу почати з того, що я почала конфліктувати з властями ще в 1947 році, в лютому місяці, – я була заарештована ні за що, ні про що. Інкримінували мені, ніби ми вдвох із сестрою мали намір убити Микиту Сергійовича Хрущова. Та хоч він і власною смертю вмер, але прискорили її таки не ми, а ті, що дуже опікалися ним. Я відбула 10 років, реабілітована, повернулася додому до хворого сина, мала тільки одне бажання – поставити сина на ноги. І після реабілітації повірила в можливі зміни. Бо коли я була заарештована і засуджена на 10 років – не вірила в зміни. А це була якраз хрущовська, як її називають, відлига, коли було покінчено з масовим терором. Отже, я повірила. Але як я помилилася! Не так багато минуло років, як у 1972 році був заарештований мій син, у числі багатьох українців – творчих людей, письменників..."

В.Скрипка: То це був Ліфшиць чи хтось інший?

О.Я.Мешко: Це не був Ліфшиць. Виявилося, що Ліфшиця відставили, не довірили йому мене комісувати. А комісував мене професор психології, викладач медінституту і заступник головного лікаря лікарні імені Павлова. Він українець.* (*Далі Оксана Яківна називає його – професор Безпальчук. – Ред.). Він поставився до мене як лікар. Я йому все розповіла. Найбільше, звичайно, зупинилася на тих подіях, які відбулися в 1972 році, на арештах. Розповідала, захопившись, не думаючи, як він оцінить. Він так умів поставити питання і так щиро вмів говорити, що на якийсь момент я навіть забула, що я комісуюся. Я говорила з ним як з людиною, якій хотілося розповісти те, про що не писалося в пресі, те, чого люди не знали, те, що відоме було тільки КДБ, закритому судові та тим закритим установам, "учреждениям", де людей карали до гробової дошки.

В.Скрипка: Він один був чи там ще були лікарі?

О.Я.Мешко: Була завідуюча цього відділення, була лікар, яка мене перевіряла, і ще одна. Отже, там було три лікарі, він четвертий. Нарешті він мені сказав: "Ну, все". Звернувся до завідуючої відділом і каже: "Скажіть їй зараз". Вона каже: "Я зайду до неї в палату і скажу". А він: "Та зараз скажіть!" А вона мені каже: "Можете йти, Оксано Яківно". Я встала йти. Мені хочеться спитати: ну як? Але мені соромно, що хочу спитати, чи я не психічно хвора. Уявіть собі, чи могла я спитати? Мені стало соромно за те своє бажання спитати його... Я ще й озирнулася там – і не спитала. Провів мене медбрат у мою палату і зачинив.

Але моя завідуюча не прийшла ні цього дня, ні наступного, і так п'ять днів підряд. П'ять днів я божеволіла, конала – а що, як визнана я неосудною? А що, як я поїду на примусове лікування? А щойно перед цим один з медбратів затримався в мене в палаті, бо якраз я під той час була сама, і розповідав мені своє вражіння від  Дніпропетровської примусової психлікарні, куди він після комісування відправив цілу партію карних злочинців.

В.Скрипка: То Ігрень, знаменита на Дніпропетровщині.

О.Я.Мешко: Він мені розповів, що коли зайшов з тими хворими, яких супроводжував, до брами, як зачинилася та брама зі скрипом і гулом... Каже: "Я тільки медик, я тільки супроводжуючий – а в мене йойкнуло серце! Отаке психологічне враження виникає, коли ступаєш на подвір'я тієї лікарні". Коли він здав цю партію і його випустили, то, він каже, тільки тоді відчув різницю між становищем людини, яка постає перед такою неминучістю, у якої немає вибору, вона мусить приймати те, що їй нав'язують, – і людини вільної.

Під враженням розповіді цього медбрата я пробула 5 днів. Стукала в двері, викликала медбратів, щоб вони мені дали ліків чи чогось, а насправді питала: "А завідуюча є?" – "Ні, немає". – "А де вона?" –  "Вона мусить бути". – "Як прийде, покличте її". Потім знову кличу: "Приходила?" – "Ні, нема. Дзвонила". – Одного разу приходить сам медбрат і каже: "Вона дзвонила і сказала, щоб ви не хвилювалися – все ніби так, як ви домовлялися". – "Як ми домовлялися? Я не знаю, що вона має на увазі!"

Отже, на п'ятий день вона ввійшла до мене, привітно зо мною привіталася, спитала про здоров'я і сказала: "Ну, збирайтеся – за вами приїхали з КГБ". – "З КГБ?" – "Так". – "Ну, слава Богу! Значить, я їду в КГБ?" – "Ну от бачите – а ви дарма хвилювалися". – "А чому ви мені не сказали?" – "Я не мала часу. Збирайтеся". І до санітарок: "Випрасуйте одяг Оксані Яківні, щоб вона пішла так, як прийшла до нас".

Ми ще з нею говорили, поки санітарка мені прасувала. Я ще вдягалася при ній. Вона мені чи з жалем, чи зі співчуттям, чи з бажанням допомогти каже: "Ви не гнівайтесь, я вам одну пораду дам". – "Прошу". – "Ну, будьте більш поступливою". – «Доктор, що ж ви мені радите? Ви психіатр, я проходила тут обстеження – і ви не зрозуміли, що перед вами людина, яка не робить поступки своїм ворогам? Їм допомагати – чинити разом з ними злочин не тільки щодо себе!"

Ми попрощалися з нею. Я вийшла. Один із тих, що мене привозив, тут і зустрічав. Ми їхали в тій стрекотливій машині. Я сердилася, говорила йому всякі прикрі речі, говорила що хотіла, що накипіло.

 

СЛІДСТВО

Не в камеру мене привели, а завели прямо в кабінет до Селюка. Я ввійшла. Ще там сидів один. Уже їх троє. Вони дивилися на мене. Я відвернулася. Селюк каже: "О, вона вже й не вітається зі своїм слідчим?" – "А хто мій слідчий?" – "Я". – "Це ви? Селюк?" – "Так". – Кажу: "Ну що ж, скінчилася експедиція в радянське демократичне право!" – "Будемо писати протокол". – "Не будемо! Ніяких протоколів, ніякого допиту! Ви мене ввели сюди силоміць. Піти звідціля вільно я не можу, але я вільна з вами не говорити. Я з вами говорити не буду. Хоча б у зв'язку з тим протестом, який я заявляла. Ви застосували тортури до Василя Стуса". – "То неправда, Оксано Яківно!" – "Я вірю Василеві Стусу. А вірити вам у мене нема підстав!"

Я пробула там три місяці. Я не підписала бажаних їм протоколів. Я підписала єдиний протокол, перший, який мав підтвердити, що це я, Оксана Яківна Мешко, народилася там-то, жила там-то і т.д. – установочні дані, а також що я належу до Української Громадської Групи. Що я і всі, хто належав до неї, не зробили злочину, а сприяли виконанню Гельсінських угод, які Брежнєв підписав. Мені потім стало відомо, що то, здається, не Брежнєв підписав, а Підгорний чи хтось інший, не пам'ятаю.

По двічі на добу викликали на допити. На обід відправляли в камеру, після обіду знову викликали, багато разів тримали мене й під час вечері, затримували мене на допитах. Я ніколи вчасно не повечеряла – мої сторожі підігрівали мені ту вечерю. Я мусила при зустрічі з прокурором поскаржитися, тільки тоді вони перестали мене тримати ввечері. Вони просто брали мене "на измор".

Спеціально підсадили до мене одну стукачку. Вона цілу ніч читала, бо вдень спала. Як вона засинала, книжка падала, я будилася від стуку, від шелесту паперу, від її поворотів. То було спеціально. Я пам'ятала її прізвище, і як дивно, що я його забула. Мабуть, тому, що ту людину прикро дуже згадувати.

 

СУД

Отже, через 3 місяці відбувся суд.* (*Безбожники з особливим цинізмом призначили його на Різдво Христове: 5 – 7 січня 1981 року. Рідні про початок процесу не повідомили. – Ред.). Суд закритий. Мене привезли на тій же машині. Вона до того призначена. Від КДБ, з Володимирської, 33, до суду один квартал. Везли як на пожежу. І завозили мене не з парадного входу, а з двору – там пожежне депо. Паркан, високі ворота. Заводили мене з чорного входу, де вузькі виті пожежні східці. Я обурювалась: чому мене водять чорним ходом? Вони хотіли мені допомагати – я відштовхувала їхні руки, дерлася сама як на гору, нервово виснажена безсонням, умовами, харчуванням, наглядом, допитами. Але йшла вгору сама. Не хотіла їхньої допомоги ні попереду, ні позаду.

То була маленька така зала, закрита. У мене були дві сторожі. Одна – та, що виділяло МВС, охороняє коридори та вхід. Друга – з КДБ. Їх завжди було троє – два чоловіки й одна жінка. Коли починався суд, то один стояв біля мене, біля тої загорожі (три дні був суд), а другий стояв на дверях, нікого не впускав. А там же ще й сторожа МВС була. Та жінка трохи поодалік. Коли виїжджали на суд, то лікарка з їхньої кадебістської закритої тюремної лікарні «накачувала» мене, щоб я трималась на ногах. Давала мені те, чого навіть не можна було – збуджуюче серцеву діяльність, коли мені, навпаки, треба було інше. Але мене «накачували», напували, щоб я там сиділа і виглядала молодшою. На цьому весь час наголошували, що я фізично молодша за свій вік.

У мене був і адвокат, Руденко, якого я не хотіла, але мені його нав'язав КДБ, бо в мене не було кому ходити за адвокатом. Навіть не передали невістці. Може б, вона могла знайти адвоката. Вони самі це зробили. Я того Руденко пам'ятала як адвоката. Про нього слава була непогана. У шістдесятих роках він когось там ще й захищав, і ніби непогано захищав. Тому, коли вони мені його привели, я згодилася – хай це буде мій адвокат. Та й мені слідчий сказав: суду не може бути без адвоката. Я не хотіла адвоката, але під тиском згодилася. Адвокат, як відомо, теж сидить у залі. Кажуть, що на політичних процесах вони часом поводять себе, як другий прокурор. Цей не був другий прокурор, але він поводився так, як глухонімий: присутній у залі, бачить, але не чує і не говорить.

Коли мене вперше привезли на суд, я хотіла скористатись своїм правом на відвід прокуророві чи судді, бо я перед цим мала консультацію, що підсудний має на це право. Я вирішила заявити відвід прокурору. З цим прокурором у мене вже була зустріч, про яку я говорила. Але була ще й раніше, у Верховному Суді, коли судили Коваленка.* *(Учитель з Боярки, що під Києвом, Коваленко Іван Юхимович, заарештований 13 січня 1972 року, суд відбувся 6 – 11 липня з участю того ж безрукого прокурора, тобто, Погорілого В.П.. – Ред.). Я була на суді Коваленка. Не завжди, але часом можна було туди попасти. Отже, я вже знала його з негативного боку, в мене були підстави дати йому відвід. Я заявила відвід. Мій суддя Мацько (здоровий, молодий ще дядько – вже немає живого, помер, чогось вони недовговічні) – Мацько зробив таку міну, що вимогу мою треба обміркувати за закритими дверима. Вони вийшли і, напевно, там за стіною сміялися з моєї наївності, з мого бажання використати писаний закон, який ніколи ніхто з них не приймав усерйоз.* *(У вироці головуючим на суді значиться Даценко І.А. – Ред.).

Так і сталося. Коли вони повернулися, то Мацько сказав: "Відвід ваш не беремо до уваги, він не обґрунтований". Хоча я обґрунтувала досить порядно. Я пожаліла ще, що я не заявила відводу самому Мацьку, щоб його просто подражнити – хай би він іще раз вийшов. Те, що я заявила відвід прокурору (його прізвище Погорілий), так його розізлило, що він уже, коли треба було сказати ту прокурорську промову, то він поспішав, сам тягнув ту кафедру, йому допомагали, йому не терпілося пережити ту перерву. Він читав довгий такий матеріал – що було в Західній Україні, про Бандеру, про УПА, про Петлюру. Про кого він тільки не говорив, але мало сказав про мене, хоч вирок написали великий – на 12 аркушах був надрукований.

В.Скрипка: Оксано Яківно, я переб'ю. Те, що він казав про УПА, про Бандеру – він, як психолог, розрахував, що то ж і про вас. Нещодавно в газеті запитали – з Брянська, здається: "Що воно все: антикомуністи, якісь неформальні організації, що проти партії? А може вони праві, що критикують партію?" І що, ви думаєте, йому відповів у "Правді" днів 4 – 5 тому Юрій Жуков, відомий Герой соціалістичної праці, журналіст, такий тертий калач? Я сам не читав – чув по радіо в огляді преси. Про НТС говорив те саме, що ваш прокурор про УПА та про Бандеру. Витягнув те старе луб'я і вивернув так, щоб люди зрозуміли, ніби НТС і неформали – це те саме. Так що нічого дивного в тому нема, вони дуже ординарні в цих справах.

О.Я.Мешко: Мій адвокат сидів, як у рот води набрав. Але ви думаєте, що він просто сидів, у стіну дивився? Нічого схожого. Він працював над матеріалами свого чергового суду. Робив якісь начерки. Він навіть не чув, який мені ліпили строк: півроку таборів і 5 років заслання. І строк відрахували з моменту арешту, тобто з 1 грудня. Але справа в тому, що 5 днів вони мене незаконно тримали в судово-медичній експертизі, ще не було ордеру на арешт. Я мусила про це сказати.

Повернуся до цього. КДБ не мало наміру мене арештовувати – КДБ мало намір запроторити мене як неосудну на примусове лікування. І не думали, що Безпальчук, професор-психіатр Безпальчук осмілиться порушити їхнє намовляння чи натяки зробити мене неосудною. Він – спасибі йому, дай йому, Боже, здоров'я! – він мене визнав осудною. Але був розрив 5 днів.* (*Справді, строк покарання, за вироком, рахувався з 1 грудня 1980 року. До строку зараховано час перебування в психлікарні – з 14 жовтня по 25 листопада, а 5 днів О.М. тримали під вартою без будь-яких підстав. Адвокат Руденко навіть цього не зауважив судові. – Ред.). Між іншим, вони не мали права вдруге посилати мене на судово-медичну експертизу: я могла вільно пройти її в амбулаторному порядку. Це все робилося для одного: посадимо її в психушку.

Я пройшла 3 дні суду – перший, другий і третій, з перервами. На третій день вони вже тільки зачитали вирок. Читали довго – бо 12 друкованих аркушів! Якби ви мали перед собою,

О.Я.Мешко: якби ви тільки його перечитали, то за тими всіми злочинами, які перераховані у вирокові, мала б стояти не одна людина, а ціла група або титан, якому під силу виконати це. Я навіть реготала. Я там діяла на підрив радянської влади – стереотип: і виготовляла, і распространяла, "подрывала советские устои"... Отаке, 12 аркушів – це ж треба було отаке от писати! Але не дали мені цього вироку на руки.* *(Копію вироку Оксана Яківна одержала в Київському суді, повернувшись із заслання. Вирок написаний хоч і малограмотно, але українською мовою. Він, хоча фіксує лише частину діяльности, засвідчує, що «підсудня», як там написано, вела справді титанічну роботу, яка немалою мірою спричинилася до падіння радянської влади. Вирок опубліковано у брошурі: Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. К.: Вид. УРП, 1996, с. 48 – 56, а також у виданні: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харків: Харківська правозахисна група. Фоліо, 2001. Т. 4, с. 185-194. – Ред.).

ЕТАП

Повезли мене в етап... Намовили мене... – от чого не хотіла і розуміла, що це зайве! – намовили мене писати касаційну скаргу. Але сказали, що касаційна скарга розглядається протягом трьох тижнів. Ну, думаю, три тижні – хоч у тюрмі вже мені не хотілося бути, але як би я себе не затримала в тюрмі з цією касаційною скаргою. А то закрита тюрма республіканського КДБ: це вже гіршого й страшнішого немає нічого. Але, кажуть, це недовго. Так намовили мене. Думаю: це ж буде ще одне побачення... Отак я зробила дурницю: я повірила. Вони скористалися цим, затримали розгляд моєї касаційної скарги – спеціально, щоб тримати мене в тюрмі. А тим часом перевели мене в лікарню Лук'янівської тюрми.

Лук'янівська тюрма, як відомо, охороняється добре – і ґрати, і паркани, і нагляд відповідний. Але під моєю палатою ще сиділо двоє чергових, які постійно мінялися. Скільки ж це витрачено людино-годин, щоб утримувати мене! А тримали мене там досить довго. Виділили спеціального лікаря, який приходив у присутності того наглядача, що за дверима. Я обурювалася – лікар хоче мене слухати, я вимагаю, щоб той мужчина пішов. Він каже: "Я за своїм долгом повинен бути присутній". Я сказала: "Я не дозволяю, лікарю, щоб ви мене оглядали. Хай би то була наглядачка". «Але сьогодні наглядачка вихідна. Я відвернуся». – Лікар мовчав – лікар підкорявся їм цілком.

Лікар мене лікував – у мене був високий тиск. Очевидно, що з таким тиском відправляти в етап не можна. Але я не думаю, щоб вони цим журилися, і в мене єсть докази цього. 8 березня 1981 року ще я була в Києві. У мене був серцевий напад, страшний серцевий напад. І то вже бувало кілька разів. А в цей час чергував головний лікар цієї лікарні. Він прийшов, оглянув мене, вислухав і каже: "Если бы ваше начальство согласилось, мы бы могли вас актировать по состоянию здоровья – я не представляю себе, как можно вас везти на этап". Що в мене було тоді з серцем, я не знаю. Очевидно, то був дуже важкий стан.

Так мене протримали там, по-моєму, до 10 чи до 13 березня. А 13 березня повернули знову в закриту тюрму КДБ.* *(У листі з заслання О.М. пише: 17 березня 1981 року. – Ред.). Показали мені відповідь на мою касаційну заяву, дали мені її, щоби ознайомитися з результатами. Я мала право ознайомитися з протоколом ведення суду. Я побачила, що в записах допущені помилки (не на мою користь, безперечно). За законом, я маю право внести відповідні поправки. Я стала писати ті поправки, а тут мені оголошують: «Сьогодні ви їдете в етап». Я написала тільки якусь п'яту сторінку. А викривлення перебігу судового процесу були дуже великі. Я кажу: «Поки я не скінчила, нікуди я не поїду – мені ще потрібно сьогодні до закінчення, хай це буде завтра». Головний наглядач каже: "Ви поїдете зараз!" – Кажу: "Я не поїду, бо я не скінчила". – "Якщо ви хочете, щоб я вас спустив по східцях, то я вам це зроблю! Майте на увазі. Пишіть-пишіть".

Я тоді всі записи, які зробила, які були мені потрібні до роботи, – певна річ, везти їх із собою не дозволено, їх забирають, – я їх стала рвати, нищити, вкинула в парашу. Зібралася.

Мене посадили в міліцейський фургон і повезли. Куди – ніхто нічого не сказав. Везуть тебе завжди, наче ти якийсь товар, а не жива істота. Не кажуть куди. На вокзалі посадили в потяг – у вагонзаках везуть, що колись вони звалися столипінськими. Але Солженіцин добре описує вагон столипінський і вагонзак – між ними є різниця. Таких великих етапів, які збирають вони, не буває – і харчують, і воду дають. Кип'яток дають тричі, двічі – холодну воду з якогось брудного відра. На оправку ведуть тільки двічі – хоть просись, хоть не просись.

На другий день вийшла перед тюремною брамою великою. Оглянулася на високу огорожу – цементна стіна. І здогадалася: я на Холодній Горі в Харкові. Коли відчинилася брама і я пішла зі своїми пожитками, мої очі неначе пеленою закрило, сльози потоком! Я знала, що десь через цю браму в 1920 році провели мого тата, Мешка Якова Павловича, 42-літнього мужчину, якого потім тут же десь розстріляли. Десь у братській могилі він похований. Я знала, що він загинув на Холодній Горі. Уявивши, як він проходив через цю браму, я неначе вступала в його сліди. Через цю браму пройшов і мій небіж Василь Худенко. Мій зять, чоловік сестри Михайло Худенко. Дружина Василя Худенка – Надія Кандиба. Мій дядько Олександр Петрович Янко. Мій другий дядько Дмитро Петрович Янко... Скільки ще пройшло тут моїх родичів, яких я, може, і не знаю, що вони пройшли саме через це українське аутодафе – Холодна Гора?

Я повинна була попасти в камеру пересильних. Але мене повели не в камеру пересильних, а десь униз. Без ліку східці... Без світла – тілько штучне освітлення, глибокий підвал. Відчинили двері. Я ввійшла в камеру. Маленька камера. Подвійні нари. Малесенький столик, вкручений у цемент, і такий же стілець. Без опалення, холодна, сира і ледь-ледь освітлена – може, то 15 свіч лампа. Я зрозуміла, що я в карцері. Я ж їду в заслання. Мене везуть в етап, я повинна в етапній камері для пересильних бути. Я стукала, кликала – наглядач навіть не підходив. Далеко чути було його глухі кроки, але не підходив. Тільки тричі давали в те віконце хліб, кип'яток, їсти якусь бурду. І коли-не-коли те віконце ворушилося: за мною навіть і не дуже дивилися.

Я вимагала викликати лікаря. Лікар прийшов на третій день. Три дні я не спала – я не могла заснути від холоду, там не було нічого, тільки металеві нари і голі дошки. Прийшла лікар, зайшла в камеру – в теплих чобітках-валяночках, полушубок і така велика, як ото селяни наші носять, хустка, накинута на плечі. Це було ще одне підтвердження, як тут вогко, сиро і як тут небезпечно для здоров'я. Я їй стала казати: "Я їду в заслання. Заслання дає право їхати навіть вільно – мені могли дати гроші і я могла їхати сама, як по закону. Чому я опинилася в карцері? Мені 75 років, я три дні не сплю, мені холодно, я змерзла, я тремчу. Он ви зайшли так тепло вдягнена". – "Бо я давно працюю і я хвора. Що ви хочете?" Вона по-українськи говорила зо мною. Я кажу: "Я знаю, що це є порушення і я не повинна бути тут". – "Добре, я спробую щось вам зробити. Але я хочу вам сказати, що наша тюрма переповнена, наші камери перенаселені, а у вас така стаття, що ви повинні бути окремо, без контактів із битовиками. То я повинна цілу камеру відселити в ту камеру, вже перенаселену, щоб ви були самі". – Кажу: "Я не знаю, як у вас у тюрмі – дякую за інформацію. Але закон вимагає дотримання його, і я вимагаю перевести мене в камеру пересильних". – "Я спробую".

Мене під вечір справді перевели. Камера була невелика, але, як мені потім сказав наглядач, усі заглядали в те віконце, бо це було диво, що одну людину в таку камеру ввели. Вони знали пертурбації, які перед цим були, щоб її звільнити. Але сказав: «Це недовго, ви скоро поїдете».

Щодня мені оголошували: «Збирайтеся в етап». Я одягнена сиділа зі своїми вузлами, але мене не брали. Так було кілька разів. Тоді я стала питати, що таке, і один наглядач сказав: «Не хочуть начальники етапу брати вас в етап, бо ви стара».

Нарешті мені знову оголосили: «Збирайтеся, і речі – все беріть. Вас подивляться».

Я вийшла у великий етапний двір, огороджений. Стояли в тілогрійках – цілий гурт людей. Мужчини збоку. Мене поставили сюди, ближче до начальства. Підійшов начальник етапу. Коли перекликав усіх своїх етапників, косо на мене час від часу поглядав. А тоді підійшов і каже: "Ви знаєте, що ви можете не їхати в етап?" – Кажу: "Ні, не знаю". – "Ви маєте право відмовитися від етапу. Це не я перший не хочу вас брати, бо я не хочу мертвяків возити". Він запитав щось одне, друге, я так бадьорим голосом, звичайно, з ним говорила і кажу: "Я вас попрошу: візьміть мене в етап". – "Як? Ви проситеся?" – "Так. Бо так чи інакше – в етап мене візьмуть. З України мене повезуть! З України мене повезуть... Але мучитися тут, на пересилці, мені важко. Я вже хочу швидше приїхати на місце". – "Ну, добре, як ви проситеся. Але ви впевнені, що як відмовитеся, то вас все одно візьмуть?" – "Поспитайте у них: це така стаття, що все одно повезуть – мертву, а повезуть!"

Так я з цим начальником етапу поїхала. Їхали ми перегоном Харків – Свердловськ. Ми їхали три дні. Час від часу стояли, наші вагони відчіплювали, заганяли десь там у кути. Це процедура досить довга і забарна.

Коли ми вже мали приїхати – вже знали, що до Свердловська, десь я почула між людьми, бо там були такі свідущі люди, що вже не один раз ці етапи долали, – я виявила, що в мене замочок на чобітку не защіпається. Я попросила, щоб підійшов начальник конвою. Дижурний подивувався, чому саме його. Кажу: "У мене особлива справа – скажіть, що я його кличу". – «Він спить». – «Хай потім». Я кілька разів нагадувала, нарешті він підійшов. Я кажу: "Знаєте, у мене до вас є прохання – ви знаєте, що не можна везти ні шнурка, ні бинта, нічого, то хай мені дадуть яку-небудь ганчірку, щоб я могла порвати і зав'язати свої чобітки – бо як я буду йти?" Він каже: "Ану, дайте я подивлюся – у моєї жінки все така проблема. Може, я щось зроблю". Він пішов, згодом приніс і каже: "Тепер добре. Це замок ще непоганий". Він мені полагодив замок... Я знаю про суворість конвою, я знаю про цих начальників конвою, що собі дозволяють усе... Я не хочу його хвалити, але хочу сказати, що він у даному випадку щодо мене чинив... чинив по-людськи. Уявіть собі, як же я виглядала, що навіть начальник конвою – і той зжалувався (плаче), а ті кадебісти в київській тюрмі так знущалися з мене цими допитами! І таким іншим.

Коли ми вийшли і треба було йти до Свердловської пересильної, начальник конвою взяв мої речі і дав якомусь блатному, що нічого в нього не було (сміється і плаче), він був «гол, як сокол». Він йому дав і сказав: "Неси!" Я ще подумала, що, може, я вже попрощалася з тими речами. Не сказала нічого, але засумнівалася і, мабуть, мала переляканий вигляд, але він каже: "Не бійтеся, він тут нікуди не втече" (сміється). Оце такі комедії були в дорозі.

На Свердловську мене закинули в камеру, звичайно, до блатних, бо там таке перенаселення було народу, що ніде було одну душу ткнути. Поселили мене в малесеньку камеру між блатних. Блатні мене дуже непривітно зустріли, кажуть: "Нам ще бракувало стару бабу сюди!" А самі – молоді і, можна сказати, здорові дівки. – «Нема ж місця!» – А він каже: "Вдвоем будете спать". Я кажу: "Я не буду. Не турбуйтеся, спіть окремо – я буду на підлозі". Тоді ці дівчата до мене трохи пом'якшали. Я була невимоглива (плаче). Чого постелити на підлогу? Але я була така втомлена, що зразу лягла – вузол під руки й голову, лягла, і так через мене треба ходити в туалет – там була каналізація. Отже, вони переступали через мої ноги. Їх там було, здається, четверо. То невеличка камера, якась особлива.

Стали вони питати, за що я. Я подумала: не буду їм казати за що, бо невідомо, яка то буде реакція. Кажу: «За взятку». – "А велику взятку?" – "Ні, невелику" – "А скільки?" – "50 рублів" – "О, стоило за 50 рублей?!" – Ці дівчата мої були одна з Харкова, друга десь з Одеси – це такі вже проханжеївки були, що у них під ногами все горіло. "В 75 лет – и за взятку? Ну и звери же такие!" Наматюкали вони тих всіх моїх слідчих, облаяли... (Сміється).

А потім мені стало погано – я зомліла. Вони зауважили це. Як зауважили, то злякалися – вони всі страшенно забобонні. Злякалися, що я тут можу умерти в їхній камері – а це погано...

В.Скрипка: Погана прикмета.

О.Я.Мешко: Погана прикмета! (Сміється). Стали вони гупати в двері. Я не догупалася б – я не в силі була підлізти до тих дверей, я просто лежала і все. Стали лікаря викликати. Не підходять на їхні виклики. Як стали вони всі разом гукати! Я вже очуняла, злякалася, кажу: "Ой, Боже, не стукайте так дуже, бо, може, ще й покарають вас". – "Хай заберуть вас – чого вони нам мертвяка підкинули?"

Прийшла лікарка. Подивилася на мене, поміряла мені тиск, покликали швидше санітарок. Я вже ногами тільки перебирала, а санітарки мене привели в якусь їхню лікарняну кімнатку невеличку. Я думаю, що лікарня там немала, але за якимось статтями сортують людей. Отже, вони привели – восьмеро нас там було. Ті всі люди допомагали, працювали, обслуговували «окремі корпуси». Що ж то були за «окремі корпуси»? Виявляється, що там, у Свердловську, сиділи різні адвокати, юристи, судді за якісь свої злочини. Чи то хабарі, чи що там, я не знаю. Ті жінки мені розповідали, які вони чемні люди, як з ними легко працювати. Вони там збирали у них брудну білизну, розвозили їм їжу, пресу приносили – бо це була та привілейована частина в'язнів, які здійснювали радянське судочинство, але були покарані. Скільки їх було, не знаю – очевидно, досить чимало, бо то був цілий окремий коридор.

Мене там стали лікувати, трошки відходили.

Наступний етап. Тут в етап узяли без будь-якого тертя. З цього Свердловська, в якому я пролежала десь днів 10, поки лікар дозволила везти в етап, мене повезли... От забула, що по дорозі перше, треба глянути карту. Бо я була в Красноярську і в Іркутську – то що перше? По-моєму, Іркутськ.* *(Таки Красноярськ. – Ред.). Я поїхала в Іркутськ.

В Іркутську – не без пригоди. Ввели мене в велику етапну камеру. Люди лежали на підлозі, під нарами, в проходах, переступали отак одне через одного. Надзиратель ввів мене і звернувся до людей: "Вы нас все упрекаете, какие мы бессердечные люди. Вы люди гуманные, добрее нас – вот старухе уступите место". Ніхто не поворухнувся і ніякого висновку з цього не зробив. Він недовго намовляв – повернувся й пішов. Я довго сиділа там на лавці – довгий такий стіл і лавки такі довгі. Довго сиділа, потім якась там одна худенька жіночка каже: "Ось тут вікно, то тут холодно, кватирка не засклена – може, тут примоститеся?" Я була дуже рада, хоча все-таки на мене трохи вітром дуло. Я в теплій одежині вдягнена, тільки роззута, так там і лежала.

У мене високий тиск. Ліки привозять медсестри під віконце. Кожен по черзі підходить і просить сам, каже, що в нього – чи живіт, чи голова болить. Коло понять було дуже обмежене: вона видавала на свій розсуд, без огляду лікаря. У мене високий тиск. Мені давали таблетки раунатину – як потім виявилося, мені їх не можна було, тому що в мене глаукома, і то мені страшенно шкодило.

Ще забула вам сказати, що перед тим, як мене відправити в цю пересильну камеру, я брала з собою ліки. Мені не дозволяли, але я сказала: «У мене глаукома, я ці ліки повинна мати з собою, бо повинна тричі закапувати». – "Придет сестра и закапает!" – А там хтось із хворих сидів і каже: "Коли ж та сестра буває? Коли прийде, а коли й не прийде, якщо раз у день, то слава Богу – а то ж тричі треба". Хтось там мене підтримав. А цей старший надзиратель мені не дозволяв: «Нельзя» – і все. Я вперлася – і він уперся. А тоді він і каже: "У вас такая статья, что вы должны вести себя немного лучше, без таких резких требований. Вот тут проезжал один – как же его фамилия? Слушай, Иван, ты не помнишь, как фамилия этого человека? Вот забыл, что-то на букву "С"... Забыл... Вот он какой был выдержаный человек, ему тоже что-то нужно было, но когда мы сказали нельзя, он послушался". – "А я не могу слушаться, мне нужно глаза закапывать!" І доти вимагала, поки мені не дали ті краплі – бо ж глаукома. Виявляється, то їхав Євген Сверстюк через ту їхню тюрму, і вони його запам'ятали. Запам'ятали цю особу.

В.Скрипка: По статті, видно, запам'ятали.

О.Я.Мешко: Вони запам'ятали його манеру розмови. Звичайно, я виходила з себе, коли мені не давали закапати краплями очі, хворі глаукомою.

В.Скрипка: Він був стриманіший за вас у стосунках з органами.

О.Я.Мешко: То безперечно. Він стриманий, він вихований, а я з ними...

В.Скрипка: А ви непогамована, як усі жінки, та ще й склалася така ситуація.

О.Я.Мешко: Ні, я не могла їх терпіти. Перш за все, всі попередники провели слідство, підписували протоколи. А я протоколів не підписувала. Ви уявляєте – щоб не підписувати? Щоб не підписувати протокол, треба було відвоювати собі це право. Я мусила відвоювати, тому що в нас була домовленість між членами Української Гельсінкської Групи: не вести з ними протокол. Усі попередники наші вели протоколи, підписували завершення слідства – ми мовчали. Матусевич жодного протоколу не підписав, вони його по східцях спускали, як я знаю. Лук'яненко так само – Лук'яненко навіть на суді, вже коли його судили в Городні, то він казав: "Я вас прошу: заберіть мене в камеру і судіть без мене". Отакі були суди.

В.Скрипка: Так. А він юрист, Лук'яненко, то він, видно, знав якісь законні підстави, що можна вести себе так. Лук'яненко – він же закінчив МГУ?

О.Я.Мешко: Ну, так, він скінчив Московський університет, юридичний факультет. Його скінчив і Горбачов.

В.Скрипка: Лук'янов, Горбачов, Лук'яненко...

О.Я.Мешко: Там Лук'яненко навіть був секретарем осередку – він же член партії був.

В.Скрипка: О, так, він великою шишкою міг стати. Йому б, може, і до ЦК та до Політбюро була б доріжка, якби він не повівся з вами...

О.Я.Мешко: Вибачте, то ще треба належати до того клану – у них свій клан, вони один одного підпирають. От через те вони опинилися в такому становищі, що сьогодні треба міняти все ЦК, залишити хіба Горбачова.

В.Скрипка: Так, то одне діло було замахнутися на Хрущова, як ви з сестрою. А зараз, бачите, колективне керівництво.

О.Я.Мешко: Ви знаєте, коли Хрущов їхав до себе додому на дачу, то ескорт машин їхав – як можна було до нього підійти?

В.Скрипка: Весь рух перекривали.

О.Я.Мешко: Весь же рух перекривався – він їхав по Житомирській туди, де його дача була. То як можна було до нього підійти? Я, між іншим, своєму слідчому казала: "Як практично? Я ж не безумна, ми з сестрою не безумні – як практично можна?" – Каже: "Ну зачем обязательно намерения? Достаточно настроения". Кажу: "Але це безумство, ви ж вигадали це? Я ж не можу цього вам підтвердити. Давайте свідків". То слідчий Куценко мені казав таке: "Какие нужны доказательства? Одно доказательство – ваше собственное признание". – І вибивали із мене "собственное признание".

Отже, сиділи ми там, на пересилці, цілих два тижні, навіть більше двох тижнів. Люди кричали, вимагали, щоб швидше брали в етап. Умови були жахливі. В баню водили, а в бані стічна вода не сходила – по коліна в калюжі, сама ця вода нас збивала, ми могли туди впасти. Далі. Не виспишся... Ну, жахливі умови. Я там познайомилася з таким контингентом... Я не знала людей, я не знала нашого суспільства, пане Василю! Уявіть собі: я людина, що весь час займалася громадськими справами – тоді, коли я вчителювала у школі, тоді, коли працювала в Київській облспоживспілці, виїжджала в райони – я весь час мала справу з людьми. Я знала людей села, знала інтелігенцію, знала тих людей, яких гонять на вечори, на концерти, знала їх у магазині, на вулиці – але я не знала людей! А тут я побачила, чим хворе наше суспільство.

Там була одна молода дівка, яка на всю камеру (а нас там було багато) розповідала, що її засудили за проституцію. То каже: "У мене було 25 свідків, але треба було поставити 125 свідків, то ще мало". Такі жахливі речі. Бачила юнок малих, яких ще не можна було судити, вони відбували строк малолітніми. Їх якраз переводили у табори. Я бачила й тих дітей... Це діти Півночі, діти Росії. У них таких довгих етапів, як у мене, не було, бо, в основному, то люди, засуджені за побутовими статтях.

Між іншим, цікавий момент я вам повинна підкреслити. Вони відбувають строк покарання в своїй республіці, а тільки особливо небезпечні злочинці перебувають на далеких таборах. До особливо небезпечних злочинців зарахували і людей, засуджених за політичними мотивами. Вони ніколи не відбувають покарання у себе на Україні, їх везуть у найдальші регіони, найтяжчі в кліматичному відношенні, у постачанні... Люди там перебувають у неприродних, незвичних для себе умовах, вони не пристосовані до цього. Інша річ, коли то якути, що там народилися. У них у генах є самозахист, тоді як ми того самозахисту не маємо. У таких умовах ми відбуваємо строки покарання, такі довгі етапи. Я не знаю, чи ще хто-небудь із найтяжчих злочинців – чи був у нього етап 105 днів, як у мене? Я в багатьох людей питала: "Скільки ви були в етапі?" – Коли я під кінець називала цю цифру, люди брались за голову: "Да что вы? Та не может быть такого!" Так от, таке було.

Отже, в Іркутську я довго була. Мені там теж було дуже погано. У них не було й ліків, які я попросила. То я попросила викликати лікаря. Надзирателю своєму я казала, що я за статтею, за якою я засуджена, я повинна бути в окремій камері. «Ви робите порушення, що ставите мене в загальну камеру. Я не маю нічого проти тих, що я з ними сиджу, – це вже я адресувалася до своїх колег по нещастю. – Але ви порушуєте закон. Крім того, що немає ні місця, нічого».

Викликала лікаря. Прийшов бравий такий молодець, гарний чоловік. Як він скептично вислухав мене, з яким презирством він дивився на мене й казав мені: "Вы еще с претензиями? Скажите спасибо, что вы в этой камере, а то мы могли бы вас просто в одиночку, в карцер бросить, и сидели бы вы там в неотапливаемом помещении!" – "Так це ж буде порушення закону!" – "Так а что же нам делать? Войдите в наше положение – наша тюрьма рассчитана на... – Не пам'ятаю, яку цифру він сказав. – Но здесь в десять раз больше людей".

Отаке становище з цим карним елементом.

З Іркутська мене повезли в Красноярськ.* (*Мабуть, навпаки. – Ред.). У Красноярську мене взяли в лікарню. Самі взяли в лікарню. Бо мене зсадили з потяга, вели попід руки. Привели – я, не дивлячись, чи є місце, бо там ні стільця, ні лавки, треба було стояти, поки пройдеш перегляд і перевірки етапних документів, – я просто сідала, виправляла ноги і хилила голову – не то спати, не то вмирати. В отакому стані взяли мене до лікарні.

У них, очевидно, теж не було такої камери. Вони щось таке придумали, але підселили до мене стукачку. Стукачка була доволі симпатична людина. Намовила мене написати листи: "Я тебе устрою все, я устрою, я тут хожу, что-то, где-то она делает..." Я потім таки зрозуміла, що це була їхня стукачка. Вона тут, у камері, тільки спала, але більше перебувала там. Я написала кілька заяв, кілька листів. Один лист я написала до Чарочкіної в республіканський психоневрологічний диспансер, котра мене комісувала. Один написала до завідуючої відділом судової експертизи – написала і докоряла їй, що я п'ять днів була під стражею, що вона мене тримала там незаконно і що я п'ять днів могла бути на волі. Я так мріяла про ту волю, про нашу "волю" в лапках. Я жалкувала за п'ятьма днями, а попереду в мене було п'ять з половиною років!

Отже, з цієї камери мене теж довго не брали – етапний начальник не хотів брати. Нарешті мене на показ виводили, подивиться він на мій бадьорий вигляд – коли 75, то здається, що це вже треба попід руки вести, а я...

[ К і н е ц ь  д о р і ж к и ]

У Ніколаєвську-на-Амурі* *(Спочатку Хабаровськ, а потім Ніколаєвськ-на-Амурі. – Ред.) я відбула більше місяця одна в камері, після дезинфекції клопів і різної нечисті, в непровітреному приміщенні. Я не знаю, як я витримала. Потім Хабаровськ, зустріч іще з одним слідчим, якому цікаво було подивитися на таку політичну, яка в 75 років* *(У 76! – Ред.) їде на заслання, – мабуть, з цією метою. Я з ним не хотіла говорити і сварилася.

 

ЗАСЛАННЯ

Погода на Аян була нельотна. На Аян два транспорти: або літаком – це цілий рік, або пароплавом – тільки в час навігації (найкоротший час – це 2-3 місяці навігації). Отже, на літак я не потрапила, бо була нельотна погода. Тоді – на пароплав – і я приїхала в Аян.* *(В Аян, де добував 3-річне заслання її син Олесь Сергієнко, О.М. прибула 3 липня 1981 року. – Ред. Далі – примітка О.Сергієнка. Маму привезли до Аяну морем, побивши всі рекорди тривалости й обтяжливости етапу – вагонами-зак і морем – з Миконаївська-на-Амурі. Кодекс дозволяє засланцям добиратися до місця заслання своїм ходом, без конвою. Або, якщо й з конвоєм, – то літаком, за три дні. Розрахунок був на остаточний підрив митарствами тюремного етапу і без того підірваного здоров'я: саме в психлікарні влітку 1980 року дістала мама гіпертонію.

Коли маму взяли на етап, дружина 28 березня після важких пологів народила мені дочку, через розрив симфізу втративши змогу ходити і опинившись сама з двома дітьми – немовлям і третьокласником. Мама добре розуміла, перед яким вибором поставило мене КДБ, призначивши їй місцем заслання Аян, і, не вагаючись, суворо наказала: «Сину, їдь, рятуй родину!». Для мене почалася тримісячна епопея ремонту ветхої хатини і заготівлі дров на довгу зиму. Крім того, мамі зумисне не виплачували пенсії, щоб у такий спосіб змусити мене залишитися в Аяні, і я підробляв по неділях, щоб залишити їй гроші до пенсії. Мені на півтора місяця (з 4 вересня до 16 жовтня 1981 року) продовжили заслання, і я виїхав звідти 18 жовтня останнім випадковим пароплавом. – О.Сергієнко).

Хата – 300 метрів від берега Охотського моря, на великій широкій вулиці Вострецова. Якутська хата, що її треба було цілих три місяці ремонтувати, щоб лишитися в ній зимувати. Сама я там була, і то мені пощастило, бо якути мають хату невеличку, а більші сіни, в яких вони тримали зимою свою худобу. Ці сіни були заложені рубаними дровами – це дало мені можливість вижити в часи завірюх, коли хата моя стояла, як стіг серед поля, як кучугура снігу, коли я лишалася по кілька днів заметена, без виходу надвір. Одна бочка з водою в хаті, а друга, порожня, до вулиці ближче, 35 метрів. У добру погоду в бочку води заливали. Її треба миттю переносити, 20 відер, у хату, бо замерзне. Іноді випаде так, що час уже набирати нову воду, а в тебе, скажімо, в хаті є третина бочки і ти ще не береш ту воду. А тут негода, тебе замело, тиждень мете, а – тиждень, поки хтось мене відкопає, відгорне той сніг.

Мені були такі випадки, коли вітер обривав електромережу і я лишалася в хаті без світла. Палила свічку. Вікна занесені, двері заметені. Я одна в тій хаті, і не знаю, коли вийду на світ. Ця хата над дорогою. Люди йдучи питали: «Чи вона там є, чи вона жива?» – Сусіда казав: "Та, мабуть, жива, бо вчора ще з димаря дим ішов". Отак я сигналила людям про те, що я ще жива.

Раз моя Людочка, що працювала в магазині, розсердилася на моїх сусідів, коли ті сказали: «Та ще жива – учора диміло». – "То ви ж мужчини, то взяли б та відкопали її!" Взяла лопату, і я чую, як хтось горне сніг. Раптом сніг з вікна спадає – світ Божий, надворі світло! І Люда, розрум'янена, весела, стукає мені у вікно, махає рукою і біжить на чергування...

Я наймала людей за півлітра горілки. Там багато аліментників, туди їх висилають. Політичний засланець – тільки один, більше не можна. Отже, я домовлялася з аліментниками за горілку. Раз розчистять чи воду принесуть – півлітра горілки. А його покличуть до КГБ і строго-настрого накажуть: якщо ще раз він мені це зробить, то буде покараний. То не прийде вже – хіба п'яний згадає, що тут можна похмелитися, і прийде.

Я тоді стала виходити зі становища сама, бо така залежність мене страшенно мучила. Коли починалася завірюха, я одягалася – валянки, ватні штани, шапку, брала лопату і пробувала чистити. Але нікуди викидати – високо ж! То я стала топтати. Сніг пухкий, топчеться й прилягає. Я ходжу й топчу, й топчу, й топчу – 35 метрів мені до вулиці. Там прочищають трактором. Втомлюся – йду в хату, посиджу, вип'ю води і знов іду топчу. Таким чином у мене утворювався такий вузенький тунель, тільки на мою фігуру, щоби пройти. І то все сніг натоптувався вгору, такий тунель утворювався десь там, вище вікон моєї хатинки.

Обслуговувала себе сама. Не журилася. Цілий день, коли не виходила з хати, то писала – писала листи, писала заяви, писала скарги. Писала... Коли можна було йти надвір, я йшла. Дорога там розчищена. Переходила на бухту Охотського моря, де ділянка прочищена, бо люди їздили за бензином аж на той бік бухти. Я по цій бухті шпацірувала годину, дві. Спеціально приїздила машина КДБ, щоб поглянути на таке чудо – що воно одно, надворі, марширує в отій кризі.

Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти. Але я кожного разу сама себе мобілізовувала на прогулянку, на роботу і на молитву. Я вірю, що молитва і звертання до Бога мені допомогли вибути ту страшну неволю. То район невеликий, зветься Аяно-Майський, село Аян. Жителів там дуже мало – 1800 чоловік, а влітку ще приїздять «за довгими рублями» на будівництво та різні роботи. Живуть сім'ями. Не було там жодної жінки мого віку, щоб сама в хаті воювала зі стихією і з КДБ.

А з КДБ треба було воювати. КДБ мене переслідувало. Уявіть собі, що коли МВС виділило на карті цю географічну точку як місце заслання для політичних, то поставили там службовий пункт КДБ. Було їх там 2 чоловіки, третій шофер, машина і машиністка з місцевих. І та контора працювала – машинка вистукувала, вони роз'їжджали по містечку, викликали людей. За мене всіх перепитали, всіх проінформували, хто я. Але ж не інформували так, як то належить, правду не казали, а казали, що я була в Західній Україні, що я належу до тих, що розстрілювали наших таки красних бійців, нищили. Хтось дурний послухав, а інші вже їм не вірили. Я попала в ту пору в Аян, коли люди не ставилися, можу сказати, до мене погано – хтось, може, байдуже, хтось зі співчуттям, а хтось з усміхом питався: "Неужели такая власть наша слабая, что вот эта женщина одна, а их два человека, и двое еще, и еще уборщица есть? Подумайте, сколько людей! И когда же кончится ваш срок?"

А були й такі п'яні хлопці, що кидали на мене каміння. Я таки тікала, бо боялася, щоб у голову не попало. Але то не було часто, то було раз чи двічі. Був один, коли я ввечері – перед сном обов'язково виходила робити моціон, якщо погода дозволяла, – то ганявся за мною якийсь мотоцикліст. У магазині, куди я навідувалася за продуктами – овочі і все те було привозне, з Хабаровська, – стояли черги, людей набивалося багато, і я ж там, у черзі, одержувала продукти, – то люди один одного знають, а я серед них була чужинкою, перепитували: "Хто це? Що це?" Ті, що знали, казали: "Та, засланка, навічно". Вважали, що я приїхала в Аян навічно, я це чула.

Я – не навічно. Я собі мету поставила повернутися додому. Вживала всіляких заходів щодо фізичного тренування, психічного. Моральну підтримку мала від людей, які мені писали: львів'яни писали, родина Горинів писала, москвичі мене підтримували. Дуже підтримували мене українська діаспора і німці. Як не дивно, німці з ФРН надсилали мені дуже багато різних бандеролей – таке-сяке, ніяке, але ті бандерольки мені були потрібні – що мене пам'ятають, що мене знають. Присилали листи і в Хабаровський край – до влади зверталися, зверталися до прокуратури. Прокуратура мусила цікавитися моїм становищем і моїм забезпеченням.

Я зверталася в суд. Був там такий суддя Стус, українець, який колись «за довгими рублями» приїхав та й залишився до пенсії. Стус мені співчував. Навіть Стус казав: "Якби я мав можливість, то ми би з лікарнею вирішили – хай би дала вона такий документ, і ми провели б вас через комісію на звільнення". Я його заспокоїла: "Це не допоможе, це виключено".

Був там такий прокурор Суворов. Цікавий чоловік. Ми з ним часом – бо у нього було мало роботи, а я заходила в якійсь справі зі скаргою на КДБ –  то мені мої листи забирали, то посилки якісь вилучали, то щось такого, – і так я з ним роззнайомилася. Коли я приходила до нього, то ми подовгу з ним розмовляли. Він так критикував радянську владу й органи КДБ, і скільки вони коштують державі, ті, що надо мною в цьому пункті Аянському, і як це відбивається на наших фінансах. Так щиро, відверто говорив, що одного разу я слухала його й дивувалася, бо я навіть на волі не завжди собі дозволяла з будь-ким у такий спосіб говорити. Спитала: "А ви не боїтеся, що ви так мені ось це розказуєте?"  А він каже: "Кто вам поверит? Никто не поверит – я совершенно спокоен. Кроме всего остального". Тобто він мені справді співчував, і він мені допомагав, коли забирали в мене листи. Листи всі перевірялись – і ті, що надходили, і ті, що я відсилала. Дуже мало моїх листів доходило на волю.

Будучи в засланні в Аяні, – що вибратись відтіля можна тільки літаком, а я ще була й під наглядом, – я кожного місяця ще мусила приходити в міліцію відмічатись. А були такі дні, що не вилізеш, то мені ще й докоряли: "Вы почему не пришли вовремя?" Отже, я ходила і в міліцію. Жартувала: "Міліція моя мене береже. Може, вам тут щось помогти треба?" – То питали: "А що?" – "У вас такі брудні вікна, то треба їх помити". – "Вот, спасибо, что сказали. Вот у нас будут сидеть – обязательно надо, в самом деле, помыть окна и двери".

У них, у багатьох цих начальників, під шклом був портрет Леніна. Вибачте, я помилилася – портрет Сталіна. Це мене страшенно обурювало. І в нашого паспортиста – він окремо, з другого ходу треба було йти до нього, в цьому ж будинку, – портрет Сталіна під шклом. Він сидів, працював і цілий день на нього милувався. Я обурилась. Пояснила йому: "От мине якийсь недовгий час – як вам буде соромно, що ви його ото під шклом маєте". Думаю, що сьогодні вони мене згадують. Вже ніхто з них Сталіна не тримає в себе під шклом – але як у душі? Усі мріють про "жесткий порядок", всі мріють про "твердую руку". Хочуть «твердої руки». Демократія коле в носі. Демократизму ці люди не можуть витримати. Чи можуть вони перебудуватися? Чи цими людьми робити перебудову? Всі ж вони залишилися на тих своїх старих місцях.

Я кілька разів лежала в лікарні. Навіть по кілька місяців. Лікарі такої були кваліфікації, що й діагноз правильно поставити не могли, але розуміли, що це велика серцева недостатність, і я лежала. Коли мене згодом обстежили в Австралії перед операцією ока, то виявилося, що я перенесла три інфаркти. Два інфаркти я знаю, що перенесла – десь, очевидно, в Аяні. Я сама собі дивуюся, що я була така хвора, а мала силу все ж таки повернутися.

 

ПОВЕРНЕННЯ

Я добула той строк. Але жодного дня більше. Мені пощастило – на цей раз була льотна погода. Перед самим кінцем, незадовго, сказав мені наш дільничний міліціонер – отак проходив десь, ніби не спеціально, але ми зустрілись з ним, як я зрозуміла, не випадково. Він мені сказав: "Я вас повезу, а потом и приеду за Вами – все-таки освобождаться вы отсюда будете". – "А куди?" – "Да хотят  проверить вас на ваше психическое здоровье". – А то, я пам'ятаю, було 1 квітня. Звільнялася я 5 листопада. Я йому сказала: "Сьогодні 1 квітня – ви жартуєте зі мною?" – "Нет, но и не надо об этом больше говорить". Він хотів мене застерегти. Уявіть собі: звичайний дільничний міліціонер, що п'яних волоче за шиворот, мав усе-таки часом якусь людську подобу. Він співчував мені й попереджав.

Отже, я була страшенно насторожена. Що мені найбільше шкода – я розуміла: якщо мене повезуть до психушки, то не треба тих листів і вироку на 12 аркушах. Я вирішила, що знищу листи. Це було багато листів від Сверстюка, від Петра Розумного, від моїх земляків, від Панаса Заливахи, із Києва, зі Львова, з інших міст. Багато гарних було листів з-за кордону. Я зібрала все це і вирішила, що листи я спалю сама. Але вирок свій – я повинна покликати КДБ і спалити при ньому. Для чого я це робила? Якщо вже я попаду туди, то я не хотіла, щоб відразу почалося слідство. Бо вони по тих листах будуть перепитувати. Я спалила – і дуже жалую. Це той скарб, попрощатися з яким без сердечного болю не можна було.

Я покинула там усі свої речі. Узяла тільки мінімум, те, що могла нести. Цінніше відправила додому, а це все лишила. Жінка одна, дуже старенька, але, певна річ, молодша за мене, яка мені дуже допомагала в часи, коли я лежала в лікарні, опалювала ту хату, то вона сказала: "Нет-нет, все продадим". А я сказала: "Ні, я нічого не продам, я все залишу тут. Нехай його візьмуть бідні якути".

Якути бідні, якути – люди, які справді належали до тих, кого пограбували і духовно, і фізично. Я все лишила для неї. А останнє, на чому спала і таке інше, – я винесла вранці і поклала на призьбі. Двері замкнула, ключа від хати забрала, щоб передати його одному політичному в'язневі, якого туди прислали, щоб забезпечити його житлом.

Отже, 5 листопада 1985 року я виїхала. У Ніколаєві-на-Амурі була зупинка на дозаправку. Доки літак готувався до польоту далі, нас висадили на перерву. Я хотіла, як і всі люди, вийти до вокзалу – мені перепинили дорогу, не пустили. Один чоловік, не у військовій формі, а у формі льотчика, сказав: "Пройдем со мной в нашу контору". Я наполохана була, думаю: оце він мене може тут залишити, а літак тим часом полетить. Щось будуть робити – не на очах людей, які зі мною їхали і знали, що я повертаюсь додому. Він мене тяг за руку, я упиралась. Але в нього ще не було тої хватки – хапати за шиворот. Діяв він за дорученням, але він не мав такої нахабности і відваги – волочити стару жінку. Я сказала: "Я зайду до туалету. Ви мені в туалет дозволите?" – "Нну-у... Ну ідіть", – дозволив. Були в нього ще якісь справи, хтось його кликав. Він мене чекав під туалетом. Я замкнулась. Я просиділа, аж поки почула, що люди вже йдуть на літак. Я вийшла і прилучилася до цих людей. Таким чином я знов попала на своє місце і думаю: значить, це буде не тут, що хотіли зробити. Це буде не тут, це буде в Хабаровську.

До Хабаровська я летіла з тяжкою душею. І яка ж я була подивована: коли я зі своїми речами вийшла – четверо людей стояло при купочці! Двоє мені знайомих, а двоє напівзнайомих. Ті, що напівзнайомі – то були бухгалтери-ревізори, які перед цим були на ревізії в Аяні, я з обома з ними розмовляла. А один – москвич /Леонід/ Васільєв, другий – Петро Розумний. Не знаючи один одного, вони стояли при купочці, чекали. Таким чином, всі вони разом протягли до мене руки і всі разом перезнайомилися. Були подивовані, що не було оголошено про прибуття цього літака, тоді як про всі попередні літаки оголосили. Таким чином вони одні лишилися під цими дверима.

Ці ревізори знали дату мого звільнення – я їм сказала. Про всяк випадок – вони не були певні, що я справді буду цим літаком летіти, але була льотна погода, то здогадались, приїхали. Отже, мене зустрічало четверо. З ревізорами я люб'язно попрощалась, ще ми фотографувалися, зайшли сквер.

Місце в готелі вже було заготовлене мені Васільєвим. Взяли місце й Петрові, бо треба було чекати літака. Ми летіли другого дня. Я перебула в готелі разом з цими чоловіками. Тобто вже були люди, були свідки. І ревізори теж приходили прощатися.

Ми летіли з Васільєвим і з Петром Розумним. Петро Розумний мені був знайомий листовно і з фотографії, до того я з ним не була знайома, хоч про нього знала ще з Івано-Франківська.

Ми прилетіли в літаку до Москви. У Москві я вирішила, що не поїдемо літаком, поїдемо потягом. Я подякувала Васільєву за його турботу й сказала, що вже поїду з Петром Розумним, нам по дорозі, а то вже й так цей маршрут його, очевидно, втомив.

Ми їхали разом у потязі з Петром Розумним. Він спеціально приїхав мене зустріти. Але він не в Аян приїхав – він приїхав у Хабаровськ, бо він навіть не знав, як до Аяну добиратися і коли. Це було трудно, бо треба було мати спеціяльну перепустку до Аяна. Я не сказала, що місце мого заслання Аян було обмежене правом в'їзду як прикордонне – воно ж на березі Охотського моря. Отже, приїхати до мене в Аян було дуже трудно – це ж треба було мати спеціальний дозвіл. От чому всі вони й зустріли мене в Хабаровську.

Я приїхала в супроводі Петра Розумного. Я відразу почула до нього дуже велику симпатію і вдячність за ту опіку, яку він проявив до мене. Мені довелося 5 років у неволі перебувати самій, на свої сили надіятись – а тут раптом про тебе турбується ще відносно молода і здорова людина, людина, яка тобі симпатизує. То дуже приємно буває, особливо приємно, коли ти повертаєшся після відбуття своєї неволі.

В.Скрипка: Дорога Оксано Яківно, зараз нові часи настали – часи такі обнадійливі, відрадні, які вселяють віру в те, що в нас відбувся злам у суспільстві, в психології людей – а це дуже важливо. Центральна Європа зараз бурхливо прямує до демократії, до тих, бодай, елементарних свобод, які є неодмінною властивістю людського життя. То і в нас, безперечно, перспективи непогані. Але я хотів би спитати, які у вас погляди на перебіг подій, які в нас відбуваються. А ще хотілося б спитати, як ото у вас вийшло з тою поїздкою в Австралію? Бо я по радіо слухав тоді – випадково так включив, – що ви цілий день провели в парламенті. А хто хотів, той у вас розпитував про становище тут, у нас, на Україні. Ви й промову там виголошували... Кілька конкретних деталей, якщо можна.

О.Я.Мешко: Ви знаєте, я вірила в те, що повернуся додому. Я спрямувала всю свою духовну енергію на повернення. Бо я думала так: умирати на чужій землі – це найгірша кара. Мені й справді пощастило: я повернулася додому. Я була дуже нездорова, і не швидко акліматизувалася у Києві. Моє повернення припало на кінець 1985 року, в листопаді я повернулася.

Це були цікаві, нові події. Перша хвиля перебудови, "гласности, ускорения". Це ще сприймалося з таким подивом і недовірою. Здавалося, немає для цього бази. Але потім преса, радіо, телебачення... Ідолів стягали з п'єдесталів, розбивали вщент. Видано багато художньої літератури про часи сталінізму. Останнім часом друкується й "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина.

 

ЗА КОРДОНОМ

Я опинилась за кордоном не випадково – мене запросили зробити  операцію очей. Я опинилась в Австралії.* (Примітка О.Сергієнка: Лютий 1988 – січень 1989 року. Хочу зауважити, що як мамою, так і мною найбільше опікувалася в засланні Майя Грудка з Австралійського земляцтва, висилаючи реґулярно і постійно все необхідне в Аян: одяг (повний комплект), продукти. Вона ж, Майя Грудка, від українського земляцтва організувала мамі виклик в Австралію й оплату дороги, розпочавши цим самим тріумфальну мамину закордонну подорож 1988 року, що після її вдалого виступу в парламенті Австралії обернулася кругосвітньою подорожжю по континентах і земляцьких громадах. Це виглядало так: Київ – Москва, де взявши в австралійському посольстві оплачений квиток, мама вилетіла рейсом Москва – Синґапур – Мельбурн. А влітку 1988 року в супроводі небожа вилетіла рейсом Мельбурн – Гонолулу – Нью-Йорк, наближаючись додому. Після зупинки і продуктивного побуту в США, де взяла участь у з'їзді Світового Конґресу Вільних Українців, і відпочинку, повернулася через Париж до Києва.)

Я пам'ятаю, з якою недовірою австралійська громада, австралійська діяспора ставилася до перебудови. Була дистанція між тим, як сприймали її люди, які виїхали з України в 1947 році, і тим, як її сприймала я, приїхавши з України вже у 1988 році. Це була колосальна дистанція. Наша діяспора лишилася на точці зору найстрашніших часів. Переживши ті страшні часи і другу неволю – ті п'ять з половиною років, – і вийшовши під час перебудови, я не швидко акліматизувалася. Хочу сказати, що не в один, не в два роки, але вже коли я опинилася за кордоном, коли мені дозволено було поїхати і коли мені довелося виступити перед своїми земляками, я принесла їм повну інформацію про наше становище, про українське питання, про українських політв'язнів. Я передала так, як то було на той час. На той час іще пермські табори були заповнені членами Української Гельсінської Групи і правозахисниками. Я дуже правдиво передавала інформацію, але з вірою у можливі зміни, оскільки на нові позиції став керівник держави Горбачов.

Горбачов вселяв надію на зміни. Наша Спілка письменників України, до якої я ставилася, по щирості вам сказати, з великим упередженням... Я зверталася до них о захист Василя Овсієнка. Євген Сверстюк теж звертався зі своєю заявою о допомогу в справі "Собору в риштованні", який йому інкримінували. Я зверталася до тих письменників, але ставилася до них з упередженням, оскільки не було серед них людей, які в змозі були духовно переступити через страх. А тут я наочно, навіч побачила, що люди переступили межу страху. У газетах з'явилися такі статті, що я їх переписувала, оскільки була одна газета. Так було зі статтею Володимира Яворівського. То була велика стаття – може, чи не найсміливіша на той час. Я її переписувала, хоча чула, що Яворівський був чоловік дуже поміркований і дуже тримався правого берега.

 

Я ЩЕ РАЗ ПОВІРИЛА...

Я почала вірити. Це вдруге – перший раз, коли мене реабілітували, я вірила і потім розкаялася. І другий раз – тепер, але менше, може, з довірою, більш стримано.

Діаспора розв'язала мені язик. Я, коли їхала туди, то думала, що зроблю операцію, полікуюся і маю повернутись назад – у мене була мета повернутися назад. Хоч мені й не так добре тут було, але я себе завжди почуваю українкою. Тою українкою, яка зобов'язана самим своїм народженням, своєю приналежністю до цієї нашої України многострадальної, що я мушу зробити посильний вклад. Я цим завжди жила. Хоч я собі казала, що буду вести себе дуже помірковано, та опинившись за кордоном серед людей, які залишалися на рівні 1947 року, не зрозуміли, які колосальні зміни відбулися за цей час, що сам час уже нас навертає на ті зміни, – я стала переконувати їх прийняти ці зміни. Я розказувала їм про своїх пермських колег, собраттів, розказувала про ту біду, яку вони терплять. Я вірила, що, може, вони й не будуть сидіти до кінця. Я, виступаючи перед своїми земляками, казала їм: "Я агітую за радянську пресу – яку? Читайте газету "Літературна Україна", читайте наші журнали!  "Жовтень" був тоді найлівіший. Там якраз були такі статті – я їх навіть привезла з собою... Як його, цього письменника, француза, що написав про Богдана Хмельницького?

В.Скрипка: Проспер Меріме.

О.Я.Мешко: Ага, Меріме. Я привезла їм ці журнали, давала читати, лишила там. Коли мені сказали: "Якщо ви хочете допомогти, то й ми хочемо теж допомогти, скажімо, Левкові Лук'яненку і тим, хто в Пермі, – ось давайте їхати до парламенту". Я згодилася.

У парламенті я зустрілася з людьми, які дуже цікавилися Радянським Союзом і, зокрема, Україною. Вони мене навіть запросили на обід у ресторані. Вони обідали, а я з ними говорила. Потім виступила в парламенті на захист наших політв'язнів, наголошуючи найбільше на Левкові Лук'яненкові. Бо кажуть: "Усіх разом не можна, а хоч когось окремо".

Я опинилася в середовищі, де люди вільно говорили все, що думали, не оглядаючись, чи цій людині можна говорити, чи ні. І ви знаєте, я цим буквально заразилася, перейнялася. Я себе стала так вільно почувати, що тих своїх перших застережень я забула. А коли мені довелося переїхати ще й у Нью-Йорк до свого родича, до небожа свого, Юрка Лоґуша – я в нього зупинялась, – а потім, коли мене запросили на Світовий Конґрес Вільних Українців – я поїхала, мені довелося там виступати, – я побачила, як люди вільно про все говорять, і я переродилася за ті одинадцять місяців. Повернувшись на Україну, я якраз попала на час мітингів, на час реорганізації нашої Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод в Українську Гельсінську Спілку. Ми збиралися, нехай і на приватних квартирах  – я радісно зітхнула, і ще раз повірила...

У журналі «Кур'єр Кривбасу», ч. 7, 1994, с. 9:  

В.Скрипка. Закінчу притчею, як будували Лаврську дзвіницю. Що зведуть будівничі за день – за ніч все западає в землю. Зранку беруться знову, а через ніч – та ж картина: будування пішло в землю. І так щоразу. Аж поки будівничі настільки дружно взялися, що з досвіту до смерку вивели стіни, і купол, і хреста поставили. А на ранок – о диво! – перед очима постала споруда до неба. Бо все, що зробили вони раніше, піднялося із землі. Чи не отак з нашою Україною?

І мені захотілося згадати жінку, яку знав чверть століття. Вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров'я витримати неймовірні муки, тортури і злигодні.

Якось я назвав її Залізною Леді. На що вона тільки вибачливо усміхнулася: «Хтось ще мені це казав».

 

137776 симв.

 

Опубліковано:

Оксана Мешко. Мати української демократії. Літературний запис Василя Скрипки. // Кур'єр Кривбасу, 1994, № 2 – 7. 

Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. До друку підготував В.Овсієнко. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. ч. 3.— К.: Українська Республіканська партія, 1996.— С. 56.

Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф. Сергієнко; худож.-оформлювач Б.С. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 276 – 318.  

 

Фото:

Meshko  Оксана Яківна МЕШКО.

Meshko1  Оксана МЕШКО в юності.  

Рекомендувати цей матеріал