Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БОРОЗНИЙ СТЕПАН ІВАНОВИЧ

19.11.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю С.Борозного від 9 квітня 2001 року в Нікополі, машинопис, довідки.
І н т е р в' ю С. І. Б о р о з н о г о
Останнє редагування 18.11. 2007.

В.В.Овсієнко: Дев'ятого квітня 2001 в місті Нікополі розповідає Степан Іванович Борозний. Записує Василь Овсієнко. При цьому є пан Олекса Крестьянов. Пан Степан Борозний здебільшого читає тексти. Я з них зробив ксерокопії. Він дещо коментує і додає, а я запитую.
С.І.Борозний: Я – Степан Іванович Борозний, 1921 року народження.
В.В.Овсієнко: А дата народження?
С.І.Борозний: Сьомого липня. В епізоді, який я хочу подати нижче, буде коротка розповідь про себе і про траґедію галицьких українців у 1941 році. Все, що мною написано, не претендує на літературну значимість, я і не дбав про це, та якби навіть і хотів, то не вистачило б ні таланту, ні вченості, щоб піднятися до належного літературного позову.
Я хочу розказати правду про галичан і про себе, але на фоні тих подій, що відбувалися в Галичині з приходом до нас російсько-большевицької та німецької нищівних систем. Скоро відійде моє покоління і з ним живі свідки політичного катаклізму для нашого народу за час більшовицької і німецької окупації. Поки що про це пишеться багато, але мине ще кілька років, відійдуть у небуття очевидці і ті, що були об'єктом кривавих експериментів, то ж для історії залишиться багато невідкритого. Отже, я думаю, що настане час, коли будь-який запис, більш-менш об'єктивний, буде мати для історії більше значення, ніж можна передбачити ни-ні. Розуміється, що багато з написаного доведеться очистити від авторського суб'єктивізму, але щось-таки залишиться. І чим більше такого матеріялу залишиться, тим більше буде мож-ливості історикам-аналітикам викристалізувати історичну істину, співставляючи факти і події. Те, про що я хочу написати – жива правда без фантазії і вигадки. Я довго вагався, бо чомусь думав, що це повинні робити люди талановиті. Можливо, що написане не буде актуальним для сьогодення, але для історичних архівів знадобиться.
В.В.Овсієнко: Правильно. 
С.І.Борозний: З прадіда я селянин. Батьки мої галичани, українські патріоти. Батько помер у 1936 році, мати одружилась другий раз. З приходом більшовицької орди в 1939 році для народу Галичини розпочався страшний суд. Не оминули переслідування і нашу родину. Вітчим пішов в українське підпілля. Мати залишилася на господарстві. Було в нас трохи землі, і це було причиною для знущань над нами як над «класовими ворогами». Підряд кілька разів накладалися податки, і коли мати все попродала, що було на господарстві для податків, вже не було з чого заплатити, а фінвідділ вимагав ще платити. То мати зібрала свої лашки і пішла ховатися по селах, по чужих людях.
Я перебував на той час у містечку Скалаті, ховаючись від місцевих люмпенів. На неді-лю я приїздив у село, аби побачитися з мамою. Такі зустрічі відбувалися поза рідною сади-бою, бо місцева шантрапа просовєцької орієнтації стежила за нами і кривдила маму, де тіль-ки могла. Одного дня, приїхавши додому, я заночував у рідній хаті. Вранці мене розбудили односельчани. На подвір'ї стояла підвода з міліціонерами. Мені наказали збиратися до депортації. Зібрав я якісь лашки, селяни щось кинули мені від себе на дорогу, і поїхали. На станції в містечку стояв довгий поїзд, сформований з товарняка.
В.В.Овсієнко: У якому містечку?
С.І.Борозний: Гримайлові.
В.В.Овсієнко: Коли це було?
С.І.Борозний: То було в 1941 році, там сказано є. У всіх вагонах були люди з навко-лишніх сіл. Були тут цілі родини з малими дітками і старими дідами, були також і молоді, ще несімейні, люди. Про дорожні обставини не буду писати, бо кількома словами про ту трагедію не розповісти. Ешелон був сформований за всіма правилами кримінальної науки. В тому ешелоні було 1192 депортованих. Про це я довідався аж у 1995 році з московських кагебіст-ських архівів. За три тижні нас привезли до Тюмені. На цей час то була глухомань, звідси всіляким транспортом розвозилися люди по "стране родной". Поки почали нас розвозити, ми сиділи в «Клубе водников» в цілих два чи три тижні, в повній антисанітарії і впроголодь. І коли врешті настав час нас розвозити, то при навантаженні на транспорт скористалися мету-шнею я і ще один ґімназист із села Лежанівки – втікаємо.
Нелегкими були дороги на Україну і тривали вони кілька місяців. Всіляко доводилося подорожувати, але найбільше пішки – так було найбезпечніше, бо на станціях аж кишіло від всілякої сексотської шпани, яка тільки й чекала, щоб кого-небудь схопити і передати в руки міліції. Станційна міліція підбирала всілякий мандруючий люд, а такого люду була сила-силенна – це всілякі злочинці, втікачі з етапів і ще Бог знає звідкіль.
Коли ми дійшли до Волги, то почули, що вибухнула війна з Німеччиною. Минуло ще кільканадцять тижнів, і ми прийшли на Україну. Фронт ішов нам назустріч. Біля міста Суми ми перейшли фронт і попали до німців. Думали, що попали до приятелів, а вийшло зовсім не по-приятельськи, бо німці приєднали нас до колони полонених і погнали по степах до якогось концентраційного центру.
Тільки щасливий випадок допоміг нам вибратися з халепи. А було це так. Нас, полоне-них, зачинили в якийсь колгоспний хлів на ночівлю. Коли зранку відчинили двері, то ми на подвір’ї побачили німецьких офіцерів, два з них розмовляли між собою українською. Ми покликали їх, вони підійшли, ми попросили, аби нас відпустили, мотивуючи тим, що ми не солдати, а з Галичини, ґімназисти, націоналісти. Один із них сказав: «Про те, що ви націоналісти, тепер треба мовчати, бо в Галичині йдуть великі арешти націоналістів». Ми були здивовані і не могли збагнути, що ж діється. Все ж таки нас відпустили. За кілька тижнів ми дійшли до річки Збруч, а за Збручем уже й рукою подати – наші села.
Трохи відпочивши і зорієнтувавшись в обстановці, треба було починати боротися з новим окупантом. Я перейшов на підпільну роботу. В містечку Скалаті була німецька друкарня, там працювали наші хлопці. Ми, підпільники, зв'язалися з ними і стали друкувати анти-німецькі матеріали. Тих хлопців німці розкрили і розстріляли в Ягольниці біля Чорткова. Зрадив їх поляк, що працював з ними. Той самий поляк бачив і нас, коли ми заходили в друкарню, і ми, ради безпеки, були змушені виїхати в інший район. Я кажу "ми", маючи на увазі свого друга, який керував підпільною роботою, тепер він у США.
Відтак ми переїхали на Стрийщину до Черниці. Там був рільничий ліцей, який став для нас на деякий час конспіративним притулком, а ми як би студенти. Однак пильне око поляка-сексота не дрімало. Він побачив нас у містечку Скалаті і подзвонив до Тернополя на ґестапо і нас з поїзда зняли. У цей час німці скаженіли, ішли арешти на повну котушку. Нас посадили в тернопільську в'язницю в різні камери, почалися допити. А з боку наших родин одразу за-працювала сила спасіння. У вітчима був приятель, що мав якесь відношення до ґестапо, че-рез нього мене й вирвали з лабет ґестапо. Степана Процика не вдалося визволити і він попав у німецький табір, здається Освєнцім. Кажуть люди, що нема зла без добра – з таборів він вискочив на волю, залишився в Европі, де довго і багато працював на Україну. Потім виїхав до США і там продовжував працювати для України – вчив в українських школах дітвору еміґрантів, а потім аж до самої смерти був редактором бюлетеня "Український демократичний рух". Помер у 1997 році. Через півстоліття ми зустрілися в Києві вже в незалежній Україні.
А тепер про той самий епізод, про який я взявся написати. Тут я хотів би більше гово-рити про трагічну долю моєї матінки й аналогічні долі тисяч українок і жінок, які йшли на Голгофу разом з чоловіками і віддали своє життя за Україну. Коли більшовики витіснили німців з Галичини, то на їхнє місце хлинули правнуки монгольських орд. Галичани знали, що прийшов ще страшніший монстр, ніж той, що втік. «Медового місяця», як це було в 1939 році, коли червоні прийшли в Галичину перший раз, – тепер бути не могло. Бо ніхто більше їм не вірив – кожний знав, що почнуться знову репресії і знущання. Кожний у Галичині знав, що він є потенційний мученик і смертник.
Зрозуміло, що кожна нація має своє болото: колаборантів, сексотів і так далі. Такого шумовиння вистачило і в Галичині, все це резервувалося з місцевих нехристів і зайд зі Сходу. По всій Західній Україні стояли совєцькі каральні формування, воєнні ґарнізони НКВД, міліція, «стребки» і маса сексотів. Всі ці формування мали криваву місію – боротися з бандерівцями, а вірніше, чинити терор над українськими галичанами. Під гаслами боротьби з бандерівцями червоні терористичні сили провокували, арештовували, депортували старих, молодих, малих, без розбору йшов геноцид української нації. Найбільше Сибір прийняв україн-ців і прибалтів. Були також інші народи, але їх було менше. Ціллю комуністичної російської імперії було розселити "молодших братів" по безмежних просторах Сибіру, асимілювати, примусити працювати на імперію, ослабити і знищити націю.
Над рікою Стрий у Галичині стояв ґарнізон, недалеко від того ґарнізону стояла самітня хата на якійсь віддалі від села. Служила вона забігайлівкою для солдатів з того ґарнізону, бо жила в тій хатині дівка-повія. Ґарнізон не дармував, а робив своє "истребительное дело". Система знищення працювала, як цього вимагала доктрина нищення малих народів. Ішов неприкритий терор за допомогою місцевого плебсу, своїх і чужих ворогів. Дівка-повія швендяла поміж народ, збирала новини і передавала ворогам. Що за птиця ця дівка, селяни здогадувалися, але їм було не до неї, коли навкруги скаженіла терористична віхола. Дівка старалася і навіть не дуже ховалася зі своїм чорним ділом.
Виникала необхідність розігнати гадюче гніздо. Прийшов на це відповідний час, і кілька хлопців вийшли, аби вирішити це завдання. Треба було це зробити без жертв, без, так би мовити, провокацій на бумеранґ, бо за це доводилося покутувати дуже часто невинним лю-дям. Адже більшовики скаженіли і мстили у стократних розмірах. «Червона мітла» мела все і всіх – винних і невинних. Ми підійшли до тої хати, постукали у вікно, нам відчинила та сама дівка. Запитуємо її, чи є у неї в селі родина – каже, що є. Тоді їй сказали, аби вона негайно покинула хату і пішла до своєї родини. Видно, вона зорієнтувалася в ситуації, хутенько зібрала свої лашки і вийшла. За нею вийшов один хлопець, аби подивитися, куди вона піде. Вона пішла з сіней і притьма кинулася бігти в бік ґарнізону. Не затримуючись, ми зразу по-чали виходити з хати. Коли ми підійшли до сінешнього порога, то з горища по нас сипонули з десятизарядки. Стало зрозуміло, що на горищі солдати. Ми вискочили з сіней у глибину подвір'я. З боку ґарнізону вже було чути постріли – дівка підняла ґарнізон. Треба було чим-дуж відступати. Ми відбігли за городи.
Через кілька десятків кроків я відчув, що в мене тяжіють ноги і водить мене ліворуч і праворуч, а права рука затерпла і обвисла. Через якусь мить через уста і ніс булькнула кров, потекла тепла струя і по нозі. Далі бігти я не міг, хлопці посадили мене на кріса, обійняв я їх за шию – і вперед. Відбігли ще кількадесят кроків, і я втратив притомність. Далі мене понесли на плащ-палатці, а може, на чомусь іншому, але того я вже не пам'ятаю. Тут треба сказа-ти, що прострілили не тільки мене одного, другого прострілили теж через легені, але через ліву половину, в нього куля пролетіла біля самого серця, його теж хлопці несли. Він вижив, але як склалася його доля, не знаю.
Дуже важко було відступати з такою ношею понад ріку через кущі і болота. Віднесли мене за декілька кілометрів від місця поранення. Коли я опритомнів, то не зразу зрозумів, що зі мною сталося. Я не міг підняти голови і рушити ногою, і майже не бачив і не чув, уста бу-ли склеєні кров'ю. Я поступово усвідомив, що зі мною сталося, і знову знепритомнів. І коли вдруге опам'ятався, то, як через сито, я побачив над собою людські обличчя і здогадався, що це свої. Від присутності людини, від її слів моя пам'ять почала просвітлюватись. Почали мене перев'язувати, посадили, розрізали зашкорублу одежу, рани посипали якимось порошком. Ніяких ліків не було, робилося все довго і некваліфіковано, бо де ж було взяти медиків. Треба було поспішати, бо в селі скаженіла «червона мітла», «стребки», ішли облави, і хто ж міг знати, що зґрая скажених посіпак не задумає прочесати лози над рікою. Після перев'язки ме-не поклали на свіже місце і прикрили якимись лахами. Мені сказали, що від поранення ми-нуло вже десять годин. Легені прострілені наскрізь, від вершків до діафрагми, прострілена була і рука нижче ліктя. Покидаючи мене над рікою, хлопці обіцяли, що при можливості прийдуть за мною.
Я залишився один зі своїми думами і зі своїми споминами. Моя затуманена свідомість не могла відтворити якийсь логічний ланцюг споминів. Пам'ять виривала з минулого якісь фраґменти, найбільше пов'язані з родиною і мамою. Думаю, що тут буде доречно сказати про маму.
Жила моя матінка в сестри на другому селі. Не було спокою від червоної банди, від мі-сцевих комунарів і «стребків». Якось, зовсім недавно, я приїхав з Черниці, де вчився, ховаючись від німців. Тепер це були терени моєї підпільної роботи. До рідної оселі я приїхав на короткий час, аби побачитися з мамою і рідними. Навкруги чатували вороги, і прожити ніч і менш-більш спокійно день – можна було вважати за удачу. Нелегально погостювавши кілька днів у мами, я мусив повертатися до своїх організаційних обов'язків. Був у нас коник, якого нам залишили більшовики замість наших добре відгодованих двох кобил. Тепер цей коник був у тітки, де ховалася мати. Настав день прощання, запрягли ми з мамою коника у візок, я попрощався з тіткою, сіли ми з мамою на візок, я сіпнув віжками і коник повільно пішов уперед. Проводила мене матінка в невідоме. Я бачив, як вона тихенько ридала, дивилася на мене, дивилася, молитву шептала. Виїхали ми за село у поля. Було таке тихе надвечір'я. Сонце вже сідало на горизонт, його жовтеньке проміння сумно і ласкаво світило на нас.
Зупинили ми коника, зійшли з возика, мати стала на гребінь дороги, склавши хрестом руки на грудях, я прикляк перед нею на колінах, вона обійняла мою голову, пригорнула до себе, а сльози її падали мені на голову і на руки. Ми плакали. Наші душі відчували, що це остання зустріч, Так воно і сталося. Мене кагебешники запроторили на довгі десятиліття в сибірські краї, а матінку червоні кати вбили в 1947 році.
З такими думками і спогадами я тепер лежав над рікою Стрий знекровлений, умираю-чий. В моїй уяві стояла страждаюча, нещасна, з відкритою сивіючою головою сорокап'ятилі-тня берегиня нашого дому, моя свята матінка, одною рукою хрестила мене, а другою витирала сльози. Коли я був у смертній камері, часто до мене являвся той прощальний образ рідної нені. І там же, на смертній камері, в пам'яті оживали образи Стефаникової новели "Сини", де старий батько з розпукою і докором говорить до Матері Божої: «Ти дала Одного, а я дав двох». Себто на смерть Мати Божа віддала одного Сина, а старий за Україну віддав двох.
Мати мала мене одного і теж віддала Україні, і сама себе віддала Україні. І проводила мене на боротьбу за Україну, сльозами своїми і заповітом вона передала мене Україні, а мені – свою безмежну любов і вірність Україні. Я пройшов скрізь вогненні роки і не зрадив її заповіту. Пам'ять про матінку мою я зберігаю все моє довге життя. Коли наді мною нависало чорне крило долі, вона, матінка моя, була поряд. Була зі мною, коли кати зачитували мені вирок смерти, і на смертній камері, коли очікував розстрілу, вона являлася до мене, моя Берегиня. Пам'ять про маму, про її замучене життя і про страшну її смерть кличе мене, щоб я своє життя до краплі віддав Україні і вірним дочкам України. Я бачив муки українок у череві страшного совєцького монстра в Норильську та і в інших місцях неосяжної тюремної Росії. Одна серед них – моя дружина, яка десять років будувала драконівську імперію в мерзлотах Заполяр'я. Помолімося до Всевишнього, щоб прийдешнє покоління українців не віддавало своїх життів на чужих просторах за чужі інтереси.
Знову повертаюся над річку Стрий. Я чекав на хлопців, щоб мене забрали. Вони прийшли вночі, на човні переправили на другий берег ріки до села, далі понесли на руках до криївки. Криївка знаходилася в якійсь стодолі. Що ж це за споруда – криївка? А це звичайна яма десь так розмірами два на півтора і на два метри глибиною, зверху перекрита дошками і завалена соломою; така собі могила для живої людини, неосвітлена, вистелена соломою, без вентиляції. Керосинову лампу засвічували тільки тоді, як перебинтовували рани, а рани перебинтовували, може, раз на тиждень; було ще відро для фізіологічних потреб. Ось така була моя реанімаційна «палата». Та чи ж тільки моя? Скільки синів і дочок України перейшли через такі «палати»! Здоров'я поверталося до мене дуже повільно, зійшло з мене дуже багато крови, не було ніяких ліків, не було калорійних харчів, бракувало свіжого повітря. Нервове напруження в зв'язку з облавами. За кілька тижнів з Божої ласки я трохи одужав і вночі вилазив з ями, аби подихати свіжим повітрям і, тримаючись за стіну, зробити кількадесять кроків.
Одного разу до стодоли вбігла господиня настрашена і дуже схвильована. Вона сказала, що в селі бешкетують «стребки», в кожному дворі шукають криївку і, якщо знаходять, господаря арештовують. Вона боялася, щоб таке не сталося з нею, коли знайдуть мене в криївці. Господиня допомогла мені вийти на город, замаскувала під стару бабу і тут я вдавав, що наче працюю. У сусідів вже метушилися "стрибки" – ширяли дротами в солому, в гній, у землю, шукали криївок, нічого не знайшли і пішли геть. На цей раз пронесло. Більше я в яму не повернувся, перейшов на інше місце – на горище. Тут я був під доглядом двох молодих дівча-ток, що мали зв'язок з підпіллям. Одну з цих дівчаток я випадково побачив на дорогах ГУЛАГу, будучи вже заарештованим. На якійсь одній пересилці в Сибіру гнали чоловічий етап і в тому етапі йшов я, назустріч нам гнали жіночу колону. Чоловіків посадили на землю, а жінок погнали поруч під гавкіт собачий і крик конвою. В цьому жіночому етапі я побачив на коротку мить дівчинку Марію, що колись доглядала мене. Стиснулося серце, та не встиг я це все збагнути, як етап з жінками щез, як привид. Душогуби погнали дівчат невідомо куди, а нас підняли для подальшого маршу. Багато років пізніше хтось сказав мені, що ця дівчина Марія вмерла в таборах.
Отож, коли я трохи видужав, то, хоч з великою задишкою, та все ж таки вийшов у терен. Десь далеко на Заході йшли бої, було чути далекий гул гармат. На терені Галичині більшовики всіма силами, всіма структурами боролися проти антикомуністичних дій і настроїв. Усі воєнні, державні і цивільні структури були залучені, щоб залякати населення, зруйнувати старі стереотипи в побуті і загнати народ у колгоспи. А оскільки на ту пору ще діяла ОУН, то більшовики організовували провокації, робили засідки, і в тому їм допомагали місцеві перевертні.
В одну з таких засідок попала група наших людей, що пересувалася по терені. Ми під-ходили до лісу, нічого не підозрюючи, нараз із лісу почали стріляти і одночасно вибігали та виїжджали на машинах війська НКВС. Хтось із них кричав: "Не стрелять, брать живьем!" Від напруги в мене з легенів пішла кров. Кагебешник, що побачив на мені кров, кричав до своїх: "Я вам, суки, говорил не стрелять, бандитов надо показать Хрущеву!" І справді, нас показали Хрущову в Калуші. Він чогось там був зі своєю свитою. З Калуша мене вивезли до Івано-Франківська в КПЗ. Тут мене допитували, застосовуючи всі досягнення совєцької криміналі-стики.
В.В.Овсієнко: Коли Вас заарештували, дату не пам'ятаєте?
С.І.Борозний: То я маю документи, пізніше подивимось. Через кілька тижнів у цьому КПЗ я дійшов до такого виснаження, що коли мене вели на суд і було потрібно піднятися на другий поверх, то мені не вистачало для того сили. Допомагав конвой, примовляючи: "Да-вай, давай, старина, скоро тебе сделают хорошо. Таких, как ты, долго не держат, отправляют до Бога". Мені було вже байдуже, куди мене відправляють. Я знав, що багато людей знищують, і до того я себе готував.
Привели мене на суд. Трибунал представляв офіцер невисокого рангу і дві молоді жінки. Процедура засудження тривала кілька хвилин, вирок – кара смерти через розстріл. Я сприйняв це спокійно, без якогось емоційного вибуху. Це не було для мене несподіванкою – совєцьке правосуддя застосовувало до галичан найжорстокішу практику геноциду. З суду я вийшов без болю і переляку, думав про маму – не хотів, аби вона про це довідалася. Відвезли мене в камеру смертників. Звідси і почалася довголітня мандрівка по тюрмах і таборах.
На цьому закінчую епізод, що є лиш одною ланкою в довгому ланцюгу пригод у мос-ковській неволі.
Думаю, що буде доречним при тому епізоді сказати, як загинула моя матінка. Сталося це в 1947 році, коли я вже був у норильських таборах, у третій каторжній зоні. Про те, як за-кінчилося життя моєї мами, розказали мої односельчани, коли я через багато літ, будучи в Галичині, заїхав у рідне село. Садибу нашу забрали в колгосп, а багато чого розтягнули місцеві люмпени. Хата стоїть ще й донині, але вже тоді в тій хаті мати бувала рідко, жила і хо-валася у людей. Вітчим мій, Фостаковський, молодий, енергійний чоловік, був у підпіллі. На полях, між селами, була зроблена криївка, де час від часу бували наші підпільники. Саме в тій криївці відбулася трагедія, в якій загинула моя мати разом з вітчимом і ще кілька людей підпільників. Можливо, що саме в той день мати носила підпільникам їжу, а можливо, що була інша причина, що вона виявилася в тій криївці. На криївку наскочили "совєти". Чи вони кинули в криївку ґранату, чи підпільники самі себе знищили – тепер можна тільки гадати. Всі, що там були, загинули. Розуміється, що знайшли совєти цю криївку не без наших рідних зрадників.
Так чи інакше, люди загинули від злочинної руку окупанта. Побитих забрали до міста Гримайлова, там посадили їх під дім напоказ, аби приходили люди і рідні дивитися на них. Зрозуміло, що ніхто не відважився підходити, аби не викликати на себе підозри з боку влади. Поховали цих людей у спільній могилі, але в якому місці, ніхто не знає де. Їх поховали так, аби не залишилося слідів.
Шановний читачу, той короткий епізод, який я розповів вище – це лише короткий анонс до страшної трагедії, яка почалася і тривала двадцять років у тюрмах і таборах совєць-ких і німецьких.
Строк ув'язнення я відбував у Норильську, в третій каторжній зоні. Саме тут у 1953 році відбулося повстання в'язнів. Я був свідком усіх тих трагічних подій. Я бачив, як у зону в'їхали війська НКВД і з кулеметів стріляли по бараках, де знаходилися в'язні. Багато було вбитих. Я був у колонах, які пізніше вивели за зону, поклали на землю в тундрі і по форму-лярах розсортували їх, тих в'язнів, а відтак розвезли по таборах Союзу. Про це написано ба-гато різними авторами. Був я також у таборах Іркутської області, у Вихорівці і Тайшеті. За двадцять років поневірянь багато бачено-перебачено, але це сьогодні не буде моєю темою.
У кількох реченнях про себе. Народився в Галичині на Тернопільщині, село Монасти-риха, повіт Скалат, рік народження 1921. Навчався в польській ґімназії в Тернополі, а також в учительській семінарії в Самборі і в агрономічному ліцеї вже при німцях. Був членом ОУН, за політичну активність проти німців і більшовиків ув'язнювався. При німцях сидів у Тернополі кілька місяців, за більшовиків – двадцять років у совєцькому ГУЛАГові в багатьох місцях, найдовше у Норильську. Після звільнення з таборів, будучи ще на засланні, одружився. Дружина теж десять років сиділа в Норильську. Після закінчення заслання приїхали ми на Україну в 1964 році, зупинилися в Нікополі, де я й тепер живу. Дружина померла в 1996 ро-ці. Є син.
В.В.Овсієнко: Назвіть, будь ласка, ім'я дружини і дівоче її прізвище.
С.І.Борозний: Дружину мою називали Рехлічка Емілія Іванівна, син Орест.
В.В.Овсієнко: Якого року син?
С.І.Борозний: 1961 року.
В.В.Овсієнко: Коли Ви одружилися і де саме?
С.І.Борозний: Одружився я в селі Суєтиха в Сибіру, в Іркутській області. Коли мене вивезли вже після того «сабантую», скажемо так, то я там ще відбував строк, пізніше звіль-нився і дружина приїхала з Норильська. Вона тоді вже була вільна і приїхала до мене туди.
В.В.Овсієнко: А якого Ви року звільнилися? Кажете, усього двадцять років були в не-волі? Важливо згадати ці дати. [Вимкнення диктофона. Далі В.Овсієнко читає]. Альманах "Біль", число п'яте-шосте, об'єднаний п'ятий-шостий випуск, Львів, видавництво "Поклик сумління", 1995 рік. Випуск присвячено пам'яті видавця Івана Тиктора у соті роковини його народження. Тут є на сторінці 138-й такий текст про пана Степана Борозного. Степан Борозний у "совершенно секретной" доповідній записці про розселення в Омській області сімей, адміністративно висланих із західних областей УССР. Ця записка опублікована в книжці Івана Біласа "Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 років" (Київ, "Либідь", вида-вництво "Військо України", 1994, книга друга, сторінка 203-205). Начальник омського УНКВД, серед іншого, доповідав заступникові наркома внутрішніх справ СССР Чернишову: "...имелись следующие недостатки: 1. В гор. Тюмени из клуба водников, куда временно были выселены прибывшие семьи админссыльных, в ночь с девятого на десятое июня сбежал админссыльный Борозный Степан, 1921 г. рожд., сын Файтковского..."
С.І.Борозний: Фостаковського, то помилка.
В.В.Овсієнко: Фостаковского? "...Фостаковского, участника контрреволюционной террористической организации, находящегося на нелегальном положении. Борозный Степан в Омскую область прибыл один, так как его мать Войтковская..."
С.І.Борозний: Фостаковская, Фостаковская.
В.В.Овсієнко: "...Фостаковская от выселения скрылась. Принятые немедленно меры местного розыска положительных результатов пока не дали, и розыск сбежавшего продол-жается..." Про подальшу свою долю автор віршів, поданих до альманаху його однобаландником з норильських таборів, написав "...Дорога до Галичини тягнулася декілька місяців з найрізноманітнішими пригодами. Тут уже були німці. За підпільну роботу проти німецької оку-пації я був заарештований в Тернополі, вирвався. Коли вдруге прийшли більшовики, у підпіллі на Стрийщині я був важко поранений і лікувався в криївках. При переході зі станиці до станиці потрапив у засідку, відтак – смертна камера, заміна смертного вироку на двадцять років каторги, Норильськ, Тайшет. Тепер живу в Нікополі. Що стосується "Осінніх ескізів", то це писалося для сімейного альбому, щоб десь друкувати, – то нічого цікавого..."
"Справка № 020760, серия № БЕ от 28 апреля 1959 года, выдана гражданину Борозный Степану Ивановичу, год рождения 1921, национальность украинец, уроженцу села Монастыриха Гримайловского района Тернопольской области, осужденному Воен. Триб. войск НКВД Станиславской области 16 марта 1945 года по статье 54-1а УССР к двадцати годам лишения свободы, имеющему в прошлом судимости – нет, в том, что он отбывал наказание в местах заключения МВД с 19 января 1945 года по 28 апреля 1959 года, откуда освобожден по опре-делению постоянной сессии Иркутского обл.. суда от 09.04.1959 года по указу ПВС СССР от 14.07.1954 года условно-досрочной ссылки 5 лет 9 месяцев 10 дней заменен на отбытый срок.
Начальник управления (подразделения) колонии, тюрьмы (Підпис)
Начальник отдела (части). Секретарь тюрьмы (Підпис).
І ще є одна довідка, називається "Справка № 6. Управление внутренних дел МВД РСФСР. Исполком Иркутского областного совета депутатов трудящихся. Выдана гражданину Борозный Степану Ивановичу, 1921 года рождения, национальность украинец, гражданин СССР, уроженец села Монастыриха Гримайловского района Тернопольской области, в том, что он содержался на ссылке с 28 апреля 1959 года по 3 марта 1964 года, откуда освобожден на основании по отбытию срока ссылки."
С.І.Борозний: Тут ще є довідка про реабілітацію.
В.В.Овсієнко: Ага, і є довідка про реабілітацію. Нам треба зробити її ксеровідбиток. Довідка Управління Служби безпеки України по Тернопільській області від 30 червня 1993 року про реабілітацію, підписав її начальник Управління Служби безпеки України В.І.Радченко. Вирок від 16 березня 1945 року в постанова ПВР СРСР від 23 квітня про заміну розстрілу на 20 років позбавлення волі «скасовані, а справа провадженням закрита за недоведеністю його участі в скоєнні злочину і він визнається реабілітованим».
Знаків 27.971.


Рекомендувати цей матеріал