СТАТТІ 58-1 – 58-10 КК УРСР
6417
СТАТТІ 58-1 – 58-10 КК УРСР (аналог ст. 58 КК РРФСР) – комплекс складів злочинів, що передбачали відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщині». Введені у Кримінальний Кодекс УРСР .......... 1934 (в КК РРФСР 20.07.1934), незабаром після Постанови ЦВК СРСР від 8.06.1934 «Про доповнення положення про злочини державних <...> статтями про зраду батьківщині». Цією постановою КК доповнювався статтями: 58-1а (Зрада батьківщині, тобто дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду військовій моці СРСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство, видача військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон); 58-1б (Ті ж злочини, вчинені військовослужбовцями); 58-1в (про відповідальність членів родин «зрадників», які навіть не знали про зраду, яка сталася або мала статися); 58-1г (про відповідальність за недонесення про зраду, що готується або сталася). За першими двома статтями (1а і 1б) закон передбачав вищу міру покарання – страту з конфіскацією майна, заміна якої (10 роками позбавлення волі) допускалася тільки за ст.1а і лише «за наявності пом’якшуючих обставин».
Ст. 58-10: «Пропаганда або агітація, яка містить заклик до повалення, підриву чи ослаблення Радянської влади або до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст.ст. 58-2 – 58-9 цього Кодексу), а рівно ж розповсюдження або виготовлення чи зберігання літератури такого ж змісту тягнуть за собою –
Позбавлення волі на строк не менше шести місяців.
Ті ж дії при масових заворушеннях, або з використанням релігійних або національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному становищі, тягнуть за собою –
міри соціального захисту, вказані в с. 58-2 цього Кодексу», тобто до страти.
Упродовж 19 р., аж до смерті Сталіна, звинувачення в контрреволюційній діяльності і зраді батьківщині використовувалася для фізичного знищення реальних та уявних політичних противників режиму. У 1930-і жертвами ст. 58-1 стали багато командирів Червоної армії, лідери і члени внутріпартійної політичної опозиції, а також залишки некомуністичних партій. Іншою важливою функцією цього звинувачення було запобігання всім формам несанкціонованих контактів громадян СРСР з іноземцями.
З початку радянсько-німецької війни і до 1953 у «зраді» в масовому порядку звинувачувалися військовослужбовці, які потрапили в полон, і цивільне населення, вивезене за кордон. Спеціальним урядовим розпорядженням були посилені заходи покарання для членів родин «зрадників батьківщини». Як «зрада» кваліфікувалася участь у національному опорі радянському режимові (країни Балтії, Україна), незалежно від того, чи носило воно збройний чи мирний характер, і від наявності зв’язків із зарубіжними країнами.
Лібералізація каральної політики (після смерті Сталіна) призвела до корінної зміни практики застосування цього звинувачення. Насамперед, різко – у сотні разів скоротилася кількість щороку засуджених. У 1955 була проведена масова амністія для засуджених за «пособництво окупантам». У 1956 була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо військовополонених і членів їхніх родин», у тому ж році була скасована ст. 58-у – унікальна навіть для сталінської юстиції норма. Процес реабілітації, що почався, не зачепив ряду фігур партійної опозиції, членів буржуазних партій, лідерів і активістів національного опору. Разом з тим, контакти з іноземцями (меншою мірою, ніж раніше), спроби втечі і навіть бажання виїхати за кордон, могли спричинити арешт і засудження за звинуваченням у «зраді».
У 1957–1958 почався процес реформування частини особливої КК РРФСР і кодексів союзних республік, зі всього комплексу «особливо небезпечних державних злочинів» звинувачення в «зраді» змінилося найбільше. Новий склад злочинів був сформульований у Законі СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (ст.1). Насамперед, безпосередньо в текст нової статті була введена вказівка на навмисність цього діяння. У диспозицію були додані такі діяння як «Надання іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно ж змова з метою захоплення влади», що раніше каралося за іншими пунктами ст. 58. Санкції залишилися досить твердими (аж до страти), однак застосування на практиці цієї статті відтепер, навіть у періоди політичних криз в СРСР, залишалася вибірковою. З 1961 формулювання статті 58-1 увійшло в нові Кримінальні кодекси всіх союзних республік (див. ст. 56 КК УРСР .).
Харківська правозахисна група – за матеріалами Московського „Меморіалу”
