Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СІЧКО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ

19.07.2005 | Овсієнко В.В. | Петро Січко. Сталінські ТЕТА.

Петро СІЧКО

Сталінські ТЕТА*

*У розділі «Місяць спогадів про Україну» та в інших місцях автор пояснює цю абревіатуру: тюрми, етапи, табори, амністія. Автор твердить, що писав ці спогади багато років, але в розділі «Табір у Шодрово» є вказівка, коли писався принаймні цей розділ:  «хоч минуло з того часу 32 роки». 1947+32=1979.

Автор каже, що написав біля 800 карток (аркушів) спогадів, але, на жаль, збереглося тільки 100 аркушів рукопису. Решту в тайнику... струбили миші, доки він був у неволі. 

П.Січко дав назви частині розділів, а позначені *зірочкою виділив і назвав так редактор, з чим автор погодився. ─ Ред.

 

Зміст

Остання ніч у гуртожитку. 11 лютого 1947 року

Останній день в університеті. 12 лютого 1947 року

Перший день у тюрмі. 12 лютого 1947 року

Головний слідчий орган НКВС Прикарпатського округу

Перший допит — 13 лютого 1947 року

Перша ніч у тюрмі. 14 лютого 1947 року

Камера-одиночка

Перший допит у тюрмі

Перша очна ставка

Друга очна ставка

Третя очна ставка

Розмова «на вищому рівні»

Передача

Великдень

У загальній камері

Суд. 23—26 червня 1947 року

Пересильна камера

“Бочка”

“Німий”

Золочівська тюрма

Пересильний пункт

Побачення

Прошання «брата» з «сестрою»

Етап

Етап Стефанії Петраш

Федір Федоляк

Челябінськ. Нескінченна дорога

Спогад дружини

Місяць спогадів про Україну

Абагур. Зустріч батька з сином

Піший етап на Тозу

Табір у Шодрово

Пайка

 

 

Остання ніч у гуртожитку. 11 лютого 1947 року

Після обіду в наш гуртожиток до кімнати в підвал, де жив я і Володимир з математичного факультету (Чернівецького університету. – Ред.), загостив комендант і порадував нас, що на першому поверсі звільнилася кімната, куди можна перебратися. Нас це дуже втішило, бо вже справді набрид нам вологий та смердючий підвал, і ми, не гаючи часу, перенесли свої речі в затишну, світлу кімнату.

Випадково на наше новосілля приїхав Богдан з Гановець, друг Володимира, і поділив нашу радість: він був бажаним гостем у нашій хаті.

По вечері Володимир розв’язував якісь задачі з математичного аналізу, Богдан перечитував нові газети, а я читав художню книжку. І не стямились, як годинник вибив 12-ту годину ночі. Північ. Друзі лягли спати, а я ще продовжував читати.

Чомусь не міг заснути в ту ніч, безсоння мучило мене. І хоч я згодом також ліг, але очі не злипалися. Різні думки приходили в голову, я перевертався з боку на бік, щось думав, щось гадав. Та згодом втома взяла своє, приблизно в четвертій годині, під ранок, все ж таки заснув. І приснився мені сон — страшний, дивний сон, який залишився в моїй пам’яті на все життя.

Снилося мені, що я в рідному селі за річкою, яка пливе біля нашої хати. На диво, звідкись узялися хмари, громи, блискавки — сталась повінь. Із маленької гірської річки, яка зветься Путна, зробилась велика ріка. Вона з великим шумом і ревом котила додолу каламутні хвилі. Звідкись під той час взялися три чоловіки у вишиваних сорочках, хотіли мене зловити, а я кинувся у хвилі, борюкаючись, старався переплисти на другий берег, той, на якому стояла наша хата. Та мене постійно переслідували ті три чоловіки, плили за мною, ловили за волосся і пірнали з головою у воду. Я борюкався з ними у воді, час від часу виривався на поверхню, хапав, ковтав повітря, знову щезав у хвилях. Боротьба у воді тривала дуже довго. Та все ж таки мені пощастило вирватися із їхніх рук, доплив до берега і побіг додому. Відчинив хвіртку на подвір’ї — на цьому прокинувся. Весь був мокрий, піт градом котився з обличчя, я дрібно тремтів, щось морозило мене. Я був у такому стані, наче справді пережив усе те, що бачив у сні. І так я вже не заснув: щойно пережитий сон мучив мене,  тривожив. Я відганяв чорні думки від себе тим, що все ж таки переплив річку. І хоч не хотілося вірити в сон, але чомусь вірив, відчував думкою, що це якийсь віщий сон, такий він був чіткий, конкретний. “Над самим ранком, —  подумав я. — Отже, скоро справдиться”.

З нетерпінням очікував ранку, дуже хотілося, щоб якнайскоріше прокинулися мої друзі та поділитись з ними пережитим сном. По радіо заграли гімн, гуртожиток ожив. У коридорі чути було ходіння, голоси студентів, знадвору долітав вуличний гуркіт автомобілів. Повставали й мої друзі, хвалилися, що добре спалося їм на новому місці. Поділився і я з ними своїм пережиттям уночі, розповів сон.

Одягнулись, поснідали і розійшлися, хто куди: Богдан пішов на станцію, щоб поїхати додому, Володимир на лекції у фізико-математичний корпус, а я в “метрополію”, яку займав наш філологічний факультет.

 

Останній день в університеті. 12 лютого 1947 року

Перша пара була західноєвропейська література. Читав лекцію доктор філологічних наук Гуль. Дуже розумна, талановита людина.  Ми завсіди з захопленням, дуже уважно слухали його розповіді. Однак у той день мені чомусь не слухалось, якась внутрішня тривога огорнула мене всього. Я тривожився, але в той час не розумів, чого.

Пролунав у коридорі дзвінок. Закінчилась перша пара. Мов бджоли з вулика, вибігали з аудиторій веселі, балакучі студенти. Зібрався вийти в коридор і я, як у ту хвилину в аудиторію зайшла секретарка нашого факультету і сповістила:

— Вас викликає до себе ректор університету, просить зайти до нього негайно, він вас чекає.

Наче ножем кольнули мене її слова. Зібрав свої конспекти, одягнувся, відкланявся однокурсникам і попрямував до виходу, бо ректорат знаходився на іншій від  “метрополії” вулиці (так називався будинок, у якому ми навчалися). Туди було йти 7—10 хвилин.

 

Перший день у тюрмі. 12 лютого 1947 року

Як тільки я опинився за брамою “метрополії”, на вулиці, до мене підійшли три чоловіки у вишиваних сорочках. Один із них запитав мене:

— Як ваше прізвище?

На це я відповів йому:

— А що вам до мого прізвища, яке ви маєте право так мене питати? Я вам не скажу. Як хочете знати моє прізвище, то йдіть дізнатися в деканат.

— Та ні, ви ж таки скажіть! — ще раз повторив той незнайомий чоловік.

На це я повторив свою відповідь. Тоді один з них вийняв з верхньої кишеньки червону книжечку і нахабно тицьнув мені нею до очей, процідив крізь зуби:

 — Ми працівники НКВС. Ви арештовані, ідіть з нами. — І попередили мене щоб я, ідучи дорогою з ними, не посмів утекти, бо застрілять. Кожний з них похвалився наганом, витягаючи його з тієї кишені, з якого боку поруч мене йшов. Так у супроводі двох (бо третій ішов позаду нас, на відстані 3 — 5 метрів), ішов я з ними містом. Нікому й не снилося, що ці хлопці у вишиванках ведуть арештовану людину. Ідучи, старались вести зі мною розмову. Один з них пронизливо глянув на мої ноги і спитав:

— А чиї це у вас чоботи?

А я був взутий у військові фетрові. У них мене перевзув друг тому кілька днів у Львові, як я їхав додому, тому що надворі був тріскучий мороз, а я був узутий у черевики. Багато таких колючих питань ставили мені, ведучи мене дорогою.

Різні здогади закрадались у голову, сумніви не давали спокою. Важко було мені зразу визначити причину мого арешту, не знав, що звідки лізе.

Привели мене на варту Чернівецького обласного управління НКВС і наказали наголо роздягнутись. Там же знайшлися “свої хлопці”, але вже не в вишиваних сорочках, а в зелених мундирах з червоними погонами. Кинулись на мій одяг і перелапали всі кишені, кожний рубчик, а інші відрізали ґудзики, перегортали мої конспекти, як собаки гаркали на мене, але не били. З протилежного боку в стіні було “очко”, в яке постійно хтось дивився. Мені чомусь здавалось, що впізнає мене.

На вилучені предмети (годинник, авторучку й інші дрібниці) та конспекти склали протокол, дали підписати, після чого завели мене в камеру-одиночку і зачинили.

Через годину двері відчинились, черговий наглядач зайшов усередину і запитав, чи не хочу їсти. Я сказав, що ні. Мені в той час чомусь зовсім не хотілося їсти. Внутрішньо готувався до чогось страшного, неймовірного, несподіваного. Хоча раніше я ніколи не був у тюрмі (мені йшов двадцять перший рік життя), але знав про неї з розповідей людей — очевидців німецьких і радянських тюрем. Сотні різних думок постійно пронизували мозок. Я невпинно ходив по камері від стіни до стіни. Повільно минали хвилини, години. Здавались нескінченними.

Щойно під вечір відчинилися двері моєї камери, у них з’явився наглядач і крикнув грізним голосом: “Виходьте!”. Повів мене до виходу, де вже чекали мене “знайомі”, але вже були одягнені не в вишивані сорочки і цивільний одяг, а в військову форму НКВС  — підполковника, капітана і лейтенанта.

Відчинили двері. Впритул до них стояв легковий автомобіль, також з відчиненими дверцями. Першим сів підполковник, щойно тоді наказали поруч з ним сісти мені, а впритул до мене з лівого боку розсівся капітан. На заднє сидіння вмостився лейтенант.

Я спочатку не знав, куди мене везуть, але в скорому часі зорієнтувавсь, що везуть у напрямку залізничної станції. Проїжджаючи Чернівцями, я зауважив, що через дорогу проходив Володимир, студент, з яким я жив разом у кімнаті. На станції автомобіль зупинився. Підполковник (прізвище якого не пам’ятаю) попередив мене:

— Не смійте тут втікати, бо це марно, зразу вас застрелять. Бачите, цей коридор із цивільних чоловіків, який веде до одного з вагонів? — Це наші працівники, вони будуть стежити за нашою посадкою. Все охороняється!

Капітан відчинив дверці, ми, наче друзі чи знайомі, попрямували до призначеного нам вагону, де вже чекав нас наряд солдатів — приблизно 20 чоловік — і більше нікого в ньому не було. То був купейний вагон. Мене вштовхнули в одну з суператок (купе). Усі три офіцери зайшли за мною. Зразу наказали мені роздягнутися до білизни і залізати на одну з верхніх полиць, повернутися обличчям до стінки і без їхнього дозволу не повертатись.

Поїзд рушив у напрямку Коломиї. А я постійно бився з думкою: куди мене везуть? Де буде наша зупинка?

По нужді схотілось у туалет, на що одержав дозвіл. В суператку зайшли два солдати і повели мене туди, де один стояв плечима до вікна, а другий у відчинених дверях, по коридору також ходили вартові солдати. Після того завели мене на місце.

Сон тої ночі втік від мене. Я ні на хвилинку не міг заснути. Думки перепліталися зі стуком вагонних коліс, свистом гудків паровоза, з рідними, знайомими. Дуже багато різного довелося передумати тієї пам’ятної ночі. Вона здавалась мені нескінченною.

На якій уже ми зупинці, дізнавався зі слів випадкових перехожих біля вагону пасажирів. Минули міста Коломию, Станіслав, Болехів, Стрий, Миколаїв... Я зрозумів, що мене везуть до Львова.

Так минула ніч. Надворі вже був ранок — восьма година, як поїзд зупинився на центральній станції міста Львова. Однак не зразу висадили мене з вагона. Підождали, щоби всі пасажири висіли, щойно тоді дозволили мені одягнутись і повели до виходу.

Під вагоном нас уже чекав новий наряд солдатів НКВС і один офіцер, звання якого не запам’ятав. Один з офіцерів, які супроводили мене до Львова, передав прибулому офіцерові якийсь пакет. Очевидно, мої книжки і конспекти, які при арешті вилучили в мене особисто.

Я опинився під новою охороною. Повели мене пероном до виходу. Тут я звернувся до нового начальника-конвоїра, щоб дозволив купити мені в ларьочку (ятці, рундучку, який, до речі, стояв на пероні), курити. Він дозволив. В мене було декілька карбованців — на дві пачки, по сто штук цигарок махоркових. У ларьочку на той час виявився доброзичливий продавець, бо, хоч я йому подав грошей тільки на дві пачки, він подав мені аж п’ять, ще й кілька коробок сірників. Хоч я сказав йому, що не маю аж на стільки грошей, він все одно замахав руками і тривожно сказав: “Беріть, вам пригодиться”. Він бачив, що я оточений охороною, і добре розумів, куди мене ведуть, тому й подарував їх мені за свій кошт.

Біля станції стояла бортова автомашина. Скомандували мені залізати в кузов, куди і самі позалазили, а потім наказали мені лягти вниз обличчям, після чого закрили мене брезентовою плахтою і присіли на мене.

Автомашина помчала Львовом у невідомому мені напрямку, Через декілька хвилин зупинилась, і коли скинули з мене плахту, я побачив на одному з будинків табличку з написом “вулиця Пелчинська”.

 

Головний слідчий орган НКВС Прикарпатського округу

Конвоїри завели мене в головний адміністративний корпус слідчого органу НКВС Прикарпатського округу. Піднімаючись по сходах на третій поверх, почув скрегіт дверей, що відчинялися, людські голоси в коридорі. Вийшли з усіх кабінетів слідчі різної статі і віку. Мене вели коридором — услід за мною лунав шепіт, здивування: “Ох и молодой заместитель Степана Бандеры!” Чому таке поняття в них було про мене — невідомо мені й досі.

Завели мене в перший кабінет праворуч, в якому біля двох вікон стояли конвоїри. Офіцер, який завів мене туди, наказав сісти на крісло, яке знаходилось під стіною, і, минаючи ще одного конвоїра на дверях, наказав: “Никто чтобы не смел с ним разговаривать!” І сам вийшов з кабінету.

Я намагався завести розмову, але конвоїри зразу гаркали на мене, змушуючи мовчати. По нужді попросився в туалет. Тут уже за мною вийшов тільки один солдат, і то не заходив усередину зі мною, а залишився охороняти мене під дверима. Думка втікати не покидала мене. Та вікно було закуте ґратами і відганяло цю думку. Однак я скористався з нагоди, що ніхто мене в цю хвилину не бачить, і викинув у сортир пів розірваного карбованця, якого в мене не вилучили при обшуку ще в Чернівцях. Це була одна із моїх умовних кличок, якою користувалися я і мій зверхник, посилаючи спецкур’єра один до одного. Ми користувалися так званою “потрійною” кличкою: перша усна (сказане домовлене слово), друга письмова (написане домовлене слово), а третя — складався з двох частин розірваний карбованець, тобто з тієї, що була в мене. і тієї, що знаходились у мого зверхника. Розрив лінії і серія карбованця мусили співпадати точно.

Не встиг справити потребу, як відчинилися двері і пролунав злісний докір конвоїра: “Выходи! Хватит тебе там нежиться”. Повів мене на попереднє крісло.

Після цього, через якихось 10—15 хвилин (які мені здавались вічністю), зайшла в кабінет миловида дівчинка, зодягнена в український народний одяг, і чемно запитала мене, чи не хочу їсти. Згадавши, що вже друга доба, як я снідав, погодився, що хочу їсти.

Через кілька хвилин часу дівчинка принесла на таці чашку гарячої кави з молоком і дві маленькі булочки, намазані маслом. Поклала цей сніданок на стіл і ввічливо українською мовою попросила сісти до столу, а сама вийшла.

Коли я сів за стіл, то побачив під склом свою фотографію, а під нею було написано великими буквами моє псевдо “Жовтень”, а ще нижче — ОБЗВУ (Організація Борців За Вільну Україну). Мені в цю мить стало ясно: провал!... Я опинився в руках окупантів, які під виглядом визволення прийшли нас знищити, розкласти, “перевиховати”.

 

 Перший допит. 13 лютого 1947 року

В кабінет зайшов худорлявий, високого росту, чорнявий, у військовій формі, молодший лейтенант і сказав: “Следуйте за мной”. Повів мене всім коридором у протилежне крило будинку праворуч, відчинив двері, ми пройшли через невелику кімнату і опинились у просторому кабінеті, де вже мене очікували три цивільні особи. Трем проймав усе тіло. Один із присутніх запропонував мені сісти в крісло, яке знаходилось у кутку під стіною. Всі пронизливо оглянули мене, а після хвилини мовчанки посипались запитання — хто я? що я?

Я мовчав. Щось здушило мені горло, готовий був прийняти муки. Тільки жалів у ту хвилину, що не маю біля себе в блюзі зашитої трійки. Хотілось померти, щоб не розмовляти з ними.

В ту мить пустили вони в рух телефони, лунали дзвінки, почулась розмова, слідчі запитували, як там себе почувають щойно арештовані, називали прізвища моїх друзів...

— Ось, як чуєте, всі ваші арештовані. Вони про все признались щиро. — І почали вмовляти мене розкаятись, признатися у всьому, сказати їм щиру правду. Що полегшить мою провину, а може і звільнять.

Я продовжував мовчати. Їх це бісило. Гримали кулаками в стіл і погрожували розправою, розстрілом. Після цього підвели мене до великого столу, розчинили його і показали, що на ньому знаходиться. Там лежав розкладений архів ОБЗВУ: статут, інструкції, низка політичних статей, написаних моєю рукою...

— А тепер переконались, що все в наших руках? Говоріть, доволі мовчати. Ось тут конкретно написано, що ви заступник керівника ОБЗВУ, політреферент, її ідеолог.

— Так, я заступник керівника ОБЗВУ, — відповів їм. — Я її ідеолог.

Після цього посипалось ряд питань до мене, їх цікавила моя точка зору щодо них — Радянського Союзу. Я відповів, що все те, що їх цікавить, є в моїх статтях. Там викладена моя душа, мій погляд, мета і ціль нашої організації. Сама її назва говорить, за що ми, її члени, боремося. Нам ненависні окупанти, які під виглядом “визволителів” нищать наш нарід, культуру, все те, що дороге нашим серцям. Ми хочемо бути вільними, мати свою державу — Соборну Україну.

Про членів Організації мене не питали, тільки вели розмову на ідеологічні теми. Вони не вірили, що це мій особистий погляд, що це моя думка, вимагали від мене зв’язку з закордоном і проводом ОУН, у чому я категорично їм заперечував. Домагалися згоди співпрацювати з нами, щоб затаврував ганьбою своє минуле і борців наших, написав статті покаяння, виступив у пресі і по радіо, то вони обіцяли за те дати мені “волю” і можливість закінчити навчання в університеті. Мені гидко ставало від їх пропозицій і я категорично заявив їм, що готовий прийняти смерть, як бути зрадником свого народу.

В кабінет заходили інші слідчі, кожний намагався поставити мені якесь запитання, вимагав пояснень, відповідей.

Так протримали мене в цьому кабінеті, без виходу, той цілий день, ніч і наступний день. Я падав зі втоми, засинав у кріслі, а вони час від часу будили мене і напівсонного атакували все новими й новими запитаннями. Та в мене з ними вже не було про що говорити. Я заявляв їм постійно те саме, що сказав на початку слідства: “Ви вже знаєте, хто я, читали мою літературу, і більше, як там написано, я вам нічого не скажу”. І вмовкав, що їх дуже сердило. Багато сили волі, здоров’я, мужності коштували мені ці  два дні і ніч, прожиті в цьому кабінеті. Мені здавалось, що я за той так короткий час прожив довге життя — вічність...

 

Перша ніч у тюрмі. 14 лютого 1947 року

Надворі стемніло. Настав вечір. Мене повели до автомобіля, який чекав нас при виході з будинку. У ньому, крім водія, вже сидів офіцер в НКВДистській формі. Наказали поруч з ними сісти й мені. Зліва поруч мене втиснувся пузатий, середнього зросту, з горбатим носом, підполковник. Автомобіль, зірвавшись з місця, повіз нас знаними мені вулицями Львова, якими ходили люди. Місто пульсувало своїм буденним життям, і що кому було до того, хто їде в якомусь автомобілі, кого куди везуть.

Раптом автомобіль зупинився на вулиці Лонцкого, при вході до тюремної брами. Двері відчинились, вартовий, який стояв при вході, без слів впустив нас усіх трьох усередину, наче своїх старих знайомих. Очевидно, мої конвоїри були працівниками цієї тюрми, або зарання тюремна обслуга знала про наш приїзд. Зачинили за мною тюремні двері, окуті залізом. Зустрів мене сірий коридор, брудні стіни, залізні ґрати, бліде світло, вартовий зі в’язкою ключів у руках. Непривітні обличчя варти дуже пригнітили мене, що здавалось не витримаю...

Привівши мене на вахту, цей з горбатим носом підполковник єхидно розреготався, вижмакуючи, аж пирскала слина з рота, такі слова: “Вот здесь вам, Сичко, будет ваше УГВР. Здесь вас научат, как любить Советскую власть”. Від огидних слів цього єврея обшпарило мене, як окропом, хотілось плюнути йому в пику, та не ставало сили... Я був ні живий ні мертвий, мене морозило, тремтіло все тіло... На вахту зайшов худорлявий, високий, похмурий, схожий на бандюгу, наглядач. Наказав мені закласти руки за спину і йти вперед, не оглядаючись на сторони. Повів мене в якийсь підвал. Мені стало на душі ще моторніше, ноги підкошувались, переставляв їх з трудом.

Завів він мене в підвал, у якому гудів палаючий котел, і наказав роздягтись. Я скинув із себе плаща і шапку, перестав роздягатись. А він процідив злісно крізь зуби: “Сбрасывай из себя всю одежду, будем здесь тебе жарить!” Ще більший страх огорнув мене після таких слів. Чомусь здавалося в ту мить мені, що справді мене тут будуть палити, я, молячись у душі, прощався з білим світом. На моїх очах кидав він весь мій одяг у котел, що ще більше стривожило мене, як доказ, що будуть спалювати мій одяг, а потім можуть і мене... Та це хвилева була тривога така, але була... Скоро щезла, як я зрозумів, що це банщик, бо наказав зайти під душ, який, до речі, я й сам щойно побачив. Відкрутив крани, зрегулював воду і наказав митися.

Настала пора одягатись. Банщик витягнув залізним гачком мій одяг з котла-прожарки і кинув на підлогу мені під ноги, наказав одягатись. Теплий душ, гарячий, прожарений одяг зігріли мене, я вже не тремтів. Тільки крихітку заболіло серце, як довелося одягати на себе пальто, яке досі красувалось каракульовим чорним ковніром. А зараз, після прожарки, воно втратило свою привабу: каракульовий ковнір уже був обсмалений, потрісканий. Це сталось і з каракульовою кучмою – збіглась у клубочок, більш на рукавицю стала схожа, як на шапку. Перед самим арештом батько купив був мені ці дві такі гарні речі, якими я хизувався раніше. А тут вмить так зітліли вони, прожарюючись. Але цей жаль скоро щез, мені було не до одягу. Вирішувалась справа мого життя, моїх друзів...

З лазні повели мене нагору. Розчинили переді мною металеві ґратки, їх наглядач негайно зачинив, а той, коридорний, наклав на них замок, потім другі розсунули і замкнули, провели далі і от за третіми зупинилися зі мною. Оце рахування і засування за мною залізних ґратів діяло на мене так, наче заковують мене в залізо, з якого ніколи не зможу розкуватись.

 

Камера-одиночка

Наглядач, який вартував у цьому коридорі (банщик залишився за тюремними ґратами), підвів мене до дверей камери, яка знаходилась посередині коридора, і попередив напівголосом: “Не шуметь. Если захочешь в туалет, стучи в двери, только спокойно”. Розчинив двері, і я зайшов до своєї келії, яка була на 2,5 метри довжиною і 1,5 м шириною. Двері за мною зачинились, цоркнув ключ, почулись кроки чергового, він пройшовся коридором.

Камера, в якій я опинився, була без вікна, тільки під стелею, посередині стіни, ледве жевріла маленька брудна лампочка, закута в дротяний ковпак.

Я став на коліна. Сльози текли з очей. Я довго молився, просив Всевишнього допомогти мені в моїй Голгофі...

Коли скріпив свою душу молитвою, втер сльози з очей, звівся і почав ходити по камері, розглядаючи стіни, які були від давньої побілки аж чорні, всі зашкрябані нігтями в’язнів, які до цього часу побували тут. Кожний щось написав на стіні — як не своє прізвище, то креслив палички одну за другою, з чого можна було здогадатись, що так писав свій останній календар життя. Кожна така викарбувана нігтем на стіні риска, мабуть, означала прожитий ним день-добу, щоб не забути ліку своїх останніх днів, тому що тут не можна було розрізнити ночі від дня, а дня від ночі — всі вони були одинакові, сірі... У декількох таких календарях нараховував я і по 30—40 рисок, після чого був напис: “Завтра, мабуть, поведуть мене на розстріл”. І на цьому припинились риски. Або в деякому такому календарі після такого запису ще викарбовувалось три-чотири риски, що, мабуть, означало, що після такого чуття, яке з’явилось у в’язня — смерть, жив ще в цій камері ті продовжені ним у календарі риски-дні...

Я зрозумів, відчув душею, як хочеться перед смертю кожній людині залишити за собою хоч маленький знак, спогад, слід, що він жив. Не хочеться людині згинути безслідно. І в мене майнула думка, чи не обзавестися й собі таким календарем, щоб не втратити дням ліку. Душею відчув я, що тут, ще до мого приходу, карались друзі, які теж були такі самі, як я, і ще хотіли жити, та невмолимий кат укорочував їм віку...

У дверях було “очко”, в яке час від часу заглядав наглядач, щоб упевнитись, як я себе поводжу. Це теж діяло на мене доволі неприємно.

Вивчивши всі настінні записи, я почав розглядати дверну коробку і зупинився на одному, недавно зробленому записі: “Іван Столяр, 13.II. 1947 р.”. Значиться, ще вчора в цій камері знаходився він, мій друг, а сьогодні його місце замінив я. І різні думки мучили мене: а куди він подівся, що зробили з ним? На них не знаходив я відповіді.

Раптом долинув до мого вуха стук із якоїсь камери: хтось просився в туалет. По голосу я впізнав свого посправника, Брунарського Петра. Значить, по цих камерах сидять мої друзі, подумав я.

В 10-ій годині вечора цоркнув ключ у моїх дверях, прочинилися двері, наглядач скомандував: “Ложись спать, ногами до дверей!” І зачинив двері.

Отут і пригодилось батьком куплене пальто. Долівка в камері була бетонна, і я постелив його під себе, під голову кучму, чоботи поклав біля трьохсекційної батареї, щоб хоч трохи підсушилися, скинув блюзу і накрився. Хоч був неймовірно вимучений, все одно чомусь довго не міг заснути — перевертався з боку на бік, прислухався до кроків вартового, який час від часу підходив до “вічка” якоїсь камери і давав декому зауваження: “Открой голову, до батареи подойти”.

Над самим ранком перемогла втома, я заснув. Не зчувся, як у камеру зайшов наглядач і крикнув: “Поднимайся, кушать нужно!” Зі смердючого бачка двозубою виделкою кинув мені на виступ під батарею жменю смердючої, напівгнилої риби-тюльки. Через деякий час заніс мені 350-грамовий шматочок чорного хліба — то була моя перша тюремна пайка.

Звівшись, розім’яв кістки, бо трохи боліли боки, без звички вперше спавши на бетоні. Помолився Богу, почав снідати. Чомусь таку тюльку не їв я раніше, будучи на волі, хоч бачив її не раз у магазинах. Востаннє снідав я ще на  Пелчинського (з того часу минуло вже дві доби), тому з апетитом взявся за рибу. Щось чистив її трохи, деяку відкидав спочатку, відтак непомітно з’їв усю, і пайку хліба до крихти.

Під той час у коридорі чути було, як хтось щось ривками тягнув по підлозі і зупинявся під кожною камерою. Через хвилину знову тягнуть, і за кожним таким ривком усе ближче тягнули щось і до моєї камери. Коли відчинили двері, я зрозумів, що це роздають суп. Мені подали дерев’яну напівкруглу ложку й алюмінієву миску. “Держи”, — сказав наглядач і влив у миску півлітровий черпак супу, який, як я дізнався пізніше, в’язні називають баландою. Суп був доволі густий, плавали в ньому подекуди картоплини в лушпинні і ячмінна крупа та лузґа з риби. З задоволенням висьорбав я й суп, бо хотілось поїсти чогось рідкого. Мій перший сніданок у тюрмі закінчився. І в коридорі затих шурхіт бачка і дзенькіт мисок.

Я знову ходив по камері і думав, прислуховувався, що чути навкруги, що твориться. Відчувався ранок, постійно стукали в’язні у двері, їх водили в туалет, час від часу чути було бурчання та невдоволення нового наглядача, ходіння когось у коридорі то в один, то в другий бік, відчинялися камери, комусь гукали: “Выходи с вещами!” Або просто: “Выходи!” А декому: “Заходи!”

Відчинили двері й моєї камери. Наглядач сказав: “Выходи, руки за спину, не поворачиваться по сторонам”. І попровадив мене коридором то вправо, то вліво, вниз, угору, що й у голові закрутилося, не второпав, куди ведуть. Нам назустріч ішов інший наглядач, який також вів якогось в’язня і, наче по команді, скричали обидва: “Поворачивайся до стенки! Голову вниз! Чего смотришь по сторонам!” Порозумілись між собою наглядачі, і мій сказав: “Пошли! Только держи голову вправо”. Бо зліва, притулений до стіни, закритий плечима свого наглядача, стояв з опущеною головою, вже стриженою, з закладеними руками за спину, блідий, доволі ще молодий в’язень, обличчя якого мимоволі вкралось мені у вічі. “Скорей! Скорей иди!” — нервово кричав мій наглядач, бо хотів, щоб я пройшов і не розгледів в’язня, що стояв за спиною другого вартового.

Усі ті постійні накази наглядачів принижували гідність людини, на кожному кроці давали тобі відчути, що ти невільник, зовсім безправна людина, що хочуть, те й зроблять з тобою.

Зайшли ми наче в урядовий кабінет, де були столи, крісла, з папками полиці, але два вікна також були закуті в ґрати, виглядали на подвір’я в’язниці. Тут я побачив денне світло і крізь вікна дерев’яні козирки на кожному вікні в’язниці, із-за яких виглядали вершки залізних ґрат.

У кабінеті сиділи дві особи, одягнені в НКВДівську форму. Зарекомендували сісти. “Знову на допит”, — подумав я, бо спитали: “Ваше имя, отчество, фамилия, год рождения” — і все інше. Я відповідав і вони все те записували. Опісля підвели мене до столу, помазали мені якоюсь чорною пастою всі пальці рук і брали кожний палець окремо в свої руки, притулювали до паперу і повертали ним то праворуч, то вліворуч, лишаючи відбитки їх на папері. Закінчивши цю процедуру, наглядач повернув мене на попереднє місце.

Приблизно через годину-півтори знову відчинилися двері, зайшов уже інший наглядач у присутності коридорного, і сказав: “Собирайся с вещами и выходи!” Та в мене не було речей, не встиг їх за той короткий час у тюрмі нажити. Одягнув свій плащ, натягнув на голову кучму і вийшов. Правда, при виході мені знову зачитали вже відому “молитву”: “Руки за спину, не оборочиваться по сторонам!”

Завели мене в нову камеру, просторішу, набагато затишнішу, світлішу. Тут уже було велике вікно, закуте  в клітчаті ґрати, розраховані на те, щоб крізь них ніхто не зміг пролізти. А з зовнішньої сторони, за ґратами, висів козирок, що скупо впускав у камеру денне світло. Та все ж таки впускав, бо можна було розрізнити, коли вже настав день, а коли ніч.

Почалось моє знайомство з новим місцем, з новою “квартирою” (якщо можна так назвати). Тут уже був туалет (пізніше я дізнався його назву — параша). В самому куточку приблизно на 15—20 см бетонне підвищення з овальним отвором, який прикривався  квадратовою, завбільшки на 40 см,  дерев’яною кришкою. Стіни своєю білизною не відрізнялися від попередньої камери, а може трошки світліші. Але також подряпані нігтями, а може чимось іншим. Тут уже не було таких сумних зойків, як у попередній камері, а значно інші, з яких видно було, що тут ніхто не думав про смерть, а вірить в життя, що буде колись вільний...

З вулиці глухо доносився стукіт трамвайних коліс, який свідчив, що десь там, за мурами, товстими стінами, поруч вирує трохи інше життя...

У коридорі чути було ходіння наглядача, який час від часу заглядав у “вічко”, звертав комусь увагу, забороняв галасувати, лягати (бо вдень, згідно з тюремною інструкцією, забороняється спати). Час протікав повільно, здавався нескінченним, голова тріщала від напруження,  ноги знемагали від ходіння, але я продовжував ходити, бо так почував себе трохи бадьоріше.

По знайомому стуку я визначив, що вже обідня пора: тягнули бачок під двері, відчиняли “кормушку” (маленьке віконечко, яке знаходилось посередині дверей, через яке подається в’язням їсти), наглядач подав миску з баландою, в якій вкладена була  кругла, розцяцькована дерев’яна ложка, зачинив кормушку і потягнув бачок до наступних дверей.

Під час обіду, коли відчинялася кормушка, можна було вловити деякі слова, сказані в’язнем наглядачеві. Прислухався я до цих слів, думав, що, може, впізнаю по голосу когось зі знайомих, та голоси були невідомі.

Самітньому сидіти в камері було дуже прикро. А ще в перші дні ув’язнення, коли так неймовірно боліло серце, нила душа, хотілось чиєїсь поради, хоч крихітку надії... Хотілось чути людський голос знедоленого, такого як ти сам, який розумів би тебе, був би другом спільної долі твого сидіння...

Післяобідня пора так само минала повільно, як і дообідня. Монотонність здавалась нескінченною вічністю. Та нічого не буває вічним — так і той перший день у тюрмі минув, настав вечір, а на душі, в порівнянні до дня, чомусь стало ще моторошніше...

Подали вечерю, знову баланду. Я думав, на цьому буде закінчуватися мій прожитий день, розстелився на підлозі, присів, припершись до стіни (бо знав, що ще спати не можна) і задрімав. А тут як тут наглядач зирк в очко, скричав: “Поднимись, это тебе не курорт, чтобы ты после ужина спать ложился!”

Ходив я знову по камері, старався побороти сон та думав. Ой, що не передумає в’язень у перший день свого життя в тюрмі! Здається, якщо б можна в той час комусь збоку повністю записати його думки, то була б доволі цікава книжка. Думка працює тоді надзвичайно швидко, продумуючи все своє життя прожите, ще з малої дитини аж до тієї хвилини.

 

Перший допит у тюрмі

Здавалось мені, що вже от-от буде команда “Ложись спать!”, як двері скрипнули, відчинились. Наставивши голову з дверей, ще не відомий мені наглядач тихо, пошепки спитав, наче лякаючись, щоб хтось зі сторонніх не почув, про що він мене питає: “Кто здесь на букву “С”?” Я відповів йому, після чого друге питання: “Ваша фамилия?”. Я сказав йому своє прізвище і наче ножем кольнув він мене словом: “Выходи!” Я вийшов з камери в коридор, зупинився на хвилину, а думка свердлила мозок: куди ведуть? Що хочуть зі мною зробити?..

Розв’язка настала швидко. Наглядач буркнув сердито: “Руки за спину, не оборачиваться по сторонам, вперед!” І повів мене коридором, спочатку прямо, а в кінці коридору завернули праворуч, подались по сходах на другий поверх, де почув я  пекельні зойки, крик і стогін мордованих людей, навіть плач грудної дитини (мабуть, матір допитували — в неї на руках було немовля), а гул моторів, які включались на той час, старались заглушити ті крики.

Нелюдським голосом кричали люди, ревіли, наче худоба, плакали, молились. Це було справжнє пекло на землі, Содом і Гоморра. Словами важко передати тодішній жах. Минули вже роки, а серце плаче ще й досі, як згадую ту першу ніч: такого до того часу не чув я ніколи. Тремтів я весь, як той осиковий листок, морозило мене, коли ступав по коридорі, бо знав, що не на бенкет іду, а в бойню.

А люд львівський, замучений денними турботами, спав собі преспокійним сном, кому було до того, що творилося тут, у тюрмі, за ґратами і грубою мурованою стіною...

Ввели мене в кабінет, у якому за великим прямокутним столом сидів рудий, з кучерявим волоссям на голові, догори зачесаний, худорлявий, одягнений у військову гімнастьорку, запоясаний широким ременем, в райтках та чоботях капітан. Щось писав у ту хвилину. А коли ввели мене, всміхнувся і ввічливо, спокійним голосом промовив: “Садитесь”. Хоча він так привітно мене прийняв, я чомусь тремтів... Аж чути було стук моїх чобіт до підлоги, а руки, які тримав на колінах, постійно  дилькотіли.

Слідчий мовчав, щось собі читав і час від часу пронизливим, таким колючим поглядом, перехоплював мій погляд. На столі перед ним лежав револьвер, декілька списаних аркушів і стопка чистого паперу, жеврів електричний калорифер, до якого він прикурював погаслу цигарку “Біломор”. Навіть мені запропонував закурити, від чого я відмовився.

Приблизно 10 хвилин тривала така мовчанка. Після того капітан витягнувся за столом, позіхнув, підвівся з крісла і поважно декілька разів пройшовся по кабінеті, знову сів за стіл і заговорив:

— Будем знакомится с вами. Моя фамилия Горбунов, имя и отчество (я забув), старший следователь НКВД, по званию капитан, зовите меня гражданин начальник, для вас слово “товарищ” сейчас не существует. А сейчас назовите мне свою фамилию.

Я відповів, він глянув на годинник і почав уважно записувати, наче він ще не знає, не чув такого прізвища. Запитав він мої метричні дані, перепитуючи по декілька разів одне й теж саме, і сказав:

— А сейчас мы будем с вами на совесть говорить, — і засипав мене різними питаннями. Я наче слухав його уважно, мовчав. Але моя мовчанка не припала до душі капітану. Він зіщулився, наче змія, і зашипів на мене: “Как вижу, с вами невозможно будет разговаривать по-хорошему, отвечайте!”

Я сказав йому те, що на першому допиті в головному слідчому органі Прикарпатського Округу по вулиці Пелчинського, куди мене привезли:

— У вас є архів організації, статті, написані моєю рукою, а в них висловлені мої погляди, ціль і мета нашого підпілля.

Але його моя відповідь не влаштувала, він вимагав від мене закордонних зв’язків, а також з ОУН:

— Никто вам не поверит, что вы сами создали такую организацию. Вы должны нам назвать ее настоящего идеолога, — після чого довго міряв мене своїм поглядом від ніг до голови, наче щойно мене побачив.

Пролунав дзвінок. Капітан підняв телефонну трубку, з кимось довго розмовляв, очевидно, про мене, бо коли поклав трубку, почав писати, щось креслив, розривав аркуш, знову продовжував писати. Відклавши ручку, ще раз перечитав написане і дав мені прочитати. Перший протокол слідства був написаний так, як я відповідав.

— Распишитесь, что ознакомлены с протоколом допроса, — сказав слідчий.

Я підписався. Після слідчий підняв трубку, подзвонив, очевидно, черговому, бо за хвилину відчинились двері, з’явився черговий і сказав: “Слушаюсь вас, товарищ капитан!” — На що одержав відповідь: “Уведите заключенного”. — І мене повели до своєї камери.

Було вже над ранком. У коридорах панувала тиша, по кабінетах вже не кричали, стих гул дизельних моторів, тюрма наче спала, тільки десь у куточку, з якоїсь камери чути було чийсь стук у двері, хтось щось просив.

Мене запустили в камеру. “Ложись спать!” — сказав наглядач і замкнув двері. Я вмить роздягнувся, розстелив на підлогу плащ, ліг на ньому, скутившись у клубочок, так що ще й зумів ним частину себе накрити, а ноги запхав у шапку. Ще почув декілька разів крізь сон, як наглядач, відчиняючи очко, заглядав, чи ліг я вже спати.

Вночі прокидався декілька разів: затерпло все тіло, доводилося розминатись. Але при найменшому моєму шелесті, хоч мені здавалось, що я його не робив, відчинялось очко і напівпошепки наглядач наказував спати, бо в тюрмі такий закон, як удень не дозволяють в’язневі спати, так уночі, в призначені для цього години, примушують спати.

Минула ніч — настав ранок... Поплили монотонні дні за днями. Забувся їх лік, назви днів. Щодня вивчав стіни, дивився на ґрати, міряв кроками підлогу, сідав на підлогу, знову вставав, тривожився, думав, сам у собі шукав розради. Хотілося в ці важкі хвилини не зламатись у вірі в самого себе, якщо розлучитися з білим світом — то чесним...

Хвилини ставали годинами, дні роками. Розмовляти доводилося з самим собою, з своїми думками, бо крім наглядачів і слідчого вночі не бачив більше нікого. Тому прислухався до стін, щоб із-за них почути справжній людський голос друга по недолі — в’язня. І пощастило мені: одного разу, розглядаючи камеру, зауважив у стіні, при самій підлозі, наче дірку — хлібом замазану, який був затертий вапном. Я зразу здогадався, що колишній в’язень, мешканець цієї камери, замаскував її від наглядача вапном, щоб не впадала йому у вічі темна з хліба пляма.

Спочатку біля дверей добре нашорошив вухо, і коли почув, що наглядач поміряв кроки в протилежний кінець коридору, припав до стінки, вирвав з неї хлібний корок і побачив за стіною  денне світло сусідньої камери. Боже, як зрадів я, коли почув у ній дівочий голос. Припав устами до щілини і пошепки сказав: “Дівчинко, підійдіть сюди, поговоримо”. На що вона дуже радо погодилася, бо теж сиділа одинока, сумувала. Припала устами до щілини і защебетала...

Чомусь досі ніколи на волі не здавався мені таким милим, ніжним дівочий голос, як цей у тюрмі — незнаної мені дівчинки. Ми дорожили знайденою щілиною, тому розмовляли дуже тихо й обережно, щоб себе не зрадити. Розраховували, через скільки хвилин наглядач може повернутися з другого краю коридору і заглянути в наші камери. Одне дратувало нас, що щілина була така маленька, що крізь неї ми себе не бачили, тільки одне одного око. А розширити її не було чим. Та в таких випадках дівчина більш здогадлива, моя сусідка запропонувала: “Друже, я ляжу під тамту стіну, а ви будете дивитись у щілину — тоді, мабуть, зможете, мене побачити. А пізніше ви ляжете під свою другу стіну — я буду дивитися у щілину і вас побачу”.

І справді, так відбулося у нас перше “побачення”. То була для нас велика приємність і радість... Зразу щезла самотність, думка працювала над тим, щоб не зрадитись, не видати такої дорогої щілини-розради.

Та недовго доля нас потішала. З кожним разом ми ставали сміливішими, забували про конспірацію і до того дошепталися, що аж наглядач зауважив, що ми розмовляємо. Мене негайно перевели в іншу камеру, а дівчинку  куди — не знаю. Довго шкодував я за попередньою розрадою, десятки разів оглянув стіни, чи немає чогось подібного й тут, але не знаходив, докоряв себе за свою необачність.

Кожний прожитий день в тюрмі робив мене більш суворим, мовчазним. Я ставав справжнім в’язнем... І коли одного разу “загостила” до мене в камеру молода наглядачка, чи хто вона була — не знаю, бо була одягнена в звичайний цивільний одяг, а не наглядацький, і завела зі мною “дружню розмову”, сказала: “Земляче, який ви молодий і гарний. Невже ж ви хочете тут пропасти? Розкайтесь, скажіть усю щиру правду, вам простять, дадуть можливість університет закінчити, дадуть волю...”, я сказав: “Краще в тюрмі пропадати, як бути зрадником своєї нації. Мені гидко слухати ваші нотації”. — Вона відчула мою гидливість до неї, розгублена вийшла з камери... Залишився я далі в камері одинокий зі своїми думками...

Щоправда, вдень трохи розрадніше на душі в’язневі, хоч одинокий сидить, то все ж таки день: як не стукне хтось за стіною, то почується голос наглядача, або когось із в’язнів, особливо тоді, як їжу розносять по камерах, відчиняють «кормушки», а з них вириваються людські голоси, скарги...

А ніч — то є ніч, маркітніше стає на душі, тим більше, що знаєш: от-от викличуть тебе на допит. Хоча згідно КПК УРСР, статті 143, проводити допити ночами забороняється, крім виняткових випадків, та все одно всі допити проводились тільки вночі, після “відбою”, і то засобами насильства, погроз, психологічного шантажу, обіцянок звільнити з-під варти — цим домагалися від в’язня визнання вини, хоч це перечить ч. 3 ст. 22 КПК.

Кожного вечора, тільки в різний час, викликали на допит. Починалась одна і та процедура: відчинялась камера, наче щось украв, пошепки запитував наглядач: ”Кто здесь на букву “С”?”. І, одержавши відповідь, проводив до слідчого на допит, який вже давно втратив людську совість, живе з дідчою, садизм — це його насолода.

І за кожним таким викликом здригалась душа, тривожились нерви, тремтіло тіло. Безперервні крики мордованих в’язнів, гул моторів, сварка слідчих — усе це зливалось у щось одне жах-пекло. Хоч, правда, поступово звикав я і до цього. Уже ці крики здавались не такими страшними, як у перші дні, а якимось спокійнішими, а були й тихі ночі, де-не-де хтось  йойкне.

Якщо перші дні, точніше ночі, слідчий так лагідно розмовляв зі мною, що хоч до рани прикладай його, таким здавався людяним, то зараз навпаки, за кожним разом виявлявся щораз лютішим. Одного разу зловив рукою за волосся, я думав, що вирве зі шкірою, і кинув до долівки, московський чобіт топтався по моєму тілі, а я кричав таким голосом, який чув першої ночі, коли вели мене на слідство. І прикро було мені за своє волосся, яким так любувався раніше, я жалкував, що не стрижуть його, щоб не мали за що тягати мене, за що волочити, а самому не було можливості обстригтись.

Та недовго довелося бідкатись на своє волосся: повели в лазню, слава Богу, обстригли. Я вже став справжнім в’язнем, нічим не відрізнявся від інших. І хоч дуже змінився мій вигляд без нього, але я був радий, що вже його не маю. Як вели мене на слідство, то в душі торжествував, що не буде вже мати слідчий за що тягати мене, легше буде боронитись. Бо як не стало волосся, не було за що тягати, то він старався бити якимось предметом по голові, але якось завсіди так вдало, що я встигав голову закрити руками, втягав її наче в себе, схиляв донизу і часто удар попадав замість по голові — то по плечах або шиї.

Вимагають зізнання в неможливому, тортур не витримуєш і кажеш слідчому: “Пишіть що хочете за мене, хоч називайте і вбивцею, я вам підпишусь”. І часто, навіть не читавши, що він там написав, підписуєшся, тобі до всього байдуже, готуєшся до смерті, дорожиш тільки тим, щоб не дай Бог, не кинути пляму з своїх уст на свій нарід, на свої святі переконання, не сказати їм, що вже перевиховався, що любиш їх і т. п.  Виливаєш їм свою ненависть такою, якою клекоче вона в твоїй душі.

Часто виривались такі зітхання з нутра моєї душі: “Боже! Як почину тут, то щоб хоч стіни оці могли колись заговорити, комусь розказати, як мучать тут людей. Я чесний, чистий...”

Дух ніколи ні на хвилину не покидав мене, в цьому не маю я ні крихітки докору сумління...

 

Перша очна ставка

Звинувачував мене слідчий у тому, що я знаю Столяра Івана, якого справжнє ім’я Остап, прізвище Витвицький, що я легалізував його з підпілля ОУН і дав йому документи на прізвище Столяр, знайшов квартиру у Львові, допоміг улаштуватись у медичний інститут. Це я категорично заперечував.

Питали за Витвицького Євгена, що можу про нього сказати. Я сказав, що знаю того як односельчанина, шкільного товариша, разом ходили до школи, пізніше в ґімназію, тільки не в один клас, а в різні, бо він на три роки молодший за мене. Останнім часом він навчався у Львівському політехнічному інституті, а я в Чернівецькому університеті, приїжджали на канікули в рідне село, зустрічались як студенти, а не як члени Організації.

— То вы не знаете, что Остап — это брат Евгена?

— Ні, не знаю, категорично не знаю, — заперечував я.

Тоді слідчий зробив мені очну ставку, пред’явлення для впізнання з Іваном Столяром (Остапом Витвицьким) і Євгеном Витвицьким.

Ввели мене в кабінет слідчого, де вже сидів Євген Витвицький. Попередили про кримінальну відповідальність за ст. ст. 178 і 179 КК за дачу завідомо неправдивих показань. Спитали, чи ми знаємось і в яких стосунках перебували між собою. Ми сказали, що знаємось як односельчани.

Після цього спитали Євгена, чи знає свого брата Остапа Витвицького, який проживав під прізвищем Іван Столяр. Сказав, що знає, признався до брата у всьому.

Тоді мене, чи знаю я, що Столяр Іван — це і є Остап Витвицький, брат Євгена. Я сказав, що в нас у родині був Остап Витвицький, батькової сестри син, але він погинув на польсько-німецькій війні, а як такого, Євгенового брата, не знаю...

В кабінет ввели надзвичайно блідого хлопця, йому було приблизно 24 роки. По обличчю його видно було, що він сидить в одиночці, мабуть у підвалі, від нього віяло темницею, і як промовив слово, то звук його був якийсь такий спокійний, тихий, наче загробний...

Перше питання було Євгенові:

— Кто перед вами, кого привели?

— Мій брат, — сказав Євген і понурив голову...

Спитав слідчий і мене:

— А что вы скажете: кого мы вам привели на очную ставку?

— Не знаю, — відповів я йому. — Не знаю...

Тоді спитали Івана Столяра, чи знає він нас обох. Він сказав, що ні, бо він не з Витвиці — з Польщі.

Слідчий аж запінився з люті і закричав:

— Остап! Я тебе полдеревни, всю деревню приведу, все скажут, что это ты, а не какой-то там Столяр! — Навіть обіцявся, що повезе його в рідне село, і коли буде вести селом, то за ним будуть бігти всі діти з села і кричати: “Остап! Остап!... Наш Остап!..” — Даже родной брат Евген признается к тебя, признает тебя и отец твой, и твоя мать, нечего нам крутить!..

Я зрозумів, дивлячись на Івана Столяра, що це скеля, справжній революціонер, незламний в допиті, готовий вмерти...

Слідчий пред’явив нам протокол очної ставки для прочитання і підпису, що ми і зробили, після чого підписав його і сам.

Розвели нас по своїх камерах. Я довго після цього не міг заспокоїтись, викинути з душі недавнє прожите. Жаль було Євгена, а ще більше Остапа (Івана). Я розумів, до чого їм (братам, Євгенові та Остапові) важко було пережити таку зустріч.

Насправді це був Остап Витвицький, а не Іван Столяр. Я допоміг йому легалізуватися з підпілля по такому прізвищу — Іван Столяр,  що в слідстві не визнав. Ми не зрадили один одного.

Перевели мене знову в іншу камеру, більшу, світлішу, але на душі в ній мені стало маркітніше. Камера знаходилась на другому поверсі, з боку центральної вулиці. Навпроти крізь косий козирок було видно балкон третього поверху. А на тому балконі кожного дня після обіду виходив учитись, приблизно в моїх роках, очевидно студент, а може ще й учень, щось читав, писав, грав на скрипці, співав пісні, гомонів. Інколи до нього приходила дівчинка. Вона наче докоряла мені собою, мов, глянь, як ми живемо, ми вільні, а ти марнуєшся за мурами. І хоч наказував собі не дивитись туди, щоб на мене це не діяло, та час від часу  мимоволі погляну, прислухаюся до їхньої пісні. Але щоб так собі докоряв: чому я не такий, як ті, чому невільний, не вчуся, давали можливість, було брати — о, ні, крий мене Боже! Ні! Я не заздрив їм, бо не знав їхньої душі. Запитував себе: хто вони? Може, з невільною душею, негідні, то краще й більше щастя жити в тюрмі, але з духом вільним...

Найбільше задоволення дає в’язневі прогулянка. Вирватися на свіже повітря, побачити над собою купол синього неба, а ще як сонячний день — сонця. Тоді здається тобі, що ти вже знов вільний, позаду тебе мури, залізні двері, ґрати на вікні, замки дверні. І хоч ходиш самотній у дерев’яній клітці, зашальованій дошками у висоту приблизно 3,5 метра і такою ж шириною, а все ж таки не в мурі. Інколи пощастить когось побачити, почути, як хтось кашляє у сусідній клітці (тому що їх тут декілька, і в’язнів з кожної камери запускають в іншу клітку), а навіть траплявся випадок підняти цигарку, перекинуту в’язнем, сусідом по клітці. Тільки все це треба робити блискавично, бо тут над клітками височіє вежа, в якій стоїть наглядач, а зверху вниз йому видно все як на долоні, і борони Боже зауважить яке-небудь порушення — той в’язень буде негайно забраний з прогулянки в камеру і на деякий час позбавлений її.

Особливо вловлюєш цей момент, коли когось заводять або виводять з клітки, інколи пощастить побачити декількох в’язнів — чоловіків або дівчат. Для тебе це вже подія... 15—20 хвилин прогулянки, а інколи й півгодини, минає швидко, і незчуєшся, як уже лунає команда: “Хватит гулять, заходи в камеру”. Знову з нехіттю заходиш у ті непривітні мури; щезне в тебе з-над голови чисте небо, свіже повітря, знову замикаються двері, окуті залізом, вікно з ґратами мозолить очі. А речі твої перекинуті, обшукані, бо в той час, коли в’язні гуляють на дворі, наглядачі ретельно вивчають твою камеру, чи немає чого в ній компрометуючого, перевіряють ґрати, чи не підпиляли чим-небудь, стіни, кожний рубчик одежини... На кожному кроці дають тобі відчути, що ти невільний, вся тюремна машина працює на твоє поглинання, знищення тебе як людини, хочуть зробити з тебе раба покірного.

На допит викликали мене майже кожної ночі, за винятком неділі. По цьому я навчився визначати дні, орієнтуватися в часі, не користуючись годинником (10-а година вечора — викликають на слідство, 9-та ранку — баланда і пайка хліба, 1-ша — обід).

Звикався з тюрмою. Ідучи на слідство, здавалось мені, що й в’язні в слідстві вже не так кричать, не так їх б’ють і мучать, як у той пам’ятний перший вечір... Хоч нікуди правди діти: скільки приводили мене до слідчого, стільки й доводилося тремтіти перед його рудою кривою мордою. Це був інстинктивний трем, незалежний від мене самого. Хто зауважував, як звір тремтить, бачачи перед собою бука, — коли його постійно б’ють. А цього можна було сподіватися будь-якої хвилини. Інколи були й такі ночі, що викличуть тебе нагору — і ніхто пальцем не торкне, не скаже: “Говори, чего молчишь!” Слідчий щось собі пише або гортає, по телефону з кимось розмовляє чи командує. Та здебільшого були ночі “гарячі” — непривітні.

 

Друга очна ставка

Улаштували мені очну ставку з дівчиною, ім’я якої пам’ятаю — Марійка, а прізвище забув. Вона нібито призналась у слідстві, що мене знає, доводила, що я приїздив до неї на квартиру, але не знає, звідки. І я в неї мав зустріч зі своїми друзями, друкував якісь матеріали на машинці, бачила в мене револьвер, я сварився з друзями за недотримання дисципліни.

Я категорично заперечував такі покази, доводив, що такої дівчини не знаю, ніколи в неї не бував. Ось такі обставини і змусили слідчого звести нас віч-на-віч.

Застав я Марійку в кабінеті слідчого, сиділа за столом. Наказали й мені сісти з протилежного боку. На початку зводин віч-на-віч попередили нас, що за дачу завідомо неправдивих показань будемо нести кримінальну відповідальність.

Слідчий спитав мене: “Вы знаете эту девушку?” — “Я вам вже казав, що такої не знаю і вперше бачу тепер”. — “А вы этого парня знаете?”, — запитав Марійку. — “Ні, не знаю”, — відповіла вона. — “А вы раньше говорили, что знаете. Сейчас не знаете. Постараемся вам напомнить”.

Мене вхопили за двері, як лихі душу, а Марійка залишилась у кабінеті. Її били, вона кричала нелюдським голосом. Згодом крик затих, настала тиша. Ввели мене знову в кабінет, посадили на те ж місце, а Марійка вже сиділа, де й раніше, та витирала з очей сльози.

— Отвечайте! Сейчас знаете этого мужчину? — з люттю заговорив слідчий.

— Простіть мені, друже, я не можу витерпіти тортур... Я вас знаю, ви були в мене, — і сказала про мене все те, що раніше соромилась у моїй присутності сказати...

Я простив невинній дівчинці, зламаній енкаведівським буком. Вона мені цим зовсім не нашкодила: у мене було багато серйозніших справ  по ідеологічній лінії.

* * *

Потроху звикав я до одиночки, точніше, мусив: що було робити, коли нікого не підселяли до мене, або мене до когось. Жаль, що не розумів азбуки Морзе: до мене стукали з сусідніх камер, але я їх стуку не розумів, так здогадувався, що три сильні удари кулаком по стіні, чи два або один, означає скільки їх сидить. (Прим. ред.: три удари означає виклик на розмову, два – зачекай, один – небезпека, негайно припинити розмову). Я теж їм відстукував — сказати крізь стінку не вмів, не здогадувався, що в мене є в камері прямий “телефонний” зв’язок до нижньої і двох сусідніх камер.

Як це сталося? Чую, заговорив хтось, питається, хто поруч сидить, скільки вас там, відгукніться. Я вмить припав на коліна до параші, бо зрозумів, що через її отвір можна контактувати з людьми з сусідніх камер. Пішла розмова, не звертав я уваги на доволі неприємний запах, який вдаряв прямо в ніс із “телефонної трубки” (так буду називати тепер свою парашу).

Стало враз розрадніше після такої розмови, вже нас три камери знали одні про одних, хто ми, у чому нас звинувачують. Не відчувалось такої самотності, обмінювались думками, знали, коли кого викликають на слідство, чи дуже били, що казали та інші тюремні пригоди. Ділились тим, що хто міг дізнатися, чим було переповнене наше буденне життя. Я довго докоряв собі, що давно не міг сам здогадатись, як можна розмовляти в тюрмі з друзями, не маючи телефону, а тільки парашу. Такий зв’язок для нас, в’язнів, мав велике значення. Зразу поширилося коло знайомств, давалися добрі поради, зауваження щодо можливості появи “стукача” в камері (це в’язень, який доносить начальству на в’язнів). У наших руках був хоч маленький, а все ж таки вже був вузол зв’язку та інформації.

Спільне горе — тюрма — єднало людей супроти ворога-супостата.

 

Третя очна ставка

Лік днів забув, тому вже й не називаю конкретно, коли який це був день, а пишу загалом так, як пам’ятаю.

Одного дня — це було таки вдень — повели мене до слідчого. Думаю, що це має означати, чи не хочуть замінити мені нічні допити на денні? І вже собі  уявляю, як то буде добре вдень потрапляти на слідство, не так, може, будуть бити, мордувати... Але слідчий передав мені декілька фотографій, спитав, чи впізнаю я когось на них, що можу про них сказати. Я глянув і заявив йому, що нікого на пред’явлених знімках не знаю.

— Зато вас знают! — буркнув слідчий і влаштував мені очну ставку. Завів мене в інший, до цього часу невідомий мені кабінет, у якому сиділа людина, яка була на одній із показаних мені фотографій.

— Вы знаете сидящего мужчину? — спитав слідчий.

— Ні, не знаю! — заперечив я. — Я його вперше бачу.

— А вы этого молодца знаете? — спитав слідчий сидячого і тикнув пальцем на мене.

— Знаю, ми з ним односельчани. За німців разом учились у Львові. Правда, він набагато молодший за мене, учився у ґімназії, а я вже в той час був студентом медицини і між нами нічого спільного не було.

Ще сущі дрібниці сказав про мене, які абсолютно не шкодили моїй справі. Очевидно, слідчий хотів пов’язати його очну ставку зі мною і його братом Остапом (Іваном), до якого, до речі, він, Богдан, признався. Зі слів слідчого мені стало відомо, що Іванові Столяру (Остапові Витвицькому) на очну ставку привозили всіх його братів, батька і маму, а також деяких односельчан. Усі впізнавали його, тільки він — нікого, доводив, що він Іван Столяр, а не Остап Витвицький.

Коли рідний батько сказав на очній ставці: “Це мій син, Остап”, і розплакався, то почув відповідь: “Чоловіче добрий, я вас не знаю, не ваш я син, ви помилились, я не Остап називаюся, а Іван». Те ж саме сказав він і всім своїм братам, знайомим, односельчанам, хто тільки намагався його впізнати. (Це я дізнався пізніше з розповідей односельчан, будучи вже на волі).

 

*Розмова «на вищому рівні»

Надворі запахло весною, а в камері сидіти стало ще важче. Мур, ґрати більше стали мозолити душу, як  зимою, відчувалось, що природа прокидається зі сну, воскресає, тягнеться до життя, а тебе примушують помирати...

Різко закарбувався мені в пам’яті такий весняний ранок. Повели мене по сходах униз. Я думав, що ведуть купатися, тому що в тому напрямку знаходилась лазня. Та ні, звернув наглядач зі мною праворуч і запровадив у просторий кабінет, який знаходився на партері. Тут теж на вікнах були ґрати, але без козирків і навстіж відчинені, а за ними виднілись вишні в цвіту,  пелюстки яких вітер заніс до моїх ніг, де мені довелось стояти. Не знаходжу слів, щоб вилити на папері цей біль душі — зустріч весни за ґратами. “Боже! — подумав я. — Чи настане ще той час, що я вільно зможу стояти під вишнею, яка цвіте, і зможу її цвіт своїми живими устами цілувати?” Душа ридала, але ридань її не можна було нікому показати.

— Сідайте! — вперше заговорили до мене українською мовою невідомі, доволі пристойно одягнені в цивільне представники влади. Відрекомендувались киянами, представниками Міністерства Внутрішніх Справ. Довго розмовляли про українську літературу (очевидно, між ними хтось був із літераторів), про міжнародне становище, роль партії в світовому значенні, про Радянську владу на Україні, цікавились моїм світоглядом, добре були обізнані з моєю справою, очевидно, читали всі мої статті, які опинилися в їхніх руках, постанови ОБЗВУ, про тактику підпільної праці й інше.

Розмовляли зі мною як рівний з рівним, нічим не лякали, а навпаки,  рекомендували прийняти від них “волю”, в обмін за яку я повинен був виступити зі статтями в пресі і по радіо, засудити український національний рух, дії підпілля. Радили плюнути собі в душу на все життя... Обіцяли надати можливість закінчити навчання в університеті. Якщо боюся в Чернівцях або Львові, де може дістати мене братовбивча рука, то нехай їду в Київ, де не буде жодної небезпеки. На все те я їм відповів прямо:

— Хто я, ви знаєте. По моїх статтях, моїй діяльності — бачите мою думку. І невже ви можете так думати, що я в цю хвилину відразу перероджусь, стану вам вірно служити? Я був би підлий, в першу чергу, не тільки перед своїм українським багатостраждальним народом, не тільки сам перед собою, але й перед вами. Мені боляче, що ви так можете думати про мене.

Може, сподівались вони від мене такої відвертості, а може й ні, а тільки сказали:

— На жаль, ви не виховувались у нашій системі. Вам, з вашою головою, місце б у міністерстві бути разом з нами. А так ми вас закинемо в такі умови життя, що не тільки ваш розум не зможе розвиватися — ми уб’ємо у вас і той, що зараз маєте...

— Як то можуть убити мій розум? — подумав я. — То ж неможливо, я господар його, а не ті, що мене купують.

Приблизно три години тривала наша розмова, після чого вони переконались, що я не змінюю свої погляди, не буду співпрацювати з ними, наказали завести мене в камеру.

Торжество огорнуло мою душу: я радий був сам за себе, що не дав згоди на засудження душі до мук пекельних — зради, відчув свою перемогу...

 

*Передача

Слідство наближалось до кінця. Останніми ночами вже не викликали, а якщо викликали, то тільки вдень, дещо уточняли, спокійно розмовляли, обіцяли “дати по саму зав’язку”. Не чекав я від них милості, готувався вмерти, одержати розстріл. Хоч вини за собою в душі не чув, а, навпаки, правду. Але знав усю підлість сталінських часів: винного залишать, а за правду можуть розстріляти...

У таких роздумах минали дні. Хотілось вісточки від батьків, хоч слово-два, щоб знати, що сталося з ними, чи живі, як сприйняли мій арешт, що думають про мене? Що роблять мої друзі? Чи живі? Де мій зверхник, що мені його не показували? Чи живий? А може отруївся, відібрав собі життя? І так ненастанно думка думку підганяла.

— На букву “С”, — спитав наглядач у кормушку.

— Я, — замахав рукою і показав на себе.

— Фамилия ваша?

Я відповів.

— Вам передача, — і почав витрясати з торби сухарі, ламав їх, розглядав, чи в них, крий Боже, чого немає. Пересипав із сумочки на папір тютюн (махорку), перемішав руками, промацав рубчики капшука і коли переконався, що забороненого тут нічого немає, тицьнув перед мене папір і олівець, промовляючи:

— Распишись, что получил передачу.

Я впізнав батьків почерк. Значиться, подумав я, десь тут близько є мій тато. Це він, бідний, приніс мені ці сухарі й тютюн, хоч раніше я перед ним не курив ніколи.

І як тільки наглядач зачинив дверцята кормушки і його кроки віддалилися, я скочив до вікна, зловився руками за ґрати і підтягнувся аж до самого їх вершка (бо так видно було навпроти тюрми площу з лавочками) і крикнув:

— Тату!.. — зомліли руки, потемніло чомусь в очах, упав я на землю. Весь тремтів... Я справді бачив батька: він сидів у скверику на лавочці, дивився на тюрму, курив люльку і плакав...

Коли очунявся, то ще раз зловився за ґрати і підтягнувся, але батька вже більше там не побачив. Його не було. Очевидно, вже пішов...

На другий день знову в обід була для мене передача, тільки вже записка була написана не батьковою рукою, а брата Йосифа, який у той час, коли я ще був на волі, служив у армії. З цього я зрозумів, що він уже вдома, повернувся, відслужив кадрову... Слава Богу, що хоч трохи буде розрадніше батькам: не стало мене, то повернувся другий син, все ж таки легше буде нести їм невмолимий душевний тягар — батьківське страждання.

 

*Великдень

Минали дні за днями, на слідство мене вже не кликали зовсім. У камері, здається, сходив сотні кілометрів, думкою побував скрізь-усюди, десятки разів удома, у друзів, знайомих, навіть згадував своє дитинство, кожну стежку, яр, пасовисько, як з хлопцями грав “кічки”, “свинки” (такі забави) завертав корови, ховався від дощу і грому, купався, ловив рибу, збирав гриби в лісі, зривав квіти в полі, ходив до церкви — молився, тримався мамі за спідницю, бував у Гошеві на Ясній горі Чудотворної Божої Матері, як ішла процесія з церкви, як оббивав пальці на босих ногах, колов їх на терен, щось читав, писав, шукав правди, учився, організовував... Боже, що не передумаєш за такий великий день як море!..

Про Великдень дізнався випадково, коли почув, як в якійсь камері хтось із в’язнів крикнув:

— Друзі! Христос воскрес!.. — На що почулись відгуки:

— Воістину воскрес!.. Воістину воскрес!..

І я приєднався до цих вигуків, хоч був одинокий, а хотілося з кимось похристосатися, привітатись, бути почутим. Зловився руками за ґрати, підтягнувся угору і крикнув на повні груди:

— Христос воскрес, друзі!.. Христос воскрес!.. — І сльози потекли з очей...

Хоча тюремна баланда в той день ні трішки не змінилась і тота ж пайка, шматок чорного хліба, а все ж душу огорнув святочний настрій. Думка полинула в рідне село до мами, до тата, до братів і сестер, до церкви, до дзвіниці. А руки в уяві тягнулись до шнурів церковних дзвонів. Здавалося, дзвонять... Весь світ радіє... “Христос воскрес!” — співають хлопці і дівчата, щебечуть діти, бавляться біля церкви в гаївки...

Згадалося дитинство. Бувало, біля церкви, ми, діти, бавились “війною”. Стоять навпроти в лавах два-три, а може кілька десятків малих дітей, школярів-«жовнірів». Усі хочуть ближче до слави, до подвигу. Біжить хтось із найсильніших, перериває в якомусь місці тих, що взялися за руки, і відриває частину “воїнів”, забирає в “полон”, а якщо не зуміє розірвати лаву, залишається сам у ньому.

Або, малі хлопчаки, відбирали в дівчаток писанки і перекидали їх через церкву, а з того боку стояли інші з простягнутими в руках шапками і намагалися їх зловити. Було інколи багато сміху, як писанка траплялася сира, розіб’ється в шапці й обляпає того, хто ловив. А на другий день свят, у “поливаний понеділок”, обливалися водою. Інколи промоклим аж до нитки — а скільки було радості-сміху...

Жилось спогадами святочних днів, і перенести їх душевно було важче, як звичайно.

* * *

Надійшла весна — перше травня. Цей день залишився в моїй пам’яті на все життя.

Хоч на слідство мене вже не викликали, а в той день узяли, привели в кабінет, і п’яний слідчий у присутності ще декількох своїх товаришів, також п’яних, бив мене безпощадно, хотів, мабуть, похвалитися перед такими як він сам, скільки в ньому садизму, нелюдяності і звірства...

 

*У загальній камері

Згодом і мені всміхнулась хоч трошки доля: пощастило покинути камеру-одиночку, перевели до загальної, в якій уже проживало два в’язні, Циган (таке прізвище в’язня) з села Дуби Рожнятівського району, який сидів за баптистські чи євангельські переконання, та Борух з Олеська Львівської області — боївкар, зловлений облавниками в своїх теренах.

Зразу стало розрадніше жити, вже було з ким поговорити, поділитись думками, пригодами, подіями. Щоправда, кожний скупо розказував про себе, старався залишитись в тіні. А все ж таки говорили, було що говорити. Дуже багато сперечалися з Циганом — баптистом. Він доводив нам, що вже не бере в руки зброї, не йде і не піде до війська. Таким став недавно. Тому що два роки тому був таким, як ми, брав участь в організації, бавився політикою, а зараз відкидав усе...

Боївкар Борух, чоловік кремезний, трохи рудий, подовгастого обличчя, веселої вдачі, балакучий, розповідав про свої пригоди в терені, як стало останнім часом важко оперувати на волі, майже неможливо сховатися, бункери видають енкаведівські сексоти (донощики), народ став боятися своєї тіні. Та боївкар, Борух, не занепадав духом, мріяв, як би то вирватися на волю і ще хоч часок-хвилинку погуляти в своїм Олеську, зустрітися з друзями...

Кожний говорив про те, що у кого боліло. Ні на хвилинку не втихали суперечки-дискусії. Удень не давали спати, то ми старалися чим-небудь зайнятися: зліпили шахи з хліба, гумою з опцаси намалювали шахівницю і змагалися один з одним. “Телефонували” по параші до сусідніх камер, дізнавалися, що навкруги діється, кому вже закінчили слідство, кого засудили, скільки років дали тюрми, каторги, таборів і заслання, чи є поразка в правах. Доходили й такі сумні вісті, кому дали розстріл, хто написав касаційну скаргу чи дістав помилування.

В’язень постійно думає, осмислює, бореться з нестерпними тюремними умовами, ні на хвилину не залишається самотнім.

Здається, що суща дрібниця, коли немає що курити. Кожна розумна людина скаже так: “Це не смертельно, без куріння можна обійтись — то не їжа”. Так, воно, так! Але й не так! Людині, яка на волі постійно курила й опинилась за ґратами — незрівнянно важче. Їй за цих нових обставин дужче хочеться курити: хоч разок, хоч два затягнутись димом. От тут і знаходили вихід зі становища: пускали “коня” (мотузочок) крізь вікно, попри козирок, до нижньої камери, а там як побачать його сусіди-в’язні, негайно до того кінця прив’язують одну а то й дві цигарки або дві-три пучки тютюну, загорнутого в газету, покладуть декілька сірників і клаптик мастки з коробки (так дають “багаті” сусіди). Слідкуєш за “конем”: як тільки знизу сіпнуть його — негайно тягни здобич до себе.

Але то так легко написати про “коня”, а насправді він забирає у в’язня багато нервів, переживань. Одні вимушені сторожувати біля дверей, прислухатися, де ходить наглядач, інші чіпляються за ґрати, спускають униз “коня” і чекають його повернення. Переживаємо, щоб не дай Боже не побачив хтось із тюремної охорони, як твій “кінь” стрибає по стіні вниз. Бо як зауважать, то зараз будуть тут, у тебе, зі шмоном (обшуком), після чого роздягнуть, посадять у карцер на штрафний пайок (300 грамів хліба і кварта води).

Добре, якщо після таких зусиль повернеться “кінь” навантажений — з тютюном, а в більшості повертається без нього, тому що часто потрапиш на камеру, в якій не мають куріння, бо не одержують передач. Або сидять там дівчата, які не курять, і замість тютюну прив’яжуть до “коня” пайку хліба. Бо в тюрмі чомусь дівчатка бувають багатші, як хлопці, передають нам, а не ми їм.

Інколи ще й так буває, що є тютюн, та немає його в що закрутити. Але тут уже суща дрібниця: йдуть у рух кашкетні козирки. Тому в тюрмі жоден в’язень не має цілого козирка: хоч сам не курить, то курять товариші по камері, обов’язково його розпорють, послинять, розшматують на маленькі листочки і скурять. На сорт тютюну й паперу ніхто не звертає уваги, аби тільки був дим...

Часто, ще й таке буває: дістали тютюн, маємо папір, а сірника не маємо. І тут у в’язня мусить бути вихід. Йде в рух тілогрійка. Підпорюємо її в будь-якому місці,  витягуємо (висмикуємо) звідтіль добрий жмуток вати. Спочатку скручуємо маленьку подовгасту паличку, потроху додаючи вати, і тісно пальцями до долоні скручуємо добру скрутку, товщиною з палець. Тоді беремо з параші покришку і нею до підлоги сильно тремо, то вперед то назад, цю ватну скрутку, аж поки не почуємо запах диму. Тоді раптово розриваємо скрутку посередині, роздмухуємо устами або махаємо руками, аж побачимо іскру, яка з’явилася всередині.

Але все це треба робити дуже і дуже обережно, щоб не почув наглядач, бо всі ті справи для в’язня вважаються порушенням тюремного режиму. Дим розганяємо по камері, щоб не здогадався наглядач, що хтось тут курив, тому що він знає, що в цій камері ніхто не дістає передачі, значиться, не повинно й бути диму, а якщо є, то якимось “чудом” туди потрапив тютюн, а може туди іще щось інше потрапило — негайно треба робити перевірку. Несподівано в камеру влітає декілька наглядачів і трясуть усе до рубчика. Здається, що в такому випадку не в змозі ти сховати перед ним нічого, навіть голку. А все одно примудрялися. Як цигарки — то затискали їх між пальцями, і якось не побачать. Але можуть і відібрати, бо кажуть розщіпити долоні. Або засунеш у будь-яке місце – і фортуна пронесе: скрізь будуть дивитися, а де ти заховав — не помітять, луда заходить їм на очі.

Після такого шмону в’язень почуває себе як по купелі. Не знайдуть — веселішає, знайдуть — посумнішає, а то чого доброго й карцер заробить.

І те правда, що попадається в деяку зміну такий наглядач, що й сам подасть у камеру скрутку тютюну або цигарку, чи прикурити, але більшість із них — це були люди без душі і серця, їхньою насолодою було знущатися над немічною людиною. Тому-то в’язні одним в Бога здоров’я просили, а другим смерті молили.

Кожного дня у в’язня виникають все нові та нові проблеми. Вирує життя по-своєму, не схоже на вільне. Тут є підйом по камері, сніданок, думка, як закурити, щось почути нового, розмова по параші, кидання “коня”, прогулянка, а якщо це десятий день — ведуть у лазню трохи розмочили кості, шкіру, бруд з себе змиєш, а особливо приємно, як банщик із прожарки викине теплий, майже гарячий, ледь пригорілий, присмажений одяг і його запах. Або когось побачиш, особливо приємно якщо в’язня-дівчину... Облають тебе наглядачі невимовними словами, розтопчуть гідність твою, наплюють у душу, знову заводять у камеру, попереджують не галасувати. Часто зустрічаєшся з поглядом наглядача, який зазирає в очко ледве що не кожних п’ять хвилин, так що в’язневі здається, ніби на нього постійно дивляться енкаведівські очі, й це неприємне почуття не покидає його в тюрмі ніколи. Знову обід, думи, спогади, ходіння по камері, суперечки з товаришами, доходить ледве що не до бійки, гра в шахи, боротьба — хто кому перегне руку, забава в “наполеона” (один плющить, його б’ють долонею по м’якому місці, а він повинен вгадати, хто вдарив, тоді той плющить). І взагалі піжмурки: зав’яжуть кому-небудь очі (він ловить по камері інших, усі тихенько пересуваються з місця на місце). Знову нова гра — наставляєш два пальці, інший б’є тебе також двома пальцями — вгадай, хто вдарив. Робиш різні вправи, фігури, змагаються з “бігу”: хто скоріше доскаче до означеного місця спутаний.

Що не придумається за день! А день як море, здається, не буде йому краю-кінця ніколи. Але мине, настане вечір. Отут уже йдуть розповіді про війну (бо в тюрмі її кожний чекає: буде смерть або життя), про організацію, колгосп, його начальство, школу, різні бойові пригоди, байки-небилиці тощо...

У нашу камеру кинули хлопця з Волині. Руденький, з хитрими очима, хотів чомусь кожному в душу заглянути, всміхався єхидно, хвалився своїми подвигами в підпіллі, яких по ньому не було видно. Чомусь ми йому не вірили, розмова здавалася нещирою. Щоправда, ми не надавали йому такої особливої можливості цікавитися тільки нами, а намагалися заглянути і в його душу. В нього наче батько в той час жив у Франції — високого переконання комуніст. А сина важко було розібрати, хто він — за кого душа вболіває.

Згодом ще й п’ятого нам підселили, зі Львова, прізвище якого Винник. Молодий хлопчина, був гарно одягнений, в райтках і чоботах, кругленький на личко. З його приходом нам відразу стало легше жити, він один із нас всіх одержував через день передачу з дому, тобто пачку цигарок чи сигарет або тютюну, і щось із їжі. Усім ділився з нами до останньої крихітки. Тепер після одержання його передач у нас з’явилось законне право на куріння, нас уже не сварили...

Першим із нас усіх підписав “двохсотку” (це означало оголошення обвинуваченому про закінчення слідства, пред’явлення йому матеріалів справи), Борух з-підо Львова. Ми всі як “прокурори” вгадували, скільки він може одержати років позбавлення волі — таборів загального чи посиленого режиму. Домовлялися, де він залишить якусь позначку, щоб ми здогадались, скільки йому присудили років, тому що існував такий порядок у тюрмі: після суду в’язня вже не повертали у попередню камеру. Але суд Боруха з якоїсь причини того дня не відбувся, завернули його знову до нас у камеру, що означало, що суд відбудеться аж наступного тижня.

За дуже короткий час у тюрмі в’язні зживаються, стають близькими, рідними, переживають одні за інших, цікавляться долями один одного. Та і ми дуже зраділи, що Борух ще повернувся до нас, що ще його не судили, бо чомусь неприємно йти на суд, де мала вирішуватися твоя доля, позбавлення волі. Хоч, правда, такі відкладання суду дуже багато коштували в’язневі здоров’я, напруження нервів, тривоги. Забирають тебе з тюрми, саджають у воронок, везуть до залу суду, конвоїри вигавкаються на тебе як на пса, дають тобі відчути, що ти зовсім поза законом, безсилий.

Так було і з нашим Борухом. Повернувшись із залу суду, він став більш нервовим, завсіди повторяв такі слова: “Краще, щоб вже були засудили, а то чомусь дуже неприємно на душі, коли чекаєш вироку, аж не знаєш своєї подальшої долі”. Ще раз уточнили з ним, що він у лазні в означеному місці на стіні нашкрябає нігтем свій термін позбавлення волі. Вдруге виряджали ми його на суд, молилися Богу за долю нашого друга, щоб тільки не одержав смертну кару — розстріл або повішення. Він мав започаткувати удачу для нас усіх. Чомусь вірили: якщо він не отримає розстрілу, то і з нас його ніхто не дістане.

Ранками всі розгадували свої сни (бо в тюрмі вони чомусь дуже часто сняться), а особливу увагу надавали сну того, хто йшов на суд...

Повезли нашого Боруха знову судити. В той день тільки й розмови було в нас, що про нього. Одні з нас вгадували, що його ще й сьогодні не засудять, ще раз повернуть до нас, інші що ні, вже засудять. Такі суперечки велися в нас аж до після обіду.

У камеру замість Боруха привели нового арештанта, Івана з Бібрки — учасника українського національно-визвольного руху. З чого ми і впевнились, що Боруха вже засудили, бо чомусь більше п’яти нас у камері не сиділо. Наш новий поселенець був дуже цікава людина, розповідав нам про події, які відбулись останнім часом у теренах Львівської області, а також в інших областях України. Він з великою любов’ю ставився до визвольного руху, шкодував, що живим потрапив ворогам у руки...

З його розповідей можна було здогадатись, що в підпіллі він був керівником районної теренової боївки. Пережив не одну облаву, не раз дивився смерті у вічі. Він розповів нам багато дечого страшного з тюремних років ще 1941 року. Що творилося на тому ж самому “Лонцкому” (так називали тюрму, де ми сиділи). Скільки невинних жертв забрала вона, в яких муках помирали тут колишні в’язні...

В котромусь місці тут, на тюремному подвір’ї, була глибока яма, в яку скидали напівживих в’язнів. Яму заливали водою, а в ній разом з людьми гасили вапно. Зараз подвір’я заасфальтували, і не вгадаєш, де це місце. В’язні не знали, що війна з німцями почалась, лише чули гул моторів літаків, бачили розлючені обличчя сталінських чекістів. Неймовірні крики чути було в тюрмі, людей мордували по-звірячому. Кого викликали з камери — вже не повертався. Кожний розумів, що це його остання хвилина, йде на мучену смерть... Тому в’язні почали ламати двері, виривалися з усіх камер на тюремне подвір’я, вчинився крик, галас, чекісти зчинили стрільбу, загнали в’язнів знову в камери. Але вже ніхто не повернувся на своє попереднє місце, а де хто міг, там і притулився. Ніхто не признавався до свого прізвища. По-звірячому розлючена тюремна сторожа ганялася по камерах. Викликали, шукали потрібну їм до страти людину.

Події того часу зафіксовані в документах. Після втечі радянської влади зі Львова в тюрмі залишилися наочні факти, свідки — замордовані в’язні з виколотими очами, з відрізаними язиками, жінки з відрізаними грудьми, зняті зі спин пасма шкіри... Які тільки могли тодішні кати придумати людям нелюдські тортури, такі й застосовували.  По клеймах одягу, родимках чи фізичних вадах упізнавали між трупами рідні своїх рідних, близьких, знайомих. Бо так прямо впізнати людину було неможливо, ніхто не був схожий на людину, кожний мав вигляд шматка знівеченого м’яса.

Не віриться, що таке могло бути, але доводиться, правди ніде не дінеш.

Цей кривавий терор відбувся у всіх тодішніх тюрмах. Не мало значення, чи це була обласна тюрма чи районна, скрізь воювала смерть, та ще яка — з тортурами.

Кожний “визволитель” який приходив на нашу землю, ніс українському народові свою “цивілізацію і культуру” — смерть, нищив кращий цвіт нашого цвітіння... Вся та кривда, яка вчинена нашому народові, невинно пролита кров кращих дочок і синів України, кликала нас до непокори всім тим, хто не господар нашої землі, а себе ним називає. Виховавшись на такому ґрунті, знаючи історію рідного краю, відчуваючи душею і серцем біль і рани свого народу, ми не могли рости іншими. У серцях наших клекотів гнів, чувся відгомін пісні віків “Йшли діди на муки — підуть і правнуки, бо ми.., бо ми народ — не жебраки..”

Через тиждень повели нас у лазню, де ми відразу кинулися шукати домовленої позначки Боруха бо хотіли знати, на скільки років засудили його. Спочатку не могли знайти, але коли добре придивилися до стіни, то запримітили цифру  “15” з індексом “К”, що означало “каторги”, а поряд велика літера “Б”, що значила Борух. Так що в нас не було найменшого сумніву, що Боруха засудили на 15 років каторжних робіт.

Через декілька днів з нашої камери забрали на суд Цигана з села Дуби. Як дізналися ми пізніше, він дістав сім років виправних таборів. Його справу вважали ми найлегшою з-поміж усіх наших.

Замість нього поповнилася наша камера новим в’язнем, львів’янином, здається, проживав до арешту по вулиці Городецькій. Прізвища його добре не пам’ятаю, начебто Лозинський. На вид він був щупленький, середнього росту, чорнобривий, дуже тихий. Оскільки в тюрмі закон такий, що як уперше хто попаде в камеру, то місце його біля параші, так і цьому довелося зайняти в нас найгірше місце. З розповіді його дізналися, що він служив у дивізії СС-Галичина, учасник боїв 1943 року під Бродами. Довго він не пробув з нами, перевели його начебто в інший корпус. Згодом випадково дізналися про його долю: засудили на кару смерті, написав помилування...

Настав час, що і мене викликали підписати “двохсотку”, тобто протокол про закінчення слідства, і пред’явили матеріали справи, які були підшиті в дві грубі книжки. Слідчі митці великі, за дуже короткий час встигають написати на в’язня цілі томи “звинувачувальних” паперів. Аж доводиться їм заздрити. Та ж не тільки звичайний смертний, але і сам письменник позаздрив би їм, якби побачив, як за дуже короткий час вони встигають так багато написати. У мене були деякі такі підписані протоколи, чого насправді не було. Не витримавши тортур, казав їм: “Пишіть собі, що хочете, я все підпишу, тільки не мордуйте”. А вони не соромились, писали, їм байдуже було до людської долі. Мабуть, ця фальсифікація справ давала їм насолоду. І тій жорстокості не було краю-кінця.

Після підписання “двохсотки” можна було сподіватися за два-три тижні піти на суд. Так і мені довелося чекати свого вирішального вироку. Боже! Що не передумалося за ті дні! Готував себе до смертної страти. Хоч віком був молодий, безперечно, хотілося жити, але не мав я наміру був просити пощади в тих, хто так скривдив мене, мій народ, багатьох таких, як я... Хотілося тільки одного, щоби настав колись такий час, щоби могли ці тюремні стіни заговорити до людей, розказати їм, що пережили тут ми, в’язні, як нас мордували, як ми вмирали... Я свято вірив у свою чесність, справедливість своєї справи, совість моя була спокійна, не докоряла мені, тому й не страшно було вмирати.

Здавалося мені, що лічу свої останні дні життя. В душі прощався з рідними, знайомими, проводив іспит свого сумління, усього свого, ще такого короткого, життя. Зараз пишу ці рядки і сам собі не вірю, що були у мене такі хвилини, коли прощався сам з собою, готувався до смерті... Я свідомий був того, що мене звинувачують у злочині, але я його в душі не визнавав. Мене називали зрадником батьківщини, але я ним не був, бо в мене і в тих, хто звинувачував мене, різне було розуміння батьківщини. Вони вважали, що я зрадив Радянський Союз, а я вважав, що не зрадив Україну, свій народ, а чинив чесно, як і повинен був кожний чесний українець, будучи в той час на моєму місці.

Хто переживав подібні хвилини в своєму житті — зрозуміє мене. Бо людині, яка не пережила чогось подібного, важко зрозуміти всю ту святість... Часто мимоволі вкрадалась думка, як то будуть стріляти в мене, чи до останньої хвилини залишуся при своєму розумі? Наче ножем кололи серце такі думки, голова боліла, здавалося, трісне, напруження не залишало мене. Я став значно нервовіший, невпинно ходив по камері і думав. За той час я пройшов по ній доволі довгий шлях...

20 червня 1947 року мені повідомили, що 23 червня відбудеться розгляд моєї справи в суді. Коли став відомий день суду — ще швидше запрацювала думка, посилилось напруження всієї нервової системи, ще більше стала боліти голова, ще сильніше знобило всього мене, ще глибше запали щоки, ще більше пересихало в устах, ще дужче повстало в мені все, чим досі жив...

 

Суд. 23—26 червня 1947 року

Чомусь не пам’ятаю останньої своєї ночі перед судом. Здається мені, що на той час сидів уже один у камері. Щойно яскраво вималювався ранок, як викликали мене з камери на суд. Відчинилися двері, наглядач тихим голосом сказав:

— Выходи, пойдешь на суд!

Тон був не схожий на той, яким викликали на слідство. Відчувалося в голосі наглядача, що я, мовляв, не винен, що кличу тебе на суд. Якась крихітка людяності проявилася в нього в ту хвилину, і це розтривожило мене ще більше, ніж їхні попередні суворі викрики.

Я думав, що поведуть до воронка. Але коли наглядач повів мене по сходах на другий поверх, то я зрозумів, що суд відбуватиметься в тюрмі.

На коридорі затримали мене біля відхиленого заґратованого вікна — і тут я вперше за такий довгий час перебування в тюрмі побачив себе, своє обличчя. Побачив — і не впізнав. На мене з шибки дивився з обстриженою головою, з запалим обличчям, погаслими очима, з глибокою скибою на чолі, тонкий, висохлий, трохи згорблений, надзвичайно блідий як стіна, на добрі п’ять років старший — я...

Ввели мене в зал, у якому було три ряди крісел. Попереду декілька столів, поруч крісла, а на стіні висіли великі портрети Сталіна і Фелікса Дзержинського. Вікна в залі були заґратовані, але без козирків. З лівого боку були прочинені двері, очевидно, в наступний зал.

Мені показали сісти в перший ряд. Через кілька хвилин почали зводити моїх посправників, прізвища яких не всі пам’ятаю. Ввели Брунарського Петра, студента Львівського державного університету, навчався на юридичному факультеті. Мого односельчанина Витвицького Євгена, студента Львівського політехнічного інституту. Рудя (ім’я якого не пам’ятаю), студента медінституту. Олійника (здається Андрія),  студента лісотехнічного інституту. Тутіса Йосифа, інженера, з дружиною на прізвище Журба. Лупиніс Стефанію, не пригадую, де працювала до арешту у Львові.  Марійку (прізвище не пам’ятаю). Ще одну жінку, яка працювала до арешту у Львові, техробітниця. А також трьох хлопців, яких я зовсім не знав.

Усі мої друзі на вигляд були змарнілі, бліді, білі, як полотно. Колишні прекрасні, вродливі, з буйним волоссям, хлопці й дівчата були постарілі, у кожного на обличчі видно було печаль, переживання... Без слів привітались всі ми очима, не спускали один з одного поглядів. Кожний змінився до невпізнання. Недоля єднала всіх нас, чекали суду...

Біля дверей стояли конвоїри, і за всіма нами, забороняли перешіптуватися.

До зали зайшла жінка середнього віку, сіла за крайній стіл — це була секретар-стенографістка нашого суду. Пролунав дзвінок. Зайшли судді, одягнені в чорне, прокурори й адвокати. Скільки їх тоді було, важко зараз сказати. На столі вже лежали всі наші справи — томи книг.

Отже, судовий зал заповнився подвійною публікою — підсудними та обвинувачами. Перші змарнілі, сумні — другі гладенькі, з запухлими обличчями, веселі.

Після підготовчих дій пролунав голос:

— Встать! Суд идет. Именем Украинской Советской Социалистической Республики — і т. п.

Головуючий суду оголосив протокол судового слідства. Судив нас військовий трибунал війська МВС Львівської області. Судове слідство почалося з зачитання обвинувального висновку. Головуючий кожному з нас роз’яснив суть обвинувачення і запитав, чи зрозуміле нам обвинувачення, чи визнаємо себе винними і чи бажаємо давати показання.

Оскільки провідника ОБЗВУ, Слюсаря Мирона, на суді не було (що лишалося для всіх нас таємницею, бо ми не знали, чи був він узагалі заарештований, а якщо був, то де він зараз, може, загинув...), а тільки я, як заступник його, судове слідство почали з мене.

Головуючий запитав мене, чи визнаю себе винним і чи буду давати показання. Тут уже в мене страху не було. За час перебування у камері я все передумав, осмислив і зараз головним моїм бажанням було не впасти обличчям у болото. Я представляв Організацію Борців за Вільну Україну, готовий був умерти за наші ідеї, за мої переконання і всі вчинки. Я відповів, що винним себе перед українським народом не визнаю, а вони нехай собі вважають мене як хочуть. Покази мої всі конкретні і ясні, за мене говорять усі архівні документи, які потрапили їм до рук, написані власною моєю рукою і лежать на столі перед ними. Тобто я повторив усе те, що сказав першого дня, коли ще був у тюрмі на Пелчинського. Також згадав, що ряд протоколів під час слідства в тюрмі підписував під тортурами, отож вони не дійсні.

Головуючий запитав учасників судового розгляду їхню думку, в якій послідовності допитувати нас, свідків, експертів і як проводити дослідження інших доказів.

Допитував мене прокурор про методи боротьби Організації, поповнення її новими членами, докоряв Самостійною Україною, на що я йому відповів те саме, що й головуючому суду.

Поставив мені декілька питань захисник, відповідати якому я не схотів, тому що з самого початку судового слідства, як тільки мені запропонували його, я від нього відмовився зовсім. Для мене це було диким, як може захищати мене людина, яка вороже настроєна проти мене. Він для мене був все одно що прокурор чи головуючий суду. Він був мій ворог, захист його вважав я формальним. Однак, проти моєї волі, всео дно призначили мені захисника.

Були викликані свідки, їх допитували по одному, в відсутності інших, ще не допитаних свідків. Прізвищ їх не пам’ятаю, та показання їхні не мали істотного значення для моєї справи.

В основному, мені ставили питання ідеологічного характеру. Тут я не приховував своєї любові до знедоленого українського народу. По статтях моїх, які лежали перед ними, вони бачили мою душу, посвяту боротись за визволення України.

Перший день судового слідства був приділений в основному моїй особі. О шостій годині вечора судове засідання було перерване, нас усіх розвели по камерах.

Другий день судового слідства проводився над усіма іншими учасниками ОБЗВУ. По-різному тримали себе друзі під час судового слідства. Більшість членів організації виправдовувалась молодістю, несвідомістю, що щойно в тюрмі зрозуміли свої проступки, й іншим. Деякі виправдовували себе тим, що вони не виховувались у радянській системі, не знали її дійсності, люблять Україну і почували своїм обов’язком боротися за її визволення, соборність і самостійність.

Негарно вів себе на суді член ОБЗВУ Рудь. У нього на очах постійно були сльози. Обіцявся бути надалі вірним Радянській владі, спокутувати свою провину, засуджував рух ОБЗВУ, каявся в своїх помилках. І хоч він не наймолодший був віком, мабуть, на той час мав 25—27 років, та гидко було всім нам слухати його виправдання, відповіді. З презирством дивились друзі на нього, а він нікому не міг глянути в вічі.

Про керівника ОБЗВУ, Слюсара Мирона, мене і моїх друзів не запитували. Тільки як зачитували обвинувальний висновок, то згадували його прізвище як керівника Організації. Ніяких показів його не було в слідстві не тільки на членів організації, але й на мене. Були у мене деякі розмови, які я вів тільки з ним одним, — про них мені не згадали й півсловом, що змушувало мене здогадуватись, що він не залишився живим.

Закінчився другий день судового слідства, залишились не допитані, здається, два або три члени. Нас усіх знову розвели по камерах.

Настав третій день судового слідства  — і останній. Допитали ще не допитаних, після чого головуючий оголосив судове слідство закінченим.

Під час судового слідства я дізнався, що всі мої друзі були заарештовані на декілька днів раніше за мене, за винятком, здається, одного чи двох.

Першим виступив з промовою прокурор (як суд перейшов до судових дебатів), зі слів якого було зрозуміло, що він готовий був би всіх нас з’їсти. Особливо наголошував мою особу, багато лив бруду на невинні душі друзів... Захисників по нашій справі було декілька осіб, число їх точно не пам’ятаю. Правда, захисник у своїй промові покликався на мою молодість, а також закликав узяти до увагу той факт, що я не виховувався в радянській системі. Однак пропонував покарати мене згідно з кримінальним законодавством. Обурювався моїми ідеологічними поглядами.

Багато інших членів Військового Трибуналу виступали з промовами, всі вони вимагали нас покарати. Після промов учасники суду обмінялись репліками, головуючий оголосив судові дебати закінченими і мені першому надав останнє слово.

— Друзі! — промовив я, повернувшись до своїх посправників. — Бажаю вам щасливо пережити всі дні неволі, повернутися на рідну Україну, яка обов’язково в майбутньому буде вільна. Я свято вірю, що червоний терор буде знищений, розпадеться тюрма народів.

У той час хтось із членів Військового Трибуналу сердито зашипів російською мовою:

—  Я вам говорил, что этого молодца может перевоспитать только сырая земля!

Ось так прозвучало моє останнє слово. Я був готовий до смертного вироку... Зовсім спокійним слухав останні слова своїх друзів. Кожний сказав по-різному. Рудь плакав, просив пощади, як і в судовому слідстві, запевняв Трибунал, що в майбутньому спокутує свою вину, доведе, що він лояльний до радянського уряду. Всі інші не принижували себе перед судом, висловлювали бажання пережити ув’язнення і щасливо повернутися до рідних. Кожному хотілося залишитися живим. Ніхто не хотів умирати...

Після останніх слів головуючий Військового Трибуналу оголосив перерву, судді вийшли до нарадчої кімнати для постановлення вироку.

Була обідня пора. Хвилини очікування вироку здавались вічністю, нестерпне напруження охопило всіх нас. У залі суду панувала неймовірна тиша.

Пролунав дзвінок, що означало закінчення перерви, Судді зайшли в зал, щоб зачитати вирок. Пролунав грізний голос:

— Встать! — Всі присутні в залі встали. Зачитували такі слова:

— Именем Украинской Советской Социалистической Республики Военный Трибунал войск МВД Львовской области присудил Сичко Петра Васильевича, 1929 года рождения (в той час проходив я 1929 р., а не 1926, що є моїм справжнім), украинец, уроженец села Витвица Болеховского района Станиславской области, 23—26 июня 1947 г., по ст. ст. 54—1а—11 УК УССР к 25 годам лишения свободы с поражением в правах на 5 лет и на 5 лет ссылки с отбыванием наказания в местах заключения МВД с 12 февраля 1947 года по 12 февраля 1972 года.

Неймовірна радість огорнула мою душу, всього мене. Я наче воскрес із мертвих, народився вдруге на світ. Значить, не розстріляють мене за цими похмурими стінами! Запрацювали нові думки: Бог добрий, життя змінюється, тюрма не вічна. Я ще буду вільний...

Важко зараз передати словами на папері ту радість, яка в той час ожила в мені. Цей момент може зрозуміти тільки та людина, яка стояла обличчям перед смертю і якимось дивом — вищою силою була врятована від неї.

Я не знав, що кара смерти ще в травні 1947 року була скасована, а судили нас у червні 1947 року, що і врятувало мене від неї.

Після мого вироку зачитали вирок усім іншим моїм друзям. Терміни були різні. Двадцять п’ять років виправних таборів одержав тільки я один. Більшість членів Організації одержали по десять років виправних таборів з поразкою в правах. Рудь, той, що плакав, одержав сім років виправних таборів, ще інші п’ять, а один, наймолодший з усіх нас, три роки.

Головуючий суду пояснив усім нам, в який строк і куди ми маємо право оскаржити вирок, а також про право звертатися до Президії Верховної Ради СРСР з клопотанням про помилування. Сказав, що копії вироку будуть вручені нам у триденний строк після їх проголошення.

Між нами запанувала атмосфера пожвавлення. Ми перешіптувалися, ділилися недавно пережитим. Ніхто на нас уже не кричав. Цей момент тривав дуже коротко, наказали розвести нас по камерах.

 

*Пересильна камера

Я вже потрапив до іншої камери, просторішої. У ній сиділи в’язні тільки після суду. Усі оточили мене, кожний цікавився вироком і за що судили. Тут панувала зовсім інша атмосфера, не схожа на ту, де сидять в’язні до суду. Народ живіший, розмова не та, що до суду. Тут говорять за пересильні пункти, куди йдуть етапи, в які табори, хто куди хотів би потрапити і з ким. Як хто тримав себе на суді, хто сексот, виявляють зрадників, обіцянки їм помститися, різні обурення, захоплення кимось, покора одних перед другими, зневага слабодухів, пошана сильним. В основному, кожний висвітлював себе тільки з доброго боку, злу промовчував, конспірував від усіх. А насправді хто яким був героєм на слідстві та на суді  — це було відомо кожному самому собі, бо тут ще не попадалися посправники, які  могли б розказати один про другого, тому що не тільки до суду, але і після нього розкидали їх у різні боки, старалися щоб вони більше не зустрічались.

Але, як каже народна мудрість, “шило в мішку не заховаєш”. Так і тут: добрі твої діла будуть говорити про тебе тільки добре і, навпаки, злі — тільки зле.

Попадалися в камері й такі, що вже побували в таборах Воркути, Архангельська й інших місцях. Доля закинула їх звідтіля на пересуд і таким чином вони мали можливість ще раз побачити Україну, пережити повторно слідство, тюрму і збиратися в новий етап, знову на Сибір. З одних оповідань важко було уявити собі справжню дійсність табірного життя, багато дечого було незрозумілим. Хотілося швидше вирватися з тюрми, бо всі казали, що в таборах вже буде легше.

В тій камері, де я опинився після суду, при вході праворуч в кутку на стіні було написано великими літерами “ОБЗВУ”. Мабуть, хтось із моїх посправників сидів у цій камері ще до суду, бо з присутніх ніхто не знав, ким ці літери були написані.

В камері нас сиділо приблизно двадцять п’ять засуджених. Коло тюремного життя, його історія збільшувалися, кожний щось нове розповів, приніс із собою, поділився досвідом.

 

*“Бочка”

Тут ми дізналися від одного голови сільради з Гуцульщини (прізвище його забув), що більшовики взялись на хитрість, використовують “бочку”. А що таке “бочка” — передам його розповідь.

— Мене заарештували у моєму селі, завезли в район. Там дуже били, щоб я признався за зв’язки з українським підпіллям, з повстанцями. Я категорично заперечував усе те, що вони мені доводили, бо відчував по їх запитаннях, що вони нічого конкретного не знають. Був збитий на квашене яблуко, весь аж синій, але мовчав, ні пари з уст про якісь зв’язки. Я бачив по них, що вони вже переконалися, що я кажу правду.

Сидів я в районній тюрмі тиждень. Після цього посадили мене на бортову машину і сказали, що везуть в область до Станіславської тюрми, в що я й повірив. Їдемо, а я все мрію в душі (бо знав, що будемо їхати через ярок, попри ліс): ох, щоб там зробили засідку наші хлопці, відкрили вогонь по машині. Може відіб’ють, урятують, а якщо в перестрілці вб’ють, то хоч не буду більше мучитися”.

І тільки з’їхали ми в ярок, як “мрії” мої збулися. Чую, раптом серія по машині кулеметного вогню. Почалася перестрілка. Мене моментально стягнули з машини, наказали лягти обличчям до землі. “Ура!” — кричали москалі й собі відстрілювалися, зайнявши вигідні позиції в долині, як для оборони. Перестрілка тривала може добрих з десять хвилин. Я навіть бачив декількох “убитих” москалів, сочилась їм з пазухи кров, а також і партизанів убитих. Але “партизанів” було більше, вони кинулись у наступ, закричали: “Слава! Бий кляту голоту!” — І стрибками бігли на нас. Той, що лежав за моєю спиною, також був “убитий”. З нього аж на мене бризнула кров. Я зрадів, що залишився живий і в руках “своїх” хлопців: “Ой дякую вам, друзі, дай Боже вам здоров’я, що вирвали мене з рук тих катів”, — сказав боївці, яка мене визволила.

Щоправда, у своїх теренах я знав усіх боївкарів, теренових провідників, із сотень деяких стрільців. А з тих, що визволили мене, не впізнав жодного. Але яке це мало значення для мене, добре що в руках своїх. Дивлюся, хлопці з тризубами на шапках, розмовляють по-українськи, кличуть себе то псевдах: “друже “Богун”, друже “Смілий”, друже “Орел”... Слухаю вас, друже командир”. А він дав розпорядження забрати зброю від убитих москалів, їхні документи, а їх затягнути в яр, накрити ріщем. Та й виджу: на моїх очах забирають від убитих зброю, знімають куплі (військові пояси), витягують з-за пазух їхні документи, волочать за ноги вниз.

— Ну, що ж! Підете з нами в ліс. Там ми вас перевіримо, чи не зрадили ви наш рух, українську справу москалям. — І повели мене стежкою в ліс. Спочатку так мене вели, розмовляли, жартували, розпитували, чи дуже мучать людей москалі в тюрмі, чи не морять голодом. А я все щиро розповідав, як на святій сповіді. Я радий був і щасливий, що із “своїми”. В глибині лісу попросили в мене вибачення, що мусять зав’язати мені очі, щоб я не бачив, куди веде стежка до їхнього бункера. Цього вимагає конспірація.

— Добре, друзі! Зав’язуйте. Я розумію, що цього від вас вимагає конспірація. Та будьте спокійні, якщо я не зрадив дотепер нікого, хоч бачите, який я збитий і пухлий, цілий синій...

Завели мене в бункер, зняли пов’язку з очей, попросили сісти. Бункер був доволі просторий, як на бункери. А я їх не один бачив, і сам навіть робив, допомагав іншим робити.

— Друже! — промовив до мене провідник боївки. — У нас є дані, що ви в тюрмі все визнали, сказали більшовикам про свої зв’язки з нашими, про бункери. Ми тепер маємо підставу вам не вірити.

— Що ви, хлопчики мої дорогі, говорите! Це неправда. Я нікого не видав, хоч знаю всіх, хто оперує в наших сторонах, де ховаються, знаю бункери. Мене всі знають. — І почав називати псевда тих, з ким підтримував зв’язок, де хто знаходиться. Доводив їм, що бункери не всипані. — Я власними руками забункерував там харчі, одяг, зброю. Це найкращий доказ, що я не видав, бо ті, що залишилися на волі, знають, що мені про ті криївки відомо, а раз до них не прийшли москалі, значить я не сказав.

Провідник усе протоколював, а я щиро виправдувався, казав йому все, що тільки знав з підпільного життя. Однак він мені не вірив. Грізно крикнув на мене: “Брешеш! Прикидаєшся! Ти все сказав більшовикам”. — І наказав боївкарям підвісити мене до гака, який був забитий у стелі. Боївкарі скочили на ноги, в один голос закричали: “Слухаємо вас, друже командир!” — І накинули мені на шию петлю, сказали стати на стільчик і прив’язали петлю до гака.

Мене огорнув неймовірний страх, а також стало жаль, що невинний мушу погибати від своїх. Я замолився: “Друзі! Що робите? Я ж свій! Кого нищите? Бігме вам щиру правду сказав”. — І почав клястися, на чому світ стоїть. Клявся Богом, жінкою, і навіть своїми діточками, своєю Верховиною. Від моїх прохань та мольб, здавалося, було б каміння здригнулося, а вони далі мені не вірили.

— Вішайте! Якщо ви такі невірні. Я більше нічим не можу вам довести свою правду! —  І гірко розплакався.

Зм’якло серце в командира, наказав зняти мені петлю з шиї і запропонував підписати протокол.

— Я вам підпишу його, друже! Готовий навіть своєю кров’ю підписати, що сказав вам щиру правду, — і дуже радо підписав. Почало відлягати від душі, коли побачив, що мені починають вірити.

— Добре! Віримо вам, друже голова сільради, — іронічно промовив провідник. — Але ще будемо перевіряти, наскільки ви правду нам розказали. Зараз переведемо вас в інший бункер.

Знову зав’язали мені очі, вивели з бункера, вели деякий час лісом, після чого зняли пов’язку з очей. Далі вела боївка. Раптом стріл. “Лягайте, друже!” — скомандував боївкар, і ми залягли. Перестрілка продовжувалась. Між боївкою виникла метушня, наче паніка. Чую, кричать: “Большевики! — команда. — Займайте позиції, приймаємо бій”.

Застрекотіли кулемети, боївкар, який лежав поруч зі мною, стріляв завзято з «папашки» (автомата). Раптом скрикнув, зловився за груди, з яких я побачив, як потекла кров. Боївка почала відступати, а я й не опам’ятався, як глядь, мене вже оточили більшовики і під карабінами повели до гостинця, де стояла їхня машина.

З лісу сходилися москалі, кожний щось ніс у руках, хто «папашку», речові мішки, ремені, сумки, що забрали у вбитих боївкарів.

Боже! А я тремчу, жаль мені стало, що побили наших хлопців, що і я знову попався більшовикам у руки. Я зрозумів, що як у них у руках мій протокол — то мені кінець. Але трошки тліла надія в мені, що може він втік, а може не взяв з собою з бункера мій протокол, то я ще буду спасатися.

А більшовики були люті, як роз’їджені звірі, сердилися, що втратили в перестрілці декількох своїх людей. Усю дорогу бурчали на мене, штовхали прикладами в боки, називали “бандит — связной бандеровский”...

Привезли мене знову в район, завели до начальства і при мені доповідають їм, що зловили мене в лісі з бандерівцями, правда, без зброї. Узяли мене на допит, питають хто я, що робив у лісі, де моя зброя. А я їм кажу, хто я такий, що моє прізвище Марчук (згадав тепер), був головою сільради, мене арештували, з району везли в область, з ліса хлопці мене відбили у ваших солдатів, завели в бункер, хотіли замордувати, кудись вели лісом і тут вони знову мене відбили у них, отак я знову опинився у вас.

— Ну что, будем говорить правду, кто ты такой, с кем связь держал?

А я відмовляюсь, що ні, нікого не знаю. Почали мене знову бити, а я не зізнаюся... Аж тут заходить якийсь москалисько в кабінет і, дивлюся, поклав перед начальством мій протокол, той що я в бункері підписав командиру боївки, і каже:

— Этот документ мы нашли в сумке убитого командира банды, почитайте, что он там говорил.

Я зрозумів, що дарма тут відпиратися: під час бою потрапив їм у руки мій протокол, вони все знають, і тоді сказав:

— Та це, що в протоколі написано, — то неправда. Я рятував своє життя, бо вони хотіли мене повісити, а я якось мусив виправдовуватися.

Але їм було достатньо того протоколу. Він так чітко був написаний, що по ньому можна було знайти бункери, заарештувати багатьох людей. Я зрозумів, що мій протокол і мене закопав. На підставі цього протоколу заарештували багатьох односельчан, знайшли бункери. Возили мене в село, де я не міг подивитися нікому у вічі, всі люди плювали на мене: “Огидо! Зраднику!  Бавився в бандерівця, а тепер нас продаєш. Ти сам заставляв нас те все робити, а тепер видаєш...»

Боже! Що пережив я, не в силі вам розказати!

І розплакався літній гуцул-в’язень, якому в той час було, мабуть, вже під п’ятдесят років:

— Простіть мені, друзі, якщо можете, мою, без вини винувату, зраду, а якщо ні, то вбийте мене краще, нехай я не мучусь, я місця собі не знаходжу на білім світі. Та не воліла мене вбити в лісі куля, ще тоді, до того часу, як ще не був складений мною протокол. Як я пізніше зрозумів і порозумили мене хлопці в тюрмі, це був підступ. Ніяка боївка наших повстанців не відбивала мене, то були перебрані більшовики. А я чисто, свято повірив, що наші, і виказав їм усю щиру правду, як на сповіді.

Марчук плакав, а ми розраджували його, казали, що на нього не гніваємося, прощаємо йому, бо він не винуватий. Скривджений показував нам шрами на голові від побоїв, побиті плечі, скопані чобітьми ноги.

Всім стало маркітно на душі від почутої розповіді. Боже! Невинна зрада, а скільки вона жертв потягнула за собою, зневіри своїх людей до своїх... Гинув кращий цвіт українського народу.

Ще два в’язні в камері призналися до подібного гріха. Один агроном, здається, з Бережанщини чи Тернополя, а другий з Рівненщини.

З тих розповідей нам стало зрозуміло, що “бочка” гуляє по всій нашій Західній Україні. Радилися, як передати про це вістку на волю, щоб не попались на такий підступ новозаарештовані друзі. Кожний мав на увазі, що при першій можливості, зустрічі з рідними чи ким-небудь розкаже їм про підступну зраду — “бочку”.

Різних історій довелося почути між людьми. Кожний щось пережив, не одному з нас уже заглядала смерть у вічі, було про що говорити. Багато й героїчних подій було розказано в’язнями про тодішній підпільний рух на Україні. Багато говорили на тему “сексоти в тюрмі”. В’язні розповідали про різні підсилання їм у камери під виглядом добрих, знаючих справу своїх хлопців, які постійно порпалися у їхніх душах. Їх часто викликали на слідство. Хоч, правда, коли з камери слідчий хоче викликати свого інформатора, то він обов’язково під той час викликає й інших, чесних в’язнів, щоб не здогадалися, хто зрадник. Переважно такий інформатор потрапляв у камеру, як пізніше підказав тюремний досвід, не за своїм прізвищем, а під вигаданим. Його перекидали з камери в камеру під іншим прізвищем. За огидну виявлену їм послугу обіцяли пом’якшити йому покарання, а навіть дати й волю. Тому були в тюрмі й такі огиди, що сиділи роками по камерах, їх не брали на етап, підгодовували, забезпечували куривом, а вони, як ті дресировані пси, мандрували з камери в камеру і шукали невинних жертв. Як на волі не залишається без нагляду “всевидящого ока” жоден громадянин — тим більше в тюрмі. У кожній камері, де тільки сидить декілька в’язнів — один з них міг бути нечестивий.

 

*“Німий”

Трапився такий випадок. В’язень онімів на слідстві від побоїв, страху, переживань. Не зміг говорити, все показував на мигах, тільки розмахував руками і показував на голову, з нього можна було зрозуміти, що вона в нього болить.

Біда слідчих. Підсудному відібрало мову. Не міг з ним говорити, не могли допитувати.

Посадили вони його в одиночку, а через якийсь час підселили до нього другого — точнісінько такий само нещасний, як він. Німий, не говорить, тільки щось белькоче, піниться, засмаркуєсь.

Сидять неборака день, другий, нічого не розмовляють, бо що будуть говорити між собою, як вони німі. Аж на третю ніч, той підселений сусід серед ночі будить свого сусіда і заговорив до нього, але так тихо-тихо, щоб ніхто не чув, і під милість Біг запросив нікому про це ні слова не говорити.

Но, а той теж не камінь, важко йому без живого слова: як не обізватися до такого самого знедоленого, як він сам, та й ще рідною мовою заговорив. Здається, і в справі може порадити, напутити на добру дорогу. І собі заговорив.

Три німі дні так замучили сусідів, що вони вже дорані не спали, а потемки говорили, кожний виливав своє горе з душі, щоб легше було, хотів надолужити втрачене. А вночі добре говорити, менше заглядає наглядач в очко, а ще так як в їхню камеру, то зовсім забув дивитися. Ну, а вдень вже треба буде мовчати, знову грати роль німого.

Наговорились уволю сусіди за ніч, так що вже здавалося їм, що знаються з дитинства аж до тої останньої хвилини. Над ранком задрімали — все ж таки цілу ніч не спали, зломив сон. Та наглядач дотримується тюремного режиму: в означений час розбудили німих, дають їм снідати. А вони хоч далі німі, але вже погляд у них веселий, очима всміхаються один до одного, вони себе знають, що їм хтось інший.

Та недовго тішилися своєю “дружбою” сусіди. “Лиха доля” скоро їх розлучила: після сніданку забрали підселеного сусіду. Залишився німий далі одинокий в камері зі своєю німотою. Але вже недовго судилося і йому бути німим. Таки того дня, ще до обіду, зараз, як тільки забрали німого сусіда, його викликали на слідство. А він, звісно, як німий — махає руками, щось белькоче. В той час відчиняються двері з сусіднього кабінету — на його предиво заходить його німий сусід! Але вже не німий, а балакучий, і то добре балакучий, назвав себе старшим слідчим.

От які дива бувають у тюрмі. Який розумний, обережний, передбачливий мусить бути кожний в’язень у тюрмі.

А хто здебільшого попадався тоді — юнаки, молоді дівчата, одне слово — молодіж!  А якщо й трохи старші або й зовсім літні — то без тюремної закваски, не знали хитрощів таких...

Тюрма — дім страждань і мук. Рівно ж і школа для всіх, хто в ній побував! Недарма майже в кожній камері на стіні можна було зустріти такий напис: “Хто тут був — той не забуде, хто ще тут не був — той буде!”

В тюрмі часто бувало так, що герої ставали не героями і, навпаки, не герої — героями. Необхідна була незламна сила волі, рішучість, інтуїція, яка б підказала, як чинити, в кому вбачити “тюремне вухо” (інформатора слідчого), не йти на умовляння.

В’язень мусив знати, що кожний слідчий — це в першу чергу психолог. Він добре розуміється на в’язнях, зразу визначає, який метод до кого застосувати: чи прохання, чи терор, чи обіцянку, холод чи голод. Різні люди по-різному здавалися. Дехто повірив обіцянкам, іншого зломив терор, а ще іншого голод, карцер, занепад духу. Але були й незламні в’язні, на терор відповідали мовчанкою, обіцянок не приймали, голод переносили терпеливо, готові були в кожну хвилину вмерти.

Тюрма з усім своїм страхом і режимом, всім своїм єством тисне на психіку в’язня, на всього його. Треба справді бути мужнім, щоб усе те перенести, не зламатися, не втратити віри в самого себе, залишитися людиною.

 

*Золочівська тюрма

Минуло три дні після проголошення мені вироку, але копію його ще не вручили. Зате викликали з камери, посадили у воронок (машину, якою перевозять в’язнів) і завезли на станцію, де вже нас чекали “столипіни” (вагони, якими також перевозять в’язнів). Тут нас напхали у вагони, як у коробку сірників — по саме нікуди.

Знову інші в’язні, нове знайомство з ними, різні здогади — куди везуть? Суперечки, різні думки, помилки. Одні висловлювали думку, що везуть десь далеко, інші — що, мабуть, у якийсь табір поблизу, мабуть, у Львівській області, а ще інші, що на Далекий Схід. Це були здогади ще недосвідчених в’язнів. Арештанти з тюремним стажем правду сказали, що нас, мабуть, везуть (твердо ніхто не брався сказати) у якусь тюрму, мабуть районну, бо по всьому видно, що вагони наші не обладнані до далеких етапів.

Так і сталося. Нас привезли до Золочева, пересади у воронки і завезли до Золочівської тюрми. Розселили по камерах. А через якусь годину-півтора часу повели купатися. Тут я зустрівся зі своїми декількома посправниками. Боже! Скільки було радості. Хотілося зразу всім поділитися, розказати, що довелося пережити в дні слідства, що хто знає про наших інших друзів, з ким мав можливість бачитися під час слідства, хто кому ставав на очну ставку, хто як поводив себе на суді. Було про що говорити, бо кожний з нас за дні слідства пережив багато.

Усіх нас турбувала доля керівника ОБЗВУ, Слюсаря Мирона. Точно про нього ніхто нічого не міг сказати. Щоправда, друзі мали можливість чути від інших в’язнів, які сиділи по камерах з нашими посправниками, що бачили Мирона в тюрмі, як вели його на слідство. Інші чули його голос, який був хриплий, наче простуджений. Але точно не міг ніхто про нього розказати. Очевидно, загинув у тюрмі в перші дні свого арешту, тому що ніхто не мав з ним очної ставки, не було і його показів. Жаль було нам друга, керівника, щирого побратима. Невже ж таким молодим (двадцятиоднорічним) загинув він?.. Мучив нас усіх здогад...

Золочівська тюрма нагадувала всім своїм видом Львівську, нічого тут не було зайвого, все те, що й там. Ті самі ґрати, козирки, в куті камери параша, підлога, ліжок немає, окуті в залізо двері, очко, кормушка, стіни брудні, подряпані й більш нічого, все за суворим тюремним регламентом.

Довго тут нас не тримали. Того ж таки дня, після обіду, воронками повезли на станцію, завантажити в ті самі вагони, знову повезли в напрямку Львова. Тепер уже ніхто в цьому не сумнівався, що везуть нас на пересильний пункт у Львів — на Заморстинівську. Кожний тільки й думав, щоб скоріше туди, на пересилку, а звідтіля в етап, та щоб потрапити в добрий табір... Тільки старі в’язні, які вже побували на Воркуті, в Архангельську, на Камчатці й інших таборах Радянського Союзу, оцінивши, не дуже рвались на етап. Завсіди говорили нам, новачкам: “Не дуже поспішайте туди, тут ще непогано. Там холод, голод, сваволя, гинуть люди марно, як мухи...”

 

Пересильний пункт

Опинилися ми перед високою брамою пересильного пункту.

— Садись! — скомандували конвоїри, які нас сюди доставили і слідкували за нашим кожним рухом, прикрикуючи час від часу. — Не шуметь, не разговаривать!

Охороняло їх нас аж п’ять чоловік, у тому числі й начальник конвою — старший лейтенант, який зразу подався на вартівню, очевидно, до начальства пересилки. Через деякий час вийшов звідти, але вже не сам, а з декількома офіцерами, нашими новими господарями. Щось довго ще торгувалось начальство між собою, а ми за той час оглядали, попирали очима нашу кошару — пересильний пункт. Це був перший мій табір. Яким видався він мені — передам в декількох словах.

Площа квадратом завбільшки 200 на 200 метрів. Обведена щільно дощатим зубчатим парканом висотою понад три метри. По верху паркан обтягнений колючим дротом у три нитки, висотою в півметра, після чого пішов виступом, під кутом 30 градусів до середини — смугою, ширина якої приблизно метр, а може й більше.

Довкола паркану заборонена зона — смуга шириною п’ять метрів, копана, заскороджена рівненько земля і також обведена колючим дротом у кілька ниток — висотою до метра. По кутах паркану, а також посередині, взагалі на віддалі до 50 метрів (в залежності від терену), не більше, стояли одна поруч другої сторожові вишки (вежі) — будки на чотирьох похилих до середини стовпах, які високо здіймалися вгору, над парканом, з тим розрахунком, щоб вартовому було добре видно табір як іззовні, так і зсередини. Будка була обшальована знизу дошками до половини, а друга частина з усіх чотирьох сторін або двох фронтових — залежно від необхідного поля зору. Всередині вишки був телефон, який зв’язував вартового з сусідніми вишками, також з вартівнею. Вартовий розмовляв з кимось по телефону. Біля кожної вишки був установлений прожектор під таким кутом, щоб освічував заборонену внутрішню і зовнішню зони. Усі ті творіння людських рук були для мене чимось новим.

З прохідної (так називали вартівну кімнату табірного нагляду) хтось виніс крісла, столик, на який поклали течку. Як згодом ми побачили, в ній були наші “метрики” — формуляри, в яких записане було прізвище в’язня, ім’я та по батькові, його рік народження, національність, де народився, де “хрестився” (тобто яким судом засуджений), стаття, термін покарання, позбавлення в правах, заслання й інші дані, які в’язневі не зачитують. Тобто особливі записи щодо його характеристики.

Начальство давно оглядало нас та наші формуляри, щойно після цього один з них відчинив велику браму — новий світ, вхід до архіпелагу ГУЛАГу (головного управління таборів).

Викликали по формуляру кожного зокрема, названий по прізвищу зводився з землі (кожний сидів) і виходив із колони кілька кроків уперед і відповідав на всі запитання, які йому ставили нові “купці” — начальники пересильного пункту. Їх цікавило знати все те про в’язня, що було записано в формулярі.

Зачитали й моє прізвище, звірили мене з формуляром, обшукали кругом, облапали весь одяг, після чого сказали: “Шагом марш в зону!” І я вперше в своєму житті вступив у табір — пересильний пункт, світ новий, зовсім невідомий мені. Тут уже чекали мене нові господарі, які нічим не відрізнялися від тих, що нас здавали, хіба що званнями і одягом.

— Садись! — наказали нам, — ожидай на следующих.

І в четвірки, як військових, шикували нас, новобранців, ряд за рядом.

Переді мною відкрилась панорами пересильного пункту — його життя. Чекаючи всіх інших, яких ще не перевірили, я розглядав цей новий світ, вдумувався в нього, в суть його буття. Зі внутрішнього боку, вздовж паркану, також пролягала заборонена зона шириною п’ять метрів, земля скопана, заскороджена рівненько і також обведена колючим дротом у багато рядів.

Уся зона виднілася як на долоні. Поверхові корпуси, вікна заґратовані, але вже без козирків. Тільки один корпус був з козирками. Як пояснили нам бувалі вже тут в’язні, це карцер-бур (барак посиленого режиму). Поміж корпусами доріжки, якісь майданчики, де-не-де видно було швендяючих (ті, що мали на те дозвіл) в’язнів, щось несли в бачках, відрах, просто так на руках, таці з хлібом або тюлькою, якийсь одяг — одне слово, всяку всячину. Без діла не видно було нікого.

— Встать! — упала команда. Ми встали. Саме в той момент зайшов останній з наших, за нами зачинилася та велика брама, як доказ того, що наше нове життя розпочинається саме тут — за брамою. Як казали бувалі в’язні, сюди ворота широко відчиняються, а звідсіль і хвірточку маленьку не хочуть відчинити.

— Не розходиться по сторонам, идем в баню, помоетесь, перепишем ваши вещи, следуйте за нами!

Нас повели вже тільки два наглядачі та хтось із в’язнів, прислужник їхній, мабуть комендант пересилки, табірний посіпака.

На небі почалася громовиця з блискавками, покрапав дощ, ми всі спішилися, щоби якось швидше вхопитися під дах. І хоч ми деякі протестували, що не хочемо купатися, бо вже нас викупали в Золочеві, та наших протестів ніхто не слухав: між нами були й некупані, тому довелося всім нам у той день ще раз купатися. Тут нас обслуговували такі ж самі в’язні, як і ми, хоча трохи й не такі. Ми всі з тюрми були білі, як полотно, худющі, а вони чисті, гладкі, і з натурою іншою — жулікуватою. В основному, це були в’язні без совісті, голота, шумовиння пересилки. Знаючи, що ми новачки, не знали ще законів тутешніх, не сміємо оборонятися, почали з деким із наших (новоприбулих) “торгуватися”. Нахабно забирали кращий одяг, який тільки припадав до душі, нібито щось “платили”, декому пайку хліба або дві за добрий плащ, за костюм пачку тютюну або зовсім нічого, тільки примовляли: “Все равно у тебе отнимут. И вообще еще за это глаза выцарапают: лучше отдай по-хорошему. На закури”, — і тицьне тобі під ніс цигарку, а чого доброго — то й дулю з маком.

Одяг увесь забрали в прожарку. Між нами пішов шепіт знаючих в’язнів: “Зв’язуйте добре своє барахло, а то змішається з чужим, що й не розшукаєте”. Хто мав якусь ще добру одежину, тремтів зі страху, бо “купці” (жульйо) не переставало шниряти між нами в той час. Вони себе тут почували господарями, як у власній хаті. Заглядали в мішки, перевіряли кишені, декому і стусана давали, як упирався. Чомусь між нами в той час не було фізично сильного, щоб виявити спротив тій шумовині. Ми всі чогось були застрашені, бо справді ще не знали тутешніх “законів”, не мали табірного гарту. Від самих тільки їхніх слів ставало на душі моторошно, лячно. Більше нічого не доводилося чути, як тільки: “Черт рогатый” (так “законники” — блатні) називали “незаконників”, звичайних людей), “Сука! Падло! Глаза выцарапаю! Живйом схаваю тебе, с потрохами!” — та інші нечестиві слова. Що тут не довелося чути! — російську мову у всій її красі, бо по-українському чомусь так страшно не сварили, не обзивали.

Хоч тут були наглядачі, і не один, а декілька їх, — вони їм, тим жулікам, чомусь нічого не казали, не забороняли, а навпаки, вдавали, наче не бачать це беззаконня. Це свідчило, що вони були з ними в контакті — торгували грабованим одягом, наживалися на людських лахах. Бо одяг на волі в той час був дорогий, важко було його дістати. А тій голоті за грабоване нагляд носив куриво, “випивон-закусон” (горілку і закуску, як пояснили нам бувалі вже тут в’язні). Наглядачі і цей злочинний світ жили собі в згоді, як рідні брати — це була одна і та ж сама пара капців.

Лазня на пересилці дуже велика — сотня, а то й півтори сотні людей могли купатися зразу. Були тут фризиєри (перукарі): кожному голили “лобки” (волосся під пахвами рук і на невимовному місці). А також у кого хоч трошки відросло на голові волосся — стригли негайно.

Фризиєри тут теж були “великими” людьми, порівняно з нами, жили багато, це видно було по них, по їхній одежі, на обличчі — ситі, не голодні. І вся та табірна обслуга з в’язнів вважала себе за “знать”, за начальство, за що й продавали свою душу і душу свого брата. З першої хвилини, з першого дня перебування на пересилці я побачив, хто вони, що собою становлять ті табірні собаки.

З горем навпіл помилися ми, після чого випускали нас в інші двері — під прожарку. Там з відкритої камери-прожарки кілька лобів виносило на дротяних коліщатах (вішалках) повне наруччя нашої одежі. Кидали на землю між нас, а ми її розхапували, галасували, кричали, бо багатьом дечого бракувало, але на це ніхто не звертав уваги: кричіть, хоч і лусніть, вам у цьому не поможуть, немає — то не має, Бог з вами. Тільки покрикують: “Собирайся побыстрей, это тебе не в няни! Выходи, сейчас будут следующие купаться!” — Бо пересилка не пустує ніколи, тут життя постійно вирує своїм буденним життям, невпинно — одні прибувають, інші вбувають.

Як ми одяглися, то робили перепис наших речей — формальність, нібито вони турбуються, щоб нікому нічого не пропало, щоб знати, хто що має. Виконували свій розпорядок.

Поки ми пройшли всі ті їхні процедури, настав уже й добрий вечір. Тут нам принесли вечерю — баланду і хліб. В алюмінієві миски наливали кожному черпак баланди і тикали в руки 300-грамову пайку хліба. Мисок чомусь виявилося малувато, зробилась метушня, кожний почував себе голодним, старався якнайскоріше від кого-небудь вхопити миску, якнайшвидше дістати баланди. А в’язень, який вхопив у свої руки миску, не так скоро хотів з нею розлучитися, він мусив її вилизати, ще краще, як мила колись дома мати.

Біда ще була з ложками, їх також не вистачало, бо кожний після їди облизував її з десять разів, поки віддавав іншому. Щоправда, то вже не була велика біда: в’язень не пан – і без ложки зуміє з’їсти баланду, і то скоро: він її вип’є, а як там щось попадається густе, шматочок картопляної лушпайки — вихапає руками.

Етап з тюрми прибув в основному з нашими українцями-галичанами. Майже кожний після вечері хрестився тричі, дякував Всевишньому за Його ласку. Пожвавішала розмова між нами. Як звичайно, після їжі кожний ставав лагідніший. Хоч ніхто не наївся досхочу — лише роздратував шлунок баландою, а все ж таки закропився гарячою стравою.

По вечері надійшло розпорядження: “Ребята, собирайте свои вещи, поведем вас отдыхать”, — і розвели нас невеликими групами по різних корпусах.

Я потрапив у корпус, здається, п’ятий, на другий поверх, у камеру як зал. Тут жили в’язні-етапники, які в скорому часі мали бути відправлені в сталінські концентраційні табори смерті. Всі лежали покотом на підлозі в шість лав: перші дві лави до стіни головами, другі дві лави в протилежний бік, навпроти ногами, так що між ними був прохід, середні дві лави головами до других рядів. Ці два коридори служили проходом до параші — столітрової дерев’яної бочки, яка стояла в самому куті. В кожному ряду лежало майже по п’ятдесят людей, в камері поміщалось приблизно 300 в’язнів. Кожний лежав на правому або лівому боці, бо на етапі розлягтись не ставало місця. Під головою кожного були його речі, взуття, мішок з одягом або сухарями, якщо мав передачу. В приміщенні панувала неймовірна задуха, повітря — хоч падай. Рятували вікна, що були без шкла, а тільки з ґратами.

Зайшло нас у камеру з десяток.

— Новачки! Звідки прибули, хлопці? — посипалися до нас запитання з усіх кінців камери. Дехто звівся на бік, а були й такі, що встали, віталися з нами, плескали нас руками по плечах:

— Не падайте духом, не пропадете, друзі! — розраджували, потішали і помістили нас біля параші, на що ми зовсім не реагували, бо знали, що тут панує такий закон: хто прийде пізніше — місце його там.

У камері було до того гамірно, що важко зрозуміти, хто що говорить, кого питає, сердиться чи нарікає.

Втиснулись ми в куточок, так що крайній з наших плечима був притиснутий до параші.

— Куди ллєш, що робиш, безсовісний, — доводилося нам час від часу відгризатись, бо необережність деяких, а особливо тих, що мали понос, часто завдавала нам клопоту...

В камері були майже самі галичани. Здавалося, що вся Західна Україна за ґратами. Кого тут не було! Колишні повстанці, члени ОУН, боївкарі, станичні, харчеві (ті, що в теренах заготовляли харчі), різні працівники з терену, стрільці з дивізії “СС-Галичина”, люди, що дали їсти кому-небудь з підпілля, когось  переночували, зловили, що ніс штафету (Прим.: естафету – секретну записку, що передавалося зв’язковими підпілля з рук у руки. – Ред.), так ховався — від  радянської армії, щось знайшли в листі додому: цензурі не сподобалося — “изменником родины” назвали, або любив Україну, анекдот якийсь розповів проти влади, чи так чогось не вподобався урядові, вбачили в ньому дух український, нескореність, не схотів підписатися, що буде працювати донощиком-інформатором, попадав у немилість, вважали його зрадником... А термін покарання дати будь-кому вони вміли. Як говорила народна мудрість, а часто й самі слідчі хвалились: “Был бы человек — дело найдется, срок намотаем”.

В камері відверто панувала атмосфера ненависті до Радянської влади. Усі проклинали її, на чому світ стоїть, розказували страхіття про її беззаконні дії, знущання над народом, про її підлість, підступництво і зраду. Тут уже ніхто не боявся про щось говорити, виказувати свій біль так, як тільки тому хотілось, не боявся ні підслухів, ні зради. Кожному було до всього байдуже, хоч був свідомий того, що і в такій камері є “вухо” влади. Але на це “вухо” всі плювали: тисячі років покарання було у всіх разом узятих. Мало в кого був термін покарання до десяти років — у більшості п’ятнадцять, двадцять років каторги, а то й двадцять п’ять років виправних таборів.

Люди тут були різного віку: п’ятнадцятилітні юнаки й старші, а також вісімдесятип’ятилітні діди. Але духом ніхто не занепадав, кожний вірив у краще майбутнє, бадьоро тримався.

Відчинивши двері, наглядач промовив: “Отбой, ложитесь спать, ни звука”. Деякі почали хреститися, шептати впівголосу молитви, дякували Богові за прожиту днину.

Я в ту ніч чомусь довго не міг заснути: неймовірна задуха, сморід параші, роздуми над прожитим днем. Усе те, що за день побачив, почув, не щезало з моєї уяви. Ще й гучне хропіння деяких в’язнів, стогін, крики уві сні, кубління, стусани під бік з вибухом гніву: “Посунься, я ж не маю де лягти” — зовсім сон відігнали. А ще ходіння людей до параші, тому хтось наступив на ногу, зашпортався об когось, відвоювання свого місця, бо тільки виліз з-поміж людей — уже місце зайняте, треба силою, боком втискатися.

Нарешті сон переміг мене: не зчувся, як заснув. Коли прокинувся — вже був ранок. Хрестилися люди, шепотіли впівголосу молитви, дякували небесному Царю за прожиту ніч. Одні другим розповідали свої сни, роз’яснювали їх, розгадували. Бо чомусь у неволі всім вони сняться. Інколи аж замучать, немає їм кінця-краю. А снам за цих обставин чомусь в’язні надавали особливого значення.

Принесли хліб, порізаний на 650-грамові пайки. Роздали. Дехто, не чекаючи баланди, щипав його по крихті, задовольнявся, аж поки не з’їв. Справді — це найприємніша хвилина для в’язня, коли він їсть, а їсти хоче він завжди.

Притягнули й бачок з баландою. Понад голови передавали одні другим миски з супом, декому й на голову вилляли. Клекотіло, як у горшку, камера не втихала.

Після сніданку був обхід лікарський. Записували хворих, кому пігулку давали, а кому добре слово: “Пройдет, это не опасно”. Людей з високою температурою забирали в лікарняний ізолятор або переводили в спокійнішу камеру.

Декого по списку зачитали, обрадували: “Выходи с вещами!” Що означало — іде на етап. Як у нас казали — “попав на відправку”. І починались міркування про етапи, куди йдуть, де, хто і куди хотів би потрапити і з ким. Тут уже можна було почути про різні  напрямки. У камері ставало вільніше. Ми відсунулись від параші, звільнили місце для новоприбулих.

З розмов ми знали, що довго тут нас не будуть утримувати, не більше як тиждень, а може до двох-трьох днів відправлять. Кожний з нас чекав свого невідомого напрямку.

 

*Побачення

Викликали мене на прізвище, але не сказали “с вещами”, що означало, що чомусь так викликають. Я стривожився, пробрався до дверей і вийшов у коридор, де почув нове розпорядження чергового-в’язня: “Пошли со мной”. — І я пішов за ним. Дивлюсь, веде він мене в підвал. Я ще більше затривожився, бо не знав, у чому причина. А він це зауважив по мені, зразу розрадив: “Не тривожся, малый, не веду тебя убивать, кого-то сейчас увидишь из своих”. І мені зразу відлягло від серця.

У підвалі стояла Марія, моя посправниця, а з нею ще якась дівчина. Яка то була для мене велика радість! Ми щиро привіталися, ділилися враженнями від прожитих у неволі днями.

— Я щойно дізналася, що ви вже тут, — сказала Марія, — то поставила собі за мету обов’язково ще зустрітися з вами тут, бо розвезуть скоро по світу і Бог знає, чи доведеться нам в житті зустрітися.

Марія принесла мені свою передачу, яку одержала з дому, також пачку цигарок. Я відпирався, що не хочу брати, але вона мене вмовила, запевнила, що їй ще принесуть, і з нею є дівчата, що також з дому мають, а мені ніхто не принесе, тому я мушу взяти. Я цікавився, як вона зуміла влаштувати нашу зустріч. А вона сказала, що з їхньої камери брали на кухню чистити картоплю, і вона туди попросилася. А як ішла біля сусіднього корпусу, через вікно побачила Стефу Лупиніс, нашу посправницю, і від неї дізналася, в якій я камері. А як мама приносить їй передачу щодня, то попросила, щоб принесла цигарок кілька пачок і за них чергові-в’язні, через наглядача, влаштували їй нашу зустріч. Обіцялася ще й завтра принести мені свою передачу і пайку хліба, тому що сама поїсть на кухні, а вона знає, що я голодний.

Зустріч наша тривала приблизно 10 хвилин. Черговий просив закінчувати, бо боїться, щоб не донесли про нашу зустріч до вищого начальства. Ми подякували йому щиро за влаштоване видження, попрощалися і я повернувся у камеру.

Мене всі радо зустріли словами: “Передача! Передача!..”  Цікавилися, від кого, хто приніс. Передачею поділився з ким міг, роздав усі цигарки, і сам закурив смачно, з великою приємністю.

Марія не сходила мені з думки, як рівно ж усі інші мої посправники. З нетерпінням чекав наступного дня,  другої зустрічі. Але ніколи не стається людині так, як вона собі думає-планує. Так вийшло і в мене наступного дня.

 

*Прошання «брата» з «сестрою»

Після сніданку зайшов до камери комендант пересилки ще з якимось пересильним посіпакою і зачитав довгий список прізвищ тих, які потрапляли на етап. Сказав: “Кого я зачитаю, собирайся с вещами и выходи на улицу”.  В камері вчинився гамір, збирали свої речі ті, кого зачитали. Одні з того раділи, інші сумували. У кожного на те була своя причина. Радів той, хто попадав з другом або добрим знайомим на етап, знову ж сумували ті, що залишали на пересилці своїх друзів, знайомих, а також ті, що ще залишалися і не знали, що їх у майбутньому чекає.

Прощалися знайомі, друзі, або які щойно тут познайомилися (бо в біді чомусь дуже швидко люди зживаються). У кожного по тілі проходив дрож, відчувалося внутрішнє переживання, на очах у декого блищали сльози, один з другим обнімалися, цілувалися, бажали щасливої дороги, пережити все горе, в майбутньому на волі зустрітися. Ніхто нікому не бажав зла. У хвилину прощання навіть ворогам, тобто тим, що не витримали тортур, наговорили на посправників, призналися до справ, пошкодили своїм друзям — і їм прощали, бажали пережити все горе, щасливої дороги, бо людська натура все така, що більше схильна до добра, як зла, звична прощати, не пам’ятати, не платити за зло злом.

Мені не було що збирати, речей ще не нажив: що мав, те одягнув на себе, готовий був до виходу.

Відчинилися двері, ще раз перечитували список, випускали по одному в коридор, де вже нас чекали проводирі — наглядачі — виводили малими партіями на подвір’я пересилки. А тут, як у коридорі, йшов торг на весь розмах: були “купці” з різних таборів Радянського Союзу, “закуповували” рабів-в’язнів на важкі фізичні роботи. Готувалося зразу декілька етапів, які мали йти у різні напрямки. На подвір’ї було декілька тисяч в’язнів, розділених на групи, — це були чоловіки й жінки, народ різного віку, навіть 14 — 15-літні діти.

Уперше за такий довгий час перебування у тюрмі й на пересилці я мав можливість побачити так багато, наче море, цих знедолених людей, яких очікувала невідома, далека дорога. Усі вони були дорогі і рідні моєму серцю й душі — вони були такі, як я, а я як вони.

Кипіло як у горшку, кожний щось говорив, ділився думкою, пережитим. Настрій у всіх був піднесений. Особливо ми, чоловіки, не зводили своїх поглядів-очей із груп дівчат, яких також неподалік від нас готували в етап. Перегукувалися з ними, вітали їх маханням рук, за що одержували від них взаємні компліменти. Тут кожний відчував, що має право всміхатися й симпатизувати такому, як він сам, а не комусь іншому. Саме життя зробило між людьми різницю, поділило їх на вільних і невільних,  нестрижених і стрижених...

Туалетами тут уже не користувалися: свою нужду кожний справляв просто відійшовши вбік, на очах всіх. Щоправда, жінки в цьому відношенні й тут, навіть за таких умов, були культурніші, більш акуратні, ніж ми, чоловіки. Разом ішло їх подалі скілька: одні тримали розгорнуте покривало, другі справляли свою нужду — і навпаки. Таке творилося у багатьох місцях, тому що в’язні були розбиті на кільканадцять груп.

Біля кожної такої групи людей стояв столик, за яким сиділа медична комісія і представники пересильного та етапного начальства. На столах лежали стовпцями формуляри в’язнів, по яких зачитували кожного на прізвище і викликали на комісію. Щоправда, перед тим, як мали в’язня оглядати лікарі, наглядачі наказували йому роздягнутися наголо, як мати на світ народила, змушували звести руки вгору, показати долоні, кілька разів присісти, а вони в той час заглядали тому в невимовне місце. Здавалося, що в саме нутро заглядають людині своїми пронизливими поглядами. Після цього в’язень підходив до лікарів, а наглядачі за той час перетрясали його одяг, промацували кожний рубчик, перевіряли взуття, зривали підошви, щоб переконатися, що там немає захованого ножа або іншої холодної зброї.

Лікарська комісія була формальна: запитували в’язня, на що скаржиться (хоч це ні на що не впливало), наказували розкрити уста, показати язик, дивилися на зуби. Інколи декому натягували двома пальцями шкірку на сідницях, а вони були в кожного такі, як два зубки часнику. Така комісія тривала не довше однієї-двох хвилин. Після чого в’язень підходив до кинутого йому під ноги, як псові, одягу й одягався, відтак заповнював четвірку свого ряду вже новоутвореної колони та з нетерпінням чекав подальшої команди. Так поступово заповнювалася четвірка за четвіркою, утворювалася колона, яка була готова до відправки. Усе подвір’я пересилки було заповнене чоловічими і жіночими колонами, з чого видно було, що підготовляють декілька етапів, які будуть направлятися у різні краї Радянського Союзу. Кожна така сформована колона була оточена солдатами, з неї вже нікого не відпускали, а також не впускали й до неї. Найменший шум, повертання та розмови в’язнів присікали конвоїри, часто покрикували: “Молчать! Не галдеть! Подтянись плотней! Чего крутишься?!..”

Зразу після комісії, як тільки я опинився в етапній колоні, прийшли мої подруги-посправниці, які ще залишалися на пересилці. Принесли з собою мішок із сухарями, декілька пачок тютюну і хотіли все те мені передати. Спочатку здавалося, що це все просто можна буде зробити, передадуть мені мішок, я візьму його, подякую їм за це і на цьому добре діло буде закінчене. А, як виявилося, це все не так просто можна зробити. Хоч лусни, проси конвоїра, а він невблаганний, тільки відмагається: “Нельзя! Запрещено законом! Не разрешаю!..”

Уже в третє місце перейшла наша колона, за кожним таким переходом — то все ближче до воріт. От! От! Вже скоро будемо під ворітьми. А дівчата просять та просять начальника конвою: “Прийміть, візьміть самі цей мішок із сухарями і передайте другові. Що, вам шкода? Майте хоч крихітку Бога в серці!..” — от просльозилися, бідненькі. Діляться думками зі мною час від часу, в момент відчайдушності заговорять до мене, що суворо заборонялось режимом.

Уже була вся надія втрачена, що вдасться передати мені мішок. Наша колона опинилась під самими ворітьми, з хвилини на хвилину мала відчинитися брама. А там — прощай, пересилка! Ходом руш до станції, зустрічай вагони. Кожний був в неймовірному напруженні. Усе те коштувало нервів і терпіння.

Але сталося те, чого й не сподівалось. У мене блискавично зародилась думка підказати дівчаткам, точніше одній із них, Стефі Лупиніс, щоб звернулася до начальника етапної колони (бо ми вже були повністю в його розпорядженні) з проханням, що я, її брат, іду в етап, а вона, моя сестра, має мішок сухарів і хоче їх мені віддати.

Стефа, не гаючи часу, побігла до начальника етапу й запросила: “Дозвольте передати братові, який вже під вахтою, мішок з сухарями”. Він виявився людиною врівноваженою, щось людського було в ньому, прохання дівчини торкнуло його душу і він дав згоду. Вийшов з вахти і дивився, якою буде зустріч і зразу прощання “сестри і брата”. Стефа з радості схопила мішок обома руками за зав’язку і миттю кинулася у колону до цієї четвірки, в якій стояв я з товаришами. Момент нашої зустрічі й прощання був вражаючий. Стефа поставила переді мною мішок, а сама з плачем кинулася у мої обійми, промовляючи крізь сльози такі слова: “Щасливої вам дороги, друже, допоможи Боже все пережити і ще нам зустрітися в житті…”

Не лише вона плакала  — плакав і я, плакали товариші по етапу, кожному чомусь у цю хвилину, а ще за таких обставин, було неймовірно боляче, печально.

Ще я не встиг сказати їй слова подяки й розради, як в ту хвилину відчинилися ворота, пролунала команда начальника конвою: “Девушка, выходи со строя, кончай прощаться!” — Почувши ці слова, Стефа ще сильніше розридалася, разом пролунали наші голоси: “Прощайте!.. Прощайте, друже Петре!.. Прощайте, подруго, Стефцю!..”

Етапники заворушилися, кожний щось підтягав на собі, то защіпав, зав’язував речовий мішок або просто якийсь клумак, хто піт витирав з чола, хто сякався, а хто щось шепотів товаришеві по строю. Таке тривало не більше хвилини, як прозвучав приказуючий крик: “Внимание, заключенные! Шаг вправо, шаг влево считается побег, конвой применяет оружие без предупреждения. Ясно?!..” — Тільки декілька голосів відозвалося, що “ясно”. Але начальник конвою такою відповіддю не задовольнився, ще сердитіше закричав декілька разів підряд: “Ясно!.. Ясно!..” — Щойно тоді почулася напівглуха відповідь колони: “Ясно!” — “Раз ясно! — сказав конвоїр, — берите вещи!” — І почав рахувати: “Выходи, первая четверка”. — І коли вона опинилася за ворітьми, щойно тоді скомандував другій: “Вторая четверка, выходи!” — І так поступово давав команду кожній четвірці зокрема. Етап непомітно переливався з пересилки назовні за ворота.

Впала команда: “Следующая четверка, подходи!” — І так підійшла черга й до моєї четвірки. Перехрестився, закинув мішок на плечі, ще раз і ще раз повернувся в бік дівчат, які стояли поодаль колони і витирали долонями заплакані очі, махали мені руками та крізь сльози промовляли щиро, від глибини душі: “Щасливої вам, друже, дороги! Щасливої!.. Хай Бог вас хоронить від усього злого”. — А я за той час перейшов по команді конвою за ворота.

 

Етап

Дехто востаннє, а дехто й ні, прощалися ми з вулицями рідного Львова, якими вели нас конвоїри, наче злочинців, постійно гукаючи на нас, як на худобу: “Подтянись! Не разговаривай! Не смотри по сторонам!” — А хто, на їхню думку, наче витикався трошечки вбік чи відставав — підводили до нього пса, який рвався до в’язня, аж пінився, зводився на задні ноги, так що здавалося ось, ось розірве на шматочки. Та “добрий” конвоїр його від цього вчинку стримував, дозволяв тільки шарпнути в’язня зубами за одежину.

Вели нас угору, по знайомій мені вулиці Городецькій. Доводилося проходити біля тієї кам’яниці, в якій жила до арешту моя подруга, Стефа Лупиніс. Вікно, яке було раніше зашальоване дошками і в ньому зберігалися деякі наші речі “першої допомоги”, було розбите, вирване, видно було, що з-поміж його футрин усе було забране, вирване.

З тротуарів та вікон будинків співчутливо поглядали на нас люди, які, чули ми душею, також бажали нам щасливо пережити неволю і повернутися на рідну землю. Вони теж здавалися нам тільки напіввільними, в їхніх очах видно було печаль, а на обличчях нервове невдоволення. Здавалося нам, що не тільки ми ув’язнені, а весь Радянський Союз — це один великий табір поневолених людей.

Привели нас на залізничну станцію, де вже нас чекав обладнаний ешелон — товарні вагони, віконця яких були перехрещені колючим дротом. А горою, над вагонами, був протягнутий електричний провід і виднілися рефлектори, якими мали освічувати вагони. Також був протягнутий телефонний дріт, який з’єднував крайні вагони, в яких розміщалися конвоїри і кухня. Навіть людина без досвіду, яку ніколи не перевозили в таких вагонах, по їх обладнанню могла здогадатися, що повезуть у них людей десь дуже далеко.

Останній вагон мав зачеплені знизу металеві граблі. Коли я поцікавився в людей, бувалих вже в етапах, що це за граблі і для чого вони служать, то мені пояснили, що ці граблі для того, щоб якщо хто-небудь проломить у вагоні підлогу, схоче лягти між рейки, щоб при від’їзді ешелону залишитися між ними, то не спасеться: ці граблі загребуть його з собою, поломлять, потрощать, живою не залишать людину. Бо в конвоїрів такий суворий закон: краще нехай згине в’язень, якщо має від них утекти.

Нашу групу в кількості 50 людей підвели до одного з середніх вагонів, двері в якому були навстіж відчинені. Тут зачитали нам передетапну “молитву”: “Внимание, заключенные! У вагонах располагайтесь на нарах по обоим сторонам. Не смейте царапать, ломать доски нар и вагона. Назначайте постоянно дежурного вагона, который должен на каждой остановке, как только дежурный подойдет к вагону, докладывать так: вагон, номер такой-то, называет его номер, в вагоне столько-то человек, называет их количество, все в порядке! Или, если есть какое-нибудь замечание, доложить, после чего назвать свою фамилию. Ясно?!” — Ми всі гуртом відгукнулися, що зрозуміли. Після цього, перераховуючи по одному, запустили нас у вагон, який був обладнаний з обох сторін двоповерховими нарами, верхні на рівні з вікном, яке знаходилося майже під стелею вагона, нижні над підлогою, на висоті приблизно півметра. Навпроти дверей прохід був вільний. А в стіні знаходився обладнаний лоток, який через отвір виставав назовні й служив за парашу. Поряд стояла невеличка кочерга, якою вигорталися рештки нечистот, які не випали при оправці.

Мені пощастило примоститися на верхніх нарах, біля вікна, що вважалося за найкраще місце в вагоні, тому що це була літня пора, місяць липень, надзвичайно гарячий, а біля вікна все ж таки було холодніше, провівав вітерець. Але і вдень, спершись на лікті, можна було милуватися нескінченними просторами, якими, здавалося, везуть нас на край світа і не буде їм краю-кінця.

На нарах ми розміщалися валетом — тобто перші лягали головами до проходу, так що одні другим простягали ноги біля голови, шиї, пазухи або плечей. Так більше вміщалося. Тіснота була надзвичайна. Як тільки хто-небудь витиснеться з свого місця і піде до параші, повернутися на попереднє місце, точніше, втиснутися — це була проблема, тому що його місце моментально щезало: трошечки розсунулись лежачі — і непомітно було, де хто лежав. У такому випадку місце своє доводилося відвойовувати, тобто силою спочатку втиснутися трішки боком, а згодом більше і більше. Усі бурчали, галасували, кричали: “Куди тиснешся, не пхай ноги в уста, до очей, що робиш?” — Але кожний прекрасно розумів, що людина там лежала і якось потрібно їй знову лягти, не буде ж стояти або висіти в повітрі — це ж не в дядька в гостях, а в етапі.

На кожній зупинці постійно підбігали конвоїри і ретельно обстукували дерев’яними молотками кожну дошку стіни вагона, щоб переконатися, що дошки цілі, ніхто їх не підпиляв, не готувалася втеча. А черговий вагону з нас, в’язнів, як тільки почнуть обстукувати вагон, доповідає: “Вагон десятий, у вагоні 50 чоловік, все в порядку, черговий Москва”. Чому саме я згадав Москву  — бо справді між нами їхав Іван, на прізвище Москва, десь із Бережанщини, маленький зростом, щуплий, рудуватий. Де він там узявся з таким прізвищем — і сам не міг добре пояснити. Ми припускали, що предки його, мабуть, були вихідці з Москви, і він сам так вважав, але душею був справжній українець.

Тож як тільки він назве своє прізвище “Москва”, будучи черговим по вагону, то завжди мали неприємність. Конвоїри, які обслуговували вагон, думали, що він глумиться з Москви і, почувши його прізвище, кричали: “Мы тебе дадим сейчас Москву, будешь знать как обижать ее!” — Але Іван виправдовувався перед ними, що він справді Москва і ми всі з вагону підтверджували криком: “Та це ж його справжнє прізвище, що він винуватий, що він справді Москва”.

Особливо дошкуляли нам нічні перевірки, які були ось які. На зупинці підбігають до вагона конвоїри і кричать: “С вещами переходи на правую сторону!” — Це означало, що зараз нас будуть рахувати. Потім вони відсунуть двері, ми всі вже повинні бути по правій стороні вагону, тобто на одній половині, з якої будемо перебігати під час рахування на другу.

Тут наставало справжнє пекло. Конвоїри, мов ті дідьки, вривались у вагон з засвіченими лампами в лівій руці, а в правій з молотками. Спочатку перевірили цю вільну половину вагону, щойно тоді приступили до рахування: ”Первый, — кричав конвоїр, ударяючи першого молотком по спині, голові, куди попав. — Второй! Третий!” — і таким чином продовжував подальше своє рахування.

Але ні разу за час мого переїзду в етапі не було такого випадку, щоб конвоєві зійшовся рахунок за першим разом. Переважно на десятому чи двадцятому в’язні він обов’язково зіб’ється з рахунку і кричить знову: “Вернись на правую сторону обратно!” — І по-новому починає рахувати, так що не завсіди було вигідно попадатися з початку, тому що інколи їм не сходиться навіть за п’ятим чи шостим разом рахунок, тому перші вже дістануть стільки молотків, скільки заверталося перерахування, в той час коли останні ще не були раховані — биті молотками. Зате перші перераховані мали ту вигоду, що діставали можливість зайняти кращі місця, аніж останні. Добре, якщо попадалися хоч трошки совісні молотільники, били обережно, не сильно молотками, а тільки так, щоб ударити. А в більшості — це були люди без совісті, їм таке порахування давало насолоду, розбивали молотками людям голови, набивали ґулі, на спинах, синяки. І таке рахування траплялося вночі інколи два-три рази, залежно як їм там здавалося, що хтось утік чи хоче втекти, чи в них узагалі виникали якісь сумніви, а може й інструкцією етапу передбачається так багато разів рахувати.

Спочатку ці молотки дуже вражали мене, а згодом звик і до них, знав, що так має бути, а не інакше.

Щодо харчування, то тут теж була своя специфіка. Вранці розносили оселедці або тюльку, а згодом, якщо встигали на цій зупинці, то добре, а якщо ні, то на наступній  — хліб, а це вже буде аж через дві-три години. Не дочекавшись хліба, більшість в’язнів, майже всі, з’їдали цю солону рибу натщесерце, а після цього одержували пайку хліба. З нетерпінням чекали баланду, яку приносили, як правило, щойно перед обідом. Не дивлячись на те, що вона в більшості була пригоріла, зготовлена на притухлій рибі, і з таких же продуктів, всі ми випивали її одним духом. З’їдена солона риба посилювала спрагу, неймовірно хотілося пити. Ця спрага — пити, не залишала нас цілий день, весь етап, бо крім цієї баланди впродовж доби нам не давали жодної іншої рідини, що було для нас вкрай недостатньо, та ще при такій погоді — липневих гарячих днях та з’їденій натщесерце солоній рибі. Майже цілий день не було іншої розмови між нами, як про воду і їжу, кожний згадував свою криницю біля хати з цілющою водою, яку міг пити уволю, досхочу і ніхто йому не забороняв цього, не відмірював. Згадувалися карпатські потічки,  кринички — воля… Згадувалося все те, що колись людина мала, і зараз у неї цього бракувало, не було, забрали... Інколи аж дивною була така розмова.

Пишу оці рядки про свій етап у липневі дні, жаліюсь на спеку, яка домучувала нас, а моя дружина (Стефанія Петраш) згадала мені про свій етап, також у 1947 році, але не влітку, а пізньої осени.

 

*Етап Стефанії Петраш

— Ми виїхали етапом зі Львова 8 листопада 1947 року, — розповідає вона. — Надворі вже у нас були приморозки, а ночі таки добре холодні. Щоправда, у вагонах під нари насипали вугілля, була обладнана пічка, щоб палити, але нею ми користувалися за п’ять тижнів у дорозі всього-на-всього тільки два чи три рази. Що з того, що було вугілля під нарами, як розпалки не було. Один раз ми зуміли розкласти вогонь, поламавши на тріски кочергу, яка стояла біля лотка параші й там уже більше не була потрібна, тому що лоток з нечистотами замерз, почали оправлятися ми, жінки, у вугілля. Пам’ятаю, був такий випадок. Зуміли зламати шматок планки з дверей, подрібнили її на тріски, але Анна Сікорська (навіть запам’ятала її прізвище), пішла брати з-під нар вугілля і замазала руки в калі (бо до того часу ще працював лоток, у вугілля було заборонено оправлятися) і розшлякувалась: “Я знаю, то ці мадярки, негідниці, напаскудили у вугілля, поносниці нещасні!”. — А їхало з нами, — розповідає дружина, — аж три мадярки, які дійшли до ручки, понос їх замучив, з лотка параші майже не сходили, то одна, то друга просиджували на ній годинами, а коли лоток замерз, ходили оправлятися у вугілля. Там і спали вони, бідолахи, бо від них смерділо, між себе ніхто не хотів їх брати. Ці три жінки вже не були схожі на жінок. Це були тільки одні скелети. Прізвище однієї пам’ятаю: Туляш. Казали, що жінка якогось колишнього мадярського великого чина, міністра чи кого там — не знаю, а друга дочка, також із якоїсь знатної родини. Третьої походження нам не було відоме.

Був навіть такий випадок з ними. Принесли нам на сніданок баланду з ячмінної січки і цукрового буряка, а зверху на зупі плавав шкварок з якоїсь дохлятини. Мадярки, користуючись нагодою, що вони біля дверей, перші кинулися до бачка, по лікті запхали в нього свої нечисті руки. А всі ми були доволі брудні, бо води ніхто нам не давав ні грама, не те щоб митися, а навіть пити, але вони були особливо брудні, всі руки їхні, аж по лікті були в людських нечистотах. Та як було нас у вагоні 43 жінки — кожна пустила їм шляк у печінки, висловила свою образу. Та голод не брат, як каже народна приказка, що там було бридитися і думати про брудні руки нещасних жінок: шлунок кричав, що хоче їсти, з’їдений натще оселедець вимагав у нас рідини і ми одна по другій, не соромлячись, випивали одержану баланду, жартували і сміялися над недавно помитими в ній мадярськими руками. Наче нічого й не було.

Згодом ми всі запоносили від замерзлого хліба. Давали нам хлібину на трьох, але вона була замерзла, тверда як камінь, розлупати її не було чим, тому доводилося по черзі кожній потрохи гризти. Аж зуби ламалися від неї, а уста опікалися холодом, та голод змушував гризти-їсти той Божий дар.

Боже! А як хотілося пити... Та води не давали ні крапелинки. Виручав нас іній, яким постійно обростали дошки вагону: хто ложкою нашкрябував його з стіни, а хто просто так лизав язиком промерзлі дошки або ламав соплі з вікон — так угамовували спрагу. Аж страшно стає ще й зараз, як згадую те все, аж не хочеться вірити, що ми все те колись переносили на власній шкурі, витримали. Та нікуди правди діти: що було, те й було.

Згадує дружина ще й таке з етапу. В Омську вирішили повести нас у лазню. Надворі був 50-градусний мороз. А я була взута на босу ногу, тільки в мештики на низьких обцасах. У лазню запускали зараз тільки по 50 жінок. А туди привели нас, здається, 350 жінок. Це була партія з декількох вагонів, отже, хто попав у першу п’ятдесятку — зайшов у лазню перший, а хто в останню — останній. Я попала в першу,  виграла те, що зразу пішла купатися, але зате мусила вже надворі чекати на такому сильному морозі, поки перекупалися наступні шість п’ятдесяток. За той час минуло, мабуть, добрих дві або й більше години. Я думала, що вже віддам Богу душу, замерзну або відморожу ноги. Та Бог милував мене від одного нещастя і другого. Правда, дехто з наших поморозили собі ноги, обличчя, ноги та руки. Це було очевидне знущання етапного начальства над немічними нами. Все робилося тільки навмисно, на шкоду, на знищення нас. Старші жінки, які їхали з нами в етапі, жаліли нас, плакали, бідкалися над нами, молоденькими дівчатками, говорили часто: “Позамерзаєте, дітоньки. Боже, Боже, яке страхіття випало на вашу молоденьку доленьку, як мусите, бідненькі, мучитися, страждати. Бо ми вже хоч старші, трохи пожили, то й не страшно нам уже помирати. А ви ще не жили, щойно розцвіли, рости би вам, розвиватися, а мороз не дає”.

Знадвору завели нас знову у вагони, де температура мало відрізнялася від тієї, що була надворі. Та все ж таки тут було затишніше. Двері зачинили, дехто мав якісь лашки, укутався ними, трохи надихали.

З Омська перебрав нас інший конвой, сибіряки, який був менш жорстокий, як львівський, не так часто нас рахував і легше бив молотками по спинах…

 

*Федір Федоляк

Повертаюсь знову до свого етапу, який також купали, але не в Омську, а в Челябінську. Як вивели нас із вагонів, то ми не впізнали один другого. За ці два з половиною тижні подорожі в вагонах кожний заріс, почорнів, став страшним до невпізнання. А найбільше змінився, здалося мені, Федір Федоляк, який на пересилці був зі мною в одній камері, а в етапі їхав в іншому вагоні. Він мав дуже чорний заріст, який за той такий короткий час виріс у нього на яких 2—3 сантиметри довжиною, що придало йому старості на добрих років десять або й більше.

Цей Федір — оригінальна людина. З ним було про що говорити, багато дечого було в нього й повчитися, дізнатися цікавого. Він бувалий учасник УПА, в боях був поранений, після чого залишилася у нього крива нога (не пам’ятаю вже, права чи ліва), не згиналася в коліні.

Він розповідав нам дуже цікаву історію: як в одному бою заскочив до палаючої хати, де плакала маленька дитина. Казав він, усе горіло в хаті, навіть суфіт (стеля), ліжка, меблі  — що тільки в ній було дерев’яне. А посередині хати стояла дерев’яна колиска, якої полум’я не торкалося, хоч навкруги неї і під нею все палало. В колисці маленьке дитятко махало рученятами і ноженятами та плакало, бідне немовля. Навіть солома виставала з колиски, звисав якийсь лах. Здавалося, що тільки їм було й горіти, та чогось не горіли. Це явище, — казав він, — так сильно вразило мене, що я аж оторопів, постояв хвилину над дитятком і закричав уголос: «Боже! Ти показав мені чудо!.. Я вірю тепер у Тебе, в Твою велику ласку і силу…» І вхопив дитинку з колиски на руки, виніс у сад і поклав її в таке місце, де вогонь уже не загрожував їй. У ту мить над немовлятком я собі сказав, що не буду більше стріляти ні в кого. Який би то бій не був — від моєї руки вже ніхто не загине. І з того часу, — казав Федір, — я вже не міг більше стріляти, навіть удаватися до зброї в найкритичніший час для своєї необхідної оборони, що й попримітили мої друзі. Згодом був поранений ворожою кулею, направили мене в терен лікуватися, де й був заарештований.

Правда, я трохи відхилився від теми, але коли згадав це прізвище — Федоляк, то мусив оцей випадок, який з ним стався, описати, щоб не забути. Він так щиро, від душі, розказував його нам, наче сповідався, що й вимушує мене не промовчати про цей випадок-чудо, один маленький, який переродив людину в добрий бік.

 

*Челябінськ. Нескінченна дорога

У Челябінську провели нам всім повну санобробку, поголили бороди, під пахом та інші місця, як передбачено санінструкцією. Лазня тут була надзвичайно велика, зразу за один раз купалося людей, мабуть, три — чотири сотні, а може й більше. Тут кожний уже напився води досхочу, не зважав на те, яка вона, питна чи технічна  — добре, що було її уволю.

Користаючи з нагоди, що нас у лазні було більше, кожний старався віднайти тут свого земляка, знайомого, або що-небудь дізнатися про нього. Ділилися враженнями з прожитих днів етапу. У розмовах відчувалося, що кожний скучає за Україною так, як скучає маленька дитина за рідною матір’ю, коли її замінить мачуха. Щоправда, духом тут ніхто не занепадав, один другого потішав словами, що й тюрма не вічна, ще настане воля, такий час, що повернемося на Україну.

Думка про втечу, мабуть, нікого не покидала, бо тільки й розмови було між хлопцями, що з вагонів майже неможливо втекти, а з таборів — буде видно. Я цю справу трактую сам по собі. З першого дня мого ув’язнення, завсіди така думка мучила мене — як би втекти, вирватися на волю, хоч на годину, на хвилинку... Більшість із нас мовила так: “Якби вирвався на волю ще разок  — уже більше сюди не попадався би живим, краще зробити собі смерть, а живим не здався б їм ніколи”. Бо ніхто не міг забути прожитих днів під слідством...

Лазня, в якій ми купалися, була спеціального призначення — обслуговувала етапи. Обслуга, яка тут була — також були добрі специ: нишпорили між нами за кращими лахами, бо в той час майже вся Росія була напівгола, не мала доброго одягу. За кілька ложок махорки чи декілька цигарок, видурювали у нас дорогоцінний одяг. Або просто так викрадали під видом “пропав у прожарці” — що зробиш, шукай вітра в полі.

На одяг чи взуття мало хто звертав увагу. Особливо запеклі курці — вони готові були залишитися голими, все віддати з себе, лише б ще хоч раз уволю накуритися за проміняне. Але тут неможливо було так накуритися самому, тому що як з’явиться в кого в устах тліюча цигарка  — його зразу оточували курці й благали: “Дай разок затягнутися! Чуєш? Чуєш? Мені!.. Ще мені!..” — І неможливо було не дати. Що поробиш, такий тут існує закон, що одну цигарку курить щонайменше десять курців, а приблизно така ж кількість або й більше просять курців не пускати дим на вітер, а кричать: “Дмухни мені в уста, чуєш?.. Мені!... Ще мені!..” Зараз здається, що то був жарт, а все ж таки то була суща правда...

Тут помінялись конвоїри: львівські здали нас сибірським. Знову зачитували по формурярах, кожного викликали по прізвищу. Щойно тоді, як упевнився конвой у наявності такого-то в’язня, побачив його на власні очі  — щойно тоді розписувався за його охорону.

Після лазні позаводили нас знов у вагони вже нові господарі-конвоїри. Того дня ми не рушили з місця, бо проводили капітальну перевірку кожного вагона зокрема.

Після півночі, над ранком, поїзд рушив у дальшу дорогу. Знову загойдалися вагони, знову застукотіли колеса до рейок. Ми з кожною хвилиною, годиною, з кожним прожитим днем віддалялись від рідних просторів.

Щоправда, сибірські конвоїри менше рахували, як попередні, не так часто заглядали у вагони, не так часто нас перераховували. Вони, очевидно, вважали, що ми вже в чужині, далеко від України, то не наважимося утікати, що справді мало своє значення, вони в тому мали переконливу практику. Хлопці перестали говорити про втечу, кожний тільки поцокував, вимовляючи такі слова: “Ох і завезли нас вороги прокляті на край світа,  далеченько від рідної хати!..”

Простори Росії здавалися нескінченними. Їдеш, бувало добу-дві, а то й три підряд, безперервно бачиш тільки степ, степ і степ. Або навпаки: тільки ліс, ліс і ліс. Село від села або залізнична зупинка від зупинки лежать на віддалі 50, інколи 100 або й більше кілометрів. Не так як у нас, на Україні: село біля села, а зупинка від зупинки на віддалі якихось 10—15 чи 20 кілометрів.

І села на нашій Україні значно відрізняються від тих сіл, що ми бачили в Росії. Українські всі села світлі, кожна хатина акуратненька, привітна, побілена, обведена огорожею, садок вишневий чи взагалі садок біля хати, посаджені квіти.

А села в Росії сірі, похмурі, садків немає біля хат, також не видно тину. Нудна Росія: їдеш нею і душа безперервно нидіє, плаче за рідними просторами. І тільки час від часу чуєш, як кожний зітхає, промовляючи такі слова: “Господи, чи доведеться нам ще побачити свої сторони?”

Дорога здавалася нескінченою. Як застрягнуть на якій-небудь залізничній зупинці, то маринують нас на ній годинами, а то й цілу добу, дві не рушають з місця. Нестерпна спека домучувала нас до краю. Здавалося, що задихнешся в цих душних вагонах. Просили Бога, щоб скоріше настав вечір, нічна прохолода, яка трошечки полегшувала дихання, оживали люди з надією, що завтрашній день буде легший, спаде спека або похмариться надворі, не будуть затримувати наш ешелон на зупинках, тому що в русі хоч трошки та вривався вітерець у вагони.

Боже! Що не переговорили ми в дорозі. Кожний розповідав про себе, своє життя на волі, прожиті дні в тюрмі, а особливо під час слідства. В багатьох із нас ще були сліди побоїв, один другому показували басмаки (синяки) на тілі або переломи, розповідали, за яких обставин їх “заслужили”.

 

*Спогад дружини

Пишу ці рядки, а дружина розповіла мені декілька своїх тюремних епізодів. Щоб не забути їх, зразу описую.

— Як у 1946-му році я сиділа в Галицькій тюрмі, — розповідає дружина, — камера, в якій я знаходилася з дівчатами, була напівтемна, тому що вікно виходило в коридор, крізь нього видно було сходи, які вели на другий поверх, де знаходилися кабінети слідчих. Ми були б і не зауважили людину, яка рачкувала вниз по сходах. Але її дикий рев, який був не схожий на людський, вискіт змусив нас насторожитися, піднятися до вікна і глянути, хто там кричить. Ми побачили, як по сходах сповзав опухлий як колода від побоїв знайомий нам хлопець, Федорняк, з села Крилоса Галицького району. Йому в той час було не більше як 22—23 роки.

Після того ми довго не могли заспокоїтися, По-звірячому закатований юнак не виходив нам з думки, його страшний знівечений вид і крик гострим ножем різав серце і душу, бо чогось подібного ми, кожна присутня у камері, могли чекати в будь-яку хвилину. Через два дні на прогулянці ми дізналися від інших дівчат, що він помер. Розповідали ще й таке, що в день його смерті у віконце його камери билась пташка. То вони вже знали, що там хтось умре, але хто — не знали. Аж тепер дізналися, що то Федорняк. Кожна з нас, почувши таку сумну звістку про його смерть, у душі молилися за загиблу його душу, просила у Всевишнього для нього Царства небесного.

Знову другий епізод розповіла дружина, як вона в 1947 році сиділа в Станіславській тюрмі з Вірою Філяк, яка родом з села Дичок Рогатинського району. Вона стала жертвою підступної “бочки”. Як перевозили її у Станіславську тюрму, то в Крилівському лісі, біля Галича, її відбили від більшовиків нібито свої і вона їм виказала всю щиру правду, після чого було заарештовано майже 180 людей. Мама писала їй у записці, яку випорола вона з рубця одягу: “Що ти, дочко, наробила? Чому продала так багато людей? Тебе проклянуть вони”. А вона, бідна, невинною була, стала жертвою підступної зради, і про це написала мамі в записці, яку запхала в підошву мешта, який передавала, щоб дома відремонтували. Але в камері, розповідає дружина, сиділа з нами дівчина з Косівщини, яка називала себе Надією Пасічняк. Ми вірили їй, як і всім іншим дівчатам. Вона бачила, як Віра ховала записку у мешт. Але її кожного дня викликали на слідство, а ми не здогадувалися, чому так часто її викликають, бо і нас після неї, час від часу, також викликали. Так було і в той день. Спочатку викликали її, після цього мене, а згодом і Віру. Вона зустрілася у коридорі зі мною вже тоді, як вели мене зі слідства, а її переводили в іншу камеру, і крикнула: “Стефцю! Мене продала Надя Пасічняк. Мені показали мешти і записку. Бережіться її, вона стукачка”.

Ех, думаю собі, зараз ми в камері зіграємо тобі в темну! Але коли я повернулася у камеру, Пасічняк уже не було. Сказали дівчата, що її перевели в іншу камеру. Мене доля звела з нею ще раз у 1949 році в Магадані на пересилці. Але це вже не була Надя Пасічняк, а Параска Сенюк, бо це були її справжні ім’я та прізвище. Очевидно, вона жила в тюрмі під вигаданим прізвищем. Тепер пригадую собі, що були такі випадки, коли передавали передачі, то вона завсіди діставала в той день, що діставали в’язні на букву “С”, а не в той день, що на букву “П”. І як вона мене побачила на пересилці — а зустрілися ми випадково  — вона відчиняла двері, і як тільки побачила мене, то зразу втекла. Після звільнення я ще раз зустріла її в Магадані та й кажу: “Ну що, Параско, хоч і стукала ти на нас, а все одно не помилували тебе, сидиш зі своєю поганою душею, так як і ми”. Але вона знову втекла від мене. Її брудна совість от так буде тримати у страху все життя, кожної хвилини буде боятися своєї тіні, зустрічі з колишніми в’язнями, всіма чесними людьми.

Пізніше я дізналася, що з Вірою Філяк трапилося горе. Оцей несвідомий всип (видача, зрада) багатьох людей, гриз її сумління, і вона вирішила покінчити із собою. Скористалась з нагоди, що її вели коридором, у якому було відкрите незаґратоване, вікно. Попросилася у чергового, щоб пустив її в туалет. Він пустив, не пішовши за нею, вирішив почекати її в коридорі. Але вона обминула туалетні двері і раптово вистрибнула у відчинене вікно і так з другого поверху полетіла стрімголов униз. Упала на бетонну бруківку, розбилася, знепритомніла. Отямилася щойно вже в тюремній лікарні, коли з її тіла, ніг, рук та обличчя витягали скалки скла. Бо вона як скочила у відчинене вікно, то зачепила шибку, яка з тріском летіла разом з нею. Довгенько довелося їй пролежати в лікарні. Та згодом очунялася: слава Богу, в неї не було переломів, перевели її знову в камеру загального режиму.

 

*Місяць спогадів про Україну

Знову повертаюся з розповіддю у свій вагон, продовжую етапну подорож.

Місяць довелося паритись у вагоні. За той час усі ми зріднилися, стали наче одна сім’я. Знали вже себе по прізвищах, було взаємне співчуття. Між нами були й раніше засуджені на розстріл, що сиділи в камері смертників і чекали виконання вироку. Залишилися живі тільки тому, що кара смерті була замінена тюремним покаранням на двадцять п’ять років.

Пам’ятаю, їхав з нами такий чоловік, віком під п’ятдесят — п’ятдесят п’ять років, а може й більше, Ковальчук чи Ковалевич — уже добре не пам’ятаю його прізвища. Знаю, що зі Львівщини, з села Ременова. Пережив розстріл. У нього волосся на голові було майже все сиве. Розповідав нам, що посивів у камері-одиночці, коли сидів під розстрілом. Після суду майже не спав, а якщо і засинав, то при найменшому шелесті прокидався, нервово прислухався, чи не відчиняють двері та чи не скажуть “выходи!” — що означало йти на розстріл.

— Надії залишитися живим майже не було, — розповідав він. — Тому що хто вже одержав розстріл, означало — прощай життя, мало кому замінювали 15-ма роками каторги. Я скористався з цього, що кара смерті була скасована до того, як мали мене розстріляти. Тому дивом залишився живим: смерть була замінена 25-ма роками виправних трудових таборів.

І правда, як придивитися до нього, то зразу можна було визначити, що він ще щось більше пережив, ніж ми, тобто, смертоньку... Взагалі всі ті, що були засуджені до розстрілу і залишилися живі, значно відрізнялися від всіх інших в’язнів. Вони були більш нервові, а деякі особливо нервові. Навіть погляд, здавалося нам, у них був інший, не схожий на наш. Зате від усіх нас до них було більше пошани, ніж до інших. В дечому інколи, хоч вони були й неправі, ми їм поступалися. Це так було спочатку, бо згодом ця грань між нами стерлася, усі ми були роздратовані, неспокійні, люті... Перебування в тюрмі й таборах потроху накладало на людину свій відбиток, знак якогось отупіння, так що по погляду людини зразу можна було встановити, чи давно вона вже сидить.

З нами їхав у вагоні Матус зі Львівщини, про якого я вже згадував, що він сидів ще в 1944 році. Привезли його з Воркутинських таборів у Львівську тюрму на переслідство. Він дуже відрізнявся від усіх тих, що просиділи в тюрмі щойно по декілька місяців,  півроку чи рік. На нас ще були відбитки волі, не тільки в одязі, але й у самій манері поведінки, чого в нього вже зовсім не було. Одягу з волі на ньому вже давно не стало жодного. Він був у драних ватяних штанях, тілогрійці, мав черевики й шапку-ушанку особливого покрою, вже зафасовані (одержані) ним у таборах. Поведінка його нам на той час здавалася дивацькою. Він міг їсти недоїдені кимось із нас головки оселедця, за кимось долизати миску, розмовляв мало, уникав погляду людей, постійно просив закурити або хоч докурити, спав де попало, був невибагливий, чомусь противитися, на щось обурюватися, хоча би на владу, яка його посадила – цього в нього вже майже не було. Здавався жалюгідною людиною, яка так скоро дала себе понівечити тюрмі й таборам.

Я часто, дивлячись на нього, сам себе запитував тривожно: “Невже ж і я за декілька років перебування у таборі теж стану таким байдужим до всього?” Я в той час, як і той, хто там не бував, не міг збагнути, що це за така машина — Сталінські тюрма, етапи, табори, що зводять людину нанівець. Людиною, яка пережила цей страх, побої, холод, голод, знущання, та дивом залишилася жива, господарям після цього дуже легко помикати, створивши трошечки ліпші умови життя: вона стає тоді смирненька, життя здається їй раєм, а господарі такі милі та добрі.

В основному в нашому вагоні їхали колишні вояки УПА, члени ОУН, працівники теренових сіток, боївкарі, тобто учасники українських визвольних змагань. Тут можна було почути історію України від давнини до останніх днів. Усі з любов’ю розповідали про наш народ, його історичні подвиги в минулому, сучасному, думки про майбутнє. А найбільше було розповідей про облави, засідки, “червону мітлу”, оборону та відступ повстанців у Карпати, у дрімучі ліси, про перехід за кордон...

Поїзд невблаганно швидко мчав у далеку незнану чужину, а спогадами ми жили на рідній землі. Згадували 1937-й, 1938-й, 1939-й роки, як знущався польський уряд над українцями. В села для пацифікації населення направлялися частини польського війська, яке безпощадно знущалося над нашим народом. Зустрінуть у селі кого-небудь у вишитій сорочці, з пов’язаною стрічкою, а ще не дай Боже з синьо-жовтою, — зривали йому її з шиї, а тіло шматували нагайками, його самого примушували цю стрічку потоптати в болото, та запитували селян: “Powiedz, czyja to ziemia?!” — Не дай Боже він відповідав “моя” або “мого брата, чи батька”, — то кидали його на землю і безпощадно били нагайками, топтали ногами і як звірі кричали до нього: “Muw (кажи), ze to ziemia Polska!” Щойно почувши від нього ці слова, що були їм по душі, замордованого покидали і шукали нової жертви.

Декого приводили в Просвіту, змушували скидати з стін портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького й інших. По скинутих портретах примушували топтатися ногами, виконувати їхню волю. Що не робила в той час карна експедиція з нашим народом! Мордуванням їхнім не було краю-кінця. Час був подібний до татарського лихоліття. Народ, в основному молодь, рятувався втечею в ліси, яри, непролазні хащі, болота.

Дуже багато розповідали в’язні про польсько-німецьку війну 1939 року, про прихід Радянської влади під виглядом “визволення”. Це правда: ще перед війною ми читали в пресі, бо свідомі люди пояснювали народові, що то за Радянський Союз, про терор, голод, колективізацію і т. п. І я розповів хлопцям, як спочатку на прихід більшовиків дивився мій батько. Він не хотів цьому вірити, завсіди казав нам так: “Діточки! То неправда, що там така біда. Я там був у Першу світову війну, бачив на власні очі, які там родючі землі, що аж стогнуть від хліба. Тота земля молоком і медом текуча. То пани і попи брешуть, що там так бідують”.

Але не довго довелося батькові говорити нам такі слова. Почалися арешти, вислання цілих родин до Сибіру, терор проти населення. У магазинах стало порожньо, а якщо щось і було, то в обмеженій кількості. Прибулі “визволителі” зі Сходу виявилися страшними людьми, кожний показав себе тільки з поганого боку. Почалося переслідування релігії. Батько посумнішав, очі його посоловіли, обличчя поблідло, осунувся, став маломовний. Лише час від часу тяжко зітхаючи мовив напівпошепки всім нам: “Діточки! Правду писали нам у книжках, а також правду казали про це пани і попи, правду говорив народ про них. То не ті москалі, яких я знав, — це великі вороги нашого народу. Не волю, не визволення принесли вони нам, а справжнє знищення українського народу, поневолення, з яким усі ми, весь український народ, мусимо боротися”.

Як думав колись мій батько про Радянську владу, так думав про неї і я, так думало багато людей Західної України. Але дуже скоро змінив свою думку про неї мій батько, а з ним і я, так і все населення нашої Західної України. Народ чекав визволителя, а на власні очі в дуже скорому часі побачив і на власній шкурі відчув усім своїм єством, що то прийшли загарбники і терористи, тому й почав організуватися, революціонізуватися, готуватися до спротиву.

Настав 1941 рік, 22 червня. Вибухнула німецько-радянська війна. Кожний з нетерпінням чекав тієї хвилини, щоб якнайскоріше втекли від нас більшовики, як говорив народ, чума, червона зараза — як не називали їх тоді... Хоч я був тоді малим хлопцем, ішов мені 15-й рік, але добре пам’ятаю, як радянські війська втікали з наших Карпат, зі сторони сіл Липи — Лужок, втікали стрімголов. Багато нас, дітвори й дорослих, зібралося біля церкви й на цвинтарі, звідки до дороги буде не більше як 150—200 метрів. Це була ніч, пітьма, але ми і в ній добре бачили, як москалі давали драпака з наших Карпат.

Між нами був літній чоловік, Вітвицький Йосиф, який ще в Першу світову війну був у Росії і так полюбив був її, що навіть дружину привіз собі з тих країв. Але скільки вона не жила в нас на Україні, все одно не вивчила української мови, “какала” і “чтокала”, чим люди постійно докоряли йому, так що ця московщина сиділа йому в печінках. І хоч, так би мовити, прийшли “брати” його дружини, а він більше не витримував їх усім своїм єством, так настогидли, що він усіх нас пристрасно питав: “Люди добрі, чи то правда, що москалі втікають?!” — А ми всі разом йому відповідали: хто “нанашку”, хто “пане Вітвицький, правда, втікають, вони вже більше ніколи до нас не повернуться”. Ми тому так говорили, бо цього бажали наші серця.

Нанашко — пан Вітвицький, переконавшись, що ми говоримо правду, що й чув і бачив власними очима, не витримав і зі схвильованої радості підбіг до дверей церкви, яка була поруч із цвинтарем, припав до землі, навхрест розвівши руки, ревно, напівпошепки молився: “Боже! Дякую Тобі, що допоміг мені дожити до цієї хвилини, що мої очі бачать, як та нечисть утікає з рідної землі...” Ми теж усі гуртом плакали на колінах під церквою і також молилися, дякували Всевишньому за Його ласку, що москалі втікають з України. В той час так щиро, як і той нанашко, як і ми, молилася вся наша Україна. Кожному хотілося волі, правди, свого рідного, того, що дороге нашому серцю, миле душі.

Всі говорили про зміни. Кожний вірив у краще майбутнє, піддався велінню своїх мрій і бажанням, очікував з нетерпінням, з дня на день, зміни на краще.

Настали радісні дні: Радянської влади вже не було на Західній Україні, впала. 30 червня 1941 року у Львові відбулося проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Скрізь народ у центрах своїх сіл і міст насипав могили. Організувався український державний уряд, на всіх установах майоріли синьо-жовті прапори з Володимирівським тризубом. Навкруги лунали українські народні й національні пісні, всі раділи, що настав кінець московському ігу.

Та на Україну насувалися полчища нових “визволителів” — німців. Почалися арешти, нове нищення України. Її кращих людей кидали в концентраційні табори смерті, розстрілювали. Політичні діячі мусили переходити в глибоке організоване підпілля.

На Волині народилося УПА, були організовані старшинські школи, виникали все нові сотні повстанців, теренові боївки, зростала кількість членів юнацтва, ОУН, жіночі та чоловічі сітки, санітарні частини, вишколили пропагандистів. Народ узяв у руки зброю, готовий був відстояти свою незалежність, вмерти за волю. В народі згадувалися легенди про зачаровані полки, яким довелося спати у скелях до слушного часу. І кожний зараз вважав, що цей час настав, тепер легендарні полки прокидаються з довголітнього сну, готові до бою. В цій боротьбі брали участь не тільки юнаки, старі діди й баби,  а навіть малі діти.

Розповідав нам неповнолітній хлопчина, який їхав з нами у вагоні, про свою діяльність у підпіллі. Жив він у прикордонній смузі. Дорослому зв’язковому майже неможливо було пройти через цю смугу, бо був би негайно затриманий прикордонниками, а він проходив і проносив естафети від одних провідників до других і навпаки. Ось у який спосіб він виконував цей свій священний обов’язок — зв’язкового.

У нього була собака, вівчарка, дуже прив’язана до нього, виконувала всі його розпорядження. Коли треба було лягати — негайно притулялася до землі, а як треба було ховатися, по команді “залізай у смерічки, ні звуку”,  — негайно залізала. Він багато дечого навчив її. Вона допомагала йому переносити штафети. Прив’яже їй під хвіст записку, а сам іде голіруч, з прутиком у руці чи батіжком, наче йде шукати загублене ягня або втрачену корову чи теля, а прикордонники знали його як пастуха, бо бачили, як неподалік їхньої смуги пас отару овець. Хоч часто затримували його, обшукають і пустять, бо він завжди скаже їм причину таку, в яку повірять. А згодом він між ними вважався вже як свій. Інколи з села принесе їм яблук або ще чогось такого, чого їм хочеться, так що полюбили вони цього хлопчика. А він усе носив і носив естафети до означених місць.

Однак спіткала і його невдача. Собака зупинилась оправлятися біля прикордонника, що й дало можливість йому помітити у неї під хвостом записку. Хлопчину, прізвище якого було Драганчук, негайно заарештували, собаку зловили, радіючи, що вона “призналася”. Гірка доля була цієї дитини, яка опинилася в руках розлючених прикордонників...

Знову інший розповідав про такий випадок, як мандрував по зв’язках із станиці в станицю. Привела його на зв’язок молоденька дівчина, а звідтіль, вже на наступній, мали вести інші. Та ці “інші” на той час були заклопотані важкою фізичною працею: терміново копали в підземеллі бункер, були дуже змучені, та й і віком уже немолоді. Складалося безвихідне становище: залишалося ночувати в цьому селі або на ризик Господній пуститися самому в дорогу по маловідомому терену, і дуже небезпечному. Не знаючи стежок, можна було натрапити на засідку з москалями. Повстанець забідкався: залишатися ночувати не було як, терміново треба було прибути йому  на означене місце. Але в ту мить виручила його старенька сімдесятилітня жінка — бабуся,  обіцялася провести до необхідної йому станиці. Повстанець зрадів, як рівно ж і бабуся, що  випала їй така честь провести повстанця невідомими стежками.

— Ну то що ж, ходімо, бабусю, — сказав повстанець.

— Зараз, синочку, — відповіла вона. — Але я ще мушу взяти з собою револьвер, бо терен небезпечний, можуть нам по дорозі зустрітися більшовики, то доведеться відстрілюватися, — і потягнулася рукою в дупласту грушу, яка росла в саду між деревами, і витягнула звідтіля, на диво повстанцеві, револьвер, зарядила його, тримаючи в руці в бойовому положенні, промовила: — А тепер, синочку, можемо йти. Як доведеться, то будемо і бій приймати, відстрілюватися є чим, а чого доброго і дострілитися. Живими не здамося москалям проклятим.

Повстанець, побачивши таке, з радості та здивувався аж охнув, промовляючи:

— Аж тепер ми завоюємо волю! Україна обов’язково буде вільною, якщо от такі старенькі наші матері та бабусі взяли зброю в руки, щоб відстояти її незалежність, вона обов’язково буде!

На кожному кроці, в найменшому куточку рідної землі відчувалася симпатія народу до національно-визвольної боротьби. Ніхто не шкодував своїх сил, життя своє готовий був віддати в будь-яку хвилину, без найменших вагань за святу справу. Отак поступово всі наші села, особливо в гірських місцевостях, перетворилися у військові фортеці-табори.

Настав 1944-й рік. Поступово, а в деяких місцях і панічно, німецька армія відступала на захід. Фронт зближався до Карпат. Кожний готував собі якусь схованку, яка служила б у необхідну хвилину сховищем для нього або ще когось. Копали сховища для підпільної літератури, старовинних видань, для всього того, що могло здатися невгодним для більшовиків. Готувалися бункери для зберігання харчів, одягу, для всього того, що в майбутньому могло пригодиться для підпілля. Кожна дитина була поінформована, що не сміє невідомій людині, яка з’явиться в селі, ні про що говорити, нікому нікого не показувати, де хто живе, всім відповідати “не знаю” або зовсім мовчати, втікати від нього.

А як батьки та матері мусили мужньо переносити, бачивши навіть смерть своїх дітей. Були випадки, що під час бою гине повстанець чи боївкар, або тереновий провідник. Його привозять у село з виколотими очима і зганяють людей, щоби впізнали, хто цей убитий. Або ще й не таке собі дозволяли. Привезуть у село побитих хлопців і дівчат, голих поскладають у сидячих позах, поприпирають до стіни сільради чи клубу, позакручують їхні мертві руки на шиї одні другим і насміхаються з них, що вони любляться. Або ще й по-іншому, лежачих... Що не робили з мертвими! Перехожим з серця капала кров... А що вже творилося в серцях батьків, які проходили біля такої мертвої, ворогами опльованої, рідної дитини? Не сміли й сльози пустити, щоб ворог не здогадався, чия це дитина. Щойно зійшовши подалі від ворожих очей, давали волю серцю і сльозам. Ночами викрадали мертві тіла своїх дітей, друзів, знайомих і незнайомих, хоронили їх, по можливості, з пошаною й почестями.

По селах і лісах, скрізь не вщухали облави, які сіяли страх у народі, терор, жертви, горе.  Знаю навіть такий випадок. Люди копали в полі картоплю, була їх ціла сім’я: баба, дідусь, мама, батько, кілька сусідів, їхні маленькі діточки. Раптом у лісі зчинилася стрілянина, прибігли більшовики-облавники до людей і скричали: “Где бандеровцы скрываются?! Говорите!..” — На що люди відповіли, що не знають. — “Ах, не знаете! Не хотите говорить!” — І на очах батьків розстріляли їхніх маленьких дітей. Ця трагедія сталася під Суходільським лісом, у Рожнятівському районі на Івано-Франківщині, восени 1945-го року.

Ось за яких обставин жив у той час наш народ, наші діди, батьки і діти. Содом і Гоморра була на рідній Україні. У тюрмах стогнав скатований народ, кращий цвіт України. А недобитих, засуджених на великі строки ув’язнення везли в товарних вагонах на Далекий Схід, у холодний Сибір на важкі роботи, які повинні вони були там виконувати в нелюдських умовах.

Поїзд мчав нас у далеку невідому чужину, але думками ми ще жили на Україні, не розлучалися зі своїми рідними, друзями, з підпіллям, з тим, що було найдорожче нашому серцю.

 

*Абагур. Зустріч батька з сином

За місяць часу, який пробули в дорозі, ми ослабли, постаріли. Завезли нас у Західний Сибір — місто Абагур Кемеровської області, де був пересильний пункт. Над вечір вивели з вагонів. Кожний був зарослий, чорний як земля, не до впізнання. Але раді були, що вже приїхали в кінцевий пункт, не будемо більше мучитись у вагонах. Хоча знали, що й тут не каша з медом, та все ж таки що бараки — то не вагони.

Тут, на пересилці, зустріли багато людей різних національностей. Правда, нас, українців, було найбільше. Були тут учасники визвольних змагань з Прибалтійських країн — естонці, латиші, литовці. Були й білоруси, росіяни, євреї, чечени, інгуші, узбеки, татари й інші. Будь-якої нації людину можна було тут зустріти, одне слово — інтернаціонал.

Абагурська пересилка дечим відрізнялася від Львівської. Тут більше було жульні, вбивців, рецидивістів. Торги, обмін, крадіжка лахів — усе роїлося. Чого тут не було! Пекло та й годі! Одні другим розбивали голови, різались. Правий був тут той, хто був сильніший.

Довго нас тут не тримали. Дали можливість переночувати, поснідати — і забігали шнирі зі списками, зачитували, хто має готуватися в етап, на відправку до табору. З нами попадали й такі, що мали вже відсиджених десять років і більше відбутого терміну ув’язнення. Нам ті люди здавалися дивними, пропащими, дикими. З їхніх уст не сходив мат... І то такий страшний, що на перших порах мені здавалося, що комусь із них от-от приходить кінець. Уявіть собі, чую вперше, як людина людині каже: “Я тебя сейчас живьем схаваю, скотина! Падло! Сука! Убью! Сотру! Зарежу! Педераст ты! Чумазник!” — і тими подібними словами обливає один другого. Нескінченно вичитують одні другим “смертні” вироки. Я в тому скоро розібрався, коли побачив, що вони можуть один другому так казати і тут же сідати їсти з тим, кого щойно так обливав брудом. Для багатьох такі обзивання як “скотина”, “падло”, “схаваю”, “сотру” і т. п. були словами ласкавими.

Перед ворітьми, нас етапників, вишикували в четвірки і наказали сісти, зводитися тільки на виклик, виходити з речами за ворота, де чекав нас конвой, який прибув із табору, в який ми направлялися.

Ворота відчинились. За ними заворушились конвоїри з собаками. Біля столика, на якому лежали наші формуляри, стояв начальник етапу, капітан, і начальство пересилки, яке здавало нас. Бо тут був заведений такий порядок: одні здавали — інші приймали.

Почалася перекличка по формулярах. Декілька в’язнів уже опинилося за ворітьми, чекають збоку. Їм наказували роздягтися, шмонали, трясли кожний лашок, промацували кожний рубчик.

На моїх очах стався був такий випадок. Зачитали по формуляру прізвище одного старого в’язня, скомандували: “Выходи за браму!” — Що він і зробив. А там, за ворітьми, був начальником конвою капітан — його син. Узявши в руки формуляр і завмер: глядь — на формулярі прізвище його батька... Стаття політична, строку 25, 5 і 5... Оторопів, звів очі і побачив свого батька, який прямував до воріт. Капітан закричав: “Папа, это ты?!”  — І в цю хвилину батько, побачивши свого сина, закричав і собі: “Сынок!!!” — І тут сталася трагедія на очах усіх: капітан розщібнув кобуру, витяг із неї револьвер і підніс до скроні. Пролунав постріл, капітан упав, розкинувши руки, зі скроні бризнула кров. Батько, побачивши таку картину, закричав несамовитим голосом: “Сын мой! Любимый сын! Сынок!” — Знепритомнів, упав на землю. Моментально до старого підскочило декілька солдатів, затягнули його назад у зону, а інші підхопили капітана. Ворота зачинились. Непритомного старого понесли в санчастину, а між нами вчинився гомін: усі ми були під впливом щойно побаченої трагедії. Усім стало після цього випадку якось ніяково на душі. Багато людей витирали сльози, не могли прийти до тями, кожний був блідий.

Перерва тривала не довше 15 хвилин. Знову брама відчинилась, зачитували прізвища по формулярах, виходили в’язні за ворота, шмонали їх, сварили і так формувалася етапна колона. За кожним прочитаним формуляром збільшувалась і збільшувалась. Попереднього капітана вже видно не було, його місце зайняв новий, наче нічого і не сталось.

 

*Піший етап на Тозу

Усе тут здавалося нам дивним, диким. Коли закінчились читання формулярів і шмон, нас декілька разів перерахували по четвірках (бо чомусь за першим разом ніколи їм не сходилось). Приступили до “молитви”: “Внимание, заключенные! В колонне не разговаривать, не расходиться по сторонам, шаг вправо — шаг влево считается побег, конвой применяет оружие без предупреждения! Ясно?” — Ми всі неохоче відповіли, що ясно, і думали, що нас зараз поведуть до машин і повезуть. А виявилося все по-іншому. Сказали, що до місця проживання будемо йти пішки. А як задалеко, цього нам не сказали. Щодругий конвоїр тримав на прив’язі собаку, а бука в руці мав кожний, що і здивувало нас, для чого знадобилися їм у дорогу палиці.

Впала команда: “Взять вещи! Шагом марш!”. Колона рушила, за нею здійнялась курява, бо надворі була спекота  — кінець липня. Скоро довелося нам з’ясувати, для чого знадобилися конвоїрам палиці, коли почули писклявий крик конвоїра-татарчука: “Эх, ты, скотина! Чего отстаешь?!” — Підбіг до колони і вперіщив палицею по спині двох в’язнів, що відставали. Ті аж завили. Так само чинили й бокові конвоїри: хрестили палицями куди попало в’язнів справа та зліва. Тут уже ніхто не сумнівався, для чого служать їм ті палиці.

Ми знемагали, йдучи нетрями Чорної Шофії. Спотикалися, падали, піднімали одні других, просили невблаганного конвою перепочити. Але він не звертав на наші прохання найменшої уваги. Щойно зупинив колону тоді, як хтось зомлів чи заливала кого-небудь кров. Та ще на додачу до того всього всіх мучив понос. Але щоб зупинити колону і справити нужду кожного зокрема — про це не могло бути й мови. Кожний робив це на ходу, підтриманий іншими.

На перевалах, де попадався струмочок, напивалися води досхочу, хоч вона шкодила нашим зболілим животам, посилювала дизентерію.

Першого дня добрались до якогось присілка, здається, Тоза. Пам’ятаю, що ночували в конюшні, з якої виведені були коні, і ми зайняли їхнє місце. Попадали як сніпки на якусь долівку, спали мертвим сном.

Над ранок, як тільки зазоріло на Божому світі, всіх нас зігнали до подальшого походу. Снідати майже ніхто вже не снідав, тому що на пересилці зафасований сухий пайок, виданий на два дні, кожний з’їв ще першого дня, не дійшовши до Тоза, на першій зупинці на відпочинок. Правда, були й такі, що ще зберегли шматочок хліба, не з’ївши його на першому чи другому перевалі, але таких між нами було раховані одиниці. І коли вони їли той хліб, свою законну пайку, на очах усіх, то всі ми, які вже давно нічого не мали, дивились на них із заздрістю і сердито, бо цим вони дратували наші порожні, голодні шлунки, посилювали наш голод. Тому в’язні недолюблювали тих, що зуміли дотримувати зафасований пайок до призначеного часу, тобто якщо видавали йому сухий пайок (хліб і рибу) на два дні, то він ділив його на два дні, якщо на більше — ділив на більше. Хоч такого, що так робив, часто зустрічала прикра невдача. Той, хто давно вже з’їв свою пайку, запримітивши в іншого в’язня не з’їдену пайку, старався при першій можливості його покарати: вкрасти і з’їсти її. Такий вчинок вважався страшним злочином, бо за крадіжку кровної пайки могли і вбити, повинні були вбити, бо так голосив неписаний арештантський закон. А все ж таки багато голодних з цього раділи, примовляючи: “Навчили його, не буде більше лишати пайку і нас своїм хлібом дражнити. Нехай їсть, як і всі ми, а не на дні ділить”. Здебільшого крали хліб кримінальні злочинці, а не наші політичні в’язні.

Мало того, що конвой знущався над нами  — ще доводилося від кримінальних злочинців терпіти. Вони вже були звичні до такої обстановки, бо не першої були судимості, в декого з них це була третя, четверта або і -енна судимість, про що й самі вони казали: “Это у меня уже третья, четвертая или шестая ходка. Не такие этапы видали, как эти, здесь еще малина”. А для нас це був перший етап, він ставав непосильним. Ми чогось подібного ще не бачили, тому на кожному кроці зазнавали невдач. Як конвоїри часто називали “изменниками родины”, “бандеровцами”, так і жуліки нас  називали, що по душі було конвоїрам.

 

*Табір у Шодрово

На другий день, під вечір, пригнали нас у невеличке село Шодрово, яке розляглося по гористій місцевості, оточене лісом, а десь унизу, на його протилежнім боці, виднілася ріка Мрась, доволі водна і бурхлива, ширина її сягала 50 метрів, а в деяких місцях і більше. У підніжжі села протікав струмочок, біля якого був розташований табір. Здалеку виднілись його сторожеві вежі й електричні прожектори.

Табір. Мій перший табір. Що чекає у ньому мене? Всіх нас? Сотня різних думок запрацювала в розболілій голові, одна тяжча другої. Усі вони були тривожні, сумні, малонадійні.

Надворі вже темніло. Прожектори освітили запретку, на небо насувалися чорні хмари, десь далеко на окраїнах Горної Шорії гриміли громи, блискавки час від часу освічували небо. Конвой підганяв етапників, наче ту худобу, буками і буками. Усі ми вибилися з останніх сил, і хоч розуміли, що добре було б якнайскоріше дістатися до табору, поки ще на всю силу не розгулялася буря, а дощ усе посилювався. Нас примусили бігти. Ми падали з ніг, зводилися і знову бігли. Ледь живі добрались до табірних воріт.

Сюди нас привели конвоїри таки цього ж табору. Але закон є законом, на слова ніхто нікому не вірить. Передавали по формулярах, у присутності начальника табору, оперуповноваженого, начальника КВЧ (культурно-воспитательная часть), начальника режиму й іншої табірної манажерії.

Чомусь зі всіх тих начальників добре запам’ятався мені вигляд мого першого начальника табору: дебелий, середнього зросту, завжди надутий, як той індик, червоний, як та блощиця, що нап’ється уволю людської крові. Які-то вірні мусять бути ці начальники, — думав я, — коли їм довіряють такий контингент людей, як ми — “зрадників батьківщини”... Чомусь у той час мені здавалося, що вони, всі ті начальники, так міцно люблять Радянську владу, як і ненавидять нас  — ні на крихту менше чи більше. Ми є їхнім мірилом ненависті, а також і вірності їхній Московщині.

Чергові наглядачі обшукали кожного зокрема, найменший рубчик обмацували, наказували розщібувати блюзку, заглядали в пазуху, лапали руками поза плечима, дивилися на руки. Щойно після цього запустили нас у табір. Він був дуже маленький, розрахований на 300—400 людей. Територія була огороджена високим парканом із плениць, верхом якої ішов колючий дріт у три нитки, за парканом заборонена зона шириною 4—5 метрів, другий паркан, але вже низький. Тут було всього два бараки, один більший, другий менший. Кухні як такої не було, тільки при вході в табір стояли два котли місткістю 200—250 літрів, над ними чотири стовпички, вкопані в землю, покрівля плоска з толі. Лазні тут теж не було. Вбиральнею правила глибока яма в куті зони, закидана впоперек шматками дощок, але якось так, що як ішов хтось туди, то мусив бути дуже обережним, щоб не встати в нечистоти, бо все тут трималося “на соплях”.

Хоч табір був маленький, та злодіїв тут не бракувало. Як тільки етапники зайшли в зону, вони перші оточили їх своєю “ласкою”, кожного взяли під свою “опіку”. І то так нахабно, не боячись табірного начальства! Одних іще шмонали чергові наглядачі за зоною, як других, тих, що вже зайшли всередину, ще раз “перевіряла” шантрапа. Як тільки хтось пробував кричати чи обурюватись, то вони тикали йому два пальці межи очі, промовляючи: “Сука!.. Черт рогатый! Здесь ты от нас никуда не денешься! Если будешь упираться, глаза выцарапаем, схаваем живьем!” — А захисту в нас не було ні від кого. У таборі, куди нас привезли, сиділи самі кримінальники, для яких табірне життя було, як вони самі часто казали, “родной дом, здесь я хозяин, что хочу то и делаю”. Нам табір був справжнім пеклом, а ті кримінальні злочинці  — його чортами. Одне слово, пекло на землі.

Нас розташували в першому бараці, в якому було три яруси нар. Але нам жоден з них не дістався. Усіх розмістили під нарами. На ліктях позаповзали ми туди, бо тут було так низько, що й не було як хоч трошки голову підвести. Кожний був вимучений цілоденним етапним переходом, хоч і мокрий був, але радий, що дали хоч такий притулок для відпочинку.

На середніх нарах розстелилися законники — “еліта табору” — найстарші вуркагани-чистогани. У них були навіть подушки під головами, а лігва їхні — це застелені різними куртками, костюмами, всякою всячиною різного ґатунку, якої вони награбували в політичних в’язнів. Уся ця верхівка керівних злодіїв грала в карти, а їхні шестьорки готували їм вечерю, щось смажили в мисках та котелках. Пахощі витали по всьому бараку і дражнили наші голодні шлунки, не давали заснути, бо ми як ще доба тому з’їли в дорозі за раз свій дводенний етапний пайок — і з того часу нічого більше не мали в устах, за винятком водички. А в “чистоганів” було парене і смажене, тому що всі жири, м’ясо, цукор, які за нормою належали в’язням, що не вкрало табірне начальство, докрали ці “чистогани”. А нещасним “мужикам”, як вони їх називали, залишилась тільки чиста шмонка (щі без жирів і м'яса), справжня баланда.

Їм справді можна було б позаздрити, спостерігаючи їхній побут з позиції “піднар’я”. Вони були виряджені в найкращий одяг, тому що який тільки хто мав у таборі і їм сподобався  — негайно забирали його і на зміну інколи давали якусь ганчірку, а то й цього ні. Одягалися на свій манір: сорочки на випуск, штани в розкльошку. Господи, на кого вони були схожі! Тіло їхнє все було списане цитатами: “Люблю до гроба”, “Прощай, молодость”, “Машенька миленькая” і т. д., та різні наколоті малюнки, починаючи від Леніна і кінчаючи чортом рогатим. Більшість із них мали наколотих посеред грудей орлів, а під ними напис: “Не забуду мать родную”. А на руках багато з них мали наколоте серце, прошите стрілою, або зі встромленим ножем, що означало “Нет в любви счастья”. Були такі, що мали наколотого на грудях Гітлера, дівчинку, янгола — що тільки не було наколото на їхніх грудях і по всьому тілі! Навіть таке: мишка втікала в дірку заднього проходу. Або над бровами — “Раб КПСС”. Були в декого й гарні наколки, а більшість із них — одна гидота. Правда, всі ці наколки мали своє злодійське призначення, і хто що-будь не мав право колоти, а мусив те, що відповідало його “професії”. От, наприклад, кишеньковий злодій мав наколотого на руці між вказівним і грубим пальцями жука, що повз у напрямку ходу руки, що означає — повзе в кишеню.

Ця “знать” постійно розважалась, граючи в карти. Робили один другому масажі, кололи наколки, реготали як коні, в той час коли в нас був би і крові не дорізався, не то щоб побачив на обличчі в когось усмішку. Співали та курникали різних блатних пісень. Вся та їхня поведінка неймовірно дратувала нас, та нічого не могли ми їм вдіяти. Ми були без табірного стажу, боялися своєї тіні, а вони в ньому почували себе як удома.

Між нами під нарами лежав мадярський адвокат — пан Берці. На ньому була прекрасна шуба, яку не встигли з нього в етапі відняти. Уркагани запримітили її і один з них заграв на неї. Тобто умовно ця шуба була закладена ним у банк. Програв її іншому уркаганові, після чого послав свою шестьорку принести йому цю шубу. Шестьорка  підійшов до Берці, зловив його за ноги, які трохи видні були з-під нар, і скомандував: “Выползай, падло, сюда!” — Противитись не було права, пан адвокат виповз, одягнутий у шубі, яку не скидав із себе, бо холод і протяг під нарами дошкуляли людині. — “Сбрасывай шубу, падло!” — закричав шестьорка, а пан адвокат тільки замахав руками і невинною ломаною російською мовою почав виправдовуватися, що не може скинути її з себе, бо під нарами холодно, він мерзне і шуба його, то хто має якесь право до неї.

Ех, як почув шестьорка таку відповідь, кинувся з кулаками на пана адвоката, почав м’яти йому боки, викрикуючи такі слова гніву: “Эх, падло! Да ты проиграл шубу в карты и еще споришь, не хочешь отдать!” — Ще щось на своє виправдання хотів сказати адвокат, та шуба моментально була стягнута з нього ще двома іншими шестьорками, які прийшли своєму “корешкові” на поміч. За впертість шестьорки м’яли тому адвокатові боки аж до того часу, поки не скомандували старші уркагани, коли вже шуба була розстелена між ними: “Оставьте падло. Пусть лезет под нары! Будет знать на другой раз, что это значит нам противиться...”

Фізично і морально побитий пан Берці заповз знову під нари і гірко заплакав. Образа душила йому горло, він довго не міг промовити ні слова...

На цьому пригоди першої ночі в таборі ще не закінчились. Як тільки перевтомлені етапом люди почали дрімати, під нари заповзла ця дрібніша шкода, менші, малоправні злодії, які також хотіли хоч трохи поживитися чим-небудь у новоприбулих. Здається, ще й тепер чую (хоч минуло з того часу 32 роки), той пискіт, крик людей, коли під нари залізла шкода. Прикладали людям до горла ножі, тягли у них з-під голови мішки, якісь лашки, хапали все, що тільки попадалось їм під руки. Зчинився такий крик, що аж чергові зайшли в барак утихомирювали в’язнів, наказували спати! Декілька разів уночі зчинявся такий крик, бо наступ жульні на новоприбулих часто повторювався. Нагляд знову забігав в барак, бив людей дринами, з якими не розлучався впродовж своєї робочої зміни, наказував залазити під нари. А жуліки в них були шановані, жоден не дістав дрином. Та й навіщо, як то їхні брати по крові: крадуть і їм будуть сплавляти це вкрадене запівдарма  — за пачку чаю чи махорки.

Вранці, як тільки стало світати, вчорашні ще етапники, сьогоднішні вже табірники, виповзали один за другим з-під нар, напівсонні, з замученим видом і мішками під очима. Кожному хотілося хоч трошки розім’ятись, випростати затерплі руки, ноги, спину. Підйому ще не було. Злочинний світ спав милим тихим сном, наче малі невинні діти, розкинувшись на застелених, щойно у нас пограбованих лахах. Тому-то наш такий ранній гамір був їм не до вподоби. Старший з уркаганів, з перекривленою мордою, зашипів наче змія, процідивши крізь заскалені зуби: “Падлы! Суки! Чумазники! Черти рогатые! А ну под нары, марш спать!” — А кому хотілося знову залазити під ту брудну, мокру нару, та що було робити  — не послухавши розпорядження такої “великої людини”, можна було попасти в неласку, дістати по ребрах або спині. Ну, та й законне право було на боці кримінальників: ще підйому не було, ми не мали права вставати, хоч-не-хоч, а лежи до означеної години.

Позалазили ми знову під нари, але вже очей більше ніхто не склепив. Що кого спіткало вночі, розійшлося під нарами напівшепотом різними чутками. Майже нікого не було між нами такого, щоб щось та не вкрали йому вночі. А як не вкрали, то хоч підрізали речовий мішок. Злодійська пацифікація торкнулась кожного. У мене, наприклад, вкрали шапку-бурку.

Були випадки, що пороззували декого, залишили босими. На щастя, моя обувка вціліла на ногах, мабуть тільки тому, що була вже драна, незавидна. Бо хто тільки був у щось краще взутий, обов’язково на ранок залишився зовсім босий. Якщо когось не зуміли “пролетаризувати” в тюрмі, на пересильному пункті чи в етапі, то тут за одну ніч, до ранку, “пролетаризували”. Люди позбувалися одягу, бо з деякими раніше часто траплялося, що віддали здоров’я, а дехто й душу за свій одяг.

Над ранком черговий ударив у рейку, пролунав дзенькіт шини по всьому таборі, що означало “підйом” — мусили вставати, заборонено довше спати. Всевидяще око наглядача шастало по кожному куточку, навіть під нари, чи, мов, хтось із зеків не захотів поніжитись, ще трохи поспати, і якщо натрапляло на такого, то черговий підбігав до нього і без слів попередження хрестив його палицею. Такий підйом стосувався тільки нас, політичних, і тої меншої шпани, бо “знать” табору, верхівка, ще спала тихим і милим сном: по всьому видно було, що вони тут привілейовані люди... Шановані навіть адміністрацією. І цей самий наглядач, що так без серця лупашив нас буком, зі “знаттю” розмовляв на ти: “Васьок, Кольок, Злодійок” і т. п. Ох, уже й були колеґи!...

Я вийшов з бараку, щоб ознайомитися з зоною. Підійшов до потічка, який протікав табором, поруч з парканом, умився холодною водичкою. Ходячи по зоні, в думці молився, просив ласки у Всевишнього, щоб допоміг нам усі ці труднощі побороти, пережити. З табору видно було прилісок Нижнього Шодрова, якого хатки були розкидані по схилах і чимось нагадували мені карпатське село. Біля хаток виднілись огороди, зеленіло картопляне бадилля та всяка всячина. Присілок також уже не спав, де-не-де видно було перехожих. “Боже! І тут живуть люди в хатах, — подумав я. — А в нашому таборі, так недалеко від цих людей — інше життя, Содом і Гоморра”.

Тут я вперше між злодіями побачив нашу людину, зі Львівщини, з кримінальною статтею, зі строком невеликим, шість чи сім років табірного режиму. Але їй тут було не з медом: злодії східних мастей не святкували злодіїв з Галичини, вона була обірвана, худа-худюща, морально вбита. І коли ця людина побачила нас, своїх земляків, яких до цього часу не зустрічала, то дуже цьому зраділа, каже нам: “Ох як добре, що вас тут, хлопці, багато! Вбудетесь, звикнете до обставин і будете тлумити ту східну злодійню. Та то худоба — не люди”. І не залишав нас, ходив за нами крок-у-крок, хотів виговоритися. Видно було по ньому, що заскучав за рідним словом, знайомими. Він і потішив нас: “Ви тут, хлопці, довго не будете, хай тиждень, два тижні — то гора, відправлять вас углиб тайги на заготівлю лісу, там буде вам трохи краще, як тут, бо, як бачите самі, тут і ніби то табір, і ніби пересилка — ні те, ні се, а там вже буде постійне місце».

 

*Пайка

Хтось скомандував: “Получайте хлебушка, баланда готовая”. — І справді, звідкись із-за зони бригадири зі своїми помічниками-шестьорками вносили пайки хліба, але не на підносі, а в якихось плащ-палатках, коцах, а по боках ішли охоронці з дринами, вже від вахти, з чого видно було, що тут відкрито хліб не можна було нести, бо накинуться на нього, розкрадуть.

Заворушились і наші новоприбульці. Більш енергійні, ще не доходяги, взялися за керівництво нами: роздобули списки в нарядчика, хто до якої бригади закріплений, де дістати хліб, з ким має іти на сніданок. Почалося групування по бригадах, усі трималися свого бригадира, як бджоли матки у вулику. По хліб пускали за зону тільки по два чоловіка з кожної бригади, не більше. Але як ми дізналися, що хліб можуть закрасти, то всі гуртом під вахтою чекали свого бригадира з хлібом як самого Бога — кормителя нашого, бо кожному страх як хотілося їсти. Іншої розмови й не було між нами, як за пайку хліба. Кожний хотів дістати тільки “горбушку” — шкоринку або хоч довісочок шкоринки, ніхто не хотів м’якушки. Хоч були такі “вчені”, які доводили, що серединка хліба цінніша, вона має більше білків та інших якостей, чого вже в “горбушці” немає. Однак і ті “вчені” простягали руку за “горбушкою”, бо чомусь кожному здавалося, що вона ситніша, довше можна її їсти, жувати.

І коли настала така довгожданна хвилина, коли принесли хліб, по списку зачитували кожного і бригадир особисто йому вручав хліб, то кожний кривився, як йому не давав “горбушки”, навіть коли беззубому 70-літньому дідові подали м’якушку, то він обурився, запротестував: “Я хочу тільки горбушку”. — А йому всі хором відповідали: “Та ви, діду, без зубів, чим будете гризти?” — То він відповів: “Не журіться, якось згризу, щоб тільки була горбушка”. — В ці хвилини людина більше ні про що не думає, як тільки про той шматочок хліба насущного. Це була велика і важлива подія в житті в’язня  — одержати “горбушку”, та ще з довіском хліба — це прямо щастя. Як світились у кожного очі з радості, одержавши “горбушку”, а серединку — з люті. Ніхто не зводив очей із рук бригадира, кожному здавалося, що він неправильно ділить той хліб, що в нього є любимчики і гірші. А спробуй кожному вгодити, задовільнити його бажання, як на цілий піднос пайок є тільки дві-три “горбушки”.

Кожний, хто одержав пайку, клав її на шматину і щипав по кусочку, і то дуже маленькому, щоб якнайдовше розтягнути собі цю приємну хвилину. А дрібушки збирав пучками і кидав у рот, ще навіть язиком облизував шматину, бо здавалось йому, що дуже маленькі крихітки хліба позалазили в ній між нитки, треба якось їм і тут не дати пропасти.

Щоправда, були й такі, що не мозолили собі душу з пайкою: вхопить її в обидві руки і так з кулаків їсть, аж поки порожні долоні не залишаться. Тримати пайку до баланди — про це не могло бути й мови. Треба було якнайшвидше з нею впоратися, бо поміж народ швендялись до того голодні люди, що не зважаючи ні на що, навіть на те, що могли вбити, як тільки міг вирвати в когось пайку хліба — виривав і нею давився. Були навіть такі випадки. Вирве в когось пайку хліба і на ходу їсть, утікає і їсть, і хоч доженуть його, повалять на землю, почнуть по ньому топтатися ногами  — всеодно він хліба не відпускає з рук, давиться ним і кричить-реве від побоїв.

До кухаря, який розливав баланду під шатром, майже неможливо було добратися. Натовп людей тиснувся на нього, декілька бригад зразу, кожна хотіла якнайшвидше поснідати, а кухар тільки відмахувався черпаком, та час від часу як потягне ним кого-небудь із доходяг по хребті — аж ляскіт піде по зоні. А жучки, його підхлібники, ще й примовляють: “Вот так ему надо! Лупи еще раз суку!” Боже, що тут не кричалось, що не говорилось... Натовп був голодний, розлючений, у кожного очі були страшні, здавалось, один другого був би готовий з’їсти, тільки команда щоб була така. І хоч намагалися навести тут порядок наглядачі й комендант зони, бригадири — усі були безсилі. Безладдя тривало. Маса ревіла: “Хотим жрать! Сейчас наша бригада! Нет, наша! Вы, сволочи, подождите!” — І котрий бригадир був авторитетніший, мав сильніших хлопців, то та бригада снідала скоріше!

Хоч, правда, як надійшли з котьолками шестьорки табірної “знаті” — авторитетних урків, маса затихла, розступилася на боки, давала їм прохід до кухаря, бо тут панував такий закон, що їм ніхто не смів у нічому перечити. А то були б голову знесли тому, хто був би їм противився.

Кухар (звався “Коля”), побачивши їх ще здалека, зразу злагіднів, простягнув руки по їхні котьолки, довго колотив черпаком у котлі, аж поки не набирав самої гущі, виливав і так повторяв багато разів, аж поки весь їхній посуд не був повний. Ще на додачу сказав їм ласкаве слово: “Если будет мало дяде Льоне,  придите по добавку. Я буду для вас еще держать”. — Шестьорки висунулися з натовпу, не подякували “дяде Коле” за таку “послугу” — вони вважали, що так у них має бути, бо тут їхнє було право… Навіть самі наглядачі мовчали, коли їм наливали баланду. Ох і заздрили в цю хвилину всі голодні тим ситим “дядям Льоням” та їхнім шестьоркам! Кожний голодний хотів був би бути в цю хвилину ними, цими “законниками”, цього жадав кожного голодного шлунок, а не розум.

Щойно як вони пішли, почалися ті самі крики, дядю Колю наче хто підмінив: знову став сердитий, махав як і раніше черпаком управо-вліво. Хтось кричав йому: “Что, падло, делаешь, саму жижу налил мне! Дай добавку!” — “Добавки хочешь? — кричав дядя Коля. — Давай котелок сюда, я тебе добавлю, сволочь!” — що означало, що він може вилити баланду в котел, а шальку кине поза натовп, не дасть йому й того, що дав раніше.

Знову в товпі вчинився новий шум. Хтось пхався, когось били, тягли за одяг, копали, кричали: “Бейте сукиного сына! Он закосил баланду”, — що означало примудрився незаконно дістати другий раз черпак супу. От тут-то й мораль читали цій “падлюці”: “Мы подыхаем с голоду, а ты нашу кровную пайку жрешь! Убить бы тебя, сука, за это!” — і хто чим тільки міг дотягнутися до нього, кулаком чи ногою, то посилав йому стусани в спину.

Коли вже витягли з натовпу напівживого того, що “закосив” баланду, — як я глянув на нього, то аж мороз пішов по спині. Та то був живий труп, справжній фітіль, доходяга нещасний, дистрофік, у якого, мабуть, уже й розум не працював так як треба. Йому можна було простити той злочин, який він скоїв на очах усіх, не зауважити.

Мою душу сильно вразила ця людська несправедливість: коли брали шестьорки повні котелки густої баланди цим паразитам-уркаганам, яких морди були аж надто жирні, то це було з нормальне явище, вони не брали “нашу кровну пайку”, всі мовчали, ще й їм підтакували і не пхались, а казали: “Беріть, бо вам положено!” А той доходяга, що з голоду вже вмирав, підлягав карі, осуду!

Баланду брали в що хто мав: у мисочку або консервну баночку, хто у військовий котелок, а хто і в леда що, аж моторошно було на нього дивитися, але тут це все вважалось нормальним явищем, гігієни ніхто не дотримувався, бо тут був голод — то псу брат.

Натовп біля кухні малів, майже всі бригади поснідали, як комендант закликав, щоб підходили до котла ті, що вчора прибули. Заворушилися й наші бригади, ставали в ряд один за другим.  Одна тільки була в нас біда, що майже ніхто з нас не мав посуду. А як і мав хто, то цього було недостатньо. Тому стояли один другому над душею, підганяли: “Їж швидше! Даси мені! Мені! Мені…”

Ще добра половина з наших не поснідала, як пішов шепіт між нами: “Не стане всім баланди, в котлі вже на дні”. — То була страшна вістка для тих, що ще не їли, зчинилася паніка. Та дядя Коля не розгубився: вхопив порожнє відро в руки, пірнув ним у другий котел, де була кип’ячена вода, зачерпнув її і вилив до супу. Так учинив іще раз, а тоді вхопив черпака і довго розмішував ним все те, що (лишилося).

(На цьому рукопис уривається – сторінка 100. ─ Ред.).

   

Опубліковано:

Три повстання Січків. У 2 т. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; Художник-оформлювач  О.Агеєв. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 3 – 80.

 

Рекомендувати цей матеріал