СВІТЛИЧНА ЛЕОНІДА ПАВЛІВНА

 407519.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Леоніда Павлівна Світлична (Терещенко)

Дещо про себе

  Була зигзицею, і Ладою.

  Іван Світличний.

  Ab ovo. Народилась у Києві біля Хоревиці. Батько – студент-архітект, мати – домогосподарка. Хрестили в автокефальній церкві Покрови на Солом’янці.

  Перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотрічна липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки.

  Дуже рано навчилася читати. Книжки стали захопленням на все життя. Перший вірш “Ялинка” О.Олеся, потім “Євшан-зілля” М.Вороного. Трохи згодом сама прочитала напис на чавунній плиті над прахом матері Івана Мазепи ігумені Марії-Магдалини. Про неї ще раніше розповідала мені мама.

  На могилу матері Мазепи та могили вояків полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, ми клали польові квіти. Батько розповідав про Крути.

  1929 року закрили монастир. І зараз чую дзвін-крик дзвонів, скинутих із дзвіниці. 1936 року повсюдно нищили церкви – Богородицю Пирогощу, Богоявленський собор Братства, Церкву Різдва Богородиці, в якій відспівували Шевченка... Церкву на Замковій горі і мур навколо монастиря розібрали раніше.

  Початок шкільної науки збігся з голодомором. Йдучи до школи, бачила померлих від голоду на вулиці (поруч з нами була комерційна хлібна крамниця). Неподалік “Торгсин” (“Торговля с иностранцами”), куди, аби врятувати дітей від голоду, мама віднесла обручки, срібні ложки і навіть оклад від ікони. Від голоду помер мій дід і багато родичів.  Почалася епідемія тифу.

  Після вбивства С.Кірова, яке стало приводом для знищення української інтеліґенції, почала читати ґазети; про процес СВУ чула розмови батьків; заарештували багатьох зі знайомих.

  1937 рік... Щезають кращі вчителі, у багатьох учнів арештовують батьків, дітей забирають до дитбудинків під бравурні марші з приводу сталінської конституції.

  У нашу школу перевели паралельний клас з єврейської школи, з’явилися учні з польської та німецької шкіл – 1938 року закривали школи нацменшин.

  Передвоєнні роки, фінська війна... Навіть з вузів мобілізують молодь. У старших класах середніх шкіл і вузах вводять плату за навчання, бідніші мусять залишити навчання.

  Черги за продуктами, замаскована карткова система – хліб і молоко в обмеженій кількості розносять по квартирах.

  Перший день війни застав мене, першокурсницю Будівельного інституту, на геодезичній практиці. Через півтора місяці німецькі війська були під Києвом. Володимирська біля НКВД засипана горілим  папером. Усіх старших 16 років ганяли “на окопи”, які німці спокійнісінько обійшли. За тиждень до приходу німців влада клялась, що ніколи не віддасть Києва, хоч Київ був уже оточений.

  20 вересня 1941 року німці прийшли до Києва. Бабин Яр, голод, грабунки, відправка на примусові роботи до Німеччини. Рятуючись від Німечини, я стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних вузів за німців.

  У вересні 1943 року німці вигнали залишки населення з Києва. У нас не було поблизу ні родичів, ні  знайомих. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, ми з мамою повернулися додому у Фролівський. Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, – одна з найстрашніших згадок у житті.

  1944 року продовжила навчання в Будівельному інституті  – це звільнило мене від мобілізації до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо тяжко було під час голоду 1946-47 рр.. Трохи рятували “другі гарячі” – каша, яку давали в студентській їдальні, та кружка молока, яку відривала від себе моя хрещена.

  У 1948 році я закінчила інститут і мусила їхати до Красноярська-20. Аспірантура мені не світила, бо я залишалася на окупованій території.

  Правдами-неправдами я залишилася в Києві, проектувала київські мости (чи не парадоксально: перебування на окупованій території не стало цьому на заваді).

  Згодом поступила до аспірантури Інституту будівельної механіки. Але дома працювати було ніяк – тому працювала в “академці” – бібліотеці ім. В.Вернадського. Там, як і багато наших друзів, познайомилася з Іваном Світличним.

  Вільний час ми проводили разом – ходили на концерти, до театрів і кіно, обговорювали нові книжки і журнали.

  1955 року ми збиралися одружитися, але через смерть Іванового батька одруження на рік відклали. Весілля 30 січня 1956 року ми справили в Старобільську, в новозбудованій хаті Іванового дядька, бо в хаті, де народився Іван, ніде було повернутися.

  Більше трьох років жили (вірніше, ночували) в кімнатці моєї мами, де крім нас і мами жила сім’я брата, – 6 чоловік на 14 кв.м.

  Після закінчення аспірантури я працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Разом ми отримували десь 1800 (180) крб. на двох, а ще треба було допомагати нашим матерям (Іванова мала 12 крб. пенсії, моя взагалі її не отримувала). З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати.

  Але ми були молодими, ми були оптимістами. Іван з притаманним йому харизматичним лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій.

  Я ніколи лідером не була, але з притаманною з дитинства самостійністю (ще в школі вчила інших) забезпечувала в сім’ї надійні тили, була “ґарантом будем-перебудем”, як писав у присвяченому мені сонеті Іван. Без такого тилу страждала і громадська діяльність, сімейні незгоди часто використовувалися  КДБ.

  Після арештів намагалася чим могла допомагати сім’ям в’язнів. Деякий час разом з Вірою Лісовою та Михайлиною Коцюбинською були розпорядницями фонду Солженіцина  в Україні. І, звичайно ж, допомагала морально і матеріяльно Івану та Надійці, свекрусі та Надійчиному синові Яремі.

  Після виходу на пенсію була біля Івана на засланні в Гірському Алтаї. Коли в 1981 році в Івана трапився інсульт, 9 місяців була разом з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця строку (його всупереч людським і Божим законам, не комісували) була біля нього в гуртожитку серед алкашів і повій. У січні 1983 року привезла його до Києва. Останні три роки Іван не говорив і не рухався, потребував особливого догляду.

  1989 року разом з Іваном підготувала до видання книжку “Серце для куль і для рим”, яка вийшла 1990 року. 1994 року за неї І.Світличному посмертно була присуджена Шевченківська премія.

  Після Іванової смерти разом з його сестрою Надією підготувала книжку віршів “У мене – тільки слово” (видана 1994 року) та книгу спогадів про Івана Світличного “Доброокий” (видана 1998 року). Здала до друку книжку листів з табору “Не доходять ненаписані листи” (Вийшла під назвою: Іван Світличний. Голос доби. Кн. 1: Листи з “Парнасу” / Упорядн. Л. Світлична. – К.: Сфера, 2001. – 544. – Ред.).

  Як Бог дасть, маю ще багато планів щодо упорядкування й опублікування творчої спадщини Івана.

  17 січня 1999 року.

  P.S. Світлична Леоніда Павлівна народилася 2 січня 1924 року. Дівоче прізвище Терещенко. Померла 18 лютого 2003 року. Похована на Байковому кладовищі (33-й сектор) під одним козацьким хрестом з чоловіком Іваном Світличним.

  Записав Василь Овсієнко 19.01 1999 року. З виправленнями Л.Світличної. 

Фото В.Овсієнка:

SvitlL, плівка 1097, кадр 36, 3.09. 2000 р. Леоніда СВІТЛИЧНА.