Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ

14.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з О. Назаренком 6 і 18 січня 1999 р. в Києві та 18 січня 2001 р. в Складовську.

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ (нар. 27.09.1930, с. Землянки Макіївського р-ну Донецької обл.)

Учасник руху шістдесятників (Вишгородська група), виготовляв і поширював самвидав.

Батько, Назаренко Терентій Костянтинович (1905–1984), працював економічним директором на Пантелеймонівському цегельному заводі. 1935 сім’я переїхала на ст. Ясинувата. Батько став працювати в бухгалтерії залізниці. Коли 1937 р. почався Великий Терор, зі страху дав згоду працювати бухгалтером органів НКВД в Яснуватій. Після війни став начальником фінчастини Південно-Донецької залізниці, дослужився до майора, хоча форму ніколи не носив. Мати, Сандул Килина Іванівна (1908–1989), родом з волохів, домогосподарка, малограмотна. На формування свідомості Н. мала вплив бабуся Параска, яка називала комуністів бандитами, песиголовцями.

Н. пішов до школи 1938, семирічку закінчив тільки 1947. Тоді ж вступив у Слов’янський технікум залізничного транспорту, вчився на машиніста локомотива. Після двох курсів покинув його, пішов працювати на завод, закінчив вечірню школу.

1950 р. призваний в армію. Служив у Красноярському краю, в Читинській обл., вчився на радиста, працював на пеленгаторах і на зв’язкових радіостанціях, закінчив школу офіцерів запасу, але складати екзамен відмовився. Демобілізувався 1954 р. сержантом.
Працював токарем на заводі в Ясинуватій, з 1956 – літературним працівником Селідівської районної газети "Зоря комунізму". Душа його не витримала комуністичної демагогії: 1959 р. пішов на будівництво каналу Сіверський Донець – Донбас.

Будучи невдоволеним тотальною русифікацією Донбасу, спраглий за українською Україною, Н. навесні 1962 р. поїхав на будівництво Київської ГЕС. Жив у гуртожитку в м. Вишгород. Працюючи на земснаряді, зібрав цілий „музей” викопних кісток і речей, який розмістив під своїм ліжком. Через рік познайомився з критично настроєним до політики КПРС членом партії Василем Кондрюковим. 1963 р. познайомився з Володимиром Кома-шковим, який був близько знайомий з В.ЧОРНОВОЛОМ. Комашков приносив літературу самвидаву: вірші В.СИМОНЕНКА, М.Вінграновського, М.ХОЛОДНОГО, Ліни КОСТЕНКО, спогади Петра Панча (їх Н. перефотографував за одну ніч). Потрапляли до нього машинопис поеми В.Сосюри "Розстріляне безсмертя", вірші Євгена Маланюка, по-ема "Попіл" Юрія Клена, книжки "Історія Великої України" Голубця, "Історія України" Дмитра Дорошенка, "Націоналізм" Дмитра Донцова, "Українська раса" Юрія Липи, "Вивід прав України" Пилипа Орлика, "Україна і українська політика Москви" Проніна, "Збірник на пошану вчених, знищених більшовицькою Москвою". Машинопис В.ЧОРНОВОЛА "Правосуддя чи рецидиви терору?" Н. перефотографував і виготовив кілька фотокопій. Згодом виготовив кілька фотокопій його машинописної книжки "Лихо з розуму (Порт-рети двадцяти „злочинців”)". Особистого знайомства не прагнув, щоб не привертати до себе увагу. Влітку 1966 р. В.Комашков познайомив його з І.СВІТЛИЧНИМ на прохання останнього.

Н. переписав друкованими літерами, зафотографував і розмножив статтю „З приводу процесу над Погружальським”, перезняв і розмножив машинопис праці Івана ДЗЮБИ "Інтернаціоналізм чи русифікація?", "Репортаж із заповідника імені Берія" Валентина МОРОЗА та багато інших текстів. Власним коштом обладнав у гуртожитку фотолаборато-рію, придбав друкарську машинку, на якій машиністка Лариса Панфілова в Києві безплат-но друкувала самвидав. Намагався винайти типографічну фарбу і налагодити друк листівок.

У Вишгороді склалася ціла група однодумців, які читали і розповсюджували самвидав. До неї належали робітники В.Кондрюков, В.Комашков (він же й поет), учитель, поет Олександр ДРОБАХА, Віталій Різник, майстер Валентин КАРПЕНКО, Богдан Дирів та Василь Ґедзь – електрики на земснарядах, робітники Петро Йордан та недавній політв’язень Іван ГОНЧАР із села Гаврилівка. До цього кола належали Микола Пономаренко, Марія ОВДІЄНКО, Людмила Шереметьєва, поетеса Надія КИР’ЯН. У Вишгород приїжджали журналіст Павло СКОЧОК,  поет Володимир Забаштанський. Н. відвідував республіканську літстудію "Молодь", і одного разу Забаштанський запропонував йому владнати угоду з комсомольською організацією, провести у Вишгороді літературний вечір та концерт художньої самодіяльності. Та партком забажав попередньо ознайомитися з програмою вечора і щоб декан факультету взяв на себе письмову відповідальність за вечір, завірену печаткою уні-верситету. Студенти відмовилися проводити літературний вечір. Той же партком заборонив організовану О.ДРОБАХОЮ літературну студію "Малинові вітрила".

Постало питання про організаційне оформлення групи, та здоровий ґлузд підказав, що на випадок викриття група була б звинувачена в „зраді батьківщини”. Однак у Вишгороді й далеко поза ним пішли чутки про існування у Вишгороді націоналістичної організації „Малинові вітрила”, яка нібито збиралася підняти повстання, підірвати ГЕС (насправді це були 4 робітники, які накрали на летовищі ґранат, щоб глушити рибу), про націоналістичний з’їзд (звичайна гулянка друзів В.ЧОРНОВОЛА на Козачому острові). Про це всерйоз говорили відповідальні працівники КГБ у своїх лекціях у різних реґіонах України, щоправда, не називаючи конкретних імен.

4.09.1965 р. разом з О.ДРОБАХОЮ та Б.Дирівим був на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків” у кінотеатрі „Україна”.
1965 р. Н. вступив на вечірнє відділення історичного факультету Київського держуніверситету і замешкав у гуртожитку в Києві, працював у будівельній організації на Куренівці.
22 травня 1967 р. вшанування Т.Шевченка біля його пам’ятника в Києві, в річницю його перепоховання, вилилося в багатолюдну несанкціоновану демонстрацію. Знаючи, що 1968 р. влада збирається не допустити нічого подібного і навіть готується нацькувати на учасників зібрання робітників заводу „Арсенал” та активістів комсомолу, Н. написав „Звернення до киян”. У листівці дуже вдало навів цитату з В.Леніна про заборону вшанування Шевченка царським урядом у 1914 р.: „Після цього заходу мільйони і мільйони „обивателів” почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в прави-льності того висновку, що Росія є „тюрма народів”.
Листівка закінчувалася прийнятним тоді гаслом: "Ганьба русифікаторам! Хай живе ленінська національна політика!" Через В.Комашкова Н. передав листівку І.ДЗЮБІ, який нібито схвалив її. Марія ОВДІЄНКО видрукувала до 120 примірників листівки. Н. з Миколою Пономаренком розіслав їх поштою у вищі учбові заклади України та профспілкові організації заводів міста Києва. Акція була ефективною: 1/3 листівок до КГБ не надійшла. Парк ім. Т.Шевченка 22 травня був запруджений агентами КГБ та міліцією. Хто йшов з квітами, хто намагався виступити – того хапали.

У червні Н. мав необачність зачитати свою листівку на новосіллі, куди його запроси-ли друзі. Там нікому не відомий чоловік попросив її подивитися і намагався з нею втекти. Листівку відібрали, але за тиждень, 26.06.1968, Н. був затриманий на вулиці і заарештова-ний. Під час обшуку в нього була вилучена та ж листівка.

У „справі Назаренка” було допитано біля 30 осіб. Це викликало підозру, чи не видав він друзів. Таку версію підтримав позацензурний журнал В.ЧОРНОВОЛА „Український вісник”, який, однак, зауважив, що всю справу Н. узяв на себе. Насправді ж до рук слідст-ва потрапили два записники Н. з телефонами та адресами – за ними й працювало слідство. Крім того, експертиза підтвердила, що рукопис статті „З приводу процесу над Погружальським”, факсиміле якого необачно опублікували закордонні газети, зроблений ру-кою Н.
Київський обласний суд за ст. 62 ч. 1 КК УРСР у січні 1969 присудив Н. 5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, його посправникам Василеві КОНДРЮКОВУ 3 р., Валентину КАРПЕНКУ – 1,5 р.

У квітні 1969 Н. вивезений етапом у мордовські табори. У дорозі шантаж продовжи-вся: на Холодній Горі в Харкові його помістили в забризкану кров’ю камеру смертників. Але у вагоні йому поталанило – познайомився з В.МОРОЗОМ.

У таборі №11, що в сел. Явас у Мордовії, Н. зустрів декого з „двадцяти злочинців” – художника Панаса ЗАЛИВАХУ, письменника Анатолія ШЕВЧУКА, членів „Українсько-го Національного фронту” Ярослава ЛЕСІВА, Григорія ПРОКОПОВИЧА, Михайла ДЯКА, Василя КУЛИНИНА. Скоро Н. був переведений у табір № 19, що в сел. Лєсной.

У політичних таборах була справжня Україна: відзначалися національні та церковні свята, на руках у в’язнів і в бібліотеках була добра література, підтримувалося культурне життя, українці ретельно дбали про свою репутацію в табірному „інтернаціоналі”. Так, 25-літник Іван ПОКРОВСЬКИЙ призначив Олександра Охрімовича опікуватися Н.

Весною 1970 р. Н. переписував свою статтю на цигарковий папір, щоб передати її на волю, на чому був пійманий і спроваджений у 17-й табір, де умови були значно гірші. Ко-ло спілкувань: М.МАСЮТКО, Степан Бедрило, Микола КОЦ.

Влітку 1972 р. Н. потрапив у великий етап на пермські табори. Термін свій закінчу-вав у таборі № 35, ст. Всехсвятська Пермської обл. Двічі сидів у карцері. У кінці 1972 р. 5 діб провів на ногах, бо лягти на бетон означало б застудитися і захворіти. Тут був у бли-зьких стосунках з М.ГОРБАЛЕМ, Андрієм КОРОБАНЕМ, І.КАЛИНЦЕМ, З.АНТОНЮКОМ.

Звільнений з 26.06.1973. Приїхав у Київ до Оксани МЕШКО. Пропонував їй створити комітет чи товариство жінок, які клопочуться за своїх ув’язнених чоловіків, синів, братів. Шукав способу налагодити друкування самвидаву та виходу його за кордон.

Після тривалих клопотань одержав паспорт у Броварях під Києвом, але його ніде не прописували і, відповідно, не приймали на роботу. Жив у знайомих.

У квітні 1974 міліція затримала Н. і спровадила в Ясинувату на Донеччину під адміні-стративний нагляд на 6 місяців. Відбувши нагляд, повернувся в Київ, де був затриманий КГБ і знову через суд спроваджений під нагляд на 1 рік у Ясинувату.

Того року вдалося виклопотати дозвіл переселитися в м. Скадовськ Херсонської обл., де Н. одружився з Лідією ГУК, яка у вересні 1973 р. повернулася з ув’язнення. Мав проблеми з працевлаштуванням. Зрештою влаштувався наладчиком електрообладнання.

1976 р. в Скадовськ приїздила з Москви Ірина Корсунська, з якою Н. обговорював питання про створення Української Гельсінкської Групи.

1978 р. народилася дочка Ярослава.

Того року Н. разом з колишнім політв’язнем Федором Клименком їздив до О.МЕШКО в Київ. На її прохання написав інформацію про бунт у Херсоні у зв’язку з убивством дружинника. О.МЕШКО, як обіцяла, не знищила рукопису, а наступного дня під час обшуку він був вилучений. Крім того, лист Н. до І.ПОКРОВСЬКОГО про переслідування був опублікований за кордоном у добірці матеріалів Бєлградської наради НБСЄ. Н. викликав начальник Херсонського УКГБ і погрожував ув’язненням за ст. 187-1. Н. мусив письмово пообіцяти, що більше не підтримуватиме стосунків з О.МЕШКО.

Та КГБ скористався нагодою ув’язнити Н. за звинуваченням у зв’язку з дрібним побутовим конфліктом. "Учитывая личность, особо опасную для общества”, Скадовський суд 1981 р. призначив йому 3 р. ув’язнення. Карався в Дніпродзержинську. Стаття підпадала під амністію з нагоди смерті Л.Брежнєва, та його не звільнили, пояснивши: „Хоч ви не маєте порушень режиму, але ви людина, залежна від КГБ”.

Після звільнення живе в Скадовську. 1990 р. зняв відеофільм про М.ОСАДЧОГО.

З 1990 р. на пенсії.

Бібліоґрафія:

1.

Інтерв΄ю Олеся Назаренка, записане 6 і 18 січня 1999 року в Києві та 18 січня 2001 року в Скадовську. http://archive.khpg.org/index.php?id=1186430257

О.Назаренко. Вишгородські легенди. http://archive.khpg.org/index.php?id=1186431423

2.

Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 76-78, 370, 610-614.

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. – С. 84 с.

Данилюк Ю.З., Бажан О.Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-і рр. ХХ ст.) . – К.: Рідний край, 2000. – с. 37, 193-194.

Інтерв’ю з О.Дробахою 20.07. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1374852975&w

Комашков Володимир. Вишгород. Вибрані твори / Г.о. „Музей шістдесятництва”; Упорядкування О.Роговенко, В.Чорновіл; худож.-оформлювач Г.Севрук. – Харків: Фоліо, 2004. – 176 с

.Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 505–509. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184408983

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 453-454; 2-е вид.: 2012 р., – С. 514–516.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 15.02. 2006. З виправленнями О.Назаренка 6.07, 28.08. 2006. Останнє прочитання 15.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал