Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ

20.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 21.03. 2000 р., м. Коломия.

 

РОМАН  ЧУПРЕЙ

Василь Овсієнко: 21 березня 2000 року в місті Коломия      в домі пана Мирослава Симчича* (*Довідки про політв'язнів та про деякі реалії винесені в кінець і розміщені в алфавітному порядку. – Ред.) ведемо розмову з паном Романом Чупреєм.

Роман  Чупрей: Я – Чупрей Роман Васильович, 1 липня 1948 року народження. Народився в селі Печеніжин Коломийського району. Тоді був Печеніжинський район, то був районний центр. Там ходив до школи і вже в старших класах познайомився з Дмитром Гриньківим. Він уродженець села Марківки. Деколи ми зустрічалися, і в мене збиралися на бесіди. Чомусь нас усе цікавили питання національного характеру. Чому ми так живемо? Чому й до церкви не можна, чому все під забороною?

А моя покійна мама ще за Польщі вчилася в семінарії в Коломиї і закінчила вчительський курс. У молодості працювала в Березові в «Рідній школі». Вона викладала, наскільки я знаю, різні предмети, але переважно її фах був історія.

В.О. Розкажіть, будь ласка, більше про маму.

Р.Ч. Дівоче прізвище її Луцак, Гафія Василівна. Народилася вона в 1906 році, померла 1983 року. Коли я вже був у таборі, то зустрів з Березова Ґеника Миколу* – то це був її учень. І він, і мама розказувала сама, як піднімався національний дух у «Рідній школі». Бо «Рідна школа» була не державна, а національна. У той час у нас, на західних теренах, було дозволено організовувати «Рідні школи». Коли сталася Закарпатська Україна, то хлопці старших класів усі пішли Закарпаттю на допомогу. Усі хлопці, юнаки – такий був високий національний дух у нашій «Рідній школі»! На жаль, цього нині нема.

Мама мала дуже хорошу пам'ять. Вона була старий рафінований інтеліґент. Нам ще треба далеко йти до того рівня. Вона читала нам, молодим хлопцям, свого роду лекції. Ми ще були школярі – дев'ятий клас, десятий, закінчили 11-й клас. Ті бесіди спонукали нас задумуватись, у наших головах зароджувалась ідея.

Першого літа після школи, 1966 року, ми з Гриньківим разом поступали у Львівський політехнічний інститут. Не пройшли по конкурсу.

В.О. Того року було два випуски: 10 і 11-й клас. Страшенно багато випускників, тому тяжко було вступити. Я тоді теж закінчив 10 класів.

Р.Ч. 1948-й і 1949-й роки народження разом закінчили школу, ми були діти повоєнного буму народжуваності: народ відновлював себе. Потім ми з Гриньківим разом працювали в Дніпропетровську. Теж поступали і теж не пройшли по конкурсу. Дмитро там залишився працювати, а я повернувся додому. Він звідти пішов в армію, а я ще раз поступав, і поступив-таки у Львівську політехніку на факультет автоматики. Це було 1969 року.

Після армії Гриньків повернувся в Коломию, а я був у Львові. Ми зустрічалися і під час зустрічей обговорювали, як нам організувати свою діяльність, щоб піднімати національний дух, хоч би в колі колишніх друзів. Бо у всьому суспільстві важко, то хоч би серед ближчих друзів.

В.О. Чи доходила до вас якась література самвидаву?

Р.Ч. Ні. Не доходила.

В.О. Але ви, мабуть, слухали висилання радіо «Свобода», «Голосу Америки»?

Р.Ч. Це було. Ми мали якийсь доступ до старих видань. У мене особисто був календар "Червоної калини" за 1936, 1939 роки. Він був такий  понищений роками, бо ж пережив війну. У людей якимось чином діставали, зачитували. Це були старі речі, але все одно було цікаво, бо це було тоді заборонене. Ми це зачитували, обговорювали.

В.О. Мабуть, там була й національна символіка?

Р.Ч. Так, безперечно. Справа в тому, що те, що заборонено, те спокусливе. Тепер на це вже не звертаєш уваги, а тоді побачити Тризуб, синьо-жовтий прапорець – це ж було щось!

В.О. Хлопці згадували, що вас дуже стривожили арешти інтелігенції. Зокрема, арешт Валентина Мороза 1 червня 1970 року*. А потім хвиля арештів, яка почалась 12 січня 1972 року*.

Р.Ч. Я ще до того чув про Левка Лук'яненка*, про "Український Національний фронт"*. Ми це обговорювали. А як організація Лук'яненка називалася?

В.О. Українська Робітничо-Селянська Спілка. Про неї інформація пішла десь у 1966 році. Я пам'ятаю, було радіопередача 1969 року. Бо відразу, як їх посадили в 1961, то про них майже ніхто нічого не чув.

Р.Ч. У 1961 було коротко. Я це пам'ятаю – по "Свободі" було. Ми вже тоді це дуже тяжко переживали. Тоді переважна більшість людей старшого віку були національно свідомі, бо це був народ, який жив під гнітом, то мав супротив. Це є природна реакція. Усі були заодно. Тому ми мали надію на підтримку. Коли ми створювали організацію, то враховували це.

В.О. Хлопці кажуть, що вперше ви зібралися 31 січня 1972 року у Василя Шовкового.

Р.Ч. Так. Це було у Шовкового вдома. Тоді ми прийняли псевдоніми.

В.О. Який у вас був псевдонім? Ви їх самі придумували чи вам хтось їх давав?

Р.Ч. Одним придумували, інші – самі собі. Ніхто не нав'язував. У мене був псевдонім “Хміль”, у Демидіва – “Ворон”, у Гриньківа – “Грім-Гора”, у Шовкового – “Клим”, у Мотрюка – “Лісовик”.

В.О. У вироці вони є?

Р.Ч. Там усе зафіксовано. У Мотрюка є вирок, а в мене на етапі забрали, бо він з грифом "секретно".

Ми тоді встановили, хто за що відповідає. Гриньків був визнаний за голову організації.

В.О. А хто придумав назву?

Р.Ч. Ми всі обговорювали її і не зразу прийшли до остаточної назви "Спілка української молоді Галичини". "Галичини" пізніше додали. А зразу були трошки невдалі варіанти.

Які були завдання? Діставати літературу, знайомитися з нею, залучати людей, виходити на інші терени і на зв'язки з іншими організаціями, якщо такі є. Навіть, якщо можливо, і з закордонними. Я вчився, то мав залучати студентів. Але це треба робити дуже обережно. Я залучив до організації однокурсника Романишина.

В.О. Як його ім'я? У книжці Анатолія Русначенка написано "Б."* (* Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998, с. 207).

Р.Ч. Богдан. Справа в тому, що після нашого арешту про Романишина ніяких відомостей не було. Навіть на суд він не з'явився. Невідомо, де ця людина. Він родом з Калуського району. Він не був ніяким свідком. Пізніше ми хотіли навести якісь довідки про нього. Може, він виїхав десь далеко.

Оскільки я вчився у Львові, то в Коломиї бував рідко, так, раз на місяць приїздив, то на кожному зібранні я не міг бути. Багато зібрань я пропускав, менше знав подробиць про хід подій.

В.О. А на цьому зібранні 31 січня у Василя Шовкового ви були. Як воно відбувалося? Хто його скликав? Що там говорилося? Я ніби слідчий допитую вас. Але хотілося б знати обставини. От уявімо собі, що колись хтось захоче відтворити ту картину, написати, скажімо, драму, кіносценарій, щоби розіграти ту подію в ролях. А не відомо, як воно було. Живі деталі дуже були б важливими.

Р.Ч. Наскільки я пам'ятаю, ніхто не міг скомандувати, бо всі ми люди однієї думки. Ну, хто міг сказати: давайте зустрінемося тоді й тоді? Це міг бути Гриньків. Сама собою виникла ідея зібратися й обговорити питання про створення організації. Це було спонтанно. Ми вже зустрічалися й обговорювали такі речі, то дійшли висновку, що вже пора якось проявити себе. Гриньків був найбільш діяльний. Він найбільше проявляв ініціативу. То були роки нашої молодості, свого роду романтика й захоплення.

В.О. От він розповідав, як склали присягу: він встромив ножа в стіл і всі поклали руки на колодку. Було таке?

Р.Ч. Щось таке романтичне відбулося. Але це було серйозно. Справді: прийняття організацією назви, розподіл завдань – це основна робота.

В.О. Ознаки організації справді були, хоч паперів ніяких не писалося. Текст програми, статуту вироблявся чи ні?

Р.Ч. Ні. Статуту і програми як таких у нас ще не було. Ми записували дещо зі справ організації. Але у зв'язку з тим, що це була підпільна діяльність, ми старались якнайменше лишати документів про себе. Фактично, нічого такого крамольного ми не зробили. Ну, слово – то вже була крамола.

В.О. Ви все-таки розуміли, що як створюєте організацію, то за це настане відповідальність? Чи це відсувалось так далеко, що, може, цього й не буде?

Р.Ч. З одного боку, розуміли, а з другого боку, ми не вважали, що небезпека така близька. Страх був, бо ми жили під пресом, під гнітом тієї великої чорної держави. Але в молоді роки небезпека зовсім інакше сприймається. Розумієте, це – молодь.

В.О. Я вас розумію, бо і я ризиковані речі робив у той самий час.

Р.Ч. Я навіть не міг собі уявити, що так обернеться. Думалося, що дуже гарно було би, якби ми мали свою державу, щоб народ наш жив вільно, щоб дати йому волю. Адже це природно. Людина ж народжена вільною, а ми народилися вже в неволі. Ми прагнули волі. А тут такий гніт, живемо під страхом суду. Та ще розповіді старших людей, як кагебісти, чекісти переслідували... Це накладало відбиток на психіку. Але був потяг до волі.

Ну, вчився у Львові, іноді приїздив, але тих дат не пам'ятаю. У справі записано, коли я був присутній на зборах.

Хлопці літом десь карабін дістали. Великі звинувачення нам були за зброю.

В.О. А ви до зброї не мали ніякого відношення і вам нічого не інкриміновано, крім антирадянської агітації і пропаганди та створення організації?

Р.Ч. Фактично ні. У мене лише 62 і 64 статті.

У моїй справі проходить мій товариш, львівський студент, русскої національності. Він мені якось відкрився, що його батько військовий і в нього є два іменних пістолети. Він хвалився, що може стріляти. Я сказав про це Гриньківу, а він цікавився зброєю. Каже: "Давай зробимо так, щоб ті пістолети забрати". Я не дуже горів бажанням захопити ці пістолети і постріляти. Як потім стало відомо зі справи, там був німецький "вальтер". Кагебісти таки знайшли ті пістолети, що ми їх не забрали.

В.О. Ага, ви тільки мали намір, але не забрали, а гебісти знайшли і забрали?

Р.Ч. Так, забрали. Гриньків каже: "Ти готуй ґрунт, а ми приїдемо і заберемо". Як? Було обговорення, але не остаточне. І от одного разу він присилає мені листа, де пише про "операцію "Лотос", хоч ми про таке абсолютно не домовлялися. А справа в тому, що цей колеґа, русский, мав прізвище Лотов. Гриньків так натякнув: "операція "Лотос" – то я вже зрозумів, про що мова. Я цього листа не спалив і під час обшуку та арешту його знайшли. І: "Що за "операція "Лотос"?" Розкрили цю "операцію", хоч про неї нічого не було домовлено. Це був поетичний образ Гриньківа.

В.О. Він – поет. На нього найшло натхнення і він назвав це операцією, а вам потім віддувайся... (Сміються).

Р.Ч. А для кагебістів – це страшна операція!

В.О. І що, ви мусили їм пояснювати, що то за "операція "Лотос"?

Р.Ч. Я їм пояснював, а вони не вірили. Практично ж ніякої операції не було. Вони самі вилучили ті пістолети в Лотова.

В.О. Ми якось так автоматично перейшли на слідство. Але я хотів почути, як вас заарештували? За яких обставини вас узяли?

Р.Ч. Були цікаві нюанси. До того я жив у гуртожитку, а 1972 року їздив у студентському будівельному загоні в Тюмень заробити грошей. Треба було достроково скласти екзамени, щоб швидше їхати. Я склав основні екзамени, а залік з фізкультури не встиг, то таке закрутилося, що я мусив іти на квартиру.

Я в той час був старостою групи. Десь за місяць перед арештом мене викликав декан факультету і каже, що в нас не проводиться агітаційна робота, політичні заходи. Я не зрозумів, до чого він веде. Я не підозрював, що над нами вже завис дамоклів меч. Може тут, у Коломиї, щось і знали...

У мене на потоці був профорг, він наче з Коломиї. Каже: "Ти вважай за розмовами..."

Я вже після арешту зрозумів, що це вони так попереджали мене, що були якісь сигнали з КГБ до інституту.

Я жив тоді на квартирі в районі Культпарківської, де психіатрична лікарня, вулиця Листова, 12. Це за залізницею, в бік аеропорту, на околиці міста, в ґаздів. Такі файні ґазди, українці, національно свідомі люди. І в них син. Він мені каже, що до нього підходили люди й казали, що встановлять мікрофони чи датчики, бо мають право спостерігати чи підслуховувати щодо наркотиків. Пізніше я зрозумів, що це мене готувалися слухати. А тоді я того собі й до голови не брав.

Одного дня, 15 березня 1973 року вдосвіта, десь п'ята година чи шоста, прийшли, стукають. Поняті, обшук. Мені відразу зачитали, що у справі Гриньківа. Є постанова, є санкція прокурора на обшук. Ну, і знайшли в мене отой лист.

В.О. Ви там займали одну кімнату, то обшук робили лише в ній чи в усьому помешканні?

Р.Ч. Ні, лише в моїй кімнаті. У цій кімнаті зі мною жив ще один студент, але його під той час не було. Він був якийсь непевний, я йому не довіряв.

Що цікаво? В нас в інституті був такий порядок, що на лекції ти можеш ходити, не ходити, а якщо тричі пропустиш на військовій кафедрі, то тебе зразу відчисляли з інституту. То я вже півроку був під слідством (це мені мама пізніше сказала), як прийшов додому лист з військової кафедри: де я є, чому не приходжу на заняття?

В.О. Дивно, що вони не були повідомлені про ваш арешт. То вас 15 березня вранці забрали з собою?

Р.Ч. Так, забрали. Там у Львові є вулиця Миру, 1, КГБ... Це було для мене несподіване.

В.О. А хлопці казали, що вони дещо знали, були якісь сигнали про небезпеку. Гриньків навіть дав команду понищити, що в кого є підозріле.

Р.Ч. А для мене це було як грім з ясного неба. Ми ж ніде вроді не засвітилися. Хіба Гриньків дав маху з печаткою.

В.О. То навіть не печатка ще була, а заготовка для печатки.

Р.Ч. Її ще треба було вигравіювати. Оцей гравіювальник Стадниченко й видав, це було вияснено. Хоч нас тримали під арештом окремо, але кожен по-своєму зрозумів, звідки інформація йшла. Не треба було бути дуже мудрому, щоб зрозуміти. Справа була пошита білими нитками. Але я ж цього тоді не знав.

Мене взяли, відвезли в центр міста, в КГБ на вулиці Миру, 1, допитали. Кажу: «Я нічого не знаю. А, Гриньків? Знаю. Колеґа-однокласник був, разом до Дніпропетровська їздили». То ж не буду я казати, що я його не знаю, як ми молоді літа провели разом, у школу ходили. Фактично, вони майже все знали.

Того ж вечора мене садять у "Волгу", сідають ще два кагебісти і оперативники, їдемо у Франківськ. У Франківську мене допитують ще раз. Я кажу, що нічого не знаю. Мені дають номер у готелі, бо я поки що проходжу як свідок. Вони ще мало мають про мене інформації. Не знають, чим я займався у Львові. Я розумію, що в готелі за мною є спостерігачі. А ще вдень мене відпустили пообідати. А що студентові обідати? Я походив по місту, але бачив, що за мною дивиться якийсь. Вони знали, що в мене є один колеґа в Франківську. Та я нікуди не рипався, пішов у готель. Я ще два дні гуляв на волі. Але то вже не була воля, я вже був "під ковпаком". Вони хотіли, певно, щоб я на когось вийшов, щоб я комусь подзвонив, дав знати. Я це відчув. Переночував я в готелі, а прийшов 17 березня – мені санкція на арешт. Тоді вони мені відкрили карти. Бо доти все питали, що, до чого. А як посадили в камеру, то вже сказали, що вони знають про нашу організацію, про зброю. Далі починаються допити. Я не знаю, кого посадили. Знаю лише, що у справі Гриньківа. А хто ще з колеґ – я не знаю. Ситуація така непевна... Як себе поводити на допитах, кого вигороджувати? То я йду так, що нічого не знаю, крім того, що вони мені пред'являють. Я вже стежу за їхніми словами і більш-менш орієнтуюсь, на що можу відповісти, а на що треба мовчати. Десь на другий день я почув з камери голос Гриньківа. Потім ми перекликнулись. Він мені сказав, кого взяли, хто тут сидить: Мотрюк, Шовковий... А Демидіва взяли пізніше, 13 квітня.

В.О. Під час слідства якісь засоби фізичного, психологічного тиску застосовувались? Чи проводили вам психіатричну експертизу? Бо майже всім політичним проводили.

Р.Ч. Ні, нам психіатричну експертизу не проводили. Що до нас застосували як шантаж, так це 56-у статтю – "зрада Батьківщини". Вона висіла над нами більше двох місяців. Нас лякали: 15 років або смертна кара. Це, певно, був психологічний тиск. А так щоб фізично – ні.

В.О. А внутрішньокамерного терору не було? Через співкамерників?

Р.Ч. Ні, щодо мене не було. До Демидіва вроді там когось посадили.

В.О. Та й Шовковий казав, що йому довелось там одним гримнути об двері, то його забрали.

Р.Ч. У мене не було. Був якийсь стукач біля мене, з побутових. Такий старший чоловік. Без цього не обходилось.

Уже після суду, коли чекали етапу, мене агітували на співпрацю. Викликав один на співбесіду. Потім він приїздив у зону як куратор з обласного КГБ.

Скільки тривав суд, я точно не пам'ятаю – з тиждень, ну, до десяти днів. Але суд був закритий, так і записано у вироці. З родичів у залі нікого не було, а на останнє слово запустили родичів. Була моя мама.

В.О. Як ви пережили арешт, слідство, суд?

Р.Ч. Щоб на це відповісти, то треба ще раз пережити все те. Це був удар. Якби дали психологічно підготуватись до нього, то зовсім інакше сприймав би. А то ж я фактично не відчував ніякої загрози. Якби я хоч той лист знищив, то на мене не було б компрометуючих фактів, документів.

В.О. Це ж ламається доля, пропадає навчання...

Р.Ч. Звичайно, так. Молодий вік – і такий тяжкий, несподіваний удар. Дуже болючий. Мені дали 4 роки, а хлопці дістали по 5. Гриньків 7 за вироком і 3 заслання.

В.О. Після того етап. Етап – дуже цікава подія, особливо, коли вперше. Стільки надивишся чудес!

Р.Ч. А нас везли етапом разом.

В.О. Це велике диво, що вас, посправників, разом везли.

Р.Ч. А по дорозі ми зустріли в Харкові Зоряна Попадюка*, Яромира Микитка* і Любомира Старосольского*. Їх залишили в Мордовії. Десь уночі їх забрали. Навіть не дали попрощатись, бо нас на пересилці трошки порозкидали. Я не думав, що в Харкові – і раптом зустріну своїх хлопців, по одній статті. Наговорилися. І роз'єднали нас. Після того ми роками не бачились.

Але зона – це є свого роду школа. Я потрапив у 36-у. Це Кучино Пермської області, суворий режим. Там я зустрів Лук'яненка Левка*, Покровського Івана*, Різниківа Олексу*, Євгена Сверстюка*. З молодих (це з тернополян) – Степан Сапеляк*, Володя Сеньків*. Ще з українців – Богдан Чорномаз*. Зі старих повстанців – Курчик Микола*, Турик* (Турик начебто помер, а Курчик – не знаю), Солодкий Віктор*. Ґнот* – це вже не з повстанців, львівський хлопець. Здається, в 35-й сидів. Не пам'ятаю його посправника. Багато я не пам'ятаю прізвищ старших людей. Був з наших Ґеник Микола* (він наче вже помер), з Березова. З Космача був Палійчук*. Це з старших хлопців.

В.О. А до якої роботи вас там приневолювали?

Р.Ч. Там було виробництво прасок. Зборки не було, але в нас робили тени – оці нагрівальні елементи. Робили контакти – панельки, що в них лампочка вкручується і світиться. Робили ручки пластмасові до прасок. Але основне – це тени. Це нагрівальний елемент, від якого функціонує праска.

В.О. Чи пам'ятаєте ви начальство тієї зони?

Р.Ч. Зразу був начальник зони Котов, майор, начальник режиму – майор Фьодоров.

В.О. Фьодорова я теж знаю. То мерзота була. Він зараз очолює організацію ветеранів МВД Пермської області.

Р.Ч. Такі біло-сірі очі... Цікаво, як йому тепер це виглядає? Але що йому може виглядати? Хіба це людина? Тяжко сказати, що то людина. Не було в нього нічого на душі святого.

Потім Котов вроді пішов на підвищення. Був ще Неліпович, начебто білорус. З менших чинів можна назвати капітана Рака. Був такий Рак.

В.О. Я знав його вже в чині майора.

Р.Ч. Так? Він був досить цікавий тип. Його деколи важко було зрозуміти. У нас були суперечки. Ми з Гриньківим не раз у другу зміну, коли він черговий приходив, казали: «Ну, ви, Рак – українець. Як ви, українець, можете стеречи українця, якого притиснули за те, що він боровся за волю свого народу?» Ми йогІо все витягуємо на розмову, а він такими хитрими відмовками ухилявся. Часом він дуже підозріло поводився. У зоні ми святкували Великдень. Там був такий Семен Кіфяк* з Чернівецької області. Він те все організовував. Він міг такий торт з нічого зробити! Файно, з написом. Ми всі сідали у дворі чай пити. Весна, сонечко пригрівало. Ну, крашанок і ковбаси не було, але – Великдень. Помолилися. Покровський Іван* щось мав від церкви. Я не знаю, хто був його тато – чи священик чи ні, але щось було. То він напутнє слово нам сказав. А цей капітан Рак усе любив прийти в зону з фотоапаратом пофотографувати. Я думаю: нащо йому ці фотографії? Невже він міг їх кудись передавати?

В.О. Але фотографувати від себе він не міг. На те мусив бути дозвіл. Адже фотографувати в'язнів було офіційно заборонено, тільки для документа.

Р.Ч. Ну, це ясно, але ж ніхто більше цього не робив, тільки Рак. То ми собі з Гриньківим думаємо: що він за один? Отакі були цікаві моменти.

В.О. Ви відбули весь термін у цій 36-й зоні, в Кучино? Там були протести, були голодівки, заяви, боротьба за статус політв'язня*, відмова від громадянства. Там було добре налагоджено відсилання інформації за зону – ви в цьому казані теж варилися?

Р.Ч. Було, було, і не раз. І заяви були, і голодівки – все було. Але передачу інформації краще було організовано в 35-й зоні. У нас були провали. Не знаю чому. Я брав участь не безпосередньо, лише в деяких ланках. Були в нас провали. Хтось там писав десь надворі. І – відразу накривають з усіх боків... Але така справа робилася.

Кого ще знаю? Павло Кампов* – колоритна фігура, до деякої міри навіть комедійний персонаж. Справа в тому, що в перші часи він дуже страждав. Він тяжко переносив ув'язнення, бо був такою неначе зніженою людиною. Не знаю, може, він потім загартувався. Але спочатку був такий плаксивий.

В.О. Як казав Ленін, "гнилая интеллигенция". Кажуть, що поет Осип Мандельштам підходив до дверей у камері, делікатно стукав пальчиком і просив наглядача: "Отпустите меня, пожалуйста, домой. Я не создан для тюрьмы". Це було щось схоже?

Р.Ч. Ще до того, як ми приїхали, посидів Кампов у ШІЗО (штрафний ізолятор) два чи три дні і сказав: "Ніяка ідея не варта того, щоби так мучити людину!" Це він казав таким патетичним голосом! Чи: "Пане Семене, я такий хворий!" Ну, то така була психологія! Тут нема за що винуватити людину, але всі його там перекривляли: "Пане Семене, я такий хворий, такий хворий!" Це було в усіх на устах. Що зробиш, не кожен може перенести отакі біди, чи психологічно, чи фізично. Ми деколи сміялися з нього, але як тепер згадую, то мені якось шкода його. Він лишився там після нас.

В.О. Він відбув ще одне ув'язнення, звільнився, аж коли йшов Установчий з'їзд Народного руху України, тобто десь 8 – 10 вересня 1989 року. Тепер очолює Закарпатську обласну організацію Всеукраїнського Товариства політв'язнів і репресованих. І дуже зубатий! Він добився, що ужгородська міська влада виділяє гроші на Товариство, принаймні, щоб похорон справити черговому політв'язню, котрий помер. І на зарплату хоч би однієї людини, яка веде листування і документацію Товариства. Багато пише до газет про репресії. Він в Ужгороді дуже авторитетний чоловік.

Р.Ч. Його за те й посадили, що балотувався на виборах.

В.О. І набрав 38 тисяч голосів! Це за радянської влади, в 1970 році!

Р.Ч. На противагу якомусь комуністові, що за нього мали проголосувати всі сто процентів.

В.О. А як у вас там було зі здоров'ям? Як те харчування вам далося? Чи дуже ви страждали фізично?

Р.Ч. Ні. Я можу на одному хлібові бути... Відносно цього я не страждав.

В.О. А як вас звільняли?

Р.Ч. Звільняли, як усіх. Десь із 1974-75 року прямо з зони звільняли хіба старих людей і тих, що були на їхній службі. А всіх таких активних, яких вони підозрювали, що могли передавати свіжу інформацію, вони везли етапом у свою область. Щоб до Москви не заїжджали. Бо це ж уже діяла Московська Гельсінкська Група*, виходив журнал "Хроника текущих событий"*, хто там його вів уже в той час... Тоді в Москві був Александр Лавут*. Десь за місяць до кінця терміну, на початку лютого 1977 року, взяли мене і Дмитра Демидіва на 35-у, в лікарню. Там нас потримали два чи три тижні. Давали якісь краплі – заманиха. Це вітаміни, щоб тонус підняти. А Демидіву давали ще якісь уколи, вітаміни. Він такий худий, йому за самим видом належало. Жартую: «Тебе, мабуть, мають міняти американцям на совєтського шпигуна. (Сміються).

Р.Ч. Когось там нам дали в камеру. Після того я сам їхав до Франківська. Були якісь інциденти з конвоєм. Привезли мене в Франківськ, посидів там, викликали в КГБ, пояснили, як себе поводити. Дали адміністративний нагляд.

В.О. А де вам дали нагляд? Вас же було заарештовано у Львові, а привезли куди?

Р.Ч. Справа в тому, що мене було заарештовано таки у Франківську. Мене взяли у Львові як свідка, я ще два дні був там. І на цій підставі повернули в Івано-Франківськ. Там випустили. Прописали і дали нагляд на рік у Печеніжині. Ще батьки живі були. Звичайний нагляд. З десятої вечора до шостої ранку треба бути вдома, за межі району не виїздити. На підписку ходити щосуботи.

В.О. Чи вам удалось улаштуватись на якусь роботу?

Р.Ч. Справа в тому, що я не дуже хотів іти робити, бо знав, чим це пахне. Розумієте, повернувся з зони... Тут уже місцеве населення перепудили тими обшуками, кагебістами. Нас тут уже зробили шпигунами і ким не хочеш! Місцеві партіяки казали, що ми вороги народу. І ото йти десь на роботу? Мені це було не дуже приємно, але треба було йти. Йду я, скажімо, в Коломиї на будь-яке підприємство. У нас є ДОЗ – деревообробний  завод. Приходжу в відділ кадрів, питаю: "Треба?" – "Треба". Тоді поступити на роботу було дуже легко. Приношу документи. Записує, дивиться трудову: "А тут, – питає, – що?" – "Та то я вчився". – "А тут?" – "Та то я сидів. Недавно звільнився". – "Де сидів?" – "По політичній статті, як особливо небезпечний державний злочинець". Так йому відразу в лоб. Він каже: "Я зараз передзвоню". Там те-се: "Пробачте, прийдете завтра". А мені це якраз і треба. Я влаштовувався на роботу приблизно півроку. Бо мені її не було потрібно.

В.О. Але тим часом погрожували, мабуть, посадити як "дармоїда"?

Р.Ч. У мене це було так. Кагебісти питали: "Ти вже влаштувався на роботу?" Я казав: "Ви знаєте, як тільки скажу в відділі кадрів, що мав справу з вами, то мене бояться. Я не знаю, чи ви такі страшні, чи я такий страшний". Ось так. Справа в тому, що я ще трохи музикант. Була така ситуація. Колеґи-музиканти влаштувалися грати в ресторані. Кажуть: "Ходи з нами грати!" Іду я на другу суботу в міліцію відмічатися. Питаю: "Мені наче можна працювати. Чи є якісь обмеження в роботі?" – "Ні, ніяких!" – це в КГБ. Кажу: "Добре!" Підходжу до адміністраторші ресторану. Там така баба, що їй КГБ байдуже. Я кажу відкритим текстом: "Ірино, – не пам'ятаю по-батькові – я недавно звільнився. Сидів по політичній статті. Тебе це не тривожить?" – "Та, – каже, – хлопці, мені була б музика, були б клієнти – і все нормально!" А в мене ще нагляд, до 10-ї години вечора я маю бути вдома, а там до 11-ї треба грати, а деколи й довше. Нічого. Вона підписує заяву, бере мою трудову книжку. Тиждень ми проробили, в суботу мене знову питають: "Ну як, Романе, влаштувався на роботу?" – "Влаштувався". – "Та то не може бути? Де? Що ти робиш?" – "Граю в ресторані". Він такі на мене очі витріщив: "Романе, та це не солідно". Одним словом, вийшло так, що всіх хлопців через мене перетерли, а мене відсіяли. Я там навіть місяць не поробив – їм це було невигідно. Потім я пішов у комунальники в Печеніжині, електриком поробив. Потім почав будуватися.

В.О. Мені казали, що будівництво хати вам не вдалося довершити. Бо відомо, як велося будівництво в совєтські часи. Треба було не так купувати матеріали, як "діставати". А щоб "діставати", то треба бути лояльним до влади. Бо якби ви почали "діставати", то вас би швидко дістали...

Р.Ч. Та справа не в тому. Я вже навіть не "діставав". Я платив комунальній організації гроші, а вона буквально всю будову робила цілком легально. Я теж мав деякі пільги, що деякі матеріали міг купити за державною ціною. Та це не пройшло. Вони хотіли, щоб я підписав якусь статтю в газеті, де був згаданий Лук'яненко*. Вони ту статтю мені й не показували. Просто сказали: "Треба буде підписати. Там товариш написав...  Ти маєш згодитися, тому що ті люди втягнули тебе, загітували і ти став на хибний шлях". У такому плані*. (*Прим. Д.Гриньківа. Та стаття була опублікована в районній газеті «Червоний прапор», здається, в 1979 році. Там ішлося про хлопців, з якими Р.Чупрей був в ув'язненні, засуджувалася моя позиція). Це була торгівля за те, щоб дозволити мені будівництво житлового будинку. Оскільки я відмовився, то те будівництво припинилося.

В.О. А ви хотіли побудувати в Печеніжині хату?

Р.Ч. Так, я в батьків жив, оженився. А з батьками жила моя старша сестра, в неї троє дітей. А в хаті дружини Василь жив. І досі живе – там, де ви були.

В.О. То ви одружилися з сестрою Василя Шовкового Любою? І коли ж ви цю справу вчинили?

Р.Ч. В один день з Василем Шовковим. Ми разом робили весілля. Це було так давно...

В.О. Якщо ви забули, коли женилися, то, мабуть, треба знов женитися!

Р.Ч. Пане Василю, ні! Не треба, бо то вже так є. Я женився в тридцять п'ять років. Це було восени, десь шостого-сьомого листопада. 48 додати 35 – скільки буде? – 83. 1983 рік.

В.О. То ви маєте шовкову дружину і таких же діток?

Р.Ч. У мене двоє дітей. Старша Христинка. Це обов'язково казати?

В.О. Хай би було записано. Десь, може, через сто років, коли нас не буде, хтось шукатиме: "А, ще ж є його діти!" Значить, Христинка найстарша. В якому вона класі?

Р.Ч. В дев'ятому, 1985 року народження. А Тарас у шостому класі, йому 12 років.

В.О. Дякую. А з яких пір ви оце в Коломиї і на яких ви тут умовах? Десь тут працюєте?

Р.Ч. Працюю я тепер на сирзаводі. Ми тут з 1992 року наймаємо помешкання. Але тут таке непевне становище, що листи мені слати ліпше на адресу Гриньківа.

В.О. Зрозуміло. А коли настала “перестройка”, то я абсолютно впевнений, що це надихнуло вас на нові подвиги і ви брали участь у громадських організаціях?

Р.Ч. Звичайно, то все було. Та я посад не займав ніяких. Був членом Української Гельсінської Спілки*, Української Республіканської партії*, член Спілки політв'язнів*, "Меморіалу"*, Товариства української мови*.

В.О. Всі ми це пройшли. А кандидатом в депутати не висувалися?

Р.Ч. Ні. Я не міг зареєструватися кандидатом через прописку.

В.О. Я знаю публікації про "Спілку української молоді Галичини" Анатолія Русначенка, Георгія Касьянова* (Див:. Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х — початок 1990-х років.— К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.— С. 206-208; Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 143. Може, вам відомі ще якісь публікації, може, ви щось писали?

Р.Ч. Ні, я не писав. Я лише читав з Гриньківом дві замітки в місцевій пресі, але вони досить поверхові, та ще й з помилками у фактах. Покликатися на ці джерела не варто.

В.О. Дякую за об'єктивну і змістовну розповідь. Уже настає північ. Доки дійдете... Зачекайте! Я вас ще сфотоґрафую на згадку...

 

Довідки про осіб та реалії, які згадуються в інтерв’ю Романа Чупрея.  

 

Арешти 12 січня 1972 року – акція КГБ, спрямована проти українського самвидаву, внаслідок якої основні його автори й організатори були увיязнені.

Всеукраїнське товариство політичних вיязнів і репресованих створене 3.06. 1989 р. у Києві на Львівському майдані. Незмінний голова – Євген Пронюк.

Гриньків Дмитро Дмитрович, лідер „Спілки української молоді Галичини” (1972).  Нар. 11.06.1949 у с. Марківка Івано-Франківської обл.. Заар. 15.03 1973 в Коломиї. За звинувачений за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 81 („викрадення державного майна”), 140 („крадіжка”), 223 („викрадення зброї та амуніції”) КК УРСР засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання. Карався в таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. Звільнений 1978. Письменник. Живе в Коломиї.

Ґеник Микола, повстанець, родом з Березова на Коломийщині, сидів у Пермських таборах у 70-х рр.

Ґнот – п/в зі Львова. Сидів у 35-й зоні Пермської обл.

Демидів Дмитро Ілліч, нар. 03.12.1948 у с.Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член „Спілки української молоді Галичини” (1972). Заар. 4.04 1973. За ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 223 ч.2 КК УРСР („викрадення зброї”) засуджений на 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермському таборі ВС-389/36.

Кампов Павло нар. 21.09.1929 у Закарпатті. Ув’язнений 1970 на 6 р. у таборах Мордовії, Пермської обл., 5 р. заслання в Томській обл. Вдруге – 22.04.81 на 10 р. у таборах суворого режиму Куйбишева, Кірова. Звільнений 30.08.89.

Кіфяк Семен, повстанець з Чернівецької області, сидів у 70-х рр. у Пермських таборах.

Курчик Микола, нар. 1927, повстанець, арешти 1946, 1954.

Лавут Александр, член “Ініціативної групи захисту прав людини в СССР” (1969). Заарештований у квітні 1980 р.  за допомогу кримським татарам.

Лук'яненко Левко, нар. 24.08 1928, ув'язнений 20.01. 1961 на 15 р. за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки, вдруге ─ 12.12. 1977 за ст. 62 ч.2 на 10 р. та 5 заслання як член-засновник Української Гельсінкської Групи. Звільнений у грудні 1988 р.. Голова УГС, УРП, посол України в Канаді, народний депутат І – ІУ скликань.

”Меморіал” – Всеукраїнське товариство “Меморіал” ім. В.Стуса створене у березні 1989 р. в Києві.

Мороз Валентин Якович, нар. 15.04. 1936, історик. Заарештований у вересні 1965 р., 4 р. за ст. 62 ч. 1; вдруге – 1.06. 1970, за ч. 2 ст. 62 на 9 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. 29.04 1979 р. звільнений і видворений до США. Нині викладач Львівського університету.

Мотрюк Микола Миколайович, нар. 20.02. 1949 у с. Казанів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Член „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засуджений  ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”) та 64 („створення антирадянської організації”) до 4 р. ув’язнення. Карався в таборах Пермської обл.

Палійчук Дмитро з Космача, повстанець, 25-літник, сидів у 70-х рр. у Пермських таборах.

Підгородецький Василь, нар. 19.10.1925 р., повстанець, заарештований у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно за засуждений на 25 р. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки.

Різників Олекса, нар. 24.02. 1937, ув'язнений 1.10 1959 р. за ст. 7 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини до 1, 5 р., вдруге ─ 11.10. 1971 за с. 62 ч. 1 на 5,5 р. Письменник.

Сапеляк Степан, нар. 26.03 1952. Член Росохацької групи, заарештований 19.02. 1973, 5 р. увיязнення і 3 р. заслання. Карався в Пермських таборах та в Хабаровському краю. Поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка 1993 р.

Сверстюк Євген, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. 

Сеньків Володимир, нар. 24.06 1954. Член Росохацької групи. Заарештований 28.06. 1973 за ст. 62 ч. 2 та 64, 4 р.увיязнення та 3 р. заслання. Карався в таборі ВС-389/36 у с. Кучино Пермської обл. та в Томській обл.

Симчич Мирослав, 5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї.

Солодкий Віктор, повстанець, п/в, карався в Пермських таборах у 70-х рр.

Спілка української молоді Галичини”, (СУМГ) – підпільна молодіжна організація. Виникла в січні-лютому 1972 у с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Ініціатором створення Спілки був слюсар Дмитро Гриньків. СУМГ вважала себе спадкоємцем ОУН за нових умов, її метою було створення незалежної української соціалістичної держави (на зразок Польщі або Чехословаччини). Гриньків та інженер Дмитро Демидів розробляли статут і програму СУМГ, але прийняти її не встигли.  Група нараховувала 12 осіб, її члени (робітники та студенти) проводили зустрічі (своєрідні семінари), роздобули кілька ґвинтівок, училися стріляти, збирали літературу ОУН, спогади, повстанські пісні.  СУМГ був розкритий КДБ, у березні-квітні 1973 члени групи були заарештовані, п'ятеро з них засуджені (Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів, Микола Мотрюк, Роман Чупрей, Василь-Іван Шовковий).

Статус політв'язня. Ідея статусу політвיязня виникла в політтаборах у середині 70-х рр. Оскільки влада вважала “особливо небезпечних державних злочинців” звичайними карними, то на самочинно розроблений статус вיязні переходили явочним порядком: відмовлялися носити спецодяг, нашивку, вимагали роботи за фахом, необмеженого листування, нормального медичного обслуговування та іншого. Це викликало додаткові покарання.

Турик Андрій, нар. 14.10. 1927, повстанець, заарештований 1958 р., 25 р. увיязнення. Помер 1975 р. (?)

Українська Гельсінкська Група – Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод створена 9.11. 1976 р. з метою поширення в Україні ідей Загальної Декларації прав людини ООН від 10.12. 1948 р., вільного обміну інформацією та ідеями, сприяння виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта НБСЄ, домагалася безпосередньої участи УРСР в Гельсінкському процесі. Члени-засновники: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лукיяненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката, Олекса Тихий, Іван Кандиба. 39 із 41 члена УГГ були увיязнені. 7.07 1988 р. трансформована в Українську Гельсінкську Спілку, 29.04. 1990 на її Установчому зיїзді основна маса членства створила на її основі Українську Республіканську партію.

"Український Національний фронт" – підпільна організація, заснована 1964 р. в Галичині (основні діячі Д.Квецко, З.Красівський). Видала 16 чисел журналу “Воля і Батьківщина”. Арешти в березні 1967 р.

“Хроника текущих событий” почала виходити 30 квітня 1968 р. Перший редактор – Татьяна Горбаневська (до арешту в грудні 1969), до 1972 – Анатолій Якобсон, далі реакції змінювалися через арешти.

Чорновіл Вячеслав, 24.12. 1937 – 25.03. 1999. Один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р., вдруге – 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 5 заслання, втретє ─ у квітні 1980 на 5 р., у 1983 звільнений. В Україну повернувся в травні 1985. Редактор журналу “Український вісник” (1970-72, 1987-90), член УГГ, народний депутат України І – ІУ скликання, лідер НРУ, лауреат премії ім. Т.Шевченка (1996), Герой України (посмертно).

ШІЗО – штрафний ізолятор, карцер. Карали ним до 15 діб.

Шовковий Василь-Іван Васильович, нар. 7.07.1950, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член ”Спілки Української Молоді Галичини”. Інкриміновані ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”), 64 („створення антирадянської організації”), 140 ч. 2 („крадіжка”), 222 ч.1 („виготовлення і зберігання зброї”), 223 ч.2 („викрадення зброї”). Ув’язнений до 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермській обл.

 

Фото В.Овсієнка:

Chuprej  Плівка 9629, кадр 20А. 21.03. 2000 р., м. Коломия. Роман ЧУПРЕЙ у домі М.Симчича.

 

 

Рекомендувати цей матеріал