Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

САРАНЧУК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ

31.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з Петром Саранчуком 11 грудня 2000 року, з участю Ніни Мороз.
Інтерв'ю з Петром Степановичем САРАНЧУКОМ,
з участю Ніни Іванівни МОРОЗ.
Виправлення П.Саранчука не надійшли. Останнє прочитання 30.7. 2007. Підзаголовки В.Овсієнка.

В.В.Овсієнко: 11 грудня 2000 року в Києві, на вулиці Кіквідзе, 30, у моєму помешканні 60, розповідає про себе пан Петро Саранчук. Тут присутня пані Ніна Мороз. Записує Василь Овсієнко.

Дитинство
П.С.Саранчук: Сам я уродженець Тернопільської області, село Конюхи, Західна Укра-їна. Тепер Козівський район. Тоді був Бережанський повіт. Батько, Степан Григорович, у 1918 році в поході на Київ служив писарем при курені Української Галицької Армії. В УГА була епідемія тифу. Одужав батько у Фастові. Повернувся з-під Києва до Львова тифозним обозом. Після цього він був членом УВО – Української Військової Організації. Відтак до са-мої смерті то був чоловік-просвітянин. Батько був столяр, але достатньо грамотний, вів усі просвітянські протокольні справи. Оперативні справи – всі були в його руках. Батько 1898 року народження. Прожив він до 1990 року. Не дочекався мого повернення з ув'язнення. Всього на три місяці ми розійшлися. (Далі П.С. кажете, що на два з половиною місяці. Він звільнилися 28 лютого 1990 року. Виходить, що батько помер у кінці 1989-го. – В.О.).
Мати померла раніше. Рідна матір (ми її називали перша мати), Матвіїв Текля, померла в 1929 році, залишила нас троє малих дітей. Батько оженився в 1930 році. Взяв Забудзінську (чи Будзінську?) Марту, котра прожила з ним до 1978 року. Я її вже не застав – померла.
Я з 1926 року народження, 26 жовтня.
З дитинства я багато спілкувався зі старшими людьми, тобто з приятелями батьків, які сходилися до нашої хати. Виріс я в такому просвітянському і патріотичному товаристві ста-рших людей, що було немаловажним для мене. Батько мав приятелів учителів, студентів, та-ких Симчишиних. Отуди й мене брав з собою. Так формувалося моє розуміння суспільства, держави.
Найбільше, що я запам'ятав – перший арешт батька в 1930 році, коли була ота пацифі-кація. На цьому з дитинства формувався мій світогляд. То був час арештів колишніх увістів – членів Української Військової Організації, яка 1929 року увійшла в ОУН.
Батько просидів під слідством шість місяців, і це було зараховано йому в термін ув’язнення. Там же пережив каліцтво, хворів на ногу. То йому допомогло: йому присудили невеликий термін, півроку всього, і звільнили. Найбільші терміни тоді були три роки у двох чоловік.
Але вже вдома не було спокою від тих непрошених гостей: то поліція, то оці ж мельду-нки, тобто явка. Це все впливало на дитину. Чому? Вони щось говорять, а я все питав: чому вони з ножами приходять до хати, з багнетами оцими?
Шести років пішов до школи. Закінчив польську семирічку в Конюхах у 1939 році, ще перед польсько-німецькою війною. Як прийшли в 1939 році совєти, то нас понизили: із се-милітки, щоб зрівнятися з совєцькою школою, нас завернули в п'ятий клас. До сьомого совє-цького ми вже не дотягнули – знову війна.
В.В.Овсієнко: А що, вважалося, що в польській школі був нижчий рівень освіти?
П.С.Саранчук: Вони не визнавали нашої семилітки тільки тому, що ми не знали росій-ської мови.
В.В.Овсієнко: Он як!
П.С.Саранчук: Задля російської мови нас тоді понизили на два роки. В основному, ти-снули на літературу і граматику. А до інших наук претензій вони не мали.

Війна
Так я дотягнув до війни, до приходу німців. У жовтні 1942 року мене забирають у Ні-меччину. Під час вантаження в поїзд на станції Бережани я втік.
В.В.Овсієнко: Як це вам удалося втекти?
П.С.Саранчук: А цілком просто: нас гнали цілу сотню. Одну вже повантажили, а другу гнали вслід. Може б я й поїхав тоді. То був уже трохи голодний рік, та вже осінь, ішло на по-правку. Та бачу збоку, з-за загорожі, зігнали зі станції євреїв, із гетто. Їх навантажували аре-штом – хочеш чи не хочеш, а треба було їхати. Там один чоловік з Гуцульщини втікає, полі-цаї стріляють. Я глянув: ще не повантажили, а вже стріляють! То я розвернувся зі своєю тор-бою та понад тими брусами, де були обложені євреї, – а за нами ж конвою не було. Тільки проводжатий, той, що здає нас, і якийсь німець-офіцер. Вони просто гнали нас на заванта-ження, без конвою.
Коли я вже втікав, дивлюсь – єврей Миль Шльома стоїть на такому пні. А я з торбою втікаю. Скидаю з себе торбу і вже в паніці кричу: "Пане Миль, тримай!" І посипались мої бу-лочки, балабушки... А шлейка торби якось вчепилася за пальці, та я втікав так шалено, аж до річки прибіг і дивлюся: для чого мені пуста торба? І кинув її.
В.В.Овсієнко: То все висипалось?
П.С.Саранчук: Та я йому висипав. Бо він ще кричав за мною: "Синок, чий ти? Синок, чий ти?" А він у нас касиром був на вирубці громадського лісу. У батька часто бував гостем.
Я вже не показувався в село, ні поліції. Ховався, поки сніг не випав. Спав по людських дворах. Якось зустрів батька, він забрав мене: "Задорого обійдеться – промерзнеш, захворі-єш, то краще йди додому."
Вони прийшли. А поліція була з місцевих людей. Посиділи трохи з солтисом – він був батьків приятель ще з польської тюрми 1930 року. Посиділи та й махнули рукою, пішли. Пі-сля цього я ото вже вийшов на вулицю.
Працював трохи: ми в церкві робили, я малярував. Був там один монах із монастиря. Сам він добрий був художник, маляр, кінчав Римську Академію малярну. І ми з ним удвох працювали, там я трохи набив руку до малювання. Але то недовго тривало: почав зближати-ся фронт.
Після втечі я вже поступив до Українського юнацтва. Ну, не поступив, а мене вже при-йняли офіційно.
Що тоді було небезпечним для мене? Я дуже сміливо йшов до німецьких машин і що лежало не на місці – я прибирав.
В.В.Овсієнко: А що то було?
П.С.Саранчук: Автомати, ґвери, біноклі, бинти. Я навіть вирізав, витягав ті бинти, що вони мали як запасні, аварійні, на кітелях, на полі, на двох кишеньках пришиті, стерилізова-ні. Де я пройшов – то в них уже цих торбинок не було. Але то була небезпечна річ. Три рази я попадався.
Одного разу, пам'ятаю, забрав я в німця револьвер. Але я помилився в тому, що треба було разом з куклою брати (з ремнем), а я зсунув цей ремінь і покинув в одному дворі. То він мене-таки наздогнав, той німець. Рижоч – ще пам'ятаю його прізвище. Він узяв мене за хлоп-чиська і полякав, що на фронт завезе, і просто зачинив мене в кабіну своєї військової маши-ни. То я там сидів. А фронт був усього-на-всього за 15 кілометрів, вже зовсім недалеко. Я звідти втікаю, з тієї машини. Ну, не втікаю: прийшов якийсь шофер по алярму і викинув мене з тієї машини. То я на хід – і втікаю.
Він ще три дні ходив до батька, цей німець: "Може, знаєте, дитина взяла...”. Батько ме-ні каже: "Ти віддай!" Я кажу: "Він мене застрелить ним же! Кому віддавати? І нащо віддава-ти? Він мене що, за руку зловив?" Залишився револьвер у мене.
Німці не були пильними. Вони не звикли до того, щоби хтось щось крав або щось про-пало там, де чоловік поклав. То вже пізніше вони це називали "цап-царап, цап-царап". Зна-чить, що крадуть.
Але ми вже формувалися. Фронт зрушився з місця. Вслід за фронтом, уже в 1944 році, з'явились упівські повстанські відділи. Фронт у нас пройшов у самі жнива. Уже після фронту люди збирали жито, в липні чи якось так.
Ну, я вже на той час нажив собі зброї – повний риштунок: ладівниці, карабін, байонет, рюкзак – усе, що було потрібне. Своїх дружків я озброїв одинадцять чоловік – кожному ка-рабін, одна десятизарядка, два МПІ. Та при формуванні автоматичну зброю забрали. Мабуть, для старшин. Уже забув, котрий то був місяць...
В.В.Овсієнко: Ви кажете, що озброїли – то це як, самовільно чи це був уже якийсь під-розділ Української Повстанської Армії?
П.С.Саранчук: У наших теренах стояв курінь УПА. Він оголосив набір добровольців в УПА – військових службовців: капралів польських, німецьких і совєцьких старшин. Цих брали. Вони відразу ставали ройовими, коли формувався курінь. Це був курінь Романа. Тут був магазин цього романівського куреня, то провели переозброєння: обмінювали німецьку зброю на совєцьку, на те, що було вигідніше і потрібніше.
Звідтам ми рушили походом. Ми вже двома сотнями ішли з-під Тернополя аж на Рога-тин. У Вульчинецькому лісі (село Вулька) під Рогатином ще з війни були партизанські коли-би. Ось ми їх зайняли. Але там уже з нас, з двох сотень, зробили три сотні і сформували по-вністю курінь. Курінь Романа. Пізніше він став курінь Рена, коли прийшов новий командир, Рен. То ми йшли двома куренями. У Вульчинецькому лісі нас залишають на вишколі, а Ро-манів курінь відходить далі.
Між Бережанами і Рогатином ми зазнали великого краху. То був не бій, а побоїще... У нас був досить компактний табір. Ми тягнули за собою вісімдесят пар коней, вози з амуніці-єю, з продуктами, кухня своя – все те тягнулось тими кіньми. Але совіти розламали нашу оборону. Уже в третьому наступі, коли їхній заградотряд стріляв по своїх, як вони відступа-ли. Ну, відступаючі пішли на пролом. Усе те змішалося, перейшли на приклади, на ножі...
Може б такого лиха й не сталося. Але вони взяли цей квартал лісу ошнайками і пустили вогнемети. Вони запалили ліс якоюсь горючою масою. Смерділо, наче як бітумом обливали дерева. Дерева горіли, земля горіла, там чоловік не міг втриматись. Усі повтікали з вогню. Вони хапали нас, стріляли.
Ми не дійшли до Калуша (а йшли на Калуш) і половину дороги. Там був командир тре-тьої сотні Голка. Зараз він у США, має свої спогади в "Літописі УПА" і там описує цей бій. Цілий день протріскотіла ця біда. Уже притиснули до одного краю, то він крикнув: "Хлопці, тримайтесь до ночі! Тримайтесь до ночі – і на прорив в усі сторони!" Нас 80 чоловік пройш-ло. Ми забрали "максима", цілу його обслугу і цією щілиною нас 80 чоловік вискочило з цьо-го вогню. Ну, а решта... Загинуло багато людей.
Усі ми пішли по своїх домах, хоча потрібно було з’явитися на формувальні пункти. Але після першої такої страшної поразки – то вже було не військо. Та що там військо? Молодь. Йшли з великим "ура!", а потім ледве тягнули за собою ноги, побиті. Місцевий провід розпо-рядився зголошуватися, бо приїхали ще набирати нових, але не мали успіху – мало пішло в новий курінь.
Тоді, восени 1944 року, я був призначений кущовим провідником Юнацтва. У нашому кущі було 74 чоловіка. Все то розподілено по роях, на кожне звено була одиниця зброї. Там усіх знайомили зі зброєю. Зброєю обмінювалися, починали від "маузера" та трьохлінійки, а тоді освоювали вже автоматичну. Так готувались до другого набору.
Під весну 1945 року там був Шухевич. Охороняв його почет Бондаренка. Там була якась рада, багато було партизанського війська, охороняли цей штаб. Вибрались вони.
А коло нас, у Юнацтві, зробили вже старшинські школи. Людей там було мало. То вже була підготовка до розформування. Але молодь, на яку була надія, проходила школу для під-пілля ОУН.
Біда наскочила в березні 1945 року – ґенеральні облави. Знову було багато жертв із ци-вільного населення, з підпільного угрупування. То вже були тяжкі часи. Ця старшинська школа навіть зійшла з нашого куща, а нас розформували зовсім. І дуже вчасно це було зроб-лено, бо якраз стали ловити людей, були масові репресії. Та не ловити – цілими селами гнали на так звану "госпроверку". Як брали людей на "госпроверку" – так масово і відпускали: жі-нок з дітьми і так далі. Але було видно поставу окупантів до населення. Що вони цей натовп гнали, жінок з дітьми на руках, били. Болото було дуже велике – то був березень місяць. Не було в них співчуття, що то жінка, що старий – все було під палицею. Страшно!
В.В.Овсієнко: Вони гнали на станцію вивозити?
П.С.Саранчук: Ні, гнали сюди в район, а там у КПЗ. Зайняли там костел, школу – і брали під слідство весь народ. Під слідство то під слідство – але ж вони страшно били всіх – і жінок, і старих. А потім так само розпускали.
Вже після цього підпілля стало формуватися знову. Але вже кущ зійшов до станиці, нас розформували взагалі. Почався підпільний етап боротьби.
Але довго воно так стабільно, як би повинно бути, не трималося. Хоча ще курсували відділи, були рейдові групи, та народ став помаленьку деморалізуватися.
Я був тоді призначений станичним на цей Конюхівський кущ, тримав цю станицю. То довелося, законно чи незаконно, давати людям чути, що не все розбито. Ми формували по чотири, по п’ять вершників і з шумом проскакували село (а село на 10 кілометрів тягнулося), щоб населення бачило, що не все розбито. То були не партизани, а такий час від часу стукіт. А потім ми прислухалися, що народ на це гомонить: "Ти дивись! Не встигне добре смеркну-тись, як вони з'являються! Значить, не всіх розбили!"
Це тривало до 1946 року, коли вже готувалися виборчі дільниці. Тоді окупанти забло-кували всі терени, пов'язали телефоном штаби і так далі. До виборів було ще два місяці, якщо не більше. Ті вибори були в них невдалі.
В.В.Овсієнко: Що це були за вибори і коли?
П.С.Саранчук: У лютому 1946 року були вибори до Верховної Ради і до місцевих рад. Бо все розбито, не було нічого. Формувалась влада повністю, але під нагаєм.

Перший арешт
Правда, я до цих виборів не догулявся, бо вже на Йордана попався, а після виборів, 6 березня, мене судили.
В.В.Овсієнко: Як то було?
П.С.Саранчук: Я оступався був з того терену на Поділля. Повертався назад на свій ліс (там же ж станиця) і попався на хуторах Залісся під Конюхами. Але то ж не просто так попа-вся. Енкаведисти йшли слідом за мною: один показав. Його пізніше совєти і вбили. Цей хло-пець показав на мене. Мене забрали під хутором у лісі. Був сильний іній – і я там влетів... А вони здогадувались, тому що 15 кілометрів за мною йшли до цього місця, де я спинився.
В.В.Овсієнко: Вас узяли прямо в лісі, без зброї?
П.С.Саранчук: Я в Поділля не йшов зі зброєю. Я у знайомих людей, як синок, як ди-тина, ночував відкрито. Але то між людьми, котрі мене знали, або до котрих мене "підкину-ли". Ото перед самими Йорданськими святами, в самий Святий Вечір Йорданський, я й по-пався.
В.В.Овсієнко: А куди вони вас припровадили і де тримали?
П.С.Саранчук: В одного господаря в пивниці. Там у селі стояв ґарнізон. У цій пивниці я був три дні. Там не було чого зачиняти лядою, а вони ще й бочку з капустою викотили. Та-ким сильним мене визнавали. А я вже сам не вставав... Звідти перевезли вони мене в сусіднє село Вибудів.
Але вже як я прийшов у свій терен, то мої хлопці "двохсотку" підписали – про закриття справи. Вони трохи посилались на мене, оборонним порядком. І тут, на тобі – мене приво-зять! Попав я до них скалічений. Кажу: "Що ж ви так?". Ну, там один відповів: "Ми думали, що ти вже не повернешся!" Думали, то думали...
Слідство пройшло дуже плутано. Слідчі мають матеріал за Юнацтво. А потім, котрі ще і в Юнацтві не були, – за станицю, за ОУН. То воно невдало в них вийшло. Одні: він був ку-щовим, інші – що станичним. Ішлося вже мені до "двохсотки"...
Але слідство на цьому не зупинились, бо мене забирають з Козови, з Козівського КГБ, і везуть у Бережани. А в Бережанах теж була станиця. До спецгрупи, котра була при НКВД, входили зрадники – колишні оунівці, упісти. Там мене протримали два тижні, але вони там добили мене. Там уже не було що бити... Все одно повертають мене назад з цих Бережан до Козови на переслідство.
Це переслідство обійшлося мені дуже дорого, ясна річ. Вони покалічили мене. Але не-важно... Судять вони нас усіх разом. Десять чоловік.
В.В.Овсієнко: Де вас судять і коли?
П.С.Саранчук: 6 березня 1946 року нас вивезли в Тернопіль і в березні ж судили. А 28 квітня уже нас засуджених вивозили на Харків.
На Харківську пересилку ми прибули якраз на Великодні свята, на неділю. Там я сидів дуже довго, тому що покалічений, розкрилися рани, а пізніше обкинуло мене болячками всього, стала гнити голова. Я звернувся до тюремної лікарні. А лікарем була якась старенька єврейка, то вона мене не лікувала, а зішкрябувала цей струп. Одним словом, вона мене там калічила. То вже фельдшер, зі Львівщини хлопець був, мене попередив, щоб я до неї не йшов. Каже, що вона не одного там уже покалічила. Радить: бери теплої води і роби собі компрес. Ну, а там решта – то зеленкою. І це допомагало.

На Уралі
Я на цій пересилці провалявся до 9 серпня 1946 року. А через дев'ять днів ми опини-лись в Кучино на Уралі. То була станція Всесвятська, пізніше за станцією Всесвятською був перший табір.
В.В.Овсієнко: Селище Кучино в Чусовському районі Пермської області. Там і я сидів у 80-х роках...
П.С.Саранчук: От на Всесвятську нас привезли. Там нас доморювали на лісоповалі, пізніше перевозили на оздоровчі пункти на Створ. Це від Всесвятської 18 кілометрів, селище Створ над самою річкою Чусова. Але тягали то сюди, то туди. Бо в 1947 році вже там кину-лась епідемія червінки. Призвели до епідемії начальник табору майор Сєвєров, начальник санчастини старший лейтенант Суворов. Викликали вони цю червінку гнилою камбалою, списаною з дивізіону, і соєвою макухою.
В.В.Овсієнко: З макухи що робили?
П.С.Саранчук: Суп. Суп з макухи і кашу з цієї ж макухи, присипали перловкою. Пі-шов розлад шлунків, і весь табір зліг. Навіть туберкульозних два бараки було. Не пам'ятаю, скільки там бараків було, вісім, здається, досить просторих, то лишилися тільки один інвалі-дний – лапті плів – і одна чи дві робочі бригади. А то всі злягли. Вивозили звідти трупи, але ж трупи розтинали через день: день – похорони, день – трупи. То витягували вони в ящиках з людьми туди так під ліс на гору по 20 – 25 трупів за день і хоронили. А через день знову набирали трупів.
Припинила це мориво людей виїзна комісія з Пермі. Правда, забрали того Сєвєрова, того Суворова. Став якийсь капітан, пияк, скажений – він бив людей просто на нарах. А на-чальником санчастини стала жінка, начебто колишня зечка Єлена Расторґуєва. Вона дуже милосердно ставилася до цих людей. А потім стали люди на ноги, і тих, хто лишився, розво-зили по своїх таборах, звідки привезли.

Тайшет
Довго вже ці табори не існували, бо нас сформували і стали вивозити в Тайшет. Восени 1948 року ми прибули в Тайшет. У тайшетських таборах побув я рік, пройшов там п'ять та-борів. Мені довелося там зустрітися з архімандритом Почаївської лаври Малютою, з лікарем митрополита Шептицького Корхутом, пізніше з редактором празького журналу "Вісник" – прізвище Баран, з командуючим Північної округи Воробцем (під псевдонімом Верещака він ішов). Він помер у тайшетських таборах.

Норильське повстання
З Тайшету через рік нас вивозять у Норильськ. То вже в 1949-1950 році, не пам'ятаю точно... У Норильську на каторжному лаґері ми дожились до 4 червня 1953 року. Почалось повстання на третьому каторжному лаґері. Тривало воно рівно два місяці, до 3 серпня. Керу-вали підпільним комітетом, фактично вели революційну роботу, Данило Шумук (1), Степан Семенюк-Керницький (зараз проживає в Варшаві), а третього чоловіка я не пам'ятаю. Не те, що не пам'ятаю, а я не знаю його прізвища.
4 червня 1953 року, вже після арешту Берії, почалось повстання в четвертому каторж-ному таборі. Спочатку це був протест проти свавілля, а пізніше претензії під закликами "Смерть або свобода!" Тривало це два місяці, і за два місяці воно переростало в різні фази. Засвітилася надія після арешту тих беріївських ватажків. Сама адміністрація припинила з нами стосунки, вони запанікували тоді під час цих арештів. Ми трималися до 4 серпня.
В.В.Овсієнко: А яка була ваша участь у цьому повстанні? Я чув, що ви брали участь у виготовленні листівок. Це цікаво.
П.С.Саранчук: Моя участь у цьому повстанні була така. У будиночку, де було колись КГБ, друкували листівки. Це було під секретом від населення табору. Там на сторожі стояв Мелетій Семенюк (2). Він стояв на цих дверях, де робили матриці, вирізки та інше, і штам-пували.
В.В.Овсієнко: А з чого ті матриці робили?
П.С.Саранчук: З ґуми вирізали. Вони були дуже невдалі. Так ми вирішили зробити свою друкарню, якщо так її можна назвати. Був Петро Власович... забув прізвище.
В.В.Овсієнко: Він названий у вашій довідці як Петро Володимирович Миколайчук, з Умані.
П.С.Саранчук: Він сам був скульптор, а працював колись у Полтаві в типографії. Він був великий майстер. І ще один хлопець з Карагандинського етапу (я його не знаю, тому що то був час, коли ніхто нікого не питав: звідки ти, як тебе звуть, тому що всім, кому хтось був потрібен, то вони вже знались). То нас три чоловіка працювало в законспірованому кабінеті. Ніхто туди доступу не мав. Я робив гравірувальником матриці на шрифт, робив форми, сам Петро Власович обрізав, а цей третій хлопець заготовляв профіль свинцю, бо то все зі свин-цю робилося. Випустили друком за розміром простого учнівського зошита. Ну і літери наби-рали в пази, і це було дуже добре, дуже вдало. Це страшно розлютило адміністрацію...
В.В.Овсієнко: Ви набирали текст по одній літері чи цілі тексти вирізалися?
П.С.Саранчук: Ні. По одній літері вирізали, потім робили набір. Ми натовкли багато свинцю, а укомплектовував це Петро Власович. Він вирізав кожну букву окремо, велику і малу. Для цього ми позбирали всі, де які були, флакончики з-під медикаментів. Треба було кожну букву зробити. Алфавіт великий, алфавіт малий, коми, двокрапки – все, що треба бу-ло. То забрало багато часу. Але воно страшенно розлютило адміністрацію – що не пишуть, а вже друкують! Перше, що ми зробили – оцими друкованими матеріялами закидали стадіон.
В.В.Овсієнко: У який спосіб?
П.С.Саранчук: Зміями. То був великий змій, склеєний з рейок і з паперу. До нього причеплений хвіст, щоб тримати рівновагу, а потім на шнурку пускали – як діти пускають. Але наша нитка мала три кілометри, була на коловороті. Змій піднімався під час вітру досить високо. Ще й вибирали, в яку сторону вітер, то змій ніс наші листівки аж на Каеркан.
В.В.Овсієнко: А як ви знаходили той момент, щоб вони посипалися?
П.С.Саранчук: Навхрест – з одного і другого боку, на носі й посередині підв'язували пакет по двісті штук. Залежить, якої величини, бо зміїв робили багато.
В.В.Овсієнко: Це ж досить велика вага.
П.С.Саранчук: Велика, але змія такої площі вітер піднімав. А до нього чіпляли фітіль – ґніт, підв'язаний до пакета. Це вата, в марганцовці промочена, воно дуже горіло. Виміряли, скільки ґніт бере часу, щоб згоріти. Під кожний пакет чіплявся на нитці цей ґніт. Виміряли, скільки треба часу, доки змій піднімається, скільки метрів треба нитки. Але то ж видно було.
На одного змія йшло три пачки листівок. Він викидав по двісті, шістсот листівок. Весь папір, який був у таборі, позбирали, навіть з цементних мішків робили ці пакети. Але що їх найбільше лютило, що коли змій пішов угору, то вони кричали: "О, дожились, на детский ум перешли, змеев пускают!" Вони почали стріляти з автоматів, з рушниць, потім додумались чіпляти камінь до рушниці, щоб перестрілити. Вони збили одного, закрутило його вітром. Тоді вони запустили такого ж свого змія, тільки підняли його понад зоною, впоперек з на-шим, щоб заплутати його. Але вони пускали з двоповерхового будинку, а там телефонні та електричні дроти, то не змогли дістати. То вже нам було з чого посміятись: ти дивись, як ко-піюють цей дитячий розум!
В.В.Овсієнко: А табір був оточений? Що, вони в мегафони гукали до вас?
П.С.Саранчук: А був час, що вони гучномовці виставили. Агітували, щоб прорубували паркани, робили виходи. Усі гучномовці як крикнуть на цей квадрат зони – то було багато шуму. Цей шум потривожив деяких людей – чогось багато прибалтійців пішло з зони. Вийш-ло 180 чоловік.
В.В.Овсієнко: А скільки всього людей було в зоні?
П.С.Саранчук: П'ять з половиною тисяч каторжників. Були хворі. На ногах було п'ять тисяч чоловік. Вийшло 180 чоловік, переважно прибалтійці, білоруси, росіяни. Були ще й так звані “изменники Родины”, колишні армійці, але вони суджені не по 54-1-а, а по 54-1-б – це “военная измена”.
Отже, зчинилася метушня.
Але в нас був підпільний революційний штаб. Головували там Семенюк і Шумук. Штаб мав свої відгалуження. Я був залучений до засекреченої службу підготовки повстання. А офіційний штаб був оголошений, він мав у своєму складі, здається, 15 чоловік. Цим спочатку займався такий Воробйов, якого пізніше запідозрювали в підготовці до втечі. Чи хотів спро-вокувати втечу, чи сам тікати... А основна роль була за Шумуком. Штаб координував події повністю. Усе населення табору ділилося по земляцьких групах. Авторитетний земляк, скі-льки набрав зі своїх теренів, – то й була земляцька група. Тому на заклик вони дуже швидко збиралися. То був найкращий метод зібрати людей докупи.
Відчинили ворота і тих 180 чоловік вийшли за вахту. Тоді стали наші пости в два ряди людей. На них кидалися, нападали ті, хто втікав із зони. Цього тим сміливцям не давали зро-бити. Але людей не дуже то й спиниш. Перед тим, як припинити вихід, охорона адміністрації сказала: "Хто йде – виходьте! Зачиняємо ворота". Хто завагався: "Чому ж не втекти?" і не до-біг до воріт – ворота зачинились, той опинився в дуже незручному становищі. Ото були не-щасні люди! Ніхто їм за це нічого не казав, не дорікав, але самі вони опинилися в дуже не-зручному становищі.
Утікачів там приймали за зоною. Полковник С... Забув...
Військо розбило табір, ввели п'ять вантажних автомашин з озброєними солдатами в ка-сках. Зброя прив'язана до рук ременями. Вони відкрили вогонь на повному ходу від воріт аж до дроту. Перегородили зону цією живою силою на машинах, розрізали табір навпіл. Споча-тку поклали ліву сторону, витягнули в’язнів за ворота, а потім пішли вже з палками і з шом-полами на праву половину.
На цьому скінчилася оборона. Нас усіх вивели в тундру. У них такий котлован був за-готовлений на будову чогось там. Сюди зігнали досить багато людей. Шумука і всіх ватажків повстання вивезли. Били їх страшно: і на ходу, і тих, що втікали. Навіть сексотня, як їх вели, кидалася на них з усякими дрючками. То був хвилевий напад, не страшний. А конвой підні-мав Шумука і кидав його на землю. Не вбили його, але дістав він добре. Їх одразу вивезли у Володимирську тюрму.
Хочу сказати, що Шумук свою книжку "За обрієм" скінчив у Володимирській тюрмі. Пізніше додатково він написав "Пережите і передумане". Коли ми вдруге зустрілися, вже в Мордовії, я йому додав трохи матеріалу на "Пережите і передумане". Ще пізніше фотографій трохи назбирав і послав. У такий спосіб я йому допоміг закінчити цю книжку "За обрієм".

Довгий шлях на Україну
В.В.Овсієнко: А яка була ваша доля після повстання?
П.С.Саранчук: Після повстання частину людей вивезли у Володимир у тюрму. Інших декількома етапами вивезли кудись на материк. Нас тримали довго і кидали по різних точ-ках. Не знаю, як було, але Король розказує, що цих людей вони готували чи до розстрілу, чи на якусь іншу розправу. Але коли повернувся начальник Норилкомбінату Звєрєв, то всілякі цькування припинилися.
Нас не тримали на одному місці, а перекидали то на Медвежку, то ще кудись. Аж коли вже були створені комісії, які переглядали справи, до нас почали ставитися трохи по-людському. Уже були результати роботи комісій – кого начисто звільняли, кому залишали там кілька років.
Нас, невелику групу, взяли вже останніми. Але мало кого звільнили. Я, наприклад, під-падав як неповнолітній. Мене повинні були реабілітувати, але цього не сталося. Не сталося тільки тому, що ми вже були на спецу, на спецлагері. На перший розгляд комісії нас возили з Середнього в управління. Зі мною комісія не стала розбиратись, тому що вони обізвали мене бандитом. Коли вони мене обізвали бандитом, то на цій же комісії я запротестував.
Я не чекав доброго результату, але в мене вже було заліків два роки і відсидженого ко-ло десять, так що мені навіть якби й нічого не знімали, то залишалося тільки 3 роки сидіти з 15-и. То я не дуже трясся, як кажуть, над цим. Але вони мене повинні були звільняти за не-повноліттям, бо обвинувачувався я в сімнадцять років, тобто з часу повстанської служби. То вони скасували мені реабілітацію і зняли мені три роки. Але з цієї комісії мене випровадили. То постанову комісії переслали вже в табір – що лишалося за мною ще 6 місяців досиджува-ти до 10 років. А 3 вони зняли.
Ну, з цим я уже й звільнився. Але повезли в Тайшет, там я доробляв, ще ці заліки ж бу-ли, то я, на моє щастя, заліками якраз заглушив ці два роки. Бо вже вони недовго, ті заліки, проіснували – я встиг вискочити з них.
В.В.Овсієнко: І коли ж ви, як кажете, вискочили?
П.С.Саранчук: 28 жовтня 1956 року, перед самою “Октябрською”. Бо ще в цю “Октя-брську” ми заскакували в Братську з одним чоловіком до його знайомих. Ми там ще перено-чували в тих людей. Підійшов наш поїзд. Їхало ще сім чоловік. Ми до них долучились.
А ото було дивне, що ніхто нас... Видали нам ці проїзні квитки. Ніхто нас не прово-джав, тільки швидко з цим бушлатом – марш і марш, і марш. Так нас маршем гнали (так був конвой чи якісь супровідники, чи ні ????) аж до Красноярська. В Красноярську було скупчен-ня – багато людей по станціях. Прийшов якийсь міліціонер, глядь на нас, позабирав наші квитки (а там циганів чомусь дуже багато сиділо на вокзалі з дітьми малими і так якихось людей), то він у нас забрав усі квитки, прокомпостував, посадив на московський поїзд – і ми так і поїхали. Так що ми не мучились по цих станціях. Як кажуть, нам всюди “зелене світло”.

“На рідній – не своїй землі”
Я приїхав додому, до своїх Конюх, у Бережанщину, якраз на самі Різдвяні свята, вже в 1957 році. Але там я довго не попас. Хоча й зробили мені паспорт. Усе, що треба було, мені зробили, тому що секретарем у сільраді був мій приятель ще з дитинства. Ми довго не бачи-лися, ще з війни. Він то скоро мені зробив, а потім мене викликали, бо треба ж було пред'яв-ляти картку про звільнення. Той начальник трошки облаяв того секретаря за це. Він прийшов і каже: "Біда! Треба йти на цей…" Я скопіював, завіз туди… Там же ж, на військкоматі, при-били мені штамп, що військовій службі не підлягаю на підставі якогось там закону ББ. Я так і досі не знаю, що воно за ББ.
Довго я там не попас... Переїхав. Ще можна було б трохи протриматися вдома, але зві-льнився і приїхав один чоловік, з підпілля. То нас усіх скомпонували – і в 24 години! Воно нам у 24 не обійшлося, але десь так...
Ми поїхали в Миколаїв. Щоб не опинитися в Казахстані, куди вивозили звільнених по-встанців.
А через рік я ще раз повернувся в Конюхи. Щось так кортіло додому... Як не є – серед чужого народу, та ще з цим тавром... Ось люди з цього радгоспу, де ми влаштувалися, йдуть голосувати – і ми також ідемо з цими людьми ніби голосувати. Але до урн не йдемо, а тільки показатись людям, що ми теж голосуємо. Та це фальшивство недовго тривало.
Уже через рік я таки приїхав додому. Побув до березня місяця. Аж тут вони такої гру-бості не простили. Приїхали представник районного КГБ і начальник районної міліції та ще якийсь там, не знаю хто він, бо він не представлявся. А я знову здав документи на прописку – то мене виручав цей же секретар сільради. То й вони дали мені 24 години, щоб мене там не було (це в 1958-му). Але воно в 24 години не вийшло, там я став на щось посилатись. На дру-гий день направили мене в райміліцію. Там був начальником якийсь майор Вершок. Він мені всього-на-всього сказав: "Хочеш ти чи не хочеш, а я тебе вислати мушу: є люди, котрі не ба-жають, щоб ти тут був." І він оформляє на мене документ, котрим затверджує заборону на проживання на своїх землях.
Але він обійшовся по-людськи зі мною. Тоді звільнених повстанців депортували зі сво-їх місцевостей, бо куди не кинешся по всій Україні, то немає, щоб було хоча б 102 кілометри від обласного центру. То цих людей усіх вивозили в Казахстан. А на мою долю випадало 50 км, але від старого польсько-совєцького кордону, тобто від Збруча на схід. Я виграв у тому, що поїхав просто в Миколаїв. Правда, я записався в Дніпропетровськ, а поїхав у Миколаїв. Дуже хитрий був, такий хитрий, що вони мене свого часу спитали: "Що ти пишеш туди, а їдеш туди..."
Ну, так я прижився в Миколаєві до 1970 року.
В.В.Овсієнко: Як ви там жили? Що ви там робили? Десь працювали?
П.С.Саранчук: Працював і на будові, і на залізобетонному заводі – одним словом, працював там, куди мене всували. Думав за своє житло. А це будівельний завод, користував-ся я там непоганим авторитетом, як в адміністрації, так і в людей. І вирішив я побудувати свою хату, а то шість років жив у гуртожитку. Шукав я де-небудь місце – не було. Аж тут у 1965 році стали нарізати ділянки під забудову. Я виклопотав для себе шість соток. Правда, зі всякими труднощами. Але факт, що взяв ділянку. І що було тріумфальним для мене – що я викопав під фундамент своєї хати і заклав його каменем. А потім став шукати матеріали. Я зароблені гроші не розтринькував, а складав на житло, яке б воно там не трапилось. І я побу-дував хату з допомогою людей.
У 1966 році, на самого 1 Травня, прийшли люди і вимурували мені на фундаменті хату по перемички з вікнами. А 9-го, на День Побєди, вже в обід мої муляри за звичаєм поставили квітку в мурі. Люди проявили свого роду солідарність, і родинну, і суспільну, бо прийшли на цю будову, уже не було потреби наймати. Ну, то сусіди такі. А в 1967 році вже я зайшов в одну кімнату, перезимував. А в 1969 році вже зовсім закінчив.

Мордовія
У 1970 році я то ще перезимував, а вже в травні 1970-го прийшли мене арештувати (у Вахтанґа Кіпані – 1 липня. – В.О.).
В.В.Овсієнко: За яким звинуваченням?
П.С.Саранчук: Звинувачення мені відразу не пред’явили. Прийшли: "Руки вверх!" Пе-рекинули мене догори ногами, одним словом, взяли під ноги. І вже на слідстві під арештом звинуватили – “антирадянська пропаганда і агітація”.
Там вони назбирали всякої каламуті. Але найголовніше, що вони зробили обшук і знай-шли у мене трошки писанини і брошуру IV Великого збору ОУН у Вінніпеґу. Оце був основ-ний матеріял на цей суд. І судили за статтею 62, частина друга. І вмолотили мені вже 8 років особливо суворого режиму. Відбував я цих 8 років у Сосновці в Мордовії, яку чомусь нази-вали Корабель. Багато там було хлопців, ото й вас я зустрів на лікарні...
В.В.Овсієнко: Ви там мені подарували таку гарну вами намальовану видівку: українсь-кий хлопчик несе більшу за себе писанку. Підписалися ви вдвох з Михайлом Осадчим. І це була помилка – що підписали. Бо коли мене повернули в мою 19-у зону, то при обшуку вилу-чили видівку і написали в акті, що “между заключенными запрещено отчуждение любых предметов в любой форме”. Я “отчуждил” у вас відкритку – чи ви “отчуждили” її від себе на мою користь... Вишукані єзуїти! То от про Сосновку розкажіть, будь ласка. Бо я ж був тоді на суворому режимі, а ви на спецу, тобто на особливому, камерному режимі. Які там були умо-ви, які там відбувалися події?
П.С.Саранчук: Похвалитись там нема чим. Але в 1972 році зустрівся там я з Данилом Шумуком. Зустрів я там людей, котрі там ще з 50-х років сиділи. Були там Кость Скрипчук, Микола Кончаківський. Вони вже сиділи по 25, по 30 років. Вони без виходу сиділи там.
В.В.Овсієнко: І Дмитро Синяк там був?
П.С.Саранчук: І Дмитро Синяк. Але Дмитра Синяка там як каторжника тримали. Хоча та каторга вже давно була скасована, але йому найвищу кару замінили на 20 років каторги. Там були його посправники: їм дали по 25, але не каторги. Дмитрові настав час звільнятися, а його напарник – забув як його – ще сидів.
Як попадав на лікарню, то мав нагоди побачити хлопців з суворого режиму – Василя Стуса, вас, Зоряна Попадюка – наймолодшого. А в зоні в нас був камерний режим. Шліфува-ли ми там якесь скло. Та пилюка дуже шкідлива. Я там добре прилаштувався: я його тер, по-ки воно не нагрілося, чи свердлив ті дірки, а потім води на нього лив, а воно в мене все лопа-лось, але я робив. Вони подивились, що щось підозріло робить, то вигнали мене з цього цеху. Дали іншу роботу, там щось прибирати, але то неважно.
Важливо те, що пророкували мені десятку, але дали всього 8 років і без заслання.
В.В.Овсієнко: Це від 1970 до 1978 року. А під кінець вас же перевели на суворий ре-жим, у 19-й табір, коли мене там уже не було?
П.С.Саранчук: Так, але тільки щоб відірвати мене від хлопців. Тому що ми там мали “капсульну пошту”, і підозрювали в цьому мене. Ну, там підозрювати не треба було, вони ж то знали, хто це робить. То ж я робив мікрошрифти. Я багато робив. Пізніше й Едуард Куз-нєцов робив. Ми з ним у дечому не зійшлися. Він став сам писати тексти, а капсули я й далі робив. Я міг помістити в одну капсулу 250 – 280 знаків на папері цигаркового розміру. То була дуже дорога робота: Морозові я там робив, Данилові робив, пізніше Романюку робив, і Кузнєцову ж робив. Просто переписував текст дрібним шрифтом. У мене виходила буква, як макове зерно. Так я віддячувався за ув’язнення.
Вони щось запідозрили, стали брати в мене руку. Це вже коли за кордон вийшов план табору і був опублікований у газеті, здається, "Нью-Йорк Таймс" за липень 1977 року – то їх тоді аж збісило. Тоді вони почали падати на мене. Спочатку там якісь об'яви написати, потім щось там переписати – тобто руку брали на експертизу. Писав то я друком, хоч і малим дру-ком, але ж експерти займалися цим. Але я старий пес: я не відмовляв їм, а навпаки, робив їм там написи на якихось дощечках, їхня семирічні плани. Але був на сторожі.
І от там якийсь їхній чоловік робив план табору. Привели мене в свою комендатуру: “Він не подобається мені, цей план. Грубо зроблений. Чи не зміг би ти зробити його по-людськи?". Я кажу: "Не берусь за це, я боюсь просто. Там треба ж уточняти, знати, що там де є. Для чого вам його переробляти? Не можу. Це просто непосильна для мене робота". Тоді вони відчепились від мене.
А пізніше наздогнали мене вже в лікарні. Я там трохи засидівся, бо домовився з ліка-рем, що зроблю йому настінні трафарети на побілку. Він сам поїхав у відпустку, а мене за-лишив на місяць. Вони прислали цього Кирюхіна, уповноваженого. Дивлюсь, прийшов: “А що, а як, а чим ви хворієте?” – Кажу: "Лікаря спитайте, чим я хворію." – "А чому ви так довго тут?" – "Тому що хворий, тому й довго”. Що я їм буду виказувати? Тримають та й тримають.
Тоді вони проти Михайла Осадчого щось крутили. У нього ж справа була без речових доказів. То вони хотіли від нього хоч якийсь папірчик, щоб долучити до справи. Приїхали раз, другий раз. А він якийсь безпорадний був, Михайло. Прийшов до мене радитися. Питаю: "Чого він хоче?" Каже: "На основі чого тримається справа". Я кажу: "А обіцяє він що?" – "Ну, скінчиш там свій строк". Я кажу: "Ото, Михайле, зараз ти сидиш незаконно, то їх чер-в'як же й точить. А так, – кажу, – пропало. Ти будеш мати ще й додатково. І не подумай!" А він завагався, захотів додому…
Ну, вони вже вчепилися за мене. Приходить до мене лікар і каже: "Я вас буду виписува-ти." – "А чого? Ви ж сказали..." – А я вже й трафарети зробив. Каже: "Ви задовго сидите тут. Претензії є". – "Та дякую вам і за те".
Потім вони вже перед звільненням перекидають мене на 19-у зону. Я там побув два мі-сяці. І то зі скандалом. Після того два місяці в Саранську.

Знову в Миколаєві
А після цього більше, як за місяць, мене з Саранська, з Мордовії, перекидають у Мико-лаївську тюрму. Там Миколаївське КГБ нанесло мені шість візитів за місяць і тиждень часу. То було надто рясно. І гладили, і погрожували. Начальник відділу, котрий звільняв мене, за-вимагав, щоб я не розголошував розмови з ним. Тому що він зробить документ про розголо-шення державної таємниці. Я кажу: "А ви нащо зі мною говорили про державну таємницю? Я ніколи не буду тримати цієї таємниці. Я не визнаю таких таємниць." А він тоді каже: "Над-зор – из ворот тюрмы."
Під тюрму зустрічати мене прийшло багато людей, родини, підігнали автобус. А мене привезли тюремним ескортом аж додому.
І пішло. Цілий рік адміністративного нагляду з попередженням: щоб не ходили до тебе люди, щоб гостей ніяких не було. Ну, а що я йому мав говорити: "Знаєш, що? Я не можу не пустити до себе людей – родина є, знайомі є. Якщо у вас є список людей, котрі до мене хо-дять, то зробіть мені виписку. Я приліплю на воротах, появиться чоловік, а я йому скажу: "Читай. Тобі до мене ходити не можна, гнівайся чи не гнівайся”. А інакше будуть ходити. Або їм ярлики чіпляйте, кому можна, кому не можна. Що це таке – ходити чи не ходити до мене?"
Скінчилось тим, що вони мене замучили своїми повістками. Спочатку ходили до хати. Зайшли. Не було нікого вдома, була братова дитина. Вони зробили обшук – нікого ж не було вдома, тільки отака дитина. Вони залишили повістку на столі. А воно-то плеще в долоньки: "О, стрийку! Гості в нас були!" Думаю, які в четвер гості? – "А хто був, Ігорку?" – "Прийшов дядько якийсь. Він мені, казав, вудочку купить". А він на якійсь паличці в посудині, що туди дощівки назбирали білизну замочувати, – він там начебто рибу ловить. А той з ним загово-рив, заманув дитину до хати: "Йди, покажи, де у вас дядько спить?" Ну, що воно дитина. А я спав у порожній кімнаті на розкладачці. Він подивився, поліз під подушку – я так визначив. Ігорко каже: "Він вам листа написав," – показує на столі в коридорі. Я дивлюсь – повістка, з’явитися, значить. А ми до того посварилися з ним. Він сказав мені: “Коли вам треба, так заходіть, нє стєсняйтєсь”. Я відповідаю: "Немає мені тут чого робити, і на повістки ваші я більше ходити не буду. Доволі! Ви тримаєте мене по дві години, забираєте мій час після ро-боти, а з семи годин я вже на вулицю не ходи. Так діло не піде. По-перше, чому ви мені не платите за ці години, що ви мене тут тримаєте? По-друге, у вас немає ніякої теми. Те, що можна обговорити за п'ять хвилин, ви розтягуєте на дві години." Зайшов якийсь полковник Князєв: "Будем ходить к тебе на производство." Кажу: "Ходіть. Я вам не забороняю."
Одним словом, доходились до того, що він мені знов пригрозив тюрмою. Я кажу: "А за що?" – "А найдется, за что". – "Як так, знайдеться, за що? За що?"

Справа про паркан
Прибив я якийсь штахетник. Прийшли, заміряли мій, у сусідів – кругом. Всього мого там же ж було 14 м і 70 см. Навіть не 70 см, а на одну штахетину. Ну, а сусідка – я прийшов з роботи – каже: “Он приїжджали якісь, твої штахети міряли”. Я тоді став, думаю: "Все – Кня-зєв уже..."
Так воно і сталося. Заміряли оцей паркан. Але я нічого не казав. А коли прийшли, я ка-жу: "А де ви взяли стільки паркану в мене – 70 метрів". Прийшла комісія, заміряла – 14 мет-рів. Кажу: "Ну, то – моє. Без воріт. Ворота я робив сам". Пішли: "Через деякий час з'явитесь в [нерозбірливо] ще ж переміряйте". Забирають оцю ж пані Ніну. Ну, і мені з’явитись…
З’явитись то з’явитись. Але я вже взяв теплу білизну на себе. Думаю, що так не минеть-ся. І точно – мене вже не випустили з КПЗ.
В.В.Овсієнко: Це, було мабуть, 1980-го року, так?
Ніна Іванівна Мороз: Это 1980 год, год Олимпиады. Середина августа.
В.В.Овсієнко: Це то це ви потрапили під “олімпійську чистку”...
Н.І.Мороз: Я, Мороз Нина Ивановна, сожительница Петра Степановича Саранчука. Знаю его с 1964 года. Мы с ним работали на заводе ЖБИ-2. Я поначалу работала рабочей. Петра Степановича я знала как художника.
После второго срока, как он отсидел, мы с ним сошлись и жили вместе. Приходит год Олимпиады. Петр Степанович захотел поехать во Львов. А во Львове были какие-то сорев-нования. Пошел он к директору, просит директора пустить его в отпуск. А директор куда-то позвонил. И не дали ему отпуск. Петр Степанович, не помню, разозлился или нет, но написал резкое письмо в милицию. Я не видела это письмо, только узнала про это письмо от жены его брата. Она говорила, что если бы она знала, что он написал в том письме, то она бы под тем ящиком два дня караулила, но вынула бы это письмо, чтобы оно не попало в милицию. Я не знаю, что он там писал.
А перед этим я работала мастером. Вижу, что все что-то берут. Решила и я взять брако-ванные столбики, машину бетона. Мы вместо дров, что выписали, набрали таких отдельных ровненьких планочек, чтобы сделать забор, потому что забор у нас упал. И вот это я, как мастер, два раза машину использовала. Ну, не по назначению. Привезла Петру Степановичу на забор.
А перед этим меня вызывает директор. Я думала, что это он меня вызывает как мастера: технолог уходит в отпуск и мне сейчас директор скажет, что вот, Нина Ивановна, вы будете работать заместителем начальника цеха, пока тот в отпуске.
Я захожу к директору в кабинет. Говорю: "Здравствуйте, Евгений Федорович." Он го-ворит: "Вот подойдите," – и повел меня в парткабинет. Захожу я в парткабинет. Встречает меня какой-то невысокий, такой лысенький мужчина. "Вот познакомьтесь". Он представился Князевым: "Давайте будем говорить". Стали мы с ним говорить. Он мне начал говорить про Петра Степановича: "Вот вы знаете, вот вы знаете... У него два прозвища есть. Он нехоро-ший. Он такой..." И я, конечно, как может женщина... Ну, я не захотела. Он стал предлагать. У меня дочка была в Погореловке в интернате. Он мне говорит: "Я вам каждую субботу буду присылать машину, чтобы незаметно было, что вы... Но вы следите, кто к нему приходит, в бумажках там поройтесь. Ну, а чтобы это незаметно было, будет приезжать машина, забирать и возить вас за дочкой в интернат. И вы будете смотреть за ним, и никто не будет догады-ваться”. Я отказалась: "Да нет. Я не могу". Он мне тогда сказал: "Ну, что ж, если не хочешь по-хорошему, то не забудь, что только тут что-нибудь, чуть-чуть оступишься – мы тебя накажем".
Прошло время, Петру Степановичу приходит повестка. Я тоже расстроилась. Но мне же ничего. И в конце августа, это точно я говорю, я сдаю наряды главному инженеру. Тут приходит милиция, берет меня, садят в воронок и везут в милицию. Меня в ОБХСС и начинают вести расследование. Опросили меня, написали протокол, посадили меня типа как в предва-риловку. Смотрю – приходит Петр Степанович. И это я его последний раз видела на свободе, когда он пришел давать показания. А меня немного погодя отпустили. Потом нас вместе судили.
В.В.Овсієнко: Так вас обох судили?
Н.І.Мороз: Нас обоих судили. Вы что, не знали? Я же тоже получила срок. Это дело я уже точно знаю.
В.В.Овсієнко: Ну і скільки ви одержали?
Н.І.Мороз: Я получила три года на стройках народного хозяйства. У меня была статья “превышение служебных полномочий, часть вторая”. Я под арестом не была. Я отсидела под расписками – под надзором год и семь месяцев. И самое главное, что когда я пришла уже ра-ботать на стройки глинозема, так как у меня ребенок был несовершеннолетний, меня не за-брали, потому что для женщин в лагере не было места. И чтоб ребенка... Ну, меня часто при-езжали проверяли. Милиция приезжала. Я тоже не имела права после десяти часов вечера никуда выйти. Если я когда-то свою мать проведывала, я была обязана сняться в спецкомен-датуре с учета и, приезжая в этот город, становиться на учет, выезжая – сниматься. Ну, и ка-ждое воскресенье я ходила на проверку в спецкомендатуру. Был там отрядный.
А потом я нашла одного знакомого. Он посмотрел и говорит: "Да, действительно, тебе неправильно это дали." И вообще все смеялись, что по такой статье я сижу, за такое дело. Там копейки было дело, там все было накручено. Там было очень мало взято, но они сказали, что у них не было расценок на эти изделия, то они применили с коэффициентом 1,3. И хотя я все, в основном, вернула: эти перемычки и все... На 100 рублей было. Но мы еще вернули 70. У нас там получились копейки. Но факт тот, что я помогла, как все считают, Петра Степано-вича посадить...
В.В.Овсієнко: Ну-ну, що їм треба було – те вони зробили. Отже, в кінці 1980 року був той суд? Вам, пане Петре, тоді скільки дали?
П.С.Саранчук: П'ять з половиною особливого режиму.
Направляють на особливий в Ізяслав Хмельницької області, що в колишньому монас-тирі. Я там просидів до тієї пори, поки не приїхав з Австралії Писків Степан, мій односель-чанин. Він добивався побачення зі мною, йому відмовили. Після цього він подав заяву на ра-діостанцію "Свобода". Вони прокоментували цю його гостину і випадок зі мною. Здається, і Шумук виступив з заявою. Ні, Шумук з мого листа пізніше дізнався... То після виступу цього австралійця мене зразу хапають з Ізяслава і везуть у Суходольськ Луганської області. Там приходить якийсь уповноважений опер. Викликав мене і питає: "Чи не надоїло тобі сидіти? Ми можемо тебе звільнити. Вже ж половину відсидів. Тільки, – каже, – напиши покаяння". Я його питаю: "В чому я повинен каятись? По-перше, в мене дута справа, а по-друге – я доси-джу". Але при цьому я йому сказав: "Я не проти. Але я неграмотний чоловік, я не можу сам написати. Вам треба, то ви й напишіть". А він каже: "Напишу". Щось він там почав писати, підсунув мені якийсь папірець. А я й кажу: "Слухайте! Ви написали – то ви й підписуйте. Що ж ви мені свій лист даєте підписувати? Я дав згоду, щоб ви написали покаяння. То ви й під-писуйтесь. Це ж ваша робота. Я що, туди руку прикладав?" Він так подивився та й каже: "Поедешь в Николаев".

Справа про непокору адміністрації
Тоді з мене через якусь комісію знімають особливий режим, замінюють на суворий, на поїзд мене – і етапують у Миколаїв.
Я опинився в таборі в Ольшанську. Там мене почали пресувати: то не виконав роботу, то не туди перейшов, то не туди зайшов. Потім під вечір завели в санчастину, побили і зви-нувачують, що я прорвався ввечері в санчастину і побив там санітара, бо він не видав мені мою історію хвороби. І тут оформили мені справу, що я на нього напав. Саджають мене в ізолятор на три місяці.
Це довго тривало. Мені вже лишилося з тих п’яти з половиною років усього десять днів. Вже брат приїхав до мене, бо я йому дав знати, щоб приїхав і взяв мене на машину з во-ріт. Я боявся сам іти на зупинку. Він приїхав – а я пропав. Він cюди-туди, а йому кажуть: "Його тут немає." – "Як немає?" – "Він виїхав." – "Куди поїхав?" – "Додому поїхав чи ку-дись." – "А як же ж поїхав, якщо не звільнений?" Десять днів залишалось до звільнення...
Одним словом, через місяць він мене знаходить у миколаївській тюрмі. Проти мене по-чинають слідство, що я напав на санчастину. Дають мені три роки до цих п'яти з половиною. Два місяці везли мене етапом до ВТК в селище Лозівське, на особливо суворий режим. За рік до мого звільнення туди приїхали, як їх називали, "купці" – на роботу брали. Їм треба було спеціалістів – слюсарів, формувальників – аврал якийсь був. Я записався. З мене знімають особливий режим – і в Суходольськ як спеціаліста. А мені вже шостий десяток, п'ятдесят п'ять з половиною...
Привезли туди, а там представники виробництва у начальника табору в кабінеті. "Що ви можете робити?" – "Та що скажете." А сам бачу – щось не так. Начальник табору каже: "Ну добре, йому ось уже шістдесят підходить, куди я його діну?" А йому кажуть: "Не треба таких клієнтів". Договорились до того, що я не потрібний ні одному, ні другому. Але началь-ник табору каже: "Ти що-небудь робити будеш?" – "Чого що-небудь? Що скажете". – "Ну, підеш прибиральником на заводський двір?" – "Ну, чого ж не піду. Ви сказали – я йду".
Я там мітлою помахав до весни, взимку ще сніг, правда, прибирав. З віником походив сюди-туди... Ще був там квітникарем. Квітів насіяв. Між квітами насіяв кропу, щавлю – зелень для себе. Тільки для себе, в суп. Досидів до кінця і звідти звільнився 28 лютого 1989 року. Посадили мене на поїзд. Але батька я вже не застав. Батько не дочекався мене два з поло-виною місяці. У Суходольську викликали мене в комендатуру і не знають, як сказати: "Не приймайте до душі. Помер ваш батько." Мені якось тяжко стало, мене завели в барак.
Отак весною 1989 я звільнився. Це була остання моя стаття – “Непокора адміністрації”.
В.В.Овсієнко: Це стаття 183-3. Нарешті, ви остаточно повернулися в Миколаїв...

Нарешті – вільний...
П.С.Саранчук: Остаточно – то остаточно, але ж мені нагляд дали. Я ще два роки жив у брата, а цілий рік ходив відмічатись у Жовтневий район. Приходив сюди, до своєї хати, і тут відмічався. А чому? Тому що я не мав на що жити, то мусив жити у брата.
В.В.Овсієнко: Ви там і були прописані?
П.С.Саранчук: Ні. Прописаний на свій дім, на Свобідній, 42. Жив у брата і там працю-вав: дачу якусь будували. Потім став ходити додому: треба ж було щось робити. Дільничний за місцем проживання взяв мене під нагляд.
В.В.Овсієнко: То адміннагляд вам скінчився аж навесні 1990 року?
П.С.Саранчук: Так. Рік, а потім погрожували ще роком за те, що одного разу не заста-ли мене вдома.
В.В.Овсієнко: Хочу спитати вас: от ви були ще цілий рік під наглядом. А чи проявляли ви якусь громадську активність – це ж уже почалась перебудова, наближалася незалежність? Чи були ви в якихось організаціях?
П.С.Саранчук: Я одразу поступив у Рух. Ну, та який тоді з мене був робітник? Мене Олекса Мот оберігав від якоїсь активності. Бо було таке: кличуть туди, треба туди, а чого не прийшов туди? Біди моєї люди не знали. То вже Олекса мене оберігав.
В.В.Овсієнко: А як вам справляли 70-річчя?
П.С.Саранчук: Сімдесятиліття було відзначено 26 жовтня 1996 року. Це, в основному, родичі, вдома.
Н.І.Мороз: Семидесятилетие было в ДОСААФ. Вы помогли, Иванюченко из Руха и Вахтанг Кипиани. Больше всего Вахтанг, это его большая заслуга.
П.С.Саранчук: Ну, ото що я до Руху поступив, і до УРП.
Яку велику роботу ми зробили – ми підняли з руїн дві церкви. Щоправда, коли я три місяці лежав у лікарні в Яремчі, то з однією церквою нас обманули...
Н.І.Мороз Церковь Пантелеймона.
П.С.Саранчук: Повернувся – ту церкву якось прибрали до рук інші люди. Це свяще-ник. Вона стала автокефальною. Це на Садовій вулиці. Доти в тій церкві був клуб (церква велика!). То ми виконали всі підготовчі роботи. Іконостас відновили, хай примітивно, а все-таки зроблено ж гарно. Я в одній, і в другій церкві іконостаси зробив. А тепер та церква вже красуня. Уже підняли її шпиль, баню. Ну, ще йдуть роботи.
В.В.Овсієнко: Вона Київського патріархату, так?
П.С.Саранчук: Київського патріархату. Який же може в нас бути інший? Були трохи там суперечки за ці патріархати, то якось украли в мене одну церкву. Та Бог з ним. Наш успіх був великий, людей приходить маса. Її руйнували в 1934 році. Скинули з неї баню, переро-били на клуб. А лишилась огорожа, місце добре. Тепер там дуже багато людей сходиться на Пасху, на Спаса. І взагалі багато людей ходять. Її вже тричі обікрали. От тепер, кажуть, ви-йшли на якогось злодія, що прийшов просити прощення. Прийшов до церкви просити Божо-го заступництва. Не знаю, чим це скінчилось. Це судова справа.
Ну, перервала мені роботу хвороба. Маю туберкульоз легень. Каверна на правій легені в п'ять копійок. Але вже пішло на заживання. Зосталась третина. То мене до Нового року вже можуть виписати з лікарні. А зараз поки що тримають. Та вже кажуть, що пішов на поправку. Став їсти. І тіло вже нажив. На руках у мене ледве шкіра ще тут обвисає і тут. Я не думав, що вже виживу... Лікарі зі мною обходяться дуже акуратно. Ну, і я там не дозволяю собі ніякі непохвальні речі.
В.В.Овсієнко: Пане Петре, от ви приїхали до Києва на презентацію тритомника Ми-хайла Хейфеца. Там є “Українські силуети” (3), де й про вас гарно написано. Я дуже вдячний вам, а також і вам, пані Ніно, що зважилися-таки приїхати, попри хворобу. Бо то важливо, щоб ми, українці, цього достойного чоловіка пошанували за таку добру про нас книжку. Спа-сибі, що ви приїхали!
Н.І.Мороз: И вам спасибо за то, что нас приняли и обеспечили нас всем. Если бы не вы, мы тоже бы подумали, ехать нам или не ехать.
В.В.Овсієнко: Кінець розповіді Петра Саранчука 11 грудня 2000-го року.

Примітки.
1. Данило Шумук, нар. 24.12. 1914. Політв’язень польських, німецьких і російських концтаборів – усього 42 роки, 6 місяців 7 діб ув’язнення. Остаточно звільнений 4.01. 1987 р., виїхав до Канади. 2002 р. перебрався у м. Красноармійськ Донецької обл. до дочки, де помер 21.05. 2004 р., на 90-му році життя. П.Саранчук згадує його книжки: Д.Шумук. За східним обрієм.— Париж-Балтимор, 1974; Д. Шумук. Із Ґулаґу у вільний світ. Роздуми про зустрічі з українською діяспорою і урядовими чиниками та доповнення до книжки “Пережите і пере-думане”. Видавництво “Новий шлях”. Торонто, Канада, 1991. 260 с.; Д.Шумук. Пережите і передумане. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боро-тьби під трьома окупаціями України (1921-1981), К.-Видавництво ім. О.Теліги, 1998.— 432 с.
2. Мелетій Семенюк – повстанець з Волині, політв’язень. Один з керівників Братства Бувших Вояків УПА. Помер 2004 року.
3. Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Том 3. Украинские силуэты. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000, с. 124-135. Також: Михайло Хейфец. Украї-нські силюети. Сучасність.— 1983.— С. 179-195 (рос. і укр. мовами); також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 296-319).
Рекомендувати цей матеріал