МАЗУР ДМИТРО ДМИТРОВИЧ

 297329.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю МАЗУРА Дмитра Дмитровича
22 липня та 7 серпня 1998 року.
В.О. Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, про себе.
Д.М. Кожна порядна людина, коли її питають про неї, почувається незручно і хоче якогось виправдання. Але ми смертні, і тому повинні щось про себе сказати, бо кожна біоґрафія – частина історії народу. Мені часом буває страшно (як великому Ґерцену) за те, що з моєю смертю все, що я знаю, кане в Лету. Ніхто не знатиме, чому так, а не інакше ішли події на Вкраїні.
Я народився перед війною, 5 листопада 1939 року, тому все дитинство минуло під знаком війни. Війну пам’ятаю. Це дуже вражало: розстріли, бойові дії, українська партизанка, совєцькі партизани, які воювали проти німців і проти українських партизанів. Люди часто опинялися один навпроти одного по різні боки барикад. У цій колотнечі склалася моя душа.
Найперші спогади – розстріл совєцького партизана, бій між українськими і совєцькими партизанами, бій українських партизанів в Устинівці Малинського району з поліцаями, яких німці гнали в атаку (на десять поліцаїв один німець). Українські партизани кричали:
– Брати, здавайтесь!
Поліцаї йшли в наступ, українські партизани вдарили з кулеметів – усі полягли. Вони підійшли, перев’язали, хто був ще живий, і пішли. Не було такого, щоб поранених добивали. Їх підібрали німці й поліцаї, що над’їхали.
Під знаком цих подій склалося все моє майбутнє життя. Вони вимагали свідомости, що це робиться.
Уже в 1946 році я почув про злочини Сталіна. Мала дівчинка – трошки більша за мене – розказувала, як їх два місяці везли пароплавом і весь час викидали мертвих за борт. 200 чоловік. Вона не могла їх порахувати. Мабуть, знала цю цифру з розповідей інших людей. Каже, так було страшно, коли людей кидають у море. Я цю розповідь запам’ятав на все життя.
А КГБ через років 20 намагалося з’ясувати, чому я став таким, а не іншим. Тобто порядною людиною. А порядних людей не терплять досі...
В.О. А якого ви роду?
Д.М. Мої батьки вчителі. Мати, Ольга Захарівна Ткаченко, з сім’ї селян села Гута-Логанівська Малинського району на Житомирщині, а батько теж із селян, із сусідньої Устинівки. Мати народилася 1919 року, померла 1990, батько 1914, помер 1991. Повернувшись із ув’язнення, я поховав їх.
Ми попали під Чорнобиль і знаємо всю цю біду...
Важке було життя. Одних воно ламало, інші проростали. Як зерно, про яке сказано в Біблії. Я тоді Біблії, звичайно, не читав, вона була заборонена, але ріс під знаком старої української народної культури. Пізніше товариш сказав, що я етноґрафічний. Навіть не думав, що так про мене можна сказати. Для мене звичним було, що довкола навіть не християнська, а язичницько-християнська культура. Ще живі були її уламки. Як ото дерево зламане, а пускає пагони. Як верба на воді. Ще були гарні весільні, петрівські, обжинкові, стародавні козацькі пісні, хоч ми далеко від Січі. Навіть такі, що ніде не записані. Я вчасно не записав народної пісні про Кармалюка:
Уже б тая рушниченька була б не стріляла,
Якби моя Марусина правдоньки не знала.
Пісня “За Сибіром сонце сходить” – не народна, вона літературного походження.
Навчався у звичайній радянській школі, яка мало що давала. Батьки переїжджали з села в село, і це допомагало мені в розвитку: нове оточення, нові враження, тому я не омертвів, не став стандартним. Усе нові спогади, перекази про українську партизанку, яка ще боролася з останніх сил і останніми людьми. Смерті чужих, невідомих мені людей допомогли мені залишитися живою душею.
Закінчив 1957 року школу в стародавньому селі Чоповичі. Я тільки недавно дізнався від однієї бабусі, що воно існує з Княжої доби. В академіка Рибакова є згадка про гряди – укріплені місця. Та бабуся з села Гута-Ободзинська казала, що гряди будували греки, які жили в Чоповичах. І навіть показувала місце, де був укріплений пункт. Що там увесь час горів вогонь і стояла сторожа. Насипи тягнуться з південного заходу, в напрямку від Малина, на північний схід, у напрямку до Києва.
Ця жива історія впливала й на мене. Пригляньтесь усі навкруги. Я не знаю, як живуть люди в Америці, де не було середніх віків, стародавнього світу... Мабуть, мені пощастило більше, ніж американцям.
Перша визначна подія, яка сформувала мене, – угорські події 1956 року. Повернулися солдати звідти і розповідали, як вони їхали танками через натовп, у якому було багато дітей, жінок... Уже тоді вчителі були незадоволені мною як “антирадянщиком”. Навіть матір викликали. Але це не пішло далі школи. Та й тоді я не боявся цього.
Закінчивши в 1957 році школу, я працював у колгоспі. Мабуть, уже за сімейною традицією пішов до Житомирського педагогічного інституту. Вступив у 1961 році, але навчався з перервою. Бо був хрущовський призов до армії. Призвали з другого курсу. Служив менше трьох років, бо захворів на гіпертонію. Повернувся інвалідом третьої групи. Служив у Криму, в Сталінграді. То пропащий час. Краще б я вчився.
Повернувся до інституту в 1965 році з розумінням, що треба починати боротьбу. Не можна мовчати. Ще мені допоміг Іван Дзюба. Я почув про нього, поїхав до Києва, зайшов у видавництво “Дніпро” на Володимирській. Він підказав: не можна мовчати. Коли нічого не ворушити, то воно запліснявіє. (Чужі поради потрібні людині, навіть якщо вона сама себе вважає розумною).
Отож я став навпроти них. Я тоді вважав (та й досі вважаю), що потрібні скандали, щоб щось зрушити. Бо тиша – це мертвеччина. Я розпочав просвітянську роботу серед людей, які й самі повинні б просвітитися. Це були сільські хлопці й дівчата, які навчалися в педінституті. Вони дуже мало чого знали про Україну і потрошку виявляли нахил ставати не вчителями, а сільськими чиновниками (на жаль, українські інтеліґенти легко стають чиновниками). Це були розмови, суперечки, часом дуже гострі. Часом я зустрічав байдужість. Але якісь результати були. Випускники йшли до школи і впливали на учнів.
До цього часу (десь 1966 року) належить перший виклик до Житомирського КГБ. Сказали: про вас ходить багато розмов, то хочемо знати, хто ви. Ми вас вивчаємо. Я не слухав тоді радіо “Свобода”, література самвидаву до мене не доходила.
В.О. Працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Дзюби ви тоді не читали? Вона тепер уже вийшла окремою книжкою.
Д.М. Я й зараз, у наш демократичний час, не можу дістати такої літератури. Я формувався під впливом життя, а не літератури.
В.О. “Собор” Олеся Гончара припав на ваш студентський час?
Д.М. Я закінчив інститут у 1967 році. З великими труднощами. Ніяк не міг скласти марксизм-ленінізм. Навіть їздив у Міністерство освіти. Звичайно, натрапив на працівника КГБ (про це дізнався пізніше). Він по прямому проводу сказав ректорові: “Не робіть скандалу. Хай не їздить по Україні. Поставте йому залік”. Ректор Осляк був гарною людиною. Він і показів проти мене пізніше не дав. Але був залежним від тодішньої кон’юнктури. Не він мене переслідував, а колишні відставні офіцери, які завідували кафедрою марксизму-ленінізму. Не хотіли мені поставити навіть „трійку”. Бо я тоді вже був під наглядом. Я не був обережним: спитав якось викладача Леоніда Пивоварського, чи не можна прочитати “Історію України-Руси” Грушевського. Він перший зробив на мене донос. Із цього й почалося. Саме бажання прочитати було злочинним... Для провінції це було великою крамолою. Як усякого впертого українця, це мене не злякало, а навіть розвеселило й додало енерґії. Навіть мене часом треба розворушити... Я ще більше став цікавитися українськими справами і говорити про них.
У 1968 році вийшов друком роман Олеся Гончара “Собор”. Накладом тисяч сто. Гарна книжка.
В.О. У січневому числі журналу “Вітчизна”, тисяч 30, і майже одночасно в серії “Романи й повісті” – 100 тисяч. Було ще видання “Дніпра” в твердій обкладинці – але воно мало кому дісталося. Я ще встиг купити.
Д.М. Його почали лаяти. Тобто робити скандал. Ну, як хочете скандалу, то матимете. Мені в село Рясно Ємільчинського району, де я вже працював у школі, прийшов від когось лист з інституту, що треба приїхати до Житомира, бо розпочинається тиждень української культури на Житомирщині. Приїздять Андрій Малишко, Олесь Гончар, Любов Забашта, якісь літературні критики.
В.О. Це було десь навесні 1968 року. До 2 квітня Гончара не чіпали, бо якраз був його ювілей – 50 років. А після 2 квітня почали клювати.
Д.М. Я не читав газет, але хлопці сказали, що були якісь лайки на “Собор” у пресі. Сказали: коли буде зустріч, то, може, вдасться виступити. Мене знали і попросили написати виступ. Я написав. Ми перевірили за годинником – десь на 9 хвилин. Він прозвучав. Зустріч відбувалася в актовому залі педагогічного інституту. Я навіть не знаю того хлопця... Мені б не дали виступити. Їм треба було студента, а я ж уже не був студентом. Він виступив останнім. Ми не знали, яка буде реакція. Могли б і не помітити. Але ті, кому треба, помітили: у першому ряду сидів полковник КГБ. Вони рідко ходять у формі... Я потім з ним зустрічався, та не пам’ятаю – і не хочу пам’ятати – його прізвище. У залі було з 500 українських студентів і сотень зо дві узбеків. Вони вивчали тоді в Житомирі російську мову на факультеті російської філології... Не знаю, як вони зараз нею користуються... Вони вже розуміли й українську. Багато людей стояло. Я прослухав виступ та й поїхав собі додому.
Почався скандал. Хто його почав, я не цікавився. Але пересварилися між собою всі. Найперше викладачі. Одні сказали, що виступ правильний, а інші – що це “националистическая вылазка”. Збурився увесь Житомир. Навіть стали вживати, як це не дивно, слово “Україна”. У Житомирі було багато місцевих старих людей, які далеко не схвалювали зміну мови, закриття українських шкіл, наплив колонізаторів, заселення центральної частини міста відставниками – усього, що руйнувало їхній побут. Вони схвально поставилися до цих подій. Вони не чули виступу, а знали лише, що було щось на захист українського життя, української Церкви, українських звичаїв. Про це говорили декілька років.
В.О. А яка доля того студента?
Д.М. Йому дозволили закінчити інститут, бо знали, що той виступ – не його духовна власність. За ним не було ніяких інших справ. З ним порозмовляли. Він не сказав, хто написав виступ. Вони дізналися про це пізніше. Але почалися звільнення викладачів. Хто писав заяву “за власним бажанням”, кого виганяли... Скандал примушував людей думати. І це вже добре.
Мою присутність на зустрічі помітили. За мною ще пильніше стали стежити, хоч не зразу встановили, що то я написав. Викликали в Житомирське КГБ й бесідували три дні. На ніч відпускали. За мною йшов “хвіст”, але я від нього відчіплювався, то вони гнівалися, що не знають, у кого я ночую. На мене кричали, мені погрожували... Запис тих розмов я надіслав до ЦК КПУ. А потім усе підігрівали давно забуту, здавалося, подію.
За неписаними законами того часу я мусив подати заяву про звільнення “за власним бажанням” зі школи в Рясному. Улаштувався в селі Білка Коростенського району – воно сусіднє з тим, де я вчителював раніше. Коли я на “ленінському уроці” розказав про голодовку 1933 року та про репресії 1937 року, про те, що в цьому селі було розстріляно кілька десятків людей (учні потім казали: це наші діди) – мене звільнили з роботи як “професійно не підготовленого”. Це було 1971 року. Документ на звільнення підготував директор школи, затвердило райвно. Декого пам’ятаю за прізвищами, але навіщо це? Я за фахом учитель української мови та літератури, а довелося в Білці викладати німецьку. Ніби я її погано викладаю... То дали б мені українську...
Додатком до цієї колотнечі я ще мав гіпертонію, то повернувся до батьків у Гуту-Логанівську. Допомагав їм. У 1973 році мене звинуватили в “дармоїдстві” і Малинський виїзний суд у Гуті засудив мене до 1 року виправних робіт. Я оскаржив постанову суду в касаційному порядку і чекав. Навіть написав: якщо касаційний суд визнає постанову справедливою, то я стану до роботи, яку дадуть.
Чому до того я не ставав до роботи? Тут був моральний бар’єр. Адже на уроці я сказав не тільки про репресії 1937 року. Я сказав, що робиться зараз у селі. Як примушують голосувати за кандидатів у депутати... А моя сусідка в цей час замерзла на смерть у нетопленій хаті. У неї була розвалена піч, а син її був призваний до армії. Приїхав, поховав матір – і знову мусив їхати служити... Я багато чого говорив, не буду згадувати. Я нічого не зробив і не міг зробити. Це було лише слово. Та мені цього не простили. Я казав: не можна цього терпіти. Вона була недалека моя сусідка. Я в тому селі ще нічого не знав. І не бачив ще такого. Я був просто зобов’язаний про це сказати. Треба було заступитися за цих безпорадних людей, які самі не можуть захиститися. А про голод тоді взагалі заборонено було говорити. Навіть наш Президент Кравчук казав, що він не знав про голод на Україні. Кривив душею...
Ця жахлива подія стрепенула мене ще раз. Я тоді сказав: зробіть що-небудь хоча б для цього села, тоді я піду на яку завгодно роботу. А ні – то судіть. Або дайте мені вчительську роботу. Я ж викладав тільки німецьку, а не українську. Суддя був місцевий, малинський. Він досі судить... Я написав: якщо Житомирський касаційний суд підтвердить справедливість вироку, то я піду на примусові роботи, куди мене пошлють. Але постанови касаційного суду я не отримав досі.
Здається, 28 лютого 1973 року мене викликали до Малина. Я думав, що оголосять вирок касаційного суду, а мене взяли під варту. За п’ять хвилин відбувся суд (суддя Стельмах, він і зараз працює). Не дали останнього слова, нікого не пустили до зали суду. Засудили до року ув’язнення. Це було явне порушення совєцького закону. Якби мені вручили вирок касаційного суду, а я не став до роботи, то мали б рік примусової праці замінити чотирма місяцями ув’язнення – день ув’язнення за три дні примусових робіт. А мене 28 лютого повезли до слідчого ізолятора в Житомир, тримали понад місяць.
Стали збирати матеріяли на політичну статтю. Мені співкамерники казали, що їх примушували писати на мене. Кажуть, ми підписували, бо ж боїмося... Тільки один з них (“вор в законе”) не підписав. Потім через 6 років їх викликали на суд свідками...
Завезли мене етапом у Сумську область, у село Перехрестівка, під Ромнами. Табір загального режиму. Я перших днів перебування там не пам’ятаю, бо був у гарячці. Там деякий час не було роботи. Ото виходив на перевірку – і потім падав. Було, що й до нарів не доходив – падав.
Туди приїздив працівник Житомирського КГБ. Сам признався: збирав на мене матеріяли. Щоб не випускаючи засудити. Але один із зеків мені сказав: “Ти мені нічого не зробив. Я не хочу на тебе брехати. Мене примусили. Давай я напишу відмову, дам тобі копію – і що буде, те буде”. Може, це мене врятувало. Викликав прокурор, сказав, що мене попереджують, але судити не будуть. Дали підписати.
В.О. Це попередження за указом Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року.
Д.М. Я знав, що після цього рано чи пізно мене заарештують. Але я не збирався змінювати свої погляди і відмовлятися від просвітянської роботи. Це ж було б непорядно. Звільнившись, трохи працював у Малині на експериментальному заводі, вантажником, бетонувальником, на будівництві цеху паперової фабрики.
Мене заарештували перед Московською олімпіадою 1980 року. А тут ще почалася Афґанська війна. Я зрозумів, що це початок краху СРСР. Та про це вже й Амальрік писав – “Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?”. Російська імперія постала перед неминучістю краху в Кримській війні, розвалилася після Першої світової війни і знову зібралася як СРСР. Виграти війну проти Афґаністану, де загрузли англійці й самі совєти після революції, – вони не зможуть. Перше питання судді Білецького було... Він і вас судив?
В.О. Так.
Д.М. Перше питання було (прочитали мого листа): „Чому вважаєте, що така доля Радянського Союзу?” Але вже минула пора, коли я говорив щиро. Я нічого не відповів. Мене адвокат попередив, що буде мені 6 років ув’язнення і буде заслання. Мене мало турбувало, який буде термін. Я вже обмірковував, що порядній людині – я повторюю це слово, бо воно визначальне в наш час, – одержувати малий термін не треба. Я не збирався просити.
В.О. А який був привід для арешту? Коли і як це сталося?
Д.М. Ніякого приводу! Усе сфабриковано. Я ще нічого не встиг сказати про Афґанську війну...
В.О. Афґанська війна розпочалася 29 грудня 1979 року.
Д.М. А мене заарештували 30 червня 1980 року. Коли почалася Афґанська війна, я вів розмови про неї. Як і всі люди. Це були побутові розмови. Хто коли де що чув чи знав. Це не була якась аґітація чи пропаґанда. Просто їм потрібна була людина, щоб посадити. Один працівник КГБ мені сказав, що в них дуже давно не було людини, яку б вони посадили за слово. Потім казали: той, що вів твою справу, – він на тобі заробляв пенсію. Косяк його прізвище. А майор Радченко, начальник слідчого відділення, у хвилину відвертості (а може не хотячи неприємностей по службі) сказав: “Ми тебе вб’ємо. Нам не потрібні такі хитрі, як ти. Уб’ємо під тим приводом, що ти схильний до тероризму”. Він просто мене попередив. Це було в слідчій кімнаті. Мене записували на маґнітофон, але в той момент він був вимкнений. Це була ніби приватна розмова.
Їм дуже важко було вести справу проти мене. Казали, що я щось там говорив. Роблять зводини віч-на віч – людина нічого не підтверджує. “Та летіли літаки, а він сказав: в Афґаністан летять”. Справді, летіли бомбардувальники. Я їх знав, бо в авіації служив. Або: “Казав про бої в Афґаністані”. Про це й радіо говорило.
Я знав, що мене можуть посадити, але не думав, що таких приводів будуть шукати: “аґітація з метою підриву радянської влади”... Мені було не страшно. Я про себе підсміювався над ними.
В.О. Як вони вас заарештували?
Д.М. Арешт був пов’язаний з вашим арештом 1979 року. Ви, може, не все знаєте. На ваш захист виступив академік Сахаров, почалися розмови про вас. Кагебісти дізналися, що на суд у Радомишль приїздила з Москви Ліна Борисівна Туманова (її пізніше заарештували). Я її зустрів у Києві, показував їй, що за нами “хвіст”. Поглядають на нас і перемовляються між собою...
В.О. Ви на тому суді дуже “засвітилися”. Та й до Оксани Яківни Мешко ви перед тим у моїй справі їздили...
Д.М. Хотілося мати знайомства з порядними людьми, які щось роблять. Я не подав заяву в Гельсінкську групу з тієї причини, що не надавав значення цій формальності. Я бував у Миколи Руденка, ночував у нього, в Оксани Яківни бував – людини дуже шляхетної. Кагебісти потім казали мені: “Де що не робиться, там і ти”. Це було кумедно: а чому я там не повинен бути, де щось добре робиться? Людина повинна бути діяльною, усе знати. Це звично для мене.
Вони приїхали з обшуком, коли мене не було вдома. Мене тоді викликали в контору колгоспу, щоб я не був присутній при обшуку. Знайшли ваші листи, мого листа на захист Дзюби, чи що. Ваш текст “Замість останнього слова”. Називали його дуже антирадянським. Але то були слова побитої людини, яка каже, що я ж не той, котрого треба бити. А через декілька днів, 30 червня, приїхали й забрали мене.
Слідство вів Радченко. Це чиновник, людина дуже зла. Але ж попередив мене про вбивство... Вирок зберігся. Там написано, що я говорив про бої в Афґаністані. Що колгоспникам живеться важко. Що українські школи закривають (прокурор на суді казав: “Ще є українські школи в Житомирі”). Це інкриміноване як підрив основ Радянської влади. Навіть не “наклеп”, а “з метою підриву й ослаблення Радянської влади”. Стаття 62. До семи років ув’язнення і п’яти заслання.
Слідчий Лябах дуже не хотів вести слідство проти мене. Казав: “Ти від мене відмовся”. Бо я йому казав, що коли він приїде до себе на Івано-Франківщину, то там йому у вічі довбатимуть... Ще був якийсь Городничий з Сумської області – він потім вів справу Фельдмана. Він мене не допитував, тільки був у слідчій групі.
За що мене було садити? Що я, довго зберігаючи наївність, намагався захистити Олеся Гончара? Що писав листа на захист Солженіцина, коли його виключили зі Спілки письменників? Останнє зняли, щоб був чисто “националистический уклон”...
Було багато допитів ні про що. Казали: “Скажи щось проти себе, щоб у нас був матеріял. Менше дамо. А то ж нема за що”. Ну, добре, скажу, що колгоспникам було добре без пенсії. В голодовку було добре. Коли розстріли були... Про це в селі говорили й говорять досі. При чому тут “підрив”? Чому це впало саме на мене? Сам цей факт мене дивував.
Я розумів, що ця влада дурна. Вона працює сама проти себе, собі на погибель. Вони дурні – і цим мої думки про них обмежувалися. Що про них говорити? Вони дурні. Вони шкідливі самі для себе. Вони дуже швидко зникають у землі – без будь-якого сліду. А в мою характеристику записали: “Очень хитр”. Це мені зачитували на етапах. Хоч би раз сказали, що людина щось розуміє... “Хитр”...
Суд тривав три дні. Чи був хто в залі – я не бачив. Мене посадили спиною до залу. Збоку стояли солдати і не давали мені повернутися – штовхали мене. Я знав, який буде термін. Я не захищався – перед ким було захищатися? Я відповідав, якого року народження... А коли дали останнє слово, то сказав, що, звичайно, я винний, але не знаю, за що. А робити проґрамні виступи я не хотів з чисто практичних міркувань. Я знав, що хлопці сидять у концтаборах. Буду мати побачення з матір’ю і передаватиму, що кому треба буде.
На суді в мене був дуже високий тиск. В останній день суду під час обіду дали мені з їжею якийсь препарат, що мені важко було переступити ногою, відкрити рот і говорити. Такого стану в мене не було ніколи більше. У таборі хлопці сказали, як називаються ті таблетки. От у камері хочу щось узяти – не можу. Хочу поворухнутися, встати – не можу. Хочу щось сказати – важко вимовити слово. Потім це минуло. Певно, щось підсунули з їжею. Можливо, боялися, що я щось скажу. Наприклад, товариш мені писав з Казахстану, що йому слідчий сказав: “Таких, як ти, треба убивати разом з дітьми”. Я йому відповів, що так не можна говорити, це обурливо... Це мені пішло у вирок. Це обурення – що я не хотів, щоб убивали дітей політв’язнів. Я писав про це в касаційній скарзі. Мені відповіді не дали. Показали, я підписався – і її забрали.
Везли етапом. У Рузаєвці (Мордовія) мене кинули в камеру з карними – переплутали. У них, у Росії, стаття 62 – це “дармоїдство”, чи що. А потім перевели в окрему камеру. Там можна було по трубі перемовлятися з сусідніми камерами. Я якимось дівчатам співав українські пісні. Вони були зачаровані, але казали: “Чого вони такі сумні?”
Мене привезли десь на початку березня 1981 року в Мордовію, в Барашево, третій табір. Там були гарні люди... Монархіст за переконаннями Владімір Осіпов. Прийшов Юрій Бадзьо з Києва. З Харкова Євген Анцупов (нині покійний, Царство йому Небесне. Помер у Франкфурті-на-Майні. Устиг написати кілька книжок. Писав: “Мені до антиукраїнської позиції так далеко, як до зірок”. Не всі росіяни займали таку позицію щодо України). З нами був Микола Руденко. Його дружина сиділа в тому ж таборі через кілька загорож. Не було видно, але якби сильно гукати, то можна було б почути. Тому Руденка перевели на Урал.
Хлопці були раді, що я приїхав, бо не знали, що робиться на Україні. Я казав, що теж не знаю, але коли почав розповідати, то казали: “Ой як ти багато знаєш!”
Я робив те, що задумав. Що вони хотіли переказати, я через матір по змозі постарався передати. Потім прийшли дуже гарні молоді хлопці з Латвії, які не мали ні з ким ніякого зв’язку. Яніс Барканс і Зайніс Балодіс. Один з війська, один цивільний. Я про них передав матеріяли. З Латвії приїздив до мами чоловік, відвіз їх у Москву, а звідти передали далі. Латиші були дуже задоволені, що пішло по всій Латвії. Було багато шуму. Люди дізналися, які в них гарні люди сидять у тюрмі. Це траплялося не часто. Це важка робота. Але хтось її мав робити. Вона давала свої плоди. Люди діставали інформацію, за що карали.
Робота в таборі була не важка, але шкідлива: шиття робочих рукавиць. Багато пилу з залежаного матеріялу. Забивався ніс, рот – дихати не було чим. Часом хотілося сісти в штрафний ізолятор, мерзнути, мучитися голодом, але не дихати таким повітрям. У карцерах я бував часто. Я й там не приховував, що думав. Я міг назвати начальника участка дурнем. Був там українець начальником, доволі добра людина, але на нього пішли доноси і його зняли. Поставили росіянина, якого я назвав дурнем. Він мені помстився. Приїздив житомирський кагебіст, разом просили начальника цеху, щоб написав, ніби я поганий працівник. То був росіянин. Він сказав: “Такого доброго працівника в мене ще ніколи не було. Я не писатиму”. Сміливість, якої часто українцям не вистачає. То знайшли наглядача Тріфонова. Написав, що в мене чи тумбочка не в порядку, чи постіль не так застелена... Мене часто саджали в ізолятор – і то надовго. Останній раз на 9 місяців.
В.О. Це ПКТ? Бо ШІЗО дають 15 діб.
Д.М. Саме штрафний ізолятор. 15 діб минало – приходив Тріфонов і казав: “Он павутиння в кутку”. Причина солдатська...
В.О. Коли я був у Мордовії до початку 1977 року, то карцер на три зони був один – у Лісному, в 19-й зоні. І вас туди возили?
Д.М. Ні, карцер побудували в Барашево там, де розстріляли віруючих. Політичний табір у Лісному ліквідували (він став кримінальним).
У 1983 році житомирський кагебіст сказав: “Про вас багато говорять. Де мені знайти людину, яка б переконала вас написати прохання про помилування?” Начальник участка сказав: “Я до тебе нічого не маю, але ти поїдеш на Україну. Хай там з тобою побалакають”. Улітку повезли мене в Житомирську тюрму. Щось зі мною намагалися говорити якісь чиновники невисокого ранґу, але я відмовчувався. Вони зрозуміли, що нічого з цього не вийде. Був я там днів десять чи два тижні. Там я захворів, бо під вікном працював дизель і гар ішов у камеру.
У камеру підсаджували всіляких людей, які признавалися, що вони не хочуть на мене доносити, у них свій строк. Один з них, що сидів за спекуляцію, розповів мені, що він у Криму мав розмову з одним євреєм, який заправляв твели на Чорнобильській АЕС. Страшенно опромінився, лікувався. Він казав цьому моєму співкамернику, що Чорнобиль повинен вибухнути, бо неправильно заправлені твели. Вибух неминучий. Ще коли не було ґрафітового захисту, вони запускали реактор, а робітники не знали, що їх опромінюють. Я подумав, що мене провокують. Треба було перевірити. Але я дуже захворів...
Повернувся в зону ледве живий. Я став перевіряти дані про Чорнобиль. Виходило, що то правда. Цими даними треба було якось розпорядитися, але довго не було можливості. Я розумів, що якщо в США були аварії, то тим більше в нас вони набагато більші й неминучі. Але я не міг собі уявити їхні розміри. Коли став Горбачов, я написав йому листа. Не одного. Десь коло Дня конституції 1985 року (коло 7 жовтня) приїхав представник Житомирського КГБ і наказав ізолювати мене в будь-який спосіб (це мені сказав начальник цеху). Ще прийшов один зек і сказав: “Не питай мене, звідки я це знаю, але тебе незабаром посадять, і посадять надовго”. (Тепер він живе в одній не зовсім демократичній країні СНД, то щоб йому не було якихось неприємностей, не називатиму його). Через два дні мене ізолювали. Штрафний ізолятор продовжували через кожні 15 діб. З усіма його атрибутами: гаряча їжа раз на дві доби, без прогулянок, постелі, головного убору...
Я написав ще одного листа Горбачову. Його не відіслали, але приїхав начальник управління КГБ Мордовії. Він читав мого листа. Сказав: “Пиши прокурору”. Але я не став писати, бо бачив, що це безнадійно. Мені прямо казали, що листів не відсилають. Я мав перед собою дурнів, які наближали загибель своєї імперії, яку б мали охороняти.
30 червня 1986 року прямо з карцера мене повезли в Сибір на заслання. Етап тривав десь із місяць. Свердловськ, Красноярськ, Іркутськ, Улан-Уде, Заіграєвський район, Новая Брянь.
В.О. Це ж там раніше на засланні був Василь Лісовий!
Д.М. І Юрій Бадзьо. Мене викинули голодного, холодного, без копійки грошей. Довго голодував. Позичив у своєї наглядачки грошей на телеґраму, щоб мені прислали грошей. Доти майже нічого не їв. Але й до того був замучений... Я не знав, що маю право прийти у райвиконком і завимагати 30 карбованців.
Коли мене поселили в гуртожиток і поставили до роботи, я побачив, що мене скоро почнуть бити. Поселили з секретарем комсомольської організації Кузьміним. Він до мене присікувався. П’яний кожного разу приходив. Я подзвонив у місцеве КГБ, просив іншої роботи й іншого місця проживання. Вони не захотіли зі мною зустрічатися й говорити. Тобто вони мене зумисне підставили. Той комсомолець мене побив. Поламав обидві руки і завдав тяжкої черепної травми, перебив перенісся. Я зійшов кров’ю, потрапив на операцію. Написав прокурору, але він не прореаґував. Тільки начальник міліції на три дні затримав того хулігана. Мене знову поселили в тій самій кімнаті з тим же комсомольцем. Він мене, безсилого, з перебитими руками, витягав на балкон і погрожував скинути. Справді скинув би... Сказав би, що я сам випав, і все було б закрите. Прокурор не реаґував – і мені довелося тікати. Я втік. Десь восени 1986 року.
В.О. Куди втекли?
Д.М. Утік додому, куди ж іще. Я був безсилий, знекровлений, нічого не міг робити, руки висіли...
В.О. А вас хтось бачив у селі?
Д.М. Дехто з людей у селі бачив мене. Потім я був у Коростишеві, у свого товариша Івана Боровського. Минуло місяців два. Почалася зима. Мене заарештували на квартирі в однієї жінки в Коростишеві. Дали рік криміналу, як належало за совєцьким законом. Табір у селищі Солнєчний, номера не пам’ятаю, біля Улан-Уде. Приїздили з Москви два полковники з КГБ, збирали відомості про мене. Ніби мало ще знали... Але більше пили горілку. Вимагали написати прохання про помилування. Я відмовлявся. Дійшло до того, що я став останнім політв’язнем Радянського Союзу... Бадзьо і Лук’яненко були тоді на засланні, їм було легше. Тоді Горбачов поїхав до Америки, то там його спитали, де я. Бо це тоді ви, пане Василю, зчинили галас за мене...
В.О. Так, мене випустили 21 серпня 1988 року. Я їздив до вашої матері в Гуту-Логанівську, розпитав, перечитав ваші листи, вирок. У вересні поїхав до Львова. А там уже діяв Комітет захисту політв’язнів на чолі з Михайлом Горинем. От він мені каже: “Ви найбільше знаєте про Мазура, то й пишіть”. Я написав від руки сторінку тексту і послав фототелеґрамою Ґорбачову. Копія, звичайно, пішла на цілий світ.
Д.М. Тоді я був у туберкульозній тюрмі і захворів ще й на жовтяницю – вірусний гепатит. У тій тюрмі було дуже важко. Люди вмирали чи не кожного дня. По суті, ніякого лікування... Унаслідок того шуму мене ізолювали – і стало трошки легше. Звільнили мене 7 чи 8 грудня 1988 року. Того ж дня, що й Бадзя та Лук’яненка.
В.О. Мабуть, за одним указом.
Д.М. Удома батько лежав паралізований, мати захворіла на рак. Довелося виконувати свій синівський обов’язок. Поховав їх... Пробував улаштуватися вчителем, але мені не дали. Пішов у колгосп. Коли перестали платити, то я перестав і працювати. Сам веду домашнє господарство. Живу сам. Не одружений. Поки що... Є в мене брат Віктор, трохи старший за мене, живе зараз сам. Сестра Галина виїхала аж у Тюменську область – їй через мене не давали ні роботи, ні квартири.
Я вступив у Гельсінкську Спілку, потім в Українську Республіканську партію. 1996 року наша Малинська організація перейшла в Народний Рух України. Мене висували до обласної Ради, але не було за що їздити до виборців. Обрали іншого. Він зразу прокрався. Його вигнали – після багатьох публікацій у пресі. Вибирають тих, хто має більше грошей, а не порядних людей... Такі ми є. Але сподіваюся, що все буде добре.
В.О. Продовжуємо розмову 7 серпня. Пане Дмитре, ми минулого разу поспішали і дещо пропустили. Потрібно уточнити й додати.
Д.М. Незважаючи на поспіх, я трохи хитрував. Не хотів одноманітності. Не хотів ускладнювати сутність без потреби. Я не сказав про другу свою втечу з заслання. Тоді я вже хворів на туберкульоз. Коли мене знову викинули на мороз у той Заіграєвський район... Не було де жити. Хвороба проґресувала. У мене не було виходу. Деякий час я перебував у добрих людей, росіян, теж колишніх зеків, які сиділи в сталінські часи. Та через безгрошів’я і хворобу мусив виїхати, рятуючи своє життя. Не знаю, чи це етично, але в мене не було іншого способу рятуватися.
В.О. Уточнімо, коли були перша і друга втечі.
Д.М. Перша була восени 1986 року. Ще було тепло.
В.О. Отже, два місяці “в бігах”, рік в ув’язненні, вийшли взимку...
Д.М. По-моєму, це був грудень 1987. Я можу помилитися. Були великі морози. У тих людей я пробув недовго. То були дуже бідні люди.
Я буквально замерзав – на 20 кілометрів жодного житла. Мордоповський міст – вони його охороняли. Це великий міст – через нього йде траса аж до Владивостока. Вони надали мені захисток. Я пожив у них декілька днів. Наче трохи очуняв. Але ж залишатися я не міг, бо в них скрутно було з їжею.
В.О. То вас не поселили там?
Д.М. Ні, мене привезли в район – і їдь куди хочеш. Я поїхав навздогад і ледве не замерз по дорозі.
В.О. А які ж у вас тоді були стосунки зі владою?
Д.М. Міліція не була до мене ворожою. Та вона ніколи до мене не ставилася вороже. Але ж усе залежало від КГБ. І першого разу я не збирався піднімати повстання на засланні... Влада просто не хотіла зі мною мати справу.
В.О. Це ж уже “перестройка”...
Д.М. “Перестройка” до Сибіру ще не доходила. Там про неї ще не чули. Це в Москві, в центрі щось робилося. Там же її розуміли зворотньо. Пам’ятаю, коли щось сказали по радіо, що треба вживати якихось заходів, то там зрозуміли, що треба “ужесточать”, “закручувати гайки”. Тож друга втеча була десь на початку 1988 року, взимку.
В.О. Як же ви втекли?
Д.М. Вони за мною, звичайно, стежили, але втратили слід. Я сам загубися серед тих просторів. Бурятія ж дуже велика. По території як Україна, а населення всього мільйон і сто тисяч. Райони такі, як у нас області. Коли я опинився серед тайги і не знав, куди йти, то пішов навмання. Прийшов кілометрів 15 і натрапив на хатину в лісі. У лісі, але була дорога. Я постукав. Кажу, замерзаю. Мені відчинили і добре зустріли. Чим було, пригостили. Розказали свою історію. Жінка Настя. Чоловік, здається, Григорій, син Сергій. Баба Настя розказала свою житейську історію, характерну для 30-х років. Її батько, татарин, був головою колгоспу. Мати померла. Було троє дітей. Батько захотів одружитися вдруге. Пішов до якоїсь жінки, то вона сказала: “Мне твоих детей не надо. Делай с ними, что хочешь”. Вона взяла молодшого брата Насті, завела в тайгу, прив’язала до сосни – і він замерз. Другу сестричку привела до води і втопила. А я, каже, сховалася в будку до собаки. Собака мене вкусить, я дам йому руку, він полиже і більше мене не чіпає... (Коли Настя це розказувала, то я сказав, що теж ледве не замерз...) Каже, коли мені було вже 12 років, я взяла ножа і зарізала свою мачуху, як собаку. Мені, каже, дали 10 років. Я носила шпали разом з політв’язнями (як тепер їх називають), з соратниками Леніна. Пізніше вона побачила одного по телевізору, єврея по національності, і сказала: “О, то він же з нами сидів! Я його знала. Він багато розповідав про Леніна, з яким був у дружніх стосунках”. Оце така історія...
Через їхню бідність, через свої хвороби я мусив виїхати і рятуватися.
В.О. У вас же не було грошей на поїзд...
Д.М. Мати прислала грошей. Потім, коли мене допитували, то казали, що мене бачили, як я посилав телеґраму. І як добирався. Грошей було мало, то я добирався не тільки поїздом. Через той Мордоповський міст пролягає траса. Там великий рух. Навіть із Чити до Москви йдуть машини. Я “проголосував”. Якась машина спинилася – водієві було скучно самому їхати. Їхали дуже довго. Але мені треба було щось поїсти. Я не хотів у нього просити, то зійшов з машини, сів у потяг на якомусь полустанку на цій Транссибірській магістралі і поїхав через Харків додому.
Удома була важка ситуація. Мати занепадала, батько лежав. Вона коло нього страшенно стомлювалася. Моє здоров’я весь час гіршало. Почали западати груди. Просто почуваєш, як усихають легені. Рятуючись, я задумав поїхати десь на південь. Мене зловили в Маріуполі. “Вирахували” за зовнішнім виглядом. Я був страшенно худий. Я не знав цього, бо ж у дзеркало не дивився. Але вони глянули на мене і показали пальцем: цього треба затримати. Там під цей час була облава: недалеко “хімія” хрущовська. А я ж цього не знав. І мене випадково затримали.
В.О. І скільки ви пробули цього разу на цій волі?
Д.М. Недовго. Трохи більше місяця я пробув на Україні. Як мене затримали, була ще зима, десь кінець січня. Мене знову етапували літаком. У Маріуполі тримали в якійсь камері, де я задихався. Тим була примусова вентиляція. Якщо черговий забував увімкнути вентилятора, то не було чим дихати. Я втрачав свідомість. Зеки починали стукати кулаками, кричати: “Вмирає!”. Вентилятор умикали, я приходив до тями. Посадили мене в літак у Маріуполі. У наручниках. До Москви, потім до Улан-Уде. Двоє конвоїрів мене супроводжували. Вони не знали, кого везуть. Страшенно здивувалися, коли я розказав. Сказали, що про таких, як я, багато говорить закордонне радіо (вони москвичі). Конвой почав до мене ставитися м’якше. Побачили, що я ніякий не злочинець. Але везли в наручниках. Летіли над засніженим Сибіром аж до Улан-Уде. Десь робили посадку. З Улан-Уде везли воронком у Заіграєво. Районний суд знову дав мені рік. Сказали, що все це неправда, що тебе побили, нікуди ти не звертався, прокурор нічого не знав, ти не хворий... Вони знищили всі документи про це, а в мене теж усе позабирали...
Доки мене привезли в Бурятію, того Кузьміна, що мене побив, уже зарізали. Напав на когось іншого. Тобто вони спровокували нове вбивство. Вони, мабуть, боялися, щоб Москва не розкрила. Їм скандали навряд чи були потрібні. Того вбивцю Кузьміна судили за вбивство. Я просився бути свідком у тій справі, але мене на суд не викликали. Той чоловік, який захищаючись убив Кузьміна, дістав 7 років. Ми потім сиділи в одному таборі. Казав мені: “Чого ж ти його не вбив? Ти б менше отримав”. – “А чого ж ти мене на суд не вимагав?” – “Мені адвокат сказала, що не треба”. А ця адвокатка – жінка прокурора. Їй невигідно було викликати мене на суд.
Саме в цей час до мене в камеру підкинули “підсадного” – хворого на туберкульоз відкритої форми. Хоч я вже був геть хворий.
Отож мене везуть воронком до Улан-Уде, в той самий табір суворого режиму. Кажуть, ми знаємо, що в тебе туберкульоз. Мене зразу направили в туберкульозне відділення табірної лікарні – через колючий дріт від зони. Та смуга не прострілювалася, то зеки лазили туди-сюди. Там я захворів ще й на вірусний гепатит, бо там було дуже багато таких хворих. Ізоляції від них ніякої. Купалися в спільній лазні, пили ту саму воду. Я від них заразився. Це було страшенно важко – при туберкульозі, після побиття... Лікар казав: “Тебе треба рятувати, бо печінка сяде”. Дали мені крапельницю. Лікар поставився до мене уважно. Сказав: “Про тебе говорять. Тебе скоро звільнять”. Ще сказав: ”Я тебе зачиню на замок, щоб у твою палату ніхто не заходив. Так буде ліпше”. Мене ізолювали. Вікно було відчинене, хоч були ґрати. Але мене ніхто не турбував. У ці останні місяці мені було терпимо.
Увесь час на зоні сиділи два полковники з Москви, які займалися мною і пили горілку. Це мені казали “насєдки”, які з ними бесідували. Ці “насєдки” писали на мене доноси. Спочатку давали їх мені і казали: “Дозволять 15 рублів на ларьок, то поділюся з тобою”. Але ці полковники казали їм: “Що б ви йому не говорили, він вам правди не скаже”. Вони мало мною цікавилися. Пили горілку, бо мали гроші на відрядження. Це вже був розвал. Нікому нічого не треба було. Злочинець ти чи не злочинець – ускрізь панував формалізм. І все це називалося “перестройкою”.
Потім Горбачов їздив до США (мені пізніше розповідали, що його там за мене питали). Він затримався в США всього на один день, бо другого дня був землетрус у Вірменії. Він повернувся. Того ж дня прийшла телеґрама з Москви про моє звільнення. Але мене звільнили на другий день. Мені казали, що це пов’язано з візитом Горбачова до Америки. Йому поставили репремант за моє перебування в ув’язненні.
В.О. У ваших документах написано, що вас випустили 9 грудня 1988 року.
Д.М. А Бадзьо і Лук’яненко вийшли 10-го. Бо вони були на засланні. Але це було одним указом. Коли випускали, за мною не було ніякого стеження. Привезли на станцію: “Сам утрапиш, візьмеш квиток? То я піду у своїх справах”. Дав мені гроші на квиток до Москви: “Більше в мене немає”. Якісь копійки в мене були свої. Я доїхав до Києва, а там уже електричкою додому.
В.О. Коли мені повідомили, що Дмитро вже вдома, то я зразу поїхав до вас. Ішов дорогою від траси до Гути-Логанівської і ми зустрілися на дорозі в лісі. Сніжок упав...
Д.М. Геть не пам’ятаю вашого приїзду. Був у такому стані...
Застав матір дуже хворою. У мене було таке чуття, що в неї рак. Звідки я знав, не можу сказати. Мабуть, що весь час про це думав. Я весь час боявся, що мати помре від раку. Чому? Я це вгадував... Батько лежав... Дуже тяжке було життя. Як ото в Тесленка: “Поганяй до ями...”
Сестра Галина мусила виїхати з батьківщини, бо їй через мене не давали житла в Малині, не давали будуватися. Коли вона добилася місця, то їй відвели під високовольтними лініями, де сильне магнітне поле. Коли вона почала будуватися і вже внесла гроші за дерев’яний складаний будинок, то їй його не видали. Судилася за повернення грошей. Мусила виїхати десь шукати роботи. Де українці шукали? За Уралом.
Брат Віктор жив дуже важко. Його жінку, вчительку, через мене звільнили з роботи і вона невдовзі померла. Його життя покалічене. У нього був інсульт. Він був паралізований. Хворів. Якось одужав. Але мені допомогти нічим не міг.
В.О. Знаю, що ваша мати зверталася за вас до Жоржа Марше...
Д.М. Так. Вона була на суді в Житомирі. І тітка Ольга. Її не пускали, але вона пройшла. Я їх не бачив. Мати справді писала листа до Ґенерального секретаря Французької компартії Жоржа Марше. Я того листа не читав... За її розповіддю, там було написано, що один свідок на суді сказав: “Я підписав тому, що працівник КГБ сказав мені, що буде мене підвішувати, якщо не підпишу”. Це чув і прокурор – і одразу заткнув свідкові рота: “Це тебе навчили так говорити”. Але мати це почула. Також що я не хотів, щоб дітей політв’язнів убивали. Вона це виклала Жоржеві Марше. Десь це було опубліковане. У Франції наближалися вибори. Невдовзі він приїхав до Совєцького Союзу, то це мало якесь значення. Хоч мені від цього не було легше. Хіба що весь час казали: “Пиши помилування”. Особливо під кінець: “Хоч трохи щось скажи. По радіо. По телебаченню. Он стоїть магнітофон... Через місяць випустимо”. Це під час “профілактики” в Житомирі. Мені тоді й ходити було важко. Я й не думав про те, щоб щось писати чи говорити. Тоді вони сказали: “Ти нас за людей не вважаєш”. Я про це не думав, люди вони, чи не люди. Я просто не хотів їх бачити й чути.
Оце все, що я хотів сказати.
Багато чого в історії ніби минуло і вмерло, але насправді воно залишає свої сліди. Ось, скажімо, коли я потрапив після побиття на операцію, то зі мною поряд лежав чоловік – колишній фронтовик. Розповідав, як їх розбили в Карпатах. Вони втратили всю зброю. Він поранений, з перебитою ногою попав у полон до німців. Один молодший німець хотів його застрілити, а старший не дозволив. Узяли його на носилки. Він у таборі одужав. Подружився з полоненими офіцерами – майором і полковником. Вони весь час трималися разом. Опинилися в анґлійській зоні окупації. Їх передали совєцьким властям, але їх не ув’язнили в табори, навіть офіцерів, бо вони захищали один одного. Але розказував, що зустрів одного татарина, якого не любили в таборі. Йому скрутили руки й повели до річки розстрілювати. Повернули до себе спиною. Один офіцер вистрілив – він упав у воду. Перед смертю він просив мене заїхати до матері в Казань і розповісти про його долю. Довго, каже, пам’ятав адресу, а тепер забув. Це характерна для тієї епохи, яку ми пережили, жорстокість.
За три метри від штрафного ізолятора в Барашево (Мордовія), де я сидів (заборонена зона з п’яти чи шести огорож), є могила шістьох тисяч розстріляних монахів. Мені один наглядач, з місцевих, казав, що їх розстріляли в 1939 році, в один день. Яма була вже викопана. Їх розстріляли... На другий день – може, хтось перестраховувався, чи що – надійшов наказ не розстрілювати. Їх там шість тисяч. Жінок відвели далі, в березовий гайок, і там розстріляли. Те місце, коли я там був, було обплутане колючим дротом. Ніякого там пагорбка нема. Низина. Туди біжать талі води. На братську могилу. Усе це, звичайно, формує людину. Але вже не викликає потужних емоцій. Просто сприймаєш розумом те, що було.
Оце все, що я хотів би додати. У вас є ще якісь запитання?
В.О. Чи тепер політикуєте?
Д.М. Участі в політичній роботі я беру мало. Обтяжений побутом, здоров’ям. Сільське життя взагалі важке. Важкий побут. Мусиш щодня заробляти на хліб насущний. Бідність не порок, але... Як там казав Короленко? Є в нього таке оповідання... Це був політичний письменник доволі вузького напрямку. Мабуть, це через нього існує вираз “квасной патриотизм”? Ну, це вже можна не записувати... Він писав, що став російським письменником тому, що коли його везли на заслання, то один російський мужик у дорозі дав йому напитися квасу. Це йому так сподобалося, що він відмовився від України (жив у Житомирі). Писав, що дуже мало знав про Україну. Щось там у пам’яті збереглося про якісь обряди, пісні, якісь дівчата, щось співали... Він жив міщанським життям. Його Україна не торкнулася. Він пішов іншим шляхом. Франко шкодував, коли хтось з українців ішов тим іншим шляхом. Що їхня діяльність вийшла за межі національного життя...