Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ТИХИЙ ОЛЕКСА ІВАНОВИЧ

19.07.2005 | Овсієнко В.В. | Василь Овсієнко. Повстав і поліг (Олекса Тихий)

Василь ОВСІЄНКО

ПОВСТАВ І ПОЛІГ

(ОЛЕКСА ТИХИЙ)

 

Ще кілька літ – і увірветься вיязь.

Колючий дріт увійде в сни діточі.

І всі назнаменовання пророчі

Захочуть окошитися на нас.

Василь Стус.

 

Здається, в'язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців, урвалася. Дай, Боже, назавше. Але не всі знають – а хто й не хоче знати, – чиїми і якими надзусиллями розривався той колючий дріт. І що не були ті люди “залізні, із пластику, шкла і бетону”, як писав Василь Стус, а зліплені вони були з такого самого тіста, що й кожен з нас. Що їм так само боліло і мерзло тіло, як болить і мерзне кожному, їм так само хотілося поживи, тепла і ласки, як кожному з нас. І не гартував Господь тих людей в огненній печі – вийшли вони з тієї ж життєвої дійсности, що й усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тим ніби пояснити власну неучасть у не таких давніх подіях. Одним вони вирізнялися з-поміж "простих совєтських людей": поводилися нормально, згідно з приписами християнського морального в­чення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилася і призвичаїлася до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом.

Таким подвижником українського духу був Олекса Тихий. Він загинув у Пермській тюрмі 5 травня 1984 року на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селищі Кучино Чусовського району Пермської области, на Уралі, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців.

Україна пам'ятає перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Той небачений від часів перепоховання Тараса Шевченка велелюдний похорон став одним із найзначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежности. Здивовані перехожі питали: кого ховають? Ховали "особливо небезпечних державних зло­чинців", "рецидивістів". За що ж їм така шана? Про Стуса вже дещо чули, про Литвина й Тихого – менше, але однакову їм віддавали шану, бо міра жертовності кожного була однакова – життя.

Ті "назнаменовання пророчі", на яких нині намагаємося будувати нашу Україну, – вони справді окошилися на окремих особистостях. На них, як на залізних стовпах, трималося – і не обрушилося! – наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. І стояли ті стовпи по всій Україні. Ушановуючи донеччанина Олексу Тихого, згадаймо його краян – інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу Руденка, Надію та Івана Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу. До честі донеччан – вони виявлялися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз – усім ідеологічним апаратом Імперії Зла.

Ось уривки зі статті Олекси Тихого "Думки про рідний Донець­кий край", написаної наприкінці 1972 року. (Опублікована моїми та Анатолія Лазоренка стараннями в ж. “Донбас, ч. 1, 1991 р., с. 136 – 158). О. Тихий надіслав був її тодішньому Голові Президії Верховної Ради Української РСР І.С. Грушецькому.

"Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився у радянських школах, закінчив філософський фа­культет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю:

1. Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Як громадянин СРСР, і як "советский человек" і передусім як українець, я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського на­роду. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)

Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт.

Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здасться, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови (...) А що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, – то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.

2. Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.

3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх – донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелекту­альним геноцидом. (...)

Я – інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема, його частка – донбасівці – вносив свою лепту в скарбницю світової культури". (С. 141 - 142).

Це, нагадую, написане в 1972 році, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання вирішеним в СССР повністю й остаточно – і водночас андроповська банда чинила черговий по­гром української інтелігенції.

Олекса Тихий встиг зафіксувати на папері лише дрібку з того, що передумав. Окрім названої, збереглися статті "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області" (2 січня 1972 р.), "Вільний час трудящих" (15 квітня 1974 р.). (Опубліковані в брошурі Олексій Тихий. Роздуми. Збірник статей, документів, спогадів. Упорядкував О. Зінкевич. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, Балтимор – Торонто, 1982, 80 с.), "Сільські проблеми" (1974). Укладав він “Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)”. У мене на руках є 63 сторінки машинопису, з літерою “м” включно. О. Тихий подає слово-покруч, у другій колонці – правильне слово, у третій – джерело, з якого воно прийшло. А найбільша праця Олекси Тихого – збірка висловлювань видатних людей про значення мови "Мова народу. Народ" на 303 сторінки щільного машинопису. Він цитує біля 450 авторів. Ця праця була задумана як посібник для вчителів. 1976 року автор відвіз один її примірник в Інститут філософії та вручив професорові Володимиру Юхимовичу Євдокименку – відомому "борцеві з українським буржуаз­ним націоналізмом". (Див. книгу: В.Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Видання 2-е, виправлене і доповнене. К.: Наукова думка, 1968. 294 с.). Другий – не менш відомому "борцеві" на ниві стукацтва професорові Донецького університету Іллі Ісаковичу Стебуну (Кацнельсонові). Результатом був негайний донос останнього в КГБ та обвинувальні свідчення його та викладачки Л.О.Бахаєвої на суді 1977 року, що “Тихий на кафедрі в їх присутності висловлював … злісні наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад”. А от відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР рекомендував книжку видавництву “Радянська школа”. Щоправда, сталося це за півтора місяця до арешту автора, то її звідти передали в КГБ. Ця книжка ой якою доречною була б нинішньому вчителеві, бо мовна ситуація принаймні на Донеччині не покращилася. А ще Олекса Тихий перекладав з польської “Українські ночі, або Родовід генія” Єжи Єнджеєвича. Ця книжка про Т.Шевченка в нас вийшла аж за незалежности.

Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніяльного режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу. Не став він і державним діячем, бо "в нашім краю, Богу милім", ворог старанно пильнував, щоб з-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ "на ясні зорі, на тихі води". Однак Олекса Тихий збувся як людина, як українець, якому віддаватимуть шану й ті, що житимуть після нас, бо підуть вони у мандрівку століть з його духа печаттю (І.Франко).

Мій читач уже міг зауважити, що ні про кого з колишніх політвיязнів я не писав з таким пафосом (не отим “фальшивим патосом”!), як про Олексу Тихого. Але про нього неможливо говорити іншими словами. Я філолог, за Слово був тричі покараний, то знаю ціну Слова. То ж свідчу: це була людина, близька до того ідеалу, де починається святість.

 Згадуючи про Олексу Тихого, я не можу позбутися враження, що такі люди бувають хіба що в книжках. Артур з роману “Овід” Етель Ліліан Войнич. Або Мартін Іден з однойменного роману Джека Лондона. Але Олекса Тихий був не книжний герой, а жива героїчна особистість. Людина глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, загартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком. І свідомо поклав за неї світлу свою голову. Це зразок, яким має бути справжній мужчина: толерантним, доброзичливим до людей, але вимогливим і нещадним до себе, завжди і всюди твердим і непохитним у своїх моральних переконаннях, незалежно від того, чи бачать, чи оцінять це люди. Сумління твоє, тобто Бог, завжди з тобою. Він усе бачить.

Поміж політв’язнями не говорилося високих слів, але цінувалася честь: кожен сам собі знав, що він тут не сам за себе. Що він – на передовій, що стоїть перед лицем ворога з єдиною своєю зброєю: гідністю. А з гідности кожного українця складається честь народу. Тому треба шануватися.

Олексій Іванович Тихий прийшов у світ Божий 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Батько Іван, робітник, помер по війні. Мати Марія, селянка, померла вже під час його останнього ув'язнення. Брат Микола, на два роки старший, загинув на війні. Мав Олекса сестер Зіну та Олександру. Ще в 1948 році Олекса був ненадовго ув'язнений за критику кандидата в депутати. Навчався в транспортному та сільськогосподарському інститутах, працював у Златоусті. Закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився з Ольгою, 1949 р. народився син Микола. Але він не міг залишатися в Москві, повернувся в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської областей, викладав історію, українську мову й літературу, фізику й математику. Це був універсальний учитель, який міг і хотів створити свою школу. Він було запропонував райвно, що бере клас і веде в ньому всі дисципліни і виховання. Звичайно, цього йому не дозволили. А згодом усунули від гуманітарних дисциплін. 

Ще в молодості він склав для себе оце життєве кредо:

“Для чого я живу?

1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.

2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.

3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.

4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.

5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.

6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.

7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вони не перебували.

8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.

9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.

10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.

11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.

12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства”.

(Ж. “Новое время”, № 51, 1990 р., с. 36 – 37. Зворотній переклад мій. – В.О.).

Неухильно дотримуючись цих своїх принципів, Олекса Тихий звернувся до ЦК КПСС з листом протесту проти окупації Угорщини, за віщо був 15 лютого 1957 року заарештований удруге. Ось уривки з куцого вироку Сталінського обласного суду від 18 квітня 1957 року (його опублікував Л.Лукיяненко в книжці “Не дам загинуть Україні!”, К.: Софія, 1994, с. 132-133):

“… висловлював антирадянські погляди, заявляючи, що радянська школа, начебто,зайшла в тупик і що комунізм в СРСР не будується”; “що в колгоспах і радгоспах трудящі перебувають у злиденному стані. Вибори до Рад депутатів трудящих назвав комедією…”; “Виправдовував дії угорських контрреволюціонерів-заколотників і висловлював заклики до повалення державного ладу, що існує в СРСР”. Певно, що останнє – приписка суду, але:

“У предיявленому звинувачені підсудний Тихий О.І. винним себе не визнав, проте підтвердив усі факти, викладені вище, посилаючись при цьому на те, що в його діях немає складу злочину”.

Дістав 7 років увיязнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав за ст. 54-10 КК УРСР. Карався в таборі ЖХ-385/11 на ст. Явас Зубово-Полянського району, Мордовія. У неволі близь­ко знався з композитором Василем Барвінським, з лікарем Володимиром Кархутом, якому допомагав складати книгу про лікарські рослини, з Юрієм Литвином, Левком Лук'яненком.

Коли звільнився 1964 року, то до школи – улюбленої його справи – не допустили й на гарматний постріл. Щоправда, в середині 60-х були дозволили працювати у вечірній школі в Олексієво-Дружківці, але це тривало недовго. Викладати так, як він хотів, не давали, а як влада хотіла – він не міг. Працював робітником, набувши з десяток спеціальностей, охоче їздив на всілякі перекваліфікації, бо це давало можливість зустрічатися з новими людьми, а також працювати в бібліотеках різних міст. Багато мандрував по історичних місцях, беручи з собою сина Володимира (1953 р.н.). Часто на велосипедах. Відвідував багатьох своїх друзів-співвיязнів, розвозив літературу самвидаву. З розчуленням згадує Левко Лукיяненко, як Олекса йому, щойно звільненому після 15 років, привіз трилітровий слоїк липового меду зі своєї пасіки. А коли пізніше зайшла мова про створення Української Гельсінкської Групи, остеріг: “Не вступай до Групи поки що. Ти ж щойно з вיязниці. Поглянь оно, який худющий. Відпочинь хоч трохи. До тюрми ще встигнеш”. Лише він подумав не про себе, про іншого”. Він сам ішов, але не штовхав іншого. (Ж. “Донбас”, ч. 1, 1990, с. 138. Також нарис Л.Лукיяненка “Олекса Тихий” у його книжці “Не дам загинуть Україні!”, К.: Софія, 1994, с. 116 – 132).

Але сам, нагодившись до піднаглядного Лукיяненка в Чернігів якраз тоді, коли там був з першими документами УГГ Микола Руденко, прочитав їх, вписав факт обшуку в себе і підписав, ставши таким чином її співзасновником. І першою, разом з Руденком, жертвою репресій проти неї. (Див. М.Руденко. Найбільше диво — життя. Спогади. Київ – Едмонтон – Торонто: Таксон, 1998.— С. 433 – 434).

15 червня 1976 року під час обшуку в Тихого вилучений машинопис “Мова народу. Народ”. Дві доби його тримали під вартою “за підозрою в пограбуванні магазину”. Під час обшуку 24 грудня 1976 року виявили на горищі комірчини заліплений у глину німецький карабін системи “Маузер” зразка 1898 року, про який Тихий нічого не знав. Можливо, його ще під час війни сховав там брат Микола, який пішов на фронт і загинув. А ще Олекса згадував, як під час обшуку збиралися в нього зривати підлогу, бо в записнику виявили запис: “огнестрельное оружие – пол”. Аж сам Олекса згадав, що це він так записав том “Большой советской энциклонедии”, якого шукав, щоб докупити.

Заарештували Тихого 4 лютого (за документами – 5-го) 1977 року за звинуваченням у зведенні наклепів на радянську дійсність (ст. 187-І). Та в ході слідства справу перекваліфікували на "антирадянську агітацію і пропаганду", ст. 62, ч. 2 КК УРСР. Тихого звинуватили також у "незаконному зберіганні вогнепальної зброї" (ст. 222 КК УРСР). Отого карабіна, знайденого на горищі. До речі, син його Володимир знає, що батька кілька днів тримали в Дружківці і пропонували еміґрувати. Не треба навіть одружуватися на єврейці. Але Тихий відмовився: “Моє місце тут, а не за кордоном”.

Суд у справі Тихого і Руденка був гучним, хоча відбувався в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу”, з якої зняли табличку, щоб її не можна було знайти. Рідних пустили до зали суду лише шостого дня.  (Див. хоч би мою статтю “Правозахисний рух в Україні”). Відбувся він 23 червня – 1 липня 1977 у м. Дружківка Донецької обл. Тихому інкримінували статті "Роздуми про українську мову та українську культуру на Донеччині", "Думки про рідний Донецький край", “Ви і ми”, "Сільські проблеми", тексти Декларації УГГ, Меморандумів Групи та інше, хоча Тихий здебільша лише підписував документи Групи. 

Досвідчений зек не залишив від звинувачення каменя на камені. Перегляньте лишень стеноґраму, зроблену з памיяті його сином Володимиром. Це зразок залізної логіки, терпіння, наполегливости, гідности. (Див. згадану брошуру “Роздуми”, с. 37 – 50, інші видання, зокрема, наше: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. ХПГ. Харків: Фоліо, 2001. Т. 2.  С. 129 – 149).

 Але суд і не збирався доводити факти “наклепів на радянський державний і суспільний лад”. Не кажучи вже про мету “підірвати існуючий лад”. Висновок суду був визначений у Політбюро ЦК КПРС. (Див. “Розмову з М. Руденком” у щойно згаданому виданні, т. 1, с. 48).

Як особливо небезпечний рецидивіст, О.Тихий дістав за ч. 2 ст. 62 максимальне покарання – 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання, а М.Руденко теж максимальне: 7 р. суворого режиму та 5 р. заслання за ч. 1 цієї статті.

Спровадили рецидивіста в табір "Сосновка", що в Мордовії. Уже там у нього була виразка шлунка. Його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл, повернули до Мордовії.

Тихий у звיязку зі зміною обставин не понизив для себе планку. Левко Лук'яненко розповідав, що коли на­весні 1978 року Олекса розпочав був голодування протесту проти нелюдських умов утримання політв'язнів, то він, Лук'яненко, намагався стримати його, бо страждання, тим паче смерть його, будуть тільки на втіху катам. "Якщо я помру, то мусити­муть пом'якшити режим, вам буде легше", – вважав Олекса. Гай-гай, коли один за одним уже в Кучино, на Уралі, помирали Андрій Турик, Михайло Курка, Іван Мамчич, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Василь Стус, то нас так закоркували в пляшку, що звідти не виходила ніяка інформація. А нема в світі інформації, нема протестів – то заповіт ґенерального жандарма Андропова виконується неухильно: довести світові, що в СССР нема політв'язнів, – виморивши нас.

Тоді Олекса витримав 52-денне голодування. Це вже на межі загибелі. Утримува­ли його в карцері. Це якраз був комариний період. Його, лежачого на підлозі, заїдали комарі. Ніякого захисту від них не було, Олекса не мав уже сили їх відганяти. Нарешті його переводять у лікарню. Юрію Федорову, який сидів у сусідньому карцері і рятувався від комарів, палячи старий бушлат, наказали винести Олексу з карцера. Юрій згодом розповідав, що був здивований, який він легкий, кілограмів 40. А був це високий, колись сильний, красивий чоловік.

У жовтні 1978 Тихий розпочав нову голодівку. Його кинули в одиночку. Лікарка відмовилася його лікувати.

Того року з табору вислизнув лист українських політвיязнів Олекси Тихого та священика Василя Романюка (у майбутньому – Патріярх України) під назвою “Історична доля України. Спроба узагальнення”. Це блискучий зразок публіцистики. Автори проголошують вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. Досліджують наслідки приєднання України до Росії і висловлюють побажання в майбутньому незалежності України. У розділі "Можливі форми опору" автори задля порятунку від духовного і культурного знищення пропонують такі норми поведінки для українців:

“– Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

– Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і до­шкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.

– Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.

– Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім'ї, але й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.

– Не відвідувати театру, кіно, концертів російською мовою, оскільки вони негативно впливають на культуру усної мови, особливо дітей і молоді. Те саме стосується теле- і радіопередач.

– Стримуватися від горілки, лихослів’я, куріння тютюну.

– Не користуватися предметами розкоші, особливо такими, які не мають художнього значення і не приносять користі (легковими автомобілями, дорогими килимами, кришталевими виробами, модними меблями, багатотом­ними виданнями творів, яких ніхто не читає, фортепіанами, на яких ніхто не грає).

– Не накопичувати грошей і коштовностей заради них самих, а допомагати людям, що потрапили в біду, талановитим дітям і молоді, батьки котрих не мають можливості забезпечити нормальних умов для освіти та розвитку творчих задатків і т. д.

– Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.

– Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.

– Відмовлятися працювати понад установлену законом норму часу - 41 годину на тиждень, і у вихідні дні, у тому числі й у сільському господарстві.

– Не виїжджати на роботу поза межі України.

– Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.

– Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б”.

На жаль, ніщо з цих слів не проминуло і не застаріло в Україні. Рекомендації, як вижити українцем в Україні, залишаються актуальними, бо українство й надалі залишається на значних територіях у становищі національної меншини. “Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хіба пристойно жити тремтячою твариною, турботами шлунку, вирощувати дітей – безрідних дітей ХХ сторіччя?”, – питали автори. Це ж бо найважливіше в цьому світі: виховати дітей, які б продовжили тебе і твій народ у вічність. Не кожен здатний на відкритий протест і піти в тюрму, але кожен здатний на цю конструктивну роботу: виховувати дітей українцями. 

О.Тихий та В.Романюк також розробили норми поведінки для політвיязнів, яких суворо дотримувалися. Закінчуючи, автори пишуть: "Не потрібно порушувати законів. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР".

18 квітня 1979 року, на 17-й добі чергової голодівки, в Тихого стався внутрішньошлунковий крововилив. (Л.Лукיяненко у нарисі відносить ці події до жовтня 1978 року).Останні 18 годин він тяжко мучився. До лікарні його принесли з тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Та оскільки тоді в світі було багато шуму довкола імен перших увיязнених членів Української Гельсінкської Групи Миколи Руденка та Олекси Тихого, то йому недвозначно натякнули, що його можуть актувати і звільнити, якщо напише покаянну заяву. Бували такі рідкісні випадки: за висновком медичної комісії, що вיязень хронічно хворий,  суд звільняв його. Тихий категорично відкинув цю пропозицію. Тоді напустили хірурга Скринника. Тихий назвав це шантажем і відмовився будь-що писати. “Жити будете в муках і недовго”, – пообіцяв йому хірург-чекіст. Він зшив йому шлунка у вигляді “піскового годинника”: їжа проходила тяжко, зі страшними болями. З-під наркозу він вийшов через тиждень. Виникли спайки кишок – це теж нестерпний біль. Розійшлися внутрішні шви рани, уздовж неї виникло кілька ґриж, з квасолину чи й волоський горіх. Тихий знову відмовився писати покаянну. 10 травня в нього розпочався перитоніт. Йому знову розтяли живіт, промили черевину. Лікарі подали документи на актування, але за межі лікарні вони не вийшли. Натомість 13 липня Тихого повезли етапом до лікарні м. Нижній Тагіл на Урал, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули назад у Мордовію. Друга рана (в паху) зрослася тільки зовнішніми тканинами, тому кишки випирали пропуклину (інші назви – ґила, ґрижа) з два кулаки. Коли лягав – вона западала. Мусив носити бандаж (тверду повיязку), щоб її підтримувати. Але від роботи і виконання норми виробітку його не звільняли. 

У такому стані в січні – лютому 1980 року Тихий провів у карцері біля 40 діб. Карали його за те, що перейшов на статус політвיязня. Зокрема, що не носив нагрудний знак з прізвищем, відмовлявся від рабської праці, послідовно дотримувався голодівок 30 жовтня (День совєтського політвיязня), 10 грудня (День прав людини), 12 січня (День українського політвיязня). Притчею во язицех стали його вуса: “Підганяють наш козацький рід під свій копил”. Не збривав їх. За це його карали і стригли вуса машинкою. Рідко які листи доходили від нього, але вже тоді стало відомо, що в Тихого відкрилися рубці на легені.

Коли під час однієї голодівки Олекса дізнався, що Василь Федоренко, чоловік уже тяжко знищений нервово, заявив, що підтримує Олексу, то він попросив, щоб його підвели до камери Федоренка, він скаже йому припинити голодівку. На диво, повели. Він не хотів страждань інших. Його власні етичні норми були такими високими, що здавалися часом недосяжними для смертної людини, а він їх таки дотримувався. 

27 лютого – 1 березня 1980 року разом з усім сосновським “континґентом" (33 вיязні, один у дорозі помер) Тихого перевезли етапом у селище Кучино, що в Пермській області, де відкрили новий табір особливо суворого режиму.

Коли я прибув туди 2 грудня 1981 року, Тихого в зоні якраз не було. Десь навесні 1982 почули ми внашій 17-й камері, що Тихого повернули з лікарні, він у сусідній 18-й камері. Чути було, як він блював. Василь Курило, якого виводили прибирати коридор, зумів переговорити з Олексою і приносив невеселі вісті про його здоровיя (а Курило лікар): шлунок нічого не сприймає, спайки кишок. (Див.: Василь Курило. Зустріч у вיязниці. Спогади політвיязня про Олексу Тихого. – Ґазета “Нескорена нація”, № 13, 1992). Тихий мав ще операцію на виразку дванадцятипалої кишки.

Згодом Тихого перевели до нашої 17-ї камери. Він терпів люті болі, але осявав співрозмовника доброзичливою, та надто болісною усмішкою. Світло-сірі очі його світилися на правильному, красивому його лиці – от зразковий українець, чимось на Шевченка схожий. Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів чи жарґону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна – так пишуть, а говорять простіше. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимості. З ним не можна було посваритися.

Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику. Достойними співрозмовниками йому були Михайло Горинь та Юрій Литвин, але їх скоро розвели по різних камерах. Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, кажу ж, замість кафедри він мав каторгу. В цьому розумінні в його особі маємо “пропащу силу”. Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих. І це нормальна, природна поведінка свідомої людини, яка поважає себе і почувається громадянином своєї батьківщини. Коли твій рід, твій народ загрожений – громадянин докладає зусиль, щоб усунути загрозу, а навіть покладає за спільноту своє життя. Але одна справа йти на бій у складі цілої армії, дещо інша  – повставати одному або з невеликою групою одержимих…

Василь Курило пропальпував Олексі живіт (мав чутливі пальці, бо коли підупав йому зір, то працював масажистом). Нічого не сказав Олексі, але співкамерникам за його відсутности зізнався, що підозрює метастази. Олекса ж нічого не говорив про свої муки. І не стогнав. Хіба у сні. І зубами скреготів. Казав: “Хто не має про що дбати, той дбає про здоровיя”. 

Коли Тихого діймав лютий біль, він кидав осоружну роботу, лягав на підлогу чи на купу шнурів, підбирав руками ноги під груди і так затято, без стогону, терпів. Мабуть, так йому було легше. Наглядач відчиняв перші двері, гримав ключем об ґратчаті, вимагаючи встати і працювати, не порушувати режиму. Але Тихий не озивався: кожне слово буде розцінене як “пререкания”, після чого настане покарання. А їх і так доволі. Хоч би й ті вуса. Кожної неділі ведуть нас до лазні, де відбувається одна й та ж сама процедура: “Тихий, сбейте усы”. Тихий мовчки складає руки за спиною, демонструючи, що він того не робитиме, але й опору не чинитиме. Сідає на стілець. Банщик Грицько Кондратюк, постригши машинкою голову (цьому Тихий не противився), так само мовчки подає машинку наглядачеві і той зістригає вуса. Ми не раз казали Олексі, що, може, на цьому не варто стояти, але він був упертий: “Якщо сьогодні поступлюся в цьому – завтра завимагають ще чогось”. Це принцип. Один відступ від принципу поставить тебе у ряд безпринципних, яким несть ліку і числа. 

Але він часом і дивував мене. Вийдемо на прогулянку в той дворик, а він, отакий зранений, стане в кутку на голову і стоїть довго-довго. Каже, це корисно для кровообігу (колись займався йогою). А ходив уже зігнувшись. У тому дворику більше лежав на лавці або й на снігу, підібгавши ноги під груди. Або набере води в рот і з годину сидить за книжкою чи за роботою. Це, каже, теж корисно. Психологічна вправа. Щоб зосередитися в собі. І не підтримувати порожніх побутових балачок. 

Я передплачував журнал “Донбас” (він двомовний), і от у числі першому 1983 року зיявляється там стаття якогось Вадима Зуєва “Гримасы лицемерия”. Ішлося там про “сіоністів” вроді майбутнього лавріята Нобелівської премії Йосифа Бродського та Льва Копелєва (його, до речі поновлено в радянськім громадянстві 15 серпня 1990 року одним указом з Миколою Руденком). І доплетено туди інших “антирадянщиків” на ниві “сіонізму” та “українського буржуазного націоналізму”. Той “сіоніст” Копелєв, між іншим, свого часу сьорбав лаґерну баланду разом з Тихим, тому й виступив на його захист у 1977 році. Зуєва неможливо переказати, його треба цитувати:

“Объектом своих клеветнических нападок он (Копелєв. – В.О.) избрал донецкого профессора, члена Союза писателей Илью Исааковича Стебуна, гневно выступившего в качестве свидетеля на суде украинского националиста Тихого. В письме к донецкому ученому содержались демагогические рассуждения, раскрывающие антинародную сущность его автора. Попытка Стебуна дать отпор в открытой печати на каком-то этапе не нашла поддержки. И опять луч общественного негодования не выхватил из общей массы потенциального изменника. Можно представить себе, сколько вреда нанесено необоснованно терпимым отношением к замаскированным противникам. И только когда логическое развитие антинародной закваски и Копелева, и Тихого привели их – через выезд в Израиль – на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали». (с. 88).

Яка лексика, який стиль! “Антинародный”, “общественное негодование”, “изменник”, “необоснованно терпимое отношение”, “замаскированные противники”, “антинародная закваска”, “предательство” і, як логіний висновок: “какие лютые враги нас окружали”. Кругом вороги! Отож, завдавай по них превентивні удари. Отак і набили, одні кажуть, 40, а інші – всі 100 мільйонів “ворогів народу”. (Див. статтю Стефана Куртуа в “Черной книге коммунизма. Преступления. Террор. Репресиии”. Перевод с французского. М.: Три века истории, 1999, с. 37). Щоб ощасливити вцілілих… Тільки, читачу, це, нагадую, написано не в 1937, а в 1983 році, журнал “Донбас”, ч. 1, с. 88. Саме тоді андроповське керівнитво запекло доводило світові, що в нього нема політвיязнів – виморюючи нас.

Я дав прочитати Олексі той журнал, радячи озватися, мовляв, осьдечки я, “на задвірках” Східної, а не Західної Європи, і не в Ізраїлі. Але він махнув на те рукою: “Як тільки візьмуся писати – зараз усе одно наглядачі відберуть. А якщо й напишу – то далі кагебіста воно не піде”.

Справді, в нього забирали кожен папірчик, коли інші вיязні могли щось і вберегти. Можна сидіти в одній камері, а режим різний. Безперешкодно з табору виходили тільки закриті конверти, адресовані прокурорам. А поверталися, здебільшого, з розпорядженням тих захисників прав: “Наказать”.

Коли Олекси не стало, я сам написав листа редакторові “Донбасу” – через прокурора Донецької области. Аби серце відвести.  

Навесні 1983 року випустили Тихого на безкамерний режим. Там він мусив працювати кочегаром. Привезти тачку вугілля чи вивезти шлак не годен був, хто-небудь, найчастіше Євген Поліщук, допомагав йому.

Востаннє я бачив Олексу Тихого 7 бе­резня 1984 року. Вивели мене зі співкамерником Балісом Ґаяускасом відкидати сніг біля прогулянкових двориків, а двері не за­чинили. Бачимо: ведуть коридором Олексу. В довгому смугастому бушлаті, три­має він чорну свою торбинку в руці. Це – на етап. Казали потім, що повезли його на станцію Всехсвятська до лікарні, потім до Пермі. Там розрізали, подивили­ся, що смертельні метастази зни­щили шлунок, зашили й залишили вмирати. Цей, за висловом Євгена Сверстюка, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.

Згодом, уже на волі, розповідали, що Олексі в Пермі 19 квітня 1984 року надали коротке, на 40 хвилин побачення з першою дружиною, москвичкою Ольгою Олексіївною Тихою, та Володимиром, сином від другого шлюбу (він жив у Києві). Тихий був страшенно худий: при зрості 178 см він уже в 1981 році важив 40 кг. Шлунок уже нічого не приймав. Його ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був спокійний і просвітлений духом. Казав, що прощає всім, навіть своїм гонителям. “Памיятайте Нагірну проповідь”, – сказав на прощання.

Десь наприкінці травня Левко Лук'яненко дістав листа від дру­жини, Надії Никонівни, з Чернігова. Довго сидів над ним, потім устав блідий і почав ходити по камері. Пише мені на папері: "2 травня помер Олекса Тихий". Порвав папірця і вкинув у раковину. Я зрозумів, що про це написано в листі тайнописом, і теж промовчав. Потім Левко сів біля труби опалення і став вибивати це повідомлення азбукою Морзе Василеві Стусу. (Ми тоді якраз усі вивчали ту азбуку – така мода пішла). Стус зрозумів, але не повірив собі: постукав тричі в стіну, викликав Левка і гукає через кватирку: "Я так зрозумів, що Олекса помер?" І так "спалив" Левка: його посадили за розмову до карцера.

Згодом ми дізналися, що помер Олекса не 2, а 5 чи 6 трав­ня: його покинули бездоглядним і виявили мертвим 6-го. Але тим часом Лук'яненко вирахував сорокову добу від 2 травня і запропонував ушанувати пам'ять Олекси Тихого голодуванням, а 39, 40 і 41 добу ще й мовчанням. Говорили ми лише найнеобхідніші речі пошепки, щоб наглядачі не чули й не бачили. Адміністрація швидко здогадалися, в чому справа, вирахувала ініціатора і знову кинула його до карцера. Того року так само ми вшановували Юрія Литвина та Валерія Марченка, наступного року – Василя Стуса...

Поховали Олексу Тихого на кладовищі “Северное” в Пермі в присутності сина Володимира. Син хотів забрати батька на Вкраїну, але йому сказали: “Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи”.

Про перепоховання Тихого, Литвина і Стуса 19 листопада 1989 року можна прочитати у моїй статті “Повернення”, у книжці “Нецензурний Стус”, яку впорядкував Богдан Підгірний (Тернопіль, 2002), можна побачити у фільмі Станіслава Чернилевського “Просвітлої дороги свічка чорна”.

А я мушу розповісти ще один епізод.

1 вересня 1990 року був я в Донецькому університеті, де громадськість уперше вшановувала своїх краян Василя Стуса та Олексу Тихого. Були там Євген Сверстюк, син Стуса Дмитро, режисер Славко Чернилевський, ректор Володимир Шевченко, донецька просвітянка Марія Олійник, з Москви якраз нагодилися Іван Драч та Дмитро Павличко. На 12-у годину набралося третину актової зали. Викладачі, бо ж студентів послали на помідори. “Оті порожні місця, – сказав Євген Сверстюк, – то місця витоптаних душ”. Зате був 79-літній професор Ілля Стебун. Я, не відаючи про його присутність, без коментарів зачитав місця зі стеноґрами його обвинувального виступу на суді проти Олекси Тихого і Миколи Руденка. Нагадав, як 1949 року парторг Спілки письменників Микола Руденко захистив Стебуна від звинувачень у “космополітизмі”. Хтось там у залі, як мені потім сказали, торкнувся його плеча: “А хто це такий – Стебун?” – “Це я”, – твердо сказав Стебун. Тоді його спитали, а чи правда, що він писав доноси на Рильського, Яновського, Довженка. “Цей список можна було б продовжити”, – була відповідь.

Сверстюк сидів у президії з одного краю столу, а я з другого. З зали надходили записки, і все з його боку. Як він потім сказав, була записка на виступ і від Стебуна. “Чого ж ви не дали йому слова? Цікаво, що б він сказав?” – “Усе, що б він не сказав, смерділо б”. 

Стебун тільки 1989 року перестав завідувати кафедрою української літератури університету, але ще викладав.

Ба, у залі сидів також викладач Вадим Зуєв. Той самий!

І ще одне. 27 січня 2002 року журналіст радіо “Свобода” Тарас Марусик запросив мене та Володимира Тихого до участі в радіопередачі з нагоди 75-річчя Олекси Тихого. Мене там спитали, чи належно пошанований Олекса Тихий у незалежній Україні, за яку загинув. На жаль у влади інші герої. Недавно пан Президент Л.Кучма особами, які мають особливі заслуги перед Україною, визнав Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної праці, депутатів Верховної Ради СРСР та УРСР. Тобто, це окупаційна адміністрація і найвірніші її прислужники. Відверто кажучи, вороги і зрадники українського народу, які найзапекліше боролися проти незалежности України. Пардон. Певно, що серед тих героїв і депутатів траплялися й достойні поваги люди, але ж головним критерієм  пошанування за часів СРСР був не український патріотизм. Українські патріоти в СРСР називалися особливо небезпечними державними злочинцями, особливо небезпечними рецидивістами.

Щоправда, пан Президент 8 червня 2001 року підписав Указ № 411 “Про довічні державні іменні стипендії громадянам, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність”. Призначив аж 50 стипендій аж по 100 гривень місячно. Коли на той час в Україні було ще біля 30 тисяч колишніх політвיязнів. Тепер, за даними Всеукраїнського товариства політичних вיязнів і репресованих, залишилося 23 тисячі. Майже всі бідують. Зате наші кати-кагебісти одержують пристойні пенсії від держави Україна, проти якої вони запекло боролися.

Олексу Тихого вшановує громадськість. 23 січня 1994 року в Дружківці відбулася наукова конференція його памיяті, видано брошуру її матеріялів.Там же засновано Благодійний фонд ім. Олекси Тихого, який проводить щорічні конкурси на ліпші праці з питань правозахисту. Мета фонду – “спорудження в м. Дружківці памיятника видатному українському правозахисникові Олексі Тихому, видання друком його творів”. Завдання – “національно-патріотичне виховання молоді шляхом вивчення та популяризації творів О.Тихого, його концепції відродження національної культури на Донеччині та його правозахисної діяльності”.

Донбас. – 1991. – № 1. – С. 136 – 158; Молодь України. – 1997. – № 10 (17494). – 28 січня; Українське слово. – 2001. –Ч. 22. – 31 травня. Доповнення 2004 р.

 

Опубліковано:

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 262 – 308.

 

Фото:

Tykhyj  Олекса ТИХИЙ.  

Рекомендувати цей матеріал