Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ

19.07.2005 | Овсієнко В.В. | Василь Овсієнко. Світло людей. Спогади про василя Стуса.

Василь ОВСІЄНКО 

СВІТЛО ЛЮДЕЙ

Спогади про Василя Стуса

 

МОРДОВІЯ

6 лютого 1976 року. Мордовія, селище Озерне, колонія суворого режиму ЖХ-385/17-А. Мороз по обіді 46 градусів. Розвод на роботу. Стоїмо п'ятірками перед ворітьми робочої зони. Підленько усміхаючись, підходить лейтенант Улеватий:

– Гражданин осужденный, шапку надо завязывать под подбородком или сверху, а не сзади. Пройдемте со мной.

Але веде не до штабу, а до "каптьорки".

– Собирайте вещи.

– Усі? Куди мене везуть? – тривога, що завжди дрімає у підсвідомості в'язня, гостро прострілює у свідомість.

Усупереч звичному, Улеватий відповідає, що мене повезуть до лікарні. Цього я давно домагався, але вже втратив надію. Ведуть із речами на вахту. Але там виявилося, що воронка і конвою ще нема, треба чекати в якомусь закамарку. За дверима, у цьому ж коридорі, – кімната побачень. Туди проводять якусь старшу жінку кавказького типу і тоненьку, аж світиться, дівчину. Десь через хвилину з-за дверей озвався Паруйр Айрікян. Каже, що його теж вихопили з шеренги і оце привели на побачення з мамою та сестрою Люсін. Просуває мені крізь щілину якісь лакітки (то була жувальна ґумка, якої я доти не бачив) і шепоче:

– Це вони ховають вас від Василя Стуса: його сьогодні привезли до нашої зони.

Від Василя Стуса? Отже, його після операції повернули не на "трійку" в Барашево, звідки взяли минулої осени, а в нашу 17-А. Ми знали, що в нього вночі з 1 на 2 серпня 1975 року стався прорив (прободіння) виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Розповідали, що Стус уночі хотів вийти з бараку, але впав непритомний. Чорновіл і ще хтось поклали його на простирадла і понесли на вахту, вимагали лікаря, а з вежі охорона гукає: «Стой, стрелять буду!» Начальство перш за все викликало не лікаря, а конвой, щоб відпровадити Стуса до лікарні, яка в межах цієї зони за кількадесят метрів, але за парканом. Санітари-в'язні несли Стуса на ношах у супроводі автоматників та собак. Але до ранку там до нього ніхто не підходив. Скоро Стуса повернули назад до зони, а потім забрали на етап. Розказували, що до нього застосували новий спосіб обшуку: здавай увечері перед від'їздом усі свої речі та одяг на обшук, бери підмінне, а завтра уберешся в своє. Переодягнувшись, Стус вийшов у двір поговорити з В'ячеславом Чорноволом.

– Чекай, а ти перевірив, що тобі видали?

Промацали бушлат і виявили підслушку розміром у п'ятак із двома дротиками. Розбили, щоб її не можна було знайти за сигналами, і сховали. Завтра Стуса взяли на етап, а Чорновіл затіяв торги з адміністрацією:

– Якщо надасте побачення, якого незаконно мене позбавили, то поверну вашу іграшку.

– Хорошо, доложу, – сказав незонівський лейтенант.

Через якийсь час повертається:

– Можешь оставить себе. Мы и тебе, если надо будет, поставим штук десять.

І ставили згодом. У Якутії, на засланні, де від нього так відлякували людей, що й говорити не було до кого.

Отож, як ми чули, етапували тоді Стуса до Центральної лікарні МВС СРСР імені Івана Гаази, що в Ленінґраді (в'язні називають її просто "Ґази"), а після операції "з вищих оперативних міркувань" було вирішено не утримувати його разом з Чорноволом та Василем Лісовим у зоні 3/5 біля лікарні в Барашево, а завезти в цю глухомань, в Озерне (мордовською Умор), де під той час було всього чоловік 70 в'язнів, серед яких із українських дисидентів був лише я. Шкода, що мене оце звідси вивозять...

Зі Стусом ми на волі не зустрічалися, але вже бачилися звіддалека в 19-й зоні, де я був до 30 жовтня 1975 року. Тільки Стус мене навряд чи запам'ятав. Декілька разів привозили його до нас у карцер (він був один на три зони). По четвергах водили карцерників через усю зону до лазні. Тоді й виходили чатувати, хто міг, – ану ж удасться хоч словом перекинутися, а то й передати чогось їстівного. Якось наймолодший із політв'язнів, 19-літній Любомир Старосольський, прикурив цигарку та й рушив назустріч Василеві, простягаючи її. Наглядач вихопив цигарку і затоптав. Про це Василь згодом згадував. Далебі, я зі своєю натурою на такі вчинки не надавався. Стояв собі серед людей та подивляв його високу, аж величаву статуру. Уже я знав від Зоряна Попадюка декілька його віршів, винесених у пам'яті з того карцеру. На волі теж читав декілька віршів, знав, що є в нього велике есе про Павла Тичину "Феномен доби", читав його відкритого листа на захист творчої молоді Дніпропетровська, чув про виступ 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" на захист заарештованих 25 серпня 21 шістдесятника... Одне слово, для мене, вчорашнього студента, початкуючого вчителя, Василь Стус був одним із майже небожителів рівня Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Кандиби... Я мав доступ до українського Самвидаву і тим задовольнявся, не прагнучи особистих знайомств із його авторами, бо це неминуче привело б до виключення з університету, як це сталося на моїх очах із моїми колеґами Миколою Рачуком, Надійкою Кир'ян, Миколою Воробйовим, Славком Чернилевським... Наледве втрималася Галя Паламарчук.

Розгром шістдесятників 12 січня 1972 року я, тоді студент п'ятого курсу української філології Київського університету, переживав як особисту трагедію. Цей розгром кожного поставив на своє місце: кого за колючий дріт, кого в забуття, а хто з кличем "Слава КПРС!" героїчно побіг у кущі, ще інших – через ламання хребтів до лукавого каяття, а потім і до Шевченківських премій за "сучі", табірною мовою кажучи, віршики... Василь Стус дістав нестандартні 5 років табірного суворого режиму та 3 роки заслання – нормою тоді було 7 плюс 5. (За які «злочини» – зараз кожному вільно прочитати протест у порядку нагляду Прокурора УРСР М.О.Потебенька на вирок у справі В.Стуса, опублікований у газеті «Літературна Україна» 28 квітня 1990 року).

Ще в 19-й зоні я зауважив якось, що литовці з особливою пошаною говорили про нашого Стуса. Мені пояснили, чому. Виявляється, коли помер у Барашево литовський партизан Клеманскіс, 25-літник, то на вечірній перевірці Василь запропонував ушанувати його пам'ять хвилиною мовчання. Це, звісно, було розцінено як "порушення режиму утримання", ледве не як орґанізацію мітинґу – і пішов Василь на півроку в ПКТ ("приміщення камерного типу" – це один із шедеврів ідеологів "розвинутого соціалізму": у них не було концтаборів, а "колонії", "учрєждєнія", не було наглядачів, а "ґражданє контрольори", не було політв'язнів, а "особливо небезпечні державні злочинці"...)

Про все це мені передумалося чекаючи воронка. Отже, ховають мене від "розтлінного впливу" Стуса... Чекаю годин із чотири, дослухаюся в тім закамарку до всіх звуків – узаперті майже нічого не бачиш, то основним джерелом інформації про довколишній світ стає слух. Чую голос начальника відділку капітана Олександра Зіненка. Відчиняються двері:

– Нет транспорта и конвоя. Идите в зону.

Радо підхоплюю свій наплечник, але телефонний дзвінок – і Зіненко мене зупиняє. Через півгодини таки везуть мене воронком до станції Шале, там саджають, як великого пана, на дрезину і десь опівночі допроваджують у лікарню в селище Барашево, що є одним із відділків колонії ЖХ-385/3. Якийсь супровідник, мабуть, кагебіст, усе питав у дорозі, чи не холодно мені, як себе почуваю. Дивно. Але дивуватися довелося недовго: на вахті я підглянув у супровідний документ: "Направляется осужденный Овсиенко В.В. в хирургическое отделение..." і виправлено: "Псих". Похололо всередині.

– Так куди тебе направили, з якою хворобою?

– Мабуть, у хірургічний відділ, бо хвороба, як казав циган, найгірша: і сам не заглянеш, і іншому не покажеш – геморой.

– Ну, гаразд, у хірургічному немає місць. Уже настала субота, лікарів нема, то йди в терапевтичний, а в понеділок розберуться.

...Розібралися зі мною аж у вівторок, а до тих пір та й після того я вже всяке передумав. То ж був у час розквіту радянської каральної психіятрії. Місяця з півтора після арешту (5 березня 1973) я намагався не давати слідству ніяких показів, лише дещо пояснював. Тоді слідчий КДБ Київської області Микола Павлович Цімох сказав мені сакраментальні, виважені слова: "Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіятричну експертизу". Через декілька днів зацитував дещо з моїх записників. То були, здебільшого, заготовки до всіляких літературних задумів – кому не хотілося в юності побавитися словом? Але найнебезпечнішими стали записи осени 1972 року. Після січневих подій, після арешту найдорожчих мені людей, зокрема, Василя Лісового, після утрати надії вступити до аспірантури, після власних сердечних утрат я підупав було духом і записав, що не варто жити на цім світі. І став уявляти, як би це могло бути. Почуття і думка переростали в слово – і я побачив, що з того вибруньковується літературний твір. Адже так воно, мабуть, і пишеться. Та для слідства це останнє стало підставою, щоб мене шантажувати: мовляв, це маячня божевільного. А я вже знав, що за відмову давати покази запроторили до психіятрички Бориса Ковгара, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, знав, чому написав ганебну "покаянну" Микола Холодний... Переді мною виростала біла стіна страху: потрапити до психіятрички у свої 24 роки, де з тебе зроблять людиноподібну тварину, здавалося страшнішим смерти. І я почав поступатися. Сказав, від кого одержував і кому давав читати самвидав. Нікого через мене не ув'язнили, але дехто з моїх друзів постраждав. Коли я згодом думав, за що на мою долю випало так багато лихоліття, то доходив до думки: за цей гріх. Люди, начебто, мені простили, але визначити міру гріха і покути може тільки Сам Господь: може, мені ще належиться за той гріх мільйон років чистилища?

Тоді я ціною гріха – зізнання і лукавого визнання вини – викараскався з біди і вже ожив душею, потрапивши в сприятливе середовище політв'язнів, де я був не один такий. Але ось у лютому 1976 року мене знову пройняв страх перед перспективою опинитися он у тому 12-му корпусі, що за парканом. Про нього розповідали невигадані жахи...

Аж через місяць трохи розвіяв мій страх хірург Скринник, коли я обережно попросив пояснень.

– А я на те направлення й уваги не звернув. Це ваш Антипов так написав, щоб вас не завернули назад в Озерне, бо в хірургії тоді справді місць не було. А в психіатричному завжди приймуть!

Антипов – то начальник санчастини 17-ї колонії. Стус його згодом називав Антипком – є в українській міфології такий чортик. Ось як просто тоді можна було втрапити до божевільні, де марно доводити, що ти не "шизик". А через психіятричну експертизу тоді перепускали усіх звинувачених у "проведенні антирадянської аґітації й пропаґанди", у тім числі й я провів у "Павлівці" 18 діб.

Заговорили зі Скринником про Стуса. Скринник тут має опінію чуйної людини та доброго хірурга, бо ж практики скільки завгодно, а відповідальности за невдачі ніякої. Він невдоволений, що Стус нібито відмовився лягти під його ніж. Тут ще свіжою була пам'ять про російського дисидента Юрія Галанскова, який 1972 року помер унаслідок недбало зробленої операції та відсутности догляду.

А згодом виявилося, що Стуса про його бажання ніхто й не питав, і дорога його в "Ґази" не була прямою...

З лікарні мене повернули до 17-ї зони аж 8 травня 1976 року. Заходжу, як і вирушав, у повстяних валянках до своєї секції – Стуса тут нема. У другій секції лежить на нарах з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:

– Слава Богу... Я вже за тобою скучив.

– Як то, адже ви мене не знаєте?

– Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.

Відклав книжку, одягнувся, і пішли ми "на орбіту" – подвійною стежкою понад краєм нашої невеликої зони, понад "запреткою" (на ходу сучні важче підслуховувати розмови).

Василь розповів мені, що везли його до "Ґазів" через київський КГБ, з думкою, що в такому стані він буде зговірливішим та, може, напише “покаянну”. Враження від тієї поїздки на Вкраїну відбилося ось у цьому вірші, який, мабуть, тоді й складався, бо Василь, їй-Богу, розповідав майже цими словами:

  Яка нестерпна рідна чужина...

  Цей погар раю, храм, зазналий скверни.

  Ти повернувся. Але край не верне,

  Йому за трумну – пітьма кам'яна...

Це про спустошений арештами 1972 року Київ. Розповідав, що дружину Валентину в день його прибуття затримали на роботі, а 9-річного сина Дмитрика викликали до дитячої кімнати міліції, хоч вони сном-видом не відали про його прибуття. Потім з Донецька приїхала була задля побачення його майже 80-літня мама. Але побачення ні з ким не дали:

  Як тяжко нагодитися і не

  Побачити. Як тяжко, не – зустріти...

  Старанно, Києве, сховав мене

  В чорні закамари, схрони, скрити...

Прочитавши згодом цей вірш, я зримо відчув усі ті обставини, бо й сам провів у тих закамарках на Володимирській, 33, понад 13 місяців. Мертвотна тиша: наглядачі ходять у коридорі в капцях, там послано килим, похвилинно заглядають у прозурку. Лежати маєш право лише так, щоб було видно твоє обличчя. Від світла можеш хіба накрити очі хустинкою, склавши її смужкою вчетверо. Якщо тебе треба вести до слідчого – відчиняється у дверях "кормушка" (дірка, через яку подають їжу) і наглядач пошепки каже:

– На "О".

Ти мусиш відповісти: "Овсієнко". Це щоб замість тебе не пішов співкамерник. Ведучи тебе з руками назад коридором та двором до слідчого корпусу, наглядач гучно паклацує пальцями. А дехто клацає ротом – то професійна майстерність! Бо хто не професіонал – плеще у долоні чи подзвонює ключами: ховайтеся всі, особливо небезпечного злочинця ведуть! За всі 13 місяців я лише одного разу побачив у коридорі високого чоловіка – чи то не Стус був? Мене штовхнули в якусь порожню камеру, виникли сварка поміж наглядачами, які не порозумілися. Надзвичайна подія...

Далі в цім вірші була дещо розпачлива нотка, яку Василь згодом відкинув:

  Як тяжко нагодитися й піти,

  Тамуючи скупу сльозу образи!

  Радійте, лицеміри й богомази,

  Що в мене ні надії, ні мети.

Та потім звучало гнівне:

  Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,

  І є сльоза, що наскрізь пропікає

  Камінний мур, де квітка процвітає

  В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Цією "квіткою" Василь дуже тішився як доброю знахідкою, читаючи мені цей вірш через декілька років на Уралі. Гримів своїм потужним голосом, аж ти проймався його болем, бо це і твій біль:

  Обрушилась душа твоя отут,

  Твоїх грудей не стало половини,

  Бо чезне чар твоєї України

  І хоре серце чорний смокче спрут.

Після цього вірша Василь завжди читав ще один, про від'їзд із України. Там, у КГБ, він категорично відмовився розмовляти з кагебістами, а з прокурором поговорив круто – і його беруть на етап. Уявіть собі, читачу, – мені того не треба уявляти, бо двічі й мене так само етапували: ще у дворі тюрми накладають вам воронку ручні кайдани, зачиняють у “стаканчик” воронка, де сидите, стиснуті зусібіч металом, привозять вас в аеропорт Бориспіль, де гуркіт літака накочується на гуркіт, розставляють автоматників із собаками і виводять вас до трапу літака, вам ступити до нього крок, ви розглядаєтеся, з ким би попрощатися, бо, може, більше вам не бачити України, а бачите лише оцей конвой і десь там тополі на видноколі:

  – Крайкіл! – скрикнуло ізліва, –

  Перейми-но! Переймай!

  ...Україно! Будь щаслива!

  Сон-тополе! Прощавай!

  ...Валять гуркоту огроми

  сторч на голову тобі...

  Пропадіть, аеродроми!

  Спопеліться в стожурбі!

  ...Кров пірвалася... Відстати!..

  Залишитись!.. При межі!..

  ...Ще станцюєм, пане-брате,

  На розкритому ножі.

Чуєш, як кров у тобі поривається до рідної землі, але тебе підхоплюють попід руки, заводять у хвіст літака, з обох боків сідають солдати, попереду офіцер. Тільки згодом запускають пасажирів. Вони косують на тебе: ото якогось зарізяку везуть! А везуть поета, катованого за слово істини. Солдат сором'язливо накриває твоєю шапкою наручники. Якщо ти рухнеш трохи руками, вони – клац! – затискують руки тісніш. Руки синіють, і ворушитися не хочеться. Виводять тебе з літака останнім і кайданки знімають аж у воронку.

Про ці ж мандри, мабуть, ідеться у вірші Стуса "Сьогодні, сьогодні літак відлітає..."

Так привозили Василя з Москви до Києва (від Мордовії до Москви – вагоном-"столипіном"), так забирали й назад до Москви. На етапі, казав, був тижнів зо два:

– За милим Богом не пропав у дорозі на тім хлібі та оселедцях. І день же для операції вибрали – 10 грудня...

"Та й знакомиті дати мені проставив хтось..."

Справді, Василь прийшов у цей світ на саме Різдво Христове року Божого 1938. Мама побоялася записати його сьомим січня, записала шостим. Якось в останній рік свого життя, вже на Уралі, в Кучино, у моїй присутності Василь питав глибоко віруючого теолога-самоучку діда Семена Покутника (Скалича):

– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?

– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Авжеж, бо й заарештували його під Новий православний рік, 12 січня 1972 року. Прорив виразки шлунку стався тоді, коли урочисто читали по радіо повідомлення про підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради – 2 серпня 1975. Оперували на день прав людини – 10 грудня 1975 року. І помер під пам'ятну дату: 5 вересня  1918 року був підписаний декрет Совнаркому про червоний терор – він тривав 73 роки. Тоді Василь ще не знав, що день 20-ліття його виступу в кінотеатрі "Україна" (4 вересня 1965 року) на захист заарештованих шістдесятників стане днем його смерти. І сталося це рівно через рік після смерти Юрія Литвина (4 вересня 1984). Отакі "знакомиті дати".

  Те, що було за смертю, я спізнав,

  всю силу таємничого діяння,

  весь морок неб і твань землі движку.

  І тяжко жити, цим знанням підперши

  свою оселю, витрухлу на пустку...

Операція була тяжкою: залишили Василеві одну четвертину шлунка, бо виразка була якась блукаюча. Такі потойбічні вірші написати – треба було  т а м  побувати. Тепер часто цитують вірша "Як добре те, що смерти не боюсь я...". Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться – той нехай не бреше. Страх – то є природна реакція живого організму на небезпеку. Але мужність полягає в тому, як чоловік здатен переступати свій страх. Мабуть, Василь його переступив. Отже, тому й вирішено було посилити йому режим.

Ця 17-А зона – теж суворого режиму, але режим у ній куди суворіший, ніж у зонах 3/5 та 19. Та й знаменита, нівроку. Тут Валентин Мороз написав свій "Репортаж із заповідника імені Берії". Тут сиділи Даніель і Синявський. Тут починав свій термін В'ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в'язницю латвійця Ґунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Лобарського, українця Дмитра Квецка, а за день до мого приїзду сюди – славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка. Мене 30 жовтня 1975 року поселили на його обжите й обставлене сучнею місце. За різку розмову з кагебістами та "представниками громадськості України" – такі час від часу відвідували нас.

Тепер нам тут із Василем бути разом... Зрозуміла річ, у подальшому спілкуванні не були ми рівними партнерами, але Василь, здається мені, завжди ставився до мене особливо прихильно. Зараз мені зрозуміло чому: це був кредит на мою молодість. Старші просто люблять молодших, і тому багато чого їм прощають, та ще й схильні підхвалювати, пригадуючи самих себе в такому віці.

Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки. Я знав, що на цім місці помер Михайло Михайлович Сорока, учасник українського підпілля, в'язень польських тюрем, сталінських, хрущовських та брежнєвських концтаборів. Це він, вийшовши десь під кінець сорокових років із неволі, дістав від Головного Проводу УПА завдання зібрати дані про розташування концтаборів, про умови утримання в них політв'язнів. Сорока виконав завдання, але за це його ув'язнили ще на 25 років. Проте його дані були використані урядом США для викриття колишнього Ґенерального прокурора СРСР Вишинського, який прибув до Америки представляти СРСР в ООН. Казали, що Вишинський, те почувши, віддав чортові душу.

Михайло Сорока був одним із орґанізаторів повстання політв'язнів у таборах Півночі (Кенґір, 1954). Леґендарна особа, найбільший авторитет з-поміж в'язнів-українців упродовж цілої чверті століття. Про нього написані спогади по закордонах, навіть у Японії (бо хто тільки не сидів у совітських концтаборах!), а в нас – нічого. (Тепер вийшла книжка: Леся Бондарук. Михайло Сорока. Дрогобич:  Відродження, 2001. – 296 с.). Не менш леґендарною була постать його дружини Катерини Зарицької (вона керувала медслужбою УПА). Після катувань дістала 25 років тюремного ув'язнення, які відбувала разом із Даркою Гусяк та Галиною Дідик. Тільки останні роки ув'язнення ці жінки добували в мордовських концтаборах, зокрема, Катерина деякий час сиділа в цій же 17-й зоні, але на жіночому відділку. Зони були розгороджені тільки декількома дротяними і дощатими огорожами. Сорока потай вилазив на якесь підвищення і часом бачив дружину. Багато хто розповідав мені про цих людей із захопленням як про одних із найкращих, яких будь-коли народжувала козацька мати. Але нехай про них напишуть ті, хто їх знав особисто. Ніхто за них цього не зробить.

Тож ось цією стежкою 16 червня 1971 року йшов Михайло Сорока з Михайлом Горинем. Ось тут Горинь пішов уперед, бо Сорока зазвичай спускався з пригорку другим, щоб не видно було, що йому коле в серце... Отут він присів, відчувши раптом гострий біль, а Горинь пішов собі далі, щось розповідаючи. Оглянувся, кинувся допомагати лягти на траву, побіг по лікаря, але був тільки в'язень-санітар, який з медициною не знався. Замість дати сердечникові ліки, посадити під стіну і залишити в спокої, він узявся робити йому штучне дихання. Тільки болісна сльоза скотилася з ока Михайла Сороки... Ця грядка – ніби як могила його, бо хто зна, де його поховали. (Поховали його в Барашево. Звідтам прах перевезено до Львова і 28 вересня 1992 року перепоховано на Личаківському цвинтарі, разом з перевезеним туди прахом його дружини Катерини Зарицької).

Василь Стус, як тільки потепліло, скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню (до нас долучилися 25-літники-повстанці Іван Чапурда і Роман Семенюк, якого перевели сюди з 19-ї). Тож Зіненко наказав двом "сукам", Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, коли ми були на роботі, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу.

Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив би. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося мені вже без Василя, бо він час від часу сидів у карцері і захистити його від наруги було неможливо. Побачень тут позбавляють усіх, хто міг передати на волю інформацію про наше буття.

...Два бараки, один з яких уже покинутий. Штаб і їдальня. За ворітьми – робоча зона, де ми шиємо робочі рукавиці. Посеред зони – западина, повна дощової води. Тут, кажуть, закопано розстріляних в'язнів, тому так запало. У зонах, як починали якесь будівництво, не раз знаходили людські кістки. Суджений за звинуваченням у співпраці з німцями Іван Паламарчук показував мені лісок за зоною:

– Там мій батько лежить. А в Барашево, де лікарня, – вісім тисяч черниць. Поховання засадили сосною.

Мабуть, про 17-ту зону цей вірш:

  Зима. Паркан і чорний кіт

  на білому снігу.

  І ворон між вербових віт

  гнеться в дугу.

  Дві похнюплені сосни

  смертну чують корч.

  Кругом мерці, і їхні сни

  стоять, мов сосни, сторч.

  Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.

  Колошкає танар.

  І диху-продиху нема

  од жалібниць, од мар.

  Зима. Паркан. І чорний стовп.

  Мережка шпичаків.

  І коней золотий галоп.

  Вогненний грім підків.

У цій зоні залишилося всього з 70 в'язнів, тому "скоротили" кухню. Вибовтки з іншого відділу в термосах привозить кобила Маша. Утім, здається, то вже був кінь, який успадкував ім'я своєї покійної попередниці. "Кобила Маша" твердо знає свій маршрут від зони до зони. Їй відчиняють ворота, не питаючи прізвища, статті й строку. Вона, косячи оком, як іде віз, розвертається у дворі і спиняється якраз біля приміщення, де була кухня. Тут її чекає жменя трави або якісь недоїдки. Зону облітає звістка: "Маша прийшла!" Береш ложку, пайку хліба і йдеш сьорбати баланду. Зеки кажуть: "Маша – радість наша". А Валерій Ґраур, схильний говорити афоризмами, прорік якось: "Маша – найкраща людина з адміністрації".

Адміністрація відділку – капітан Олександр Зіненко, що от-от випорскне з мундира, та його помічник лейтенант Улеватий, який любить зупинити зека і, розмовляючи, ритися в його кишенях. Начальника колонії та його заступників бачимо рідко: вони "в політику" не втручаються, їм доволі своїх трьох тисяч кримінальників.

Більшість в'язнів складали старші віком люди, сидять вони за справи часів війни. За співпрацю з німцями, за партизанську боротьбу проти совітської окупації – литовці, естонці, латвійці. І, звичайно ж, білоруси та українці. Дисидентів чоловік 15.

Ось Іван Андрійович Чапурда, доброї селянської натури чоловік із Чортківського району на Тернопільщині (назву села я тепер забув, а звільнившись, я написав листа його синам). Він годує зі своєї нужденної пайки голубів і щось гугнявить до них. Лейтенант Улеватий, рятуючи народне добро, посадив старого до карцеру на 15 діб. Там він занедужав і скоро помер у лікарні на 23-му році ув'язнення. Це про нього згадує Василь Стус у відомому тепер листі до сина Дмитра від 25 квітня 1979 року. Що хотів би жити так, як той дідусь, аби голуби сідали на плечі.

Лютої зими на початку 1976 року голуби та горобці справді летіли просто до рук, просячи поживи. Падали на льоту. Ми підбирали їх, відігрівали в цеху. Це викликало лють начальства. Наглядач із характерним прізвищем Кишка розказує, що от привезли зеків, стоять вони в загорожі, тупцюють на морозі. "А я їм: а мої гуси цілу зиму босі ходять, і нічого. Га-га-га!" Що такому до голуба. Я певен, що цей вірш про Івана Чапурду:

  Коли б ви мали, голуби,

  хоч трохи серця – ви б його на крила

  взяли до себе і перенесли

  на Україну, геть за ним стужілу.

  До вас він добру руку піднесе

  і озоветься – щедро і заклично:

  – Ану до мене – ось вам їсти й пити:

  крихти на стежці, в черепку – вода.

  Ану, маленький, що на хору ніжку

  так часто припадаєш, – дай-но я

  із лапки вийму скалку, просто з губ

  тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

  і дам злетіти в небо із руки.

  ...Той Бог птахів, і провесни, і хмар,

  і молодої зелені шумкої,

  помолоділої по ста струмках

  небесної весни, – він все те бачить,

  і квапить вік, і квапить пружно лет

  до вічности, до вічної безодні.

Ось високий зростом і духом литовець Пятрас Паулайтіс. Він миє посуд на кухні. Це колишній посол Литви в Італії, Іспанії та Портуґалії. Під час німецької окупації він редаґував литовську ґазету. Німці її закрили, редактор мусив піти в підпілля. Однак червоні "визволителі" звинуватили його в співпраці з німецькими окупантами і дали йому 25 років. У 1956 році випустили, але, виявилося, "помилково" – через декілька місяців дали ще 25.

Авґуст Рейнґольд. Доктор права Тартуського університету. Лейтенант Улеватий, не пам'ятаю, з якої вже причини, сказав Рейнґольдові: "Мы с вами еще встретимся на узкой тропинке". – "Если встрэтимся – я буду цэлиться мэтко", – повільно, але чітко вимовляючи російські слова, відповів естонець. Постанова: "Угрожал начальнику". 15 діб карцеру. Оскільки Рейнґольд уже інвалід, рукавиць не шиє, то нічого на нього баланду витрачати. Це означає, що йому виписали карцер без виходу на роботу, а такому гаряча їжа дається раз на дві доби. Без жирів і цукру. І щодня по 400 г хліба, окріп і сіль. Після Нового року ми з ним разом сиділи в карцері на 19-му. Я – такий само "терорист": сказав Улеватому, що суду він не мине. Теж "угрожал начальнику". А ще – "не явился на политзанятие, а пришел за 5 минут до окончания". То я випадково засидівся у діда Володимира Казновського.

Дід Володимир – височезний, худющий, з величезним голим черепом, опираючись на костур і стогнучи за кожним віддихом, здійснює похід до нужника. Шлях у 50 метрів і назад він долає за півгодини. Його утримують у санчастині. Щовечора він виповзає на ґанок послухати новини, які завжди починалися так: "Говорит Москва. Передаем последние известия. Сегодня Генеральный секретарь ЦК КПСС, Председатель Президиума Верховного Совета СССР товариц Леонид Ильич Брежнев..." Дід чекає, щоби хтось підійшов поговорити. Про себе розповідав мало, побоюючись погіршити своє становище. А хотілося хоч померти на волі. За німців він служив в українській поліції, допомагаючи повстанцям. Ув'язнили його десь у 1957 році. Ми з Василем потратили немало зусиль, щоб він погодився на внесення його прізвища до наших списків політв'язнів, які поширювалися на Заході. І – о диво – у діда знайшовся син за кордоном! Став домагатися його актування. Є така форма звільнення: медична комісія визнає в'язня хронічно хворим, тоді суд його може достроково звільнити. Але мало хто з актованих доїжджав додому, а хто доїжджав, той недовго жив. Розрахунок був надійний. Дехто навіть став боятися актування: тут, у зоні, ще животітиме, а перенісши потрясіння, не пристосуєшся вже до нових умов. Саме така доля і спіткала Казновського: доїхав він до сестри у Яремчу та й помер, маючи вже квиток на літак за кордон (чи то й у літаку).

Роман Семенюк, 1928 року народження. Селянського хлопця з-під Сокаля в 1949 році взяли до Совітської Армії, але виявили, що він співпрацював із повстанцями. 25 років увיязнення. На початку 60-х років разом з Антоном Олійником здійснив утечу. Антона розстріляли, приписавши "нововиявлені злочини", а Романові додали до 25 ще 3 роки тюремного увיязнення. Пан Роман – один з небагатьох в'язнів давнього набору, хто відкрито пристав до дисидентів, брав участь у наших акціях протесту.  

Паруйр Айрікян. Мій майже ровесник, що вже став визнаним лідером Національної об'єднаної партії Вірменії. Стус першим пристав до відзначення 24 квітня голодівкою пам'яти жертв геноциду у Вірменії 1915 року – так зродилася ідея приймати до партії членами-симпатиками невірмен. Василь щиро любив Паруйра, як і всіх вірмен, яких знав в інших таборах, а вони платили йому тим же. Паруйр виключно талановитий саме як політик, як громадський діяч. Це було видно вже з того, як він умів організовувати акції, які складні комбінації розігрував, щоб піймати в сіть стукача або передати на волю інформацію. (Див.: Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. Нарис «Военнопленный секретарь» у т. 3, с. 198 – 282). Крім того, це поет і співак. Як печально і проникливо лунав його голос у карцерному коридорі, коли ми там одночасно були. Аж менти заслухалися і не гримали.

Віталій Лисенко і Юрій Бутенко – ці хлопці викликали деяку недовіру, бо звинувачені були у шпигунстві, отже захищатися їм від адміністрації тяжко, тому мусили сидіти тихіше. Проте коли пішла мова про захист Василя – вони брали участь у протестаціях.

Любив Василь погомоніти з Іваном Мусійовичем Паламарчуком. Той добре знався на музиці. Звинувачення у співпраці з німецькими окупантами не давали таким людям можливості до самозахисту в політтаборах. Вони мовчки працювали, виглядаючи кінця 25- чи 15-літнього терміну. Знаючи, що вони беззахисні, адміністрація намагалася використовувати їх проти нас як донощиків, і дехто на це йшов. Але це стукацтво було осоружне ледве чи не кожному, навіть таким, як наш бригадир Прикмета.

Про Михайла Хейфеца я скажу окремо. (Див. також нарис “Мордований союз”).

Там, у 17-й зоні, Стус давав мені читати деякі свої вірші, з-поміж яких запам'яталося враження від оцього:

  Дозволь мені сьогодні близько шостої,

  Коли повечоріє надокола

  і транспорт задвигтить в годину пік –

  я раптом з туги, з затканого неба,

  із забуття, з безмежної розлуки,

  од довгої досади захмелілий,

  на Брест-Литовський упаду проспект,

  на ту Четверту Просіку зчужілу,

  де лиш глумливий гуркіт автостради

  мені повість, що серця лячне гупання

  б'є з рідною землею воднотон.

Усе це – київські реалії, що спливали в пам'яті: десь там б'ється з бідою дружина Валентина, десь там син Дмитрик, дім на вулиці Львівській, 62, з "райською" – бо рідною – брамою. Усе те вже тепер поперейменоване, поруйноване (де був їхній дім – там дорога з-навпроти автостанції «Дачна» до Окружної), але залишилося поетичним образом, що тисне з серця сльозу, так ніби йдеться про твій власний біль:

  З мурашника людського, із розлуки

  я вирву пам'ять днів перезабутих,

  що стали сном і журною явою,

  мов рани, геть затягнуті рубцем.

  Ти не перечиш, люба, не перечиш?

  О, не страхайся: між юрби людської

  я пропаду, розтану, загублюся,

  щоб ненароком лячний погляд твій

  мені ножем у серце не ввігнався.

  Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...

  Торкнусь крилом обпаленим, губами

  згорілими – або краєчком уст

  твоєї причаститися печалі.

  Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

  І вже, коли задуманим дівчатком,

  що перед цілим світом завинило

  дитинячою чистотою погляду

  і немічністю владної цноти,

  ти вийдеш неквапливо із трамваю

  і перейдеш дорогу, щоб пірнути

  в надзірних сосон кострубатий смерк, –

  тоді пірву я серце за тобою,

  обранившись на чагарях колючих,

  пильнуючи твій слід, котрий від краю

  душі моєї ліг на цілий світ.

  Піду в твій слід, мов здичавілий пес,

  ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

  свій сором, острах свій, свою образу,

  і радість, і жагу, і лютий біль...

  Я буду тільки тінню тіні,

  спаду з лиця, із досвіду, із літ,

  єдиним серця жилавим листочком

  котитимусь під вітром власних бур.

  ...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

  Натисла на дзвінок і легко так

  Важезну прочинила райську браму.

  Озвався син наш. Крикнути б. Але

  подати голосу не стало сили.

А далі – такий до болю знайомий антураж нашої зони:

  ...Урвався сон. Гойдалась на стіні

  вздовж перетнута зашморгом дорога

  до мого двору. І колючий дріт,

  набряклий ніччю, бігав павуками

  по вимерзлій стіні. Глухий плафон

  розбовтував баланду ночі. Досвіт

  над частоколом висів. Деркучий

  дзвінок, мов корон, вибив з пляшки снива

  нової днини твань...

  ...Померти на дорозі повертання

  занадто солодко, аби Господь

  нам не поклав у долі узголов'я.

"Нової днини твань..." Підйом, провірка, баланда, розвод на роботу, шиття рукавиць, баланда, робота, перевірка, баланда... Трохи розради маєш увечері. Можеш почитати 2 – 3 години, погомоніти з людьми. Але над усим цим гримить репродуктор. І в секції, і надворі. Ніде тобі зосередитися. А писати – геть нема де. Кіно, щось на кшталт "Ленин в Октябре" – раз на місяць. І рідкісні листи:

  ...де щонайбільша з нагород – листи,

  за наш ісход, за наш приход...

Маєш право писати два листи на місяць, одержувати – без обмежень, але ж у них знаходять "недозволену інформацію" і конфіскують. Як твої листи, так і до тебе. Інформаційний голод не легший для людини інтелектуальної праці, ніж нестача їжі. А в радіо і в пресі – порожнява.

  Вкраїна далеко – ніхто не почує!..

А все ж і там були просвітлі години. Була радість спілкування з людьми і, очевидно ж, таємнича втіха творчости, хоч вірші ті – оголений біль. Особливо мене вражають деталі нашого зеківського побуту, пропущені через зболене серце поета. Найбільшою Василевою турботою було вберегти їх. Отут і розігрувались справжні драми, отут і трагедія його життя.

Скоро після мого повернення з лікарні Василеві висунули якесь дріб'язкове звинувачення і посадили до карцеру на 15 діб. Передати інформацію про це на волю нема як, отже і солідаризуватися з Василем, починати якусь акцію протесту нема сенсу: якщо світ про це не знає, то вимога задовільнена не буде. Але й не запротестувати не можна. Перша ідея – голодівка. Але то надто тяжко і неефективно. Тоді Роман Семенюк сказав, що розпочинає часткову голодівку: відмовляється від сніданку, обіду чи вечері. Ідея сподобалася: не дуже постраждавши, ми все-таки продемонструємо свою солідарність. В акції взяли участь геть усі дисиденти зони: єврей Михайло Хейфец, румун Валерій Ґраур, росіяни Володимир Кузюкін і Петро Сартаков, українці Віктор Лисенко, Юрій Бутенко, вірменин Паруйр Айрікян, також Роман Семенюк і я. Зіненко лютує:

– Жрут, как лошади, а говорят, что голодают.

Так тривало 15 діб. Певна річ, Василя ми з карцеру не визволили, а все ж чулися людьми. Коли я пізніше дещо знічено розповідав Василеві про цю акцію, то він утішив мене:

– Василю, навіть якби ти з'їдав дві пайки та ще й лікарняну пайку 5-Б, а на додаток ще й «ларьок» – то це все одно була б часткова голодівка.

Повернувся Василь із карцеру в тяжкому стані. Приходжу з роботи на обід – він у дворі. Забачивши мене, набрав несподівано суворого виду. Що з ним, думаю.

– Василю, прийми моє співчуття у зв'язку зі смертю батька.

Серце його відгукувалося на біду кожного. Батько мій помер ще 8 травня, але звістка дійшла аж 21, коли Стус був у карцері. Потім ми справляли сороковини по батькові: наробили салату з бур'яну, полили олією, заварили чаю... До речі сказати, бур'ян той дуже нам допомагав, бо ж харчі наші – картопля та крупа, вітамінів ніяких.

Стали ми міркувати, як полегшити Василеве становище. І хтось із більш досвідчених згадав, що можна домагатися встановлення інвалідности на деякий час. Це давало можливість працювати не 8, а 6 годин і шити 3/4 норми рукавиць, а також одержувати дещо ліпше харчування. Переступивши гординю, Василь написав таку заяву, аби вирвати собі зайві дві години. Але для встановлення інвалідности треба їхати до  лікарні в Барашево. Збираючись до неї, Василь узяв із собою томик якогось філософа – густе, компактне чтиво, аби не вельми дратувати начальство. Отут і стався інцидент. Книжку взяти з собою Зіненко не дозволяє: "Вы едете лечиться, а не учиться". Це одна з форм знущання. Режим у лікарні набагато м'якший, але робити там зовсім нічого: книжок не пропускають, хіба декому зрідка. Ходиш там, нудишся поміж бараками і трупарнею, подивляєш стос домовин, що стоять напоготові, дуже сприяючи швидкому одужанню...

Отож томик Василеві не дають. Василь відмовляється їхати без книжки. Але наряд уже є, конвой прибув. Василеві заламують руки, накладають наручники і запихають у "стаканчик" – камеру у воронку, розміром приблизно 120х60х60. Василь у лікарні написав заяву, в якій назвав Зіненка фашистом. Не думаю, що це вельми образило такого вола, як Зіненко, але це була достатня підстава для подальшої розправи. Василеві призначили інвалідність, але через декілька днів після його повернення на 17-у зону Зіненко знайшов причину, щоб запроторити Стуса до карцеру. Плакала Василева інвалідність...

Здається, на цей раз удалося сповістити про це на волю. Та й я сподівався на побачення 11 липня. На диво, мене його не позбавили. Уже мати й сестра вирушили були у дорогу, пішли до автобуса, та їх догнали з моєю телеґрамою, щоб не виїздили. Мене самого 9 липня збирають на етап. У дорозі я зрозумів, що це до Києва, "на промывку мозгов". Мабуть "вищі оперативні міркування" були такими: в Овсієнка скоро закінчується термін ув'язнення, на суді він тримався нетвердо, визнав себе винним, тепер у нього помер батько, недавно йому зробили операцію – то чи не написав би він покаянної, чи не охаяв би мордовське товариство в пресі? Можна було б і випустити його на декілька місяців раніше і тим самим остаточно зламати та відгородити від однодумців. Щоправда, він намагається опиратися, уже майже рік не розмовляє з кагебістами, але ми тут приведемо до нього родичів, напустимо колишніх його вчителів та викладачів університету... Захід не вдався. У Києві я 20 серпня подав заяву, що визнання вини на суді було вимушеним наслідком психіатричого терору. Тож мене вже без особливих почестей (не літаком, а звичайним етапом) повернули в рідну вже Мордовію і 11 вересня – якраз у день смерті Мао Цзедуна – прибув я в добре знайому мені 19-ту зону. Тут набагато легше, ніж у 17-й.

Одразу ще одна новина: виявляється, 17-А як політзона вже не існує. Її віддали кримінальникам, а наш "континґент" розвезли по інших зонах Мордовії, декого на Урал. А в 19-у потрапили Стус (щоправда, він зараз у лікарні), Хейфец, Лисенко, Семенюк, Кузюкін. Останнього Айрікян викрив як донощика, то його в зону вже й не пустили – помилували.

Перше ніж викласти подальшу історію, я маю розповісти про Михайла Хейфеца, російськомовного єврейського письменника з Ленінґрада. Йому вже за 40. Учитель російської мови, якому тяжко було лукавити перед школярами, то він пішов на літературні заробітки, зокрема, написав книжку якогось ґенерала, а той зняв позначку “Літературний запис М.Хейфеца”. Близько знав поета Йосипа Бродського і написав про його творчість велику статтю, визначивши як поета геніяльного. Бродський відбув 5 років заслання і виїхав за кордон. Маючи 9 класів радянської освіти, став там професором університету... Хейфец вичитав у віршах Бродського те, що в них лише проступало: чехословацькі події 1968 року, і увиразнив погляд на них. (Див.: Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. Нарис «Иосиф Бродский и наше поколение» в т. 2, с. 198 – 217). Декілька розмов, декілька записів – от тобі і строк: 4 роки таборів і 2 заслання. Такий поворот долі він під слідством розцінив як щасливий: до рук пливе неоціненний матеріял. Будучи людиною енциклопедичних знань і феноменальної пам'яти, він їх і використовував найкращим чином: ще коли добував останні місяці ув'язнення, в Парижі вийшла його книжка "Место и время", де чимало добрих слів сказано і про нас, українців: уривок про себе я почув по радіо "Свобода" десь у 1978 році. У 1983 "Сучасність" видала його книжку "Украинские силуэты", яка починається великим нарисом про Василя Стуса, а закінчується невеличким – про мене. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але написати про це не було кому. Спасибі євреєві Михайлові Хейфецу: нічого ліпшого про Стуса, як його нарис, досі не написано. (У нас ця книжка теж видана: увійшла до альманаха "Поле відчаю і надії". Упорядкування Романа Корогодського. Київ, 1994. Також: М Хейфец. Избранное. В трех томах. Нарис про В.Стуса «В українській поезії тепер більшого нема...» в т. 3, с. 137 – 225). До моїх рук "Украинские силуэты" потрапили в кінці 1990 року, коли основна частина моїх спогадів була вже написана і опублікована в ч. 3 журналу "Донбас" 1990 року, почасти в 6-му числі "Сільських обріїв", а найперше – в Самвидаві.

Ходив ото собі пан Михайло попідтинню, запхавши руки в рукава, бушлат на ньому, як на городньому лякалі, шапка, як на кілку, човгає шкарбунами, навіть рукавиці в нього з-попід швейної машинки виповзали, як роздушені жаби... "Ви, пане Михайле, – казав я йому, – мабуть і є той самий леґендарний Вічний Жид". Отам, попідтинню, і виношував він цілі кавалки книг, а потім, десь присівши, швидко записував.

Тут, у 19-й зоні, було декілька чоловік єврейських "самольотчиків": Михайло Коренбліт, Борис Пенсон, уже звільнилися Михайло Ґольдфельд, Лассаль Камінський та Анатолій Азерников. У нас із ними були дуже добрі стосунки: недарма в антиукраїнських часописах писалося тоді про "союз тризуба і зірки Давида". Той союз кріпився як на Заході, так і на Сході – в мордовських і пермських концтаборах. Але до Хейфеца в мене симпатії особливі. Чи не першим він привітав мене добрим словом у 17-му, куди мене привезли на самотність, жваво цікавився українськими справами, пробував читати по-нашому і просив мене говорити з ним українською мовою. Думаю, не тільки, щоб вивчати її, а й щоб дати мені можливість виговоритися по-своєму. Дуже зблизила нас акція на захист Стуса. А тут трапилася така пригода.

Ще в 17-й зоні, в Озерному, у Василя зробили обшук і забрали зошит із віршами. У лікарні йому оголосили, що зошит конфісковано і знищено як такий, що не становить вартости. У зоні залишився у Хейфеца чорновик. Що робити? Треба рятувати, що є. Поділити і вивчити напам'ять – пропонує Хейфец мені і Романові Семенюку. На себе він теж бере частку. Але то нелегко. Вірші ті тяжкі, як каменюччя. Не встиг я переписати декількох, як мене ото 9 липня повезли до Києва. І от в один із перших днів моїх у 19-й зоні, у вересні, Хейфец приносить мені зошит віршів, переписаних його курячим почерком, і просить переписати вірші начисто. А потім ще диктує мені десятків зо два віршів з пам'яті. Це – не володіючи нашою мовою.

Скоро з лікарні повернувся Василь зі своїм зошитом. Виявилося, що йому "помилково" оголосили про його знищення. Такі ж "помилки" були тоді допущені в жіночій зоні щодо малюнків, вишивок та віршів Стефанії Шабатури, Надії Світличної та Ірини Калинець. Частину знищили, а більше познущалися. Пам'ятаю, як Стус, Хейфец і Сергій Солдатов ходили тоді до кагебіста полковника Дротенка правдатися з цього приводу, а всі дисиденти зони заявляли протести.

Василеві вдавалося з Мордовії відсилати майже всі вірші, пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи окремі слова подібними за звучанням: тюрма – юрма, Україна – Батьківщина, колючий дріт – болючий світ. Щоб не мозолити цензорові очі "неблагозвучними", небажаними до вживання в листах словами. Тієї ж осени отак і я переписав увесь його білий зошит у клітинку, сторінок на 60, зберіг ті вірші до свого звільнення та благополучно привіз їх додому 5 березня 1977 року. У тім білім зошиті було багато різночитань. Як філолог-буквоїд, я старанно відтворював усе, хоч не завше був згоден з Василевою пунктуацією. Удома передрукував їх. Один відбиток зберіг і приніс мені аж після останнього мого звільнення в 1988 році мій односельчанин Іван Розпутенко. Ще раніше я від руки переписав їх для киян і дав зошити Ользі Гейко-Матусевич. Десь у вересні 1977 року його вилучили кагебісти під час обшуку на квартирі її батька. Мій же рукопис пропав безповоротно – серед інших, які я довірив матінці-землі. Ці тексти, вважаю, становлять окрему вартість для текстологів, бо вірші неодноразово правилися і писалися зовсім наново, коли автор вважав, що вони пропали.

Коли він писав вірші? Хоч я жив деякий час в однім зі Стусом бараці і працював майже поруч, але бачити це доводилося рідко. Бо й писати в зоні – річ не зовсім безпечна: будь-який наглядач може поцікавитися, що ти пишеш, а то ще й забере "на провірку". То ж Стус лише записував вірші, а складалися вони йому завжди і всюди. Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку. І ця праця мозку була помітна в тому, що окремі слова внутрішнього мовлення проривалися назовні. Особливо це було помітне після карцерів, де чоловікові вільно бубоніти до самого себе, де самоконтроль слабне. Напружене, зболене, зосереджене обличчя рідко розпогоджувалося, хіба в доброму товаристві, та ще коли спав. Тоді можна було побачити зовсім іншого Василя, якогось аж дитинного. Здавалося мені, цей чоловік усе життя тримає себе в залізних шорах, заковує свою витончену душу поета в лати воїна.

Якось наспівав він пісню, яка склалася йому влітку 1971 року на Володимирській гірці Києва в передчутті своєї долі, що сплелася з долею шістдесятників і цілої України. Я запам'ятав мелодію – поривну, мужню, – і наспівав її Василеві через багато років на Уралі, коли були ми на прогулянці в сусідніх "двориках". "Трошки не так", – сказав Василь, але не поправив, як треба. Здається мені, що "трошки не так" співає її тепер Ольга Богомолець. І сестри Тельнюк – Галя та Леся.

  Ще вруняться горді Славутові кручі,

  ще синіє річки збурунена гладь,

  то вже проминув тебе птахом летючим

  твій час, твій останній, попереду – падь.

  Ще небо глибоке, ще сонце високе,

  та серце замало грудей не пірве:

  урвались, подались прекрасні мороки,

  і щось тебе кличе, і щось тебе зве!

  Розкрилені висі твої пронеслися,

  попереду – прірва! І ока не мруж.

  Ти бачиш розхрестя дороги? Молися.

  Бо ти ще не воїн, і ще ти не муж.

  Ще горбляться горді Славутові кручі,

  та сторч головою зривається світ.

  Чіпляйся за кручі, як терен колючий,

  хапайся за небо, як яблуні цвіт.

  За обрієм обрій, за далями далі,

  допоки напруглий не вигасне день.

  Пограбли тополі в високій печалі

  твоїх калинових пратужних пісень.

  Бо вже ослонився безокрай чужинний

  і в жалощах никне зелений розмай.

  Прощай, Україно, моя Україно,

  чужа Україно, навіки прощай!

У 19-му таборі, в селі Лісовому, Василь добув до останнього дня свою "п'ятирічку", до 11 січня 1977 року. Поставили його зачищати на наждачному крузі футляри – дерев'яні корпуси для годинникового механізму. Нова "професія" не давалася йому. Гнівається, що мусить тратити на це зусилля, зосереджуватися, замість працювати механічно, а думати своє. Наш колеґа, теж філолог, тільки вірменський, Размік Маркосян та я намагалися допомагати Василеві, впоравшись зі своєю роботою, але Василеві нелегко приймати допомогу. Проте умови тут легші, робота розмаїтіша, зона велика, колючий дріт не все тобі коле очі. А що найважливіше – значно ширше коло людей для спілкування. Усього тут було чоловік 300, десь половина з нас – українці. Приблизно третину складають засуджені за звинуваченням у співпраці з німцями під час війни. Далеко не всі вони у тому винні: у вині кого влада не сумнівалася, тих давно порозстрілювала. А тут багато таких, що стали жертвою мілітаристської політики: раз є міжнародна напруженість, отже суспільство треба "підігрівати" зсередини. Ото й виловлюють "ворогів": "зрадників" у минулому і сучасних потенційних "зрадників батьківщини" – дисидентів. Щоб інші боялися: про кожен такий процес розписували по обласних та районних ґазетах, торочили про нього по радіо, але, здебільшого, то були кагебістські фантазії. Найбільше серед таких в'язнів білорусів та українців, немало національно свідомих.

Другу частину "континґенту" становили люди, які зі зброєю в руках боролися в 40 – 50-х роках проти совітських окупантів: українські повстанці, литовські "лісові брати", естонці та латвійці. З-поміж них декілька українських 25-літників: Михайло Жураківський з Ясені, Іван Мирон з-під Говерли, Микола Кончаківський із села Рудники Миколаївського району на Львівщині, Роман Семенюк із Сокаля.

Останню третину складали "дисиденти" ріжних відтінків: молоді литовці Відмантас Повіліоніс, Ромас Смайліс, юний латвієць Майґоніс Равіньш, вірмени Размік Маркосян, Азат Аршакян, молдаванин Джику Гімпу, євреї Михайло Хейфец, Борис Пенсон, Михайло Коренбліт, узбек Бабур Шакіров, росіяни з Естонського Демократичного Руху Сергій Солдатов, українець, який 29 років прожив у Великобританії, Микола Будулак-Шариґін. Під кінець року до нас перекинули з Барашево Володимира Осипова, редактора російського християнського журналу "Вече".

З українських "дисидентів" під той час тут були харківський інженер Ігор Кравців, який почав українофільствувати у тридцять років, чим викликав підозру властей. За передрук декількох сторінок праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за декілька телефонних розмов має 5 років ув'язнення. Ігор був одним із найцікавіших Василевих співбесідників, хоч у дечому вони розходилися. Пам'ятаю, був я присутній при одній їхній принциповій розмові: Ігор намагався переконати Василя, що йому треба поберегти себе, не бути в стані постійної конфронтації з адміністрацію, зрештою, він повинен усвідомлювати, що не належить лише самому собі: наш народ, може, он скільки тужився, щоб народити Василя Стуса, а він візьме та й згине в черговій голодівці, від якої міг би утриматися. Сам пан Ігор мусив дуже оглядатися на свої тили, бо йому постійно боліла голова. Василь же був безкомпромісний.

Щойно з Володимирської в'язниці повернувся Микола Будулак. Він родом з Вінниччини. У 15 років вивезли його до Німеччини на роботу. Потрапив у зону британської окупації і виїхав до Британії, де закінчив університет у Кембріджі. Жив без громадянства, бо його там важко було набути, але це не заважало йому роз'їжджати по Європі у справах своєї фірми. А от 1969 року приїхав до Москви – і тут раптом виявили, що він радянський громадянин, який ухилився від виконання військового обов'язку (це у 15 років, під час німецької окупації!) та ще й шпигує на користь Скотланд-Ярду. Це стало потрібним тому, що з Лондона тоді якраз було вигнано велику групу радянських службовців за збирання недозволеної інформації. Суд пішов на нараду – і не повернувся. Через три роки Будулакові повідомили, що сидіти йому 10 років. «Нічого, через вас британська королева війну СРСР не оголосить». Пан Микола вільно володіє англійською, французькою, німецькою, польською, російською, тож Василь мав з ким консультуватися про тонкощі мов, перекладаючи Кіплінґа, Рільке.

Були тут українські дисиденти старшого віку, як-от Кузьма Дасів із Борислава. Замолоду він теж побував на роботах у Німеччині, про віщо багато розповідав; Микола Гамула та Микола Гуцул з Городенки на Франківщині – типові розповсюджувачі українського самвидаву. Загалом на той час українські ряди в 19-м поріділи: перевезли на Урал Миколу Слободяна, Петра Виннинчука, Яромира Микитка; звільнилися Кузьма Матвіюк, Любомир Старосольський, Григорій Маковійчук.

З особливою шанобою Василь ставився до учасників національно-визвольної війни в Західній Україні, не шкодував часу на розпитування. А коли старий гуцул Михайло Жураківський, з Ясені, що біля Говерли, діставав у неділю з торби свою дримбу і почергово награвав та наспівував мелодії, що пахли такою дрімучою старовиною, аж серце мліло: "Але вандруй, вандрівочку, але вандруй, вандруй...", то Василь геть розчулювався і просив діда грати ще. («Так жалісливо виграє на дримбі, хоч Господа на допомогу клич»).

Молодший краянин його Іван на прізвище Мирон (є такий тип українських прізвищ) теж добував 25 років. Його схопили у 22 роки. Він так і жив зі своїм законсервованим юнацьким шанобливим ставленням до старших, ледве чи ж обожнюючи матір, яка недавно померла, і уникаючи розмов про жінок. Ще на вид молодий, а вже пройшов такі лихоліття, що волосся дибом ставало. Без тіні гордощів розповідав про повстання у таборах на початку 50-х років:

– Ми йшли на смерть, жінки під танки лягали, їх кремсали гусеницями, а таки зламали ми сталінський концтабірний режим. Тому тепер не можна допустити, щоб вони відбирали в нас одне за одним так тяжко здобуте право.

Для нього, чоловіка глибоко віруючого і широко освіченого, що володів декількома мовами, ґречність та інтеліґентність була природною, тож не сумнівайтеся, що ось ця історія, яка сталася з ним, цілком правдива, хоч може видатися комусь неймовірною.

Сидів він якось у секції на своїх нарах, обклавшися словниками. Заходить заступник начальника колонії з режиму підполковник Вельмакін (звук “с” зі свистом):

– Гражданин осужденный, вы почему не встаете и не здороваетесь с начальником?

– У нас першим вітається той, хто заходить.

Вельмакін прописав Миронові 5 діб карцеру. В'язень відсидів їх, не прийнявши ні рісочки їжі, ні краплини води.

Через деякий час ситуація повторилася – 10 діб. Мирон провів їх так само, рятуючись тільки молитвами. Він ледве вийшов із карцера і впав. Його підібрав Михайло Жураківський і виходив. Відпоював чаєм, притискуючи язик ложечкою, бо того язика було повен рот. Після того Мирон якось ніби постарів і перестав грати з хлопцями у волейбол.

Ми питали, як то він зважився на "суху" голодівку. Адже відомо, що так можна померти навіть на третю добу від обезводнення організму, від згусання крови може утворитися тромб, можна отруїтися власними шлунковими соками. Що ж до звичайної голодівки, то незворотні процеси – "самопоїдання" організмом менш важливих органів – настають десь коло сорокової доби. Хоч і припини голодівку – ти вже все одно смертник. Недарма ж Ісус Христос голодував у пустелі 40 діб. У Святому Письмі нема нічого випадкового. Згодом, 1980 року, голодували хлопці з ІРА (Ірландська Республіканська Армія) на чолі з Робертом Сендсом. Домагалися статусу політв'язня. Але «залізна леді» Маргарет Тетчер була непохитна. Роберт Сендс під час голодівки був обраний депутатом парламенту. Десятеро їх померло, решта припинили голодівку. Найменше прожив один – 39 діб, найбільше – 69. Певно, що в британських тюрмах умови були дещо ліпші, ніж у російських карцерах. 

Ось Микола Кончаківський – здоровенний вуйко з Рудників під Миколаєвом на Львівщині. Він "катає балани" (колоди) на пилорамі. Пам'ятаю, щойно мене привезли сюди 12 квітня 1974 року, він одним із перших підійшов до мене, привітав, спитав, скільки років я привіз (про справу питати не прийнято), по-батьківському поклав мені руку на плече і мовив:

– Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей. Я ось уже трийцять п'ять років воюю. Як пішов у 39-му в польські жовніри, так донині. Уже мої двайцять дев'ять років скоро скінчаться.

Як почув я таке – мої 4 роки, що здавалися дуже великим терміном, раптом зіщулилися і стали такими жалюгідними... Згодом пан Микола розказував, що в нього є три могили: у Польщі на обеліску захисників Речі Посполитої, а ще двічі рідня одержувала вістку, що він упав, і справляла панахиди по ньому. Досидів пан Микола свої 29 років восени 1977, повернувся додому і через місяць помер...

Ще треба згадати литовського партизана Людаса Сімутіса, який теж спілкувався з молодшим поколінням, не боячись переслідувань.

Оце, либонь, і було наше найтісніше коло, яке збиралося по неділях та по святах "на чай", хоч той чай був лише приводом, для відведення ока наглядачів, котрі часом розганяли подібні зібрання, особливо перед акціями протесту та совітськими святами. Тут обговорювалися всі новини, тут велися прецікаві бесіди, які зараз я міг би хіба заново конструювати, бо переказати дослівно їх не годен.

Я прийшов з етапу дуже ослабленим, та, на щастя, осінь 1976 року була на диво грибною. У робочій зоні всюди росли опеньки, під колодами та дошками – печериці. Я наловчився збирати гриби як ніхто. Ігор Кравців чистив їх, а Роман Семенюк варив, ховаючись десь по закамарках, яких у цій зоні було багато. Не раз ми й "горіли" на цій справі, а все ж трохи підживилися на дурничку. Бо харч у їдальні був такий, що й згадувати не хочеться. А хліб був добрий тільки тоді, коли в зоні згоріла пекарня і нам місяців два привозили людський, а не зеківської спецвипічки. Зазвичай на ті гриби ми запрошували Стуса, Будулака, Кончаківського.

– Хайма,– сказав Василь.– Десь мені в тих "Ґазах" вшили зеківський шлунок. Тільки баланду приймає, а людського харчу ні.

"Хайма"– то Василеве слівце, що, як він мені жартома пояснив, мало скорочено означати "хай катують чорти його маму".

Там, за чаєм, вироблялася наша оцінка подій та причин, що привели нас, чергове покоління, яке дістало назву "шістдесятництво", в совєтські концтабори. Оскільки я був у нашому колі чи не наймолодший, то, зрозуміла річ, сідав коло столу завжди скраєчку, за що Василь прозвав мене "скраєчкусид". Отак приблизно почувався я й у шістдесятництві: ніби підскочив і вхопився за вищий, ніж мені належалося, щабель, та й вишу, звісивши ноги й думаючи, як би його підтягнутися, коли сили не вистачає. Бо ж провідними діячами шістдесятництва були люди років на 10– 20 старші за мене, з моїх однолітків були в таборах одиниці. Мені здавалося, що з кола студентів-філологів Київського університету, які гуртувалися в СІЧі (Літературна студія імені Василя Чумака, її засновниками були колись Василь Симоненко, Іван Драч, Тамара Коломієць) багато хто мав достатньо шансів у 1972 – 1973 роках бути заарештованим, але чомусь "в опричноє попав число" саме я. Може тому, що мені поталанило на старших друзів, які всі п'ять моїх студентських років давали мені читати літературу українського самвидаву, а я, конспіруючись та прикриваючись комсомольським значком (був навіть групкомсоргом), давав його читати буквально десяткам своїх друзів. І ніхто мене не заклав, із чого потім вельми дивувався слідчий Микола Цімох:

– Чого ж мені ніхто ніколи нічого не дав, коли я десятьма роками раніше вчився в університеті на юридичному факультеті?

– Бо я вибирав порядних людей...

Тож, не з'являючись на велелюдді, скажімо, на Шевченківських святах 22 травня, не вельми учащаючи до музею Івана Гончара, не бравуючи вишиванкою (бо й не мав її), не заводячи особистих знайомств із "проводом", я тим часом був у курсі майже всіх справ руху опору, я мав у руках майже весь тодішній самвидав: "Щоденник" і вірші Василя Симоненка, "Возз'єднання чи приєднання" Михайла Брайчевського, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза", "На мамине свято" Євгена Сверстюка, "Більмо" Михайла Осадчого, блискучі есеї Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії", "Серед снігів", В'ячеслава Чорновола – "Що і як захищає Б.Стенчук?", "Лихо з розуму", усі п'ять випусків "Українського вісника" та багато іншого.

Арешти 12 січня 1972 року були для мене тяжкою драмою: люди, які були для мене провідними зірками, раптом виявилися за чорним обрієм. Мовчати було несила, але й діяти на їхньому рівні я ще теж не міг, тим паче, що, закінчивши того року університет, мусив їхати на село вчителювати. Ніде нікого. Щож, треба потроху готувати нове покоління, тим паче, що перед тобою ще чисті, незаймані душі, які здатні сприймати на віру. Та провчителював я всього півроку: у 20-ту річницю смерти Великого Деспота, 5 березня 1973 року, мене заарештували в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині і скоро приєднали до справи Василя Лісового та Євгена Пронюка. Небезпідставно, бо навесні 1972 я допомагав їм видати черговий, шостий номер "Українського вісника", яким була  думка відвести звинувачення від заарештованих, а також допомагав Лісовому виготовити кількадесят відбитків його відкритого листа до депутатів Верховної Ради УРСР на захист заарештованих. (Він опублікований у ч.8 журналу "Зона" 1994 року).

Щоб читач не подумав, що я написав спогади про себе, а не про Стуса, пропущу тут власну справу, а означу лише найцікавіші, суспільно важливі моменти.

На нашому суді в листопаді – грудні 1973 року прокурор Макаренко прорік, як він думав, з іронією:

– Це були великі вожді малого руху.

Та він мав рацію. Невеличке коло одержимих національною ідеєю людей, що "наросли з малих, худеньких матерів" (М.Вінграновський) після голодомору, війни, репресій, пробуджені провесним вітром, що війнув після ХХ з'їзду КПРС 1956 року, зігріті батьківською рукою Максима Рильського, – вони ще не розгорнули великого національно-визвольного руху. Вони ще варилися самі в собі, перетягуючи нитки з років 20-х через тридцятилітню пустелю в своє обікрадене сучасне. Вони не йшли надто далеко. Хоч гуртувалися довкола "Українського вісника", проте геть проганяли думку створювати організацію. Підпільних груп на Вкраїні проростало чимало, але жодна не встигала розгорнутися поза десяток-другий членів, як її арештовували. Шістдесятники ж трималися, мені здається, на особистих приятельських стосунках. Євген Сверстюк якось ословився: "Коли докупи збирається так багато таких славних, талановитих, добрих людей, то щось із цього буде". Але вони гадали, що їм ще не час виходити на велелюддя, хоч і ховатися від людей – ще гірше. Де підпілля – там недовіра. Осердям цього кола в Києві були Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл.

У 1970 році почав виходити "Український вісник", редагований, як тепер відомо В.Чорноволом. У машинопису, зовсім невеличким тиражем. Ілюструвався фотознімками. Але вороги наші достойно його оцінили, бо розуміли, до чого йдеться. Ходили чутки, що з Іваном Світличним мав розмову сам голова КГБ УРСР В. Нікітченко, який сказав: "Ми терпіли вас, доки ви не організувалися. Тепер, коли у вас є журнал, а це ознака організації, ми мусимо вжити проти вас заходів". Говорили, що ніби Нікітченко вчився колись разом з дружиною Світличного Леонідою Павлівною, ставився до Івана з повагою. Поповзли чутки про можливі арешти, про список на 600 чоловік. Улітку 1970 року Нікітченка як надто лояльного замінили привезеним із Москви В. Федорчуком. Казали, що П.Ю. Шелест був проти нього, але й Шелестові дні були вже пораховані: зібрати компромату проти нього самого було нічого не варт, і він погодився на арешти. Шукали приводу. Хоч у 5-му числі "Українського вісника" було заявлено, що видання його припиняється, це не врятувало шістдесятників. Приводом для арештів стала, як завше, політична провокація.

Під кінець 1971 року через Прагу і Львів приїхав до Києва бельгійський громадянин, член Спілки Української Молоді Ярослав Добош. Як мені стало згодом відомо від моїх однокурсниць, лемкинь із Пряшева Мариї Гостової та Анни Коцур, він зустрічався з Анною в Празі, вона дала йому номери телефонів кількох киян і львів'ян. Згодом у матеріялах, які були долучені до нашої справи зі справи Світличного, я вичитав, що той Добош мав телефонні розмови та зустрічі зі Світличним та ще з кимось просто в готелі та на вулиці. Нічого особливого не говорилося, тож ніякого значення Добошеві ніхто не надавав. Анна вже в Києві дала Добошеві фотоплівку "Словника українських рим", якого за довгі роки неволі уклав Святослав Караванський. Словник цей ходив по руках, декілька кафедр рекомендували його до друку. Але ж автор був знову в неволі – отже, словник автоматично ставав "крамолою". Згодом у пресі він фіґурував як "один антирадянський документ" (див. ґаз. “Літературна Україна” від 6 червня 1972 р.). Добош повертався додому під Новий рік, його заарештували, звинуватили у шпигунстві. Він перелякався і порозказував, з ким бачився і про віщо говорив у Києві та Львові. Ксерокопія його заяви була у нашій з Лісовим та Пронюком справі. Якби вона була повністю опублікована (у совпресі подавали шматки у відповідному тлумаченні), то всі переконалися б, яку недолугу справу затіяла кагебня під командуванням Федорчука. Але нічого: привід був. Київ сколихнула чутка: 12 січня заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Зіновія Франко, Микола Холодний, Олесь Сергієнко, Леонід Плющ, Василь Захарченко, Леонід Селезненко, Микола Плахотнюк... У Львові Ірина Калинець, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура, Іван Гель... Називалися десятки прізвищ. Ґазети "Радянська Україна" та "Правда Украины" 15 січня подали повідомлення на кілька рядків про арешт Добоша, а 11 лютого – на кільканадцять рядків, що закінчувалося приблизно так: "За проведення на території УРСР антирадянської пропаганди та агітації і у зв'язку зі справою Я.Добоша, заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Черновол та ін.". Саме так: "Черновол". А за "та ін." стояли десятки людей, сотні обшуків, тисячі викликів на допити, звільнення з роботи, вигнання з вузів, викидання з черг на квартири, недопускання дітей заарештованих чи хоч якось причетних до вищої освіти... Зарештували Бориса Ковгара. Затримали були Анну Коцур, потім вона якийсь час сиділа в чехословацькому консульстві, ніби воно було якимось прихистком після окупації цілої країни... Затримували і випускали Івана Дзюбу, а 18 квітня таки заарештували. 18 травня заарештували Надію Світличну… "Шпигунства" нікому не інкримінували, тільки "антисовєтську аґітацію і пропаґанду", але вибачитися публічно за це згадані газети досі не вважають потрібним.

Київ спаралізований. Я, тоді п'ятикурсник української філології Київського університету, переживав ті події як особисту трагедію. Василь Лісовий, філософ, з яким я близько зійшовся, ще коли був першокурсником, а він аспірантом викладав нам логіку й оці всі роки давав мені читати український самвидав, ходив аж чорний. Якось він попросив мене допомогти: є думка видати черговий номер "Українського вісника", щоб відвести звинувачення від заарештованих. Я купував папір, щось кудись перевозив. Але коли я дістав у свої руки весь "тираж" (якийсь десяток відбитків машинопису на тоненькому папері) і поїхав на квартиру сестри, щоб вичитати його і розікласти – я почувався, що оце в моїх руках зараз найважливіше, що є в Україні. Було там повідомлення про арешти, подавалися короткі дані про заарештованих. Далі йшов лист Бориса Ковгара до слідчого КГБ полковника Даниленка про те, як його, Ковгара, "запустили" в середовище шістдесятників, щоб доносив. Це він деякий час і робив, але потім, переконавшись, що має справу з найкращими в Україні людьми, намагався відмовитися від ганебного ремесла. Але своїх "відщепенців" кагебісти карають особливо немилосердно: Борис Ковгар просидів десять років у психіятричці особливо суворого режиму.

Навесні 1972 року Василь Лісовий сказав мені, що готує відкритого листа до депутатів Верховної Ради УРСР з протестом проти арештів. Не можна, сказав, щоб усі промовчали, комусь потрібно виступити на захист. Я читав і – без дозволу автора, удвох з Петром Ромком – переписав його недовершений варіянт. (Остаточний варіянт «Відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України опубліковано в журналі «Зона», № 8, 1994 р., с. 125-148). Лист закінчувався так: "Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. Що й сталося 6 липня 1972 року.

Я знову виконував технічні операції, зустрічався у цій справі з Євгеном Пронюком, з друкаркою. Але лист не став тоді набутком гласности, бо замість мене забирати відбитки до друкарки поїхав Є.Пронюк. Його затримали в дорозі того ж 6 липня, а я з тяжким серцем поїхав на Переяславщину вчителювати. Чекав я своє черги вісім тяжких місяців, про які слід буде колись написати окремо.

Не можна сказати, ніби я не розумів, що є "злочинцем" проти існуючого ладу, бо завжди і всюди поширював правду про його антиукраїнську сутність, чим справді підривав його. А все ж мене не покидало здивування: невже Лісовий, Світличний, Дзюба, Сверстюк, Мороз, Стус, про яких я так багато чув і такі добрі їхні твори читав, та й я разом з ними – оце ми і є "особливо небезпечні державні злочинці"? Як у них язик повертається таке говорити? Ні, це ніби не про нас, це ніби сон, це ніби за склом...

Щирість і наївність наша нам же і шкодила на слідстві та в суді: ми не вміли брехати! Навіть не сказати правду – і то нам була тяжко. Я був захоплений Євгеном Пронюком (до того я його лише двічі бачив), коли ознайомлювався з матеріялами нашої справи: довжелезні запитання, а відповіді всі одинакові: "Запитання зрозуміле, відповідати відмовляюся з етичних міркувань". Бо ж ідеться про нормальну поведінку, нормальний вчинок і добру думку – а їх розцінюють як злочин! Я нарікав трохи на старших, чого ж вони не навчили мене, як поводитися на випадок арешту. Та потім виявилося, що вони, здебільшого, й самі були такі ж необізнані. А бандочка ж школу кінчала, як нас ламати!

Ми йшли з відкритою душею до свого реченця, не почуваючи себе злочинцями і не вміючи брехати. А правда не здавалася нам страшною. Нас дурили і шантажували психіятричкою. Я вжахнувся перед перспективою в свої 24 роки стати людиноподібною худобиною і почав дещо розказувати. Дехто з друзів має на мене серце. Ніхто не знає міри свого гріха, може, мені належиться ще мільйон років чистилища – але нехай вони милосердно зважать, що більше тринадцяти років я покутував саме ці гріхи, і в годину радости простять. Це була жахлива наруга над нашими нескверними душами.

Коли в грудні 1973 року прокурор В.Макаренко лудженим голосом прорік: "Підсудні Пронюк, Лісовий, Овсієнко, вступивши в злочинну змову...", я мимоволі зиркнув у залу, чи не сміється хто? Бо хіба це про нас? Ні, ніхто не осміхнувся. У залі – лишень дерев'яні фізіономії «спецпубліки». Тільки на бідну голову мого батька падає каменюччя незрозумілих йому слів. Він сидить приголомшений.

Захисник Пронюка Кржепицький почав свою промову так:

– Усі ми, адвокати, цілком і повністю поділяємо той гнів і обурення, з якими товариш прокурор...

Моя адвокатка Гертруда Денисенко перед судом схиляла мене до каяття:

– Звичайно, ви розумієте, що ваша діяльність для Радянської влади – що комариний укус для слона.

– Авжеж. За це комара убивають.

Ще раніше своєму слідчому Цімоху я дорікнув було:

– Невже ви не розумієте, що творите?

– Нічого, – була відповідь, – наша справа нас переживе.

Не пережила, Миколо Павловичу. Здох ваш слон, Гертрудо Іванівно. І від наших "комариних укусів" також. Ці безбожники не боялися кари Господньої, а про ганьбу, яку поклали на рід свій, не думали. Тепер вони, мабуть, «на заслуженому відпочинку», отримують добрі пенсії від держави, проти постання якої запекло боролися. Або будують "правову українську державу" разом із суддею П.Г.Цупренком, котрий, засудивши нас, став Першим заступником Голови Верховного Суду УРСР і був ним навіть у перші роки незалежности. (Помер десь 1993 року). Авжеж, вони цінні фахівці... А я би не сказав, що вони добрі фахівці. Адже твердиня, яку вони захищали, впала. То вони й Україну завалять! Не накликаю на них проклять і не прагну, щоб вони тепер сиділи там, куди вони нас запроторювали, але нехай би вони на старості літ заробляли собі на хліб насущний не юридичним ремеслом, а серпами або молотами. Не паперовими, а справжніми. І нехай люди кивають на них головами і показують пальцями на їхніх дітей. Бо за гріх треба відповідати до сьомого покоління.

Оце атмосфера 1972 – 1973 років, коли фабрикувалася справа Василя Стуса.

Василь Стус зрідка згадував окремі епізоди своєї справи. А якось показував знімок, зроблений у Львові на Коляду 1972 року, 9 січня. Стоїть, прихиливши голову до одвірку. Люди за святковим столом. Там є Михайло Горинь, Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Любомира Попадюк, Олена Антонів і ще хтось. Через три дні Василь, Стефа та Ірина будуть заарештовані. "Так тоді мені  маркітно було на душі", – сказав Василь. Той настрій переданий в "Образку спомину", написаному, мабуть, у Мордовії:

  Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

  ти пив пожадно тугу підкарпатську,

  востаннє причащаючись його

  правікової чужості, що склиться

  і не пускає ближче, вже тоді,

  посовгнувшись на глеюватих надовбах,

  колючим тремом бралася нога

  і терпло серце... Вже тоді, як вечір

  плекав твою самотність феєричну

  між постатями феєричних пройд

  (пітьма убгала в жовті колби спогаду

  похнюплені тягучі ліхтарі) --

  передчуття біди в твій слід ступало

  і начування бігло наперед.

  Спаскуджене парсунами п'яниць,

  розпусників, повій, заброд ссавущих

  і пришелепкуватих земляків,

  це грішне без гріха глухе містечко

  тряслось, гойдалось, мов драговина,

  під шептами байдужих баляндрасників,

  волівши догодити всім і вся -

  яким війнуло холодом на мене

  в цій вичужілій вітчині, отут,

  де край мені здавався серцем серця,

  і стогін крові обрій знакував!

Не знаю, яке містечко відвідав Стус, окрім Львова, чи не Трускавець, але ця "чужість, що склиться", "край, що здавався серцем серця", бо ще тут чути "стогін крові" повстанців, що для нас, наддніпрянців, засвідчував неперервність наших визвольних змагань ("обрій знакував"), вказує, що то галицьке містечко, як і вся Україна, вихолощене, репресіями та окуповане чужинцями.

Ми, наддніпрянці і галичани, що сиділи по мордовіях, сибірах, уралах, мали можливість переборювати оту відчуженість, яку нам нав'язали «заброди ссавущі», поділивши нас кордонами. А весь наш народ нескоро її подолає. Навіть Левко Лук'яненко якось казав мені про це: приїхавши на роботу в Галичину 1959 року, деякий час відчував, що цей край для нього "ніби за склом".

Уже тоді, коли твій рідний люд -

  ці милі, грішні, славні, чесні лиця –

  зашелестіли, засичали разом

  над головою в тебе, вже тоді,

  коли в осонні дорогих околиць

  ти чув тривожний безрух, а вода

  здубілими артеріями бігла, -

  на тебе коні мчали (він це, він! -

  вкрай спантеличені казали здвиги

  і жовті пальці тицяли в твій бік) -

  будучина писала навмання

  твоє сьогодні вкрадене.

Лихі передчуття – не марнота, бо стеження за кожним було тотальним, і хто зна, де легше: бути під конвоєм чи під таємним наглядом, коли тебе можуть схопити кожної хвилини.

  Тоді вже,

  коли останні строїлись Святки

  (Свят-вечір був, і коляда, і гамір

  дитячої дзвінкої коляди),

  ти чув про це. Коли незнаним Львовом

  ішов наздогад, близячи свій час

  (аж ось, аж ось ти, мить прощання,

  що обігнала зустріч), вже тоді,

  коли, сподіючись щасливих зичень,

  нас виглядали сонми хорих з клініки,

  а урочистий вікопоминий спів

  був греблею для гомінких трамваїв

  і перехожих спізнених, збагнув я:

  це все – одне прощання понадмірне

  з землею, з світом, з вічністю, з буттям.

Плодом тривалих роздумів над долею покоління і цілої України був вірш, позначений у рукописі номером 63:

  У темінь сну занурюється шлях.

  Все вище й вище засягають води

  Терпкого забуття. Все ближче край.

  Дивлюся в порожнечу днів і літ

  і думаю: де та межа, котрою

  вертається утрачена душа

  у прапервні. У паділ тих розкошей,

  Які сурмили молоді літа.

  Камо грядеши? Неслухняний крок

  пізнав себе у цій ході невтішній,

  а ти лише в його ступаєш слід!

  І вужчає благенька смужка літ,

  мов тінь твоя тобі іде назустріч

  і врочить, врочить: ось і заломилась

  твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.

  В одній із розмов Василь аж зобразив ситуацію, яка склалася на 1972 рік. Ось так, казав, піднесли ми ногу, щоб ступити крок, але не зважилися, роздумуючи, а чи пора ступати? Чи годні ми взяти на себе вищу відповідальність? Якраз під той момент і підтяли нам другу ногу. Так що розрахунок КГБ був правильний і точний: утяти саме зараз, обійтися "малою кров'ю", бо завтра буде пізно: "великі вожді" розгорнуть великий рух, який зупинити можна буде хіба що масовими репресіями.

  Зайди за ґрань. Нам надто тяжко жити

  непевністю мети. Напівступою,

  як над собою винесений крок

  задумався і скляк. Напівбажання

  на піввагання втяте. Гони меж

  ховаються за пагорби терпіння

  і невидимі для зухвалих мет

  простертості.

Передумуючи минуле, хочеш у ньому щось поправити, бо ж бачиш, що не так воно мало бути, що не виправдав ти надії:

    О, що, коли б той край

  пізнав дробинність нашу? Що б то стало –

  горі – горою бути? Що б то нам

  посовгнути – ці межигони часу,

  пасматі межигони живоття,

  коли змарнілі постаті снаги,

  ці бурі пристрастей попопелілих

  раптово окошилися на нас.

  І хочеться сягнути за крайчасу,

  за прапервні. О що б то нам прямитись

  поверненням у смерть. О що б то йти

  узгір'ям долі в верхогір'я крику,

  яким прорвався тверді першотвір

  і збурив певність німоти і тліну!

  О ті нестерпні виходи за ґрань

  привсюдности! О ті намоли ляку,

  о та зухвала згаґа самовтеч,

  жага згоряння, спалення, авто-

  дафе. Та паморозь терпінь

  і вічна недоторканість дерзання,

  рух руху руху. Те безмежжя сил,

  розбурханих од болю молодого.

  Ті парури зусиль, та виднота

  себеявлення, та оглухла прірва

  обрушення і заступання за

  видиму смерть, аби тороси муки

  ліпили лона квітам... Оце ти є,

  непевносте. Оце ти є, дорого,

  котра прожогом навертає нас

  до серця серця, ув аорти шалу,

  де безбережжя голубиний гуд.

Десь в іншому вірші Василеві боліло:

  Бо мало нас. Дрібнесенька щопта –

  лише для молитов і всечекання.

  Застерігає доля нас зарання,

  Що калинова кров така крута,

  така терпка, як кров у наших жилах...

І каявся пере образом Алли Горської:

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

Малі для власного розп'яття.

Крах надій, передчуття ранньої смерти – печать, якою позначено багато віршів Стуса вже мордовського періоду. Він знав свою долю:

  Ми канемо у вічність молодими...

І тільки просив:

  Сподоб мене, Отче, високого краху...

Згадував Київ, який був йому дорогий насамперед найдорожчими людьми. Оцей вірш, казав, виношувався йому років сім:

  Роєм птиць

  Благословенна свінула Софія,

  і галактичний Київ спижовіє

  у мерехтінні найдорожчих лиць...

Згадував Івана Світличного, у присутності якого, за словами Василя, останній дурень говорив розумні та добрі речі, хоч би Іван ні слова не сказав, а тільки був присутнім та усміхався в вуса. І геніяльного, за висловом Стуса, Івана Дзюбу. А я пригадав, як начальник київського "кагеб'ятника" (тюрма КГБ) підполковник Сапожников власноручно носив нам по камерах номер "Літературної України" від 9 листопада 1973 року з "покаянною" заявою І.Дзюби, де він шкодував, що мимоволі завдав шкоди рідній державі. Заява, втім, була доволі витримана, нікого не зачіпала, не те що заява Миколи Холодного від 4 липня 1972 року. Або покаянні Зиновії Франко, Леоніда Селезненка. Скільки поламаних, знівечених душ! Та окремої мови треба про Василеву оцінку Івана Дзюби.

То було найгучніше ім'я з-поміж шістдесятників, хоча вужче коло добре знало, що весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного. Та багатьом здавалося, що булава вищої відповідальности за Україну впала саме на Дзюбу – завдяки його праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка з кінця 1965 року ходила по Вкраїні у машинописах, а поза Україною вийшла в перекладах декількома мовами. То була справді "Біблія" цілого покоління епохи прощання з комуністичними ілюзіями. Дзюбина праця стала міною під "ленінську національну політику КПРС". Вона написана ніби з ленінських позицій, але перед читачем розкривалася така "практика національного будівництва", що він не міг не засумніватися й у теорії. Я розповів Стусові, що на моєму з Лісовим та Пронюком суді прокурор Макаренко сказав, що Дзюбі вже надокучило політикувати, він хоче повернутися до своєї справи, до літературознавства (це ж початок грудня 1973 року, це ж щойно опублікована його «покаянна»). Що ніби то Дзюба казав: одна україномовна піонерська пісня більше варта, ніж увесь наш самвидав; може, п'єса Корнійчука, якого ми всі так дружно не любимо, робить для України зараз більше, ніж... Не пригадую вже, що. Треба б у кагебістські архіви підглянути. Але ж іще й архіви Івана Грозного не розсекречені... Я розпитував Василя, що то за "нарада у верхах", про яку говорив прокурор Макаренко. Бо виходило, що то була розмова у Стусовому помешканні на Львівській, 62, яку кагебісти повністю записали і майже не криючись цитували під час слідства. "Але я щось не пам'ятаю такої тиради Дзюби", – казав Василь.

Іванові Дзюбі в 1973 році присудили 5 років таборів суворого режиму, але до табору не повезли, випустили зі слідчого ізолятора – і він пропав для України на 10 років. Як і засуджені та посаджені до психіятричок.

Мене ото звозили до Києва влітку 1976 року і я привіз свіжі новини про Івана Дзюбу. Наш київський кагебістський наглядач Гончар подарував мені збірку Івана Драча "Київське небо", яка була відзначена Шевченківською премією, бо там було декілька віршів про Леніна. "А міг би й сидіти", – казав Гончар виважено. А ще дав прочитати нову книжечку Івана Дзюби "Грані кристала", де був один-єдиний "покаянний" абзац, а решта тексту – статті про письменників народів СРСР. І жодної – про українських. Отже, йому заказано писати про українську літературу. (Згодом під такою ж назвою вийшла груба книжка, у твердій обкладинці. Забігаючи наперед, скажу, що першою на українські теми – рівно через 10 років – з'явилася його стаття про Миколу Вінграновського в "Літературній Україні".)

Як тепер бачу: стоїть Василь під бараком зі свіжим номером журналу "Вітчизна", перебігає очима Дзюбину статтю про якого-небудь Ювана Шесталова чи Юрія Ритхеу і мовить: "Крейсер у калюжі... Бідний Іване, що з тебе зробили..."

Коли хто-небудь надто критично говорив про Іванову "покаянну", Василь якомога чемніше зупиняв: "Не знаєте ви, чого він зазнав під час слідства. Адже на нього, як на найзначнішу фігуру, і тиск був найбільший". – "Але ж він був уже прапором, треба було вмерти, а не здатися, нехай хтось інший міг покаятися, але не він, що є автором такої епохальної праці". – "І все ж у мене язик не повертається осудити його. А хто тут не побував – той нехай про це й писнути не сміє".

Ще раз забігаючи наперед, скажу, що вже на Уралі, в 1984 році, Василь тішив себе, що лист, якого він таки написав Дзюбі 1975 року, пропав, не був ніде опублікований. Помилився Василь. Недавно я бачив його «Відкритого листа до Івана Дзюби» опублікованим у книжці: Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1987. — С. 69-71. (Див. також: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. Львів: Просвіта, 1994-99. Т. 4, с. 441-443). 

Казав у Мордовії: "Якби отут, у цьому пеклі, хтось із нас написав "покаянну", щоб урятуватися (я собі такого не дозволю), то я б і слова не сказав". Але як дотепно кпинив він з Олеся Бердника, коли той викупився "покаянною"! ("ЛУ" від 17 травня 1984). Уже на Уралі згадував Василь і свого кума Василя Захарченка, якому з Колими послав у відповідь на покаянну заяву в тій же "ЛУ" телеґраму з двома словами: "Фе, Василю!". Ще інший випадок. Кучино, Урал, Василь Федоренко, який за якихось 30 років виснажився сидіти, "спрацював" на "кума", видав якусь писану річ Левка Лук'яненка, приготовану для передачі на волю. За це Левка з безкамерного режиму, де він пробув усього два місяці, кинули до карцеру і до кінця терміну повернули назад у камеру. Федоренко боявся, щоб Левко через побачення з дружиною не сповістив про це не волю. Василь випадково почув їхню розмову, що велася через кватирку, а потім з робочої камери через кватирку таки дражнив Федоренка, коли той поруч, за два метри від камери, гуляв у дворику: "Левко, Левко, не кажи Наді, що я сука..."

А це ось окремі мордовські епізоди.

Сидимо якось на лавці. Мимо проходить стукач із котом на руках.

– Як ти думаєш, Василю, кому в лаґері найкраще живеться? – зумисне голосно питає Василь. І сам же відповідає:

– Котам і сукам.

Стукач хутенько забирається геть.

Десь у грудні 1976-го викликають Василя та мене фотоґрафуватися: йому скоро на заслання, а мені додому. Пропонують надіти півпіджака та півсорочки з краваткою – щоб бути на знімку ніби в цивільному.

– Якщо держава не соромиться тримати мене у цьому одязі, що на мені, то я, навпаки, радо пишався б у ньому й у радянському паспорті.

Так і фотоґрафуємось.

У характері Василя мене вражала абсолютна безкомпромісність його зі власним сумлінням. Ось така ситуація. Юного латвійця Майґоніса Равіньша за невиконання норми виробітку посадили до карцеру. Хлопець геть недужий, з носа і з вух йому тече, очі сльозяться, а там його теж примушують на голоднім пайку виконувати норму виробітку. Повідомити про це на волю нема можливости, тому затівати якусь акцію протесту марно, але Василь каже:

– Як собі хочете, а я робитиму, як вважаю потрібним.

І розпочинає голодівку. Мимоволі тягнешся за ним.

Якось розпитував я Василя, що то за праця, про яку я чув, ще студентом будучи, і назву якої гебісти переклали у вироці "Феномен суток". "Доби", тобто, епохи. Василеві чомусь не хотілося про це говорити, а все ж казав, що то праця аспірантських часів про Павла Тичину, про геніяльний талант поета і про нице падіння його, коли почалися репресії. Запам'ятався мені один епізод із розповіді Василя. Після арешту Людмили Черняхівської-Старицької (січень 1930) двоє письменників здибали на вулиці Павла Тичину та й кажуть:

– От як часи змінюються. Ще отоді-то ми з вами були в неї на вечорі, а тепер вона – ворог народу.

– Я? Я там не був!

– Ну як же не були, то ви забули.

– Ні, я таки там не був, це ви щось переплутали.

Письменники здогадалися, у чому річ, та й погодилися, що таки не був. Попрощалися, розійшлися. Але Тичина доганяє їх, хапає за рукава:

– Мені здається, що ви вважаєте, ніби я там був. Так я ще раз кажу вам, що я там не був!

– Ну що ви, Павле Григоровичу, то ми помилилися: вас там справді не було.

Мало хто знає, що Тичина вже до того побував під арештом, що на нього, як на найбільш талановитого, і натиск був найбільший. Як натура тонка, він чув у собі злам ще у 1922 році:

  А, може, і собі поцілувать пантофлю папи?

Василь дуже потерпав, що всі п'ять машинописних відбитків його праці “Феномен доби” потрапили до рук КГБ і, можливо, знищені. На щастя, праця вже видрукувана спочатку в журналі "Вітчизна" 1990 р. і вийшла окремою брошурою 1993 року. (Див. також: В.Стус. Твори. 1994. Т. 4, с. 259 – 346).

Я розповідав Василеві, що будучи вчителем, мусив на уроці вивчати з учнями вірш Тичини «Партія веде», написаний одразу після голоду 1933 року і негайно опублікований у газеті «Правда» українською мовою:

Всіх панів до 'дної ями,

Буржуїв за буржуями,

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!

І рефрен:

Партія веде!

Партія веде!

Яких там панів, яких буржуїв! Я, щоправда, не на уроці, а в коридорі перед кількома хлопцями трошки скоротив цей вірш:

Партія веде

Всіх до 'дної ями.

Про вирок свій Василь говорив неохоче: він був порожній, а звинувачення дуті. Зрештою, читач уже може ознайомитися з “Протестом у порядку нагляду” прокурора УРСР М.О. Потебенька на вирок Стуса, що опублікований у "Літературній Україні" 28 квітня 1990 року. Згадував якось про одного свідка, що засвідчив буквально таке:

– Стус говорив українською мовою навіть тоді, коли в цьому не було потреби.

(У цьому місці я мушу сказати, що в публікації моїх спогадів у журналі "Донбас" №3 1990 року, на стор. 100 я згадав про поета Олеся Лупія. Так мені хибно запам'яталося. Але Станіслав Тельнюк, Царство йому Небесне, в "Літературній Україні" 1990 року зауважив мені, що Олесь Лупій у справі Стуса взагалі не проходив. Це про когось іншого. Користуюся нагодою перепросити шановного Олеся Лупія).

Ще Василь сказав, що інкримінували йому чотиривірш, який він і сам забув. Де тільки гебісти його випорпали? Я бачив десь опублікованим інший варіянт, але з Василевих вуст у Мордовії він звучав так:

  Зґрая бандитів-терористів

  розбійників, ґвалтівників

  у стольному засіли місті

  як партія більшовиків.

  Кагебісти дуже тішилися: є з чого робити «справу».

 

ЗАКРАЙСВІТУ

На етап узяли Стуса в останній день ув'язнення – 11 січня 1977 року. Везли майже 2 місяці. Уже вдома я одержав від нього листа. Виявилося, що нас випустили з-під конвою в один день, 5 березня. Мене в Житомирі, і того ж дня взяли в Радомишлі під адміністративний нагляд, а Стуса випустили в Магаданській області на заслання, у селищі Матросова Тенькінського району. День додаткового утримання під вартою на етапі зараховують за три дні заслання, тому повернувся він до Києва у серпні 1979, а не в січні 1980, як належало за вироком.

Із Колими я мав від Василя декілька листів, але вони, на жаль, не збереглися, як і весь мій "архів". Писав, пам'ятаю, що їхалося йому дуже тяжко. У дорозі деякий час був із Віктором Хаустовим: "Він великий державник". Писав, що працює на золотодобувній штольні, де люди швидко наживають собі силікозу. ("Із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому..." Ні, Василь не згадував у листах цих Шевченкових слів про декабристів). Якось я написав йому, що чув його вірші по радіо "Свобода", з нової збірки "Свіча в свічаді". Василь просив не писати такого в листах, бо їх не пропускатимуть. До речі, пізніше, на Уралі, Василь казав мені, що не він дав назву цій збірці, а видавці, знайшовши цей образ в одному з віршів. Свіча, що повторюється до безкінечности між двох дзеркал.

Десь у серпні 1977 року Василь поламав ноги, бо мусив залазити у кватирку гуртожитку: сусіда навмисне забрав із собою ключа. Дізнався я про це не від самого Василя, але написав стривоженого листа тамтешнім лікарям, розіслав копію по Вкраїні. Лікарі образилися і попросили когось там захистити їх від мене. За цього листа (та й за інші "гріхи") мені продовжили адміннагляд та винесли офіційне попередження про недопустимість правопорушень. Прокурор Радомишлького району Леонід Ситенко затримав на два місяці мій пакунок Василеві з сухими фруктами та пучком калини. Може, це її згадав Василь в одному з віршів: “На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми”.

З лікарні він пішов достроково, бо потерпав за полишені в гуртожитку папери – книжки та рукописи. Певна річ, багато чого не знайшов: архаровці розтягли. Стрибав на милицях, нікому було принести йому з нижнього поверху води. Це вже я розповідаю, що чув від Василя на Уралі. Жити йому доводилось у гуртожитку з карними засланцями. Було нестерпно тяжко в атмосфері суцільного пияцтва і матюччя. "Я радо повернувся б у Мордовію", – писав мені Василь. Якось п'яна компанія увірвалася до кімнати і один став прискіпуватися:

 – Что, землячок, откинулся (звільнився, тобто)? Я тебя знаю. Есть за тобой грешок. Пойдем, рассчитаемся.

Інший, напившись, помочитися у Василів чайник... А було ще й таке, що спровокували його випити трошки горілки. Не пив би, казав, але думалося прогнати нежить. Вийшов до виходку на дворі, а тут його схопили та й у витверезник!

Перейти на приватну квартиру, хоч це не заборонялося, було неможливо: як тільки домовить її, так господарів налякають і вони завтра відмовлять. Проти нього там розгорнули були кампанію в місцевій пресі, проводили збори "трудового колективу", який осуджував націоналіста Стуса. Пам'ятаю, радіо "Свобода" передавало його заяву з цього приводу.

Згадував Василь про приїзд до нього дружини Валентини. Як ішли селищем, мов гадючником, що аж сичав, а він казав дружині: "Вище голову, Вальок!" Так він її лагідно називав – Вальок.

І при цьому всьому запала мені в голову фраза з листа: "Вірші йдуть, але каламутним потоком".

  Тим часом на Вкраїні ожив рух опору. 9 листопада 1976 року заявила про своє заснування Українська Громадська Група сприяння виконанню гельсінкських угод. Один за одним ішли за ґрати її члени-засновники: Олекса Тихий і Микола Руденко, Микола Матусевич і Мирослав Маринович, Левко Лук'яненко... Краєм вуха я почув, що засланці В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус дали згоду співпрацювати в ній.

(Прим. Тепер це підтверджується опублікованими листами. Але якийсь Олександр Пасховер у ч. 41 (124) журналу “Політика і культура” 2001 року в статті з цинічною назвою “Помилка отсидента” зі ще більш цинічним підзаголовком “Демократія – найпопулярніша гра в дурня” заднім числом дає мудрі поради членам Української Гельсінкської групи, як їм слід було поводитися, коли почалися репресії: треба було “саморозпуститися та діяти більш помірковано”. А то в них, у членів Групи, “спрацювали людські амбіції, та не спрацювала нормальна логіка”. Автор  міркує, як той мудрий циган: “Що це за війна вночі? Ще в око попаде...” І виставляє нас, українців, такими собі наївними простаками. За авторським позірним співчуттям та лукавим уболіванням за “славу України” прозирає хитреньке намагання притлумити це видатне явище: мовляв, ті дурні українці тільки й уміли, що “гинути ні за цапову душу”.

Перше ніж писати, слід би трохи підчитати матеріялів Групи та опублікованих уже 1997 року листів самого Василя Стуса, а не спиратися лише на суб’єктивні спогади мало обізнаного з діяльністю Групи Семена Ґлузмана. Бо є й інші оцінки. Відомий дослідник політичної думки американець Іван Лисяк-Рудницький ще 1981 року відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”. (Лисяк-Рудницький Іван. Політична думка українських підрадянських дисидентів. У книзі: Історичні есе. Том 2. Київ, “Основи”, 1994, с. 486-487).

А найбільш прикре в публікації О.Пасховера те, що, виявляється, це Оксана Яківна Мешко “втягнула”, “завербувала” Василя Стуса до Української Гельсінкської Групи (це ж кагебістська лексика!) і послала його “на ешафот” (а КГБ вже ніби й ні при чому!). Пише: “...пані Мешко була справжньою революціонеркою, а Василь став жертвою її революції”; “...Оксані Яківні, мабуть, було байдуже, що завтра Стуса нагло замордують в таборах”; “Василь був геніальний хлопець, і він міг зробити для України набагато більше, аніж те, заради чого його тягнули до групи”. Ніби Стус наївна дитина. Та це була потужна особистість, здатна запалити і вести за собою інших!

Я переглянув листи Василя Стуса, опубліковані в його шеститомовику. Уже в жовтні 1977 року з Магаданської області, з заслання, він пише Петрові Григоренку в Москву, Світлані Кириченко та іншим у Київ, Левкові Лук’яненку в Чернігів, до дружини й сина, що готовий “заступити місце” заарештованих членів Групи (він називає її Комітетом нагляду), що готовий “підставити й свою голову під замашну довбню”. І наполегливо повторює це декілька разів, пише, що за другого арешту не буде давати ніяких показів, висуває цілу програму своїх дій на випадок арешту.

До П. Г. Григоренка, 1977 р. (незакінчений автограф листа вилучено при обшуку 10.02. 1978), т.4, с. 450:

“Я уже писал – и в Москву, и Л. Лукьяненко, и А. Болонкину – что не пристало мне сидеть сложа руки – даже при ограниченных возможностях из-за астрономического удаления от столиц. Поэтому я даю свое полное согласие, carte-blanche – и Саше Болонкину, и Л. Лукьяненко как члену Украинского комитета по наблюдению, и Вам как авторитетному представителю демократического движения, на свое участие во всех начинаниях, способствующих делу прогресса в вопросах обеспечения человеческих прав народов на самостоятельное решение своей судьбы”. (с. 450).

До Михайлини Коцюбинської, Світлани Кириченко і Юрія Бадзя, Леоніди й Надії Світличних та Павла Стокотельного, Рити й Бориса Довганів від 29.10.1977, т. 6, кн. 2, с. 124:

“...Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я даю згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши далеко од України.

Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступати місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої міркування (і слушні), але не хотілося б, аби вони – міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою”.

До Л. Г. Лук’яненка від 31.10 1977, т. 4, с. 454:

“Пане Левку, якщо на місце вибулих комітетчиків наглядної групи ніхто не надходить, я годжуся заступити місце. Знаю, що звідси зможу мало, але все ж таки... В разі, коли приймається моя пропозиція, хай дадуть знати. Про це я написав і до Києва, і до Львова”.

До дружини, сина і друзів, у новорічну ніч 31.12 – 1.01. 1978, т. 6, кн. 1, с. 295:

“Коли добивають комітет захисту – якраз під таку цікаву пору – то слід гадати, що час нашої зустрічі з Левком – такої далекої – може наблизити хіба нова Мордовія”. (с. 295).

“Отож, я не знаю, чи зреагували якось кияни чи москвичі на мою пропозицію підставити й свою голову під замашну довбню. Бо жодного листа з цього приводу я не мав”. (с.295).

Це означає, що кияни й москвичі не хотіли наражати Стуса на небезпеку.

Коли в кінці літа 1979 року Стус повернувся до Києва, то став діяльним членом Групи. У листах на заслання прямо пише про себе як про члена Групи. В.Чорноволові, грудень 1979, т. 6, кн.2, с. 177:

 “Умовини – геть злі. О(ксана) Я(ківна) хворіє і химерує трохи. Мені дали 7.12. нагляд на рік – бути з 20.30 до 6 р., не заходити до О(ксани) Я(ківни). Ти, Стефа (Шабатура. – В.О.),  я – оголошені члени неіснуючої цілком паралізованої групи”. 

Є.Сверстюкові, 29.02. 1980, т. 6, кн. 2, с. 182:

 “Групи, вважай, немає. Її наявність – формальна, хоч свої позви із владою підписую як учасник”.

1982 року, в Кучино на Уралі, у записках “З таборового зошита” Стус записав (т. 4, с. 493):

“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. (...)

Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною —  і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.”

І ще (т. 4, с. 491):

“Але голови я гнути не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”.

Про свої стосунки з УГГ В.Стус пише на таких сторінках: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн.  Львів: Просвіта, Т.4, 1994, с. 450, 454-455, 456-459, 494, 501; Т. 6, кн. 1, 1997, с. 295; Т. 6, кн. 2, 1997, с. 124-125, 147, 177, 179, 181-182, 184.

Pro memori О.Пасховеру та іншим людям “здорового глузду”: “Бог потребує жертви найкращих” (В.Стус). Гідну відповідь О.Пасховеру дала Світлана Кириченко, але ПіК опублікував її статтю “Помилка несидента, або Дефект зору” лише споловини в ч. 3 (134), с. 32-33).

18 листопада 1978 року до мене в село Леніне (до 1924-го – Ставки) Радомишльського району приїхала з Києва Оксана Яківна Мешко та з Житомира Ольга Орлова – сестра політв'язня Сергія Бабича. "Василю, нікому працювати в Гельсінкській групі", – сказала Оксана Яківна. Подивився я на 74-літню бабу Оксану, яка ледве чи не сама б'ється проти цілої Імперії Зла, – усе ж таки якісь штани носиш... Погодився я, а це означало взяти курс на тюрму. Не встигли ми оглянутися – як тюрма вже тут! Двоє міліціонерів та кагебіст схопили нас на вулиці, завезли до сільради, обшукали, обматюкали, вивезли жінок воронком до Радомишля, а мене міліціонер Славинський схопив за комір та й попустив у двері. 1 грудня я позиваю на хуліґанів до суду, але 8-го справу порушують... проти мене.

Приїхавши того дня увечері додому (стривожені мати чекали автобуса аж на городі) та добре розуміючи, що вже мені не вилузнутися, я, як умів обережно розказав матері про нову біду та й сів додруковувати останні сторінки споминів про Мордовію. Називалося те писання гучно: "Світло людей". Я працював над ним усю осінь. Серце чуло, що недовго вже мені сидіти на цім короткім ланцюгу адміннагляду – скоро заженуть у буду. А Бог відає, чи повернуся звідти, то треба залишити про добрих людей якусь пам'ятку. Найбільше там чомусь там писалося про Стуса. Додрукував останні з 42 аркушиків (формату А5), один відбиток сховав у лісочку і сказав матері віддати його Дмитрові Мазуру, а другий закупорив у синтетичну банку – щоб не знайшли – і разом з іншими такими дорогоцінними для мене паперами, листами доручив матері-землі, показавши місце тільки одному братові Миколі. Повернувся я через дев'ять з половиною років – нема. І Мазурів екземпляр не випливає. Невже викрали? Може, десь вони є? Їй-Богу, то вартніший документ часу, ніж оце моє теперішнє писання, бо я вже не пригадую так живо тодішніх деталей і вражень.

Доки "суд та діло", написав я для Української Гельсінкської Групи два проекти документів – про становище піднаглядних в Україні та засланців у Сибіру. Згодом Юрій Литвин казав, що він редаґував їх. Гриз я потім собі лікті, що не передав і споминів “Світло людей” тим самим шляхом – може б урятувалися.

Тим часом два місяці мене тримають під розпискою про невиїзд, а 7 – 8 лютого 1979 року судять у Радомишлі й ув'язнюють на три роки в таборах суворого режиму. Найгірше те, що я тепер "кримінальник": згідно з вироком, я, виявляється, облаяв міліціонера непристойними словами (мабуть, російським матом!) та ще й відірвав два ґудзика від його плаща...

Моя справа мала гучний розголос. Як тепер відомо, 11 лютого Василь Стус надіслав телеграму А.Д.Сахарову: “Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку” (В.Стус. Твори в 6 томах, 9 книгах. Львів: Просвіта. 1994. – Том 4, с. 469; УГГ. Документи і матеріали. Т. 3, с. 216).

У квітні мене з Житомира етапували до Вільнянська Запорізької области, у колонію № 55. Родичі мої розголосили мою нову адресу, і я в перші місяці ув'язнення дістав трохи листів від друзів, у тому числі дві поштівки від Василя Стуса з Колими. Ось вони:

"21.V. 79 р.

Дорогий Василю,

нарешті маю твою нову страсну адресу. Маєш новий іспит – май і силу витримати його. Головне – забудь про розпач, не думай, що коли ти заховався – то Тебе й забули. Розумію, що середовище – ориґінальне, проте всюди будь собою. Зрештою, усамітнись, коли нема до кого обмовитись по-живому.

Тепер я Тобі починаю заздрити. Коли пишеш до родичів своїх – най мене тримають у курсі справ. Добре було б залистуватися з сестрою Твоєю. Шкода – не знаю, як зветься Твоя мама – дуже хотів би написати до неї – аби не бідкалася надто.

Працюй. Виконуй обов'язки свої і стеж за календарем. Усе буде гаразд – повір мені.

Долучаю дві стереовідкритки. Обіймаю – В.С."

"Середовище ориґінальне" – спецколонія для в'язнів, які мають додаткове покарання – примусове лікування від алкоголізму або наркоманії за ст.14 КК УРСР. Коли я казав там, що не пив на волі, то мені не вірили, а що тричі лікувався від алкоголізму – сприйняли за належне. Бо там хіба декілька відсотків вיязнів не мали примусового лікування. Далебі, цей жарт я запозичив ще в Мордовії від Стуса.

10.8.79

Дорогий Василю,

дуже радий, що Ти дістав мого листа. Маю двійко листів від Миколи – з Вугледару – дякую. Відписав йому. Незабаром напишу до Фросини Федорівни.

Вчора відробив останню зміну. Два дні згаю на розрахунок – і  моя трудова угода викінчується. Дуже шкода, звичайно, покидати цю мальовничу місцину, але – що вдієш? Не хочеш – мусиш. Збираюся до Києва, але припускаю, що маршрути можуть змінитися, скореґуватися умовами. Лист із Вугледару мені геть сподобався.

Сподіваюся, що Ти не станеш алкоголіком – і то мене втішає. Певен, що Ти старанно працюєш і ретельно виконуєш всі виконавчі приписи. Тому й спокійний за Тебе. Навіть – пишаюся.

Шкода, що Тобі не можна послати книжок. Але, гадаю, що Ти замовляєш їх – через "Книгу – поштою".

Зичу тобі здоров'я. Бережи свою ясну голову. Мав листа од Василя Семеновича з Бурятії – він вчиться бути гарним (добрим) токарем. Євгена поки що не чути – чи не заступить мого теплого місця?

На все добре, друже. Додаю три стереовідкритки. Обіймаю, вітаючи – Василь".

Вугледар – містечко на Донеччині, де живе мій брат Микола.

Фросина Федорівна – моя мати.

Василь Семенович Лісовий та Євген Пронюк – мої посправники, з якими я сидів на одній лаві підсудних у 1973 році. Стусове місце заступив Зорян Попадюк.

Ці листівки опубліковані у виданні: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн.  Львів: Просвіта, Т.6, книга друга.1997, с. 164, 174-175.

Якось Євген Сверстюк сказав, що доля була до Василя Стуса немилосердна навіть тим, що йому в 1972 році присудили менше, ніж іншим – 5 років ув'язнення і 3 роки заслання, а не 7 плюс 5. Якби він вийшов у 1984-му, у час, коли Українська Гельсінкська Група фактично перестала діяти, бо всі її члени були під арештом, то, може, не був би вдруге заарештований і вижив би. Але він вийшов у 1979, коли Група ще діяла, а він до неї прилучився ще в засланні. На той час уже були ув'язнені члени Групи Микола Руденко (5.02. 1977), Олекса Тихий (5.02. 1977), симпатик УГГ Василь Барладяну (2.03 1977), Мирослав Маринович (23.04. 1977), Микола Матусевич (23.04. 1977), близький до Групи Гелій Снєгірьов (22.09. 1977, загинув у неволі 28.12. 1978), Петро Вінс (8.12 1977), Левко Лукיяненко (12.12. 1977), Йосиф Зісельс (8.12. 1978), Василь Овсієнко (8.02. 1979), Олесь Бердник (6.03. 1979), загинув Михайло Мельник (9.03. 1979), Петро і Василь Січки (6.06. 1979), Юрій Литвин (6.08. 1979). Перед В.Стусом були увיязнені Петро Розумний (3.10. 1979), Микола Горбаль (23.10. 1979), Ярослав Лесів (15.11. 1979), Віталій Калиниченко (29.11. 1979), неоголошений член Групи Ганна Михайленко (20.02. 1980), Зіновій Красівський (12.03. 1980), Ольга Гейко-Матусевич (12.03. 1980), Вячеслав Чорновіл (2.04. 1980), Іван Сокульський (11.04. 1980)...

Ледве чи не вся робота лягла на плечі Оксани Мешко та Василя Стуса. Мусячи заробляти на прожиття тяжкою фізичною працею та віддаючи решту часу громадським справам, Василь, як сказав мені пізніше, на листування не тратився. До того ж, мене з вересня 1979 року поставили на голодний інформаційний пайок: віддавали лише деякі листи від родичів, а від друзів – нічого.

На початку 1980 я дізнався, що в Якутії сфабрикували справу В'ячеславові Чорноволу, а Стус виступив на його захист. Ця його заява пішла йому в нове звинувачення.

У травні мене викликав слідчий КГБ Запорізької области удвох із прокурором Вільнянського району Биковим. Слідчий, силкуючись говорити українською мовою, намагався допитати мене... у справі Василя Стуса. Отже, закінчилася його восьмимісячна відпустка на Вкраїні... Це розпочався "олімпійський набір". Стуса заарештували 14 травня 1980 року.

Колись Каганович зі Сталіним задумали були зробити з України "образцовую социалистическую республику", але на це не надавалося її народонаселення. Українці не годилися як матеріял для будівництва комунізму. Їх вирішили винищити і замінити нововиведеними гомосовєтікусами. У наші часи Брежнєв і перший секретар Московського міськкому КПРС Гришин поставили перед собою мету зробити з Москви "образцовый коммунистический город". Як висловився Микола Хвильовий, "український інтеліґент не може без московського дириґента. Він звик малпувати, повторювати зади". В.Щербицький (перепрошую, що виходить, ніби він інтеліґент) не придумав нічого іншого, як робити "образцовый коммунистический город" із Києва. Оскільки попередники вже попрацювали в цьому напрямку на славу, йому залишилося очистити місто від повій, злодіїв, "трубольотів" (бездомних) і, звичайно ж, "жалких отщепенцев". Тим паче, що в Києві влітку мали проводитися деякі ігри Московської Олімпіяди-80. Під цей покіс потрапили не лише згадані вище особи, а й Василь Стус, Дмитро Мазур (30.06. 1979) і сама Оксана Яківна Мешко (13.10.1980).

Я катеґорично відмовився будь-що говорити про Василя Стуса: мені, мовляв, нічого не відомо про його "злочинну діяльність", та й не допускаю я думки, що Стус міг такою займатися. "Протокол допиту свідка" теж підписати відмовився, бо якщо я нічого не знаю про злочин, то мене не можна назвати свідком. Я знав уже підленьку практику КГБ створювати ефект "злочинної діяльности" з багатьох томів порожніх протоколів. Моє пояснення розлютило прокурора Бикова, і він закричав:

 – Таких националистов, как вы и Стус, надо под стенку ставить!

Наступного разу мене так само безуспішно допитував слідчий Крайчинський, згодом він же – у справі мого краянина з Малинського району Дмитра Мазура. Ну, раз до мене занадилися такі гості, то моя доля вже вирішена, сказав я собі, і став готуватися в дорогу.

5 вересня 1980 року взяли мене на етап і – о диво! – у Лук'янівці в Києві лучилося мені зустрітися з Юрієм Литвином і пробути ув одній з ним камері цілих 10 діб. Це був правдивий подарунок нам від МВС! Виявилося, що Литвинові, за браком фантазії в кагебістських головах, сфабрикували "справу" на кшталт моєї – опір працівникам міліції, теж три роки криміналу, а возили його оце на літо в Херсонську область, щоб, сидячи в Бучі під Києвом, не зірвав Олімпіаду. Повертають оце назад у Бучу. Виходить, що й мене через Олімпіаду не зрушували з місця. Як і запевнив мене Литвин, на одну лаву підсудних із Мазуром мене не посадили – поморочили голову в Житомирі та й спровадили до Коростеня, твердо пообіцявши: будеш сидіти.

Справді, 9 червня 1981 року приїхав слідчий КГБ Житомирської області майор Чайковський і оголосив, що проти мене вирішено порушити кримінальну справу за ч. ІІ ст. 62. Саме так: "вирішено", а не тому, що я вчинив злочин. "Вирішено" так було тому, що мій термін ув'язнення добігав кінця, а жодного члена Української Гельсінкської Групи або якимось чином причетного до неї на волі не повинно бути. Усіх тих, хто мав звільнятися, "розкручували" в ув'язненні: Миколу Горбаля, В'ячеслава Чорновола, Ольгу Гейко, Василя і Петра Січків, Василя Стрільціва, Ярослава Лесіва... Про те, що мене "заднім числом" прийнято членом Групи з 18 листопада 1978 року, я дізнався від Юрія Литвина, а натяк на це ще раніше був у поштівці Оксани Мешко. Слідчий Чайковський сказав відверто:

 – Якщо напишете покаянну заяву до обласної ґазети, то будете вдома ще до кінця цих трьох років.

Само собою зрозуміло, що в супротивному випадку я мав одержати максимальний термін. Я вибрав останнє. Відмовився брати участь у так званому розслідуванні, дав лише деякі пояснення в суді.

 – Нічого, – сказав слідчий. – Ми не будемо збирати всього, ми зберемо достатню кількість матеріялів.

"Достатньою кількістю" виявилися три мої заяви, що не набули ніякого розповсюдження (дві з них узагалі були вручені кагебістам у руки – проте й це розцінено було як факти аґітації і пропаґанди), декілька свідчень заляканих кримінальників, здебільшого, перекручених... Ось за які "наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад”, тоді судили: твердив, що на Вкраїні був штучно створений голод у 1933 році, що проводилася русифікація, що було знищено українську інтеліґенцію, що Радянський Союз окупував Афґаністан і навіть – уявіть собі – називав Сахарова і Солженіцина видатними людьми сучасности! Справа була солідно оснащена витягами зі справ інших людей (фон!), навіщось навіть привозили до Житомира і показували мені звіддалека два томи справи Стуса. Була в моїй справі довідка, що на цей раз йому присудили, як і всім порядним людям,  10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання і визнали особливо небезпечним рецидивістом.

 

КУЧИНО

За переказами, мордовські концтабори були чи не першою новобудовою більшовицької влади. В усякому разі, на одній зі станцій залізничної гілки, що буйно обросла таборами, я бачив меморіальну дошку: "залізний лицар революції" Фелікс Едмундович Дзержинський побував тут у 1918 році. У часи хрущовської "відлиги", коли політв'язнів із мільйонів залишилося десятки тисяч, їх зосередили саме в Мордовії. На початку 70-х років політв'язнів було вже щось коло тисячі. Я кажу тільки про тих, що мали політичні статті, або, як у нас воліють називати, за "особливо небезпечні державні злочини", від 56-ї до 65-ї статті Карного Кодексу, бо величезній же кількості людей фабрикували з політичних міркувань кримінал, як-от мені в 1979-му. Багато було засуджених за ст. 187-1, яка мало чим відрізняється від 62-ї, але засуджених за нею до трьох років тримають у кримінальних таборах. А скільки ще знемагали в психіятричках!

Концтабори стали для цілих поколінь мордовського населення місцем роботи, ба, своєрідним "колгоспом", звідки воно тягло все, що йому було потрібно. За зроблену особисто для наглядача, майстра, начальника роботу вони розплачувалися з зеками дозволом винести з побачення шматок ковбаси чи сала, декому приносили чаю, який у зонах є своєрідною валютою, зрештою, дехто продавався й за гроші: існувала певна такса: з переданих, скажімо, 100 рублів той, хто їх проніс у зону, забирав собі 25 рублів. Така корупція процвітала в кримінальних зонах, меншою мірою в політичних. Проворніші політзеки стали використовувати ці людські вади, щоб відсилати на волю інформацію. Деякі канали ставали постійно діючими впродовж років. Певна річ, це дуже шкодило радянській пропаґанді, яка невтомно твердила, що в нас немає політв'язнів, є лише окремі "жалкие отщепенцы", які вчинили "державні злочини". Та з зон виходили копії вироків  – хай вони і сфабриковані – але розумні люди в світі могли бачити, за що судять в СРСР. Тож із "вищих оперативних міркувань" вирішено було порвати нелегальні структури, перемістивши політв'язнів на нове місце. Починаючи з 1972 року, політвיязнів партіями почали етапувати на Урал, у Пермську область, де відкрилися табори ВС-389/35 у селі Половинка, ВС-389/37 на станції Всехсвятська та ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району. У цьому ж Кучино приміщення тартака (пилорами) було переобладнано на табір особливо суворого режиму для політв'язнів, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, а також тих, хто мав смертну кару, замінену 15 роками ув'язнення. На старому місці, в мордовській Сосновці, таких нараховувалося в 1980 році 33 чоловіка. 1 березня в Кучино було привезено 32  – один у дорозі помер.

Отож із новеньким "червонцем та ще з "п'яткою" заслання, титулований "особливо небезпечним рецидивістом", прибув я 2 грудня 1981 року в Кучино Чусовського району Пермської области, в колонію особливо суворого режиму ВС-389/36, де мене вже чекали Левко Лук'яненко, Василь Стус, Іван Кандиба, Василь Курило, Віталій Калиниченко, Семен Скалич, Олесь Бердник, Микола Євґрафов... Недавно звідси вивезені були на заслання Іван Гель, Данило Шумук, Богдан Ребрик. Я назвав лише українців.

Хоч до зони прибували нові в'язні, та все ж більше вибувало  – хто звільнявся, кого переводили через суд після 2/3 терміну на суворий режим, а хто помирав. Крім вище названих українців під кінець 1981 року там були вже Семен Скалич (Покутник), скоро з лікарні привезли Олексу Тихого, з Києва повернули Олеся Бердника  – він був уже на безкамерному режимі (туди, за рішенням адміністрації, можуть випустити після відбуття 1/3 терміну, але нас, "дисидентів", старалися протримати увесь термін в камері). У 1982 році привезли з Києва Юрія Литвина, потім Михайла Гориня зі Львова, Валерія Марченка з Києва. Тут за справу єврейських "самольотчиків" (1970 р.) досиджували 14 років Олексій Мурженко та 15 років росіянин Юрій Федоров. "Тягнув" нову "десятку" колишній литовський партизан, 25-літник, а тепер "дисидент" Баліс Ґаяускас. Із Чистопольської в'язниці (Татарія), куди перевели політв'язнів із Владимира, скоро прибули до нас литовський правозахисник Вікторас Пяткус, потім вірмени Ашот Навасардян та Азат Аршакян – Азата Василь Стус і я знали ще з Мордовії. Сидять тут естонський зоолог правозахисник Март Ніклус, привезли його краянина Енна (Енн – ім'я) Тарто, російського письменника Леоніда Бородіна, латвійського правозахисника Ґунара Астру. Є ще Василь Федоренко, Вячеслав Острогляд, привезли Бориса Ромашова – ці три колишні кримінальники, але "сполітизовані". Але давня сутність їхня, на жаль, не змінилася. На безкамернім були також "антирадянщики" Микола Євґрафов з Донбасу, литовець-марксист Генрікас Яшкунас. Є ще декілька чоловік, суджених за звинуваченням у співпраці з німцями під час війни, більшість українці. Їм смертну кару замінено 15 роками ув'язнення. З-поміж них виділявся Євген Поліщук, який насправді був причетний до національно-визвольної боротьби на Волині. Єдиний звинувачений у шпигунстві колишній майор Філатов, мордвин.

Я поіменно перерахував багатьох людей, бо де ще, як не в мемуарах, це робити? Зрештою, пишучи про конкретну людину, треба означити середовище, в якому вона живе. Кажуть, пересічна людина за декілька років уподібнюється до середовища. Тут же зібралися здебільшого не випадкові, не пресічні люди, то тим більше їм було психологічно тяжко місяцями, роками жити на вкрай обмеженому просторі. Тут розгорталося безліч психологічних драм, що нерідко закінчувалися трагічно. Не бійками чи вбивствами (такі спроби теж були), а втратою здоров'я, голодівками, спробами самогубств.

Через два тижні "карантину" мене пустили в камеру № 17, де було вже п'ятеро, в тому числі Кандиба і Курило. Поруч, у 18-й, сидів Лук'яненко, а Стус – у 20-й. Його я вперше побачив через щілину: високий та худий, незвичний у смугастому одязі. З ним у камері тоді був Юрій Федоров. Зв'язок поміж камерами був доволі обмежений. Основні новини передавалися через кватирку. Один стає коло дверей та прислухається, чи не йде коридором наглядач. Інший тричі стукає в стіну. Сусіди так само ставлять коло дверей сторожу, дають відповідь тими ж трьома ударами. Співбесідники стають на табуретки, висувають голови в кватирки, скільки дозволяють ґрати, і обмінюються короткими фразами  – якомога коротше, бо наглядачі теж не дрімають. Два удари в стіну означають "розійтися, небезпека", один – "зачекай". Ці розмови – найчастіше в нас порушення режиму, причина позбавлення права купувати продукти на ті нещасні 4 рублі, побачень, запроторень до карцеру. І все ж інформаційний голод змушує ризикувати.

Звикати мені до камерного життя було доволі тяжко. Попереду – тьма і безнадія. Сувора дійсність остудила мені розпалене під час слідства та суду серце, і воно почало здавати. А тут іще почалася жовтяниця. Лежу якось у санчастині під крапельницею, аж заводять Василя Стуса. Він аж відсахнувся, побачивши мене геть жовтого:

 – Василю, я тебе не пізнав.

 – Стус, не разговаривать, – гримнув наглядач Новицький.

От і вся розмова. Василь тоді нездужав на серце, це його приводили на застрик (укол).

Раз чи двічі на місяць в'язням особливого режиму показують кіно. Заводять до більшої кімнати, як правило, мешканців двох камер. Ідемо зі своїми лавками. Одна камера сідає попри одну стіну, друга  – попри іншу. За спробу потиснути один одному руки, за привітання спроваджують назад до камери. Раз чи двічі потрапляв я на кіно разом зі Стусом. Кіно примітивною установкою показував вיязень Філатов, згодом Леонід Бородін, який сидів зі Стусом. Одного разу він сказав нам: “Ох и пресуют Стуса…” Стус тоді сидів у карцері.

Камерне утримання само собою тяжке, бо нестає повітря і руху. Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і трошки неба. Огорож різного типу сім, у тому числі під напругою, в периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць (у Мордовії – 19 – 23, але тут уже був ІІ пояс цін). Вода іржава та смердюча. Ми стрижені, як належиться рабам ще з часів Стародавнього Єгипту, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота фізично не тяжка, та не всі люди, особливо старші віком, здатні були впоратися із закручуванням дрібнесеньких ґвинтиків: ними прикріплюємо маленьку панельку до шнура  – це деталь електропраски, в яку вкручується лампочка. Норма висока: 522 шнури за зміну (8 годин). Невиконання норми виробітку, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, де голодно і холодно, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 – 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув'язненням до одиночки на рік, до тюремного увיязнення на три роки (з твого терміну, але через суд). За ґенерального жандарма Андропова, 23 вересня 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п'ятьма роками ув'язнення – уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув'язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск.

Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «за ніщо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для ладу небезпеки. З цього погляду Василь Стус справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими правозахисниками, справді підривав радянську владу. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І перемогли. Але не без жертв.

У нашому раціоні хліб, картопля, крупа ячна, пшенична, вівсяна, пшоно, риба, 20 грамів цукру, 23 грами м'яса, один грам чаю, скількись там грамів жиру. Якість – як і належиться в тюрмі. Що ж із тих продуктів готувати – визначають і суворо контролюють черговий помічник начальника колонії (офіцер) та наряд "контролерів" (наглядачів) яких на зміні 3 – 4 чоловіка.

Для карцеру готується страва окремо, без жирів і цукру, а якщо карають карцером без виводу на роботу – то гаряча їжа через день, другого дня лише 450 г хліба та окріп. Це при тому, що з постелі в тебе там одні капці під голову, а з білизни в літній час – труси та майка, у зимовий – пара білизни, але без трусів та майки. Куртка і штани з написом "ШИЗО" (штрафний ізолятор), шкарпетки, носовичок, із меблів удень – прикована до підлоги табуретка, уночі на 8 годин – дерев'яні нари, що на день пристібуються до стіни.

У звичайних камерах утримують по декілька чоловік. Найбільше було вісім. Тіснота. Радієш, якщо випаде нагода побути в камері одному. Бо стає тобі смертельно осоружна постійна прилюдність, ти не можеш побути сам із собою, відпружитися, ослабити гальма вічного стримування в усьому – аби не шкодити ближньому, не викликати напруження в камері.

Нари (металеві койки) подвійні, одні над одними. Де мала бути сітка – металеві штаби сантиметрів по 10 шириною Матрац, як правило, тонкий, збитий, він западає поміж зрідка наварених штаб, тому важко вибрати зручне місце. Підкласти хоч би ґазет не можна. Нари хитаються. Той крутиться, не даючи заснути іншому, той хропе, а який сморід від хворих людей! Один хоче прочинити кватирку, іншому холодно, одному хочеться послухати радіо, іншому зосередитися над книжкою. Без сорому казка: одна з найдошкульніших проблем у камері – туалетна. У кутку біля дверей – нічим не відгороджена раковина ("параша"), прикрита зверху фанерою. Природне для кожної людини почуття незручности вимушує іти до неї якомога рідше. Неякісна їжа і постійне стримування розладнують шлунок і кишківник, прилюдність сковує – наслідком цього майже всі в'язні страждають від хвороб, у багатьох кровотеча від геморою. А часто у камерах ще й нема води. Довго ми просили начальство, щоб поставили хоч якусь перегородку біля "параші", хоч з одного боку. Якось я сказав начальнику колонії майору Журавкову, який зі "свитою" обходив камери:

 – Примушуєте нас тут штани один перед одним скидати...

 – Что вы поносите меня перед честным народом!

Думав, що покарають, але ні – через декілька днів перегородки поставили, навіть у робочих камерах. Але десь прорвало трубу – тижнями, місяцями живемо у смороді. Одне слово, такий режим має метою людину перевиховати на худобину.

Уже пізніше, коли мені довелося трохи бути в одній камері зі Стусом, стоїть він над вмурованою в підлогу раковиною, що забилася нечистотами, і громовим голосом рече:

– Параша уполномочена!

Яка гра слів! Навіть за таких непривабливих обставин. 

Спочатку ще дозволялося лягати на нари до відбою, а потім заборонили. Як би ти себе не почував – більше 8 годин лежати не маєш права, хіба лікар дозволить.

Зі стандартним вироком 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років ув'язнення та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина). З Уралу ж відіслати в листі вірш було неможливо.

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. Писати дозволялося один лист на місяць. Конфіскація листів  – один з найдошкульніших моментів нашого життя. Так уже самоцензуруєш того листа, так вихолущуєш, аби він пройшов, а наслідок один: "содержит недозволенную информацию", "искажает советскую действительность", "клеветническое по содержанию", або й просто "подозрительное по содержанию". Подає такий акт цензорка Ярилова – і по її порожніх бездонних коровיячих очах видно, що вона того листа й не бачила. Доля його вирішувалася кагебістами Ченцовим, Василенковим, а то й самим Афанасовим, якщо не в Києві чи в Москві, – ми були впевнені – давали настанови, як до кого з нас ставитися. А то й давалися розпорядження оперативникам лейтенантам Уткіну чи Журавкову ("Спадковий принц" – так ми називали поміж собою сина начальника колонії). А вони української мови не знають, пошлють на переклад – і мине місяців два. Але значно простіше їм заповнити бланк про конфіскацію, не морочачи собі голови тим листом. Пропонували: «Пишите на русском – быстрее дойдет». А як це рідній матері, дружині чи дитині писати нерідною мовою?

На вручення чи відсилання листа закон відводить три доби, але його тримають, скільки їм хочеться. Якось я осмілився запропонувати Долматову: чом вам не домогтися закону, згідно з яким можна буде тримати листи три тижні, три місяці, три роки, взагалі заборонити їх писати – таке ж у вас було? Не сумнівайтеся, Верховна Рада одностайно проголосує "за" навіть тоді, коли Андропов захоче її "законно" розстріляти у повному складі, і дружно стане під Кремлівську стінку... Долматов скипів. Стусові подобалися такі, хоч невеселі, жарти.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати тебе могли і пיять разів на день. Ведучи на побачення, тебе переодягають повністю, заглядають у всеможливі складки тіла і дірки. Звісно, не завжди так, це часто залежить від наглядача, а найчастіше від оперативника і кагебіста. Заглядають у рот, у вуха. "Продуй нос. Покашляй. Присядь. Подними руки. Покажи пятки. Раздвинь ягодицы. Покажи головку." Стус мав, здається, лише одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в зону.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх. Стус володів німецькою, англійською, з допомогою Марта Ніклуса вивчав французьку. Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую голос, повен образи і безсилля: «Лапають тебе, як курку...» Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцера.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров виявляв пил на поличці вішалці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш – був би ще більшим порушником режиму.

Ти маєш право тримати при собі одну пару білизни – зміну можуть примусити винести до "каптьорки". В опалюваний період було ліпше, бо кочегари з наших, старалися. У неопалюваний період – холодно і волого, бо барак стоїть на болоті, крізь щілини в підлозі часом видно часом блиск твані.

Бушлат, яким би можна було зарятуватися від холоду вночі, з настанням якоїсь там дати примушують винести.

Книг, журналів, брошур, разом узятих, дозволено мати в камері не більше п'яти. Решту – винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, ґазети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають геть. Оскільки вся біда від книг, то наглядачі за цим особливо пильнують. Ось прапорщик Новицький уголос відраховує їх, решту згрібає зі столу додолу і ногами викидає з камери, до коридору.

Старі лагерні вовки Новицький, Шаринов, їхні молодші колеґи Чертанов, Іноземцев, Власюк були найдоскіпливіші і ставилися до нас так, ніби ми їм рідного батька зарізали. А утримати в камері щось рукописне часами було зовсім неможливо. Бувало, за листа берешся кілька разів, бо дописати його не дають. Побачать у прозурку, що пишеш, – зараз тихенько відчиняють двері, забігають і відбирають написане "на проверку" – тільки ти його й бачив.

Не всім, звичайно, було однаково, бо часом у камері сидиш поруч, а режим кожному різний. Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми... Такі творчі люди, як-от Стус, Литвин – вони не могли не писати. А довести твір до завершення було майже неможливо. Випало якось мені почути розмову Василя Стуса з кегебістом Ченцовим:

 – Я вже перестав писати своє, узявся за переклади, але й того не даєте робити, конфіскуєте або забираєте до складу за зоною. Я певен, якщо зі мною що-небудь трапиться, то ви постараєтеся все знищити, щоб від мене в цім світі і сліду не залишилося. Дайте ж мені можливість хоч доводити переклади до кінця...

У грудні на початку 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то десь у лютому – березні 1984 року мені довелося побути з ним у 18-й камері з півтора місяця. Там сиділи також покутник Семен Скалич із Франківщини та Іван Мамчич із Миргорода. Це був тяжкий для мене час: серцева недуга посилювалася тим, що через хропіння Мамчича я не міг спати. На Василя, казав, це мало впливало, а дід Семен був глухуватий, інвалід, на роботу не ходив, то міг відіспатися вдень. Мене водили на роботу в одну камеру з Мамчичем, а не зі Стусом, аби ми менше спілкувалися. А основні ж розмови ведуться на роботі, де руки зайняті своїм, а голова своїм – у житловій камері намагаєшся якомога більше прочитати, записати щось. Мамчич уже мав право перейти на безкамерний режим, то ми з ним домовилися, що будемо домагатися, аби нас розвели, тобто щоб його випустили з камери. Та сталося навпаки – з 18-ї камери забрали мене... Так ми й не наговорилися з Василем.

Нікого з українських дисидентів, крім заклопотаного справами віри і своїми болячками Семена Скалича, з Василем не тримали, тому я, мабуть, був єдиний, хто читав у Кучино всі одинадцять елеґій Рільке у Стусовому перекладі. Записані вони були в учнівському зошиті в клітинку на 24 аркуші (а може на 18). Елеґії мають довгий рядок, отож увесь зошит був щільненько списаний. Образи німецької міфології заговорили українською ото вперше, але – ні до кого... Щоправда, Микола Бажан скоро після того опублікував одну елеґію в своєму перекладі у "Вітчизні".

Мав Василь Пастернаків переклад однієї елеґії на російську, але чи то мовний бар'єр, але Василів переклад здався мені доступнішим сприйняттю. Де той зошит? Про це мусить знати кагебіст Володимир Іванович Ченцов. Відіслати щось у листах, як із Мордовії, звідси було абсолютно неможливо. "А все ж, – казав мені якось Василь, – у мене і звідси було два-три виходи. За це вони мене так і пресують". Розповідав про один провал. Перед виходом на прогулянку у нього випала з кишені щільно скручена цидулка. Це зауважив співкамерник Мойсеєнко і раптом передумав іти гуляти. Через декілька хвилин Василя обшукали і забрали листа, приготованого для передачі на волю. Знайти в тих умовах щілинку для передачі інформації та творів на волю було вкрай важко: наглядачів підбирали особливо ретельно, грошей у нас, щоб підкупити когось, не було. Та й дуже це ризикована справа: ми знали випадки, коли гроші й папери брали – і здавали. В одній зі сусідніх зон судили Паруйра Айрікана за такого "хабаря" – присудили, здається, 5 років кримінальних таборів.

Мав тоді Василь і загальний зошит у клітинку, в блакитній обкладинці, зроблений  із кількох учнівських, з кількома десятками віршів, написаних верлібром. Василь дав мені прочитати цього зошита. Та через свій тяжкий стан я не спромігся вивчити жодного вірша, чого досі не можу собі вибачити. Та й не сподівався я, що нас так швидко розведуть по різних камерах.

Блакитний зошит не мав ніякої назви, але останніх своїх листах цю збірку Стус іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Де він тепер, той “Птах”, у якій клітці? Боюся, що не вилетів він із-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять… Мене проймає дрож, коли пригадую, як у день вивезення Марта Ніклуса до Чистопольської тюрми у дворі біля двориків для прогулянки наглядач Чертанов – отаке собі створіннячко нечистого з вушками сторч – спалював його папери. Задоволено так усміхається до нас із Балісом Ґаяускасом (нас виводили на прогулянку в дворик), помішує кольорові ілюстрації, які горять барвистим полумיям:

 – Красиво горит!

Може, такою ж була й доля Стусового "Птаха душі"? Адже синові Дмитрові та дружні донині відповідають, що при ліквідації установи ВС-389/36 вся документація була знищена...

Чого було не кинути все та не списувати вірші? Авжеж, треба було. Але мало надії, що з Уралу я би привіз Стусові вірші: то не Мордовія. Навіть Євангеліє від Івана, яке я переписував декілька разів, рятуючи, зрештою забрали і знищили. (Про це я написав окремий нарис “Бог Своє береже”). Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п'ятьох його кучинських років залишилося всього кілька листів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.

Від тих віршів у мене залишилося лише загальне враження: вони були не схожі на мордовські, декотрі сюжетні, досить довгі.

 – Писати зараз римовані вірші мені здається непристойним, – казав Василь.

Я заперечував, що писати українською мовою неримовані вірші можуть хіба ледарі, бо ж наша мова така багата на рими, а синтаксис напрочуд гнучкий: став у реченні слова де хочеш. Я силкувався, куняючи за роботою, вивчити один вірш – про кущ верболозу, який багатьма пагонами-покручами поривається до неба, але як тільки з нього починає виростати стовбур – його знову зрубують при пні. Фантасмагорична ідеї життя одним корінням, без нормального цвітіння та плодоношення, одними потворними підземними структурами, була присутня ще в одному вірші. Здається, цю ідею я зустрічав уперше в статті Євгена Сверстюка "Іван Котляревський сміється" (1969 р.). Тема ще одного відштовхувалась від відомої знахідки Бориса Модзолевського: "Він знайшов пектораль!" – іронізував Василь. Ще в інших я впізнав Івана Драча, художницю Людмилу Семікину – і Василь був невдоволений собою, бо, мовляв, треба, щоб персонаж вірша був невпізнаваним, узагальненим. Хоч загалом до віршів Модзолевського ставився прихильно. Цитував Миколу Холодного, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко. Особливо Павла Мовчана, причому казав, що в перекладах на російську мову він читається ліпше, а причина – у невиробленості, провінційності нашої мови. Нарікав на упосліджене становище нашої мови в суспільстві, яка, маючи величезні потенційні можливості, не могла їх розвинути, бо з багатьох сфер уживання вона витіснена. Не твориться термінологія на власній основі, нівелюється специфіка синтаксису. Він намагався творити нові слова і словоформи, якщо подібні були в інших мовах, а наша мала таку потенційну можливість. Я ще в Мордовії зауважив, як він услухався в мову краян, допитувався про окремі слова – і згодом уживав їх у несподіваних контекстах. Старанно "доїв" діалектні словники, пісенники, особливо збірку українських народних пісень у записах Зоріяна Доленги-Ходаковського кінця ХУІІІ – початку ХІХ століття. (Ця книжка з підкресленнями й позначками збереглася у Василевої вдови Валентини. Вона вийшла 1974 року, саме цей екземпляр і я читав). Там наша мова зафіксована ніби в початковому, чистому, незайманому книжними та іншомовними словами, стані, а пісні, які ми зараз знаємо, – ніби в зародку – чисті згустки українського поетичного бачення і національної етики: “Люблю того Василечка, що горілочки не пיє. Він горілочки не пיє, люлечки не тягне, а як вийде за ворота – василечком пахне”. “Ой Боже мій, Боже, що ж я наробила! Що він жінку має, а я полюбила. Що він жінку має, ще й діточок двоє, чорняві обоє”. Або: “Переходом в чистім полі зацвіли волошки. Тим я тебе полюбила, що чорнявий трошки”. Чи: “Дай ми води через плече, бо серденько лопне”. Що ж до власного Василевого усного мовлення, то воно вражало мене перш за все афористичною точністю. Він не прагнув до так званої літературно нормованої творчости – охоче користувався діалектизмами, сам говорив зі співучою подільською мелодикою. Особливо гарними були його закінчення питальних речень.

– Моя мова – мамина, – казав Василь. Я ж у російській школі вчився у Донецьку, на факультеті здебільшого російською розмовляли.

Василь народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Винниччині, але батьки перед самою війною переїхали у Сталіно. Батько Семен помер у 1978 році. На диво, Василя пустили з Колими у відпустку (щоб її добитися, тоді голодував сам Стус  і весь український засланський Сибір, а також Андрій Сахаров у Москві). Ще поговорив з батьком, а назавтра він помер (7 червня). Ті сім днів пішли на похорон та на потішання мами, імені котрої, як це у нас заведено, він ніколи не згадував (Їлина, тобто Олена Яківна Синківська). Але часом діставав фотокартку, довго роздивлявся її і сказав:

 – Бідна моя мамо...

Якось я показав йому світлину моєї мами. Він так довго вдивлявся, аж я затривожився, що він там такого хоче побачити, а він:

 – Які вони схожі, ці наші матері...

Мати, кохана, Україна – усе це зливалося в якесь триєдине божество, котрому кожен з нас потай молився, але вголос про це смів говорити лише Поет Божою Ласкою:

Дістав листа від сина, тішиться, але зауважує, що він підписується “Дмитрик”, а йому вже 18 років. Каже, що син виріс без нього. Під час 8-місячної відпустки нелегко було з ним порозумітися, аж побоюватися став, щоб геть не відчужився. Тепер до нього "доходить". Пізніше з робочої камери похвалився: син одружується, що для нього трохи несподівано. Але втішений його вибором: "Ту дівчину я знаю – з дуже порядної родини" (Оксана, дочка Генріха та Гелі Дворків). В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава (18.05. 1985). Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Нам дозволено було передплачувати радянську пресу, і кожен старався забезпечитися якомога  більшою кількістю, бо не знаєш, де ти, в якій камері будеш – мусив покладатися тільки на самого себе. Добре, що передплачувати можна було не тільки на зароблені, а й на прислані гроші. Бо це ж заробляєш, виконуючи норму, якихось сто рублів, половину одразу вираховують "на колючий дріт" – державі, з другої половини ще половина йде на оплату харчування, потім вираховують судові витрати – а Василеві на суд привезли з Колими його коштом "свідків" – от і здирали з нього дві тисячі рублів. На весь термін вистачило б. Чотири рублі можна було б витратити "на ларьок", та два за виконання норми виробітку – якщо того права не позбавляли. Та ще треба було оплатити одяг і взуття – от тобі й лишається всього декілька рублів. Тож мусили просити рідних допомагати, щоб не здуріти тут без ґазети, без книжки. "Книга – поштою", до речі, теж до послуг в'язня, але пригадаймо собі, що в нас тоді писалося в пресі та які виходили книжки... Прийде кипа ґазет – їх переглянеш за кілька хвилин, бо читати там нічого, ні в тексті, ні поміж рядками. В українськомовних особливо. Але передплачували їх з обов'язку, щоб знати, що нічого не змінюється. Василь відверто називав тодішню "Літературну Україну" "Сучкою" – так у таборах називають стінну пресу (у 19-му мордовському таборі стінґазета називалася "Дружба народів"), і на сміх пропонував висунути її спільно з КГБ на здобуття Шевченківської премії – адже її стали давати за антиукраїнські писання. Якби Шевченко про те знав, то не захотів би бути Шевченком...

Щодо самого Шевченка, то мав Василь якось розмову під час короткої відпустки з однією московською дисиденткою про когось третього:

 – Он считает Шевченко гением. Ха!

 – І я теж належу до тих диваків, що вважають Шевченка генієм.

Москвичка, згадував Василь, знітилася і перевела розмову на інше. Василь розповів мені про цей випадок тому, що я тоді носився з ідеєю Литвина знайти коріння нашого правозахисту в Шевченкові, ще глибше – в українській козацькій вольниці.

 – А мені, при всій моїй повазі до Шевченка, іноді хотілося б витрусити його з кожуха. Тому я й не перечитую його, бо боюся розчарування, – зауважив Василь.

Провінціялізм, зумовлений відсутністю державности, тотальне багатовікове нищення наших талантів, унаслідок чого ми не можемо стати врівень з іншими цивілізованими народами, – ось що гнітило його. Дивно чути звинувачення Стуса в націоналізмі, бо він дуже критично оцінював свій народ, відверто говорив про наші вироблені століттями рабства неґативні риси. Ось, казав, ми сотворили собі культ Шевченка та міф про його світову славу. Але світ його не знає, не розуміє, ми замкнуті в самих собі, ми не виробили своєї цивілізації, з котрою світ рахувався б, – а потенції такі в нас були. Але скільки ж тому нещасному народові довелося тужитися, доки він зміг народити Шевченка, вустами якого сказав своє слово істини! А скільки таких геніїв у нас видушили в колисці! Мені здається, казав, що геній – як сонце, тільки навпаки. Він концентрує в собі енерґію цілого народу.

Тут доречно буде нагадати одну публікацію, що з'явилася в харківському журналі "Прапор", коли нас із Василем уже розвели. Я зумів передати Василеві той номер, але він на те писання ніяк не зреаґував. Звик уже.

1983 року одеський професор філології Іван Дузь вояжував по Канаді. І от у Карлтонському університеті лучилося йому поговорили про Шевченка:

"І зараз почалися провокаційні питання:

 – Як ви дивитеся на перспективи розвитку української літератури? Як скоро вона загине?

 – Чому у вас заборонена українська мова? Чому діти не вивчають її в школі?

 – Чому не друкуєте Василя Стуса, це ж найбільший продовжувач Шевченка?

І т. д.

Спокійно, доказово відповідаємо на кожний зухвалий випад. Говоримо про вершинні явища нашої української літератури, про О. Гончара, М. Стельмаха, Б. Олійника, Є. Гуцала, О. Коломійця, голову нашого республіканського товариства "Україна" В. Бровченка, про цікаву плеяду молодих прозаїків, поетів, драматургів. Розповідаємо про популярність української мови, про видання рідною мовою ґазет та журналів, наукових праць та художньої літератури. Називаємо тиражі. Арґументовано доводимо, що Василь Стус – запеклий антирадянщик, пасквіліст, наклепник, а не поет, що справжніми спадкоємцями Т. Г.Шевченка стали П. Г. Тичина, А. С. Малишко, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, талановиті митці 60 – 70-х років, а не дисиденти-наклепники.

Пояснюємо, розтлумачуємо, арґументуємо, але все те, як горохом у стінку. Переконати тих, хто заробляє на брехні, неможливо.

Прапор. – 1984. – № 2. – С. 98.

(Подібний опус був опублікований про Василя Стуса в журналі "Донбас" 1974 року.)

Але по живому краяли наші серця чергові покаяння, як-от Олеся Бердника в "Літературній Україні" від 17 травня 1984 року, повідомлення про "творчий звіт молодого комуніста" Миколи Вінграновського, "Афґанські вірші" Дмитра Павличка... Як станемо було рахувати, хто ще з письменників не написав "покаяння" чи то у формі лайки на "жалюгідних відщепенців" або на українську еміґрацію, чи то у формі віршика про Леніна і його партію – то такі вміщалися на пальцях однієї руки. Ну, Ліна Костенко, Павло Мовчан, Валерій Шевчук, Григір Тютюнник... Гай-гай, не на порі про це говорити. Загляньте в записки “З таборового зошита”.

У той час Василь прочитав та порадив мені книжку Віктора Тернера "Символ и ритуал" (М., "Наука", 1983), згодом "Структурную антропологию" К. Леві-Строса, називав їх геніяльними. Здавалося мені, що зачасто Василь уживає слово "геніяльний" – то від захоплення новими ідеями, співзвучними його душі, які знаходив то тут, то там. Читав багато і швидко, схоплюючи суть і на ходу розвиваючи думку.

Україномовну пресу в той час не ставало снаги читати. Вона зумисне робилася третьосортною, щоб убити людині в голову переконання: що українське – те послідуще. Читати його – прирікати себе на дрімучий провінціялізм. Переглядали ми її хіба з мусу, щоб знати: у нас усе по-старому, мертвеччина. Стус більше читав російськомовні журнали: "Иностранная литература", "Театр", "Вопросы литературы", "Вопросы философии", шукаючи і знаходячи там хоч щось живе.

Була в зоні сяка-така книгозбірня, куди начальник відділу майор Долматов на наше домагання дозволив був тимчасово здавати свої власні книги, щоб їх могли прочитати інші люди. Тривало так недовго, бо начальство боялося зв'язку поміж камерами в такий спосіб. Скоро Долматов розпорядився кожному перенести свої книги до каптьорки, потім учинив чистку: в'язень має право тримати не більше 50 кг речей. Отам-то пограбували нас "законники"... Тож в основному доводилося просити окремих наглядачів передати книгу в іншу камеру. Зрідка це вдавалося. Або старалися, беручи свої речі в каптьорці, підкинути один одному в торбу домовлену книгу – господар зумисне зоставляв її незав'язаною. Нерідко ми на цьому "горіли", нас карали, книги відбирали – але бажання підтримати один одного було сильнішим.

Михайло Горинь здав назовсім декілька томів Лесі Українки, які Стус старанно прочитав та багато чого понавиписував собі в зошит. Вражало його, що Леся в листах так багато пише про свої хвороби. "Оце в нас так: зійдуться два українці та й зараз: "У мене ту болить і ту болить". – "А в мене ще й ту і ту болить!" Бо про свої болячки не говорив, так ніби був залізний. Тільки й того, що сказав: "Там, у Ґазах, мені вшили якийсь зеківський шлунок: приймає тільки баланду". Їсти він міг дуже трошки. Часом хотів узяти шматок хліба в робочу камеру – “нє положено”, не пропускають. Ще якось казав: "Серце зупиняється" Тобто мав серцеву аритмію. Про Лесю запам'яталося таке:

 – Ну який з тебе, Лесю, драматург? Смикаєш ти своїх персонажів за ниточки, і вони в тебе проголошують твої ідеї.

І це при тому, що одного разу вимусив Леоніда Бородіна прочитати одну драму Лесі Українки і переконав його, що твір її нічим не гірший, а то й вище стоїть за своїми художніми якостями від творів, визнаних європейською класикою. Нас не знають і не цінують у світі тому, що ми недержавна нація і не можемо себе належно подати. Ось ви, росіяни, видаєте у Москві своїх "ідейних ворогів" Пастернака, Бєлого, Булгакова, Цвєтаєву, у себе їх не продаєте, а везете за кордон, бо добре знаєте, що не з Дем'яном Бєдним треба виходити на люди.

Якось спитав мене, чи знаю я Винниченка.

– Звідки? Я тільки другий том "Відродження нації" читав – мені його інкриміновано було в 1973 році. А наша викладачка літератури професор Ніна Йосипівна Жук переконувала нас, що Винниченка і читати не варто. Якби прочитали, то плювалися б – стільки там гидоти. Варті чогось, казала, хіба що ранні оповідання.

– Бідний ти чоловік, Василю. Без Винниченка українська література що чоловік об одній легені. Винниченко – це половина української прози.

Ще якось казав, що дуже хочеться йому писати прозу. Я намагався уявити собі, яка б вона була: густа, як мед, і крута, як калинова кров. Бо не лише поетичне, а й побутове його мовлення, як я вже зауважував, вражало точністю, образністю, метафоричністю, а здатність дивуватися і відкривати у факті самісіньку сутність була дивовижною. Ось каже мені:

– Оце ось ти маєш три судимості? Оце ти особливо небезпечний державний злочинець і рецидивіст? Та це жах! Це жах!

А й справді, як подумаєш...

Шуліка забив і поволі патрає під нашими вікнами горобця, зирячи жовтим оком. Кличу діда Семена і Василя подивитися. Ще дід не зліз із нарів, як Василь уже кричить у кватирку:

 – Ух ти гебіст проклятий!

"Гебе" – це слово Василь вимовляв з особливим притиском, а всю злочинну камарилью називав ніжним словом "бандочка". Цілком в українській традиції  – навіть у гімні у нас "воріженьки". Коли йому особливо дошкуляли, гримів словами: "Гестапівці! Фашисти!" На віщо Іван Кандиба зауважував, що він їм компліменти роздає.

Худий, стрункої статури, він ходив неквапом, як усі високі зростом і духом люди. Обличчя мав напружене, аж із відкопиленою нижньою губою, – таким його й зобразив скульптор Борис Довгань. Хіба він таким був ще до першого ув'язнення? Мабуть, скульптор схопив його цілісний образ, той, що навіки. Очі мав каштанові, аж чорні, степові, скіфські (якась крупинка на одному яблуку), погляд проникливий – начальство його не витримувало і люто ненавиділо за часом відверте в тому погляді презирство. У ставленні до співкамерників був чемним і ненав'язливим. Курив – і страждав від того, що завдає цим прикрощів іншим. Але ніколи не забував принаймні підходити до кватирки чи до дверей – залежно звідки протяг. Треба сказати, що куріння в камері – частий привід для напруження і конфліктів, та з Василем їх не бувало, бо він годився, що то справді таки "злочинна діяльність" – курити в камері – і намагався якомога менше дошкуляти ним оточенню. Памיятаю, як тішився, одержавши в бандеролі якогось особливо пахучого тютюну, але зараз же став передавати його курцям в інші камери. Таку послугу наглядачі робили. 

У Різдвяний вечір 1983 року Василя посадили до карцеру, відтак до одиночки на цілий рік. Там тяжчі умови, але маєш самоту. Сидячи там, він не тратився на балачки і мав більше вільного часу. Діставши там книжечку віршів Рейнера Марії Рільке німецькою мовою (передмова російською), він узявся перекладати його елеґії. Працював "запоями", ночами спати не міг – добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:

– Ну, Стус, давай, что ты там насочинял за ночь.

Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати...

Німецьку мову він знав віддавна, а в Кучино вивчав анґлійську та французьку, носячи на роботу папірці зі словами. Часто їх забирали, обшукуючи при виході на роботу, і карали за те. Щоб освоїти мову, казав Василь, потрібно покинути геть усе і пожити в ній хоча б декілька місяців. Найбільше йому допомагав у вивченні мов Март Ніклус, який, крім своєї рідної естонської, вільно володів російською, анґлійською, французькою і німецькою. Це характерно для малих народів – знати чужі мови. Ми, українці, невигідно відрізняємось від них. Вважаємо, що нас і так багато, є з ким спілкуватися. А тим паче, що читати тими чужими мовами все одно нема чого – то вивчає їх хіба той, хто має високий рівень амбіцій. Василь так не вважав, знаходив застосування своїм знанням і в умовах неволі. У Юрія Федорова був польський "Словнік енциклопедични" – Стус перечитав його повністю, бо не відчував якихось труднощів з будь-якою слов'янською мовою. Дуже допомагали йому ці знання в своєму власному словотворенні. Зрештою, слово – це його професія, предмет захоплення, предмет творчости.

Це правда: ніхто в Кучино не сидів у карцерах так часто, як Василь Стус та ще Март Ніклус. Март був здоровий, витривалий чоловік, після карцеру чи голодівки порівняно швидко відходив, а Василеві з його двома третинами шлунку, що багато чого взагалі не приймав, це було смертельно небезпечно. Здається, Март того не врахував, починаючи голодівку 8 лютого 1983 року і сповістивши про це Василеві. Василь не міг його не підтримати. І це в умовах одиночки. Через два тижні їх одвезли до лікарні, але там було нестерпно холодно, і після 18 діб Василь припинив голодівку.

 – Як гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись, – зізнався якось мені.

Коли мені кажуть: "А що у вашій українській культурі є?" – я пригадую Шевченка з його захалявною книжечкою і ґрафа Льва Толстого, який бавився вегетаріянством і по 25 разів переписував окремі сторінки. Згадую засланого в Одесу і на Кавказ Пушкіна – і нашого Павла Грабовського, який півжиття провів у неволі.

Це не докір комусь там з письменників – боронь Боже! Це докір тим, хто сміє порівнювати наслідки, не зваживши на зусилля і потенції.

"Дети Арбата" Анатолія Рибакова, "Белые одежды" Володимира Дудінцеваписалися, можна сказати, на виду в КГБ; роман Василя Гроссмана “Жизнь и судьба” заарештували не на 200, як пророкував А.М. Суслов, років, а всього на 30. Але не автора. А в нас, українців, вигрібали все чисто не лише з шухляд, але й зі щілин та закутків душ, і самі душі витрясалися з тіл потенційних авторів! Хіба того не знає Віталій Коротич, який посмів дорікнути українським письменникам, що вони не мають чого діставати "з шухляд"? Звичайно, все, що він писав у так звані "застійні часи", за чиїмось вдалим висловом, "справно цокотіло до друкарень", а він тим часом повчав нас по радіо, що треба звільняти місце бабусям у трамваї. А про місце, в якому був Василь Стус, він не згадував ніде ні словом.

До речі, про Коротича. Якось Василь згадував про один літературний вечір, що на ньому головував Коротич, – ще до 1972 року. Василь різко виступив там. Коротич, як головуючий, намагався нейтралізувати різкість. Але під час перерви чи то після закінчення вечора ухопив Василя за лікоть і потиснув. Мовляв, молодець, Василю, я з тобою, але ж розумієш, що не кожному можна так, як тобі.

Чимало часу Стус провів сам-на-сам із колишнім кримінальником Борисом Михайловичем Ромашовим із Арзамаса Ґорьковської області. Ромашов спочатку сидів 25 років за вбивство, але став у таборі "політикувати", за віщо йому дали декілька років "антирадянщини", етапували до Сосновки в Мордовію, а потім знову повернули до кримінального табору. Там він написав щось на зразок спогадів про політзону і запакував їх у ящик із продукцією, яку вивозили з зони. Їх виявили аж у Владивостоку. Звільнився, чотири місяці пиячив, поміж тим обписав паспорт і військовий квиток якимось гаслами і кинув через паркан у військкомат. Тут йому й інкримінували спогади, зробили рецидивістом, не зважаючи на те, що в нього є довідка про психічні негаразди. Сидіти з ним у камері  було тяжко, навіть небезпечно. Як правило, другого-третього місяця з усіма у нього виникали конфлікти. Певна річ, він озлобився і проти Василя. У робочій камері № 13, де тісно, ніде повернутися, прибив на підлозі планку, за яку заборонив Василеві ступати і класти свої шнури. Якось замахнувся механічною викруткою – а це півметровий металевий інструмент. Василь мусив викликати наглядачів і завимагав негайно їх розвести. Але їх обох посадили до карцерів, звинувативши у взаємному конфлікті. Пам'ятаю, як Василь гримів потім у "діжурці", я слухав через стіну:

– За що я сидів п'ять діб?

Але їх і після цього знову звели в одній камері. Згодом Ромашов сидів з на диво незворушним, спокійним Балісом Ґаяускасом, що був заглиблений у вивчення мов (читав чи не всіма європейськими, розмовляв колись із китайцями, японцями, корейцями – з ким тільки не сидів за попередні 25 років і цих 10!). При ньому Ромашов підпалив був матрац, двічі побив-потрощив вікно. Бачачи, що на таке адміністрація не реаґує, ударив ззаду Ґаяускаса по голові залізною викруткою, потім двічі лезом викрутки проти серця – але лезо, на щастя, було коротке, та й упав Баліс боком... Потім бив ще і ще (нарахували 12 саден). Прибігли наглядачі, відчинили дерев'яні двері, а ґратчаті побоялися, доки Ромашов не кинув викрутку і не сказав: "Все!" Чути було, що Баліс гукав: "Почему не спасаете?"

Потерпілого протримали в лікарні тільки 12 діб, щоб зафіксувати лише "легкі тілесні пошкодження". У порушенні кримінальної справи відмовили, обійшлося півроком одиночки, що для нього було скоріше нагородою, а не покаранням, бо там йому вже ніхто не заважав варити на обгортковому папері чай, принесений від кагебіста. Це не здогади – якось мене послали викосити бур'ян попід бараком, і я бачив під вікном Ромашова фольґу з-під чаю, недопалений папір: мабуть, викинув, коли наглядачі зауважили. Не всіх же наглядачів кагебіст оповіщав про свої стосунки з Ромашовим. Певна річ, Ромашов є жертва умов, але є підстави вважати, що керувався він шовіністичними настроями, які підігрівалися кагебістами. Кримінальний елемент постійно використовувався адміністрацією проти в'язнів сумління для внутрішньокамерного терору, а як удавалося, то й як донощиків. Платили за це чаєм, не зауважували їм деяких порушень. Ще коли я сидів з Ромашовим та з Федоровим, то він той чай варив щодня в робочій камері на обгортковому папері. Доки було літо і було вийнято декілька шибок – я терпів. А як стало холодно – я відчув, що серце моє не витримує. Увімкнув дзвінок і завимагав мене звідти випустити. Певна річ, я порушив "зеківську етику" – фактично зробив донос на співкамерника, за віщо він мені погрожував убивством. Після того він ото сидів з Василем, потім з Балісом.

Я так багато розповідаю про Ромашова, чоловіка явно недостойного, тому, що він, крім наглядачів, мабуть, єдиний знає таємницю смерти Василя Стуса, тож треба знати, хто він є.

Час від часу в зоні виникали конфлікти з адміністрацією, і тоді доводилося протестувати голодівками, які, як правило, не давали позитивних для нас наслідків. Але найчастіше голодівки пов'язані були з певними датами, коли в'язні сумління всіх таборів демонстрували солідарність поміж собою, протестували проти незаконного ув'язнення та нелюдських умов утримання. Ще з 70-х років повелося відзначати 12 січня – день українського політв'язня (в пам'ять арештів 1972 року). 24 квітня ми солідаризувалися з вірменами – день геноциду 1915 року. 5 вересня – день пам'яти жертв червоного терору (декрет Совнаркому про червоний терор, 1918 рік). 30 жовтня – день радянського політв'язня, зумисне ні до чого не прив'язана дата. 10 грудня – день прав людини.

Стус, Тихий, Ніклус ніколи не пропускали цих дат, не зважаючи на свій стан. Голодували й інші, в тому числі й я. Адміністрація колоній до цього ставилася зовні спокійно, бо заяви писалися не на її ім'я. Вона лише старанно збирала дані, хто яку участь брав, хто був ініціятором, а потім сумлінно виконувала розпорядження згори (від кагебістів), кого як покарати. Але десь 1983 року заступник начальника колонії з режиму майор Федоров обійшов усі камери і попередив, що є нова вказівка: усі "необґрунтовані" голодівки вважати порушенням режиму утримання, за участь у них карати. Що й почали здійснювати. Постало питання, чи варто тому, хто чекає побачення, свідомо позбуватися його? Чи варто наражатися на інші покарання – їх нам і так вистачає? Дехто почав утримуватися, тільки подавав заяву протесту, не оголошуючи голодівки. Василь же був у цьому послідовний до кінця.

Перед цими датами завжди проводилися погроми в камерах, відбирали все рукописне, когось саджали до карцеру, фабрикуючи "порушення режиму", когось переводили до іншої камери, перекидали в інші зони (як мене 30 жовтня 1975 року). У 1983 році мене, Левка Лук'яненка, Вячеслава Острогляда та голодуючого вже більше двох тижнів Юрія Литвина 29 жовтня повезли до лікарні. Воронок поламався, нас повернули назад – відвезли завтра. Там нам лікар (здається, Харісов) оголосив, що надалі медпрацівники не будуть допомагати в'язням боротися з адміністрацією, тобто не будуть нас штучно годувати. Допускатимуть голодуючого до стану коми і рятуватимуть в останній момент, а з коми, як відомо, виходять інвалідами, як не фізичними, то психічними. Литвина годували штучно 16-ї та 25-ї доби, 26-ї він припинив голодівку. Стус у лютому голодував 18 діб. Його не годували зовсім. Були чутки, що на суворім режимі люди голодували по 18 – 20 діб, їх теж не рятували.

У всіх тоді свіжою була пам'ять про смертельну голодівку хлопців з Ірландської Республіканської Армії, які домагалися повернення статусу політв'язня. Цього статусу “залізна леді” Марґарет Тетчер позбавила їх тому, що вони вдавалися до насильства, борючись за незалежність Північної Ірландії. Як не оцінюй їхніх дій, але мужність, з якою десятеро один за одним, на чолі зі своїм лідером Робертом Сендсом, пішли на смерть, вразила увесь світ, надто ж нас, хто теж тривалий час домагався статусу політв'язня. Найдовше хтось із них витримав 59 діб, найменше 42. Голодівка – це не просто засіб тиску на уряд, а демонстрація готовности вмерти, якщо вимога не буде задоволена. І якщо хтось іде на голодівку – повинен уже зважитися вмерти. У демократичній державі людина сама розпоряджається своїм життям. Ірландські хлопці взяли слово від своєї рідні, що, коли вони вже не будуть володіти собою, то рідня не погодиться дати згоду їх рятувати. Утім, тоді вже починаються незворотні процеси – урятувати людину практично не можна. У нас же – не було й права померти. Я знаю людей, що голодували роками, наприклад, Анатолій Лупиніс, а померти йому не давали. Я бачив у 1973 році в психлікарні ім. Павлова вיязня, який голодував майже рік, будучи в стані депресії. Але лікарі вважали, що депресію він імітує – після кожного штучного голодування його приводили побитим до крови...

Правда й те, що дехто з в'язнів, у тому числі й політичних, зловжив цим радянським "гуманізмом". Ще в Мордовії спитали були одного:

– Ну, як голодується?

– Ничего, с апетитом.

Такі випадки бували, але рідко. Вони осуджувалися неписаною етикою політв'язнів. Таке було можливе в таборі, але не в камері, де ти просто не мав чого з'їсти, якщо не приймав їжу через "кормушку". Голодуючого третьої доби повинні були ізолювати, але цього часом не робили, щоб винуватити, ніби він бере їжу в сусідів.

У стосунках з адміністрацією Стус, як мені здається, часом розпалювався і говорив зарізко, а їм того тільки й треба було: вони його зумисне "розкручували", щоб мати привід покарати. А вони ж на провокаторів училися. Та й бридко говорити з ними, коли бачиш їхні цілі. Ось, наприклад, одного разу викликав Баліса Ґаяускаса начальник режиму Федоров. Цього старого вовка напускають, точніше, він сам приходить, коли наглядачі не можуть знайти чи спровокувати якесь "порушення". Федоров без нічого не піде. Баліс не відповідає на запитання. За це й покарали. Наступного разу Баліс відповідає на запитання. Тоді Федоров питає:

– А как вы относитесь к администрации, в частности ко мне?

Сказати правду? Відповідає щось ухильне. Наслідок: "В беседе был неоткровенен". Покарати.

Віктораса Пяткуса Федоров покарав за те, що в нього комірець не випрасуваний. Ніби в нас у камері є праска.

"Що не заборонене, те дозволене"  – тепер це у всіх на вустах. На вустах же наших карателів було інше: "Що не дозволене, те заборонене". І тичуть у Правила, що висять на стіні.

– А дихати дозволено Правилами чи заборонено? Розмовляти, на парашу, вибачте, ходити – дозволено чи заборонено вашими Правилами? – з серцем питає Василь.

Зараз ми сприймаємо Василя Стуса в основному як поета, але сам він у побуті ніколи того не підкреслював. Дуже сміявся з жарту, привезеного з етапу Ґаяускасом: "Спочатку прочитаємо книжку. Потім журнал. Потім газети. Ну, а вже коли геть нічого робити буде – тоді будемо писати вірші". То остання, мовляв, справа...

Якось у задумі сказав:

– Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.

Хто зна, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерти – то й вірші його були б інакші.

А все ж таки, найнадійніше, що залишається від нас – записане слово. Тож лишається від Василя перш за все поезія як зматеріялізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України: вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами. Він був оголеним нервом епохи, котра, дай Боже, уже минає. Він відчував її так тонко і гостро та пророкував майбутнє так точно, що ми ще не раз подивуємо його дарові. Саме це – здатність бачити майбутнє, пророкувати  є ознакою генія, саме цим долучається він до Вічности:

Ще кілька літ – і увірветься в'язь.

Колючий дріт увійде в сни діточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка в чорноводді доль

загубиться. І фенікс довгоногий

тебе принесе в ясні чертоги

від самоволь, покори і недоль.

А все тоте, що виснив у житті,

як рить, проб'ється на плиті могильній,

бо ж ти єси тепер довіку вільний,

як сирота в своєму всебутті

(розіп'ятий на чорному хресті).

Гай-гай, тепер багато сміливців, що кладуть голови на рейку, коли поїзд уже пройшов. Де ви були тоді? "А ми й тоді так думали, тільки мовчали", – кажуть. То й не дивно буде і справедливо, що "назнаменовання пророчі" нащадки шукатимуть саме у віршах Стуса, а не в теоретичних викладах людей, які хутенько "перебудувалися" настільки, наскільки їм дозволили. Чи справді в'язь колючого дроту навіки увірвалася, чи не стане вона явою, а не снами, для дітей наших?

Як болісно читав він свої вірші, кожен раз тяжко переживаючи їх і спопеляючись. Особливо "Яка нестерпна рідна чужина" та "Гойдається вечора зламана віть" – не той варіянт, що тепер публікується, а коротший. Я попросив Василя записати мені декілька віршів (бо пам'ятав з Мордовії лише деякі шматки) та він записав один, та ще "Тоска по Родине" Марини Цветаєвої. Довелося ще раз попросити, і він записав ще декілька. І здолів вивчити їх із десяток, ще коли Василь жив. А потім повторяв їх собі – задля духовної підтримки, і донині ношу їх як скарб душі своєї.

Я знаходжу розбіжності поміж тими варіянтами, які вивіз із Мордовії, і тими, які публікуються зараз, а цей, записаний у лютому 1984 року з вуст автора і вивезений у пам'яті, – геть одмінний. Він не опублікований у збірках творів В.Стуса, то подаю тут цей варіянт:

Гойдається вечора зламана віть,

Мов костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюбляться в стінні. А дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть,

Туга, ніби слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита!

Осмутами вмита твоя неясить.

Поорана чорна дорога кипить –

Нема ні знаку од прадавнього шляху!

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся покуті

непевности. Господи, дай мені жить.

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколисана в смертнім аркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

І стежку твою обдало кушпелою...

...Роздайся, роздайся в двобої з добою!

Прислухайся тільки, чи Всесвіт не спить.

Усесвіт не спить. Він вовтузиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів... Луняться кроки.

Це, Господи, сяєво! Це торжество

надій, проминань і наближень і на-

вертань у своє, у забуте й дочасне...

Гойдається невідь. І сонце не гасне.

І грає в пожежах мосяжних сосна.

І сонце твоє простопадне кипить!

І як мені, Господи, як мені жить?!

Клясти і любити, клясти і любити,

канчук цілувати і плетену пліть,

і небо твоє під торосами неб...

...Залізний, із пластику, шкла і бетону,

надибую пісню. Ловлю їх до тону

шовкового голосу. Зацний погреб!

Поорана чорна дорога кипить –

нема ні знаку од прадавнього шляху...

...Сподоб мене, Отче, високого краху.

...Вельможно хитається зламана віть.

Цей вірш є ключовим до розуміння назви збірки "Палімпсести", яку Василь думав спочатку назвати "Зламана віть", та вирішив, що було б надто банально. Палімпсест  – пергамен, на якому було щось написане, а потім змите, стерте, зішкрябане, а натомість написаний новий текст. Для науки первісний текст часом становить більшу вартість, і його іноді вдається прочитати. Отака наша історія – зішкрябана, стерта з нашої памיяті, натомість написане щось зовсім несусвітнє... "Зимові дерева" – назва найпершої збірки (наголос саме так: дерева, на останньому складі),  – дерева у стані анабіозу, як мертві; зламана віть, переорана дорога з минулого в майбутнє, загублений прадавній шлях, обрушене духовне небо під завалами (торосами) чужих обрушених неб – усе це метафори одного порядку, нагромаджені як каменюччя, створюють трагічну картину нашого історичного буття, майже безнадійного поривання до сонця, до повновартого буття.

Амфібрахій нагадує ходу сліпого каліки з костуром. Розірвані поміж рядками слова ніби розвертають Усесвіт, а потім він покотився-пострибав м'ячем:

Він вовтузиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів...

І, як удар пліті, зі свистом звучало: "Плі-ть".

Наслуханий Василевим читанням, я намагаюся часом імітувати його, але тільки ті вірші, які чув та які відчуваю серцем.

Улітку в камерах гаряче, то не заборонялося вийняти декілька шибок і запнути їх марлею – бо тьма комарів! Вони нам місяць-півтора спати не давали. Але що вийнято шибки – це значно полегшувало нам спілкування. Такої пори Василь одержав у листі від дружини переписану поему Ліни Костенко про циганську поетесу Папушу. Став коло вікна і голосно прочитав. Була неділя, наглядачам чомусь не захотілося гримати, чи то й у них спрацювало щось людське... То Василь прочитав і своїх декілька віршів.

Але найпам'ятніші мені все-таки ситуації екстремальні. Він був як накручена пружина, котрій конче потрібно час від часу розпрямлятися – віршем чи емоційним вибухом.

Перших днів 1983 року Василь звернувся до чергового помічника начальника колонії капітана Ляпунова, щоб довідатися про долю вилучених недавно під час обшуку паперів, на які не видали ніякого документа.

– Хто забрав?

– Отой новий офіцер, татарин, прізвища його не знаю.

Ляпунов склав рапорт, у якому зобразив розмову як образу національної гідности майора Ґатіна, і Василя у Різдвяний вечір, якраз на день його народження, посадили до карцеру. Одночасно посадили і Марта Ніклуса.

– Василь, где ты? На крыше? – Ніклус недавно вичитав, що в якійсь країні в'язні позалазили на дах тюрми і начальник не знав, як їх звідти познімати. Наших би їм фахівців типу Новицького...

– А чорт його знає! У якійсь душогубці... Імені Леніна-Сталіна... І Ґатіна-татарина!

Я стою коло дверей своєї 17-ї камери, дослухаюся, переказую співкамерникам, що чути. Наглядачі гримають на Ніклуса і Стуса, але розбурхана, ображена Василева душа не знає впину. Тоді вмикають гучномовець, зумисне для цього встановлений у коридорі. І все ж Василь у перерві між мовою дикторів устиг прокричати:

– Хто не братиме участи в голодівці 12 січня  – той боягуз!

Про намір тримати голодівку або подавати заяву протесту ми вже один одного інформували, але, згідно з зеківською етикою, кожен сам для себе вирішував, як йому чинити. То ж мене здивували ці слова:

– Ну, це вже не Василь говорить... – скрушно констатую.

Тоді Юрій Литвин мені болісно зауважує:

– Василю, не можна поета міряти однаковою зі всіма міркою. Поет живе у своєму світі, нам не відомому, тому ми не маємо права його осуджувати зі своєї раціоналістичної вежі, бо ризикуємо помилитися...

Ліг на свої нари в куточку (тоді ще можна було) та й заплакав, бідачисько... Так мені відкрилася ще одна істина.

Після карцера Василеві оформили рік одиночки, де ще не раз саджали в карцер, і ті доби доплюсовували потім до того року, тож вийшов він звідти аж у лютому 1984 року в 12-ту камеру, а потім до нас, у 18-ту.

А імпровізація Василева мала продовження і стала своєрідним фольклором: сидиш ото, крутиш осоружні ґвинтики, гатиш викруткою: "За Леніна! За Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку – за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму увібгаєш?”

Тож бувало, що Василь докоряв соузникам за пасивність. Він жив у режимі постійного крайнього напруження і хотів, щоб такими були й інші.

– Василю, – пояснював я йому, – не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальні вчинки, але протягом короткого періоду. Не можу я бути в стані конфронтації постійно. Мене не вистачить надовго. Не можу я братися за камінь, якого знаю, що не підніму. Тільки зігнуся та осоромлюся. Не можу я постійно палахкотіти, але я годен ще багато літ чадіти, хай їм дим очі виїдає...

Василь погоджувався з цим і казав, що негоже і йому весь час вириватися попереду, треба оглядатися на громаду, на фізичні та духовні спромоги цих виснажених, а часом і перетлілих людей, котрим уже просто негоже поступитися своєю позицією, тому вони через силу стоять на своєму, лиш би не поступитися назад – де там уже йти вперед!

– Я не герой, Василю, я жертва. І якщо хочете знати, то цілком серйозно вважаю, що крім як на оце сидіння, я вже ні на що не годен – тут із мене найбільша користь Україні...

Може ці думки здадуться комусь занадто розпачливими, але люби, Боже, правду – не були вони позою, продиктованою страхом. Василь працював у далекій від мене камері, до нього важко було докричатися, але я одного разу чув через кватирку, як і Левко Лук'яненко йому гукав з далекої камери:

– Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Я не маю сили.

Та навіть і після цього Василь сказав:

– Біда мені з цими плохими вівцями. Скільки сидиш – усе на них оглядайся.

Але про того ж Лук'яненка якось сказав був у присутності діда Семена Покутника, киваючи в бік його камери:

– Ото Чоловік!

Це звучало по-євангельському: “Се Человік!” Здається, вони трошки побули разом у лікарні десь у 1980 чи 1981 році. Уже будучи на засланні 1988 року Левко Лук'яненко написав блискучий нарис-спогад про Василя Стуса. (Див. Левко Лукיяненко. Не дам загинуть Україні! К.: "Софія", 1994, с. 327 – 343. Але мушу застерегти, що Лукיяненко не міг чути всіх діалогів Василя з начальством, він їх реконструює. У тюрмі взагалі мало що бачиш, лише дещо чуєш і здогадуєшся, що відбувається. Лукיяненко спирається на власний – дуже багатий! – досвід перебування в карцерах, на досвід голодівок, тому його нарис психологічно правдивий, але не сприймаймо його, як свідчення очевидця щодо Стуса. Як і мій, до речі. Уважний читач побачить розбіжності в мене і Лукיяненка навіть щодо дат і місця подій, але я так запамיятав, а він інак).

Було й таке, що його відпруження виявлялося у фізичному бунтові. Якось працював я в сусідній з його камерою, навпроти діжурки, це могли бути 9-а і 10-а камери. Здається, був він тоді в карцері, бо йому чомусь подали обід прямо до робочої камери. Не знаю, що за конфлікт був у Василя з "бандочкою", але чую раптом брязкіт миски і шурхіт, брязкіт і шурхіт... Задзвеніло скло. Здогадуюся, що то Василь кидається мискою, осипається збита штукатурка. Мовчки і довго. У коридор, як я визначив за деякими звуками, потихеньку завели декілька солдатів на чолі зі старшим прапорщиком Шариновим. Я навіть бачив їх у щілинку. Декілька днів по тому я не смів викликати Василя на розмову через кватирку. Ще одного разу коштом Василя робили віконну раму. Певно, що такі випадки в нас обговорювалися, але ніхто не смів Василя осуджувати. Він не міг бути інакшим, як був. Він заповнював собою половину тюрми. Коли його не стало, ми це гостро відчули. Вікторас Пяткус так і сказав: “Не стало половини тюрми”. На нього був найбільший тиск, а він його витримував, доки міг. "Залізний, із пластику, шкла і бетону..." Духом він був такий, але ж тіло його було з тієї самої глини, що й інших людей, – тільки як він витримував такий натиск, що його вистачило б на Бог відь скільки "простих смертних"?

Ось жива картинка:

– Працюю сам у 7-й камері. Новицький відчиняє двері і гидливо робить якесь нікчемне зауваження, аби вкусити, дошкулити мені. Перекочує в роті слину, ніби от-от плюне мені в обличчя. Я стис викрутку, насилу втримався. Через якийсь час кличу його: "Новицкий, у меня в руках была отвертка. Я дурной..."

– Я понял, Стус.

Ще коли були ми в одній камері, Стус розповідав, що під час останнього слідства на Володимирській, 33, в Києві, викрутили йому руку: донині не міг підняти її вгору. Коли слідчий щось там пише, Василеві нічого робити, то він наступного разу захотів узяти з собою книжку. Наглядачі не дозволили, то він узагалі відмовився туди йти. Прийшов сам начальник слідчого ізолятора КГБ (Сапожников, я його знав підполковником), велів накласти наручники і вести, що й було зроблено. До слова згадати: у той же час Василя знову оперували: мав грижу. Усе то – шлях утрат.

Я вже казав, що за "систематичне порушення режиму утримання" в'язня карали карцером до 15 діб, одиночкою до року, відтак через суд змінювали режим утримання на тюремний, до трьох років. Так від нас поїхали в Чистопольську тюрму (Татарія) Віталій Калиниченко, Март Ніклус. Схоже було, що наступним піде в тюрму Стус. Після одиночки він себе вже психологічно налаштовував на етап. Думав, ліпше – не ліпше, але якась переміна умов, та й осточортіли ці одні й ті ж самі ментовські морди... Але тут ґенеральний жандарм Андропов придумав нову статтю Кодексу, згідно з якою в'язня могли ніколи не випустити з ув'язнення: 183-3, "Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудових установ", до 5 років того режиму, на якому в'язня утримують, або суворішого. Як для нас, це означало після десяти років особливого суворого (камерного) режиму іти зразу на особливий або тюремний, але вже як кримінальники... Якщо виживеш – там тобі можуть додати ще 5 років. А вижити в криміналі нашому братові не дали б. Тільки такий феномен, як Сергій Бабич зумів там витримати 13 років... І от Долматов став погрожувати цією статтею Василеві Стусу як найбільшому порушникові режиму.

Режим у російських тюрмах ніколи не був стабільним і суворо окресленим. Він завжди залежав від сваволі найдрібнішого чиновника-наглядача. Проте напрямки, звичайно, задавалися звищ. А провідником політики влади щодо політв'язнів, навіть щодо кожного зокрема, є кагебіст, який хоч не має ніякої посади в таборі, але насправді він тут є найбільшим начальником. Коли мені не хотілося розмовляти з кагебістом, я питав його: "Як ви сюди проникли? Хто, за яким правом вас сюди впустив? У мене є начальник, є черговий, є наглядач, а ви законом не передбачені". – І він не мав чого сказати. Так воно тоді було й на волі: КГБ – це держава в державі. "Телефонну пораду" кагебіста чиновник будь-якого відомства виконає безумовно, тоді як свого міністра можна й не послухатися.

До 1981 року кагебістом у 36-й зоні був Чепкасов, який став слідчим КГБ Пермської области в чині майора. Замінив його Володимир Іванович Ченцов, приблизно 1951 року народження, місцевий, геоґраф за освітою, що, за висловом Івана Кандиби, не годен був зволодати з дітками, то пішов оце перевиховувати дорослих дядьків. У кінці 1984 року його замінив Василенков, років тридцяти. У мене таке враження, що він прийшов умисне, щоб знищити Стуса. Здійснивши це, він щез. Утім, Ґаяускасу він прямо сказав був: "Вас могут убить". Скоро після того Ромашов учинив на нього замах... Старшим кагебістом, на всі три зони, був підполковник Афанасов, а помічником його був Бортников. З Києва наїздив ще з мордовських часів знайомий мені полковник Гончар, зі Львова – Василь Іванович Ільків. Потім пішла чутка, що Гончар занедужав, ніби й помер, – в усякому випадку, він перестав приїздити, його замінив Ільків. Багато хто (як Тихий і Кандиба) категорично з ними розмовляти відмовлялися. Але саме з тих розмов можна було дізнатися про нові напрямки тиску на нас. Звісно, звідси виходила і дезінформація, сюди ж стікалася й інформація про нас – від наглядачів, оперативників, стукачів, яких, хоч трошки серед нас, але було. Отож, якщо колись доведеться питати про правопорушення щодо кожного з нас – то перш за все з кагебістів.

Тут потрібно назвати поіменно і безпосередніх виконавців наших вироків. Начальником колонії ВС-389/36 був майор Журавков. Він помер приблизно через 10 днів після Стуса. Замінив його майор Долматов, замполіт. Цей Долматов у чині капітана був у 1980-1983 роках начальником нашого відділку, безпосереднім нашим начальником. На початку 1984 року його замінив капітан Кондратьєв, потім капітан Снядовський (обидва скоро поставали майорами). Начальником режиму був майор Федоров, що прославився своїм деспотизмом. Десь у 1985-му його замінив майор Максін, що досі був начальником оперчастини. Два оперативники – лейтенанти Журавков (син майора Журавкова, ми його прозивали “спадковий принц”), та Уткін. Лікар Пчельников, Євгеній Аркадійович, людина злочинно безвідповідальна, ледача. Після смерті Стуса його замінив лікар Грущенко, котрий, здається мені, старався полегшити наше становище. Я вважаю, що Михайла Гориня від видимої смерти урятував саме він, бо сумлінно лікував його і, мабуть, коли йшлося про дострокове звільнення Гориня, його слово було важливим. Мабуть, після Стуса вирішено було припинити нищення нас.

Черговими помічниками начальника колонії (ДПНК) в нас були в різний час капітан Ляпунов, майор Ґаледін, старший лейтенант Сабуров, майор Ґатін, капітан Лаптєв. Із наглядачів найдоскіпливішими були старі тюремні вовки Новицький (з Донеччини!) та Шаринов, їхні молодші колеґи Чертанов, Сергій Останін, Руденко (з Молдавії), Іноземцев, Кукушкін, Власюк (із Поділля), Король (із Кубані), Навознов, Варов, Сергій Сидоров та інші. Не всі вони були однакові, але всі причетні до злочинів, які там чинилися проти нас. З декотрим часом можна була завести мову про що-небудь, наприклад, під час обшуку, щоб полегшити ситуацію. Якось я сказав був одному давно обдуману фразу, яка, певна річ, ситуації не пом'якшила: "Порядний чоловік тут не працюватиме, він ліпше візьме мотузку та повіситься". Бо ж вони виправдовувалися: не буду я, то буде інший, може, ще гірший. Тоді я нагадував їм: ви до сих пір переслідуєте тих, хто працював у німецьких концтаборах, та й тут у камерах тримаєте людей, звинувачених у співпраці з фашистами. А хіба ж ви не те саме робите?

Наглядачів сюди добирали старанно, але заманити в таку глухомань молодого хлопця було нелегко. Умови їхнього проживання в гуртожитку не сприяли продовженню "трудових угод", то ж вони часто мінялися. Коли термін їм викінчувався, то порядніші його не продовжували.

Якось Василь у такий спосіб похвалив був Короля:

– Королю, ти, звичайно, будеш у пеклі, але не в самісінькому центрі, а за два метри від нього. І то за те, що не написав рапорт на ефенді Керімова.

Цього лагідної вдачі старого азербайджанця, звинуваченого у співпраці з німцями на Харківщині, виводили на якусь роботу в дворі. Знаючи, що Март Ніклус у карцері, він надумав йому допомогти. Узяв шматок хліба і ще щось там і хотів передати через вікно, коли наглядач його на мить покинув самого в дворі. Король піймав його. Це могло обернутися старому трагедією: карцера б він не витримав. Він на колінах просив Короля не писати рапорт! Василь це випадково бачив з вікна своєї 12-ї камери: отак стоїть Король і крутить на пальці вיязку ключів над головою Керімова. З тих пір Василь пройнявся повагою до Керімова, звертався до нього "ефенді". Так, здається, у мусульман шанобливо називають правовірного, який сходив у Мекку. Ефенді Акпер Карімов помер 19 січня 1985 року в лікарні (селище Центральне) в тяжких муках від хвороби нирок.

Багато ще можна було б пригадати деталей нашого буття в кучинській катівні, і вони б пригодилися майбутнім дослідникам не лише творчости Василя Стуса, а й усього нашого національно-визвольного руху, але несила охопити неосяжне. Тож пора приступати до закінчення.

...У вересні 1982 року відвезли до лікарні ВС-389/35 у селище Центральне Михайла Курку, приблизно 70-річного чоловіка, судженого за звинуваченням у співпраці з німцями – насправді він служив в українській поліції. Восени його повезли кудись далі, а потім прийшла вістка, що він помер на початку 1983 року.

Уночі проти 5 травня 1984 року в зоні, просто на кухні, де працював, помер Іван Мамчич. Помер після тижневих допитів полтавських кагебістів, від тиску крові, чим страждав давно.

7 березня взяли на етап тяжко хворого Олексу Тихого. Під кінець травня Левко Лук'яненко дістав у листі від дружини тайнописом звістку, що 2 травня (згодом виявилося, що насправді 5 або 6) Тихий помер у Пермі, у вיязничній лікарні. Сороковий день по його смерті Левко Лук'яненко запропонував громаді відзначити постом (голодівкою), а 39, 40 і 41 дні ще й мовчанням. Якраз тоді усі ми вчилися азбуки Морзе від вірмен Азата Аршакяна та Ашота Навасардяна, які прибули з Чистопольської тюрми. Левко простукав по трубі Василеві цю сумну новину. Василь зрозумів, але не повірив: кинувся перепитувати через кватирку:

– Я так зрозумів, що помер Олекса Тихий?

І “спалив” Левка: наглядачі підслухали чи вирахували ініціятора акції і покарали Лук'яненка трьома добами карцера. Скоро цей сумний ритуал поминального посту став у нас сумною традицією.

23 серпня в 20-й камері співкамерники прийшли на обід і виявили Юрія Литвина з розтятим животом. 4 вересня він помер у лікарні в Чусовому. Про це ми дізналися через два тижні.

Улітку ж забирають від нас смертельно хворого на нирки  37-літнього Валерія Марченка. Восени кагебіст Ченцов сказав нам, що Валерій помер у жовтні в "Ґазах" – це всесоюзна лікарня для вיязнів у Ленінґраді. Оскільки дати смерти ми не знали, то вшанували Марченка 10 грудня, в День прав людини.

19 січня 1985 року помер у лікарні на ст. Всехсвятська Акпер Керімов.

Хто далі? Гнітюча атмосфера, епоха ескалації і без того нелюдського режиму. Очевидно, в Кремлі вирішили розв'язати проблему "неіснуючих" політв'язнів, просто виморивши нас.

У кінці 1984 року кагебіста Ченцова замінив Василенков. З України дід привіз йому тільки прізвище. Тепер він силкується поставити себе "истинно русским", особливо в розмовах і Леонідом Бородіним. А найкращий доказ тому – душити своїх по роду. Стус – його жертва, якщо шукати конкретних винуватців. А ще в той самий час з'явився другий землячок "з циновими ґудзиками, капітан Снядовський, згодом майор, котрий став начальником відділку. Називав себе українцям "с Западной", а польське прізвище, казав, дісталося йому від вітчима. Хвалився мені, що закінчив Львівський університет, що знає Богдана Стельмаха, який публікує свої вірші у ...журналі "Всесвіт" (коли то журнал іноземної літератури). Що читає Олеся Гончара та ...Петра Загребельного, коли він Павло. Що розмовляє вдома з дітьми тільки українською. Але звинувачує Стуса, що ніби той "примушує" його говорити українською:

– Більше ти від мене, Іроде, слова українського не почуєш, бо не варт його, – лається Стус, повернувшись до камери. – Буду говорити з тобою тільки твоєю тюремною мовою.

Сказано це було в присутності Бородіна, що тому, певна річ, не сподобалося. Але що правда, то не гріх: цією мовою говорили всі наші кати, незалежно від національности. І Петро I, і Катерина II, і Сталін, і Каганович, і Снядовський. Якщо Росія, за висловом Леніна, – тюрма народів, то російська мова для нас – мова тюрми народів. 

(Якось Саша Романов із Саратова, який за 5 років зробив у Мордовських таборах крутий віраж від неомарксизму через демократію до монархізму, сказав був мені, що Сталін – є підозра – грузинський єврей.

– Саша, "да будь он негр преклонных годов", – кажу словами Маяковського, – усе одно він російський імперіяліст.)

"Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин", – люблять цитувати "інтернаціоналісти". Яким "інтернаціоналістом" був Ленін, ми знаємо давно, а от щодо російської мови – то вона була для нас, невільників, перш за все мовою конвою, гебістів, наглядачів – безпосередніх виконавців наших вироків, тобто наших катів. Тож не дивно, що часом до неї ворухнеться неприязнь, неприйняття. Ось коли ми станемо з Росією добрими сусідами, тоді забудуться емоції, і будемо ставитися до російської мови як до французької чи китайської.

Зрозуміло, що "мовою міжнаціонального спілкування" в російських концтаборах є російська, хоч росіян там порівняно небагато. За першої можливости люди старалися переходити на іншу, наприклад, анґлійську (це дуже утруднювало роботу наглядачів та стукачів), а найчастіше говорили українською, бо українці у всі часи радянської влади становили коло половини "континґенту" будь-якого політичного табору. Росіянин Юрій Федоров, литовці Баліс Ґаяускас та Вікторас Пяткус, латвієць Ґунар Астра, азербайджанець Акпер Керімов добре розуміли українську, читали нею, просили говорити з ними по-українському. Тим часом єдиний у зоні латвієць Астра міг поговорити своєю мовою хіба з кішечкою на кухні. Так що ми, українці, мали в російських тюрмах хіба цей привілей – розкіш спілкування своєю мовою. Та й землячків "з циновими ґудзиками" де палкою кинь – там і попадеш: Снядовський, Новицький, Руденко, Любецький... Хрущов, Підгорний, Черненко, Горбачов. Тільки нам від цього не легше, бо рвучись до імперських вершин, вони стараються довести свою вірність російському престолові жорстокістю щодо своїх по роду.

Майор Снядовський відзначався винаходами все нових і нових заборон для в'язнів. Так, він заборонив мати взимку в камері дві шапки – літню і зимову. Сиди в камері стрижений наголо, або ж надівай зимову шапку. Заборонив купувати в ларку канцтовари – замовляй олівця та зошита через "Посилторг". Витлумачив правила побачень так, що якщо не скористався ним у цім році, то право на нього взагалі пропадає. Так і вишукує, як би зробити в'язням гірше. Розмовляючи, відводить очі – бо має якесь віспувате обличчя і явно не хоче, щоб і на нього дивилися. Може, від цього й озлоблення на цілий світ? Особливо на беззахисного в'язня?

Десь із лютого 1985 року Снядовський та Василенков встановили правило: виводячи камеру на роботу, одного в'язня беруть у "діжурку" і роздягають догола, нерідко з принизливими процедурами. Повертають на обід – знову беруть одного. З обіду – знову. І з роботи – беруть, і ведучи на прогулянку... Бувало, за день тебе роздягнуть догола декілька разів. Мене одного дня роздягали тричі, Гориня – п'ять разів. І нічого ж не знаходять – лише б познущатися. Особливо дошкуляли Стусові. Як тепер чую його голос, повен образи і болю: "Лапають тебе, як курку..." Отак не втримаєшся, щось скажеш – ось тобі й "порушення режиму", ось і покарання.

Улітку 1985 року Стус сидів із Леонідом Бородіним у 12-й камері, котра єдина з житлових камер виходила вікном на північ. Туди ніколи не заглядало Боже сонечко, там холодно і волого. Двох'ярусні нари займають більше половини камери. Розкинь руки – дістанеш стін. Тумбочка, два стільці, туалетна раковина – і ніде повернутися. Обмежений простір тяжко пригнічує, ти ніби в пастці, з якої нема виходу. "Перестройка", що почалася 1985 року в ґазетах, нашого коридору в тім році ще ніяк не зачіпала. Здавалося, навпаки, "бандочка" ще більше стала лютувати, як перед погибеллю.

Пізніше мені довелося сидіти разом з Бородіним, то він розповідав, що останнім часом Василь був дуже засмучений, усе менше знаходив приводів для жартів. Майже все літо не було йому листів, несподівано прийшов пакунок з продуктами – виповнилася половина терміну. Але з'їсти всього того їм уже не довелося. Котроїсь ночі на сторожову вежу неподалік поставили якогось дуже веселого чи то боязкого солдата, який тішив себе безкінечними азіятськими піснями. Бородін натиснув на ґудзик дзвінка, викликав наглядача і попрохав телефонувати охоронцеві, щоб замовк – не можна заснути. Назавтра наглядачі склали рапорт, що це Стус уночі розбудив усю тюрму, не давав засудженим відпочивати. 15 діб карцеру. Бородін пішов до начальства, написав пояснювальну записку, що Стус і слова не сказав. Долматов:

– Кому я должен верить: вам или своим подчиненным? Вот если бы вы были начальником и не верили подчиненным, как бы они к вам относились?

Долматов добре знав, що чинить.

Через декілька днів після карцеру – нова напасть. 27 серпня – це за пізнішими розповідями Бородіна – Стус узяв книжку, поклав її на подушку своїх верхніх нарів, і, зіпершись на них ліктем, так читав. Це не сподобалося наглядачеві Руденку – дуже недоброму хлопцеві з Молдавії родом, котрий, однак, часом послуговувався українськими словами. Він зауважив через прозурку:

– Стус, нарушаете форму заправки постели.

А тоді вже сісти, чи, не дай Боже, лягти на нари до відбою було категорично заборонено. Стус озвався на те спокійно, поправив подушку і вибрав іншу, "дозволену" позу. Однак назавтра виявилося, що Руденко з черговим помічником начальника колонії старшим лейтенантом Сабуровим (Ґунар Астра прозвав його “Хорошо упитанный мальчик”) а ще з кимось із наглядачів склав рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах, та ще й у верхньому одязі. Брехня була очевидна. Тож Василь, збираючись до карцеру, сказав Бородіну, що оголошує голодівку. "Яку?" – спитав Бородін. – "До кінця".

Це все за розповідями Бородіна. Ми з Ґаяускасом сиділи тоді майже навпроти, у 20-й камері. За якимись звуками ми визначили, що Стуса знову посадили в карцер, але тих слів ми не чули. Навпроти було тихо день, другий. Я навіть подумав, що Бородіна теж посадили. Що Стус знову в карцері – то гірка вість, але, мушу сказати, звична: що ж, відмучиться ще раз, нічим тому не зарадиш. Але "ДО КІНЦЯ" – про це ми довідалися значно пізніше, коли Василя вже не було в живих. Бородіну з 12-ї камери не було як повідомити нам це сакраментальне словосполучення. Ліворуч від нього – порожньо, праворуч – коридорчик, вихід до двориків. Ніколи такого не було, щоб будь-якими акціями протесту вיязням удалося когось вирятувати з карцеру. 

Стусова доля, мабуть, уже була вирішена: не закатували б за цим разом, то за другим. Ми тоді ще не чули – навряд, чи й Василь про це чув – що його творчість висунуто на здобуття Нобелівської премії. Щоправда, ми не раз між собою говорили про цю премію, згадуючи, що 1978 року йшлося про присудження Нобелівської премії засновникам Московської, Української та Литовської Гельсінкських груп. Цей геніальний винахід, на жаль, не був достойно оцінений Нобелівським комітетом: тоді премію присудили президентові Єгипту і премיєрові Ізраїлю за те, що вони побилися і помирилися. А яка то була б підтримка правозахисному рухові! Литвин обмірковував, як би від Української Гельсінкської групи зробити подання на присудження Нобелівської премії Ліні Костенко за роман "Маруся Чурай". Не знав Юрко, що висувати кандидата може лише лауреат. Згодом ми дізналися, що творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії висунув німецький письменник Ґенріх Бьолль, лавріят Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (він того ж 1985 року помер). Бьолль знав ціну творчості Василя Стуса, адже його вірші виходили й німецькою мовою, і був певен, що Стус стане лавріятом Нобелівської премії. Але не так воно сталося.

Кремлівська банда мала доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним, якого мусила вивезти за кордон, та Андрієм Сахаровим, якого з початком Афґанської війни депортувала в Ґорький і тримала там під домашнім арештом. Кремлівська банда знала й те, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Вона не могла допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець (а це піднесло б “українську справу” на нечувану висоту), зיявився ще й за ґратами. Такого не допускав навіть Адольф Гітлер: 1936 року він звільнив з концтабору Карла Осецького, коли тому присудили Нобелівську премію. Кремль вирішив розвיязатися з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Знищити його ще до присудження премії, до 24 жовтня (може, я трохи помиляюся датою). Захисники Ґорбачова скажуть, що він, скоріше всього, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС. Ґорбачов, бачите, затіяв "революцію", не випускаючи з неволі, здавалося б, найголовніших своїх союзників – політв'язнів, як це всюди робиться в людей. Більше того, він тримав нас ще й у 1988, декого й у 1989 роках, а сам ставши нобелівським лавріятом миру, розпочав новий набір політвיязнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя. Реабілітація настала ген коли – 1991 року…

Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до 24 жовтня – дня присудження Нобелівської премії.

2 вересня 1985 року в нашій 20-й камері внизу замерзли шибки. Щоправда, у нас із Балісом Ґаяускасом була відчинена кватирка. Ще не опалювалося, а в'язниця стоїть на болоті. Холодно і волого. Із білизни до карцеру могли дозволити взяти лише майку та труси (ще вважався літній сезон). Видаються штани, куртка з написом "ШІЗО", шкарпетки, можна мати хустину. Рушник, кварту, ложку дають тільки на час ужитку. Але ж Стус голодує...

На день нари піднімаються попід стіну і закріплюються шворнем, якого з коридору крізь стіну просуває наглядач. Прибита до нарів під кутом 90 градусів дошка стає столиком. Під нарами – прикований до підлоги стільчик. Коли оголошують “відбій”, наглядач гукає: “Держи нары”. Наглядач виймає шворінь, а в'язень мусить опустити нари, вони повисають на ланцюгах і опираються на виступи. Стільчик опиняється під нарами, на нього вже не можна сісти.

Карцери 3, 4, 5, 6 розміщені в окремому коридорі, перпендикулярному до основного. Як дивитися від вахти, то вікна карцерів під фронтоном, найближче до вахти вікно 3-го карцера. Казали, що Стус був спершу в четвертому, а потім у третьому карцері. Отже, ніякий звук з карцера до наших вікон не долине. Крім того, вікна карцерів узяті в "баян" (жалюзі – навскіс поставлені дощечки, щоб з камери не бачити нічого, крім неба у смужку). В основному коридорі по дорозі до карцерів поставлено двоє дверей. Одне слово, зв'язку з карцером – ніякого. (Тут мушу зауважити, що в деяких моїх попередніхпублікаціях карцери “пронумеровано” неправильно, виходило, що на розі 4-й, а далі, відповідно, 3, 2, 1. Насправді порядок від найближчого до вахти рогу такий: 3, 4, 5, 6).

2 вересня перед обідом чути було, що водили Василя до якогось начальника у протилежний від карцерів бік. Коли повертався, то своїм громовим голосом оповіщав нас, що працювали в камерах:

– Накажу, накажу... Та хоч і знищіть, гестапівці!

Хто йому погрожував додатковим покаранням? Може, Долматов. Може, Снядовський або Федоров. Бо Журавкова вже якийсь час у зоні не було (він помер через 10 днів після Стуса).

Того ж дня годині о 17-й – 19-й Енн Тарто, обов'язком якого було забирати після роботи з камер готову продукцію (шнури електропрасок з прикрученими панельками) і заносити роботу на завтра, почув, що Василь просить валідолу, сидячи у 7-й робочій камері, навпроти карцерів. Працювати його поставили у другу зміну. Наглядачі сказали, що лікаря нема, хоча Пчельников якраз був. Тоді Тарто сказав наглядачам, що сам скаже лікареві, то валідол Стусові начебто дали.

Котрогось вечора, 1, 2 чи 3 вересня, я сам почув, що Стус просить дати йому черевики: холодно, він же на роботі в тапцях. Наглядач Іноземцев – чути було – дав черевики. Звісно, тільки на робочий час. Мабуть, він тоді працював у 8-й камері, яка у загальному коридорі, навпроти “діжурки”. Бо звуку з 7-ї камери, що в перпендикулярному коридорі, я не почув би.

Левко Лук'яненко – далі за його розповідями – ходив тоді на роботу до 7-ї камери. Ніби то до тієї ж камери в другу зміну виводили й Василя Стуса. Вона в тому ж, що й карцери, коридорі, але в протилежному від 4 і 3-го карцерів кінці і навпроти. Левко щодня озивався до Василя: “Василю, здоров!” Або: “Ахи!”. Залежно, яка зміна наглядачів. Василь відповідав. Але 4 вересня вранці Стус не озвався.

Того дня в обідній час, як розповідав згодом Ґунар Астра, на територію табору приходило начальство: Долматов, Афанасов, Федоров, Максін і ще хтось. Заходили не коридором, а попри вікна житлових камер (а вיязні в цей час навпроти, у робочих камерах). І зайшли в карцерний коридор з боку дворика для одиночників. Явно до Стуса. Поводилися дуже тихо, бо й Лукיяненко не чув. Може, під той час його якраз вивели на обід до житлової камери. А на обід тоді Левка вела вся наглядацька команда – чотири чоловіка і сам черговий офіцер Галелін – щоб він не зважився заглянути до Василевого карцеру через прозурку. І все ж він, повертаючись з обіду, кинувся був до дверей – його туди не пустили.

Гнітюча атмосфера. Щось сталося.

– Навіть та язичниця не реготала, – згадував згодом Лук'яненко.

То майстриня, що все реготала з наглядачами в діжурці.

Кухареві Ґунарові Астрі веліли приготувати триденну пайку хліба – так, ніби когось беруть на етап. Кого – неважко вирахувати. Такого ніколи не бувало: везти нас можна тільки до Пермі три – чотири години або до лікарні дві – три години, пайку ніколи не давали. Отже, це "понт" (видимість). Але про ту пайку й забули.

І ще: підвели до 12-ї камери Олександра Візира, який тоді розносив їжу, і звеліли Бородіну подати Василеву ложку – так ніби він припинив голодівку.

Олександр Миколайович Візир родом із Миргорода, суджений за справи часів війни. Він доброзичливий чоловік, але йому, мабуть, суворо заказали будь-що розповідати про Стуса. А в нього попереду ще багато років неволі.

Згодом розповідали, що сам Візир та його посправник Володимир Іванович Остапенко (із Житомира) споряджали Василя в останню дорогу. Уже на волі вони обидва категорично заперечили це в листах, присланих на моє прохання.

4-го чи 5-го вересня Василя Курила випустили з 19-ї камери на безкамерний режим, а на його місце до Гориня з 12-ї перевезли Леоніда Бородіна, від якого ми, нарешті, дізналися через кватирку, як та за віщо посадили Стуса.

Уночі проти 5-го, приблизно опівночі, я чув у коридорі шум, тупіт, розрізнив вепрячий рик Новицького, зокрема: “Давай нож, нож давай!”. Згодом я здогадався, що то вони по-злодійському вночі виносили тіло Василя, щоб хтось його випадково не побачив. І вже запускали версію про самогубство в 7-й камері. Цю версію цілком спростував Лукיяненко: того вечора Стус не працював у 7-й камері: наступного дня Левко зауважив, що деталі на єдиному там робочому столі не були порушені.

Ми стали радитися, що робити. Насамперед треба з'ясувати, де Стус. Записуємося на прийом до начальства, але нікого не викликають. У коридорі, коли нас ведуть на роботу, нікого з начальства не видно. Ще другого вересня я подав був заяву Снядовському, щоб викликав мене поговорити. Нагадую ще раз. Записуюся декілька днів підряд на прийом. Викликав мене сам Долматов, десь аж 12-го чи 14-го вересня:

– Я ничего не обязан вам сообщать о других осужденных. Он меня лично оскорбил. Я его посадил за оскорбление. Стуса здесь нет. Где он – отвечать не обязан.

Пропав лікар Пчельников. Пропав Снядовський. Пропав Журавков.

– Я за всех, – каже Долматов.

25-го вересня мене, Вячеслава Острогляда і Бориса Івановича Титаренка везуть до лікарні на Всехсвятську. Уже з'явися лікар Пчельников, який здає справи новому лікареві – Грущенку.

У воронку Острогляд розповідає неймовірні речі:

– Стус загнав собі швайку в серце, затиснув рукою ґрати і так закляк. Руку одривали. Це мені Іноземцев розказував – ми з ним у добрих стосунках.

– Де б він ту швайку взяв, як його так ретельно обшукували?

Не вірю. Стус не та людина, щоб так учинити, а Острогляд не та людина, щоб йому вірити. Тим паче з покликанням на наглядача. Можливо, це була одна зі спроб запустити неправдиву версію.

Не хочеться вірити, що Василя вже нема. Хоч Левко Лук'яненко не раз висловлював впевненість, що це так.

– А докази?

– Достовірних доказів ми тут майже ніколи не маємо, але душа чує, що Василя вже немає.

Через декілька місяців Енн Тарто розповідав, що він скоро після події зумів переговорити з Ромашовим, який тоді сидів у шостій камері в одиночці – це в одному з Василем коридорі, через дві порожні камери. Ромашов ніби-то чув, як увечері 3 вересня в 3-й камері опускали нари. (Баліс Ґаяускас каже, що сам Ромашов тоді сидів у сусідній, 4-й камері. Див. його версію загибелі Стуса в нарисі “Музей у Кучино – совість Росії”). Коли наглядач висмикнув шворінь, Стус ніби не втримав їх, вони його вдарили. Бо Стус ніби застогнав:

– Убили, холєра!

Він часто вживав це слово. Навіть Ромашову запам'яталося. У грудні 1987 року я мав нагоду поговорити з Ромашовим сам-на-сам. Він не захотів підтвердити цю версію: "Ничего об этом говорить не хочу". Тоді його помилково випустили були з камери, і він, може, хотів сидіти тихенько. Та й узагалі, навіщо йому наш клопіт, коли в нього ще термін не дай Боже який, та й симпатій він до мене та до Стуса не мав. А може того шворня наглядач зумисне несподівано висмикнув, коли Василь сидів на стільчику під нарами і вони його вдарили по голові? А вони важкі, з грубої дошки, та ще й оббиті по краю металевим кутником. Таємниці загибелі Василя Стуса ми вже, мабуть, ніколи не дізнаємося...

Світ знав про смерть Василя Стуса вже 7 вересня. Ми, що сиділи поруч – не знали, хоча здогадувалися і відчували.

5 жовтня в лікарні мене викликав на розмову кагебіст із Києва Ільків Василь Іванович. Був присутній місцевий кагебіст Зубов чи Зуєв. З таких, кого росіяни називають "здоровенный детина". Розмова українською мовою, то той “детина” мовчить. У доволі відвертій розмові я, як кажуть в'язні, взяв Ільківа "на понт". Перераховую всіх померлих: Михайло Курка, Олекса Тихий, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Василь Стус...

– Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може статися...

Отут і моє серце впало:

  ...гірський 

повільний поповз, опуст, розпадання

материка...

Так я закінчив був другу спробу спогадів про Василя Стуса (перша була восени 1978) і поставив дату "5 січня 1989 року". Доволі стислу, сказати б, конспективну, – аби зафіксувати основні факти. Бо всі ми ходимо під Богом, ніхто не знає свого часу, а залишити нелукаві свідчення про тих, хто пішов від нас раніше, – святий наш обов'язок. Відомо ж бо: історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане. Якщо не залишать свідчень  учасники й сучасники суспільно значущих подій, то настануть нові люди і напишуть “по своєму розумінію”, за тими матеріялами, які збереглися. Або як їм замовлять. А що залишається від нас, колишніх політвיязнів? Карні справи? Там далеко не вся правда і далеко не все правда. Бо в слідства своя правда, а в звинуваченого – своя. І кожна сторона щось приховує або зображає у вигідному для себе світлі. Так що ніщо не замінить живих спогадів, написаних уже в умовах свободи від страху переслідувань.

 

ПОВЕРНЕННЯ

А проте:

ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

  В.Стус

Треба повернутися думкою туди, в Кучино: що ж було там уже без Василя Стуса?

Смерть його тяжко вразила нас, сколихнула всю Україну і світ, але не нашу тюрму. Ознак ґорбачовської "перестройки” в наших коридорах не було видно принаймні до кінця 1986 року, коли до нас занадилися “гості” з Москви. Вони почали пропонувати політв'язням писати хоч якісь, хоч куці покаянні заяви, ну хоч би "шкодую за вчиненим", помилявся", "не буду більше займатися політичною діяльністю". Попроси звільнити “за станом здоровיя”. Або хай мати, дружина попросить – щоб хоч якийсь папірець був. До нас на особливий режим доходили чутки, що в таборах суворого режиму дехто щось понаписував. Хто писав, хто не писав – основну масу розпустили в першій половині 1987 року. А ми, "особливо небезпечні рецидивісти", вперлися. Ага, Ґорбачов каже, що він – за перебудову, то чому ж він перш за все не звільняє опозицію і не бере її собі в спільники? Він хоче мати перед світом "людське обличчя" – то чому ж не звільняє політв'язнів беззастережно, з реабілітацією, а не через принизливе "помилування"? Виходить, що й він вважає нас злочинцями, але, як добрий цар, проявляє до нас милосердя.

О вороже! Коли тобі проститься

Гик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах?

Державо тьми і тьми, і тьми і тьми!

Ти крутишся у гадину, відколи

Тобою неспокутний трусить гріх

І докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

Усі стежки до себе захаращуй,

Бо добре знаєш, грішник усесвітній:

Світ за очі від себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

Всеперелетів – з пекла і до раю,

Це надвисання в смерть, оця жага

Розтлінного весь білий світ розтлити

І все товкти, товкти зболілу жертву,

Щоб вирвати прощення за свої

Одвічні окрутенства – то занадто

Позначено на душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

І лютий зойк завруниться стожало

Ланами й луками. І ти збагнеш

Обнавіснілу всеніщивність роду.

Володарю своєї смерти! Доля

Всепам'ятка, всечула, всевидюща –

Нічого не забуде, не простить.

Якщо політвיязень визнав себе винним – отже, кремлівська банда вже перед ним не винна! Лукавим, вимушеним визнанням вини за собою, навіть проханням проявити гуманність, він реабілітував ту банду! “І все товкти, товкти зболілу жертву, щоб вирвати прощення за свої одвічні окрутенства…” Ні, на таке окрутенство ми не підемо. Коли попередникам Ґорбачова було потрібно нас посадити – нашої згоди не питали. Коли ж новому російському цареві припекло і він хоче робити на нас якийсь політичний ґендель – то ми йому підігрувати не будемо. Як дошкульніше припече – то й так випустить.

Так воно й сталося. Але звільненню передувало деяке пом'якшення режиму. Навесні 1987 року декількох чоловік, у тому числі й мене, випустили на безкамерний режим. Багатьом із нас оголосили амністію: скоротили наполовину недобутий термін, хоч ми зовсім не були схожі на тих, хто "стал на путь исправления". 19 лютого звільнили майже сліпого Василя Курила. Улітку взяли на етап і вже не повернули (звільнили) Леоніда Бородіна, 2 липня звільнили тяжко хворого Михайла Гориня (для цього викликали в Кучино його брата Миколу). 8 жовтня звільнили Семена Скалича-Покутника. Відчувалося, що й цей останній, Пермський "архіпелаг" трьох таборів, розпадається. Але в той же час немилосердно катували в карцерах Петра Рубана, Івана Сокульського, Михайла Алексеєва, Івана Кандибу, Марта Ніклуса.

Уранці 8 грудня 1987 року забрали з Кучино на заслання Левка Лук'яненка. Через годину зону заполонила тьма наглядачів. Нас улаштували “ґенеральний шмон” і веліли збиратися в дорогу зі всіма речами. Куди? Сьогодні якраз день зустрічі Ґорбачова з Рейґаном у Рейкיявіку. Невже на цей раз ми стали обיєктами політичної работоргівлі, “розмінною монетою”, і нас оце звільняють? Але за настроями "шмональників" – не схоже. Звільняючи, мали б бути чемнішими. Отже, перевозять в інше місце. Щоб сказати Рейґанові: "А їх у Кучино вже нема". Про московську хитрість Рейґан дізнається завтра, але Ґорбачову достатньо було брехні на один день. 

Відвезли нас, вісімнадцятьох, у знайому місцину – в лікарню, що при таборі суворого режиму ВС-389/35, селище Центральне, станція Всехсвятська, тільки розмістили з протилежного, з південного боку бараку. Режим тут був набагато слабший. Якщо формально виходить так, що Василя Стуса покарали смертю за те, що ніби ліг на нари в неналежний час, то тут майор Осін, сполохавши Миколу Горбаля, махає рукою:

– Лежите, лежите...

Так уже можна було й сидіти. Ні – повиганяли. Декого перевезли на суворий режим. Ґунара Астру відвезли до Риги й випустили ще в лютому 1988 року. Він через місяць помер. У 18 квітня звільнили Віталія Калиниченка, 8 липня – Марта Ніклуса, Григорія Приходька, Бориса Ромашова. 2 серпня – Івана Сокульського. Мене з Миколою Горбалем та Іваном Кандибою зрушили з місця 12 серпня 1988 року, три доби тримали в кімнаті побачень, 15-го завезли в Перм. Після нас на особливо суворому режимі залишилися лише два чоловіка – Енн Тарто і Михайло Алексеєв. 21 серпня, в чудесний спосіб, менше як за одну добу, допровадили мене на батьківщину. Літаком до Києва (наручники тільки показали), воронком до Житомира. Спецконвой здав мене місцевим тюремщикам, ті розпечатали супровідний пакет і знайшли припис: "По получении сего освободить". Підстава: "За добросовестную работу и хорошее поведение, свидетельствующее о его исправлении, – помиловать". Отакої. Ніби я сидів за хуліганство та ледарювання... Але ж не сядеш під тюрмою плакати: візьміть мене назад. Того ж дня добрався я додому, до рідної матері...

Через декілька днів, а саме 3 вересня 1988 року, на зборах Українського Культурологічного Клубу, у відомому помешканні Дмитра Федоріва на Олегівській, 10, у Києві, я вперше в житті вільно, без самоцензури виступив перед чималим колом наших, але ненасильно, як у Мордовії чи на Уралі, зібраних людей.

Це був переддень річниці смерти Юрія Литвина і Василя Стуса, то я розповів про їхні останні дні, прочитав з пам'яті декілька віршів Стуса. Публіка добре сприйняла виступ, мене просили написати про це. "Але ж щоб писати про великих людей, потрібно самому бути рівновеликим з ними, щоб не спотворити їхнього образу", – заперечив я. Та Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя, давня Стусова приятелька) відповіла, що кожна деталь життя цих людей може бути вартісною, потрібно зафіксувати все. Справді, подумав я, не так багато є тих, хто знав їх у неволі. Та й не кожен очевидець напише. Отже, треба дістати сховані свої спогади 1978 року і продовжити їх. Світлана також зауважила, що моє читання нагадує їй Василеве. Мабуть, я якоюсь мірою імітував автора, бо чув і бачив, як він сам читає. Тепер багато хто читає Стусові вірші, але мене непокоїть, якщо читець неправильно акцентує. Тоді ж Петро Борсук попросив переписати та надіслати йому ці вірші, щоб його доньки вивчили. Я тоді багато разів передруковував і роздавав добірки віршів. Скоро мій односельчанин Іван Розпутенко приніс мені машинописний відбиток, який я дав йому 1977 чи 1978 року. Керівництво Української Гельсінкської Спілки надало мені в користування друкарську машинку, то я передрукував усю добірку, вивезену мною з мордовського табору № 19. Вийшло 50 сторіночок А5.

Восени того 1988 року я познайомився в Києві з удовою Стуса Валентиною Попелюх та їхнім сином Дмитром, з онуком Ярославом, дружиною Дмитра Оксаною Дворко. Одвідав у Барахтах на Васильківщині маму Юрія Литвина Надію Антонівну Парубченко, побував у селі Гатному під Києвом на могилі Валерія Марченка разом з його мамою Ніною Михайлівною, родиною та друзями, розшукав у Києві сина Олекси Тихого Володимира. Тяжкі ті зустрічі... Так ніби ти з того світа повернувся. Поїхав ще й до Василевої мами в Донецьк, на вулицю Чуваську, 19, у хатину неподалік вокзалу. Як почула Їлина Яківна, хто я та звідки, – заплакала гірко та й пішла в садочок, покинувши мене з Василевою небогою Тетяною. Повернувшись, сказала, що як тільки ото трохи забуде своє горе, так і пише хто-небудь або приходить – ворушить його. Отут я гостро відчув свою вину, що повернувся з того світу живим, тоді я найкращі з нас погинули...

– Ще до шести років, – розповідала мама, – він пішов у школу. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна та й питає, чому це Василько ходить до школи босий, уже ж холодно.

– Як? То він до школи ходить? То я не пущу. Малий ще.

– Ні, – каже вчителька, – до школи ви його пускайте. Я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам: Стусик, ану, ти вийди. Воно тягнеться до дошки навдибки і пише.

Отак він до шести років став школярем, а до шістнадцяти студентом. Його навіть не хотіли прийняти до інституту. Такий же він був до науки кмітливий, так було над тими книжками сидить та плаче, що я боялася, щоб не здурів.

А ще мама згадувала, як будучи вже студентом прийшов якось увечері у геть брудному єдиному своєму костюмчику.

– А що я мусив робити, як та п'яна жінка на базарі лежала. Мусив завести її додому. А то вночі не спав би.

А то каже мені:

– Поведіть мене, мамо, до церкви.

Пішли ми в неділю. Аж якась жінка несе мішок картоплі, то він узявся їй допомагати. Так ми на службу Божу й не втрапили.

– Нічого, – каже. – Треба людям добро робити.

"Моя мова – мамина" – згадав я Василеві слова, слухаючи його маму-подолянку, наспівну мелодику її питальних речень.

Тієї ж осени в журналі "Кафедра", що його вже видавали у Львові – Харкові Михайло Осадчий та Степан Сапеляк, я прочитав нарис Віталія Калиниченка про останні дні Василя Стуса. Я здивувався: так багато там було неточностей і домислів. Це тому, що Калиниченка під час загибелі Стуса у Кучино не було. Він був тоді у Чистопольській в'язниці, повернувся пізніше, ми йому розказували, а він оце так наплутав. Хоча Сапеляк і Калиниченко доводили мені, що то новела, художня річ, але мені надто заболіла свіжа рана. Навіщо ця мітотворчість по свіжому сліду? Спочатку треба сказати всю правду. Може, колись якийсь письменник випише образ Стуса ліпше і точніше, ніж ми, хто його знав, але ми повинні перш за все засвідчити правду.

Я негайно написав три-чотири сторінки тексту про відомі мені обставини загибелі Василя Стуса, він був опублікований в одному з наступних номерів під назвою "Розпадання материка". Це спонукало мене до писання ширших спогадів, бо не зразу після звільнення я взявся за писання: хотів спершу віднайти написане 1978 року, бо ж багато деталей і вражень тих часів уже не міг пригадати так живо. Я вже згадував, що йдучи 1979 року в неволю, один примірник сховав у своєму обійсті в Ставках, у капроновій банці закопав у землю. Повернувся 1988 року, копаю-копаю – нема! Другий примірник я передав був через свою матір Дмитрові Мазуру – і цього Дмитро не знайшов. Тому я написав другий варіянт (закінчив 5 січня 1989 року). Відбитки мого машинопису пішли гуляти по Вкраїні й поза нею. Спочатку мої спогади опублікував машинописний журнал "Літературний ярмарок" (редактор Богдан Жолдак), потім, знявши декілька фраз, журнал "Донбас", число третє 1989 року, частково – журнал "Сільські обрії", число шосте того ж року. Для деяких газет я готував окремі фраґменти.

Згодом я побачив, що спогади мої далеко не повні, тому поклав собі розширити їх, хоч би й на шкоду своєму правилу писати якомога коротше. Це має бути документ про людину і документ про час та місце, доступ до якого був обмежений. Я свідчу. Перед читачами, літературознавцями, перед судом історії. Цей третій, може, не останній варіянт, я закінчив 30 січня 1991 року, вже працюючи в Києві секретарем Української Республіканської партії. (Опублікований він у книжечці: Василь Овсієнко. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Бібліотека журналу УРП “Республіка”. Серія: політичні портрети, № 4. К., 1996. 108 с. Готуючи цю книжечку, я вніс деякі виправлення та доповнення, не порушуючи розповідного стилю та не вносячи сучасних оцінок. Хай буде так, як тоді памיятав і сприймав. Це документ часу. Тепер же, 2004 року, я знову вношу деякі невеликі – ще менші – виправлення та доповнення, додаю примітки).

Тим часом в Україні виникла думка перевезти тлінні рештки українських національних героїв Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого на батьківщину. Родини вели тривалі перетрактації зі владою, громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя  Стуса і Юрія Литвина. До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене. То була незабутня поїздка... Через декілька днів після повернення, 9 вересня, я попросив Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з'їзді Народного Руху України за перебудову, щоб позачергово випустив мене на трибуну, і я виступив з таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

"Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв'язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого "учреждения ВС-389/36" у селі Кучино Чусовського району Пермської області – колонії особливо суворого режиму для "особливо небезпечних державних злочинців, особливо небезпечних рецидивістів", таких, як присутні тут Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба...

Це ключі від камер тієї самої "установи", де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в'язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з "найгуманнішими в світі" радянськими законами, останки померлого в'язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, хто зі в'язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі "Северное" в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати та поховати під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства "Меморіал", Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерті Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено "у зв'язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі".

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії "Галфільм" на чолі з режисером Станіславом Чернилевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в'язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо "тюрма народів" ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу  райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийнято після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять в КГБ та в ЦК КПУ!

У зв'язку з цим пропоную записати до резолюції з'їзду таке:

"Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в'язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КГБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина та Василя Стуса, з метою їх опублікування."

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі…

Був у залі й секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. (Він сидів недалеко від мене, трохи позаду, в першому біля проходу кріслі. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок – тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців, що просто застромлювалися голочкою в одяг. Вони легко губилися. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло).

Не все, що було зазняте на кладовищі в селі Борисово та в Кучино, увійшло до фільму Чернилевського (остаточна назва “Просвітлої дороги свічка чорна”, “Галфільм”, 1992), не все й потрапило в кадр. Ось, наприклад, таке.

Незадовго до нашої поїздки я одержав від Марта Ніклуса з Естонії його нарис "Экскурсия в прошлое" – про одвідини Кучино у вересні 1988 року (він там бував зі знімальної групою естонського телебачення і в травні 1989). Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника майора Долматова, Степан Олександрович, похований за декілька кроків від могили Стуса та інших політв'язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник майор Журавков помер скоро після Стуса і похований у Пермі. У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 – Ішхана Мкртчяна, під № 9 – Василя Стуса. Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Вона через одну від братової, четверта від Стусової, в тому ж ряду. Я став шукати її тому, що побачив під тином порівняно свіжі викинуті вінки з написами: "Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37", "...от семьи Максиных". 37-ма політзона була в Половинці, тепер там, мабуть, сидять кримінальники, бо політичні залишилися тільки в 35-й, у Центральному. Але ж Максін – наш останній начальник режиму! Може, його перевели туди ж. Схоже, "Александр Григорьевич" – хтось із "наших”. Я не знав імені-по-батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам'ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис:

"Долматов Александр Григорьевич  24. ІІ  1946  – 4. ІУ. 1989".

Царство йому Небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не стирими… (Див. про це мій нарис “Бог своє береже”).

Під тиском громадськості нарешті було дозволено перевезення. Повернувшись із Уралу, я 22 листопада написав таку замітку для преси:

"Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у таборі смерті ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До групи входили син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член УГС Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії "Галфільм" Станіслав Чернилевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, зукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Валерій Покальчук та колишній в'язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого Микола. Директор фільму "Василь Стус. Тернова дорога". Поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від СПУ та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.

На час приїзду основної ґрупи домовини та дерев'яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції "порадили" не поспішати...

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КҐБ, очолюваний нині Ченцовим Володимиром Івановичем, який працював каґебістом у таборі смерти з кінця 1981 до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі політв'язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не шкодить, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб ґрупа не встигла на зворотній рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю в Києві мали зібратися люди. Багато допомогли нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґезети "Чусовской рабочий" Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Микола Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...

Основна ґрупа, передрімавши в перському готелі на матрацах, покладених на підлогу, приїхала за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи, улаштувалася в готель. Усю апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовин. Довелося послати Овсієнка назад до Пермі. 17-го вранці ґрупа вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою ґрупа зустрілася з дільничим міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради не виявилося, хоча з ним домовлялися про зустріч по телефону. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернилевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не виймати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про "наругу над могилами"...

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10.

Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Вона оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.

Коло 14-ї повернувся з Пермі Овсієнко, одразу взявся за роботу, розповідаючи, що їхав із Чусового в одному автобусі з колишнім наглядачем Сергієм Останіним, який не захотів зійти з автобуса, щоб провідати могили своїх жертв, навіть могилу свого начальника, Долматова, що похований через кілька могил від Стусової. Він зараз працює санітаром у психіатричці, разом з колишнім наглядачем Навозновим, а решта роз'їхались хто куди. Кукушкін дав лейтенантові Любецькому молотком по голові – зараз сам сидить. Отакі новини.

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли. (Це панство Жеребцови, Ніна Василівна, Сергій Тимофійович та їхній син Олександр). Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх з місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, "підігрівати". Чернилевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вість, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.

Нарешті коло 19-ї години приходить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, опер, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев).

Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев'яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял. З Пермі ваговоз вийшов уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров та Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на всі три праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті  – до заднього моста в середину, а цілі – з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. (Згодом з'ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було "відбій" затримуванню). Машина не могла їхати більше 40 км на годину, а то якихось 200 км...

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.

Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло всохло, носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. (Треба зауважити, що ми допускали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: “Це тато”. Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся). Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво. Як перекласти тіло до цинкової домовини? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже до цинкової домовини. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов'язках. Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль. (Памיятаючи версію про можливе вбивство В.Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на ній ніяких пошкоджень. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков показував знімок В.Стуса екстрасенсу. Той сказав: “Цей чоловік убитий ударом по голові”).

Поклали під голову "пропускну" від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.

Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину – з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама була на похороні, то казала, що їй навіть дозволили переодягти сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре. Переклали до цинкової домовини так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину.

Виносили до дороги метрів двісті поміж могил з великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Познімали зі стовпців номери, відкололи від них собі скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в'язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли. ( У жовтні 2000 року я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським вיязнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні рештки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають…).

Вантажна машина з домовинами і дерев'яними ящиками від'їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де мідники залютували домовини, поклали до ящиків, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися до півночі. Удалося зв'язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – виконком Київради прийняв таке рішення.

Чернилевський з оператором їздили ще знімати запаювання. Там водій Сидоров познімав колеса, полатав камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають.

Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробку. Слава Богу...

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі "Северное" в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, що мав їх робити, не з'явися. Хтось сказав їм, що його побито. Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом з гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.

Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ...

...Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б'ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свої речі до Києва, вантажимо їх – тим часом ескорт від'їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівали Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги... Коли винесли домовини, поклонилися тричі Божому Храмові, обійшли його – я протиснувся до Литвинового автобуса-катафалка, щоб утішати його маму та сина. Братися нести гріб уже не було сили.

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох "особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів". Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово істини...

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

Отут спинюся на самотині – там, де копита коня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

 

5 січня 1989 року, с. Ставки. 30 січня 1991 років, м. Київ. Виправлення та примітки 1996 і 2004 років.

Світло людей: Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. – К., 1996. – 108 с. : іл. – (Бібліотека журналу УРП “Республіка”. Серія: політичні портрети, №4. – Фот., іл. та інші публікації.

 

ПАМיЯТЬ

 

“О ПРЕСВЯТА МОЯ ЗЕГЗИЦЕ-МАТИ”

6 травня 1994 року в Донецьку відійшла у вічність Їлина (Олена) Яківна Стус (Синківська).

Син Василь прожив заледве половину материного віку, увівши її до Храму Святих Матерів України. А хто ввів Василя Стуса до Святого Храму, що називається Україною? Авже ж Мати.

Тяжким хрестом його було Слово. Українське Слово. І дала йому його Мати. “Моя мова – мамина», – казав мені Василь у камері кучинського табору особливого режиму на Уралі. І я впізнав наспівні подільські інтонації, слухаючи Матір уже по смерті сина. У 1988 році, вийшовши на волю, я мусив виконати тяжку повинність: обійти рідню померлих у неволі Олекси Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина та Василя Стуса. Ступав як на розпечене вугілля. Так ніби винен, що живий, а ВОНИ не повернулися.

На тиху Чуваську вуличку, 19, у Донецьку, теж ступав із трепетом сердечним. Мати була у дворі. Як дізналася, що я З ТОГО СВІТУ, – заплакала гірко та й пішла в садочок. Повернувшись, пристала до нашої з Василевою небогою Тетяною розмови:

– Оце як трохи забуду про своє горе, то зараз хтось приходить та й нагадує...

І ніби похопившись, оповіла мені дещо про Василеве дитинство, та й про себе.

Бо що ми знаємо про наших матерів? У Кучині я показав був Василеві світлину своєї матері, яка ненабагато молодша від Їлини Яківни. Він неприродно довго вдивлявся в її риси і мовив:

– Які вони схожі, ці наші матері...

Часом подовгу роздивлявся вид своєї матері і зітхав: «Мамо моя, мамо...»

Весь обшир мій – чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лилово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

І дальше смерті – рідна Україна.

Колодязь, тин, і два вікна сумні,

Що тліють на вечірньому вогні.

І в кожній шибці – ніби дві жарини,

Журливі очі вставлено. Це ти,

О пресвята моя зегзице-мати.

До тебе вже шляхів не напитати

І в ніч твою безсонну не зайти.

Так жди мене. Чекай мене. Чекай.

Хай і намарне – але жди, блаженна.

І Господеві помолись за мене.

А вмру – то й з того світу виглядай.

Народилися Ілина Яківна 5 червня 1902 року в Рахнівці на Вінниччині. Мали з чоловіком Семеном Дем'яновичем двох дочок та двох синів. Найстарша Ярина померла 1940 року від менінгіту, 14-літнього Івана розірвало німецькою міною, Василя в 1985 поглинула ненатла російська імперія, і лише Марія, слава Богу, донині вчителює в Донецьку. Зазнала мати того, що всі українські селяни в цьому найтрагічнішому в нашій історії, двадцятому столітті: тяжкої праці, голоду, репресій. 1940 року сім'ю збиралися «розкуркулити», то батько мусив сховатися в шахту на Донбасі, відтак забрав туди й родину. Ось як писав Василь про матір:

“Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робити саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес... Тяжко – жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому.

Пам'ятаю, як 1946-47 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна –і не міг істи сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота”.

“Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень І вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової “Ой люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою – це не забувається”.

“Ой люлі-люлі, моя дитино,

вдень і вночі.

Іди ти, сину, на Україну,

нас кленучи.

І – так сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти?”

Василів шлях до України пролягав через Мордовію, Колиму, Урал, а завершився у терновій славі на Байковому кладовищі. А материн до сина оце щойно завершився. Не дали їй побачитися з сином у 1975 році, коли билася об мури похмурої кам'яниці на Володимирській, 33, почувши, що до Києва привезено тяжко хворого сина. Побачилися аж у 1978, коли весь український засланський Сибір голодівкою домігся Василеві відпустки, щоб попрощався з батьком і поховав його. Не стулила мати очей синові в далекій уральській неволі в 1985 році, не здужала вона приїхати на перезаховання в листопаді 1989... Режисер Станіслав Чернилевський зазняв матір в останні роки життя – і ми бачили її у кінофільмі “Просвітлої дороги свічка чорна”. Але нема жодного метра стрічки, де був би зазнятий син. Тільки голос:

Хто їй води подати схоче?

Хто стулить очі їй – скажи?

Далебі, про трагедію матері, що “сина в жертву віддала”, писали й не такі, як я, краще я не скажу. Тож схилімо сьогодні голови перед пам'яттю цієї Матері, безсмертної віднині в синовому слові.

Коли б не ти – оця зима

мені була б як нескінченна

оскніла вулиця. Для мене

без тебе і життя нема.

Коли б не знав, що в тиші тиш

І в пітьмі темені немає

твоєї свічки, що світає

попід безоднею узвиш, –

я збожеволів би давно.

Що день за днем, що рік за роком

вглядаюся в сумне вікно

і бачу мигдалеве око.

Вкраїно! Матере! Жоно!

Недоля ця, коли б не ти,

мене б косою підкосила.

А ти весь обрій окрилила

І видивила всі світи

І веселково освітила

мої години самоти.

Самостійна Україна. – 1994. – № 18 (119). – 15 травня.

 

ВЕЛИКОМУ ГРОМАДЯНИНУ УКРАЇНИ

"Святошинські високогорлі сосни, що рурами гудуть, вгорнувши в небо крони величаві", по довгій розлуці знову вітають добре знайомий їм різкий профіль Василя Стуса – уже бронзовий... 25 травня 1995 року на стіні аспірантського гуртожитку Академії наук на проспекті Вернадського, 61, у Святошині, де в 1963-65 роках жив поет, відкрито меморіяльну дошку. Автор її людина, яка має право доторкнутися до пам'яти Василя – Борис Довгань. Він ще в 60-х роках зробив його погруддя, коли для цього потрібно було не тільки хисту, але й громадянської мужности. Такі меморіяльні дошки, сказала на відкритті літературознавець, приятелька Стуса Михайлина Коцюбинська, – то зарубки нашої пам'яти про найкращих із нас. У Святошині він жив у роки самоутвердження, тут знаходив друзів і однодумців, тут зустрів свою кохану дружину... Ці сосни – живий образ його духовної висоти, його прямостояння.

А вдова Валентина стояла тим часом в гурті людей... Родина не захотіла велелюддя на урочистостях, але не кількістю людей, які прийшли сьогодні на відкриття дошки, а кількістю секунд, на які спинятимуться тут перехожі, вимірюватиметься шана до поета і громадянина, сказав голова Ленінградської райради Вадим Прошко. Це перший і справді народний пам'ятник Стусові. Дошку відлито в інституті проблем лиття АН (завідувач Борис Кириєвський), ділянку впорядкували робітники ЖЕКу АН (начальник Олександр Микитенко) та державного комунального підприємства зеленого господарства (директор Сергій Микитюк). Ніхто не відмовлявся від участи в цій роботі, питали хіба, чи є можливість оплатити матеріял.

Привітати Василя прийшли пікетувальники Верховної Ради – українці з Криму та хор вояків УПА з Коломиї. Коли Вкраїну опадають травневі комуністичні приморозки, – вони приїхали до столиці, але киян там під стінами всього декілька чоловік...

Поет Олег Орач від імени Комісії творчої спадщини Василя Стуса надав честь зняти покривало з пам'ятної дошки Михайлові Гориню, Голові УРП, який свого часу карався в неволі на Уралі разом зі Стусом.

– Загинула імперія, – сказав М. Горинь. – Але вона залишила у свідомості людей багато стереотипів, певний спосіб думання, який ще довго проявлятиметься у вчинках. Василь Стус був із тих небагатьох, хто виріс із імперської твані і став зразком громадянина України. Він кожним своїм учинком утверджував власну і національну гідність: ворога називав ворогом, ката – катом. А в умовах камери то був щоденний прояв мужности. Не всім це вдавалося. І тюрма ділила людей на тих, хто пристосовувався, і тих, хто постійно протистояв режимові, захищаючи свою гідність і честь свого народу. Стус був великим громадянином України в тюрмі. Він був справді вільною людиною за ґратами – зразком для нас усіх, сказав М. Горинь.

Я продовжив його думку, що Василь з'явився в Києві тоді, коли для шістдесятників почалися зазимки. Він повернувся до Києва в люту стужу 1979, і не мав тут до кого ословитися – адже практично вся Гельсінкська група вже була заарештована. “Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше”, – писав він у “Таборовому зошиті”. Він не поривався за кордон – “бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”.

Справді, коли народ у неволі, то боротьба за свободу забирає найкращі його сили. Багато хто, здавалося б, міг збирати інформацію про порушення прав людини в Україні, багато хто міг би сидіти в тюрмі, але йшли лише найшляхетніші. Пішов Стус, якого зараз нам так не вистачає. Пішов туди, де належалося бути найшляхенішим…

Самостійна Україна. – 1996. – № … – Червень.

 

ДУХОВНИЙ ПОДВИГ НЕ МИНАЄ МАРНО

У видавничій спілці “Просвіта” (Львів) вийшли у світ “Палімпсести” Василя Стуса – реконструйована його сином Дмитром збірка віршів видатного поета, який загинув 47-ми років у карцері політичного концтабору на Уралі 4 вересня 1985 року.

Цим третім томом у двох книгах завершено видання Творів у шістьох томах, дев'ятьох книгах, що здійснювалося впродовж 5 років.

1 червня 1999 року в Київському Будинку вчителя сприяннями Товариства “Просвіта” і благодійного фонду “Рідний край”, що діє при ньому, відбулася під назвою “Люди і текст” презентація всього видання. Вели його один з упорядників видання кандидат філології Дмитро Стус і Галина Стефанова. На жаль, через недугу в ньому не взяла участь голова редакційної колегії видання Михайлина Коцюбинська, яка, однак, надіслала зворушливого листа, в якому, зокрема, сказано:

“Страшенно прикро, що я не змогла бути тут з вами в один з найщасливіших у моєму житті днів, адже не часто щастить пересвідчитися в реалізації свого сокровенного задуму, особливо коли цей задум – такий масштабний і значущий для української культури – здійснений у, м'яко кажучи, далеко не сприятливих умовах, а радше всупереч цим умовам на спасенному ентузіазмі. Щож, це в річищі наших традицій: чи не все найкраще з українських культурних здобутків, як і творчий подвиг Стуса, здійснювалося, набувало плоті й ваги наперекір умовам, у якихось вищих сферах надреальності… З цих аскетично скромних томів постає екзистенційне самоствердження людини, яка вибудувала себе в умовах несвободи, виборола своє прямостояння, явила високі зразки інтелекту й поетичних осяянь, з якими можна гідно виходити на обшири сучасної світової культури... За кількістю нового і невідомого матеріалу, чудом збереженого і щасливо розшуканого, це видання унікальне. Стус вірив, що твори його дійдуть до читача, а для цього зробив багато рукописів. Хоч частина з них загинула (може, безповоротно втрачена остання його збірка “Птах душі” – плід останніх п'ятьох років його невільничого життя), та упорядники явили чудеса винахідливості у прочитанні текстів рукописів, насамперед Дмитро Стус, його дружина Оксана Дворко і Галина Бурлака”.

Далі М.Коцюбинська відзначила, що ця праця невеликої групи подвижників, людей, здебільшого, близьких до Стуса (рушієм проекту був син поета), досі належно не поцінована. Та велике бачиться на відстані.

Виступаючи на презентації, професор Київського університету Василь Яременко запевнив, що редакційна колегія видання буде висунута на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка. Може, це буде їй замість зарплати, яку вона одержувала (тобто не одержувала), як усі.

Дмитро Стус представив усі томи видання. До першого тому увійшли ранні вірші, написані до ув'язнення 1972 року. Це невидані збірки “Зимові дерева” (упорядкував Микола Гончарук), “Веселий цвинтар” (Валентина Макарчук). “Круговерть” (Д.Стус). Друга книга увібрала вірші, що лишилися поза збірками.

Том другий з дещо іронічною (Гьотевською) назвою “Час творчості (Dichtenszeit)” – це написані за 9 місяців від першого арешту до суду приблизно 200 віршів і 200 перекладів (упорядниці Г. Бурлака та О.Дворко).

Третій том – вірші, що ходили в списках під назвою “Вибране”. Це їх Генріх Бьолль висунув у 1985 році на здобуття Нобелівської премії. Але її присуджують тільки живим...

Четвертий том – літературознавчі статті, драматургічні спроби і публіцистика. Його підготували Сергій Гальченко та Микола Гончарук.

До п'ятого тому увійшли переклади (М.Гончарук, О.Дворко, Альбіна Шацька).

Нарешті шостий том у двох книгах “Листування” впорядкувала М.Коцюбинська, додавши унікальний “Словник імен, що зустрічаються в листах”.

– Живемо в час парадоксів, – сказав Євген Сверстюк. – Ще ніколи не було в нас так, щоб відверто кримінальний елемент був при владі. З іншого боку, ще ніколи не було так, щоб як сновидіння з'являлися храми, і не лише в Києві, а й по селах. І це відбувається в часи, які ми називаємо скрутними. З'являються книжки, про які ми не могли й снити – що будемо тримати в руках твори забороненого Стуса, щоденники Єфремова, про які тільки ходили легенди. А в кого не вилучали Грушевського? Тепер ми все це маємо. Але це треба осмислити, коли говоримо про нинішні страшні, скрутні часи. Часи завжди різні для різних людей. Ми прийшли поклонитися Василеві Стусу за те, що він зробив неможливе у свій час і за своїх обставин – для нинішніх людей. Нам не найбільше бракує фондів. Вони знайдуться. Треба написати твір – і він так чи інакше буде виданий. “Не доходять ненаписані листи”, – каже Надія Світлична. Жодна з цих дев'ятьох книг не мала права з'явитися на світ, хіба за винятком підцензурних листів. Але вони вийшли. Духовний подвиг ніколи не минає марно. Є якась загадкова енергія обірваного життя і є величезна сила сконцентрованої моральної волі, яка орієнтує інших людей. Якби не “сімейний підряд” Дмитра і його дружини Оксани, то не можна було б зрушити цю велику справу. Так само якби не енергія Леоніди і Надії Світличних, то навряд чи були б видані книжки Івана Світличного. Уся справа в людях. Наш час потребує масштабних людей, які здатні заповнити прогалини, які здатні за нинішніх умов не хилитися, не пристосовуватися, не стогнати і не скиглити.

Бачачи, як виходять ці книги, – продовжив Є.Сверстюк, – я думав (вам буде смішно): а де Стус узяв олівця? паперу? Нам же давали олівця тільки заяву написати – і забирали! Стус голодовками виборов собі цей привілей. І щоб йому дружина передала два томи Ґьоте. Це було надзвичайно тяжко. Він був людиною прямої постави. Він вимагав, щоб з ним рахувалися, доки він живий. У кожному рядку він такий, як є. Ніде він не зігнувся, не пішов легшим шляхом. І це головний урок Василя Стуса для нас усіх. Це шевченківський урок. Візьміть його підцензурне листування. Воно таке змістовне, ніби того цензора не існувало! Або “Феномен доби” – він покликається на заборонених авторів! Це тоді, коли 99% пишучих прикидалися, що вони й не чули тих заборонених авторів... Але за все це треба було платити!

Виступили також директор видавничої спілки “Просвіта” Олександра Коваль, яка без вагань узялася за це видання, голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан, директор Інституту літератури ім. Т.Шевченка академік Іван Дзюба, народний депутат Анатолій Матвієнко, чиїми сприяннями було видано один з томів, Леонід Фінберґ – представник Міжнародного фонду “Відродження”, коштом якого видано 6 із 9 книг. До речі сказати, що один том видано коштом Благодійного приватного фонду “Кальміус”, ще один – громадським коштом, насамперед завдяки збірці Надії Світличної, Канадського інституту українських студій в Едмонтоні. Семен Ґлузман передав для видання комп'ютери. Держава ж не дала на нього ні копієчки, попри запевнення віце-премיєра Валерія Смолія при врученні на руки вдови поета Валентини Попелюх 25 січня 1998 року ордена Ярослава Мудрого...

Василеві краяни з Рахнівки Гайсинського району на Вінниччині привезли синові і дружині поета коровай і глечик води з криниці, з якої він пив. А чудові митці Сергій Мороз, сестри Галя та Леся Тельнюк співали пісень на тексти Василя Стуса.

Права людини. Інформбюлетень ХПГ. – 1999. – № 12 (161). – 1 – 15 червня. – С. 11 – 12;  Слово і час. – 1999. – № 7 (463). – Липень. – С. 16-18. – Фот.

 

ВУЛИЦЯ ВАСИЛЯ СТУСА В КИЄВІ

2002-го року в Києві замість 14 районів стало 10. При цьому районам надано історичні назви. Серед них – Святошинський (доти це була територія Ленінградського району). З поверненням такої світлої назви в районі змінилася влада і почалися позитивні зрушення. Зокрема, районна адміністрація та рада домоглися виконання давнього рішення про перейменування вулиці Радгоспної на Василя Стуса.

На цій вулиці є кілька десятків великих нових будинків, у них живуть тисячі людей. Поруч, на проспекті Вернадського, 61, де був гуртожиток для аспірантів, є меморіальна таблиця роботи Бориса Довганя, що сповіщає: “В цьому будинку у 1963 – 1965 рр. жив поет Василь Стус”. Її, до речі, встановляли двічі, 1995 і 2000 року, бо першу вкрали якісь нечестивці.

Одружившись у грудні 1965 року з Валентиною Попелюх, Василь Стус аж до арешту 12 січня 1972 року жив неподалік, на Львівській вулиці. Того будиночка вже нема, бо тудою пролягла Окружна дорога. Але туди не раз у сновидіннях поверталася поетова душа:

Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок – і легко так

Важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б! Але

Подати голосу не стало сили…

Тепер удова мешкає поруч, на Чорнобильській вулиці. Там поет і правозахисник, член Української Гельсінкської групи, прожив усього 8 місяців, до арешту 14 травня 1980 року. Під час перепоховання 19 листопада 1989 року його привозили сюди в домовині на останній поклін. Творчість поета повна “святошинських спогадувань пречистих”. Стуса пам'ятають тут живі люди і “святошинські високогорлі сосни”.

Урочистості з нагоди перейменування вулиці відбулися 21 травня 2003 року біля будинку № 25, а потім перейшли до школи № 200 на вулиці Доброхотова. Цій школі теж має бути надане ім'я Василя Стуса. В урочистостях узяли участь удова поета, син Дмитро, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, автор надгробних хрестів Микола Малишко, Микола Горбаль, який теж живе поруч.

Жвавий інтерес святошинців, а особливо школярів, до великого імені заповідає великі зрушення у їхніх душах.

Права людини. – 2003. – № 14 (306). – 15-31 травня. – С.11; Вісті тижня. – 2003. – 26 травня.

 

 

Опубліковано:

Овсієнко В.В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 129 – 237.

 

Фото:

Stus  Василь СТУС.

Рекомендувати цей матеріал