Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Ґлосарій

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ (1954 – 1987)

03.11.2006

Євген Захаров, Харківська правозахисна група

 

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ[1]

(1954 – 1987)

Історія України ХХ століття цілком може розглядатися як історія руху за національне визволення. Кожен раз, коли здавалося, що його нещадно знищено, він, як Фенікс, повставав з попелу і набирався нової сили.

Українське селянство завзято пручалося колективізації, наслідком якої було масове виселення українців у східні області СРСР у 1931 і штучний голод 1932-1933 , який забрав декілька мільйонів життів. Формально розвиваючи українську державність у формі союзної республіки і національної культури, комуністичний режим нещадно знищував національну інтелігенцію, викорінював національну самосвідомість українців[2] .

Приєднання до Української РСР у 1939 західноукраїнських земель, що були до Першої світової війни у складі Російської й Австро-Угорської імперій, а між війнами включені до території Польщі, Чехословаччини та Румунії, дало новий поштовх українському визвольному руху. Українське населення цих територій жило національною ідеєю, і мрія про незалежну українську державу не вмирала протягом декількох поколінь. От чому на західних землях збройний опір і коричневим, і червоним виявися таким тривалим. Основною політичною силою цього опору була Організація Українських націоналістів (ОУН). Створена наприкінці 1920-х у тій частині Західної України, що належала Польщі, ця організація боролася, в основному, із польським пануванням, застосовуючи при цьому і терористичні методи. Радянська адміністрація чітко розуміла, що українські націоналісти аж ніяк не схильні перетворюватися в слухняне знаряддя в її руках, та й узагалі нова влада не мала наміру терпіти існування на приєднаних територіях будь-якої організації, що не є маріонеткою. У 1940-1941 більшість керівників ОУН, що знаходилися на Західній Україні, було заарештовано.

Аналогічний сюжет, але в прискореному темпі, повторився влітку 1941, коли Україна була окупована гітлерівською Німеччиною. Уряд Третього рейху відмовився визнати проголошену у Львові незалежність України, і заарештував декількох лідерів ОУН. З 1942 велика частина ОУНівців, очолювана С.Бандерою, стала на шлях партизанської боротьби з німцями[3]. Створена ними Українська повстанська армія (УПА) продовжила цю боротьбу і після того, як Україна повернулася під контроль СРСР. Партизанська війна на Західній Україні продовжувалася до початку 1950-х.

Радянська історіографія виставляла бійців УПА як бандитів, що грабували і вбивали жінок, старих і дітей, що влаштовували єврейські і польські погроми. Очевидно, що це був, щонайменше, односторонній погляд[4]. А ось терор проти повстанців був жорстоким: сотні тисяч пішли в табори зі стандартним 25-літнім терміном. Цілі села на Західній Україні були виселені “за допомогу УПА”.

На початку 1950-х партизанська війна в сільській місцевості майже зійшла нанівець, але підпільні організації в містах продовжували діяти. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 “націоналістичні та антирадянські угруповання”, засуджено 1879 чоловік, із них 46 угруповань (245 чоловік) у середовищі інтелігенції та молоді[5]. Найбільші масштабні політичні репресії після смерті Сталіна припадають саме на ці роки.

У 1950–1960-ті національний рух був локалізований, як і раніше, на заході України. Більшість розкритих у 1958-1969 підпільних організацій діяли тут, у них превалювала національна ідея, й ідеологічно вони приєднувались до ОУН.

Проте, серед підпільних організацій з'явилися й ті, що заперечували збройну боротьбу та надавали перевагу ненасильницьким методам, наприклад, Українська робітничо-селянська спілка (1961). Фактично, з появою в 1950-ті ідей ненасильницького опору і зародився український дисент як сукупність національного (найбільш масового і помітного), релігійних і громадських рухів[6]. Як і скрізь, дисидентська діяльність все менше виявлялася в створенні підпільних організацій і все більше – набувала рис відкритої суспільної активності.

Протягом 1960 – початку 1970-х в українському дисенті превалював національно-культурний суспільний рух. У сучасній українській літературі активістів цього руху часто називають шестидесятниками. При цьому в даний термін вкладається цілком інший, істотно більш вужчий і визначений зміст, ніж той, який асоціюється з поняттям “шестидесятництво” стосовно до радянської культури в цілому у світовій культурології та який був предметом пожвавленої суспільної дискусії в Росії. Українське шестидесятництво – це рух творчої (у першу чергу, гуманітарної) інтелігенції, спрямований, головним чином, на боротьбу з русифікацією та відродження національної культури. Центром був Київ, хоча цей рух поширювався на всю Україну. Шестидесятники не порушували питання про відділення України від СРСР, вони сподівалися на лібералізацію режиму і на вирішення національної проблеми в складі Союзу[7]. Вони викликали співчуття й у частини української партійно-державної номенклатури, можливо, тому до 1965 вони не піддавалися кримінальним переслідуванням, а багато хто з них робили успішну кар'єру. Рух шестидесятників не був монолітним. У ньому можна знайти витоки всіх напрямків політичної думки сучасної України. Шестидесятників можна розділити на “культурників” – тих, хто прийшов до руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режимом, морально опираючись йому, і “політиків” – тих, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання.

Після “відлиги” частина шестидесятників ввійшла у відкриту конфронтацію із владою. Коли в 1963-1965 заборонили публікувати шестидесятників в часописах і газетах, припинили видання їхніх книг, їхні твори друкувалися в україномовних виданнях Польщі (газета “Наше слово”, “Український календар”), Чехословаччини (часописи “Дукля”, “Дружно вперед” і “Народний календар”), на Заході (видавництво “Сучасність”), почали поширюватися в самвидаві. Був він спочатку чисто літературним, переважно поетичним, проте в 1963-1965 український самвидав стрімко політизувався. З'явилася політична публіцистика. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті; із другої половини 1960-х починають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту з приводу репресій. Самвидав фактично став інфраструктурою руху шестидесятників, засобом консолідації нонконформістської інтелігенції.

Український самвидав зосереджений, головним чином, на національній проблемі (у цьому сенсі він значно вужчий, ніж російський), яка аналізується в політичному, історичному і культурному аспектах. З цієї причини велика частина українського самвидаву залишилася надбанням тільки україномовного читача. В українському самвидаві іноді зустрічалася соціально-економічна публіцистика і філософські праці. Проте саме книги і статті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Леоніда Плюща, Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола , які поширювалися в самвидаві, належать до кращих зразків української публіцистики.

Один із самих популярних текстів самвидаву середини 1960-х – памфлет “З приводу процесу над Погружальським”, написаний Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним (поширювався анонімно). Він присвячений страшній події: пожежі в Київській центральній науковій бібліотеці 24.05.1964, яка знищила величезну кількість дорогоцінних книг[8]. У статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі (підпал, зроблений психічно неврівноваженим співробітником бібліотеки) і стверджувалося, що це – чергова акція приниження українського народу. “Виморивши голодом мільйони українців у 1933 р., – писали автори, – закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів... Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе”.

Найбільш відомою роботою самвидаву другої половини 1960-х була книга Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що стала маніфестом шестидесятників і одержала широку популярність, розійшлася по Україні тисячами копій, була перекладена декількома європейськими мовами і високо оцінена різноманітними політичними силами поза СРСР. Користуючись офіційним ідеологічним інструментарієм марксизму-ленінізму, Дзюба піддав переконливій критиці офіційні концепції з національного питання, зокрема, тези про незмінність політики партії в національному питанні і про рівне положення українців і росіян в Україні, а також ідею майбутнього злиття націй при комунізмі. Найбільш вражаючі місця книги присвячені русифікації та її деструктивним соціально-психологічним наслідкам для українського народу. Поширена думка, що книга була популярна і серед національно орієнтованої частини партійної номенклатури; перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест особисто прочитав рукопис Дзюби і наказав ознайомити з нею вищих партійних чиновників[9].

На території України поширювався і російський самвидав. Це, а також знайомство російського читача з кращими творами українського самвидаву, – велика заслуга Леоніда Плюща . Він розмножував у Києві привезені ним із Москви рукописи й одночасно організував переклад російською мовою з української самвидаву для передачі до Москви і за кордон. Саме завдяки йому за межами України стали відомі книга Дзюби, “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола й інші.

Географічно національний рух був поширений на всій Україні (наприклад, у 1972 на Заході і Сході України було заарештовано приблизно однакова кількість людей), але на Західній Україні й у Києві він був набагато чисельнішим. Можна стверджувати, що на Західній Україні дисидентський рух переважно приймав форму національно-визвольного, а на Східній Україні національний і релігійний рухи з’єднувалися з правозахисним.

Правозахисна активність, яка не ставила головною національну проблему, була більш помітна у великих містах сходу і півдня України – Харкові, Чернівцях, Луганську, Запоріжжі, Донецьку. Вона дуже схожа з аналогічною активністю в Росії; можливо, навіть, її варто розглядати як частину загальнорадянського правозахисного руху. У той же час у другій половині 1970-х почала виявлятися тенденція зімкнення правозахисників із національним рухом на його платформі. Особливо це виявлялося в таборах.

Між українськими шестидесятниками-“культурниками” і російськими правозахисниками багато спільного. І той, і другий рухи були інтелігентськими і дуже близькими по духу, соціальному складу учасників, аргументації вимог і засобів самовираження. Зв'язки між майбутніми активістами цих рухів установилися ще до того, як сформувалися самі рухи. Знайомство продовжувалося в мордовських політичних таборах , де сиділи разом українці, заарештовані у 1965, Синявський і Даніель, пізніше Гінзбуpг і Галансков. “Шлях з України в Мордовію лежить через Москву. Родичі заарештованих, що їздили їх відвідати, і ті, що звільнилися з табору, обов'язково потрапляли у Москву. Вони зупинялися в родичів і друзів московських політзеків” (Людмила Алексєєва ), передавали через них інформацію в “Хроніку поточних подій” і за кордон. Українці-шестидесятники включилися в кампанію навколо московського “процесу чотирьох” (1968). У першій радянській правозахисній асоціації – Ініціативній групі з захисту прав людини в СРСР (ІГ) – двоє членів були жителями України ( Генріх Алтунян і Леонід Плющ )[10]. В Одесі наприкінці 1960-х – на початку 1970-х функціонувала одна з найбільших у СРСР бібліотек самвидаву, її організатори В'ячеслав Ігрунов і Гліб Павловський зіграли помітну роль у російському дисенті. Українські політв'язні були учасниками інтернаціональних акцій табірного опору, відзначали голодуваннями і страйками загальні для радянських політв'язнів пам'ятні дні – 10 грудня (День прав людини), 5 вересня (День червоного терору), 30 жовтня (День політв'язня ).

Що стосується релігійних рухів, то особливістю України була наявність двох масових невизнаних державою конфесій: Української греко-католицької Церкви – переважно на Заході республіки, і Української автокефальної православної Церкви (УАПЦ) – на Сході. Віруючі й особливо священнослужителі, що належали до цих конфесій, жорстоко переслідувалися. Греко-католицька церква, офіційно заборонена в 1946, існувала на засадах катакомбної церкви, користуючись масовою підтримкою значної частини населення Західної України, насамперед сільського. Переслідування віруючих інших конфесій були такими ж, як в інших регіонах СРСР.

Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шестидесятників не давав результату, і влада перейшла до репресій. Перша хвиля арештів пройшла в серпні-вересні 1965. Було заарештовано 25 чоловік[11], у тій чи іншій мірі причетних до руху, з них 7 киян. Центральним сюжетом, що об'єднував більшість порушених кримінальних справ, став памфлет “З приводу процесу над Погружальським”, зберігання і поширення якого інкримінувалося майже всім заарештованим. Був заарештований також один з авторів памфлету, критик Іван Світличний (через 8 місяців його прийшлося звільнити “через недостатність доказів”[12]).

Існує думка, що репресії проти шестидесятників проводилися за наказом з Москви[13]. Ряд ознак вказує на те, що українське керівництво, аж до кінця 1960-х, виконувало подібні накази без особливої старанності. Зокрема, влада терпіла покладання квітів до пам'ятників Шевченку, що стали традиційними. Ці зустрічі, що проходили 22 травня в різних містах України, стали щорічними маніфестаціями національного дисидентства. У Києві в цей день звичайно збиралося декілька сотень людей, співали пісні, читали вірші. Влада обмежувалась адміністративними засобами і погрозами активним учасникам. У 1967 вони спробували було зірвати зустріч, але наткнулися на завзяте протистояння тих, що зібралися, і відступили. Для порівняння, аналогічні збори в пам'ять євреїв, розстріляних нацистами в Бабиному Яру в 1941 (у цих зборах також брали участь багато відомих шестидесятників, зокрема, Іван Дзюба ) викликали набагато різкішу реакцію київської партійної влади.

Після першої хвилі арештів і аж до кінця 1971 прямим репресіям піддавалися тільки окремі шестидесятники, чия діяльність мала міжнародний резонанс ( В'ячеслав Чорновіл – його книга “Лихо з розуму” про репресії 1965 була опублікована на Заході), і ті, хто радикально виступав проти радянського режиму (члени Українського національного фронту й інших підпільних націоналістичних організацій, трохи пізніше – Валентин Мороз ). Зауважимо, що ця відносна м'якість тодішніх мір по відношенню до національного руху не поширювалася на учасників правозахисного руху загальнодемократичного напрямку. Так, наприклад, у 1969 були заарештовані і засуджені четверо харків'ян за те, що вони підтримали лист в ООН Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР , хоча з Москви прийшла рекомендація утриматися від арештів[14] .

На межі 1960–1970-х рух шестидесятників став приймати організаційні форми. У січні 1970 у самвидаві з'явилося перше українське періодичне видання – анонімний інформаційний бюлетень “Український вісник” (УВ). Прообразом “Українського вісника” була “Хроніка поточних подій” . Крім упорядкованої і систематизованої інформації про рухи, репресії і положення політв'язнів (судячи з розділу “Хроніка”, бюлетень мав кореспондентів більш ніж у десятьох обласних центрах України), УВ містив у собі твори, що поширювалися в самвидаві – дослідження з історії, дані про геноцид українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу[15].

В умовах загального пожорсткішання режиму, яке сталося після окупації Чехословаччини, вихід УВ не міг не спричинити за собою нову хвилю арештів. Вона співпала із загальним наступом на самвидав, що розпочався наприкінці 1971[16] – у першій половині 1972 (у Москві почалося масштабне слідство в справі Якира і Красіна, результатом якого стало тимчасове припинення випуску “Хроніки поточних подій” ). На Україні друга хвиля арештів супроводжувалася масовими обшуками і звільненнями з роботи. У січні 1972 у Києві, Львові й інших містах України заарештували близько 20 найбільше помітних фігур українського дисенту (арешти продовжувалися протягом року, було заарештовано 100 чоловік, засуджено 89)[17]. Позасудовим переслідуванням піддалися сотні людей. Чистка торкнулася не тільки наукових і культурних закладів, але й сільської інтелігенції, партійних і радянських робітників[18]. Величезні масштаби придбало таємне і явне стеження, перехоплення листів, прослуховування телефонних розмов. Одночасно почалася нова хвиля русифікації.

Надалі Україна перетворилася в полігон для випробування КДБ нових методів боротьби з дисидентами. Тут були здійснені дивні вбивства, які дотепер залишаються загадкою (Алла Горська утім, це убивство сталося ще в 1970, Володимир Івасюк, Микола Зварич), уперше були підкинуті наркотики при обшуках. Тут була почата фабрикація кримінальних справ проти дисидентів – за згвалтування, за хуліганство, за опір владі, за зберігання наркотиків і т.д. Саме в Україні репресії були особливо жорстокими. Їй належить сумна пальма першості багато в чому. Перший тривалий табірний термін жінці (Ніні Строкатій ), перше застосування ст. 62 КК УРСР до жінки пенсійного віку – 75-літньої Оксани Мешко , перше засудження жінки за те, що вона домагалася звільнення чоловіка-політзека (Раїса Руденко )[19]. Поширеним явищем стали повторні арешти колишніх політв’язнів, що відбули свій термін за ту або іншу незначну, за “московськими” мірками, суспільну активність – наприклад, за рукопис табірних спогадів (Данило Шумук, Юрій Шухевич ).

Проте, незважаючи на репресії, опозиційний національний рух продовжувався. Новим його етапом стало створення наприкінці 1976 Української Гельсінкської групи (УГГ).

УГГ була заснована з ініціативи члена Московської Гельсінкської групи , українця за національністю Петра Григоренка. З усіх Гельсінкських груп членство в УГГ найбільшою мірою корелювалося з арештами. За підрахунками Василя Овсієнка , із 41 члена УГГ 39 відбули у в'язницях, таборах, засланнях і психлікарнях у цілому 550 років, четверо – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус – загинули в неволі, Михайло Мельник покінчив із собою напередодні арешту. Більш того, багато членів УГГ конституювалися в цій якості саме в період перебування в таборі або на засланні за тим або іншим політичним обвинуваченням.

Гельсінкський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції: для “культурників” вона була органічною, “політики” використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем. УГГ основну увагу зосередила на фіксації порушень національних прав. На відміну від інших гельсінкських груп вона майже не озивалася на релігійні переслідування, на рух за соціально-економічні права. І програмний документ УГГ, і переважна більшість інших її 30 документів присвячені різним аспектам національної проблеми. Проте, група виступила на захист євангельських християн-баптистів, а також підтримувала окремі документи й звернення МГГ.

На початку 80-х діяльність УГГ була цілком паралізована: майже всі її члени були позбавлені волі.

У першій половині 1980-х відкриті прояви українського дисенту були придушені, і він за рідкісним винятком існував переважно у формі підпільних організацій (як і в 1950-ті). Збільшилася кількість анонімних антирадянських листівок. Посилилися психіатричні репресії.

Слід зазначити, що якщо на волі дисидентський рух після “генерального погрому” 1972 був малопомітним, то в таборах українські політв’язні виявляли велику активність, стаючи центральними фігурами табірного опору у всіх його формах (голодування, страйки, заяви про відмову від радянського громадянства і т.п.). В.Чорновіл (разом з Едуардом Кузнєцовим) став ініціатором руху за Статус політв’язня й організовував колективні акції політв’язнів із вимогами визнання за ними цього статусу. Постійними стали спільні й індивідуальні петиції. Велися хроніки табірного опору. Створені в неволі документи тайкома вивозилися з таборів родичами засуджених і поширювалися в самвидаві.

“Після 1972 р. створилося парадоксальне становище, коли український самвидав поповнювали в основному ті, що знаходились не на волі, а політв’язні” (Людмила Алексєєва). Ці протести, що потрапляли на Захід, набували широкого розголосу, викликали міжнародні кампанії солідарності. Одним із самих потужних засобів боротьби були голодування, які часто ставали колективними. Зокрема, з 1974 українці-політв’язні та їхні товариші по таборах відзначали голодуванням річницю початку масових арештів на Україні в 1972 – 12 січня.

Діяльність українських дисидентів-політв’язнів спиралася на традиції, закладені українськими земляцтвами ще в повоєнних сталінських таборах, “Саме вони витримали основний тягар боротьби проти сваволі сталінсько-берієвського періоду і тепер є взірцем, який надихає і з'єднує тих, хто не захотів зректися своїх переконань людей честі і обов'язку… Вони, старі – 25-літники, – В. Підгородецький , В. Пірус, С. Мамчур (покійний), П. Строцень, В. Солодкий, А. Киселик – подають притягальний приклад новоприбулим” (з документа МГГ №87 “Про положення засуджених у таборах СРСР”, розділ написаний Валерієм Марченком ).

У 1987-1988 українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, активно зайнялися політичною діяльністю. Практично в усіх політичних партіях національно-демократичного спрямування і національних партій радикального напрямку колишні дисиденти задавали тон, були лідерами цих партій.

У ці роки почався новий, пост-дисидентський етап національно-визвольного руху. Він характеризувався участю значно ширших верств населення, відкритістю політичного протистояння і закінчився в 1991 створенням незалежної української держави.



[1] Вступна стаття до українського розділу Міжнародного біографічного словнику дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Напівжирним шрифтом виділені назви інших статей цього розділу та інших розділів Словника.

[2] “Українізація” 1920-х, хоча вона і проводилася в жорстких рамках комуністичної ідеології, стимулювала певною мірою піднесення національної культури, у першу чергу – літератури і гуманітарних знань. Цей процес був різко обірваний у першій половині 1930-х: у політичній сфері – чистка всередині КП(б)У, у ході якої були розгромлені “націонал-уклоністи”; у сфері культури – “справою СВУ” (Спiлка визволення України) і масовими репресіями, які почались згодом. “Культурне відродження” 1960-х значною мірою підживлювалося спогадом про це піднесення.

[3] Друга частина, на чолі з А.Мельником, співпрацювала з нацистами.

[4] В усякому разі, у ході масового перегляду прокуратурою України в 1990-ті кримінальних справ колишніх бійців УПА обвинувачення в масовому терорі проти мирного населення були, у більшості, зняті. Потрібно також мати на увазі, що іноді чутки про “звірства бандерівців” створювалися штучно: сьогодні документально доведені факти убивств мирних жителів співробітниками НКВС, переодягненими бійцями УПА.

[5] Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998. – С.325, 326

[6] За рамками нарису залишається ряд партикулярних національних і релігійних рухів, що розвивалися на території усього СРСР і охопили Україну:

– рух кримських татар, головною метою якого було повернення народу в Крим (йому присвячений самостійний розділ цього Словника);

– єврейський еміграційний рух, значна частина учасників якого мешкала на Україні;

– переслідувані релігійні конфесії (Євангельські християни-баптисти, Свідки Єгови, Християни віри євангельської (п'ятидесятники) і ін.)

[7] У сучасній українській історіографії немає єдиної думки на цей рахунок. Так, А.Русначенко, полемізуючи з Г.Кас'яновим, підтверджує, що існували принаймні три напрямки серед українського шестидесятництва. На його думку, одні – дійсно вірили в можливість торжества істинно ленінських ідей, інші писали езоповою мовою, щоб не виступати прямо проти режиму, і тільки третя, дуже невеличка група із самого початку розглядала культурну діяльність як тактичний метод політичної боротьби для досягнення незалежності України. (Русначенко А., цит. праця. – С.157)

[8] Білокінь С. Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР у 1964 та 1968 рр. // Пам'ятки України. – 1998.- №3. – С.145-148.

[9] Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 96.

[10] Серед тих, що підтримали перший лист ІГ, були вісім харків'ян і львів'янин В.Чорновіл, деякі з них підтримували й інші листи ІГ.

[11] Проведено 19 процесів (Русначенко А., цит. праця. – С.165)

[12] На думку автора, чарівність і масштаб особистості Світличного були настільки великі, а протести з приводу його арешту такі багаточисельні, що тоді влада не наважилась влаштувати над ним суд.

[13] Цієї точки зору притримується, наприклад, А. Русначенко, хоча в записці, яка наведена ним у додатку, Шелеста в ЦК КПРС з інформацією про проведені арешти “ряду запеклих буржуазних націоналістів, а також деяких молодих людей, що стали на шлях ворожої діяльності” прямих вказівок на спущений із Москви наказ – немає (Русначенко А., цит. праця – С.164, 474-476).

[14] Такий висновок одного з чотирьох засуджених, Генріха Алтуняна післе того, як він познайомився з документами, пов'язаними з даною справою.

[15] Цікаво, що Іван Світличний та деякі інші шестидесятники протестували проти випуску періодичного видання, справедливо вважаючи, що це прискорить репресії.

[16] 15.12.1971 голова КДБ Ю.Андропов доповідав у ЦК КПРС, що “націоналістичні елементи” на Україні (І.Світличний, В.Чорновіл, Н.Строкатова, І.Дзюба, Е.Сверстюк, З.Франко та ін.) почали видання УВ, “щоб показати, що на Україні діє підпілля”, голова КДБ наголосив про їхній “тісний контакт з т.з. “демократами” … у Москві” А.Сахаровим і П.Якиром. (Архив НДПЦ “Меморіал”, ф.172).

[17] Русначенко А., цит. праця – С.190, 192.

[18] Побутувала думка, що однією з причин усунення П.Ю. Шелеста з посади у 1972 виявилось недостатнє завзяття, яке було ним виявлене у боротьбі з “буржуазним націоналізмом”.

[19] Зрозуміло, усі висловлені твердження про український “пріоритет” відносяться лише до кола порівняно відомих дисидентів; серед жертв політичних репресій, які не володіли “суспільним ім'ям”, відповідні прецеденти зустрічалися регулярно і не обов'язково на Україні.

Рекомендувати цей матеріал