Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

КУЧЕР МИКОЛА ІВАНОВИЧ

20.07.2007 | Сіренко В.І., Овсієнко В.В. | Микола Кучер. Дубравлаг. Спогади, оповідання. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. – 98 с.
КУЧЕР МИКОЛА ІВАНОВИЧ (нар. 2.04. 1932, с. Широке Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл. – п. 4.09. 1999, м. Дніпродзержинськ).
Студент-філолог, згодом учитель, письменник-гуморист.
Мати Миколи, Килина Іванівна Кукса (1906–1993), виросла сиротою в наймах. Вийшла заміж за незаможного, теж сироту, Івана Васильовича Кучера (1906–1982). Вступили в колгосп. Під час голоду 1933 р. активісти на чолі з головою колгоспу забрали в сім`ї всі продукти. Тяжко бідували. Батько пройшов усю війну. Пережили ще один голод, 1946-47 рр..
1951 р. К. закінчив Верхньодніпровську середню школу і поступив на історико-філологічний факультет Дніпропетровського університету. У січні та лютому 1955 р. написав 4 анонімні листи працівникам радіостанції «Освобождение» (Західний Берлін) з рекомендаціями, як ліпше вести антирадянську пропаганду.
3.01. 1956 р., прямо на лекції, К. був заарештований працівниками обласного управління КГБ. Схопили його, як записано у вироку Дніпропетровського обласного суду від 20.02.1956, за «злобную клевету на руководителей компартии и советской власти – советского правительства, на внешнюю политику», за те, що нібито «призывал к свержению советского правительства». Цей вирок за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР визначив студентові 10 р. ув'язнення і 5 р. позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна (старенький наручний годинник та 2 крб. 45 коп. у гаманці).
Після суду в Дніпропетровську засуджений пройшов комісію Президії Верховної Ради, яку там очолював О.Ватченко, тоді другий секретар обкому. Члени комісії ніби з намірами пом`якшити вирок питали, чому радянський студент писав листи за кордон. «Цих листів ніколи б не писав, якби існувала можливість висловити наболіле в нашій пресі, якби була свобода слова». На що Ватченко закричав на всю тюрму: «Тебе свободу слова? Давить вас надо! Давить! Десять лет дали?! Мало! Двадцять пять следовало! Чтоб другим не повадно! Всю область опозорил! На весь Союз! Уведите его!»
К. відбував покарання в Мордовії, у 7-й зоні, що на ст. Явас Зубово-Полянського р-ну. Потоваришував там з композитором Василем Барвінським, учителем Олексою ТИХИМ, з іншими політв`язнями різних національностей. Умови утримання за «хрущовської відлиги» були відносно неважкими. Це була добра школа патріотизму та справжньої дружби народів. Деякий час працював бібліотекарем.
Влітку 1957 р. в зоні вибухнув страйк з вимогою переглянути справи. Комітет страйку працював у клубі та в бібліотеці. У зв`язку з цим К. послали працювати на пилораму.
Згодом справа К. була переглянута, термін йому скоротили. Звільнений 3.01. 1959. Повернувся до батьків у сел. Червоне Верхньодніпровського р-ну, куди вони переїхали.
У грудні 1959 відновився в університеті, 29.06.1961 отримав диплом учителя української мови та літератури. Почав учителювати в школах Петропавлівського та Верхньодніпровського р-нів Дніпропетровщини, викладав також німецьку та англійську мову, історію. 1963 р. одружився з учителькою Людмилою Несторівною Перекопською. 1964 р. народився син Віталій.
Працівники КГБ та нештатні сексоти ввесь час не випускали К. з поля зору, особливо коли минула хрущовська «відлига».То страхали новим ув'язненням, то обіцяли всілякі блага, нову квартиру, наприклад. Та він визнав за краще 25 років прожити в «уплотнении», ніж співробітничати з кагебістами.
Як письменник, К. написав і видав за сприянням Олега Чорногуза чотири збірки гуморесок: «Як я став поліглотом» (1972), «Дядина» (1973), «Операція "Три зайці"» (1978), «Усім по сім») (1983). Неодноразово був лауреатом журналу «Перець» та інших видань. 1988 р. прийнятий у Національну Спілки письменників України. Був лектором товариства «Знання». У часи перебудови став членом НРУ, обласного товариства української мови ім. Д.Яворницького, активістом «Просвіти».
Реабілітований 20.07. 1991.
1996 р. К. видав книжку спогадів та оповідань «Дубравлаг», яка цінна спогадами про Василя Барвінського, Йосифа СЛІПОГО, Олексу ТИХОГО, Олександра ГРИГОРЕНКА. Персонажі його нарисів – караїмський композитор Григорій Корецький, литовський художник Генріх Герлахас, латиський партизан Отто Ірбе. Вражаючі його оповідання про голод, про людей у неволі.
Перебування в радянських концтаборах, постійні переслідування призвели до того, що К. тяжко захворів на хворобу Паркінсона, мав тяжкі головні болі. На пенсії по інвалідності з 8.09.1989. Помер 4.09.1999 р., похований у Дніпродзержинську.

Бібліоґрафія:
1.
Кучер Микола. Пакуда. Оповідання // Зона, № 7, 1994. – С. 49-66.
Микола Кучер. Дубравлаг. Спогади, оповідання. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. – 98 с.
2.
58-10. Надзорные производства Прокуратуры СССР по делам об антисоветской агитации и пропаганде. Март 1953 – 1991. Аннотированный каталог. Под ред. В.А. Козлова и С.В. Мироненко; сост. О.В. Эдельман, М.: Международный Фонд «Демократия», 1999. – 944 с. (Россия. ХХ век. Документы)»: – Кучер Н.И.: С.251.
Сіренко В.І. Велика зона злочинного режиму. Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття. – Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – С. 119, 125. 128, 139-143.

Володимир Сіренко, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 
Остання редакція 20.07. 2007.
Рекомендувати цей матеріал