Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПОПАДЮК ЛЮБОМИРА ІВАНІВНА

14.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Зоряна Попадюка 27 і 30 січня 2000 р.

ПОПАДЮК ЛЮБОМИРА ІВАНІВНА (нар. 08.04.1928 у м. Дукля (тепер Польська Республіка) – п. 19.09.1984 у м. Самбір на Львівщині).

Викладачка німецької мови. З кола шістдесятників. Виготовляла й розповсюджувала літературу самвидаву.

З родини української інтелігенції, що поділяла ідеї європейського просвітництва й лібералізму. Батько, Іван Попадюк, був січовим стрільцем, брав участь у боях на Маківці, 1920 (чи 1921) р. втік з російського полону, був поранений. Працював шкільним інспектором на Тернопільщині. Зазнавав гонінь від польської влади, часто мусив міняти місце роботи. Помер 1930 р. від серцевої хвороби у віці 38 р. Мати, Софія Михайлівна Копистинська, з роду відомих просвітників, викладала німецьку мову. Померла 2001 р. у віці 95 р.

1931 р. родина придбала дім у Самборі. Як польська, так і німецька влада неодноразово проводила в ньому обшуки, однак залишалося немало літератури, періодичних видань, що несли дух волі.

Любомира навчалася в єдиній у Самборі „Рідній школі”. 1939 р. всіх 15-17-річних студентів цієї школи, числом 117, як членів „Українського комітету”, більшовики закатували ночами. Любомира залишилася живою тільки тому, що була трохи молодша.
Середню освіту здобула 1947 р. Закінчила торгову школу. 1948 р. вступила на факультет іноземних мов Львівського університету. 21.04.1953 р. народила сина Зоряна ПОПАДЮКА.

Закінчивши навчання 1953 р., вчителювала в гірських селах (Шешори та ін.). 1955 р. її запросили викладати німецьку мову студентам Львівського університету та консерваторії. Брала участь у культурному житті. Була другою скрипкою в симфонічному оркестрі Львівського оперного театру, грала в симфонічному оркестрі при університеті.

З початку 60-х рр. П. належала до української громади, яку згодом називали шістдесятниками. Коло її спілкувань – Іван ГЕЛЬ, В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, Ігор та Ірина КАЛИНЦІ, Михайло КОСІВ, брати Михайло та Богдан ГОРИНІ, Валентин МОРОЗ.

П. передруковувала літературу самвидаву – українського й російськомовного, серед них „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, "Лихо з розуму", „Репортаж з заповідника імені Берія”, „Хроника текущих событий”. Прилучила до цього й сина. Автори й персонажі самвидаву часто бували, а то й тимчасово проживали в її помешканні, де було обмаль меблів, але досить тепла для колишніх і майбутніх репресованих.

1968-69 рр. її син Зорян ПОПАДЮК разом з однокласниками створив юнацьку організацію "Український національно-визвольний фронт", яка виготовляла й розповсюджувала листівки з нагоди річниці окупації Чехословаччини, на Новий 1971 рік їздила колядувати в Київ, розмножувала самвидав, вивчала „Історію України” М.Грушевського, згодом видала два числа журналу „Поступ”, упорядкувала в Самборі могилу, де були поховані 900 в’язнів, розстріляних НКВД 1941 р.

У помешканні П. 25.12.1971 справив свій день народження В.ЧОРНОВІЛ, а вранці 12.01.1972 тут, як і в сотнях помешкань української інтелігенції, був проведений обшук. Лишень випадково нічого не було виявлено, обійшлося затриманням на кілька годин. На допити в КГБ П. принципово не ходила. Син Зорян – студент другого курсу філфаку Львівського університету – був звинувачений у нечемному ставленні до кагебістів під час обшуку, через суд оштрафований і 16.02 виключений з університету. Мати ставилася до діяльності сина з розумінням, бо вона розвивалася в дусі сімейної традиції.

Коли 1973 р. Львівський обком КПУ, вперше після 1939 року, заборонив проводити березневі шевченківські вечори, УНВФ виготовив біля 150 екземплярів листівки, яка закінчувалася словами: "Вставайте, кайдани порвіте!" і ввечері 27.03 розповсюдив їх. Уночі проти 28.03 були затримані десятки студентів, у т. ч. син П., Зорян ПОПАДЮК, який був 06.08 засуджений Львівським обласним судом за ст.ст. 62 ч. 1 та 64 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”, „організаційна діяльність”) до 7 р. позбавлення волі та 5 р. заслання, а Яромир МИКИТКО – до 5 р. позбавлення волі.

П. у червні 1973 р. була звільнена з роботи. Працювала медстатистиком у лікарні. 1977 р. звільнена після опублікування в газеті „Львовская правда” злісного пасквіля проти неї, Атени Пашко, Ганни Садовської та Олени АНТОНІВ, які підтримували листування та особисті стосунки з репресованими та їхніми родинами, у т.ч й не українцями, зустрічалися зі звільненими, підписували заяви та звернення на захист політв’язнів.

П. мала всього одне побачення з сином в таборі № 17 у Мордовії на одну добу та у Владимирській тюрмі – на 1 годину.
Від 28.02 до 28.03.1981 П. перебувала в лікарні через динамічне порушення мозкового кровообігу. У травні 1981 стався інсульт. У результаті не діяла ліва рука. Син, який переніс на засланні в Магаданській обл. операцію на туберкульоз, домігся відпустки і відвідав її. Мала другу групу інвалідності. У домі ще два інваліди – мати і її сестра.

Після другого арешту сина (Казахстан, 02.09.1982) в П. стався другий інсульт. Лист про визнання її інвалідом першої групи надійшов у день похорону.

Похована в м. Самбір.

Бібліоґрафія:

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980 – 1985 рр. – 1980: 7-29; 1981: 2-247, 2-262, 3-98, 4-28; 1982: 2-38; 1984: 2-38, 9-1.
Зорян Попадюк. Листи Василя Стуса до Любомири та Зоряна Попадюків. 1977 – 1979 // Український вісник. Вип. 7, 8, 9, 10. – Київ–Львів–Балтимор–Торонто, 1988. –– С. 181-190; також С. 167, 265-266, 358, 294.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. С. 135 – 136, 142.
В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. Т.6, кн. 1. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 267, 410; кн. 2. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 109, 115-117, 128, 147.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 196–209.
Інтерв’ю з З.Попадюком 27 і 30 січня 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1195677346&w
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 577–579. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184443342
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 509–510; 2-е вид.: 2012 р., – С. 581–582.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 29.01. 2006. Останні виправлення З.Попадюка 28.08. 2006. Останнє прочитання 20.07.2016.

Рекомендувати цей матеріал