Приходько Григорій

 362229.10.2006

Вельмишановна пані Галю Койнаш!
Вельмишановний пане Євгене!

Вітаю Вас з ювілеєм Української Гельсінської групи!

Погоджуюся з Вами, що знання молоді про УГГ, зокрема, і про дисидентський рух в цілому близькі до нульового. Першопричину цього маємо пошукати в собі, бо загостривши проблему прав людини в СРСР, ми, після розвалу тоталітарної імперії, заспокоїлись, повіривши в те, що незалежна Україна тепер автоматично ставатиме правовою й гуманною. Сьогодні маємо підстави для тривоги: ослаблення правозахисної діяльності, втрата наступності в дисидентстві спричинились до політичної  безпорадності еліти, а відтак і до політичної апатії суспільства. Такий стан з великою вірогідністю перетворюється на тиранію. Тепер відповідаю на ваші питання.

Чи був у мене вибір в часи дисидентства?

Об’єктивно, так. Але що я мав вибирати, коли слідчі КГБ намагалися змусити мене до лживих показів, які послужили б їм оправданням ув’язнення Івана Сокульського в психлікарні?  Моя життєва філософія вимагає: якщо я зіткнувся зі злом, то мушу його зупинити. І я, як міг, зупиняв його. Вибирав я форму і засоби протидії. А от між боротьбою й капітуляцією для мене вибору не було.

Чи усвідомлював я ціну мого протесту?

Так, усвідомлював. І маю сказати, що прогнозована мною ціна вийшла дещо меншою, ніж та, на яку здатен КГБ. Але ціна не спонукала до зважування наслідків, бо моральний обов’язок не передбачає вибору.

Що молодь має знати про УГГ і взагалі про дисидентський рух?

Правду, і тільки правду. Для висвітлення правдивої історії дисидентства конче потрібні незаперечні документи і доведення їх до уваги суспільства. Переконливими документами ставлення радянської влади до своїх підлеглих мають стати вироки злочинцям тієї влади. Зокрема, нагальною проблемою становлення правосвідомості є відкриті перегляди кримінальних справ членів Української Гельсінської групи. Всіх справ - і за антирадянщину, і за наркотики, і за спроби ґвалтування. Мій досвід і спілкування з дисидентами дають мені підстави запевняти: всі кримінальні справи проти членів УГГ сфабриковані.

Тепер відповідаю на питання з розширеного переліку.

1. В дискусіях в дисидентських колах я наголошую, що я не дисидент - я є націоналіст. В націоналістичних колах я наголошую, що я є дисидент, а не тільки націоналіст. Чому така двозначність?

Дисидентство і націоналізм, як суспільні рухи, мають метою суверенітет. І в цьому вони схожі, а в деякі історичні моменти вони йдуть поряд, доповнюючи одне одного.

Відмінність між цими феноменами в тому, що дисидентство відстоює суверенітет особи супроти держави, в той час як націоналізм відстоює суверенітет нації супроти інших націй. Відтак дисидентство зберігає свою креативну сутність протягом всієї історії.

Націоналізм виступає як креативний агент протягом поневолення нації, а зі здобуттям держави він стає спонукальною силою консолідації суспільства.

Обидва феномени сходяться, коли особа і нація поневолені. Але коли націоналізм досягає мети, тобто виборює свою державу, тоді він починає суперечити суверенітету особи. Знайти компроміс між національною державою і суверенною особою не завжди і не всякій еліті вдається. В українських умовах - в умовах, коли еліта ще не усвідомила власну місію, коли у ній домінують егоїстичні інтереси, суперечність між феноменами викликає роздвоєння моралі.

Дисидентство я розглядаю як альтернативу державності. Для всякої державності людина є, перш за все, об’єкт - об’єкт турбот, захисту, експлуатації, а також знаряддя для досягнення цілей держави.

На противагу державності, генеральною ідеєю дисидентства є суб’єктність людини.

Протистояння ідей об’єктності і суб’єктності людини притаманне суспільній еволюції і охоплює не тільки політику, а й суспільну мораль. Відтак дисидентство є вічним і одвічним.

В 60-х - 80-х роках минулого століття дисидентство в СРСР набуло організованих форм і поступово політизувалось. Водночас зросла його ефективність. Це сталося завдяки різкому зростанню поінформованості населення і моральній підтримці дисидентів з боку західних суспільств та міжнародних правозахисних організацій.

2.  Слово "інакодумець" невдале, але як поняття воно доречне в плюралістичному суспільстві. Хоч як ліберальним і множинним буде суспільство, все одно суверенітет особи буде обмежений державою і суспільством. Відтак будуть люди, які генеруватимуть альтернативу.

3. Я не знаходжу однозначної відповіді на питання, чи вимоги дисидентів до влади, щоб вона виконувала свої закони, були грою. Радянська влада була настільки деспотичним чудовиськом, що однозначні сподівання були наївними. Однак, діалог влади і суспільства все таки стався. Започаткована Горбачовим Перебудова стала, по суті, досягненням дисидентів. Вони домагались діалогу, хоч і розуміли, що за короткий час спонукати владу до цього не вдасться. Потрібно було докласти великі зусилля протягом декількох десятиліть, потрібно було понести жертви, щоб чудовисько почало вагатись. Що стосується членів УГГ, то вони домагались діалогу і вірили, що колись він станеться, хоч в той самий час сушили сухарі.

4. На протистояння радянському режимові мене підштовхнула дійсність. Ще коли чотири - шести річним хлопчиськом я ховався в бур’янах від німецьких і радянським авіабомб, я не розумів, чому дорослі б’ються між собою, а терпіти мають діти? Радянську дійсність впевнено коментувала моя мама, коли регулярно, двічі на день - вранці після молитви і увечері перед молитвою - вона кляла Сталіна. В ранньому віці я сам навчився коментувати дійсність. І мріяв добратися до важелів, з допомогою яких я змінив би хід історії. Я шукав ці важелі, але й понині не знаю, де вони знаходяться. На відкритий виступ пішов, коли побачив, що всі шляхи, які я обирав, не ведуть до важелів.

5.Звичайно, я слухав зарубіжні радіо висилання, спілкувався з налаштованими критично до радянської влади особами, тож достатньою мірою був поінформований про кампанії підтримки радянських дисидентів. Це певною мірою сприяло моїй активності на початку 70-х років. Що ж стосується виступу на захист Івана Сокульського, то мотивом був моральний обов’язок. Разом з тим я сподівався, що мені вдасться поінформувати правозахисників в СРСР і за кордоном про небезпеку, яка нависла над Сокульським. Сумніву в тому, що КГБ відмовиться від психіатричного переслідування Сокульського, коли демократичний світ дізнається про його наміри, я не мав. Як видно, мій розрахунок правильно, і левину частку заслуги у відступі КГБ віддаю західним радіостанціям, які працювали на територію СРСР, і громадським та політичним діячам демократичного світу, які підтримували правозахисну боротьбу радянських дисидентів.

6. Імунітет особистості і суспільства проти повернення до несвободи можливий, якщо будуть: а) знання про несвободу і закони та методи боротьби проти неї; б) культ морального обов’язку і віра в ідеал; в) невідворотність покарання за злочини перед людяністю. Але не як окремі умови, а як взаємопов’язана сукупність.

7. До сексотів я ставлюся ще гірше, ніж до штатних кагебістів. Офіцер КГБ, бодай теоретично, може бути покараний. А от сексот лишається таємним навіть тоді, коли вимирає його покоління.

8. Я неохоче вживаю термін "свобода" - надаю перевагу "діапазону можливостей". І в минулому, і зараз я переймаюсь можливостями самореалізації особи. І оскільки гарантом можливостей є держава, то я хотів би бачити таку державу, яка максимально визнавала б суб’єктність людини. Природно, що такою мені бачиться держава Україна. З досягненням незалежності діапазон можливостей дещо розширився. Але надалі рожеві мрії я можу плекати лише за умови, що держава залишатиметься відкритою.

9. "Новим" правозахисникам я порадив би виправити помилку "старих" правозахисників, коли ті подались в політику і забули завершити справу. Якщо вже ми викривали колись злочини радянського режиму, то доводьмо свої звинувачення до суду! Інакше вироки, в яких радянська влада інкримінувала нам наклепи, так і залишаться не скасованими. Відтак і ми залишимось в історії з тавром наклепника. Навіть, якщо нас обвішають медалями.

Пане Євгене! Дозвольте на цьому закінчити відповіді.
З повагою Григорій Приходько

 

 Поділитися
MENU