Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

20.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

 

МИКОЛА  МОТРЮК

 

Василь Овсієнко. 21 березня 2000 року у селі Печеніжин ведемо розмову з паном Миколою Мотрюком. При цьому є його дружина Катерина та син Миколка.

Пане Миколо, насамперед, розкажіть, будь ласка, якого ви роду.

Микола Мотрюк. Я народився на Коломийщині, у селі Казанів, 1949 року, 20 лютого. Так ніби за документами, хоч мама казала мені, що я народжений був за три дні до Святого вечора. Але тоді так записали. Батько мій 1901 року, Микола Васильович Мютрюк. Свого часу брав участь у визвольних змаганнях, був стрільцем Української Галицької Армії. Мама 1924 року народження, Анастасія Онуфріївна, з дому Дудчак. Була репресована від фашистів: вивезена на роботи до Німеччини і майже чотири роки працювала у бауера. Батьки, на жаль, уже повмирали. Мати сім років тому, а батько ще в 1968 році. Вони були селяни. Тато працював ковалем у колгоспі, мама – вдома. Отак ми й жили. Тато довго працював у колгоспі, а мама була молода (тато другий раз оженився), то він пожалів її, не хотів, щоб вона теж працювала в колгоспі. То ми десь 1952 року переїхали сюди, ближче до гір, у приватне село Марківка Коломийського району.

В.О. А що це таке – "приватне село"?

М.М. Тут, розумієте, гірська місцевість, то не було колгоспів. Всюди пов’язали колгоспи, а тут не могли, бо було дуже мало землі. Так ми опинилися в Марківці. Я там учився в школі разом з Дмитром Гриньківим. Школу, 8 класів, я закінчив у 1963 році, тому що я на рік раніше пішов до школи. Не було можливості десь іти вчитись, тому що не було грошей. Ми жили бідно.

Після закінчення школи такі, як я, їздили на сезонні роботи до Одеської, до Запорізької областей. Трошки заробляли там, щоб можна було прожити. Тоді важко було жити. Не всі мали роботу. У наших краях забагато робочої сили. У Печеніжині, наприклад, чи десь поблизу, щоб улаштуватися на роботу, потрібно було дати хабаря. Можливо, десь далі такої проблеми не було, а тут начальство так привчило людей. А дівчата – там по-іншому було. Взагалі, відчувалося, ніби ми дуже відсталий народ тут на Прикарпатті, чи що.

Потім – служба в армії. Служив у Підмосков’ї, 37 кілометрів за Москвою, у Щолково. Військовим будівельником працював. Туди брали тих, у кого не було освіти чи здоров’я не було. Там, до речі, з нами служило багато таких, що сиділи як “малолітки”. Ми будували будинки.

В.О. Армія – то школа русифікації. А в дитячому віці, в юності – чи були якісь впливи на вас у формуванні національної свідомості?

М.М. Я хочу сказати, що тато багато проводив таких розмов. До речі, і Гриньків часто приходив – це ж був мій друг. Тато розповідав, як він служив в УГА, як воював. Він недовго воював, бо те Січове Стрілецтво* (Довідки про реалії та про деяких осіб, що згадуються в інтерв’ю, винесені в кінець і розміщені в алфавітному порядку. – Ред.) скоро закінчилося. Він у 17 років був призваний боронити Україну. А в 1918 році вже, здається, була Польща. Коли на призовному пункті поляки запитали його, чи служив він у війську, він сказав, що служив. "А в якому, в українському?" – І відразу дістав так, що й кров потекла з носа. За те, що служив в українському війську. Отакі розмови велись, звичайно, неодноразово. Це мало якийсь вплив і на мене, і на Гриньківа.

А потім, уже після армії, ми стали дивитися на світ інакше. Я повернувся з армії в 1970 році. Пішов на роботу. Мені Гриньків Дмитро дав рекомендацію, мене прийняли в його Будівельне управління № 112 у Коломиї слюсарем. Пізніше воно стало ПМК-67 (пересувна механізована колона). Тоді ми стали більше спілкуватися, вже було більше розмов на цю тему. Тоді вже сиділи шістдесятники, багато хто з провідних правозахисників сидів.

В.О. А звідки ви про це дізнавалися?

М.М. Радіопередачі, звичайно, слухали. А ще Дмитро Гриньків жив на квартирі в Рижків – у Параски та Романа. Вони обоє сиділи колись по таборах, на засланні були. Це був ще один поштовх до того, що ми стали думати трошки інакше. Уже викристалізувалася думка, що й нам пора щось робити.

А вийшло... Ну, як вийшло, так вийшло. Звичайно, якби хтось у нас був старший, щоб нас направляв чи підказував, як то треба робити, то так би не сталося. Якби була якась конспірація, то, можливо, щось із тієї організації було б. То тільки для КГБ було щось страшне. А ми не зробили нічого такого протизаконного. Ну, яка це "пропаганда і агітація", як ми зустрілися з друзями, поговорили, що я чув таке, той таке, а той чув ще інакше? Що там той сидить, той сидить.

В.О. Самі себе агітували?

М.М. Далі ми вже задумалися, що це неправильно. Можливо, що ми вартуємо ліпшої долі. Отакі розмови, полеміку, бесіди вони нам зарахували як "антирадянську агітацію і пропаганду". Листівок у нас не було, виступів між людьми не було. Ну, яка це "пропаганда і агітація"? А для КГБ це було щось таке злочинне.

В.О. От хлопці розповідають, що скоро після 12 січня 1972 року, після арештів шістдесятників, були перші ваші збори. Ви там були?

М.М. Ну, звичайно. Без мене що могло бути, як я тут разом з Гриньківим був? Майже у всіх зібраннях, які були, я брав безпосередню участь. Ми зустрілися, мабуть, у Василя Шовкового. Я зараз не пам’ятаю, коли то перший раз було.

В.О. Дмитро Демидів точно каже, що в Шовкового, 31 січня.

М.М. Роман Чупрей прийшов, привів з собою Михайлика Василя. Там, мабуть, і Кузенко Василь був. Нас було небагато. Почали ми розмовляти про те, що, можливо, треба створити якусь організацію, щоб можна було в якийсь спосіб боротися проти такого режиму. Хоч ми вважали, що, звичайно, така організація приречена на провал, тому що ми не знаємо ні конспірації, ні методів праці. Але це, можливо, було якесь молодецтво, чи щось таке – просто заявити, що ми боремося. Звичайно, ніхто не думав, що буде так складно цим займатися. Але пусте говорити – доволі.

В.О. Гриньків казав, що він встромив ножа в стіл, усі поклали на колодку руки і склали присягу. Був такий ритуал?

М.М. Такий ритуал був.

В.О. Присяга – це вже ознака організації!

М.М. Так, звичайно. Коли поклялися, то створили організацію. Хоч ніде ніхто нічого не записував, не було ніяких документів, ні статуту, нічого не було зафіксовано, але ми ніби вже відбулися. Ми ніби вже є, ми вже ніби боремося проти тієї держави.

А далі було багато таких зустрічей. Ну, для КГБ – багато, а мені здається, що ні. Ми зустрічалися час від часу. Але треба ж було працювати. Ми хотіли дістати друкарську машинку, хотіли мати магнітофон. Щоб щось зробити, то треба було техзасобів. Самими голими руками нічого не зробиш. Це нам не вдалося. Мабуть, слабка була організація, тому й не вийшло. Не знаю, може, Гриньків каже, що там щось було. Може, Демидів каже, що щось було. Хіба що "агітація і пропаганда". А, по-моєму, ми на цю 62-у статтю майже не заробили, бо не було конкретної пропаганди й агітації. Ну, що ми могли? Поставили в селі вінок до пам’ятника Довбушу – хіба це. З жовто-синьою стрічкою.

В.О. А зібрання скликалися спеціально? Чи ви просто зустрічались принагідно?

М.М. Ми збиралися на таку-то неділю, на якийсь празник – коли всі були вільні від роботи. Чи з якоїсь нагоди зустрітися. Не так, щоб у наказному порядку. За матеріалами справи можна собі зауважити, що це були, здебільшого релігійні свята.

В.О. А ви підозрювали, чи зауважували, що за вами вже стежать?

М.М. Я думаю, що наші зустрічі не могли когось зацікавити в тому плані, що вони проти держави, що це кримінал. Бо я ж кажу, що листівок у нас не було, нічого такого не було. Хіба в розмовах хтось міг сказати, що є в нас така організація, може, ти хочеш поступити.

В.О. У вашій справі є епізоди зі зброєю. Були будівельні пістолети, малокаліберки. Чи ви були до того причетні?

М.М. Безпосередньо. Бо то ж, знаєте, молоді хлопці здебільшого хочуть мати зброю, хочуть постріляти. А ми з Гриньківим ходили в стрілецьку секцію. Ми разом працювали, на підприємстві була стрілецька секція, так що ми собі ходили туди, пострілювали. До речі, і Шовковий туди ходив, майже вся організація. Ми займалися стрілецьким спортом.

В.О. Гриньків мав доступ до зброї в ДОСААФі?*

М.М. Так, так. Крім того, що він був там секретарем комсомольської організації, він був спортінструктором, чи як там. Так що ми туди ходили часто, стріляли, звичайно. І брали з собою пістолет. Раз було таке, що взяли з собою, постріляли в лісі.

В.О. А яка була ваша ціль щодо зброї? Для чого ви хотіли мати зброю? Чи тут позначалась традиція, що ще зовсім недавно був повстанський рух, збройний опір – то ви допускали можливість, що, може, доведеться вдатися до самозахисту?

М.М. Для самозахисту. Так воно і пройшло всюди в справі. Це вони хотіли нам інкримінувати, що ми хотіли створити банду і нападати на людей зі зброю. Коли б я хотів, то зробив би це трошки інакше. А ми просто любителі постріляти, а нападати на когось – таких намірів не було.

В.О. Арешти розпочалися 15 березня 1973 року. Хто був найперший? Як на вас вийшли?

М.М. Як вийшли? Я вам зараз розкажу. Уже були такі розмови... Перший сигнал був від тата Василя Шовкового. Він працював сторожем у сільській Раді, і хтось йому казав: "Дивіться, Василю, бо щось там недобре, щось там хлопці роблять... Скажіть, хай вони нічого не роблять, бо буде погано!" То ми вже знали, що є щось недобре.

Через деякий час Василя Михайлюка забрали. Заарештували його. Щось його довго не було, кілька днів, потім випустили. Так мені здається. Ну, ми відчули: щось негаразд. А ми сподівалися, що будемо вільно собі пересуватись і робити, що запланували. Та нічого з того не вийшло. Ще хтось сказав: "Хлопці, дивіться, бо там щось небезпечно".

Ще 14 березня прийшов до мене Василь Шовковий (він у справі, за документами, Іван, а називали його Василь). Прийшов, поремонтував мені радіо. Ми вже знали, що ми під ковпаком. Коли він ішов додому (бо це Марківка, тут недалеко, два кілометри), то я ще й пожартував: "Напевно, зустрінемося десь на Сибіру, Василю". Це було 14-го, а 15-го нас уже заарештували.

В.О. А от Дмитро Гриньків каже, що він дав команду все поховати чи понищити. І в себе вдома провів обшук. Начебто все поховав, а виявилося, що заготовку для печатки не заховав – найважливіше І в нього її знайшли при обшуку. Чи справді пішла серед вас тривога, щоб усе ховати або нищити?

М.М. Так, було, було.

В.О. А ви мали що нищити?

М.М. У мене нічого такого не було. Щось у Дмитра там знайшли.

В.О. Там знайшли записку, якою він давав розпорядження, що кому робити.

М.М. Що мені робити… Я мав зібрати націоналістичні пісні. І зібрати біоґрафічні дані Орла, сотенного, який у Марківці діяв. У того те знайшли, в того те...

В.О. По дрібочці – і назбиралося на справу. А ви за яких обставин були заарештовані?

М.М. 15 березня 1973 року, година п’ята чи шоста. Зранку налетіли. То був добре спланований, одночасний арешт, нас п’ятьох заарештували за один раз.

В.О. О-о! То в них була операція – таких страшних ворогів хапати! Це ж на кожного по декілька чоловік треба.

М.М. Машина і поняті, два офіцери, ще якісь там. Ну, прийшли, почали шукати. Нічого не знайшли. Кажуть: "Ми вас затримуємо". Я кажу: "Як ви мене затримуєте? Ви мене вдома не маєте права затримувати. Якби я був десь на селі або в Коломиї, то ви б там затримали. А так – ні. Мене вдома затримати не можна". Показали постанову прокурора на обшук. Я кажу: "А де постанова на арешт?" Вони стали і не знають що робити. Потім кажуть: "Постанову ми зараз привеземо".

В.О. Обшук тривав скільки? Обшукати сільське обійстя – нелегка справа...

М.М. Недовго, бо не було що шукати. Приїхали десь о п’ятій годині, а о півдев’ятій годині ми виїхали. Привезли мене у Франківськ – і почалося. Формулювання таке, що у справі Гриньківа я йду як свідок, тому мене затримують.

В.О. Чого б то свідка затримувати? Підозрюваного можуть затримати на три доби.

М.М. Мені й затримали на три доби. Потім вийшла постанова прокурора на арешт.

В.О. А впродовж цих трьох діб вони, мабуть, дуже інтенсивно з вами "працювали"?

М.М. Звичайно, аякже! Працювали з десятої години до четвертої, з перервою на обід. Вони добивалися "зізнань", чи як то вони називають.

В.О. Як сприйняли ви цей арешт?

М.М. Ну, це ж ви й самі, мабуть, знаєте...

В.О. Я, скажімо, сприйняв арешт з полегшенням, бо чекав його. Коли мене 5 березня 1973 року (за 10 днів перед вами!) привезли, нарешті, в КГБ в Київ, уночі, то я як ліг – то прокинувся від того, що мене хтось тузає. Виявляється, я накрив голову, а наглядачеві треба через вічко бачити, чи я живий. Він зайшов у камеру і ну мене тормосувати. Мабуть, стукав, стукав у двері, а я не чув. Я прийшов до тями, як він уже хряпнув дверима, виходячи. Отаке розслаблення настало, коли, нарешті, все визначилося. Кожен по-своєму сприймає...

М.М. Першого дня вони мене нічого не питали, це вже на другий день почалася розмова. Я теж першу ніч спав нормально. Думав, що це все несерйозно, це таке: затримали – то хай. Але коли заговорили про зброю, то я розумів, що мені вже сидіти. Зброя була захована, я не знав, чи вони знайшли зброю, чи ні, бо в мене зброї вдома не було. Я не знав, чи Гриньків здав зброю, чи не здав. Думаю так: я вроді свідок, нічого в мене не знайшли, то, може, мені обійдеться. А по тому, як мені сказали, що Гриньків їм показав зброю... Диктофон ще працює?

В.О. Працює, звичайно. А що?

М.М. Та наче довго розказую.

В.О. Чому довго? Декотрі мені понаговорювали по сім годин. Якщо він 50 років воює з Совєтською владою, 33 роки сидів – то ж має що розказати? Як-от Мирослав Симчич*, наприклад… Отже, три дні минуло, вам пред’являють попереднє звинувачення. Що вам було інкриміновано?

М.М. "Зрада батьківщини", 56 стаття.

В.О. Але ж для цього треба було мати якісь конкретні епізоди "зради батьківщини"?

М.М. Так вони вже їх дістали: зброя була. Програми не було, але є зброя...

В.О. А вони сказали вам, що вже ваші колеґи заарештовані?

М.М. Пізніше сказали. Раз у справі Гриньківа, то я думав, що він сидить. А більше хто? Я не знав, хто ще сидить. Гриньків, а за ним я йду наступним у справі. А потім виявилося, що й Шовковий сидів тоді, і Чупрей, і Демидів через місяць, пізніше.

В.О. 13 квітня його заарештували, останнього. Він розповідав, як тяжко переживав, що хлопці сидять, а він ні. Мов, що вони там про нього думають?

М.М. А ніхто не знав, хто сидить. Очних ставок у нас не було, то звідки ми знали, хто сидить, хто не сидить?

В.О. А хто вів слідство? Героїв треба пам’ятати поіменно.

М.М. То був слідчий Санько. Як його звати-величати, не знаю. Вони все в цивільному. Старший лейтенант він. Приїхав мене заарештувати і вів справу до кінця.

В.О. Якогось фізичного насильства до вас не застосовували?

М.М. Ні. Ми все говорили, як насправді було. Що з нас взяти? Ще й самі на себе наговорювали.

В.О. Через співкамерників на вас не тиснули? Бо це часто використовувалось.

М.М. Ні. Я майже три місяці сидів один, потім підселили одного зубного техніка, Бикова. Він щось там випитував. Але що там випитувати, як я вже й так усе розказав... А вони думали, що, може, ще хтось щось не сказав. Закидали своїх аґентів, але то безкорисно, бо все їм уже було відомо. Ми ще й понаговорювали на себе. Як я уявляв собі процес відокремлення України від СРСР... Багато чого я наговорив того, чого не треба було. Це все було проти мене.

В.О. Ви вели “антисовєтську агітацію” серед слідчого?

М.М. Так. А фактично ж ми нічого не зробили – жодної листівки, жодної заяви чи письмового протесту – нічого не було.

В.О. От Гриньків казав таку річ. Коли вдарили тривогу, що ніби хтось здав організацію, то вирішили скликати збори і фіктивно оголосити про саморозпуск. Було таке?

М.М. Було, було. А далі що? Явка з повинною?

В.О. А, очевидно. Ви логічно мислите! (Сміються). А все-таки це був фіктивний саморозпуск, розіграний спеціально для Тараса Стадниченка, так?

М.М. Ну, не знаю, як то було. Одним словом, ми були під ковпаком – що робити? Треба було задокументувати, чи як, і явитися з повинною. Або здати той протокол при обшуку... А коли це ви розмовляли з Гриньківим?

В.О. Я з Гриньківом розмовляв ще 8 і 9 лютого у Мирослава Симчича в Коломиї*. А до Печеніжина їдучи, переслухав запис. І літературу перечитав.

М.М. Щоб бути в курсі?

В.О. Аякже, треба орієнтуватись у справі, щоб не говорити абищо.

Як відбувалася процедура суду, як хлопці трималися? І ви в тому числі?

М.М. Нормально. Ми тішилися, що вже кінець, стане відомо, що до чого. Найтяжче було в перші три місяці слідства. Суд був закритий.

В.О. Скільки він тривав, до речі?

М.М. Днів чотири чи п’ять.

В.О. Ого! А свідків багато було?

М.М. Та трохи було.

В.О. Мабуть, це ті хлопці, що були членами організації, але прийшли як свідки?

М.М. Так, брат мій, Мотрюк Іван, пройшов як свідок, Кузенко Василь.

В.О. Ось я виписав із книжки Анатолія Русначенка Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998, с. 206 – 208, прізвища, які там згадуються. Там про "Спілку української молоді Галичини» дві сторінки тексту. Русначенко бачив вашу справу, вона зберігається в Архіві Управління СБУ по Івано-Франківській області. Це справа 37527, у 4 томах. На жаль, у Русначенка є помилки. Наприклад, "Василь Михайлович" – це, мабуть, Михайлюк. Пише, що судили 4 особи, а насправді 5 – не згадано Романа Чупрея.

М.М. Кузенко Василь не студент.

В.О. Треба по тому тексту пройтися і все виправити. Є про вас згадка у дуже добрій книжці Георгія Касьянова "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років", К.: "Либідь", 1995, с. 143. Та, на жаль, там вас названо "М.Моторнюк", а вашу спілку – союзом... У книжці Юрія Данилюка і Олега Бажана "Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.)", К.: Рідний край, 2000, на стор. 33 вашу організацію теж названо неправильно"Українська спілка молоді Галичини". І написано, що її створили "студенти третього курсу факультету автоматики Львівського політехнічного інституту Б.Чупрей, Б.Романишин". Більше нікого не згадано. А на с. 38 наплутано: "...органами КДБ активно розроблялися групи в містах Коломия Івано-Франківської області та Чорткові Тернопільської області, куди входили слюсарі Коломийської пересувної механізованої колони, член КПРС Дмитро Гриньків та Микола Мотрюк, столяр "Міжколгоспбуду" В.Мармус* та ін." Не можна зрозуміти, хто до якої організації належав. Адже Володимир Мармус* – із Росохацької групи, з Чортківського району. Отака "наука"...

М.М. Ще хто? Василь Михайлюк, Василь Кузенко, мій брат Іван Мотрюк пройшли як свідки. Кузенко Іван на суді не був як свідок.

В.О. Отже, вас було заарештовано п’ятеро. Які вам статті інкримінували?

М.М. Перш за все 62 і 64. Це "антирадянська агітація" і "створення організації". А стаття 56 "зрада батьківщини" відпала, коли вони почали збирати ці матеріали до прокурора. А спочатку, місяців два, вона була. Потім її поміняли на 64-у. То вже ми трохи полегшено зітхнули, а то ж було до 15 років увיязнення або смертна кара.

Суд був закритий.

В.О. Навіть з родичів нікого не пустили до зали?

М.М. Ні, родичі були, але спершу їх допитали як свідків. Там сиділи ще якісь люди, але я не знаю, хто то був.

В.О. То “спецпубліка” – кагебня, та їхня аґентура. А у вироку записано, що суд закритий?

М.М. На вироку є гриф "таємно", то це вже закритий. І в тексті записано: "у закритому судовому засіданні". Ще була нам стаття 140 – "крадіжка". Це магнітофон. Гриньків готував доповідь. Її треба було записати, щоб потім надрукувати. Це було звернення до людей. Для того потрібен був магнітофон. Ми його взяли в Коломиї, в одного не дуже хорошого чоловіка. Втім, я не знаю, який він, хороший чи не хороший. Я там був "на стрьомі", так би мовити.

В.О. "Я не крав – я на шухері стояв".

М.М. Оце було. А потім статті 222 і 223 – "вогнепальна зброя" та "викрадення вогнепальної зброї". Це була зброя, за яку мене засудили, малокаліберна ґвинтівка. Ми з Гриньківим, ще навчаючись у школі, залізли до кабінету...

В.О. То ви ще школярами це зробили? Неповнолітніми? Тоді цей епізод вам не мали права інкримінувати!

М.М. Ще школярами! Ту ґвинтівку малокаліберну забрали. Та ґвинтівка була у Гриньківа аж до тих пір, коли ми демобілізувалися з армії. А по тому долучився карабін. Це все зберігалося в нас на роботі. Ми з Гриньківим працювали слюсарями, там у нас була така будка, де ми переодягалися, а в ній тайник. У шафі було двоє дверей, ніби задня стінка. Ту стінку відкриваєш, а там стояло все те.

В.О. Він розповідав, що як його привезли до роздягальні, то він їх повів їх в іншу, у загальну роздягальню. Вони там шукали-шукали: "Де твій одяг?" Він каже: "Оце одяг". Вони взяли, а там чиїсь документи, не його. Але через кілька годин він таки "роззброївся", здав той "арсенал", бо все одно знайшли б. Чи й ви там роздягалися?

М.М. Так, бо ми разом працювали. Та 1 березня я потрапив під скорочення, то вже там не робив.

В.О. Ще ось таке запитання. Я знаю, що Гриньків був секретарем комсомольської організації ПМК-67. А ви тоді в комсомолі були чи ні?

М.М. Аякже, звичайно! То вже був такий період. Розказували, що раніше в примусовому порядку писали в комсомол, директор школи брав у тому участь. То хлопці тікали зі школи через вікна. Ми вже не тікали. Уже нічого не вбачали в тому недоброго: комсомол – най буде комсомол.

В.О. Вже на той час молодь "втягнулися" в комсомол...

Ну от, дістали ви 4 роки таборів суворого режиму. Беруть вас на етап. Як вам далася дорога, які враження?

М.М. Дорога важка, враження жахливе, бо ми побачили світ з другого боку, з чорного. Ці воронки, куди нас напхали по чоловік 40... Разом з тими побутовцями. Уже нема куди пхати, а вони далі пхають, бо треба з тюрми відвезти до вагона. Ми ледве доїхали туди. Потім починаються пересилки. То погано, але після суду нас звели докупи. Ми їхали всі разом. Чупрей Роман музикант, я теж музикант, то ми співаємо. Гриньків нам допомагав, то ми зробили собі такий етапний ансамбль. Ми дуже гарно співали. І це в камерах, де б ми не були. Навіть коли нас везли вже у воронку на зону, то ті охоронці сидять собі на лавці в кожушках, у валянках, звичайно, як солдати. А ми змерзли, тут холод такий! На Прикарпатті ж не така зима, як там, на Уралі. То вони гомонять собі: "Напевно, це ми не тих веземо. Щось ці співають собі, не сумують". Так і проспівали майже цілий етап. А то довго. Коли збирали етап, то нас відвезли у Львів, потім збирали на Харків. Щось два вагони назбирали, а може навіть більше. Десь так два тижні чекали, поки зберуть нас докупи. Потім там, у Харкові, на "Холодній Горі", чекали десь зо два тижні або й три, поки повезли нас на Свердловськ. Там поїзд "Харків – Свердловськ". А потім зі Свердловська в Перм. А з Пермі нас трьох кинули на 36-у зону, в Кучино. Мене, Чупрея і Гриньківа. А Демидіва і Шовкового на 35-у. Нас там роз’єднали.

На 36-й я відсидів десь два роки. Я дуже хворів, у мене фурункульоз не проходив. Температура. Мене чиряками обсипало там по-страшному. Я потрапив звідти на лікарню, що на станції Всехсвятська. То там мене й залишили, у 35-й.

В.О. Як вам далися режим, робота?

М.М. Режим – треба сказати, що на 36-й дуже погано було. Вони там дуже жорстокі. Коли перевели на 35-у, то я думав, що попав зовсім на інший режим.

В.О. А вони спеціально так робили. Режим офіційно ніби скрізь однаковий, суворий, а насправді в кожній зоні різний. Так було і в Мордовії. Найтяжчий режим був у 17-й зоні. У 19-й – легший.

М.М. Тут у нас, на 36-й, були ліжка вагонного типу, з металевими полосами. А мені попала полоса з сороківки, якраз на ребра. Ми шукаємо ДВП, картону, запихаємо. Приходить шмон – то все викидають. Так що я до того ліжка приходив та дивився, як на звіра – треба лягати, і знову буду мордуватися. А прийшов на 35-у – там ліжка з пружинами. Спокійно так, режим легший. У промзоні тих наглядачів і не видно. Працюємо собі за верстатом і все.

В.О. Я неодноразово бував у колишній вашій зоні, уже вільним. Тепер там – на моєму особливому і на вашому суворому відділку – "Меморіальний музей історії політичних репресій і тоталітаризму "Пермь-36", я член ради того Музею* (*Уночі проти 22 вересня 2003 р. приміщення особливо суворого режиму згоріло. Пояснюють, що від короткого замикання. Тоді вівся ремонт, то експонати були винесені до приміщень суворого режиму. Керівництво Музею запевняє, що приміщення будуть відбудовувати. – В.О). Там у вас жахливий штрафний ізолятор: залізний столик, залізні нари, бетонний стовпчик замість табуретки, а зверху залізо приварене. Як на ньому сидіти в холоді? Вам доводилось там бувати?

М.М. Як ми приїхали з етапу, то відразу – карантин. Куди? В ШИЗО! Там днів на три. Не знаю, для чого це вони роблять. Потім порозкидали по загонах. По отрядах, як вони називають. Я був раз у карцері. Хоч не був таким уже порушником режиму.

В.О. А хто вам запам’ятався в цій зоні, з ким ви були в ближчих стосунках, хто там себе найяскравіше проявив, що вам у пам’ятку?

М.М. Мені було дуже дивно бачити таких старих, як тоді мені здавалося, людей, які сиділи по 25, по 30 років. Це наші повстанці з УПА. Палійчук Дмитро* з Космача, Ґеник Микола* – це посправник Мирослава Симчича*, а Симчич був у 35-й. Був Василь Кулак* десь з Івано-Франківщини. Покровський Іван* був – вони з Левком Лук’яненком* земляки, з Чернігівщини. З сусідніх сіл. Хто ще був? Ви знаєте, там хороші люди були. Казали: "Фашисти, фашисти!" Це казав слідчий Санько: "Ми відвеземо вас до фашистів, вам там буде гірше". Але й там люди живуть. Ми там тільки краще зрозуміли, що воно й до чого.

В.О. Бо там справді були зібрані найкращі люди. Тут, на волі, їх треба було шукати або слухати про них по радіо "Свобода". А там вони готові, наловлені, тільки спілкуйся...

М.М. Там були наші "університети". З молодшого покоління, з шістдесятників, там були Євген Сверстюк*, Левко Лук’яненко*, латиш Ґунар Астра*. З Литви були хлопці, такий Рамаускас. З Росохацької групи були Володимир Сеньків* та Степан Сапеляк*. А коли мене через лікарню перекинули в 35-ту зону, то там уже були Євген Пронюк*, Іван Світличний* – відомі люди. Їх усі, хто б не побачив, називають. А я хотів би назвати таких, що про них ніхто не чув. Маю на увазі з часів визвольних змагань. Уже багато їх повмирало На 35-й був Степан Мамчур*.

В.О. Зараз ідеться про те, щоб перевезти його на батьківщину. Деякі люди цим клопочуться*. (*Перепохований 26 серпня 2001 р. в Ірпені під Києвом)

М.М. Він там помер? Багато там було хороших людей – але ж скільки то років минуло! Я вже позабував імена. У той час у нашій 36-й зоні відбувалися акції за статус політичного в’язня. То я, як приїхав на 35-у, розказував, як то все відбувалось, що адміністрація робила. А в 35-й якраз почалася відмова від громадянства.

В.О. Яка там була у вас робота?

М.М. У 36-й зоні я набивав тени периклазом, до залізка, тобто до прасок. Спочатку працював у кузні трохи ковалем. Тато мене навчив, так що я міг кувати коні. Бо там були коні, з-за зони приходили. А як почалися акції протесту, то мене від того звільнили. Вже не треба мене. Послали в цех, робив оті тени. А на 35-й – там усі були токарями. І я в тому числі.

В.О. А чи відомо вам, що звідти відправлялася потаємними шляхами інформація? Чи ви брали участь у тому?

М.М. Я там написав був кілька статей. Один мій лист потрапив у Київ до Олеся Шевченка*. А потім його судили і в звинуваченні цей лист фіґурував. Мені неприємно згадувати про це. Я вже був тоді на волі, як мене допитували. Це 1980 року. Я відмовився від того листа, сказав, що я цього не писав. Мені досі незручно перед Олесем Шевченком. Викликав мене в КГБ в Івано-Франківськ той самий начальник слідчого відділу Рудий (уже полковником був). Зачитав мені цього листа, показав. А його Шовковий переписував на такому конденсаторному папері дрібненьким почерком. Він багато писав таких речей. Я сказав, що не знаю цього листа, я його не писав. Мені соромно було, що я відмовився від свого листа.

В.О. А що було робити – зізнаватися і знову йти сидіти? Та й не самому!

М.М. Якби я зізнався, то це й Шовковий постраждав би. Бо ж він переписував. Олесь був незадоволений, і мене трохи мучило сумління. Але Бог їм суддя.

В.О. А побачення ви мали впродовж свого ув’язнення?

М.М. Було одне побачення – мама приїхала. Не було потреби в тих побаченнях, бо то далеко й дорого. Чупрейові батьки їхали, то й моя мама приїхала разом з ними.

В.О. Цікаво, у який спосіб вас звільняли? Прямо з зони чи привезли етапом в обласний центр?

М.М. Привезли в Івано-Франківськ. Перед тим треба було запам’ятати багато інформації: адреси, тексти. Я хотів поїхати в Київ і по свіжій пам’яті ту інформацію передати, але мене відразу взяли під адміністративний нагляд і нікуди не вдалося поїхати.

В.О. Це ж тоді й мене так само привезли етапом з Мордовії до Житомира і "звільнили" 5 березня під адміннагляд. Я дізнався по радіо "Свобода", що вже діє Українська Гельсінська Група, дав знати до Києва – і до мене приїхав Микола Матусевич*.

М.М. Так у мене теж хтось був. Я не знаю, хто, бо якраз мене не було вдома. Ще й грошову допомогу привезли. Приїздили також до Демидіва, до Шовкового.

В.О. Зразу дали вам нагляд? Скільки? З якими обмеженнями?

М.М. Рік. Сидіти вдома з 10 вечора до 6 ранку, кожної суботи відмічатися в міліції і не ходити до Печеніжина.

В.О. Так спеціально було обумовлено?

М.М. Так. А я в Коломиї працював. При цьому ще й з роботою була проблема – ніхто не хотів брати з посвідкою про звільнення. Як тільки подивляться, то й кажуть: "Нам не треба. Нам не треба". Ледве я влаштувався на роботу. Я тут, за Печеніжином, уже робив, а як там нема автобуса, то я мушу бігти два кілометри в Печеніжин, щоб сісти в автобус. А це вже наглядом мені не дозволено. Потім я сказав: "Хіба вертольотом? Або вже беріть судіть мене, бо я мушу через Печеніжин проїжджати". Той рік я відбув без порушень.

В.О. Чи вони не влаштовували вам якихось провокацій, щоб порушення режиму організувати?

М.М. Вони приходили, але мені так таланило, що як вони приходять, то я вдома. Дільничий міліціонер, з карного розшуку приїжджали. А Шовковий – він у нас ветеран у цій справі. Він три роки ходив під наглядом. Йому продовжували.

Мені вдалося влаштуватися на роботу десь через місяць після звільнення чисто випадково – через свого знайомого, з яким ми разом працювали ще до посадки. Він уже був енергетиком на іншій фірмі. Я йому розказав, то він каже: "Є можливість. Як хочеш, то ходи до нас. Я тебе влаштую". То був меблевий комбінат у Коломиї. Фабрика дитячих меблів.

В.О. Чи КГБ мав до вас якісь претензії? Викликали?

М.М. Де б я не працював, у мене був наглядач. Майстер такий був. Він сам з росіян, але тут народився . Нормальний чоловік, з вищою освітою. Він через якийсь час підійшов і каже: "Ти знаєш, я в такому дурному становищі... Ти мені вибач, але мені сказали, щоб я наглядав за тобою і тебе здавав!" Кажу: "Дякую, що ти сказав! Тут нема нічого несподіваного, ти не переймайся тим". Оце один такий був, що признався мені. А були, звичайно, й інші. Був у нас такий Колосков, дільничий КГБ печеніжинського куща. То він міг приїхати на роботу, викликати до кабінету, поговори-ити там, розпита-ати, що-о, до чо-ого. Взагалі відчувалося, що вони не дрімають, що продовжують стежити за нами. Але настали нові часи, то вони трошки заспокоїлись. Але коли була проголошена незалежна Україна, то вони залишилися, живуть, процвітають, працюють під нашими прапорами.

В.О. Так, так. Скажімо, слідчого, котрий вів мою останню справу в Житомирі, майора Чайковського (він був майором, коли мене заарештовував у зоні в 1981 році), чую, десь приблизно 1995 року настановляють керівником Служби Безпеки на Житомирщині, уже в чині полковника. Я запротестував, написав до СБУ. Ну, мені поспівчували і чемно відповіли, що, мовляв, він тодішніх законів не порушував. Тоді я написав Президентові: "На кого ви ставите? Він боровся проти постання української держави! Ви гадаєте, що він є добрий фахівець? Помиляєтесь! Адже та твердиня, яку він захищав, Совєтський Союз, упала. Тепер він нам і Україну завалить!" Я написав, що такі "фахівці" – "заплечных дел мастера" – мають бути усунуті з СБУ. Хай вони заробляють собі на хліб серпом або молотом. Справжнім, а не паперовим. Надійшла відповідь, але вже не така чемна. Чайковський попрацював три роки, потім його звільнили. Мабуть, має тепер добру пенсію від української держави, проти якої запекло боровся.

М.М. Що ж, мусимо миритися. Україна ще не така, якої ми сподівалися.

Я мав проблеми з роботою. Я є спеціаліст – так себе вважаю. Я закінчив культосвітнє училище, мав диплом, хотів працювати за фахом. У Коломиї відділом культури керував колишній комуніст Клапчук. Він і залишився комуністом. У 1985 році я хотів поступити туди на роботу. Він прийняв мене. Але я не сказав йому, що сидів. По тому, як виявилось, що я сидів, то він мене звільнив з роботи. Сказав: "Культура – це політичне вогнище на селі, тут повинен працювати чоловік не такий, як ти. Будь ласка, звільни місце". Я пішов, звичайно.

Це був 1985 рік. А коли 1986 року сталися трагедія в Чорнобилі, то мене, колишнього політв’язня, беруть на ліквідацію аварії. Два рази брали – не пішов, а на третій раз таки взяли. Думаю, значить, така доля моя, що робити? Відбув я там, повертаюся. Аж тут Колосков, наш дільничий КГБ: "Я чув, ти був у Чорнобилі?" Кажу: "Так. Як у Чорнобиль, то політв’язень може йти робити, а як у клубі працювати – то вже ні". – "То, – каже, – помилилися. Не повинні були брати тебе в Чорнобиль. Просто інформація тут така".

Коли почалося відродження України, проголошення самостійності, думаю, я вже ніби повинен працювати за дипломом! Пишу листа до того Клапчука: "Коли вам вірити? Тоді, коли ви говорили, що культура має бути тільки ваша прокомуністична, прорадянська, чи тепер, коли ви під синьо-жовтими прапорами виступаєте? Де ж тут справедливість?" Він тоді відписав мені листа: "Приїжджайте, поговоримо". Я приїхав. "Ах, хіба таке можливо! Я не пам’ятаю. То де? То не може бути! Як це я вас звільнив з роботи? Та ні, такого не було!". Він потерпів мене десь чотири роки, потім все одно знайшов причину звільнити. А він і далі там працює. І всі його кадри працюють.

В.О. А коли почалося національне відродження, рухи 1988-90 років, то ви брали участь у якихось громадських, політичних організаціях?

М.М. Звичайно, ми старались, як могли. От були вибори, то ми старалися людей просвітити, сказати, за кого голосувати. Організовували поїздки з художньою самодіяльністю, брали з собою політиків, які перед концертом говорили. Потім ми співали патріотичні пісні. Тепер, звичайно, такої ейфорії вже нема.

Я був зарахований в Українську Гельсінкську Спілку*, яка 1990 року стала Українською Республіканською партією*. Я й тепер маю її посвідчення, але ніхто до мене не допоминається. Що там ділити!? Мені дуже шкода. Мені хотілося, щоб була дійсно правозахисна організація, а не тільки політична. Є люди, які потребують захисту. Я думаю, що ось ви знайшли себе.

В.О. Я в Харківській правозахисній групі веду конкретну програму: створення української частини Міжнародного словника дисидентів, запис автобіографічних розповідей колишніх політв’язнів, готую їх до друку. Але конкретним правозахистом тепер я не займаюся. Я бачу, що це мені зараз непосильне. А візьмешся та нічим не допоможеш – то це дурити себе і людей. Тільки скомпрометуєш себе і справу. Краще не братися. Я таким людям відповідаю так: "Років 15-20 тому я міг вам допомогти сісти в тюрму. Тоді було просто: є порушення прав людини – написав, передав за кордон. Тебе саджають і його саджають. А тепер я не знаю, як від цієї банди когось конкретного захистити! Вони роблять, що хочуть, закону на них немає. А міжнародного розголосу вони не бояться.

Катерина Мотрюк: Немає на них закону, я ось сама переконалася...

В.О. Оце ваша дружина Катерина, а хлопчика як назвали? Якого ти року?

Микола Мотрюк: Миколка, 1991 року.

Катерина Мотрюк: Ми 1991 року одружилися.

М.М. І зразу дитинку купили.

В.О. Я радий, що хоч деякі колишні політв’язні зуміли після того лихоліття, після тих утрат якось налагодити своє життя. Ось я був у Зоряна Попадюка*, у Яромира Микитка*, у Любомира Старосольського*. Дуже славні в них дружини, а ще славніші дітки.

М.М. Може, вони трошки заможніше живуть?

В.О. Попадюк деякий час був головою районної адміністрації в Самборі. А тепер відає відділом культури. І вже у величезних боргах. Йому дісталася від мами величезна хата, її треба опалювати, оплачувати! Він не має чим. Влада ніяк на нього не вплинула: він залишився порядною людиною. Тобто не накрався. Микитко там екологією відає. А Старосольський добудував у Стебнику батькову хату (батько почав, а він закінчив), а живе з мамою, дружиною і трьома дівчатками в старій хатинці, бо не можуть оплатити газу. Там, у Стебнику, закрили калійний комбінат, то страшне безробіття виникло. Усі по-своєму бідують. А я, бачите, залишився старим парубком. Доки я козакував на сучасній Січі, то найкращих дівчат розібрали... Тепер я "хазяїн пересилки". Як будете коли-небудь у Києві, то можете в мене заночувати. Як казав Тарас Шевченко: "А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у раї, Усюди Божа благодать – І в серці, і в хаті". То в мене спиняються колишні політв’язні.

М.М. Ми колись були в Києві. Євген Пронюк* там організовував якісь масові протести.

В.О. То була "рожева революція". Це ви, мабуть, були на Установчому з’їзді Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих 3 червня 1989 року? Воно відбувалося на Львівському майдані, бо нас не пустили в приміщення.

М.М. Ні, це вже в 1990 році, в Будинку кіно. Така насичена програма була. З багатьма колишніми політв’язнями зустрілися, поговорили. Гарні спогади залишилися. Там були ваші матеріали, фотографії були з перепоховання 19 листопада 1989 року Василя Стуса*, Олекси Тихого* і Юрія Литвина*.

В.О. Ми вже згадували, що про вашу організацію написано було в книжках. А може ви знаєте, де ще були публікації про вас? Чи ви самі писали щось про свою справу, чи про вас десь писали?

М.М. Це повинен знати Шовковий. Він каже, що за кордоном щось виходило. Чи то в Англії, чи де?

В.О. Є книжка "Український правозахисний рух", така груба, на сторінок 500. Упорядкував Осип Зінкевич, видано "Смолоскипом" 1978 року в Торонто – Балтиморі. Там є портрет на цілу сторінку дуже гарного молоденьких хлопців – Івана Шовкового та Дмитра Демидіва. Але ніякого тексту про вашу Спілку там немає, лише згадані ви всі у списку політвיязнів. А ще є про вас чотири з половиною рядки в книжці Людмили Алексеєвої "История инакомыслия в СССР". Вона вперше вийшла за кордоном 1984 року. У мене є видання 1992 року, Вільнюс – Москва, "Весть", на 11-й сторінці. До речі, це видання готував Євген Захаров, голова Харківської правозахисної групи. А в місцевій пресі ви чи про вас щось писали?

М.М. У місцевій пресі ми опублікували одну статтю. То було в 1993 році. Ми з Шовковим самі скомпонували. Ніби журналістка бере в нас інтерв’ю. А то ми самі писали.

В.О. Так воно іноді й робиться. Якщо та стаття збереглася, то я хотів би мати з неї відбиток. І щоб були зазначені назва видання і дата. Я не дарма кажу, що історія – на жаль, не завжди те, що було, а – що записане. Тому треба постаратися самому написати правду, щоб правда стала історією. А то бачите, скількох помилок допускаються навіть люди зі вченими ступенями.

М.М. Постараюся написати. Не знаю, яке буде враження від того. Можливо, хтось там із наших буде стверджувати, що в нас організація була. А на мою думку, в нас нічого не було, нас судили задурно.

В.О. А я вважаю, що вас належно оцінили. Ворог бачив, до чого воно йдеться.

М.М. Звичайно. Але нам шкода, що ми нічого не встигли зробити.

В.О. Що мало встигли – це вже інша річ. Радянська влада судила за наміри так само, які і за дії. А часто й приписувала наміри.

М.М. Хоч би кілька листівок надрукували та щось пояснили людям.

В.О. Я вам скажу так, що наше покоління було не гірше від попередніх. Ми не перемовчали, а продовжили справу попередників. Але ми щасливіші за попередників, бо саме на нашому віку і з нашою участю здійснилась незалежність. Хай яка вона не є, але таки є, ми її побачили. А попередники так і погинули, не добившись її і не діждавшись. А тепер наше завдання наповнити її нашим змістом. Бо при владі перебувають зовсім не ті люди. І, головне, власністю володіють не ті люди. Це ж недарма офіційно державою не визнано тексту національного гімну, тільки музику. Бо там сказано: "Запануємо ми, браття, у своїй сторонці". Поки що в нас панують не українці.* (*На початку 2003 року текст гімну визнано Верховною Радою. – Ред.).

Ну, це вже я вас почав агітувати. Пора йти до Василя Шовкового. Дякую. В.О.: Готуючи це видання, я поставив Миколі Мотрюку додаткові запитання, на які він 8 лютого 2005 року відповів письмово.Що Вам дав той новий світ і ті нові люди, з якими Ви зустрілися в таборах?Так відразу й не скажеш. З одного боку, втрата свободи-волі: тюрми, етапи, пересилки, злі конвої з псами, заквагони, а там десь далеко-далеко – воля. А мені всього 24 роки. Про це я написав таке:Квітує земля зеламисходить медовий місяцькує зозулямов лискучу мідьмої літаокутані дротамиглухо впала сльозана човганий бетонперші зорісвердлять серце.І ось ми в зоні. Нас вітають, нам посміхаються, розпитують, звідки ми. Це перше враження надовго запам`яталося, а особливо теплі очі багатолітніх в΄язнів, які бачила в нас своїх синів, що прийняли естафету боротьби за звільнення України від більшовицького гніту.Про кого з тих людей і що Ви хотіли б розповісти?Хочу сказати про багатолітнього в΄язня Івана Покровського. Пам΄ятаю, як ми, мабуть, 1974 року святкували Паску. Зібрали, хто що мав, заварили чаю, і навіть одне яєчко було. Покровський проказав молитву, а закінчивши виголосив: "Христос воскрес! І да воскресне Україна!" Це мене дуже вразило. Я ще раз переконався, що такий народ ніяка сила не здолає.Хто і які зерна зронив у Ваші душі і чим вони проросли?Хотів би подякувати світлої пам΄яті Іванові Світличному, а також Ігореві Калинцю за їхнє поводирство у світі поезії. Щоправда, поетом я так і не став, але декілька табірних вершиків нашкрябав.Який дух Ви винесли з неволі в післятабірну атмосферу цькувань? Що гріло Ваші серця?Це був дух бунтаря й антирадянщика. Ходив я під адміністративним наглядом, як і мої товариші. А наші серця гріла пам΄ять про наше табірне товариство і віра, що імперія зла і насильства загине, що Українська держава відродиться. Який негативний досвід винесли Ви з неволі? Чи не жалкуєте за втраченим?Вважаю, що досвід, який би він не був, завжди позитивний. Я бачив, як ламалися люди, не в силі витримати важке випробування неволею. Та сам я, дякуючи Богу, відбув свій термін "від дзвінка до дзвінка" і ні за чим не жалкую. Вважаю за велику честь, що мені пощастило прилучитися до боротьби за волю України. Які надії покладаєте на майбутнє у зв’язку зі зміною влади в Україні?Якщо чесно, то ніяких. Бо 13 років сподівань на покращення життя політв΄язнів і репресованих ні до чого не привело. Нас, колишніх політв΄язнів, урядовці досі не помічали. У селі нас навіть на урочистості в день Незалежності не запрошували.

 

 

Довідки про осіб та реалії, які згадуються інтерв’ю М.Мотрюка

 

Астра Ґунар, латвійський правозахисник, політвיязень. Помер у навесні 1988, через місяць після звільнення. 

Гриньків Дмитро Дмитрович, лідер „Спілки української молоді Галичини” (1972).  Нар. 11.06.1949 у с. Марківка Івано-Франківської обл.. Заар. 15.03 1973 в Коломиї. За звинувачений за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 81 („викрадення державного майна”), 140 („крадіжка”), 223 („викрадення зброї та амуніції”) КК УРСР засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання. Карався в таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. Звільнений 1978. Письменник. Живе в Коломиї.

Ґеник Микола, повстанець, родом з Березова на Коломийщині, сидів у Пермських таборах у 70-х рр.

ДОСААФ – “Добровольное общество содействия Армии, Авиации и Флоту”. Організація, створена владою для підготовки молоді до служби в Радянській Армії.

Кулак Василь, повстанець, з Івано-Франківщини, 25-літник сидів у Пермських таборах.

Литвин Юрій, 26.11. 1934 – 5.09. 1984. Поет, публіцист, член УГГ. Увיязнений 1953-55, 1955-65, 1974-78, 1979-84. Перепохований у Києві на Байковому цвинтарі 19.11. 1989.

Лук’яненко Левко, нар. 24.08 1928, ув’язнений 20.01. 1961 на 15 р. за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки, вдруге ─ 12.12. 1977 за ст. 62 ч.2 на 10 р. та 5 заслання як член-засновник Української Гельсінкської Групи. Звільнений у грудні 1988 р.. Голова УГС, УРП, посол України в Канаді, народний депутат І – ІУ скликань.

Мамчур Степан, мав 5 р. увיязнення в польській тюрмі (1934-39). Учасник похідних пропагандистських груп на східноукраїнські землі. Був станичним. У 50-х рр. осів в Ірпені під Києвом. Заарештований 1957 р., увיязнений на 25 років. Помер 10.05. 1977 р. у таборі ВС-389/35 у Пермської обл. Перепохований в Ірпені 26.07 2001 р. 

Мармус Володимир, нар. 21.03. 1949. Лідер Росохацької групи, ув’язнений 24.02. 1973 на 6 р. і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2, 64 та ін. Карався в таборах Пермської обл. і в Томській обл.

Матусевич Микола, член-засновник Української Гельсінкської групи, нар. 19.07. 1947 р.н., заар. 23.04 1977 як член УГГ, засуджений на 7 р. ув’язнення та 5 р. заслання. Звільнений 1987 р.

Микитко Яромир, 1953 р.н., ув’язнений студентом Лісотехнічного інституту 23.03. 1973 р. за ст. 62 ч.1 на 5 р. Карався в Мордовії та в Пермській обл.

Палійчук Дмитро з Космача, повстанець, 25-літник, сидів у 70-х рр. у Пермських таборах.

Покровський Іван, нар. 7.09. 1921 р., с. Штунь на Волині. Повстанець. Потрапив під облаву, був остартбайтером. 7.12 1949 заарештований у Барановичах, засуджений “тройкою ОСО” до кари смерти, з заміною на 25 років. Карався в Казахстані (Карлаг, Караганда, Тайшет, Омськ). Звільнився з Пермських таборів 1974 р.

Попадюк Зорян, 21.04. 1953 р.н., ув’язнений студентом Львівського університету 23.03. 1973 р. на 7 р. та 5 р. заслання за ст. 62 ч.1, вдруге –  02.09.1982, на 10 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Звільнений 5.02.1987.

Пронюк Євген, філософ, 1936 р.н., 6.07. 1972 увיязнений на 7 р., 5 заслання за ст. 62 ч.1. Незмінний голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, створеного 3.06. 1989. Народний депутат України ІІ скликання. 

Сапеляк Степан, нар. 26.03 1952. Член Росохацької групи, заарештований 19.02. 1973, 5 р. увיязнення і 3 р. заслання. Карався в Пермських таборах та в Хабаровському краю. Поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка 1993 р.

Сверстюк Євген, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. 

Світличний Іван, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув’язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно.

Симчич Мирослав, 5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї.

Січове Стрілецтво – реґулярні формування Армії УНР у 1917 – 1919 рр.

Спілка української молоді Галичини”, (СУМГ) – підпільна молодіжна організація. Виникла в січні-лютому 1972 у с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Ініціатором створення Спілки був слюсар Дмитро Гриньків. СУМГ вважала себе спадкоємцем ОУН за нових умов, її метою було створення незалежної української соціалістичної держави (на зразок Польщі або Чехословаччини). Гриньків та інженер Дмитро Демидів розробляли статут і програму СУМГ, але прийняти її не встигли.  Група нараховувала 12 осіб, її члени (робітники та студенти) проводили зустрічі (своєрідні семінари), роздобули кілька ґвинтівок, училися стріляти, збирали літературу ОУН, спогади, повстанські пісні.  СУМГ був розкритий КДБ, у березні-квітні 1973 члени групи були заарештовані, п’ятеро з них засуджені (Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів, Микола Мотрюк, Роман Чупрей, Василь-Іван Шовковий).

Старосольський Любомир, 1955 р.н., ув’язнений у серпні 1973 р. на 2 р. за вивішений у Стебнику прапор, ст. 62 ч.1. Карався в Мордовському таборі № 19.

Стус Василь нар. 7.01. 1938 – 4.09. 1985. Заарештований 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1, 5 р. увיязнення та 3 р. заслання (Мордовія, Магаданська обл.). Вдруге – 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської обл. уночі проти 4.09 1985. Член УГГ, поет, премія ім. Т.Шевченка 1993 р., посмертно. 19.11. 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі разом з Ю.Литвином та О.Тихим.

Тихий Олекса, 27.01. 1927 – 5.05. 1984. Уперше заарештований 1948 р., 15.01.1957 увיязнений на 7 р., утретє як член-засновник УГГ 5.02. 1977 р. на 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Карався в Мордовських і Пермських таборах. Помер у неволі. Перепохований разом з В.Стусом і Ю.Литвином на Байковому цвинтарі 19.11. 1989 р.

Чупрей Роман Васильович, нар. 1.07.1948, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., чл.. „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засудж. за ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) та 64 (створення антирадянської організації) до 4 р. ув’язн. Карався в таборах Пермської обл.

Шевченко Олесь, нар. 22.02. 1940, журналіст, заарештований 31.03. 1980 р., 5 р. ув’язнення і 3 заслання за ст. 62 ч. 1. Шовковий Василь-Іван Васильович, нар. 7.07.1950, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член ”Спілки Української Молоді Галичини”. Інкриміновані ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”), 64 („створення антирадянської організації”), 140 ч. 2 („крадіжка”), 222 ч.1 („виготовлення і зберігання зброї”), 223 ч.2 („викрадення зброї”). Ув’язнений до 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермській обл.

Шовковий Василь-Іван Васильович, нар. 7.07.1950, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член ”Спілки Української Молоді Галичини”. Інкриміновані ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”), 64 („створення антирадянської організації”), 140 ч. 2 („крадіжка”), 222 ч.1 („виготовлення і зберігання зброї”), 223 ч.2 („викрадення зброї”). Ув’язнений до 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермській обл.

 

 

Знімок В.Овсієнка:

Motriuk  Плівка 9629, кадр 11Ф, 21.03. 2002 р.  Сел. Печеніжин. Микола МОТРЮК.

Знімок:  

Hrynkiv-Motriuk   Дмитро ГРИНЬКІВ і Микола МОТРЮК. 1971 р.

 

Рекомендувати цей матеріал