АНАДЕНКО ФРЕД ПИЛИПОВИЧ

 310704.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Ф. П. Анаденка
В.В.Овсієнко: 12 травня 2000 року в місті Києві ведемо розмову з паном Фредом Анаденком. Записує Василь Овсієнко.
Ф.П.Анаденко: Я, Фред (Фрідріх) Пилипович Анаденко, народився в 1937 році – в тому самому році, коли репресії в СРСР ішли повним ходом. Але я дізнався про це пізніше, з доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Доповідь цю зачитували в партійних і комсомольських організаціях під дуже великим секретом. Нам заборонялося робити якісь нотатки під час доповіді, навіть заборонялося обговорювати цю доповідь між собою.
В.В.Овсієнко: Цікаво!
Ф.П.Анаденко: Але вона справила дуже сильне враження на мене. Я був таким правовірним комсомольцем, постійно був у якихось там бюро: бюро класу, бюро роти… (У той час я вже навчався у військово-морському училищі в Пушкіні, під Ленінградом). Це дуже мене вразило. Але, з другого боку, заспокоювало те, що раз розвінчаний цей «культ личности», то надалі все повинно бути гаразд, ми будемо далі йти шляхом до комунізму, і це було дуже приємно. Я взявся вивчати, що ж таке комунізм, до якого ми йдемо, і як швидко ми до нього прийдемо? Мені було тоді 19–20 років. Я самостійно – підкреслюю – ознайомився з працею Енгельса "Принципи комунізму" в училищній бібліотеці. Мав більш-менш чітке уявлення про комунізм, знав більше, ніж мої товариші.
У 1959 році я закінчив Севастопольське вище військово-морське училище (у 1956 р. частину курсантів, у тому числі й мене, перевели до Севастополя). Як інженер ракетної зброї, я направлений був на космодром. Через рік, 1960-му, я опинився на космодромі.
В.В.Овсієнко: Де на космодромі?
Ф.П.Анаденко: На Байконурі.
Ф.П.Анаденко: Ще через рік я вже був там прийнятий на посаду інженера-випробувача і впродовж десяти років випробовував стратегічні ракети. Поруч з нами запускали в космос Гагаріна. Це було при мені, тобто в 1961 році. Але я в цьому участі не брав – я займався чисто військовими випробуваннями ракет.
І тут трапилася друга подія: зняли Хрущова. Це був 1964 рік. А до цього він приїздив до нас. Раптово його зняли, десь у жовтні, за два тижні після того, як він побував у нас. Це було для нас несподівано. Несподівано було і для мене, бо я вважав, що з «культом личности» покінчено. А тут культ людини, яка розвінчала один культ... На цей раз нам уже не забороняли обговорювати цю подію, а навпаки. Ми майже всі були комуністи, члени КПРС, і повинні були скликати збори та підтримати це рішення. Така була норма партійного життя. Обговорення викликало велике занепокоєння партійної молоді на космодромі: що ж це робиться? Як це так? Боролися-боролися з культом – і знову на нього напоролися.
Я знову сідаю за літературу. Починаю вивчати, що ж воно таке "культ личности"? Щось мене це питання "забрало", як кажуть. Я поринаю в літературу, бачу, що сама лише філософія не дає на це питання відповіді. А я вже перед цим працював із філософією, бо готувався до кандидатського мінімуму. Іноземну мову, філософію треба було вивчати. У мене був перелік праць, які я повинен був вивчити. Я читав їх із тим, що це треба для екзамену, але й з цікавістю, мене вона захоплювала. Я зрозумів, що тут однією філософією не обійдешся, засів за історію. Придбав собі під час відрядження в Москві десятитомну «Всесвітню історію», став її вивчати. Це мені теж далось.
А далі другий ступінь: я зрозумів, що треба знати ще й економіку, бо корінь структури держави, будь-якої спільноти, лежить в економіці. Це марксистська ідея, що економіка – це базис, а ідеологія – це надбудова. Я взявся вивчати економіку, тобто читав "Капітал" Маркса – перший, другий, третій том. Ще раз перечитав, ще раз.
У мене були товариші. Така трійка нас, однодумців, зібралася. Це Володимир Волков – він був на десять років старший за мене, людина з досвідом, мудра людина, я тягнувся до нього. І мій майже одноліток, Євген Спічак. Ми втрьох зустрічалися. Як зустрічалися? Ми їхали на роботу, сідали поруч і обговорювали всі ці питання. Усіх трьох нас це дуже сильно «забирало». З одного боку, було теоретичне підґрунтя, а з другого боку, ми все це обговорювали. І тут я прийшов до висновку, що ми не маємо в країні соціалізму. Те, що ми маємо, – це лжесоціалізм. Зараз я не буду на це витрачати час, бо про це написано в моїх роботах, воно є в матеріалах.
Це тривало не місяць, не два, це – рік, два роки, три, чотири, поки не підійшов 1968 рік. Це була Чехословаччина. Спочатку ми раділи, що йде перебудова, що є надія побачити соціалізм, як казали, з людським обличчям. І потім, може, ця система буде прийнята й у нас, і це буде добре, ми з цього раділи. Але таке вирішення чехословацького питання, коли демократія була розчавлена танками, – стало для мене ще одним кроком. Я вирішив, що більше не можу залишатися в армії, бо якщо армія дасть мені наказ іти в Чехословаччину, – я не зможу стріляти в людей, я не зможу душити демократію. Я повинен звідти піти.
До цього часу я вже був впевнений, що в нас була не соціалістична революція, а звичайна буржуазна революція. Вона має три кроки, як і будь-яка буржуазна революція, і третій крок – псевдодемократичний. Це було і в Робесп’єра у Франції, у Кромвеля в Англії, такий же третій, лівий крок зробив і Ленін. Оскільки це була буржуазна революція, то весь цей «соціалізм» повинен був розвалитися. Зараз я пропускаю всю цю «соціалістичну» частину, бо вона в мене є більш-менш обґрунтована з моєї точки зору. КГБ теж вважало, що вона обґрунтована, бо дало мені повною мірою за цю працю.
Ідемо далі. Я вважав, що це не соціалізм, то, залишаючись у партії, я веду себе лицемірно. Членство в партії було для мене дуже неприємним ярмом. Я став поводити себе дуже відкрито, не відкриваючись у головному, що я не визнаю цей соціалізм соціалізмом, бо за це могло бути дуже велике покарання, за це відразу можна було загриміти в тюрму. Але в мене було внутрішнє завдання – написати книгу, де б я розповів, чому це не справжній соціалізм, а лжесоціалізм, і чому комуністи і моя партія дурять мій же народ. Це я вже знав. Тобто я відкинув самоцензуру. Парторгу, коли там розбирали особове питання одного з хлопців (а парторг сам проводив розслідування), я сказав, що таких людей, як він, зовсім не можна допускати до роботи з людьми. Бо він використовував такі підлі засоби і радів, що чогось досяг. Він діяв за принципом, що цілі виправдовують методи, якими йдемо до цих цілей. Я вважав: якщо благородні цілі, то й методи мають бути тільки благородні. Я йому це сказав, а він заївся на мене і присікувався. Я в той час уже вважався у відділі, в управлінні одним із людей, які дуже добре знають марксизм. Він дав мені доручення зробити доповідь про події, які відбувалися в Китаї. А я сказав, що це є в пресі, в газетах, і це мене не цікавить. З цього виникла моя особова справа про те, що я не виконую партійного доручення. Я повівся на партійних зборах дуже різко, сказав, що це особистий випад проти мене, і зробив дуже різкий крок – я пішов із цих зборів. Покинув збори.
В.В.Овсієнко: Коли це сталося?
Ф.П.Анаденко: Це був 1968 рік, жовтень, відразу ж після подій у Чехословаччині. Це була нечувана подія, щоб комуніст пішов з партійних зборів. Справа розрослася, мене викликали на парткомісію. Була така райкомівська структура в армії, парткомісія. Я пішов і з парткомісії теж, сказавши: "Ви погано розбираєте цю справу. Я з вами не згоден. Я пішов".
В.В.Овсієнко: Ця комісія в райкомі?
Ф.П.Анаденко: Це армійська структура. В армійській структурі замість райкомів є парткомісії. Вони на рівні дивізії, армії.
Наша робота була дуже секретною, всі повинні були мати форму допуску до секретних робіт. Вона поновлювалася час від часу. Складалася така ситуація, що мені, напевно, цю форму не поновлять, бо я вже не член партії із не дуже зрозумілих причин: я не алкоголік, я не пив, криміналу не вчинив. А чому я так вільно погодився, щоб мене виключили з партії?
В.В.Овсієнко: А та комісія Вас таки виключила?
Ф.П.Анаденко: Виключила, так. Уже в жовтні.
В.В.Овсієнко: А яка в них була мотивація в документі?
Ф.П.Анаденко: Мотивація була дуже цікава. Там було чотири позиції. Головна позиція була така, що я не виконую вимог Статуту. Я пішов зі зборів і тим порушив Статут. Друга – неповага до колективу. Мабуть, вони були праві, бо я вважав, що в тій справі хлопці якось втрачають свій голос. Вони всі перелякані, а я вже почував себе вільною людиною: хочу – пішов зі зборів. Третє питання було… Мабуть, треба пошукати, десь у мене записано в архівах. Головне: порушення Статуту партії, неповага до колективу і ще якісь дрібнички. Але чотири пункти виглядали солідно.
Далі таке. Мені сказали: "Що з тобою робити? Є тобі нагода піти з армії." Це було для мене дуже слушно. Це дуже рідкісний випадок, бо з армії піти було дуже важко, дуже важко. Треба було або пити безпробудно, втратити здоров’я або щось вчинити, не ходити на роботу... Пройти через суд честі, і тільки тоді могли звільнити з армії.
В.В.Овсієнко: В якому Ви тоді чині вже були?
Ф.П.Анаденко: Я був майором. А посада – інженер-випробувач. Я зрадів із цієї нагоди. Мені надавали таку пільгу, як вихідну допомогу, мені гарантували, що десь за три місяці я отримаю квартиру в будь-якому місті, де я скажу.
Поки оформлялись всі ці справи, те-се, в березні 1970 року я приїхав із родиною до Києва. Я приїхав до батьків.
В.В.Овсієнко: Так довго – з 1968-го?
Ф.П.Анаденко: Так, так, так. Оформлення, звільнення з армії – це дуже довга процедура. У мене на той час була жінка і двоє дітей.
В.В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, дружину й дітей.
Ф.П.Анаденко: Дружина Галина Іванівна. Ми одружилися в 1960 році. Тобто я десять років уже був одружений. Було двоє дітей. Обидві дочки, старша – Уляна, вона народилась в рік запуску Гагаріна на космодромі, 1961 року. Друга дочка – Поліна, 1964 року народження. Тобто їм було шість і дев’ять років, коли ми приїхали до Києва.
У Києві я спробував улаштуватися на роботу по спеціальності. В Києві є декілька підприємств – це завод Корольова та інші, де роблять ракети і де я міг би працювати. Але оцей факт, що я був виключений з партії, – це була пляма, це було страшніше, ніж якби я був кримінальником. Тому я був змушений знайти таку роботу, де не дуже питали, чи був я в партії. Я потрапив у метрополітен. Працював шість років у метрополітені, потім там був конфлікт із керівництвом, і я пішов звідти. Ще шість років працював на фабриці технічних паперів у Києві. Тобто дванадцять років – це була робота на сім’ю, щоб її прогодувати.
А насправді я постійно працював над книгою, у якій я мав пояснити, чому це не соціалізм, а лжесоціалізм.
Чого мені бракувало в цей час? Мені бракувало доброго референта чи рецензента. Бо я ж у своєму соку варився, а треба було око збоку, щоб подивилося, де я повторююсь, де я, можливо, перескакую з одного на друге. І така людина у мене була. Я знову звернувся до Володимира Волкова – це та людина з нашої трійки. Він уже звільнився з армії, відслужив свої 25 років і працював у Москві в Міністерстві зв’язку. Він зв’язківець був. Він із радістю погодився, бо теж не покидав цих думок і вів політичний щоденник, де теж критично підходив до влади. Тобто з точки зору радянської влади ми були зіпсовані абсолютно, ми вже були самостійними людьми. Ми критично дивилися на дійсність.
В.В.Овсієнко: А він у партії залишався?
Ф.П.Анаденко: Він залишався в партії.
З 1980 року почалось наше листування. Я посилав йому по декілька готових глав, фрагменти глав, головні моменти. Я ставив собі завданням, щоб книга була написана простою мовою, щоб вона була доступна для робітника, для людини без вищої освіти, щоб цікава була, щоб відкрив її – і вона тебе «забирає», як детектив, поки не прочитаєш. А основа була справді детективна: видавали за соціалізм, за найкращий лад у світі щось зовсім інше. Мені було цікаво, як книжка читається свіжим оком: чи зрозуміло, чи треба десь розжувати, щось викинути? І Володимир мені відповідав. Отаке жваве в нас листування пішло.
І раптом – для нас раптом – 2 квітня 1982 року в мене обшук. В один день і в один час вранці – у мене й у Волкова. Потім з’ясувалося, що ці два роки, а може десь із рік, у нас був ще один читач – як Ви здогадуєтесь, КДБ читав наше листування.
Далі починаються будні в слідчому ізоляторі.
В.В.Овсієнко: Цього ж дня Вас заарештували?
Ф.П.Анаденко: Так.
В.В.Овсієнко: Опишіть обставини арешту.
Ф.П.Анаденко: Їхня команда була шість чоловік.
В.В.Овсієнко: Де Ви тоді жили?
Ф.П.Анаденко: На Русанівці. Шість чоловік робили обшук. Вони знали, що шукали. Далі мого столу вони не ходили. А в столі було все наше листування. "Изъяли", як вони кажуть, листи Волкова, мої щоденники, рукопис книги. Декілька глав було надруковано на машинці. Друкувала моя сестра, і вона була третьою людиною в СРСР, у якої в цей день теж зробили обшук. Вона жила тут же, на Русанівці, поруч. Її ім’я Наталя Пилипівна. Прізвище її тоді було Федотова. Вона друкувала мені перші глави.
В.В.Овсієнко: Як ця Ваша праця називалася?
Ф.П.Анаденко: Вона називалася "Нормальний хід". Тобто є в історії нормальний хід і є відхилення. Так от, я хотів показати, що в нас відхилення. Але є і нормальний хід. З часом те, що зараз видається за соціалізм, цей етап буржуазної революції, закінчиться переходом на нормальний шлях.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, що цей обшук був несподіваний. Але ж Ви, очевидно, слухали радіо "Свобода" і знали, стільки людей посадили за подібні справи, і Ви навіть не ховали нічого? Чому Ви так безпечно поводилися?
Ф.П.Анаденко: Ви знаєте, то, мабуть, був у нас такий внутрішній настрій чи «настрой», налаштованість. Волков пропонував мені при листуванні, наприклад, називати Леніна там Іванов. Тобто якось конспіруватися. І я спочатку на книзі поставив свій начебто псевдонім. А по ходу листування – ні, я не буду боятися. У мене ще на космодромі був такий епізод, коли мені казали: "Ось ти виступаєш – ти довиступаєшся! Ти довиступаєшся! Ти виступаєш, виступаєш, а вони тобі!.." Я кажу: "Ні, хлопці, треба виступати так, щоб не боятися політвідділу, не боятися КДБ, не боятися оперів, а щоб вони вас боялися". Отакий «настрой» у мене був, що я не повинен їх боятися, я повинен казати те, що я вважаю головним. І, знаєте, не було передчуття, що мене повинні ось-ось заарештувати.
В.В.Овсієнко: Не було ніяких ознак, що можуть прийти?
Ф.П.Анаденко: У принципі, майже не було. Але все ж таки...
В.В.Овсієнко: Декого кагебісти викликали, бесідували, оголошували попередження.
Ф.П.Анаденко: Ні, цього не було. Не викликали, не бесідували. З цієї точки зору це було несподівано. Був такий момент: приходили в школу, питали про молодшу дочку, коли вона була в десятому класі, як вона вчиться. Викликали її до директора, говорили з нею трохи. Коли вона спитала, з якого приводу з нею розмовляють, то сказали, що вони з кіностудії (а вона була така красива дівчина): «Може, ми вас запросимо зніматися». Але директор дала мені знати, що це приходили не з кіностудії, а з КДБ. Але це мене не стурбувало. Тобто я не зв’язав це з можливим арештом. Уже потім я це пригадав… Попереджень ніяких не було.
В.В.Овсієнко: А от обшук – як довго він тривав?
Ф.П.Анаденко: Зранку і десь до четвертої години.
В.В.Овсієнко: І Вас забрали?
Ф.П.Анаденко: Так. Вони мені не сказали, що заарештовують. Сказали: «Чи не хочете Ви поїхати з нами в управління?». Питаю: "Навіщо?" – "Ми беремо Вашу літературу, може ми Вам її віддамо і Ви її заберете звідти". Я поїхав з ними на вулицю Рози Люксембург. Там було обласне управління КДБ. Я попрощався з сім’єю , бо знав, що не повернуся. У мене був Кримінальний Кодекс, я подивився статтю. Стаття – до семи років за першим разом. І як слідчий до мене поставився – він дуже обурювався: "Як Ви можете так про Леніна, як Ви можете так про країну?"
В.В.Овсієнко: А як прізвище того слідчого?
Ф.П.Анаденко: Слідчий – Береза.
В.В.Овсієнко: Береза! О, я його знаю!
Ф.П.Анаденко: Отже, Олександр Федорович Береза. Я не називав би його прізвища, бо він був просто чиновник. Не він вирішував це питання.
В.В.Овсієнко: Ордер на обшук у них, звичайно, був?
Ф.П.Анаденко: Так, ордер, звичайно, був. Усе нормально йшло. Вони привезли літературу, зробили подання до прокуратури, прокуратура видала ордер на затримання на три доби. Коли мене затримали, то повезли до слідчого ізолятора. А ізолятор був на Володимирській, 33. За три дні мене вже перевели на систему арешту.
Тут особливих подій не було, окрім того, що саме тут, на Володимирській, 33, я дійшов до висновку, що треба робити іншу партію, що цю вже не виправиш, хоча серед комуністів я зустрічав багато добрих, чесних людей. Але її вже не виправиш, бо вона вже вся-вся в плямах і вся прогнила.
Сюди ж, у Київ, привезли мого Волкова Володимира. Він став моїм посправником. Зі слідчим у нас склалися дуже цікаві відносини – з цим же Березою. Через два дні я відмовився давати будь-які покази. І все. Я приходив на допити з книжкою (він мені дозволяв читати), він там собі три-чотири години переписував із моїх чернеток собі в справу. Ліпив справу, ставив запитання. Він мусив їх мені ставити – я кивав йому головою і читав далі. Щоб не сидіти три-чотири години, читав книжки. Перечитав я дуже багато. Хоча мене дуже вразило те, що газет не давали. Ввесь цей час, майже рік, без газет і без радіо. Ніяких новин я не знав.
В.В.Овсієнко: Коли я там був у 1973 році, нам давали газету. Але так: прочитав – і віддавай.
Ф.П.Анаденко: Тут без газет, без радіо, без новин ми були зовсім відірвані від життя. А це було дуже неприємно. Коли я вже попав на зону і почув музику з динаміка, то я майже добу не відходив: і мову чув, і музику, це було мені приємно. Я відчув, як людині потрібна музика, потрібні якісь жваві, життєві звуки.
Нічого цікавого в слідстві не було, ставлення до мене було більш-менш нормальне. Єдина була – я не хочу сказати, що розвага, але відхилення від норми – що мене на місяць взяли в психіатричну лікарню на дослідження: чи не є я, так би мовити... Я сам звернувся з проханням до Берези, щоб він мене направив, бо десь у душі гадав, який буде вирок. Якщо мене визнають хворим у цій лікарні, це буде дуже прикро... Я дуже не хотів попадати в психіатричну лікарню. Тому я відразу запропонував вияснити, чи я здоровий. Я йду до суду, чи мене будуть ліками виправляти? Він мене направив на експертизу. Там було жвавіше, шістдесят чоловік було в палаті.
В.В.Овсієнко: Ви не запам’ятали, була там лікар Наталка Максимівна Винарська? Або Лівшиць?
Ф.П.Анаденко: Лівшиць був. І був другий – Первомайський, якого потім карні злочинці вбили. Первомайський був головою психіатричної комісії. На комісію я йшов дуже зібраним, а наштовхнувся на таке питання: "Скажіть, будь ласка, Ви вважаєте себе розумнішим за Маркса?" І тут я швидко-швидко став вирішувати, думаю, що їм сказати? Якщо щось не так скажеш, то "мания величия" тут забезпечена. Я сказав їм, що час плине, може, я і далі бачу за Маркса, але я почуваю себе як миша на голові слона. Це їм дуже сподобалось, я так зрозумів, і вони написали, що я здоровий. Я уник небезпеки.
В.В.Овсієнко: В якому місяці це було?
Ф.П.Анаденко: Це був липень 1982 року. А суд відбувався в жовтні в Київському міському суді. Нас двох разом судили. Суд тривав десять днів. Але були субота й неділя, тобто робочих днів було сім чи вісім.
Береза казав, що вони влаштують показовий процес, але вони злякались. Я з початку і до кінця стояв на тому, що я не винний. Я проводжу наукові дослідження, і я не винний у тому, що результати такі. Що ти зробиш, такі результати. Хай вони не подобаються, але я вважаю, що за методикою вони зроблені правильно.
Викликали свідками мою дружину, дочок. Обидві дочки були. І Євген Спічак проходив свідком. І все. Четверо чи п’ятеро свідків було. Ніхто не сказав на мене, що я займався антирадянською діяльністю, і вони так гостро не ставили це питання. Але що вони родину залучили до цієї справи – це їхня мерзенність від початку і до кінця.
Мені дали максимум – сім років ув’язнення плюс п’ять заслання і повезли нас із Волковим в різні табори: я поїхав у Мордовію, а він до Пермі. Все.
В.В.Овсієнко: А коли Вас вивезли, коли привезли в Мордовію?
Ф.П.Анаденко: З Києва ми виїхали 22 грудня 1982 року. Це я пам’ятаю, бо я вважав так: якщо поїду, поки день скорочується – це буде погано, а якщо поїду, коли день починає зростати – це добре. А 22 грудня пішло зростання, помаленьку, але зростання пішло. У зоні я був 30-го. Через Москву, через Лефортово. Я також вважав, що це відзнака: подивився Лефортово. Перед цим там Солженіцин сидів та інші. 30 грудня я вже був у таборі.
В.В.Овсієнко: Доволі швидко Вас привезли.
Ф.П.Анаденко: Так, так. Я з нетерпінням чекав табору, бо знав від бувалих зеків, що це дуже добре: повітря, не одну година на добу, а майже скільки хочеш, можеш бути на повітрі. І люди. Тут уже був Василь Стрільців, були Юрій Бадзьо, Мельник Юрій, Дмитро Мазур. Звичайно, нас дуже тепло прийняли, напоїли нас чаєм, від нас чекали новин із волі. Але вони знали більше за нас, бо ж газети до них надходили. А пізніше до нас приїхав Володимир Деледівко. Потім привезли Григорія Куценка. Був Євген Анцупов, який пізніше в Німеччину поїхав. Ці люди були, можна так сказати, кістяком цього табору.
Що з подій у таборі я би відзначив? Відзначив би, що була певна солідарність нормальних моральних сил. І було крило, яке тяжіло до кримінальної поведінки. Це якийсь шпигун Степанов, активний шпигун, знаєте такий термін. Вони намагалися ввести свої кримінальні порядки в таборі, а ми давали їм відсіч. Що було ще? Обов’язково треба відзначити – це юридичний клімат. До нас прийшов молодий хлопець – Михайло Малінін. Він юрист від Бога. Це було його сутністю. Він усіх нас запалив любов’ю до закону. Чому запалив? У нас не було любові до закону, бо ми вважали, що закон служить режимові, не буває чистого закону. Він нам довів, що ні: закон є закон. Якщо ми будемо вимагати від влади виконання їхніх же законів, це для них буде страшна річ. Я з великим задоволенням узявся вивчати історію держави і права, кримінальне право, процесуальне право і гадаю, що маю в цьому певну і тверду освіту. З часом ми почали вимагати виконання вимог кодексу. У нас був Кримінально-виправний (Уголовно-Исправительный) Кодекс, щодо утримання в таборах. І ми вимагали, щоб адміністрація табору дотримувалася цих норм. Ми писали скарги на наші вироки, вели листування. У таборі складався дуже високий поріг юридичного клімату.
У таборі було три основні категорії в’язнів.
Ф.П.Анаденко: У пропорції це так: коли я прийшов, було чоловік сто п’ятдесят – сто двадцять в’язнів, то сорок чоловік було дисидентів. Більшість – колишні поліцаї. Третя група – колишні оунівці і колишні власовці. Був там Дубинка.
В.В.Овсієнко: Старий такий чоловік і огрядний, так? З ковінькою ходив? Я його знав з 19-ї зони.
Ф.П.Анаденко: Так, так. Дубинка. Він був старостою села на Україні. Його заарештували, а потім була амністія всім поліцаям, які не брали участі в каральних акціях. Він до пенсії писав: "Так, був старостою". Як тільки він вийшов на пенсію, його заарештували, за підробленими свідченнями звинуватили, що він брав участь у каральних акціях. Він називав мені прізвище (я писав йому скаргу до Верховного суду) Чорноморець. Цей Чорноморець давав свідчення: "А ми разом розстрілювали. Він стояв через чоловіка від мене. Ми розстрілювали комсомольців". Дубинка на суді питає: "Якщо він розстрілював, чому ж ви не судите його?" А суддя сказав: «Це не Ваша справа». Тобто в Чорноморця було завдання обмовити людину. Що робило КДБ? Справ у районі чи в області не було, а тут людина вийшла на пенсію, вона вже не могла працювати – все, в табір його. І є справа. У газеті напишуть: "Через тридцять років ми його знайшли!" А він і не ховався.
В.В.Овсієнко: "Никто не забыт, ничто не забыто!" Треба було підтримувати температуру страху в суспільстві.
Ф.П.Анаденко: Так, так, так. Тобто вони працювали на себе, це ж гидотна ситуація. Ми писали скарги цим людям, але ніхто їм не відповідав. Але головне, що табір дав мені юридичну освіту, в моєму розумінні, достатню. Не з дипломом, але дав.
Далі. Ми там постійно проводили такі семінари. Збирались у неділю і хто що міг розповідав про себе, про свої знання. У нас там був психолог Манілович, із Ленінграда хлопець.
В.В.Овсієнко: А Малінін звідки?
Ф.П.Анаденко: Малінін із Москви. Малінін згодом створить Всесвітню асоціацію політв’язнів у Нью-Йорку. Всеукраїнське товариство політв’язнів на чолі з Пронюком увійде колективним членом у цю асоціацію. То дуже діяльна людина, Михайло Малінін.
Що ще треба сказати про цей табір. У Бадзя була книжка "Західна філософія", і я теж із великим задоволенням її прочитав. У книжці навіть не було вказано накладу, бо вона видавалась начебто тільки для якихось закритих установ. Бадзьо возив її з собою і давав читати, і я йому дуже вдячний за те, що він мене познайомив з тими філософами, яких у нас не дуже друкували.
В.В.Овсієнко: Там була бібліотека, а також, очевидно, Ви замовляли книги через магазин "Книга – поштою"?
Ф.П.Анаденко: Так, ми виписували через "Книгу – поштою", бібліотека була. Але я майже нічого не брав у бібліотеці, бо я вивчав юриспруденцію і вів листування з різними інстанціями, допомагав цим старим, що сиділи за війну.
В.В.Овсієнко: Знаєте, сторонній чоловік як послухає, що Ви розповідаєте, то подумає, що це була просто школа! Але ж Ви там працювали, роботі вісім годин віддавали? Ви шили робочі рукавиці?
Ф.П.Анаденко: Так, ми шили рукавиці.
Але тут така справа. Я не сказав би, що в нас був дуже жорсткий режим.
В.В.Овсієнко: У Вас начальником був майор Александров?
Ф.П.Анаденко: Ні, у нас змінились два начальники.
В.В.Овсієнко: А П’ятаченко був?
Ф.П.Анаденко: Ні-ні-ні. Прізвище нашого начальника є у спогадах Ірини Ратушинської. Там усе є, вона дуже правдиво все описала, тому я можу не говорити про режим.
В.В.Овсієнко: "Серый цвет надежды".
Ф.П.Анаденко: "Сірий колір надії".
В.В.Овсієнко: Це табір ЖХ-385/3. Жіночий відділ 4-й, лікарня 3-й, а Ваш 5-й.
Ф.П.Анаденко: П’ятий. А жінки були за парканом поруч. У нас був один майстер шиття рукавиць, Синіцин. Він привозив нам із жіночої зони ці рукавиці вивертати, і жінки нам передавали в них записки. Між нами був зв’язок. Ми знали, скільки їх там є і що там діється. Не постійний зв’язок, але був. Ми знали, скільки їх було на харчуванні, була спільна відомість на зарплатню, то ми знали їхні прізвища. Ми розписувалися самі у відомості і бачили їхні прізвища, скільки їх там є.
В.В.Овсієнко: А їжа готувалася у Вашій зоні і туди возилась, чи як?
Ф.П.Анаденко: Ви знаєте, я не пам’ятаю цю деталь. Здається, вони самі готували. Щодо режиму, то я кажу, що він був не дуже жорсткий. Була така воля нам надана: якщо я свою норму виконую – а норма в мене була сто пар рукавиць пошити, – як тільки я їх пошив, я йду з роботи.
В.В.Овсієнко: Сто? Бо я шив їх 1976 року в сімнадцятому таборі – то вісімдесят.
Ф.П.Анаденко: Сто пар рукавиць була норма, і як тільки я її зробив, то я йду з роботи. У мене ця справа ладилась, і я шив норму десь до обіду.
В.В.Овсієнко: Ви були добрий майстер!
Ф.П.Анаденко: Не зразу, не зразу. Були хлопці, які шили сто пар з восьмої до одинадцятої години. Це був такий Капаян.
Там більшість, десь чоловік 80–90, сиділи за війну. Це старі люди і дуже слабкі. А нас, дисидентів, чоловік 40–30. І до 20 було шпигунів. Та який він шпигун? Він був льотчик, сів у Вірменії. Якась така невеличка машина – У-2, чи щось таке. Він хотів перелетіти за кордон. Це була «измена Родины», і він автоматично йшов як шпигун. Так цей Капаян шив норму до 12-ї години – і займався, чим він хотів. Я ж до обіду займався цим шиттям, а після обіду я з великим задоволенням навчався.
Друга пільга, яка була в нас, – ми без обмежень могли передплачувати все, що хотіли. Люди на волі не могли підписатися на будь-яке видання, бо були ліміти на "Работницу", на "Огонек". Я з Києва виписував "Спортивну газету". До речі, ми виписували багато журналів. Хтось виписував одні журнали, інші – другі, потім обмінювалися між собою. Ми були в курсі всіх літературних новинок, юридичних матеріалів. Постійне слідкування за літературою, газетами щоденно заповнювало наше життя. Я щоденно перечитував нові газети. Крім того, були семінари, обмін думками. Ось, мабуть, і все.
І ще таке було. На зоні там так: ти про себе можеш розповідати все, що завгодно, але, як кажуть хлопці, покажи свій вирок. Мій вирок чомусь був у спецчастині зони, він на руки не давався. У більшості вирок був на руках, а в мене не було. І я до певного часу ходив під підозрою – а чи я справжній дисидент? Тоді ми знайшли такий вихід. Я міг отримати вирок для написання скарги. Я так і зробив. Я пишу скаргу. Мені привозять вирок, мене закривають під ключ в окремій кімнаті. Кімната вікном виходила у двір. Ми домовилися з хлопцями, що я через кватирку передаю їм вирок на зону, вони там прочитали і повернули. Все нормально. Зона вже знала, що я не видаю себе за когось там. Я не Наполеон. Для зони було дуже цінним, визнав я себе винним чи ні.
Ми почали кожного року проводити голодівки: голодівка на День політв’язнів, 30 жовтня – і нас усіх кидали в камери. На всіх камер не вистачало, то нас кидали в БУР – по чотири-п’ять чоловік. Кожного разу я туди попадав.
В.В.Овсієнко: А карцер був тут же, на Вашій території? Бо коли я раніше сидів у Мордовії, то з 3-го і 17-го возили в карцер на 19-й.
Ф.П.Анаденко: Уже був тут, на нашій території. Тут у нас усе було. Це ж був табір для особливо небезпечних державних злочинців. Це була автономна зона. Тут було все своє, і лікарня своя була.
До нас прийшов із «критки» з Чистополя Михайло Козачков. Він приніс дух опору, і його почали моментально «пресувати». Нізащо його кинули в БУР. Це вже 1986 рік, десь восени його кинули в БУР. Ми вже були таким згуртованим колективом, що вирішили оголосити страйк. Ми не вийшли на роботу. Ну, як завжди, хтось пішов. До речі, пішов працювати Мельник, що було для нас дуже несподівано. Йому був час виходити на заслання. Факт є факт. А Козачков оголосив суху голодівку і довів себе до коми. На п’яту чи шосту добу йому вже через задній прохід уводили рідину. Воду йому вводили з ліками. Звичайно, нас надурили. Відразу, як тільки був оголошений страйк, нас двох головних зачинщиків кинули до нього в БУР. Мене, і був такий Папаян з Вірменії. Він був чистий літератор, він не був політик. Його взяли за те, що в нього була книжка Набокова, чи щось таке, заборонена. Він проводив якесь літературне дослідження. Але в нього було дуже розвинене почуття справедливості. Козачков був дуже витриманою людиною, вони його просто «пресували». Я навіть не пам’ятаю, за що до нього прискіпались. Але Козачков був дуже досвідчений хлопець, він не давав їм приводу для провокацій, щоб його садили. Ото нас кинули в БУР, і протримали недовго. Зазвичай тримали 15 діб, а то протримали два-три дні і випустили нас обох. І зона зняла страйк.
Чому вони випустили нас через два-три дні? Та вже буквально через місяць нас випустили на волю. Але на мене стали готувати справу на «критку». У грудні 1986 був мені суд, мене закрили в ПКТ.
В.В.Овсієнко: Це там район який – Теньгушовський?
Ф.П.Анаденко: Так, Теньгушовський районний суд. Усе. Я став чекати етапу і почав вивчати азбуку Морзе, бо на «критці» тільки азбукою Морзе спілкуються. Там перший місяць тримають одного в камері на карантині, і спілкуватися можна тільки азбукою Морзе. Поруч зі мною був Козачков, він мені простукував азбуку Морзе. Ми швидко вивчили – бо була така необхідність. Зараз я вже забув її.
У лютому 1987 року замість того, щоб везти мене на «критку», мене повезли до Києва.
Ще один момент. У тому ж вісімдесят шостому році до зони прийшов Генріх Алтунян. Потім він стане депутатом Верховної Ради. Він прийшов із «критки» з Чистополя. Він теж нас підбадьорив трохи. Людина досвідчена, з «критки».
В.В.Овсієнко: Ви знали, куди Вас везуть? Чи Ви думали, що їдете до Чистополя?
Ф.П.Анаденко: Ні, тут така справа. Ми знали, бо нас повезли групою. У цій групі був Алтунян. І мене туди перевели. А вони вже були зібрані, з речами сиділи. Я спитав: "Хлопці, що трапилось?" Алтунян сказав два слова: "Більшовики зливають!"
В.В.Овсієнко: Так. У січні – лютому 1987 року в них почалася кампанія звільнення: вламувати і відпускати.
Ф.П.Анаденко: Вони вже знали, що Сахарова випустили з Горького, це організував Горбачов, що вже, як казав Горбачов, "процес пішов". Але це ще був здогад. Нас разом привезли до Москви і з Москви вже в різні боки...
В.В.Овсієнко: Вас везли звичайним етапом до Москви? Бо декого розвозили спецконвоєм.
Ф.П.Анаденко: Звичайним етапом. І до Києва привезли спокійнісінько в цей новий ізолятор. І все. Тут треба було щось написати. Викликали мене: в ізолятор прийшов представник КДБ.
В.В.Овсієнко: А не пам’ятаєте його прізвища? Гончар, Ільків – такі не зустрічались?
Ф.П.Анаденко: Ні. Він така прохідна фігура. Невеликий чин. Прийшов і сказав, що треба написати, що Ви більше не будете, що Ви розкаюєтесь і Вас випустять. Причому ця розмова йшла в присутності мого батька. Запросили мого батька, запросили мою сестру Наталю, вони були двоє. До речі, моя жінка через два роки зі мною розвелась. Була така справа.
В.В.Овсієнко: На неї тиснули?
Ф.П.Анаденко: Ні-ні-ні. Тут така справа була. Вона вірила в непохитність влади, що я відсиджу свої 7 років і ще 5 років на засланні, то вже 12 років, що я повернусь через 12 років, а вона жінка, їй треба жити.
В.В.Овсієнко: Було таке положення: якщо когось із подружжя ув’язнюють на три роки і більше, то це вже достатня підстава розірвати шлюб.
Ф.П.Анаденко: Вона скористалася цією підставою, без моєї згоди, за моєї відсутності розлучилася зі мною. Ніяких контактів ми не підтримували, жодного листа я від неї не отримав за п’ять років, точніше, за чотири роки, що я був у Барашево. Отак.
Така була бесіда. Я сказав, що треба подумати. Я написав, що не вважаю себе винним і за цей час нічого не сталося, щоб я завважав себе винним. Я й далі не вважаю себе винним. Але я вітаю ліквідацію інституту політв’язнів. Я зобов’язуюсь дотримуватися закону і буду вимагати, щоб цей закон виконувала влада. Я написав таке. Я знаю, що Юрій Бадзьо і Григорій Куценко зовсім нічого не писали і відмовилися з ними розмовляти. Я написав, а виявилось, що їм зовсім було байдуже, що там написано.
В.В.Овсієнко: Аби був папірець.
Ф.П.Анаденко: Так. Можна було клясти ту владу, як хочеш. Їм було важливо, що до них звернулась людина. Треба було папірця. Вони читали – не читали. Через місяць чи через півтора, 16 березня 1987 року, за два тижні до п’яти років, вони мене звільнили. Тут, у Києві, я почав шукати роботу.
В.В.Овсієнко: Як усе-таки була оформлена ця процедура – як помилування, так? Через Президію Верховної Ради? Як такого, що став "на путь исправления"?
Ф.П.Анаденко: У мене нема цього документа. У мене є довідка про звільнення. В довідці написано, що відбув із такого-то до такого-то. Усе. Причини звільнення там нема. Чи то – помилування, чи то – відбуття строку.
Я швидко знайшов роботу. В Києві не захотів, поїхав під Київ і працював у будівельній бригаді в радгоспі "Бортничі".
В.В.Овсієнко: А де ж Ви жили? Ви ж утратили помешкання. Чи там було помешкання?
Ф.П.Анаденко: У Києві я жив у батьків, а працював у Бортничах. Їздив автобусом, недалеко там, тридцять хвилин – і на роботі.
Мені треба було одягнуться. Я відразу після виходу на волю поїхав до Москви, встановив контакти. Був у Михайла Ґефтера, дисидента-вченого. Був у свого однотабірника – це Михайло Рівкін. Зараз він равином в Ізраїлі. Через нього я познайомився з хлопцями, які проходили по його справі, ще з кількома. Вийшов на знайомство із Сергієм Григорянцом. Він видавав журнал "Гласность". Я постійно підтримував контакт із ними, як і що можна зробити. А в Києві ще нічого не було. В Києві було затишшя. А восени 1987 року утворився з ініціативи Сергія Набоки Український культурологічний клуб. Я підтримував контакти з ним, з Леонідом Мілявським. Збиралися спочатку на квартирі у Мілявських, це було на Солом’янці. Збирались на квартирах. А потім уже стали офіційно знімати десь приміщення для зборів, для мітингів.
В.В.Овсієнко: А потім у Дмитра Федоріва на Олегівській, 10?
Ф.П.Анаденко: Так-так. Але я на Олегівській був один чи два рази. А тут я підтримував тісний зв’язок з Українським культурологічним клубом.
У травні наступного, 1988 року, в Москві утворився Демократичний Союз. Я тут же підтримав його, ознайомився зі статутом. Влітку я був у відрядженні майже три місяці на узбережжі Азовського моря, у своїй будівельній бригаді. І восени я вже вступив у Демократичний Союз, їздив туди на збори, на конференції, повністю включився в роботу Демократичного Союзу. Знову таки в листопаді Волков добився нашої реабілітації, ми майже перші з усіх дисидентів були реабілітовані Верховним Судом СРСР. Перші три особи: я, Волков і ще людина з Сочі, мені здається.
Восени я їду до Москви приймати на руки документ про реабілітацію і на Київському вокзалі зустрічаюся з Ніною, яка вже десять років моя подруга. Така подія.
За реабілітацією мені повинні повернути житло, сплатити компенсацію – це триває рік. Начебто все є, але треба, треба, треба... То довідка, то те, то те. Через рік після реабілітації ми з Ніною отримуємо цю квартиру, на компенсацію купуємо меблі, бо нічого нема. Все, що Ви бачите: холодильник, пральну машину – все це було придбано на реабілітацію. Ми встигаємо ще купити потриманий, пошарпаний автомобіль, бо ліміт на машини, не можуть мені продати нову машину. Тобто я отримав квартиру, отримав компенсацію і на цю компенсацію придбав певні речі, в тому числі й автомобіль.
Що стосується Демократичного Союзу, то я брав у ньому активну участь, мої знання з юриспруденції, марксизму, економіки, історії підняли мене до того, що я брав участь у виробленні Програми Демократичного Союзу. Поруч із Новодворською, поруч із такими теоретиками Демократичного Союзу, як Сергій Скрипников, Олександр Львович, Катерина Подольцева (Санкт-Петербург), Володимир Осіпов (Москва). Вшістьох ми писали цю програму.
В.В.Овсієнко: Володимир Осіпов – Програму ДС? Але ж він монархіст?
Ф.П.Анаденко: Ні-ні. Володимир Осіпов – це інший. Добре, що Ви мені нагадали – Олександр Осіпов. Це з Інституту національних проблем, він займався проблемами національностей. ДС забирає багато мого часу. Я постійно співпрацюю з редакцією газети "Свободное слово" – це орган Демократичного Союзу, беру участь у з’їздах партії. Другий з’їзд відбувся в Ризі, третій – в Таллінні, четвертий – у Києві. Ми проводили в Києві з’їзд партії ДС. Це був 1991 рік.
ДС ставив собі завдання бути таким носом-криголамом із тим, щоб зламати тоталітарну систему. Першим пунктом Програми ДС була зміна суспільного ладу. Не державного, а суспільного ладу. Тобто треба було перейти до багатопартійної системи, до демократії, до влади народу, до багатопартійної системи, до вільної преси, до свободи слова, до свободи профспілок, до свободи зібрань і створення громадських організацій. І я гадаю, що до 1992 року ДС свою справу зробив. Ми вже мали декілька партій у країні, ми мали більш-менш свободу слова хоча б на рівні Верховної Ради СРСР.
І тут ударив 1991 рік. Розвалився СРСР, і ДС як одиниця, що об’єднувала всі ці країни, втратив своє значення. Тому робота Київської організації ДС скінчилась, вона не поновлювалась після перевороту. Я гадав, що зараз уже головне не політичні завдання. Головне – економічна перебудова. Тобто треба, щоб була приватна власність, тоді все піде своїм шляхом.
Тут почалися національні проблеми. Для мене завжди були важливіші загальнодемократичні норми. У будь-якій країні, де б я не жив – чи тут, чи в Ізраїлі, чи в Америці – я завжди приділяв би більше уваги загальнодемократичним тенденціям. Я гадаю, що це мій "коник". І коли все ж таки утворилась українська національна держава, то з’явився інтерес, хто ми, що ми. Я засів за історію. Почав з Грушевського, підняв Драгоманова і створив собі карту України по століттях. Тут кімерійці, отут – готи, отут – гуни, отут уже сармати. І так по століттях іду. Хто жив на Україні, що за поселення римлян у Криму – треба розібратися. Став цікавитись, яке я маю відношення до України. З’ясувалося, що по материнській лінії мій прадід – Ананій Сердюченко. Він чистий «запорожець за Дунаєм». Коли народилась моя бабка, вони жили в Ізмаїлі, в козацькому поселенні. Така ця лінія. Крім цієї української крові, у мене є і білоруська кров, трохи циганської. Така нормальна здорова суміш усякої крові. Але є українська стрічка.
Зараз я вважаю, що мою книжку, за яку я був заарештований, вже не слід друкувати, бо вже пішла інша література. Уже розвінчувати той режим не треба, бо вже пішла жива практика, а не теорія.
Ми створили невеличку приватну фірму, яка називалася "Медіана" – інформаційне агентство. Воно й зараз існує, але не працює. Ми тільки подаємо документи. Але ми працювали, я на собі відчув, як влада пресує, подавляє приватну власність. Наша невеличка фірма була розчавлена непомірними податками, бюрократією, і ми мусили її прикрити.
Зараз я співпрацюю з Міжнародним товариством прав людини, входжу в Українську Секцію, підтримую постійно зв’язок із Франкфуртом. До речі, ось буквально сьогодні в дорозі транспорт із гуманітарною допомогою для найбідніших – для політв’язнів. На цей раз ми забезпечуємо політв’язнів і репресованих у Черкаській області. Не тільки дисидентів, але й оунівців. Їхня черга. Іде допомога для багатодітних, для дитячих будинків. Це постійна робота.
Я співпрацюю з такою сірою напівтіньовою фірмою, яка розповсюджує українську літературу – газети, журнали – по всьому світу.
Оце коротенько про себе. Батьків моїх уже нема. Батько мій, Анаденко Пилип Миколайович, був військовим. Він був посланий на освоєння Далекого Сходу.
В.В.Овсієнко: А звідки він?
Ф.П.Анаденко: Він із Білорусії.
В.В.Овсієнко: А роки його життя?
Ф.П.Анаденко: Він з 1907 року народження. Поховали ми його в 1994 році. Мати 1913 року народження. Олександра Авраамівна. Дівоче прізвище Безугла. Мій дід був із Кубані, промисловець-рибалка. Він теж був посланий у тридцятих роках на Далекий Схід для створення риболовецьких промислів. Там і зустрілися батько й мати. І я народився на Далекому Сході.
В.В.Овсієнко: А де саме?
Ф.П.Анаденко: Це бухта Де-Кастрі. Вона була відкрита іспанським дослідником узбережжя, і тому таке дивне ім’я.
В.В.Овсієнко: А вона адміністративно належить до якої області?
Ф.П.Анаденко: Це Хабаровський край.
В.В.Овсієнко: Ось Ви сказали, що народилися в 1937 році, а дату народження не назвали?
Ф.П.Анаденко: 29 червня. Оце, можна сказати, майже весь мій шлях – головні, як я вважаю, події. Я збираюсь якісь мемуари накидати, бо є й не такі важливі моменти, але є і дуже цікаві – у побутовому плані, і що стосується і тюрми, і табору, і що стосується стосунків зі владою.
В.В.Овсієнко: То Ви тільки збираєтесь, а ще нічого не написали?
Ф.П.Анаденко: Ну, я написав. Американці попросили три сторінки, то я написав. Але з урахуванням того, що це будуть читати не наші люди, а американці. Тому якщо сказати «1937 рік» – то треба сказати, що це повальні арешти, що це будь-яка людина, від маршала до робітника, може перетворитися на «ворога народу» без будь-усяких підстав, що тут за колоски, підібрані на колгоспному полі, дитині можуть дати десять років. Що коли з Москви прийде телеграма: у вашому районі є десять шпигунів, знайдіть їх. І їх знаходять і розстрілюють. Люди повинні знати, що це за час. Скажіть, що було в Америці в 1937 році – ми не знаємо. Що в 1933-му була всесвітня криза, це ми знаємо.
В.В.Овсієнко: А публікації автобіографічного характеру десь були?
Ф.П.Анаденко: Автобіографічного не було. Але журнал "Огонек" №4 за 1989 рік вмістив про нас із Волковим статтю «Время на размышление» – три події про дисидентів. Іде мова про Олександра Болонкіна. Газета "Неделя" №32 за 1988 рік. А тут заступник голови Верховного Суду СРСР Філатов розповідає про нашу реабілітацію. Це була перша законна реабілітація дисидентів у СРСР. Доти обмінювали Натана Щаранського на когось. Тут іде розмова про нас. Це невеличка стаття.
В.В.Овсієнко: "Про реабілітацію 27 вересня 1987 року. Пленум Верховного суду". Варто б це скопіювати.
Ф.П.Анаденко: Будь ласка. «Неделя», №52 – це вирок: "Примерно в 1980 году содержанием этого пасквиля в документе под названием N9 "Когда все невозможное" Анаденко отрицает факт построения социализма в СССР, пытается обосновать невозможность социалистических преобразований в современном мире и тем самым подорвать авторитет коммунистического движения. В связи с чем пишет: "Чем больше стран становятся на путь социализма, чем многочисленнее становятся коммунистические партии, тем глубже кризис коммунистического движения". Определяя цели своей враждебной деятельности, он ставит перед собой задачу теоретически доказать, что нынешнее коммунистическое движение якобы является лжесоциализмом. Далее он твердит об отсутствии в СССР демократических свобод и сравнивает советское государство с фашистским и предсказывает ему гибель, изрекает: «Чудовищная смесь фашистского отношения к правам человека, товарного производства и коммунистической фразеологии, господствующей в СССР, долго он продержаться не сможет".
Суд обґрунтовує наявність наміру підірвати радянську владу одним реченням: "Як видно з матеріалів чернеток рукопису". При реабілітації пленум Верховного Суду УРСР використовує ту ж саму фразу: "Не мав наміру, як це видно з матеріалів рукопису". Тобто, якщо б був третій поворот, знову б судили і теж була б фраза: "Як видно з матеріалів..."
Дякую. Я Вам даю це, це...
В.В.Овсієнко: Добре, я скопіюю.
Це був Фред Анаденко. 12 травня 2000 року. Записав Василь Овсієнко.

Запис 12.05.2000 р.. Редагування 12-13.02.2007. Виправлення Ф. Анаденка 4.07. 2007.
 Поділитися
MENU