Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

20.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 21.03. 2000 р., сел. Печеніжин

ВАСИЛЬ-ІВАН  ШОВКОВИЙ

 

Василь Овсієнко: 21 березня 2000 року в селі Печенiжин ведемо розмову з паном Василем Шовковим у нього вдома. Його називають Василем, а за документами він Іван. Присутній Микола Мотрюк*. (Довідки про деяких осіб, згаданих в інтерв"ю, та інші реалії винесені в кінець і розміщені в алфавітному порядку. - Ред.).

Василь-Іван Шовковий: Народився я 7 липня 1950 року в селі Печенiжин. Тоді був Печенiжинський район, а тепер Коломийський. У 1957 році пішов до школи, та не закінчив її, бо після дев'ятого класу, 1965 року, я поїхав у Чернівці та поступив там у професійно-технічне училище на спеціальність столяра-червонодеревника, яке й закінчив. Там закінчив і вечірню школу, одинадцять класів, поступив був до індустріального технікуму на вечірній відділ. Я його теж не закінчив, бо армія завадила. Призваний у 1969 році восени. Два роки прослужив. Півроку – в навчальних таборах у Криму, в Євпаторії (протиповітряна оборона, ракетні війська), півтора року – у Львівській області, в Пустомитах.

Після армії я повернувся в Чернівці. Там мене не хотіли прописувати. Почалася тяганина: є робота – нема прописки, є прописка – нема роботи. То я повернувся додому в Печенiжин. Майже півроку, від осени аж до весни, шукав роботу. Влаштувався на ДОЗ (Коломийський деревообробний завод) і працював там фактично до арешту.

В.О. А хто ваші батьки були?

В.-І.Ш. Мама – Шовкова Євдокія Миколаївна, з дому Пнівчук. Народжена вона 1927 року, померла в 1993 році. Батько – Шовковий Василь Iванович, народжений 1921 року, помер у 1988 році. Батько був учасником війни, тяжко поранений. Їх буквально неозброєних погнали форсувати Одер. Там їх дуже багато полягло. Якби він не знав польської мови, то напевно, й залишився б там. Але вони там наступали разом з польським батальйоном, то польські санітари питали, хто поляк. І хто знає польську мову, того підбирали. Отаке було.

У мене є сестра, тепер на прізвище Чупрей Люба Василівна, з 1959 року. Є ще двоюрідні сестри, а рідна одна.

В.О. Перше ніж розповідати про арешт, поміркуйте собі, що вплинуло на формування вашої національної свідомості?

В.-І.Ш. Тут було природне середовище. Був відгомін старої партизанки. Наше покоління, фактично, на тому зростало. Хоча в школі про це не говорилося.

М.Мотрюк: Ну, а татова сестра?

В.-І.Ш. Татова сестра була в якийсь період зв'язковою партизанів УПА. Не кажу, що вона мені багато про це розказувала. Але розказували інші люди, то ті, то ті. Джерел такої інформації було дуже багато.

В.О. Хлопці розповідали, що ви реґулярно слухали  радіо "Свобода", були радіолюбителем.

В.-І.Ш. Ну, яким радіолюбителем? Ремонтував радіоапаратуру. Якщо це можна назвати радіолюбительством, то так. Були в школі такі курси чи то гурток. Багато хлопців займалося цим. Це, можна сказати, якоюсь мірою дало мені ще одну професію.

Пам'ятаю радіопередачі про арешт Валентина Мороза 1 червня 1970 року, про арешти 12 січня 1972 року*. Це ми чули по радіо, тоді багато про це говорилось. І про російських дисидентів, зокрема, про Володимира Буковського*. Я це хлопцям розказував, ми ділилися враженнями. Наша організація виникла не на порожньому місці.

Одного вечора зібралося в мене нас десь шість хлопців. Це вже після арештів 12 січня, десь під кінець січня, бо якраз, хто був студентом, поприїжджали на канікули.

В.О. Дмитро Демидів називає точну дату: 31 січня. А хто був ініціатором зібрання?

В.-І.Ш. Я би не сказав, що хтось був ініціатором, то все виникло якось само собою. Бо це висіло в повітрі. Ініціатива була приблизно всіх однакова. Ну, Дмитро Гриньків те оформив.

В.О. Ця розмова відбувалася в оцій кімнаті і за оцим самим столом?

В.-І.Ш. Ні, це вже новий стіл, але на цьому самому місці. Ми зробили це, може, й на дитячому рівні, дещо таке наївне було...

В.О. Але з елементами урочистості?

В.-І.Ш. Так. Це було. Ми взяли форму оунівського підпілля, називали себе псевдами.

В.О. Кожен сам собі вибирав?

В.-І.Ш. Так. Я вже й не пам'ятаю, хто як назвався. Ми збиралися багато разів. Але ми хотіли з кимось зв'язатися, щоб була якась інформація, щоб і ми могли щось передавати. Тоді ми чули, що виходить "Український вісник"*, є література самвидаву. Це нас більше цікавило.

В.О. А до вас доходив  самвидав?

В.-І.Ш. Тільки через радіо. На наших зборах говорив здебільшого Дмитро Гриньків. Він казав: "Щось і нам треба робити. Он кілько хлопців пішло". Це про заарештованих у Львові та в Києві. Тоді кожний щось від себе додавав. Я розказував про останні арешти, бо я тоді більше слухав приймач і був в курсі питання.

В.О. А потім Дмитро Гриньків взяв ножа і вгатив його в стіл, усі поклали руки на колодку... Так він розказував.

В.-І.Ш. Це було для урочистості. Сталося це під час символічного застілля. Посиділи, поговорили і розійшлись. Це тривало з годину. 

В.О. Тоді ж були розподілені обов'язки?

В.-І.Ш. То вже пізніше, коли ми збиралися 1 травня у Дмитра Демидова вдома. Дмитро Гриньків приніс туди малокаліберну ґвинтівку – він її взяв у ДОСААФі*. Після того ми у Дмитрові двері постріляли були.

В.О. Постріляли? А якби там хто ходив?

В.-І.Ш. Та ніхто там не ходив. Там ще недороблена хата була. Опівночі ми віднесли Довбушеві вінок з жовто-синіми стрічками, до його пам'ятника. Потім розійшлося.

В.О. А які на вас були покладені обов'язки в організації?

В.-І.Ш. Ми збиралися створити свою службу безпеки. Але це на той час було несерйозно, бо не було з чим це робити. Дмитро Демидів потім нам доводив, що це треба було зробити зразу. Карабін ми вже у Зумера взяли, а в школі малокаліберну ґвинтівку. Також офіційно брали з ДОСААФу малокаліберні пістолети, бо ми були записані в ДОСААФі, ходили стріляти. Раз ходили в ліс стріляти з того старого карабіна.  Дмитро Гриньків був керівник ДОСААФу в своїй організації, мав доступ до зброї. Через ту організацію він брав патрони. Я знаю, що при арешті в нього забрали багато патронів.

В.О. Казав, десь шістсот штук.

В.-І.Ш. Якщо не дві тисячі. Бо то мали стріляли члени ДОСААФу. Патрони мали стояти десь там в організації в сейфі. А він усе це мав удома чи на роботі в каптьорці. Там у нього на роботі, де роздягалися, був якийсь тайник, там стояла малокаліберна ґвинтівка і патрони. І карабін там був. І вдома були патрони.

В.О. А у вас що було?

В.-І.Ш. А у мене був такий самопал без ручки. Я його зробив ще десь у класі четвертому-п'ятому.

В.О. Он коли ви "стали на злочинний шлях"! Цікаво, як той самопал був облаштований? Це що, присмал, чи він був з бойком?

В.-І.Ш. Це було з бойком зроблено. То був кусок цівки від ґвинтівки, засвердлений такий, як середньовічний револьвер чи пістолет. Заряджався просто з цівки, зверху. Тут було засвердлено і прикручено шматок такої маслянки. І ставилася капсула рушнична. І був бойок. Стріляв мій самопал через раз, через два – як попадало (сміється). Він у мене стояв як музейний експонат у шухляді в столі, може, років з десять. Там ручка була відбита. Нікому він не був потрібен.

В.О. А КГБ знадобився!

В.-І.Ш. Так. То було основне звинувачення мені: виготовлення та зберігання вогнепальної зброї.

В.О. Але ж ви тоді були ще неповнолітнім, коли виготовили? За зберігання мали б винуватити, а за виготовлення, мабуть, ні?

В.-І.Ш. Є стаття і за виготовлення, і за зберігання, 222 і 223.

В.О. Усіх вас звинувачували в антирадянській агітації. Як ця агітація проводилась? Це були розмови тільки між собою?

В.-І.Ш. Майже так, це були розмови між собою. Що прочитали, чули. Я особисто читав спомини ґенерала Шухевича з тих зимових походів на Київ, Одесу, Фастів. Це була книга видавництва "Червона калина"*. (*Мабуть, ідеться про спогади ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника про Другий Зимовий похід 1921 року, як він під Базаром зазнав поразки від Г.Котовського. Найвідоміша його книжка "З поляками проти України", що вийшла в жовтні 1924 року. ─ Ред.)

В.О. Але тієї книжки у вас не знайшли?

В.-І.Ш. Я її брав у Дмитра Гриньківа. Найбільше таких книжок нам діставав Василь Кузенко. Був у нас один букініст, що збирав старі книжки. То ми в нього діставали. Не прямо, а через когось. Він так би не дав. Ми повертали. Про долю тієї книжки я не знаю. В основному, наша "агітація і пропаганда" – це передача новин закордонних радіостанцій. Я для цього переробив приймач на 19 метрів. Тоді 19 метрів не глушили, то я дізнавався більше.

В.О. А от незадовго до арештів вам стало відомо, що проти вас щось готується і тоді Дмитро Гриньків дав команду познищувати чи поховати все, навіть провести в себе самого обшуки. З чого зчинилася ця тривога?

В.-І.Ш. То було як? Моїй мамі вчителі сказали: "З твоїм сином щось негаразд, ти дивись, ним КГБ цікавиться". Потім на роботі навіщось стребували мого паспорта і військового квитка. Так квитка й не повернули. Це відділ кадрів. Чого це так негайно їм треба було? Я був якраз перед арештом у відпустці.

В.О. Ви підозрювали кого-небудь зі своїх колеґ?

В.-І.Ш. Дмитро був прийняв такого хлопця, що здав нас.

В.О. Чи можете назвати його прізвище?

В.-І.Ш. Стадниченко. Я з ним кілька разів зустрічався. Він працював гравером у Коломиї в універмазі.

В.О. То це він узявся печатку організації виготовити?

В.-І.Ш. Так, так.

В.О. Дмитро Гриньків сказав, що він цю печатку, ще недороблену, приніс йому напередодні арешту, а Дмитро її не сховав.

В.-І.Ш. Якщо можна назвати кусок бронзи печаткою... Це була тільки заготовка. Печатки ще не було. То просто кусок бронзи. Дмитро дав токареві п'ять рублів за нього.

В.О. Але у справі це фіґурувало як печатка. А печатка – це вже ознака організації.

В.-І.Ш. Для солідності.

В.О. Намір радянським законом кваліфікувався і карався так само, як і злочин.

В.-І.Ш. Може, навіть гірше. І це відчувалося. На роботі почали так прискіпливо цікавитися нами. Дуже підозріло пропав був Михайлюк Василь. Ми були в близьких стосунках, разом працювали на деревообробному заводі. Разом їздили на роботу. Він не все, але дещо знав про організацію. Був тут такий Бондаренко – він уже виїхав у Росію. То він десь там підпоїв Михайлюка і його забрали у витверезник. Він там просидів тиждень. Випустили якраз тоді, коли нас арештували.

Ну, я не думаю, щоб він зміг дати всю розкладку, бо він не міг знати деяких моментів. А КГБ знало фактично все. Там був ближчий, оцей Тарас Стадниченко, він знав практично все. З Дмитром Гриньківим він зустрічався кожний день у Коломиї.

В.О. Дмитро сказав цікаву річ, що під час цієї тривоги було скликано зібрання і фіктивно оголошено про нібито саморозпуск організації. Це була інсценізація саме для цього Стадниченка.

В.-І.Ш. Можливо, це й прискорило арешти.

В.О. Бо КГБ стривожився, що не буде організації. Треба негайно заарештовувати, поки вона ще є.

В.-І.Ш. Я не пам'ятаю, хто тоді був першим секретарем Івано-Франківського обкому КПУ, здається, Добрик. Десь у Дмитра Гриньківа є лист Добрика до Щербицького, датований 14 березня (а нас арештували 15-го), що викрита така-то і така-то націоналістична група. Це Дмитро має в такій офіційній книзі.

В.О. Я маю доповідну записку В.Щербицького до ЦК КПРС від 27 серпня 1973 року. Там ідеться про засудження вашої "Спілки української молоді Галичини" та групи з села Росохач, яка піднесла синьо-жовті прапори над Чортковом уночі проти 22 січня, 50-у річницю Незалежности.

В.-І.Ш. А цей лист датовано 14 березня. Нас арештовують 15 березня, а Щербицькому вже описано, що група арештована. За день до того. Так що вони все прекрасно знали.

В.О. Як саме вас затримали? Цікаві самі ці обставини.

В.-І.Ш. Це було 15 березня, в четвер (це я добре пам'ятаю) 1973 року.

Репліка М.Мотрюка: Ще 14-го ми були в мене, приймач ремонтували.

В.-І.Ш. Так. Приймач ремонтували. На другий день, десь година шоста була. Прийшов майор Рудий. Я не знаю, в якому званні був Гончаренко. Це два основні. Майор Рудий вів слідство, а цей Гончаренко все ходив у цивільному, так що я не знаю, якого він звання. Він з Коломийського ГБ. А цей слідчий Рудий – з Франківського, з обласного управління.

Вони зразу, прямим ходом кинулися до шухляди в столі. "Ой, що знайшли!" Поняті були хто? Перцович М.І., він лікар-хірург, прекрасна людина. На жаль, уже покійний. Його кудись викликали, а ці гебісти його завернули. Що там хтось хворий, хоч умирає, а тут є важливіше – тут треба арештовувати.

І почалось: "Що є? Магнітофон? – щоб я зразу показав. – Зброя? Антисовєцька література? Викласти!" – "Яка в мене зброя? Такого нема". Ну, вони зразу в столі знайшли саморобний самопал. Магнітофона в мене не було. У Гриньківа був магнітофон.

В.О. Вони знали, де і що шукати.

В.-І.Ш. Так, це ясно! У мене забрали самопал і більше, фактично, нічого. А, ще в мене була фотоплівка, що ми сфотографувалися. Мене обшукали. Я якось ту плівку встиг із кишені витягнути і тримав у кулаці. Так що я її довіз до Франківського ГБ і викинув там у туалеті. Це мені вдалося.

В.О. А що на тій плівці?

В.-І.Ш. На плівці ми були сфотографовані. Здається, з карабіном. Там один такий кадрик був… Ми з Кузенком мали зробити ту фотографію. Я ту плівку вхопив...

В.О. Але же вони робили вам особистий обшук у хаті?

В.-І.Ш. Робили. Але не роздягали. А мені вдавалося таким ловким рухом перекидати плівку з руки в руку. І вдалося викинути її аж у Франківську.

В.О. Бо не було іншої нагоди?

В.-І.Ш. Ніяк не міг я викинути, бо всюди за мною ходили.

В.О. Їх же тут була повна хата?

В.-І.Ш. Їх було так: два цих понятих і, здається, три гебісти. Та було їх тут багато, бо вони одночасно робили обшуки у всіх.

В.О. То була грандіозна операція. У стількох місцях обшуки й арешти! Всі гебістські сили кинули на фронт.

В.-І.Ш. Ще забрали в мене цілий кошіль усякої радіоапаратури. Приймач був, ну, і, звичайно, підсилювач низької частоти, якого я зробив. Вони потім експерта закликали, щоб він увімкнув того підсилювача (майже піввата). Ми тільки сміялися на те все. Написали таке, що я навіть не підписував ту експертизу. І присоромив їх: "Ви що, люди..."

Мене три дні до Івано-Франківська в тюрму не везли, а тримали, як цих п'ятнадцятисуточників. Але окремо від них. У камері попереднього ув'язнення. Через два дні на третій перевели в Івано-Франківську тюрму.

В.О. Як ви сприйняли цей арешт?

В.-І.Ш. Може, увімкнулася якась захисна функція. Десь із тиждень це мені здавалося як сон. Так ніби це не зі мною робиться. Я навіть не сприймав цього всього... На першому допиті я дізнався, що вони все знають. Але я не знав, хто сидить. Що Дмитро Гриньків – знав. А більше ні за кого я не знав. Аж до того, коли мене кинули в камеру, з якої я бачив, кого виводять на допит у КГБ. В Івано-Франківську тюрма і будинок КГБ поруч. З тюрми на допити вели в КГБ.

В.О. Звідти було видно?

В.-І.Ш. Ні, не було видно. Я знайшов у кишені одну копійку і згадав хімію зі школи. У тюрмі дають сіль і тюльку. Я хлібом приліпив цю копійку до ґратів, що були з тонкої штаби. Вона була іржава, а я ще приліпив цю копійку з сіллю і вона так мені проржавіла, що з'явилася дірочка трошки більше, як три міліметри. Через неї я дивився, хто йде. Мені якраз видно було ту хвіртку в стіні між тюрмою і КГБ. Це поруч. Я дивився: ось його, Миколу Мотрюка, ввели, потім Романа Чупрея. Довго не було Дмитра Демидіва. Я був крикнув там раз, то мене моментально з тієї камери забрали. Сказали так: "Ага, знаєш, хто вже є!" – "Знаю". – "То дуже цікаво".

З 15 березня майже до кінця квітня мене тримали в одиночці. Я не знаю, може, могли на мене впливати якимись хитрими штучками, бо такий був пригнічений стан, що я ходив, як муха притруєна.

Коли перевели в іншу камеру, то кинули там до мене одного. Ну, зрозуміло, що то був їхній працівник. Він щось таке городив... Але було з ким поговорити. Він дуже цікавився: що та що? Закінчилося це тим, що я тріснув ним до тих ґратів і його забрали від мене. Він забагато почав цікавитися. Після того перекидали мене з камери в камеру. Там уже було легше. Бо зразу нам пред'явили статтю 56-у – це "зрада Батьківщини". Це пахло від десятки до 15-и. А посередині слідства замінили на 62-у. А там до семи років, то я вже й заспівав. Ну, буде 5, вже ж не 10 років.

В.О. Психіатричної експертизи ні над ким не проводили? Тоді майже всіх звинувачених в антирадянщині перепускали через експертизу. Тобто погрожували психіатричною розправою.

В.-І.Ш. Ні. Уже після звільнення, коли я мав тут з ними деякі церемонії (мене три роки тримали під адміністративним наглядом), то мені сказали: "Ліпше б ми вас не садили, а просто так добре налякали. Це дало б набагато більший ефект".

Слідство тривало в нас півроку. На початку серпня був суд, 9-го винесли вирок. Адвокатів нам дали з російськими прізвищами. Слідчий у мене був майор Рудой, адвокат Суслов.

М.Мотрюк: У мене Санько.

В.-І.Ш. А Романа Чупрея – Андрусів. Це місцевий гебіст. Я зустрічався я з тим слідчим Андрусівим, уже як мене хотіли притягнути як свідка у справі Валерія Марченка*. Бо я в зоні займався писанням. Один час навіть вів хроніку 35-ї зони...

Отже, суд наш був на початку серпня 1973 року. Нас ще до середини жовтня тримали в тюрмі, поки етап зібрали. У Харківській тюрмі, на Холодній Горі, зустрілися  ми – Микола Мотрюк, Дмитро Демидів, Роман Чупрей, Дмитро Гриньків – зустрілися з  Зоряном Попадюком* та Любомиром Старосольським*. Їх було два, нас кинули в одну камеру, ми доїхали до Мордовії. Там їх зсадили.

В.О. На станції Рузаєвка чи в Потьмі?

В.-І.Ш. Я не знаю, як там везли, бо то по долині, нижче Московської області. Нас везли на Урал, а їх скинули тут ближче.

В Свердловську... Ні, вже в Пермі ми були 7 листопада. Майже місяць минув. Враження від етапу дуже колоритні: і обкрадали нас, і билися. Було там усяке.

В.О. Але ж ви групою їхали?

В.-І.Ш. Так, групою. Я, Микола Мотрюк, Дмитро Демидів, Роман Чупрей,  Дмитро Гриньків.  Але це можна собі уявити: камера десь чоловік під двісті. Там і групою не можна нічого зробити.

В.О. Хіба вас не тримали окремо від кримінальників?

В.-І.Ш. Привозили і кидали всіх разом. Я, наприклад, як з Уралу повертався, то сидів добу з малолітками. Це було дуже добре, бо я там хоч нормально попоїв.

У Пермській тюрмі ми ще сиділи разом з посправниками, але окремо від кримінальників. То нам принесли були лист Дзюби. Сам начальник тюрми приніс: "Глядите!"

В.О. Цей була “покаянна” заява Івана Дзюби*, опублікована 9 листопада 1973 року в газеті "Літературна Україна"?

В.-І.Ш. Так, так. Це була десь середина листопада. Я не пам'ятаю, чи це була газета, чи відбиток з газети. Здається, тоді ще ксерокопій не було.

В.О. Тоді вже була машина, що робила відбитки, "Ера" називалася. Ті машини кагебісти дуже пильнували.

В.-І.Ш. Ну, може в КГБ була. Здається, нам не газетний варіант давали, а такий окремий аркуш. Сам начальник тюрми приніс.

В.О. Мені теж сам начальник слідчої тюрми приніс, підполковник Сапожников, але ще в Києві, на Володимирській, 33.

В.-І.Ш. Тоді Миколу Мотрюка, Романа Чупрея і Дмитра Гриньківа забрали з Пермі щось на тиждень раніше. А перед тим нас там усіх пробували вербувати, прямо, відкритим текстом. Там був такий латиш оперативник з КГБ Кронберґ. Прямо говорив: "Надо сотрудничать". Я відповів: "Я подумаю". Так що я думав...

В.О. П'ять років?

В.-І.Ш. Ні, коли я приїхав у зону і там хлопці взяли мене в оборот, то капітан Утеро так десь через місяць каже: "Ну, напевно, тебе вже нема чого питати за ту розмову в Пермській тюрмі". Я кажу: "Борони Боже, ніяких розмов не було". – "Ну, то нікому не кажи". – "Я вже давно розказав, як ви пробували агітувати мене на свою сторону". – "Ну, добре", – каже.

У 35-й зоні, що на ст. Всехсвятська, зустрів нас Василь Підгородецький*, ви його знаєте.

В.О. Так, так. Я щойно 21 січня відвідав його у Львові. Він у доброму гуморі, бо ще були останні святкові дні.

В.-І.Ш. Головне, що веселий. Він ніколи не журився. У зоні він був перукарем. Тож після етапу нас треба підголити, підстригти, все як має бути. Питає Дмитра Демидіва: "Скільки років?" – "П'єть". – "А, – сміється, – в мене двадцять вісім..." Так він нас зустрів.

Там щось типу карантину було кілька днів. Тоді підвезли нам Миколу Мармуса* і його брата Володьку Мармуса* – це з Росохацької групи.Так що нас уже чотирьох вивели в зону. Зустрів нас Микола Горбаль* і... Хто ж другий? Уже не пам'ятаю. Хтось зі старих... А на дверях бараку стоїть Володимир Буковський*. Кажу: "Таке знайоме прізвище... Перед самим арештом я слухав про вас по "ворожих голосах". Він засміявся. Так ми познайомились. Потім нам улаштували таку теплу зустріч, з чаєм. Чай мав бути обов'язково. Нас кагебісти попереджували: не дай Боже пити чай, бо серце посадимо.

В.О. Ходили такі забобони.

В.-І.Ш. Так. Відразу на другий день – на роботу. Там була, в основному, металообробка. Мене там навчили бути токарем. Це стало моєю основною професією. Хоч я перед тим вчився трохи і мав уявлення про токарну справу, але більше там навчився.

Ми багато чого не знали, то вчилися. Якраз настало 10 грудня, день Декларації прав людини ООН. Треба писати заяву. Кажу: "Я абсолютно не маю уявлення, поясніть мені, що до чого". На мене напався був Іван Кандиба*, що то треба було заяву написати. Хтось там каже: "Пане Іване, треба було хоч пояснити, що, до чого. Що ти молодих зразу так бентежиш?" Ну, а потім уже пішло. Там у 1974 році весною голодовка була. За Буковського почалося. Тоді його якраз у Володимирську тюрму забрали. Так нас відсунули від тієї голодовки, сказали: "Хлопці, ви ще молоді, ви ще не знаєте толком, що, до чого, як". Ми тоді щось по три дні поголодували. Я знаю, що Дмитро Демидів десь на сьомий день вийшов з тієї голодовки. Його, здається, і в карцер не забирали. А далі почалося: в 1975 році й далі багато було дрібних голодовок, день, два, три.

В.О. Хто на 35-й зоні був у начальстві?

В.-І.Ш. Начальство було таке: майор Піменов – начальник зони, капітан Кетманов – замполіт. А “кум” хто був? Там тих “кумів” мінялось багато, я не пам'ятаю, хто був опер.

М.Мотрюк: Букін.

В.-І.Ш. Букін, так. "Молодой" лейтенантик був, Букін. Грав з нами в більярд. Начальник цеху Жилін. Він щось там мав з вірменами, чисто побутове.  

У нас там була акція відмови від громадянства. Щось до сорока чоловік брали участь. Я кілька разів писав заяви до Верховної Ради, а відповіді приходили такі: "Жалоба необоснованна. Осужден правильно". Це було після Гельсінкської наради 1975 року*

Була ціла серія відмов від громадянства, ми домагалися статусу політв'язня. Різкі заяви писали. А тоді, коли приймали брежнєвську Конституцію (7 жовтня 1977 року), провели акцію мовчання. Щось упродовж тижня вона тривала. Написав заяву, що мовчу, бо нема свободи слова, – так по кілька чоловік*. (*Див. про це в публікації Миколи Горбаля  «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 г.)» у журналі "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 141: "4 октября в рамках недели молчания обьявили голодовку Сорока*, Шовковый, Гимпу*"; с. 142: 9 октября... В рамках недели молчания п/закл. Шовковый направил заявление в Президиум Верх. Совета, в котором еще раз подтверждает отказ от советск. гражданства и намерение после освобождения из лагеря добиваться выезда в Голландию. (...) 11 октября КГБисты Утыро и Щукин вызывали п/закл. Микитко*, Шовкового, Гимпу и Сороку для уточнения предполагаемого после освобождения места жительства. (...) Шовковый тоже назвал своим местом жительства Голландию". Як сказано в передмові, цю  "Хроніку " вивіз на волю Яромир Микитко. Про це він розповідає в інтерв'ю, даному мені 27 і 30 січня 2000 р. – В.Овсієнко).

Я переписував заяви і їх передавали на волю. І моя мама передала, бо якраз на побачення приїжджала. Я тоді багато чого через неї передав. Вона все це відвезла у Львів до Олени Антонів*. Це була жінка Зиновія Красівського*. В якому це році вона померла?

В.О. Вона загинула 2 лютого 1986 року.

В.-І.Ш. Трамвай її вдарив і під машину впала. Це вже за Горбачова було.

Я переписував документи, всякі статті, заяви десь років два, аж поки... Чи знаєте ви Захарченка Василя*?

В.О. Василь Захарченко зараз живе в Черкасах. Кілька років тому я зустрічався з ним. Він талановитий письменник, лауреат Шевченківської премії.

В.-І.Ш. Ну от, його помилували. Була його стаття....

В.О. У "Літературній Україні" десь 1977 року.

В.-І.Ш. Так. І після тої статті ГБ всю розкладку знало, хто цим займається в зоні.

В.О. Так?

В.-І.Ш. Ну, ясно, що не без того, він мусив щось виказати, щоб його звільнили. Доказів я не маю, але Ігор Калинець* казав, що розповідав Захарченку про деякі речі.

Я вже згадував, що в зоні один час навіть вів хроніку 35-ї зони. Мабуть, попалися їм у руки якісь заяви, статті з зони. В основному, це стосувалося Валерія Марченка*, але це було написане моєю рукою. Не написано, а переписано.

В.О. Ви так дуже дрібненько переписували?

В.-І.Ш. Так. Я писав дуже дрібно, креслярським шрифтом. Вони не могли довести, хто це писав. Мені Семен Ґлузман* казав, що ніяка експертиза не встановить. "Це, – каже, – несерйозна річ. Не можна за таким почерком довести, що це ти писав"*. (*Див. про це в ж.  "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 137: "11 августа в зону приехал работник КГБ Гончар. Он вызывал на беседу (в присутствии майора КГБ Утыро) пзкл. Шовкового и Пронюка*. Гончар запугивал и угрожал Шовковому, угрожал судебной расправой, ссылаясь на то, что у КГБ будто бы имеются данные, что он, Шовковый, причастен к передаче материалов из концлагеря 35. В конце потребовал у Шовкового статью для газеты по образцу В.Захарченко, но Шовковый отказался").

В.О. Це, мабуть, хотіли використати в другій справі Валерія Марченка, яка порушена була 21 жовтня 1983 року?

В.-І.Ш. 1983 року, десь 25 – 26 листопада, мене знову допитували, вже в Івано-Франківську. Приїздив слідчий з Києва у справі Валерія Марченка. Мені почали показувати багато з тих речей, які писав Валерій, а я переписував. Усе це було збільшено в багато разів. Здається, там був і лист Валерія до діда* (*Валерій Марченко. Листи до матері з неволі. Фундація ім.Олега Ольжича. К.: 1994.— С. 167– 170). Я відмовився. Цілий день мене тримали в ГБ. Переписував передову газети “Прикарпатська правда” три рази різними розмірами почерку. Хотіли мене взяти як свідка, щоб підтвердив, що це написав Валерій, а я переписував. Я сказав: ”Ви мене в це не вплутуйте”. Та навіть рік не минув, як Валерій Марченко помер* (*7 жовтня 1984 р. – Ред.).

Так от, в ГБ знали всю розкладку, хто цим займається. Це був 1977 рік, тоді приїздили делегації "громадськості" з Києва, а ми не йшли на розмови* (*Див. про це в ж. "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 142-143: "14 октября в зону прибыла так назыв. "делегация общественности" Ивано-Франковской области (Зап. Украины), возглавляемая кагебистом Ковтуном и Андрусенко. На беседу вызвали Квецка* и Шовкового. Распространяли слухи о "процветании" Сов. Украины и т.п. Шовкового уговаривали отказаться от намерения уехать после освобождения за границу, мотивируя "безработицей и ужасами" капитал. системы. Привезли ему письма от сестры, явно написанные под диктовку кагебистов".). Приїздив полковник з Москви, довго розмовляв з Ґлузманом на роботі. Вони знали, що з зони виходить інформація, але зловити її не могли. Потім вони зловили жінку Маті Кірінґа, естонця, ще когось там виловили. Пізніше виловили в Києві архів Олеся Шевченка*. ГБ дізналося багато чого. Я Василеві Підгородецькому* переписував якусь заяву, то мусив дві сторінки з'їсти. Ну, не було куди діватися. Це так Дмитро Верхоляк* мене прикривав. Дід заснув. Я оглянувся – біля мене вже є два наглядачі. Ну, то я з'їв усе. Після того я рік не мав як написати листа. Мусили перевірити мене десять разів, що я пишу. Без наглядача я листа не писав. Як я сідав щось писати, то наглядач приходив, дивився, що я пишу. Але й після того ми з Ігорем Калинцем склали інтерв'ю, воно пішло було на радіо "Свобода". Це нам вдалося передати десь у кінці 1976 року. Вони і там, і після звільнення, уже в Франківську, двічі вимагали, щоб я написав щось там, розкаявся. То я написав три слова, що не маю до цього відношення. Що в інтерв'ю все сказано правильно, але я того не передавав. А хто брав у мене інтерв'ю – це вже не мої проблеми. Я можу говорити, що я хочу і кому хочу. І з вами, кажу, говорю так само, і не встидаюся. Вони мені через це дали три роки нагляду після ув'язнення. Спершу на рік, а потім ще продовжували.

В.О. Я додам, що коли з'явилася в "Літературній Україні" заява Василя Захарченка, то його кум Василь Стус* уже з заслання, з Магаданської області, вдарив йому телеграму з двома словами: "Фе, Василю!"

В.-І.Ш. А він там таке понаписував... Дуже зачепив Ігоря Калинця, ще когось. От написав був і Тарас Мельничук* з психіатрички, в обласний газеті було. То Тарас писав про атомні бомби, але нікого не зачіпав. Такими загальними словами, бо то, видно, йому треба було рятуватися звідти. То таке...

А ще там був Олесь Сергієнко* Ви знаєте, що вони з Дмитром Демидівим перейшли з лікарні в нашу зону? Перелізли там через паркан. Як я зрозумів зі слів Дмитра, Сергієнко там почав казати, що їх труять. І вони вдосвіта перебігли в нашу зону. Пробудився я вранці – стоїть переді мною Дмитро! Думаю, як це він тут опинився, коли він на 36-й зоні? Тоді ГБ зробило таку перетасовку: Ігоря Калинця, Івана Світличного*, Валерія Марченка*, ще когось – забрали на 36-у. А сюди вони кинули Євгена Сверстюка*. Потім все одно Марченка повернули, бо його треба було постійно коло лікарні тримати. Його влітку привезли до лікарні, потім випустили сюди, до нас. А, ще Ґлузмана* перевели на 36-ту.

В.О. Ви весь строк провели на Всехсвятській?

В.-І.Ш. Так, на 35-й зоні, нікуди мене не перекидали.

В.О. А зі здоров'ям як там було?

В.-І.Ш. Та нічого, молодий, витримував усе. Це ж за рік після армії. Звичайно, це був психологічний удар, а так з їдою для мене проблем не було.

М.Мотрюк: Принаймні хліба там було доволі.

В.-І.Ш. Там у нас латиші були на кухні. Це були чесні хлопці, вони нічого не крали. Та й табір малий. Коли ми прийшли, було десь двісті п'ятдесят в'язнів, може трохи більше. А потім меншало. Коли ми виходили, то Мирослав Симчич* каже: "З ким я тут буду? З тими білорусами?".Тоді якраз саджали білоруських партизанів. Цілі батальйони виловлювали, показові суди проводили у військових частинах*. (*У ході кампанії «Никто не забыт, ничто не забыто» щороку чи не в кожній області судили “зрадників батьківщини” –  щоб підтримувати в суспільстві атмосферу страху. – Ред.). Щомісяця приходили білоруси в зону. Кажу: "Та не переживайте! Буде ще!" Якраз тоді почали по другому разу крутити за Українську Гельсінкську Групу*.

В.О. Такі йшли вже на особливо суворий режим.

В.-І.Ш. Так, але й по першому разу багато йшло. Мирослав Маринович* і Микола Матусевич* прийшли, посправники Степан Хмара* і два Шевченки – Олесь* та Віталій*.

Тоді вийшла була хитра стаття: хто заробив собі кримінальну статтю в таборі, той може йти в побутовий табір. Вважалося, що звідти можна легше достроково вийти. Василь Підгородецький і Мирослав Симчич мали такі додаткові строки і захотіли піти. А їх там ще "розкрутили". Я Симчичу потім казав: "То що? Не вийшло на моє?"

В.О. А як вас звільняли? Зі Всехсвятської чи привезли етапом в Івано-Франківськ?

В.-І.Ш. Сюди привезли. Я казав: "Положь, где взял". 23 лютого 1978 року, в день Совєтської Армії, взяли мене на етап, це я добре пам'ятаю. Я встиг тільки з Анатолієм Альтманом попрощатися. Мене вхопили так, що потім самі наглядачі мої речі принесли на вахту. Несподівано. Десь перед шостою годиною, навіть перша зміна ще не вставала.

В.О. Щоб ви не встигли "зарядитися" інформацією.

В.-І.Ш. Так і везли. Майже місяць. Я довго сидів у Харківській тюрмі. Приїхав у Франківську тюрму, як до рідної хати. Роман Чупрей казав, що вони з Дмитром Демидівим приїхали у Франківську тюрму разом. Ішли четвертим поверхом і співали про Бандеру. Співали на цілий поверх. Надзиратель каже: "О-о! Видиш, свої хлопці є!" Я впізнав одного, що мене обшукував, тоді ще з “личками” був, а тепер дивлюся – одна зірочка. Кажу: "Слухай, я приїхав сюди з Уралу. Що ти в мене годен знайти?" Я мав там у наволочці кілька книжок, шматок сухого хліба, що у Львові мені дали. "Ну, ти все одно, – каже, – висипай". Я висипав. Не знаю, ким він був. "Ну, розказуй! Треба хоч з півгодини посидіти". – "Про що тобі розказувати? Як перший раз мене ГБ взяло?"

Привезли мене вранці львівським поїздом, воронком у тюрму – і зразу ГБ мене зцапало. І відразу за те інтерв'ю. Я на него напав: "Що ви тут мені якесь інтерв'ю?" А на Уралі оперативник Букін і гебіст Утиро показували мені ксерокс (вже досить чіткий, виразний) з заяв, які я переписував. І відбитки з якоїсь американської газети, де їх передруковано. Про відмову від громадянства. Каже: "Дивися, це може другим строком пахнути". Я думаю так: раз мене привезли в Франківськ, то не для другого строку.

А у Львові в мене хрестика були відібрали, то я там пробував було голодувати. Швидко повернули. Завели в камеру і повернули.

В.О. Вони мали науку з хрестиками. Відбирали на етапі в Києві під час обшуку в Богдана Ребрика*. А Ребрик голий вискочив на стіл і сховав хрестика в рот. Тоді майор поліз йому в рот пальцем витягувати. А Ребрик – клац! – і відкусив йому одну фаланґу пальця. Майор почав скакати на одній нозі і тріпати рукою. Ребрика вони змісили і кинули в карцер. Очуняв – лежить на підлозі, а поруч одяг. А потім Ребрик сам клопотався, щоб проти нього порушили кримінальну справу, що відкусив пальця майору. Приходили відповіді: "У нас всі майори з пальцями". Мабуть, того майора підвищили в підполковники.

М.Мотрюк: І в мене хрестика зірвав такий п'яний наглядач. Тоді мене з лазні – в карцер.

В.-І.Ш. А-а, як поверталися, то я вже нічого не боявся. Я там у зоні хрестиків переробив дуже багато. Навіть Сверстюкові, а потім я вже вдома зробив і послав йому на заслання.

Я просидів у Франківській тюрмі днів три. Мене вкинули після обіду до таких засуджених, які ждуть етапу, а вони на роботі були. Потім увечері мене з ними повели в кіно. Їх брали на роботу, а я сидів цілий день у камері.

Звільняють мене. Приїхали мама й тато. Перебрали все, виписали ті папери. Наглядач, що стояв на прохідній, каже: "Ну, тримайтеся, хлопці!"

Як приїхав, то з тиждень сидів удома, не хотів іти по ті документи в міліцію в Коломию. Тоді якраз міняли паспорти. Люди по півроку не могли паспорт одержати, а мені десь за п'ятнадцять хвилин був зроблений паспорт. Так чітко. Поки я сходив у військкомат забрати військовий квиток – паспорт уже був на столі готовий. І зразу дають мені адміністративний нагляд. Сидіти вдома з десятої вечора до шостої ранку. Виловлять – біда буде.* (*Стаття 196-1 КК УРСР "Порушення правил адміністративного нагляду" передбачала до 3 р. ув'язнення. – Ред.). Першого року я режиму не порушував. Не порушив – а нагляд продовжили ще на рік. Через ті "восьмі суботи". Я на роботі, а в міліції кажуть: "Мене ніякі "восьмі суботи" не цікавлять, ти мені повинен бути тут, як штик, до десятої години ранку".

В.О. Що таке "восьмі суботи"?

В.-І.Ш. Робочий день. Робочий тиждень був 42 години, то виходило, що раз на два місяці робоча субота. Отаке в мене порушення. Міліцію це не цікавить, а тут мені кажуть, що я повинен бути на роботі. Ну, з роботи я міг і відпроситися. Але їм потрібен був привід для продовження нагляду. Міліціонер Білоус каже: "Я цим не завідую. Ти собі йди до сусідньої хати, з ними май справу". А там міліція і КГБ – сусіди. "Ти, – каже, – йди до них виясняй, бо не я це зробив. Я тебе міг би вже звільнити від цього нагляду".

А на третій рік – що я їхав з Коломиї автобусом і трохи припізнився, на хвилин 15. Так мене міліція виловлювала. Аж потому я переговорив з кагебістом Бородою. Він уже помер. Ви його знаєте? Він був у Мордовії куратором зон.

В.О. Був у Мордовії кагебіст Борода.

В.-І.Ш. Не знаю, чого він тут, у Франківську, сидів. Були з ним такі "душевні розмови", з кавою, з коньячком. Я кажу: "Ну, скільки можна? Молодий чоловік, сиджу щовечора вдома, коли я си вженю? Ви що, хочете, щоб я ще раз пішов у тюрму?" Щось він хворий був, на рак, чи що. Видно було по ньому. В 1984 році я спитав нашого слідчого Рудого (вже на той час підполковником був, мабуть, за нас дістав зірочку): "Ну, як там пан Борода?" – "Помер". Я кажу: "Жаль. Хороший був мужик". Так з ним переговорили.

По разів два на рік вони як не приїздили до мене на роботу, так викликали в сільраду або десь. У ГБ не кликали. Випробовували "на гниль". У 1989 році якийсь Колосков і ще один. Я кажу: "Та візьміть будь-який журнал, "Новый мир" чи "Огонек", прочитайте: там таку антисовєтчину гонять! Що вже я годен вам написати? Я вже відстав від них".

Востаннє я з тим Колосковим зустрівся, коли ми ставили хрест на цвинтарі. Їх там ціла зґрая, тих гебістів, крутилася. Він мені каже: "Добрий день!" А я несу малу на плечах і відповідаю: "Слава навіки!" Ще думали мене зачепити. Але побачили, що вже нема як.

В.О. А як у вас було з роботою?

В.-І.Ш. Після звільнення я працював тут недалеко коло хати в комбінаті комунальних підприємств. Перших півроку слюсарем, а потім став токарем. Я досі там рахуюсь на роботі, але фактично вже десь три роки ніякої зарплати тут нема, то я й не ходжу.

В.О. І ще одне запитання. А де ви таку гарну Анну знайшли і коли? Може, й я туди піду?

В.-І.Ш. У 1983 році ми си поженили. Якраз через два роки після того, як мені зняли нагляд.

В.О. А коли 1987, 1988 року почали створюватися різні громадські організації, то ви брали в тому участь?

В.-І.Ш. Народний Рух тут ми зачинали. Не в керівництві, а так більше як радники. Направляли молодих. Біда, що не ті, що потрібні були, в цей Рух влізли.

В.О. А Українська Гельсінкська Спілка 1988 року*, Товариство репресованих?*

В.-І.Ш. Товариство репресованих ми відразу створили.

В.О. Ви були на Установчих зборах на Львівському майдані в Києві?

В.-І.Ш. Я про це знаю, Євген Пронюк казав Ми були вже в 1990 році на зборах у Будинку кіно. Нас запросила Божена Равчук. Ми ночували в неї на Бехтерівському провулку. Там один з Кривого Рогу каже, що то треба на Бандерівський перейменувати. Біля кубинського посольства. Я Києва не знав, то аби не питатися, купив карту і все швидко знайшов.

М.Мотрюк: У пані Божени тоді нас чоловік десять ночувало, а на другий день нам дали готель.

В.О. А назвіть, будь ласка, імена ваших славних дівчаток.

В.-І.Ш. Старша дочка Оксана, 11 листопада 1985 року народження, а молодша – 16 квітня 1992 року народження, Наталка.

В.О. Дякую. А все-таки, як ваше ім'я – Василь чи Іван?

В.-І.Ш. За документами Іван, а вдома мене всі кличуть Василем.

В.О. Це для того, щоб вас ніяка нечиста сила не могла вхопити?

В.-І.Ш. Щоб ніхто не здогадався.

В.О. Але КГБ таки здогадалося і вхопило. Ну, думаю, та нечиста сила нас уже більше не хапатиме. Ми з вами все-таки щасливіше покоління, бо наші попередники поклали свої голови, а не побачили незалежності. А ми як-не-як її добилися. Я сподіваюсь, що оці дівчатка наповнять ту незалежність українським змістом. Я вам щиро дякую. (Далі розмова на вулиці). Пане Василю, а чому це ви печеніги, чому ваше село називається Печеніжин?

В.-І.Ш. Є така легенда, що в старі часи тут були розбиті печеніги. В урочищі Діброва, коло школи, ходили діти і знаходили кістки та зброю. Офіційно вже святкувалося 550 років Печеніжину.

В.О. Але ж печеніги були ще давніше.

В.-І.Ш. Археологічні розкопки показують, що поселення тут було набагато раніше.

В.О. А ви відчуваєте в собі щось печенізьке?

М.Мотрюк: Є такі версії, що начебто тут були поселені полонені печеніги. 

В.-І.Ш. Тут у нас був історик, але він уже помер. Він був січовим стрільцем. Розказував, яка родина від кого походить: ті від монголів, ті від татар. Бо є в нас люди з монголоїдними рисами. Цей ген проявляється час від часу.

До речі, тут трохи далі, де пам'ятник Олексі Довбушу, є давнє воєнне поховання, 27 братських могил. Робили розкопки, але там нічого немає. Тут була величезна битва, але коли, між ким – ніхто не знає. Питався в наших істориків – ніхто нічого не знає. Отам знаходять крем'яні сокири. Там люди жили.

В.О. А як цей гірський хребет називається, що поблизу Печеніжина?

В.-І.Ш. Варатики. То ще не гори. То підгір'я. Тут сімсот метрів нема. Була стара військова мадярська карта. Там чітко позначені висоти. Нема сімсот метрів.

 

 

Довідки про осіб та реалії, що згадуються в інтерв’ю В.-І. Шовкового

 

Антонів Олена, 17.11. 1937 – 2.02. 1986. Учасниця руху шістдесятників, правозахисників. Дружина В.Чорновола, потім З.Красівського.

Арешти 12 січня 1972 року – акція КГБ, спрямована проти українського самвидаву, внаслідок якої основні його автори й організатори були увיязнені.

Буковський Володимир – дисидент, правозахисник, засуджений 1967 р. на 3 р., у 1971 – на 12 р. У грудні 1976 р. обміняний на генерального секретаря компартії Чилі Луїса Карвалана.

БУР – “барак усиленного режима”, те саме, що й ПКТ – “помещение камерного типа”. На суворому режимі карали ним до 6 місяців, на особливо суворому – до року.

Верхоляк Дмитро – повстанець, 25-літник, у 70-х рр. карався в Пермських таборах. 

Всеукраїнське товариство політичних вיязнів і репресованих створене 3.06. 1989 р. у Києві на Львівському майдані. Незмінний голова – Євген Пронюк.

Возняк (Лемик) Люба Євгенівна, нар. 30.09. 1915 р. Криниця Новосончівського повіту. 4 серпня 1941 р. одружилася з Миколою Лемиком. Свідком був Степан Бандера. За завданням ОУН працювала в Кременчуці, Полтаві, Харкові. Заарештована НКВД 22.12. 1946 р. у Львові. Слідство велися в Києві на вул. Короленка, 33. Восени 1948 р. засуджена на кару смерти з заміною на 25 р. увיязнення. Каралася в Мордовії, у Норильську, звільнена 1956 р. Мешкала в Таганрозі, Анжеро-Судженську, з 1968 р. – в Івано-Франківську. Брала участь у правозахисному русі 60 – 90-х рр. 

Гайдук Роман, нар. 1937 р. заарештований у березні 1974 р. на Івано-Франківщині. 5 р. увיязнення, 3 р. заслання. Був увיязнений у Пермських таборах.

Гельсінкська нарада 1975 року – Нарада з безпеки і співробітництва в Європі завершилася підписанням Прикінцевого акта 1.08 1975, який, зокрема, передбачав дотримання державами-учасницями НБСЄ Загальної Декларації прав людини ООН від 10.12. 1948.

Гімпу Джіку, політвיязень, молдаванин, карався в 70-х рр. у Мордовії, з 1976 р. в Пермських таборах.

Горбаль Микола, нар. 10.09. 1940, ув'язнений 13.04. 1971 за ст. 62 ч.1 на 5 р. і 2 р. заслання, вдруге ─  23.10. 1979 на 5 р., утретє ─ 10.10. 1984 на 8 р. та 5 р. заслання, звільнений 23.08. 1988. Член УГГ, письменник, музикант, народний депутат України ІІ скликання.

Ґлузман Семен, нар. 30.09. 1946, ув'язнений 11.05. 1972 за ст. 62 ч. 1, 7 р. увיязнення та 3 заслання. Нині Голова Асоціяції психіятрів України.

Гриньків Дмитро Дмитрович, лідер „Спілки української молоді Галичини” (1972).  Нар. 11.06.1949 у с. Марківка Івано-Франківської обл.. Заар. 15.03 1973 в Коломиї. За звинувачений за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 81 („викрадення державного майна”), 140 („крадіжка”), 223 („викрадення зброї та амуніції”) КК УРСР засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання. Карався в таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. Звільнений 1978. Письменник. Живе в Коломиї.

Демидів Дмитро Ілліч, нар. 03.12.1948 у с.Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член „Спілки української молоді Галичини” (1972). Заар. 4.04 1973. За ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 223 ч.2 КК УРСР („викрадення зброї”) засуджений на 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермському таборі ВС-389/36.

Дзюба Іван – нар. 26.07.1931, один з лідерів шістдесятництва. Автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений. за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. У жовтні 1973 звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.. Звільнений 06.11 1973. Літературний критик, академік НАНУ, міністр культури України в 1994-94 рр., лауреат премії ім. Т.Шевченка 1991 р., Герой України.

ДОСААФ – “Добровольное общество содействия Армии, Авиации и Флоту”. Організація, створена владою для підготовки молоді до служби в Радянській Армії.

Захарченко Василь, нар. 13.01. 1936. Заарештований у січні 1972 р., карався в таборах Пермської обл. 1976 р.помилуваний. Письменник, лауреат Шевченківської премії 1995 р.

Калинець Ігор, нар. 9.07. 1939, ув'язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р.

Кандиба Іван, 7.06. 1930 – 8.12. 2002, член-засновник Української Робітничо-Селянської Спілки, згодом член-засновник Української Гельсінкської Групи. Ув'язнення: 1961 – 1976, 1980 – 1988.

Квецко Дмитро, 1935 р.н., лідер Українського національного фронту, ув'язнений 1967 на 15 р. та 5 р.

Красівський Зіновій, 12.11. 1929 – 20.09 1991, політвיязень у 1948-53, 1967-78, 1980-85. Член-засновник Українського Національного Фронту (1964 – 1967), член Української Гельсінкської Групи.

Маринович Мирослав, нар. 04.01. 1949, член-засновник Української Гельсінкської групи, заарештований 23.04. 1977, засуджений на 7 р. ув'язнення та 5 р. заслання за ст. 62, ч. 1, карався в Пермських таборах.

Мармус Володимир, нар. 21.03. 1949. Лідер Росохацької групи, ув'язнений 24.02. 1973 на 6 р. і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2, 64 та ін. Карався в таборах Пермської обл. і в Томській обл.

Мармус Микола, 1.05.1947 р.н., заарештований 11.04. 1973 як член Росохацької групи, увיязнений на 5 р.і 3 р. заслання. Карався в Пермських таборах і в Томській обл.

Марченко Валерій, 16.10. 1947 – 7.10. 1984. Журналіст, член УГГ. Ув'язнений 25.06. 1973 на 6 р. і 2 р. заслання, вдруге –  21.10 1983, 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Помер у тюремній лікарні в Ленінґраді. Похований на Покрову 1984 у с. Гатне під Києвом.

Матусевич Микола, член-засновник Української Гельсінкської групи, нар. 19.07. 1947 р.н., заар. 23.04 1977 як член УГГ, засуджений на 7 р. ув'язнення та 5 р. заслання. Звільнений 1987 р.

Мельничук Тарас (20.08. 1938 + 29.03. 1995. Ув'язнений 24.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 3 р., вдруге ─  в січні 1979 за ст. 207 («хуліганство») на 4 р., лауреат Шевченківської премії 1992 р.).

Микитко Яромир, 1953 р.н., ув'язнений студентом Лісотехнічного інституту 23.03. 1973 р. за ст. 62 ч.1 на 5 р. Карався в Мордовії та в Пермській обл.

Мотрюк Микола Миколайович, нар. 20.02. 1949 у с. Казанів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Член „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засуджений  ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”) та 64 („створення антирадянської організації”) до 4 р. ув’язнення. Карався в таборах Пермської обл.

Підгородецький Василь, нар. 19.10.1925 р., повстанець, заарештований у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно за засуждений на 25 р. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки.

Попадюк Зорян, 21.04. 1953 р.н., ув'язнений студентом Львівського університету 23.03. 1973 р. на 7 р. та 5 р. заслання за ст. 62 ч.1, вдруге –  02.09.1982, на 10 р. ув'язнення і 5 р. заслання. Звільнений 5.02.1987.

Пронюк Євген, філософ, 1936 р.н., 6.07. 1972 увיязнений на 7 р., 5 заслання за ст. 62 ч.1. Незмінний голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, створеного 3.06. 1989. Народний депутат України ІІ скликання. 

Ребрик Богдан, нар. 30.07. 1938, ув'язнений 6.02. 1967 на 3 р. за ст. 62 ч.1, вдруге ─ 23.05. 1974 за ч.2 ст. 62 на 7 р. та 3 заслання. Повернувся з Казахстану влітку 1987 р. Народний депутат України І скликання.

Сверстюк Євген, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. 

Світличний Іван, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув'язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно.

Сергієнко Олесь, нар. 25.06. 1932. Ув'язнений 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 3 р. заслання. Карався в Пермськй обл., у Хабаровському краю.

Симчич Мирослав, 5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї.

Сорока Степан, повстанець, 25-літник. Помер 2001 р. (?)

Спілка української молоді Галичини”, (СУМГ) – підпільна молодіжна організація. Виникла в січні-лютому 1972 у с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Ініціатором створення Спілки був слюсар Дмитро Гриньків. СУМГ вважала себе спадкоємцем ОУН за нових умов, її метою було створення незалежної української соціалістичної держави (на зразок Польщі або Чехословаччини). Гриньків та інженер Дмитро Демидів розробляли статут і програму СУМГ, але прийняти її не встигли.  Група нараховувала 12 осіб, її члени (робітники та студенти) проводили зустрічі (своєрідні семінари), роздобули кілька ґвинтівок, училися стріляти, збирали літературу ОУН, спогади, повстанські пісні.  СУМГ був розкритий КДБ, у березні-квітні 1973 члени групи були заарештовані, п'ятеро з них засуджені (Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів, Микола Мотрюк, Роман Чупрей, Василь-Іван Шовковий).

Старосольський Любомир, 1955 р.н., ув'язнений у серпні 1973 р. на 2 р. за вивішений у Стебнику прапор, ст. 62 ч.1. Карався в Мордовському таборі № 19.

Статус політв'язня. Ідея статусу політвיязня виникла в політтаборах у середині 70-х рр. Оскільки влада вважала “особливо небезпечних державних злочинців” звичайними карними, то на самочинно розроблений статус вיязні переходили явочним порядком: відмовлялися носити спецодяг, нашивку, вимагали роботи за фахом, необмеженого листування, нормального медичного обслуговування та іншого. Це викликало додаткові покарання.

Стус Василь нар. 7.01. 1938 – 4.09. 1985. Заарештований 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1, 5 р. увיязнення та 3 р. заслання (Мордовія, Магаданська обл.). Вдруге – 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської обл. уночі проти 4.09 1985. Член УГГ, поет, премія ім. Т.Шевченка 1993 р., посмертно. 19.11. 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі разом з Ю.Литвином та О.Тихим.

Товариство політвיязнів – див. Всеукраїнське товариство політичних вיязнів і репресованих

Українська Гельсінкська Група – Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод створена 9.11. 1976 р. з метою поширення в Україні ідей Загальної Декларації прав людини ООН від 10.12. 1948 р., вільного обміну інформацією та ідеями, сприяння виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта НБСЄ, домагалася безпосередньої участи УРСР в Гельсінкському процесі. Члени:засновники: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лукיяненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката, Олекса Тихий, Іван Кандиба. 39 із 41 члена УГГ були увיязнені. 7.07 1988 р. трансформована в Українську Гельсінкську Спілку, 29.04. 1990 на її Установчому зיїзді основна маса членства створила на її основі Українську Республіканську партію.

Українська Гельсінкська Спілка створена на основі Української Гельсінкської групи 8.07. 1988 р. На Установчому зיїзді УГС 29.04. 1990 р. створено Українську Республіканську партію, куди увійшло 2/3 членства УГС.

”Український вісник” – перший позацензурний літературно-публіцистичний і правозахисний журнал в Україні. Видавався машинописом у Києві. 1970–1972 рр. вип. 1 – 5, головний редактор – В.Чорновіл; вип. 6 був виданий у Львові – М.Косів, А.Пашко, Я.Кендзьор. Свій варіант фактично шостого, але названого 9-м, випустили кияни Є.Пронюк та В.Лісовий. У 1973–1975 вип. 7–9 видали С.Хмара, О.Шевченко та В.Шевченко. Відновлений з № 7 В.Чорноволом 1987, виходив до 1990.

Чупрей Роман Васильович, нар. 1.07.1948, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., чл.. „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засудж. за ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) та 64 (створення антирадянської організації) до 4 р. ув’язн. Карався в таборах Пермської обл.

Шевченко Віталій, нар. 20.03. 1934, журналіст, ув'язнений 14.04. 1980 на 7 р. та 4 заслання за ст. 62 ч. 1.

Шевченко Олесь, нар. 22.02. 1940, журналіст, заарештований 31.03. 1980 р., 5 р. ув'язнення і 3 заслання за ст. 62 ч. 1.

ШІЗО – штрафний ізолятор, карцер. Карали ним до 15 діб.

 

 

Фото В.Овсієнка:

Shovkovyj  Плівка 9629, кадр 15А, 21.03. 2000 р., сел. Печеніжин.  Василь-Іван ШОВКОВИЙ.

Shovkovyj2  Плівка 9629, кадр 15А, 21.03. 2000 р., сел. Печеніжин.  Василь-Іван ШОВКОВИЙ, його дружина Анна, доньки Оксана та Наталя.

 

Фото:

Shovkovyj1  Василь-Іван ШОВКОВИЙ в юності.

 

 

 

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал