Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

05.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 21.10. 2006
Kondryukov
І н т е р в' ю В. О. К о н д р ю к о в а
В.В.Овсієнко: 21 жовтня 2006 року бесідуємо з паном Василем Кондрюковим. Тут при-сутній Олександр Дробаха та дружина Кондрюкова, Зінаїда Тарасівна. Записуємо в домі Ва-силя Олександровича Кондрюкова. Розмову веде Василь Овсієнко.
В.О.Кондрюков: Я народився на Донбасі. У мене в родині не було людей, які могли бу-ти причетні до національної боротьби. Народився я 24 березня 1937 року, село Вишневе Ан-трацитівського району Луганської області.
В.В.Овсієнко: Хто Ваш батько був?
В.О.Кондрюков: Батько, Кондрюков Олександр Кирсанович, народився 1910 року. До війни він працював у колгоспі, а перед самою війною працював на шахті. На війну як пішов, так і не повернувся. Може, десь у сорок першому чи на початку сорок другого він загинув, на самому початку війни.
В.В.Овсієнко: А мати?
В.О.Кондрюков: А мати – Кондрюкова Марія Іванівна, дівоче прізвище Кулішова. Вона народилася 1908 року. Весь час пропрацювала в колгоспі. Тоді дуже тяжко було, звичайно, все це ми знаємо, як вони працювали з ранку до ночі. І після війни – це вже я особливо па-м'ятаю – писали трудодні, а на трудодні, був такий рік, що нічого не давали. А один рік був, що тільки 300 грамів хліба давали.
В.В.Овсієнко: Колгоспники «за палочки» працювали.
В.О.Кондрюков: Я пішов до школи десь у сорок четвертому році, тому що, пам'ятаю, коли закінчилася війна, то нас водили по селу з прапорами. Якраз проходив парторг мимо школи і сказав: "Чого ви навчаєтеся, сьогодні день закінчення війни". Ми відразу припинили навчання. Я був у першому класі, і ми з прапорами по селу ходили. До сьомого класу я на-вчався у своєму в селі, а після сьомого класу мені довелося ходити за сім кілометрів до шко-ли на Михайлівку, до шахти, там була школа-десятирічка. Десять класів я закінчував там. У семирічці була українська мова, а в 10-річці – російська. (Точніше сказано в спогадах).
В.В.Овсієнко: Якого року закінчили школу?
В.О.Кондрюков: Школу я закінчив у 1955 році. У тому ж році я поступив в училище електрифікації. Воно називалося училище електрифікації сільського господарства, це один рік. Потім поступив на шахту, ходив на роботу за вісім кілометрів, пішки туди і назад. Я десь рік навчався, а потім з рік попрацював на шахті і пішов у армію в 1957 році.
В.В.Овсієнко: У яких краях Ви служили?
В.О.Кондрюков: Служив на Україні. Наша військова частина стояла тут, у Києві, в Дар-ниці, але ми їздили по командировках, бував я на секретних, на особо секретних об'єктах. Доводилося бувати і в Криму, і в Узині, отам, де стратегічна авіація стояла, де й зараз коло-дязі, наповнені бензином.
В.В.Овсієнко: Це ви туди поналивали бензину?
В.О.Кондрюков: Ні, я туди прибував на місяць, на півтора, на два. Ми там своє робили, наприклад, прикордонні вогні чи посадочні вогні, щось там підправили, засвітили чи кабель проклали – і назад у Київ. Ми довго ніде не затримувалися, ми як зв'язківці були, але не стройбат. Щось подібне, але це не стройбат був. У Стіпку (Степок – військове містечко в Житомирській області біля сіл Івниця і Волиця)) був, потім у Криму був, там у нас секретна адреса була Москва-400, а знаходилися ми в Криму.
В.В.Овсієнко: І скільки Ви років служили?
В.О.Кондрюков: Три роки..
В.В.Овсієнко: А Ви один у батьків чи у Вас є брати, сестри? Назвіть їхні імена, хай буде записано.
В.О.Кондрюков: Нас було п'ять дітей, у мене два брата і дві сестри. Кондрюков Дмитро Олександрович 1929 року народження. Все життя проробив у шахті, він у колгоспі не робив. Кондрюков Микола Олександрович, 1931 року народження, також пропрацював на шахті все життя. Більше 30 років один і другий працювали в шахтах і з шахти пішли на пенсію. Потім Кондрюкова Євдокія Олександрівна, вона також у колгоспі не працювала. У колгоспі ніхто з нас, дітей, не працював, крім матері і батька, і то батько перейшов на шахту. Євдокія працю-вала в їдальні, а потім вийшла заміж і вже, по-моєму, ніде не працювала. А потім найменша сестра Алла, якої зараз уже нема. Вона народилася у сорок першому році, вчилася, закінчила десять класів, також ходила за 8 кілометрів до школи. А потім вона десь навчалася, здається, в Алчевську... Ну, це треба згадати, я не пам'ятаю. А потім вона вийшла заміж, жила в Ан-трациті (ми ж з Антрацитівського району), там захворіла – рак печінки – і померла. Її вже немає давно, років 8-10. Є документ.
В.В.Овсієнко: А після армії яке Ваше життя було?
В.О.Кондрюков: Після армії я знов прийшов у шахту, тільки не на ту, на якій був, а на іншу. Там, правда, я перебрав усі спеціальності: пішов електрослюсарем, а потім захотілося на проходку, був на ОКРі, був на РОЗі.
В.В.Овсієнко: Що таке ОКР?
В.О.Кондрюков: ОКР – отдел капитальних работ, а РОЗ – рабочий очистного забоя, по-старому це відбійник. Там я попрацював біля року, потім усе це мені надоїло, я взяв і поїхав куди очі дивилися.
В.В.Овсієнко: І куди Ваші очі дивилися?
В.О.Кондрюков: Мої очі довели мене до Києва. Я тоді читав про Кременчук, про Ком-сомольськ, що будувався на Дніпрі, думав, може, туди попаду, але попав до Києва, коли діз-нався, що тут будується Вишгородська ГЕС. Це шістдесят перший рік, коли я потрапив на Київську ГЕС.
В.В.Овсієнко: Вона Київська, але у Вишгороді.
В.О.Кондрюков: Не Вишгородська – Київська ГЕС, але ж у Вишгороді. Там працював я електриком.
В.В.Овсієнко: А де Ви там жили – в гуртожитку чи як?
В.О.Кондрюков: Я потрапив спочатку на брондвахти – це такі баржі, їх там стояло, ма-буть, штук 12. Це такі здоровенні баржі з каютами. Туди помістили з тисячу чи більше тисячі робітників. Але я там, на брондвахті, був дуже мало. Наші гідроспецстроєвці привезли ціль-нометалеві вагончики на дві половинки, посередині був тамбур. У тому тамбурі стояла бур-жуйка, я не знаю, як вона називається, – така металева невеличка чавунна плита, вона топи-лася дровами. Я перейшов жити у цей вагончик і прожив у ньому, мабуть, аж до шістдесят четвертого року.
В.В.Овсієнко: Років три?
В.О.Кондрюков: Так. Я вже навіть женився в шістдесят третьому році і ще жив у вагон-чику. Але взимку там було дуже холодно. Правда, я там зробив електричне пристосування, "козла" такого накрутив, тому що дрова перегоряли, вугілля не було, а то дровами треба цілу ніч сидіти топити. Так я протягнув новий кабель, бо той не витримував напруги, вставив у буржуйку і воно гуділо цілу ніч. Спочатку вагони стояли там же, біля брондвахт, біля літньо-го кінотеатру та озера. А потім наші вагончики перетягнули на Берізки, а там уже до полови-ни утеплили тирсою. Я ще забув, що після брандвахт жив трохи в гуртожитку, а потім мене поселили у вагоні, коли ті вагони прийшли.
В.В.Овсієнко: А яке там було товариство, які люди, чим вони цікаві були?
В.О.Кондрюков: Люди були всі будівельники, ніяких там борців за щось у ті роки ще не було. Воно ще тільки-тільки появлялося, я так розумію. Спочатку до нас поступала інформа-ція з Росії, а з України вже трошки пізніше. Тоді ми перейшли на українську. Український самвидав почав ходити по руках трошки пізніше. Ми починали з Солжениціна, "Один день Івана Денисовича".
В.В.Овсієнко: По-моєму, ця повість вийшла 1962 року. То була книжечка чи журнал "Новый мир"?
В.О.Кондрюков: Здається, в журналі я читав. Потім з одним, другим, третім познайоми-вся. У нас, можна сказати, спочатку навіть не ставилося питання про боротьбу. Це було якесь, так би мовити, вільнодумство.
В.В.Овсієнко: В комсомолі Ви були чи ні? Бо тоді всіх записували, я теж там був.
В.О.Кондрюков: Був я в комсомолі, я був і членом КПРС.
В.В.Овсієнко: Навіть так?
В.О.Кондрюков: Так. В армії я поступив.
В.В.Овсієнко: А хтось сказав був, чи то Назаренко, чи то Дробаха, що там навіть була організація – "Партія чесних комуністів". Було таке чи ні?
В.О.Кондрюков: Це Назаренко пише, але він пише неправильно, що була Партія чесних комуністів... Ще до знайомства з Назаренком у нас була невеличка групка, можна сказати, вільнодумців. Він пише правду, що я її створив, але вона називалася не Партія чесних кому-ністів, а Партія реального комунізму, ПРК. Це ми називалися так жартома. Партії не було, а було однодумців чоловіка чотири-п'ять. Ми збиралися, іноді вип'ємо і починаємо теревені про все.
В.В.Овсієнко: Критикувати КПРС, так?
В.О.Кондрюков: Так. Ми бачили, що щось не так, але не знали, як повинно бути. А по-тім мене Анатолій Гаврюшенко, із цих однодумців, познайомив з Назаренком. Я, коли при-їхав сюди, був російськомовним, можна сказати.
В.В.Овсієнко: Школа, в якій Ви навчали, була російськомовна?
В.О.Кондрюков: Семирічка українська, а середня російська, армія російська. У селі українська мова була, ну, не чиста, там і досі такою розмовляють. Точніше, я був російсько-мовний, коли зі мною розмовляли російською. А якщо до мене зверталися українською, то я відразу переходив на українську мову. Назаренко зі мною став розмовляти українською мо-вою, ну і я почав розмовляти, тому ми з ним дуже швидко зійшлися. А потім з Карпенком познайомилися, потім з Дробахою, потім Петро Йордан там був, Комашков Вовка. У нас уже хороша група назбиралася. Але найголовніше, що я хотів сказати, що наша група склалася незалежно від Чорновола, як мені казав Сергієнко. Сергієнко каже: "А, це Чорновіл створив групу". Ні, це не Чорновіл, у нас сама по собі група склалася. А коли Чорновіл появився, то від нього надходила деяка інформація, самвидав. Ми дещо що брали з Києва. Інформація до нас поступала через Комашкова. Ми у Комашкова брали інформацію. Тобто він не давав нам у руки, він розкидав самвидав на столі разом із різними газетами, з пресою, ми приходили, бачили і питали: "А це що таке?" Ми самі брали в нього, тут не було передачі з рук у руки. І він потім сказав, що не давав, він не розповсюджував, ми самі брали – це така була наша так-тика.
В.В.Овсієнко: Це десь уже шістдесят четвертий рік? Чорновіл там коли з'явився?
О.І.Дробаха: Чорновіл з'явився десь у шістдесят першому році.
В.В.Овсієнко: А яка там його роль була? Він там, здається, редагував газету?
В.О.Кондрюков: Редактором газети він був, здається.
О.І.Дробаха: Ні, він був секретарем комсомольської організації правого берегу. А випу-скав стінну газету. У мене нема точних даних, коли він там з`явився. А пішов він із ГЕС – це я вже чітко зафіксував – після 9 березня 1964 року, коли він виступив у Будинку енергетиків – у мене є цей виступ – надзвичайно яскраво про Шевченка. І тут уже почали наступати йому на п'ятки і напосідати, щоб його вилучити з ГЕС. І приблизно через півроку, здається, його витурили з комсомольської роботи. Вони ж побачили: коли за Шевченка йде змагання у Ва-шингтоні і в Москві, дві держави почали пам`ятники Шевченку будувати – раптом у якомусь Вишгороді така запальна патріотична промова. Вони побачили, що то не жарти.
В.О.Кондрюков: Може, він не з шістдесят першого року там був, але ми з ним не були зв'язані. Ми про нього дізналися набагато пізніше. Від нього почала поступати інформація, можливо, через рік, можливо, аж через півтора.
В.В.Овсієнко: Так що ви самостійно організувалися і діяли самостійно.
В.О.Кондрюков: Самостійно, так.
В.В.Овсієнко: А чи йшлося у вас про те, щоб якось оформлювати цю групу як організа-цію? Бо дехто свідчить, що були такі думки, що треба створити організацію, але інші казали, що не треба, бо це тільки прискорить викриття.
В.О.Кондрюков: Були такі думки. Це ми якось зібралися у Комашкова, і була ця розмо-ва. Назаренко, може, більше знає, але і я знаю, що обговорювали, чи створювати організацію. Вирішили, що не створювати, тому що будь-яка організація в майбутньому завжди викрива-лася.
В.В.Овсієнко: Так, і звичайно ж більше давали за організацію.
В.О.Кондрюков: І ще що я хотів сказати, що в нас тоді метод боротьби був завуальова-ний. Ми начебто висвітлювали недоліки, був ніби запас, мости ми не спалювали. Ми доводи-ли, що ми, мовляв, вірні комуністам, ми за совєцьку власть, але критикуємо недоліки – цим ми прикривалися. А от коли вже прийшов Чорновіл – не прийшов, бо він там уже був, – коли вже ми пізнали Чорновола, то він використовував кожні збори, він почав відкрито, прямо критикувати. Тобто ми побачили, що можна про це говорити сміліше і пряміше. Ми так зро-зуміли, що можна боротися листами: все справедливо описувати і посилати у вищі інстанції, але тут же копію можна надсилати за кордон або пускати по людях як самвидав. Потім листи розповсюджувалася і потрапляли за кордон. Це також був метод боротьби.
В.В.Овсієнко: Це, можна сказати, була просвітницька робота.
О.І.Дробаха: Тут таке дуже важливе уточнення. Ця робота, про яку каже Василь, органі-зовано почалася 1964 року. До того все було якось стихійно. Ну, Василь був знайомий з На-заренком раніше, потім з Дирівим. Я коли в 1964 році почав робити музей у підземеллі у гур-тожитку, то ми там почали гуртуватися і збиратися дуже часто. Усі ці розмови були як у Ко-машкова на квартирі, так і в нас. Ми робити це організовано, але чи воно організоване? Ми вирішили: ніяких назв, ніяких паперів – ми є, ми бачимо і ми діємо.
В.В.Овсієнко: А яка тоді література ходила? От уже назвали Солженіцина…
В.О.Кондрюков: Зараз я не буду згадувати. У Дробахи є копія – як воно називається? Судебное дело.
В.В.Овсієнко: У вас є вирок?
В.О.Кондрюков: Звичайно.
В.В.Овсієнко: То треба його скопіювати й мені, щоб він обов'язково був в архіві Харків-ської правозахисної групи. А, то обвинувальний висновок? Бо вирок коротший.
О.І.Дробаха: Його Василю вдалося видряпати, вкрасти.
В.В.Овсієнко: А як це вдалося?
В.О.Кондрюков: У таборі я сказав Іванові Покровському – ви його, напевне, знаєте – що хотів би мати вирок на руках. А Покровський через своїх людей, не знаю як, але він мені приніс оцей звинувачувальний висновок.
В.В.Овсієнко: А чого це звинувачувальний висновок опинився в лаґері? Як правило, він залишається в суді. У справу, яка йде за в`язнем, кладуть вирок.
В.О.Кондрюков: Але Іван Покровський приніс мені цей документ.
В.В.Овсієнко: Ти диви! Треба скопіювати цей документ. Якщо дасте, я зроблю копію і Вам поверну.
В.О.Кондрюков: Тільки з поверненням.
В.В.Овсієнко: Обов'язково, обов'язково.
В.О.Кондрюков: Зробимо перерву, я хочу пообідати.
В.В.Овсієнко: Добре. [Вимкнення диктофона]. Це пан Дробаха.
О.І.Дробаха: Хлопці, В'ячеслав Максимович Чорновіл прибув у Вишгород, за моїми до-слідженнями, у травні 1963 року. За повідомленням одного з партійних босів – його прізви-ще Тихий, із Маріуполя.
В.О.Кондрюков: Борис.
О.І.Дробаха: Не буду категорично стверджувати, чи Борис Тихий, досить прізвища. Він влаштувався, чи його влаштували секретарем комсомольської організації правого берега бу-дівництва Київської ГЕС. З ним через певний час почав спілкуватися Комашков, а я з Кома-шковим познайомився вже десь у листопаді шістдесят четвертого року. Чорновіл був здиво-ваний, що в тих відомих вересневих подіях 1965 року в кінотеатрі "Україна" на перегляді кі-нофільму "Білий птах з чорною відзнакою"...
В.В.Овсієнко: Не "Білий птах", а "Тіні забутих предків".
О.І.Дробаха: Ой, вибачте, так, "Тіні забутих предків". В'ячеслав запитав Комашкова: "Невже з Вишгорода було чоловік п'ять?" А він каже: "Так, п'ять чоловік. Ну, я знаю цих п'ять чоловік, а може було й більше". Це окремий епізод. Там є спірне питання: хто ж пер-ший сказав: "Хто протестує, встаньте!" – чи Стус, чи Чорновіл?
В.О.Кондрюков: Стус.
В.В.Овсієнко: Ви теж там були?
В.О.Кондрюков: Ні.
О.І.Дробаха: Я знаю, що були Комашков, Назаренко, я і Богдан Дирів. Ми сиділи втрьох, Комашков, як завжди, намагався десь там збоку, щоб не взяли прямо за зябра. Я ба-гато разів відтворював цей епізод. Це справді була потрясаюча, імпресіоністична чи якась потойбічна річ у нашій уяві, бо Дзюба говорить спокійно, логічно, як Дзюба, і каже, що в Ки-єві арешти. І тільки він сказав це речення – раптом погасло світло і – сирени, він не може го-ворити. Чи спочатку сирени, а потім погасло світло... І здійнялося отаке-о. І раптом підніма-ється – мені здається, що це таки був Чорновіл – і каже: "Хто протестує, встаньте!" Інші ка-жуть, це був Стус. Але вони було разом. І от я спостерігаю, що така напруга, я стежу краєм ока, хто встає. Раби встають. Ми встали втрьох – Богдан, Сашко і я – встали і стоїмо. Там, я бачу, той пригинається, той встає, той ховається, щоб його не побачили, що він не встає, ну, свої ж люди там, публіка... І коли погасло світло, почався крик, свист – неймовірне у залі.
В.О.Кондрюков: То було зірвано навмисно.
О.І.Дробаха: Так, звичайно, але ж вони не думали, що зніметься в залі після того, як по-гасне світло. Вони ж теж діяли напівсвідомо, більше неконтрольовано, очевидно. У мене майже все це записано, та мій щоденник за два роки в мене викрали. Почали шарпати у шіст-десят п'ятому році, коли піймався один із наших другорядних людей. Він піймався на тому, що в нього було кілька крамольних книжок. Його вхопили і почали шарпати...
В.В.Овсієнко: Хто це був?
О.І.Дробаха: Це був Лях, але він ніде не фігурує. А потім почали всіх нас брати, почали допитувати. Кого тихенько – під’їжджає "ворон" і запрошують – мене, наприклад. У мене не було досвіду спитати: «Хлопці, дайте мені папір, хто ви такі, а може, ви бандити, що до вас сідати у цей "ворон"?». Я спокійно йду і сідаю, а треба було... І розмови: хто, що, де, як? Правда, я ж трошки був досвідчений. У шістдесят п'ятому році тільки зафіксовано, що я там фіґурував, але з нами тільки поговорили і відстали, а В’ячеслава ж узяли.
В.О.Кондрюков: Самвидав до нас потрапляв як із Києва, так і через Комашкова від Чор-новола.
О.І.Дробаха: І від Антоненка-Давидовича, і від інших.
В.О.Кондрюков: Так-так, було багато чого. Ну, і в Києві бувало, що в університеті в столи підсунуть – по-різному потрапляв до нас цей самвидав. Ми спочатку читали і поверта-ли. Бувало, що приходив такий великий матеріал, а треба прочитати. Один прочитає, а дру-гому нема коли читати. Так ми з Назаренком організували фоторепродукцію. Ми починали разом у вагончику, а потім у мене в квартирі на Вітряних Горах. Там прямо на кухні розсти-лали, ставили ліхтарі, закріпляли і фотографували, бувало, чи не всю ніч. Фоторепродукцією займалися, бувало, разом, а бувало, самому доводилось сидіти всю ніч.
В.В.Овсієнко: А чий був фотоапарат?
В.О.Кондрюков: Фотоапарат був Назаренка. Матеріал треба було повернути на другий день. Ми й повертали, перезнявши. А потім я друкував фотографії, в декількох екземплярах, віддавав йому, а потім уже читали. Бо інакше ми просто не встигали ознайомитися.
В.В.Овсієнко: Але це коштує якісь гроші. За чий рахунок Ви купували фотоматеріали?
О.І.Дробаха: Скидалися, Василю.
В.О.Кондрюков: Ні, своїм коштом. То Назаренко купить ті всі проявники, фіксажі, то я куплю.
О.І.Дробаха: Ми ж трошки скидалися, Василю.
В.О.Кондрюков: Бувало, що й скидалися. А коли через Назаренка потрапила до мене друкарська машинка, то я знайшов людину, Філатова її дівоче прізвище, але вона скоро ви-йшла заміж за Савченка… Є там така?
В.В.Овсієнко: А Лариса Панфілова – це не вона? Назаренко каже, що студентка Лариса Панфілова друкувала.
В.О.Кондрюков: То він помилився. Вона не Панфілова, вона Філатова . Потім її прізви-ще стало Савченко. Це я її знайшов і попросив, щоб вона друкувала ці статті на машинці, і вона погодилася. Але я їй сказав так: "Щоб не було ніяких підозр або про всякий випадок, скажеш, що ти погодилася тільки заради грошей: «Фінансова скрута, і я погодилася, не знаю, про що там писалося, Василь мене попросив – і я друкувала". Здається, Назаренко давав якісь невеличкі гроші для друкування свого звернення.
В.В.Овсієнко: А Назаренко казав, що вона безплатно друкувала.
В.О.Кондрюков: Ні, не безплатно, я їй платив по 20 копійок за аркуш.
В.В.Овсієнко: Може, їй так сподобалися ці тексти, що вона вирішила їх друкувати?
В.О.Кондрюков: Вона казала, що їй подобалися ці тексти, вона була більш-менш свідо-ма людина, і згодна була друкувати безкоштовно. Але я кажу: "Ні, не треба безкоштовно, я тобі буду платити – це буде на всякий випадок, буде тобі відмовка, що, мовляв, я не знала, не вникала у зміст, я друкувала тільки заради грошей, тому що мене попросили". Не були з нею знайомі ні Назаренко, ні Комашков. У нас були такі стосунки.
В.В.Овсієнко: А які статті передруковувалося, пам'ятаєте?
В.О.Кондрюков: Ну, в нашій справі ціла кипа матеріалів…
В.В.Овсієнко: Фактично весь тодішній самвидав переходив через вас, так?
В.О.Кондрюков: Ну, можливо, не весь, але дуже багато. Там і Джилас був… Солжені-цина, здається, вже не було. В основному, в нас українська література була. Була стаття "З приводу процесу над Погружальським" – одна з перших. Нас за неї у справі звинувачували. У Назаренка виявилося дуже багато свідків. У мене було всього тільки два свідки.
В.В.Овсієнко: Він це пояснив так, що в нього при обшуку забрали два записники, а в за-писниках було багато прізвищ і телефонів. І всіх тих людей стали допитувати, десь чоловік 25, до тридцяти. А, між іншим, тоді у чорноволівському "Українському віснику" була стаття про цю справу і там було висловлено думку, що, очевидно, Назаренко не витримав, здався, зламався. А насправді все пояснюється тим, що в нього вилучили записники.
В.О.Кондрюков: Ну, можливо, я не знаю, чи були в нього записники. Напевно, що були. Але справа в тім, що вони, мені здається, зіграли на його амбіціях: як це так, ти такий рево-люціонер, а нічого не зробив – невже в тебе не було знайомих, невже у тебе не було людей? На цьому теж вони трошки зіграли. Це моя думка.
В.В.Овсієнко: Он як! Цікавий поворот.
Ми вже фактично почали говорити про слідство, а якою була сама процедура арешту?
В.О.Кондрюков: Шістдесят п'ятого року я вже жив у Києві на Вітряних Горах. Працю-вав у "Гидроспецстрое". А "Гидроспецстрой" добився побудови свого будинку на Вітряних Горах, їм якось дозволили. Тоді ще, по-моєму, секретарем райкому був Маршал, а начальник "Гидроспецстроя" добився дозволу. Вибудували будинок, і мені вдалося, з дуже великим трудом, звичайно, вирвати квартиру. Там мене й виганяли, і посилали в Сімферополь, каза-ли: "Їдь у Сімферополь, там наша дільниця, там тобі буде краще". Я кажу: "Я тут скільки ро-ків уже проробив і не маю квартири, а туди поїду – хто я там буду?" Ну, дали мені квартиру і я там оселився. Уже була старша дочка Оля, вона народилася у шістдесят четвертому у вере-сні, а я отримав квартиру в шістдесят п'ятому. А одружилися ми з Зінаїдою Тарасівною в 1963-му. Її дівоче прізвище Матлаєва. Це змахує на чеченське – Дудаєв, Матлаєва. Матлаєва Зінаїда Тарасівна народження 1942 року. А Оля, перша дочка, у нас народилася у шістдесят четвертому році у вагончику. Там, на Берізках, де вагончик був уже наполовину засипаний тирсою, – але все одно було холодно. Ми переїхали в квартиру і замешкали там.
В.В.Овсієнко: А чому у Вас був такий інтерес до такої літератури, чому Вам хотілося її виготовляти? Адже це справа ризикована, і мільйони людей того не робили – чому Ви це ро-били? Душа якась така у Вас?
В.О.Кондрюков: Можливо, запретний плод завжди дорожчий.
В.В.Овсієнко: Смачніший.
В.О.Кондрюков: І дорожчий, а, можливо, і смачніший. Можливо це з самого дитинст-ва... Та ні, дитинство тут ні до чого. А от коли я прийшов з армії, то зразу перейшов на украї-нську мову. Багато хто з нашого села приходив і довго розмовляв російською мовою, а я від-разу перейшов на українську. Якось я відчував: чому це я повинен російською? Можливо, тоді воно проявилося стихійно, але ж пробивалося у свідомості: чому це я повинен розмов-ляти російською або іноземною мовою, у мене є своя, батьківська мова. І воно так поступово, поступово розвивалося. Чому я потім так швидко зійшовся з Назаренком, коли він забалакав до мене українською мовою? Можливо, через це, що українські гени пробилися.
В.В.Овсієнко: А от арешти шістдесят п'ятого вас якось зачепили?
В.О.Кондрюков: Я сказав, що Назаренко дуже швидко сходився з людьми, тому до ньо-го – це вже на сто відсотків відомо – була підіслана людина. Там у справі видно… Я зараз не пам'ятаю його прізвища. Назаренко довірився, побалакав, а той каже: "Ти не можеш мені да-ти прочитати?" – "Дам прочитати". А він був підісланий чи з КГБ, чи з комсомолу, чи звідки там. Він прочитав ці матеріали і доніс. І за нами почали слідкувати, і слідкували майже від-крито. Я працював тоді на надтвердих матеріалах у Бакуля. Бакуль – директор Інституту над-твердих матеріалів. То я вже помічав, що за мною стежать. З роботи додому добиратися мені можна було різними шляхами, навіть трьома шляхами: можна трамваєм, можна було пройти на Вишгородську, можна мимо Куренівського моста, так що там і машина не проїде, пройти на Вишгородську і сісти на тролейбус. Навіть коли я проходив біля моста, а там тільки пішо-хідна доріжка, назустріч їде машина і зупиняється біля мене. Я обминув і пішов. Вони тут зупинилися, а я пройшов на Вишгородську, сів і поїхав. Доїжджаю до Каштанової алеї, див-люсь... А це я в другу зміну, то вночі повертаюся. Дивлюсь, машина. Нема ніяких машин, а коли я виходив з тролейбуса, на Каштанову алею переходжу – раз, машина проскакує. Потім піднімаюсь до повороту – знов машина проскакує. Бачу, ніби щось передають. І ще я помітив з балкону, що біля мого дому на Чигиринському провулку, 3, постійно стояла біля другого дому навпроти машина. Постійно. Не знаю, чи чула вона наші розмови, чи ні, але наглядали за моїм будинком, постійно наглядали. А хто нас продав – я Вам можу сказати. Правда, прі-звища зараз я не пам'ятаю, Ви його знайдете в обвинувальному висновку.
О.І.Дробаха: Давайте уточнювати. Це, очевидно, Пчолкін, секретар комсомольської ор-ганізації.
В.О.Кондрюков: За Пчолкіна я нічого не знаю.
О.І.Дробаха: Я можу трішки сказати. Шістдесят п'ятий рік. Ми були трішки знайомі, але ти жив у Києві, а події відбувалися у Вишгороді, і там розігралася буря. Я тепер, через багато років, проаналізував систему їхньої роботи. Чорновіл уже в них був, так би мовити, на капі-тальному гачку, вони знали, що то за пташка. Його арештували у шістдесят шостому році. Але готували арешт, дізнавалися про нього, звичайно ж, у Вишгороді. Вони пробували дізна-тися, хто чим дихає, встановити його зв'язки, його вплив на нас. І я мав кілька розмов. Отак: приїжджав "бобик" – "Олександр Іванович, хочемо поговорити з вами на такі-то теми". А я ж у музеї робив. Ну, виходжу: "Будь ласка". І на Рози Люксембург, в обласне КГБ. Комашков був зі мною досить відвертим, але тоді він не сказав, що це Лях був пійманий з цією крамо-льною літературою. Володимир Лях і ще кілька чоловік. Комашков на це мені пізніше натяк-нув. Там вони трохи один на одного… Але для мене було важливо: кого почали смикати. І от коли Володимир Лях попався, то я не знаю, що він сказав, яка в нього була література, але, звичайно, кілька свідків проти Чорновола готувалося. Їм потрібно було побільше свідків. І от я, уже трошки битий чоловік, у розмові через три речення чую: "А ви знайомі з Чорново-лом?" Кажу: "Так". Але ніякої політики, тільки поезія, тільки література. Він надрукував де-які мої вірші в "Молодій гвардії", де працював. "Так, він дуже ерудований чоловік у поезії". Я все звертав на літературу, але ніяких крамольних речей і прізвищ. Вони збивали на те, що їм потрібно. Згодом я дізнався, що і Комашкова смикали в цей час. Назаренка, по-моєму, в шістдесят п'ятому році не чіпали, бо в кагебістів ще не було матеріалів на нього. Очевидно, Лях назвав і деяких інших людей, які згодом фігурували між цих 25 свідків 1968-69 років. А з Комашковим ми говорили досить відверто, тоді деякі протестні листи ходили, ми кілька підписували. Я не знаю, тут чи ти знав про це, чи ні. Оце що я можу сказати.
Шістдесят п'ятого року нас трохи налякали, а ще більше насторожили. Знаючи балаку-чість Сашка, я наприклад, шукав виходи. Я трошки відсторонився від Карпенка, від Назарен-ка, бо особливо Назаренко... Мені одні жінки у Вишгороді кажуть, що Назаренко такий рево-люціонер, такий революціонер… Жінки мені передають, мовляв, що він собі дозволяє. Про цей ультрареволюційний характер у мене з ним було кілька серйозних розмов. Я кажу: "Са-шко, припиняй. То люди далекі, абсолютно чужі, вище кухні вони не підіймаються, це тільки гроб наш". Він трошки зреагував, ми навіть посварилися. Я поїхав до Івана Світличного (до того був один раз у нього), і кажу йому: "Пане Іване, отака в нас ситуація. Мені здається, що Сашко мене, звичайно, не послухає. Треба було б із ним поговорити, тому що ми будемо ма-ти величезну мороку, адже задіяно до півсотні людей. Все це передчасно накриється мокрим рядном". Тепер Назаренко пише, що раптом приїхав у Вишгород Іван Світличний, зустрівся з ним. Він думає, що це ні з того, ні з сього, але це було внаслідок моєї розмови.
В.В.Овсієнко: Он як!
> О.І.Дробаха: Я пізніше сказав Сашку про це. Але Світличний, як чоловік дуже досвідче-ний, він з Назаренком про політику майже не говорив. Очевидно, він ознайомився з ситуаці-єю – хто, що, де, як. Це була більше психологія, ніж політика. І тоді Сашко трошки прикусив язичка про розширення сфери своєї революційної діяльності. Але ми далі продовжували спі-лкуватися, хоча оця крамола вже не так відкрито і відверто гуляла, як доти. Тоді це було про-сто.
В.О.Кондрюков: Ну, тоді була трошки, так би мовити, відлига. Тоді про самвидав гово-рили, що всі про все це знають – і кагебісти, і керівники партії – тільки й того, що воно не друкується, а все це можна читати і за це нічого не буде. Така була відлига.
О.І.Дробаха: До шістдесят п'ятого-шостого років.
В.О.Кондрюков: Так-так. А воно напливами: то затискувалося, то відпускалося, то зати-скувалося, то відпускалося. Так же?
О.І.Дробаха: Ну, так. А після всіх цих розмов трошки воно притихло. Через деякий час Назаренко і Карпенко перебралися до Києва, бо тут коло все звужувалося, звужувалося, зву-жувалося, і вони побачили, що треба давати дьору. У Києві я в них раз бував, вони жили у Святошині. Вони продовжували, хоча в меншій мірі, цю ж роботу, з абсолютно новими лю-дьми. Оця листівка…
В.В.Овсієнко: Це 22 травня 1968 року.
О.І.Дробаха: Так. Це вже там Марія Овдієнко і Надія Кир'ян брали участь у розповсю-дженні.
В.В.Овсієнко: Надрукували понад 100 примірників.
О.І.Дробаха: Так. Тоді вже, очевидно, їх вирішили брати, і тоді вийшли на тебе.
В.В.Овсієнко: Тут у мене є записана дата: 26 червня заарештований Назаренко.
О.І.Дробаха: І Карпенко.
В.О.Кондрюков: Мене забрали десь улітку, а от точно число я не скажу. Коли твоя мати приїжджала тоді в гості?
З.Т.Кондрюкова: Тебе забрали 17 вересня.
В.О.Кондрюков: Ні, то вже капітально. 17 вересня мене вже забрали і не випустили, а десь за місяць до того взяли і відпустили на другий день.
З.Т.Кондрюкова: Тебе залишили. Я була там, а мати чекала там же мене, каже: «Може й тебе арештували».
В.О.Кондрюков: А, на Рози Люксембург, так? Ну, тоді мене випустили на другий день. А через кілька днів знову взяли і через декілька днів випустили. Два рази. А потім 17 вересня взяли і вже не випустили.
О.І.Дробаха: Коли нагромадили фактів.
В.В.Овсієнко: А про що з Вами говорили, коли оце затримували два рази?
В.О.Кондрюков: Про Погружальського, як потрапило, де й чим займалися, що робили. І не тільки Погружальського – про весь отой матеріал, я його зараз не пам`ятаю.
О.І.Дробаха: А про листівку, на якій вони прогоріли, була мова в оці перші затримання чи ні?
В.О.Кондрюков: Я не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Сімнадцятого вересня, як Вас затримали, – то був арешт із обшуком?
В.О.Кондрюков: Приїхали до мене чотири чоловіки такої хорошої, здорової комплекції, чи навіть більше...
З.Т.Кондрюкова: Це додому?
В.О.Кондрюков: Так. Зробили обшук. Такий обшук робили, що навіть заглядали туди...
З.Т.Кондрюкова: А на кухні, а в шафах…
В.О.Кондрюков: ...що навіть ота духовка – то віддирав, дивився, чи нема між стінками чогось всунутого. У всіх шафах, по всіх книжках – такий ретельний обшук зробили. Знайшли вони на антресолі фотозбільшувач, там деякі плівки ще залишилися невіддруковані, а мож-ливо і віддруковані були. Вони лежали там у мене. А куди їх ховати було? Десь закопати? Я у квартирі жив, так куди винесеш закопувати? Воно так усе й лежало в мене на антресолі – фотозбільшувач, плівки. А фоторепродукцій, здається, у мене не було. Фоторепродукцію Юрія Клена я передав Римі Мотрук. Вона в університеті викладала. Колись у нас жила, і Григорій Волощук також. Ну, Григорій Волощук був раніше судимий, а коли повернувся, то трошки в нас перебував. Щойно ми квартиру одержали, то вони до нас прихилилися. У нас ще й дивана не було, так вони на підлозі спали, Римма Мотрук і Волощук Григорій. Так мені вдалося передати їй уже перед самим справжнім арештом фоторепродукції того Юрія Клена.
О.І.Дробаха: "Попіл імперії".
В.О.Кондрюков: Цікава така книжечка. Я їй показав і питаю: "А ви не боїтесь забира-ти?" – "Ні, – каже, – я збираю це як філолог, я цим цікавлюсь". – "Ну, – кажу, – забирайте". Вона до сих пір у неї. Римма переїхала в Тарасівку недалеко від Києва. Не доїжджаючи Боя-рки є Тарасівка. Вони там знайшли помешкання.
З.Т.Кондрюкова: Може, кооператив побудували?
В.О.Кондрюков: Ні, там, по-моєму, якийсь приватний будинок або частину приватного будинку купили, на першому поверсі дві кімнати.
В.В.Овсієнко: Скільки годин тривав обшук?
В.О.Кондрюков: Годин шість, може. Дуже довго був обшук, а потім покликали понятих, вони підписалися.
З.Т.Кондрюкова: Чого ж потім – понятих зразу покликали.
В.О.Кондрюков: Ну, зразу. Подивилися, всі плівки записали: як починається плівка, чим закінчується. Забрали і фотозбільшувач. Фотоапарата в мене не було, а фотозбільшувач за-брали. А повезли мене спочатку на Рози Люксембург, там допитували. А потім уже відвезли на Короленка 33.
В.В.Овсієнко: Першу ніч Ви вже ночували на Короленка, тобто на Володимирській, так? Короленка і Володимирська – то одне і теж.
В.О.Кондрюков: Сосюра писав: "Був, певно, я у тому домі на Короленка, 33". І мене ту-ди ж привезли. Тут бюро перепусток, а по той бік уже...
О.І.Дробаха: Колись і я там був години три. Зачинили кімнату, чекаю годину – нема, че-каю другу – нема, чекаю третю – нема. Скільки ж можна чекати! Тиша. На витримку ця цюп-ка. А там же апартаменти, там сходи, килими… Приходять і – «На розмову». А я собі кажу те, що Стус мені сказав перед дверима, коли йшов судовий процес: "Дивися ж, поменше го-вори", – що мені врізалася в пам`ять на все життя.
В.В.Овсієнко: Що б не казав – на шкоду собі.
В.О.Кондрюков: А кімната нормальна була?
О.І.Дробаха: Ні, цюпка, отака цюпка.
В.О.Кондрюков: А мене помістили у нормальній, можна сказати, камері, така як ота спальня. На двох чоловік там нормально, але я там був один. Після допиту слідчого мене привели до коменданта чи господаря цього ізолятора...
В.В.Овсієнко: Може, то був Сапожніков?
В.О.Кондрюков: Цього я не знаю.
О.І.Дробаха: Хто ж там скаже прізвище.
В.В.Овсієнко: Я знав прізвище начальника слідчого ізолятора – підполковник Сапожні-ков.
В.О.Кондрюков: Коли все це оформили і мене стали вести по коридору, тут мене (не знаю, чи навмисно, чи випадково), раз – відчиняють двері і всовують у кімнатку. А кімнатка без світла, без нічого, що й сісти там неможливо. Вона так сантиметрів п'ятдесят на п'ятде-сят, що я не міг на підлогу сісти. Якщо мені було тяжко, то я упирався колінами і сідницями. І темнота, повна темнота. Я там стояв-стояв, стояв-стояв, невідомо, скільки...
В.В.Овсієнко: Це називається боксик.
В.О.Кондрюков: Боксик, повна темнота. Скільки я там стояв, я не знаю, напевно, години півтори-дві. Я спочатку стояв-стояв, а потім почав колінками упиратися – сісти неможливо ні так, ні так. А потім все-таки вивели і повели в нормальну кімнату, я ж кажу, світла. Щоправ-да, віконечко там десь високо було, і заґратоване. Правда, я спитав перед тим: "А що це таке за фокус?". Кажуть: «Запах консервуємо чи збираємо на аналіз». Такий фокус їхній.
О.І.Дробаха: Психологічний тиск.
В.О.Кондрюков: Це робилося, щоб налякати. Я це розумів. А потім через декілька днів у камеру до мене підселили одного, то я йому майже нічого не розповідав. Я здогадався, що це людина їхня. Його викликали і розпитували, що я розказую. Я те, що слідчому казав, те і йо-му розповідав. Так що в мене свідків було тільки три. Звичайно, Філатова... Хто ще? Там на-писано, два чи три свідки було.
О.І.Дробаха: Ну, і Назаренко ж.
В.О.Кондрюков: А, Назаренко, Карпенко і Філатова – значить, три. Як у пісні раніше співалося: "И было три свидетеля – судья и два заседателя". І в мене було три, а в Назаренка було двадцять два, здається. Ні, я його абсолютно не звинувачую Він більше знав людей, хо-ча багатьох із тих, яких він знав, я також знав. Але не всіх, він набагато більше знав, звичай-но. У мене робота, дім, сім'я, а він ще холостий був, їздив у Київ, з багатьма людьми там зу-стрічався.
О.І.Дробаха: У нас було задіяно до сотні людей, які знали про цю літературу. А читало 50, а може й більше. Це серйозно.
В.О.Кондрюков: Посадили трьох, по справі пройшло десь 25, а знали, звичайно, набага-то більше.
О.І.Дробаха: Так, Вишгород кипів, Вишгород шумів. А я ще працював у школі, то мене вже цуралися, як зарази. Я мусив покинути гуртожиток і перебиратися на вулицю Топильню.
В.В.Овсієнко: Свого слідчого Ви пам'ятаєте?
В.О.Кондрюков: Коваль, по-моєму, Микола Янович, і Березовський, здається. Там на-писано.
В.В.Овсієнко: Може? Берестовський, Леонід Іванович.
В.О.Кондрюков: Чи Берестовський, чи Березовський. Молодий такий, високий. Тоді він ще був худорлявий, а згодом приземистий такий.
В.В.Овсієнко: Мою справу в 1973 році теж починав Берестовський, а потім віддав мене іншому слідчому. Він вів справу Івана Русина в шістдесят п'ятому році. Отже, Берестовський і Коваль. Скільки слідство тривало і чи здалося воно Вам тяжким? Як Ви себе почували під слідством?
В.О.Кондрюков: Слідство тривало більше трьох місяців, до чотирьох місяців. Але адво-кат Заєць, якого мені дали, сказав, що це дуже швидко вони впоралися, що такі справи ве-дуться дуже довго. Адвоката, якого я замовляв, – того не дали. А як я замовляв? Оцей же ж, якого підіслали до мене в камеру, назвав прізвище одного адвоката, каже: "Ти от цього най-ми". Ну, я дай, думаю, скажу. А він мені так розхвалив його, що такий хороший, мовляв, по-літичні справи веде. Так я замовив того адвоката. Я зараз не згадаю його прізвище. Але потім виявилося, що той адвокат відмовився і передав мою справу Зайцю. Мене засудили десь у січні 1969 року, здається.
О.І.Дробаха: Ні-ні, суд почався в грудні. У грудні-січні.
В.О.Кондрюков: Так і я ж і кажу, що приблизно так – у січні.
В.В.Овсієнко: Як Ви психологічно сприйняли арешт, слідство? Це ж Вам десь тридцять років було, так?
В.О.Кондрюков: Це було в 1968, значить, 31.
В.В.Овсієнко: Це ж у вас дружина, дитина залишилися.
В.О.Кондрюков: Коли затримали і після допиту слідчого оформили арешт і повели мене до начальника ізолятора, то мене трошки протрясло. А коли в камеру завели, я якось заспо-коївся. А що зробиш, як то кажуть, вимушений був стати перед фактом. А саме слідство, я вам скажу, було після того, як були засуджені методи Берії, беріївщина – мене не били, це я вам чесно скажу. Не били, не катували. Але різний такий тиск був. Як ото я ж вам приклад навів, що завели в боксик або ще щось таке. Або допитували: один зранку допитує, а другий у другу зміну допитує вночі. То на змор. Бувало, у другу зміну приходить, викликає і десь до дванадцятої допитує.
В.В.Овсієнко: Я так розумію, що Ви опиралися, не давали показів?
В.О.Кондрюков: Ну, я нібито й давав, я показував себе «іскренним», але я, так би мови-ти, не договорював,. Вони на мене тиснули. Я сам собі так сказав: "Коли ви доведете, тоді я вже признаюсь", – така в мене ніби тактика була. І все одно вони ж там багато чого не вста-новили, багато там брехні, так що якщо по тій справі писати історію, то вона не буде точною, об'єктивною.
В.В.Овсієнко: Бо у слідчого своя правда, а у Вас своя правда. І кожен свою правду хоче приховати.
В.О.Кондрюков: Так, дещо приховати, дещо, можливо, і перевернути.
В.В.Овсієнко: Тоді про суд розказуйте. Де Вас судили? Там же ж, на Володимирській, у цьому трикутнику на Софійській площі, так?
В.О.Кондрюков: Так, на Софійській площі. Коли нас посадили у "воронок" і везли на суд, я намагався подивитися. Там таке віконечко кругле з жалюзями. Я весь час дивився, ду-маю, куди ж вони нас повезуть? Ну, так приблизно я здогадувався. А охоронник, який там сидів, побачив і закрив жалюзі повністю. Та я якось уже чи вирахував чи здогадався, що я в цьому трикутничку. Ну, а про суд що там можна сказати?
В.В.Овсієнко: Суддю пам'ятаєте, хто судив?
В.О.Кондрюков: Там написано, напевно.
В.В.Овсієнко: В обвинувальному висновку судді немає, у вироку є суддя.
О.І.Дробаха: Там, по-моєму, вирок на один аркуш чи два.
В.О.Кондрюков: Я тобі вироку не давав, а от висновок то я тобі надрукував. Це мені до-вго шукати треба той вирок. Я навіть не знаю, де та копія. Ну, на суді – не знаю, що можна там сказати, – ми майже не одпиралися. Ми говорили те, що на досудовому слідстві сказали.
О.І.Дробаха: Всі сказали: "Я визнаю себе винним" чи хтось ні?
В.О.Кондрюков: Ні. Всі сказали: "Частково". І я сказав, що частково.
В.В.Овсієнко: Тобто визнання факту, але не визнання, що це робилося з метою "підриву і ослаблення...", так?
В.О.Кондрюков: Нас засудили за статтею 62, частина перша. "Виготовлення, зберігання, розповсюдження літератури і усна агітація з метою підриву радянської влади". Усе це було доведено. Свідки були хто там? Комашков проходив свідком... А хто там іще?
О.І.Дробаха: Ну, 25 чоловік свідків було.
В.О.Кондрюков: По-моєму, суд недовго тривав, три дні, здається. Швиденько тих свід-ків перепустили...
В.В.Овсієнко: Отже, Назаренко одержав п'ять років, Вам три роки і Карпенку півтора року. Чи касаційну скаргу Ви подавали?
В.О.Кондрюков: Я подавав, інші – не знаю. Я подавав скаргу, мені залишили те ж саме, але судові витрати з мене зняли. Велику суму мені начисли платити.
В.В.Овсієнко: За що?
В.О.Кондрюков: А звідки я знаю?
О.І.Дробаха: За адвоката…
В.О.Кондрюков: А за адвоката – то вже жінка платила.
В.В.Овсієнко: Може, за експертизу текстів.
В.О.Кондрюков: Не знаю, якась велика сума, але гроші зняли, щось трошки там зали-шили, що я їх виплатив у таборі. А термін залишили, три роки і від дзвінка до дзвінка.
В.В.Овсієнко: А прокурор вимагав більше, ніж суд дав?
В.О.Кондрюков: Ні, по-моєму, так і прокурор вимагав. Я зараз не буду стверджувати, але, здається, як сказав прокурор, так воно все й було, тому що всі оті Зайці, у розумінні ад-вокати, – всі вони були їхні ставленики. Але в мене була перша думка відмовитися від адво-ката. Якби мене не збив отой, що в камері зі мною сидів. Я не хотів адвоката, а він мене пе-реконував, переконував, постійно ото що він капав на мізки, так я погодився. Коли слідчий викликав, та я кажу, ну, давайте отакого – якесь на п'ять букв єврейське прізвище.
В.В.Овсієнко: Вам дали список адвокатів, щоб вибирати з нього? Бо мені принесли спи-сок тих адвокатів, які допускалися до політичних справ. Тільки з-поміж них можна було ви-бирати.
В.О.Кондрюков: Ні, у мене цього списку не було. Я категорично не хотів брати адвока-та, але співкамерник мені казав: «Ти робиш помилку, тобі треба взяти адвоката, от хороший, – каже, – адвокат, він якраз політичні справи веде, він виграє політичні справи, назвеш тако-го-то». І коли слідчий викликав щодо адвоката, то я спочатку казав ні-ні, а вже в останній момент кажу: «Ну, гаразд, запишіть такого». Він і записав. А той відмовився і доручив цьому Зайцю.
О.І.Дробаха: Уявляєте, якби ти відмовився, Назаренко відмовився і Карпенко відмовив-ся. По-перше, три жуліки не заробили б на вас і був би політичний нюанс.
В.О.Кондрюков: Ти Івана Губку читав?
О.І.Дробаха: Читав.
В.О.Кондрюков: Як там написано, що коли потрапиш під арешт і вже доходиш до того, що мізки майже не працюють, то людина думає: а може, я це зле роблю, а може, я поступаю неправильно, а може, отак краще, а може, ліпше мені покаятися та вийти на волю – там я бі-льше роботи зроблю, ніж тут… Розумієш, які вже думки йдуть? Щоправда, це вже я доба-вив, Губка не зовсім так сказав. Коли сидиш удома на дивані, то можеш осуджувати, що той і той неправильно вчинив, треба було отак і отак. Так ми зараз того ж Виговського осуджуємо чи ще когось там.
В.В.Овсієнко: Після суду був ще касаційний суд. Це Вас ще на місяць, на два затримали, а десь уже навесні на етап?
В.О.Кондрюков: На етап швидко, десь через місяць чи півтора-два, не пам`ятаю.
В.В.Овсієнко: Кудою Вас везли – через Харків, через Холодну Гору?
В.О.Кондрюков: Я сказав, що не треба мені нічого, а цей співкамерник каже: "Чего ты отказываешься, на Север повезут, – каже, – бери фуфайку, бери все". То я дружині своїй ка-жу: "Ну, привези куфайку, там я знаю, що". Вона привезла. Нас везли через Харків, і в Хар-кові цей наш зеківський вагон, "столипін" зупинили десь дуже далеко, що нас вели через де-кілька колій, колій з десять, і аж там "воронок" стояв. Вони нас вивели разом з уголовника-ми. "Взятися всім під руки!" Ми взялися під руки. Нас оточили спереду, і по боках, і ззаду, і: "Шаг влево, шаг вправо считаю побегом, стреляю без предупреждения! Шагом марш!" І по-вели. Ці слова я точно запам'ятав. Отак через, напевно, колій з десять, потім посадили у "во-ронок" і відвезли на Холодну Гору. І посадили нас у камери смертників, в одиночні камери.
В.В.Овсієнко: Це всіх політичних, кого везли з Києва, – усіх у камери смертників у Хар-кові саджали. Я там теж був у 1974 році.
В.О.Кондрюков: Ну, а камери – ви знаєте, як там, що там. Холодні. Я лежав на животі, руки підкладав під груди, а лице на долоню клав.
В.В.Овсієнко: Щоб не застудитися. Там же нари просто з суцільного металевого листа зроблені. І стільчик так само зварений з металевого листа, і стіл такий теж. І все це вмурова-не в бетонну підлогу.
О.І.Дробаха: Метал, усюди метал.
В.О.Кондрюков: А взимку холодно. А якщо ляжеш на спину, то запросто запалення ле-генів зразу.
В.В.Овсієнко: Якийсь матрац давали? Мені якогось давали, але він такий тонесенький, вата такими ковтунами.
В.О.Кондрюков: Матрац дали, я так підняв його, а там у гузирі чогось трошки було, ва-та, здається. Я так підняв – і воно все посипалося вниз. Так на Холодній Горі, здається, на-віть і матраца не давали. Не було, тому що я боявся лягати на спину. А з матрацом – це десь в іншому місці було. Не знаю, може, це вже на Рузаївці.
В.В.Овсієнко: Це кілька діб на Холодній Горі, потім далі на Рузаївку, це вже Мордовія, далі – Потьма. Потім, кажете, Барашево, табір ЖХ-385/3.
В.О.Кондрюков: Там дві Потьми. З однієї Потьми в другу перевели. Але я не побував на одинадцятому, мене зразу повезли на лікарню. Тоді третього табору ще не було, я там був на лікарні, але там швидко відгородили від кримінальної зони політичну і організували цей тре-тій табір.
В.В.Овсієнко: Це ЖХ-385/3-3 (дріб три). Бо дріб чотири – це жіночий, а п'ять – це лікар-ня. А перша і друга – то лікарня і зона для кримінальних в`язнів. А хто там був, принаймні, з відомих політв'язнів? Це весна 1969 року…
В.О.Кондрюков: У мене десь є записано. Якщо згадаю, то можу написати потім.
В.В.Овсієнко: Які там люди були, які категорії в'язнів, скільки їх тоді було загалом у зо-ні? То невелика зона. Ви, мабуть, шили там робочі рукавиці?
В.О.Кондрюков: Там робоча зона і житлова розділені залізничною колією. Нас водили в робочу зону, там ми будували якийсь РДК чи як воно там називалося, станцію – щось таке. Ми там ото все починали будувати. А жили тут у бараках. Загалом то велика була зона, мо-же, тисяча чи півтори тисячі в`язнів, з кримінальними разом. Там бараків було більше десят-ка, такі величезні бараки. Не знаю, я не рахував.
В.В.Овсієнко: А треба було рахувати. То все свідчення.
В.О.Кондрюков: Ну, хто про це тоді думав... Політичні в'язні групувалися по національ-ностях: латиші собі окремо, росіяни собі окремо, латвійці собі, естонці собі, українці собі. Але ми мали з ними зв'язок, і коли якесь свято, ми на чай запрошували представників і Есто-нії, і Латвії, і росіян також запрошували.
В.В.Овсієнко: Це були національні громади, але я питаю про категорії. Були засуджені за співпрацю з німцями, частина партизанів – українських, литовських, латвійських, естонсь-ких, третя частина – антисовєтчики. Це були три найбільші групи.
В.О.Кондрюков: Там були українці, які сиділи по тридцять років. Це з Західної України. Бандерівці. Хто причетний, хто непричетний. Пам'ятаю Турика, Курчика. Про них Лук'янен-ко згадує. Був Дмитро Гунда. Він ще залишився, коли я звільнився. А чого тридцять? Тому що вони сиділи двадцять п'ять, термін закінчувався, а їм додавали знову до двадцяти п'яти, і вони хто по тридцять, а то дехто і тридцять два роки сидів.
В.В.Овсієнко: Ви, здається, згадували Івана Покровського. У нього було 25 років, він із повстанців.
В.О.Кондрюков: У нього 25, йому не додавали. Ще були віруючі. А знаєте, я зустрічався навіть з бургомістром Краснодону Стеценком. Він звільнився при мені, здається. Я з ним так розмовляв, але там не можна було викликати на відвертість. Була група «битовиків». Вони не уголовники, а «битовики». Наприклад, один в армії служив на кордоні. Його поставили на пост – він залишив пост і пішов в Іран чи в Ірак. Його там піймали і повернули сюди. І він був політичним. Такі за чай розказували оперу (оперативному працівникові) про політичних. А один у Німеччині служив, його за щось покарали і зачинили на три доби на другому пове-рсі в кімнаті. Він там сидів-сидів, надоїло, у вікно виглядає, коли стоїть машина, і порожня. А він шофером був. Він у вікно вискочив, у машину, шлагбаум пробив… Він там роки три був...
В.В.Овсієнко: Це пан Василь Кондрюков, касета друга, 21 жовтня 2006 року. Продовжу-ємо.
В.О.Кондрюков: Так ото в таборі був різний контингент.
В.В.Овсієнко: Контингент – яке мудре слово!
В.О.Кондрюков: То були різні люди. Там навіть своїм не все відверто розказували. Так і він, цей Стеценко: "Та, – каже, – не було там ніякого діла. Мені, – каже, – сказали, що там у якомусь селищі якісь хлопці викрали цигарки, обікрали кіоск. Я туди приїхав і їх там ареш-тували", – оце за молодогвардійців він розказував. "Я, – каже, – приїхав на трійці коней, ми їх арештували, і все, більше, – каже, – я про них нічого не знаю".
Я ніколи не думав, що міг би зустріти в таборі учасників війни, а там ще їх було багато. А їх же, хто повертався з німецького полону, – всіх сюди на десять років.
В.В.Овсієнко: А якими Вам здалися умови утримання – тяжкі чи стерпні?
В.О.Кондрюков: Ну, щоб сказати, це треба з чимось порівнювати.
В.В.Овсієнко: А, так. У вас іншого досвіду не було.
В.О.Кондрюков: Коли я прийшов, то здавалися важкими, але стерпними, так би мовити. А коли Покровського перевели з 11-го сюди на третій, то він сказав, що тут набагато гірше. 11-й трошки ближче до Потьми, а ми далі.
В.В.Овсієнко: А робота яка? Ви казали, там якесь будівництво?
В.О.Кондрюков: Там було будівництво. Якась привокзальна станція мала бути, якийсь РДК – я не знаю, що воно таке. Я там монтував бігаючу кронбалку. Слюсарі все зробили, а я електрику туди підводив, оті кабелі, трос натягував, щоб кабелі рухалися і продовжувалися, кнопка внизу, щоб знизу можна було пультом керувати оцим усім. А ще ми виготовляли бе-тонні пасинки – стовпи. Там була форма, ми робили арматуру по шаблону, перекручували, зварювали, а бетоном заливали вже інші. А я електрику проводив і зварював.
В.В.Овсієнко: Ця робота була надворі чи в цеху?
В.О.Кондрюков: В цеху. Цех не опалювався. Це будівництво, хто там опалює.
В.В.Овсієнко: А які-небудь акції протесту в той час бували?
В.О.Кондрюков: Один раз, я запам'ятав, ми оголосили голодівку, тому що було з вишки вбито людину, яка вдень переступила перший бар’єр дроту і стала на заволочену землю. Через три доби, нічого не домігшись, вийшли на роботу.
В.В.Овсієнко: А багато людей брало участь у голодівці?
В.О.Кондрюков: Ні, небагато. Чоловік десять. Цей Микола, вчитель із Кіровоградщи-ни…Це треба шукати по архівах…
В.В.Овсієнко: Береславський, може?
В.О.Кондрюков: Ні, Микола Береславський також був у нас. Він вийшов раніше, участі у голодуванні не брав. І латиші підтримали нас, – Метра Андріс, Ґунар Астра. Його пізніше вбили, цього Астру. Він перший дізнався про пакт Молотова – Рібентроппа.
В.В.Овсієнко: Пізніше він сидів зі мною на Уралі. Такий здоровенний…
В.О.Кондрюков: Лук'яненко… З Лук'яненком я познайомився, коли мені Покровський приніс мою справу. Я йому дав прочитати. Він прочитав і каже: "Ну, треба ж, у Києві, перед самим носом у них, і так далеко зайшло це діло. Значить, наша справа не безнадійна". Бо ж там матеріалів ого-го скільки було зроблено.
В.В.Овсієнко: Так, ваша справа справді грандіозна. Стільки самвидаву пройшло, стільки ви його випустили… Я не знаю, хто ще стільки зробив.
О.І.Дробаха: Може, в Україні один-два. Тому в мене фігурує назва «Вишгородський процес». Треба видати таку книжку. Серйозна справа.
В.В.Овсієнко: А Ви в карцерах бували?
В.О.Кондрюков: Не довелось. Я був таким лояльним.
В.В.Овсієнко: Це був такий більш-менш лояльний період – кінець шістдесятих років. То вже на початку сімдесятих почали закручувати режим.
В.О.Кондрюков: Ні, я просто не сварився, я мовчки йшов на роботу і виконував її.
В.В.Овсієнко: Там начальник був не майор Александров?
В.О.Кондрюков: Я вже забув його прізвище. Молодий, високий такий, здоровий. По-моєму, Александров. Я навіть його обличчя не запам'ятав.
В.В.Овсієнко: А на побачення до Вас хтось приїздив?
В.О.Кондрюков: Побачення давали. Один раз дружина приїздила. Дозволено було до трьох діб, а мені дали одну. Я сказав: "Що це таке! Дайте мені хоч дві". Додали мені ще одну, за моїм наполяганням. А потім приїздив брат Микола, цей, середульший, 1931 року наро-джений. Сам приїздив, ще при здоров'ї був.
В.В.Овсієнко: А щодо листування – якісь обмеження були, конфіскації листів?
В.О.Кондрюков: Один лист на місяць.
В.В.Овсієнко: На суворому режимі два листи. То на особливому один, на суворому ре-жимі два листи на місяць можна писати.
В.О.Кондрюков: Здається, один лист ми писали на місяць. І одна бандероль на півроку, здається.
В.В.Овсієнко: Так. А посилка – то це після половини терміну, п'ять кілограмів, одна на рік.
В.О.Кондрюков: Я весь час писав додому: "Не присилайте мені нічого, мені нічого не треба". Але бандеролі я одержував. По-моєму, два рази одержував бандероль. Листи. А потім мені ще... А хто ж це мені прислав книжку?
В.В.Овсієнко: А, тоді ще книжкові бандеролі можна було одержувати!
В.О.Кондрюков: Льоля, Льоля, по-моєму, Світлична прислала мені "Собор" Гончара.
В.В.Овсієнко: "Собор" прийшов у лагер? Ти диви!
О.І.Дробаха: Та вони не знали, там лопухи.
В.О.Кондрюков: Я прочитав, а потім давав усім читати "Собор" Гончара.
О.І.Дробаха: А тверда обкладинка чи м'яка?
В.О.Кондрюков: Ні, м'яка.
В.В.Овсієнко: Така синя, так?
О.І.Дробаха: У твердій – знищили.
В.О.Кондрюков: Ні, Світличний сам прислав... Ні, то інша книжка, це, значить, друга бандероль була. "Мальви", "Мальви" Романа Іваничука. Жорстка обкладинка, а корінець ма-тірчаний, заклеєний. Хто мені прислав, я не пам`ятаю. Але коли я відклеїв, там було десять рублів.
В.В.Овсієнко: Може, рублів?
В.О.Кондрюков: Рублів. Так я Покровському їх дав, кажу: "Бери, куди хочеш, чи на чай, чи на що там". Там якраз якесь свято наставало, так він чаю купив.
В.В.Овсієнко: Я знаю, що Покровський організовував там відзначення свят – релігій-них, історичних. І казали, що це було справді гарно – я ще застав ті святкування. Вони зав-жди гарно обставлялися. При всій тій бідності це було справді свято.
В.О.Кондрюков: Оце, кажу, книжечка, а отут загнуто і приклеєно. І тут ще листок біле-нький. Коли я одвернув, підняв листок, а там ото десятка.
В.В.Овсієнко: Цензура не здогадалася туди заглянути? Надія Світлична казала, що вона закупила була цілу пачку книжок «Поезії» Василя Симоненка, в червоній суперобкладинці. Закупила цілу пачку і в'язням розсилала. Чи Ви від неї одержали, чи, може, хтось інший оде-ржував?
В.О.Кондрюков: Ні.
В.В.Овсієнко: Ну, якщо Ви вважаєте, що все розказали про ув'язнення, то давайте розка-зуйте про процедуру звільнення. Вас випустили прямо в Барашево чи привезли етапом додо-му?
В.О.Кондрюков: Мене звільнили точно, навіть, напевно, до хвилини, від дзвінка до дзвінка. У день звільнення не вивели на роботу, а потім закликали до опера, він перевірив усі мої папери, передивився, що там. А в мене – що там у мене в тому рюкзаку? Навіть не рюк-зак, а торбинка. Передивився все. Потім мене вивели. А, ще, по-моєму, сказали, коли буде поїзд. Я вийшов і ждав потягу до Потьми.
О.І.Дробаха: А харчі на дорогу дали?
В.О.Кондрюков: Ні, у нас ніяких харчів не було. Ми отоварювалися на п'ять рублів на місяць. Платили нам щось дуже мало, рублів 30. З них рублів 20 – на кухню. На п'ять рублів давали отоварюватися, потім вираховували за обмундирування, а все решта, що там залиша-лося, клали нам на книжку. Коли я вийшов, то здається, було в мене 360 рублів. Чи грошима я їх отримав? Мабуть, отримав, бо я вже їхав за свій рахунок – мене виштовхали і все. Я пла-тив за білет, у Потьмі – теж. Вони сказали, що в Потьмі нас буде чекати чоловік, який допо-може взяти квитки на Москву. І на цьому ми розпрощалися.
В.В.Овсієнко: Отже, Ви через Москву їхали. Бо, бачите, вже десь так у році 1973 – 1974 не випускали прямо з зони на волю. Привозили в обласний центр під конвоєм етапом і там звільняли. Чому? Тому що як в`язні їхали через Москву, то їм там влаштовували прес-конференції іноземних журналістів, це був вихід інформації. І мене 1977 року привезли ета-пом у Житомир «звільнили» під адміннагляд.
В.О.Кондрюков: Так, це вже пізніше було. Ми приїхали в Потьму на вокзал, крутимося, не знаємо, чи скоро там потяг. З`явилася там якась людина в цивільному, допомогла купити квитки.
В.В.Овсієнко: А на Вас одяг який?
В.О.Кондрюков: Той чорний, у в якому ми ходили в таборі. Робоче брудне, а це вже більш-менш чистіше. У мене не було цивільного нічого. Купили квитки.
В.В.Овсієнко: А що, Ви не один їхали, хтось ще з Вами разом звільнявся?
В.О.Кондрюков: З Барашево я сам, а потім в 11-му добавилося, і ще одна жінка потім по дорозі сіла.
В.В.Овсієнко: З інших зон.
В.О.Кондрюков: Так, так. Нас чоловіка чотири чи навіть п'ять було, ще одна жінка їхала до Москви. Він зробив нам квитки, ми сіли в один вагон і поїхали в Москву. І вже їхньої "ру-ководящей и направляющей" не було. В Москву я приїхав, по-моєму, на Казанський вокзал, став розпитувати, бо я ж ні разу там не був. Мабуть, на Київ, думаю, з Київського. Розпитав, як на Київський їхати. Мені показали метро, я в метро приїхав на Київський вокзал. Там узяв квитка на плацкарт. По-моєму, поїзд ішов через Київ десь далі за кордон, чи то в Польщу, чи то в Болгарію. Я сказав: «Мені на найближчий на Київ». Я там ні з ким не розмовляв. Що-правда, я був голодний, сходив до ресторану, взяв там борщу. Один раз, скільки їхав, сходив туди, а потім як ліг спати і валявся, хоч хочеш спати, не хочеш, а, думаю, що робити? Щоб нікому не заважити, я лежав на верхній полиці. Вийшов уже в Києві, темно було, не пам'я-таю, вранці чи ввечері. Мене тут зустрічала дружина і Кушніри – це жінчина сестра з чолові-ком.
В.В.Овсієнко: А після звільнення були труднощі зі влаштуванням на роботу? Чи був у вас адміністративний нагляд після ув'язнення? До вас мали якісь претензії?
В.О.Кондрюков: Вийшло так. Перед звільненням мене викликав опер і каже: "Куди ти поїдеш?" Кажу: "У Київ". – "Туди не можна. Куди хочеш?" Я кажу: "Нікуди, я в Київ поїду". – "Ні, не можна. Куди?" – "Ну, – кажу, – у Боярку". – "Туди також не можна". "Ну, тоді, – кажу, – я інших міст не знаю, я нікуди не поїду, тому що в мене в Києві сім'я, квартира, я ні-куди не поїду". По-моєму, на цьому закінчилася розмова. Я приїхав додому, навіть не в Боя-рку. Якийсь нагляд за мною був, але не офіційний.
В.В.Овсієнко: Ну, певно, що наглядали за всіма звільненими, це зрозуміло. А з улашту-ванням на роботу Вам не перешкоджали?
В.О.Кондрюков: Поблизу Вітряних Гір був третій авторемонтний, такий брудний завод – страхіття, я туди влаштувався електриком. Напевно, якби на іншу якусь іншу роботу, то, можливо, й не прийняли б. А там думають: та хай іде туди, в те рабство. Я там працював, а коли знайшов іншу роботу, тут ближче, на Подолі, на заводі дитячих колясок, став звільня-тися, а мене не звільняють. Я питаю: "Що таке? Що, за мною офіційний нагляд чи що таке?" – "Нельзя", – і все.
В.В.Овсієнко: Ага! Так Ви там що, справді в рабстві були?
В.О.Кондрюков: «Нельзя». А я подав заяву, що звільняюся у зв`язку з виїздом з Києва... Чи щось таке. Тоді вони підписали. Коротше кажучи, я їх обдурив. Написав, що виїжджаю. Звільнили. На заводі дитячих колясок я працював декілька років, потім їздив на заробітки в Сибір, з бригадою ми домовилися. Навіть там я помітив, що за мною стежать, через багато років. А чого я помітив? Коли ми там з бригадним начальником за щось посварилися, він на мене: "А почему тебе письма до сих пор пишут на украинском языке?" Я питаю: "А кто вам дал право читать их?" А адреса ж була російською мовою. "А звідки ви знаєте, що українсь-кою мовою?" Значить, вони там розпечатували і читали.
Потім я повернувся знову на завод колясок, а після того пішов у СУПР – спецуправление противооползневых подземных работ. Це далеко не метро, це проти зсувів. Робили штольні на Київських горах, де є плавуни, а потім зі штольні такими іглофільтрами, домкратами зада-влювали в плавун через кожні три метри чи приблизно стільки, та вода потрапляла через іг-лофільтри в штольню і пісок осідав, і не було зсувів.
Десь із 1989 чи 1990 року ніяких переслідувань і стежень уже за мною, певно, не було.
В.В.Овсієнко: А на пенсію Ви коли вийшли?
В.О.Кондрюков: На пенсію я вийшов раніше... Був закон: хто в шахті працював – 50 ро-ків віку і 10 років підземного стажу. Якщо навіть тиждень не вистачало до 10 років, то ця людина повинна була кидати роботу, їхати на Донбас, знову лізти в шахту допрацьовувати цей місяць чи два. Інакше не давали цю пільгову пенсію. А потім десь у 1989 чи 1990, чи 1991 вийшов закон про диференційне обрахування пенсії: скільки людина проробила в шахті під землею, настільки вона раніше йде на пенсію. Я три з половиною роки проробив під зем-лею, і я на три з половиною роки пішов раніше на пенсію. Це був, мабуть, 1994 чи 1993. Так що я раніше став отримувати пенсію.
В.В.Овсієнко: Але це вже були такі часи, коли Ви, мабуть, на печі не сиділи. В кінці 80-х, на початку 90-х років, Ви, мабуть, якусь активність проявляли?
В.О.Кондрюков: Ну, в ті часи на пенсію прожити взагалі було неможливо. Пенсію тоді давали, починаючи, по-моєму, з 18 карбованців, тоді до тридцяти дійшло, а потім більше, більше. Тоді неможливо було на пенсію прожити. Я шукав роботу. Знайшов отут недалеко якусь фірму, організовану якимсь чи то полковником у відставці – "Союзсервіс". Я там елек-триком був. Одна будочка, друга будочка біля магазинів, потім на метро "Лівобережна". Всі оті всі будочки і я як електрик обслуговував. А потім ми ту роботу покинули, щось там нам не сподобалося. Потім я влаштувався на Воскресенці, там фірма "Полтава" була. Там я два місяці робив. Потім довго не робив. Потім знайшов фірму на Фрунзе 13-Є, сторожем і двір-ником. Мене називали ІТР – инженерно-технический работник. Це якась страхова компанія, що машини страхувала. У тій фірмі чоловік 16, але жодного робітника не було. Там був один хазяїн, був генеральний директор, чи й два генеральних, а потім три прості директори. Була комп'ютерниця, головний бухгалтер, ще якісь – все було начальство, робочих там не було. Я один робочий.
О.І.Дробаха: І той інженер.
В.О.Кондрюков: Називався ИТР – инженерно-технический работник. Я там двір підмі-тав, дошки закріпляв під комп'ютер, оті, що висуваються. Там була безкоштовна їдальня, я їм ящики робив для картоплі такі, що дощечки виймаються, підлогу лаштував, лампочки вкру-чував, слюсарну роботу робив – усе було, бо я один робочий, а то все начальство. Вони, на-певно, відмивали там якісь гроші, чи хто його зна, що там таке. І довго я там проробив. По-тім та фірма луснула. Там шість місяців не було нікого. А я один туди приходжу, подивлюся і йду.
О.І.Дробаха: А гроші помаленьку платили.
В.О.Кондрюков: А гроші дуже малі були, 150 гривень. Потім знову фірма появилася, яка почала там капітальний ремонт робити, а там чотириповерхівка. Воно вважалося на два поверхи, але ще один напівпідвальний і один під дахом. Зимовий палац, зимовий сад. Попра-цюють місяць-два – і йдуть. Напевно, у цього господаря не вистачало грошей на ремонт. Він місяць-два чекає. В.В.Овсієнко: Менше з тим, то не таке важливе. Нас цікавить, чи прояв-ляли Ви якусь громадську активність у ці роки? Чи були в якихось організаціях?
В.О.Кондрюков: Ні.
В.В.Овсієнко: Чи ходили на мітинги?
В.О.Кондрюков: О! Оце було. Тут я не пропускав ніяких мітингів. А от активної участі в якісь партії, можна сказати, я не проявляв.
О.І.Дробаха: Ну, в УРП був.
В.В.Овсієнко: А в Товаристві політв'язнів Ви були?
В.О.Кондрюков: У Товаристві – так. З Євгеном Пронюком, звичайно, я зустрічався.
В.В.Овсієнко: На установчих зборах Ви були 3 червня 1989 року? Там чоловік сто було.
В.О.Кондрюков: Так, знаю, це було на Львівській площі.
В.В.Овсієнко: І я там був.
В.О.Кондрюков: То наше третє знайомство. Друге було в Биківні.
В.О.Кондрюков: А в Биківню ціла колона йшла, багато людей ходило тоді. Я не був за-діяний у якихось структурах. Я сам не хотів, я відсторонився.
В.В.Овсієнко: А що-небудь писали Ви про ув`язнення?
В.О.Кондрюков: Є в мене сім чи вісім статей. Та я їх не познаходив усі.
В.В.Овсієнко: Треба з них ксерокопії зробити. Одну Ви знайшли. Якщо знайдете решту, то я до Вас приїду та зробимо ксерокопії, хай будуть в архіві Харківської правозахисної гру-пи. Чи писав хто-небудь про цю справу? Принаймні є інтерв'ю Дробами, Назаренка... Чи ще хтось писав про Вишгородську справу?
В.О.Кондрюков: Я вважаю, що немає.
О.І.Дробаха: Ну як, а "Вишгород семи вітрів"? Я там згадую про це. Василь згадав ін-терв'ю, але в мене є кілька нарисів, наприклад, у книжці "Вишгород семи вітрів". І в цій (якій?????) книжці згадую, але тут менше.
В.О.Кондрюков: Ну, так я ж кажу, що, крім Дробахи, Назаренка про мене ніхто не пи-сав.
В.В.Овсієнко: В Анатолія Русначенка нічого немає про цю справу, а в Георгія Касьянова є згадки. Книжка називається "Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 60-80-х років». То добра книжка.
В.О.Кондрюков: Я читав її, знаю, але я забув.
В.В.Овсієнко: У ній, скажімо, є один рядочок: "Активно розповсюджував літературу са-мвидаву в університеті Овсієнко". А що за цим стоїть! П'ять років носити самвидав у порт-фелі. Я дуже ціную цей рядочок.
В.О.Кондрюков: І ще десь є про ту Вашу діяльність?
В.В.Овсієнко: Є. Я вже сам понаписував. (Сміються).
О.І.Дробаха: Ні, Василю, і ми зобов'язані написати.
В.В.Овсієнко: Ось уже буде інтерв’ю. Ви над ним попрацюєте, Вам захочеться ще щось дописати. А якщо буде написане, то й буде колись опубліковане. А що опубліковане хоч якимось тиражем – те вже не пропаде.
В.О.Кондрюков: «Рукописи не горят...», – казав Булгаков.
В.В.Овсієнко: Я бачив, як горять. Скажімо, там, на Уралі, коли Марта Ніклуса відправи-ли в тюрму, то такий собі наглядач Чертанов, такий невеличкий, худенький, тільки вушка стирчать, як у чортика, спалює папери Марта Ніклуса. А нас із Балісом Ґаяускасом виводять у дворик на прогулянку. Там і рукописи, і газети, і кольорові журнальні ілюстрації. Вони го-рять такими кольоровими вогнями, а цей Чертанов помішує дрючком і каже: "Красиво горит!" Стусові вірші, рукописна збірка "Птах душі" – той «Птах» звідти ж не вилетів. Можли-во, що так само, "красиво" згорів, та й годі. На жаль, горять, ще й дуже...
В.О.Кондрюков: Так, це я знаю, що горять, тільки згадав вислів Булгакова.
В.В.Овсієнко: Ну от, ми записали основне. Якщо щось пригадаємо, то ще ввімкнемо. Дякую.
В.О.Кондрюков: Дещо було сказано поспішно, не обдумано. Точніше сказано в «Спогадах».


Запис 21.10. 2006. Редагування 31.05 – 4.06. 2007.
Виправлення В.Кондрюкова – 19.06. 2007 року.

Знімок В.Овсієнка: Василь КОНДРЮКОВ. Плівка 2358, к. 20. 21.10. 2006.
Знімок В.Овсієнка: Олександр ДРОБАХА, Зінаїда Тарасівна КОНРЮКОВА-МАТЛАЄВА, Василь Олександрович КОНДРЮКОВ. Плівка 2358, к. 20. 21.10. 2006.
Рекомендувати цей матеріал