Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Загальнодемократичний рух

БОГОРАЗ ЛАРИСА ЙОСИПІВНА

15.11.2006 | Олександр Даніель, Євген Захаров

(нар. 8.08.1929, Харків, Україна – п. 6.04.2004, Москва, Росія).

Учасниця правозахисного руху.  

Батьки Б. – партійні і радянські працівники, учасники Громадянської війни, члени КПРС. У 1936 батько Лариси, Йосип Аронович Богораз, був заарештований і засуджений за звинуваченням у «троцькістській діяльності». В 1947 році Лариса їде до батька на засилання – всупереч забороні матері.

В 1950, закінчивши філологічний факультет Харківського університету, Б. працювала декілька місяців у сільській школі вчителем української мови і літератури. Потім вийшла заміж за Юлія Даніеля і переїхала в Москву. До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької обл., а потім Москви. В 1961–1964 – аспірант сектору математичної і структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології. В 1964–1965 жила в Новосибірську, викладала загальну лінґвістику на філфаку Новосибірського університету. 1965 Б. захистила кандидатську дисертацію (1978 за рішенням ВАКу позбавлена вченого ступеня; 1990 ВАК переглянув своє рішення і повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Б. знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського; в 1965, після їх арешту, вона, разом з дружиною А.Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, у тому числі й самої Б.

У 1966–1967 Б. регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там з родичами інших політичних в’язнів, вводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв’язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв’язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в’язнями сумління Б. дружила і регулярно писала їм у табори – українською мовою, зрозуміло. Особливо близькими були стосунки з Іваном СВІТЛИЧНИМ і Леонідою СВІТЛИЧНОЮ. Вони подружилися сім’ями ще в кінці 50-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів на російську мову. Б. переклала багато документів українського самвидаву на російську мову перед відправкою на Захід. Пізніше саме вона вивезла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані номери «Українського вісника», підготовлені Степаном ХМАРОЮ, Олесем та Віталієм ШевченкАМИ, поїхала у Львів і передала їх Олені АНТОНІВ.

 У своїх зверненнях і відкритих листах Б. вперше поставила перед суспільною свідомістю проблему сучасних політв’язнів. Після одного з такого звернень офіцер КГБ, який «займався» сім’єю Даніелів, заявив: «Ми з вами з самого початку перебували по різні боки барикади. Але ви перша відкрили вогонь».

Ці роки – період консолідації багатьох розрізнених раніше опозиційних груп, гуртків і просто дружніх компаній, чия активність починає переростати в суспільний рух, пізніше названий правозахисним. Не в останню чергу завдяки «навколотабірним» контактам Б., цей процес швидко вийшов за межі однієї соціальної групи – московської ліберальної інтелігенції. Так чи інакше, вона опинилася в центрі подій.

Поворотним моментом у становленні правозахисного руху стало звернення Б. (разом з Павлом Литвиновим) «До світової громадськості» (11.01.1968) – протест проти грубих порушень законності в ході суду над Олександром ГІНЗБУРҐОМ і його товаришами («процес чотирьох»). Уперше правозахисний документ апелював безпосередньо до громадської думки; навіть формально він не був адресований ні радянським партійним і державним інстанціям, ні радянській пресі. Після того, як його багато разів передали по зарубіжному радіо, тисячі радянських громадян дізналися, що в СРСР є люди, які відкрито виступають на захист прав людини. На звернення відгукнулися десятки людей, багато хто з них солідаризувався з його авторами. Деякі з цих людей стали активними учасниками правозахисного руху. Так, під його впливом протест проти суду заявили одесити Л.ТИМЧУК, Віктор і Катерина Крюкови. Останні відвезли протест у Москву до Б., але повертаючись вони були обшукані, у них вилучено багато літератури самвидаву, яку одержали від неї.

Підпис Б. стоїть і під багатьма іншими правозахисними текстами 1967-1968 та подальших років.

Не зважаючи на заперечення з боку багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, як «лідеру руху», не слід піддавати себе небезпеці арешту), 25.08.1968 Б. взяла участь в «демонстрації сімох» на Красній площі. Заарештована, засуджена за ст.ст. 1901 і 1903 КК РСФСР на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська обл., сел. Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись у Москву в 1972, Б. не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій (лише в 1979–1980 вона ввійшла до складу Комітету захисту Тетяни ВЕЛИКАНОВОЇ), проте продовжувала час від часу виступати з важливими громадськими ініціативами, одна або в співавторстві. Так, її підпис стоїть під т.зв. «московським зверненням», автори якого, протестуючи проти вислання Олександра Солженіцина з СРСР, зажадали опублікувати в Радянському Союзі «Архіпелаг ГУЛАГ» та інші матеріали, які свідчать про злочини сталінської епохи. У своєму індивідуальному відкритому листі голові КГБ СРСР Ю.В. Андропову вона пішла ще далі: відзначивши, що не сподівається на те, що КГБ добровільно відкриє свої архіви, вона оголосила, що має намір збирати історичні дані про сталінські репресії самостійно. Ця думка стала одним з імпульсів створення незалежної самвидавської історичної збірки "Пам’ять" (1976-1984), у роботі якої Б. брала негласну, але досить активну участь.

Зрідка Б. публікувала свої статті в зарубіжній пресі. Так, в 1976 вона під псевдонімом «М.Тарусевич» опублікувала (в співавторстві зі своїм другим чоловіком Анатолієм Марченком) у журналі "Континент" статтю "Третє дано", присвячену проблемам міжнародного відпруження; на початку 1980-х викликав громадську дискусію її заклик до британського уряду поставитися гуманніше до ув’язнених терористів Ірландської Республіканської Армії.

Б. неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув’язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом з Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик Б. та інших про амністію був цього разу підтриманий низкою відомих діячів радянської культури. У січні 1987 М.Горбачов почав звільняти політв’язнів. Проте чоловік Б., А.Марченко, не встиг скористатися цією амністією – він помер в Чистопольській в’язниці в грудні 1986.

Громадська діяльність Б. тривала і в роки перебудови та пост-перебудови. Вона брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987); восени 1989 ввійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської Групи і деякий час була її співголовою; в 1993–1997 входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. В 1991–1996 Б. – керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

Б. – автор низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

Померла 6.04.2004 р. після тяжкої тривалої хвороби.

 

Бібліоґрафія:

Алексеева Людмила. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Весть. Вильнюс – Москва (VIMO), 1992 (перше вид. 1984). – С. 204-207, 207, 213, 298.

Табірна мадонна. Автонекролог. – Дзеркало тижня, № 16 (491), 2004. – 24 квітня.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 75–78.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 81–82; 2-е вид.: 2012 р., – С. 90–91.

Олександр Даніель, Євген Захаров. Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 2.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал