Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СІЧКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ

19.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ батька, Петра Січка, про родину, 4-5 .02 2000 р., м. Долина.

Sichkopr1

Петро Січко про родину

Інтерв'ю 4 – 5 лютого 2000 року в м. Долина взяв Василь Овсієнко

 

Знайомство зі Стефою  в Магадані

Петро Січко: З дружиною своєю Стефанією Петраш я познайомився у травні або в червні 1954 року на Колимі. Вона, як і я, була політв'язнем, теж за дротами.  

Я був у місті Магадані в центральній лікарні. Такий я мав поганий настрій... Ходив по палаті, аж чую, що хтось штукатурить підвіконня. Дивлюся – якась дівчинка. Щось у душі мені підказало, чого раніше не траплялося: "Підійди, познайомся. Це – твоя майбутня дружина". Я підходжу до вікна, кланяюся дівчині, що по той бік ґрат штукатурить. Знайомимось. Дізнаюся, що вона називається Стефанія, пишеться Петраш, із села Залуква Галицького району на Станіславщині. Я представляюся їй, що з Болехівського району, село Витвиця.

А я без сорочки був, то вона мені каже: "Чого ви, друже, без сорочки?" А я кажу, що коли мені стає важко на душі, то я розриваю на собі сорочку і відкидаю її геть, бо так моє юне життя вороги розірвали. А вона мені тоді й каже: "А якщо трапиться така дівчинка, яка пошиє вам від душі сорочку, ви вже більше рвати не будете?" Я всміхнувся й кажу: "Безумовно! Якщо дівчина від душі пошиє мені сорочку, то я рвати її не буду". І справді, вона мені шиє сорочку й дарує. А в мене був "Кобзар", що його мені сестричка прислала. Тоді ми обмінюємося: вона мені дарує сорочку, а я їй дарую Шевченкового "Кобзаря". Так розпочалося наше знайомство.

Вона пізніше звільнилася, але не мала права виїздити звідти, то працювала на підсобному господарстві. Пише мені записки, я їй відповідаю. Центральною лікарнею керувала Софія Павлівна Короткова, то ми через неї підтримували постійний контакт. У першому ж листі я назвав її квіткою-незабудкою, що під моїм віконцем розцвіла. Коли ж мене мали відправити з Колими на материк, вона мені пише: "Коли кинеш недолю і щасливий будеш між рідними в рідній землі – не забудь незабудку, котра під віконцем розцвіла і спомин лишила тобі. Підливай ти її не сльозами, а словами, що йдуть з дна душі, корм для серця пришли сиротині, не дай всохнуть одній в чужині!"

У цій лікарні я рятувався від кастритно-уранових шахт. У мене була перша робоча категорія, а першу категорію посилали в ці шахти. Я робив собі “мастирки”, щоб на шахту не потрапити, бо це означало три місяці побурити породу, одержати силікоз легенів, ще 2-3 місяці полежиш у лікарні, а потім – у шурф! Був там шурф метрів 300 глибиною, куди тіла померлих в'язнів скидали – і ніхто ніколи могили не буде знати.

Якось перевели нашу лікарню в інше місце. Випустили мене на прогулянку. Дивлюся (а табір наш був так унизу) – з гори йде моя дівчина з якимось хлопцем. Уявіть собі (мені 25 років сидіти!), мене якась така заздрість узяла... Вони підходять так з правого боку, щоб стати між машинами (там гараж був), щоб можна було розмовляти, бо інакше конвой буде з вишок стріляти – заборонялося підходити.

Хлопець починає зі мною таку розмову: "Знаєте, друже, я зі Стефцею знайомий ще з волі, з підпілля. Зараз я звільнився і хочу з нею одружитися. Вам все одно волі не бачити".

А я справді тоді мав 25 років ув’язнення, 5 років заслання і 5 років поразки в правах. Кажу йому: "Знаєте, друже, що? Поки в мене буде хоч одна клітина жива, ви її заміж не візьмете! Переступите через мій труп – тоді вона буде вашою. Безумовно, це лише моє хотіння – я ж за дротами".

А моя дівчина падає на коліна, складає руки, як до молитви, і каже такі слова: "Петрусю, я зараз повторю те, що я йому вчора говорила, а він мені не вірив: хоч би я мала все своє життя чекати тебе, я ні за кого не вийду заміж! І тому я привела його, щоб він оці мої слова почув отут під огорожею". Він, почувши ці слова, повернувся й пішов. А нас розділяла огорожа – ми постояли, потужили, подивились одне на одного, перекинулися декількома словами, і вона змушена була піти, а я залишився.

З допомогою лікарки Софії Павлівни ми досить довго листувалися. Одного разу вона влаштувала нам побачення на цілу годину! У юначому пориві я готов був зацілувати свою дівчину... І вона поміж поцілунків каже мені: "Петрусю, а якщо недоля схоче познущатися над нами? Якщо тобі й волі не бачити, то я не проти, щоб хоча дитина залишилася, для якої я могла би все життя жити". А я так любив цю дівчину, та вважав, що якщо дійсно недоля познущається над нами так, що ми ніколи не зможемо зустрітися, то, думаю, ні – нехай вона виходить заміж невинною дівчиною. А я за цими ґратами, за дротами, в таборах буду час від часу згадувати її. І мені приємно буде, що дівчина згадуватиме: був такий хлопець... І чоловік їй не докорятиме.

Але склалося так, що вона таки стала моєю: вийшов указ, що хоча хтось із подружжя має навіть 25 років, та коли друге звільнилося – дружина або чоловік – то пускають на поселення, але десь недалеко. Тоді ми домовилися: усім, навіть близьким друзям, я почав казати, що це не дівчина, а моя дружина, що ми з нею звінчалися ще в підпіллі, тому це ніде не зазначено: я в документах проходжу як нежонатий, а вона як дівчина. Тоді вона почала домагатися в управлінні, щоб мене випустили на поселення. Зо три місяці вона майже через день ходила в управління, оббивала пороги – от, мовляв, тут сидить мій чоловік, у нього 25 років, дайте йому поселення.

 

Клятва вірності

Десь на початку 1956 року відпускають мене на поселення на присілок Стекольний. Це 72-й кілометр від міста Магадана. Там є агробаза. Приїжджаємо, одержали маленьку кімнатку біля теплиці. Коло теплиць у підземеллі була така невеличка кімнатка... Перше ніж почати своє сімейне життя, ми насамперед у тій кімнатці склали клятву – бо не було там священика, а ми ж хлопець і дівчина... Ми обдурили владу, щоб вирватися на цю колонію... Ми з мізинного пальця лівої руки – вона зі свого, а я зі свого – пустили кров і кров'ю на аркуші паперу склали клятву вірності в подружньому, сімейному житті...

Отак ми розпочали своє сімейне життя. Дружина моя через якийсь час завагітніла і 1956 року народився в нас синок Василь.

До речі, коли ще вона була дівчиною, а я хлопцем, то ми чомусь свято вірили, що перша дитина в нас буде хлопчик і називатиметься він Василем. Бо її батько Василь – і мій батько Василь. Так і сталося.

А було це так. У п'ятницю їде вона з цього 72-го кілометра в місто Магадан, у центральну лікарню, де повинна родити. У неділю раненько я збираюся їхати відвідати дружину. Але над самим ранком сниться мені сон. Що я наче в своїй рідній хаті у Витвиці, моя дружина сидить так на печі і тримає на руках маленьке немовля, дитятко... Але тримає дитятко в чорній вишитій сорочці...

Я вам не сказав таку річ. Коли вона ще була дівчиною, а я хлопцем, то вона вишила мені сорочку різнокольоровими нитками на чорному полотні. Там ниток для вишивання не було, то дівчата знаходили клаптики різної матерії, випорювали ниточки і ними вишивали. У неї вийшла надзвичайно гарна сорочка: на чорному полотні різнокольорові нитки. Я дуже любувався вишивкою і одягав сорочку в урочисті хвилини.

І ось вона якраз у цій моїй сорочці підносить мені дитя і каже: "На, Петрусю, народився в нас син Василь". Беру я дитя на руки і хвалюся матері: "Мамо, дивіться, який народився син!"

Цей сон так стривожив мене – адже, за нашими підрахунками, дитині ще наче тиждень до народження.

Я помолився, зібрався вранці, приїжджаю в Магадан, але спочатку хочу зайти не в лікарню, в той пологовий дім, і повертаю до наших знайомих – були такі Зарицькі. Повертаю – а вони мене вітають з народженням сина! Виявляється, таки дійсно син... Але я чомусь цій чорній сорочці в той час не надав значення. Я розумів сон так, що це наша недоля, то в такій тривозі вона мені подала дитину в цій сорочці.

Отже, Василь народився в місті Магадані 22 грудня 1956 року.

Це була дуже велика радість! Я подарував дружині корсеточку, ще деякі речі. Коли привіз я дружину на наш 72-й кілометр і ми вперше купали наше дитя Василя, то до першої купелі поставили іконечку Матері Божої, також "Кобзаря": ми святили його для продовження не завершеної нами боротьби за долю і волю українського народу. І він дійсно таким у нас ріс.

На цьому поселенні нас застала «хрущовська відлига», почали вже звільняти. І нас почали викликати на комісію в Магадан. Уже були випадки, що навіть 25-літників звільняли. Перша комісія зняла мені тільки 10 років, а 15 залишила. Цей суд мені докоряв, що, мовляв, такий юний, а виступав проти радянської влади. Я відчув, з якою ненавистю вони дивляться на мене.

А це був лише початок, ще дружина моя не була вагітна. Я такий був упевнений, що мене звільнять, – адже тоді тисячі політв’язнів звільняли з Колими. Коли мені зачитали, що знімають тільки 10 років, а 15 залишають, то я як був у сорочці – отак зловив сорочку, розірвав її на дві частини і кинув на суд. Обізвав їх поганцями нечестивими, які отак мою юну долю розірвали, як оця сорочка мною розірвана.

Тут мене конвой забрав і повернув я на той 72-й кілометр. Уявіть собі: ми так надіялися, що повертаємося на Україну, – а тут ні. Дружина почала мене розраджувати: "Ну, Бог з ним, все одно настане та хвилина, що ми повернемося на Україну".

Через рік, у 1956 році, викликають мене вдруге. На цю комісію я заходив як п'ятнадцятилітник, а відтіль вийшов вільний. Звільнили мене, але без права повернення у Західну Україну. Я повинен був їхати в Запоріжжя – там був один наш знайомий, який звільнився раніше, на Запоріжжі він працював на одному заводі, де його дружина була майстром. Пише він: Петре, приїжджай сюди, десь тут примістимося. Це місто називається Великий Токмак – ось туди я повинен був їхати.

 

В Україну!

Але ж у нас тримісячне дитя, душа рветься на Україну! Скільки років не був після цієї недолі! Коли приїхав я в Магадан для одержання документів на право виїзду, то мав ту вовчу карточку про звільнення. Там писалося, що такий-то направляється в місто Токмак Запорізької області. Але коли ми вже їхали в аеропорт і треба було ще зайти в управління, то я там кажу: "Ось бачите: після звільнення я брав направлення в місто Токмак, але вчора я одержав (прямо так і кажу неправду) від брата листа, що він переїхав з Токмака в Станіславську область, у місто Долину". А той управлінець, що видавав квитка і гроші, закреслює і пише, як я сказав: місто Долина, Станіславська область. І дописує: "Исправленному верить", підписався, вдарив печатку... Ми з дружиною радо всміхнулися і їдемо в аеропорт.

А ще в аеропорту в Магадані я мав такий випадок – хоч роки минули, але як воно якось приємно згадується. Дружина з Васильком була в залі матері й дитини. Був березень. Я вийшов, щоб походити собі біля аеропорту. Дивлюся – коло однієї лавочки лежить пулярес від документів. Я підняв, відкриваю – а там так з одного боку диплом про закінчення технікуму, а з другого – накладено багато грошей. У мені дві людини спрацювало. Одна: ти не вкрав гроші – то клади в свою кишеню. Але ця думка була тільки хвилева. Друга: ні, таки йди і віднайди цю людину. Я перерахував – там щось було 500 чи 600 карбованців – уже не пам'ятаю. На той час це були великі гроші. І дрібними щось зі 100 було відкладено.

Приходжу в довідкове бюро і прошу оголосити прізвище, яке є в дипломі. А міг би вже й полетіти в Хабаровськ. Жінка каже, що зараз іде посадка, оголошує прізвище. А там перед тим, як пускати на посадку, пасажир мусів відмітитися в довідковому бюро. Вона каже, що той пасажир зараз прийде. Коли він прийшов і відмічається, я так збоку стою. Вона каже: "А ваши документы?" Він так полапав – і зблід: немає! Тоді я подаю йому документи з тими грішми. Він так схвилювався: "Пошли на 100 грамм!" Кажу: "Чоловіче, якби я хотів твоїх 100 грамів, то вони всі були в моєму розпорядженні". А так збоку стояли три чи чотири битовики, що звільнилися. Вони аж зубами скреготали і плювали мені під ноги, бо в їхнє розуміння це не вкладалося: не вкрасти, а знайти і віддати! Обзивали мене різними словами: дурак, не міг хоч нам віддати, якщо не хотів сам брати. Але минули роки, а я з насолодою згадую цей момент, бо якщо був би я ті гроші залишив, то вони б, мабуть, і по сьогоднішній час лежали б гріхом на моїй душі.

Коли ми вже сіли в літак, то здавалося, що відриваємося від того пекла, від тої Колими, таборів, тюрем, ізоляторів, від смерти... Наче відриваємося від якоїсь чорної смоли і підносимося в небеса. І так якось приємно, легко було на душі, коли ми вже піднялися високо.

З Хабаровська в нас був квиток до Москви на поїзд. Зайшов я в туалет у поїзді. Дивлюся – золотий годинник. Тоді годинники дорогі були. Я видів, що якась жінка виходила з цього туалету. Підходжу до неї й кажу: "Пробачте, у мене зупинився годинник – ви не скажете, котра година?" Вона каже: "Сейчас, сейчас". І каже чоловікові, щоб подав годинника. Він шукає – нема. А я питаю, який її годинник був. Каже, ось такий і такий. Я тоді віддаю їй годинник і кажу: "Більше не лишайте в туалеті – добре, що то на мене попало". Вона страшенно дякувала.

А коли ми вже були на кордоні Росії й України, я на одній зупинці зійшов узяти пляшку пива. Повернувся у вагон, поїзд рушає, я розлив пиво у горнятка і ведемо з дружиною розмову. А в мене була така звичайна “сталівочка”, що дружина мені її на Колимі подарувала в день народження. Виймаю – тільки ланцюг: мого годинника хтось украв... Так якось мені боляче стало. Думаю: та я в аеропорту гроші віддав, та я золотий годинник віддав, а в мене таку сталівочку... Але те обурення було хвилеве. Все одно мені приємно, що якогось зла з мого боку не було.

Я ще з Магадану дав телеґраму, що повертаємось на Україну, пізніше з Москви дав телеграму, а коли ми були вже у Львові, то теж даю телеґраму, яким поїздом будемо їхати, щоб нас зустрічали. Написав українською мовою, а вона мені каже: "Вы не пишите мне на непонятном языке. Почему вы на русском языке не пишете?" Я розгнівався: "Коли мене в Магадані вимусили писати російською мовою, то я ще з цим погодився. І в Москві писав був українською, то не прийняли, але отут, у Львові, ви від мене вимагаєте російською мовою?! Цього ніколи не буде!" Я страшенно розгнівався, і вона вимушена була прийняти.

 

Три празники

Коли ми зближалися до нашої Долини, я був дуже схвильований. Я знав, що зараз мене стрічатимуть брати, які жили в Долині – Іван і Йосиф. Коли поїзд зупинився, виходжу я з вагона. У мене в руках та дерев’яна валіза. Тут і моя дружина. Підбігають до мене два чоловіки. Одного впізнаю – брата Йосифа. Він бере в мене з лівої руки Василька, дитину, а другий узяв від мене валізу. Коли ми зайшли на вокзал, я кажу братові Йосифові (він від мене на два роки старший): "Брате Йосифе, а чому брат Іван не вийшов мене зустрічати?" А цей другий чоловік і був брат Іван! Він 1919 року народження. Ми з ним розлучалися ще в 1939 році. Як уперше прийшла радянська влада, він попав до війська, а там війна... І от уже 1957 рік. І він тоді: "Петре, то ти мене не пізнаєш? Та то ж я брат Іван!" Боже, як ми тоді кинулися в обійми, розплакалися, як малі діти! То народ теж плакав довкола, бо видно було по мені, звідки я їду: в бушлаті, майже як в’язень. І дружина так одягнена.

Зайшли до брата Йосипа – він у Долині жив на Полуванках. Боже, ми до ранку не лягали спати, не могли натішитись, наговоритись, націлуватись! Таке все дороге мені було! Вранці перейшли до Івана – він жив у Долині, у частині, що називається Вовче. Там у нього була невелика господарочка. Боже, він не знав, як і чим нас нагодувати! У нього була корова. Він дав нам молока, сиру. А я понад десять років ні краплинки молока не пив, ні сиру, ні сметани не їв. Я наївся молочних страв – то дуже болісно це переніс.

Побули ми з дружиною в цього брата тиждень, а тут зближаються свята. За тиждень до Великодня їдемо в моє село Витвицю. Коли зближалися до дому, вибігає мати з хати. Боже, вона мені здалася такою старенькою, похилою! Розплакалася, кинулася в обійми, цілує мене, внуча та мою дружину! Така велика радість – готуємось до Великодніх свят. Батько вже похований був. Пішов я на цвинтар, щоб упорядкувати батькову могилу. І на сам Великдень ми охрестили Василя в моєму рідному селі. Я вважав, що це в нас три празники: перший – повернення на Україну, другий – Великодні свята, і третій празник – хрестини Василя. Після посвячення пасок священик на сам Великдень хрестив Василя. Тут народ весь зглядається, вітають нас. Боже, обіймаємось, цілуємось! Не було межі радості.

Охрестивши Василя, ми всі урочисто підійшли до могили батька, помолилися, поплакали, я запросив батька до нас на свята. Прийшли ми в хату, де я народився, і святкували три свята. Гарна, пам'ятаю, погода була, теплі Великодні свята були, сонячні. Ми вікна повідчиняли. Уся родина моєї дружини з'їхалась на це торжество, і моя родина. То зараз важко передати словами, яка це була велика і радісна хвилина. Навіть вуйко мій Янишівський все підходив до нас, піднімав руки догори цілував нас: “Мир вам, діти! І хто вас навчив так любитись?” Бо дійсно, така безмежна була любов.

На другий день ми їдемо в село дружини – у Залукву. Це в Галицькому районі, трохи далеко. Довелося їхати в Калуш, а звідти автобусом на Галич. У Залукві ми відбули другий і третій день свят. Повертаємося додому – а мама плаче: "Діточки, ви тільки з дому поїхали, як тут міліція прийшла, питали, де ви поділися, страшенно почали сваритися зі мною, чому я вас відпустила. Я й сама не знаю, що це може бути! І сказали, щоб дати знати, як тільки ви повернетеся".

Але туди не треба було давати знати – міліція тут же приходить (видно, вони вже пильнували) і каже, що викликають мене в Болехів: чому я досі не з’явився в район відмітитися, що я повернувся.

Їду я в Болехів на прописку. Зі мною їде головиха сільської ради. Там вони розпитали, де, як, коли я звільнився. Я всі документи пред'явив. Але щось вони там пишуть-пишуть-пишуть... Там був ще один чоловік, із села Гузіїв. До нього причепилися, щоб покинув своє село і негайно виїхав із західних областей України – тільки в східні області (а я ж теж мав у Токмак їхати, не мав права повертатися в Станіславську, Львівську, Тернопільську, Закарпатську, Рівненську області). А тут мені дають підписатися свідком, що йому пред'являють таку вимогу, а він перечить. Боже, я як замахав руками, я ж ніколи ніякі документи як свідок не підписував: "Та що ви! Невже ж ви думаєте, що я так низько впав, що буду на такого, як я сам, підписувати як свідок документ? Ні, цього не буде!" Вони страшенно розгнівалися. Я вийшов надвір, думаю: ну, то вже, мабуть, мене не пропишуть. Але Бог з вами – честь і совість дорожчі. Думали, що використають мене, бо мені залежить на прописці.

 

Збудували ми дім...

Однак через деякий час мене викликають – таки приписали. Живемо з дружиною в рідному селі з мамою, росте в нас Василько. Через якийсь час я пішов у Долину, оформився на роботу в гаражі. Там працював мій старший брат Іван, той мене туди взяли диспетчером. Працюю, може, з місяць-півтора. Раптом викликає мене Хохлов – директор гаража: "Вы что, Петро Васильевич, были в заключении?" – "Так". Він склав чотири пальці: "За решеткой?" – "Так". – "О нет-нет, я не могу вас держать на работе". Бо він, коли мене влаштовував диспетчером, не знав, що я колишній зек, що я... Не можу, каже, я вас... Ну, кажу, то Бог з ним – звільняйте. І він мене звільнив. Деякий час був без роботи, але пізніше оформився я нормувальником у Долинському БМЦ. Перебралися ми в Долину, бо добиратися мені було дуже важко, якихось 15 км щодня. Вирішили ми побудувати свій куточок, в якому ми ось і сидимо.

У Долині старі зруйновані будинки. Як 1939 році прийшла радянська влада, то почала було будувати, а під час війни вони були знищені. Спродували цеглу. Її можна було розкопати, почистити, недорого було. А я бідний повернувся. Грошей позичив, дали мені місце, право будуватися. Ми з дружиною вибирали ці шматки цегли (там цілої було хіба десята доля), поскладали в куби, оплатили, привезли на оце місце і самі змурували цю хату. Я був помічником, бо мурувати не вмів. Мурувала дружина, бо вона на Півночі працювала в будівельних бригадах.

Так що цю хату, в якій ми зараз сидимо, змурувала моя дружина Стефа. Крити та на інші роботи вже наймали людей. Дуже хотілося швидше увійти, бо зближалася зима. Докінчили одну кімнату, оцю вхідну, перебралися в неї, але ще ліва сторона не повністю накрита була черепицею. Пам'ятаю, ми з дружиною вийшли докривати, а завірюха така, перший сніжок почав падати. Дружина подає мені черепицю, а я вже вкладаю. Повертаюся так – а вона, бідна, подає черепицю, а сльози так з очей і течуть. Кажу: "Чого ти, Стефцю, плачеш?" А вона: "Я так, Петрусю, замерзла в руки, що..." Я кажу тоді: "Ах, то покиньмо". Бог з ним, думаю, бо так мені душа заболіла, коли побачив, що вона плаче. А вона каже: "То, може, якось докриємо?" – "Ні, ще Бог дасть погоду, що докриємо". І справді, пізніше випогодилося, таки за гарної погоди той шматочок докрили.

Отак розпочали ми своє життя на Україні. Дружина знову завагітніла, родиться наш другий син Володимир. Василь був 1956 року, а Володимир уже народився в 1960 році, 26 липня. А 10 квітня 1963 року народилася в нас ще й донечка Оксана.

 

Рід Стефанії

В.Овсієнко: Я хочу повернути вас трошки назад і спитати дату народження вашої дружини Стефанії і розпитати про її родину...

П.Січко: Моя дружина народилася 1 квітня 1925 року в селі Залуква Галицького району. З дому вона Петраш. Родина це була патріотична, гарно вихована. Вона наймолодша з дівчат. Сім'я складалася з двох братів – Антін і Ярослав – і п’ятьох сестер: Розалія, Ольга, Міля, Богданна і моя дружина Стефа. Ми часто їздили в Залукву. Там ще жила її сестра Богданна. Інколи там Великодні свята справляли, іноді Різдвяні. Село це дуже патріотичне, гарне. Виявилося, що в неї ще один брат був, але це я дізнався, аж коли її найстарший брат Антін вирішив оправити гробовець, де батько й мати були поховані. Дружина моя тоді працювала в системі "Сільгосптехніки", виписала трошки металу, щоб огорожу зробити. Антін зробив огорожу, навіть помалював і закрив на колодочку. Прийшов до сестри (бо жив на той час у Калуші) і приліг на отаману. Приліг на отаману – а тут сон: приходить хлопчик і каже: "Антоху, ти поправив могилу тата й мами?" – "Так". – "Ну, а чому ж ти мені могилку не зробив?" – "То я ж не знаю, де ти навіть похований". – "А треба було між могилою тата і мами зробити маленький гробовець і відмітити могилу мою".

Антін на цьому прокинувся. А то явився Євстахій, перший хлопчик, найстарший, він маленькою дитиною помер. Десь там їхало весілля, він хапався на розвору, коні його вдарили і він помер.

Аж тоді-но в родині дізналися, що був ще брат, який Стах називався. Бо в родині вже й не пам’ятали, що був такий хлопчик. Видно, є якась таємниця життя, що треба було, коли Антін закінчив усі роботи, щоб душа спитала, чому він не відмітив посередині маленьку могилочку.

Її родина була дуже співуча, так що нараз у цій хаті, де ми зараз робимо цей запис, на Свята – третій день Свят на Стефанії – у мене збиралася вся моя і жінчина родина, бувало 35-40 чоловік. Як згадаєш, що ми такі бідні повернулися з тої Півночі, не мали нічого, але як то приємно згадувати ті хвилини, ті колядування! І ось тут у нас родиться...

В.Овсієнко: Чекайте про родину – ми ж про Стефу хочемо поговорити. Вона ж була ув'язнена. За що?

П.Січко: Вона теж була в підпіллі, в Юнацькій Сітці, навіть керівником районної Юнацької Сітки. А пізніше навчалася в педагогічному інституті в Станиславі. Її з першого курсу арештовують. 10 років їй дають. Заарештована вона була у сорок сьомому році чи в сорок шостому... Не пам'ятаю дати. Так якось ці речі забуваються... Я знав, але на цей момент забув. (С. Петраш заарештована 28.06, за документами – 2.07 1947. – Ред.). Тримали її в Станиславі, після суду направили її на Владивосток, пізніше попала на Колиму. Там, на Колимі, ми й зустрілися. Вона всі десять років не відсиділа. Там були так звані заліки. Якщо працювала, перевиконувала свою норму, то інколи за день ув'язнення могли зарахувати день і третину, чи й півтора дня. Так що вона відсиділа десь вісім з половиною років і дотерміново була звільнена, але теж без права виїзду, мала там залишатися.

 

Постава

Тут, у Долині, радянська влада на кожному кроці давала відчувати, що ми колишні в’язні, що ми люди, яким не можна вірити. Але совість моя була чиста, я плював на ці їхні переслідування. Ось такий епізодик розкажу вам зі свого життя.

Працював я на базі механізації на посаді начальника планово-виробничого відділу. Цим мені іноді докоряли: як у той час туди потрапив, адже на таких посадах були тільки партійні. Ну, то дуже довга історія розказувати, як туди потрапив. Та тільки тому, що працювала в мене голова, що не мали вони на той час такої людини, яка би справлялася з тією роботою, з якою справлявся я.

Розповідаю це тому, що зараз звернулося до мене Братство ОУН-УПА. Нині тут головою районної ради колишній начальник міліції. У той час, коли ми тут починали відродження, його прислали, щоб нас переслідувати і якнайскоріше знову посадити. От він каже: "Спитайте Петра Васильовича, чому він з нами не здоровкається". Там був такий Дідоха – голова райдержадміністрації, ну і цей Тепчук. А я кажу тому, кого до мене прислали: “А вони мені в сини годяться. Скажіть їм, що ще за радянської влади, коли я працював на базі механізації – туди треба було 4 км від моєї хати йти, автобусів тоді ще не було, – то йде назустріч начальник КГБ. Такий Акінін був. Десь біля лікарні, де в радіусі 50 м нікого немає, він попри мене пройшов кілька кроків, зупинився та й каже: "Петре Васильовичу!" Я повертаюсь, а він каже: "А ви чому зі мною не здоровкаєтеся?" А я йому: "А хто з ким повинен здоровкатись?” – Він-то віком набагато молодший був від мене. – “Якщо ви йдете попри мене і не кланяєтесь, то мені здається, що попри мене пес пройшов". Щоправда, після цього він уже, коли йшов, то кланявся. І я відкланювався йому. Бо я був незалежний. Я їм ніякої розписки не давав. Вони привикли, що коли начальник КГБ... Та я плював на нього. Я пройшов такий тернистий шлях, витримав усі тортури, ніде не зламався. То я й сказав, хай перекаже цьому голові райдержадміністрації і району, що вони повинні зі мною здоровкатися, бо я старший за них. Оце так.

 

Ростуть у нас троє діточок...

В.Овсієнко: Але, пане Петре, я хотів би, щоб усе-таки ви більше розповідали про дружину і про синів. Ви про себе вже розповідали, і то доволі детально.

П.Січко: Тож ростуть у нас троє діточок. Василь у школі вчився на "відмінно". Він коли поступив у перший клас, то не мав що там робити, бо вже в чотири рочки вмів писати, читати. У школі він надзвичайно гарно вчився. Непогано вчилися й мої менші діти – і Володимир, і Оксанка. У Володимира було щось дві "четвірки", у Оксани – три.

Я вже вам розказував, що скоро як повернувся, ось у цій хаті я написав спогади під назвою "Сталінські ТЕТА". ТЕТА означало "тюрми-етапи-табори-амністія". На тисячу з лишком карток. У мене так склалося, що, я за свій термін добрих сто, до 150 сталінських таборів смерті пройшов. І так мені боляче, що коли я вже був у Гельсінкській Групі, то чужі документи передав за кордон, а свої, мов, передам, ще передам. А коли повернувся з другого ув'язнення, то виявив, що мені миші все це струбили...

Але ось тут хочу повернутися до діточок.

Василь дійсно в нас ріс таким, як ми його святили – для продовження не завершеної нами боротьби. Він ще маленьким хлопчиком почав цікавитися політикою. Надзвичайно любив книгу. Книга в нього була понад усе. Ми душі не чули в собі – так раділи тим дитям. Але в нього в дитинстві з’явилася була астма, то ми мали багато клопоту. Малим він був дуже хворовитий. Але все це він поборював. Любив писати вірші, оповідання різні: мав дар писання, дар до розмови.

То були такі часи, що батьки боялися своїм дітям розказувати, що вони були ув'язнені. Але в нас цього не було. Ми полягаємо всі на ліжках, і я розказую дітям усе, але, безумовно, заказуючи, щоб вони про це десь між дітьми не говорили. Так само й дружина. Так що Василь і всі діти наші знали, хто ми, їхні батьки. Тим більше, що наша хата була як сонечко для людей. От Коляда – в нас починалася. Зійдуться, заколядують нам, а тоді вже йдемо по сусідах. Звідси йшло відродження. Хоч я на такій роботі був – усе одно ходив до церкви з діточками.

Ми раділи-тішилися, що ростуть діти, але відчували, що їм буде перекритий шлях до вищої освіти. Василь 1974 року закінчує середню школу і готується поступати до Львівського державного університету на факультет журналістики, тому що він мав до цього нахил. До 30-40 його статей було надруковано в ґазетах. Хвалили: найлегший, найкращий, найцікавіший стиль оповіді – це є в нього.

Але коли ми приїхали до Львова, то була проблема навіть документи здати. Я чекаю, чи здасть Василь документи. Виходить такий веселий: "Тату, зумів я здати!" Питаюся, як. Він каже: "Там страшенно цікавилися і питали мене, чому я народився в Магадані, хто мої батьки, як то так, що я в Магадані народився. Я сказав, що батьки мої їздили на ударні комуністичні будови". Ми вже так сміялися, а він каже: "Дивись, тату, ми радіємо тим, чим ще інші не радіють".

Починаються екзамени. Складає Василь перший екзамен на "п'ятірку", другий екзамен на "п'ятірку", третій екзамен на "п'ятірку". І от четвертий екзамен... Приходить секретарка – я вже забув, яка то дисципліна була – і шепче викладачеві, але так, що Василь чує, що ось тут у вас є такий і такий, Січко, ви не смієте йому навіть “трійки” поставити (бо якби “трійку”, то він би вже мав прохідний бал з трьома попередніми “п'ятірками”). І Василеві, хоч він і гарно відповідав, ставлять "двійку". Ставлять "двійку" – і таким чином Василь не пройшов у Львівський державний університет. Я тоді працював на Верхньострутинському заводі металовиробів, то взяв його туди. Там він спочатку був учнем токаря, дістав третій розряд. Одночасно готувався до вступу, бо мріяв таки стати журналістом.

1975 року їде Василь у Київський університет. Коли він поїхав до Києва, ми тут казали, що він складає екзамени у Львові в Політехнічному інституті. Він зумів здати документи і склав три дисципліни на "п'ятірки" та одну на "четвірку" і був зарахований студентом факультету журналістики. Боже, приїхав він – тут така велика для нас радість! Але ми не дуже й признавалися людям, щоб не робити великого шуму. Там на факультеті відбирали десять чоловік для міжнародної журналістики, і Василь був відібраний до тієї десятки.

 

Діти за батьків – відповідають

Але тої радості недовго було. Приходить до мене на завод одна людина, якої я не знав. Представився, що він начальник Долинського КГБ. Каже, що якщо я хочу, щоби мій син навчався на факультеті журналістики, то я повинен дати їм розписку і піти на співпрацю з ними. Вони думали, що мене, може, на дітях зловлять. А я їм сказав: “Майте на увазі, я в своєму житті ніяких розписок не давав. Як мають мої діти сидіти в зрадницьких кріслах, то я волію бачити їх у наручниках і за ґратами, ніж у ваших зрадницьких кріслах. Цього ніколи не буде”.

Він мені пригрозив, що раз так, то побачите, що вашим дітям місця в університеті не буде. Василь учився на “відмінно”. Закінчує перший курс, починає другий  – до нього теж підходять такі люди.

Одного разу приїхав я в Київ з заводськими документами в Міністерство місцевої промисловості і заночував у Василя в університетському гуртожитку. В університеті був вечір. Василь приходить такий заплаканий. Питаю: "Василю, чого ти заплаканий?" – "Тату, сьогодні був вечір, де вручали похвальні грамоти за університетську ґазету". Там була редколегія, але цю ґазету повністю писав Василь. Він же її й малював, тому що закінчив художню школу. А редколегія прикладала стільки зусиль до тієї ґазети, що тільки читала матеріал і могла сказати, що там, Василю, ото би слово добре замінити таким, там кома пропущена або ще щось таке. Тобто ґазета, яку фактично тримав на своїх плечах Василь, дістає приз, всіх там зачитують, вручають їм різні премії, похвальні грамоти, а Василя навіть і півсловом не згадали. Коли він після того підійшов до секретаря комсомольської організації і запитав, чому і що це має означати, той сказав: "Василю, я сам не знаю що – ти був включений першим, бо ми знаємо, що то твої заслуги, основна праця твоя, але секретар парторганізації (був такий Погрібний) підійшов до мене й питає, чому я включив Січка. Кажу, що то, в основному, його заслуги – це він усе робив, а ми отак тільки..." – "Не мож, негайно його виключити, бо ви не знаєте, хто його батьки, в якій він сім'ї ріс, як він виховувався і хто він такий". І він був вимушений не вписувати Василя.

В.Овсієнко: Погрібний – це Анатолій? Той самий доктор філологічних наук, що зараз розказує по радіо, як треба любити українську мову?

П.Січко: Той самий, що був донедавна заступником міністра освіти. Анатолій Погрібний був тоді секретар парторганізації, а Прилюк був тоді деканом факультету.

В.Овсієнко: Цікаво... Я знав Погрібного з ліпшого боку...

П.Січко: За їхньою вказівкою Парахіна – була така вчителька – вже на другому курсі... Василь любив такі телеґрами присилати: "П'ятірка", "П'ятірка". Лишається останній екзамен, а телеґрами немає. Але я знаю, коли Василь повертається. Стрічаю в Долині, а Василь виходить з автобуса зі сльозами на очах. "Василю, що це має означати?" – "Тату, з останнього екзамену Парахіна поставила мені двійку з російської мови, не дивлячись на те, що я все гарно відповів. А перед тим, як я йшов складати російську мову, інші студенти сказали: "Василю, не хвалися так п'ятірками, бо сьогодні ми йдемо, щоб побачити, як тобі будуть ставити двійку". Тобто його оточення знало це. Та Парахіна, яка вела російську літературу чи мову – вже не пам'ятаю – взяла заступника декана. Василь витягнув білет і без підготовки пішов відповідати. Вони йому ще десять додаткових питань поставили, але якось так доля складалася, що Василь на всі ті додаткові запитання без підготовки відповів. Але ця Парахіна так зчервоніла і каже: "А все же я вынуждена тебе поставить "два" – ты не послушался моего совета”. – Бо вона йому десь перед тим пропонувала, щоб він розмовляв тільки російською мовою. “А ти російською мовою не говорив, і в гуртожитку зі студентами не хотів розмовляти, у тебе погана вимова, і я вимушена тобі поставити двійку". Каже: “Я тоді встав і, оскільки мене вже попереджали, що мені будуть "двійку" ставити, кажу: "Дякую вам, що ви виконали місію КГБ".

Ті канікули з таким болем минули. Василь подав протест. Щоправда, коли повернувся, то з Міністерства приїхала комісія, якій він по-новому склав цей предмет. Поставили, щоправда, не "п'ятірку", а "четвірку". Але тої радості не так довго було – отой Погрібний ставить йому як незарахований залік з української мови, здається, чи літератури...

В.Овсієнко: Він, мабуть, українську літературу читав.

П.Січко: Так, літературу. Не зараховує йому залік зі свого предмета, декан Прилюк ще з чогось – і Василя виключають з університету за академнеуспішність.

В.Овсієнко: Це з якого курсу?

П.Січко: З другого.

В.Овсієнко: Зимова сесія чи літня?

П.Січко: Це вже була літня сесія 1977 року. За академнеуспішність...

 

Правозахисна діяльність

Василь приїжджає, уже виключений з університету, і пише заяву, що відмовляється від радянського громадянства і вимагає еміґрації за кордон, де б він міг закінчити навчання. Тоді він ще був комсомольцем, мав комсомольський квиток. Пішов здавати комсомольський квиток і паспорт. Уявіть собі, я чекаю, бо не знаю, чи його арештують, чи ні. Молюся й чекаю. Він прийшов у міністерство, кинув їм на стіл комсомольський квиток, паспорт і заяву про відмову від радянського громадянства... Тоді Василь вступає в Українську Гельсінкську Групу, пізніше в Гельсінкську Групу вступаю і я.

Отже, Василь, син мій, став членом Української Гельсінкської Групи 28 лютого 1978 року, а я аж весною. Тоді почалася наша правозахисна боротьба з усіма порушеннями, які були тоді в Радянському Союзі. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли. Ми свято вірили в перемогу, в правду, і тому не страшна була нам ця система. Ця боротьба надихала нас. Ми йшли цим шляхом і знали, що з цього шляху не маємо права зійти. Я дуже радів у душі, коли побачив у синові борця, який продовжить боротьбу, яку ми з мамою та наші друзі не довели до кінця. Будучи членами Гельсінкської Групи, Василь і я продовжували правозахисну діяльність. Особливо в Галичині переслідувалася Церква. Тут ішла боротьба за відновлення греко-католицьких церков і взагалі за реабілітацію Церкви в нашому суспільстві. Тут багато церков було закрито. Ми наполягали, особливо Василь багато доклав зусиль, щоб церкви були відкриті. На всі факти ми реаґували, писали звернення, протести у Верховну Раду і т.п. Нашу хату весь час охороняла міліція – прямо, не ховаючись. Вони чергували по цій вулиці цілодобово – не дай Боже хто до нас зайшов чи то від нас вийшов. І слідкували приховано з сусідніх квартир. Мали відповідну апаратуру. Але на це ми не звертали уваги – ми обрали шлях, ми знали, що ми маємо своє життя віддати боротьбі за долю і волю нашого українського народу.

 

Клятва на могилі Володимира Івасюка

Пам'ятаю, нас викликали в Івано-Франківськ до Комітету держбезпеки – мене, Василя і Василя Стрільціва, бо нас три було в Групі звідсіль, з Галичини. Цілий день нас протримали. Неконкретно так поговорили з нами і ввечері відпустили. Ми й не знаємо, чого нас викликали. Вийшовши з КГБ, розмовляємо між собою, яка ж була мета цього виклику? Повернули ми ще до дружини Валентина Мороза Раїси, там посиділи, а коли вже їхали в автобусі, то почули, що у Львові був похорон. Хоронили Володимира Івасюка, якого замордували кагебісти. Ми тоді зрозуміли, що ціль їхнього виклику була в тому, щоб ми не взяли участі в цьому похороні. (Похорон був 22 травня 1979 року. – Ред.).

Але 10 червня (це якраз були Зелені свята) їду я з Василем у Львів на могилу Володимира Івасюка. Там не треба було питати народу, де могила Володимира Івасюка – це Личаківський цвинтар, – тому що море народу пливло до тієї могили і від неї. Там мене чомусь прийняли за батька Володимира Івасюка (я тоді бороду носив), а Василя прийняли за брата. На цій могилі першим виступає Василь і розказує, що замордували нашого композитора. Він бере в руки квітку і складає клятву: “Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною”. Після Василя виступив і я. А тоді вже й Олесь Бердник був заарештований, то ми й його згадали. (Член-засновник УГГ О.Бердник заарештований 6.03. 1979. – Ред.). І після цього... Ну, а цих різних груп, які охороняли, дивилися за тим усім – маса було.

З цвинтаря їдемо на вокзал. Нас прямо маса народу проводжала з цвинтаря до автобуса, бо побоювалися, що нас заарештують, що ми не доїдемо додому.

В.Овсієнко: Ви там представлялися як члени Української Гельсінської Групи?

П.Січко: Ми представилися як члени Гельсінської Групи, розповіли про її правозахисну діяльність і висловили обурення знищенням Володимира Івасюка. Тож нас провели в автобусну, а далі – в автобус усі ці люди не сядуть. Народ попрощався з нами. Автобус, який їхав у напрямку Долини, щоправда, десь там коло міліції зупинився, то ми думали, що ось зараз нас заарештують. Але нас не заарештували, бо на арешт членів Гельсінської Групи  тоді вже мала дати дозвіл Москва, а тоді вже Київ дав би санкцію. Так що ми щасливо приїхали таки в Долину.

 

Арешт

Я далі працював. А десь, може, через тиждень часу – дивлюся, а в коридорі... Я зразу відчув душею, що це прийшли по мене. А коло мене були деякі документи, небажано було, щоб вони їм дісталися. Я ще заскочив у туалет, викинув там їх, виходжу – тут мені наклали наручники на руки. Мене заарештували і везуть додому на обшук.

Це було 6 липня 1979 року.

В.Овсієнко: Це якраз на Івана Купала виходить?

П.Січко: Так. Привезли мене додому і розпочали обшук. З міста приводять Василя. Провели обшук, склали  протоколи...

В.Овсієнко: А де Василя затримали?

П.Січко: У місті, в Долині. Десь він ішов. Я казав уже, що кожний наш крок тоді переслідувався – як тільки хтось із нас виходив з хати – уже за нами йшли відповідні люди. Ця система працювала чітко.

Везуть нас у Львів. Везуть у різних машинах. На мій арешт санкція вже була, а Василь... Я пропустив один момент – чому Василя везли у лікарняній машині.

Коли Василь відмовився від радянського громадянства, його ловлять і запаковують в Івано-Франківську психіатричну лікарню, ставлять йому діагноз "шизофренія". Я обурився, поїхав у Москву до головного психіатра (Чуркін. – Ред.), а він мені каже: “Якщо син прийме документи і відмовиться від зречення радянського громадянства, йому документ буде повернено, а ні – то зречення радянського громадянства вважається шизофренією і божевіллям”.

Розумієте? Василеві були перекриті всі можливості подальшого існування. Він уже не мав права ніде навчатися, не мав права і працювати. Тоді його протримали в Івано-Франківську на експертизі щось із тиждень і випустили. А тут, коли нас арештували, то мене везуть у "воронку", в тюремній, а його – в лікарняній машині.

Привозять нас у Львів. Мене зразу туди, на Лонського, в тюрму саджають, а сина – не знаю, де поділи. Слідство вів такий, пам'ятаю, Іванов. Я його спитав, скільки він років працює слідчим. Сказав, що 30. Я йому прямо заявив, що я не підпишу жодного документа. Майте на увазі, кажу, що ви ще й уста не відкриваєте, а я вже знаю, що ви мене будете питати. Він дуже обурювався: чому, як, які маєте підстави? Я кажу: а я такий зрячий. І доведу вам це тим, що скажу: вже тут, у оцих застінках, є привезений мій син Василь. Він каже: "Не може бути!" Я помолився і називаю йому не тільки день, але й годину – це була півдруга після обіду. А йому й очі на лоб полізли. Він російською мовою: "Это вам дежурный сказал!" А я кажу: "Ви прекрасно знаєте, що тут, у коридорах КГБ, суворо чергують двоє і їх міняють так, що якщо сьогодні вони два, то можуть десь аж через місяць знову зустрітися на чергуванні або навіть більше й не потрапити так. Згідно інструкцією, черговий не має права сам-один вести розмову. Їх мусить бути два, щоб не було ніякого контакту. А він каже: "Это женщина при раздаче пищи". Я кажу: "Ви теж прекрасно знаєте, що коли жінка роздає їжу, то по боках стоять ваші наглядачі. А я сказав це вам для того, щоб ви зрозуміли, що я зрячий і більше з вами розмовляти не буду і не підпишу вам жодного документа".

І справді, до кінця слідства ми в ньому участі не брали, тобто мовчали. Вони там різні запитання ставили. Закінчили і судять нас.

В.Овсієнко: А ви наперед домовилися, що не будете брати участі в розслідуванні і в судовому слідстві?

П.Січко: Ні, ми так... Я відчував душею, що син... Навіть був такий момент, уже після суду... Нас викликають, щоб писали касаційну скаргу. Боже, я так переживаю, щоб, не дай Боже, син не писав тієї касації... Коли мене викликають, я кажу: "Та яку касацію і перед ким буду писати? Що – до оцих злочинців? Це відпадає!” Але я переживаю за сина. Секретарка так усміхнулася (а там два крісла стояло) і каже: "Я так і знала! Бо я дивилася – ось тут перед хвилиною в тому кріслі, що зараз сидите ви, сидів ваш син, який теж відмовився від касації. Я знала: якщо ви сядете на те крісло, що сів ваш син, ви теж не дасте згоди".

Боже мій! Мені так легко стало на душі! Думаю: слава Богу, що син усе ж таки не писав цієї касації! Бо я взагалі дивився на цю систему як на злочинну. Дивлячись на всі їхні порушення і дії, ми душею відчували, наскільки ми морально вище стоїмо від тих злочинців!

В.Овсієнко: А все ж таки Василь пройшов сорокаденну психіатричну експертизу під час слідства і був визнаний осудним, так?

П.Січко: Так, вони провели йому експертизу у Львові, визнали, що він осудний, перевели в тюрму і судили, бо інакше вони б не мали права його судити.

 

Сидимо, синку? – Сидимо, тату!

В.Овсієнко: Як ви трималися на суді? Під час слідства ви не давали показів – так?

П.В.Січко: Ніяких – я ні одного документу не підписав. І на суді ми теж не говорили. А коли нас посадили в кліточку, де підсудних тримають, заходить суд, вони об'являють: "Встать! Суд идет!"  – ми не вставали, бо ми цього суду не визнавали. Він для нас не був як суд правди. Ми продовжували сидіти, а тут конвоїри нас ухопили за руки, попіднімали. То ви собі тримайте – то ваша справа. Отакий це був суд. Були там різні питання, але ми на жодні питання не давали відповіді і сказали, що ми не бажаємо вести розмову. Але вони все одно довели той суд до кінця і дали і Василеві, і мені по статті 187-"прим", тобто за антирадянську діяльність, по 3 роки. Звідтіль ми попадаємо в різні місця – Василь у Черкаси, а я в Луганськ – колишній Ворошиловград.

 

Сім'я в облозі

В.Овсієнко: Отже, ваша дружина Стефа опинилася перед фактом, що засуджені чоловік і син, і її саму, сина Володимира і доньку Оксану постійно тероризували...

П.Січко: Я молюся на свою дружину. Це була людина надзвичайно сильної волі, сильної віри, сильного переконання. Уявіть собі її становище: цілий час попід хату лазили ті наглядачі, намагалися увірватися в хату... Розказувала мені, що завжди мала дві сокири: одну сокиру тримала у себе на ліжку під подушкою, а другу сокиру в сінях коло дверей. І нараз, як вони ломилися, били кулаками в вікна, кричали, щоб вона відчинила, вона казала: "Я вам не відчиню. Я знаю, що ви можете вламатись – все одно я вам так не здамся, комусь перший удар сокирою попадеться в голову. У мене є сокира в руках, я нічого не винна, але занадто буду оборонятися!" Щодо цього вона була бойова жінка. Розказувала мені, що завжди молилася, і щиро молилася, хоч вони лазять...

Хочу додати ось такий момент. Коли вже мене з сином Василем арештували, то в Київському університеті ще продовжував навчатися мій син Володимир. На механіко-математичному факультеті. Коли засудили мене і Василя, то перед етапом дали одногодинне видження. Дружина повідомила про це сина Володимира, доньку Оксанку. Вона з діточками прийшла прощатися. Спочатку дали мені видження, а пізніше уже Василеві. Пам'ятаю, тоді дружина привезла кирзові чоботи, фуфайку, щоб я в дорогу мав що вдягнути, шапку. Коли Оксанка подавала мені шапку, то отак почухала коло вуха. Я зрозумів, що в цій шапці є зашиті гроші. Коли приїхав у табір, то розшив і знайшов.

Коли 11 грудня 1979 року Володимир повернувся в університет, до нього одразу почали дуже негативно ставитися за те, що він поїхав на видження. Перед тим, ще як тільки ми були заарештовані, від Володимира вимагали співпраці, але він відмовлявся. Тоді вони завимагали, якщо не проти батька і брата, то хай би слідкував за однокурсниками. Він категорично відмовився, сказав, що такого робити не буде. Тоді вони в березні 1980 року теж штучно роблять йому академнеуспішність і виключають з університету. Виключили з університету – він теж склав заяву про відмову від радянського громадянства, писав різні звернення до студентів світу.

В.Овсієнко: Цікаво, а як його друзі-однокурсники до того поставилися?

П.Січко: Однокурсники дуже гарно ставились. І їх це страшно обурювало, бо Володимир був дисциплінований, гарно вчився. Коли побачили ці незаконні дії і переслідування, вони почали обурюватися і навіть писали протест Брежнєву. Але телеґрама до Брежнєва не дійшла – вона дійшла тільки до декана. Тих студентів викликали і казали: кого ви беретеся захищати – ви ж не знаєте, чий він син і хто він такий і що.

Володимир, будучи виключеним, звертався до студентів світу, протести писав, але все це не давало ніякого результату. Його таки 6 грудня 1980 року заарештували. Звинуватили і судили за те, що він відмовився йти до війська. Оскільки він відмовився від громадянства, то не хотів іти в армію. Суд цей відбувався тут, у Долині, якраз на самі Різдвяні свята (9.01 1981. – Ред.). З розповіді дружини знаю, що їй навіть не повідомили про суд. Вона чисто душею відчула, що судять сина. Як прийшла з дочкою Оксанкою, то міліція не пускала їх до зали суду. Вона все ж таки силою прорвалася, виявляла свій протест. Уявіть собі, що діялося в душі матері, коли вона побачила сина, якого судять...

Таким чином, із сім'ї нас троє опинилося за ґратами. Залишилася вдома дружина з дочкою Оксанкою. Дружина завжди, бідна, переживала, бо вони, як я вже казав, двері ламали, нападали – переживала, що дочка злякається.

В.Овсієнко: Були такі ж погрози дочці?

П.Січко: Були погрози... Вони тривали навіть коли вже Володимир звільнився. От у Гошеві у родини було весілля. Оксанка з братом Володимиром поїхала на це весілля. Володимир навіть дружбою там був. І щось, каже Оксанка, так душа заболіла – не можу сидіти на цьому весіллі, рвуся додому. А їхали в Долину сусіди (їхнє прізвище Коси), але їх було повно в машині. Вона почала проситися: я де-небудь притулюся, буду у вас у ногах сидіти, бо не можу тут бути жодної хвилини більше, мене душа рве додому. Вони якось узяли її. Приїхала вона. А тут у нас треба потічок переходити. Вона перебігає цей потічок, а коли опинилася у хвіртці – тут величезна собака на неї кидається. Вона страшно спищала. Дружина вмикає в хаті світло, відчиняє двері – заходить Оксанка з плачем.

На другий день виявилося, що це була міліція, яка, скориставшись з нагоди, що діти відсутні, хотіла замордувати дружину. Бо вікно з рамою в дитячій кімнаті було вийняте і стояло в картоплі. Вони, видно, хотіли залізти в хату – а тут оця міліцейська собака кинулася на дочку, вона закричала, то вони побігли вниз. Були сліди в потічок. І собака побігла за ними. Пізніше в ув'язненні я зустрічав одного, який мав якесь відношення до цієї операції. Вони хотіли скористатися з моменту, що дітей немає, залізти через вікно, замордувати дружину і таким чином залишити нас усіх без підтримки. Вони розуміли, що дружина сильної волі і морально нас підтримує.

Вранці приїжджає Володимир, дивиться на оте вікно, на те все...

Ось у яких обставинах доводилося жити моїй дружині і всій моїй сім'ї.

Коли дружина йшла містом, то знайомі переходили на другий бік вулиці, щоби з моєю не стрічатися. Бо, не дай Боже, заговорять – тут одразу ж викликає КГБ: а що ви там з Січковою розмовляли? Які ви контакти маєте?

Ось у таких умовах доводилося жити. Коли ми з синами сиділи, був у Москві якийсь всесвітній фестиваль чи що – я вже забув.

В.Овсієнко: Вісімдесятого року? То це, може, Олімпіада?

П.Січко: Олімпіада, Олімпіада. Коли вона була – мою викликали в КГБ і попередили, що вона не сміє на період цієї Олімпіади виїздити з міста Долини. Навіть у сусіднє місто – має бути тільки в Долині. І тут раптом моєї не стає – вони здійняли такий шум! А якраз тоді Оксанка закінчила 10 класів. Їй були закриті всі можливості поступити до вузу, то вона вирішила поступити в художнє училище в Коломиї. То моя туди й поїхала з Оксанкою. Кілька днів не стало моєї. Була піднята на ноги вся Івано-Франківська область. Приїжджає моя звідтіль. У Калуші, де ще жили брат і сестра – кагебисти й там перевіряли. Заходить і каже: "А ви знаєте, що у вашої сестри загорівся будинок і вона там згоріла? Не знаю, що з дітьми твориться”. Сестра дружини зразу зомліла, а брат старенький, йому було тоді понад 70 років, у такій розпуці їде на ту пожежу глянути, що там сталося з сестрою. Переходить звір, дивиться – а хата стоїть. Не видно, щоби горіло щось. Заходить до хати – а дружина моя якраз вареники ліпила. Він розплакався сильно, кинувся в обійми і каже: "Боже, а ти жива? Як?" І розказує, що вони казали. То вони так пробували, де ділася дружина. "А де діточки?" А моя каже: "Та КГБ якраз викликало Оксанку і Володимира".

Після цього викликає дружину мою начальник КГБ і каже: "Стефанія Василівна, де ви були? Ми ж вас попереджали, що на період Олімпіади ви не смієте віддалятися". А вона каже: "Їздила в Москву". – "А чого?" – "Мене закликав пан Брежнєв". – "І що?" – "А ми з ним відкривали Олімпіаду. Відкрили ми Олімпіаду, мені Брежнєв подякував, завіз мене в аеропорт – і ось я, бачите, в Долині". А начальник КГБ каже: "А насправді, Стефаніє Василівно? Що ви смієтеся з нас?" А вона тоді каже: "Якого дідька ви отак за мною лазите кругом? Я вам не скажу, де я була і що!" Отака вона була щодо цього бойова.

Коли ми сиділи – я, Василь, Володимир – Оксані не було можливості нікуди поступити. Приїхала вона у Львів – у Львові теж дорога кругом закрита. Уявіть собі – навіть у родини не можна було переночувати, бо всі боялися. Моя вирішила піти з дочкою переночувати у Калинців. Ну, а яке знайомство у мене було з Калинцями? Я раніше Ігоря й Ірини Калинців не знав, але в ув'язненні одержую листа. Вони вже були на засланні. Мені дозволено було на суворому режимі тільки два листи на місяць писати і то, може, тільки якихось 30% листів доходило. То я написав дружині, що отакі й такі до мене написали, щоб подякувала їм і нехай тримає контакт із ними. Таким чином моя вже теж була знайома з Калинцями. (Ірина звільнилася 12.01 1981, Ігор 11.08 1981, відбувши по 6 р. ув'язнення та 3 р. заслання. – Ред.).  Заходять там до тих Калинців, представилися, хто вони такі. Моя натякає, що хотіла би заночувати. Ірина так послухала все, а Калинець Ігор каже: "Знаєте, пані Стефо, я вже дав слово (але не сказав кому), що я більше в політику бавитися не буду". І Ірина каже: "Майте на увазі, у нас є дочка, ми мусимо подумати про долю дочки, їй треба поступати. Ви йдіть собі, десь заночуйте, де зможете".

Коли вийшли в сіни, Оксанка впала моїй на груди, обмила маму слізьми і каже: "Мамо, і тут нам немає вже місця!" І пішла моя тоді з Оксанкою і на вокзалі пересиділа. Ось який це був страшний час – що навіть ті люди, що відсиділи, теж мали страх. Безумовно, пізніше Ірина виправдувалася, вона цей гріх відчувала. Але мені це було болюче, бо я пройшов цей шлях, а ніде не зламався. Я прощаю, але то боляче: не повинні були ці люди лякатись.

Отож, оскільки шлях моїй дитині був закритий, вона потай, так щоб місцеві не знали, виїхала в Латвію, в Риґу. Там місцеві органи її не знають, вона 1982 року поступає в медичне училище, закінчує його з відзнакою і поступає в медінститут, який теж закінчила на "відмінно". Аж коли закінчила інститут, то приїхала додому, показалася, так цілий час то трималося в таємниці – де вона і що. Поїхала, мов, то й поїхала. Можливо, “органи” пізніше й дослідили, але їх, мабуть, це задовольняло, що вона далеко від України.

В.Овсієнко: Оксана й тепер у Латвії?

П.Січко: Після закінчення вона залишилася працювати в Латвії, вийшла заміж, створила сім'ю. Зараз вони мають двоє діточок – хлопчик Данилко і дівчина Христинка. А зараз навіть на двох роботах працює: в центральній лікарні та в діагностичному відділі в центрі Риги. Запросили, бо вона має якусь таку властивість, що точно встановлює діагноз.

В.Овсієнко: Дар Божий.

В.Січко: Так, має цей дар Божий. Коли я дізнався, що вона на двох роботах, то сказав: дивися, дитино, щоб ти, не дай Боже, не зловживала цим. І нагадав їй, що коли вона була ще школяркою, то мріяла бути лікарем. Але таким, щоби допомагати людям, а не брати з них гроші. Кажу: "Дивись, дитино, щоб ти була не голодна, не гола, і діточки твої, а гроші і все, що можеш, віддавай людям, допомагай їм, щоб совість твоя була чиста і щоб твої мрії збулися".

А Володимира заарештували, коли він після виключення з університету відмовився від громадянства.

В.Овсієнко: 6 грудня 1980 року?

П.Січко: Так. А вже 9 січня 1981 року його засудили на три роки за відмову від служби в Радянській Армії. Дружина описала мені в листі, яким був цей суд, як усе приховували від неї. То так стривожило мене, що я оголосив був тоді тридобову голодівку з мовчанкою.

Відбував він термін у Запорізькій області. Коли звільнився, то працював водієм, бо про поновлення в інституті не було що й говорити. Але доля склалася так, що університет він таки закінчив – уже за самостійної України. Поновився і захищав диплом у тих самих викладачів, які створили умови для його звільнення. Тобто спокутували свою вину тим, що прийняли його. Закінчив він навчання десь, мабуть, у 1994 році, але вже заочно. Але спочатку він працював водієм, одружився, двоє діточок у нього є, хлопчик Тарасик, а дівчинка Оля називається. Оскільки тут важко було знайти роботу, матеріальна обстановка складалася така, що не було за що жити, то він десь 1996 року поїхав за кордон, в Америку, маючи короткотермінову візу. Досі там працює на будівництві, заробляє шматочок хліба, і сюди дітям і дружині помагає. Сім'ю він не збирається туди забирати, він хоче повернутися, бо каже, що дуже скучає за Україною, болить його душа. (З 18 грудня 2001 року Володимир живе в Україні. – Ред. ).

 

Другий термін

Ще повернуся до того часу, коли закінчувалися наші з Василем трирічні терміни ув'язнення. Пізніше ми дізналися, що нам мала всміхнутись доля: ми мали потрапити у Францію. Перед Горбачовим за нас клопотався Президент Франції. Тоді П'ятим відділом КГБ в Україні керував пан Євген Марчук. Нас не відпустили тоді, а навпаки – кидали по ізоляторах, по БУРах і сфабрикували другий термін.

Мені другий термін сфабрикували за тією самою статтею 187-І – “розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад", а Василеві – викликали його, маючи в руках наркотики, і прямо пропонують: якщо відмовляєшся від своїх попередніх поглядів, то звільняємо тебе, поновлюємо в Київському університеті і будеш продовжувати навчання. А ні – ось бачиш (витрусили прямо з рукава ті наркотики), якщо ні, то другий термін одержиш за наркотики. Ну, безумовно, Василь на таке відмовлення не дав згоди. Тоді слідчий витрушує наркотики, тут уже є свідки – якийсь там бригадир із зеків і ще два чи три. Вони засвідчили, що при обшуку у Василя знайдено наркотики. Коли судова експертиза доводила, що то його наркотики, то Василь казав: дайте хоч відбитки пальців, бо я їх навіть у руках не тримав. Дали висновок, що він зберігав наркотики без корисливих цілей і дали йому три роки.

А тоді, виявляється, за кордоном був проголошений рік нашої сім'ї. Але тоді доля всміхнулася Ірині Ратушинській. Пан Марчук, який тоді керував П’ятим відділом КГБ, привіз Ратушинську додому. Безперечно, не сам він звільняв її.

Я раніше дізнався, що Василя судили. Ведуть нас бригадою на сніданок. Підходить заступник начальника табору і питається мене: "У вас є син Василь?" – "Є". – "Він у Черкасах сидів?". – "Так".  – "Ого! Сина судили за наркотики, сьогодні вже "Свобода" передала".  Так я дізнався, що Василь має другий термін. Мені ще поки що нічого не казали, але я відчув, що наді мною висить сокира.

Я чекаю звільнення. А згідно з законом три місяці до звільнення можна не стригтися. Оскільки я носив до ув’язнення бороду і вуса, то знову почав запускати собі бороду й вуса. Настав день мого звільнення. Я вийшов собі на подвір'я біля бараку, ходжу і молюся. Знаєте, таке якесь напруження... Чекаєш, що сьогодні, може, усміхнеться доля, що тебе виведуть за цю огорожу. Раптом бачу – йде так центральною дорогою табору якийсь панок із течкою. Пішов у штаб. А мені в душі щось так, як закричало: то по твою душу, по тебе він прийшов! Я вже більше не міг по подвір'ю ходити. Пішов у барак і ліг на нари як був одягнений до звільнення. Усе вже в мене готове було, той мішечок мій табірний складений, якого я мав узяти з собою... Задрімав я, навіть і не спав. І сниться мені, що я пройшов над річкою як був одягнений в бушлаті, скидаю з себе той бушлат і пхаю в воду, топлю його. А він як ґумовий – знову скаче на мене. І це повторилося. Може, я 5-6-7 разів боровся з тим бушлатом, все скидав його в воду, а він заскакував на мене. Я прикинувся, а мені з чола піт тече. І перша моя думка: ого! – звільнення не буде!

Тільки я отак подумав – заходить шнир (днювальний) зі штабу і каже, що мене в штаб викликають. Я приходжу. Той панок сидить тут. Представився, що він заступник начальника прокурора області, і зразу пред'являє мені звинувачення і нову санкцію на арешт за антирадянську діяльність, зв’язки з закордоном.

Я звинувачення не підписую, кажу: "Я ж так і знав, зрадники! Ви вмієте фальсифікувати ті всі речі. Не бажаю з вами більше вести ніякої розмови".

Мені зразу по-тюремному пообрізали ті вуса, в камеру посадили. Я пробув у тому таборі в одиночці два чи три дні, забрали мене у Ворошиловград і там сфабрикували новий термін ув'язнення на три роки.

 

Звільнення

Я, бачите, звільнився десь на місяць раніше за Василя, бо він мусив досидіти й перший недобутий термін, а потім ще три роки. (Батько звільнився 26.05, син 6.07 1985. – Ред.). Василь повернувся з ув'язнення дуже тяжко хворий. У нього виявився туберкульоз, було щось вісім каверн у легенях. Побув він трошки вдома, а тут треба влаштовуватися на роботу, бо вимагали негайно. Улаштувався на пилораму на заводi залiзобетонних виробiв у Долинi – і зразу зліг у лікарню, де довелося бути цілий рік.

Коли нас звільнили, то призначили адміністративний нагляд на цілий рік: з восьмої години вечора до шостої ранку ми з хати не сміли ніде віддалятися – це вважалося порушенням. Кожного тижня на відмітку треба було йти.

 

Створення Українського Християнсько-Демократичного Фронту

Тоді у Василя зародилася думка, що мало для України правозахисної Гельсінкської Групи. В Україні необхідна партія, яка б узяла на себе не тільки правозахисну діяльність, але й боротьбу за побудову Української держави. Вийшовши з лікарні, він спочатку працював у Мізині, де робили шкатулки, касетки – займався різьбою. Працював і вдома. Почав навіть шити дитячі костюми, до чого підключив і мене, і дружину. Усі ми йому допомагали. Коли заробив якусь копієчку, каже мені: "Знаєш, тату, для чого я складаю ці гроші? Це будуть перші стартові фінанси для партії, яку я буду організовувати". Ось тут, за стіною, дитяча кімната: він попросив нас, щоб ніхто його не тривожив, бо він буде постити, молитися і складати під цим натхненням програму.

П’ять діб він постив, молився і склав. Це був 1988 рік, десь, здається, місяць квітень, весна. Він склав програму і статут. Тоді вважалося, що такі речі, як оформлення партії, треба робити через Москву. Завіз він документи у Москву, а Москва направила їх у Центральний Комітет Комуністичної партії України. Його викликали і запропонували саморозпуск, а як ні, то в них є багато різних методів ліквідувати партію. Але Василь ні про який саморозпуск не думав, а навпаки, почав тоді нарощувати наші ряди. А тоді було таке сильне релігійне піднесення. Приїжджаємо в будь-яке село, скажімо, в Церківну. Василь виступає після служби Божої – і зразу якихось 250-300 чоловік подають заяви про вступ до нашої партії. Першими йшли звичайні селяни, прості люди, бо інтелігенція тоді боялася..

Отже, перший поштовх відродження дав українському народові Український Християнсько-Демократичний Фронт. Отут, у цій хаті, засвітився вогник на всю Україну. І навіть перший прапор – зараз це фальсифікують – перший прапор наші члени винесли на віче у Львові, називаю навіть дату: 24 квітня 1988 року. Другий прапор – коли Василь у Карпатах створив "Пласт". У цьому "Пласті" цілий тиждень майорів на смереці синьо-жовтий прапор. Боже, як згадаю, як народ тоді підходив, плакав, цілував... Яке це мало велике значення – поява першого синьо-жовтого прапора! А взагалі створення Українського Християнсько-демократичного фронту Василь приурочив до 1000-ліття хрещення України. Датою його заснування вважається 1 листопада 1988 року.

В.Овсієнко: А коли і де відбувся установчий з'їзд?

П.Січко: Установчий з'їзд відбувся у Львові 13 січня 1989 року. Другий з'їзд теж відбувся у Львові в 1990 році. Як згадаю, яке це було піднесення духу, які це були прекрасні хвилини відродження! Якби в тому темпі воно продовжувалося, то Україна була би справді самостійна.

Син мав у собі щось таке, що він ніби з книжки читав: міг передбачити події. Я в тому переконався... Ось таке хочу розказати.

Було це 9 січня, на третій день свят 1991 року, у рік проголошення незалежності. До нас у Долину з Івано-Франківська приїхали з концертом. У перерві виступає Василь і каже: “Міліція забрала синьо-жовтий прапор, який виставлений був біля пам'ятника Шевченку. Я прошу всіх учасників після концерту піти походом до пам'ятника Шевченку, у мене є синьо-жовтий прапор (підняв його і показав людям), ми його встановимо, а я поставлю охорону, щоб не дала міліції його зняти. Я запевняю вас, що до року така система, як Радянський Союз, перестане існувати".

Я, його батько, слухаю, що він говорить, та й думаю собі: сину, та що ти верзеш людям такі речі! А він повторив три рази. Це він говорив 9 січня, а 24 серпня був Акт проголошення Української держави.

Або такий випадок. Коли Василь був виключений з університету і нас мали заарештувати, ми йдемо в ліс на ягоди. Василь набрав у наплічник каміння і несе в ліс. Я кажу: "Василю, для чого ти набрав у наплічник цього каміння?" А він: "Тату, перед нами стоїть Голгофа – ось нас скоро арештують. І доведеться цей тягар нести. Ось я у вигляді каміння несу на гору цей тягар". Коли ми зійшли на гору, він висипав з наплічника це каміння. І справді, через два тижні нас заарештували.

Або що не стало його, він загинув – він завжди казав мені: "Тату, я більше, як 40 років, жити не буду". Він, може, за сто разів повторив це. Мене це дуже нервувало. То він казав: "Колись ти переконаєшся, що я був правий".

 

Сіті

В.Овсієнко: На початку ви розповідали про чорну вишивану сорочку...

П.Січко: Так-так, я тоді не надав значення тому сну, що ніби дружина подавала мені дитятко в цій сорочці. А тепер я зрозумів...

Як його доля склалася? Його викликав Кравчук (який пізніше став Президентом), і вмовляв, щоби партія пішла на співпрацю, а після цього з ним мав багатогодинну розмову Марчук. Але Василь не міг ні одному дати згоди, ні другому, бо після цього він би вважався зрадником українського народу. Після цього був він за кордоном. Повернувся і йшов у Львові без охорони. Ударяють його по голові, він втрачає свідомість. Затягають його – туманно пам'ятає – в якийсь кабінет і дають йому три застрики. Винесли його з того кабінету на вулицю. Вони, мабуть, спостерігали... Він ледве прийшов додому, ледве приліз. З цього часу в нього почався сильний порив до алкоголю. Це був дев'яносто другий рік, здається.

Уже ніби Україна була, а ця система ще працювала. Ота квартира у Львові, що на Турянського, 4, як пізніше виявилося, надана була Службою Безпеки, аби можна було Василя нищити. Бо коли Василь жив у Долині в оцій хаті, то мав звичку писати вночі. Міг цілу ніч писати, а над ранком на годинку, на дві лягав спати, а потім устає, сідає за кермо і поїхав. А тут... Він тоді якраз був у Бельгії. Мене викликають і кажуть, що в наші ряди зуміли проникнути різні ліві сили, що Василеві треба би перебиратися у Львів, щоб зустрічатися з різними людьми, і тут міжнародні контакти...

Василь якраз був у Бельгії. А тут депутати обласної Ради дають перепоручення міській Раді Львова. Мене викликають на засідання міської Ради, голосують, щоб надати таку квартиру. Запропонували три квартири на вибір, але знали, що я погоджуся на цю квартиру, що на Турянського. Я дав згоду і третім чи четвертим у Львові приватизував і оплатив квартиру. А це було штучно зроблено, це була пастка. Бо зразу після того, як я приватизував цю квартиру, тобто оплатив, усе це було скасоване. Через рік була державна приватизація, де не платили. Через кілька років я дізнався, що ця квартира була спеціально надана, щоби знищити Василя. На цій квартирі була підвищена радіація чи якась біда, що Василь, як перебрався туди, так з першого дня і зліг, не міг нічого робити.

Я навіть почав обурюватися, казав: Василю, як то, коли є купа праці? А він каже: "Тату, зі мною щось твориться, не можу тобі пояснити. Не годен я". Я вже аж пізніше зрозумів Василя, коли ми помінялися квартирами, думаючи, що як Василь повернеться в Долину, візьме наплечник, піде в колибу на тиждень-два, то, може, якось спасеться. Але то вже ради не було. Коли я з дружиною перейшов у Львів, аж тоді зрозумів сина. Бо я теж отак зі складеними руками цілу добу міг пролежати на ліжку і нічого не міг робити. Я й підлоги не міг помогти дружині помити. Усе вона сама робила – і варила їсти, і все, а я отак лежав і дивувався, як вона це поборює. Але мене що рятувало – що я день отак полежу, помучуся на цій квартирі, а десь треба їхати на терени, або повернуся в Долину – вже почуваю себе нормально. А вона там постійно жила. Дуже можливо, що це й стало причиною її швидкої смерті. Бо вона ніколи не хворіла, ніколи в жодній лікарні не лежала. А виявився рак дванадцятипалої кишки і довелося їй померти.

Я лише недавно дізнався, що цю квартиру було спеціально зроблено Службою безпеки, щоб Василя стягнути у Львів, де його можна буде нищити. Мені чим боляче – що тоді наші друзі не могли зрозуміти, що йому потрібно було моральної підтримки. А від нього всі наче одвернулись. Він страшенно мучився. Коли настало йому сорок років (це мав би бути день його смерті) – тут із Києва дзвінки... Василь тоді вже передав керівництво партією Олесеві Сергієнку, а залишився почесним головою з правом вето. А тут викликають, що мають дещо переговорити з Віталієм Журавським.

Василь вирішив поїхати в Київ. Я купую йому квитка і даю йому 10 карбованців, щоб мав на повернення. Поїхав він 20 грудня 1996 року, 21 мав із Києва виїхати і 22, якраз у день свого 40-річчя, мав бути вже у Львові. Я вранці чекаю – Василя немає. Я став страшенно переживати. Лишаю своїх внуків Петруся і Стефцю, біжу на вокзал: може, поїзд не приїхав своєчасно? А з Києва мені подзвонив Сергієнко, що він таким і таким поїздом повертається, навіть назвав сьомий вагон. Я приходжу на вокзал, питаюся начальника, чи приїхав поїзд – приїхав, але, каже, нічого не може сказати, прийдіть увечері: начальник цього поїзда буде повертатися в Київ і він, може, щось скаже. Я цілий день мучуся, увечері прибігаю о шостій годині, представляюся, а він так на мене дивиться та й каже: "А ви хто – батько?" – "Так, батько". – "Я бачу, що ви в роках, то не буду приховувати перед вами – будьте готові, що в будь-яку хвилину надійде повідомлення, що син ваш небіжчик".

І тоді розказує, що це було у Вінниці. Спочатку думали, що він п'яний. Прийшла міліція забрати його. А вже він майже мертвий. Виявилося, що навіть запаху алкоголю немає. Тоді викликали лікарів: він отруєний якоюсь повільно діючою отрутою. Видно, це зробили ті хлопці, що дуже викликали його до Києва. Бо Сергієнко пізніше казав: "Я очі свої загубив – як Василь опинився десь там поміж охороною". Мабуть, йому ще в Києві підлили отрути, яка почала діяти в дорозі, і під Вінницею він непритомніє. Тим же потягом їхав Олесь Шевченко. Він пізніше мені сказав, вони вдвох випили тільки одну пляшку пива.

І от у Вінниці Василя забрали в реанімацію. Аж уранці він  прийшов до тями. Груди в нього були сині. Розказує мені (бо ж не раз казав, що в сорок років погине): "Тату, я був на другому світі, мав розмову. Я не маю права нікому про ці речі ні слова сказати. Але життя мені ще продовжене". Я повірив, бо то мав бути день його смерті. А що життя продовжене, то я чомусь подумав, що до 90 років. Але після цього він прожив лише кілька місяців. Він знову поїхав за кордон, щоб зняти кодування від алкоголю. Бо тут лікарі не могли дати йому ради. Казали, що не мають над ним сили. Уявіть собі: людину, яка вела вегетаріанський спосіб життя, довели до такого стану!

Василь повідомив мені з Америки, що до нього повернулися колишні сили, що він навіть почав там наукову працю писати. А за три місяці перед тим сказав: "Тату, чую, що з України приїхали по мою душу". Саме за три місяці перед тим, як він мав погинути, мені з Вінницької області майже через день дзвонила одна людина з команди Кучми, усе вимагаючи Василевого телефону й адреси, і вимагала, щоб він приїхав на переговори з Кучмою, бо тут наближаються президентські вибори. А потім, мовляв, хай повертається в Америку, вони йому оплатять дорогу. Але Василь там завжди себе конспірував: якщо дзвонив, то я знав, що той телефон недійсний, якщо надсилав діточкам посилку, то зворотна адреса не його.

 

Загибель Василя

Отак три місяці дзвонили. Остання моя розмова з Василем була 16 листопада 1997 року. Останні Василеві слова мені були: "Тату, до мене повернулася колишня сила, повертаюся на Україну і знову очолюю Українську Християнсько-Демократичну партію, даю їй нове життя, бо боротьба не закінчена". Тут у мене вихопили трубку Стефця і Петрусь. Але це він сказав – а через кілька годин уже був небіжчиком...

У будиночку, де він жив, учинили підпал. Він жив у якомусь непримітному будиночку. На стрішку було дві кімнати – в одній жив Василь, а в другій якийсь полячок. За два тижні перед тим він наче заборгував, не мав чим оплачувати житло. Під той час, як ото я мав з Василем розмову, господар забрався з дому. Хата наче б із даху зайнялася, а Василь спав і дим його задушив. Пояснювали, що згоріло ліжко, на якому лежав Василь, що те ліжко викинули крізь вікно. Я двічі відкривав труну, бо думав, що це, може, не Василя привезли... І двічі бачив, Василь спав собі в труні – ніяких слідів опіків не було.

В.Овсієнко: А тіло було ціле?

П.Січко: Ціле! Це якийсь абсурд, що ліжко згоріло, що його викинули у вікно... Що важливо: другого мого сина, Володимира, коли він приїхав, щоб дізнатися, що сталося, в ту кімнату не пустили. Йому показали Василя, коли вже везли на літак. Трошки відслонили віко, сказали попрощатися з братом і все. А це було вже зо два тижні після загибелі. Ми звернулися до посла в США Юрка Щербака, який прекрасно знав і Василя, і мене з часів відродження. Коли там звернулися до нього, щоб перевезти тіло на Україну, то він захотів щось 9 тисяч доларів. Тоді перевезення взяв на себе Володимир. Установа, в якій він працював, заплатила, потім з нього щомісяця знімали гроші.

Коли я одержав вістку, що Василь небіжчик, я пішов до церкви Святого Онуфрія, щоб найняти грегоріанку. Це є тридцять служб Божих за Василя. На карточці пишу: "За упокій душі сина мого Василя. Царство йому Небесне!" Коли сестра-монахиня писала на карточці дату "8/12 – 7/1", я був спокійний. А коли вона сказала усно: “Грегоріанка почне відправлятися за Вашого сина з 8 грудня і закінчиться 7 січня, на Різдво", то мене охопила якась така радість, таке світло, що – я вам кажу – це словами не передається. Оце в мене тут на стіні його портрет, який потім несли перед домовиною. Коли черниця те сказала, я почув ніби з цього портрета такі слова: "Тату, але Різдво Христове я вже буду празнувати в Царстві Небесному!" Потім до мене повернувся похоронний настрій, але я вірю, що десь там у Вселенній він мав цей перехід.

Я завжди передчував біду, а перед загибеллю Василя мені нічого не снилося. Тільки Стефця, дочка його, як уранці прокинулася, то сказала (я не надав цьому значення): "Я сю ніч з татом пливла на кораблі, але корабель із татом потонув, а я залишилася на березі".

Ось є торба для книжок, яку він вислав дітям, а отам великий годинник. Коли того дня я сідав з дитиною в автобус – скло на ньому ні з того, ні з сього тріснуло навпіл. А вже пізніше ми дізналися: саме тоді Василя не стало.

Що ще цікаве: хоч і немає його в живих, але я чую, що він далі опікується дітьми. Дозволю собі розказати, що Василева дружина, коли Василь занедужав і мучився, з діточками поїхала було в східну область до своєї матері. Наближався день народження Стефці (вона народилася 22 травня 1991 року). Василь збирався поїхати туди до дітей. Підготував мішок цукру, мішок борошна, узяв плитку, на якій би можна варити (бо там тяжкі були умови). Тоді побачив я сон. Бачив сон і кажу: "Василю, ти знаєш, що діти повернуться до тебе, а Леся ні”. Бо я бачив діточок ось на цьому ліжку, як він бавиться з ними. Десь через місяць часу Василь поїхав і повертається: заносить на руках спочатку Стефцю (ще й блузку скинув, бо то холодно було – а діти напівголенькі були), потім Петруся, і каже: "Тату, ти так, як пророк. Ти дивися, сталось так".

Минуло, може з рік часу, як діти тут з Василем. Але він і далі страждає. Бачу я другий сон: там, у Львові, де я живу, там є кухня і дві кімнатки. І от Леся, Василева дружина, повернулася і просить мене, щоб я дозволив їй поставити ліжко: вона ні на що не претендує, аби лише могла бачити дітей. А Василь ніби в другому вимірі світу. Розказую Василеві той сон: "Ти, Василю, будеш у другому вимірі світу". Я так розумів, що в Америці. А Василь мені тоді каже: "Тату, як настане той час, що Леся повернеться і попроситься до дітей, ти прийми її. А я вже з другого виміру світу ніколи не буду повертатися ні до дітей, ні до неї, але буду допомагати і дітям, і їй". А я подумав: як то ти так витримаєш, що з Америки до дітей не приїдеш?

Коли Василь помер і ми чекали, що його привезуть, приїхала невістка і говорить мені саме ті слова. Я тоді розказую їй той сон і кажу: "Якщо хочеш, то повертайся до дітей". Вона там розрахувалась і повернулася до дітей. І я дякую Богові, що діти вже мають хоч маму. Вона дуже гарно до них ставиться. Та й мені вже легше, бо з моїх плечей знято цей тягар.

І ось ця допомога, що ви, пане Овсієнку, привезли від добрих людей – це ж завдяки йому, хоч він в іншому світі. Допомагають люди дітям загиблого. Він правду сказав: "Я буду опікуватися і діточками, і дружиною, але з другого виміру світу вже не буду повертатись ніколи".

Отака його життєва таємниця. Щось він мав у собі таке, що як скаже – так воно і збудеться. Він був глибоко віруючою людиною. Одного разу їдемо в машині. Я щось його запитую, а він мовчить. Я ще питаю, а він мовчить. Я зачинаю гніватися: "Василю, та тато тебе питає – що ти мовчиш?" А він каже: "Тату! Не гнівайся. Не тривож мене тепер, я собі молюся". І мені вже легше на душі.

Мені боляче, як згадаю про боротьбу в партії. Я прощаю це Віталію Журавському, але він прекрасно знає, хто він був такий, як проліз у наші ряди, скільки він зла накоїв. Нічого там християнського нема, він повинен би висповідатися від своїх злочинів... Чую: формують ті комітети у Верховній Раді. Комітетом духовности завідує Лесь Танюк, а заступник – Віталій Журавський! Він знає, скільки Василь через нього мав болю. Якось так виходить, що люди, які не боролись проти тієї системи, зараз уже будівники України, а ми ніхто...

 

Похорон Василя у Львові

Отож Василь загинув 17 листопада 1997 року. А сюди його привезли аж у грудні – я вже забув, якого числа похорон був. Я в розпуці був, не пам'ятаю – чи шостого... Петрусю, ти не пам'ятаєш, коли це похорон у Львові був?

Петрусь Січко: Привезений тато тридцятого, а похорон був... у неділю. (Отже, 2 грудня? – Ред.).

П.Січко: Поїхав я за Львів, де мали доставити Василя... Коли привіз до хати – Боже, я вже не можу передати всього того болю. Якби не люди... Знаєте, без людей не можна таке горе перенести. До ранку був він у хаті. Похорон був у неділю, все відбувалося в церкві Святого Андрія. Службу Божу правили декілька священиків. Народу було море. Повна церква Святого Андрія. Десь у мене є відеокасета з цього похорону... Василеву труну несли на Личаківський цвинтар. Василь похований у Львові біля матері. Там у мене є одна могила з двома хрестами: мама похована, а біля неї Василь. Мама, тобто дружина моя Стефа, похована в 1996 році, а Василь – через рік, 1997 року.

Процесія з церкви Святого Андрія пішла аж на Личаківський цвинтар, повернула до могили Володимира Івасюка. Усе це є знято на касету... Що тільки прикро – що промови над могилою не зняті. Ніби заряду не стало. Є поминки, що справлялися в їдальні. А виступи не записані.

В.Овсієнко: А ти, Петрусю, був на похороні тата? Але перше назви своє ім'я і дату народження.

Петрусь Січко: Я, Січко Петро Васильович, онук великого патріота Січка Петра, народився 1988 року в місті Долині 2 серпня, на свято Іллі.

В.Овсієнко: А сестричка твоя, Стефанія?

Петрусь Січко: Сестричка Січко Стефанія Василівна народилася 22 травня 1991 року в місті Долині.

В.Овсієнко: А де ви зараз навчаєтеся?

Петрусь Січко: Я навчаюся в Долинській ґімназії-інтернаті в 3-му класі (відповідає 7-му класу звичайної школи), а сестричка Стефанія вчиться в першій школі тут, у Долині.

П.Січко: Коли ми з дружиною перебралися у Львів у зв'язку з тим, що Василь був у такому важкому стані, а він вирішив повернутися знову до Долини, то казав: "Можливо, тату, я якось буду рятуватися. Десь візьму наплечник, побуду в колибі тиждень-два, і буде мені легше. Чи, може, займуся сільським господарством десь... Грядки буду копати, саджати..." Тому ми опинилися у Львові. Я вам розказував, як мені там було тяжко. Там, мабуть щось було підведено. Зараз уже не відчувається. Вигоріло чи відключили.

А коли туди Василь перебрався, то там усе прослуховувалася. Бувало, Василь скликає Головну раду. Люди заходили в кімнату – а там збоку так хвіртка у вигляді драбини. Ми ще й усміхнулися: ось дивіться – така хвіртка, як драбина. Коли о першій годині ми виходили, то ця хвіртка-драбина стояла під вікном: хтось на ній стояв і або слухав, або знімав. І в огорожі були попрорізувані дірки, щоб тікати. Зараз там уже нічого такого не відчувається... А тоді отакими методами впливали на людей і нищили їх...

 

Смерть дружини Стефанії

А в дружини виявилася невиліковна недуга рак ободової кишки. Мені спочатку нічого не казали. У неї почалися сильні рвоти. Послали її у Львові до лікарні. Поставили мене до відома, що необхідно робити операцію, іншого виходу немає. І що операцією їй можна продовжити життя хіба на місяць. Безвихідне становище. Але після операції вона прожила ще рік і два місяці. І ось тоді вже, коли вона була хвора, то написала оці спомини «Жіноча доля». Вона й раніше щось писала, але я навіть не знав, що в неї є написана ця річ. Ці спогади складаються з чотирьох частин.

Вона ще готувала їсти, хоч стан був важкий. Пам'ятаю, десь за півроку до смерти посилає мене на Личаківський цвинтар подивитися, де вона буде похована, який вигляд має те місце. А я й кажу: "Слухай, Стефцю! Та що ти таке мені говориш? Бог його знає, хто з нас довше буде жити". – "Ай, ти знаєш своє, я знаю своє".

І справді довелося її поховати там, де вона за півроку сказала. Умирала вона в лікарні. Тут осінь, я поїхав картоплю копати. Не було кому біля неї ходити. У лікарні хвороба моментально почала проґресувати. Помирала вона у мене на руках. При пам'яті була до останньої хвилини. Прощалась, розказувала, як воно має бути. Останні її слова були – тричі сказала: "Петре, я вмираю. Петре, я вмираю." І третій раз ще тихіше сказала. І все – заплющила очі і на моїх руках ще, може, півгодини тяжко дихала, щораз слабше, слабше, слабше... І так заплющила очі і відійшла. Вона померла 9 вересня 1996 року.

Я велику чую втрату. Це друг спільної долі і життя. Виховання, яке вона давала сім'ї, – то інша мати, можливо, цього виховання не дала б. Вона була незламна духом і свято вірила в перемогу правди. Вірила в Україну. Їй сподобались були слова, які написав один чоловік у листі до нас. Казала: "Щоб ви мені колись на могилі написали ці слова". Бо він писав так:

Не жаль мене, не жаль, о ні!

Жаль України, що в мені,

Яка умре тепер зі мною,

Бо друга буде не такою.

В.Овсієнко: 5 лютого 2000 року ми закінчили розмову з паном Петром Січком про його родину. Місто Долина Івано-Франківської області.

 

Опубліковано:

Три повстання Січків. У 2 т. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; Художник-оформлювач О.Агеєв. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 134-164.

 

 

Рекомендувати цей матеріал