Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ

08.08.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 10 грудня 1998 року.
І н т е р в' ю К. І. М а т в і ю к а
(Виправлення і додаток К. Матвіюка 16.06. 2006).

В.В.Овсієнко: 10 грудня 1998 року в Києві на вулиці Кіквідзе, 30, у помешканні 60, веде-мо бесіду з Кузьмою Івановичем Матвіюком. Запис веде Василь Овсієнко. Сьогодні День прав людини, я щойно повернувся з Житомира, а Кузьма Матвіюк приїхав із Хмельницького.
К.І.Матвіюк: Моє прізвище Матвіюк, звати Кузьма, по-батькові Іванович. Я народився 2 січня 1941 року в селі Іляшівці Старокостянтинівського району Хмельницької, на той час Кам'янець-Подільської області. Мої батьки спадкові селяни-хлібороби, вони весь час, скільки пам'ятають, жили в цьому селі. І родичі мої ні в якому іншому селі немовби не жили. Мій дідуню свого часу служив у царській армії, пройшов усю імперіалістичну війну. За розповідя-ми, з війни він прийшов, так би мовити, трошки червоним, тому що розповідав у селі, які українці пригнічені, що їх пригнічував царат, а от є такі люди, як більшовики, вони хочуть звільнити людей з-під царського павутиння. Він мав десять десятин землі, але коли згодом більшовики цю землю забрали в нього, то він дуже був розчарований і до самої смерті інакше як наволоччю будь-яких партійців уже не називав. Прізвище його Ярощук Мусій Костянтинович.
Моя бабуня, Козак Оляна Дорошівна, походить із козацького роду, все це вона пам'ятала і мені розповіла. Вони безземельні, довгий час вони трималися тим, що не влазили в кабалу, не брали в пана землю, зате залишалися вільними. Цю любов до волі вона пронесла і передала сім’ї. Маючи десять десятин землі, зрозуміло, що сім'я дідуня-бабуні була розкуркулена. За час колективізації і голоду 1933 року в сім’ї дідуня-бабуні, де було 7 дітей, померло п'ятеро дітей, вижило тільки двоє – мій дядько Терентій і моя мати Дарка.
Я туманно пам'ятаю німців. Німці, які були в нашому селі, навіть старалися вчити нас німецької мови, і коли росіяни повернулися, то я знав уже декілька німецьких слів і дещо розумів. Так що, якщо б німці залишилися, то ми знали б німецьку мову так, як російську.
Першу травму від режиму я отримав ще дошкільного віку, того що я збирав колоски і за мною погнався лановий, як його називали. Це сільський дядько, активіст на коні. Я тікав від коня і вже забіг у хащі, де болото було, і там знепритомнів, і вже в тому болоті я відійшов. Коли вдома я розповідав, як понад силу тікав через те, що боявся, що мене посадять у тюрму, я був дуже розчарований, коли мати все те вислухала і сказала: "Дурний ти". Я зовсім знітився: "А чого, а що?" Вона каже: "Тебе б не взяли". Я: "А чого?" Вона каже: "Таких, як ти, не беруть – туди беруть таких, що можуть робити". Тобто працювати.
Вдруге я зіткнувся з режимом, коли в менших класах, точно не пам'ятаю, можливо, в дру-гому чи в третьому класі, вчителька дуже гарно розповідала про великі сталінські перетворення, і я, абсолютно не маючи наміру критикувати, без ніяких претензій до того режиму, а просто з дитячою наївністю, вірячи в великого Сталіна, запитав: „А чому в нашому селі немає цих сталінських перетворень?” На мій великий подив, вчителька почала на мене кричати: "Я знаю, звідки це йде, це йде від твоїх батьків!". Потім до розмови були залучені мої батьки. Зрозуміло, що батьки теж вели зі мною довгі розмови про це. Це був урок. Після того я на довгий-довгий час замовк і більше не задавав ніяких питань. Фактично я був стероризований і зовсім пригні-чений.
Ще один соціальний урок мені був даний уже в районному центрі Старокостянтинові. Я ходив, можливо, в п’ятий чи шостий клас, коли бабуня мене взяла в Старокостянтинів перед школою. Вона назбирала яєць, збила масла і все те понесла продавати в Старокостянтинів, щоб купити мені штани чи там черевики перед школою. Вона брала мене з собою для того, щоби виторгувати грошей і щоб приміряти, щоби вони були на мене не малі. Головне, щоб не малі були. Вона стояла з тими яйцями, підходили люди, купували. Хто тоді купував? Купували росіяни. Там, у Старокостянтинові, був великий аеродром, і це були жінки пілотів важких бомбардувальників. Купували євреї, яких у Старокостянтинові було багато. І от я пам'ятаю, що підійшла досить молода жінка, можливо, вдвічі молодша проти бабуні, і так зверхньо, тикаючи пальцем, питає: "А там у тебя что? Что ты там прячешь?" Коли вона "тикнула" на мою бабуню, я думав, що бабуня зараз обуриться, вибухне гнівом і скаже: "Шмаркачко, ти що на мене "тикаєш", хто ти така?!" Але, на мій великий подив, бабуня так смирно сказала: "Ні, я не прачу, це в мене під листочком тут масло, щоб на сонці не розтануло". Я тоді ще більше, так би мовити, пригнувся, я зрозумів, як потім прочитав у "Кобзарі", що ми знаходимось на нашій, але не на своїй землі.
У 1957 році я закінчив десять класів, рік працював на Донбасі на Макіївському металур-гійному заводі слюсарем. Трохи прихворів на тій роботі, повернувся додому і два роки працював механізатором у колгоспі в селі Ляшівці. У цей час пішла механізація колективного сільськогосподарського виробництва. Потрібно було, щоб з механізмами працювали грамотні люди, тому ми, прості селяни, були допущені до освіти. Я пройшов конкурсні екзамени і поступив у 1960 році в Українську сільськогосподарську академію в місті Києві, закінчив інженерний факультет у 1965 році. В цей час якраз була „хрущовська відлига”. Я пам'ятаю, що ми вже тоді були трохи розкріпачені і наважувалися вже критикувати, принаймні у своєму середовищі, самого Микиту Сергійовича за те, що він теж у свою адресу допускає той самий культ особи, те саме вихваляння його і таке інше.
Після закінчення сільськогосподарської академії я служив у армії, а з 1967 року почав працювати викладачем спеціальних дисциплін в Уманському технікумі механізації. Я знав, що таке Умань, що це історичне місто, що це центр Коліївщини, і з перших днів прийшов у краєзнавчий музей, підійшов до наукового співробітника музею, Ольги Петрівни Діденко, і попросив, що в них є таке, що не друкувалося, але щоб можна було прочитати про козаччину. Я пам'ятаю, Ольга Петрівна трошки так підозріло питає: "А чому ви цим цікавитеся?" Я кажу: "Та я люблю козаччину, і якби зараз була Запорозька Січ, то я покинув би оцей технікум і подався б на Січ". Це виявилося так, як колись у козаки приймали: перехрестився, випив склянку горілки – і ти вже козак. Так само цього було достатньо, щоб Ольга Петрівна звела мене з корінною уманчанкою Суровцовою Надією Віталіївною. Це досить унікальна людина. Вона жила в Умані, свого часу закінчила ґімназію, потім вчилася в Петербурзі і там її десь на третьому курсі застала революція сімнадцятого року, потім більшовицький переворот. Вона повернулася в Київ, працювала в уряді Грушевського, потім з урядом еміґрувала. Уже в Відні вона закінчила вищу освіту, захистила докторську дисертацію. Потім у Відні ж вона познайомилася з Юрієм Коцюбинським. Він її переконав, що її місце в Радянській Україні, бо там твориться нова, Радянська Україна. І вона з вірою в Україну, хай і радянську, повернулася і в 1927 році була арештована. У неї життя розбилося так: до тридцяти років вона, так би мовити, йшла по сходинках своєї кар'єри, потім вона тридцять років була в неволі, повернулася в 1957 році і ще тридцять років жила в Умані. В її будинку на Коммолоді, 6, в Умані, був такий національний салон чи гурток, чи як його можна назвати. Там бували майже всі дисиденти з Києва. Там зустрічав я Івана Світличного, там я зустрічав сестру його Надію Світличну, з істориків там часто бував Ярослав Дашкевич, нині львівський академік. Багато приїздило дисидентів з Москви, зокрема, там два тижні жив Солженіцин, коли збирав документи для "Архіпелагу ГУЛАГ" у кінці шістдесятих років.
Що там було? Там весь час точилися розмови і там можна було все прочитати. На той час ми вже знали, що є Іван Дзюба і є Валентин Мороз. Ми тоді, принаймні, розрізняли, що існують дві течії: це непримиренний Валентин Мороз, який називав речі своїми іменами, і люди, які говорили, що нам потрібно повернутися хоча би до тих здобутків, які були до 1929 року, до українізації, яка була дозволена більшовиками. Ми розкопували більшовицькі документи і робили легальні спроби, так би мовити, відновити «ленінську національну політику», хоча ми прекрасно розуміли, хто такий Ленін. Чи так воно було, чи ні, але ми тоді говорили, що хоча прихильники Валентина Мороза і називають речі своїми іменами, але вони нічого не роблять. А ось ми, які виходили ледве не з ленінських позицій, – ми легально могли добиватися впрова-дження української мови, немовби посилаючись на Леніна, захищати українську культуру, тобто піднімати українське питання. І нам навіть дещо вдавалося. Наприклад, в Уманському технікумі механізації нам вдалося перевести на українську мову викладання всіх викладачів – українців за національністю. Вони почали викладати українською мовою. А росіянам десь у сімдесятому році було сказано, що їм дали декілька років, щоб вони вивчили мову. Але потім настав 1972 рік, черговий погром, і це питання було зняте.
Так от, виходячи з цих позицій – немовби повернення до ленінських норм у національному питанні, – ми могли робити публічні виступи на семінарах, могли проводити вечори, могли читати лекції. Я читав лекції про Коліївщину і там зачіпав багато таких проблем, як національ-но-визвольна боротьба, збереження нашої національної ідентичності і таке інше. Тоді вже була епоха самвидаву. Найбільше, що на нас справило враження, це праця Михайла Брайчевського "Возз'єднання чи приєднання?". Було надзвичайно цікаво, що те, що ми думали, виявляється, ширше і навіть науково обґрунтоване таким відомим істориком, кандидатом історичних наук. А потім, так би мовити, настільною книгою стала праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", де теж, немовби з ленінських позицій, засуджувалася русифікація і вся сучасна політика Комуністичної партії на Україні. Ми робили фотокопії з цієї праці і давали читати. Коло читачів, знайомих, щоб сказати, що було дуже широке, то ні. Через деякий час це коло читачів вичерпалося і залишалися люди, які могли прочитати, а могли й не прочитати – байдужі. З байдужими доводилося працювати так. Якщо це був заочник, то йому потрібно було допомогти зробити контрольну роботу. За контрольну роботу він повинен був, як правило, платити якісь гроші. Йому пропонувався бартер: він гроші не платить, але він прочитає фотокопію праці Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і нікому не скаже, що це я йому давав. Були, які читали, і була така категорія, які не читали. І були треті, які тільки скажеш, що дам тобі щось прочитати про Україну, то вони вже озиралися, чи ніхто не чує, і вже більше з тобою не хотіли говорити і нічого мати. Я думаю, це був отакий генетичний страх, який передавався від батьків.
На той час у мене успішно йшли справи. У мене була така велика, і на сьогоднішній день, рожева мрія – це аспірантура. Мені давалися справи з металознавства, я написав непоганий науковий реферат про сталі для гусениць тракторів. Цей реферат і я, як особа, сподобалися члену-кореспонденту Академії Наук Брауну Михайлу Петровичу, і він для мене, так би мовити, вибив одне місце в аспірантурі, очне. Залишалося чисто формально скласти екзамен, бо якщо керівник уже для тебе „вибив місце”, то екзамен – це вже формальність. Але на той час, на жаль, я вже був помічений органами, і коли я зимою 1972 року складав екзамени, то вже мене там тісно опікали. Комісія сільськогосподарської академії, як потім мені вдалося з'ясувати, вже була про мене поінформована, і мені поставили, всупереч протесту – такого досить щирого і бурхливого протесту цього члена-кореспондента Михайла Петровича Брауна, – поставила мені на вступних екзаменах «трійку» і з моєю аспірантурою було покінчено.
Зрозуміло, що ми всі були на виду, ми дуже легко вираховувалася. Тому що всі три кімна-ти Надії Віталіївни Суровцової прослуховувалися, як потім з'ясувалося, коли ми були вже трошки освідомленіші зі справами КДБ. І моя кімната, де я жив. А я жив на квартирі у Ніни Іванівни Доменицької, племінниці, здається, Василя Доменицького, шевченкознавця, який молодим помер. Моя кімната ретельно прослуховувалася з січня 1972 року по день мого арешту 13 липня 1972 року.
Забрали мене в Черкаси, там посадили у слідчий ізолятор – і почався найважчий період у моєму житті. Почалися зі мною торги. КГБ говорило, що я повинен „роззброїтися”. Я казав, що, власне, вся моя мрія – це шукати сталі для траків гусениць, це аспірантура і наукова робота в галузі металознавства. Вони говорили: „Поки що забудьте про свою наукову роботу, думайте про те, як звідси вийти”. Я, зрозуміло, питав: "А як звідси вийти?" Вони говорили: „Ви повинні роззброїтися, а ми потім про вас подумаємо”. І це десь упродовж двох тижнів повсякденно йшла розмова про те, що вони про мене подумають, а я роззброюся. Що входило у поняття "роззброїтися"? Це я повинен був охарактеризувати свої дії, як вони говорили, з партійних позицій, тобто показати всю свою діяльність і показати, наскільки вона ворожа для нашого суспільного ладу і для радянського народу. Потім однозначно засудити цю свою діяльність, а ще повинен був показати, звідки це все пішло. Це ні в якому разі не мало бути від мене самого в процесі осмислення, бо це вже зразу кидало б тінь на такі радянські інституції, як комсомол, який я пройшов, на піонерську організацію, на нашу радянську школу, на радянський інститут. Вони мені підказували джерела: це повинно було витікати від Суровцової Надії Віталіївни, від, так би мовити, «недобитої української націоналістки». Коли я вже був острижений в ізоляторі, то питав свого слідчого Ковтуна: „А хто я тепер, я враг народа?” Він казав: "Ні, ви осколок недобитих українських буржуазних націоналістів".
Це надзвичайно болісний процес, я ці два тижні дуже важко мордувався в камері. Вони весь час тиснули на мене: „Власне, нічого ви тим не зробите”. Припустимо, потрібно було сказати, хто дав мені "Інтернаціоналізм чи русифікація?" для передруку. Вони говорили: „Хто дав, ми знаємо, і той чоловік уже давно посаджений і чекає суду. У нього таких епізодів, як оцей ваш, сотні, і цей новий ваш епізод нічого йому не додасть і не відніме, а от ви роззброїте-ся, коли скажете”. І от я мордувався: "Ну, справді, це йому нічого не додасть, я йому не перешкоджу, а от я вийду, я буду займатися науковою роботою, а не піду в тюрму". Але, з Божою допомогою, мабуть, я після двох тижнів мордувань все-таки вирішив, що не буду засуджувати свою діяльність і не буду показувати на інших людей. Але це надзвичайно дорого мені обійшлося. Чоловік, якого підсадили до мене, був із валютників, він впливав на мене і теж мені доводив, що навряд чи я вийду звідси живим. Він говорив: "Кагебисты? Да это же не люди, это звери, от них нечего ждать хорошего. Единственное, чтобы как-то от них уйти, это нужно делать все то, что они говорят". Він весь час так на мене тиснув, і я прийняв рішення, дуже важке рішення, що раз така справа, то доведеться помирати. Це рішення було дуже-дуже важке, хотілося плакати. Я написав листа матері, що, на жаль, ця гілка нашого роду на мені, мабуть, і закінчиться, просив у матері вибачення, посилався на те, що в нас багато було гілок – 7 її братів і сестричок померли, ну і ось ця гілка закінчилася трагічно, і просив її, щоб вона не відчаювалася, а хай уже наша гілка піде від двох дітей, які залишилися від дядька.
Після цього, як я прийняв оце таке досить важке рішення про себе, у мене справи пішли легше. Я вже набагато легше переносив допити. На те, що я відмовлявся-відмовлявся, вони питали: "Ви що, не скажете?", я відповідав: "Ні, я не скажу". І далі допити пішли вже значно легше.
У кінці 1972 року я був засуджений до чотирьох років. Прокурор просив п’ять років. До речі, тоді в судах була така система: якщо звинувачений покликався на конституцію, що він робив те, що в конституції, то суд давав стільки, скільки просив прокурор. Якщо він покликався на права людини і на Організацію Об'єднаних Націй, то суд давав не стільки, скільки просив прокурор, а максимально по цій статті. Я ж говорив, що так, я це робив свідомо, але після закінчення терміну я буду працювати за спеціальністю і буду вести такий спосіб життя, як усі решта людей, і не буду займатися політикою. Крім того, кілька епізодів я заперечував і суд не міг їх довести. Мені замість п'яти років дали чотири роки.
На початку 1973 року я прибув у Мордовію, у табір ЖХ-385/19. Це була найбільша зона. Я називав її зоною невідомих людей, які пов'язані з політикою. Що це, так би мовити, друга ліга, клас "Б", а до класу "А" належали Чорновіл, Василь Стус, які знаходилися у меншій зоні, 385/3.
Після відбуття терміну, влітку 1976 року, я був урочисто ескортований літаком у Черкаси у супроводі двох солдатів і одного прапорщика, в наручниках. Виявляється, так урочисто ескортували тоді через те, що в'язні, які їхали через Москву, зразу там давати інтерв'ю.
Мене не пустили до Умані, відправили автобусом додому, туди, де я жив на Хмельниччи-ні. Упродовж шести місяців я не міг знайти роботи. Мені дали рік адміністративного нагляду, домашнього арешту як такому, що в місцях позбавлення волі „не стал на путь исправления”, як вони тоді писали. Шість місяців я не міг знайти роботу. Вони весь час тероризували мене: "Мы вас посадим за тунеядство". Не знаю, чому вони не посадили, можливо тому, що я дуже ретельно вів щоденник пошуків роботи і там записував відмови з робіт за моєю спеціальністю. Роботи інженера-механіка сільського господарства було більш ніж достатньо, це не дуже вдячна робота, спеціалісти потрібні були, і мене спочатку приймали, а потім, коли на другий чи на третій день я приносив трудову книжку, де було записано: "Ув`язнений за рішенням суду по статті 62, перша частина", то мені відмовляли. Я вів цей щоденник і писав у всі прокуратури, куди тільки можна було. То вони все-таки мене не посадили за дармоїдство, і після шести місяців я отримав роботу. Однак до 1982 року я більше, як рік, не міг утриматися на жодній роботі, тому що або мене звільняли через рік з різних причин, або ж створювали такі умови, що я змушений був звільнятися сам.
На цей період була перерва у громадській роботі.
Я знову розпочав громадську роботу десь у 1988 році, коли ми створили у Хмельницькому громадську організацію "Спадщина". Потім ми створили Товариство української мови, а потім перший у Хмельницькому осередок Руху. Я був делегатом першого з'їзду Руху і з кінця 1990 року по кінець 1992 року очолював Хмельницьку міськрайонну організацію Руху і був співго-ловою Хмельницького крайового Руху. Десь у ці роки, трошки пізніше, ми з групою репресова-них створили обласну організацію політв'язнів і репресованих, яку я досі очолюю.
У мене порівняно велика сім'я. Моя дружина, Матвіюк Софія Петрівна, дівоче прізвище Нечипорук, родом із Волині. Її батько, Нечипорук Петро, з перших днів заснування УПА був вояком у її лавах. У 1943 році вони вели бої з німцями і досить їм дошкуляли. Вони вели бій в окопах з німецькою військовою частиною і німці на їхню сотню кинули авіацію. Авіація буквально розстріляла майже всю сотню з повітря. Майже всіх хлопців розстріляли, в тому числі мого тестя, тоді, в 1943 році. Після війни – не зразу після війни, а в 1947 році, Софію і її матір Василину було вивезено у Прокоф’євськ Кемеровської області, де вони пробули 20 років. Потім вони повернулися в Україну.
У нас троє дітей – двоє синів і донька, це вже досить дорослі діти, всім їм більше вісімна-дцяти років, повнолітні. На сьогоднішній день усі вони є студентами вищих навчальних закладів. Два сина навчаються на інженерному факультеті сільгоспінституту, донька навчається на юридичному факультеті в Івано-Франківську. Я зараз працюю провідним спеціалістом в Обласному управлінні сільського господарства Хмельницької обласної адміністрації у відділі розвитку фермерських господарств.
Повертаючись думкою до Умані, я згадую як кумедні такі справи. От часто я звертався до знайомих, до приятелів і до малознайомих: "Приходь, поговоримо про Україну". Більшість починають озиратися і дивитися, чи ніхто не чув, що я їм запропонував. Але це ми вже знали: якщо людина злякалася, то це, значить, своя людина, тому що якщо попадав таємний співробі-тник, що зв'язаний з КГБ, то той уже не озирався, а казав: "Да, хорошо, поговорим". То вже було підозрілим, коли людина не боялася.
Зараз уже так спохвату важко й пригадати, але я згадую, що майже всі студенти педагогі-чного інституту, з якими довелося мати розмову, давати їм щось читати – що мене вражало, – жодний не сказав, що йому це байдуже, ці українські справи. Усі переймалися українськими справами. Потім їх усіх КГБ опрацювало і вони теж болісно це переживали і деякі, здається, замовкли до цього часу. Чому деякі так замовкли, що я їх не чую і по сьогоднішній день? Коли я був арештований, а решта проходили свідками, то їм говорили: „Ви знаєте, ох, цей Матвіюк, це запеклий ворог радянської влади і нашої соціалістичної дійсності; а от ви студенти, ви будете працювати в школах. І як ви попали на такого ворога?” А це ж і вчителі, деякі вже на 1972 рік працювали й директорами шкіл, то їм потрібно було показати, який я поганий. Усі вони спочатку не знаходили в мене нічого ворожого, всі заперечували: "Та ні, він говорить нормальні речі". Тоді вони їм казали: "Так ви що, хочете туди, де Матвіюк? То ви можете піти туди, де Матвіюк". Тоді вони починали шукати чогось дивного і антирадянського в моїй поведінці. І немовби виходило, що це вони зі власної ініціативи згадували, що це їхнє авторст-во. Тому вони настільки замкнулися в собі, що пішов уже дев'яносто перший рік, уже незалеж-на Україна, вже давно нема КГБ, а ці люди й досі мовчать, тому що вони бояться, що якщо вони зараз що-небудь скажуть за Україну – то хоч я з ними зараз не зустрічаюся, але вони бояться, що я десь з'явлюся і скажу: "Ах, ти зараз так говориш – а що ти тоді говорив?" Вони були поставлені в такі умови, що їм "родина простит", що вони заблудилися, маючи зі мною стосунки, але вони повинні довести свою відданість. І ось вони свою відданість справі комуністичного виховання доводили. І от по сьогоднішній день я багатьох із них абсолютно не чую. Я не знаю, як вони взагалі зараз ставляться до цих справ, тому що справді були розвалені, розруйновані їхні душі. Я згадую студентів, це були молоді хлопці Олійниченко, Микола Базяк, Вася Довганич, Володя Морозюк – усі вони гаряче переймалися цими справами. У них навіть були вже, так би мовити, епізоди, тому що, наприклад, Микола Базяк і Морозюк уже після закінчення навчання були директорами шкіл на Уманщині, і вони мали „крамолу”: вони збирали спогади старих людей про голод, домагалися, щоб дітям справляли національне вбрання, вишиті сорочки, відновлювали вишивання і таке інше. Вони вже наче мали кримінал, бо „захоплювалися старовиною”, а це вже було недобре. Вони мусили доводити, що вони, власне, не такі вже й погані.
Із уманських, наскільки я зараз можу пригадати, був найближчий мій приятель у справах, так би мовити, українізації Василь Білоус, який надзвичайно роздратував, просто до люті роздратував слідчих черкаського КДБ. Замість засуджувати мене – а він був член партії – Василь Кузьмич Білоус не тільки не засуджував мене перед органами КГБ, а всіляко ви-правдовував, і ще й приніс мені передачу та наполягав, щоб її мені видали. Це було на той час з його боку таким досить героїчним вчинком, а для них це було зухвальство, виклик режимові. Він, власне, поплатився за це, тому що з часом був теж засуджений на три роки за статтею 187 прім – це "клевета, порочащая советский государственный и общественный строй".
Друга – вже згадана науковий співробітник Ольга Петрівна Діденко, уманська поетеса, якій, до речі, належать такі слова: "Поети не вмирають. Ти наче Бог, ти можеш все, ти можеш рай зробить з болота, ти долі не корись, ти відсіч долі дай, мерзоті ти скажи: мерзота". На той час мерзоті сказати, що ти мерзота – це теж було досить ризиковано. Її син Віталій Діденко був фотограф, він перезняв на фотоплівку працю Дзюби, а потім ми її роздруковували. І з робітни-ків, яких я можу згадати, були Володимир Найда, молодий хлопець, і Володимир Кириченко. Вони входили в дім до Надії Віталіївни Суровцової, вони теж гаряче сприйняли цей рух і брали участь у національному відродженні.
Я прийшов до табору зимою 1973 року. Коли прибувала нова людина, то це була подія в таборі. Там зразу заварювалася трилітрова банка чаю і влаштовувалася урочиста зустріч. Я пам'ятаю, що зустрів мене досить молодий хлопець Петро Васильович Рубан. Я був дуже здивований, що в таборі вже всі знають, що я інженер-механік з Умані. Мене зразу повели у перукарню, де один з вояків УПА був перукарем. Потім була оця зустріч. Із молодих в'язнів на той час там були Ігор Кравців, Іван Губка, Василь Долішній, Григорій Маковійчук, згодом, десь влітку 1973 року, якщо не помиляюся, туди прибув і приєднався до нашої громади Василь Овсієнко з Київщини. (12 квітня 1974 року. – В.О.). А потім прийшли ще двоє молодих хлопців з Тернопільщини – це Петро Винничук і Микола Слободян (У кінці листопада 1973 р. – В.О.). Зі старших, що я добре пам'ятаю, це члени українського підпілля із західних областей, учасни-ки збройного опору Михайло Жураківський, Микола Кончаківський, Іван Мирон, Роман Семенюк, Іван Ільчук...
В.В.Овсієнко: Дмитро Синяк.
К.І.Матвіюк: Дмитро Синяк. Ми, українці, трималися так разом, називали себе грома-дою. Мене дуже вразило, що там так багато українців. Ми мали чотири «отряди», було три бараки. Я заходив майже в кожний барак, хоча там не дозволялося, це каралося. Але я заходив і просто перераховував по прізвищах – там були «бирки» на ліжках. То в кожному бараці більше половини українські прізвища – Ільчуків, Семенюків там було значно більше половини. Там була велика група литовців. Пам'ятаю, Повільоніс Відмантас, молодий хлопець. Були вірмени, була група росіян-монархістів, які стояли за відновлення монархії. Пам'ятаю, один із їхніх, так би мовити, старших із Ленінґрада, Євгеній Ваґін, – він навіть старався зовні бути схожим на Миколу II. Вони навіть ходили так – заклавши руки так з високо за спиною, як ходив Микола Другий. Євгена Мурашова з цієї групи пам'ятаю. І євреї. З євреїв зараз можу згадати: Борис Азерніков, Борис Пенсон, Михайло Коренбліт.
В.В.Овсієнко: Лассаль Камінський.
К.І.Матвіюк: Так, і Камінського пам'ятаю. Найкращі відносини в нас були з литовцями. Взагалі ми старалися хилитися до всіх націоналістів. Оскільки сіоністи теж націоналісти, то ми досить гарно ставилися до євреїв. На побутовому рівні була така надзвичайна співдружність з усіма, у тому числі навіть і з російськими монархістами. Я пам'ятаю, що з Ваґіним виходив на так звану «орбіту». Коли потрібно було порозмовляти, то щоб не можна було підслухати розмову, ми виходили на «орбіту», тобто ходити всередині табору по периметру. Я виходив з Євгеном Вагіним на цю "орбіту". У розмовах я негативно поставився до лозунгу "Единая и неделимая Россия", а він говорив, що "этот лозунг глубоко нами почитаем". А більш відвертим був Євгеній Мурашов, він мав нижчу, ніж Ваґін, освіту, то він мені говорив, маючи на увазі, що я український націоналіст, а він, росіяни: "А ты имей в виду, Кузьма, – він з такою російською прямотою говорив, – если ты не ушел от большевиков, так от нас ты тем более не уйдешь".
Гарні стосунки, повторюю, в нас були з євреями, однак я мушу зауважити, що все те, що знали ми, – все те знали від нас і вони. Але, на жаль, не все те, що знали вони, завше знали ми. Можливо, тут проявлялася така притаманна єврею риса не до кінця бути щирими, не до кінця відкриватися. Наприклад, вони, євреї, вже знали, що довголітній в'язень, поет Олександр Олександрович Петров – здається він автор тієї пісні "Темная ночь"...
В.В.Овсієнко: Петров-Агатов.
В.В.Овсієнко: Ага, Петров-Агатов. То вони вже знали, що він доносить, дає інформацію, звіти дає, і досить ретельні, органам всередині табору. То вони це знали, а я ще з ним, як школярик, приятелював і все йому ще розповідав, однак, вони для якоїсь конспірації не дуже поспішали те мені розповісти.
В.В.Овсієнко: Ще там були московські демократи...
К.І.Матвіюк: З росіян була ще більша група, ніж монархісти, – російські демократи. Це доктор технічних наук Саша Болонкін, кандидат астрономічних наук Кронід Любарський, був редактор журналу "Вече" Володимир Осипов, Саша Романов із Саратова, Валерій Бєлохов теж із Саратова. Частина російських демократів, які приходили, тяжіли до монархістів, частина залишалася демократами. Наприклад, Кронід Любарський і Олександр Болонкін так і залиши-лися демократами. Осипов, звичайно, тяжів до монархістів, і Саша Романов теж, здається, був ближче до монархістів.
Що я ще можу сказати про табір? Все-таки там у побутовому плані було важко. Це низькокалорійна їжа, відсутність білка, що приводило до дистрофії м'язової тканини. Хоча крохмаль і вуглеводи були, і хліба теж вистачало, але це все-таки теж переважно вуглеводи. Хліба вистачало чому? Тому що дуже багато було людей понад 60-70 років, старих поліцаїв і бандерівців. Ці люди вже хворіли шлунком і свої пайки не з'їдали, а цей хліб залишався на столах. Так що на хліб ми там не голодували.
В.В.Овсієнко: Але який то хліб – то спецвипічка. Він кислий. Пам'ятаєте, коли пекарня в зоні згоріла, то нам людський хліб місяців два привозили?
К.І.Матвіюк: Там відчувалася нестача білка і повний авітаміноз. Там стояло питання про фізичне ослаблення нас або про фізичне знищення. Коли капітан Потапов спіймав мене, що я підробив ключ, залазив у електрощитову і там на вікні поставив ящичка і висадив кілька цибулинок, щоб вони дали зелені паростки, то він сказав: "Поймаем и накажем так, что не полезешь больше". Я йому сказав: "Знаєте, ви якось так цікаво міркуєте. Ви мене душите за горло, а потім у вас заболіла рука душити, ви відпустили руку і кажете: "Ты не дыши". Це ж моя природа – дихати. Так що ви відпустили – я дихаю, ви знов здушили мене – я не дихаю. Ви стараєтеся мене фізично знищити, а я стараюся вижити. То до чого вся ця мова?" Він не заперечував, що вони хочуть фізично нас знищити, але сказав: "Нужно было думать там, на свободе".
Так от, виходячи з цього, я так пригадую в'язнів, то без наслідків ні для кого не минув цей табір. Наприклад, той же Саша Романов. У нього був психічний злам, він кинувся на колючий дріт і вже переліз через одну загорожу і проліз на так звану вогневу зону, де його вже могли б розстріляти та ще й отримали б за це десять діб відпустки. Але, на його щастя, трапився солдат, що не спокусився десятьма днями відпустки, він його не розстріляв. Потім Саша потрапив у психіатричну лікарню на деякий час. Той же Мурашов. У нього прогнив шлунок, виразка шлунку була в нього. Багато-багато вийшло звідти каліками. Особисто я був у такій стадії виснаження, що коли в нічній зміні я обробляв дощечку на верстаті, то позбувся пальців лівої руки.
Ще цікаво, як працювала та система. Система працювала так, що вона поступово тебе ду-шить, а ось коли ти попався під шестерню, то вже з-під шестерні вийти дуже важко. Мені відсікло пальці лівої руки, я замотав руку в рушник і прийшов на те їхнє так зване КПП. Уночі, десь о першій годині ночі, постало питання відправити мене в лікарню. І тут почалося. Немає наряду. Нарешті, через деякий час, знайшли – це все з матюками. Знайшли наряд, який мене повезе. Вже збираються везти, беруть патрони, автомати, далі – шукати собак. Добре, привели собак. Виявляється, що ці хлопці, яких знайшли як так би мовити дурніших, бо вже вони там грали в доміно чи спали, а тепер мусять серед ночі везти мене, – виявляється, що ці собаки не визнають цих солдатів і гарчать на них, вони до них не звикли. А в цей час кров з руки капає і капає. Я спочатку сидів на табуретці, потім уже сидіти на табуретці було важко, я сів під стіною. Нарешті якийсь заходить і каже: "Ну так, в конце концов, найдется там или нет?" Знов щось нема кому, собака не підходить, цей не підходить. Тоді якийсь офіцер каже: "Да везите наконец-то, еще немного и нечего уже будет везти". А там коло руки вже така калюжа крові. Нарешті мене повезли.
Я відбувся – не знаю, чи дорого, чи не дорого, – але я відбувся пальцями лівої руки. Зате потім у мене вже була легша праця. Я все-таки був у лікарні, там краще харчування, можливо, воно мені й допомогло, що я там не захворів на якусь хронічну хворобу чи не попав під якусь іншу аварію. Так що рідко-рідко хто пішов звідти неушкодженим, незважаючи на те, чи великий у нього термін був, чи не великий.
В.В.Овсієнко: Треба б розказати про колективні акції...
К.І.Матвіюк: Ні, я ще хотів би про в’язнів. Ще була досить чисельна група поліцаїв, які служили німцям. Наші українські чоловіки. Там попадали різні, попадали й порядні, попадали й такі, які співпрацювали з табірною адміністрацією. Були офіцери РОА – Российской освободи-тельной армии, власовці, які воювали разом з Власовим. Серед них так само попадали й досить порядні, попадали й не дуже порядні, м'яко кажучи.
Ще була чисельна група росіян, які, здебільшого, служили в Східній Німеччині і перебіга-ли в Західну. Їх якимось чином ловили в Західній Німеччині, повертали сюди і давали термін. Ще були так звані російські чи якісь шпигуни. Вони були російськими розвідниками, але тікали, а потім їх теж ловили і повертали сюди. Ще, пам'ятаю, був такий Калінін, один зі старих російських прибічників монархізму, старий чоловік, який усе молився. Пам'ятаю такий епізод, що він молиться, ні на кого не звертаючи уваги, а проходить підполковник Вельмакін, началь-ник режиму. Він шепелявив, цей мордвин Вельмакін: "Что, молишься, Калинин? Попроси своего бога, чтобы он тебя выпустил. Ха-ха-ха", – засміявся. Матеріаліст, мовляв, що ж ти молишся, хай тебе бог випустить. Калінін не звертає уваги, але у своїй молитві каже: "И еще прошу Тебя, Боже, пошли Ты смерть на окаянного изверга Вельмакина". Вельмакин перестає сміятися і: "Наряд, наряд, десять суток карцера!" Це була кумедна сцена, тому що атеїст Вельмакін, комуніст, повинен би теж сміятися, а от все-таки боявся, що той попросить Бога про "смерть окаянному извергу Вельмакину".
Хоча не припинявся спротив і там, у таборі. Старалися готувати якісь документи, пере-правити їх за зону, шукали якісь шляхи через родичів, які приїздили на побачення. Були голодування з різних причин. Там ми відзначали 30 жовтня – День політв'язня. У цей день було голодування.
В.В.Овсієнко: 10 грудня – День прав людини.
К.І.Матвіюк: 10 грудня. Було голодування на захист наших жінок, які сиділи в невелич-кій зоні там же, в Мордовії, у Барашево, на знак солідарності, що там до них дуже погано ставилися.
В.В.Овсієнко: Ще було 12 січня.
К.І.Матвіюк: Так, і 12 січня – це день нових репресій у 1972 році.
Хочу ще додати про своїх дітей. Усі діти вже, звичайно, народилися після табору, тому що в таборі не дозволили зареєструвати шлюб з дружиною. Старший син Іван народився у 1977 році, зараз закінчує інститут. Донька народилася у 1978 році, навчається на четвертому курсі юридичного факультету університету. Оляна звати. І найменший син Петро 1980 року наро-дження, він навчається на першому курсі інженерного факультету сільськогосподарського інституту.
В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, до вас мама приїздила на побачення, а дружину, здається, так і не пустили.
К.І.Матвіюк: Ні, дружину не пустили жодного разу. Весь час з дружиною вели такі тор-ги: якщо вона буде впливати на мене, щоб я каявся, то її будуть пускати на побачення, а якщо ні – то ні. Вона відмовлялася мене агітувати, щоб я розкаювався, то її так і не допустили до побачення. Залишалися короткі побачення в присутності наглядача. Коли наближався термін побачення, кожний зек старався не натрапити на «нарушеніє рєжіма», аби не позбутися цього побачення. 24 вересня 1974 року дружина Софія приїхала до табору на коротке побачення. За всіма табірними правилами адміністрація повинна була його надати. Однак його не дали, зовсім безпідставно. Лише повідомили: «Там за зоной твоя жена».
В.В.Овсієнко: Ви Василя Стуса там уже не застали? І Василя Лісового?..
К.І.Матвіюк: Зненацька запитання заскочило, то я не зразу згадав. Василя Лісового спо-чатку в третій табір привезли. Цих, що я називав клас "А", вища ліга – це Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл і Василь Лісовий – вони були на третьому і на сімнадцятому. То малі зони, вони не мали своїх карцерів, а наша 19-а мала, то ця трійця більше сиділа тут у карцерах і ПКТ – приміщенні камерного типу, ніж у своїх зонах. То ми їх бачили принаймні раз на тиждень. Завжди старалися вийти, щоб побачитися і перекинутися фразами, коли їх вели до лазні бритися і митися. Коли я звільнявся, то Василь Стус якраз із карцеру їхав у зону, і ми з ним якраз у "воронку" весь час розмовляли. Він їхав у свою зону, а я на Потьму.
В.В.Овсієнко: Самі бачите, як багато ми сьогодні згадали, а ще дуже багато і не згадали. Є така потреба згадувати і записувати це все. Ви ось, я бачу, зробили зараз собі заміточки. Я думаю, що це стане основою для того, щоб написати. Взимку роботи менше, ото візьміться та й пишіть, бо то недарма сказано, що історія, на жаль, то не завжди те, що було, а те, що записане.
К.І.Матвіюк: У мене є багато записів, так би мовити, по гарячих слідах. Я мав таку звич-ку. Прийшовши в табір, я зразу записав свідчення своїх свідків, хто що сказав, і це мені вдалося вивезти. Потім щоденники, які я вів після табору. Там досить багато свідчень по гарячих слідах, вони більш деталізовані.
В.В.Овсієнко: Тим більше маєте підстав і можливостей написати.
К.І.Матвіюк: Для мене світлі спогади табору, образно кажучи, такі. Я відчуваю на горлі затиск чиєїсь руки – противника чи ката, а потім він попускає, я відчуваю, що він мене смерте-льно додушувати не буде. Я травмую ногу, у нозі тріщина в кістці – швидше за все тріщина, тому що нога болить і весь час пухне, але я ходжу на роботу. Капітан Сексясєв, це начальник медчастини, прямого перелому не знайшов: "Ты здоров". І все, я йду на роботу. Але якщо там тріщина, кажуть наші євреї-лікарі (Коренбліт), що там може утворюватися таке неприродне з'єднання. А це вже травмована нога, і потім ти вже залишаєшся калікою. А я ходжу. Потім я прошу табірних офіцерів: "Дозвольте мені ходити на роботу на милиці". Вони: "Хочешь на костылях? Да ходи". Я оце згадую як світлий момент. Мені це було добре, тому що поклав на ногу таку дощечку, обв'язав ногу, щоб зафіксувати там, де в мене була тріщина. Я ходив на милиці, мені дозволили. Це було трішки порушення режиму, але мені вони дозволили, то я так ходив. І коли вже, врешті решт, я попав на лікарню і зробили знімок, то на знімку виявився перелом, який зрісся. Мені там казали: "Ты смотри, как прекрасно сросся перелом". Штучний сустав утворився, по-медичному кажучи. А якби я ото весь час напружував перелом?
Пам'ятаю ще один світлий момент, коли я вже був у кінці сімдесятих років і на початку вісімдесятих під пресом Хмельницького КГБ. Я мусив уже, щоб сім'ю утримати, мати якесь господарство, мусив будувати якогось хлівця. А збудувати хлівця за гроші не можна було, тому що виписати будівельних матеріалів було неможливо, мені їх не виписували. Можна було вийти на трасу і там, де возять будівельні матеріали, просто спинити машину і купити, водії завозили. Так робили всі, сто процентів, все село, але мене могли спіймати за те, що я співучас-ник крадіжки каміння з кар'єру, і посадити. І ось я пішов на роботі на чергову зустріч зі співробітником КГБ, який вів мене там, уже на Хмельниччині. То я казав, що будую хлівця, то мушу будувати так, як усі радянські люди будують, інакше я його не побудую. То ви мене зловите і посадите за крадіжку соціалістичного майна? То він щиро мені сказав, що спокійно будуй.
В.В.Овсієнко: Дав санкцію.
К.І.Матвіюк: Дав санкцію. Тобто крадь камінь, як усі крадуть. Я подивився йому у вічі і побачив, що він мені щиро це каже, і це було як від горла відступило те, що задавлює, щоб можна було дихати, і це мені згадується як світлий проблиск у ті часи.
В.В.Овсієнко: А щоб складати довідку: де ви працювали після звільнення? От півроку взагалі не мали роботи, де ви жили тоді?
К.І.Матвіюк: По-перше, я був два тижні в черкаській тюрмі на цій їхній профілактиці. Тоді до мене прийшов мій слідчий майор Ковтун, може, він на той час уже був полковником. Я його тоді, пам'ятаю, запитав: "А майор Павленко за цей час зловив 97 шпигунів?" А він питає: "Що за цифра, чому 97?" А я кажу, що коли я в нього запитав: "Що, це у вас така робота – ритися в чужих листах?" Тоді майор Павленко сказав: "Та ні, то в мене десь, можливо, тільки три проценти роботи". То якщо він на три проценти зловив мене, то, значить, за ці роки він повинен ще 97 зловити таких, як я. Він засміявся, а потім запитав, що я буду робити після звільнення. Я кажу: "Ну як що? Я був засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду, я відбув термін? Відбув. Я винен за вашими законами? Все, не винен. Я буду продовжувати свою педагогічну практику, оскільки я викладач спецдисциплін". То вони мене тоді не допустили в Умань, вони мене відправили на Хмельниччину. Потім з Хмельниччини я переїхав до дружини в Олександрію і там був шість місяців без роботи. Але я теж став у таку позицію. Вони дуже хотіли, щоб я пішов працювати робітником. "Ми вам квартиру дамо, якщо ви робітником підете, а потім ви себе покажете і знов почнете працювати викладачем". Я кажу: "Ви знаєте, що я ж учився на державні гроші, мене держава вчила, я інженер-механік, і, будь ласка, давайте мені роботу за фахом". І я навідріз відмовився йти працювати робітником. Вони не хотіли, щоб я ішов працювати викладачем. Я писав у прокуратуру в Москву, я писав у газету "Правда" – ну, куди тільки можна було писати. До Лук'яненка, Лук'яненко посилав десь далі, до "Amnesty International" – усе це крутилося. То я спочатку працював у проектному технологічному бюро конструктором.
В.В.Овсієнко: У якому місті?
К.І.Матвіюк: Це Олександрія. Рік я там працював. Фактично провідним конструктором, і справді вів проект від початку до кінця, але гроші одержував як конструктор першої категорії. Це дискримінація, і грошей менше, і робота відповідальна, а ніякого зростання. Я звідти звільняюся, тим більше, що вийшов мій термін домашнього арешту. Все-таки моя мрія – зайнятися науковою роботою, і я переїжджаю у село Шубків Рівненської області, поступаю старшим науковим співробітником на дослідну сільськогосподарську станцію у відділ механі-зації.
В.В.Овсієнко: Це коли вже було?
К.І.Матвіюк: Це вже кінець 1977 року – 1978 рік. Починаю вести там наукову роботу, спочатку приховавши свою судимість. Через деякий час директор мені повідомляє, що на мене прийшла справа, тобто вже органи мене там знайшли. Мене звинувачують у приховуванні судимості. Якийсь там їхній съезд, ХХVI, чи що. Нас зірвали з роботи і посадили перед телевізором дивитися виступ Ґенерального секретаря, Брежнєв виступав. Я читав їхню ж газету, чи то "Известия", чи то "Правду", – мене звинувачують у великій неповазі до партз'їзду і до Ґенерального секретаря, що я при прослуховуванні першого дня з'їзду читав газету. Потім я ще щось сказав – і мене звільняють за статтею з цієї наукової роботи як такого, що не відпові-дає займаній посаді. Але виявляють великодушність і кажуть, що ми вас звільняємо за цією статтею, але давайте ми запишемо, що вас не обрали на посаду. Я кажу: "Ви пишіть те, за що звільнили". – "Ах, так!" І написали: "У зв'язку з невідповідністю займаній посаді".
Потім я приїжджаю на Хмельниччину і влаштовуюся в Голоскові в колгосп механіком на ферму. Зразу немовби все нормально йде. Потім КГБ знаходить мене там. Там була така система. Начальство ставиться нормально. Але тільки приходить КГБ і починає голову колгоспу чи директора радгоспу розпитувати, як у вас Матвіюк, то після того кожний керівник вважає своїм партійним обов'язком на кожному кроці мені насолювати. Вони вважали, що від них це вимагається. У мене навіть така думка, що на той час КГБ від них уже не вимагало, щоб вони додатково створювали мені такі умови, отруювали життя. Це їхня ініціатива, вони не вміли інакше довести свою відданість органам. Голова колгоспу починає шукати, що щось не те і щось не так. Звільняюся я і йду механіком на свиновідгодівельний комплекс. Це вже 1979 – 1980 роки, комплекс міськхарчоторгу. Спочатку все йде нормально, мішаю свиням мішалкою корми, відкачую гній. Знаходить там мене КГБ, починають розмови з директором міськхарчо-торгу, починають питати, як я там, що роблю – і вже там створюються нестерпні умови. Зразу обіцяли квартиру – тепер за квартиру нема ніякої мови. За підвищення платні теж уже нема ніякої мови. Натомість директор починає мені говорити: "Вот вы знаете, вы скрыли суди-мость..." Я кажу, що я ж не за махінації був засуджений. Каже: "Ну как? В торговле – и человек с судимостью..." Я кажу: "Почекайте, судимість у мене політична, що вона до вашого торгу? Зараз я відкачую свинячий гній. Що вас обурює?" – "Ну, знаете, все равно судимость". Звіль-няюсь я звідти, іду інженером у "Пусконаладку". Деякий час теж успішно працюю спочатку наладчиком, потім стаю бригадиром, мені дають бригаду наладчиків. Знов приходять туди органи КГБ, знов починають розпитувати. Начальство теж вважає своїм обов'язком, щоб їх не звинуватили у якомусь там поблажливому ставленні до мене. Начальство звільняє мене з бригадира і знов переводить у рядові наладчики, знов там "те неправильно" і "те неправильно". Залишаю я цю роботу, іду механіком, завгаражем в училище механізації. Теж там рік працюю...
(Закінчення розповіді–кілька хвилин –утрачено. Але К.Матвіюк 16.06. 2006 надіслав рукописний додаток).
Усе повторюється: працюється нормально, допоки не починають приїздити представники КГБ з Хмельницького…
За два роки, з 1976 до 1978-го, довелося переїздити (змінювати місце проживання) кілька разів: с. Ілляшівка Старокостянтинівського району, м. Олександрія Кіровоградської області, с. Шубків Рівненської обл., с. Самчики Старокостянтинівського району, і, нарешті, с. Пирогівці Хмельницького району.
У 1982 році я поступаю на роботу керівником гуртка обласної Станції юних техніків, і лише тепер починає дещо «розвиднятися». Так само до директора приходять співробітники КГБ, але директор станції Лисенко Олег Федорович не став демонструвати свою відданість режимові гонінь і утисків мене. Я був поставлений у рівні умови з іншими працівниками. Мої вихованці виборювали перші місця на всеукраїнських конкурсах, а я був відзначений медаллю ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства). У 1988 р. я був призначений заступником директора цієї Станції юних техніків.
Десь із цього часу (1988 рік) розпочинається громадська робота. У цьому році в м. Хмель-ницькому була створена культурологічна громадська організація «Спадщина». Збиралися ми в одній з аудиторій місцевого інституту (головою «Спадщини» був доцент цього інституту Сіренко Геннадій Олександрович), і хоча не всі ще наважувались вимовляти вголос слово «Спадщина» (коли зустрічали біля дверей «нашої» аудиторії людей, то ті не запитували «Ви прийшли на «Спадщину»?», а обережно питали: «Ви прийшли на 5:30?»), однак це вже був прорив. Ми вголос на широкій аудиторії говорили про болючі національні проблеми, ми з цими проблемами виходили на широкий загал шляхом читання лекцій, проведення конференцій.
Згодом ми створили обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка. Розпочалася полеміка про створення «Народного руху України за перебудову». Думки на «Спадщині» і на Товаристві української мови ім. Т.Шевченка розійшлися: радикальна група (до якої належав я) однозначно була за Рух, поміркована група була проти, пояснюючи це тим, що в складі лояльних «Спадщини» і Товариства української мови є можливість в умовах повновладдя КПРС і КГБ легально працювати, а радикальний Рух заборонять, членів арештують. Гору взяла радикальна група, і з цих двох громадських організацій було згодом створено обласну організа-цію Руху. Я був делегатом Установчого з`їзду НРУ за перебудову (8 – 10 вересня 1989). На другий день Установчого з`їзду (головував Дмитро Павличко) в Президії з`їзду зав`язалась бурхлива суперечка. У її розпалі Д.Павличко кинув ручкою об стіл і вигукнув: «Я також можу зараз встати і піти!» Ситуація вийшла з-під контролю Президії. З місць позіскакували делегати і побігли на сцену, викрикуючи і розмахуючи руками. (Делегати-хмельничани, які тоді побігли на сцену, згодом стали або депутатами Верховної Ради або є ними сьогодні.) У мене також була своя позиція, я також кричав і махав руками, ринувся бігти на сцену. Але я зауважив, що на сцені вже й так забагато тих, що кричать і махають руками. Я відразу повернувся до тих, хто залишився на місцях. Ми всі тоді лише повставали з місць і скандували: «Єдність! Єдність!». Згодом галас на сцені стих і з`їзд продовжив роботу.
У 1992 році я був обраний головою Хмельницької міськрайонної організації НРУ. Був та-кож співголовою Хмельницького крайового Руху.
У 1993 р. з групою активістів створив обласну організацію Всеукраїнського Товариства політв`язнів і репресованих, яку очолював два терміни – до 1999 року.
У 1991 році я подав до обласної державної адміністрації і до Управління СБУ Хмельниць-кої області дві розгорнуті пропозиції (проекти). Перший – відродити традиційного для Хмель-ниччини сільського господаря шляхом надання землі в користування і фінансової допомоги з боку держави.
Другий – в СБУ відділ, який займався прослуховуванням і слідкуванням за громадянами, перепрофілювати на боротьбу з організованою злочинністю (хабарництвом, рекетом тощо).
У ті часи нас, рухівців, звинувачували в тому, що ми лише критикуємо, а самі практично нічого не робимо. Отож я в кінці кожного проекту написав, що беруся працювати в цих відділах для реалізації запропонованого. В СБУ мене не взяли, зіславшись на мій вік (50 років), а щодо сільського проекту, то влітку 1992 року в обласному управлінні сільського господарства був створений відділ організації і розвитку селянських (фермерських) господарств і мені запропонували очолити цей відділ. З літа 1992 року до літа 2001 року я організовував фермерс-тво на Хмельниччині. Працювати було важко – управлінські кадри обласного управління сільським господарством – це колишні компартійні працівники. Я завжди був чужим серед них, без підтримки. І все ж таки вдалося зробити прозорим і демократичним розподіл фінансової допомоги і не допустити на Хмельниччині т.зв. «білих фермерів». Це коли обласне і районне начальство оформляло на себе землю по колгоспах, колгоспники працювали на тих полях, а врожай ішов цим «білим фермерам».
Із громадської роботи:
2000 – 2002 р. – голова районної організації УРП «Собор».
2002 – 2006 – член Ради обласної організації УРП «Собор».
Лютий 2004 – червень 2004 – керівник мобільної експериментальної групи від «Нашої України» з підготовки до виборів Президента України.
Грудень 2004 – член обласної комісії розслідувань порушень на виборах Президента.


Рекомендувати цей матеріал