Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МАКОВІЙЧУК ГРИГОРІЙ ТРОХИМОВИЧ

29.07.2007 | Овсієнко В.В. | Рукопис Г.Маковійчука, інтерв`ю Насті Просяник 1999 р.
АВТОБІОГРАФІЧНА РОЗПОВІДЬ ГРИГОРІЯ МАКОВІЙЧУКА
Я, Маковійчук Григорій Трохимович, народився 30 січня 1935 року в селі Івча Літинського району Вінницької області в селянській родині. Батько мій працював у колгоспі трактористом, а мати виховувала нас, троє дітей (три брати, в тім числі і я). Я був найстарший. Народився я зі слабким здоров’ям: дався взнаки голод 1933 року. У заморених голодом батьків не може народитися здорова дитина. Менші за мене брати як у дитинстві, так і в підлітковому віці, на відміну від мене, ніколи не хворіли.
І понині в моїй пам'яті збереглася постать жебрака, який приходив серед лютої зими до нас просити хліба. Мені було 5-6 років. Його називали «паничем», бо був він з розкуркуленої більшовиками сім’ї...
Пам'ятаю, як на початку 1941 року відступала совітська армія. У нашому селі солдати спиляли і порубали багато дерев, і фруктових теж. Гілками дерев вони накривали військову техніку, ховаючи її від німецької авіації.
Коли в наше село прийшли німецькі вояки, то не було такого, щоб німці бігали за нашими дівчатами чи жінками і ґвалтували їх, як це більшовики показували у своїх фільмах про них. Було інше: заманювали якими-небудь речами чи ласощами.
Не знаю, чи німці ходили за збіжжям по всіх хатах, чи лише до нас прийшли – за доносами сусідів чи недругів. А тільки одного дня приїхав до нас возом совітський полонений по те збіжжя. Хто зна, скільки зерна їм потрібно було в нас узяти. Мати носила його в іншу схованку, а ми, два старші брати, подавали його з гірчини (так у нас називається стеля над коморою, вона нижча від звичайної стелі. На ній можна було щось зберігати, у даному випадку зерно). Мати висипала збіжжя в мішки, які знаходилися в ямі, раніше викопаній для овочів. Тоді ми не померли з голоду.
Коли ж у наше село під весну 1944 року замість одних завойовників прийшли інші, совітські, то вони теж шукали в нас зерна. А коли в зерносховищах нічого не знайшли, то стали штрикати залізними шпицями довкола хати, знайшли і забрали все до зернини, і те, що в землі було сховано на посів.
Я добре пам’ятаю, як совітські солдати пробували зґвалтувати наших сусідських дівчат, через що їхні матері та сусіди зчинили великий ґвалт на їхній захист. Вони прибігли зі скаргами до командира-жінки, яка квартирувала в нас. Її ім’я було Маруся.
Вчився я за німецької окупації в школі, але взуття не було, то я багато пропустив, по кілька місяців не ходив.
Мій батько, Маковійчук Трохим Оникійович, воював протягом усієї війни 1941 – 1945 рр., аж до закінчення воєнних дій проти Японії. Повернувшись із війни, він знову працював трактористом у колгоспі. У парі з помічником, по цілій добі – позмінно через добу. Домашньої роботи в селі було багато, а батько не встигав її переробити, то мати часто сварила його. Сама мати – її дівоче прізвище було Пшеничнюк Марина Яківна – тяжко працювала і вдома, і на колгоспному полі.
Якось із батьком на роботі трапився нещасний випадок. Він був такий виснажений, що не помітив, як стопа однієї ноги попала під колесо трактора, коли його вів помічник. Батькові подробило кістки стопи. Його відвезли в району лікарню. Тієї ж ночі в іншому селі, у Микулинцях, загинув тракторист. Коли матері сповістили по телефону про нещасний випадок, вона пішки (10 км) побігла до лікарні. По дорозі матері трапилася жінка, яка підтвердила про смертельний випадок з трактористом. Через такий стрес у матері з’явилася вада серця, а потім хвороба печінки. Вона втратила працездатність. У матері була медична довідка про звільнення від роботи за станом здоров’я, але, не зважаючи на це, керівництво колгоспу тероризувало її, подавало до суду за невироблення мінімуму трудоднів. Хоча в судах її щоразу виправдовували, та це давалося їй взнаки. Стан її здоров’я так погіршився, що напади хвороби печінки траплялися по кілька разів на ніч. Почувши крізь сон несамовитий стогін матері, я схоплювався, робив масаж печінки, потім грів воду на плиті для грілки, спалюючи солому. Так тривало близько трьох років. Чому ніхто, крім мене, не вставав? Адже всі чули стогін матері. Молодші брати, мабуть, вважали, що це повинен робити старший. А батько через роботу ніколи не мав нормального сну, я це усвідомлював.
Так і жили до 1953 року. Мати хворіла, я біля неї ходив, яке там навчання... Того року мати померла у свої 37 років. У той час мені сповнилося 18 років, середньому братові Володимиру – 16, меншому Євгенові 14 років.
Після смерти матері ми, два старші, поїхали на заробітки. Володимир поїхав у Миколаївську область до родичів і там поступив у технічне училище, а я в Одесу, був учнем формувальника на підприємстві, потім формувальником. Потім у Москві в учнях маляра ходив, але недовго, бо звідтіль мене забрали в 1955 році в армію, хоч і не прописаний я був у Москві. Служив до грудня 1958 року на станціях Ваганове, Всеволожській, Васькілове Ленінградської області.
Після армії я потрапив у безґлузде становище. Як звільнявся, то просив адміністрацію у Васькілові, щоб оформляли документи на домашню адресу, на Україну, на мою батьківщину, і щоб відповідно видали проїзний квиток. Але мені сказали, що відповідно до радянського законодавства про військову службу вони мене направляють туди, звідки призвали, тобто в Сокольницький район Москви. Ніякі мої клопотання не допомогли. Мені довелося їхати до Москви, звідки призивався. А тільки кому я там був потрібен? Прописки так і не дали, бо я й перед службою не був прописаний у Москві. Тоді мого паспорта взяли на прописку у відділення міліції, але, не прописавши, поставили на військовий облік і зразу ж прислали повістку в армію, чого не мали права робити. Адже непрописана людина для держави ніби як не існує. Тепер же у військкоматі сказали, що того військкома вже звільнено, а вони нічим допомогти не можуть. Коли я поїхав у будівельне управління, де працював, то мені сказали, що ніяких відомостей про мене в них немає, і трудової книжки теж. Якби я мав намір зупинитися в Москві, то добивався б, але побачив, що без суду нічого в них не доб’юся. І хто зна, скільки часу це займе. То я за свої армійські копійки поїхав у рідну Івчу.
У колгоспі працювати „за палички” (трудодні) я не бажав і навесні 1958 року поїхав на Донбас, де працював до наступної весни 1960 року в шахті № 20 – 20-біс Шахтарського району Донецької області. Звідтіль я переїхав у Кременчук з товаришем, який прописав мене у своїй власній хаті. Тоді селянам чи українцям з інших областей прописатися в Україні було важче, ніж росіянинові. Росіянам, які приїхали з Росії, надавалися пільги, про які не говорилося вголос. Але деякі з них цю таємницю видавали: їх прирівнювали до категорії громадян, які потерпіли від стихійного лиха. Крім того, громадянам, які прибули з Росії, не доводилося так довго стояти в черзі на отримання житла. Їм обов’язково надавалося тимчасове житло (сімейний гуртожиток), не так, як нашим громадянам. Росіян ставили у черги на житло як „молодих спеціалістів”.
У Кременчуці я влаштувався на завод Шляхових машин імені Сталіна, як він тоді називався. Завод цей виробляв здебільшого продукцію військового призначення. Працював він вкрай нестабільно, тому зарплатня була відповідно дуже низькою, десь 500 – 600 тодішніх рублів (з 1961 року, після грошової реформи, – 50 – 60). Коли спробував перейти на іншу роботу, у сферу обслуговування населення, то там платня ще нижча, 25 – 30 рублів на місяць і 20 рублів „лівих”, тобто „калим” за роботу поза нормою.
Звільняюся я з робити, покидаю Кременчук і їду на свою батьківщину. Коли кажуть, що за тих часів не було безробіття, то це неправда. Воно було. Щоправда, не для всіх. Хотів я влаштуватись на вінницький електроламповий завод, та де там! Кажуть, місцевих мешканців не приймають, бо вже замовлено молоді кадри з Росії, із Сизрані... Вони проходять шестимісячні курси і приїдуть сюди працювати. Ось такої! І це була що, не русифікація України?
Я тимчасово влаштувався на низькооплачувану роботу електриком у „Заготзерно”, і то по знайомству. Попрацював кілька місяців, заодно шукав іншу роботу. Але оскільки в мене була сільська прописка (у мого дядька в селі Якушенці, за 8 км від Вінниці), мене на роботу не брали. Крім того, в мене були труднощі з житлом, бо навіть за платню не можна було знайти житла хоча б без прописки. У малих містах годі було й думати, щоб знайти якусь роботу, бо там було суцільне безробіття. Навіть на Лівобережній Україні, де промисловість була розвинута дужче, у малих містах було безробіття.
Довелося мені знову їхати на Донбас, у Шахтарськ, де влаштувався машиністом водогінної станції шахти № 30-31. Попрацювавши кілька місяців у шахті, я знову їду в Кременчук і в травні 1963 року влаштовуюсь на Автомобільний завод (КрАЗ). Я мав одружитися, тому хотів на автозаводі вступити в житловий кооператив, бо й заробляв тоді непогано. Та кажуть: "Ми набрали, а більше не приймаємо". Мені довелося в 1964 році звільнитися з цього заводу і йти на нафтопереробний завод (НПЗ), щоб якомога швидше отримати житло. Дали мені квартиру від нафтопереробного заводу десь через рік і шість місяців. А ті, що приїжджали з Росії, одержували вже через два-три місяці, поза чергою. Нас обходили, ми отримували житло в останню чергу. Я одружився з Валентиною Гнатівною Різник, вона з села Бондарі Кременчуцького району, теж працювала на автозаводі.
У мене з’явилася алергія на нафтопродукти. Сталося так, що я поранив руку, в рану попала солярка. Рука спухла. Я потрапив у лікарню. Лікували-лікували мене, нарешті виписали. Через днів два я випив сто грамів, то за декілька секунд обидві руки опухли, опухло й на ногах, і на грудях. Мене знову забрали в кременчуцький диспансер. Я не міг переносити запаху нафтопродуктів. А лікарі які були? Вони вважали, що я просто не хочу працювати.
31 серпня 1966 року я звільнився з НПЗ і 9 вересня пішов працювати на завод шляхових машин, де раніше працював, тільки в інший цех. Тоді Кременчуцький народний суд постановив виселити мою сім’ю з квартири, одержаної від НПЗ. До 9 червня 1967 року нас мали виселити. Тому в цей день я звільняюся з заводу шляхових машин і 15 червня переходжу в теплоцех НПЗ.
У зв’язку з моєю хворобою (алергією на нафтопродукти) я змушений був у вересні 1968 року звільнитися з НПЗ і знову перейти на КрАЗ. Там я працював у двох цехах. В одному цеху з моєю хворобою небезпечна робота, а в іншому цеху я потрапив у колектив, де зібралися кум, брат, сват та інші родичі і друзі, де „чужакові” працювати несолодко.
У червні 1969 року я переходжу на колісний завод за цією самою професією слюсаря-інструментальника, як і на КрАЗі.
У квітні 1971 року знову повертаюся на КрАЗ, де й працював у механічному цеху №1 до самого арешту 31 січня 1973 року, за ст. 62 ч. І КК УРСР, „антирадянська агітація і пропаганда”.
Арештували мене просто на робочому місці, в механічному цеху № 1 автозаводу. Мене покликав начальник цеху Скороход Аркадій Олександрович. «На кілька хвилин», – як було сказано. А виявилось, на три роки... Залишивши на робочому місці всі дорогі прилади та інструменти – нутроміри, індикатори, – я зайшов до кабінету на другому поверсі. (До речі, всі мої інструменти і прилади розікрали тоді. Вони були дорогі, і я не міг їх оплатити за час ув’язнення...) У кабінеті сиділи кагебісти в цивільному одязі. Чоловіка чотири. Серед них був майор Лисенко, тодішній керівник кременчуцького відділу КГБ, капітан Шкурба – слідчий. Сиділи вони в різних місцях по периметру кабінету, а кабінет великий. Мені запропонували перевдягтись у чистий одяг, повезли додому робити трус. По дорозі я їм нагадав, що в мене на робочому місці залишився інструмент, але кагебісти запевнили, що інструмент не пропаде.
При обшуку в мене знайшли магнітофонні записи передач радіостанції «Свобода». У переважній більшості – це передачі про репресії, глум над українською інтелігенцією. Уривки з книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», з праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Євгена Сверстюка «Собор у риштованні». Я захоплювався радіотехнікою, мав приймач, переробив його на прийняття коротких хвиль до 13 м і слухав світ, «Свободу». Я деякий час і радіомайстром працював. Я постійно, десь із 1968 року, слухав, і людям розповідав про те, що чув. А там говорили правду, гірку правду про українську історію та сучасність. Я дав послухати запис Василю Ткачуку. А потім виявилося, що він агент КГБ. До мене це дійшло, коли він сказав: „Борони Боже!”. А коли він одружувався, то запросив мене до себе. І на весіллі розмовляв російською мовою. І став російську пісню співати. А сам же зі Львова. Я зненавидів цих манкуртів. Вже коли я звільнився з ув’язнення, то зустрів його на вулиці – і відвернувся.
Знайшли також чорновики деяких листівок, які я в листопаді 1972 року наклеював на парканах у Кременчуці. Це було один раз. Всього було сім листівок, писав я їх від руки.
При обшуку в мене було виявлено також чорновики скарг у вищі органи влади про безладдя, зловживання владою на нафтопереробному заводі, а також чорновики листів до вищих органів влади УРСР та СРСР, де я вимагав пенсії для своєї тітки по матері Вусатюк Мотрі Яківни, яка мала четверо дітей, напрацювала в колгоспі 24 роки трудового стажу, але пенсії не отримувала, оскільки перейшла з колгоспу до радгоспу. На той час тих селян, які переїздили з одного села в інше, де була радгоспна система господарювання, пенсій позбавляли. (Якого ще підтвердження кріпацтва треба?). Я згадав це недаремно: слідчий на допиті мене застеріг, що за одні ці скарги мене варто було притягти до кримінальної відповідальності. Я на роботі з деким розмовляв, про голод згадував, про репресії. "Звідки ти це знаєш?" Кажу: "Знаю, мені тітка казала". А тітка моя була як енциклопедія... Якби в мене тоді теперішній розум був... На жаль, вона померла. То енциклопедія була. Тетяна Яківна Головащенко, тітка по матері. Скільки вона розказувала...
У Полтавській в'язниці під слідством я знаходився до 18 травня 1973 року. Слідство вів капітан Шкурба, а іноді майор Редькін. Зі мною проводились «бесіди»: майор Лисенко схвально відгукувався про зібрану мною фонотеку українських, іспанських та італійських пісень. Натомість майор Редькін висловився якось, що за таку, мовляв, фонотеку за сталінських часів він поставив би мене до стінки і розстріляв. Він не казав чому, але я здогадувався: серед зібраних пісень не було російських...
Суд був закритий. У залі сиділа «спецпубліка»: парторги, комсорги, ідейні активісти-ортодокси. Зачитувались характеристики на мене, написані керівниками підприємств, де я працював. Звичайно, всі вони були однаково негативні, написані «під диктовку». Зачитали навіть характеристику, написану директором школи, в якій я вчився на Вінниччині. Боляче це було слухати. Мало сказати, що ця характеристика була необ'єктивна – там була відверта, зухвала брехня. І написана вона була рукою моєї вчительки, Надія Дмитрівни Гайдей... Не зачитали лише однієї характеристики, яку дав мені керівник БІГу (бюро інструментального господарства) Василь Васильович Копичко. Бо він дав мені характеристику таку, яку я заслужив. Коли я через три роки повернувся, то сам Василь Копичко мені розповідав, як його тероризували, викликали кілька разів у КДБ і примушували написати на мене негативну характеристику. Він такий культурний чоловік, з вищою освітою, і він просто сказав: "Цього, хлопці, не буде, я напишу характеристику, на яку він заслуговує, це моє право". То вони її на суді навіть не зачитували, тільки сказали коротко, що тут є і хороша характеристика.
Свідчення моєї дружини Валентини і тещі Христини Кононівни були підтасовані. Вони нібито свідчили, що я забороняв їм дивитись і слухати телепрограми російською мовою. Питається, а чи багато було тоді україномовних? Так що на суді дружина не знала, що відповісти на цю брехню. Тобто свідки опинилися поміж двох вогнів. Я мало кому казав, що слухав радіо. А дружина знала, та не звертала на це уваги. Згадані твори передавали уривками, то я так уривками й записував їх. На коротких хвилях передавали, десь 13-16 метрів. Ці хвилі важко заглушити, бо в них така природа поширення. Навіть якщо глушилка стояла десь кілометрів за 500 чи 600, то все одно короткі хвилі не можна було заглушити.
Дружина й листівки читала, які я писав. Вона просто не уявляла, що за це можна посадити. Та й я не думав, що мене можна посадити за те, що слухаю радіопередачі і говорю про це. Я вважав, що саджають інтелігентів, і за щось серйозніше, за заклики до перевороту чи до чогось. А виходить, що їх, як і мене, посадили тільки за те, що вони розмовляли. Такий я був дуже безпечний.
Суд виніс мені вирок – позбавлення волі на три роки в таборах суворого режиму. Казали, що це «м'яке покарання», бо я – з робітничого середовища. «Маєте щастя, що ви робітник, – сказали, – а то б дали «на всю котушку»...
Під час слідства в одній камері зі мною був ще один в'язень, Акішев. Церкву він кілька разів обікрав. 2 роки йому за це дали...
Узяли мене на етап. З Полтави до Харкова, а там у «столипінському» вагоні у Мордовію...
Відбував я покарання у Мордовії в таборі ЖХ-385/19, посьолок Лєсной Тєньгушовського району. Там деревообробне підприємство, виготовляли дерев’яні футляри для різних годинників. Там, порівняно з Україною, інші виробничі норми: можна було виробляти 160-200 відсотків. За перевиконання була більша зарплата. Хоча половину нашого заробітку забирала держава, я мусив працювати, щоб хоч трошки допомагати сім’ї. А преміальні українцям ніколи не платили. Ми запитували, чому, а вони кажуть, що ми порушуємо дисципліну.
Адміністрація табору найбільше уваги приділяла українським в’язням сумління. Нацьковували провокаторів, які намагались «винюшити», про що ти думаєш? Був там такий Сірик Микола, з кримінальних. Він сидів у криміналі, але не помирився з кимсь, його там могли вбити. То він намалював портрет Гітлера, понаписував якісь примітивні листівки – і він уже „антирадянщик”, уже він у політичній зоні. Тут він свою місію виконував, доносив на нас. Одного разу я на збитки, щоб перевірити його, сказав, що маю намір Кремль підірвати. Він повірив і доніс. Кагебіст Стеценко викликав мене і каже: "У вас серйозні наміри".
Без перебільшення треба сказати: найбільше в зоні принижували, карали, переслідували саме українців. Нацьковували та примушували в'язнів-поліцаїв за мізерну винагороду служити адміністрації стукачами та провокаторами, а то й робити фальшиві доноси на в'язнів сумління.
Вранці в’язнів, навіть не пустивши до туалету, ганяли під „Марш слов’янки” на фіззарядку чи „прогулянку”. Після роботи вимагали йти на „політзаняття”, де проповідували свої комуністичні догми. Коротше кажучи, мала зона – це „велика зона” в мініатюрі. Але там я познайомився зі світлими особистостями, справжніми українськими патріотами Зоряном Попадюком, Миколою Слободяном, Кузьмою Матвіюком, Любомиром Старосольським, Василем Долішнім. Мабуть, що зо два роки відбував покарання разом з Василем Овсієнком, там же був Ігор Кравців. Особливе враження справили на мене колишні вояки УПА Іван Мирон, Михайло Жураківський, Микола Кончаківський, Роман Семенюк, Дмитро Синяк. Вони по 25 – 28 років сиділи. Це були люди найвищих моральних якостей, тверді, непохитні особистості.
До 1973-74 року політв’язнів, які відбули свій термін покарання, просто відпускали додому (з малої зони у велику). А з 1975 року стали спецконвоєм відвозити туди, де судили. Це щоб по дорозі у Москві не зайшов до академіка Сахарова, не дав інформацію про становище в таборах. Так і мене у „столипінському” вагоні привезли до Полтавської в’язниці. Уже 18 січня 1976 року я був там, а звільнили 31 січня.
Коли я повертався з Мордовії, то мене знову везли через Харківську пересильну тюрму. Я тоді спитав у наглядачки, чи не можна передати братові, який жив тоді в Харкові, що я знаходжуся тут. Про те, щоб зустрітися з братом, у мене й мови не було. У відповідь почув жорстке: «У вас не може бути брата, ви ворог! І не добивайтесь, а то ще строк припаяємо!» Вони були проінструктовані так, що політичні – то фашисти. А до кримінальників ставилися поблажливо.
Перед звільненням у Полтаві мені теж стукача підсаджували. Кременчужанин, забув його прізвище, росіянин. Він починає мені говорити: "Тепер Кременчук ви не впізнаєте, він так змінився за ці роки". Так хвалить Кременчук. А тоді починає себе хвалити: "І чого політикою займатися? Треба, як я. У мене є жінка, дітей ми віддали в інтернат. Ми собі живемо приспівуючи". Я кажу: "Я політикою не займався, я просто хотів, щоб була українська мова, а не іноземна". Ну, він доніс, що я казав.
Вдома мене наледве визнала трирічна дочка, бо бачила мене лише на фотографіях та чула з розповідей мами та бабусі. Бабуся не дочекалась – померла за місяць до мого повернення. Дружина Валентина натерпілась доволі: не один раз очі кололи чоловіком-ворогом. Мене заарештували 31 січня, ще місяця не пройшло, як дружина народила доньку Оксану. Тобто 6 січня 1973 року. У неї були важкі пологи. У Залізничній лікарні над нею ще й познущалися. Вона не могла народити, а ті акушерки кажуть: "А, ти любишся, а тепер здихай, як хочеш". Тоді гінеколог Литвиненко Володимир Борисович прийняв роди, вакуумом витягували дитину. А так могла б не народити і сама померла б. Не кажу вже про таку лікарку, як Єремєєва, яка навіть відмовилась прийняти та оглянути хвору дружину „ворога народу”. Ось тобі й клятва Гіппократа...
Про бідування родини у ті роки годі й говорити: двоє малих дітей, дружина один рік була без роботи. Цілий рік жили за пенсію тещі 12 крб. На щастя, в тещі були невеличкі заощадження. Збирали пляшки від пива чи ситра, які хто-небудь залишав, і здавали за копійки. А ще ж сказали дружині оплатити судові витрати. Мовляв, або плати, або розлучися з ним, тоді він буде платити. Сплатила. Вона ще дев'ять років прожила. Отримували всього 12 карбованців пенсії тещі, поки дружина пішла на роботу. Коли обшук робили, теща лягла. Вона ж ніколи так не лягала, а то лягла – значить, вже їй погано було. Перед самим моїм звільненням померла, паралізована була.
А син тоді, як мене заарештували, пішов у перший клас. У десяту школу ходив. Над ним у школі теж знущалися. Класний керівник казала: "Він не може здачу нікому дати". Так як він здачу дасть, то його затовчуть. Той же кагебіст Стеценко ще в Мордовії казав мені: "Знаєте що, від нас усе залежить. Може, син ваш буде вчитися далі, а може ми так зробимо, що він далі не буде вчитися". Син пішов в армію після першого курсу Харківського університету. А що син пізніше попав у секту, то, по-моєму, їхня робота, то вони підставили ту секту. Він приїздив у гості і настроїв мою доньку проти нас обох, проти мене і зятя. Син мій за фахом біофізик. Я казав йому, щоб тільки на Україні залишався. Його призначали в Бєлгород. Це також територія України, але ж вона під Росією. Так він просив, щоб його в Харкові залишили в науково-дослідному інституті. Але як почалася перебудова, той науково-дослідний інститут почав розпадатися. Зарплата була в нього така жалюгідна, що не мав чим за квартиру платити, перейшов жити в лабораторію. Каже, що навіть дружину собі не може знайти, бо мала зарплата. Довелося займатися комерцією.
А Оксанка маленька була, її довелося переводити в інший дитячий заклад. Я пам'ятаю, як цей „дитячий комбінат” переводили на російську мову. Я прийшов – жах! Книжки українською мовою – всі під ногами валяються. Питаю: "Що тут таке робиться?" – "Це переводять на російську мову". Так новий методист господарювала, сміялася над українською мовою. Моїй доньці заборонили розмовляти українською мовою. То я їм там як учинив рознос: "Я вам не знаю, що зроблю, якщо мені дитина ще буде скаржитися". Так вони проводили русифікацію. А зараз вони плачуть, що українізація... А тоді просто заборонили дітям розмовляти українською мовою.
Після звільнення з концтабору я мав проблему з працевлаштуванням, тому що адміністрації підприємств не хотіли мати зайвого клопоту з такими робітниками, які схильні відстоювати як власні інтереси, так і інтереси всього колективу, а особливо критикувати діяльність бюрократичного апарату всієї держави. Я вимушений був іти працювати на старе місце роботи. Знаючи мої здібності, керівник служби БІГ мехцеху № 1 Гашевський прислав до мене додому посланця з метою посприяти поверненню мене на роботу, яку я можу виконувати професійно і якісно. Одночасно застеріг, що про його клопотання не повинне знати партійне керівництво автозаводу, бо за це сам Гашевський міг би поплатитися посадою. Він вимушений був іти на це, бо таку складну роботу міг робити не кожен слюсар: це залежить не тільки від уміння, а й від психології людини, її терпіння і технологічної точности.
За мною за завданням КГБ постійно стежили. Я мав рік адміністративного нагляду: від 21.00 до 6.00 бути тільки вдома, без дозволу я не мав права виїздити з Кременчука, щотижня – відмітка в міліції. Ходив також на виклики КГБ. „Опікуни” від КГБ були в мене такі: Борис Іванович Христенко, Іван Михайлович Лісний, Микола Васильович Москаленко, Валентин Ількович Старосольський. Найгірші – Христенко та Москаленко. Саме за їхнього «опікунства» було найбільше стукачів. Христенко – то був кат, у нього по обличчю видно, що кат. Він зі мною поводився коректно, але дав знати, що може що завгодно зі мною зробити. У дев'яностих роках він у міськвиконкомі був, і все так чортом дивився. Москаленко обіцяв мені другий термін. Отак показує якусь шпаргалку і каже: "Ось ви кажете, що ні з ким не розмовляєте. А це що? Це ж хтось написав". Я не можу впізнати, чий це почерк. Каже: „Якщо ще раз попадете, то вже не повернетеся”. Казав мені, що я не виправлюся. А Старосольського, мабуть, Бог покарав. У нього були алергія і бронхіальна астма, він задихався. Але цей Старосольський був найпростіший у стосунках зі мною. Він мені ніколи не погрожував.
Ще пригадую, як через деякий час після мого звільнення з концтабору з’явився Володимир Жовнір. Саме той, що відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 за приналежність до „СС-Галичина”. Щоб не було підозри, він додому до мене сам не прийшов, а крутився неподалік мого помешкання на набережній Дніпра, де я його й зустрів. Він став виправдовуватися за свою поведінку в таборі – а вона була негативною щодо в’язнів сумління. Тоді не було ніякого сумніву, що він стукач. Він став постійним „гостем” у мене вдома. Часто нав’язував мені провокаційні розмови та дії. І дуже „вболівав” за патріотів України, які поневірялися в концтаборах. Я не хотів його від себе відторгати, бо знав, що обов’язково підішлють іншого стукача, можливо, ще гіршого.
Коли Україна стала незалежною державою, то Жовнір кидався, як навіжений, то в один бік, то в другий, не помічаючи, що своєю поведінкою та емоціями видає себе. Лише коли не стало кому робити доноси на мене, він відчепився. Я не знаю, яка його доля, бо додому до нього я ніколи не навідувався. Він спочатку мешкав у малосімейному гуртожитку, а потім йому надали однокімнатну квартиру. Жив він з дружиною-московкою. Часто розказував мені, як вона зневажає Україну та український народ, а головне – дуже боїться українців.
Кагебісти «потурбувались», аби у всі комуністичні свята я був на роботі і працював. Це була неофіційна заборона мені брати участь у громадських заходах, хоч я не мав ніякого бажання там бути. На комуністичні свята всім працівникам, які були присутні в колоні на мітингу, видавалась певна винагорода, і мені теж, але я за неї відробляв у день цього свята.
На автозаводі була така традиція, що ювілярові видавали якусь винагороду. Так, робітникам ремонтних служб на 50-річчя видавали по 50 рублів. У 1985 році мені сповнилося 50 років, але мені ніякої винагороди не дали. 1995 року мені сповнилося 60 років. Оформили документи на пенсію, а через 7 місяців звільнили з роботи за скороченням штатів.
Після звільнення з роботи я в серпні 1996 року поступив працювати сторожем автогаража, який належав торгівельній організації АТ „Продтовари”, а потім був переведений сторожем у магазин цієї ж організації, де працював до 16 січня 2003 року.
Попри те, життя іде. Син мій Віталій живе і працює у Харкові. Донька Оксана вийшла заміж, живе у свекрухи. Чи могла їхня доля скластись інакше? Затишніше, тепліше. Напевне. Пригадую, як сперечався з виховательками ще малої Оксанки, аби вони не робили їй зауважень, коли вона розмовляла в садочку українською мовою. І сьогодні в дитячих садочках рідко почуєте українську мову, хоча вона вже державна. Українізація як у дитсадках, так і в інших державних установах у містах набрала зворотного напрямку, до ще лютішої русифікації, і не тільки в Кременчуці, а й по всій Україні, хіба що за винятком Галичини. Це пояснюється слабкістю влади. А скільки ж людських життів та доль треба було знівечити, аби українська мова стала державною! Скількох українських патріотів треба було посадити за ґрати, аби Україна таки відбулась. Хоча ще далеко не патріотична, далеко не правова, а таки ж держава без російських Соловків і Мордовій.

Підготував 17 травня 2006 року Василь Овсієнко (Харківська правозахисна група) за рукописом Григорія Маковійчука, публікацією Тамари Просяник у кременчуцькій газеті „Інформаційний бюлетень”, ч. 3 (357), 21 січня 2000 року, за інтерв’ю, яке взяла Настя Просяник у 1999 році, з виправленнями і доповненнями Г. Маковійчука, внесеними в текст 7 червня 2006 року.
Рекомендувати цей матеріал