АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ 1972-73 рр.

 487101.11.2006

АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ 1972-73 рр.; ДРУГА ХВИЛЯ АРЕШТІВ 1972-73 РР. – друга після 1965 р. операція органів держбезпеки УРСР проти української інтеліґенції. 28.06. 1971 ЦК КПРС ухвалив таємну постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши “місцевого матеріалу”. Політбюро ЦК КПРС 30.12. 1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий детектив зі “шпигунськими пристрастями” (див. „Справа Добоша” ). Починаючи з 12.01.1972 р. впродовж півтора року в Україні були заарештовані біля ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську обл. Росії, потім у Сибір (Іван та Надія СВІТЛИЧНІ, Вячеслав ЧОРНОВІЛ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ГЕЛЬ, Ірина та Ігор КАЛИНЦІ, Стефанія ШАБАТУРА, Михайло ОСАДЧИЙ, Василь СТУС, Зіновій АНТОНЮК, Євген ПРОНЮК, Василь ЛІСОВИЙ, Олесь СЕРГІЄНКО та ін.). Хто не давав показів (Микола ПЛАХОТНЮК, Леонід ПЛЮЩ, Борис Ковгар, Василь Рубан) – були запроторені до психлікарень. Поодинокі спроби протесту проти арештів  присікалися щонайжорстокіше (В.ЛІСОВИЙ, М.ЛУКАШ).

Суспільна атмосфера, на відміну від атмосфери після першої хвилі арештів, 1965 р. , стала гнітючою. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола ХОЛОДНИЙ, Леонід Селезненко, Іван ДЗЮБА), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван ДРАЧ, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися, накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у “внутрішню еміґрацію” (Ліна КОСТЕНКО, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь ТАНЮК, Павло Мовчан).

За цих умов згорталася публічна опозиційна діяльність. Хто вцілів – повертався до підпільних методів (див. “Український національно-визвольний фронт”, Росохацька група , С.ХМАРА).

 

В.Овсієнко, Харківська правозахисна група.
 Поділитися
MENU