Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

18.11.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Івана Кандиби 6 - 7 жовтня 1998 року.
І н т е р в' ю І. О. К а н д и б и
Редакція 18 листопада 2007 року.

В.В.Овсієнко: Уночі з 6 на 7 жовтня 1998 року бесідуємо з Іваном Кандибою в помешканні Василя Овсієнка в Києві. Прошу пана, розпочинайте.
І.О.Кандиба: Народився я 7 червня 1930 року в селі Стульно Володарського повіту, зараз Польща.
У сім років, як звикле, поступив у початкову школу і вчився в ній до закінчення четвертого класу, тому, що в нас у селі не було ні п'ятого, ні шостого, ні сьомого. Так і ходив у четвертий клас три роки. Ходив, щоб удома не сидіти. Хоча, правда, я змалку, з шести років, став пасту-хом. Не було кому пасти корів, а в нас у діда була господарка. Він вважався середняком. Було десять гектарів землі. І я був пастухом. Пас корови і ходив до школи. Семикласна школа була десь за сім кілометрів від нас. Я не ходив туди.
В.В.Овсієнко: А Ваше село було цілком українське?
І.О.Кандиба: Можна сказати, на 95 відсотків українське. Село невелике, було десь сто-стокілька номерів. Із них десь сімей п'ять, не більше, було поляків. Але вони розмовляли по-нашому. Школи були тільки польською мовою.
В.В.Овсієнко: То це Ви ходили в польську школу?
І.О.Кандиба: У польську школу. Це ще за Польщі було.
В.В.Овсієнко: Цікаво, яке було ставлення українських селян до польської мови, до польсь-кої держави?
І.О.Кандиба: У школі уроки були тільки польською мовою, українською не було. Нас навіть карали. Наприклад, коли ми під час перерви граємо там у футбол чи в волейбол, то за сказане українською мовою слово карали. Я теж кілька разів підпадав під ту кару: на коліна чи на греч-ці, чи навіть давали по потилиці. Кілька разів було... Хоча я вважався там одним із кращих уч-нів. Батько мене підготував так, що я коли поступив у школу, то вже міг читати і писати. Так що навіть учителька – там була така Емілія Москалювна, – пам'ятаю, навіть хвалила: "Як ти, мали Ясік, – називала мене Ясік, – ладно ся учи". Так що я був з тих зразкових учнів.
В.В.Овсієнко: А про батьків? Ваш батько якого року був? Рід його занять?
І.О.Кандиба: Батько селянин. І мати теж селянка. З цього ж села. Батько був з 1902 року, Кандиба Олексій Іванович. Я Іван Олексійович, а він Олексій Іванович був. Мати була Ольга, по-батькові Іванівна.
В.В.Овсієнко: А дівоче прізвище?
І.О.Кандиба: Бубела. Прізвище її дівоче Бубела. Вона з цього ж села, 1911 року народжен-ня.
В.В.Овсієнко: Вони були освічені?
І.О.Кандиба: Освіта була сільська. Тоді теж було два-три класи. Ну, може чотири було. Во-ни ж народилися ще за царської влади. А мама теж мала декілька класів, я не знаю точно скіль-ки.
В.В.Овсієнко: А скільки ж вони поля мали?
І.О.Кандиба: Поле було тільки в діда, десять гектарів. Крім моєї мами, у діда була ще одна дочка, молодша, Марія. А одна померла ще дівчинкою. А друга була ще молодша – Оленка. Але вона ще дівчинкою маленькою померла – десь так років п'ятнадцяти. Оце вся сім`я діда. Дід Бубела Іван, по батькові Миколайович. Я по дідовій родині не знаю нікого, тому що він був з іншого села, десь так за кілометрів десять, мені там навіть не доводилось бути. Баба по мамі – Анна Прус, з родини Прус. Баба була 1888 року, а дід, Бубела, – 1887 року. Він на рік старший був. Такий родовід. Я ще знав бабину маму, тобто то була моя прабаба. Прабабу я пам'ятаю. Вона померла десь у 1945 році. Така стара була, не знаю, скільки їй було років.
В.В.Овсієнко: А батьки Ваші коли побралися? Чи були у Вас брати, сестри?
І.О.Кандиба: Батько мав три брати. Найстарший Степан, потім Андрій, потім був мій бать-ко Олексій, а наймолодший був Пилип. Усі кінчали такі ж сільські звичайні школи, а отой Пи-лип (молодший) був найбільш здібний до навчання. Він закінчив сім класів. Ходив у сусіднє село, де була семилітка. Він вважався в селі грамотним. І якраз він займався політикою. Він десь у 1928 році поїхав з Польщі в Радянський Союз з метою вчитися там. Він був такий рево-люційного духу. І його там за щось розстріляли. Ми не могли дізнатися, за що, хоча батько ду-же цікавився. Він вчився в тому харківському… Я не знаю, в якому вузі. І попав десь там в 1937 році під розстріл. Як інтелігенцію розстрілювали.
В.В.Овсієнко: Так, багато було таких, що поїхали в Совєцький Союз і тут знайшли свою могилу.
І.О.Кандиба: Так, так...
В.В.Овсієнко: Тепер розкажіть про сім'ю свою, про батьків. Коли вони одружилися?
І.О.Кандиба: Я 1930 року, старший. Був в мене брат з 1932 року, Степан.
В.В.Овсієнко: Ви кажете "був". Я ж пам'ятаю, що Ви листи йому писали з Уралу.
І.О.Кандиба: Так, я писав йому листи. Я повернувся до нього в 1988 році... Тоді вас (і Ми-колу Горбаля. – В.О.) повезли сюди в Київ, а мене повезли до Львова. Я вже зараз не пригадую, коли мене привезли…
В.В.Овсієнко: 9 вересня 1988 року Вас звільнили.
І.О.Кандиба: Звільнили 9-го, але мене ще у Львівській тюрмі тримали щось два тижні.
В.В.Овсієнко: То що з братом Степаном?
І.О.Кандиба: Звільнили мене в 1988 році. А Степан помер в 1991-му, через три роки після мого повернення з ув'язнення. Він захворів на рак підшлункової залози – так встановили.
В.В.Овсієнко: Це був єдиний Ваш брат?
І.О.Кандиба: Єдиний. Він закінчив сім класів і працював, тому що не було можливості вчи-тися.
В.В.Овсієнко: От Ви закінчили чотири класи в своєму селі, а далі?
І.О.Кандиба: А далі я поступив в учительську семінарію в Грубешові. Мене батько в Грубе-рів віддав. Це було десь уже у 1941 чи 1942 році, я точно не пам'ятаю. Під німецькою окупаці-єю.
В.В.Овсієнко: А це училище якою мовою працювало?
І.О.Кандиба: Тільки українською. Але там я провчився навіть неповний рік. Коли ото під Сталінградом німці потерпіли поразку, а там же ж мадяри були з ними, то мадяри вже почали відступати. Я вчився з дівчиною одного вчителя з сусіднього села. Він з моїм батьком був зна-йомий. Це він мене підготував до тої вчительської семінарії і разом нас улаштував там, у Гру-бешові. Це було за 80 кілометрів від нашого села. То було досить далеко. Транспорт був незда-лий: трохи поїздом, а решта добирались вантажними машинами. Тоді ще не було такого регу-лярного сполучення, рейсів. Німці і, зокрема, ці мадяри почали відступати, так батько з тим учителем приїхали і забрали нас додому. Вони боялися, щоб з нами там щось не сталося. Уже почався непевний час. І тоді я вже не вчився ніде.
В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, Ви колись згадували про національне відродження за німецької окупації.
І.О.Кандиба: Ну, то так було. Німці в були в 1939 році. Вже вони Польшу зайняли. А ми ж біля Буга жили. І наші селяни дуже радо зустрічали тих німців. За те, що Польща загинула, дя-кували німцям. А німці до нас дуже гарно ставились. Це було пограниччя. Недалеко від нашого села був такий маєток – Старе Стольно. Там вони мали свого роду базу. То недалеко, вони за-ймали там оту прикордонну лінію. Німецькі солдати там вартували. У нас була повна дружба з тими німцями.
Наприклад, у нашому селі був такий випадок. Ці прикордонники ходили і завжди мали псів, таких вівчиків. І один з тих псів скочив на жінку. Не вкусив, нічого. Ну, а та злякалася дуже і поскаржилась. Коли старші німці, керівництво, про це дізналися, то навіть покарали за це сол-дата – як він допустив, що на жінку той пес скочив і перелякав. Так що ставлення до нас було дуже гарне. Німці зразу дозволили, щоб польська школа стала українською. І там нам із-за Буга, з Волині багато пересилали, передавали книжок. Німці дозволяли нам ходити за Буг. Коли нім-ці пішли на Совєтів у 1941 році, тоді до нас прийшло багато української, націоналістичної літе-ратури. В тому числі появилася «Історія» Грушевського, художні книжки. Художніх книжок я тоді начитався. Те, що в нас було, я все перечитав. То мені дуже подобалось. Якраз отоді в мене, на тому настрої проти поляків, зародився такий свого роду природний націоналізм. Бо поляки що в нас зробили? У 1938 році вони почали валити наші православні церкви. І люди були дуже озлоблені проти поляків. І в школі не давали нам рідною мовою вчитися. Ну, то коли в 1939 році прийшли німці, то ми німців вважали як визволителів.
У 1945 році повернулися більшовики. Приїхала з Києва делегація і намовляла, що є з поля-ками якась домовленість, що поляки можуть віддати українців на Україну, а поляків з України забрати на наші місця. Але тут тоді була розруха. Ми не знали про УПА, але чули, що щось там на території за Бугом нема спокою. Нема спокою – там палять села, вбивають, там іде боротьба між партизанами і українцями.
До речі, щодо кордону. Був кордон, там дротом було загороджено. Але ми мали свої землі аж до самого Бугу впритул. Там такі були такі «коліна». А німці спрощували: отой зигзаг так заго-родили, щоб скоротити лінію. То нам дозволяли навіть за дротами, на наших землях, пасти ко-рови. Ті корови навіть, бувало, перепливали, і ми купалися в Бузі. Це на кордоні дозволяли нам купатися. Бувало, що наші корови перепливали туди, а їх нам совєцькі прикордонники назад переганяли. І не було якихось спорів чи там ще чогось.
То був такий цікавий час. Але в 1945 році частина села вирішили все-таки виїздити... Ага, вже було кілька випадів, що до нас у село заїжджали підозрілі типи і виступали проти українців. Видно, з поляків. Може, їх спеціально присилали, щоб вигнати нас скорше з тої землі... Я точно не знаю. Ми того не могли навіть зрозуміти. Але ми вже бачили, що небезпечно є тут залиша-тися жити. І от частина все-таки піддалася, погодилася виїхати, тому що по інших, подальших селах, наприклад, на Грубешівщині, були напади на українські села з боку поляків. І палили, і вбивали... А в нас ще такого не було. Але чутки вже доходили. І от мій дід і батько вирішили записатися. Приблизно половина нашого села вирішила виїхати добровільно, щоб не дійшло до насильства.
Але ми не їхали на Волинь – а можна було і на Волинь, у Рівне, в Луцьк. Але на тих землях теж не було спокою, то наші вирішили їхати далі вглиб України. А можна було їхати в Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Полтавську області. Давали на сім'ю по вагону. Можна було забирати все, що маєш там з продуктів, худобу можна було вивозити. То ще дозволяли. То в 1945 році, у березні, 25-го числа, півсела, в тім числі і я з батьками, виїхали в Миколаївську область. Приблизно тиждень ми були в дорозі. То вже був квітень, весна. Тим більше, то на пів-день. Ми попали, пригадую, в Миколаївську область, Широколанівський район, село Степове, або Калістрово – то на німецькі колонії нас повезли. Тому що німців звідти вивезли. Під час війни десь там були бази, а після війни село було пусте.
В.В.Овсієнко: Вам там дісталась якась хата?
І.О.Кандиба: Так. Можна було вибирати собі. Ми попали в це село Степове. Це по-українськи Степове, а по-німецьки Калістрово. Сім'ї вибирали собі хати. Вони були напіврозва-лені. А все дерев'яне там: віконниці, двері – то було все вирване і спалене, тому що там, коли була зима, треба було чимось топити. То просто виривали і тим топили в печах. То справляло на нас дуже неприємне враження. Там землі то добрі, чорнозем, але ми попали в такий період, що були дуже засушливі і весна, і літо. Там навіть була голодівка. Для нас то ще не було, ми не відчували того, а от місцеві жителі, сусідні українські села, – вони були напівголодні. Вони ста-ралися в нас щось купити. Ми ділилися з ними.
Була засуха. Ми садили городи, зокрема, хотіли мати свою картоплю, городину, але карто-пля там не родила, майже не родила. Що посадили, то воно майже все пропало, висохло або було дуже дрібне. Посадили картоплю – то так, як горішки. Те літо було дуже неврожайне. То не ми заснували – то назвали нас колгоспом імені 15-го артполка. Коні зразу забрали в цей кол-госп. І реманент сільськогосподарський. Ми, тобто наші старші, батьки, обробили тієї весни десь так чотириста з чимось гектарів землі. Яриною засіяли, тим, що привезли з дому. Але вро-жай був дуже мізерний. Хоч земля добра, чорнозем, її не треба було угноювати. Але було таке засушливе те літо… На трудодні нам дали, пригадую, всього грамів 200 чи 300 на трудодень. Такий був заробіток...
В.В.Овсієнко: То ви там недовго були?
І.О.Кандиба: Ні, недовго. Я говорю за те перше літо, 1945 рік.
Школа там була. У село Катеринівку ми ходили. Там сусіднє село, українське. Я тоді пішов уже в сьомий клас. Я ще в тому 1945 році закінчив його. А вже на 1945/46 навчальний рік я шу-кав десь поступити – у якийсь технікум чи щось таке. Їздив у Херсон, Миколаїв десь поступити. Але то мені не вдалось. Тоді я виїхав, як і інші наші, на Рівненщину. В Острозьке педучилище я поступив.
В.В.Овсієнко: А батько й мати залишилися там?
І.О.Кандиба: Там. Залишалися там. До речі, якраз у 1946 році моя мама захворіла, відвезли її в Одесу. І вона там померла в 1946 році. Ми там побачили, що така ситуація, то для нас дуже важке було становище. Ми не звикли до такого клімату. Ми звикли до лісу, до річок, до води. А там прісної води в селі майже не було. Були колодязі. Де була вода, то вона майже всюди соле-на. На те велике село (а там було чотириста дворів) лише кілька колодязів було з прісною, нор-мальною водою. Річок нема, ні озера, нічого. Корів треба поїти – а худоба ту воду не хотіла пи-ти. Солена вода. Садів не було. Там були тільки виноградники. В українських селах була більш-менш нормальна вода, ліпша, ніж у тих німецьких колоніях, і сади. То все в зелені було. А наше село, в німецькій колонії, – все такі кам'яні будинки, а садів не було. Тому якось приємно було ходити до школи в Катеринівку. Там були і садки... Правда, і там дерев'яних хат не було. Там усе було з каменю або зліплене з глини. Але хати побілені, такою жовтою глиною підведені. То було цілком інше. А в нас – камінь, ніяких дерев. І вода така. То ми почали думати, як би вири-ватись звідти туди, на Захід. І ми вибрали село, де опинилися наші родичі, яких через рік таки вигнали з нашого села.
В.В.Овсієнко: Тих, що залишилися?
І.О.Кандиба: Що залишилися. З ними так повелися: раніше оголосили: збирайтеся, тому що жити вам тут не дамо. А потім попередили: якщо ви самі вирішите поїхати, то заберете свої речі. А якщо відмовитесь, то дамо дві годин на збирання і зможете повезти з собою з речей, що в вузлики візьмете. Ну, тоді й решта вирішила їхати. Але ми вже листовно зв'язались з ними, щоб не їхали на південь. Як правило, вони виїхали в західні області: у Волинську, Рівненську. Там клімат уже цілком інший.
Ну, я тоді виїхав в Остріг і поступив там у педучилище. То вже був 1946/47 навчальний рік. Я в Острозі провчився рік. Але то було далеко їздити. Наші переїхали в Рівненську область, але в інший район, близько до Луцька. До Луцька було до двадцяти кілометрів. А в Рівне треба було щось сорок з чимось, навіть більше. До Рівного з того села треба було їхати десь поза сто кіло-метрів – 150. То я вирішив перевестися з Острізького педучилища в Луцьке, щоб ближче було додому, до батьків.
В.В.Овсієнко: А де Ваш батько поселився? В якому селі?
І.О.Кандиба: В селі Зборів Острожецького району. Не Острозького, а Острожецького. Міс-течко Острожець. Рівненська область. То не Острог. Острог – то той, що в нашій історії був. Там були князі Острозькі. То гарне таке невеличке містечко, українське. Я поступив у той Ост-ріг, а потім перевівся в педучилище Луцька.
В.В.Овсієнко: Якого року Ви закінчили його?
І.О.Кандиба: Те педучилище? Я не закінчив його. Тому що коли я поступав, там треба було вчитися три роки. Але в наступному році, вже в 1948, додали ще один курс. Треба було вчитися вже чотири роки. Це треба було ще зайвий рік вчитися. А я цього не захотів. Я тоді вирішив після закінчення другого курсу Луцького педучилища поступити в середню вечірню школу. Мені вдалося поступити в десятий клас після другого курсу. Я, таким чином, виграв один рік. Замість чотирьох років педучилища я закінчив той десятий клас і вже мав право поступати в вищу школу.
Закінчив десятий клас я в 1949 році і вибрав собі Львівський університет, юридичний факу-льтет.
В.В.Овсієнко: Ви зразу вступили до цього університету?
І.О.Кандиба: Зразу я поїхав і поступив. В університеті треба було вчитися п'ять років. Але в мене вийшло, що я закінчив його раніше, за чотири роки, Тому що коли я їхав поступати, то мені вдома сказали: "Ти не їдь вчитися – давай шукай роботу, тому що нам нелегко жити. Ми тобі не зможемо нічим допомогти". Погано жили. В колгоспі майже не платили. Ви знаєте, що в тому колгоспі. Але я поїхав поступати в університет на юрфак. Я сказав, що якщо я не здам на стипендію, то поступлю на заочний, але буду там вчитися. Але я добре здав, на чотири-п'ять. І зразу мав стипендію. Я залишився на стаціонарі. Але потім теж було нелегко вчитися, тому що я не мав з дому ніякої підтримки. То я перевівся на екстернат. Там був екстернат.
В.В.Овсієнко: І поскладали екзамени екстерном?
І.О.Кандиба: Так, там можна було екстерном складати, коли ти підготуєшся. Я так за два роки склав майже всі екзамени. І вже навіть пішов до державних екзаменів. І дипломну написав. Але був там декан Недбайло. Він мене викликав і каже так (йому вже донесли, що от Кандиба вже закінчує університет): "Май на увазі, я тебе не випущу звідси. Якщо хочеш закінчити – да-вай, вертайся на стаціонар, на п'ятий курс, ще рік повчися і тільки тоді ти зможеш закінчити." Ну, я, звичайно слухав, але не послухався його. Я все-таки вирішив по-своєму. А, ну – то він лякає. Я пішов-таки здавати державний екзамен. І він мене таки провалив на першому ж – на тих основах марксизму-ленінізму. (Сміється).
В.В.Овсієнко: То така наука…
І.О.Кандиба: Тоді я змушений був повернутися на п'ятий курс. Подав заяву і закінчив все-таки за чотири роки. В 1953 році.
В.В.Овсієнко: Це був цікавий час.
І.О.Кандиба: Так, якраз тоді помер Сталін 5 березня – так, здається?
В.В.Овсієнко: П'ятого березня.
І.О.Кандиба: Але ось що. Я на кримінально-правовому циклі вчився. Коли я написав дип-ломну роботу, то її треба було пов'язати вже зі смертю Сталіна. Дипломну роботу треба переро-бити. Мене примусили переробляти її так, щоб було пов'язано зі Сталіним. Я її переробив, якось захистив, мене випустили. Отже, я поступив у 1949 році, а закінчив у 1953-му.
В.В.Овсієнко: Ви дістали призначення на роботу?
І.О.Кандиба: Призначення? Коли я був на тому екстернаті, то домовився у Львові з Мініс-терством юстиції. Мене спочатку прийняли на роботу судовим виконавцем. А потім послали в нотаріат – правда, в районний центр, але в нотаріат. Коли той декан Недбайло дізнався, то ви-кликав мене кілька разів і мені погрожував: "Кидай, кидай цю роботу і займайся тільки тим-о". Я йому обіцяв, але все-таки роботу не покинув. А в обласній юстиції мене попросили, щоб я поїхав у той район працювати нотаріусом, тому що там нотаріусом була жінка, вона там чи то хвора, чи народила і у відпустці. Ну, я вже точно не пам'ятаю. Я погодився на це. А мені пооб-іцяли, що як тільки закінчу, мене переведуть до Львова в нотаріальну контору. Так що я під той розподіл не попадав – я вже був забезпечений роботою. І справді, тільки я закінчив той юрфак – вони мене перевели в четверту Львівську нотаріальну контору. Таки дотримали свого слова. А з тих, хто зі мною закінчував, лише кільком вдалося залишитися у Львові. А багато хто хотів. Таким чином, я мав роботу – нотаріат у Львові.
В.В.Овсієнко: Якесь помешкання Ви мали, чи як?
І.О.Кандиба: Спочатку не мав. Я жив на квартирі.
В.В.Овсієнко: А будучи студентом, Ви в гуртожитку жили?
І.О.Кандиба: В гуртожитку, в гуртожитку. А коли мене перевели до Львова, то я спочатку ще, як по знайомству, в гуртожитку ночував кілька місяців, а потім знайшов собі куток на квар-тирі. А потім я познайомився з тим районним керівництвом, то мені все-таки дали державну кімнату. Кімнату і кухню у Львові. Дали мені ордер. Це в тій квартирі, у тій кімнаті ми прово-дили наш збір 6 листопада 1960 року. Лук'яненко, я і кілька ще наших.
В.В.Овсієнко: Це таки цікаві часи – там Українська Повстанська Армія воювала. Якийсь відгомін чути було? Ви були до того причетні?
І.О.Кандиба: Ні, я не був причетний. Але коли я був в Острозі, то там вчилися хлопці, бать-ки яких чи хтось із рідних загинув. Я був знайомий з ними, вони розповідали, я вже наслухався. Так само в Луцьку те ж саме було. У Луцьку, коли я був на другому курсі, то в 1947 році весною в нашій групі кількох арештували. Навіть тих, з якими я дружив. Кагебісти все те бачили, вони слідкували. І ось раз приходжу – кількох з нашої групи заарештували. А була така Катерина Іванівна, забув її прізвище. Вона каже, коли я зайшов: "А я вже боялася, що і Вас арештують". Я з таким Лакущаком весь час ходив. І його арештували. А я вчився непогано. Був одним з таких акуратних учнів, мене навіть хвалили, що я добре себе поводив.
В.В.Овсієнко: Ви декілька років працювали в тій нотаріальній конторі, так?
І.О.Кандиба: Ага. Я був туди переведений в 1953 році і два роки там працював. Але мені та робота так мені надоїла – то сидяча робота, така нудна. А я ж був такий молодий, мені хотілось бути в русі. Мені страшно не подобалося, що треба було о дев'ятій починати роботу, а о шостій закінчувати. Режим такий. Тоді я пішов в Управління юстиції і попросився, щоб мене перевели адвокатом – хай в район, аби щоб змінити ту роботу. І вони пішли назустріч. Перевели мене у Глинянський район у 1955 році. Я зразу відчув, що скинув тягар. В адвокатурі не скажуть, що ти на дев'яту мусиш бути. Ну, коли є справи, тоді приходиш. Треба їздити. Там годину треба було їхати зі Львова до Глинян. Ну, та я не щодня їздив (там не було потреби такої), а лише то-ді, коли є справи. До 1959 року я був у цій адвокатурі.
В.В.Овсієнко: А тут написано – Ви ще й народним суддею були.
І.О.Кандиба: А, так, був. Пробачте, я просто забув. Мені запропонували, то я пішов на на-родного суддю в Новий Мілятин, там треба було два роки відпрацювати. Там суддя чи десь виї-хав, чи то пішов головою колгоспу і закинув той суд. Так, так. Добре, що ти мені нагадав, бо вже навіть призабулося. А я ж думаю, де в мене ті два роки поділися… Ну, я ж був безпартій-ний. А вони почали до мене чіплятися, щоб я їздив читати лекції. Я кажу, що маю справу, я ж не зобов'язаний вам їздити. Це був Новий Мілятин, і район Новомілятинський. Це теж приблизно, як і Глиняни. Я туди доїжджав і старався там мало бути, тільки коли є призначені справи, тоді я туди їду, а коли нема судових справ, то я сиджу собі у Львові. І там райком і райвиконком поча-ли до мене прискіпуватись, що я так веду себе, що я появляюсь на роботі, як сонечко, як мені вони казали: "Ви, як сонечко". Я, можна сказати, погано жив з райкомом і з райвиконкомом. А голову райвиконкому я навіть послав подалі. У нас взаємовідносини загострилися були. Ну, і я все-таки добув до кінця терміну. Я там був з 1955 по 1957 рік. Надалі я не погодився. Я поста-вив питання в Колегії адвокатів, щоб мене послали в якийсь район. Тоді мене призначили в Глиняни.
В.В.Овсієнко: То це там, у Глинянах, Ви з Левком Лук`яненком познайомилися?
І.О.Кандиба: У Глинянах, так. Але я познайомився з ним уже пізніше, в 1960 році. Тому що я там у райком не ходив. Нащо мені – я ж безпартійний. Хіба коли викликали. Я не цікавився, хто там і що там.
В.В.Овсієнко: Лук'яненко у тому райкомі інструктором був?
І.О.Кандиба: Інструктором райкому партії. Але ні, тоді ще його не було. Він ще був у Раде-хові. А десь у 1959 році він у Глиняни попав.
В.В.Овсієнко: Цікаво, як ви, так би мовити, ідейно зійшлися?
І.О.Кандиба: А я зараз скажу. Коли ми з ним зустрілися, то вже був 1960 рік. Це було в кві-тні. Я був у Глинянах адвокатом, і не тільки адвокатом – мене призначили завідуючий юридич-ною консультацією. Я там був один. І ось першого квітня, як сьогодні пам'ятаю, приходить до мене в ту юридичну консультацію зі скеруванням від Львівської обласної колегії адвокатів Лу-к'яненко. Ну, я приймаю. Його прислали до мене як стажера. Тому що він вирішив піти з рай-кому партії, з інструкторів, і перейти на юридичну роботу. А він же закінчив Московський уні-верситет. Ну, пішли йому назустріч, відпустили з райкому. А він далі залишався партійним. І ми якось дуже скоро зблизилися з ним.
Тому допомогло те, що я отримував газети "Наше слово" і "Наша культура". Вони якраз були в мене на роботі, тому що в дорозі я їх проглядав, коли їхав автобусом у ті Глиняни, а іноді на-віть ночував там – то щоб було щось під руками. Я йому показав ці газети, він так захопився – він же сам із Чернігівщини, то ніколи йому не попадало. Таке – газета "Наше слово", та ще й за кордоном вона видається. Тоді ж Польща була закордон. То його захопило.
І ще йому сподобалося, як я приймав відвідувачів, які приходили написати заяву, що я себе дуже вільно поводив. Я не скований був, я з людьми розмовляю так, як потрібно. Я абсолютно незалежний, для мене не існує ніякої партії – то для мене, до одного місця, пробач. Я з людьми відверто, конкретно говорю. То людям подобалося. Я інакше не міг. Я ж теж із селян, а то ж селяни до мене приходили. Я тримався не як той партійний начальник, а як вільний. Ото йому сподобалося. І вже через кілька тижнів ми почали говорити за політику, про заснування органі-зації. А він теж уже надивився і наслухався у Радехові, потім у Глинянах.
Він був схильний, щоб треба щось міняти. Треба щось починати. З чого? Починати треба з програми. Треба скласти якусь програму і тоді на базі тієї програми діяти. Ми почали говорити, прикидати, якою вона повинна бути. Він каже мені: "Ти давай напиши такий зразок. Я, – каже, – теж подумаю." Я скоро на кількох сторінках ото виклав. Каже: "Добре." Але я ще тоді не знав, що він уже має програму. Він просто мене випробував. Згодом він мені признався. Каже: "Я вже маю. Я на всяк випадок, щоб було в мене". Він хоч і довіряв мені, але якось так підстрахувався, розумієш? Мені, звичайно, то не сподобалось, що він так перевіряє, випробовує мене. Але коли я дізнався, що він уже має програму, то ми почали говорити, де нам зустрітися, щоб обговорити її. Я кажу: "Можемо зустрітися в мене на квартирі у Львові".
Він каже: "Давай зі своєї сторони людей, а я дам своїх людей. Ми зустрінемося, обговоримо ту програму". Ну, домовилися на 6 листопада 1960 року.
В.В.Овсієнко: У переддень Великої Жовтневої соціалістичної революції.
І.О.Кандиба: Ага, якраз напередодні. То якраз люди не працюють.
В.В.Овсієнко: Скільки було людей? І хто був? Це були Ваші знайомі?
В.В.Овсієнко: Були мої і були Лук'яненка. З його сторони було більше. З моєї сторони був Йосип Боровницький – слідчий прокуратури Перемишлянського району. Але він не міг приїха-ти. То, значить, були тільки його люди. Василь Луцьків, Степан Вірун, з якими він познайомив-ся ще в Радехові. Вірун з Радехова, Луцьків з Радехівського району. Іван Кіпиш, то не його кадр. То Олександр Лібович познайомив його з Кіпишем. А з Лібовичем він зустрівся, коли був ще в Радехові.
В.В.Овсієнко: То скільки вас тоді зійшлося 6 листопада?
І.О.Кандиба: Тоді з тим аґентом... Аґент уже був тоді. Микола... Микола... Як його?
В.В.Овсієнко: Може, взяти Левкову книжку та підглянути?
І.О.Кандиба: Просто я забув прізвище його. У мене там є записано в блокноті, але зараз йо-го немає з собою. Тоді погодилися бути у мене: Вірун, Лібович, Луцьків, отой аґент, я і Лук'я-ненко. Кіпиша не було в мене на зборах.
В.В.Овсієнко: А того аґента судили чи ні?
І.О.Кандиба: Ні, викликали його як свідка. Фігурував як свідок. Але той свідок і не з'явився на суд, дав телеграму, нібито він захворів.
В.В.Овсієнко: То це були єдині збори?
І.О.Кандиба: Так. 6 листопада ми обговорили той проект. Коротенько, як проходило те об-говорення. Спочатку виступив Лук'яненко, потім я. Я сказав такі фрази, що викликали тоді між нами навіть незгоду: "Проект програми взагалі я схвалюю. Але мені не подобається те, що вона побудована на базі марксизму-ленінізму." А тоді Вірун кинув таку репліку: "Без марксизму-ленінізму далі, як до Києва, не дійдеш." Левко тоді записував, робив нотатки. Вони такі й є: "Нотатки на зборах 6 листопада".
В.В.Овсієнко: Вони потім фігурували в справі, так?
І.О.Кандиба: Потім у справі фігурували. У тих нотатках він зазначив… В.В.Овсієнко: Що Ви не марксист? Він марксист, а Ви не марксист.
І.О.Кандиба: Так, що він марксист, а я націоналіст. Я вже не пригадую, як то було. Одним словом, у тому дусі.
В.В.Овсієнко: Що ви тоді постановили? Зібратися ще раз і цю програму вдосконалити?
І.О.Кандиба: Ми тоді вирішили замінити програму і доручили Лук'яненку подати її в іншій формі. Бо в ній нібито загостро поставлено питання про вихід України з СРСР. А ми вирішили, щоб вона була більш культурницького характеру: поширення української мови, випускати бі-льше наших газет.
В.В.Овсієнко: А що, в другому варіанті вже не мало йтися про вихід, про референдум?
І.О.Кандиба: Ні, то мало бути. Але щоб ішлося про якийсь перехідний період.
В.В.Овсієнко: А перший текст так і залишився, він не був знищений і був вилучений?
І.О.Кандиба: Він не був знищений.
В.В.Овсієнко: Його викрали чи як? Ви тоді призначили наступні збори на 20 січня 1961 ро-ку?
І.О.Кандиба: На 20 січня.
В.В.Овсієнко: Але саме в цей день почалися арешти?
І.О.Кандиба: Так, у цей я вже був арештований. Тому був той зрадник. Його привів з собою Вірун. Вірун з ним кінчав Львівську партійну школу. Він дав тому слухачу партійної школи, тобто зраднику, один примірник проекту програми. А той зразу заніс його в КГБ. Так що вони мали в себе той проект програми.
В.В.Овсієнко: У вироці ось є якісь Красовський, Козак, Ярмоленко Це не ті?
І.О.Кандиба: То не ті. Красовський, Козак – то мої знайомі. Ярмоленка я не знаю. Завдяки Красівському мені присилали ті газети.
В.В.Овсієнко: Ну, ще є Кожум'яченко, Обертинський.
І.О.Кандиба: Ні-ні.
В.В.Овсієнко: Ну, добре. За ніч згадаєте.
І.О.Кандиба: Ну, завтра я передзвоню. (Зрадник – Микола Ващук. – В.О.).
В.В.Овсієнко: Хто був заарештований 20 січня 1961 року?
І.О.Кандиба: 20 січня я був заарештований. Я перший був заарештований. А Лук'яненко – 21-го.
В.В.Овсієнко: Це в Глинянах чи у Львові?
І.О.Кандиба: Ні, я вже був тоді в Перемишлянах. Після того, коли Лук'яненко закінчив у 1960 року стажування, шість місяців, 1 квітня починаючи, то десь у жовтні, здається, мене пе-ревели в Перемишляни. Лук'яненко залишається в Глинянах, тому що в нього сім'я, жінка. А мені просто запропонували перейти в Перемишляни. Я погодився з цим. Глиняни, Перемишля-ни – то одно від другого не так далеко, кілометрів двадцять. Дорога зі Львова що в Перемишля-ни, що в Глиняни, одна. Мені вже надоїли ці Глиняни. Таке худеньке містечко. А Перемишляни таки трошки більші. Так що мені до душі була така переміна.
В.В.Овсієнко: Цікаво, як Вас заарештували?
І.О.Кандиба: Пам'ятаю той день. У Перемишлянах мене теж зробили завідуючим юридич-ною консультацією. У той день, 20 січня, була призначена справа в суді. Справа одного кварти-рного злодія. А виявилось, що кагебіст уже приїхав 20 січня зранку. Сів і слухав весь цей судо-вий процес. Чекав, поки закінчиться справа. Коли вона закінчилась, тоді він уже повів мене в КГБ. Я зараз розкажу, як мене вели. Місцевий перемишлянський кагебіст, коли закінчилася справа, підійшов до мене (а ми були знайомі, він мене знав), каже: "Слухай, Іван, ходімо до ме-не – треба з тобою дещо поговорити." Ну, я пішов.
В.В.Овсієнко: До мене – це куди? В кабінет?
І.О.Кандиба: Так-так. Я пішов. Я зібрався вже їхати. Вже вийшов на вулицю, чекав автобу-са. А він підійшов до мене на зупинці, каже: "Ходімо до мене. Треба дещо поговорити. Піде з нами також один з наших людей." А то був, виявляється, слідчий обласного КГБ, який за мною приїхав. Ну, кажу: "Ходімо." Коли ми зайшли, він зразу почав мені: "Ну, ти дуже ревно захищав того злодія." Тобто дуже добросовісно – в такому дусі. Але, каже: "Бачиш, його все одно засу-дили." – "Ну, що ж. Самі кажете, що захищав я його непогано, навіть надто добре. А що суд вирішив – то вже справа суду". Каже: "То так." І почав уже закидати по матеріалах справи: "Ти що, зв'язаний з якоюсь організацією?" Кажу, що ні в якій я організації. Він каже: "Є такі дані, що ти нібито ведеш антирадянську агітацію". – Я кажу, що за собою такого не відчуваю. Ну, тут вже підключився той приїжджий. Ось, каже, є такі матеріали, що ви десь збиралися. Тоді мені вже стало ясно.
А ще раніше, після того 6 листопада, сталося таке. До мене приїхала родичка, їй треба було переночувати в мене. І вона вже кілька ночей ночувала. Я поїхав на роботу, а вона там залиши-лася. І ось раптом хтось відчиняє двері і заходить. А було ж зачинено на ключ.
В.В.Овсієнко: А вона там?
І.О.Кандиба: А вона там. Коли він відчинив і глянув – перелякалась дуже, а він теж переля-кався – і ходу звідси. Він же знав, що я поїхав у Перемишляни на роботу. Він не знав, що у ква-ртирі хтось є. Коли я повернувся, родичка мені то розказала. Я кажу: "Слухай, треба піти і за-явити про це." Я пішов у прокуратуру чи то в КГБ і заявив: "До мене хтось вривався, відімкнув двері. Там була моя родичка, племінниця. Що то таке?" Ну, каже, ми цим займемося, ми вияс-нимо. Але він так нічого мені й не сказав.
В.В.Овсієнко: Нічого не вияснили?
І.О.Кандиба: Нічого. Та й не збиралися. Вони його самі послали.
В.В.Овсієнко: Мабуть, з потаємним обшуком посилали, так?
І.О.Кандиба: Ну, аякже. Але їм те не вдалося. Ну, був такий епізод. В.В.Овсієнко: Тепер про арешт. От Вас завели в кабінет, слідчий починає розмову.
І.О.Кандиба: Так-так. Слідчий підключився. Я вже бачу, що обидва кагебісти проти мене. Поговорили ще десь півгодини, може годину. Ну, каже, що ж, давай поїдемо тепер на квартиру до тебе, подивимося, що там у тебе є. Той був з машиною. Повезли мене на квартиру.
В.В.Овсієнко: А вони щось пред'явили Вам?
І.О.Кандиба: Нічого не пред'явили.
В.В.Овсієнко: Отак просто поїхали?
І.О.Кандиба: Так поїхали.
В.В.Овсієнко: Але ж Ви юрист. Ви знали, що для обшуку потрібно ордер.
І.О.Кандиба: А він мав. То все було приготовлено. Мав ордер і на обшук, і на арешт.
В.В.Овсієнко: Як його прізвище, ви не пам'ятаєте?
І.О.Кандиба: Прізвище? Знаю, що Василь. Теж треба пригадати.
В.В.Овсієнко: Щось під час обшуку вони знайшли у Вас?
І.О.Кандиба: Нічого не знайшли. І повезли мене на Дзержинського. Це обласне управління КГБ. Там ще зі мною поговорили. А вже під ранок повезли мене в тюрму, на вулицю...
В.В.Овсієнко: Лонського?
І.О.Кандиба: То колись була Лонського. А тоді вже була вулиця Сталіна.
В.В.Овсієнко: Правильно. Тюрма має бути тільки на вулиці Сталіна.
І.О.Кандиба: Там кинули мене в камеру.
В.В.Овсієнко: Самого? Чи хтось там був? З тими всіма процедурами? Обшуками?
І.О.Кандиба: Там був підготовлений насідник. Там уже двох сиділо. Один був – за золото посадили, і той насідка, як він пояснив, нібито за якесь там вбивство.
В.В.Овсієнко: В них у кожного своя легенда.
І.О.Кандиба: Здається, Хом'як, чи якесь таке прізвище. А той, другий, такий великий, тако-го крупного габариту. За золото. Це був той період, коли валютчиків ловили і з ними дуже роз-правлялись. Якраз два брати попалися. Ну, сиділи вони в різних камерах. Він сказав, що його може чекати дуже тяжке.
В.В.Овсієнко: Смертна кара. Тоді їх розстрілювали.
І.О.Кандиба: Так. Він і попав під розстріл. Оба брати попали під розстріл. Вони були з Са-мбора, наскільки мені пригадується.
В.В.Овсієнко: Але то інша справа. У нас своя справа.
І.О.Кандиба: Так-так, своя. Через якийсь час, може, через місяців два, попав до мене в ка-меру Кіпиш. Він не був на зборах у мене на квартирі. Я також з Віруном сидів.
В.В.Овсієнко: Як? Вас, посправників, та в одній камері утримували?
І.О.Кандиба: Так. нас було три посправники. І той насідка з нами. То вже ми вчотирьох бу-ли в камері.
В.В.Овсієнко: Чи пригадуєте Ви прізвища слідчих, прокурорів?
І.О.Кандиба: Мою справу вів Василь... Щось тяжко пригадати прізвище. Я так іноді його й пригадую. Ну, той слідчий не був з тих таких злих. Він якраз недавно закінчив юрфак. Вчився разом з Боровницьким.
В.В.Овсієнко: Бог з ним. Ще згадаєте. Слідство тривало довго?
І.О.Кандиба: Три місяці з дня арешту. А суд був у травні. Почався 20 травня.
В.В.Овсієнко: Закінчився 20-го?
І.О.Кандиба: Ні-ні. Ні, він почався 20 травня.
В.В.Овсієнко: У вироці, що в книжці Лук`яненка, написано: «20 травня розглянули…».
І.О.Кандиба: Ні. То він почався. А закінчився десь 25 чи 26-го... Днів чотири тривав.
В.В.Овсієнко: Суд був відкритий чи закритий?
І.О.Кандиба: Певно, що закритий. Так і написано. Настільки закритий, що не пустили на-віть і родичів. Ну, від мене там і не було нікого. Але ж від Лук'яненка були. І від Кіпиша були, від Лібовича були – нікого не пустили. Тільки тих, хто свідками були. То було судилище закри-те. А родичів навіть на оголошення вироку не пустили, нікого.
В.В.Овсієнко: Як Ви сприйняли вирок?
І.О.Кандиба: Ну, як можна? Ти ж знаєш, що Левка вони присудили до вищої міри покаран-ня. Я йому кажу: "Левку! То дурниця! То не може бути такого. Левку, то поламають, так що ти будь спокійний, не переживай дуже над тим." Ну, ясно, що то неприємно. Так воно й сталося. Кажу: "Той вирок повинні поламати. Верховний суд..."
В.В.Овсієнко: Ви зверталися з касаційною скаргою?
І.О.Кандиба: Зверталися. Я звертався і Левко. Мою скаргу взагалі відхилили. А я ставив питання про перекваліфікацію, в основному.
В.В.Овсієнко: Стаття 64 і 62?
І.О.Кандиба: Ні, 56, частина перша, і 64. 64 – то є група, організація. .
В.В.Овсієнко: А 62 у вас була?
І.О.Кандиба: Ні, то вже другий термін за 62-ю, частина друга. В.В.Овсієнко: Чи Ви не сто-милися? Вже початок третьої години ночі. Може, нам залишити на ранок трохи?
І.О.Кандиба: Ну, давай, ще залишимо на ранок трішки. Може, щось пригадаю.
В.В.Овсієнко: Гаразд. Уже починається період концтабору.
І.О.Кандиба: Ми повинні закінчити, підходимо до того.
В.В.Овсієнко: Продовжуємо 7 жовтня 1998 року вранці. Будь ласка. Ми вчора говорили про суд і цим закінчили. Тепер етап і ув'язнення.
І.О.Кандиба: Суд-то ми тільки почали. То був повністю закритий суд. Навіть з порушенням їхніх норм, тому що в законі є написано: коли суд закритий, то в усякому разі вироки повинні оголошуватися у відкритому судовому залі. А вони оголошували вироки теж у закритому. То вже було таке нахабство! Ми на те скаржились, та вони плювали. Вони вважали, що щодо та-ких, як ми, можна і потрібно порушувати закон. Тут нічого пристосовуватись до прав людини. Їм ото до одного місця, вибачте.
До етапу тримали нас ще там два місяці. Мені сказали, що будуть у Мордовію нас направля-ти. То ми вже знали. Узяли нас не зразу всіх. Лук'яненка залишили, бо він же був на тому... Хо-ча вже йому зняли оту… Його везуть окремо. Лібовича теж окремо везуть. Щось він там захво-рів. І Луцьківа теж везли окремо, він був помішаний трошки. Значить, везли тільки мене, Віру-на, Кіпиша і Боровницького – чотири. Вивезли нас 16 серпня. Чотири дні нас тримали в Харко-ві. Днів два – в Москві на пересилках, а 1 вересня ми вже опинилися в Мордовії. 1961 рік. Вони вклалися в одному році.
В.В.Овсієнко: І в який табір Ви попали?
І.О.Кандиба: Нас розділили в Потьмі. Мене, Кіпиша і Лібовича – на одинадцятий, Боров-ницького – на сьомий взяли. А через кілька місяців завезли туди ж, до Боровницького, на сьо-мий концтабір, Лук'яненка і Луцьківа. Так що в 7-му було три. І Віруна теж на сьомий взяли. Чотири. Ну, а потім вже змішували. Суворо не притримувались.
А потім я попав у тюрму на один рік. Я попав туди в 1962 році. У Володимирську тюрму . А перед тим мене тримали шість місяців у ПКТ. Потім віддали мене до суду. Суд був місцевий. На один рік, на виправлення. За те, що я не виконував норми виробітку. Мені приписували агіта-цію, що я заважав їм перевиховувати в`язнів. Перевиховувати заважав... Той один рік тюрми – то для мене було дуже приємно, тому що я зустрівся з новими людьми. І зміна була, бо надоїло оце ходити в концтаборі на ті роботи. Мене ж в призначили були на роботу в таку бригаду, 46-а називалась. Це вантажники. На свіжому повітрі. А вантаж який? То пісок, то цемент, то камінь бутовий, то цегла, то якісь дошки. Привозили на ту фабрику. Там меблева фабрика була.
В.В.Овсієнко: А це яке селище? Ви казали, 11-й табір?
І.О.Кандиба: 11-й – це є... Зараз, зараз.
В.В.Овсієнко: Сосновка, може?
І.О.Кандиба: Ні-ні, не Сосновка. Сосновка – це на сьомому. Як же воно? Ну, вискочило. (Селище Явас у Мордовії. – В.О.). Ага, ти запиши: той агент, якого нам підсунули, який нас зра-див, який був на нашому засіданні 6 листопада, – Ващук. Микола Ващук.
В.В.Овсієнко: Його не судили, ні?
І.О.Кандиба: Його не судили. Як свідок пройшов. Навіть на суді не був. Була в справі теле-грама, що він є хворий.
В.В.Овсієнко: Їм достатньо було тих показів, що були в справі.
Отже, Ви сказали, що потрапили у Володимирську тюрму. Який там тоді режим був?
І.О.Кандиба: Ну, тюремний режим. Мені запропонували йти на роботу. Я категорично від-мовився. Ага, спочатку два чи три місяці нас тримали на пониженому пайку. Два чи три?
В.В.Овсієнко: Два. Два місяці.
І.О.Кандиба: Два на пониженому. Від роботи я відмовився. Категорично відмовився. Прос-то сказав: «Я не піду». А вони ще не були готові охопити всіх в`язнів роботою. Так що вони не дуже старалися. На тому тюремному мені ліпше подобалось, тому що я там не ходив на всякі роботи. Але там було що читати: була бібліотека, дуже багато мала літератури. Вона була наби-та літературою попередніх часів. Там же, у тій Володимирській тюрмі, ще за царя, сиділи різні люди. (А їхні книги звозили в тюремну бібліотеку. – В.О.). І там багато назбиралося літератури. Дуже цікава бібліотека. Час минав, в основному, за читанням. То він швидко збіг.
В.В.Овсієнко: З ким Ви там були?
І.О.Кандиба: Туди привезли Луцика Михайла, він у мою камеру попав. Ти, може, чув за нього. Він сидів на Півночі, їх там судили. У них там серйозні наміри були.
В.В.Овсієнко: Так. Я читав про ту справу.
І.О.Кандиба: Так що я, в основному, з ним сидів. А решти я щось уже зараз не пам'ятаю. Після року повернули мене назад в 11-й. Це Явас.
В.В.Овсієнко: Ви не пам'ятаєте, в якому місяці Вас послали у Володимирську тюрму і, від-повідно, повернули?
І.О.Кандиба: То було десь весною, в квітні 1962 року. А в травні 1963 я повернувся. І мене загнали в ту ж саму бригаду. У тому Явасі було багато гарних людей. Там був і Михайло Соро-ка, потім Василь Дишкант був, теж з ОУНу, з УПА. Був Михайло Зеленчук. Я його знаю ще звідти. Ну, той Зеленчук пішов на співпрацю. Став носити червоні пов'язки (пов`язка «СВП» – «Совет внутреннего порядка. – В.О.), виступав у хорі. Ну, а тепер, видиш ти, голова… голова УПА.
В.В.Овсієнко: Братства вояків УПА.
І.О.Кандиба: Так, Братства вояків УПА. Ну, то таке. Вони (адміністрація таборів. – В.О.) всіх старалися зламати, загадити, впхнути туди. Ну, то так.
У 1966 році було без змін. Усе в цій роботі. Але я не виконував тих норм. Там неможливо було виконувати, бо на вантажників були дуже великі норми. Там навантажити треба було, на-приклад, цементу чи цегли десь одинадцять чи п'ятнадцять тонн. Усе приходило з тертям з тією адміністрацією. Я не ходив на ті політзаняття. Вони чіплялися, карали, позбавляли посилки, листування. Отаке робили. Але то для мене було не істотне.
У грудні 1966 року вони вирішили відкрити табір № 17-А. Там був жіночий табір № 17 (пос. Озерний, мордовською – Умор. – В.О.).
В.В.Овсієнко: Я знаю. Я там був у 1975-76 роках.
І.О.Кандиба: Теж був? То й мене взяли на 17-А. Нас п'ять чоловік взяли – Сороку Михайла, Сороку Степана (обох Сорок), Шухевича Юрія, це чотири, і п'ятий, здається, Василь Підгоро-децький попав з нами. То ми вже Новий 1967 рік відзначали на 17-А. Там було всього два бара-ки на зону. Там колись тримали 300 чоловік, а нас триста не було: десь двісті п'ятдесят. Там була, в основному, швейна робота. Шили рукавиці і ще там щось.
В.В.Овсієнко: Це ж туди і Михайла Гориня перекинули?
І.О.Кандиба: Це пізніше, пізніше. (М.Горинь туди повернувся з Володимирської тюрми в липні 1970 р. – В.О.).
В.В.Овсієнко: А коли Михайло Сорока помер, Ви там були?
І.О.Кандиба: Я був. Я брав участь у його похороні. Михайло помер... Я знаю дату – 16-го червня. – Ні 16-го липня.
В.В.Овсієнко: Червня. Тому, що Михайла Гориня день народження 17 червня 1971 року.
І.О.Кандиба: Ага, а то напередодні. Ти прав, ти прав. 16-го червня. Вони ходили, гуляли там… І тут раптом його серце схопило, він сів. А ще на нього вплинуло ось що. Там було чима-ло котів. І один із котів перелазив через «запретку», дуже подряпався на тих дротах, кров з ньо-го потекла. Він поглянув – і йому стало неприємно. І він (то Михайло Горинь так уже розказу-вав) так сів, впав… А то був атак на серце. І помер. Там у медчастині якраз був Верхоляк сані-таром. Покликали його. Робили штучне дихання.
В.В.Овсієнко: Це сердечникові робити штучне дихання! Горинь каже, що цим Сороку й до-конали.
І.О.Кандиба: Так і говорили. Я, Михайло взяли Сороку, нарядили його. У тому брав участь Григорій Пришляк, ще хтось. Найбільше Горинь Михайло і я.
В.В.Овсієнко: Оце Ви один раз були в Володимирській тюрмі? Чи ще раз були?
І.О.Кандиба: Два рази. Коли помер Сорока, то я вже повернувся. Вдруге мене вже засудили на три роки. Це було в березні 1967 року. А повернувся я десь у квітні 1970-го. Мене відправили точно в той день, коли засудили, але в дорозі я був десь місяць.
В.В.Овсієнко: От у Володимирській тюрмі, я знаю, Ви були з Горинем і з Лук'яненком в од-ній камері. З Красівським.
І.О.Кандиба: З Лук'яненком я там зустрівся. І з Красівським був. Ну, мінялися. Був такий період, що нас таки трьох тримали: мене, Лук'яненка і Гориня. І там нам підсипали отруту.
В.В.Овсієнко: О! Я чув по радіо «Свобода» в 1969 році Вашого листа.
І.О.Кандиба: Так-так. Ми спільного листа написали і втрьох підписали. Адресували на ім'я Комітету прав людини при ООН. Якраз мала приїхати дружина Гориня Оля. Ми зробили мікро-записку на цигарковому папері. То я писав. Склали ми спільно, але мені вдавалося найдрібніше написати, щоби вкласти на цигарковому папірці. Тоді пластмасою з чогось там обгорнули, Ми-хайло взяв під зуб. Десь так у роті між зубами. Їм не вдалося того викрити.
В.В.Овсієнко: То так зване коротке побачення, в присутності наглядачів.
І.О.Кандиба: Так-так. У присутності наглядачів. І при цілуванні він встиг передати.
В.В.Овсієнко: З рота в рот?
І.О.Кандиба: З рота в рот. І Оля вивезла, передала. Написала, що все в порядку. Потім пере-давали ту заяву по радіо, десь вона друкувалася.
В.В.Овсієнко: Вас за це карали?
І.О.Кандиба: Ні. За це нас не карали. Тому що вони нас не спіймали.
В.В.Овсієнко: Покарати могли й так. Зі зла.
І.О.Кандиба: Ну, вони, може, просто не хотіли зв'язуватися з нами. Тому що й їх за це не хвалили.
В.В.Овсієнко: То був їхній великий промах.
І.О.Кандиба: То їхній великий промах, так. В усякому разі, вони припинили нас отруювати.
В.В.Овсієнко: А як вони вас отруювали?
І.О.Кандиба: Давали до їжі.
В.В.Овсієнко: Як ви почувались після того?
І.О.Кандиба: Ну, по-різному. Тому що на різних людей воно діяло по-різному. На мозок во-но діяло, в основному. Коли, наприклад, пишеш листа, то не можеш скласти думки, руки тру-сяться, тиск у голові. Значить, у мозку кровообіг не той. Отак один розказав – не пам`ятаю, хто перший.
Ага, до речі, коли я ще першого разу був у Володимирі, то встиг обмінятися кількома запис-ками з Катериною Зарицькою. Вона працювала в лазні… Ні, то коли я вже другий раз був, три роки. Я з нею встановив контакти, коли приїхав, десь у серпні 1967 року. Коли привезли Лук'я-ненка, Гориня і ще там деяких і коли ми попали в камери разом, то я ще підключив до того лис-тування з Зарицькою Михайла Гориня. Це тривало майже рік, чи аж до її вивезення з Володи-мирської тюрми в Мордовію. І в концтаборі мали контакт через Дарку…
В.В.Овсієнко: Дарка Гусяк? Пальчак?
І.О.Кандиба: Ну, Пальчак раніше пішла. Вона мала менший терміни, десять років...
Ну, повернувся я з Володимирської тюрми. Це вже був квітень 1970 року.
В.В.Овсієнко: Ви добували свій термін у 17-му?
І.О.Кандиба: Ні-ні. У 1972 році нас вивезли на Урал. Отоді ми й зустрілися. Ми ж в вагоні зустрілися, здається, як везли нас на Урал?
В.В.Овсієнко: Та ні. Мене туди не возили. Мене привезли в Мордовію в 1974-му році. Я пе-рший термін відбув у Мордовії. Я тоді не був на Уралі. В який табір Вас завезли?
І.О.Кандиба: У 35-й. Це було влітку 1972 року, в спекотні дні. Це якраз був липень. Везли нас цілий тиждень. Один у дорозі помер. Забув, як його прізвище. Я його не знав. Не був зна-йомий.
В.В.Овсієнко: Сердечник?
І.О.Кандиба: Ні-ні. То не сердечник був, а діабетик – інсуліну йому не дали.
35-та зона – це станція Всесвятска. А Половинка – то 37-ма зона. Тепер я знаю, де ми з тобою зустрілися. На спецу в Кучино, зона 36-та.
В.В.Овсієнко: У нас часу до пів на дванадцяту.
І.О.Кандиба: Ну, добре.
Сороку ми поховали. Тобто повантажили домовину на машину і його відвезли. А в 1972 році дали нам розпорядження приготувалися їхати в інший концтабір. Там ще частина залишилася. Ні, з нашого табору всіх забрали, всіх.
В.В.Овсієнко: Ні, сімнадцятий-А діяв аж до серпня 1976 року.
І.О.Кандиба: А, так-так. Вибрали найбільш активних, а частина залишилася. Попали ми на 35-й. Туди з волі попали до нас Зіновій Антонюк, Іван Світличний – з Києва.
В.В.Овсієнко: Валерій Марченко.
І.О.Кандиба: Валерій Марченко, так-так. Тоді були в нас дуже бурхливі події. Ми протесту-вали, писали багато заяв.
В.В.Овсієнко: Там був страйк 1974 року влітку?
І.О.Кандиба: Так-так, було так.
В.В.Овсієнко: Чим були викликані ті страйки?
І.О.Кандиба: Ці страйки були викликані тим, що не давали побачення, зокрема, Валерію Марченку з матір'ю не дали зустрітися. І Світличним… Ну, я вже не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Євгена Пронюка не лікували. А в нього був туберкульоз.
І.О.Кандиба: Ага, Пронюка. Так-так. Назбиралися в нас багато кривд.
В.В.Овсієнко: Степана Сапеляка хтось там побив?
І.О.Кандиба: Було щось таке. Деталей я вже не пам'ятаю. Це було в 1974 році.
В.В.Овсієнко: Ви не виходили на роботу?
І.О.Кандиба: До нас підключалися інші, ми разом діяли. Найбільш активні євреї, в тому чи-слі Семен Ґлузман. Зараз я всіх уже пам'ятаю. Було кілька естонців.
В.В.Овсієнко: Ґунар Астра?
І.О.Кандиба: Ґунара Астри там тоді не було.
В.В.Овсієнко: Які були за це покарання?
І.О.Кандиба: Позбавляли посилок, ларка.
В.В.Овсієнко: А в Володимирську нікого не послали тоді? По-моєму, Лук'яненка послали...
І.О.Кандиба: З 36-ї він попав у тюрму перед закінченням. Лук'яненко і ще когось послали.
В.В.Овсієнко: Страйки були в усіх трьох зонах? У вас був зв'язок між зонами?
І.О.Кандиба: Зв'язок був – через лікарню... Найбільше подій було в нашій зоні, в 35-й. Там усе було сконцентроване. І дуже активно якраз діяв Іван Світличний. Я чув про нього, а коли побачив, то був здивований. Він так активно діяв, що це було просто якось навіть несподівано для мене. Я вже не можу пригадати якісь подробиці. У всякому разі, то був дуже активний час. Були зв'язані з Сахаровим, і з Москвою. Мені вже ішло до звільнення на початку 1976 року, вже закінчувались 15 років.
В.В.Овсієнко: Як Вас звільняли, цікаво? Прямо звідти чи везли кудись?
І.О.Кандиба: Звідти, прямо звідти. Не везли нікуди. Тільки мене відвезли до станції Чусо-вої. Посадили мене в кабіні вантажної машини поряд з водієм. Був офіцер зі мною. Один нача-льник отряда. Загоновий той, отрядний віз мене. До Чусової. Там узяв квиток, посадив мене в поїзд, який ішов на Москву. А мені Світличний дав адреси людей, кому я маю... Зокрема, Маль-ви Ланди. А вона була зв'язана з тим, що тоді попав від нас у Володимирську тюрму, такий ак-тивний був москвич…
В.В.Овсієнко: Буковський?
І.О.Кандиба: О! Володимир Буковський. Ота мати Буковського така гарна жінка. Я зустрів-ся з ними. Коли я виїжджав, то я був заповнений, заповнений матеріалами… Їх було 16 штук. Коли їх дав Світличний, то я їх ковтав, як галушки, як галушки.
В.В.Овсієнко: Як гусак?
І.О.Кандиба: Як гусак. То дуже делікатна процедура… Вона мені вдалася. Мене не саджали на ту… Не перевіряли. Вдало, вдало пройшло. А коли б виявили, то ти знаєш, чим воно кінча-лось. То новий термін і все. А їхати до Москви – то в дорозі десь півтори доби, здається. То хо-ча я не їв нічого, старався не їсти, але то вже ж притискало. То я вже з трудом добирався. Вже просив, щоб скорше, скорше... Ну, щоб звільнитися від того всього. Якось щасливо то все вда-лося.
Я був у Москві вісім днів. Мене там кілька разів ловили. На допити. Мене попереджали, щоб я через два дні чи через три виїхав. Кілька разів – щоб я вибув, вибув, вибув. Але я не вибував. Я протягнув вісім днів у Москві. А тоді вже виїхав. Ага, ходив я і до Сахарова. Мальва Ланда всюди була моїм провідником по місту...
В.В.Овсієнко: І в генерала Григоренка Ви були, так?
І.О.Кандиба: І в Григоренка був кілька разів. І ночував одну ніч у нього. Був у Юрія Орлова, познайомився з ним. Був у Гінзбурга. Ну, одним словом, я по Москві вже гуляв. Хоча за мною весь час слідкували, ну, супроводжували. Але то вже стало звичним, я вже на те не звертав ува-ги. То неприємно було, але вони не чинили якоїсь фізичної шкоди.
В.В.Овсієнко: Потім ще і в Київ Ви заїхали, так?
І.О.Кандиба: По дорозі з Москви я поїхав у Київ. Мене зустрічала дружина Світличного Леоніда. В Києві я був десь два дні чи три. Там мене Льоля повезла до Козацької мами – до Ок-сани Мешко. Але ми її тоді не застали. То було, пам'ятаю, 30 січня. Це день її народження. Там зібралися ще й інші кияни. Ми так просто відзначили той день. А вона була десь у якійсь поїзд-ці.
Я заїхав у Львів, до брата і батька. Ще тоді вони жили. Але мені там не давали спокою: хо-дили весь час то з міліції, то з КГБ. Не тільки мені, а й брату не давали спокою. Причепилися до брата, чого він мене тут тримає. Що я повинен виїхати за межі Львова я не повинен жити тут. Я сказав, що підшукав собі місце, щоб брата не турбували. Бо там діти були, одному рік, другому два. Думаю, нащо дітей ранити. Я пішов від брата. Перейшов на квартиру. Але й там мене пере-слідували. З прокуратури я отримав попередження, що через такий-то найкоротший термін (там вказували), через тиждень, щоб я вибув з міста Львова. А я все не вибував, не вибував, не вибу-вав. Тоді вони зловили мене на вулиці і насильно завезли в Пустомити. Я навіть не взяв із со-бою ні рушника, нічого. Там я влаштувався в готель, поки знайшов собі квартиру. І тоді мені вже брат привіз речі. Я повідомив йому, де я і що. У Пустомитах мені теж чинили перешкоди, щоб люди не погоджувалися мене брати на квартиру. Я кілька місць знаходив – а все відмовля-ли в прописці. Не дозволяли їм брати мене. Нарешті одна пішла до них. Їй теж казали: "О! Кого ви приймаєте! То такий бандит, то він там нашкодить..." А та каже: "А що він? Я не бачу, щоб він був такий шкідливий. Я хочу, його взяти на квартиру. Хай він буде у мене." І їм діватися вже не було куди. Вона прописала мене, я в неї жив. Пішов на роботу. Мене влаштувати спочатку в майстерні ремонту всякої побутової техніки. Потім кочегаром при школі. То багато розказува-ти…
В.В.Овсієнко: То, зрештою, детально описано у Вашій заяві (Див.: Заява Голові Президії Верховної Ради СРСР від січня 1979 р. // Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Докумен-ти і матеріяли. Упорядкував Осип Зінкевич. – Торонто – Балтимор: «Смолоскип ім. В.Симоненка. – С. 277 – 345). От із Гельсінською Групою як Ви зійшлися? Я знаю, що до Вас Микола Руденко приїздив.
І.О.Кандиба: А, Руденко? Так, приїжджав. Приїхав десь першого листопада 1976 року. Ко-ли він до мене приїхав, то я підозрював, що то посланець з КГБ. Він називав себе, хто він такий. Він мені запропонував вступити в Групу. Коли він запропонував, то я мусив зв'язатися з кимось, перевірити. Я зв'язався по телефону з Надією Світличною, розказав їй і попросив, щоб вона пе-ревірила. Вона мені потім написала, що то правильно, все так воно є. Тоді я подзвонив йому (він дав мені свій домашній телефон), подзвонив. Я погодився, я сказав: "Я згоден бути членом вашої організації."
В.В.Овсієнко: Ви розповідали мені в Кучино, що почули по радіо «Свобода» заяву про ство-рення Групи. Почули і подзвонили Руденку, що теж згодні.
І.О.Кандиба: А, так-так-так. То було вранці. Я почув, а ввечері я йому подзвонив. То все правильно.
В.В.Овсієнко: Було оголошено, що 9-го листопада 1976 року створено Українську Гельсінк-ську Групу?
І.О.Кандиба: Так мене зачислили з того часу. Потім до мене приїжджали Юрій Орлов і Ва-лентин Турчин, оба.
В.В.Овсієнко: Разом чи окремо?
І.О.Кандиба: Одного разу разом, а потім Орлов окремо ще приїжджав до мене. Там у заяві я теж описав, як вони затримували Орлова і мене і карали мене за це. Я ж тоді не мав права після восьмої вечора взагалі виходити за межі свого мешкання. Ну, то все є описано. Минув рік...
В.В.Овсієнко: Вам зразу дали рік адміністративного нагляду?
І.О.Кандиба: Спочатку було в мене нагляду шість місяців. Але ж я після того старався по-їхати до Львова, кілька спроб робив. Мене затримали і продовжили нагляд. Кожного місяця продовжували. Писали так: "Не стал на путь исправления и не желает." І так рік мене там про-тримали. Рік. А потім приїхав генерал Полудень з області. Пропонував мені, щоб я, так би мо-вити, «став на путь» і написав заяву, щоб виступив по радіо. Я все те відкидав, і раптом коли рік вже мав закінчитися, приїхав заступник того Полудня, заступник начальника КГБ, ще з одним працівником КГБ. То був Давидов. Він раніше від мене на рік закінчив юрфак Львівського уні-верситету. Зорово я його так не знав. Приїхали вони оба і так ставлять питання: "Як би ти по-ступив, коли б ти вже став вільним і Україна б стала незалежною?" Кажу: "В першу чергу пока-рав би всіх вас, кагебістів." – "Ну, а як би ти покарав?" – "В усякому разі, всіх вас пересадив би". А вони дійшли до того, що кажуть: "Ну, а якби ми взяли вас і звільнили? Що б ви зробили?" Я кажу: "Ну, що. Я, по-перше, не вірю, що ви мене звільните. Ви за таки дрібниці мене весь час карали. А за таке, то тим більше" Кажуть: "А ми готові вас звільнити від нагляду." І вони дійсно після року мене тоді звільнили. Це було десь в квітні 1977 року. У квітні рік закінчувався, то з 1 квітня мене звільнили. Я скористався цим і поїхав по Україні, у Крим поїхав. Побув там щось півтора місяця. Одним словом, мав п'ять чи шість місяців вільних, абсолютно вільних. Про це теж є в заяві. Їздив я в Харків... Ну, з заяві я все описав. Я зараз можу переплутати.
В.В.Овсієнко: Це Вам так не минуло: знову взяли під нагляд. І заарештували 1981 року.
І.О.Кандиба: Це в 1981 році 24 березня мене арештували.
В.В.Овсієнко: То Ви, фактично, останнім з членів-засновників Гельсінської Групи були за-арештовані.
І.О.Кандиба: Ну, так, так. Ну, ще хтось після мене були заарештовані.
В.В.Овсієнко: Я кажу: з засновників.
І.О.Кандиба: А, з засновників? З засновників, то я був уже останній, ти це знаєш.
В.В.Овсієнко: Я то знаю, але в заяві цього немає. Заява ж написана до ув'язнення. Саме то-му я прошу розповісти, як Вас заарештували.
І.О.Кандиба: Я передав за кордон матеріали, які написав. Я вів такі свого роду щоденники з критикою на них. Там описані події у Львові.
В.В.Овсієнко: У цій книжці «Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982» є тільки Ваша заява, а тих матеріалів немає.
І.О.Кандиба: 24 березня 1981 року в Пустомитах узяли мене, повезли в тюрму, на Лонсько-го. Слідство тривало зигзагами три місяці. А судилище було 20 липня 1981 року. Дали мені де-сять років. За статтею 62, частина друга, 10 років особливого режиму і 5 років заслання. Повез-ли мене вже туди, на Урал, у спецзону, в Кучино.
В.В.Овсієнко: Ви прибули в Кучино коли?
І.О.Кандиба: У грудні 1981 року.
В.В.Овсієнко: Я прибув туди 2 грудня, а Ви вже там були.
І.О.Кандиба: А, був. Мене жовтні, а не в грудні привезли.
В.В.Овсієнко: Мене в вашу 17-у камеру пустили десь аж 17 грудня. Ви там були з Василем Курилом, з Остапенком...
І.О.Кандиба: А, Курило там уже був, коли мене привезли. Там Володимир Остапенко був, Борис Титаренко. В інших камерах були Василь Стус…
В.В.Овсієнко: То вже важко пригадати, коли в якій камері хто сидів.
І.О.Кандиба: А потім дали до нас Гориня Михайла. Потім і Юрій Литвин був у нашій каме-рі.
В.В.Овсієнко: Ви трошки були з Марченком в 1984 році.
І.О.Кандиба: Так, то пізніше. А ще був Олекса Тихий. А потім нас перевезли…
В.В.Овсієнко: У 1987 році, 8 грудня, нас перевезли на Всесвятську, в 35-у зону. Нас тоді бу-ло тільки 18 чоловік. Пам'ятаєте, Левка Лук`яненка в той день зранку забрали на етап, на за-слання. А потім прийшла ціла банда ментів, вчинила тотальний шмон, посадили нас у воронки і завезли з Кучино на Всесвятську.
Вас там дуже тяжко карали в останні місяці. У карцері Ви просиділи дуже багато.
І.О.Кандиба: Ну, так. Петро Рубан, Іван Сокульський, Михайло Алексєєв і я. Я до них при-єднався. Вони відмовилися з Нового 1988 року від роботи. Вони оголосили про це раніше, десь у грудні 1987 року, а я до них примкнув.
В.В.Овсієнко: Написано, що Ви сиділи в карцері 65 діб.
І.О.Кандиба: Так-так, 65 діб.
В.В.Овсієнко: Без перерви чи з невеличкими перервами? Я пам'ятаю: день-два – і знову в карцер.
І.О.Кандиба: Так-так, день-два – і знову туди. З невеличкими перервами. Не більше двох днів. Мене випустять – і я знов не пішов на роботу. То на другий день чи на третій мене знову саджали.
В.В.Овсієнко: Нас залишалося там усе менше. Одного за одним випускали. 12 серпня 1988 року взяли Вас, Горбаля і мене і – в кімнату побачень. А 15-го перевезли нас у Перм.
І.О.Кандиба: Через Чусову нас везли.
В.В.Овсієнко: У пермі мене першого взяли з камери, уночі з 20 на 21 серпня. А ви з Мико-лою Горбалем залишились. А далі як було? Далі Горбаля взяли? А Ви ще залишились?
І.О.Кандиба: Потім мене.
В.В.Овсієнко: Горбаля звільнили в Києві 23-го. А Вас коли взяли з Пермі?
І.О.Кандиба: З Пермі нас всіх разом...
В.В.Овсієнко: Ні-ні-ні. З Пермі мене найпершого взяли. І по одному везли літаком.
І.О.Кандиба: От бачиш, а я думав, що нас всіх разом...
В.В.Овсієнко: Мене першого взяли 21 серпня і вже ввечері я був удома на Житомирщині. 23-го Миколу Горбаля привезли в Київ. А Вас коли забрали з Пермі?
І.О.Кандиба: Ну, теж десь через день.
В.В.Овсієнко: Вам наручники накладали в літаку чи ні?
І.О.Кандиба: Ні.
В.В.Овсієнко: Але мали їх напоготові?
І.О.Кандиба: Напоготові мали.
В.В.Овсієнко: Точно так, як і мене. Літак той куди був? У Київ?
І.О.Кандиба: Ні, не в Київ. Мій був через Воронеж. Ви заїжджали в Воронеж?
В.В.Овсієнко: Ні-ні. Я прямо в Київ.
І.О.Кандиба: А, прямо в Київ. А мене з Пермі в Воронеж. А з Воронежа вже у Львів. Теж літаком.
В.В.Овсієнко: Я знаю, що Вас випустили 9-го вересня.
І.О.Кандиба: Так. То вже зі Львівської тюрми. Десь більше двох тижнів мене тримали там. Я оголосив голодівку, що вони там мене тримають. Чи то сприяло, чи то зручний час настав. Вони все говорили, що не мають підтвердження про моє звільнення. Що нібито чекали мого звільнення.
В.В.Овсієнко: Я знаю, що указ ПВР про звільнення нас був від 12-го серпня. І вони мали нас 12-го випустити, але в них не було документів. Вони чекали, поки надійдуть документи.
І.О.Кандиба: Ну, так. Вони тим виправдувались.
В.В.Овсієнко: І ще їхній принцип такий: завезти додому – щоб не заїздив у Москву і не да-вав інтерв'ю. (Кандиба сміється. – В.О.). Таким чином, вони мене перетримали дев'ять днів. А Вас набагато більше перетримали.
І.О.Кандиба: Ну, так. Поза два тижні мене там перетримали.
В.В.Овсієнко: Потрібно, пане Іване, коротко розказати про діяльність після звільнення. Так, конспективно: що, де, коли? У нас залишається зовсім небагато часу, десь п'ятнадцять хвилин.
І.О.Кандиба: Так-так. По-перше, в той же день, коли мене звільнили, я зразу подзвонив Го-риню, який був на квартирі в якоїсь пані Марії. До мене приходив хтось там, чи то Оля Горине-ва, залишила в брата записку, що як тільки повернуся, то щоб я подзвонив туди. Я подзвонив, то там уже був і Михайло Горинь, був і Чорновіл. Вони підібрали собі одну квартиру, де пра-цювали. То я подзвонив туди і на ту ж адресу поїхав до них. Ми там зустрілися цього ж дня. Коли я вийшов, то якраз уже був заарештований Іван Макар. Богдан Горинь був головою комі-тету за звільнення Макара. І мене він включив у той комітет.
В.В.Овсієнко: І зразу Вас на трибуну…
І.О.Кандиба: Так що ми вже захищали, боролися за звільнення Івана Макара.
В.В.Овсієнко: Ви тоді були членом Української Гельсінської Спілки?
І.О.Кандиба: Так. Був членом Гельсінської Спілки.
В.В.Овсієнко: А далі – чи правильно в цій довідці Харківської правозахисної групи перера-ховано? ("Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. Документи. Історія. Біогра-фії. Підготували Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко. // Самостійна Україна. – 1996. – Ч. 25-28 (212-215). – Жовтень. – Видання УРП. Київ, 1996. – С. 14).
І.О.Кандиба: Ага, там щось треба виправити. Ти мені покажи. Я тут зараз...
В.В.Овсієнко: Скажіть усно, бо це довго писати. Ось світло.
І.О.Кандиба: Треба виправити. Тут пропущений той рік, який я був у Явасі. І один рік тюр-ми в 1962 році. Пропущено це. Тут написано, що мене судили восени 1967 року – то не восени, а весною 1967 року, в березні. Засуджений не Чусовським судом, а в зоні 17-А, Зубово-Полянським судом, на три роки. 20 березня мене судили. І рік тюрми тут пропущено взагалі.
В.В.Овсієнко: Далі дивіться, ось отут написано: де, коли Ви були, в яких організаціях. Чи тут усе правильно? Будь ласка, перекажіть оцю послідовність, в яких Ви організаціях були після звільнення. Отже, Українська Гельсінська Спілка найперша. Я пам'ятаю, Ви ще виступали на Установчому з'їзді Гельсінської Спілки, а в Українську Республіканську партію не пішли.
І.О.Кандиба: «5 вересня 1988 року помилуваний Указом Президії, звільнений зі Львівської тюрми 9 вересня, вже після оголошення голодівки протесту і безпосередньої вимоги президента США Рейгана. Відбув двадцять два з половиною роки ув'язнення". Так. "8 квітня 1990 року за-снував та став першим головою Всеукраїнського політичного об’єднання Державна самостій-ність України (ДСУ). Засновник, а згодом редактор партійного часопису "Нескорена нація"".
В.В.Овсієнко: З якого року почала виходити "Нескорена нація"?
І.О.Кандиба: З лютого 1992 року. "4 листопада 1992 року став членом Організації Україн-ських націоналістів. Відразу був кооптований до комітету з легалізації та відродження ОУН в Україні. На другій конференції легальної ОУН 9 травня 1993 року був обраний заступником Голови Головного Проводу ОУН в Україні. На першому Великому зборі ОУН в Україні 28 тра-вня 1994 року обраний членом Бюро партії ОУН в Україні. На першому Великому Надзвичай-ному зборі ОУН в Україні 25 лютого 1995 року увійшов до Головного Проводу. З 27 січня 1996 року є Головою Головного проводу ОУН в Україні".
В.В.Овсієнко: Чи від тих пір щось змінилося?
І.О.Кандиба: Змінилося. Я потім виділився від них. 13-14 вересня 1996 року я утворив окрему ОУН в Україні і перейменував «ОУН в Україні – державників». Не «ОУН в Україні», а «ОУН державників».
В.В.Овсієнко: І яка Ваша посада там?
І.О.Кандиба: Я – Голова Головного Проводу ОУН державників. І так по сьогоднішній день числюся.
В.В.Овсієнко: Тут ще є буквально кілька хвилин. Розказуйте, що ще хочете сказати, а я буду одягатись.
І.О.Кандиба: На тому Великому другому зборі 13 вересня 1997 року в Києві мене вирішили висунути кандидатом у президенти від ОУН державників. Більше не маю чого додати.
В.В.Овсієнко: На закінчення я прошу сказати (тут залишається ще дві хвилини): хто це був? Де відбувся запис?
І.О.Кандиба: Записано на квартирі Василя Овсієнка 7 жовтня 1998 року в Києві.
В.В.Овсієнко: Дякую. Вже будемо збиратися. Мені треба в школу. У кінці виправляємо текст біографічної довідки Івана Кандиби за брошурою "Українська Гельсінська Група. До 20-ліття створення".
[ К і н е ц ь з а п и с у ]

Рекомендувати цей матеріал